ЗГОДНІ: УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ УРСР - ЖЕРТВИ БОЛЬШЕВИЦЬКОГО ТЕРОРУ

 

ЗГОДНІ: УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ УРСР - ЖЕРТВИ БОЛЬШЕВИЦЬКОГО ТЕРОРУ

Чи це було прологом, чи - епілогом? А може і є змістом?



Віктор Петров

УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ УРСР -
ЖЕРТВИ БОЛЬШЕВИЦЬКОГО ТЕРОРУ

[ Друкується за виданням: Видавництво "Пролог", New York 1959. ]

ПЕРЕДМОВА

Студія Віктора Петрова, що друкується тут з деякими скороченнями, була написана на початку 1940-их років, під час війни. Тому вона охоплює процеси радянської літератури тільки довоєнного періоду і закінчується її розгромом під час так знаної "єжовщини". Після того, особливо по війні, багато чого змінилося; тепер, наприклад, не ліквідують письменників фізично, але в істотному гніт лишився той самий, і вільна українська література сьогодні так само заборонена, як і за часів "єжовщини". Деякі місця в праці Петрова могли б здатися молодому радянському читачеві анахронізмом. Наприклад, його твердження про усування фахівців і висунення на відповідальні посади людей не підготованих, лише тому, що вони мали партійні квитки, може здатися дивним, бо тепер на всіх відповідальних постах сидять фахово підготовані комуністи. Та ці місця треба розуміти історично. У 1920-30-их роках було саме так, як пише Петров: позбавляли праці й фізично знищували фахівця лише за те, що він був українець, і на його місце саджали "перевіреного" партійця, хоч вій і нічого не тямив у тій справі, яку йому доручали. Цим способом завдано невідшкодованої втрати українській культурі і зведено її на рівень провінції супроти Москви. Автор сам був письменником і живим свідком усіх тих процесів, які він описує. І цінність його праці полягає в тому, що читач з десятків описаних тут особистих трагедій бачить, якою ціною українська література, що виявила такий блискучий розвиток у 1920-их роках, терором була зведена до провінційности і повного послушенства Москві.

Жовтнева революція, яка сталася 7 листопада 1917 року, зналася, як відомо, за офіціозною партійно-совєтською номенклатурою "пролетарською". Це мусіло означати, що в визначенні Жовтневої революції, окрім вказівки на хронологічний момент, привноситься ще також посилання на соціяльний її зміст. Але який саме?.. Чи значить це, що завдання Жовтневої революції як революції соціяльної полягало в розв'язанні основних соціяльних проблем з метою поліпшення матеріяльних умов життя трудящих, знищення соціяльних несправедливостей та усунення соціяльного гніту?..

В одному з оповідань Гр. Косинки, написаному на початку 20-их років, селянин скаржиться: "Отак виходить, і власть наша, і порядки наші, а все по-старому. Збулися великих панів, чорт наплодив дрібних, і п'ють, як п'явки!.. Ореш, а красних днів не бачиш: була царизна – робили, прийшов совєт – робимо, а пани, як плили шовками в городах, і по цей день пливуть".

Цей селянин, скарги якого занотував свого часу Гр. Косинка, як і мільйони інших, вважав, що його обдурили!.. Даремні нарікання! Безпідставні претенсії. Голод на Поволжі 1921 року, голод на Україні 1933 року, терор, концтабори, злидні протягом 25-річного існування совєтської влади є найкращим доказом того, що "совєт" ніколи й ніяк не дбав і не мав на оці дбати, бодай найменшою мірою, про поліпшення життєвої долі трудящих. Дбати про трудящих – подібне завдання ніколи не входило в обсяг завдань соціяльної політики большевизму.

Ленін їдко висміював подібні "прекраснодушні ілюзії". Він вірив у можливість декретами й паперовими обіжниками в найкоротший термін побудувати комуну, але в справедливість, як основу суспільного життя він не вірив. Большевики ніколи не слабували на прекраснодушіє.

Людина?! Це не було передбачено ані статутом, ані програмою ВКП(б).

Не скасування соціяльного лиха і не усунення соціяльного гніту, а, навпаки, їх загострення!.. Не відміна процесів, властивих капіталістичному суспільству, а, навпаки, доведення їх до найвищого напруження і остаточного вияву!.. Саме в цьому большевизм і бачив своє призначення та сенс свого історичного покликання, як "могильника капіталізму".

В основі політичної доктрини – доктрини могильників! – лежала химерна й жорстока теза, що тільки через антисоціяльні заходи можна досягти соціяльних наслідків. Соціяльне мусіло стати досягненням майбутнього. На долю сучасності припадало антисоціяльне.

Яке має бути соціяльне майбутнє – це є предметом віри; що ж до сучасности, то в жовтні 1917 року підсовєтські люди жили в антисоціяльних умовах злиднів, гніту й постійного страху.

Большевики ніколи не поділяли есерівської земельної програми, але, перейнявши есерівське гасло "Земля трудящим" і забезпечивши для себе в цей спосіб підтримку селянства в найкритичніший для себе момент боротьби за владу (1917-1921), вони на наступному етапі вклали в це гасло несподіваний і протилежний сенс. Провідною тезою соціяльної політики большевизму у відношенні до селянства було не поліпшення економічного положення цього останнього, а, навпаки, підірвання, не надання землі, а навпаки, вилучення, не зміцнення селянство, а, навпаки, економічна руйнація селянства і відповідно до того орієнтація на безгосподарного, господарче маломіцного селянина, одне слово: пролетаризація селянства чи, що те саме, перетворення селянина з власника "знарядь виробництва", землі, реманенту, тяглової сили на індустріяльного робітника, який, не маючи жодної власности, працює за найом.

Власне кажучи, в усьому цьому немає нічого нового. Проводячи політику пролетаризації селянства, економічної його експропріяції і, відповідно до того, економічної концентрації власности, большевизм виконував "соціяльне замовлення" капіталістичного світу, оскільки всі ці процеси й явища були провідними тенденціями, властивими капіталістичному ладові. Большевизм переймав на себе руїнницькі антисоціяльні функції капіталізму у відношенні до селянства з тією відміною супроти капіталізму, що в капіталістичному суспільстві ці процеси носили чисто економічний характер, в большевизмі ж вони набули характеру адміністративно-політичних заходів, запроваджуваних примусово згори державою, причому примусова експропріяція селянської власности й пролетаризація селянства сполучалася з запровадженням метод масового переселення й фізичного знищення.

Офіційною мовою ця політика большевиків звалася "ліквідацією куркуля як кляси на базі суцільної колективізації", а фактично вона поширювалася на все селянство, оскільки розкуркулення торкалося не окремого якого-небудь прошарку в селянстві, а взагалі всього селянства в цілому, і землю, реманент, тяглову силу відбирали не тільки в куркулів, а від усіх селян, незалежно від їх більшої або меншої матеріяльної забезпечености.

Соціяльна політика совєтської влади відносно селян була політикою не соціяльного миру, а соціяльної війни. Це була політика, скерована супроти селянства, і, відповідно до того, це була політика терору й нищення, що не знала ані винятків, ані жалю. Насильництво ставало методою, терор зводився в принцип. Не було такої жорстокости, яка не застосовувалася б до селянства, не було такої межі люті, перед якою спинилася б совєтська влада.

Отже, коли ми говоримо про руїнницьку суть большевизму, ми маємо на оці зовсім не суму репресій, конфіскацій, заслань і розстрілів, застосовуваних до селянства, навіть не голод 1933, як наслідок цієї політики, але істоту й цілескерованість большевизму, в основі якого лежало не ствердження, а неґація, не творчий дух миру, а нищівна тенденція заперечення, покликаного стати загальним.

В провідні свої настанови, в тези: "знищення кляс" і "побудови безклясового суспільства" большевизм вкладав не просвітницький абож економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло знищення розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер.

Мільйони селян стали жертвою гасла "ліквідації куркуля як кляси", яке, за звуженим обсягом клясової формули, за згадкою куркуля, ховало всеохоплюючий і універсальний сенс. В наслідок цієї ліквідації по багатьох селах і навіть районах України не лишилося селян: одні були репресовані, інші були виселені, треті вимерли з голоду, четверті розбіглися. Картини "спустошення", які малюють писцові книги для Московської держави XVII ст., повторювалися знов на Україні в XX ст. Селянська країна, що колись годувала цілу Европу, вмирала на вулицях міста біля дверей хлібних крамниць. Матері їли дітей. Хати стояли забиті дошками.

Майбутні дослідники "писцових книг" з 30-их років XX ст. відзначать, що в наслідок політики ліквідації куркуля й колективізації по деяких селах України, приміром, на Уманщині, не лишилося жодної місцевої селянської родини і села були наново заселені переселенцями з-під Вінниці та інших місць Поділля.

Вони відзначать, що по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. "Пролетаризований селянин" не повинен був жити в своїй з діда-прадіда власній хаті. Почуття власности, зв'язок з місцем викорінювалися послідовно і вщент.

Уявлення "рідної хати" стало на Україні анахронізмом.

(1959)

Большевизм і інтеліґенція

Політика у відношенні до інтеліґенції не відрізнялася від політики щодо селянства. Гаслу "пролетаризації селянства" відповідало аналогічне гасло "пролетаризації інтеліґенції". Це означало: інтеліґенція як окрема група повинна бути заперечена і пролетаріят повинен заступити місце інтеліґенції. Різниця між робітником фізичної і робітником розумової праці повинна бути знищена.

Епоха відродження, яка прийшла на зміну середньовіччю, висунула на перший плян розум, освіту й науку. Фізичній силі був протиставлений розум, освіта й переконання – насильству, наука й воля критичного досліду – загальнообов'язковій догмі. Освіта, а не народження і не майновий стан почали визначати суспільне становище людини. Здобуваючи освіту, людина ставала поза своїм колишнім соціяльним станом. В процесі історичного розвитку це призводило до витворення окремої суспільної верстви – інтеліґенції, що, в свою чергу, спричинювалося до різкого розмежування людей розумової і людей фізичної праці.

Наша епоха, XX століття, висунула на порядок денний, як чергову соціяльну проблему, що підлягає розв'язанню, проблему ліквідації протилежности між розумовою і фізичною працею.

Спроби розв'язати цю проблему з боку большевизму були типові для останнього. Він вклав у ці спроби властиві для нього якості: брутальність, жорстокість і хаотичну квапливість. Просвітницькому й економічному способам розв'язання цієї проблеми – шляхом поступового поширення освіти в масах та піднесення матеріяльного добробуту мас – большевизм протиставив свій власний шлях: шлях державно-партійного апарату. Ліквідацію протилежности між робітниками фізичної й розумової праці большевизм обернув на ліквідацію робітників розумової праці. Знищення протилежности обернулося на знищення інтеліґенції. До інтеліґенції большевизм застосував ті самі заходи, що й до селянства: репресування, масові переселення й масове фізичне винищення.

Пролетаріят покликаний заступити інтеліґенцію

Процес ліквідації освітніх відмін між пролетаріятом та інтеліґенцією, процес пролетаризації інтеліґенції почався вже з перших років існування совєтської влади. Першим кроком до цього стало видання 1919 року підписаного Леніним декрету, яким були скасовані всі дипломи, наукові ступені, звання, посвідчення про освіту і т.д. Передбачалося, що пролетарське походження повинно заступити освіту, розум, досвід. Освіта губила свою вагу. Фахові знання не бралися до уваги.

Ленін же висунув тезу про куховарку, покликану керувати державою. І не тільки державою, але й мистецтвом, літературою, науково-дослідчими установами, трестами, фабриками й заводами. Людей з партквитками – тільки тому, що вони мали партквиток, – призначали на посади директорів заводів, радгоспів, метеорологічних станцій, бактеріологічних інститутів, їх робили директорами банків, суддями, капітанами кораблів, командуючими фронтами. Байдуже, чим він був учора і чим буде завтра. Хай колись він був машиністом, вчора він був зав. пральнелазневого тресту, сьогодні він уже є директором оперового театру, завтра його пошлють на село уповноваженим по проведенню хлібозаготівель, щоб післязавтра він очолив яку-небудь геологічну або археологічну експедицію академії наук.

Людина губила власне обличчя. Вона оберталася на безособову знеособлену функцію всередині партійного апарату, механічно перекидувану з однієї клітини суспільного життя до іншої. Адже ж не існувало жодних об'єктивних даних, щоб даний пролетарій з партквитком робив саме це, а не щось інше.

Од людини вимагали, щоб вона була універсальною. Оскільки ж це було неможливо, то вона ставала нічим.

Вона, звичайно, йшла лінією найменшого опору. Праця підмінювалася нарадами, зборами, з'їздами, засіданнями й промовами. Головування на зборах прикривало його безпорадність як адміністратора і його невігластво як керівника.

Якщо можна собі уявити країну, яка протягом півтора десятиліття простувала назустріч своїй долі без адміністративного керівництва, з фіктивним керівництвом у промисловості, науці, армії, – то це був СССР.

Країні було одрубано голову. Легендарний образ св.Дениса, який увійшов у місто, тримаючи в руках свою одрубану голову, є найкращою вгадкою, щоб ілюструвати ситуацію, яка склалася в Совєтському Союзі, коли країна лишилася без інтеліґенції.

Директор тресту, заводу або наукового інституту, який вранці вивчає з професором, доктором наук, чотири правила арифметики, а ввечорі на керованому ним же гуртку політграмоти виступає перед авдиторією, що складається з професорів або інженерів, з доповіддю про філософію Геґеля – це явище було повсякденним в СССР. Воно не дивувало нікого.

І не було риску, на який би при цьому не йшов большевизм. Заводи випускали явний брак, науково-дослідчі установи публікували халтуру, деґрадувало господарство, розхитувалися фінанси, витрачалися колосальні гроші, безладно зростали бюджети й штати установ, голодувало населення, програвались битви, – але принцип тріюмфував.

Тріюмфував принцип висування. Соцпоходження й число партквитка, вписані в графи анкети, заступали порожнечу всіх інших пунктів, що лишалися непозаповненими: про освіту, фах, стаж. Ректор університету й одночасно студент першого або другого курсу, це нікого не дивувало в СССР, як і машиніст паротягу, призначений на посаду директора інституту археології Академії наук УССР або людина з освітою вечірніх курсів на посаді директора інституту українського фольклору тієї ж академії.

Зневага до фахової науки і пошана до аматорства були зведені в принцип. Скромний садовод-практик з Козлова Мічурін був проголошений світилом науки. Аматора й фантаста Ціолковського, що в себе на мансарді з бляхи будував модель корабля для міжплянетних полетів, піднесли до небес. Ботанікові з світовим ім'ям акад. Вавілову була протиставлена Марія Демченко. Без жодних посередніх ступенів аґроном Лисенко був зроблений дійсним членом академії наук і призначений директором Петроворозумовської сільсько-господарської академії.

І ніколи не було послідовности. Молотов в одній з своїх промов висміяв прожекторську тему, запропоновану якимсь з н.-д. інститутів про обернення лисів на свійських тварин. А разом з тим аґронома Цицина з його пропозицією про схрещення пирію й пшениці хвиля винесла вгору.

Схема знищення української інтеліґенції

Кожне соціяльне й політичне гасло в Совєтському Союзі було закликом до знищення. Жодний політичний захід совєтської влади не запроваджувався інакше, як тільки через застосування масових терористичних заходів. Катин і Вінниця були не випадком, а правилом. Масові розстріли ставали ознакою часу. Терор і політика в Совєтському Союзі зробилися синонімами.

Але ніде і ні в чому знищувальні тенденції большевизму не виявилися так гостро, з такою, сказати, невідхильною остаточністю, як в ставленні до української інтеліґенції. Починаючи з перших років захоплення влади, большевизм весь час протягом 25 років свого панування систематично і послідовно нищив українську інтеліґенцію, внісши в справу нищення розчленовану ступневість і передбачену невблаганність. З точністю вдосконаленого механізму гігантська кремлівська м'ясорубка перемелювала в криваве м'ясиво тисячі, десятки, сотні тисяч людей, що втілювали в собі дух, розум і сумління українського народу.

Од найвидатніших і до найнепомітніших, од геніяльних творців, людей політичної акції, філософів, письменників, учених з світовим ім'ям і визнаною славою і до найпоміркованіших пасивних і байдужих хуторян, позбавлених будь-яких претенсій, політичних або соціяльних, однаково – чи були це представники старшої ґенерації, що склалися й проявляли себе ще до революції, чи, навпаки, представники молодшої й навіть наймолодшої ґенерації, народжені вже за революції, революцією виховані й революцією висунені вперед, вся українська інтеліґенція, в цілому її обсязі, незалежно од віку, соціяльного походження, поглядів, того або іншого ставлення до совєтської влади була приречена на згубу.

Десятки, сотні й тисячі імен, повноцінних, доброго дзвону, гідних всякого визнання й поваги, археологи, історики, мовознавці, музикознавці, етнографи, фолкльористи, діялектологи, складачі словників, знавці української синтакси, літредактори, педагоги, юристи, перекладачі з мов нових і давніх, сучасних і архаїчних, живих і мертвих, коректори, бухгальтери, аґрономи, ветеринари, вчителі, кінорежисери, кінооператори, автори кіносценаріїв, драматурги, професори, доценти, аспіранти, бібліотекарі, поети, малярі, фотографи, архітекти, люди усіх галузей і усіх фахів, витворених новітньою розчленованістю суспільної праці.

Усі вони, представники української інтеліґенції, кінчали однаково: раптовим зривом, падінням в безодню, вибухом катастрофи, оберненої в одчай, безнадійність, голод, вислання, смерть.

Про судові процеси

І жодного порятунку!.. Криза й катастрофа перестали бути літературними образами й філософськими катеґоріями, книжковими ремінісценціями з письменників або мислителів. Вони ставали реальностями совєтського життя, підписами під актом проведеного трусу і рукою власною ствердженим актом визнань в злочинах, ніколи не зроблених.

Наприкінці 20-их років, на межі, яка відокремлює НЕП і період "побудови безклясового суспільства", відбулося три великі судово-політичні процеси: процес СВУ, процес Шахтинського центру і процес Промпартії. Ці процеси були проведені з метою, по-перше, політичне скомпромітувати інтеліґенцію, по-друге, обґрунтувати потребу усунення інтеліґенції з усіх сфер діяльности, де вона ще лишилася за НЕПу, і відповідно до того довести потребу заступити інтеліґенцію, яка своїми актами саботажу і шкідництва стає на шляху побудови соціялістичного суспільства, перевіреними й відданими справі пролетаріяту висуванцями, – робітниками від верстату, людьми з партквитком.

Як і всі інші пізніші судово-політичні процеси в СССР, так і названі, були організовані "виборчою" методою. На лавах підсудних сиділо 2-3 десятки люду, тим часом як тисячі й десятки, сотні тисяч лишалися по той бік запони.

Після арешту вони зникли без жодної згадки. Арешту кожен підсовєтський громадянин чекав з дня на день, з години на годину, і все ж таки коли арешт приходив, він приходив якось несподівано.

Трус, проведений на помешканні, був, зрештою, чистою формальністю, як і підписування згодом акту визнань в злочинах, передбачених статтями 58 і 59 з численними доданими до них параграфами.

Бо що розумілося в Совєтському Союзі під злочином? Індивідуальна провина не мала значення.

Євген Плужник

Повторюємо: індивідуальна провина не мала значення. Про яку особливу провину могла йти мова, якщо справа торкалася Євгена Плужника?

Євген Плужник не сприймав совєтської дійсности й тікав у філософію, як слушно зауважив С. Гординський, але Плужник не прийняв не тільки совєтської, але й взагалі ніякої дійсности, і це неприйняття дійсности мало у нього філософський і дещо песимістичний відтінок. Він творив свою, ним самим вигадану, дійсність, і про цю ним витворену, замкнену в собі, кімнатну дійсність він розповідав у своїх поезіях.

Тримався він у житті обережно й осторонь. Був спокійний, тихий, немов би відсутній. Більше мовчав. Був хворий, страждаючи на легені. Ходив звичайно в пальті. Злегка, нібито якось нерішуче покахикував. Горбився.

Збірка його поезій під назвою "Рівновага", яку він підготував до друку і яка несла в собі дату "Київ, 1933" лишилася невидрукованою, бо поет саме під той час був заарештований. Досить переглянути цю збірку поезій, опублікованих тільки через десять років, вже за наших часів, 1943, в четвертій книзі "Українського засіву", щоб переконатися в цілковитій аполітичності Плужника.

У збірці немає ніяких випадів проти совєтської дійсности, але в ній немає й жодного підлабузництва. В роки, коли особливо пишним цвітом розквітало огидне совєтське лакейство, так типове на Україні для часів Постишева, Плужник не йде ні на які поступки і ні перед ким не запобігає. Незважаючи на те, що перед письменниками була цілком виразно поставлена дилема вибирати "або – або", Плужник не виявляє жодної тенденції совєтизування. Він поводиться дуже коректно й стримано. Він поет, хіба цього мало?!

Він вірить у свою самодостатність і в свій замкнений поетичний світ, в якому він мешкає. Він створює серію незрівняних поезій оповідального жанру, де одна за одною перед його уявою проходять картини й образи з культурної історії Европи.

Саме в серії цих поезій Плужник виявив себе як оригінальний поет, який зміг би досягнути довершеної зрілости, коли б його творчий шлях не був перерваний ґвалтовно й передчасно.

Авторові можна було б закинути деяку одірваність од життя, те, що він не відчуває майбутнього і не знаходить для себе в ньому місця, але поза цим ані згадана збірка, ані взагалі вся поетична діяльність Плужника в цілому не давала ніяких підстав для арешту і ще менше підстав для того, щоб засудити його на розстріл.

І все ж таки він був заарештований і засуджений. Правда, не розстріляли, замінивши вищу міру покарання на десять років заслання. Та це була ні для кого не обов'язкова гра мертвими формулами паперової юрисдикції, бо десять років заслання на далеку північ в суворих умовах полярного клімату, бруду й смороду зголоднілого життя в'язничних казарень означали для людини, хворої на легені, вірну смерть.

Заміна розстрілу на заслання, реально оцінюючи становище, не одкривала поетові жодних перспектив на порятунок. І все ж таки того дня, коли йому сказали, що розстріл замінено йому на заслання, він зрадів. Поет, який в житті взагалі рідко радів, якому багато треба було для того, щоб радіти, одержавши цю звістку, радіє надзвичайною радістю.

У листі, написаному до дружини, під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:

"Галча моє!

Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим – це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист – найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости – так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною – я знаю – радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів – мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках.

Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце – і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право!

Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.

28.ІІІ.35

Твій Євген".

Не можна без глибокого внутрішнього хвилювання читати цього листа, якого написав Плужник під безпосереднім враженням одержаної вісти про заміну розстрілу на заслання.

Дивний лист! Дивна радість. Надто химерна, жорстока й нелюдська, щоб повірити в неї! Невже ж людина може радіти з того, що її засилають на десять років?.. А поет, виявляється, може! І цей день, і цей час поет означає як найрадісніший в своєму житті.

Опинившись на Соловках, через півроку Плужник помер на сухоти. Заміна розстрілу на заслання була тільки фікцією.

Дмитро Фальківський

Дмитро Фальківський, як і Євген Плужник, був поетом. Чи є якийсь злочин у тому, що людина є поетом, пише вірші, оспівує осінь і плекає в собі меланхолійні настрої? Чи треба засудити людину, коли вона є поетом, але не є разом з тим ні Ґете, ні Шевченком, і той поетичний дар, яким вона володіє, не є всебічним?

В поезіях Дмитра Фальківського превалювали осінні мотиви. Поет обмеженого діяпазону, Фальківський обертався в рамцях небагатьох тем і, відповідно до обсягу свого поетичного обдарування, віддав перевагу осінній меланхолійній тематиці, присмерковим тонам, приголомшеним згукам. Йому подобалося оспівувати тугу й жаль, зів'яле листя, що падає і дерев, самоту і сум. Над усім в його поезіях панувала завжди одна й та сама, завжди тотожна собі, тема зневіри.

Звичайно, "дожовтневі" літературознавці, досліджуючи його поезії, шукали в них "впливів" і "запозичень". Вони воліли б розв'язувати проблему "літературного традиціоналізму". Але совєтських критиків подібна проблема не цікавила зовсім. В творах письменників вони не шукали ніяких інших впливів, окрім одного: впливу клясового ворога.

Психологічна й ляндшафтна тема в поезіях Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої були розшифровані критикою як тема невіри в соціяльне будівництво.

Це робилося дуже нескладним і нехитрим способом, примітивно, грубо й претенсійно: поет плекав настрої зневір'я, тоді як увесь пролетаріят, сповнений ентузіязму, самовіддано працює над побудовою соціялістичного суспільства. Тільки клясовий ворог може культивувати в своїй поезії настрої осінньої самотности, ізолюючи себе від пролетаріяту, захопленого патосом соціялістичного будівництва.

З відповідної літературної тематики, яка була властива поезії Фальківського, з його суб'єктивно-ліричних настроїв та стилістичних особливостей були зроблені належні політичні висновки. Дмитра Фальківського з літератури було усунено.

За постановою надзвичайної комісії під головуванням чекіста Ульриха в грудні 1934 Дмитро Фальківський був розстріляний.

Григорій Косинка (1899-1934)

Не менш трагічна була життєва доля Гр. Косинки.

Виголошене в 1929-30 рр. гасло ліквідації куркуля як кляси на базі суцільної колективізації, усунення з літератури всіх тих письменників, до яких совєтська критика з несамовитістю розлючених псів почала з початком 30-их років все настирливіше й настирливіше прикладати назву "куркульських", абож, що на совєтсько-газетярському жарґоні означало як на той час те саме – "бандитських" письменників. Не забудьмо, подібне визначення було разом з тим і формулою політичного обвинувачення.

В совєтській критиці кінця 20-их років ім'я Косинки згадувалося не інакше, як в супроводі цих двох епітетів. Це була пересторога, що оберталась на погрозу.

Найталановитіший з українських новелістів 20-их років, Гр. Косинка прийшов в українську літературу безпосередньо з села. Перше своє оповідання "На будяках" він надрукував 1919. На початку 20-их років він мав вигляд селянського парубка, носив піджачок, який носять писарчуки, був кремезний, присадкуватий, різкий в своїх відгуках і оцінках, з міцними руками, що перед тим, як взятись за перо, вміли тримати не тільки косу або ціпа, але й обріз. Од нього віяло подихом степів, сонця, нічних вітрів і нічних заграв з селянської війни, що її вів у ті роки український народ проти большевизму.

Спомини з селянської війни, в якій Косинка брав безпосередньо участь, визначили зміст його перших оповідань. "Большевизм є модерний спосіб поневолення українського народу Москвою, – на таку думку наштовхує читача внутрішня логіка художніх образів Косинки", – пише один з новітніх критиків. В оповіданні "Темна ніч" Косинка розповідає, як повстанці-селяни впіймали большевицького комісара, що приїхав комуну щепити, і розстріляли його. В другому оповіданні розповідається аналогічний випадок, як інтеліґента-українця, укапіста, члена Української Комуністичної Партії, який з відповідним мандатом приїхав на Черкащину запроваджувати тут комнезам, селяни вибили шомполами, примусивши його співати при цьому "Вы жертвою пали в борьбе роковой". В оповіданні "Трикутний бій" описані події 1919 р., коли в Києві у вересні розгорнувся трикутний бій між галицькими стрілецькими частинами, що підійшли з Заходу й били по місту з гармат од Солом'янки, денікінцями, які наступали з півдня од Печерська, та большевиками, що відходили через Поділ за Дніпро. До цих часів сходить так само й оповідання "В житах" та інші.

Одшуміли бурі. Згасли нічні заграви. Дядько оре свою ріллю і виорює з землі череп. Він пізнає його: це череп забитого в роки селянської війни китайця Ході, що боронив на Україні "добутки" пролетарської" революції і поклав тут свою голову за чужу йому справу, забитий селянською кулею. Байдужим поштовхом ноги відкидає дядько череп Ході убік ("Голова Ході").

Війна скінчилася. Селянин оре ріллю. Але криваву перемогу справляє ҐПУ над тими, що брали участь у селянській війні. До цих часів сходить одне з найсильніших оповідань Гр. Косинки, яке лишилося незакінченим і було опубліковане вже за наших часів ("Фавст"), про українського Фавста, ватажка селянського повстання проти большевиків, дядька з Поділля, Прокопа Конюшину. Од нього слідчі ҐПУ домагаються, щоб він признався, де збирався повстанком. Місяцями його тримають в "чорному, як ніч, холодному й мокрому карцері". Його катують. Б'ють. Але він не зізнається. "Так знайте, – говорив він до стінки далі, – Прокіп Конюшина ніколи не був зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але нікого не продаватиму. Юдою не буду!"

З початком 30-их років, з запровадженням процесу пролєтаризації літератури, коли гасло уніфікації літератури, хоч і в першому, раппівському варіянті, але було вже оголошене, Косинку затиснули. Збірку "Серце", яка була вже видрукована, в останній момент затримав Головліт. Шлях до літератури був для поета закритий. "На літературні заробітки годі сподіватися", – писав Косинка 22.Х.1931.

Косинку цькували. З кожним днем цькування дедалі зростало. "Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь". "Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці", – пише він 16.ІV.1932. У цей час він "підробляв" сценаріями для фільмів, які ніколи не побачили світу. Він зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми. Почав носити окуляри. Раніш він був рвучкий і різкий, тепер він став якось назовні спокійніший, але це був спокій знервованої людини. Нерви не витримували.

1934 в харківському Будинкові письменника була влаштована "настановна" доповідь Кулика. По доповіді в дискусії виступив і Косинка. Замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: "Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое". Він говорив про те, що в умовах "соціяльного замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити.

Це була не промова. Це була гістерія. Спазма безнадії. Крик одчаю в самотнім порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галерії письменника привітали бурхливими оплесками.

Незабаром, 4 листопада 1934 р., він був заарештований. З в'язниці він писав до дружини, розуміючи, що його арешт – це вже кінець:

"Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!"

За постановою суду під головуванням Ульріха від 15-18 грудня 1934р. Косинка був розстріляний.

У судовій постанові було зазначено:

"Суд встановив, що більшість обвинувачених прибули в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УССР ряду терористичних актів. При затриманні у більшости обвинувачених забрані револьвери й ручні ґранати".

Присуд був "фількіною грамотою". Уся арґументація – чистою нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком, ні Гр. Косинка, ні Дм. Фальківський, ні О. Влизько або Р. Шевченко, за винятком Крушельницьких, батька й синів, не були ніколи в житті ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї сантиментальної довірливости. Вони були комуністи й прибули на Україну за запрошенням совєтського уряду.

Микола Хвильовий (1893-1933)

Можна по-різному оцінювати літературну творчість Миколи Хвильового. Так, приміром, С. Гординський вважає, що "в прозі 20-их років Микола Хвильовий займає чільне місце" та що його "Сині етюди" це "фактично" початок нової української прози". "Фрагмент", "Вальдшнепи", "Я", "Редактор Карк", "Санаторійна зона", "Арабески" та багато інших писані, – це твори, – зазначає критик, – яких ваговитості важко віднайти паралелі в світовому письменстві".

Однак літературна незавершеність, засмічена й неохайна мова, розхристана і неврівноважена манера письма, хаотична похмурість, певна імпресіоністична розпливчатість і нечіткість ("У моїх творах мжичка", за власним виразом Хвильового) – вказують, що зрілого Хвильового ми не знаємо з його літературних творів, що ми знаємо Хвильового тільки на початковому етапі його творчости.

Отже, коли в оцінці творчости Мик. Хвильового як прозаїка можуть бути певні й значні розходження, то жодних розходжень не може бути в оцінці Хвильового як центральної постаті в українському літературному русі 20-х років. Хвильового треба брати в цілому, як прозаїка і публіциста, автора "Синіх етюдів" і памфлетів, організатора й ватажка "Вапліте".

Якою мірою памфлети Хвильовою схвилювали сучасників, видно з слів Мих. Могилянського, який па одному з літературних диспутів сказав: "Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря!"

Враження наше було, наче вітер увірвався до хати, пронісся по кімнатах, захлопав вікнами, задзвеніли шибки, задзеленчало скло! Радісно!.. І разом з тим страшно!..

О. Шумський, друг і однодумник Хвильового, досить точно переказує етапи, за якими розгорталася "літературна дискусія 1925-1927 рр.": "Літературна дискусія, розпочавшись виступами Хвильового проти графоманії, писаризму, неуцтва в літературі, так би мовити, боротьбою за якість, швидко переступила в боротьбу: за організаційні принципи поміж "Плугом" (масовізм) і "Вапліте" (академізм) і розгорнулась в площині суто принципових питань (Европа чи Просвіта) за перспективи розвитку української літератури й цілого соціяльно-культурного процесу" (Більшовик України, 1927, № 2, стор. 12).

Подорож 1924 на чолі "гартян" до Києва, знайомство з Зеровим, участь в літературній дискусії 1925 р. визначили для Хвильового напрямок його діяльности в другій половині 20-их років, рух од "Я" до памфлетів, од "Синіх етюдів" до "Камо грядеши”, од "Гарту" до "Вапліте".

Хвильовий став на бік тих, які, з зневагою одкидаючи "масовізм" і провінціялістичне просвітянство, захищали ідею високої, на европейський рівень знесеної, індивідуалізованої культури. Він приєднався до тих, що прагнули гірських верховин думки, де панує тиша і звідкіля одкривається відстань якнайширших у часі й просторі маштабів.

Він виступив патосним речником ідей, які до того часу були здобутком хіба що тільки вузького й замкненого гуртка й без нього, можливо, лишилися б у межах цього останнього. Він виніс їх на широкий простір і зробив їх здобутком загалу, відчувши в цих ідеях гіркий присмак народжуваної епохи і принадний знак нових обріїв. Він повірив у жертовну покликаність нашого часу, призначеного дати початок повій добі.

З великою й наполегливою пристрастю, з гарячковою піднесеністю, з ревністю відданого неофіта він викладав в своїх памфлетах інтуїтивно абож, краще сказати, емоційно щойно схоплені, ще не сформульовані конкретно ідеї. З гурткових ізольованих і замкнених ідей він творив основи свого світогляду. Перед ним відкрилася нова, доти незнана месіяністична віра в Відродження, в Ренесанс і, щільно пов'язана з нею, віра в епоху як принцип розмежування часу, в перспективи часу, які вимірюються тисячоліттями і в житті народів означають злам їх історичної долі. Він солідаризувався з тими, що пізнавали в нашій сучасності запах нової епохи і вірили в українське відродження. "Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап" (Україна чи Малоросія), – заявив Хвильовий.

Маштаби мислення Пилипенків здавалися йому дрібними. Совєтизованому неонародництву "плужан" він протиставляв вимогу культури, провінціяльному просвітництву – ідеал европеїзму і своєрідну концепцію української літератури, що починається "од Куліша" і прагне "джерел", спільних для всієї европейської культури.

В Пант. Куліші Хвильовий знайшов для себе прапор і ствердив ім'я, потрібне для уточнення орієнтації. У збірці памфлетів (1925) "Думки проти течії" Хвильовий писав: "Щодо ідеального револіоціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього европейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західнього інтеліґента" (стор. 53).

"Справжній европеєць", "тип західнього інтеліґента" – ось принципи, що на них орієнтується Хвильовий в своїх оцінках минулого й сучасного. Европеїзм – ось мірка його оцінок. "Наша орієнтація, – зазначає Хвильовий, – на західньоевропейське мистецтво, на його стилі, на його прийоми" (Культура і побут, 1926, XII, "Апологети писаризму").

І коли він каже Европа, він має на увазі не "техніку" і не "пролетаріят", а "европейського інтеліґента", і знов же не "Европу взагалі", а Вюртемберґ, німецьку духовну культуру, доктора Фавста, як втілення допитливого людського духу.

"Коли ми говоримо про Европу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку: є дещо серйозніше від останньої (Камо грядеши, стор. 61). "Це европейський інтеліґент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, – знайомий нам чорнокнижник з Вюртемберґу, що показав нам ґрандіозну цивілізацію й відкрив перед нами безмежні перспективи. Це доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух" (Думки проти течії, стор. 45).

Тут центральна ідея Хвильового. Тут те, що найбільше хвилювало й бентежило його в ті роки. "Психологічна Европа – ось та Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватися!.. Саме вона й виведе наше мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети" (Думки проти течії, стор. 46).

І далі він розкриває сенс своєї тези про психологічну Европу.

"Психологічна катеґорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадське життя. Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи" (Думки проти течії, стор. 44).

Ось та концепція, яку розвинув Хвильовий!.. Їй не можна закинути браку суцільности. Вона наскрізь – в кожній своїй тезі і в кожному своєму слові – гостро полемічна, різко скерована проти офіційного курсу партії, діяметрально протиставлена основним теоретичним настановам большевицької доктрини. Хвильовий проповідував те, що заперечувала партія. Він робив наголос на тому, що партія іґнорувала.

Хвильовий деклярував те, чого не визнавала партія. На перший плян він висунув не "матеріяльну базу", а "психологічну катеґорію", не "економіку", а "психологію", не "маси", а "особу", не "пролетаріят", а “інтеліґента", не "партію", що поглинула і заступила суспільство, і не скерований проти суспільства терористичний гніт партії, а в протилежність тому "громадську людину" і "соціяльний критерій", з підсумковим заключним висновком.

"Не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи".

Кристальна чіткість думки!.. Завершена ясність формули!..

Наша сучасність веде ґрандіозну боротьбу "за Европу" і “соціяльність” проти асоціяльного й антиевропейського большевизму. У Хвильового ми знайдемо проникливі спроби визначити суттєвий зміст цього протиставлення. "Европа це досвід багатьох віків. Це Европа ґрандіозної цивілізації. Европа – Ґете, Байрона, Ньютона. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу".

Без "Европи", поза Европою він не мислив собі "українського відродження". Шляхи України – шляхи Европи. Доля Сходу розв'язується в Европі.

Хвильовому не бракувало сміливости. Йому вистачило її, щоб кинути гасло: "Геть від Москви! Дайош Европу!", щоб з европейських позицій дати відсіч тому, що сучасний критик зве "московським комплексом". "Москва, – кидає Хвильовий,– це Сухарьовка: буття визначає свідомість. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства" (Думки проти течії, стор. 44). "Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватись на московське мистецтво" (Україна чи Малоросія).

"Оскільки паша література стає на свій власний шлях розпитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень".

Ні в кого не було сумніву, що, виголошуючи гасла "Геть од Москви!", "Якнайдалі від Москви!", "Дайош Европу!", Хвильовий об'явив похід проти Москви, як "столиці Совєтського Союзу", як "центру світового комуністичного руху".

І червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 виніс про Хвильового постанову:

"Кинуті в пресі гасла орієнтації па Европу, "геть од Москви" і т. ін. в значній мірі показні... Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона під орієнтацією на Европу безперечно розуміє відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР – Москви".

Так уже 1926 року різко намітилась войовнича ворожість Хвильового у відношені до урядового курсу большевицької партії. Він вірив у культурне піднесення, а спостерігав запроваджувану большевиками на Україні матеріяльну і духовну деґрадацію. Він захищав "людину", а бачив цілковите знищення всього людського.

Йому була не чужа свідомість катастрофи, кризи й суперечности, як внутрішніх ознак часу, але він не міг згодитися з тим, що зубожіння й гніт, що батіг ҐПУ, що цілковита заборона мислення, що фізичне знищення інтеліґенції, що виснаження стаханізованого робітника й експропріяція колективізованого селянина, що хаос дезорганізованої країни, що насильництво, руїна, терор, голод, страх і смерть можуть бути виразами піднесення й свідченням розквіту.

Був 1933 рік, кінець квітня. Хвильовий нещодавно повернувся з села, куди він їздив, за власним іронічним висловом, "вивчати новий кардинальний процес соціялістичного будівництва – голод!"

Весь час після повороту він перебував в становищі внутрішнього напруження, знервованої екзальтації, що межувала з гістерією і одчаєм. Було ясно одне: так не може тривати далі. Рука мимоволі тяглася за револьвером. Щось повинно статися. Що? Він не знав.

Лютувало ҐПУ. Кругом відбувалися арешти українських інтеліґентів.

Він жив, як у лихоманці, з важким почуттям тягару, що тиснуло на серце.

І тоді одного ранку наприкінці квітня в нерухому тишу кімнати вдерся телефонний дзвінок. Дзвонили з квартири Ялового, найбільшого з друзів Хвильового, ініціятора Вапліте. Схвильований жіночий голос сповістив про несподіваний арешт Ялового.

Звістка приголомшила. Всередині якось похололо, кольнуло в серці. Тоді раптом все стало надзвичайно, прозоро ясним. Почалось! Перший Яловий! Другий він!., за ними прийде черга на інших! Немає сумніву йдеться про розгром Вапліте.

В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього його і його друзів. Це кінець!.. І тоді ж відразу прокинулася в ньому свідомість своєї відповідальности. Він мусить зробити все, щоб урятувати Ялового й інших. Він повинен зробити це.

Почалися важкі, метушливі, безглузді дні. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидіння біля рурки в чеканні відгуку. Бігання по відповідальних робітниках. Звернення до ЦК. І жодних наслідків.

Вони не повірили його заявам про невинність Ялового. "Москва сльозам не вірить". А крові? Може "вони" нарешті повірять, коли він принесе "їм" кров'ю своєю стверджений одчай?! Ним опановує лихоманкова думка принести себе в жертву за Ялового, власною загибеллю врятувати тих, що стоять на черзі!

Тієї ночі, коли він обмірковував усе, зважував і вирішував, він не лягав спати. До самого ранку просидів він за своїм робочим столом. Написав останнього листа. І коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодиля снідати. Він привітався, як завжди, з поцілунком і жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефона і став дзвонити до своїх друзів письменників. Усіх просив прийти сьогодні до нього, послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком.

За годину у Хвильового вже був О. Досвітиій і Мик. Куліш. Сходилися й інші запрошені письменники. Усім упав у вічі надзвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, яка трошки випила. За чаєм розійшовся ще більше. Узяв гітару і з почуттям проспівав кілька улюблених пісень... Усі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.

– Ах, так! – схопився Хвильовий, – сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке надхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я і вас, як треба й як не треба писати в наш час.

З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету.

Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, поки вийде Хвильовий з новим твором.

Раптом в кабінеті письменника почувся короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулися друзі до кабінету. За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий.

В опущеній руці тримав він стиснений наган. Кругом крісла, як сніг, лежали білі клаптики подертого роману "Комсомольці". На них червоніли бризки крові.

На столі сліпою плямою білів прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав:

"Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників.

Кров'ю моєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен..."

На похоронах Хвильового ще були присутні всі ваплітяни.

13 травня 1933 року Хвильовий покінчив життя самогубством, а тоді ж у травні був заарештований О. Слісаренко. Скоро після того – О. Досвітній і Остап Вишня, дещо згодом черга прийшла на інших!..

Ліквідація літературних організацій

Усі українські літературні організації припинили своє існування на початку 30-их років в один і той самий спосіб. Вони не були закриті або розпущені. Радянська влада ніколи не вдавалася до подібних заходів, що могли б здатися недемократичними. Українські літературні організації перестали існувати в інший спосіб, так би мовити, автоматично, самі собою, через неучасть в них їх членів.

Повторюємо: жодна з організацій не була заборонена. Влада не припускала адміністративного втручання у внутрішнє життя організацій. Воля зборів, слова й друку не була ніколи порушена. Усі демократичні права були повністю й цілком застережені. Що ж до того, що члени організацій були репресовані, то це інша справа! Вони ліквідовані не як письменники, а як контрреволюціонери й клясові вороги.

Не забудьмо: позаклясової літератури немає. Є тільки клясова література. Тобто іншими словами, з одного боку, пролетарська література, і, з другого боку, антипролетарська, клясововорожа література, абож, що те саме, література, яка підлягає знищенню. Оскільки ж пролетарської літератури як такої взагалі не існувало, то це й значило, що вся література без жодних винятків підлягала знищенню.

Гасло пролетарської літератури – тепер в перспективі минулих років це видно цілком і безперечно чітко – не було творчим гаслом, бо жодної пролетарської літератури створено не було. Спроби вкласти в поняття пролетарської літератури якийсь позитивний зміст, саме через зробітничення тематики й автури, через фактичну пролетаризацію літератури, отже через висування робітничого, пролетарського автора від варстату, кінчилися крахом. Усі ці спроби зазнали цілковитої невдачі. Це був чистий блеф.

Поняття пролетарської літератури було не позитивним, а неґативним поняттям, яке реального сенсу набувало тільки з протиставлення і в протиставленні, отже як принцип заперечення. Це й призвело до створення такого становища, яке існувало з початку 30-их років: твір письменника оцінювала не літературна критика, успіх літературного твору вирішував не читач, доля письменника й найменшою мірою не залежала від талановитости написаних ним творів.

Центр ваги був перенесений з літературної специфіки на моменти позалітературні, які до літератури прямого відношення не мали, а пов'язані були з клясовою, отже соціяльно-політичною боротьбою, запроваджуваною партією. Природно, що справами літератури відали органи політичного управління держави. Так створювався відомий підхід до літературних проблем.

Піднятий мавзер і постріл в потилицю були принципами організації не тільки всього державного ладу, але разом з тим і літератури. Большевизм в 30-их роках не запроваджував інших метод організації літературного процесу, крім однієї, що була універсальною: методи ліквідації ворожих пролетаріятові кляс.

Перелічувати імена членів якої небудь української літературної групи це називати письменників, які були заслані, розстріляні, покінчили життя самогубством, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстоких умов і суворого північного клімату, абож збожеволіли. Повісився Борис Тента, застрелився Микола Хвильовий. Були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, О. Близько, Ладя Могилянська. Живим спалений був поет Свидзинський. До розстрілу був присуджений Євген Плужник.

Індивідуальне нищення окремих українських письменників оберталося па групове. Справа йшла про винищення не окремих письменників, а цілих груп, більше того: цілої української літератури в усьому її обсязі. Знищенню підлягала українська література, як така. Тим то про українську літературу 20-30-их років можна сказати, що це була література ліквідованих!.. "Трагедія української літератури, якій подібної не знайти ніде в світі, в тому, що знищено зовсім або зламано не одну ґенерацію творців тієї культури і потоптано великі духовні скарби" (С. Гординський. Те, що лишається. Студ. прапор, 1943, 2-3, стор. 41). При цьому не грало жодної ролі, чи була дана літературно-мистецька група "права" чи "ліва", "пролетарська" чи "непролетарська", чи складалася вона з партійних чи безпартійних, з підлабузників і алілуйників чи, навпаки, шляхетно стриманих, чи проклямувала вона деструктивізм, футуризм чи клясицизм, верлібр чи клясичні форми сонета. Усе це не мало жодного значення! Над усім панував один і той самий незмінний, але фатальний закон: закон насильства, якому большевизм надавав вагу соціяльної і політичної формули.

В процесі послідовного розгорнення репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або ескурсивний характер. Приміром розстріл Чупринки, арешт Максима Рильського, Михайла Івченка і Л. Старицької-Черняхівської в зв'язку з СВУ. Зосереджений масовий удар, завданий большевизмом українській літературі, припав на 1934 рік. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існування саме цього року.

Вапліте

Провідним осередком в українській літературі 20-их років була, розуміється, "Вільна Академія пролетарської літератури", скорочено "Вапліте" (згодом "Пролітфронт"), літературна організація, що виникла й розвинулася з ініціятиви й при безпосередній участі Миколи Хвильового, втілюючи на практиці висунені останнім гасла боротьби за творчу якість і академізм, за европейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури.

До складу Вапліте входили: П. Тичина, Микола Хвильовий, О. Слісаренко, В. Яловий, М. Йогансен, Гордій Коцюба, П. Панч, М. Майський, Г. Епік, О. Копиленко, І. Сенченко, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський. З їх числа в 1933-34 рр. були ліквідовані: Яловий, Мик. Хвильовий, Ол. Досвітній, О. Слісаренко, Гр. Епік, Мик. Куліш, О. Вишня (коли писалася ця праця, про долю Остапа Вишні ще нічого не було чути. Про його поворот із заслання стало відомо щойно після війни), М. Йогансен та інші. Ґвардія української літератури. Ґвардія, яка стояла на передовій лінії літературного фронту і яку було винищено першою.

Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного, про Миколу Куліша, щоб з усією ясністю зрозуміти, що важила в українській літературі ця група і який великий удар наніс большевизм українській літературі ліквідацією "Вапліте".

Куліш як драматург це зоряний патос нового українського театру. П'єси Куліша ("97", "Народній Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната") визначають вершковий досяг української драматургії за останні десятиліття.

Чим був в галузі театру "Березіль", створений Лесем Курбасом, тим у галузі драматургії був Микола Куліш. В особі Куліша "Березіль" знайшов свого драматурга, і Куліш в "Березолі" свій театр. Курбас і Куліш сполучилися, щоб визначити шляхи модерного українського театрального мистецтва.

М. Куліш ішов у річищі того ж літературного творчого стилю, що й Микола Хвильовий. Хаотичний і неврівноважений ліризм, патетика, сполучена з поривчастістю і сповнена одночасно якоїсь хоральної повноти звучання, спазма напруженого й урваного почуття, імпресіоністична розхрістаність, абстрактна реалістичність символіки, глибоко суб'єктивної й разом з тим знесеної на ступінь проблеми й принципу, – ці риси складають особливість усіх п'єс Мик. Куліша, починаючи з "97", де відтворені жахливі часи голоду на Україні початку 20-их років, і кінчаючи "Патетичною сонатою", піднесеним твором, сповненим одчайдушного болю й доведеної до межі нудьги. "Це твір, – зазначає про "Патетичну сонату" С. Гординський, – один з тих, при яких ми починаємо розуміти, що є національне мистецтво і чим воно різниться від дійсної совєтської творчости в українській мові". Дуже скромна, непомітна, з зовнішнього боку неімпозантна, одне слово, нерепрезентативна людина. Типова людина третього стану!.. В скромному вбранні, в темній сорочці з вузенькою стрічкою, Микола Куліш нагадував швидше вчителя сільської школи, справляв враження швидше кооперативного діяча районового маштабу, ніж драматурга столичного театру, яким він був.

За своїм змістом ідеологічно п'єси Куліша цілком ішли в річищі хвильовизму, були криком враженого почуття українця проти большевизму і виявом розгублености перед жахом диктатури пролетаріяту, що нищить село. Органи диктатури розчавили письменника, але лишився біль і лишилося мистецтво, що втілило біль і протест розчавленої людини.

Ланка-Марс

Того ж пам'ятного в українській літературі 1934 року, окрім Вапліте-Пролітфронту, була ліквідована так само й друга, не менша своєю мистецькою вагою, київська літературна організація Ланка-Марс.

Ланка-Марс для Києва була тим, чим для Харкова була Вапліте-Пролітфронт: чільною організацією, що об'єднувала переважну більшість письменників цього міста.

До Ланки-Марсу входили письменники: Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Микола Терещенко, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Михайло Івченко, Валеріян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Володимир Ярошенко, Гр. Брасюк, Дмитро Тась (Могилянський), Марія Галич та інші.

За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, що свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника, і, хоч не була репресована разом з іншими, але примушена була замовкнути на десять років аж до наших часів, всі інші члени Ланки-Марс були репресовані. Михайло Івченко був арештований дещо раніш, у зв'язку з процесом СВУ. Дехто дещо згодом (приміром, Дмитро Тась). Але переважаючу більшість ув'язнили 1934. В грудні того ж 1934 року із складу Ланки-Марс були розстріляні Григорій Косинка і Дмитро Фальківський.

Грудневі розстріли відбулися – хронологічно – після вбивства Кірова! Та, хоч за офіційною версією, посилення червоного терору, мовляв, і було відповіддю уряду на вбивство Кірова, однак арешти тих, що були розстріляні в грудні 1934, припали на час ще перед цим. Жертви відплати були визначені й підготовані заздалегіть.

Посилання на випадок з Кіровим було не більше як декоративним жестом. Кривава математика диктатури, рахунки вбивств, альґебраїчні схеми клясової боротьби діяли незалежно од будь-яких привхідних обставин.

І тут ніщо не мало ваги: ані сухоти Євгена Плужника, ані втеча з Києва, спочатку на Урал до Свердловська, а потім далі до Середньої Азії Бориса Антоненка-Давидовича, який засудив був себе на добровільне вигнання, ані знезброєність притисненого до стіни Косинки, ані розгублена замкненість і відхід від літератури Валеріяна Підмогильного, ані хвороба Тодося Осьмачки.

Все це не мало жодної ваги: ані талант, ані одчай, ані опір, ані капітуляція. Борис Тенета спробував шукати собі порятунку в утечі, спочатку до Одеси, тоді на Кавказ. Йому здавалося, що можна сховатися, перечекати, що пронесеться вихор – і досить на деякий час стати непомітним, забитися в якийсь глухий куток, – і вій врятує себе. Загнаний, зацькований в безнадії, усвідомивши безвихідність, він повісився.

Тодось Осьмачка не був ані розстріляний, ані засланий. Його заховали до будинку божевільних. Експертиза приходила за експертизою. Лікарня за лікарнею. Іспитовий термін за іспитовим. В перервах, коли його випускали, він голодував. Він блукав по вулицях міста. Дні просиджував у бібліотеці. Ночами влаштовувався спати на сходинках східців, підклавши під голову цеглину, або на купах вугілля в сутеренах великих будинків коло казанів центрального опалення. О, він дуже добре пізнав, які важкі сходинки чужих ґанків і який гіркий хліб за чужим столом!..

Большевизм усунув з своєї урядової практики поняття розвитку, ідею, яку 200 років тому висунув неаполітанський історіограф Джованні Баттіста і Віко і яка лягла в основу всієї новішої історіософії. Функції розвитку, що мусив бути природним і в своїй природності послідовним, була протиставлено функція ката, акція насильницького втручання в процеси й явища, що склалися незалежно від централізованої волі влади.

Так уже наприкінці 20-их років природний процес послідовного розвитку української літератури був ґвалтовно урваний. З українською літературою большевизм покінчив раніш, ніж вона встигла в галузі прози дати такі ж зрілі творчо завершені плоди, як в поезії.

Рівень досягнень української прози в другій половині 20-их років визначається романом Підмогильного "Місто".

Свій літературний шлях Валеріян Підмогильний почав з блідих і, слід визнати, досить безбарвних оповідань ("Історія пані Ївги"). Але роки принесли досвід, поглибили психологічні характеристики, поширили обсяг спостережень. Автор фізично й духовно зміцнів, виріс. Від невеличких оповідань він перейшов до творів великого розміру, до постановок загальних і принципових тем.

В основу написаного ним роману він поклав тему, яку не можна назвати інакше, як чільною для всієї української літератури того часу: взаємини міста й села, стихійний плин української молоді з села до міста, шлях урбанізації селянського парубка, проблема постання нової української інтеліґенції з селянського підґрунтя.

Щоправда, натуралістичний психологізм, спертий на бальзаківсько-мопасанівську манеру письма, при наявності часткових зривів і деякій вайлуватій важкуватості, а також певній ще не переможеній "літературщині" свідчили, що цей роман є плід "учбових років", але що він має стати в русі до прийдешніх досягнень. Та вже був кінець!..

І на процесі СВУ А. В. Ніковський з приводу своєї ентузіястичної, піднесено-похвальної статті про "Місто" В. Підмогильного, вміщеної в "Житті й Революції", мусів був сказати, повторюючи офіційно-урядову, йому запропоновану формулу, що свою прихильну рецензію він написав з метою завербувати письменника до членів СВУ!..

В. Підмогильний з кінцем 20-их років перестає писати. Він почуває себе дезорієнтованим.

– Я не знаю, що писати! – зауважив він з гіркістю при зустрічі десь на початку 30-их років.

Для нього ще лишився єдиний рід літературної праці – робота перекладача. В цей час його ім'я стає вже забороненим для української літератури, хоч “Гі де Мопассан” з підписом "редакція й переклад В. Підмогильного" покищо дозволені. Але тільки покищо. Бо за деякий час з бібліотек будуть вилучені всі твори В. Підмогильного, а на титульних сторінках Мопасана фіялковим олівцем або атраментом надруковане прізвище "Підмогильний" буде дбайливо затерте.

Ми не знаємо, чи живе ще Валеріян Підмогильний, чи слабкий, кволий і недокірливий, він не витримав жахливих умов заслання і загинув!.. Та в списках закатованих, як і на сторінках історії української літератури 20-их років його ім'я знайде своє почесне місце.

"Нова ґенерація"

В грудневому спискові розстріляних 1934 року, окрім імен Косинки й Фальківського, названі були також імення Олекси Влизька й Костя Буревія.

Це значить, до списка вносили за принципом представництва. Кожна літорганізація була репрезентована двома членами. Два члени від Ланки-Марса. Два члени од "Нової ґенерації"...

Ланка-Марс була право-централістичною літературною групою. "Нова Ґенерація" – лівофронтівською. Наявність в спискові представників як Ланки, так і "Нової Ґенерації", Косинки, з одного боку, і Влизька, з другого, вказували на обсяг терору, який запровадили з кінця 1934 року на Україні большевики. Ліквідації підлягали всі без винятку українські літературні організації. І "ліві" й "праві" однаково повинні були бути знищені.

Два члени "Нової Ґенерації" були розстріляні, решта лівофронтівців були заслані. Розстріляні були, як згадано, Олекса Влизько й Кость Буревій, заслані Ґео Шкурупій, Гро Вакар, Валеріян Поліщук, дещо згодом метр і основоположник українського футуризму Михайло Семенко. Були репресовані так само Дм. Бузько, Ґео Коляда, П. Колесник та інші, які, хоч і не були "правовірними" "ліфівцями", але так або інакше були причетні до "Нової Ґенерації".

За що був Влизько розстріляний? У О. Влизька не було антисовєтського минулого Косинки. Він не брав участи в збройній боротьбі проти совєтської влади в роки селянської війни, і критика не мала приводу називати його "трипільським бандитом". Знов таки О. Влизько не займався перекладами з латинської мови і цим не виявляв буржуазну суть поета, який відгороджується від сучасности.

О. Влизько був глухонімий. Треба було мати колосальну внутрішню духовну силу, щоб повстати проти себе самого, щоб зламати себе, щоб слово, беззвучне для себе, примусити звучати для інших. Обмежений рамками зорового сприйняття, він спромігся відкрити в собі джерело звукової творчости. Не дурно, як поет, Влизько оспівував активність і чин. Звукова мова була для нього абстракцією, але в своїх поезіях він спромігся досягнути, як зазначає Є. Маланюк, "нечуваного ритмічного й інтонаційного багатства". Єдиним способом порозумітися було для нього письмо. Він "розмовляв" пишучи. Писав на шматку паперу запитання і читав написану відповідь. Він жив в абсолютній тиші, і навіть в останній момент він не почув пострілу, яким йому був розтрощений череп.

Кость Буревій (1888-1934), театрознавець, драматург, публіцист, літературний критик, автор кількох монографій з історії театру й малярства, писав в "Новій Ґенерації" – під псевдонімом Едварда Стріхи. Року 1923 він був заарештований у зв'язку з есерівським процесом. Під арештом пробув тоді він півроку. Року 1934 він був заарештований вдруге і тоді ж розстріляний. Його історична п'єса "Павло Полуботок", опублікована уже за наших часів, відображає "тяжбу" між Москвою і Україною. Переносячи дію в перспективу минулого, автор висвітлює настрої, властиві для української інтеліґенції 20-их років, конфлікт між українською інтеліґенцією й владою. Хоч Полуботок і не пішов за Мазепою, але Петро все ж таки кинув його до в'язниці. Написана з живим болем і високим піднесенням, сцена зустрічі царя Петра з ув'язненим Полуботком в казаматі Шлісельбурзької фортеці складає найсильніше місце в п'єсі Буревія.

Серед "ново-ґенераторців" Ґео Шкурупій був, безперечно, найобдарованіший. Він був живий і жвавий, здібний письменник, друг і близький приятель О. Влизька. Його повість про Шевченка, що друкувалася в зошитах "Нової Ґенерації", зроблена з темпераментом і своєрідно. Свого часу він починав з епатації й деструкції. З роками він почав думати про консолідацію української літератури. Поділ літераторів на окремі угрупування губив свій сенс. Це був уже перейдений етап. З роками буяння молодої задеркуватости почала проступати в Шкурупія свідомість зрілої рівноваги. Надходив, здавалось, радісний і спокійний час "збору винограду". Але келех гіркого й каламутного вина довелося випити молодому, що стояв на порозі творчої зрілости, письменникові. О. Влизько був розстріляний. Шкурупій опинився на Соловках. "Ґео Шкурупій виявився у неволі добрим приятелем – чесним і відданим. Коли був не дуже втомлений після роботи, то або рибу ловив, або мріяв про те, як він піймає справжнього, живого північного білого медведя. Певне це для жартів і розваг" (Краківські Вісті, 1943, № 258).

Тієї самої долі, що й співробітники "Нової Ґенерації" – Буревій, Влизько та Шкурупій, – зазнав хоч і дещо згодом, також і Михайло Семенко. Михайло Семенко був основоположником футуризму, пересадженого на український ґрунт. Він був далеко більшою мірою доктринером, ніж письменником. В кожнім разі творення доктрини літературного деструктивізму і можливість грати ролю вождя в своїй хоча б і невеличкій групі його приваблювали далеко більше, ніж літературна творчість як така. Він мавпував совєтську політичну дійсність, де так само деструкції, абстракціям доктрини і принципу групової виключности надавалася перевага перед творчою працею.

Як і багато іншим, йому здавалося, що підкреслена льояльність може його врятувати. В цей час він з такою ж підкресленою навмисністю демонстрував свою льояльність, як 17 років тому свої черевики з перламутровими ґудзиками. Це було в грудні 1935 року.

В день оголошення конституції, коли Михайло Семенко зустрівся в ресторані з поетом Рильським, Семенко настирливо тягнув Рильського іти слухати по радіо промову Сталіна.

– Ходімо! Ми спізнюємося!

Р. волів, замість слухати промову, випити ще чарку.

– Та зараз! Ось ще по одній!

І не пішов. Семенко нервувався і не ховав свого обурення. Зрештою кинув Р(ильський) ("Ну, то я йду сам!") і розлютований пішов.

Він не хотів – боронь Боже! – бути запідозреним у відсутності "ентузіязму"! Та даремно!.. Він був ліквідований, як і інші українські поети. Хіба намагання бути льояльним не є ясним доказом нельояльности?.. Нічим іншим, як проявом двурушництва і способом маскування?.. Істини доктрини, які довелося пізнати Семенкові, опинившись за ґратами в'язниці, сидячи за столиком перед слідчим.

Неоклясики

Кінець даної справи не означав припинення взагалі репресій. Навпаки, це означало тільки початок нового судового процесу. Наприкінці березня 1935 року була закінчена справа Ланки-Марса. 28 березня 1935 був оголошений вирок Плужникові. А вже через місяць, у ніч з 27 на 28 був заарештований Микола Зеров. Його заарештовано першим. Після нього – влітку – був заарештований другим Павло Филипович. Третім восени, 5 вересня, – Мих. Драй-Хмара.

Ядро справи склали "неоклясики". До цієї ж справи були прилучені інші, хоч вони й не мали ніякого відношення до неоклясиків. Але їх взяли за черговими "розвьорстками". З ними треба було теж щось зробити, кудись їх приточити, пов'язати з якоюсь – не все одно з якою? – справою.

До групи, що складалася з трьох "неоклясиків", були прилучені ще інші: вдруге заарештований Ананій Лебідь, молодий поет Марко Вороний, син Миколи Вороного, а також співробітник Історичного музею Борис Пилипенко, що саме й дав належні викази щодо "організації", з підписаних визнань якого, як кажуть, і зав'язався вузол справи. Об'єктивність визнань останнього була тим більша, що ніхто з перелічених вище осіб не мав з ним ніколи жодних стосунків. Це саме слід сказати також і відносно Марка Вороного, бо й він ніколи ніяких зв'язків з неоклясиками не підтримував. Ці два були прилучені до перших в порядку, так би мовити, примусового асортименту.

Певне, були ще і інші статисти, пішаки, які знадобилися тільки для того, щоб повністю укомплектувати містичну "організацію". Аджеж кожна організація повинна була мати належну кількість людей. Це був факт, який не міг бути спростований, і з цього цілком безперечного, аж ніяк не заперечуваного факту й робилися слідством всі дальші висновки про приналежність до даної організації певних осіб. Саме на цій підставі й був зроблений висновок про приналежність до "терористично-націоналістичної групи, очолюваної проф. Миколою Зеровим", окрім неоклясиків: Павла Филиповича й Михайла Драй-Хмари, ще згадуваних – співробітника Історичного музею Бориса Пилипенка, Марка Вороного, Ананія Лебедя тощо.

Загальну картину того, що відбувалось по той бік в'язничних ґрат, малює Гр. Костюк, який був тоді ув'язнений і одного разу ненароком зустрівся з одним з учасників цього судового процесу.

"На початку січня 1936 мене викликали на черговий допит. У почекальній камері тюремної комендатури я застав людину, висохлу й сіру. Привітався й сів. Раптом людина підводиться й каже:

– Ви не пізнаєте мене? А я вас знаю. Добрий вечір!

Я вдивляюся і пізнаю. То був Ананій Лебідь, літературознавець, редактор і дослідник творів М. Коцюбинського. Я зрадів і почав закидати його запитаннями:

– Ви давно сидите?

– Вже другий рік.

– В якій справі обвинувачують вас?

– В приналежності до терористично-націоналістичної групи проф. Миколи Зерова, – іронічним тоном, з злобою в серці, відповів Лебідь і дивився на мене з мертвою посмішкою на посірілому чи, вірніше, спліснявілому і засмученому обличчі.

Я остовпів. Бувши на волі, я не знав про арешт Зерова. Після остовпіння від такого повідомлення я запитав Лебедя:

– Так Микола Костевич тут?

– Де ж йому тепер бути? – ніби глузливо відповідає Лебідь.

– І тепер провадиться слідство?

– Ні, вже слідство закінчилося. Нас сьогодні оце всіх викликають до прокуратури, щоб вручити на руки обвинувальний акт, а за пару днів почнеться процес.

– Вас що, трійка судить?

– Ні, виїзна сесія Верховного воєнного суду СССР.

Я був докраю приголомшений. Я знав, що значить судовий процес виїзної сесії Верховного суду СССР. Це в більшості – розстріл.

Обвинувачено їх за 6, 8 і 11 пунктами 54 ст. К.К. УРСР, отже: в шпигунстві на користь чужоземної держави (6 пункт), в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії (8 пункт) і, нарешті, в приналежності до таємної контрреволюційної організації (11 пункт).

– Звідки такі дикі, не сполучені ні з якою, здається, людською логікою обвинувачення групи вчених і поетів?

– Як звідки? А ГУКУС (ГУКУС – студентський гурток культури українського слова при Київському ІНО)! А Літературознавчий семінар підвищеного типу при ІНО? А група неоклясиків? Це вам що, не організація? – зі злобним сарказмом майже викрикував у відповідь Лебідь".

Професора з дня в день, з ночі в ніч примушували – примушували? ні, переконували – визнати, що керований ним семінар в ІНО це зовсім не семінар, а тільки леґальною формою замаскований гурток злочинців, змовників, убивць. Що приятельські зв'язки поетів це не особиста приязнь і не дружба поетів, а форма конспірації, союз терористів, шифр, ширма, спосіб акції.

Професор був добрим знавцем латинської мови. Він був бездоганним, виключно блискучим поетом, досконалим перекладачем. Він перекладав з латинської мови античних авторів, – Верґілія, Горація, Катула. Хіба це не достатня причина вимагати від людини визнання в контрреволюції, антисовєтській діяльності, в терористичних намірах?

Як так? А так:

"Неоклясики, як представники певної літературної течії, вважають за свою літературну плятформу провадити і далі форми та методи грецького й римського мистецтва", – писав 1930 Є. Гірчак. "Тут уже в цьому, – продовжує автор, – виявляється їхнє невизнання нашої радянської сучасности й дійсности, їхня втеча від неї, їхній світогляд. Тут уже виявляється їх певна клясова суть і специфічна метода клясової боротьби"... І, нарешті, як прикінцевий висновок: "З неоклясиками точиться боротьба через те, що вони відбивають, виявляють і репрезентують клясові інтереси української буржуазії" (стор. 47).

Якою безглуздою фантасмагорією не здасться ця дика цитата, вона вносить цілковиту ясність в суть справи, з'ясовує ступневу послідовність переходу від факту – цілком, розуміється, безперечного, – що Зеров займався перекладами римських поетів, до обвинувачення його ж в контрреволюції й тероризмі.

Що значить, що даний поет перекладає Катула й Веріґілія, отже, інакше кажучи, що він не бере для своєї творчости, поетичної діяльности тем з сучасної совєтської дійсности?.. Чи не значить це, що він уникає, отже не визнає цієї совєтської дійсности? Але що таке невизнання, розцінюване як певний політичний акт? Це виступ проти совєтської влади, її заперечення, яке, як і кожен політичний виступ, як і кожне політичне заперечення, знаходить свій вияв в актах аґітації, вербування однодумників, в створенні організації, в актах диверсії, саботажу, шпигунства, кінець-кінцем досягаючи свого завершення в тероризмі.

"Професора і поета Миколу Зерова, людину лагідної вдачі, людину, що ніколи в руках зброї не мала, людину гуманну, нездібну не тільки вбити когось, а навіть скривдити, зробили провідником терористичної групи. Його катеґорично обвинувачували, що він вже в останньому році дійшов був до такої бойової експанзії, що всім своїм співучасникам дав конкретне терористичне завдання з точно визначеним часом його виконання. Акт терору мав здійснюватись над Постишевим, Петровським та іншими".

Звичайно, за подібне обвинувачення належало було притягти до судової відповідальности, насамперед того співробітника Історичного музею, що дав неправдиві викази, а тоді слідчих, які дали хід подібному обвинуваченню. Безпідставна сміхотворність останнього, дорівнюється тільки його трагізму. Треба уявити тільки душевний стан людини, яка опинилася перед фактами подібного обвинувачення. Більше того, яка повинна була, кінець-кінцем, визнати це.

Був грудень 1934. Це сталося того дня, коли в пресі оголошено було про розстріл Косинки, Фальківського й інших. Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддаючись першому вияву, сказав, бувши у Рильського:

– Вшануймо загиблих!

Він був поетом і, як поет, був схильний до деякої деклямаційної патентичности. Схвильоване почуття вимагало вислову.

Слова, які вирвалися під першим враженням в вузькому гурті приятелів, стали предметом окремого детального розгляду під час слідства, очної ставки між Зеровим і Рильським, обвинувачення Зерова в антисовєтській демонстрації, більше – в організації громадського вшанування розстріляних!..

"Зерова обвинувачено, що саме він з своєю неоклясичною групою, коли було розстріляно Г. Косннку та інших, зібралися у приміщенні Максима Рильського і там улаштували громадську панахиду пам'яті розстріляних".

Зерову, Филиповичеві, Лебедеві дали по 10 років далеких таборів з конфіскацією всього їм належного майна.

"Як не дивно, – зазначує Гр. Костюк, описуючи свої переживання, коли він довідався про цей вирок, – я був ніби щасливий. Я ждав розстрілу, а тут 10 років. Все ж таки якісь перспективи, якісь надії вижити. Це дуже дивне психологічне почування в'язня. Пізніше мені доводилось спостерігати те саме не тільки на собі, а й на багатьох в'язнях, що вже їм було, як то кажуть, на волосок від смерти".

1929 року за процесом СВУ було ліквідовано українську інтеліґенцію старої ґенерації. Через п'ять років хвиля червоного терору змила з України середню ґенерацію української літературної інтеліґенції.

Микола Зеров

Офіційна радянська циркулярна критика ставила творчу діяльність Зерова в зв'язок з зростанням буржуазії часів непу.

Це невірно вже хронологічно, бо всі твори, що ввійшли до "Камени" і "Антології", були написані перед непом, в роки громадської війни, в період внутрішньої еміґрації (20-23 рр.), коли Зеров жив, учителюючи в Баришівці, "болотяній Лукрозі", невеличкому містечкові на Полтавщині. Ці самотні глухі роки були найліпшими в житті Зерова.

В перше п'ятиліття після першої світової війни, в роки 1918-1923, Зеров остаточно склався і виявив себе як високообдарований поет, витончений майстер сонета, довершений перекладач, вмілий редактор, тонкий критик і оригінальний історик літератури.

Супроти спроб пов'язати "хронологічно", а тим самим і "клясово" Зерова з непом, треба ствердити, що неп не відкрив, а, навпаки, закрив для Зерова двері у літературу. Уже з середини 20-их років до Зерова починає застосовуватися політика всіляких "ущемлений". Не забудьмо при цьому того основного – і в даному аспекті вирішального факту, що після двох збірок оригінальних і перекладних поезій "Камени" і "Антології", які вийшли на початку 20-их років, більше за життя Зерова не з'явилося жодної іншої збірки. "Сонетаріюм", збірка поезій, яку Зеров готував протягом наступних 15 років, збереглася тільки в рукописі, так і не побачивши світу за його життя.

За багато років до того, як гасло "Европи" стало бойовим гаслом сучасности в світовій боротьбі, Мик. Зеров ясно бачив, що шляхи українського народу це шляхи високої культури й европеїзму, що це основні вимоги й кардинальні умови українського відродження.

Уже тоді большевицька партія розцінила гасло "Европи" як антибольшевицьке гасло, як тезу, в основі своїй, мовляв, антирадянську, що підлягає запереченню. Неоклясиків плямували, як "реакціонерів" і "реставраторів". Ваплітяни намагалися захистити неоклясиків. Один з керівних ваплітян О. Досвітній запитував: "Чи можна віднести неоклясиків до тих, що хочуть повернути колесо історії назад? Чи прагнуть вони до збереження старого в його протилежності визвольному рухові нашого часу?" (Вапліте, зошит І).

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року відповів на це позитивно, давши директивні вказівки щодо політичної оцінки неоклясиків: "Тепер серед українських літературних груп типу неоклясиків спостетрігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Европою!.."

Курс на культурний зв'язок з Европою був розцінений як антирадянський курс, як прагнення спрямувати Україну на шлях капіталістичного розвитку. Всілякі дальші коментарі, як то кажуть, зайві. Жодні уточнення не потрібні.

На всю літературну діяльність Зерова, як поетичну, так і критичну цією постановою був накладений інтердикт. Сучасність для нього була заборонена. Для нього лишалася тільки одна ще ділянка: галузь історично-літературних студій. На ці позиції Зеров і сходить в другій половині 20-их років з кінцем "літературної дискусії". Він пише передмови до творів українських письменників, що їх видавала "Книгоспілка" та "Сяйво". З цих статтей складається книжка "Од Куліша до Винниченка".

Але на цих позиціях пощастило затриматися недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став зламним етапом. "Книгоспілка" була реорганізована, "Сяйво" закрите. Куліш і Винниченко оголошені фашистськими письменниками. В числі інших, заарештованих в зв'язку з процесом СВУ, взято також Максима Рильського, – погрозливе попередження для всіх неоклясиків. Бо хто зна, чи цю долю не приготовлено й для кожного з них?..

Лютий-березень 1930 року. Зерова примушують виступити "свідком" на процесі СВУ. І хоч суд, після дачі Зоровим виказів на запитання голови суду, і не каже затримати свідка, але становище Зерова в ці роки (1930-1934) хитке й непевне. Як і всі українські інтеліґенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Вище ми навели кілька цитат з книжки Є. Гірчака. Вони достатні, щоб скласти уявлення про нахабну неписьменність, цинічну тупість і погрозливу безцеремонність всіх інших аналогічних!

Крах приходить за крахом. Кожна сходинка, на яку стає поет, сподіваючись затриматися, заламлюються. Під ногами відкривається чорна безодня нищення. Життя обертається катастрофою. Самогубство Хвильового в травні 1933 року нове мементо для Зерова.

Так за цих критичних років створюється ситуація, типова взагалі для тих умов, коли творчу працю заборонено, але ніщо при цьому не дозволено. Тим часом мовчання теж заборонене. Людину тримають весь час під вогнем, в становищі постійного нервового напруження. З кожного приводу од Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних деклярацій. Писані з примусу й під диктат листи до редакції ставали псевдодокументами "перебудови".

Осінь 1934 року приносить утрату за втратою. Невдовзі Зерова остаточно звільнено з університету. З-під ніг вибито матеріяльну базу. Треба шукати якоїсь праці, кидати Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли: розстріляли Косинку й Влизька!.. Наближалося й стало фактом вигнанство. Зеров переїздить до Москви, шукає яких-небудь випадкових заробітків. Що трапиться. Можливо, літературних, можливо, інших.

І це сприймається як образа, ганьба й біль. Зеров примушений стати вигнанцем, поневірятись, шукати якихось поденних заробітків.

В останні дні квітня 1935 року Зеров був заарештований.

В ці роки він займався перекладами. Переклад Пушкінського "Бориса Годунова" вже не міг вийти під його прізвищем. Він вийшов під прізвищем Леоніда Пахаревського,*
* Пишучи з пам'яті, Віктор Петров помилився. У другому томі "Вибраних творів" Пушкіна (1937) стоїть підпис Бориса Петрушевського. – С. Білокінь.
який наважився на цей, зрештою, небезпечний крок: після арешту Зерова дати його переклад до театру Франка для пушкінської ювілейної вистави, як це колись і передбачалось, та опублікувати його в друкові під своїм ім'ям.

В ці роки Зеров весь час працює над перекладом Верґілієвої "Енеїди". Ця праця стала для нього чільною роботою. Вона оберталася в подвиг. Вибір був полемічний. Справа йшла про шляхи української літератури. Од перелицьованої "Енеїди" Котляревського до "Енеїди", перекладеної Зеровим, – такий накреслювався шлях української літератури "між двох революцій" за 150 років.

Можна зректися всього. Можна дійти до остаточного самознищення. Можна всього позбутися, усе загубити й нічого не мати. Можна потрапити до в'язниці, стати в'язнем. Чимало було тих, що, сидячи під слідством, місяцями витримували гніт допитів і знаходили в собі моральну силу не підписати акт обвинувачення. Але не меншу моральну й творчу силу треба було мати, щоб і під час слідства і потім на засланні продовжувати свій труд над перекладом "Енеїди".

І постать людини текстом латинського клясика в обірваних кишенях зношеного пальта, що починав свій творчий труд гімназіяльним учителем латинської мови в Златополі і кінчив його в'язнем на Соловках, засуджений на заслання за приналежність до контрреволюційної терористичної організації, стає символічною. Виростає в образ зворушливий і героїчний, де некорисливість праці сполучається з її самовідданою величністю.

Михайло Драй-Хмара

1928 року Михайло Драй-Хмара, талановитий і своєрідний поет, який належав до групи неоклясиків, надрукував сонет "Лебеді".

Наведімо цей сонет, і не тому, що він поетично прекрасний, але тому, що має безпосереднє відношення до теми нашої книги.


На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози,
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, –
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні для них були зими погрози.

О, ґроно п'ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді, з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.

Офіціозна критика розшифрувала "Ґроно п'ятірне нездоланих співців" як згадку про неоклясиків (Зеров, Филипович, Рильський, Драй-Хмара, Бурґгарт), а сонет в цілому як бойову опозиційну вихватку проти радянської дійсности, як войовничий заклик з боку опозиції "дерзати". На заклик поета "не здавати своїх позицій" критика відповіла рішенням, ще раз і ще раз ствердженим, не давати місця неоклясикам в літературі.

Славіст з фаху, поет з покликання, дослідник творчости Лесі Українки в галузі української філології, Мих. Драй-Хмара був схильний "дерзать", не зважаючи ні на що, коли він уважає себе правим. В умовах радянської дійсности він обстоював право людини на індивідуальну правду. Химерна позиція!

Як і для інших неоклясиків, його поетична діяльність обірвалась дуже рано. Після першої збірки "Проростень" (1926) друга збірка, яку готував поет через кілька років, не побачила світу. Характерно, він укладав її, не зважаючи на обставини. Друзі доводили йому неможливість вміщати до складу збірки деякі вірші. Він настоював! Йому, щоб переконати, говорили навмисне різні речі. Дарма! Драй-Хмара непохитно тримався свого.

Таким же упертим і безкомпромісним лишився він і під час слідства. Ми згадували вище: його заарештовано третім з числа неоклясиків 5 вересня 1935 року. Наведений вірш став деклярацією власної поведінки поета після арешту. Уявлення "нездоланости" володіло ним.

Йому пред'явили те саме обвинувачення, що й іншим, – він був неоклясиком, отже він належав до "націоналістично-терористичної організації Миколи Зерова". Михайло Драй-Хмара знайшов у собі силу духовної опористи, мужність до кінця заперечувати це. Він твердо стояв на одному:

– Жодної такої організації не існувало. До жодної політичної терористичної організації він не входив. Ніхто його не вербував і він нікого не вербував.

Він твердо стояв на тому, що всі слова і всі поняття мають свій прямий і безпосередній сенс. Він протестував проти спроб вносити в конкретні уявлення й звичні людські взаємини побічний сенс і двозначний зміст. Він протестував проти діялектичного зміщення понять, проти розкладу граней, зрушення меж світу, який він звик вважати реальним.

На побаченні він сказав дружині:

– Я пройшов усі допити, але я нічого не сказав ні на себе, ні на інших!

На запитання дружини:

– Чому тебе забрали? – він відповів:

– Тому, що я український інтеліґент!..

Він не підписав визнань, які від нього вимагали. Справу його виділили. У квітні 1936 року окрема нарада, так зване ОСО, заслала його на 5 років далеких таборів.

Замість Соловків, Драй-Хмара потрапив на Колиму. Одні з поетів і письменників копали землю, рубали ліс, били каміння, возили торф або рахували трудодні й кількість кілометрів прокладених шляхів, або стерегли городи, поливали й пололи моркву. Драй-Хмара на Колимі в бухті Ногаєво Охотського моря промивав пісок і шукав золота.

Джек Лондон прочитаний навпаки. Життєписи Рембо або Ґоґена чи Уота Уітмена викладені в іншому аспекті. Певне, він згадував про літературних героїв, і в уяві його прокидалося почуття гіркої іронії.

Він був "старателем". У листі, надісланому з заслання до дружини, він писав:

"Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі. Коли я падаю, тоді мене підвішують... Ноги опухли!"

Не витримавши тяжких умов і тяжкої роботи, Драй-Хмара помер 19 січня 1939 року.

“Західня Україна”

В грудневих списках розстріляних 1934 року письменників "Західня Україна" була репрезентована Крушельницькими. Крушельницькі вели комуністичну роботу в Галичині, редаґуючи тут просовєтські "Нові шляхи". Згодом переїхали до Харкова, були тут заарештовані й розстріляні.

Крушельницькі були розстріляні, інші репресовані й заслані. У тім числі: Дмитро Загул, найвидатніший з поетів групи "ЗУ", що за часів "Музагету" разом з Яковом Савченком репрезентував в українській літературі символізм, тоді Вол. Атаманюк, В. Ґжицький, В. Ґадзинський, П. Козоріс, Павлик, Дмитро Рудик, Василь Бобинський.

Трагічна була доля Василя Бобинського (1898–1938), поета, який на Західній Україні, разом з Р. Купчинським, Ю. Шкрумеляком та О. Бабієм, брав участь у редаґуванні "Митуси". Тікаючи від переслідувань польської поліції, він спробував шукати собі притулку в УРСР. Однак за деякий час був репресований у Харкові й опинився на Соловках.

Партійці

Ніщо не було ґарантією: ні талант, ні вік, ні навіть партійність. В 30-их роках партквиток перестав бути охоронною грамотою на життя. Ми вже згадували про партійців з числа ваплітян: Хвильового, Ялового, Досвітнього. Року 1932 за свою книгу з враженнями од подорожі за кордон виключений був з партії й незабаром репресований Євген Черняк. Розстріляний був фундатор і голова "Плугу" Сергій Пилипенко. Повісився, ми вже згадували, зі складу "Ланки" Борис Тенета. Ліквідований був Мик. Любченко (Кость Котко).

Становище радянського "вельможі" нічого не змінювало в особистій долі людини. З рядових аспірантів "катедри марксизму-ленінізму", за вибором П. Постишева, А. Г. Сенченко опинився в ролі голови новоствореного, замість ВУСПП'у, Союзу радянських письменників (СРПУ). Ще раз повторилася в радянському житті одна з кар'єр з казок "1001 ночі". Раптом спалахнувши, сенченківська зірка за деякий, зрештою, недовгий час згасла. Згасла?! В СССР це значило: людину розстріляли.

Навіть вусппівська ортодоксальність не врятувала таких "вождів" "пролетарської літератури", як Ів. Микитенко, Ів. Кириленко, В. Десняк (Вас. Василенко), Борис Коваленко, Євген Шабліовський.

З цього погляду особливо характерна історія Ів. Микитенка. Наприкінці 20-их – на початку 30-их років Іван Микитенко не мав конкурентів. Його офіційне становище в українській літературі можна порівняти хіба що тільки з сучасним становищем Ол. Корнійчука. До речі, як і Корнійчук, він писав драми. П'єси Микитенка, разом з п'єсами Кіршона, визначали з тих часів основний напрямок тодішнього радянського театрального репертуару. Микитенко їздив до Іспанії під час тодішньої громадянської війни. Він очолював письменницьку делеґацію на якомусь з партз'їздів. Він був одним з найбільших людей в СССР. І одного разу, вийшовши з дому, він зник, більше не повернувся додому. З приводу його зникнення ходило багато версій. Говорили про самогубство, про втечу, про невпізнаний труп, знайдений у Святошинському лісі під Києвом, зрештою про 15 років заслання... "Вірного сина церкви" Микитенка "спалено", як і "єретика" та "схизматика" – Хвильового.

За часів "літературної дискусії" 1925-27 в боротьбі за ортодоксію "пролетарської літератури" проти неортодоксальности "антипролетарських" неоклясиків висунувся Борис Коваленко. Іван Микитенко очолював ВУСПП, Борис Коваленко – "Молодняк". До "Молодняка" входили наймолодші письменники, які прийшли до літератури з комсомолу, комсомолом виховані й виплекані. Чи треба казати, що вони, за дуже небагатьма випадками, були майже всі ліквідовані (Борис Коваленко, Дмитро Чепурний і т.д.)?

"Семидесятники"

Однаковими шляхами простували за радянських часів письменники наймолодшої ґенерації, "ровесники Жовтня", і письменники старої, до 70-их років, ґенерації: Григорій Чупринка, Іван Стешенко, Микола Вороний, Микола Філянський, Юр. Будяк, Євген Тимчинко, Л. Старицька-Черняхівська, Агатангел Кримський. Дехто з них раніш, дехто з них пізніш, але всі вони однаково зазнали однієї й тієї самої долі.

В 1918 році загинув од руки злочинця поет Іван Стешенко (1873-1918). 1921 був розстріляний ЧК за участь у повстанському русі поет Гр. Чупринка.

Мик. Вороний (1871), основоположник – разом з Олесем та Чупринкою – модернізму в українській літературі, який зі спадом селянської війни еміґрував за кордон, а в роки непу повернувся на Україну, наприкінці непу був висланий за межі України, до Воронежа.

Микола Філянський, поет з тонким і глибоким ліричним даром, автор двох збірок поезій ("Лірика" і "Календаріум"), що вийшли 1906 і 1909, за років революції жив на провінції й лишився, як і інші поети його ґенерації, осторонь од літератури. Працюючи на посаді директора Дніпрельстанівського музею в Запоріжжі, в середині 30-их років був заарештований і засланий.

Мовчав у Запоріжжі Микола Філянський, у Вінниці Валеріян Тарноградський, на Херсонщині Мик. Чернявський, у Боярці під Києвом, помираючи від сухот, Вол. Самійленко. Бідував у Києві С. Буда. Був засланий і потім повернувся до Харкова, де помер 1943, Юр. Будяк.

Л. Старицька-Черняхівська (1868) була репресована двічі: перше в зв'язку з процесом СВУ, вдруге на початку війни, восени 1941 р. Великих страждань завдав їй арешт доньки Вероніки. Скільки вона не клопоталася, щоб домогтися звільнення доньки, їй не пощастило досягнути цього.

Доля батьків і доля дітей була спільна. Репресовані були Вороний Микола – батько і Вороний Марко – син. Були арештовані Людмила Старицька-Черняхівська мати і Вероніка Черняхівська – донька. У Мих. Могилянського була розстріляна старша донька Ладя, середня донька була заслана, і заарештований та засланий був син, Дмитро Могилянський.

– Скільки може людина витримати? – питав Мих. Могилянський, коли доля приносила удар за ударом.

З письменників, що народилися в 80-их роках, назвемо Леонида Пахаревського, Гната Хоткевича, В. Свидзінського. Леонид Пахаревський був репресований десь року 1937. Засланий на північ, він не витримав суворих кліматичних та побутових умов і незабаром помер. Ніхто не знає, чи живий ще Гнат Хоткевич, різноманітно обдарований поет і письменник, етнограф, музика, театральний діяч, колекціонер, мандрівник, що залишив після себе велику рукописну спадщину.

Поети писали поезії й складали їх до шухляд, писали романи й ховали їх до скриньок. Для кого перекладав Зеров "Енеїду"? Для кого написав Хоткевич свого "Шевченка" й "Довбуша"? Мовчання зводили поети в доброчинність і самотність плекали як ідеал.

Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання, – сказав Вол. Свидзінський.

Люди культивували обережність. Розмовляючи, озирались довкола. Жили, намагаючись стати найнепомітнішими. Повертались додому, щоб не почув ніхто: ані друг, ні ворог.

Загудів трамвай і зник поволі.
Я один в провулку мовчазному.
Стрягнуть ноги в глибокий порох,
Не почує ані друг, ні ворог,
Як я наближаюся додому. (1934)

Народившись 1885, В. Свидзінський почав друкуватися 1912 в "Українській хаті", 1922 року він видає збірку поезій у Кам'янці, 1927 вийшла в Харкові друга збірка "Вересень", третя й остання "Поезії" (Львів) була видана 1940.

– Мою книгу "Вересень", – говорив Свидзінський, – критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту, і перестав друкувати. Писав лише для себе й доньки. Не писати я не міг!

Він учився писати в японських і китайських ліриків, перекладав Гесіода й Овідія. Його улюблені жанри: містична баляда і мрійна казка. Його переклади Арістофанових комедій "Хмари", "Жаби" та "Оси", що вийшли окремим виданням 1939, можна назвати клясичними. "Це був поет уявних речей, поет европейської міри, людина широкого діяпазону, глибокої ерудиції" (Ол. Веретенченко, Спалений поет, "Наші дні", 1943, XI).

Уніфіковані

З попередніх сторінок ми бачили, якого обсягу досягло це знищення. Та слід зазначити, що цей процес ліквідації українських письменників був тільки однією стороною політики комуністичної партії у відношенні до літератури. Він поєднувався з іншим, а саме з процесом уніфікації, в якому можна відрізнити два етапи: перший етап ВУСПП-у (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників), отже до видання квітневої постанови ЦК ВКП(б) 1932, і другий – етап Союзу радянських письменників, з 1932, після видання згаданої постанови і до наших днів.

Видання постанови ЦК 1932 в справі літератури означало, що партія сама перебирає керівництво літературою в свої руки. Гасло "пролетаризації" було одкинене й йому протиставлене гасло "совєтизації". До складу Союзу була включена низка письменників, що на попередньому етапі, через своє непролетарське походження, лишилися осторонь од літератури. Але цей крок у бік "демократизму", як і відмовлення од пролетарських гасел, зовсім не означав послаблення тиску. Зовсім навпаки. Саме з 1933, як ми вже знаємо, хвиля репресій підноситься на нечувану висоту, контроль над письменниками згущується до повної неможливости дихати вільно. Втручання органів державної безпеки в справи літератури стає безпосереднім.

Писати і саме писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов'язком письменника, ухилитися від якого він не міг. "Хочу" не існувало. Існувало тільки "мусиш". Праця письменника стала суспільне обов'язковою, чи, краще сказати, партійне або ж державне обов'язковою, підпорядкованою центру справою.

Письменник мусів бути носієм ортодоксальности. Істини, які не ствердила партія, як догми, не мали знайти свого відображення в його творах. Творчість радянських письменників стала творчістю в межах "ортодоксальних істин". Організаційній уніфікації письменників відповідала уніфікація тематики й способів зображення.

Імпресіоністична довільність вибору теми поступилася місцем антипсихологічній і антиіндивідуалістичній абсолютизації центрального образу й єдиної теми: Сталін, Кіров, партія... "Герой" тотожний і незмінний. Він абсолютизується, і відповідно до того його описові надасться універсальних і гієратичних рис. Епітет стандаризується.

Гімн, ода, акафіст стали основними формами уніфікованої радянської літератури. Прославлення – основний зміст літературної творчости. Поезії Тичини "Партія веде", "Пісня про Сталіна" М. Рильського, "Поеми про Кірова" Мик. Бажана – провідні твори даного періоду, що втілили в собі основні тенденції часу.

Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Юрій Яновський, О. Корнійчук, Петро Панч, Ю. Смолич, Ів. Сенченко, Ол. Копиленко, Ів. Ле, В. Сосюра, А. Головко, А. Малишко ось головні представники уніфікованої літератури, на яких покладено завдання репрезентувати радянську літературу українською мовою в УРСР.

Функціональне призначення особи приречене згори. Місце особи в суспільстві визначається центральними органами. Одні з письменників мусять рубати ліс, полоти моркву, промивати золото, інші мусять репрезентувати літературу, "привселюдно бити себе в груди і повсякденно додавати: я ваш!" Особа людини, її ініціятива, особисте її наставлення не грають ролі. Сьогодні "старатель на Колимі" – завтра нарком. Сьогодні нарком, орденоносець, член Верховної Ради, власник особистого ЗІС-у – завтра засланець, ніщо, копач землі...

З цього погляду можна навести цікавий документ, газетну замітку про прийняття до Спілки письменників на засіданні 13 червня 1936 Вол. Сосюри. У замітці читаємо: "На цьому ж засіданні був прийнятий до членів спілки радянських письменників України поет Вол. Сосюра, який досі перебував поза спілкою. Як відомо, за останній час у творчості цього талановитого поета стався серйозний злам. До 20-річчя Жовтневої революції тов. В. Сосюра пише велику поему "Червоноґвардієць".

Відомо, що значило для Сосюри це перебування поза Спілкою і який зміст ховається за формулою "злам". Аджеж це значило: роки поневіряння, злиднів, голоду, розклад психіки, перебування в психіятричній лікарні. Письменник виходив з лікарні тільки для того, щоб за короткий час, за кілька місяців, знов потрапити до неї. Через сидіння у в'язниці, через роки злиднів, голоду, "ізгойства" лежав для Рильського шлях від "Синьої далечини" до уніфікованої літератури, од "неоклясицизму" до радянської стандаризації особи й творчости.

Процес уніфікації призвів автора геніяльних "Соняшних клярнетів" Павла Тичину до цілковитого розпаду творчости. У своїх партійно-патріотичних поезіях Тичина доходить до стилю й манери, що справляють враження пародійности.

У Рильського поезія стала штампом. Після "Пісні про Сталіна" він займається серійним продукуванням пісень. За "Піснею про Сталіна" прийшла "Пісня про Постишева". Тоді про інших. З музичним текстом композитора Михальчука ці серійні пісні друкував "Комуніст".

Тяжкий і трагічний шлях глибокого психічного зламу пройшов і Юрій Яновський. Достоєвський у романі "Брати Карамазови", щоб відтворити розчленованість психіки, використав прийом "братів". Щоб відтворити психологічний розпад, множинність "я", Яновський зкористався з того ж таки прийому. Це тема його "Чотирьох шабель", відновлена знов у "Вершниках", затушкована й стилізована тема трагічного розпаду радянської людини.

На протязі 30-их років виробничо-пролетарська тема продовжувала визначатись як найортодоксальніша. В статті, вміщеній в "Вістях" за 1936 рік, знаходимо, приміром, чітке формулювання щодо ототожнення завдань літератури й чергової політично-партійної кампанії: "На зорі стахановського руху заспівувачці руху п'ятисотенниць Марії Демченко український радянський поет Іван Гончаренко присвячує поезії – "Любов гармоніста", "Проводи Марії". Молодий поет Ів. Святогор у схвильованих рядках свого вірша "Донбас" оспівує ініціятора стахановського руху" (Вісті, 1936, ч. 237).

Але сказавши "а", критик говорить і "б". Якщо провідна тема літератури це тема чергової виробничої кампанії, то чому робітники даної галузі виробництва й не мають бути саме літературними носіями своєї виробничої теми? Здіймаючи специфіку літературної тематики, природно зняти й специфіку літературної праці, а тим самим і специфіку професії письменника. Тим то в цитованій статті читаємо: "Нові частушки складають дівчата тракторної бригади Паші Ангеліної, нові пісні пише кузминська п'ятисотенниця Онися Гринюк" (Вісті, 1936, ч. 237).

Постать "колгоспної поетеси" Марії Миронець стає типовою для радянської літератури 30-их років. Оскільки ж даний "письменник" "малописьменний", до нього додається "редактор". Так дублюється творчість Джамбула і Стальського. Коло Стальського, як "перекладач", фіґурує Е. Капієв, коло Марфи Крюкової Викторин Попов. Псевдо-билини Крюкової, псевдо-поезії Марії Миронець, псевдо-поеми Джамбула з'являються на сторінках центральної преси.

Псевдописьменники заповнюють ряди українських письменників. Письменники були винищені. Порожні місця в лавах зайняли псевдописьменники. Українська література 30-их років в УРСР – це радянська література українською мовою.
Діячі української культури - жертви більшовицького терору

ДОДАТКИ

На додаток подаємо кільканадцять віршів. Про їх авторів докладніше читач знайде в тексті цієї книжки. Усі вони були розстріляні або померли на засланні. Виняток становлять троє: Тичина і Сосюра тепер у великій пошані, але значна частина їх творів засуджена й заборонена, в тому числі й ті, що тут наведені. Леонид Чернов помер власною смертю, але посмертно засуджений як "націоналіст" і твори його заборонені. Порядок розміщення творів – за датою народження авторів.

Володимир Свідзінський
(Нар. 1885 – 1941 спалений живцем більшовиками у клуні
під Харковом разом з десятками інших людей під час евакуації)

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

(1932)

Михайло Драй-Хмара
(Нар. 1889 – 1935 заарештований, 1939 помер на засланні)

Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.

Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, –
та із нутр, із темноводих,
вирнув новий Арарат.

І дзвенять стожарно дуги:
Мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невільничий ясир!
Вітер, вітер з хмарних кубків...
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!

(1922)

Микола Зеров
(Нар. 1890 – загинув на Соловках, засланий 1935 року)

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії,
Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.

І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.

А за дверми, на цвинтарі, в притворі
Весна і дзвін, дитячі голоси,
І в вогкому повітрі вогкі зорі.

(1921)

Павло Тичина (1891-1967)

ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих...

На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого завзявся воїн?
Боже покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.

(1918)

Хоч Тичина відзначений всіма почестями і ніколи не був переслідуваний, велика кількість його творів тепер заборонена, в тому числі і цей вірш, присвячений бійцям Студентського куреня, що 29 січня 1918 року полягли під Крутами в нерівному бою з червоними російськими військами. 30 тіл пізніше знайдено й поховано в Києві на Аскольдовій Могилі.

Павло Филипович
(Нар. 1891 – 1935 засланий, загинув на засланні)

Візьмеш у жменю сонного насіння
І не пізнаєш власної руки, –
Най синій день, най у землі коріння,
Жіночий сміх і соняшні книжки!

Я не люблю самотнього зідхання –
Нащо давать далеким зорям світ?
Не долетить ні перша, ні остання
З моїх думок у невідомий світ.

Це ти така і тепла, і принадна,
і над тобою все гудуть дроти.
Розстеле ніч свої похмурі рядна,
І знову не одзеленієш ти.

Надії мрійні і смутне квиління
Загублено у передранній млі,
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.

(1925)

Володимир Сосюра (1895-1965)

ДВА ВОЛОДЬКИ (Уривок)

...Вісім весен і зим,
Вісім осен і літ,
То тривога, то гніт,
люті чорної дим
налітали круками на мене,
потрясали кістки
ці безумні круки,
і за те, що з собою на герці
я виснажував марно всі сили
не первий,
рвали нерви
і жили
і серце...
Скільки раз я хотів
за нестриманий гнів,
і за дум чорні лебеді й круки, –
взявши мавзера темного в руки, –
(щоб на дворі летіли сніжинки,
коли небо сліпе й рябе), –
і поставить себе
до
стін-
ки.
Довго, довго я був із собою в бою...
Обсипалось і знов зеленіло в гаю,
пролітали хвилини, як роки...
Рвали душу мою
два Володьки в бою,
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист, –
рвали душу мою
комунар
і
націоналіст.

(1930)

Заки став ушанованим письменником, Сосюра зазнав багато цькування, а багато його творів (в тому числі і наведений тут) заборонені.

Тодосій Осьмачка
(Нар. 1895 – помер 1962)

Ідуть селяни в темні далі босі...

...біліють коси матерів, –
ридають неньки разом із вітрами
і руки простягають над степами
до брам високих городів.

Іде конвой, і стогне камінь,
спиня трамваї голосні.
Ідуть оточені селяни
густими жалами заліз.
Торби із хлібом за плечима,
обличчя чорні од ріллі,
а ворони ведуть над ними
круг сонця кола вогняні.

Іде конвой, і гнеться камінь,
мов крига рання на воді,
ідуть похилені селяни,
як гори чорні, до лісів.

(1929)

Майк Йогансен
(Нар. 1895 – 1937 року розстріляний)

Я ЗНАЮ: ЗАГИНУ

У дахів іржавім колоссю
Никає місяць кривавий,
Удосвіта серп укосить
Молоду зів'ялу отаву.

Яке ще сонце глибоке,
Як виють собаки на місто
Гей кликом тисяч і тисяч!

Я мною: загину високий,
В повітрі чистім і синім.
Мене над містом повісять:
Зорі досвітній в око,
В холодне око дивитись.

(1920)

Євген Плужник
(Нар. 1898 – помер 1936 на Соловках)

... І ось ляжу, – родючий гній, –
На скривавлений переліг...
– Благословен єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх

Розцвітайте нові жита! –
– А на кожному колосі – мука моя...
О, воістину час ратай!
Славословлю його ім'я.

– Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
– Це нічого, що я мов гній –
Під посіви твої нові!
– Бо ось вірю, зросту колись, –
І до когось вітрами, – жни!
... Серце, серце моє! навчись
Тишини...

(1926)

Дмитро Фальківський
(Нар. 1898 – розстріляний 1934)

Зійшлись обоє на багнетах:
Старий-старий і молодий.
В одного: – сину, з-під кашкета;
В другого: – батьку, одійди.

Зійшлись і стали на хвилину,
Схрестили погляди на мить;
Кашкет мовчить і жде на сина,
а син осикою тремтить.

На перекошені обличчя –
не біль, не втома: дикий сказ...
– Хоч би вже швидче... хоч би швидше...
Хоч би зараз...

І довго ждали б два багнети
(В очах кривавий перелив),
Та хтось із-заду з кулемета
Обох скосив.

(1927)

Василь Бобинський
(Нар. 1898 – засланий 1934, розстріляний 1938)

З ПОЕМИ "СМЕРТЬ ФРАНКА"

Гадюкою звивається дорога...
Куди, куди біжить дорога ця?
Камінні, глід, жар, згага і знемога...
Немає їй ні краю, ні кінця...

Усі квітки жорстокий хтось роздавив,
З крилець надій райдужний пил обтряс...
... Дрогобич, Львів, Самбір і Станіславів,
Залізний кінь, жандарм, багнет, шупас.

Жахливе сам-на-сам в бруднім готелі,
Вмирання з голоду три довгі дні,
І – крик конаючого на пустелі –
Апокаліпса-візія: на дні.
Голодний жар, беззуба змора смерти,
1... сон в жару... чи й справді вірний друг?
... А там – чи ж може хлопський син умерти,
Де стигне сад і терпко пахне луг?

(1926)

Леонид Чернов
(Нар. 1899 – помер 1933, твори заборонені)

... Ти робиш нині сам свою історію,
Народе мій.
Віки, віки вона знущалась з тебе –
Хазяїна плодючої землі.
За батоги у тебе вимагали "хлєба"
Пани і підпанки, царі і королі.
Кривавим гноєм бив Дніпро у кручі
І стогоном гатив хахлацькі сни. –
І кров'ю харкали ген-ген за синім Збручем
Твої сини.
А тут – в московський гній
Родючий край поринув,
Ховавши пісню в темряву дібров, –
І колисав новію Катерину
Старий Дніпро...

(1933)

Марко Вороний
(Нар. 1904 – засланий на Соловки, розстріляний 1937)

ОТЧИЗНА
Моя отчизио! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну в віках дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.

Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полум'я грізного
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата...
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.

Он на бурхливім небі знак страшний.
То крови з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.

Олекса Влизько
(Нар. 1908 – розстріляний 1934)

... І я тоді ставав на перехресті,
Безсилий рвати злі кололи пут –
В літературі, в інституті, в тресті
Тікав з кута я в ще глухіший кут.

Ставав спецом, попутником, і порох,
Що дав би полум'я, в мені сирів...
Тоді питалися: союзник я, чи ворог?
І знову вперто пхали в яму, в рів.

Тоді, байдужий і сухіший вобли,
Дививсь я тупо на плянети ґльоб;
Весь світ здавався за одну оглоблю,
Скеровану на мене прямо в лоб.

Мого термометра чимраз дрібніла скала,
Мене з'їдав мовчання чортів гріх;
Вперед мене рогатки не пускали,
Назад мені вже не було доріг...


Діячі української культури - жертви більшовицького терору

Сергій Білокінь

ДОВКОЛА ТАЄМНИЦІ

Улітку 1949 року українські еміграційні газети, що виходили в Західній Європі, облетіла приголомшлива звістка-оголошення:

"РОЗШУК.

Прохаємо всіх, хто знав би що-небудь про долю відомого вченого проф. д-ра Віктора Петрова, повідомити листовно Редакцію нашого часопису.

Проф. В. Петров вийшов дня 18 квітня 1949 року1 в год. 19.30 зі свого мешкання при вул. Файлічштрассе 12.11 в Мюнхені – до поїзду на Мітенвальд. В таборі Мітенвальд, куди він вибирався, його немає".2

Ця звістка збентежила українську громаду, оскільки професор Віктор Платонович Петров (псевдоніми Віктор Бер і В. Домонтович) був особою загальновідомою й шанованою як енциклопедично освічений гуманітарій, що легко й багато писав з філософії, філології, передісторії, етнографії, а час від часу друкував цікаву модерну прозу. Особливого ореолу надавало вченому й письменникові його минуле, адже всі знали, що в Києві у двадцяті роки В. Петров займав показне місце в Українській Академії наук, де редагував журнал "Етнографічний вісник", багато літ приятелював з Миколою Зеровим та іншими неокласиками і в Києві ж таки (а еміграція це цінувала) видав низку ґрунтовних праць про Сковороду й Пантелеймона Куліша.

Коли неповернення Петрова з двотижневої великодньої відпустки стало доконаним фактом, провід Наукового товариства ім. Шевченка та Українського вільного університету звернувся до німецької та американської окупаційної влади, а також до Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ), прохаючи про пошуки по таборах переміщених осіб.3 За справу взявся зокрема голова ресорту внутрішніх справ ВО УНР Рябишенко. Оскільки він скоро по тому сам помер, все безнадійно зависло.4 Одне слово, невдовзі стало ясно, що довге вижидання й хаотичні розшуки призвели до виразного нульового результату. Запанувала думка, що серед живих Віктора Петрова немає. Паризький журнал "Україна", – його зразково редагував дослідник Мазепи й Орлика Ілько Борщак, почав друкувати різні біографічні матеріали, зокрема спогади про нього.

Перший написав такі спогади, написав з властивою йому легкістю й блиском, – Юрій Шерех, ще один приятель Петрова, якого ми знаємо тепер як академіка Юрія Шевельова. Оцінки, які він дав тоді своєму нещасливому колезі, були щонайкращі:

"/.../ він стояв незмірно вище від більшости еміґрації своєю культурою і самою площиною свого мислення, завжди спрямованого на синтезу, на широкі узагальнення, а не на щоденну гру амбіцій і взаємопідкопувань /.../".5

"Якщо його загибель не була безглуздим випадком, то треба визнати, що його вбивці добре знали, що саме вони робили. Петров-бо був однією з найбільших, якщо не найбільшою інтелектуальною постаттю серед української еміґрації, один із дуже небагатьох, хто міг сказати своє слово в розвитку світової думки. І це було ударом, розрахованим на далеку дію, бо вплив Петрова на українську еміґрацію тепер був надто малий, фактично ніякий, а вже в політику він і зовсім не втручався /.../".6

Треба сказати, що серед мельниківців побутувала однак підозра, ніби з Петрова міг бути й радянський агент. Коли він робив доповідь про головні напрямки шевченкознавства,7 то наголосив на тому доброму товаристві, до якого потрапив на засланні Шевченко,8 і деякі його слухачі побачили в цьому не що інше, як ледве приховану апологетику радянських таборів, де, мовляв, люди теж потрапляли часом до добірного товариства.

Все ж таки редакційна стаття багрянівських "Українських вістей" висловилась у тім сенсі, що чутки, нібито професор Петров покінчив самогубством або "утік до совєтів", насправді, правдоподібно, "поширює совєтська аґентура з наміром замести сліди свого злочину і водночас посіяти дух недовір'я й розбрат серед нашої еміґрації".9

Свідчення Юрія Шереха про незацікавленість Петрова політикою теж прозвучало тоді вагомо. Більше того, Шерех написав, що Віктор Петров більшовиків попросту боявся: "Він утік з одного баварського міста до іншого, як тільки в першому появилася радянська репатріяційна комісія. Він утік з табору "діпі",10 коли там почався "скринінґ".11 Але тікаючи, – додав задля об'єктивності Юрій Володимирович, – він (Петров – С.Б.) майже завжди потрапляв у ще гірші обставини".12

В аналогічний спосіб задокументував нехіть Петрова до більшовиків і історик Борис Крупницький. – У ставленні до них, сповідався йому Віктор Платонович, "треба керуватися засадою: "Не дрочи собак"... Говорив він про це тихо, поважно і з якимсь боязким передчуттям великої небезпеки..." І ще: "Віктор Платонович, пам'ятаю, одверто признавався, що він зі страху перед більшовиками намагається по змозі не звертати на себе уваги. А тому він обмежив свої виступи в пресі, перестав дописувати в газети і тільки від часу до часу дає статті в журнали".13

Уже в перші дні виразний неприхильник Петрова, визначний історик і мельниківець Марко Антонович розповідав мені в Монреалі, що по війні літературний критик Володимир Державин просив його допомогти комусь неназваному пересидіти певний час у Франції. Використовуючи свої партійні зв'язки, Марко Дмитрович полагодив цю справу, але Державин несподівано вибачився перед ним і сказав, що ця справа втратила актуальність. Виявилось при цьому, що йшлося саме про Віктора Петрова, тож Антонович обурився: "Ви ж знаєте, що я його підозрюю!" – "А може, така людина, як Віктор Платонович, хоче вирватися з лабетів?" – відказав йому Державин. Отака вийшла у них розмова.

Тож не дивно, що й тоді громадська думка повернула спершу в зовсім конкретному – не більшовицькому – напрямку.14 Цьому посприяв відомий в оунівських колах П. Яблонь (П. Яровий), який, вийшовши з ОУН(р),15 перейшов до російських неділимців, дискредитуючи скільки сила не тільки націоналістичне середовище, а й увесь український рух. У нью-йоркській газеті "Новое русское слово" він надрукував довжелезну статтю, що продовжувалась у кількох числах і являла собою цілий кримінальний роман. Аналогічний чи навіть той самий текст склав брошуру Ярового "Моя відповідь Крижанівським і всім іншим", де він рекомендувався колишнім співробітником Служби безпеки ОУН(р). Кажучи коротко, в цьому творі Яровий оповів з найменшими подробицями, як, коли й хто саме з бандерівців схопив Віктора Петрова і де і як вони його замордували. Автор подав не лише очні вказівки місця, де мала відбутися ця драма, а навіть імення убивць. Виходило, ніби він сам був при тому учасником і свідком.16

Оскільки, як зауважив Ігор Качуровський, "совєтські преса й радіо з приводу кожного поворотця зчиняли справжню вакханалію, а повернення Петрова обійшли мовчанкою",17 не диво, що брошура Яблоня впала на підготовлений ґрунт. Редактор торонтського журналу "Нові дні" Петро Волиняк написав, що Петрова "задушили в бункері", а поет Яр Славутич, вважаючи Дмитра Донцова за натхненника бандерівців, звертався до нього в сонеті:

Тебе довіку, дикий братовбивче,
Пектиме Віктора Петрова кров...
(Згодом ці рядки він переробив).

В ульмівських багрянівських "Українських вістях" та мельниківському паризькому "Українському слові" Юрій Шерех, Юрій Дивнич (Лавріненко), Софія Парфанович та Ганна Наконечна вмістили відозву до громадянства, в якій протестували проти "бандерівського вбивства проф. Петрова", а інженер А. Добрянський написав таке: "А вже на еміґрації в Німеччині й Австрії згадати тільки б славетну міттенвальдську крематорію під пильним оком самого Бандери, де м.ін. замордовано проф. Віктора Петрова-Домонтовича – видатного українського вченого й письменника, з якого зробили совєтського аґента, а при тому ще й тепер твердять, що його зліквідувала большевицька аґентура /.../. Вони вимагають доказів. Так, ці докази є! І свідки є (не всіх вони ще вимордували!), і документи є /.../".18

Та атака на бандерівців зрештою вичахла й забулася, бо у Відні, Мюнхені й Берліні поширилося масове людоловство радянське.

Жорстокий терор, яким були сповнені наприкінці сорокових років будні українських емігрантів, окрема велика тема. На людей буквально полювали репатріаційні комісії перевозячи їх спочатку до радянського кордону, а тоді – далі й далі, в сибірські табори. У Празі 12 травня 1945 року одночасно арештували багатьох визначних українських громадян – серед них приятеля Лесі Українки Максима Славінського (автора перекладу з Гайне "Коли розлучаються двоє", що став народною піснею), економіста Валентина Садовського, словом усіх, хто не здогадався виїхати далі на Захід. У столиці нейтральної Австрії схопили одного з Габсбургів, що мав чималу українофільську біографію і навіть писав вірші українською мовою під псевдонімом "Василь Вишиваний". Про названих діячів достеменно відомо, що вони померли в СРСР в ув'язненні.

Випадки цього роду зараз в Україні не відомі, тож хотілося б навести бодай ще два, щоб краще з'ясувати ситуацію.

Улітку 1947 року в Гамбурзі до будинку на Міттельвеґ, 113, в обідню пору приїхали автом люди в англійській уніформі (між ними й одна, теж "уніформована", жінка). Вони запросили до своєї комендатури відомого українського романіста-іспанолога професора Миколу Олексійовича Іванова, брата ще більш відомого книгознавця й літературного критика Юрія Іванова-Меженка. У поводженні приїжджі були не люб'язні, а просто чарівні. Професор хотів узяти в своїй кімнаті капелюха, але його запевнили, що він потрібний на дуже короткий час лише як перекладач. Дружина й дочка більше його не бачили ніколи.

28 грудня 1948 року в англійській зоні Берліна о четвертій годині ранку на Бредовштрассе, 33, хтось постукав до помешкання редактора Олександра Зайцева, брата історика літератури Павла Зайцева. Коли господиня помешкання пані Ярош запитала, хто стукає, їй відповіли: "Кримінальна поліція". Троє кремезних чоловіків з ліхтариками (один з них у поліційній німецькій уніформі) відштовхнули німкеню й кинулись до кімнати, де спали Олександр Зайцев і його дружина Віра. Вони миттю запхали їм до рота кляпи, загорнули їх у ковдри й збігли з ними по сходах на вулицю. Вийшовши з заціпеніння, господарі виявили, що на сходах і при вході електричні й телефонні дроти було перерізано. Невдовзі прибула англійська військова поліція, але вже не мала чого робити: відстань від Бредовштрассс до радянської зони складала не більше кількасот метрів. У ті самі хвилини – цікаво – в одному з сусідніх будинків викрали ще двох видатних представників німецької демократичної партії. Поліція запевнила тоді, що жодних претензій до Зайцевих не мала.19

Преса інформувала, що в самому лишень Мюнхені протягом одного тільки року викрадено понад двісті п'ятдесят осіб різних національностей.

У ті роки утікачі з-поза залізної заслони якраз виїздили на постійну працю за океан і вислизали більшовикам з рук, випорскуючи з-під їхнього удару, тож радянська преса й радіо розгорнули взагалі шалене агітаційне цькування еміграції. Історія Віктора Петрова вписувалася досить виразно саме в цей контекст, тим більше, що чималого розголосу набували окремі радянські провали. Так, 1949 року американські й німецькі поліціянти арештували в американському секторі Берліна дев'ятеро радянських людоловів, що вистежували німецького книгаря Ґергардта Шютта. Радянський комендант Берліна генерал Котіков окремим листом зажадав від американського коменданта генерала Гавлі звільнити арештованих і передати їх радянській владі. У своїй відповіді Котікову американський генерал подякував йому за "щирість", якщо вже той визнав, що це радянське командування відрядило своїх людей до американської зони "на роботу", бо коли б Шютт справді належав до таємної нацистської організації, Котіков міг зажадати його легальним шляхом. "Я запевняю Вас, генерале Котіков, – писав генерал Гавлі у своїй відповіді, – що не терпітиму в американському секторі жадного викрадання людей /.../. Я не дозволю, щоб ви сюди виряджали своїх поліціянтів або інших аґентів, які ловили б людей німецької або інших націй".20

У статті, присвяченій пам'яті Віктора Петрова, П. Кречет відзначив, ніби ніхто не знає, куди поділися папери вченого, що мусили залишитися по ньому.21 Ця публікація примусила голову Наукового товариства ім. Шевченка Зенона Кузелю оприлюднити відомості про архів Петрова, оскільки українські гуманітарії про нього своєчасно подбали.

У травні 1949 року з уповноважених ЦПУЕ, УВУ, НТШ та Української вільної Академії наук склалась комісія, що мала оглянути й передати на збереження речі, які залишались у його помешканні. До складу комісії увійшли такі відомі вчені, як М. Глобенко, О. Горбач, В. Гришко, О. Кульчицький, Ю. Шевельов. Вони оглянули й переписали все, що там виявили, і протокол обслідування майна передали до архіву УВУ. Знайдені книжки УВУ було повернуто до університетської книгозбірні, а рукописи, нечисленні листи й власні книжки Петрова передано до НТШ як депозит (тепер зберігаються в архіві-музеї УВАН). Здалося дивним, що в паперах не виявилось рукопису невиданого роману про Марка Вовчка, над яким працював Віктор Петров перед своїм зникненням, але на це вже не було ради.22

Щоденні клопоти відсунули на дальший план усі проблеми, що виникли були в зв'язку з цією голосною справою, аж поки влітку 1955 року непогамовний Віктор Петров знову нагадав про себе українському громадянству. Ще 17 березня 1944 року він закінчив розвідку "Українська інтеліґенція – жертва большевицького терору" (ч.І: Письменники. 89 сторінок машинопису). Крім цього основного тексту, було ще 55 сторінок рукопису з тією самою назвою, але не закінченого (можливо, перший варіант початку). Цю розвідку автор прилаштував на зберігання, і, починаючи з першого числа новоствореної "Української літературної газети" (Мюнхен, липень 1955), головний редактор Іван Кошелівець почав її друкувати.23 1959 року праця Петрова вийшла в світ окремою книжечкою у нью-йоркському видавництві "Пролог". За обсягом ця праця зрештою невелика, але щільність думки в ній виняткова. Трохи нижче я розповім про неї докладніше, а зараз вистачить хіба сказати, що вона навіть не антисталінська, – вона виразно антирадянська.

І от саме тоді в еміграційній пресі вибухла бомба. Це була справа рук археолога, колишнього професора історії давнього світу й археологи Ростовського-над-Доном університету й педінституту Михайла Міллера (1883-1968). На еміграції його знали з дещо ексцентричного девізу: "Я сприймав своїм патроном та керівником в археологічних працях – тінь Митридата VI Великого...".24 Переглядаючи радянську археологічну літературу (крім усього іншого, у 1951-61 роках М. Міллер працював науковим секретарем Інституту для вивчення СССР у Мюнхені), він натрапив раптом на книжку Александра Монгайта "Археология в СССР" (М.,1955), що вийшла протягом одного-двох років трьома виданнями. Починаючи із сторінки 395, тут було вміщено іменний покажчик – реєстр понад 250 археологів, що згадуються в праці. "Звичайно, – уточнив М. Міллер, – в цьому списку не наведено ні одного археолога еміґранта як "ворога народу". Тим часом на сторінці 400 виявилося три рядки, що Міллера приголомшили: "Петров Виктор Платонович (Род. 1894). Археология Украины, главным образом эпоха полей погребений. Филология".25

"Я пережив під совєтами, – не утримався від сповіді Міллер, – 25 років, працюючи весь час як викладач історії давнього світу та археології. Щороку бував на археологічних з'їздах в Ленінграді і в Києві і був у досить близьких зв'язках як з Академією історії матеріяльної культури, так і з Інститутом археології, а кожне літо працював в археологічних експедиціях. Така велика та довга практика дала мені можливість повністю вивчити та зрозуміти політику КПСС в усьому її розвитку та з усіма її змінами, головно стосовно історичних наук, а зокрема археології. Тут, на еміґрації я також увесь час продовжую пильно стежити за всією совєтською археологічною та історичною літературою. Ця довголітня практика навчила мене читати в совєтській публікації поміж рядками, бути в курсі совєтської політики відносно науки та розуміти всі явища тієї політики".26

Михайло Міллер виходив у своєму аналізі з того, що люксусовий вигляд Монгайтової книжки вказує на пропагандивне та рекламне її призначення, а отже список археологів призначений рекомендувати перед усім світом кадри радянської археологічної науки. Такого роду списки, як і взагалі поклики на тих чи інших авторів, у радянських виданнях підлягали особливо суворій цензурі та особливому доборові. Іменний покажчик у книжці А. Монгайта, – як справедливо відзначив Міллер, – "повинен показати західньому світові, яку велику кількість археологів і науковців має СССР і як високо стоїть там наука. /.../ наведено дуже багато нових, нікому невідомих археологів, в більшости навіть післявоєнної формації. Цим большевики хочуть показати, що в СССР весь час ведеться підготовка кадрів молодих учених, які як найбільш проґресивний елемент посідають в совєтській науковій праці передове місце". Що ж до емігрантів, то їх не згадують "навіть тоді, коли їхнє виключення потягло за собою якусь недокладність в викладі матеріялу в книзі, або примусило до явного фальшування фактів”.27

Михайло Міллер навів разючі приклади такого фальшування. Так, Ярослав Пастернак (1892-1969) дослідив Старий Галич, відкривши в ньому всі основні елементи – Успенський собор, Золотий тік, князівське поховання тощо. 1944 року вийшла в світ його капітальна монографія. Однак у Радянському Союзі Ярослава Пастернака, автора синтетичної монументальної праці "Археологія України" (Торонто, 1961. 788 стор.) згадувати не годилось, і Александр Монгайт написав, що в останні роки розкопи Галича провадили якісь молоді археологи, які нібито відкрили й Успенський собор.

Професор Петро Курінний (1894-1972) багато років вивчав трипільську культуру. Він відкрив невідому доти місцеву білогрудівську культуру кінця бронзового віку. У двадцятих роках створив і очолив Музейне містечко в Києві, як звався тоді Києво-Печерський історико-культурний заповідник. У повоєнній Україні згадувати ім'я Петра Курінного не рекомендувалося.

Така сама доля спіткала таких визначних дослідників, як Валерія Козловська (1889-1956), редакторка київської "Хроніки археології та мистецтва", та інших вчених. Більше того, у книжці Монгайта не знайшлося місця Володимирові Антоновичу, Миколі Біляшівському, Олександрові Федоровському, Дмитрові Яворницькому. "І от на тлі такого старанного добору наведених в книзі археологів і такого ж старанного замовчування археологів-еміґрантів як "ворогів народу", в книзі наводиться ім'я проф. В.Петрова".28

З усього цього Михайло Міллер зробив один-єдиний головний висновок, причому виявилося, що він мав цілковиту рацію. Наведені факти свідчили ні про що інше, як про те, що Віктор Петров повернувся до СРСР і вважається там радянським археологом. За яких обставин, наскільки добровільно повернувся з еміграції Віктор Петров, – щодо цього Михайло Міллер не робив жодних припущень. Він не мав для того даних.29 Тож вчений навів тільки два прецеденти. Перед війною в київському Історичному музеї працював археолог Олександр Черниш, який під час війни потрапив до німецького полону. Щойно визволившися, О. Черниш приїхав до Гехштету, де тоді перебував український археологічний інститут, а в гехштетському замку – вивезені німцями з України археологічні колекції. Перебувши тут кілька днів, Черниш раптом зник, а невдовзі виринув в Україні, де почав писати невеликі замітки в журналах.

І другий випадок. Перед війною на Запоріжжі з'явився молодий археолог-аматор з місцевих селян Олександр Бодянський. Після приходу німців він як прекрасний краєзнавець добровільно увійшов до німецької археологічної експедиції, що працювала над порогами. Під час відступу німців Бодянський однак залишився і не тільки не був репресований, а й продовжував далі свої праці на порогах. "Отже, – підсумував М. Міллер, – такий стан міг скластися лише в тому разі, якщо він був залишений на місці на час окупації з спеціяльним завданням як совєтський аґент. Всі еміґранти, що їх захопили совєтські репатріяційні комісії, підлягали якимсь репресіям від заслання аж до розстрілу.30

Стаття Михайла Міллера з'явилась у бандерівськім офіціозі "Шлях перемоги" і, крім усього іншого, мала ще характер реабілітації бандерівської течії ОУН. Редакція надрукувала відповідну примітку, зазначивши, що "згадану статтю подиктувало п. проф. Міллеру лише шляхетне почуття дати свідоцтво правди, без огляду на інших людей і власні політичні переконання".

Але "Шлях перемоги" вистрілив тоді дуплетом. У наступному, 29-му числі часопису з'явилася стаття педагога й мовознавця, колишнього професора Полтавського ІНО Григорія Ващенка (1878-1967) "Щодо справи В. Петрова". Колишній професор української Богословської академії в Мюнхені Г. Ващенко звернув увагу на те, що В. Петров, не бувши богословом, узявся читати в цій академії патрологію. Коли актор статті переглянув конспекти одного із студентів, його здивування тільки зросло: "В них, – констатував Ващенко, – я зовсім не зустрічав навіть згадки про отців Церкви: йшла мова про кризу метафізики і фізики, – те, про що писав Петров в українських журналах на еміґрації". В іншому місці Ващенко заявив: "Не будучи ректором академії, Петров був її фактичним диктатором. На зборах професорської ради всі питання розв'язувалися так, як цього бажав Петров. Іноді доходило до скандалів, але Петров настоював на своєму".

Так Ващенко доповнив Міллера. Їх обох доповнив невідомий автор (еміграція, на жаль, не спромоглась на словник псевдонімів), що підписався "С.П." Узявшись "з'ясувати справу Петрова до кінця", він надрукував статтю "В. Петров – московський аґент".31

Парадоксально, але факт, що посполита публіка на еміграції може не знати археологічних студій Михайла Міллера, але його статтю про місцеперебування Петрова після 1949 року знали всі українці.

Ефект від цієї публікації був справді неймовірний. Страшний злочин спав із сумління бандерівців, але зло породжує зло. Виглядало так, що чорна пляма впала тепер на сумління визначного, відомого всім вченого. Тож в оборону зганьбленого діяча один із перших виступив біолог-патолог, колишній співробітник Інституту експериментальної біології і патології ім. О. Богомольця в Києві Іван Розгін (1897-1972). Він ствердив, що в особі Віктора Петрова ми маємо "справді найвизначнішого вченого і письменника нашого часу", який працював не лише в Православній Богословській академії, а й в Українському технічно-господарському інституті, а також в УВУ, УВАН та НТШ. "У всіх цих установах В. Петров виявив себе чесним активним науковцем, добрим патріотом, шанованим всіма студентами, всіма колеґами-викладачами та адміністраціями всіх цих установ. Для цих всіх вищих шкіл і наукових установ він був справжньою прикрасою, ним всі пишалися, бо вважали за велику честь мати такого вченого серед своїх членів. Я не знаю, чи написав В. Петров курс своїх лекцій в Богословській академії, але знаю, що з частини його курсу в УТП студенти видали циклостилем один розділ "Походження українського народу" – справді бездоганний, якщо не сказати блискучий курс".32 Пояснивши непоступливість Віктора Петрова в питанні про надання великій групі осіб звання доктора "гоноріс кауза", коли він виявив справді диктаторські нахили, Іван Розгін висловив припущення, що в цьому випадку Петрова треба, навпаки, похвалити, бо в тій колізії він, мовляв, мав рацію. "Можу твердити, – провадив він далі, – що лише В. Петров у своїх працях піднявся на рівень кращих европейських філософів-природників у трактуванні ідеалістичних проблем, тобто у боротьбі з сучасним матеріялізмом".

Цими міркуваннями Розгінова апологія по суті й обмежилась.

Певне значення, але вже тільки до історії цензури в СРСР, мають його спостереження про факт покликувань на праці еміграційних авторів у публікаціях московських і ленінградських. Виявляється, проф. Водяніков у праці "25 лет ихтиологии СССР" (1945), акад. Третьяков у праці "Рыбы СССР" (1947), а акад. Берґ у праці "Рыбы пресных вод СССР" (1948) покликалися на професора Торонтського університету Євтима Сластьоненка, що починав свою наукову кар'єру в Києві, а продовжував у Ленінграді й Ростові. Ректор Київського університету акад. В. Бондарчук у праці "Геологія України" робив поклики на Ганну Закревську, що до війни керувала Геологічним музеєм АН УРСР, а 1950 року оселилась у США. І якщо у випадку із Сластьоненком можна говорити про спокійніше ставлення москвичів чи ленінградців до далеких для них провінційних авторів (вони на правду могли не знати, що з ким сталося в Україні), то у випадку з киянином Бондарчуком це пояснення вже не підходить, бо, як твердив Іван Розгін, саме він, Бондарчук, особисто відіграв визначну роль у засудженні не лише Закревської, а й інших українських геологів Тутківського, Різниченка, Світальського та інших.

Редакційна стаття "Української літературної газети", випередивши в друці Розгіна, назвала ще інші приклади радянських цензурних недоглядів: Маріетта Шаґінян у книжці "Тарас Шевченко" (М., 1946) кілька разів покликається на Павла Зайцева, у збірнику "Материалы и исследования по археологии СССР" (ч.11. М.; Л., 1949) знаходимо посилання на книжку Наталі Полонської-Василенко, В. Пашуто в "Очерках по истории Галицко-Волынской Руси" (АН СССР, 1950) робить поклики на Миколу Чубатого та Дмитра Дорошенка, у бібліографічному списку, доданому до праці Є. Ґолубцова "Северное Причерноморье и Рим на рубеже нашей эры" (АН СССР, 1951) названо дві праці Андрія Коцевалова.33 Коли цензура такі речі фіксувала, – як ми знаємо, летіли голови.

Що ж стосується Петрова, то головний висновок із статті І. Розгіна, як ми тепер знаємо, глибоко помилковий. Але хоч він обстоював хибну тезу, що ніби Михайло Міллер "абсолютно не мав підстав твердити, що проф. В. Петров перебуває в СССР", все-таки неминуще значення мають такі його міркування: "/.../ навіть якщо б він (В. Петров. – С.Б.) там (в СРСР. – С.Б.) опинився, то ще треба наперед знати, як він туди попав,34 а по-друге, що досі ні він сам із власної волі, ані з примусу не виступав з якимись зверненнями до нас, як це практикували всі справжні зрадники і аґенти (Крутій, Василакі)".35

Зараз деякі визначні російські письменники оголошують друком, що в тридцяті роки вони вірили в поточні партійні постанови. Вони нічого не підозрювали і тому добросердо і безневинно вірили. Ясна річ, тут передбачається доволі-таки благодушне ставлення до їхніх молодечих режимних творів. Хотілося б знати, на який читацький вік розрахована ця баєчка.

Віктор Петров не прикидався, що не орієнтується. Він знав про репресії. Він писав про них, він їх аналізував. Як підкреслено в редакційній статті "Української літературної газети", однією тільки працею, згаданою вище брошурою "Українські культурні діячі УРСР, жертви більшовицького терору" для "викриття жахливої большевицької системи нищення української культури" В. Петров зробив "більше, ніж хто інший".36

Переглядаючи долі українських письменників Плужника, Фальківського, Косинки, Хвильового, Зерова, Драй-Хмари, він входив у найскладніші психологічні колізії. Обмірковував їхні пружини, реконструюючи за реальними подіями ніколи не оголошувану, назверх замасковану пристойними чи й взагалі благородними гаслами справжню філософію більшовизму. У силуеті (на еміграції казали – в сильветці) поета-футуриста Михайля Семенка вчений торкнувся зокрема його останнього ортодоксального віражу:

"Він не хотів – боронь Боже! – бути запідозреним у відсутності "ентузіязму"! Та даремно!.. Він був ліквідований, як і інші українські поети. Хіба намагання бути лояльним не є ясним доказом нелояльности?.. Нічим іншим, як проявом двурушництва і способом маскування?..".37 Вистачало лишатись на терені української культури, щоб зрозуміти жах стероризованого, зацькованого Михайла Семенка, що зазнав краху, граючись у нищення мистецтва. Але якщо Віктор Петров лишався на терені, сам переповідав, аналізував семенкову історію, то що думав він про все це, лишаючись наодинці з собою?

Описуючи ще в іншому місці розор села, Віктор Петров відзначив, що "по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. "Пролетаризований селянин" не повинен був жити в своїй з діда-прадіда власній хаті. Почуття власности, зв'язок з місцем викорінювалися послідовно і вщент".38 І так далі й далі. Виходило, що за Сталіна легально паплюжити режим міг тільки розвідник, такий собі Зорґе.

Віктор Петров проаналізував добре відоме всім "радянським людям" гасло знищення класів, яке звикли тлумачити як заклик до зтирання різниць поміж класами. Думалося, умови життя на селі покращаться так, що всілякі вигоди наблизять їх до міських умов. Зрівняння життєвих умов, – міркували півбожевільні люди після знищення мільйонів чоловіків і жінок, старих і дітей, – це й є, мовляв, знищення класів. Ні, – проголосив радянський розвідник Петров: "Гасло ЗНИЩЕННЯ розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова".39 Ті, хто закликав до знищення класів, власне й дбали ПРО ЗНИЩЕННЯ КЛАСІВ і ні про що інше. Ось до якого глибокого одкровення, до якого страшного наукового відкриття дійшов потужний аналітичний розум "московського аґента". Багато пізніше цю думку, що відтак уже носилась у повітрі, висловив Александр Солженіцин: "Можна було повірити, що знищуються класи, тільки ж люди з цих класів начебто мали б лишитись?".40 Але чи не занадто вже маскувавсь Віктор Петров під антибільшовика? І які злочини проти української еміграції й західних демократій могли перекрити ту шкоду, якої завдав він радянській ідеології своїми дошкульними писаннями?

Над цією проблемою у присвяченій афері Петрова повісті "Його таємниця" роздумував письменник Василь Чапленко: "Та не коли ж як ночами він мусів робити й свою юдину "роботу" – писати "звіти" для Вергунова, що йшли кудись там німецькою військовою поштою. І оту заяву харківського доцента він зкопіював, взявши з собою до готелю, та переслав, куди слід. Хоч той доцент через його пиху та зарозумілість і не був йому особисто приємний, але все-таки це був український діяч, і, шкодивши йому, він, Петренко (під цим ім'ям виступає Віктор Петров у цій повісті. – С.Б.), шкодив своєму українському народові та клав вагу на шальку його ворога.

"Час від часу він мусів писати "звіти" і про українську газету "Голос", що її редаґував Богдан Кравців, та про журнальчик "Дозвілля" з редактором Спиридоном Довгалем на чолі, – хто там з письменників-утікачів друкувався і що писав. Підла, юдина "робота"!

"Єдиною сатисфакцією було для нього те, що він міг брати реванш: ночами ж він хапався за перо і писав викривальні статті про більшовизм, з офіційного погляду, "жидо-більшовизм" і друкував у тому ж "Голосі", а часом і в "Дозвіллі".

"Це все було ваговитим на шальці українського народу, на шальці його визволення.

"На цю шальку він поклав і 4 число "Українського засіву", видане у Берліні (хоч і без зазначення місця видання). /.../

"І він тепер думав, чи, бува, ті його терези не є тільки казуїстика, якою він хотів виправдувати свою службу у ворога".41

Лишається з'ясувати (а саме цього, здасться, ніхто й ніколи з певністю не з'ясує), чи мав Віктор Петров свою власну ідеологію і яка могла вона бути. Світоглядні стереотипи роблять свою справу. Ми знаємо, як важко людям з колишнього СРСР примиритися з діячами, що з тих чи інших причин і міркувань ішли на взаємодію з німцями, і, навпаки, як легко вибачають вони тих, хто заплутувавсь в тенетах КҐБ: "Таке, бачте, було життя..." З другого боку, на Союзівці (штат Нью-Джерсі, США) пам'ятаю розмови про Петрова, який уособлював найстрашніше – КҐБ. Тоді до цієї думки я ще не дійшов, але можливо, що ті, хто його не терпить, все-таки спроможні вибачити тим, хто взаємодіяв з німцями: "Такий, бачте, був час..." Важка доля нації, що опинилась у ролі буфера між двох тоталітарних наддержав. Ми не виплутаємося з казуїстики, про яку писав В. Чапленко, якщо справді не введем до термінологічного інструментарію головного й єдино важливого критерію: якою мірою шкідлива, і, навпаки, якою – нейтральна могла бути діяльність такої людини для її власного народу, для України? Що ж до конкретного героя нашої розповіді, то прецікаві міркування висловив тут Ігор Качуровський: "Після зникнення В. Петрова, – писав він, – в його паперах залишилася надзвичайної сили науково-політична розвідка про суть большевизму /.../. Дехто припускає, що цією розвідкою В. Петров прикривав свою (дозволимо собі таку гру слів) розвідчу діяльність. Але прикриватися можна друкованим твором, а не рукописом. І якщо цей сповнений ненависти до большевиків твір був призначений лише для маскування, то чому В. Петров перед від'їздом не знищив рукопису, а зоставив його ніби в спадок українській еміґрації".42

І йдеться не про один твір. Юрій Шевельов поставив питання багато ширше: "/.../ Карло Ґоцці відкидає релігію розуму, проголошену французькою революцією. І це та теза, якою Домонтович – кожним своїм твором – заперечує більшовицьку революцію в російському імперському просторі – в кожному своєму творі, хоч одверто він цього не може проголосити в ранніх повістях. /.../ радянська система не може претендувати на Домонтовича-письменника. Вирішальні тут не кілька виразно протирадянських оповідань – їх можна було написати на спеціяльне завдання. Вирішальні тут, власне, аполітичні твори Домонтовича. Увесь їхній світогляд, уся система думання, уся проблематика настільки чужа радянським, водночас не полемізуючи з ними, лишаючи їх просто осторонь, що тут не можна говорити про якусь фальш чи підробку. Тому не випадково, що з поверненням Петрова до Радянського Союзу Домонтович перестав існувати, не зробивши жадної спроби, пристосувавшися, відродитися".43

Зараз, коли радянську розвідку очолив Євгеній Примаков, а Вадим Бакатін передав послові США у Москві Робертові Страуссові документацію про систему стеження за американським посольством, час оприлюднити і матеріали про В. Петрова, що зберігаються у відповідному відомчому архіві. Як джерелознавець мушу зробити лише одне застереження: ті матеріали, правдоподібно, назвуть операції, до яких був замішаний В. Петров, але великі сумніви повинні викликати самі свідчення високоінтелектуального українського гуманітарія, які він давав військовикам, що втілювали саму агресивну політику Сталіна.44

Наукова й літературна спадщина Віктора Петрова стануть об'єктом ще не однієї розвідки. Будь що будь, колоритна доля цієї людини сприятиме піднесенню загального інтересу до української минувшини.

В інтересах майбутніх дослідників подаю відомості трудового списку, заповненого рукою Віктора Платоновича. Свого часу мені передала його дружина вченого Софія Федорівна Зерова.

1918-1921. Після закінчення Київського університету, історично-філологічного факультету з відділу слов'яно-російської філології (рік 1918) з дипломом 1-го ступеня та срібною медаллю за твір "Н. М. Быков: Жизнь и творчество" (рік 1917) був того ж року 1918-го залишений при університеті як професорський стипендіат для підготовки до професури при катедрі (так тоді писали) російської мови й письменства.

1918 року в київському фольклористичному семінарі Андрія Лободи Віктор Петров зробив доповідь про генетичну теорію замовлянь М. Познанського. Це була перша його наукова праця, що вийшла потім у світ в "Записках Історично-Філологічного відділу Української Академії наук". Пропрацювавши в українській науці півстоліття (помер 1969 року), він підготував до двохсот праць з мовознавства, фольклористики, літературознавства й етногенезу. Декілька його монографій досі лишаються в рукопису.

На посаді стипендіата він залишався до закриття університету року 1920-го, а тоді перейшов на ту саму посаду на Тимчасові вищі педагогічні курси, що існували протягом 1920/21 року, до відкриття Вищого інституту народної освіти, де був з 1 вересня 1921 року за асистента.

1918/19, 1919/20 навчальні роки. Викладач російської мови у гімназії В. М. Ремезова.

1918/19, 1919/20 навчальні роки. Викладач української мови й літератури в Учительській семінарії.

1919. Інструктор, член колегії об'єднання дитбудинків Лук'янівки при губсобезі.

1919. Викладач на курсах для завідувачів дитбудинками Наркомсобезу.

1919. Викладач на нульсеместрі для робітників при Київському університеті.

1919. Викладач на літературних курсах при Спілці письменників.

1919/20. Виконуючий обов'язки секретаря Комісії для складання історичного словника Всеукраїнської академії наук.

1919/20 навчальний рік. Стипендіат для підготовки до професури при Київському університеті.

1920. Член-редактор видавничого відділу (зав. Г. Гринько) відділу "Книга" Губнаросвіти.

1920. Викладач на літературних курсах (зав. С. Мстиславський та Л. Клейнборт).

1920/21 навчальний рік. Завідувач горобіївської семирічної школи Канівського повіту.

1921. Співробітник Вищого інституту народної освіти ім.Драгоманова (кол. університету) на посаді асистента відділу російської мови й літератури.

1 червня 1921. Нештатний співробітник Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН до березня 1924-го року.

1922/23 навчальний рік. Після Освальда Бургардта вчителював у баришівській трудовій школі №1 Київського повіту, разом з Миколою Зеровим.

8 листопада 1923. Аспірант Науково-дослідчої катедри мовознавства при Київському ІНО.

1923/24, 1924/25 навчальні роки. Викладач російської мови в старших групах київської другої залізничної школи.

Березень 1924 – 1 жовтня 1927. Штатний співробітник Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН на посаді секретаря комісії. Відколи 1925 року виявилася важка хвороба А. Лободи, він узяв на себе всю організаційну роботу, а 1 жовтня 1927 року очолив її й формально, зайнявши посаду керівничого. За його редакцією друкувався "Етнографічний вісник". На свіжому матеріалі, що надсилали кореспонденти з місць, вчений написав розвідки "Вірування в вихор і чорна хороба", "Міфологема сонця в українських народних віруваннях", "Українські народні варіанти легенди про злих жінок", "Українські народні легенди про неплідну матір та ненароджені діти".

Багато зробив В. Петров в історії літератури, де його цікавили Сковорода, Куліш, Костомаров і Гоголь, їм він присвятив три десятки розвідок. У дослідженні цих письменників В. Петров увійшов у такі, вже аж інтимні глибини, що написав белетристичні книжки – "Аліна й Костомаров" (Харків: Рух, 1929) і "Романи Куліша" (К.: Рух,1930). Таке піверотичне сприймання літературознавчого матеріалу багато давало для розуміння людської суті цих діячів.

1927. Срібна медаль за праці в галузі етнографії від Російського географічного товариства.

1928. Науковий співробітник Науково-дослідчої катедри мовознавства.

1928. Дійсний член Російського географічного товариства в Ленінграді.

11 травня 1930. Ступінь доктора історії літератури за дисертацію "Пантелемон Куліш у п'ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість" (К., 1929).

Нарешті, у тій трудовій книжці останній запис: "Ухвала комісії по чистці апарату ВУАН з 6 серпня 1930 р. (протокол №43 §94): "Зняти з посади керівника Етнографічної комісії за допущення політичних вивихів та перекручувань як у своїх деяких працях, так і в деяких матеріалах комісії. Зважаючи на визнання своїх помилок, а також зважаючи на його громадську активність за останній час, – залишити Петрова В.П. на некерівній посаді наукового робітника в Комісії етнографії". Неодмінний секретар ВУАН академік О. Корчак-Чепурківський. Зав. секретаріату П. Галаган".

Як казав шеф радянської контррозвідки Леонід Шебаршин, досягнення радянських спецслужб – це їхні провали, адже про ще більші осяги не говорять. Василь Чапленко розповідає про тих радянських агентів, що перебували в найближчому оточенні Степана Бандери.45 Багато справ на їхнім рахунку. Каґебівський "опікун" чапленкового "професора Петренка" сказав йому всунутися до Служби безпеки ОУН. А там у слушний момент звернули увагу провідника на можливість їхнього співробітництва. Ті радянські розвідники до СРСР не переїздили і жадною науковою роботою не займалися. Вони так і лишилися в осередку української еміграції, і лишились там ІНКОГНІТО. Бо про найбільші досягнення спецслужб не говорять.



22.ХІІ.91.



P.S. 13 травня 1992 року автор передмови С. Білокінь одержав відповідь, що Служба Безпеки України яких-будь відомостей про розвідницьку діяльність В. Петрова немає.



-------------------------------------------------------------

[1] 14 квітня він зустрівся з найбільшими радянофілами радянської еміграції – Юрієм Косачем та Ігорем Костецьким. У книжці автографів останнього занотував: "Був день і була ніч – день перший після МУР-у. 14.ІV.49. В. Домонтович". МУР – це, звичайно, "Мистецький український рух", об'єднання українських письменників. Але про весь інскрипт І. Костецький писав: "Я не знаю, і ніхто не знає, що це значить" / Костецький Ігор. Фраґмент про В. Домонтовича // Україна і світ. – Ганновер, 1953. - Зошит 10-11. – с.52.

[2] Див.: Українське слово. - Бльомберґ, 1949. - 19 червня. - ч.24 - Український тижневик англійської зони.

[3] Україна. - Париж, 1951. - Зб. шостий. - С. 430.

[4] Українські вісті. - Новий Ульм, 1949. - 14 липня. - ч.56 (313) - с.2.

[5] Шерех Юрій. Віктор Петров, як я його бачив // Україна. – Париж, 1951. - Зб. шостий. - с.422. Ігор Костецький писав: Приватно ми з Шерехом прозвали його тоді "Менталітет". Ця назва справді пасувала до нього надзвичайно. Він був ходячою фабрикою думок, він був утілена мисль. /.../ В усіх можливих кутках інтелектуальної діяльности він був без міри цікавий і гострий" /Костецький Ігор. Фраґмент про В.Домонтовича. - с.50-51.

[6] Шерех Юрій. Віктор Петров, як я його бачив. - с.422.

[7] Петров Віктор. Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства // Шевченко та його доба: Зб. 1. Праці Шевченківської конференції 1946 року. - Авґсбурґ: УВАН. 1947. – с.1-37 першої наґінації.

[8] Дмитро Чижевський, відгукуючись на доповідь Петрова, занотував, що все-таки найцінніше в новому шевченкознавстві П. Зайцева й М. Шаґінян не оптимістичне освітлення заслання та інших сторінок все-таки, будь що, трагічної біографії Шевченка, а підкреслення поетичної досконалості його творів, його культурного рівня і взагалі освіти, його зв'язків зі світовою духовною історією / Заграва. - Авґсбурґ. 1946. - ч.3. - с.63.

[9] Гідна відповідь людоловам // Українські вісті. - Новий Ульм, 1949. - 14 липня. - ч.56 (313) - с.2.

[10] "Displaced persons" – переміщені особи.

[11] Американська політична перевірка.

[12] Шерех Юрій. Віктор Петров. - с.425. У післямові тритомника творів В. Домонтовича Юрій Шевельов зупиняється на цьому епізоді докладніше: "Як він оповідав тоді авторові цієї статті, одного разу, бувши в Нюрнберґу, він наткнувся на вулиці на Юрія Яновського, що був одним з совєтських кореспондентів на процесі. Яновський зупинив Домонтовича і говорив з ним. Украй стривожений Домонтович легко здогадався, що від Яновського про його місцеперебування довідаються репатріяційні совєтські органи. Майже одразу, гарячково, він покинув Фюрт і подався до Мюнхену. Це дало йому передишку до 1949 року". / Шевельов Юрій. Шостий у ґроні: В. Домонтович в історії української прози // Домонтович В. Проза. Том третій. - Б.м.: Сучасність, 1988. - с.513.

[13] Крупницький Б. Мої спогади про В.Петрова // Україна. - Париж, 1953. - Зб. дев'ятий. - с.736.

[14] Запис розповіді 10 травня 1990 року.

[15] Пор.: Маркевич Василь. Чому пропав проф. Петрів?// Українець-Час. - Париж, 1950. - 26 лютого. - ч.9 (175) – с.1.

[16] Справа проф. Петрова // Свобода. - Ньюарк. 1956. - 25 жовтня.

[17] Міллер М. В справі зникнення проф. В. Петрова // Шлях перемоги. - Мюнхен, 1956. - 8 липня. - с.2.

[18] Качуровський Ігор. Ще у справі Віктора Петрова // Шлях перемоги. - Мюнхен, 1985. - 30 червня.

[19] Добрянський А. Це потрібно тільки ворогові // Українське слово. - 1954. - 17 жовтня. - ч.675. Про те, що "Петрова-Домонтовича задушили наймані вбивці", Ігор Качуровський писав у "Гранях" ще 1959 року.

[20] Гідна відповідь людоловам. - с.2.

[21] Там само.

[22] Нові дні. - Торонто, 1951.-ч.17-18.

[23] Кузеля Зенон. Літературна спадщина В.Петрова // Україна - Париж, 1951. - Зб. шостий. - с.430.

[24] Пор.: Українські вісті. - Новий Ульм, 1955. - 13 листопада. - ч.95 (973) - с.2.

[25] Михайло Олександрович Міллер: Біо-бібліографічні матеріяли. - Нью-Йорк; Ґетінґен: Науково-дослідчий інститут морської України, 1949. - с.4.

[26] Невдовзі відомості про участь В. Петрова у скіфській степовій експедиції 1953 року на кам'янському акрополі оголосила Н. Погребова / Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института материальной культуры. - М., 1956. - Вып. 63. С. 94/. Ще пізніше на еміграції стали відомі нові публікації В. Петрова видані в Україні вже після його повернення. Першу з них – "Раскопки на Гавриловском и Знаменском городищах" – надруковано 1955 року в "Кратких сообщениях Института археологии АН УССР" /1955. – Кн.4/. Пор.: Р.О. Ще до справи професора В. П. Петрова // Свобода.- 1958.- 13 серпня. - с.2,4.

[27] Міллер М. В справі зникнення проф. В.Петрова // Шлях перемоги. – Мюнхен, 1956. – 8 липня. – ч.28. – с.2.

[28] Там само.

[29] Там само. - с.6.

[30] Ігор Качуровський розповідає, що в роки так званого культурного обміну один з відомих радянських літераторів на запит, чи правда тому, що Петров-Домонтович сам добровільно повернуся до СРСР, відповів однозначно: «Хто б там вертався!» / Качуровський Ігор. Ще у справі Віктора Петрова. – с.2.

[31] Гомін України. - Торонто. 1957. - 14 вересня.

[32] Розгін Іван. В оборону чести українського вченого // Українські вісті. - Новий Ульм, 1956. - 11 листопада. - ч.85 (1071) – с.2.

[33] У справі Віктора Петрова // Українська літературна газета. - Мюнхен, 1956. - Серпень. - ч.8 (14). - с.1.

[34] На цьому акцентував також О.Р. у статті "Справа проф. В. П. Петрова" / Свобода. - 1956. - 25 жовтня. - ч.205. - ч.3. Так само й Михайло Добрянський підкреслив, що В. Петров "з 1949 р. був у ситуації, де не міг сказати слова на свою оборону" / Наш голос. - Торонто, Нью-Джерсі, 1977. - Грудень. - с. 17.

[35] Розгін Іван. В оборону. - с.3. На жаль, автор не відступив своїх позицій і після публікацій О.Р. Див.: Розгін Іван. Ще в оборону вченого В. Петрова: Відповідь напасникам // Український прометей. - Детройт. 1958. - Січень. - ч.4. - с.4. Він твердив у цій статті, ніби В. Петров не живе.

[36] У справі Віктора Петрова // Українська літературна газета. – с.2.

[37] Петров Віктор. Українські культурні діячі УРСР – жертви більшовицького терору. – [Нью-Йорк] Пролог. 1959. - с.43.

[38] Там само. - с.8.

[39] Там само. - с.7.

[40] Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, 1918-1956. - [Том] III-IV. – Paris: YMCA-Press, 1974. – с.44.

[41] Чапленко Василь. Його таємниця: Повість із спогадами. Нью-Йорк, 1975.- с.53,118.

[42] Шевельов Юрій. Шостий у ґроні. - с.518, 551.

[43] Качуровський Ігор. Ще у справі Віктора Петрова. - с.2.

[44] На початку 1990 року доля в особі моєї щирої меценатки Наталки Зубенко звела мене в Мюнхені з професором Юрієм Бойком-Блохиним. Зайшла мова й про Віктора Платоновича. Він знав його зблизька і добре пригадує, що Петров не був надто цікавий, влізливий. Він міг знати про еміграцію багато більше, – йому б вистачило тільки запитати, але він не розпитував. Ще одне: від підісланого агента Юрій Бойко почув одну деталь, що могла походити тільки від Петрова, але він не почув деяких дотичних деталей, багато важливіших. Виходить, Петров не все й доповідав.

[45] Чапленко Василь. Його таємниця. - с.103.

Діячі української культури - жертви більшовицького терору



Обновлен 24 сен 2014. Создан 04 дек 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником