9 листопада відзначаємо День української писемності Тож прошу: ЧИТАЙТЕ

 
 

9 листопада відзначаємо День української писемності Тож прошу: ЧИТАЙТЕ

Церква вшановує пам’ять Нестора-літописця в цей день, що і дало поштовх до встановлення державного свята писемності, але чи який літопис оповість про таке? А ще "І сказав Ісус" - збірка поезій Галини Гордасевич



Ігор Качуровський

Із збірки «СЕЛО»

ПЕРША РОЗПОВІДЬ

Тоді над краєм крильми грізними
Віяв жорстоко тридцятий рік.
Ганна лишилась з дітьми дрібними,
Дмитра забрали, Іван – утік.
І знов надвечір прийшли з сільради,
Веліли дітям до діда йти,
У льох спустились, розбили ляди,
«– Давай драбину! Грицько, світи!»
Будуть, як завше, бити й питати,
Питати в неї: де чоловік?
Ніхто не сміє прийти до хати,
Хоч і почує нелюдський крик.
Перевернули в клуні все чисто –
Нема нікого. І льох – пустий...
Двоє з сільради, а третій з міста,
Орден на грудях, зуб золотий,
У нього пика сита і п’яна,
Червоні очі – справжній бугай.
Ось він з кишені вийма нагана,
Іде до неї:
«– Стій, не тікай!»
.............................................
«– Тепер закурим!»
Награлись досить.
Уже й не знають: жива чи ні.
Грицько з комори рядно виносить,
І тягнуть, голу, її в рядні.
Тоді стояла зима безсніжна,
Тягни, що хочеш – нема й знаку.
Синьо-лілова, іскриста, ніжна
Вкривала крига тиху ріку.
Взяли за ноги – і в ополонку:
«– Скупаймо, хлопці! Буде рада!»
І вже над нею зашерхла тонко,
Замкнулась льодом темна вода.
Ранком до Ганни забіг сусіда.
Хата порожня, все шкереберть.
Чи вся родина втекла до діда?
Чи завітала до хати смерть?..
Чи воду брати, чи плаття прати
До ополонки зійшлись баби.
Аж там – мов жужмом кинута шмата.
На дні біліє біля верби...
А діти вдвійку спішать до школи
Просто від діда, невперше їм.
Мороз обличчя щіпає-коле,
Над коминами сивіє дим.
Ідуть і чують:
«...Під льодом... Ганна...
Може убито, а мо’ й сама...»
Було в цій вістці щось невблаганне,
Щось неминуче, темне, як тьма.
Вони побігли. Груда без снігу...
Мотря упала... Все – як у сні...
Крізь кришталеву прозору кригу
Бачать: під ними матір на дні.
У неї чорні великі очі,
Мов баговиння – коса важка.
Вона рукою прикритись хоче,
Але не слуха її рука.
Лід цілували, кричали: «Мамо!»
Людям під ноги падали ниць.
А в невідоме дивились прямо
Застиглі кола мертвих зіниць.
І гомоніли баби цікаві,
Хто бо й завіщо її забив?
І розглядали чорно-криваві
На синіх грудях сліди зубів.



ТРЕТЯ РОЗПОВІДЬ

Трьох синів у місті постріляли, кляті,
І дочку найстаршу кинули в тюрму,
А її, з малою, в нетопленій хаті
З голоду вмирати лишили саму.
Коня і корову – все звели з подвір’я,
І пшеницю з клуні вивезли в снопах.
Тільки і зостались – сутінь надвечір’я,
Дим собачих ніжок і казьонки пах.
Від дочки немає ніякої вісті.
Мруть довкола люди – чужі і свої.
А їй мов байдуже.
«–Їсти, тільки їсти!» –
Аж кричить нестямно істота її.
І що їй до того, що весна надворі,
Що прогнав тумани південний вітрець?
Сьогодні у неї в холодній коморі,
В порожній коморі загус холодець.
Так гичку варила, а гичка – гнила.
Хоч нині наїсться! Підвелась з ослону,
Важко підвелася, а таки пішла.
Увійшла в комору. Ноги – мов колоди
І набряклі руки – усе не своє.
Тільки б-но не впасти, бо наробить шкоди,
Якщо на порозі миску розіб’є.
Як страву принесла і сіла до столу,
Щось мала згадати, але не змогла.
І знов її душу безсилу і кволу
Немов би в могилу сховала імла.
І вп’ялися в м’ясо очі й руки хижі.
Мовчки припадала грудьми до стола.
І наче впилася, сп’яніла від їжі,
І весільну пісню сп’яна почала.
А згодом зробилось їй сумно і тяжко,
Про дітей згадала у хвилину цю.
А де ж це найменша?
«– Дитино, Палажко!
Іди, я лишила тобі холодцю!»
І раптом здригнулась. Стала біла-біла.
Жахом налилася очей пустота,
«–Доню ж моя, доню! Я тебе із’їла! –
У нестерпній муці скривились уста.
І прорвались сльози у нестримній зливі,
І одчай їй серце пронизав жалом.
Роздерла очіпок, рвала коси сиві
І об стіл дубовий билася чолом.
На долівці плями пекуче-криваві.
Їх не змиють сльози – чи плач, чи не плач.
Ніщо не поможе. Бо в кутку на лаві
Найстрашніший свідок – у крові сікач.
...............................................................
Смерклося надворі. Від хати до хати
Лише комсомольці ідуть крадькома.
По куточках темних лазять підслухати,
Чи нема де змови, ворогів нема.
Пантрують, пильнують, чи не мелють жорна,
Чи де не збудилась сила бойова,
Нашого народу сила непоборна,
Зв’язана і скута – і вічно жива.
Може, повернувся додому з Сибіру
Який невмирущий запеклий куркуль,
Що виринув цілий з кривавого виру,
Утік від овчарок, багнетів і куль?
Чи одноосібник заховане збіжжя
З потайної ями нишком дістає?
Селом напівмертвим, крізь тьму й бездоріжжя,
Ідуть комсомольці на діло своє.

 

 

 

 Леся Українка

 

з нагоди відзначення 9 листопада Дня української писемності та мови

ОДНО СЛОВО
(Оповідання тубільця з півночі)

Було їх тута три, чужих людей;
тепер нема. Один умер одразу,
як тільки що приїхав,— був слабий,
такий, як дівчина, огнем все дихав,
не їв нічого, тільки сніг і лід,
і з того вмер. Другий «чужий» поїхав
кудись, не знаю, може, що додому,
а може, далі, ми не розібрали,
як він казав. А третій зоставався
ще довго тут. І сам у хаті жив,
не хтів нікого. Я ходив до нього,
мій син ходив, сусіди теж ходили.
Приходили — він нам казав: «Сідайте»
(так і казав по-нашому,— навчився
і сього слова, й інших слів багато).
І ми сідали, він давав нам чаю,
і до вогню пускав, і так давав
що-небудь, що просили, тільки часом
нічого не було, то так сиділи:
він в книжку дивиться, а ми на нього.
І довго так, аж поки нудно стане.
А спати не давав у нього в хаті.
Казав: «Ідіть, я буду спати сам,
я буду сам»,— і так покаже палець
один, що так один він буде в хаті.
І вже тоді, як хто не йде, він візьме
за плечі й виведе за двері геть.
Не бив, а так виводив — він ніколи
не бив нас. Як лихий бував, тоді
кричав, ногами тупав, щось багато
по-свойому балакав, тільки ми
того не розуміли. Часом так
хтозна-чого він сердився — «чужий»,
його не розбереш... Ну, все ж був добрий,
не то що наш тойон. У нас казали,
що, може, він дурний, того і добрий.
Але ж дурний хіба на книжці знає?
Він знав, куди і звідки річка йде,
і хто від чого хворий, хто умре,
хто видужає. Він багато знав,
дурний того не знає. Ми питали,
чи він розумний і чи в нього дома
усі такі. То він сміявся тільки,
нічого не казав,— не вмів сказати,
а може, не хотів. Він потім знав
багато говорити і пісень
навчився наших — дивиться на книжку,
таку, що сам зробив, і так співає,
як ми колись співали, геть до слова.
А пастки ставити і невід затягати
не вмів і не навчився, хоч і хтів.
Морозу він боявся. Рідко-рідко
виходив на мороз. Тоді як сполох
бувало видко, він тоді виходив,
хоч і мороз, любив на те дивитись.
У їхній стороні нема такого.
У їхній стороні й зимою сонце,
і щось таке росте, що в нас нема,
і різне єсть таке, що ми не знаєм.
Він нам хотів про все те розказати,
але у нас те все ніяк не зветься —
казав «чужий» — нема в нас слів таких.
Він нам по-свойому казав слова,
як зветься се і те, я знав тоді,
тепер забув — давно було, старий я,—
тоді ще молодий був. І «чужий»
був молодий, а борода велика...
Ще поки був здоровий, не така
була та борода, а як заслаб,
то виросла така, що аж по пояс,
так наче в казці... В нас таких немає.
Він довго був слабий,— казав, від того,
що сторона йому чужа. Хто знає?
Він їв, і пив, і спав, все як здоровий,
казав: «Нічого не болить». А схуд
і перше все лежав, дивився в стіну,
ні з ким не говорив і виганяв,
як хто приходив в хату. Потім раз
прийшов до нас у хату сам. Багато
казав нам і співав своїх пісень,
все про таке, що в нас того немає,
ми слухали, а потім всі поснули.
Прокинулись — він плаче. Ми питаєм:
«Що хто тобі зробив?»— «Ніхто нічого».
Так і пішов, і більше не приходив,
А ми ходили часто до «чужого»,
як він лежав. Він вже не був лихий,
не виганяв нікого, тільки часто
так якось плакав, і сміявся разом,
і все хотів одно якесь там слово
нам розказати так, щоб зрозуміли,
казав, що легше буде, як розкаже.
А ми таки того не розібрали,
то щось таке, що в нас його нема.
Не раз казав, що якби те одно
йому хто дав, то він би був здоровий.
Питали ми, чи то яка ростина,-
чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.
Казав, що ні. Раз батько мій сказав:
«Якби тут був твій батько або мати,
брат, чи сестра, чи жінка, певне б, ти
тоді здоровий був,— це ж, певне, їх
немає тут, і може, й звуться так,
як в нас ніхто не зветься?» Він подумав,
а потім головою покивав
і каже: «Ні, ще гірше б я журився,
якби й вони усі були в сій пущі,
якби й вони без того пропадали,
без чого я тут гину...» Батько мій
спитав його: «А в вашій стороні
того багато є?» Він знов подумав,—
такі якісь у нього стали очі,
як в оленя, що на морозі плаче.
«Ні,— каже,— в нас його теж небагато,
ми більше мучимось, коли б здобути,
ніж тішимося з нього, але все ж
нам часом хоч здається, що вже маєм
хоч трошечки, або от-от здобудем,
або хоч забуваєм, що нема.
Але ж ми живемо хоч трохи... ну не знаю,
як се по-вашому... не так, як тут живуть».
На се і я сказав: «Та вже ж, у вас
і їжі, й всього більше».— «Ні, не те,—
сказав «чужий»,— я не про те кажу.
Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,
а тут його не пустять, ще й прив'яжуть,
то як по-вашому, де він сидить?»
«Та вже ж у юрті!» — всі ми загукали.
«А як не в юрті, а де-небудь так,
аби се там було, де він не хоче,
то це як зветься?» — Тут ми не вгадали:
один казав «у лісі», другий «в полі»,
усе не до ладу, а я мовчав,
бо що так говорити, як не знаєш?
«Чужий» усе загадував: «Ну добре,
а як то зветься, як хто має пташку
таку, що довго вже сиділа в нього,
і випустить летіти, як сказати,
куди він випустив її?» Знов кажуть
хто «в поле», хто «в тайгу», а хто «на сніг».
«Чужий» розсердився та вже до мене:
«Ну,— каже,— як тебе тойон посадить
в холодну...» — «За що він мене посадить?
Я заплатив усе!» — кажу «чужому»,
та й сам розсердився. Той засміявся.
«Ну,— каже,— не тебе, а так кого,—
то що тому найгірше у холодній,
чи те, що їсти й пити не дають,
чи те, що родичів нема в холодній,
чи те, що йти додому не пускають
і не дають робити, що він хоче?»
«Та як кому, хто що  найбільше  любить»,—
сказав мій батько. Тут «чужий» зрадів
(не знаю вже чого!) і знов питає:
«Отож, коли хто любить, щоб пускали
ходити скрізь, робити все, що хоче,
то як сказати, що він любить? тільки
одним сказати словом? Ну, хто скаже?»
Тут хто сказав «робити», хто — «ходити»,
а хто — «не знаю». Зморщився «чужий».
«Ні,— каже,— все не те, немає слова!
Ну, я вам так, без слова розкажу,
ви тільки добре слухайте».— «Та добре»,—
сказали ми, хоч нам уже обридло,
та жаль було «чужого», бо слабий.
Він став казати: «Бачите, для мене
найкраще те, як можна скрізь ходити
і все робити, от сього й немає».
Ми засміялись: видумав «чужий»!
Він скрізь ходив, куди і ми ходили,
хіба що сам не хтів, коли мороз,
а то ходив на влови, і на рибу,
і раз далеко їздив до «чужих»
і до тойона, та й до нас приходив,
усюди був і все робив, що хтів:
дивився в книжку, сам робив книжки,
і шив, і чай варив, і їв, що хтів,
що тільки мав, не одбирав ніхто.
«Хто ж не дає ходити і робити?—
кажу йому.— Не ми ж?» — «Та ні, не ви!»
«Хіба тойон? Так він коли приїде!
А ти собі тим часом скрізь ходи
і все роби, що хочеш, ми не скажем
тойонові!» — «Тойонів тих багато,
не тільки сей один»,— сказав «чужий».
«Та ті ще далі, ніж оцей, бо зроду
сюди не приїздять, ти їх не бійся,
не знатимуть»,— вмовляли ми «чужого»,
а він махнув рукою: «Що казать вам!
Не знаєте! Куди я тут піду?
І що я тут зроблю у вашій пущі?
А геть від вас поїхати не можу,
нема ж мені тут... ех, немає слова!»
Та як замовк «чужий», то так до ночі
просидів і до нас не озивався.
Не знаю й досі, що йому зробилось,
що він такий лихий в той вечір був!
І нащо там йому здалось те слово?
Нема, ну то й нема! багато слів
було у нього в книжці, ну й казав би
собі, яке хотів, а ми не знаєм,
у нас нема книжок і мало слів.
Еге, не доказав я про «чужого».
Так, знаєте, умер він. Я до нього
усе ходив. Питав я раз його,
чого він умирає: чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив,
коли хто умирав). «То ж ти розумний,—
сказав я,— знав про інших,— знай про себе»
А він сказав: «Я знаю, я від того
вмираю, що у вас ніяк не зветься,
хоч єсть його без міри в вашім краю,
а те, від чого міг би я ожити,
не зветься теж ніяк, немає слова,
але й його самого в вас нема...
Якби було хоч слово, може б, я
ще й жив би з вами...» — і «чужий» аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було «чужого»,— добрий був.
А теє слово раз мені казав «чужий»
по-свойому, та я його забув,
чуже воно,та й що ним називати?
Не треба нам його.Чужим, бач, треба,—
казав «чужий», що не один вмирає
отак, як він, і ще умре багато...
Уже б ми їм казали теє слово,
як хто з чужих людей отак заслабне,
так що ж, коли його у нас нема.
І що воно й до чого теє слово?
То, певне, чари, то якесь закляття,
коли від того люди умирають...

1903

 

 


Галина Гордасевич (1935 - 2001)

Збірка поезій "І СКАЗАВ ІСУС"

Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок, що
передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко

Від автора

Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!”
По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу.
Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя освіта.
Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді.
В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила?


Молитва

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Бережи мене і вночі, і вдень,
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій!
Коли горе чорний день принесе,
Коли сльози пекучі підступлять до вій,
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Над Тобою небо ж таке голубе!
Коли в серці моїм загніздиться змій,
Дай мені силу здолати себе.


Каїн виправдовується

Хіба я сторож брата свого?
Він десь в дорозі загубився,
Коли натомлений відстав.

Хіба я сторож брата свого?
Я й сам заледве не загинув
У тій дорозі без кінця.

Хіба я сторож брата свого?

Та й сам Ти, Господи, казав,
Що без Твоєї волі й волос,
Єдиний волос, не спаде.
Чи ж міг я йти супроти Тебе?

Хіба я сторож брата свого?


Перстень царя Соломона

Поверни, царю,
круг пальця мене.
Повір, премудрий, –
і це мине,

Образливо?.. Гірко?..
Біль серце тне?
Треба потерпіть –
і це мине.

А цариця Савська
була ж наче пальма...
А цар персня
зриває з пальця.
А з персті земної
ще раз змигне:
– І це мине!


Дружина Лота

Покірно ішла за Лотом –
За мужем своїм і паном.
Пісок засмоктував ноги болотом,
І небо гуділо мідним тимпаном.

– Стомилась... На мить присяду...
Лот квапить: – Хвилина кожна...
– А позаду?.. Що там позаду?..
– Озиратись, – Лот каже, – не можна.

А пісок засмоктує ноги.
Вже давно згубила сандалі.
Лот каже: – Погибнуть многі...
І все далі веде, все далі...

А позаду – там рідне місто,
Батько, мати, брати і сестри,
Як грішили – то не навмисно,
А тепер мають кару понести?

Зойк розпачний лунає у вухах.
Світ багряним палає в зіницях.
– Доню! Донечко! Хоч послухай!
– Сестро! Сестронько! Хоч озирнися!

Не стерпіла. І повернулась
Обличчям до тої бурі,
І бачить: земля прогнулась,
Крутять смерчі криваво-бурі.

Там шаліють – помітити встигла –
Пекла жар і страшна мерзлота.
...І навіки в пустелі застигла
Неслухняна дружина Лота.

Ну, а Лот? Він не стишив кроку,
Навіть коли хлинули зливи.
Він заказ не порушив нівроку.
Він завжди був богобоязливий.

Хібащо згадав про комори,
Що були джерелом достатку.
... Після згину Содому й Гомори
Оце б хоч малісіньку хатку!

Уставали тумани білії,
В небі місяць просвічував злотом.
І навіть упорядники Біблії
Не знають, що сталося з Лотом.


Різдво

А як зірка зійшла – народила Марія,
Так, без болю, без муки,
лиш зітхнула глибоко.
Тоді над пустелею вітер повіяв,
І зірка дивилась, як Боже око.

А воно ще таке мале й безпомічне,
Бо яке ще зміститься в жіночому лоні?
Та вже на личку святе щось і вічне
І хресна дорога на маленькій долоні.

А Марія злякалась: звісно – мати.
Сказала: – Не треба ні влади, ні слави.
Я буду його при собі тримати,
А зросте – хай майструє столи і лави.

А віку дійде – ожениться гарно,
Я буду тоді доглядати онуків.
...Та знаку підтвердження ждала намарно,
Хоч ніч була повна таємних звуків.

А до першої зірки сходились інші,
Темряву ночі розганяли старанно,
Наливались червоним, неначе вишні
Або майбутні Христові рани.

А Марія дитя загортала в ряднини,
Казала: – Нічого, мій синку, не бійся.
Ось в цій яскині діждемося днини
І підем додому, до свого обійстя.

Там хата вікнами нам зазоріє,
Там сад зустріне в зеленім вітті. ...
Ти так над Христом молилась, Маріє,
Як донині усі матері на світі.


Вхід Господень в Єрусалим

І дорогу встеляли гіллям пальмовим,
І співали йому: – Осанна!
Зір вертався сліпим і слово – немовам,
І вабила мета осіянна.
На малім віслючку, а шати – білі
Їхав цар новий Іудеї.
Ах, як вони його всі любили –
Втілення їх ідеї,
Що прийде і справедливо розсудить,
Всемогутній і всеблагий,
І стане страви поверх посуди,
І отримає одяг нагий,
В багатого праведника побільшає злота,
А грішному в пеклі горіти.
І жінки, – згадайте дружину Лота –
Збігались Його узріти.
Все стало минулим: Соломон і Давид,
І хтиві старці і Сусанна.
Він Їхав, трохи сумний на вид,
І співали Йому: – Осанна!
І радо гукали усі прочани:
– Радість – добрим! Погибель – злим!
Ще жодного царя так не зустрічали,
Як вступав Він в Єрусалим.

...І день минув, і другий, і третій,
А життя все ж таке убоге.
І питають його, нетерплячі і вперті:
– Де ж обіцяне царство Боже?
А Він їм каже: – Отець мій на небі.
Тут й самі збудувати б могли...

І стали вони від гніву вишневі,
І на суд Його потягли.
І найняті синедріоном за плату,
І безплатно, немудрі, вони
З такою злобою кричали Пілату:
– Розіпни його! Розіпни!


Остання вечеря

І сказав Ісус: – Накрийте стiл
На дванадцять чоловiк!
А на скатертi вiзерунок з хрестiв
І у нього печаль з-пiд повiк.

– Раввi, таж маєш дванадцять учнiв!
Вам мiсця не вистачить всiм.
І сказав Ісус: – На сій учтi
Я слугуватиму їм.

Поставили тарiлки з дзвiнкої глини,
Обпаленої на вогнi.
І нестерпно довго тягнулись хвилини:
Прийдуть усi чи нi?

Поклали хлiб i дванадцять рибинок –
Скромною учта була.
І лише вино дорогоцiнним рубiном
Іскрилося серед стола.

Учнi входили один за одним –
Їх шлях нелегкий стомив.
І Ісус їм, стомленим i голодним,
Ноги з любов'ю обмив.

За стiл сiдали, берегли мовчання,
Чекали премудрих слiв.
А їм Ісус замiсть повчання
Подав переломаний хлiб.

– Їжте,– сказав їм,– се моє тiло,
Бо в ньому любов моя.
І щось таке над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

Вино наливав, і рука затремтіла.
– Пийте! Се кров моя.
І знову щось над столом пролетiло –
Ангел а чи зоря.

– Раввi, щось дуже збудженi люди,–
В тривозi сказав Петро.
Щоб усе записати, в учня Іуди
Було наготовi перо.

Ісус мовчав. Йому все болiло
Вiд чола до пiдошов:
Мiсце одне за столом темнiло,
Учень один не прийшов.

Той наймолодший, найбiльше любий,
Що був, як на серцi печать.
В Ісуса знову здригнулися губи,
І знов з-пiд повiк печаль.

Галiлеянки прекрасної очi
Вчинили, що все вiн забув.
Учень один останньої ночi
На останнiй вечерi не був.

О, як вiн буде потiм ридати,
Собi не простить повiк,
Бо саме йому мав Ісус передати
Останнiй свiй заповiт.


Христова родина

Чи були в Ісуса брати і сестри?
Є підстави вважать, що були.
Та тільки йому судилось пронести
Той хрест, на якому його розп’яли.

А брати були собі люди звичайні
І сестри – жінки прості.
Та в останні хвилини, трагічно-печальні,
Я вірю: Він їх простив

За те, що не слухали слова Бога,
До серця його не взяли,
Що скрутно жили, жили убого,
Та якось собі жили,

Що тягнули ярмо, раби підневільні,
І не муляло їм те ярмо,
Що казали: – Ісус? Та він божевільний!
Ми прихистку йому не дамо!

Бо це ж таки в голові не поміститься,
Це злочин, в кінці кінців!
Він проти цезаря, проти намісника,
Проти святих жерців!

І як Він на Голгофі терпів свої муки,
Їх серця були зимні, як лід.
Та в них були діти, зросли онуки
І пішли за Христом услід.


Притча про блудного сина

Таки вернувся блудний син додому!
У двері стукнув рано на зорі
І, голову схиляючи додолу,
З повиною ступив на батьківський поріг.

А батько в радості усіх підняв на ноги:
– Дивіться! Я ж казав! Ні, я ж казав!
І стомленому з дальньої дороги
Шнурки сандалій власноручно розв’язав.

Служниці заснували доокола,
Оточуючи блудного турботою.
А син слухняний — за серпа та в поле:
Мов, гість це гість, але робота є роботою.

Сусіди позбігалися, немов на диво:
– Вернувся? Молодець! Оце б давно!
Підсмажений тілець рум’янився
і пахнув димом,
І голову туманило вино.

...А за околицею під високі зорі
Дорога бігла ген, петляючи в горбах.
І застрявав шматок у нього в горлі...
І білий лій холонув на губах...


Варрава

А як жилось тому Варраві,
Коли навдогоду юрбі
У невситимій злобі
Христа розп’яли у ганьбі,
А потім воскрес Він у славі?
Варраво, як жилось тобі?

Тобі всі злочини простили,
Його ж за правду розп’яли
Високовченії осли,
Шакали суддями були,
І низько роги опустили
Многотерплячії воли.

То ж як жилось тобі, Варраво?
Ти смачно їв? Спокійно спав?
Чи попелом ти посипав
Волосся, коли день згасав,
Як і вставав, — усе криваво?
А, може, спогади писав?

Мовляв, Христос моїм був другом,
Отак усе було і так.
Йому казав я: – Ти дивак!
Даремно не дражни собак!
Життя прожить – не перти плугом.
От і загинув, неборак!

А, може, мав ти знак з небес, –
Той здогад в серце моє проситься, –
Раніш, ніж Діва-мироносиця?
Ось ангел в темряві проноситься
І в двері стукає: – Воскрес!
Варраво, чуєш? Він воскрес!
І прощення тобі приноситься!
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!


Вигнання Сатани

Затужив архангел Михаїл,
обняла його туга,
бо як підняти руку
на найкращого друга?
Аж заплакав, і сльози капали
на чорні скали
і наскрізь твердий камінь
вони пропікали.
І сказав: — Я з тобою маю
вести смертний бій, а не гру,
та меча мого ясного
в твоїй крові не обагрю.
Ти й так не спосмієш стати
на стежку до раю.
Я ж між вірою і між зрадою
не вибираю.

І злетів архангел Михаїл
в висоту осяйну.
І дивився Сатана вслід
і тоді осягнув,
що віднині й навіки він
до пекла прикутий.

Є покута на всі гріхи,
та на зраду нема покути.


Клопіт з душею

Ношуся з душею,
мов дурень з торбою.
Куди її діти – поняття не маю.
Думала наповнити її тобою –
А там лиш на денці.
А час минає.
Пустилася в філософські мудрування,
Йдучи за принципом:
хоч клоччя, хоч вовна.
Та даремні були мої всі старання:
Торба усе неповна!
Філософія не рятує.
Коханий не любить.
Подарую душу людям –
Може стане кому в пригоді?
Та недбало відмахуються люди:
– Шукати дурніших годі!
Таких давно вже нема!
Душа твоя – морочся сама.


Спокуса

Рано-вранці, ще передсвіту, –
В небі сяла ранкова зоря, –
На найвищій вершині світу
Стояли – Диявол і я.

А земля перед нами лежала,
Як Адам її успадкував.
Ще жниця в полі не жала.
Ще в кузні коваль не кував.

Ще спокійно спали всі діти,
Хоч затихли вже птахи нічні.
– Хочеш цим усім володіти?
Я сказала Дияволу: – Ні!

Він мене спокушав уміло,
Обіцяв усі блага земні,
Я ж дивилась спокійно і сміло
І на все говорила: – Ні!

– Що ж, у тебе міцна основа.
Мабуть, приклад береш з Христа.
Ну, а хочеш – я дам тобі Слово?
Я здригнулась і мовила: – Так.

– Ну, а хочеш, я дам чоловіка,
Що у справі кохання мастак?
...Перший промінь спочив на повіках.
Я змигнула і мовила: – Так.

Чаша неба бездонно-синя.
Що там в ній: чи птах, чи літак?
– Ну, а хочеш, я дам тобі сина?
Я зітхнула і мовила: – Так.

І тепер я каратись мушу
На семи пекучих вітрах.
Віддала Дияволу душу
За привид, за тінь, за міраж.

Бо любов була, наче іскра,
Бо у сина свої шляхи,
Тільки слово ще зрідка блиска
Покутою за гріхи.

Бо з жорстоким двадцятим віком
Відпливає усе земне.
Що ж, Христос – Він був чоловіком.
Я – лиш жінка. Простіть мене.


* * *

В лісі, в полі, а чи в городі
Раптом стану, на мить завмерши.
Розчиняюся я в природі,
Мене все менше і менше.

Випромінюються з мого тіла
Здоров’я, врода і сила.
Юність пташкою відлетіла,
А я ж: “Не лишай!” – просила.

Час тече крізь мене рікою,
Розмиває мене, розчиняє,
А я не порушу рукою,
Вже мене взагалі немає.

Тільки вітер зірветься і стишиться,
В небі ангели заспівають,
Тільки щось невидиме залишиться –
Душею його називають.


* * *

Зима була довга і сніжна,
Все алмазом по вікнах черкала,.
А душа моя, спрагла і ніжна,
Весни чекала.
А душа моя вірила в диво,
Що зустріне мене весною,
Гляне в душу ясно й правдиво
І повік пребуде зі мною,
Може, зглянеться врешті Всевишній,
І за смутки всі пережиті
Зацвітуть мені біло вишні,
Стрепенеться перепел в житі,
Без укриють гірлянди сині,
Усміхнеться земля спросоння.
...А воно все дощі, мов осінні.
...А воно ні крихітки сонця.
Таж зимовими завірюхами
Я запах фіалки вітрила!
Кажуть: вірою гори рухали.
Мабуть, я недостатньо вірила.


* * *

Вітер сірі хмари громадить,
З дерев зриває листя руде.
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

Думкам тривожним не дати ради.
Очі безсонні. Обличчя бліде.
До моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

Доле, хіба так можна карати?
Хто в нас життя щомиті краде?
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?

В кого шукати тепер поради?
Куди ця дорога мене приведе?
Де моя молодість?
Де моя радість?
Де моє щастя?
Де?


* * *

На тихому заході сонця,
Коли тіні лягають в траву,
Сядьте і подумайте:
– Чи так я живу?

А коли суєта буденна
Догорить на ярім вогні,
Може, отак подумавши,
Зрозумієте: – Ні?

А як сивий схололий попіл
Засипле рожеві далі,
Сядьте і подумайте:
– А як далі?


Тривога

А ніч заливає смолою в’язкою –
Попробуй вирвись з цупких обіймів!
Попробуй знесиленою рукою
Серце замучене вийми.

І буде воно квилити жалібно
Підбитою чайкою в лузі,
І буде всесвіт вбирати жадібно
І знову никнути в тузі.

Людей крізь ліси проведе разом з Данко
І скаже їм: “В мирі живіте!”
А люди ті спалять з Бруно Джордано
Його в Римі на площі Квітів.

І вмре, щоб знову ожити з світанком,
Першокласником сісти за парту
І знову битись над вічним питанням:
А може, жити не варто?


* * *

To be or not to be?
Знов задаю собі
Питання це, не рішене від віку.
Чи жити на землі цій чоловіку
А чи посходять атомні гриби?

To be or not to be?
Тривожної доби
Дитя тривожне, що я можу?
Чи недовіру переможу?
Чи знищу паростки злоби?

To be or not to be?
Вдивляюся в юрбі
В сумні, веселі і байдужі лиця.
Хто буде жертва? Хто убивця?
І чи хтось лишиться бодай зробить гроби?

To be or not to be?


* * *

І всоте продасть мене щирий друг,
Не за срібло навіть – за мідь,
І буде з високих трибун довкруг
Про любов і правду гриміть,

І буде мене цілувати в уста,
Дивитись в очі мої.
Це давня історія, дуже проста,
І кожен знає її.

Я тихо скажу йому: – Будь здоров!
Я не буду гніватись, ні!
Тільки серце обіллє чорна кров,
Коли руку подасть він мені.

Боже, прости своєму рабу!
Та хай в порох розсиплеться мідь,
Коли буде хтось знову з високих трибун
Про любов і дружбу гриміть.


Іронічна притча

Спіткала пригода гірка мене:
Хоч і був той камінь незримий,
Та кинули в мене каменем.
Повз вуха він свиснув і – мимо.

А людина всміхається мило,
Немов і вона не вона.
Тим більше, що камінь мимо,
Доведи, що її вина.

І я вже собі не вірю.
А може, мені все здалося?
Може, просто подихом вітру
Мені сколихнуло волосся?

Та й чи був взагалі той камінь,
До того ж іще незримий?
А я вже тут з кулаками,
Готую обурені рими.

Каяття мене огортає,
Простягаю руку: – Пробачте!
І людина руку хватає,
Говорить: – Самі ж ви бачите!

І людина до мене горнеться.
І виду я не показую,
Що бачу, як в неї горбиться
Той камінь, який за пазухою.


До екологічного питання

Всесвіт людині відкритий,
А їй все мало і мало.
... Колись на Землі був убитий
Останній мамонт.

Степами, горами, лісом
В наступ ішла культура.
...Колись пронизали списом
Останнього тура.

Так воно мало бути,
Так воно повелося.
... Десь в недалекім майбутнім
Уб’ють останнього лося.

Змовчать собі не дозволю,
Всю правду сказати мушу!
...Струменем аерозолю
Знищать останню муху!

За століттями чи роками
Чаїться ота година:
Розпачно змахнувши руками,
Впаде остання людина.

Розжариться неба глиба
Стронцієвими сонцями.
А ті, що людину вбили,
Теж будуть усі мерцями.


Дуже сумний вірш

Чи сидів за столом,
Чи робив у полях,
З металом дружив чи з музами –
Колись попливеш
В свій останній шлях
На руках
І на хвилях музики.

Чи знав твердо:
Живеш як слід,
Чи вічно сумніви мучили, –
Над тобою
Низько схилиться світ
Неба обличчям засмученим.

Чи було яскравим
Твоє життя,
Чи було сіреньким і звичним,
Тебе,
Як своє найдорожче дитя,
Прийме в обійми
Вічність.

І скільки буде людей і вінків
На це останнє побачення,
Сьогодні,
І завтра,
Й навіки-віків
Для тебе не матиме значення.


Генеральна репетиція

Все йшло, як звичайно,
та раптом,
зненацька,
цілком несподівано,
хтось запустив всесвіт
у протилежний бік.
І все пішло назад
до свого початку.
Буйне листя ввібралося в бруньки.
Могутні ліси сховалися в крихітні зернини.
Кулі вислизнули з трупів
І вернулися в цівки гвинтівок,
а потім, взагалі, розсипалися рудою.
Зате попіл, розвіяний вітром,
зібрався докупи і сформувався
людськими постатями.
Мертві встали з могил.
На щоки старців повернувся
молодечий рум’янець.
І навіть ти знову прийшов,
і настав той день,
коли ми тільки познайомилися.
І хтось –
біблійний Бог,
чи світовий розум філософів,
чи просто здоровий глузд –
сказав: – Увага!
Все, що було досі, тільки репетиція.
Це не годиться!
Починаємо все з початку!


* * *

Цей скромний пейзаж,
де в небі хмарина купчаста,
і вишня край хати,
і біля дороги трава, –
оце воно й є,
що називається щастя,
оце воно й є,
чим душа наша досі жива.

Дитина по стежці біжить
і мале цуценятко за нею,
а поруч дзюркоче струмок
і піщане просвічує дно, –
оце вона й є
та планета, що зветься Землею,
оце воно й є,
те життя, що лиш раз нам дано,

Куди ж поспішаємо, люди?
Спинім цю гонитву шалену!
Коли прогайнуєм життя,
воно не повернеться знов.
Навіщо ж плюндруємо хату,
траву край дороги зелену,
дитину з малим цуценятком,
і віру, й надію, й любов?


* * *

Життя людини – як свічка на вітрі.
Пальці відхукай. Сльозину витри.
І бережи вогонь. Бережи!
– Боже, – скажи, – мені поможи,
Бо ж нізвідки прихистку нема:
Справа пітьма і зліва пітьма,
Тільки, ледь не торкнувши руки,
Безгучно проносять мимо зірки.
Ось хоч найменша краєм черкне –
І тіло моє вогнем спалахне.
Вічності чорний вітер дихне –
Погасить вогонь, заморозить мене.
Що ж порятує: віра чи звичка?
На всенький космос – однісінька свічка.


* * *

Ну, чому саме я?
Чому саме я?
Я – маленька людина.
Я слабка і безсила.
Я боюся болю і смерті.
Я так прагну
маленького тихого щастя.
Є ж мільярди людей,
І мільярди були,
І мільярди мільярдів
ще будуть за мною.
Ну, чому саме я?
Чому саме я?


* * *

Я знаю: Бог на світі є.
Це ж моїми очима
він видивляє
бруньку на карій гілці
і сіру тінь колишньої красуні.
Це ж моїми вухами
Він наслухає
шемріння дощу, литаври грому,
музику Моцарта і лайку базарну.
Це ж моїми ніздрями
Він пізнає,
що прекрасне і що огидне.
Це ж моїми руками
Він зважує хліб і камінь,
гладить голівки дітей
і гортає сторінки книжок.
Я лише не можу зрозуміти:
чому Він мовчить?
Адже уста мої пересохли від спраги
мовити Його слово.


* * *

О Господи, як то важко –
бути Твоїм співбесідником.
Безмір Твоєї мудрості
не в силі збагнути мій розум,
і терпнуть поблідлі уста,
не в змозі промовити слово,
яке було б гідне того,
що я від Тебе почула.

О Господи, це понад силу –
бути Твоїм співтрапезником!
Від сяйва Твого я сліпну,
бо сльози течуть рікою,
повітря Твоїх висот
легені мої роздирає,
і те, що для Тебе є медом,
може убити мене.


* * *

На камені я віру свою звела,
Щоб навіки,
Навіть тоді, коли смертна мла
Стулить повіки.

На камені я віру свою звела,
На граніті бурім,
Щоб вона встояти могла
Супроти бурі.

Щоб у мороці ночі зорею цвіла,
Провіщала правду,
Щоб у спеку водою живого джерела
Тамувала спрагу.

Щоб деревом гінким до неба росла,
Простягала віти.
На камені я віру свою звела,
Щоб – навіки.


* * *

Все на цьому світі повториться:
Згине всесвіт і знову відтвориться,
І не вічне сонце прекрасне –
Погорить, а там і погасне.
І повторяться сині весни,
І Христос знову воскресне.
Все повториться – цвіт і льодини.
Неповторне життя людини.


* * *

Дорогоцінносте життя,
Мені дароване Всевишнім!
Цвітуть і дозрівають вишні,
І біди всі стають колишні,
I я – довірливе дитя.

Дорогоцінносте життя!
Як болісно тебе гранило,
З морозів кидало в горнило,
Щоб ти, мов діамант, гарніло –
Якби ж зарані те знаття!

Дорогоцінносте життя!
Ну, як тут можна не радіти,
Що чую, як сміються діти,
Що можу по землі ходити
І від кохання холодіти,
Поки не піду в небуття.


* * *

Кажуть: пустеля цей ниций свiт
І в нiм людина убога.
... А кожна людина – це самоцвiт
В безцiннiй коронi Бога.

Кажуть: юдоль плачу цей свiт,
В нiм панують розпач й тривога.
... А кожна людина – прекрасний цвiт
В саду весняному Бога.

Днi облiтають, мов листя з вiт,
Все коротшає наша дорога.
... А кожна людина – зоряний свiт
В безсмертному всесвiтi Бога.


* * *

Люблю життя, яке воно не є.
Люблю життя. Це так прекрасно – жити,
Надіятись, любити і дружити,
І кожним днем прожитим дорожити,
І слухати, як в грудях серце б’є.
Люблю життя, яке воно не є.

Всіма чуттями я його ловлю:
На зір, на слух, на смак, на нюх, на дотик,
Поки живу – не пересичусь доти,
У ньому є легенди й анекдоти.
Високе й нице, я його люблю.
Всіма чуттями я життя ловлю.

У ньому місце є великому й малечі:
І зорям, і трояндам, і черві.
Послухайте, вони ж усі живі –
У небі, під землею чи в траві,
І кожен має свій тягар на плечі.
У ньому місце є великому й малечі.

Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт,
Що нам дарує Бог з своєї волі.
Минає радість – та минають й болі
І зріє плід, хоч облітає цвіт.
Шануймо ж кожен день, мов самоцвіт!


* * *

Господи, який прекрасний світ!
Аж тривога душу огортає,
Коли бачиш, як він облітає –
Запахущий яблуневий цвіт.

Аж підступлять сльози до очей,
Коли ти діждешся наостанку
Срібного й рожевого світанку –
Епілогу грозяних ночей.

Чи побачиш в небі тонкий слід
І почуєш мідний гуд мотору
І стоїш, лице піднявши вгору,
Й шепчеш:
– Господи, який прекрасний світ!

Кожну мить, немов зорю, ловіть,
Не зав’язніть в павутинні звичності.
Як його нам зберегти для вічності,
Цей єдиний, цей прекрасний світ?


Зоряна колисанка

Коханий синку, любая донечко,
Як сонце зайде, глянь у віконечко.
Побачиш крізь далі чисті й прозорі,
Як в синьому небі спалахують зорі,
Більші, і менші, і зовсім дрібні,
Золоті, діамантові й срібні.
Бачиш, яка то Божа краса –
Ці чисті, зоряні небеса.

Коханий синку, любая донечко,
Спати лягаючи, гляньте у віконечко.
Якщо цей день ви не марно згубили,
Якщо в цей день ви щось добре зробили:
Слухали тата, не гнівали мами,
З дітьми ділилися забавками,
Не кривдили кицю, цвіт не зламали,
Пташку голодну нагодували,
Глянете в зоряну синяву
І в ній побачите зірку нову.
Це між небесних ясних світил
Ваш добрий ангел її засвітив.

Спи ж спокійно, дитино моя,
Світиться в небі твоє їм’я.


Народження янгола

Балада
Світлій пам’яті
Соломії Павличко

В останню ніч століття
курився срібний дим.
В небі стало більше
янголом одним.
Йому єдвабом білим
встеляла шлях зима
Туди, де ні печалі
ні радості нема.
Не мрія, не фантазія,
не новорічний сон –
У врат його стрічає
лебедокрилий сонм.
Ведуть його в чертоги,
де золото й срібло,
Де, крім спокою вічного,
нічого не було,
Вручають йому арфу –
натягнену струну,
Щоб він співав осанну,
осанну лиш одну.
А янгол не підносить
довготінявих вій
І в янголськії хори
вплітає голос свій,
А в голосі тім туга,
все дужчає вона.
Здається, ось-ось лопне
натягнена струна.
І янголи бентежаться,
їм хмариться чоло:
Такого ж тут одвіку,
ніколи не було.
І огортає янголів
незнаний їм неспокій:
У них блакитні очі,
а він – зеленоокий.


* * *

Ангели усміхаються,
аж хмарки золотіють –
людина рождається!

Квіти очі розплющують,
вітер дихання стримав –
людина перший крок зробила!

Соловей затьох-тьохкав,
зорі засміялися –
людина закохалася!

Сонце хмарою заслонилося,
трава з жалощів никне –
людина нездужає!

Зоря з неба зірвалася,
А на зустріч їй душа білосніжна,
тільки гріхи осипалися,
як сажа чорна.


* * *

Свою березневу радість,
Свою березову радість
Посію над світом
Сонячним світлом.
Свою осикову тугу,
Тиху осінню тугу
По дрібній росі я
Туманом посію.
Зійде моя радість пшеницею,
Засяє вона зірницею,
І посміхнуться люди:
– Ну, що ж, урожай буде.
А листям сухим край дороги
Їм туга ляже під ноги,
І люди зітхнуть опечалено:
– От тільки живемо мало!


Резигнація

Знову земля замерзне на груду,
Зорі замигають, дрібні, блискучі.
Буду тоді я чи, може, не буду?
Запам’ятаю чи зовсім забуду?
Буду гірко тужить чи не дуже?

Та вір чи не вір, а повернуться весни,
Ногами теплими стануть на землю,
І знову життя на землі воскресне,
І ось таке, – неповторне, чудесне, –
Благословляю його і приємлю.


* * *

Чотири пори року...
Чотири пори дня...
Аргусом золотооким
Дивиться в небо стерня.

Вітер осінній сердитий
Несе по асфальту сміття.
Родитись. Трудитись. Любити.
Думати про життя.

Земля вже чекає снігу,
Що ляже на тихім світанні.
...Неначе читала книгу,
І от вже сторінки останні.


Страшний суд

Прозвучать архангельські сурми,
Світ до основ потрясуть.
Позбираються людські юрми
На останній, на Страшний Суд.

Вихор закрутить попіл
І сформує людські тіла,
Тільки душі матимуть клопіт:
Шукати, яка де була.

Мовчки ітимуть пари –
Жертва і поруч – кат,
Над ними сіятимуть хмари,
Неначе ясний брокат.

Ітимуть убитий, і хворий,
І старець, і в цвіті літ.
І стихнуть ангельські хори,
І засяде найвищий синкліт.

Він зважить кожну провину,
І наші добрі діла,
І ту гіркоту полинну,
Що нам налита була.

Дуже тихо на світі буде,
Тільки чути, як серце б’є.
І скажуть: – Вам прощено, люди!
Ви вже відстраждали своє.

І всміхнеться Діва Марія,
Що Син відігнав грозу,
І суворий Отець не зуміє
Заховати скупу сльозу.


Покаяний псалом

На душу впали порохи,
І висохла вона на мумію.
Прости нам, Господи, гріхи,
Бо грішимо по скудоумію.

Сяк-так долаємо добу,
Все спішимо, все щось моторимо.
Прости нам, Господи, злобу –
Самі не відаєм, що творимо.

Засадим брата до тюрми,
Скуємо ланцями залізними.
Прости нас, Господи, що ми
Живцем у царство Твоє ліземо.

А треба хрест свій пронести,
Щоб стати із раба людиною.
Прости нас, Господи, прости,
Хоч перед смертною годиною.

Могили снігом занесе.
Закряче ворон над пропащими.
Прости нас, Господи, за все!
Такі ми є.
Ми будем кращими!


Звізда Полин

Про що печалишся, душе моя?

Впаде звiзда Полин –
І сполинiють води.
Впаде звiзда Полин –
І стане хлiб гiркий.
І чоловiк, невдатний твiр природи,
Вже не простягне iншому руки.
І скаже брат:
– Нема у мене брата!
І скаже син:
– Не знаю я вiтця!
І з Каїна клеймом
І тавром Герострата
Вiн буде, як вiд стада
Згублена вiвця.
Я бачу: дим встає,
Я чую: пил спадає,
І виє в лiсi вовк,
І ворони кружать,
І мати на пожарищi ридає,
Що гарно ж сiялось –
Нема кому те жать.

Про що печалишся, душе моя?

Іще погожi днi, хоч вже на осiнь йдеться.
І золотиться лист. І в небi птичий клин.
І навiть страшно думати, що десь там
Уже летить,
летить,
летить звiзда Полин.


Зміст
Молитва 3
Каїн виправдовується 4
Перстень царя Соломона 5
Дружина Лота 6
Різдво 8
Вхід Господень в Єрусалим 10
Остання вечеря 12
Христова родина 14
Притча про блудного сина 15
Варрава 16
Вигнання Сатани 18
Клопіт з душею 19
Спокуса 20
“В лісі, в полі, а чи в городі...” 22
“Зима була довга і сніжна...” 23
“Вітер сірі хмари громадить...” 24
“На тихому заході сонця...” 25
Тривога 26
“To be or not to be?..” 27
“І всоте продасть мене щирий друг...” 28
Іронічна притча 29
До екологічного питання 30
Дуже сумний вірш 31
Генеральна репетиція 32
“Цей скромний пейзаж...” 33
“Життя людини – як свічка на вітрі...” 34
“Ну, чому саме я? Чому саме я?..” 35
“Я знаю: Бог на світі є...” 36
“О Господи, як то важко...” 37
“На камені я віру свою звела...” 38
“Я вийду коли-небудь на дорогу...” 39
“Все на цьому світі повториться...” 40
“Дорогоцінносте життя...” 41
“Кажуть: пустеля цей ниций свiт...” 42
“Люблю життя, яке воно не є...” 43
“Господи, який прекрасний світ...” 44
Зоряна колисанка 45
Народження янгола 46
“Ангели усміхаються...” 48
“Свою березневу радість...” 49
Резигнація 50
“Чотири пори року...” 51
Ноктюрн 52
М у к а 54
Останні язичники 55
Страшний суд 58
Покаяний псалом 60
Звізда Полин 61

ББК У
Г 68
© Гордасевич Г., 2000р.
ISBN 966-7445-46-1 © В-во "СПОЛОМ", 2000р.


http://www.khpg.org/archive/index.php?id=1116609442

Персоналії
ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА

(нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м.Львів).

Репресована за безпідставним звинуваченням у звיязках з повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.

Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увיязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви.

Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звיязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу.

Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увיязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25.

Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звיязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вיязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг).

За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася.

З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила.

1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звיязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”..

Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років.

У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір.

1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ.

1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвיзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

Бібліоґрафія

Г.Гордасевич Г.Л. Степан Бандера: людина і міф. - Львів: В-во "СПОЛОМ", 2000. - 192 с. з іл.

Г.Гордасевич. Соло для дівочого голосу. – Дзвін, ч. 2 – 3, 2001 р. (Автобіоґрафічна повість).

Архів ХПГ: інтервיю з Г.Гордасевич 3.02 2001 р.

Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. - Українське слово, ч. 20 (3072), 2001. - 17 травня.

Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. - Шлях перемоги, ч.13 (2500), 2002. - 21 березня.

Надія Романюк. "Жила. Любила. Плакала. Сміялась". - "Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. - 13 квітня.

2.03. 2004 р. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Знаків 5.901


автор: Овсієнко Василь

дивись також:
26.07.2007 | Інтерв’ю
ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА »»»»
Репресована за безпідставним звинуваченням у звיязках з повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка.
http://file.liga.net/person/7.html
Яценюк
http://www.frontzmin.org/
ФРОНТ ЗМІН


http://file.liga.net/person/7.html
досье-сайт


Грицько Чубай

Вертеп
1
Наша потужна цивілізація, яка досконало вміє грати карти і танцювати наймодерніші танці.
Наша потужна цивілізація, яка почуває себе інтелектуально відгодованою коровою, якщо їй вдається з першого погляду відрізнити картини Пікассо від полотен Рембрандта ван Рейна.
Наша потужна цивілізація, яка сьогодні безмежно ощасливлена автоматом для продавання ґудзиків, дивовижною самопискою, яка в разі потреби може відкоркувати пляшку, водневою бомбою в енне число мегатонн, новітнім кінодетективом у 25 серій і свіжим анекдотом із серії «Вірменське радіо розповідає».
Ах, ця безмежно щаслива цивілізація! Яка попри все не забуває про те, що вона є найвищим виявом всесвітнього прогресу, і рухається.
Так, саме рухається!
Пішки. В авто. В катафалку. В трамваї.
І яка, рухаючись, встигає:
відвідати пивний бар,
напівголосу покритикувати позаочі свого начальника,
влаштувати скандал дружині,
розв’язати два-три кросворди...
Чуєте?!
Вона рухається!!!
ЧУЄТЕ?!!

Вирує світ, сміється, плаче, виє.
Кружляють видива веселі і сумні.
Іде вертеп без поділу на дії,
Хіба що з поділом на ночі і на дні.

Кружляє світ. Мовчить, як треба крику.
І правда топиться в брехні чи не щодня.
Невже і я впаду у нього й зникну
Безболісно, безлико, навмання?

Впаду туди, де безум всьому пастир
Й пасе держави, душі і слова.
О Боже мій, не дай мені упасти,
Бо обертом іде вже голова.

Бо вже і дням, і ночам моїм боляче.
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води.

Й від тих, за брехні лаврами заклечаних,
Й від тих, що ні туди і ні сюди,
Й від ідолів старих і новоспечених
Й від пустослів’я, Боже, одведи!

...Затьмила голови тупі лакузоманія –
Пофіміамлять і чекають хто подасть.
І душу кожен з них неначе мантію,
Перешива по-модньому «под власть».

Поглянь! Навколо видимо-невидимо
Тих язиків, танцюючих стриптиз!
І котяться землею дикі видива
Парадів, маскарадів, танців, сліз.

І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?

Якщо і дням, і ночам моїм боляче!
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравши в рот води...

О Боже мій, куди ж мені?.. Куди?..

2
Жаркого дня липневого втікаю по вулиці міській, біжу від себе, біжу від слів страшних, якими мушу я про щоденну спеку говорити.
А вулиця уся – суцільна втеча. Бо буде дощ, бо хмари насувають. А вулиця уся – суцільна втеча. І всі біжать... Чи ж тільки від дощу?
Один втіка від себе сьогоденного, а другий доганя себе вчорашнього, і всі тікають, поспішають.
Хто від себе, хто до себе, хто від когось, хто до когось, хто ні від кого, хто ні до кого. І разом всі втікають від дощу...

Так щодня: в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають в ненависть, в любов, у кіно,
в карти, в більярди, в лото, в доміно,
в салати, в борщі, у котлети і в торти,
в кашкети, в манжети, в комоди і в шорти;
від чорта до Бога,
від Бога до чорта,
із ночі до ночі,
із рання до рання,
втікають у крик, утікають в мовчання,
втікають в чекання, в безсоння, в прогнози,
втікають у сміх, у мовчання, у сльози...

Втікають під карнизи, під погони,
Під ліжка, в бомбосховища, в закон.
Не розбереш де втеча, де погоня
І до яких молитися ікон?

І до яких із них ходити каятись,
Яким хулу нести, не каяття?
... Чи на землі таких, що не втікають,
нема давно? І втеча – то життя?
Невже вся суть в безладній біганині?
Невже вона усьому голова?
Невже якийсь всевишній Паґаніні?
На скрипці світу втечу награва?!

І щодня в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають до лісу, на Марс, до пітьми,
щоб бути людьми, чи не бути людьми.
Втікають у подвиг, у лють, у провину.
Додому.
До Криму.
В кафе.
В домовину.

3
Все втечі та втечі. Погоні та втечі.
А потім – до світу, від карт, і від зречень.
Від пива, з футболу, з кіно, з домовини
Вертають до світу якось безневинно,
Вертають не мовивши навіть «прости».
А світу немає куди утекти.
А світові – голо!
А світові – босо!
Тиради.
Укази.
Промови.
Доноси.

Танці.
Ракети.
Паради.
Кастети.

Торговці.
Шпики.
Генерали.
Естети.

Джазбанди.
Футболи.
Космоси.
Нації.

Боги.
Півбоги.
Парт-ор-
гані-зації!

Персони.
Парсуни.
Кінозірки.

Голгофи.
Освєнціми.
Соловки.

Дачі.
Собори.
Кремлі.
Мозолі.
Владики на небі
І
на землі.

Гроші.
Отрути.
Вина.
Єлеї.
Гробниці єгипетські
і
Мавзолеї!

Роги і німби.
Тюрми і грати.
Ідоли.
Плітки.
Авто і гармати.

Кодекси карні.
А також – моральні.
Кайдани модерні
Із картами гральними.

І
безхребетна
пихата
еліта –

усе це для світу,
для білого світу!

Для світу – тираду!
Для світу – доноси!

А світові – голо!
А світові – босо!

4
Диктатори, диктатори, диктатори –
погоничі великі: «Цоб-цабе».
Диктатори, диктатори, диктатори
щодня диктують світові себе.

О скільки їх возноситься і падає!
І скільки їх плює у наш Дніпро!
І прославляє світ своєю владою,
і одягає у своє добро.

... Все продиктовано і все перефарбовано
і удостоєно належної ціни:
за сумніви, за мислі закатовано!
І за холуйство вбрано в ордени!

Все продиктовано і все перефарбовано
і узаконено, що думати – це гріх!
Муштровано усе, перемуштровано,
і в ранґи роботів возведено живих!

... А цю трикляту мислячу породу
всю до ноги зітерти б далебі!
І стільки ворогів було в народу,
що й весь народ був ворогом собі!

5
А світ – вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін...
Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних страхіть боюся більше, боюся я, що хтось і інопланетців колись в своїм щоденнику запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І населя її силенна сила ходячих шлунків – п’ющих і жующих. Які лише жують, лише ковтають. Лише ковтають і жують, і більш нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти, вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації, і одні одного їдять, й самі себе...»
Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних страхіть боюся більше?!
– Боюсь цього «ковтають і жують»!

... Як вечір землю синьо охопив,
як зорі в небо з’їхались на віче,
в мою кімнату тихо уступив
один знайомий тихий чоловічок.

– Здорово, приятелю, то як тепер живеш?
Я чув сливеш писатилем великим? –
Єхидна усмішка, мов колесо криве,
перекотилася його іконним ликом. –

Я чув, що преш ти часто на рожен,
звиняйте, заради якихось «істин»,
забувши давню приповідь: «Блажен,
хто їсть тоді, коли захоче їсти».

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Нащо тобі душі чиєїсь хвища?
І нащо те, що далі твоїх рук,
і те, що голови твоєї вище?

...Він плів ще довго блудливі слова,
що зависали сірим павутинням.
Крутилась ця платівка не нова,
аж доки стало в мене вже терпіння.

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Вже надто ви розумні всі та горді...
І хоч він був і далі моїх рук,
та я таки вліпив йому по морді!

І він до виходу заквапивсь, заспішив...
І – з-за дверей із темряви, із ночі
він із погрозою до мене прошипів:
– Блажен, хто їсть тоді, коли захоче!

6
А ніч попереду й позаду...
Ми йдем. Вперед а чи назад?
... Парадоксальна суть парадів,
і замість правди – сто півправд.

Хоч правда й пів... Зате ж їх «много» –
тих правд-калік напівживих.
А жвавий ум хоча й убогий,
щодня виплоджує нових.

Модернізує, досконалить
півправди ті, мов лімузин...
Одна не встигне доконати –
як є десяток узамін!

Тоді зохлялій кажуть: «Годі», –
та нишком вводять іншу в двір,
ще й розмальовану по моді –
в таку попробуй не повір!

... Навіщо ж крик? Навіщо ж гамір?
Чого ж ми хочемо усі?!
Боги лишаються богами,
зійшовши в Кремль із небесі!

Хто ж ми такі? Що буде завтра?
Куди йдемо? Вперед? Назад?
А що як завтра динозаври
наш зустрічатимуть парад?

Тоді аж вибухне грозою
прокльон, зневіра й каяття:
– Та ми ж прийшли до мезозою
замість ясного майбуття!

Тоді як наша цивілізація спала й дивилася блаженні сни про авто, які їй належать, про дачі, які їй належать, і про зорі, які поки що їй не належать (уві сні вона дуже жалкувала, що не можна кожної зірки зокрема обгородити парканом і прив’язати біля неї сторожового пса), – от тоді я виніс їй вирок.
Цивілізація цього не бачила у своєму блаженному сні. Вона лише вранці прочитала в газеті, що я її зневажаю, і висловила принагідно декілька цікавих думок:
а) «Я свою дачу збудував власними руками і за чесно зароблені гроші...»
б) «Куда сматрєлі учітєля, когда іщо етот автор учілся в школє?!»
в) «Я розумію, що це може й так. Але раптом проти цілого світу заявити таке, то треба бути великим диваком або ж божевільним».
А потім цивілізація взяла мою поему і на своїх всепоїдаючих зубиськах довго хрумтіла епітетами й метафорами, довго ображалась і жувала, жувала, жувала, доки не з’їла всю до крапки.
І пішла, блаженно погикуючи,
запивати її
пивом.

1960 -?



Создан 09 ноя 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником