Політична різносортиця

 
 

Політична різносортиця

1. Донбасизація України - Лосєв Ігор



http://focus.ua/politics/91914?p=1#comments

Донбасизація України
Лосєв Ігор
Чому деукраїнізація загрожує не тільки Донбасу


До початку 2000 року навіть професійні політологи ма­ло знали про політичну силу, що нині є дуже впливовою. Хіба ті, хто реально відстежував процеси, що відбувалися на індустріальному південному сході України, який був головною електоральною базою «червоного директора» Леоніда Кучми на виборах 1994 року. А процеси в Донбаському регіоні справді були дуже цікавими й показовими, важливими не тільки для вугільно-металур­гійного краю, а й для всієї України, адже там формувалися своєрідна матриця певного цивілізаційного вибору українського соціуму, деякі стандарти ставлення до нашого минулого і майбутнього, особлива стилістика політичної поведінки тощо. Власне кажучи, на Донбасі поставали такі форми економічного і соціально-політичного розвитку країни, які зараз перемагають на всьому пострадянському просторі (за винятком Балтії та певною мірою Грузії). Звісно, ціла Україна аж ніяк не була позбавлена цих процесів, однак саме на Донбасі вони набули найяскравішого, подеколи гротескного вияву.

Держава в державі

Відомий український мислитель Іван Лисяк-Рудницький ще в 70‑ті роки минулого століття, за часів орденоносного генсека ЦК КПРС Брежнєва, передбачив, що найбільшою проблемою для посткомуністичної України стане новітня соціальна верхівка в особі своєрідного «трикутника»: номенклатура – цеховики – криміналітет. Попри неминучі трансформації, видозміну партійної керівної касти, підпільних підприємців радянської доби та дещо тепер уже респектабельнішого криміналітету, головним, що об’єднає ці три загони модерної влади, буде ненависть до вільної конкуренції в політиці та економіці. Можна лише дивуватися геніальному передбаченню Ли­ся­ка-Рудницького в той час, коли мало хто взагалі вірив у незалежність України, а ті, хто вірив, малювали швидкий і безпроблемний шлях демократії та поступу. В Україні, як і в інших пострадянських державах, період первинного нагромадження капіталу, що на Заході відбувалося впродовж кількох століть, охопив лише кілька років і набув характеру тотального пограбування державного майна згаданим вище «трикутником». Часто процес повторював сюжети Чикаго часів Аль Капоне зі стріляниною, підпалами, вбивствами, махінаціями. У народних масах це дійство було названо прихватизацією. Якось швидко і малопомітно важка індустрія Донбасу перейшла під контроль «конкретних пацанів», які, до речі, й стали об’єднавчим провідним чинником місцевої еліти, порозумівшись із партійною номенклатурою та цеховиками. У результаті цього історичного порозуміння постав донецький клан. Спочатку він цікавився лише своїми суто регіональними справами, вибудовуючи невидимі «мури» проти всіх можливих «чужих», конкурентів і прагнучи неподільного панування «у своїй сторонці». Зміцнюючись, донецький клан намагався «промацати багнетом» територіально сусідні «родини», зокрема потужний дніпропетровський клан. У середині 1990-х точилися справжні війни за перерозподіл кланово-територіальної могутності. У них були свої герої, свої переможці та свої жертви. Коли в «кузні генсеків» Дніпропетровська процвітали «Єдині енергетичні системи України», а Павло Лазаренко, сильна людина Дніпропетровщини, став прем’є­ром, на одному з летовищ разом із дружиною було розстріляно Євгена Щербаня, сильну людину Донеччини. Наступ на Дніпропетровщину довелося припинити. Офіційний Київ Леоніда Кучми практично не втручався у справи донецького клану, задовольняючись зовнішніми проявами лояльності з його боку. Це влаштовувало обидві сторони, адже накази і побажання Кучми донецька влада виконувала, а кудись глибше Леонід Данилович не зазирав. У той самий час донецький клан у своїй вотчині активно розбудовував «державу в державі» зі своєю економікою, що трималася на місцевих «поняттях», зі своєю політикою, ментальністю, культурою (переважно російськомовною попсою а-ля Кобзон), ідеологією (дещо реформованою радянською) та історичною візією. У цьому добровільно ізольованому від решти країни регіоні, ідеологічному й соціально-політичному «інкубаторі» щось таки мало зрости. І зросло. До речі, важко сказати, якою була роль донецьких у вигнанні Лазаренка, але схоже на те, що впливи з їхнього боку на Кучму в цій справі були.

Донбас – радянська Україна

А тепер подивимося на ту географічну й історичну арену, де здійснювалися звершення донецького клану. Подивимося на сам Донбас. З погляду історії — це колишнє печенізько-половецьке Дике Поле давньоруських літописів, територія з дуже мінливим населенням, із постійною зміною етнічних домінант аж десь ХVІІ–ХVІІІ століть. Масово, стабільно Донбас почали заселяти приблизно в другій половині ХІХ століття. На початку минулого специфіка Донбасу вельми приваблювала російських більшовиків, які намагалися відірвати цю територію від України, створивши сепаратистську Донецько-Криворізьку республіку (такий собі ПіСУАР минулого). До речі, всупереч навіть поглядам В. І. Лєніна, який сприймав такі намагання доволі скептично, поділяючи думку В. К. Винниченка про однозначну належність цього краю до України. Донбас не мав і не має стійкої етнокультурної ідентичності (за чисельної переваги українського елементу), його важко назвати російськокультурним регіоном у власному сенсі цього поняття. Відтак російське впроваджується на Донбасі у його радянській рецепції. Ідентичність Донбасу є не російською, а саме радянською. Так, це Україна, але радянська. Це типово для Донецької, Луганської областей, Криму й почасти Харківщини. Ось чому тут постійно спостерігається культ, культивування радянщини, її символів, культурних кодів, червоних прапорів, серпів і молотів, радянських героїв, традицій, звичаїв тощо. Особливо вражає те, що можна назвати «капіталізмом із більшовицьким вишкором», коли «акули великого капіталу», яких ЧК негайно б «вивєла в расход» як проклятих буржуїв, демонструють ніжну любов до радянської символіки, радянської монументальної про­паганди, Червоної армії, ра­дянського минулого. Проте «біль­шовицький вишкір» реалізується у майже цілковитому безправ’ї робітників перед працедавцями (відсутність розвиненого профспілкового руху), контролі місцевих олігархів над органами влади та судовою системою. Комуністичний капіталізм має мало спільного зі світовою ринковою економікою (насамперед європейською), але дуже багато з СРСР. Це справді майже СРСР, де номенклатура поділила владу і «злилася в екстазі» з цеховиками та криміналітетом. Деякі спостерігачі навіть порівнюють донецьку «модель» із тим, що відбувається в Китайській Народній Республіці, де під проводом Ко­муністичної партії розбудовують капіталізм (і з погляду зростання ВВП та обсягів зовнішньої торгівлі доволі успішно). Хоча самі китайці називають свою систему соціалізмом із китайською специфікою. Але чи можна з ним порівнювати капіталізм із донецькою специфікою? Навряд чи, адже в китайській економіці спостерігається постійне впровадження технологічних інновацій у виробництво (порівняймо з технологічною відсталістю важкої індустрії Донбасу, що забезпечує власників прибутками), відбувається безупинне зростання конкурентоспроможності національної економіки (нині китайські товари вже не є такими низькоякісними, як п’ять – десять років тому). Китайське економічне життя значною мірою опосередковується традиційною багатотисячолітньою конфуціанською мораллю (як у Європі «протестантською етикою» за Максом Вебером), з якою навряд чи зможуть конкурувати донецькі «поняття». Нарешті, в Китаї неподільно панує в духовній, ідеологічній сфері «ханський (ханьце, власне етнічні китайці) великодержавний патріотизм», який також не варто порівнювати з регіональним донецьким.


ФОТО: Олександр Чекменьов

«Усьо будет Донбасс»?

У межах донбаської «субдержави» від самого початку її оформлення в першій половині 1990-х років українській мові, культурі та історії було відведено вельми непрестижне місце десь на узбіччі політичного, соціального і культурного життя регіону. Якщо щось і робилося, то лише як відгук на набридливі вимоги (коли вони були) Києва. У цьому сенсі є дуже красномовним один факт. Коли Віктор Янукович уже був прем’єр-міністром України і розраховував на більше, в Донецьку, всупереч протестам батьків і дітей, закрили дві україномовні школи. Достатньо було лише одного поруху пальця Віктора Федоровича, щоб у його політичній «вотчині» негайно припинили неподобства. Між іншим, те, що сталося, далося взнаки Януковичу на президентських виборах 2004 року. Якби він захистив українські школи в Донецьку, це був би дуже вдалий піар-крок, який у багатьох регіонах України спрацював би на його імідж як всеукраїнського політика. Українське ніколи не було і не є для Партії регіонів та її лідерів якоюсь цінністю, хіба що чимось електорально-ситуативним. І тут виникає неабияка колізія: як партія, що попервах була партією лише одного регіону, могла стати партією багатьох регіонів країни? Себто що тут мало докорінно змінитися: Партія регіонів, Донбас повинні були дрейфувати в бік України чи Україна в бік Донбасу? Що має відбутися: українізація Донбасу чи донбасизація України у тому вигляді, як обіцяли вуличні графіті: «Усьо будет Донбасс»? Яку культурно-історичну парадигму донбаська верхівка може запропонувати цілій Україні? Чи не є обличчям цієї парадигми така знакова постать Партії регіонів та її культурної політики, як Дмитро Табачник? Адже інших культуртрегерів, окрім нього, Партія регіонів на перший план не висуває. Якщо в економічній сфері, крім знакової постаті Миколи Азарова, є ще Ірина Акімова, професор Олексій Плотніков та інші, то в сфері мови, культури та історії, гуманітарної політики регіонали нікого, крім Табачника, навіть не намагаються пропонувати. Вочевидь, він найадекватніше репрезентує ставлення регіональної партійної верхівки до всього українського (як і нові заяви про статус російської мови як державної, перегляд історичних візій тощо).

Партію регіонів підтримують ті кола, які й досі не сприймають незалежності України і вбачають у регіоналах найефективніших реалізаторів своїх поглядів, адже ця партія є близькою їм, бо репрезентує регіон із майже цілковито знищеною українською мовно-культурною традицією. Тому «донбасизація» України означає її русифікацію, де основним знаряддям такої виступатиме радянсько-вульгарний варіант російської масової культури. Що ж зросло в цьому регіональному інкубаторі, що він прагне поширити на цілу Україну? Під час виборчої президентської кампанії 2004 року на мітингу в місті Алчевську Луганської області Віктора Ющенка не схотіли слухати українською і він був змушений перейти на російську. «Це означає, що більшість населення Алчевська вже відкинуло українську не тільки як засіб спілкування, а й як символ української державності», – вважає професор Києво-Могилянсь­кої академії Лариса Масенко. Успішний досвід дуже ефективної тотальної деукраїнізації нашої країни, накопичений на Донбасі, поширюватиметься на всю державу, якщо виникнуть сприятливі політичні умови в результаті зміни влади. Саме в цьому регіоні українсько-росій­ська двомовність, що ще жевріла тут у 1940–1950-ті роки минулого століття, доволі показово виконала свою природну (в нинішніх обставинах) функцію перехідної ланки до російської одномовності й однокультурності. Про вражаючі форми цих мовно-культурних перетворень письменник Євген Гуцало ще в 1960-му писав колезі Олексі Ющенкові: «Зараз я на Донбасі, в Сталіно. Покинув я Вінницю у квітні місяці, бо поманив мене вугільний край. Багато тут хорошого, але найгірше, найстрашніше – ніде жодного слова українською мовою не почуєш. А коли ти забалакаєш нею, то дивляться, як на «чудо». Я відчуваю, що весь склад мого мислення поступово розвалюється, і писати нічого не можу. Розумієте, відчуваю, як гину».

Партія регіонів цілком органічно стала ідейним бастіоном усіх тих, для кого Москва досі залишається «століцей нашей Родіни», а Україна є тимчасовим і випадковим явищем, примхою історії. Хоча на людях лідери ПР можуть навіть переконливо спростовувати такі твердження, але найстійкіша частина її електорату непомильним рефлексом відчула, що це її партія, яка в найкращому разі «виправить помилки» історії, а в найгіршому для них – зведе все до звичайної малоросійської оперети. Саме про цей електорат писала соціолог Інна Волосевич: «…значна частина українського населення фактично обстоює інтереси сусідньої держави, зокрема й щодо мови. За даними березня 2006 року, 37% прихильників Партії регіонів дотепер бажають об’єд­нання з Росією». Останнім часом ПР практично відібрала щодо цього пальму першості в комуністів, які тривалий час позиціонували себе як головного промоутера «братнього аншлюсу» з Росією.

Коли деякі наївні вітчизняні мислителі стверджують, що будь-який президент України буде проукраїнським, то це добре побажання, а зовсім не констатація факту. Адже не можна забувати про «кредитну історію» багатьох наших кандидатів у президенти. Наприклад, один із кандидатів, маючи в «активі» за радянської влади дві «ходки» на зону за кримінальними звинуваченнями, доволі легко вступив у лави правлячої партії (хоча в ті часи людині, яка не належала до категорії робітників, навіть за бездоганної репутації зробити це було дуже важко). Понад те, цей чоловік був у Радянському Союзі виїзним навіть до капіталістичних країн. Особисто мені в СРСР була відома тільки одна контора, здатна творити такі «дива». Як казали римляни, sapienti sat (розумному досить). Тому не всі претенденти на Маріїнський палац є незалежними у своїх вчинках людьми, інколи вони перебувають під жорстким контролем іноземних держав на їхньому дистанційному управлінні...

Партія регіонів на своїй головній електоральній базі на Донбасі створила свій варіант України. України, яка саме як Україна поступово, але неухильно зникає, втрачаючи свої питомі риси й перетворюючись на суто географічну назву території, не більше… Зрештою, збереглася Пруссія, але немає прусів. Суть усієї гуманітарної складової політики регіоналів полягає у послідовній деукранізації України (про це свідчать заяви, вчинки, дії лідерів Партії регіонів), зведенні її до донецького зразка, де в найкращому разі українському залишать місце етнографічного екзоту якнайдалі від реального життя. І то буде абсолютно трагічна у своїй незворотності ситуація.
Донбас | вибори | ПіСУАР | сепаратизм

Друкована версія




Коментарі читачів (53)

Богдан Гордасевич, Львів
Автор помиляється: вся Україна (ВСЯ!) складається з прошарків різних психотипів населення. На Львівщіні та Тернополі також вистачає людей, що мають ностальгію за радянськими часами. Автор займається віртуальною соціологією, а йому варто просто поїхати на якийсь час в Донецьк, а потім у Львів - і він побачить не велику різницю в людях: скрізь всі зайняті приватними турботами життя чи виживання, а всі різні "ізми" є вторинними. Я думаю, що процент голосів на виборах ясно це покаже. Коли насміхались з шатаря, який заявив: буде ковбаса - будем говорити українською, - я відповідав, що коли моїм дітям буде нічого їсти, то я і китайською говорити навчусь. Укономічна стабільність є основою для нормального мовного об’єднання народу України. І навпаки:злидні зруйнують Україну, а не якийсь східняцкий менталітет тощо.
09.01.2010 19:13
Сергій
Маячня повна! Повірте, в Донецьку дуже багато людей які вважають себе українцями і розмовляють і українською, і російською. Коли я читаю російську класику, мені все одно що "шмеле" є теперішгім презиком Московії, яка ціна на газ, і т.д.
05.01.2010 10:43
Полтавка
Юля із Донецька! Поділ іде не на ваших і наших, а на тих хто любить Україну і тих хто любить Росію. Оце і є той поділ. І поки відкрито про це не будуть говорити нічого не зміниться.А тим бабусям пудрять мізки, ніби то в СРСР жилося добре. Звичайно якщо людину зрівняти з твариною і вважати , що їй потрібне тільки тепле стійло і сите корито, то можливо тоді й було краще, і то не весь час існування СРСР.
03.01.2010 16:07
panturion
Автор — маніпулятор. 37% — величезна цифра, що не є правдивою. Написав розширений коментар тут: http://vbux.livejournal.com/11708.html
24.12.2009 16:12
и
А потом будут обсуждать как очередному пмсаке либо башку отрезали, лиьо битами забили. Автор статьи плюнул в лицо 4 млн. населения своей же старны. Разжигание ксенофобии. Этой бы статейкой СБУ должно было бы заинтересоваться. Ан нет, не заинтересуется. Если, вы, автор по жизни Лосев - то никто не виноват что вы такой.Если автор ходил в школу, то он еаверняка слышал про старну Бельгию. В ней больше 100 говорили - тут одни французы. А оказалось там ещё голладскоязычные фламанцы. Франкоканадцам пытались навязать английский образ жизни. Игнорировали их как таковых. Ничего не вышло. Яркие оьрацы того, что из многих наций под одной крышей пытаются слепить одну - но химерную и страшную.Причём свои языковые и культурные права там отстаивались далеко не мирным способом. А вот Швейцария.Более 500 лет живут в неболшьшой горной, говорят на 4 абсолютно разных языках и при этом отлично себя чувствуют. Господа сттасные нелюбетели Донбасса (пламенные любетели Тараса Петриненка) по Вас трусти дедушка Фрейд с псианализом. Дикое желание украинизировать всё что можно сравнимо с таким же желанием почесать задницу... а не получается. Это своего рода жажда мести основанная на комлексе неполноценности. В Советские времена пытались создать русскоговорящего "хомо советикуса" - не вышло. Так чего же Вам так зудит в одном месте склепать "хомо украинуса" - уймитесь.

 

 

 

Бенефіс Януковичу вдався, а далі?

Природні аномалії супроводжують президента Віктора Януковича, з яких дехто пробує зробити якусь символіку вищих сил, але негода на Львівщині, де Януковича не дуже полюбляють, пройшла водночас і на Херсонщині, де Януковича дуже шанують. Просто хочу сказати, що у Львові дивитись трансляцію "Звернення до народу президента України Віктора Януковича з нагоди 100 днів перебування на посаді" - було досить інтригуюче, Бо трансляція то щезала, то знову з'являлась.
Проте наступного дня після прес-конференції Віктора Януковича по першому національному повторили всі події в повному об'ємі за попередні дні з участю президента України, тобто відбувся своєрідний бенефіс Віткора Януковича і досить успішний, з чим його і вітаю, як і нас з вами, якщо хоч частина з проголошеного Віктором Януковичем буде втілене в життя.
Однозначно я підтримую в повному об'ємі все, що було задекларовано як програму дій президентом України Віктором Януковичем і у "Зверненні до народу", і на засіданні в Кабміні, і в інших його виступах за ці дні. В таких випадках залишається тільки сказати: "Дай Боже, щоб все так і було"
Бо, на жаль, гарно вмів говорити і перший президент України Леонід Кравчук, не менш красиво і розумно звертався до народу другий президент України Леонід Кучма, а що вже третій революційний президент - Віктор Ющенко говорив багатообіцяюче! Його в тому могла перевершити тільки Юлія Тимошенко, чиї декларації всенародного процвітання були феєрично красивими і бездоганними, напевно тому, що вона ніколи і не думала їх виконувати взагалі, тож як брехати - то по повній програмі, не шкодуючи фантазії та чужих коштів, Бо декларації процвітання і прориву в Юлії Тимошенко діаметрально відрізнялись від декларацій про особисті прибутки - жіночка просто живе в злиднях, хоча зовні за вбранням цього не скажеш, але то інша розмова. Зараз нам важить різниця між слово і ділом. Як правильно прокоментувала пані Ляпіна цей бенефіс, що то зайва пуста балачка, Бо навіщо слова, коли потрібне діло; ось їх політична сила спершу робить, а потім переходить до слів, щоб якось пояснити людям і самим собі, на якого біса вони це наробили...
Та повернемось до пана президента Віктора Януковича і його команди, що зібралась в повному комплекті в київському палаці "Україна". Що можна сказати: зібралась реальна братва, яка реально керує Україною і реально може впровадити реформи, Бо вони реально на часі. А Віктор Янукович реально з тих людей, що реально може покерувати ними, а не вони - ним. Вже одне це є реально добре.
Стосовно змісту - можу повторитись: все - як на мою точку зору - є дуже і дуже правильним, розумним і корисним для нашого суспільства. Справа за малим: чи це буде здійснено, як сказано? Чи як з обіцянкою зараз же повезти журналістів у Межигірря?.. Я хазяїн свого слова: хочу даю, а хочу - назад забираю! - так, Вікторе Федоровичу?
Важко зараз робити прогнози, тому вкажу на єдине вагоме, що мене обнадіює: сила супротиву "п’ятої колони" з різних рускоязичних вже не буде такою жорстоко агресивною, якою вона була за Ющенка. На жаль, ця сила дуже впливова і тому її нейтралізація є вагомим фактором для проведення глобального реформування всіх сфер суспільства та економіки в Україні.
Стосовно можливої "здачі національних інтересів" і тому подібне, то скажу так: у нашому супернаціоналістичному Львові практично всі значні підприємства належать бізнесменам з Росії. Не думаю, що в інших регіонах ситуація значно різниться від нашою, а нинішні події в Запоріжжі та Маріуполі говорять про одне: для українських бізнесменів є два шляхи: або самоліквідуватись, або боротись за те, щоб бути першими і реальними власниками бізнесу в Україні.
На завершення хочу нагадати, як у 2005 пророкували помаранчевій команді довготривале панування: перші два терміни Ющенко буде президентом, а Тимошенко - прем'єром, а тоді ще два терміни навпаки: Тимошенко - президент, а Ющенко - прем'єр... Коментувати зайве, але варто вказати як корисно використали час перебування в опозиції Партія регіонів та особисто Віктор Янукович.
Особисто мене дивує, коли я чую головним завданням опозиції боротись з наявною владою. Повна дурня! Головне завдання нормальної демократичної опозиції є боротьба зі зловживаннями влади, а не з владою як такою в цілому, до чого нас наразі закликають... Опозиція контролює владу, вказує вчасно на помилки, а не єхидно тихцем чекає їх катастрофічних наслідків для країни і народу, щоб на тому гнилому більшовицькому гаслі "Чим гірше - тим краще" прийти до влади.
А найголовніше завдання опозиції: проводити переформатування всіх не провладних політичних сил і вироблення нової прогресивної програми ідей для країни, щоб вчасно прийти на зміну провладним силам, які себе вичерпали в якості керманичів. Ось головне завдання опозиції, а не "війна до переможного кінця", бо тоді може прийти дійсно повний кінець всьому.
Прошу це раз звернути увагу на головний принцип демократії: владу регулярно змінюю не тому, що вона погана, а тому, щоб вона не стала поганою.
Знаючи наш менталітет, упереджую закид стосовно тези: так хто ж знав! - обирали хорошу владу, стільки гарного обіцяли, а виявилось повне лайно. Так ось для того й існує опозиція, щоб перевірити спершу на малих справах тих, кому збираємось довірити вирішувати справи значні!
Наразі бенефіс скінчився - час до праці. А час покаже, хто чого вартий.

Бгдан Гордасевич
06.06.2010

 

 

Що трапилось з ідеалами українців ?

Це совєтська влада нав’язувала абсолютних героїв лиходіїв, де ризиковано було ставити під сумнів найдрібнішу деталь біографії, й де незручні факти просто замовчувались”. (Галя Койнаш, Перефарбований реалізм ).

http://maidan.org.ua/static/mai/1263933999.html

Якщо проаналізувати сучасну політичну ситуацію в Україні і прирівняти її до часу перед 1991 р., то складається враження, що люди, які були здатні організувати Українську Гельсінську Групу (1977), Культурологічний Клуб (1987), Українську Асоціацію Незалежної Творчої Інтелігенції (1987), студентську Громаду (1988) та принаймі десяток інших громадських груп, які потім активно залучилися до Народного Руху України (1989), зникли зі сцени і не залишили по собі жодних нащадків. На цей час припадає активізація сил не тільки за демократію, але й за висвітлення справжньої української історії, а не історії, яку писали на замовлення імперських кремлівських диктаторів.

З національною історією пов”язане і національне усвідомлення свого буття, своєї гідности, як члена світової спільноти. Імперська політика Москви не дарма забороняла не тільки історичні твори відомого історика М.Грушевського, але й саму згадку його імени. Таким чином „совєтські” українці виростали без історії, без пам”яті, без традицій, без самобутньої культури, а коли щось дозволяли, то хіба фольклор, бо ж його не могли заперечити навіть царські служаки.

Саме до прокинення нацолнальної свідомости можна віднести перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого 1989 р., які загинули в комуністичних концен-траційних таборах. Спрага до волі була настільки сильною, що люди втрачали страх, який панував в Україні від КПУ та її знаряддя КГБ.

Ідеали свободи й справедливости, які лунали з вуст В.Чорновола братів Б. і М. Горинів, С. Хмари, В.Мороза, Л. Лукяненка, С.Набоки, Осадчого та десяток інших, знаходили собі тисячі прихильників, про що й свідчила популярність НРУ. На жаль, ворогам національної незалежности вдалось розбити НРУ на різні партії. Завдяки активізації суспільства, яке підтримувало НРУ, був тріумфуючим результат референдуму за незалежну Україну! Здавалось, що воля припала багатьом до серця, але не була звернена увага на ворогів незалежности. Почалась не просвітянська праця щодо історичного минулого, не відновлювання українського друкованого слова, але боротьба за „керівну роль”, а того, хто міг стати керівником нації вбили. Численні українські газети та різного роду „вісники” почали зникати, а на їхньому місці стали появлятися такі „українські” газети, як: ФактьІ, Кіевский телеграфь, Сегодня та десятки інших, мовляв, українською газети „не рентабельні”!

Результати розпаду другоїї „єдности” патріотичних сил ми отримали на виборах першого туру президентських виборів (17 січня), де „єдність” була цілковито „розпорошена”. Саме результати виборів свідчать про те, що в Україні люди таки не знають історію. Коли б до всіх громадян України дійшла правда про Голодомо-ри в Україні 1922-23, 1932-33 та 1946 рр., коли б всі довідались скільки української людности було вивезено з України в концентраційні табори СССР, на різноманітні примусові праці, скільки загинуло молоді у безглуздій війні в Афґаністані, то Симоненко б отримав хіба свій голос та голос другої дружини (перша була б, певно, за когось іншого).

Початки усвідомлення українців себе нацією припадають під кінець існування московської імперії і саме на той час припадає зацікавленість у світі Україною.У Західній Европі та Північній Америці проходили різноманітні наукові конференції, на яких аналізували ситуацію в Україні в усіх аспектах. Отаким був і симпозіюм Гласність в Радянській Україні, яке відбулося в Йоркському університеті 28 січня – 1 лютого 1989 р. в м. Торонто в Канаді. В ньому взяли участь вперше на міжнародному симпозіюмі колишні совєтські дисиденти Д.Шумук, Й.Тереля, В.Романюк, П.Рубан. Серед доповідачів знайдемо ще й нині активних науковців та діячів, таких як: М.Жулинський, Ґ.Грабович. Т.Кузьо,П.Рубан, Л.Танюк та інші. 27 доповідей було поділено на Політика та Література і мистецтво.У симпозіюмі взяли участь професори Гарвардського Університету, університетів та інститутів Торонта, Бафало, Ленінграда, Оксфорда, Лондона, Москви, Сасексу, Шефільда, Вісконсин, Нью Йорка, Пенсильванії, Нью Джерсі та Києва. Всі доповіді були вміщені у книзі Романи M. Багрій під назвою ECHOES of GLASNOST in Soviet Ukraine (Captus University Pulications, Toronto 1989). Подібні симпозіюми, конференції відбувалися і в Німеччині, США, Франції та д.і. Вершиною зацікавлености Україною був час Помаранчевої революції. На жаль, так склалося, що у світі більше знали й писали про боротьбу за незалежність України, ніж в самій Україні.
Друковані видання українською, чи то про Україну в самій Україні, звужуються до накладу 500 – 1000 примірників на населення 50 мільйонів. За кордоном видали понад 70 томів Літопису УПА, а в Україні ще й досі тзв. „афґанці” користаються більшим визнанням, ніж борці за волю україни – воїни Української Повстанської Армії. В Україні про Шухевича, чи Бандеру, можна знайти інформацію переважно комуністичну, в якій героїв за незалежність обзивають фашистами, антисемітами, бандитами. Прикладом є заява П.Симоненка 30.05.2007 р. у ВР України, що генерал УПА Р. Шухевич два рази отримував з рук Гітлера Залізний хрест. Син Романа Шухевича оскаржив Симоненка за наклеп, а 14 січня 2010 р. Печерський районний суд м. Києва визнав інформацію „народного” депутата П.Симоненка такою, „що не відповідає правді і принижує честь і гідність” дітей генерала. Рішення суду зобов”язує Симоненка відкликати свою заяву у ВР України, де він її зробив. Оскільки ще не було чути про спростування Симоненком його брехливої інформації, то можна лише жаліти, що син Р.Шухевича не має можливости у ВР України назвати Симоненка прямим нащадком Ґебельса, оскільки методи брехні дуже нагадують цього фашистського ватажка.

Часом навіть інтелігентні люди обурюються, що С.Бандеру визнано Героєм України! Обуруються саме ті, хто ні слова правди не читав про борця за волю, який навітьб у далекому Мюнхені був небезпечним для імперії, бо ж він був символом для українців в боротьбі за незалежність.Він не був аґресором, але оборонцем рідних земель, своєї території, яку й обороняв проти окупантів. Тому не дивно, що спадкоємці тих, що вислали до Мюнхена вбити Бандеру, зараз готують резолюцію до Европейського парламенту. Слідуючи кремлівській логіці – якщо ми дали наказ когось вбити, то його не можна визнавати героєм!

Досі в Україні несказано ясно, що УПА боролася на УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНІЧНІЙ ТЕРИТОРІЇ за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ проти РІЗНИХ ОКУПАНТІВ! Недостатнє знання історії свого народу призводить до того, що навіть досвідчені науковці, журналісти, письменники допускаються помилок, шукаючи все винних серед своїх, а не серед окупантів.

До таких жертв, вважаю, належить і пані Г.Койнаш, яка часто пише цікаві статті і порушує наболілі питання, але часом не витримує „тискові” написаного антиукраїнського. У вище згаданій статті Перефарбований реалізм, пані Койнаш готова повірити всьому, що написав польський історик Мотика (Grzegorz Motyka: Ukraińska partyzantka 1942–1960 Warsawa, 2006), але не обізнана з відгуком-рецензією на цю книжку проф. Петра Потічного – учасника визвольних змагань. П. Потічний (рецензія опублікована в Українському журналі, Прага 2006, стор. 6) позитивно оцінює працю польського історика, який по науковому підходить до аналізу УПА, але, на жаль, не позбувся впливів деяких польських авторів, які про УПА писали різні пасквілі. Професор Потічний зазначає, що Мотика не витримав об”єктивности, коли говорить про трагічні вбивства поляків і українців – у поляків заменшує, в українців перебільшує.

Пані Койнаш наводить спогади про трагічне минуле 12- річного польського хлопця, який пережив удар від українців сокирою. Я ж знаю родину Ярослава Вайди, коли він 10-річний дивом врятувався, а його маму, 3 річного братика й 5 річну сестричку, 84 річного діда та інших 24-ох односельчан села Терка живцем спалили та розстріляли дальших 5 дідусів, а село зруйнували у липні 1946 р. солдати регулярної Польської армії. Польські історики не розслідують цю справу, незважаючи на те, що до суду подані і прізвища учасників частини цього війська.

Іншим документом про дії Армії Крайової, яку можна прирівняти до УПА, є книжка Петра Потічного (Павлокома 1941-1945: Історія села. Торонто-Львів 2001 р., 604 стор.), в якій ідеться про брутально розстріляних 366 мешканців Павлокоми відділами Армії Крайової 2-3 березня 1945 р.. У Павлокомі на пам”ять жертвам польський і український президенти минулого року відкрили меморіальний пам”ятник. Про інші злочини проти українців вже писав на сторінках Майдану Я.Стех і не тому, щоб домагатися якогось виправдання, покаяння, а задля того, щоб вбивства між цими двома сусідами більше ніколи не повторилися.

Тому нам слід знати добре свою історію і вчитися від німців і французів, як прощати один одному, а не як висувати звинувачення. Правда, слід завжди пам”ятати, що оборона не є тотожною з агресією, а українцям загарбання чужої території аж ніяк не закинеш! Вони обороняли батьківську землю. В Ізраїлі під сучасну пору проводять археологічні роскопки під арабською частиною міста Єрусалим, щоб довести, що це було місто заселене іюдеями у сиву давнину, а українцям імперські політики закидають, що вони боролися за своє визволення, за свою землю на власній території!

Пані Койнаш порушує багато проблем, але підхід до розгляду проблем не переконливий. Україна одинока країна у світі, де антидержавні організації на зразок Русского блоку, Родіна та інші вільно займаються діяльністю на розвалення країни, де безкарно спалюють державні символи, де знущаються з національних героїв, національної історії і мови, а пані Койнаш бачить небезпеку не в цих організаціях, але від організіції Свобода. Найбільша ж небезпека для всього українсьбкого суспільства приховується у потуранні антидержавних організацій, в першу чергу КПУ, яка настільки знахабніла, що хоче поставити іншому найбільшому катові України пам”ятник.

Дуже дивними і не зрозумілими звучать слова пані Койнаш: „те, що Ющенко та українські дипломати повторюють цифру жертв в 10 мільйонів, яка жодної критики не витримує, аніяк не сприяє відновленню правди. А як можна домагатися кримінальної відповідальності за заперечення акту геноциду української нації, коли навіть не всі дослідники вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію?”(Галя Койнаш, Перефарбований реалізм).Гадаю, що тут слід покликати на допомогу експерта-юриста Рафаєля Лемкіна Радянський геноцид в Україні, 1953 р. (Raphael Lemkin, 1900 – 1959), який фахово обґрунтував і науково довів, що Голодомор таки був Ґеноцидом українського народу (дивись також на Майдані: Сергій Грабовський: Голодомор, геноцид, істина: погляд третейського судді ( 22-11-2008 // // URLhttp://maidan.org.ua/static/mai/1227337113.htm: l Чому б не перекласти працю Р.Лемкіна на різні мови і поширити по світі, щоб світ на основі наукового й юридичного аналізу переконався про ґеноцид в Україні.

Під сучасну пору пору згадується 65 річниця звільнення в”язнів концтабору у Аушвіц і Ізраїль нагадує світові про Голокост. Ізраїль дбає про історичну пам”ять не тільки у себе, але й у світі, бо Голокост був великою трагедією його народу. Невже ж українці не здатні повчитися, що не „сусіди” Ізраїля визначили, чи Голокост був, але самі євреї це довели, а саму назву Голокост євреї завдячують Лекмкіну, який був визнаним міжнародним авторитетом! „Науковців” кремлів-ського зразка згадувати лише тоді, коли треба вказати, як не слід „досліджувати”.

Євреї встановили число 6 мільйонів загиблих під час Голокосту і за сумніви щодо цього карають законом. А статистика щодо жертв Голодомору вже давно почала встановлюватися неукраїнцями – Дж.Мейсом та Р.Конквестом, недавно підтверджена на основі архівних досліджень СБУ і зараз дивно читати з під пера українки, що „цифра 10 мільйонів критики не витримує”, а що 20 мільйонів „критику” витримає!”? Тут доречно нагадати, що у США 22.01.2010 на каналі Fox TV у програмі Revolutionary Holocaust Glenn Beck Program on Holodomor була згадана цифра понад десять мільйонів загиблих від голоду, а загальна кількість жертв комуністичної диктатури оцінено на 70 мільйонів! Ведучий програми Ґлен Бек зазначив, що про Голокост справедливо вже знає цілий світ, український Геноцид голодом тоталітарний комуністичний режим хотів замовчати і заперечити, що йому десятками років вдавалося!

Український суд, який недавно визнав злочинців Голодомору, повинен стати лише початком для повного очищення України від злочинців, які за податкові гроші „трансплянтують” катові України ніс. Якщо ж нема довіри до своїх суддів, то на сьогодні існує европейський суд, який здатний незалежно розглянути злочини проти людства колишніх союзників А.Гітлера. А то часом вийде так, як у справі Дем”янюка, коли тих, хто надавав накази сторожам та солдатам, суд звільнить, а перед суд поставлять сторожів складів, в яких зберігалося збіжжя, мовляв, вони винні в Голодоморі.

Вище згадана стаття Галі Койнаш дуже переймається правдою, бо мовляв досить було комуністичної брехні. Але ж правда є лише одна, а саме та, що українці боролися на своїх етнічних землях, що українці ніколи не зазіхали на чужу територію, на чужу історію, на чужу мову, на чуже добро, а правди ніде діти, ще й досі не мають правди щодо національного складу ВР України!

Брак знань минулого перешкоджає українцям будувати майбутнє! Словаки за коротший час незалежности стали цивілізованою европейською країною, до них можна зарахувати і балтійські та азійські республіки, але головним у цих країнах було знання свого минулого, яке й допомагає їм будувати майбутнє.

Сусіди України самі визначають, хто є героями їхнього минуло і сучасного, а деякі українці хочуть, щоб їхніх героїв вибирали чужинці.

За 18 років був час стати дорослим, а якщо не вистачило часу, то слід записатись на додаткові курси! У світі освіти запроваджена практика здавати іспити на другий і третій раз, а українці на перший раз, так виглядає, не зуміли скласти іспит, щоб стати дорослими.

Може слід пригадати ідеали, за які постраждали десятки мільйонів українців за час імперського поневолення, а в цьому допоміжним стануть знання свого минулого, без якого не побудувати майбутнього. А.Айнштайн (в Україні його пишуть Ейнштейн), казав, що „Доброта, краса та правда були тими ідеалами, які освітлювали мій життєвий шлях і увесь час надавали мені нову сміливість зустрічати життя бадьоро”.

Можливо перед виборами президента спогад на ідеали українців 20-річної давности допоможе зробити правильний вибір!

 

Йосиф Сірка, Торонто

 

Коментрар Богдана Гордасевича: сказано багато актуального, навіть начебто прогресивного і розумного, проте я не маю бажання вступати у дискусію, бо у мене є одне запитання до автора: якщо ви так любите Україну і переживаєте за неї, то чого ви сидите досі в Торонто за океаном в Канаді, а не перебрались до рідної батьківщини? Чи не тому, що любити на безпечній відстані вигідніше, аніж перебуваючи безпосередньо у вирі подій непростого українського життя?

 

Скажу відверто: якщо до 24 серпня 1991 р. всіх емігрантів з України я рахував мучениками, яких злочинний комуністичний тоталітарний режим позбавив батьківщини через загрозу арештів і смерті, то після вказаної дати незалежності України я всіх подібних емігрантів-«патріотів», які не повернулись на постійне життя (постійне, а не гостювання!) – я їх всіх вважаю зрадниками батьківщини в повному розумінні цього слова. Якщо цю образу «зрадників батьківщини» українські емігранти незаслужено мали від радянської влади періоду СРСР, то від часу утворення Соборної Самостійної Української Держави всі ці емігранти набули значення зрадників у повному об’ємі цього поняття.  Все. Крапка. І не вчить нас жити, боягузи.

 

Одразу зазначу, що не вважаю такими зрадниками тих емігрантів, які свідомо виїхали з України просто жити в іншій частині світу назавжди – це нормальне право кожної вільної людини обирати собі краще місце для життя. Я ніколи не дорікну нашим емігрантам-заробітчанам, яких біда погнала по світах. Ні навіть митцям та спортсменам, що виїхали в пошуках більших достатків і слави.

 

Але я органічно гидую всіма тими українськими лжепатріотами,  що «жити не можуть без неньки-України, бо безмежно її люблять», але виключно на відстані з далекого-далека, перебуваючи у благополуччі життя інших країн світу. Це все одно, що кохати бідну гарну сироту, а жити в шлюбі з гидкою богачкою, бо не хочеться тягару обов’язків та праці спільно з коханою підніматись з біди.

Все. Геть у небуття емігрантське сміття, зрадники і боягузи, радники-порадники – не вам нас судити-обсуджувати і осуджувати! Ми без миршавих розберемось в Україні, хто чого вартий? Це і через вас ми у такому багні злиднів і розвалу, бо ви пробалакали Україну замість розбудовувати її державність спільно з громадою краю! Гірше того: я маю багато доказів, що українська еміграція значною мірою профінансувала теперішнє антиукраїнське кодло комуно-кедебіської номенклатури в Україні, збагативши його своїми « яко пожертвами на розбудову неньки-України», але то потребує окремої праці, а мені шкода витрачати її на доведення речей, яких вже не змінити. Просто я стверджую однозначно одразу висновок: вся існуюча українська націоналістична еміграція після 24  серпня 1991 р.  заслуговує тільки на одне – бути забутою без жодних ноток вдячності в Україні, а навіть навпаки з осадом огиди, як щодо справді зрадників і нікчем. А хіба це не так? Доведіть.

 

21.10. 2010 р.

Львів-Рясне  

 

Мій націоналізм

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». —  «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» —  «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
               Та не хочу».

Тарас Шевченко  «Сон»

Світ постійно змінюється. Глобалізація економічних стосунків та міграції народів сучасного світу творять нову ситуацію, коли такі явища, як націоналізм чи навіть патріотизм - стають рудиментарними поняттями. Справа навіть не в домінанті космополізму, як світоглядної позиції для майбутнього людства, скільки в тому, що людина стає мобільною, бо такими є вимога часу. Мобільність позначається у психологічній готовності людини в разі необхідності покращити своє життя - міняти фах, місце проживання, мову і навіть громадянство.
Погодьтесь, що зараз мало кого мучать докори сумління від переміни наведенних позицій. Найбільш наглядним свідченням тому є спорт, що колись був головним брендом кожної з країн: видатні спортсмени були окрасою гордості кожної країни і їх населення. А тепер національні збірні команди тренують іноземні фахівці як норма, не кажучі за міграції спортсменів, коли змагаються команди з різних країн, де їх громадяни виступають за команди іншої країни-суперниці. Дивні парадокси, які одночасно формують інакшу психічну домінанту мільйонів вболівальників. Ми дружно вболіваємо за нашу команду в міжнародному чемпіонаті, а в команді нема не просто етнічних українців, а навіть громадян України. Що це тоді? Чисто номінальне переживання за фантом поняття «наш клуб» чи «наша команда», де нема абсолютно тих, кого можна назвати «нашими». І чи не правильніше називати ці змагання вже не міжнародними, а міждержавними?
Цей затяжний вступ був задля того, щоб однозначно стверджувати: поняття націоналізму та патріотизму стають виключно добровільною якістю кожної окремої людини. Тобто стають сферою виключно суб*єктивного формування та існування, як он у Тараса Шевченка в словах з епіграфа цього матеріалу.  Монолітні психічні стани людей стосовно державного патріотизму, як це особливо практикувалось у тоталітарних державах типу СРСР, чи поєднання державного патріотизму і націоналізму, як це практикувалось у багатьох країнах світу - відійшли у минуле. В сучасних умовах етнічний націоналізм як і державний патріотизм стали з обов*язків «апріорі за фактом народження» на теперішній час постають як зовсім необов*язкові чинники і все вирішує сама людина поокремо на рівні суб*єктивного «хочу - не хочу». Виходячи з цього я прийняв для себе особисто рішення: я хочу бути українським націоналістом і патріотом України - хочу! І при тому мене не дуже цікавить рішення і позиції тої сукупності людей, що живе поряд. Подібно як у вірі - кожен визначається в першу чергу сам, як і сам наповнює зміст, форму і насиченність свого спілкування з Богом.
Моє кредо чітке - ніхто, окрім самої людини, не може визначити, що має бути вкладено в такі поняття, як: любов до метері, любов до жінки, любов до дітей, любов до нації, любов до країни і держави, любов до світу, любов до життя тощо. Вказувати особі що і як це має бути у вигляді усталенних норм - для мене є смішним і неетичним. Я досить довго йшов до розуміння цього, тому що звичка до колективної думки і позиції була домінуючою, особливо для «народженних в СРСР». Як і зворотня екстраполяція самоодержавлення, коли особа стає свідомим і ще більше - підсвідомим представником месіанства колективної волі. Горезвісний механізм суб*єктивної самодисципліни типу «наказ партії» або «так треба задля інтересів Родіни», який пробують запровадити в сучасному українському суспільстві деякі політики, є безнадійним шляхом в нікуди. Водночас не можу стверджувати категорично, що індивідуальний націоналізм і патріотизм теж єдино правильний шлях - та ні, це просто один з чисельних стежок цього безкінечного світу.
Річ у тому, що людина формується як людина завдяки існуючим суспільним нормам, що на неї впливають. Ці норми є зовнішні примусові у вигляді законів, та норми внутрішні, які виникають в людині в процесі розвитку та виховання, і є добровільними моральними нормами. Без цього взаємозв*язку норм суспільних і норм моральних світ давно перестав би існувати, про що вже сказано багато і ще можна багато говорити, але я хочу зосередитись на іншому феномені: є досить парадоксальне явище, коли інетлектуальна людина переживає суспільні вади як особисті, бореться з ними, кажучи: «О, люди, чому ви такі недосконалі?», а позатим цю саму людину мучить питання: «Ну чому я не такий, як всі?» Своєрідний феномен «білої ворони», як ось у мене самого.
Я народився і першу частину життя у 25 років прожив у місті Донецьку - столиці Донбасу, а другу половину життя я живу в столиці Галичини - місті Львові. В сучасній Україні ці регіони найчастіше протиставляють одене-одному як антитези, але коли справа доходить від абстракцій до конкретики, то виявляється все до смішного однаково. Власне знаючи про це, я у розмовах з людьми, які виказували негативні позиції як западенець - проти східняквів або навпаки, то моїм головним аргументом було і є запитання: «А ви там особисто були? Ні? То поїдьте і хоч з  тиждень поживіть у Донецьку ( у Львові)». Не даремно є приповідка, що краще раз побачити, чим сто раз почути. Нема іншого засобу переконати людину, що на звичному побутовому рівні у Львові нема націоналізму і русофобії, як постійного традиційного агресивного явища, про що сформована стала думка у східних регіонах завдяки ще радянській і теперішній пропаганді українофобів всіх мастей. Навпаки, в Донецьку нема агресивного масового антиукраїнства, як в тому переконані західняки. Все це переважно відбувається на рівні політичних технологій маніпулювання свідомістю людей і не більше того, тому що якби цей антагонізм існував насправді масово - держава б давно поділилась на шматки. Найяскравіший тому приклад, коли після відомих буремних подій президентом України став Віктор Ющенко - східняки з прикрістю для себе визнали це і підчинились, як ось тепер підчинились західняки обранню президентом України Віктора Януковича. Зрозуміло, що це не означає абсолюту на майбутнє, але про сучасний стан взаємовідносин говорить досить однозначно: ми всі хочемо жити в мирі і злагоді. Ми всі хочемо жити в нормальних обставинах свобод і порядку нормальної демократичної правової держави. Я переконаний, що цю ідею однозначно підтримують в усіх регіонах України всі її громадяни. І це є головним фундаментом для розбудови нашої держави.
За минулі 20 років Україна відбулась як світова держава, а також відбулось психічне закріплення поняття державності в масі її населення, що є дуже важливим. Залишилась «маленька дрібничка»: активізувати це усвідомлення державності громадянами України у особисту площину кожного поокремо. Потрібно перевести наш український соціум з стану пасивності соціального жебракування (иждивенчества), до чого його привчила колишня імперська влада СРСР: держава має кожного забезпечити його часткою соціального благополуччя, - і перевести у стан соціально-індивідуальної активності, що вже досить розповсюджена серед молоді, коли людина чітко вірить, що її життя залежить в першу чергу від неї самої, отож вона не очікує подачок від суспільства і держави, а вимагає (не просить!) створення їй належних умов для цього. Нова доба вимагає нового духовного змісту життя! Людина стає активним творцем свого життя, активним творцем життя суспільства і держави, а також і в загальному - всього Світу. Так, панове, і не інакше.
Щоб стати таким творцем, кожній людині неодмінно стануть потрібні критерії самоідентифікації - цього вимагає сам зміст подібного стилю життя: дерево може бути міцним тільки маючи сильне коріння. Цим корінням для кожної людини є його родина, рід, друзі і знайомі, його етнічна спадщина, духовна, територіальна, державна, тощо. Тобто кожна людина є унікальною композицією ментального характеру, чим вона може плідно скористатись, але... не зобов*язана!
Тобто висновок у мене один: якщо хочеш бути Людиною - будь нею! А не хочеш - не будь.
В моєму розумінні складовими змісту тези «бути Людиною» є такі чинники, як любов і повага до батьків, родини, землі, де зріс, етносу, якому належиш, інакше кажучи - націоналізм, до держави, яка є твоєю, поки ти цього хочеш, що є патріотизмом, ну і так далі. Всього не перелічити, як і не є все обов*язковим кожному. Можна бути і таким, яким є продовження рядків Тараса Шевченка в поемі «Сон», винесенних мною до епіграфа, якими я і завершую замість епілогу свій невеличкий роздум з можиливим його подальшим продовженням стосовно ідндивідуального націоналізму.

— «Экой чудак!
        Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,—
    Не поскупись полтинкою...»
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю... І зробився
    Я знову незримий.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

В якості додатка я подаю свою статтю, написану 21 рік тому в Донецьку і опубліковану мовою орігіналу в російськомовній газеті "Комсомолець Донбасса"

Екологія наших душ
(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)

Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе "дітьми застою". Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той  же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше - про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап'єшся вдризг - і наче в раю побував. Тепер не те - виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили - неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити - треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де - брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого "дуже правдивого" повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це - абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм - це погано, а інтернаціоналізм - це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного?  Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж бо, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші - мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов’янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, - абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знади, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А ,може, все так і треба? Ми  ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей - і нема проблем! Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї "величі". Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу.
В цьому світі все дуже взаємопов’язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза - криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія - все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: в дитинстві - колискові пісні та казки; в юнацтві - легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості - чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці - балади, думи, побутові пісні; в старості - збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула - ні! Тоді Ти - представник свого народу серед інших народів світу! Ти - продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти - ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя - це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі - справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?

Богдан Гордасевич
/опубліковано в газеті "Комсомолец Донбасса"
19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк/



Создан 09 янв 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником