Його позивний "Боцман" 100 днів АТО

 

Його позивний "Боцман" 100 днів АТО

І волонетри. Просто Сашко Чуб. Хронология войны в Украине



 

Версія для друку Коментарі 38

23.07.2014
Марина Данилюк, для УП.Життя

 

Його позивний "Боцман". Простіше – сержант Сергій із 95-ї аеромобільної бригади.

Він провів 100 днів АТО в самому пеклі — у Слов'янську та його околицях. Після визволення міста Сергію дали 10-денну відпустку.

По її закінченню "Боцман" прийшов у військову частину, щоб його повернули на Донбас, але командири сказали, що на його місце відправили нових людей і попросили побути в розташуванні частини.

До війни 30-річний киянин Сергій займався технічним обслуговуванням поїздів Hyundai.

На зустріч "Боцман" приходить у жовтій сорочці. Вона трохи обвисає.

"До війни важив 128 кілограм, а прийшов, став на жінчині ваги – 98", - каже чоловік.

Сержант ВДВ зізнається, що після трьох місяців передової йому дуже складно звикнути до звичайної міської атмосфери:

– Така зміна подій дуже впливає на мозок, ніяк не можу звикнути до великої кількості автомобілів, до того, що люди посміхаються. Що співають пташки, сміються діти і лунає музика — ніяких вибухів і автоматних черг. Не дай, боже, почути, як летить "Град" - від цього звуку серце льодом вкривається.

Вояк згадує 1 липня, коли українські війська звільнили Слов'янськ. Каже, що він і його бойові товариші не відчули особливої радості. Скоріше, як те, що мало давно відбутися:

– Нас скоріше переповнювало – "а що буде далі?", бо Слов'янськ уже був не єдиним пунктом, де міцно окопалися терористи. Але наші хлопці пішли вішати наш прапор і у всіх покотились скупі чоловічі сльози з очей... Згадали всіх, хто загинув за це місто за три місяці.

"Боцман" розповів про відносини з донецьким населенням, психологічні проблеми вояків після війни і втрати його роти, які відбулись за цей час.

– Десять років тому я проходив строкову службу в 95-й аеромобільній. І в військкоматі жіночка, яка ставила мені всі штампи, похитала головою і сказала: "Синку, я тобі не заздрю. Якщо раптом війна - тебе першого візьмуть. У вас така команда, що першою на фронт піде". Я тоді був зовсім молодий, тому посміявся й сказав: "Та кому треба ця Україна, хто на неї нападе?"

На відміну від більшості України, військкомати на Житомирщині працювали на повну — брали всіх: і серйозних чоловіків, і салаг, які любили посидіти з пивом на лавочці. Навіть медкомісії особливої ніхто не проводив.

На 9-й день перебування людей вишикували в шеренгу й сказали: "Хлопчики, додому ви не йдете. Завтра всі дружно вирушаємо на Миколаїв. Хто не хоче — виходьте одразу". Ряди одразу відчутно порідшали. За добу з 1000 людей лишилось під дві сотні.

За іронією, ті, хто повтікав, за кілька днів знов отримали повістки. Але там у них були вже інші умови, гірші.

 

– Ці люди вдома якось пояснювали, чому вони повернулись так швидко?

– Зазвичай вони приходили до своїх родин і казали: "Ми уже відвоювали, вже все пройшли. Свою місію виконали". І жінки їм вірили, героями вважали.

Якось до нашого бойового товариша, який із нами лишився, подзвонила дружина. Плаче в трубку: "Ти мене не любиш? Всіх уже повідпускали і вони прийшли. Ти пішов від мене і брешеш?"

Але не треба засуджувати цих хлопців. Усі ми люди, всі мають страх за своє життя, за майбутнє родин. Це перший раз, коли наше сучасне суспільство зіткнулось із війною. Насправді на війнах такі випадки трапляються часто.

– Вас одразу відправили на Донбас, після зборів і тренувань?

– Нас направили в Миколаїв, а потім сказали їхати на Арабатську стрілку на Херсонщину. Керівництво не виключало можливості, що з Криму буде наступ на материкову частину. І от, кілька днів ми стояли й дивились у бінокль на "зелених чоловічків". Вони не наступали, а охороняли раніше зайняту територію. Стало ясно, що тут нічого не буде, а головний наступ ітиме з Донбасу. То ми розвернули всю техніку й поїхали через Дніпропетровську і Запорізьку області туди.

Це було якраз тоді, коли в Криму проводили референдум. Навіть тут відчувалась напруженість. На кілька днів ми зупинились на полігоні в Запорізькій області — відпрацювати маневри. Одного разу я поїхав у справах в обласний центр. Ніколи не був у Запоріжжі раніше, але згадав, там є нібито найдовший у Європі проспект Леніна.

Вирішив подивитись, що він собою являє.

Я був у військовій формі, викликав таксі. Раптом до мене підходить чоловік із автоматом і питає: "Документи де?". За ним підійшло ще кілька серйозних людей. Почав пояснювати, що я свій, український військовий. Чоловіки спочатку не повірили, потім довго випитували, що я роблю в них на головній вулиці. Але зрештою відпустили. Виявилось, це місцева самооборона шукала в мені сепаратиста.

Наступного дня ми вже рушили на Добропілля.

– Як вас зустріло населення Донбасу? Настільки тяжко було порозумітись?

– Добропілля відрізняється від решти Донбасу. Якщо у Слов'янську нам часто кричали услід: "Ви - недоукраїнські фашисти!", то тут траплялись адекватні люди, які йшли нам назустріч і всіляко допомагали.

Їм було неймовірно тяжко виживати серед своїх же донецьких. Там якраз готували сепаратистський референдум, а та купка людей, всупереч ньому, готувалась провести президентські вибори.

Завдяки ним на Донбасі й зберігалось щось українське.

Більшість бійців нашої роти до цього ніколи на Донбасі не були. Вони родом із північних і центральних регіонів України. У нас як заведено: охайна хатинка, гарний садочок, город. А тут типова картина – убога халупа, шифер валиться, рами трухляві, але на даху причеплено дві супутникові антени, щоб краще російські канали ловило. Тож ключових проблем було дві: тотальна зазомбованість населення російською пропагандою і низький інтелектуальний рівень.

Часом я вдягав цивільний одяг і виконував завдання в сільській місцевості. Заходив у місцеві бари — точніше, брудні генделики — і спостерігав, про що говорять люди.

Так от, де є хоч якийсь інтелект, там осмислена розмова. Де недалекоглядність, помножена на тупість — мат-перемат і вихваляння, хто більше в тюрмі просидів. У цієї категорії, якщо ти не сидів у тюрмі — то ти "не пацан", нижча каста.

Також серед мешканців поширений міф, що Донбас годує Україну. Я не раз питав: "А ви не задумуєтесь, як Україні виходить виживати, поки Донбас три місяці простоює через конфлікти?"

Відповідь: "Вы ничего не понимаете, вам врут бандеровские СМИ".

 

– Цих людей можна якось перевиховати, переманити на український бік?

Розумієте, є люди, які є "деенерівці" до мозку кісток. Їх ніяк на свій бік не навернеш — які методи не вибирай. Там на генному рівні закладено, що Київ і київська влада хочуть для них гіршого життя, що їх недооцінюють і обкрадають.

Але по суті це просто ліниві люди, які люблять лише алкоголь, а через те, що п'яні, не хочуть працювати. Це замкнене коло, яке неможливо розірвати. А ще вони чомусь вірять, що якщо прийде Росія, то їм одразу покращає. Так і кажуть, мовляв, треба сталева рука, як у Путіна — тоді всі їх поважатимуть.

Разом із тим, чимало людей казали мені, що стали на бік ДНР із корисливих мотивів. За кожного вбитого солдата їм обіцяли 20 тисяч гривень, за сержанта — 30 тисяч гривень, за голову командира бригади — мільйон. І ці люди відповіли: "Без проблем. Давайте нам автомати й ми принесем вам хоч 10 голів, аби заробить".

Але коли більшість цих "заробітчан" почуло постріли з нашого боку і переконалось, що ми професійна армія - почали тікати, кидаючи автомати.

 

– Але за три місяці Вашого перебування вдалось когось умовити допомагати українській армії, а не бойовикам?

Багато патріотично налаштованих людей виїхали з Донбасу ще до відкриття "гуманітарного коридору". Переважно тому, що треба було рятувати дітей.

Лишилися ті, кому не було куди тікати. Або ж думали, що, залишившись, вбережуть оселю від непроханих гостей. У багатьох була робота, вони продовжували ходити на неї і попри сепаратистів із терористами.

Знову ж таки, чимало людей через російську пропаганду не могли зрозуміти, що тут робить українська армія. Лише з часом, коли вони зрозуміли, що ви не викрадаємо людей, не катуємо їх і не викидаємо трупи в річку - пішли нам назустріч і навіть почали показувати, де засідки бойовиків, де їхні блокпости, як краще об'їхати місто.

Важливим фактором було й те, що люди зрозуміли: в нас самих є родини й оселі, і ми повернемось до себе додому. Ніхто з нас забирати їхні будинки й шахти не думає.

– Було чимало повідомлень про розправу терористів над українським прихильниками. Ви були свідком таких випадків?

– Наші помічники з місцевих намагались робити все максимально обережно, але інколи попадались. Розкажу одну історію. 31 травня мені виповнилось 30 років. До війни планував влаштувати вечірку в ресторані - з тамадою, танцями, купою друзів... А тут я прокидаюсь о другій ночі, бо треба було заступати на блок-пост і думаю "Оце день народження...Хоч би вижити".

Ми якраз передислокувалися в нове місце, і в нас закінчилась вода. Зв'язалися з нашими "провідниками", попросили їх привезти кілька пластмасових каністр води. Заодно я попросив привезти пару тортиків і пепсі-коли, щоб хоч якось відзначити свято. Вони все нам принесли, і дорогою назад натрапили на новий блок-пост сепаратистів. Ті їх схопили й забрали у своє логово.

Ми вже думали, їх там убили. Але за кілька днів цих людей таки відпустили. Точніше, викинули роздягненими посеред поля. Вибивши перед тим усі зуби й поламавши ребра.

У голові не вкладається, як люди, що живуть на одній землі, можуть вчиняти так із ближніми. Але й це не зламало цих хороших донбасівців. Ми й досі постійно тримаємо з ними зв’язок.

– Зараз лунає багато розмов, що наша армія була зовсім не готова до війни, а командири — не були належно кваліфіковані. Настільки це відповідає дійсності?

– Наша армія була відверто неготова до оборони. Тривалий час армію розкрадали, нищили, але, на щастя, вдалося оперативно зібрати всі сили й нормально воювати з окупантом за свою землю.

З самого початку, коли в Слов'янську почали з'являтися перші терористи, на них мали реагувати місцева міліція та СБУ. Армія на тому етапі втрутитись не могла, бо її задіюють, лише коли є зовнішня агресія.

Але оскільки наша 95-та бригада вважається взірцем швидкого реагування, її задіяли в першу чергу. І коли ми приїхали, то побачили, що міліція повдягала на себе георгіївські стрічки, а офіси СБУ стали притонами терористів.

Міноборони дає бійцям мінімум: загалом усе обмежується поганенькою формою і зброєю. Завдяки волонтерам в армії з'являється спецтехніка, значно покращилось харчування. Будьмо чесними, армійська кухня дуже бідна. А щоб воювати, потрібні сили.

Бронежилети — окрема тема. На щастя, деякі роти ними вже забезпечені повністю. У мене, наприклад , їх уже три — я тепер, як дівчина, зранку обираю, який одягнути. Але це не через чудове постачання. Просто в нас із 70 людей в роті лишилось 14.

Слід врахувати, що проти нас воюють уже не хлопчики-наркомани, які стояли за 500 гривень, а серйозні снайпери. Ці знають, куди влучити, щоб убити. Крім того, з початку червня на блокпостах відчутно побільшало чеченців. Я їх раніше ніколи не бачив, думав, що вони чорняві — а вони руді і синьоокі.

Це вже не місцева наркозалежна гопота, що хитається від вітру.

Щодо командирів, то я бачив принаймні двох, які були на своєму місці. Це командир 1-го аеромобільно-десантного батальону 95-ї ОАЕМБ Тарас Сенюк, який пройшов операції в Іраку і Косово. Він був віртуозом, тому його й "пасли" від 2 травня аж до 3 червня, коли нарешті вдалось убити. Другий — генерал-майор Сергій Кульчицький. Одразу було видно, що людина на своєму місці.

Ми проводжали його в цей вертоліт 29 травня, потиснули руки, пожартували. І тут люди злітають, бах! - і вони вже загинули. Ми прибули на місце трагедії, збирали докази.

Те, що ми бачили, назвати тілами було тяжко. Тепер це часто сниться вночі — наше прощання, вибух і обгорілі трупи.

Вдень нормально себе почуваю, зустрічаюсь, працюю, а вночі в душі настає трагедія. Дуже боюся, що нервові клітини не витримають і я збожеволію.

Дружина весь час наполягає, щоб я звернувся до психолога, щоб хоч якось покращити свій стан.

– А Ваші товариші з 95-ї бригади як пережили побачене і пережите під час АТО? Як повертати цих людей до мирного життя?

– Я часто провідую наших хлопців в київському госпіталі. Є хлопець 30 років, у нього вже мікроінсульт із порушенням мовлення. Є люди без ніг, рук чи очей. Ще був 43-річний чоловік, який осліп через нервове перевантаження. Почав погано бачити на праве око, а потім і на ліве. Його комісували.

Були вояки, які в прямому сенсі сходили з розуму — починали кричати, кидати зброю, вилазити з окопів, вискакувати з БТРів. Зараз їх відправили додому у відпустку. Деяких лікують, а деякі вже безнадійні.

Зрозумійте, не всі йдуть на війну із сталевою витримкою. Багато хто повівся на чутки й домисли: комусь хтось сказав, що якщо ти підеш на війну, то не треба буде виплачувати кредит. Або були випадки, коли хлопцям казали, що так вони можуть закопати зброю і через деякий час продати її. Люди були дуже різні. Це вже на фронті довелось бути єдиною командою і забути про власні інтереси заради бойових товаришів.

Запам'ятався мені один хлопчик 22 років. У березні ми разом із ним прийшли на збори, затоваришували, знайшлось чимало спільних тем. Якось були на перекурі, він дивився-дивився на небо, а тоді зітхнув: "Так хочу, щоб все це скінчилось до кінця травня. Повернусь додому, встигну вступити у житомирський університет. А у серпні весілля".

Але 13 червня зробило все по-своєму, хлопець загинув. У такий момент розумієш, настільки крихке людське життя і мрії, і сподівання.

Ще дуже тяжко психологічно, коли у вас є "вантаж-200". І командир просить відвезти труну до військкомату, а речі вояка додому. Одного разу я взяв на себе таку відповідальність і ми поїхали в Полтаву. Нікому в житті не побажаю побачити той погляд - як іскорка надії на хорошу новину гасне й перетворюється у біль.

Ця мама дивилась на мене так, що я відчув, як у мене всередині щось померло. Трагедія цієї родини стала й моєю.

– Ви згадали, що із 70 чоловік у вашій роті лишилось 14. Чому такі великі втрати?

– Наш ворог освоїв нову тактику: у засідці дочекатись, коли їхатиме наша колона. Потім убивають водія, колона стає відтак вразливою. Далі вбивати наших вояків легше.

Якось до нас на Карачун приїхала колона зі штабу АТО із продуктами. Тобто, ніяких військових дій хлопці не планували. У нас був тепловізор, але він небезпеку не зафіксував, назад наші хлопці їхали абсолютно розслаблені. Раптом із засідки вистрибнув терорист і стрельнув по першому борту з гранатомета. Водій загинув на місці, частину екіпажу поранило. Але хлопці вибігли й почали шукати цього терориста. Кулеметник, який там був, почав затягати поранених хлопців назад. Решта групи, коли їх побачила, була шокована.

Хлопці стріляли по бойовику, маючи уламки від гранат у голові. Наш кулеметник затягнув двох у безпечне місце, а тоді глянув на власні руки. Виявилось, у нього повідривало пальці. А він цього навіть не помітив! Зараз чоловік у центральному госпіталі. Йому ампутували кисті.

Так було часто. Колона їде, її обстрілюють із засідки — а в нас втрати на рівному місці.

 

– Чим збираєтесь займатись тепер?

– У мирному житті я залізничник, займають технічним обслуговуванням поїздів Hyundai. Тому, мабуть, і цей досвід стане нашій армії в пригоді.

Усю авто- й мототехніку в нашій 95-й треба розібрати, деякі деталі замінити. Я дуже хочу цим зайнятися, оскільки ремонт поламок у бойових умовах забирає дуже багато цінного часу. Тому треба ремонтувати. Чекати, доки Міноборони проведе якийсь тендер і за 3-4 місяці хтось почне щось робити, не хочеться.

Іще один важливий момент - захист наших машин. Бувало, що хлопці решітки радянських ліжок спереду приварювали, щоб постріл із гранатомета розсіяти. У мене є ескізи й креслення, як зробити це правильно й так, як у найкращих іноземних військ.

Крім того, головне завдання на сьогодні — знищити техніку супротивника. Хочеться дістати нашим хлопцям безпілотники, які допоможуть вражати ворога.

Хотілося б дістати й кращу форму, ніж ту, яку видає Міноборони. Та зовсім не дихає і вже за місяць перетворюється на лахміття.

Ось цим і планую зайнятись, щоб моїм товаришам-десантникам було легше в бою.

– Як Вас зустріли рідні?

– Дружина плакала від радощів, що повернувся живий. Старша донька перейшла в другий клас, молодша почала ходити, недавно їй виповнився рік. До речі, забула, як я виглядаю. Не впізнала спершу. Немовлята ростуть дуже швидко, три місяці для них – ціла вічність. 

 

http://life.pravda.com.ua/person/2014/07/23/175745/

 

 

Три історії про те, як українці озброюють українську армію

 

 

11.07.2014
Марина Данилюк, для УП.Життя

Ще два місяці тому вони нічого не знали про армію і армійську амуніцію. Тепер знають майже все. Троє далеких від армійських справ українців розказують про свій досвід волонтерства на благо українського війська.

Починали із закупок 1-2 бронежилетів, а зараз під опікою кожного тисячі бійців.

Роман Синіцин, спеціаліст ІТ-сфери. Волонтерський досвід – 2 місяці. Кожного дня відправляє в зону АТО передачі з формою, технікою і сучасними медикаментами.

Допомагає двом полкам спецназу (3 і 8-мий), розвідувальним ротам і снайперам 95-тої аеромобільної бригади, добровольчим батальйонам "Айдар" і "Донбас".

Волонтерський пункт Романа Синіцина 

Волонтерський пункт Романа Синіцина знаходиться на вулиці Жилянській, недалеко від ошатної будівлі Конституційного суду, у дворі одного з житлових будинків.

У 4-кімнатах окремо складені ящики з медикаментами, амуніція, продукти для бригад на передову. Одна кімната ще вільна – там буде медичний склад.

"Бачите ось, картоплю в кутку? Годинку тому написали пост в Facebook, що 12-тій бригаді потрібні продукти, ось привезли все. Зручна штука – комунікація в соцмережі".

Роман показує найкоштовнішу покупку, яка їде в зону АТО – нічний приціл за 35 тисяч гривень. "Уявляєте, він як раз російського виробництва", – усміхається волонтер.

Волонтерством Роман Сініцин зайнявся як усі – абсолютно випадково: "У нас були знайомі в зоні АТО, шукали коліматори. Ми їх їм купили, а потім вони ще дали список і ми зрозуміли, що наших особистих коштів на всі потреби не вистачить.

Абсолютно спонтанно виникла ідея опублікувати оголошення про збір коштів на потреби армії і виклали номер карточки. І так воно поступово наростало, як снігова куля. В середньому до цього часу у нас назбиралось уже до мільйона коштів. Це не рахуючи тих речей, які нам просто несуть.

Головний акцент наша група робить на розвідниках і снайперах, тобто тих, у яких складні завдання в тилу ворога.

Я особисто приїздив до наших хлопців. У них не було елементарного – спальних мішків, берці розлазилися, форма була зовсім зношена. Я був нажаханий, оскільки армійський спецназ – це еліта, це школа. Там досвідчені офіцери, які проходили Афганістан, серйозні люди. І такий жалюгідний стан забезпечення!

Зброї радянського зразка – повно. Натомість немає жодних засобів зв’язку, транспорту для пересування теж нема.

Якщо броніки у всіх на слуху, то ситуація із нічними прицілами і тепловізорами – складна. Я упевнений, що всі ці речі, які вже є в української армії, – були куплені з допомогою волонтерів.

Останній раз, коли їздив, то бачив, що щось нове нарешті поступило в армію. Зустрів бійців львівської роти з 80-тої бригади, бачу – у них нові бронежилети. Питаю: де взяли? Кажуть, що відправили на Донбас уже в них. Тобто стали потроху давати.

Жахлива ситуація до цього часу з касками. Возимо їх партіями. Контрабандні.

Приймаємо заявки на пошив розгрузок. Виходить по 50-60 штук на тиждень, при цьому враховуємо побажання вояків по модернізації.

Ми розробили спеціальну розгрузку для снайперів, бо те, що підходить для бійців, які стоять на блок-постах, не завжди підходить для снайперів, які мають бути мобільними і постійно в русі. Зараз будемо запускати серію спеціально для них.

Половину всього, що ми завозимо – контрабанда. Той же необхідний Celox (гемостатик) нам із-за кордону везуть в ручних багажах. Днями привезли 400 штук у ручному багажі. Прикордонники бачили, але мовчки пропустили, бо знають, що це на передову.

Дуже допомагає діаспора – надсилають Celox, гроші, приціли, багато господарського краму.

З Міноборони контакт не тримаємо. Їх там взагалі всіх треба розігнати і заново налагодити логістику.

Або є такий момент. Ні для кого не секрет, що в зоні АТО спецназ їздить на віджатих у сепаратистах машинах – бусиках, джипах, або на якихось лівих, бо якщо ти їдеш на армійському намазі, то зразу обстрілюють.

До нас звернулися з одного спецпідрозділу – швидко знайти їм машину. Впоралися – за півдня! Якби це робилося через Міноборони, то затяглося б на місяць – тендер, папірці. А у нас так – пост в соцмережі, два дзвінка і дівчата уже пакують коробки в зону АТО, які завтра уже будуть у бійців.

Доходить до "смішного" – військові просять купити магазини по 45 патронів, бо їм не дають. Нацгвардії взагалі спочатку по одному видавали.

Ольга Решетилова, перебуває у відпустці по догляду за дитиною, працювала редактором відділу кореспондентської мережі газети "День". В середині травня у Facebook знайшла групу "Вернись живым". З того часу разом із її координатором Віталієм Дейнегою відправили близько десяти крупних посилок в зону АТО.

Нині вони удвох курують групу і вже перейшли на такі високобюджетні замовлення, як купівля систем захисту від ПЗРК для вертольотів. Підопічні: 95-та аеромобільна бригада, 80-та окрема аеромобільна бригада, Рівненська бригада зв’язку, 39-й батальйон розвідки, 11-й територіальний батальйон, 79-та окрема аеромобільна бригада, 51-ша механізована бригада, пунк пропуску "Новоазовськ".

Ольга Решетилова

"Надсилаємо нашим підопічним десантникам великі посилки – оптику, різні прилади, питаємо ще й про дрібні потреби – форму, берці.

Хлопці кажуть, що якби не було волонтерів, то було б…. Бо Міноборони лише почало замовляти, а не закупати бронежилети 23 травня, коли війна йшла не перший місяць. До цього часу люди ходили голі і босі.

Інколи до нас телефонували хлопці, які бігали по передовій в шльопанцях, бо ті берці, які їм дали в Міноборони, лише для калічення ніг – так понатирали, що ледве ходили. З формою теж проблеми – хлопці місяцями в одному комплекті.

Ситуації в армії я не дивуюсь, бо мій чоловік служив. Коли він ішов на дембель його підізвав прапорщик, відкрив склад з усякою всячиною і сказав – бери, що хочеш, я продаю.

Я постійно думаю, що ми живемо уже в двадцять першому столітті – людина освоїла космос. А Міноборони не в змозі освоїти бронежилети. Ми купували німецькі, вони уже списані, їм 15 років. Але це краще за те, що є в Україні. Бо там є "воротничок" для шиї, захист паху і захист боків. Волонтери з медичної служби кажуть, що найтяжчі поранення якраз припадають на пахову ділянку і шию.

Одного разу нашим хлопцям пропонували каски 40-х років випуску. При цьому я переконана, що у кожного генерала вдома надсучасний телевізор, а в авто сучасна техніка.

Дуже багато історій, коли військовим привозили бронежилети, а після прострілки вони перетворювались на решето. Тому для тих, хто хоче купити бронежилети, раджу просити у фірм відео прострілки, або краще самим простріляти.

На жаль, є ділки, які завищують ціни на засоби індивідуального захисту. Це звичайні мародери...

Багатьом хлопцям допомагають місцеві, особливо в Луганській області. Є дівчина зі Сватова, її називають "фонд військових пиріжків" – вона сама у необмеженій кількості пече пиріжки для українських військових.

Їй скидають небайдужі люди гроші на карточку, вона купує продукти і готує їжу військовим. Трохи згодом почала ще й закуповувати медикаменти. Так маленькі ініціативи виростають у великі проекти.

У нас в одному батальйоні є чоловік, що служив закордоном, неодноразово брав участь у бойових діях. Кілька років тому повернувся до Києва, де займався готельно-ресторанним бізнесом. Але коли почалася війна, вирішив, що має досвід і повинен захистити свою Батьківщину.

Зараз він пішов у розвідку і написав елементарний список, чим у цивілізованій країні забезпечена звичайна піхота. Із цього списку у наших військових не було нічого.

По грошам необхідний комплект коштує близько 100 тисяч гривень. Якщо порівняти цю суму із мільйонами, які надсилали люди на 565, то це мізерна сума.

Що стосується волонтерства, то маємо серйозну проблему – ми ж поза правовим полем.

Кошти на амуніцію для армії переводять як просто перекази. У нас є рахунок прив’язаний до фонду, але там треба заповнювати багато персональної інформації, тому люди бояться і скидають кошти безпосередньо на картку.

На жаль, почастішали випадки, коли цією схемою користуються шахраї.

Крім того, до нас у будь-який момент може прийти податкова і прикрити нас, бо наша діяльність фактично незаконна!

Друга проблема – всі наші броніки і каски, техніка – часто є контрабандою. І польські, і українські прикордонники ідуть назустріч, закриваючи очі, але вони теж таким чином порушують закон.

Всі розуміють, що наша країна фактично перебуває в стані війни. Але хотілось би, щоб вітчизняне законодавство відповідало вимогам часу.

Зараз ми маємо одне наполегливе прохання – упорядкувати діяльність волонтерів і скасувати ввізні мита на засоби індивідуального захисту і оптику. Але нас не чують".

Тарас Чмут, координатор громадянської мережі Опора, адміністратор Українського мілітарного сайту. Став волонтером після виборів. Разом із журналістом 5 каналу Олександром Аргатом створив групу, яка уже відправила 3-тю велику партію техніки для військових у зону АТО.

Серед підопічних: 8-й спецполк, аеродром Краматорськ, спецпідрозділ із Хмельницька, 3-тя самохідна артилерійська батарея, окрема рота протиповітряної оборони.

 

"У нас на сайті про армію є форум, що об’єднує людей, які цікавляться ЗСУ. Якось у двадцятих числах травня в темі про антитерористичну операцію нам написав наш знайомий, який уже був на передовій у Луганській області. Спитав, де б дістати хоч 1-2 бронежилета, бо у них водій на "Уралі" зовсім незахищений – в одній формі їздить.

Нам на форумі стало аж незручно, що ми тут ляси точимо, а у людей на Донбасі реальні проблеми. Ми відправили бронежилети, а тоді після виборів зібрали групу і вирішили серйозно займатися допомогою українській армії.

Наша перша посилка була в район Старобільська, там були бронежилети, тепловізор, радіосканер, коліматор – на суму десь понад 100 тисяч гривень.

Всі посилки ми привозимо особисто. Хочу кинути камінь у сторону Міноборони – якщо допомога йде не напряму воякам, а на частини чи на керівних офіцерів, вона часто не доходить до адресата.

Була у нас ситуація із одною хмельницькою частиною, коли передачі – каски, рації – опинялись на складі – бо керівництву краще, коли ці речі зберігаються у приміщенні, а не рятують людські життя. Наприклад, коли приїде перевірка – то є що показати.

Моє перше враження, коли я поїхав з передачкою, було дуже емоційне. На передовій стояли не просто вояки, а елітний спецназ, але вони були схожі на партизан, що зібрались із довколишніх сіл.

Не було необхідного спорядження – все було потерте і зношене – і в цьому одязі вони цілодобово. У хлопців через день були бойові походи, тяжкі умови, надскладні завдання!

Спілкування при цьому було дуже позитивним – хлопці налаштовані на захист рідної країни. Але, коли їх відправляли на передову, то з того, що дала їм держава, – це був одяг і автомати.

До нашого приїзду вони цілий місяць воювали без бронежилетів і оптики.

У 8-го полку спецназу зовсім нема важкого озброєння. Раніше було, але за наказом бувшого при Януковичі міністра оборони Лєбєдєва, роту розформували.

Варто визнати, що якщо зброя є хоч якась, то з необхідною технікою в української армії катастрофа.

У того ж спецназу бракує нічних прицілів. Є проблема навіть з картами – волонтери самі їх вишукують і привозять. Неодноразово хлопців рятував звичайний мобільний зв'язок і вони вчасно йшли із-під обстрілу.

Власне, великі бригади, як 95-ту чи 79-ту бригади знають всі, а от маленькі, як роту протиповітряної оборони, де всього близько 100 людей, мало хто знає. Тому інколи у хлопців немає взагалі нічого і вони просять привезти елементарні речі!

Наші вояки дуже скромні. У нас є підопічні з секретного підрозділу з Хмельницького, то вони попросили тактичні окуляри лише після того, як одному з їх бійців попала скалка і камінний порох в очі.

Передали їм ще 27 шоломів і бронежилети. Це при тому, що вони вважаються елітою, у якої забезпечення краще ніж в середньому по армії.

Були часті випадки, коли хлопці соромились попросить і скидались по 100-200 гривень на десять чоловік, щоб купить біноклі.

Була ситуація, коли військові з Краматорського аеродрому просили у нас швейну машинку, бо форма прийшла в повну непридатність. Зараз ми збираємо їм гроші на форму.

Одна з найбільших проблем, на яку скаржаться вояки, – це те, що їм не видають армійські магазини до АК-74. Насправді вони нічого не коштують і їх валом лежить на складах Міноборони, але в статуті написано, що на руки можна видавати лише чотири. Це 120 патронів або 5 хвилин інтенсивного бою.

Військові нам кажуть: "Ми можемо воювати без нічого, а от без патронів ми воювати не можемо". Тому ми купуємо і магазини. Насправді треба просто скасувати якийсь папірець, або дати комусь наказ в Міноборони і видати те, що припадає пилом.

Дуже сильно нам допомагає українська діаспора. Нам присилають кошти з США, Канади, Європи – по 100 євро, по 100 доларів. Можливо, для них це не дуже відчутна сума, а для нас кожна копійка дуже важлива, щоб зберегти комусь життя в українській армії.

В цілому настрій у військових бойових, сподіваються, що до осені все закінчиться і вони повернуться додому.


http://blogs.pravda.com.ua/authors/tiahnybok/53d22cecae7a4/

 

 

Просто Сашко Чуб

 

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

 

 

Франківський «кіборг» Тарас Кукуляк про «пекло» Донецького летовища

 

 

Фіртка поспілкувалась з 27-річним «кіборгом» з Івано-Франківська Тарасом Кукуляком, позивний «Кук» та з перших вуст дізналась про військові будні «кіборгів», плюси і мінуси перемир’я та чим Тарас завдячує компанії «Samsung»…

 

Ще донедавна Тарас і не підозрював, що йому доведеться побачити війну на власні очі. До того як його мобілізували працював пакувальником, захоплювався футболом, займався джиу-джитсу, ходив в тренажерний зал, загалом просто жив звичним мирним життям.

 

- Тарас, розкажи як потрапив в зону бойових дій і зокрема в Донецький аеропорт?

Попав я під мобілізацію 13 серпня 2014 року. Призвали мене майже по спеціалізації, адже в армії я був снайпером. Спочатку три місяці перебував на Яворівському полігоні, кожного дня ми там проходили бойову підготовку на високому рівні: стріляли з різних видів зброї, не жаліли патронів, проходили тактичні навчання, їздили на БТР, жили в спартанських умовах. Після навчань наш 3-ій батальйон 80-ої аеромобільної бригади 9 листопада відправили в Костянтинівку. Там ми майже 2 місяці жили в школі, чекали на відправку в аеропорт.

 

- Ви одразу знали, що будете боронити летовище?

Так, нам сказали, що ми будемо заходити в аеропорт. Нам розповіли яка там ситуація, тож ми тільки чекали моменту, коли нас туди відправлять. Другого січня вже виїхали в село Піски, де були 3 дні. Там також велись інтенсивні бої, жили ми тоді в підвалі покинутого особняка. А заходили в аеропорт ми ще коли було оголошено перемир’я. Їхали через блок-пост «ДНР-івців», тоді там були присутні й представники ОБСЄ. Насправді так, проїжджаючи через блок-пости ворогів, ми не хотіли заїжджати та потім подумали, що треба міняти хлопців і зрозуміли, що немає іншого виходу, крім цього. Хоча насправді є й плюси з такої ротації: всі живі повертаються, всі живі заходять. Та й взагалі якоїсь такої ворожості я не помітив, коли ми заїжджали, все було мирно. Нас пропустила «ДНР-івська» міліція, поверхнево оглянули наші рюкзаки, навіть свої сухпайки нам дали. Такі культурні люди виявились, чи може це вони таку «показуху» влаштували. Але ніхто нікого не ображав, навпаки цікавились як життя, нормально спілкувались. Та по-іншому й не могло бути, бо там присутніми були як представники з їхнього боку так і з нашого, а також спостерігачі ОБСЄ.

 

 

- Що відбувалось, коли ви потрапили в аеропорт? В яких умовах ви там воювали, чи вистачало їжі, боєприпасів?

Коли ми заїхали в перший день було більш-менш тихо, а вже потім щодня була стрілянина. Могли й годинами з автоматів, з РПГ (ред. - ручний протитанковий гранатомет), з артилерійської зброї нас обстрілювати. Інколи обстріли стихали вночі, а бувало, що й продовжувались в нічний час. Щодо побуту, то їли ми сухпайки і то небагато, раз в день, бо якось не до їди було, не хотілось просто їсти, мабуть через стрес. Води там як такої не було, бо вона замерзала. Коли дуже хотілось пити , ми розтоплювали воду на вогні. Спали на бетоні, звичайно мали спальники, але вони не рятували, особливо, коли був мороз до -40 градусів за Цельсієм. Траплялось, хлопці казали, що не відчувають пальців від холоду, можливо й було в когось обмороження. В мене, дякувати Богу, такого не було, хоча берці, незважаючи на те, що вони в мене були хороші, замерзали так, що аж шкіра дубіла. В ноги було дуже холодно, на решту тіла ще можна було накинути якісь куртки, дві пари термобілизни одягав, було й таке, що носив 3 шапки (ред. – сміється). Ми грілись біля вогню, від чого все обличчя було в сажі, інколи й не розрізняли між собою хто є хто, бо всі були однаково чорні.

 

 

- Розкажи як ви боронили Донецький аеропорт.

За той час, коли я там був, була невдала спроба штурму, але наша мінометка її вдало накрила. До самої вишки, де перебував я, вони підходити впритул боялись, адже знали, що шансів в них майже нема. Боєприпасів для оборони нам вистачало: ми мали велику кількість патронів, гранат, були й РПГ, але ними не було змоги стріляти. Однак підтримка була дещо слабша, спершу мінометка працювала чітко, але потім незнаю чому, але дуже слабо працювала артилерія. До прикладу, коли почались танкові обстріли по нас, ми надавали координати звідки вони стріляли, але наші їх чомусь не «накривали», можливо не було команди. Потім 13 січня почався танковий обстріл. Танк під’їхав на таку відстань, що ми не могли його нічим дістати, а він стріляв по нас прямою наводкою. Після першого вистрілу завалилась кімната, де сиділи хлопці, вони отримали поранення. Тоді також важке поранення в голову отримав наш капелан. Потім бойовики продовжували стріляти, попали в опори і Диспетчерська вежа аеропорту обвалилась. Нам пощастило, що вона була зроблена з моноліту каркасної основи і не завалилась вниз, а впала вбік. В той час я якраз був під нею. Важко передати словами, що я тоді відчував: все потемніло, ти не розумієш, що відбувається. Але добре, що вона впала набік, в іншому випадку думаю ми б навряд чи вижили б.

 

- Чому на твою думку терористам так важливо було взяти аеропорт?

Я думаю це справа принципу. Вони просто сильно осоромились коли хотіли захопити його. Довго штурмували, але у них нічого не виходило.

 

- Коли і як ти отримав поранення?

Це сталось на 10-ий день мого перебування в аеропорту. 15-ого січня танк таки виїхав і почав бити по нас. Випустив 6 боєкомплектів, за день зробив 150 вистрілів. Однією з таких атак був поранений наш командир. Тоді спробували прориватись броневики, щоб забрати його та інших поранених. Мені дали завдання піти на розвалену вишку для прикриття. Саме тоді я отримав поранення осколком танкового снаряду. Думаю врятувало мене те, що в той момент з боєм таки прорвались броневики і забрали мене разом з іншими пораненими. Потім, пам’ятаю, мене передали в карету швидкої медичної допомоги, а з неї вертольотом доправили в Дніпропетровську лікарню. Осколок зайшов між пластинами бронежилета, який, якщо чесно я ніколи не носив, а в той день одягнув і жилет і каску, виходить це мене врятувало. Осколок увійшов справа, пошкодивши легеню, печінку і забився в нирці. Нирку довелось видалити, а легені та печінку зашили. Ще тиждень я лежав в Дніпропетровську в реанімації, а потім нас перевезли літаком у Вінницький санаторій, де лікували протягом двох тижнів. Звідти я приїхав на лікування в рідний Івано-Франківськ. Хочу відмітити, що в Дніпропетровську надзвичайно хороше ставлення лікарів та медперсоналу до нас. Вони там ходили біля мене як біля рідного. Хочу сказати, що як і вінницькі так і наші івано-франківські лікарі дуже добре виконуюсь свою роботу. Адже з такими важкими пораненнями мене майже за місяць поставили на ноги. Звичайно не обійшлось і без допомоги волонтерів, які дізнавшись про мене, одразу почали допомагати всім необхідним. За це я всім дуже вдячний. Зараз мені вже краще, прохожу лікування, ношу спеціальний підтримуючий пояс та маю дотримуватись дієти.

 

- Яка твоя думка про перемир’я, наскільки це було потрібно чи не потрібно?

З одного боку непотрібно було, адже вони вороги далі захоплювали територію, гинули солдати. А з іншого – набагато менше гинуло людей. Загалом бойовики перемир’я не дуже дотримувались, можливо воно і було в окремих місцях, але не в аеропорту. Це була показуха, ні в аеропорту ні в Пісках перемир’я ніколи не було, ми були в оточенні. Насправді, якби у нас була зброя, ми ті накази мабуть і не виконували б. Але у нас не було такої зброї, яка могла б дістати танк. Бо яке може бути перемир’я, якщо по нас стріляють танками? Ми могли б відстрілюватись, якби мали змогу. Хто розуміється у військовій справі той знає, що для того, щоб вистрелити потрібно, щоб ззаду була відстань хоча б на 10 метрів, бо інакше полум’я відіб’ється від стіни і тебе спалить. Там на вишці ми не мали можливості відстрілюватись з гранатомета. Та й знаходився танк на такій відстані, що попасти точно в нього було б важко. Збити його можна було б спеціальною системою ПТКР ( ред.- Протитанкова керована ракета). Нам обіцяли її завести, але тоді в нас її не ще було, привезли вже пізніше.

 

- Як там до вас ставились місцеві?

Коли я ще був два місяці в Костянтинівці, там до нас загалом ставились добре. Хоча були й такі, які дивились на нас «косо», говорили «Навіщо ми сюди приїхали», але більшість, я б сказав, що нормально відносились. Багато місцевих людей навпаки дякували нам за те, що ми їх захищаємо. Молодь добре відносилась, і старші люди, коли йшли до церкви, говорили щоб нам Бог помагав. На Новий рік, взагалі до нашого блок-поста приїжджали привозили мандарини, шампанське, було таке, що й гроші давали.

 

- Як отримували якусь інформацію, як дізнавались новини?

Насправді нічого ми там не знали. Тільки хіба що коли дзвонили додому, тоді рідні нам щось розповідали. А в аеропорті ми ні з ким не спілкувались, бо не виходили звідти, там навколо всюди були розкладені розтяжки.

 

- Про що там думали солдати, на які теми між собою спілкувались?

В основному ми намагались одне одного позитивно налаштовувати. Говорили про те, хто чим займатиметься коли повернеться додому, думали якими словами нас зустрінуть рідні, дівчина. Взагалі там не було такого часу, щоб довго розмовляти. Насправді там було якось так сумно, погода така «сіра», хмарно, холодно, панувала якась нагнітаюча атмосфера. А коли почались обстріли, не всі витримували, траплялись випадки, що хлопці падали духом. Але їх було небагато, в основному ми намагались підтримувати одне одного, заспокоювали, мовляв, приїде підмога, а потім буде ротація. Також велику підтримку нам надавав наш військовий капелан Олександр, він сам з Одещини. Кожного дня він молився за нас, підходив з кожним розмовляв, читав спеціальну молитву. Він також отримав важке поранення, але нещодавно я йому телефонував і знаю, що він вже нормально себе почуває.

Потім наші з вишки пішли в контратаку і потім вийшли вдало в Піски, так що практично з вишки залишились всі живі. А в терміналі хлопців спочатку травили газом, а потім завалили термінал і хлопці залишились під завалами. Це мені розповів командир, який приїхав до мене в лікарню, але бачив він це на власні очі, там же отримав поранення і його звідти вивезли. Казав, що з підвалів лізли чеченці, потім травили наших бійців газом і врешті заклали тротил та підірвали термінал. Наших хлопців недаремно назвали «кіборгами», бо вони тримали оборону до останнього, ніхто не втікав, всі мужньо воювали. На жаль в боях дехто загинув, а декого взяли в полон.

 

- Наскільки змінилось твоє ставлення до життя після війни?

До війни я жив звичайним життям, ходив на роботу, займався спортом. Після війни ставлення до життя змінилось повністю. Якось більше цінуєш такі дрібнички, на які колись і не звертав уваги, навіть коли просто ходиш по рідній вулиці. Почуваю себе зановонародженим, враховуючи, що отримав важкі травми, мені взагалі пощастило, що так все закінчилось. Перший тиждень після поранення взагалі не міг спати, жахіття снились. Здавалось, що я все ще там, тривають бойові дії і треба брати автомат і боронитись. Такі сни кожного дня були. Очевидно, що війна завдала удару по психології. Але потім поступово це припинилось, зараз взагалі цього немає. Читав, що багато хто починає пити, але я вважаю, що це «відмазка». Я також багато чого бачив там, але мене після пережитого на алкоголь не тягне. На мою думку, те, що хтось говорить: «от я п’ю, бобув на війні» - це лише прикриття.

 

- Чи отримав посвідчення учасника АТО?

Тут є люди, які допомагають мені з цим питанням. Але в мене є всі документи, в яких сказано де, коли і за яких умов я отримав поранення. Тому з посвідченням думаю проблем не буде. Спочатку в Дніпропетровську мені дали довідку, в якій було написано, що в мене захворювання, оскільки поки немає підтвердження з військової частини, що я дійсно перебував в зоні бойових дій, і тільки після цього виробляють довідку що це поранення, а не захворювання. Коли мене перевезли в Івано-Франківськ, мій батько поїхав у Львів, щоб взяти довідку в якій написаний діагноз мінно-вибухове осколкове поранення, в ній вказано «під час бойових дій в Донецькому аеропорту на диспетчерській вишці отримав поранення танковим снарядом». Це основна довідка, з якою можна виробляти посвідчення.

 

- Взагалі як тебе зустріла і як проводжала твоя дівчина, як підтримувала, чи навпаки не відмовляла, які слова говорила?

Думаю мою дівчину, її звати Галя, можна ставити в приклад всім дівчатам, які чекають хлопців з армії. Як тільки я отримав поранення вона одразу приїхала в Дніпропетровськ, кожен день була зі мною там, потім у Вінниці і в Івано-Франківську. Допомагала, підтримувала мене, не спала ночами. А ще готувала мені, бо тоді не можна було їсти звичайну їжу, я і тепер маю дотримуватись спеціальної дієти. Якраз в цьому і проявляються справжні почуття. Ще коли я був на полігоні, то вона намагалась мене відмовити, бо знала, що мене кинуть в гарячу точку. Я одразу казав їй, що нам дадуть важкі завдання, оскільки я служив у ВДВ (ред. – Високомобільні десантні війська). Але разом з тим вона й знала, що я все-рівно піду. Єдина надія була на перемир’я, думали, що можливо на політичному рівні вдастся домовитись. Але сталось, як сталось. Взагалі вважаю, що мені пощастило з такими пораненнями вижити і відносно швидко піти на поправку. Крім того, я міг отримати і серйозніші поранення і тоді невідомо як би склалась доля.

 

- Що ти маєш на увазі?

По-перше я вже казав, мене врятував бронежилет, якого я раніше не носив, але в день поранення одягнув. Ще одним рятівником виявився фотоапарат, який тоді знаходився в кишені штанів. Тому осколок, який міг поранити мою ногу потрапив у фотоапарат. І зараз до речі він і досі в ньому, але це не заважає йому працювати й далі ( ред. – сміється)

 

 

Нещодавно я написав компанії «Samsung» лист з подякою за те, що фотоапарат їхньої фірми врятував мені ногу. Поки відповідь не прийшла, але якщо прийде то я готовий віддати їм цей апарат, якщо потрібно.

 

- Які «найяскравіші» спогади з війни? Яка картинка з’являється перед очима як тільки згадуєш про своє перебування там?

Там було справжнє пекло. Коли це все падало, рушилось, мені здавалось, що це все відбувається не насправді, а наче у фільмі. Взагалі коли ти їдеш на війну, то спочатку думаєш: «а якось буде нормально» та коли ми приїхали в аеропорт мені здавалось, що це зйомки бойовика зі спецефектами. Спершу ще якось звично сприймались обстріли, а останні два дні були надважкими, коли постійно під’їжджали танки, літали вертольоти, здавалось, що це страшний сон.

 

- Який твій прогноз на найближчий період?

Чесно сказати, для того, щоб нам відвоювати наші території у сепаратистів, російських воєнних і найманців потрібна міжнародна підтримка, як грошова так і технічна. Бо своїми силами нам буде важко без великих втрат відвоювати своє. Найкращим виходом було б введення миротворців, а тоді думаю можна було б вирішити питання на політичному рівні.

 

- Що би ти побажав тим хлопцям, яких зараз мобілізовують для захисту нашої землі?

Перше, що хочу сказати, це те, що хлопцям треба серйозно віднестись до підготовки на полігоні, бо це все пригодиться на Сході. Крім того, треба психологічно себе налаштувати, це важливий момент, бо коли їдеш туди - психологічна готовність грає визначальну роль. По собі можу сказати, що мені найбільше пригодились там навіть не навики, а психологічна стійкість.

 

Олена Британська

 

09.03.15 13:29

 МОЛОДШИЙ СЕРЖАНТ БОГДАН ЛЯХ: "МИ ВИКЛИКАЛИ АРТИЛЕРІЮ НА СЕБЕ. ЗДАЛОСЯ, ЩО ТУТ МОЄ ЖИТТЯ І ЗАКІНЧИТЬСЯ"

Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з термінала. А ми оборонялися до кінця.

Я - кадровий військовий, родом зі Львова. В 12-му році мене призвали на строкову службу, через рік я підписав контракт. Коли почалися події в Криму, нас всіх підняли по тривозі і вивезли, навіть не сказавши куди і на скільки. Потім говорили, що ми поїдемо на місяць, а виявилось, що на півроку: вдома я не був з 8 березня по 4 вересня. Спочатку я служив у 80-ій бригаді, а восени перевівся у спецпідрозділ, який сформували у Львові.

военнослужащий лях

Для нас, молодих контрактників, які ніколи не бачили війни, перші обстріли, перші кулі, як і перші смерті сприймалися важко. Коли під Слов'янськом загинув мій товариш, ми всі зібралися біля нього, дехто з хлопців навіть плакав. Але ми мусили виконувати завдання, звикаючи до війни.

У відділенні, де я був командиром, нас було семеро. Ми пройшли Слов'янськ, зачистку навколишніх сіл, отримали перші контузії. У середині липня ми з хлопцями вирушили до луганського аеропорту допомагати декільком нашим підрозділам, які були взяті у кільце ворогами.

Коли ми у складі 80-ої бригади під'їхали до об'їзної дороги Луганська, до аеропорту залишалось близько10 кілометрів. З обох боків - села: Розкішне і Георгіївка. Два мости: під одним ішла залізниця, під другим - автомобільна дорога. Там стояли сєпарські блокпости, тому прориватися нам довелося з боєм, який тривав понад 5 годин. Саме там, окрім мінометів, ми вперше відчули, що таке "Гради". Витримавши бій, у темряві ми заїхали на територію аеропорту і побачили, що за пекло там робиться. Втративши один танк, один БТР і одну вантажівку, ми всі, слава Богу, залишилися живі. Але після нашого прориву кільце знову замкнулось. Коли побули там тиждень, щоденні обстріли "Градами" здавалися вже звичним ділом. Спати там неможливо, лише відпочивати по 2, максимум 3 години. Через деякий час отримали команду зробити собі коридор для того, щоб нам підвозили боєприпаси і щоб вивозити поранених. До цього необхідні речі скидали з літака, і лише в ті дні, коли дозволяла погода, щоб його не могли збити. За допомогою хлопців з "Айдару", ми прорвалися до одного з сіл, Георгіївки. Воювати за це село нам довелося протягом двох днів, але нам вдалося таки зробити коридор і там закріпитися. В селі ворожа артилерія відпрацьовувала теж щодня, наша намагалася відповідати, але бити по Луганьску не можна було, бо сєпарськи установки стояли безпосередньо у місті. Вони розташували їх поміж будинків, одну з них я бачив навіть біля дитячого садочка. Якось ввечері по нашій позиції відробили дуже потужно. Було відчуття, що ще трохи - і тут замість нас залишиться братська могила.

У середині серпня наша група отримала завдання перекрити трасу Луганськ-Краснодон, де були сєпари. Одну частину нашого підрозділу відправили в село Хрящувате, а другу, в якій був я, в Новосвітлівку. З першого разу доїхати туди не вдалося, бо перед нами згорів один БТР з попередньої групи. Їхати було небезпечно. Дочекалися ночі і з третім підрозділом поїхали через аеропорт. За той час, поки нас там не було, він перетворився на щось страшне. Доїхавши і закріпившись в Новосвітлівці, ми отримували щоденну порцію обстрілів з найрізноманітнішої техніки: з самохідних установок, гармат, "Градів", мінометів. Цілодобові вибухи і нові поранені щодня.

А напередодні Дня Незалежності по раціях передали про перший гумконвой. Як він потрапив у Луганськ - невідомо, бо трасу ми перекрили.

военнослужащий лях

На День Незалежності вороги нам влаштували справжнє свято: з 12 ночі до 4 ранку наступного дня були нескінченні обстріли. 26-го ми помітили, як їхні танки виїхали на позиції. Я бачив 4 штуки, які працювали по наших позиціях. А нам не було чим відповідати.

У той же день я з товаришами мав забрати поранених з однієї точки. Коли ми до них дісталися, один з них вже відключився, другий ні. З нами був хлопчина, що вчився в медколеджі. Забирали ми їх з церкви і мали заносити в БТРи. Поки він їх перемотував, сам отримав осколок від снаряду, який залетів у церкву. Тобто в нас стало на одного пораненого більше. Коли затягли всіх хлопців у БТР і поїхали, по дорозі попали в яму від снаряду, на колеса намотався якийся дріт і машина не могла їхати, а другий БТР не заводився. В нас залишилась лише третя машина. За одним з сіл нас почали крити спочатку АГСом, потім мінами, а потім на одному з поворотів довелося дуже уповільнити швидкість, тому що він був різкий. Там нашу машину наздогнав якийсь снаряд. Ми ще протягли якихось 2 км вперед, але БТР зупинився. Коли його оглянули, виявилось, що пробито мотор. Неподалік побачили наші війська, які їхали на якесь завдання. Я і ще один сержант підійшли до них і відправили запит про допомогу у аеропорт. Коли повертались до БТРа, потрапили під обстріл, добре що наші поранені залишились за 2 км від того місця. Ми позалазили в якісь окопи. Пересидівши дві години, зрозуміли, що за допомогою доведеться йти пішки і подолати 10 км шляху. Було зрозуміло, що стан поранених за цей час вже значно погіршився. Ми пішли вдвох не напряму, а по прокладеній нашими дорозі. Інколи йшли, інколи бігли, повз поля, на яких нікого не було, але вони чомусь прострілювались. Впевненості, що дійдемо, не було, але не було і іншого вибору. Дуже хотілося врятувати хлопців і довезти їх "трьохсотими", а не "двохсотими". На блокпості на околиці аеропорту нас підібрали свої і доставили до командира. Коли ми спитали, чому так і не прийшла допомога, яку ми запросили 6 годин тому, виявилось, що повідомлення він просто не отримав. Ближче до 11 вечора нам дали машину, на якій ми виїхали за хлопцями, але повернулися назад. З'ясувалося, що наших поранених вже підібрали, але один з них помер.

Ми залишались в аеропорту. Наступного дня, 27 серпня, повернулися наші війська з Хрящуватого і Новосвітлівки, тому що ті села вороги зрівняли с землею. А хлопці, що ходили у розвідку, казали, що нам готують котел. Недалеко від аеропорту у ворога стояли намети, були вишикувані танки, тобто все було готово для штурму. 31 серпня для мене був найжахливіший день літа. Десь о 12 годині дня ми сиділи в бункері, по рації передали, що танки вже в аеропорту. Почався хаос, всі екіпірувалися. Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Якось ми з другом перебігали з одного будинку в інший, забігли за земляний насип. І в мене на очах моєму товаришу півщоки прошило кулею, мене обдало кров'ю. Він впав, я підліз до нього і хотів зрозуміти, звідки та пуля летіла, тільки пригнув голову і під саму верхівку насипу влітає танковий снаряд, від потужності мене відкинуло в бік. Я підвівся, доповз до товариша, перемотав, поблизу була котельня, затяг його туди. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з терміналу. А ми оборонялися до кінця. З гранатометів підірвали один танк, бензовоз, БМП і ще якусь машину. Пішла хвиля піхоти. Всюди їздили їхні танки і палили нашу техніку. Було багато вбитих, але найбільше поранених, багатьох взяли у полон.

Нам довелося замовляти артилерію, що стояла трохи далі за аеропортом, на себе, бо не було іншого виходу, тільки так можна було якось розбивати ворога.

Тоді мені здалося, що ось там моє життя і закінчиться.

Але був момент, коли вони трохи відступили, техніка не їздила. Навкруги руїни - жодного живого місця. Пораненими завалено півбункера. Тоді нам дали наказ відступати. Ми почали відходити групами. 24 бригада, яка виїхала нам на допомогу, попала в засідку, їх обстріляли, і вони повернулися назад. Прорвався лише один водій на звичайному "Уралі", оця людина - точно герой. У своїй неброньованій машині він вивіз купу людей, які потребували допомоги.

З бункеру усі виходили без світла, дорогу було видно лише завдяки палаючій техніці. Взльотку щільно накривали, тому ми пробиралися повз неї. Але нам вдалося вибратись, ми подолали близько 7 кілометрів і дійшли до Георгіївки, де чекала 24-та бригада. Звідти нас завезли на завод в Лутугіно, але тільки ми туди дісталися, одразу почалися обстріли заводу. У кожного просто руки тряслися від втоми: хлопці курили сигарету за сигаретою. Протримались ще добу і наступного дня, 1 вересня, нас забрали і привезли в Побєду. Вимучені, брудні, в крові, там ми нарешті переодяглися і переночували. В мене була контузія, а з барсєтки, в якій я тримав документи і носив на тілі, витягнув три осколки.

Ввечері 2 вересня нас відправили у Чугуїв. Там всі здали зброю і бронежилети. Цікаво, що ротацію нам так і не зробили, а назвали це втратою боєздатності.

Додому відправили, але якби не ця ситуація в аеропорту, це відбулося б нескоро.

Вдома серед людей я спочатку себе почував некомфортно. Зважаючи на те, що не жив в умовах цивілізації півроку, я не зовсім розумів де знаходжусь. Тут люди по місту нормально ходять, машини їздять, ніхто війни не відчуває, а там люди помирають просто в тебе на руках. Коли я тільки приїхав, сів на ліжко - і мене трясло. Понад тиждень спати не міг нормально. Снилися бої в аеропорту. А коли почув у місті салюти, може, це для когось і смішно, я не знав куди себе подіти. З часом все нормалізувалося. Я довго пробув вдома. Тепер ось повернувся назад, на службу, не можу вже без цього. Єдине чого хочеться, щоб війна закінчилася, щоб перемога за нами, і тоді, дасть Бог, я створю собі сім'ю.

 

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

 

Отакі вони, наші герої

  • 02.08.15, 12:49
Комбат 95-ї бригади ВДВ: Найскладніша наша операція? Та біс його знає. Просто – роботаНеділя, 02 серпня 2015, 12:21
 

Комбат 95-ой аэромобильной бригады Игорь Герасименко – один из самых молодых военных героев Украины. "Золотую Звезду" он получил из рук президента в тридцать лет, в перерыве между работой под Донецком и Дебальцево этой зимой – "за исключительное личное мужество и героизм".

Под этой стандартной формулировкой скрывается множество успешно выполненных военных задач, из которых складываются будни войны. В том числе – и рейд 95-ки по тылам врага ровно год назад. Тогда перед десантниками стояла задача вывести из окружения украинские войска из-под границы с РФ. В ходе рейда он был дважды ранен, но отказался от госпитализации, оставшись командовать батальоном. После этого майор Герасименко воевал практически во всех ключевых зонах боевых действий в Донбассе – от Донецка до Дебальцево.

Этим летом профессиональный праздник – День ВДВ – украинский офицер снова отмечает на востоке страны, готовясь к новому заданию.

Вспоминать о былых заслугах, а тем более о ранениях, как и вообще говорить о себе, комбат не очень любит. Но все-таки согласился рассказать "Украинской правде" о том, как стал военным, каковы принципы украинских десантников и что помогает батальону выполнять поставленные задачи.

ПОПАВ НА КУРС МОЛОДОГО БОЙЦА В ДЕСНУ, Я ПОДУМАЛ: "ЗАЧЕМ МНЕ ЭТО ВДВ?!

 

Всему виной – "В зоне особого внимания" (советский фильм о десантниках – УП). Я обычно шучу, что это он мне всю жизнь испортил в пятом классе. До его просмотра я вовсе не мечтал быть офицером. Ну, максимум, срочную службу планировал отслужить. А вот покойный отец мечтал увидеть меня летчиком, у него самого карьера военного не сложилась.

Когда закончилась школа, я задумался. Не в юридический же мне было поступать! Решил стать военным. Но – только десантником. Так я оказался в Одесском сухопутном институте на факультете аэромобильных войск.

Правда, попав оттуда на курс молодого бойца в Десну, я подумал: "Зачем мне это ВДВ?!" Там нас очень сильно гоняли. Я все надеялся, что это просто недолгая проверка и скоро все закончится. Но все четыре месяца нас так готовили. Уже в самой Одессе к курсантам относились гуманнее. А сразу после выпуска я попал в 95-ю бригаду. Там и до войны было нескучно, а с ее началом тем более.

Из части мы вышли 8 марта 2014 года. Сперва были на юге. Потом начался Восток – Доброполье, Славянск, гора Карачун, Семеновка, Селезневка, Красный Лиман, Кривая лука, Краматорск, Лисичанск.

После этого мы пошли в рейд. Он начался с Саур-Могилы, а закончился через Красный Луч. Следующий эпизод войны – Ясинуватая, Тельманово, шахта Дудовка под Донецком, Дебальцево.

У нас не было никаких соплей – ни в начале войны, ни на войне. Никто никого не упрашивал. Задачи ставились – задачи выполнялись.

Кто не выполнял – отправлялся в Житомир. Возвращение в часть было для нас ссылкой, наказанием. Никто не хотел чувствовать себя изгоем. Поэтому невыполненных задач у нас не было. Насколько можно было – настолько мы их всегда выполняли, выполняем и будем выполнять.

ЖИВЫЕ ЗАВИДОВАЛИ МЕРТВЫМ – ТАК БЫ Я КРАТКО ОПИСАЛ НАШ РЕЙД ПО ТЫЛАМ ВРАГА

 

Наш бывший командир Забродский (Михаил Забродский, бывший командир 95-ой бригады, теперь командующий ВДВ ВСУ – УП) ездил с нами на все серьезные задачи. Нас, молодых комбатов, он обучал воевать. А когда увидел, что мы можем работать самостоятельно – начал отпускать самих. Он давал нам самостоятельность. Это воспитывало в нас ответственность и мотивировало, что очень пригодилось во время выполнения боевых задач.Комбатом я стал при трагических обстоятельствах. Во время боя под Селезневкой погиб комбат 1-го батальона Тарас Сенюк – и меня, ротного из 13-ого батальона, назначили исполняющим обязанности командира. Первый бой, как комбат, я принял в Кривой Луке.

Например, во время рейда по тылам врага. В целом, я описался бы его кратко – "живые завидовали мертвым". Потому что почти на всем пути не было никакой возможности отправить раненых в тыл, и эвакуации им приходилось ждать по три дня.

Мы отправились туда вытащить хлопцев из Изварино – а чтобы это сделать, нужно было пройти через Саур-Могилу. Словом, мы реально залезли в тыл врага, в самую задницу. И вылезли оттуда только благодаря Забродскому – его хитрости и его интуиции. Очень устали. Когда вышли оттуда – не верилось, что все закончилось и едем домой.

Была ли это самая сложная наша операция? Да черт его знает. Просто – работа.

Принцип, которым мы руководствовались тогда и во всех других случаях – не бросать своих ни при каких обстоятельствах. Это не просто девиз, который мы произносим, а и доказываем на деле. Новички, мобилизованные видят, что мы действительно так поступаем – и учатся этому сами. Наверно, именно поэтому пленных из 95-ой бригады нет.

О невозвратных потерях я говорить вообще не люблю. Считается, что в сравнении с другими бригадами ВДВ и поправкой на сложность задач, у нас они не очень большие. Но для меня лично даже один погибший – это много, это большая потеря. Предпочитаю воевать так, чтобы даже "трехсотых" не было. Хотя у нас их теперь много – в батальоне каждый второй ранен. Некоторые уже по несколько раз.

Звезда Героя, которую мне вручили, – это награда каждого из них, всего батальона. Каждый из них достоин этой звезды. Это их заслуга, всех, общая. Просто в моем лице наградили весь батальон.

НЕСМОТРЯ НА ПЕРЕМИРИЕ, МЫ ВСЕ РАВНО ВСЕ ВРЕМЯ ГОТОВИМСЯ К ВОЙНЕ

 

Главный залог успеха на войне – не техника и не экипировка, а слаженный коллектив. У меня в батальоне все на своих местах. Замы, командир батареи, командиры рот и отдельных взводов работают вместе и дополняют друг друга. Именно благодаря этой гармонии, думаю, нам удается выполнять поставленные задачи.

Сначала мы все были смелыми, а теперь стали уверенными. Бездумное рвение ушло.Мы стали аккуратней, осмотрительней, осторожней, внимательнее. Пережитый страх положительно в этом плане на нас повлиял.

Больше никто не позволят себе замечтаться, передвигаясь в колонне. Если дорога 60 километров, то все 60 километров каждый будет смотреть в свой сектор. Потери нас научили этому, спустили на землю, показали, что мы тоже смертные и что если будем ловить ворон – станем следующими. Уверенность пришла вместе с уверенностью в себе и тех, кто рядом.

Мы попробовали воевать и знаем теперь, что мы можем. И будем.

Откровенно говоря, я не сказал бы, что очень доволен тем, что нахожусь тут. Но и дома уже не могу.

На войне, бывает, хочется уволиться – а попадешь домой, и через три дня уже рвешься назад. Поговорил с пацанами – так у всех. На войне мы уже чувствуем себя "в своей тарелке" больше, чем дома.

Последнее время мы находимся в Авдеевке. По сравнению с тем, что нам уже довелось пройти, это просто курорт. Не хватает тут, разве что, только пляжа. Хотя противника недооценивать нельзя. И, несмотря на перемирие, мы все равно все время готовимся к войне.

Потому что очень хотим мира.

Анастасия Рингис, для УП

 

19 жовтня, 2015 13:24   ▪   Версія для друку

Міноборони опублікувало аналіз бойових дій поблизу Іловайська після вторгнення військ РФ. Інфографіка

Аналіз бойових дій в районі Іловайська після вторгнення російських військ свідчить, що українські підрозділи своїми діями нанесли значних втрат противнику, скували значні його сили, стабілізували лінію зіткнення та не допустили подальшого просування незаконних збройних формувань в глибину української території.

Міністерство оборони України опублікувало аналіз бойових дій в районі Іловайська Донецької області після вторгнення російських військ 24-29 серпня 2014 року. У вступі зазначається, що ще до початку захоплення Російською Федерацією та її найманцями території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, а також частини Донецької і Луганської областей, Україна зіткнулася з безпрецедентним інформаційним впливом з боку країни-агресора. 

ЧАСТИНА 1

Склад і розташування українських та російсько-терористичних військ на південному сході Донецької області станом на 08.00 24 серпня 2014 року

 

Розташування українських військ.

39-й батальйон територіальної оборони (БТрО) виконував завдання з недопущення прориву незаконних збройних формувань (НЗФ) на шести блокпостах в районі населених пунктів Обільне, Олександрівка, Новий Світ, Світле, Новодвірське, Многопілля Донецької області. Базовий табір 39-го БТрО було розгорнуто в районі с. Чумаки Старобешівського району. Також в районі Чумаків була зосереджена реактивна батарея 93-ї окремої механізованої бригади (ОМБр).

2-а батальйонна тактична група (БТГр) 51-ї ОМБр виконувала завдання по рубежу Олександрівка — Кірове — Новодвірське.

40-й БТрО виконував завдання з блокування Іловайська шляхом виставлення опорних пунктів та блокпостів на основних шляхах сполучення та висотах в районах Грузько-Ломівка, Кобзарі, Зелене, Покровка. Базовий табір батальйону було розгорнуто поблизу с. Покровка. Також в районі с. Покровка був зосереджений рейдовий загін зі складу 3-ї БТГр 51-ї ОМБр.

Загальновійськовий резерв керівника сектору Б (підрозділи 93-ї ОМБр та 17-ї окремої танкової бригади (ОТБр)) були зосереджені поблизу Грузько-Ломівки, Зеленого, Широкого та Кобзарів.

3-я БТГр 51-ї ОМБр (у якості загальновійськового резерву) була зосереджена в районі сел. Дзеркальне Амвросіївського району. Також поблизу Дзеркального було зосереджено угруповання української артилерії: реактивна артилерійська батарея та реактивний артилерійський взвод 51-ї ОМБр, зокрема батарея САУ 2С1 «Гвоздика»; 6 од. мінометів 2С12 «Сані»; 4 од. протитанкових гармат МТ-12 «Рапіра».

1-а БТГр 28-ї ОМБр, 1-а БТГр 51-ї, десант (до 50 осіб) 25-ї окремої повітряно-десантної бригади (ОПДБр) та сили 3-го окремого полку спеціального призначення були зосереджені в районах населених пунктів Кутейникове, Благодатне, Амвросіївка.

В районі с. Велика Шишівка Шахтарського району зосереджувалися сили і засоби ротної тактичної групи 93-ї ОМБр. Оборону важливої висоти — кургану Савур-Могила — здійснював зведений підрозділ під керівництвом полковника Ігоря Гордійчука.

Зведений підрозділ (до 20 осіб) зі складу 42-го БТрО у взаємодії з підрозділами спеціального призначення висувалися в район Савур-Могили для посилення підрозділів, що його обороняли, та знаходилися в районі с. Свистуни Амвросіївського району.

5-й БТрО виконував завдання з посилення ділянки державного кордону на рубежі Кутейникове — Мокроєланчик, встановивши блокпости на загрозливих напрямках.

9-й БТрО виконував завдання з оборони рубежу Мокроєланчик — Новоазовськ.

Розташування загонів НЗФ

У м. Іловайськ зосереджувалося до 250 бойовиків.

На південно-східній околиці м. Моспине противник обладнав укріплений район та зосередив там до 500 бойовиків. Мости через річку Грузька було заміновано.

В районі м. Ларине загони НЗФ також обладнали укріплений район.

Усі підходи до Донецька були перекриті опорними пунктами бойовиків.

Розташування регулярних підрозділів Збройних сил Російської Федерації

Підрозділи ракетних військ і артилерії (до шести дивізіонів реактивної та ствольної артилерії) збройних сил Російської Федерації здійснювали обстріли позицій українських військ з районів населених пунктів Пріміусскій, Ольховскій, Зарєчний, Лєнінскій, Новоніколаєвка Куйбишевского і Матвєєв-Курганського районів Ростовської області РФ.

Чотири БТГр збройних сил Російської Федерації (від 247-го десантно-штурмового полку 7-ї десантно-штурмової дивізії Повітряно-десантних військ, дві БТГр зі складу 331-го повітряно-десантного полку 98-ї повітряно-десантної дивізії та 19-ї окремої мотострілецької бригади Південного військового округу (ВО), БТГр 56-ї окремої десантно-штурмової бригади Повітряно-десантних військ) були зосереджені на території Російської Федерації в районах населених пунктів Куйбишево, Русскоє, Пєтропольє, Матвєєв Курган. Також західніше Таганрога зосереджувалася російська БТГр для дій в напрямку Новоазовська.

Зазначені батальйонні тактичні групи були посилені підрозділами спеціального призначення зі складу 10-ї,22-ї,346-ї окремих бригад спеціального призначення та 25-го окремого полку спеціального призначення Південного ВО; 24-ї окремої бригади спеціального призначення Східного ВО та 45-ї окремої розвідувальної бригади спеціального призначення Повітряно-десантних військ.

Загалом угруповання збройних сил РФ, що розташували поблизу російсько-українського кордону на півдні Ростовської області нараховувало: особового складу — до4 тис. осіб; танків — до 20 од.; бойових броньованих машин — до 90 од.; артилерійських систем — до 30 од.; РСЗВ — до 20 од.

ЧАСТИНА 2

Хронологія подій

24.08.2014

Після нанесення вогневого ураження з території Росії, 5-й БТрО, який виконував завдання з прикриття державного кордону на рубежі Кутейникове — Мокроєланчик, самовільно залишив свої позиції. Тим самим було оголено правий фланг наших військ. Особовий склад цього батальйону залишив зону бойових дій і відступив до місця постійної дислокації в Івано-Франківській області (близько 1000 км. від району ведення бойових дій)

Через державний кордон — в прогалину, яка утворилася, вторглися підрозділи збройних сил Російської Федерації, здійснивши при цьому акт агресії та порушення норм права війни.

Російські вояки перейшли кордон поблизу прикордонних населених пунктів Новоалєксандровскій і Авіло-Успєнка (Росія) та Берестове і Кузнецово-Михайлівка (Україна). Не зустрічаючи спротиву на своєму шляху, окупанти просунулися до рубежу: Ленінське — Ольгинське — Новоіванівка — Кумачове.

О 13.15, після мінометного обстрілу району сел. Кутейникове, де розташовувався базовий табір, особовий склад 1-ї БТГр 28-ї ОМБр у кількості 223 осіб (крім 18 військовослужбовців) самовільно залишив позиції та відійшов у напрямку Старобешевого.

Близько 14 години до Осикового прорвалися російські війська — до двох повітряно-десантних рот. Вони здійснили спробу оточення 3-ї БТГр 51-ї ОМБр в районі сел. Дзеркальне. Одна колона російських військ (до 50 БМД) просувалася в напрямку м. Комсомольське.

О 14.30 парою вертольотів Мі-24 було завдано удару по підрозділах повітряно-десантних військ ЗС РФ, що були розташовані поблизу с. Шевченко.

Ротній тактичній групі 93-ї ОМБр було визначено завдання: висунутися та посилити підрозділ під керівництвом полковника Гордійчука на кургані Савур-Могила. Завдання виконано не було. Після бойового зіткнення з противником в районі с. Мануйлівка Шахтарського району група здійснила відхід, і з’явилася тільки 25 серпня в районі Іловайська.

Підрозділи 51-ї ОМБр, які несли службу на блокпостах південніше Донецька, залишили їх та зосередилися в базовому таборі бригади в районі сел. Березове Мар’їнського району.

25.08.2014

Заходи інформаційного впливу ворога та повідомлення ЗМІ спровокували підрозділи 51-ї ОМБр на залишення базового табору в районі сел. Березове. За одну ніч відступили більше 1200 осіб. Військовослужбовці, які не відійшли, в подальшому виконували завдання в районі Іловайська. Це призвело до послаблення лівого флангу нашого угруповання і ускладнило виконання завдань українськими підрозділами біля Іловайська. Але командування не втратило контроль над ситуацією.

Користуючись ситуацією, що склалася, після виходу передових загонів 19-ї окремої мотострілецької бригади Південного ВО та 331-го повітряно-десантного полку 98-ї повітряно-десантної дивізії ЗС РФ на рубіж Амвросіївка — Кутейникове, Василівка — Сонцеве — Гранітне — Тельманове основні сили цих підрозділів (до 2 рот танків та БТР, посилені реактивною батареєю установок БМ-21 «Град») продовжили ведення рейдових дій в напрямку Тельманового і Новоазовська. Одночасно до БТГ зі складу 247-го десантно-штурмового полку розпочали ведення рейдових дій в напрямку с. Щербак та м. Новоазовськ.

Після проведення артилерійської підтримки атаки з вогневих позицій, розташованих на території РФ, підрозділи збройних сил РФ оволоділи наступними рубежами:

на півночі: Старобешеве — Агрономічне — Кутейникове — Амвросіївка;

на півдні: Сонцеве — Гранітне — Тельманове — Новоазовськ.

Використовуючи результати рейдових дій російськими військ та відхід підрозділів 51-ї ОМБр, загони Донецько-Макіївського незаконного збройного формування здійснили прорив на напрямку Донецьк — Новий Світ і, вийшовши до населеного пункту Старобешеве, блокували підрозділи 39-го та 40-го БТрО в районі Іловайська.

Після цього підрозділи ЗС РФ частково відійшли до кордону:

на півночі — в райони населених пунктів Старобешево, Кутейникове, Амвросіївка;

на півдні — в район між населеним пунктом Маркине та населеним пунктом Щербак (на північний схід від Новоазовська).

Внаслідок просування противника на півдні 9-й БТрО повністю згорнув свої опорні пункти та відійшов до Маріуполя. Усі намагання командування повернути його в район виконання завдань були марними.

Уникаючи виконання завдань, командир 39-го БТрО прийняв рішення про відведення батальйону з району виконання завдань, мотивуючи це тим, що він хоче зберегти особовий склад та техніку. В ніч з 25 на 26 серпня батальйон залишив опорні пункти і блокпости, які займав по лінії Новий Світ — Оленівка, чим оголив лівий фланг Іловайського угруповання.

Об 11.00 силами і засобами, що перебували у розпорядженні керівника АТО, було нанесено вогневе ураження по підрозділам противника в районах населених пунктів Кумачове, Побєда, Моспине, Старобешеве та Кутейникове. Внаслідок цього було знищено пункт управління та значну частину ворожої БТГр в районі с. Победа.

Близько 14 години в районі сел. Кутейникове підрозділи 3-ї БТГр 51-ї ОМБр вступили у бій з підрозділами Повітряно-десантних військ ЗС РФ. Під час бою було захоплено в полон 10 російських десантників (331-й повітряно-десантний полк 98-ї повітряно-десантної дивізії).

О 15 годині Кутейникове, Старобешеве та Амвросіївка були блоковані російськими військами. В Кутейниковому українських військових було взято в полон, 30 військовослужбовців вели бій в оточені. По захопленій радіостанції противник вийшов на зв’язок з керівником сектору Б та висунув вимоги щодо обміну полоненими.

В районі сел. Старобешеве у ході мінометних обстрілів противника було знищено дві артилерійські батареї 55-ї окремої артилерійської бригади (ОАБр), яка висунулися у район бойових дій згідно з рішенням керівництва сектора Б.

Близько 16 години артилерія Збройних Сил України нанесла вогневе ураження противнику в районі с. Агрономічне.

БТГр 72-ї окремої механізованої бригади було визначене завдання — висунутися на рубіж Старобешеве — Комсомольське та зупинити подальше просування противника. Але особовий склад всіляко уникав виконання завдання. Внаслідок цього, лише 28 серпня батальйонна тактична група вийшла в район с. Стила Старобешівського району.

26.08.2014

Угруповання російських військ розпочало укріплення зайнятих позицій, у першу чергу артилерійських засобів ураження по рубежу Новий Світ — Старобешеве — Горбатенко — Чумаки — Світле.

Залишки зведеного підрозділу 51-ї,28-ї ОМБр, десанту 25-ї ОПДБр, які виконували завдання в районі населених пунктів Благодатне, Амвросіївка і Кутейникове, самовільно здійснили відхід на захід. Частина з них після перепідпорядкування керівнику сектору Б була оцінена, як така, що неспроможна виконувати завдання, тому була відправлена для відновлення боєздатності.

1-а бригада оперативного призначення Національної гвардії України мала закріпитися на рубежі Комсомольське — Гранітне. Внаслідок неготовності підрозділв бригади до бойових зіткнень, вони не вийшли на рубіж. Після відходу вони зосередилися в Старогнатівці, Гранітному та Маріуполі.

27.08.2014

Реагуючи на загострення ситуації в секторі А (східна частина Луганської області), штаб АТО продовжував нарощування Іловайського угрупування.

Зведений підрозділ 42-го БТрО та розвідувальна рота (110 осіб) на чотирьох вертольотах був перекинутий для посилення Іловайського угруповання. Незважаючи на те, що під час посадки вертоліт зазнав аварії в районі сел. Березове, і 15 військовослужбовців отримали травми, зведений підрозділ виконував завдання в районі Іловайська спільно із військовосулжбовцями 92-ї,93-ї та 51-ї ОМБр.

О 10 годині зведений десантний загін 95-ї окремої аеромобільної бригади (50 осіб) був десантований в районах населених пунктів Старобешеве та Роздольне із завданням забезпечити вихід БТГр 72-ї ОМБр та утримати рубіж Старобешеве — Роздольне. Але ця група не дійшла до зазначеного рубежу.

Військовослужбовці 42-го БТрО, які посилювали групу на кургані Савур-Могила, після відходу також були включені до складу угруповання.

Підрозділи російських військ намагалися уникати прямих зіткнень з нашими підрозділами. В цей період з боку російських військ переважно застосовувалася артилерія. Ведучи постійний методичний вогонь, артилерія противника намагалася нанести максимальні втрати нашим підрозділам, зламати їх бойовий дух та примусити здатися в полон.

Незважаючи на постійні обстріли наші підрозділи продовжували виконувати визначені завдання. Своїми діями вони скували значні сили противника, стабілізували лінію зіткнення та не допустили подальшого просування незаконних збройних формувань в глибину території.

28.08.2014

Угруповання ракетних військ і артилерії ЗСУ для підтримки українських військ в районі Іловайська та нанесення ураження російським військам було зосереджено в районі населених пунктів Пологи, Куйбишеве та Малоянісоль.

До вогневого ураження противника було залучено ракетний дивізіон 19-ї окремої ракетної бригади (ОРБр); гаубичний артилерійський дивізіон 55-ї ОАБр; реактивна артилерійська батарея 27-го реактивного артилерійського полку, реактивна артилерійська батарея 72-ї ОМБр, реактивна артилерійська та самохідна артилерійська батареї 17-ї ОТБр. Угрупованням керувала оперативна група штабу АТО на чолі з полковником Ярусевичем.

До вогневого ураження також залучалися вертольоти армійської авіації. В період з 25 по 31 серпня штабом АТО активно велася розвідка позицій противника. За цей період противником було збито 6 безпілотних літальних апаратів 383-го полку ДКЛА Повітряних Сил ЗСУ в районі Іловайська та с. Петрівці.

Напередодні Президент РФ Володимир Путін запропонував надати українським підрозділам в Іловайську «зелений коридор» для виходу з оточення. Але близько 22.30 перший заступник начальника Генерального штабу ЗС РФ генерал-полковник Микола Богдановский повідомив, що умови змінюються: вихід можливий без зброї та важкого озброєння. Ці умови були відхилені як такі, що становлять великий ризик для наших військових. Це рішення було доведене до відома керівника сектора Б.

Вихід (прорив) був запланований на 3 годину ночі, але (за поясненнями керівника сектора Б, з урахуванням, що не всі вчасно зібралися), вихід був перенесений на ранок.

В подальшому, була досягнута домовленість керівництва сектору Б з представниками збройних сил РФ про вихід з технікою та зброєю. Згідно з домовленістю, на світанку 29 серпня 2014 року, після прибуття двох бронетранспортерів зі складу збройних сил РФ (один — в Многопілля, другий — в Агрономічне), передбачалося здійснити супровід двох колон українських підрозділів до рубежу Старобешеве — Новокатеринівка. Після цього в Старобешевому планувалася передача російській сторні двох полонених десантників та одного пораненого сержанта зі складу 8-ї окремої мотострілецької бригади ЗС РФ.

Переговори про умови виведення наших військ за дорученням керівника сектора Б вів начальник розвідки оперативного командування «Південь» полковник Олександр Штурко О.С. з офіцером підрозділу Повітряно-десантних військ ЗС РФ з позивним «Клен», який, в свою чергу, спілкувався з керівництвом своєї військової частини.

29.08.2014

За командою «БУРАН-555» керівника сектору Б генерал-лейтенанта Руслана Хомчака о 04.45 29 серпня розпочався запланований вихід українських підрозділів, які блокували та зачищали м. Іловайськ, на рубіж Многопілля — Агрономічне. На визначений рубіж підрозділи прибули протягом 07.00-07.30.

О 6 ранку до сел. Многопілля прибув російський бронетранспортер, де офіцер Повітряно-десантних військ ЗС РФ повідомив начальнику розвідки оперативного командування «Південь» полковнику Олександру Штурку, що умови змінені і російська сторона дозволить вихід українських підрозділів за одним маршрутом, без зброї, боєприпасів, бойової та іншої техніки.

Офіцери ЗС РФ неодноразово відтягували час проходу через так званий «зелений коридор». Лише потім стало відомо, що цей час був потрібен ЗС РФ для інженерного облаштування засідок, з яких розстріляли наші колони.

Зрештою, російськие командування підтвердило вихід сил АТО з зачохленим озброєнням. За цей час підрозділи збройних сил Російської Федерації зайняли вигідні позиції та під час виходу, і впритул розстріляли колони українських військ, які виходили з Іловайська. Незважаючи на надзвичайно критичні обставини, багато українських бійців прийняли нерівний бій в районі с.Червоносільське Амвросіївського району і нанесли значні втрати підрозділам ЗС РФ.

Одночасно керівництво АТО задіяло літаки для ураження супротивника. В ході нанесення ударів один український літак був збитий. Льотчик катапультувався. Завдяки героїчним діям української авіації, командування отримало координати районів розташування російських військ, і по ним було нанесено ураження артилерією сил АТО.

30.08.2014

Незважаючи на те, що підрозділи 72-ї ОМБр не вийшли на рубіж Комсомольське — Старобешеве, а підрозділи 1-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії не змогли утримати Комсомольське і відійшли на Гранітне, 2-а БТгр 17-ї ОТБр та 19-й батальйон територіальної оборони закріпилися на позиціях вздовж річки Кальміус.

Угруповання артилерії, яке було створено в районі населених пунктів Пологи, Куйбишеве та Малоянісоль (ракетний дивізіон 19-ї ОРБр; гаубичний артилерійський дивізіон 55-ї ОАБр; три реактивні батареї від 27-го реактивного полку, 72-ї ОМБр та 17-ї ОТБр; самохідна артилерійська батарея 17-ї ОТБр) нанесло потужне вогневе ураження противнику та зупинили його подальше просування.

Це дозволило вивести 40-й БТрО з району Іловайська практично без втрат. При цьому, його вихід було здійснено за іншим маршрутом — на південь.

ВИСНОВКИ

Аналіз бойових дій в районі Іловайська після вторгнення російських військ 24-29 серпня 2014 року свідчить, що, незважаючи на несприятливу обстановку, українські підрозділи своїми діями нанесли значних втрат противнику, скували значні його сили, стабілізували лінію зіткнення та не допустили подальшого просування незаконних збройних формувань в глибину української території.

В ході боїв були отримані та задокументовані беззаперечні докази вторгнення збройних сил Російської Федерації на територію України, що призвело до посилення санкціїй Європейського Союзу, США, Канади, Японії та інших країн проти Росії.

Злочинний розстріл колон українських військ, які виходили з Іловайська, яскраво продемонстрував терористичну сутність Російської Федерації, що стало уроком на майбутнє.

Досвід, отриманий за результатами бойових дій в районі Іловайська після вторгнення російських військ 24-29 серпня 2014 року, зокрема низка поразок та самовільних відступів окремих підрозділів сил АТО, зумовили необхідність інтенсифікації процесів підготовки особового складу, управління, взаємодії, забезпечення та створення резервів.

Недоліки взаємодії добровольчих загонів з підрозділами ЗСУ дали підстави для початку процесу їх входження до складу Збройних Сил, Національної гвардії або перетворення на спеціальні батальйони Міністерства внутрішніх справ України. Наразі цей процес в цілому завершено.

Нагадаємо, у серпні прокуратура оприлюднила список загиблих у Іловайському котлі бійців. Список складається з 366 імен.

 

Хронология военных преступлений России в Украине

    23.07.16, 15:38 преступления, россия   

Христина Ганжа перепечаталa из russiakills.com сегодня в 14:37

Вплоть до настоящего времени Россия продолжает использовать наемников и кадровых военных для провокаций. Несмотря на минские договоренности и заявления о прекращении огня и отводе вооружения, боевики систематически обстреливают города, позиции ВСУ, а также занимаются похищениями людей и их пытками. Кроме того, в РФ вывозят заводы и предприятия, которые были построены Украиной. Россия целенаправленно пытается разрушить инфраструктуру Донбасса и сделать из него террористический гнойник, мешающий жить всей стране. По оценкам ООН, число погибших в конфликте на Востоке Украины превысило 9 тысяч человек, в том числе 2 тысячи гражданских лиц, «многие из которых, по всей видимости, погибли в результате неизбирательных ракетных и минометных обстрелов боевиков».

Пытки и убийство пленных.
Боевики Путина не просто совершают военные преступления, убивая мирных жителей и пытая пленных, но и издеваются над телами погибших. Наиболее известен среди террористов гражданин РФ Алексей Мильчаков, воюющий в так называемом ДШРГ «Русич». Фашисты, вошедшие в это подразделение боевиков, были неоднократно замечены не только в пытках пленных и расстреле безоружных украинских военных, но и в издевательстве над телами погибших. Так, в феврале 2015-го, после захвата Дебальцево подразделение Мильчакова срезало лица с украинских военных.

Расстрел пленных военных у села Красный Партизан
Враг застал врасплох украинский блокпост в селе Красный Партизан. 12 или 13 украинских солдат были вынуждены сдаться. Двенадцать из них посадили к стене у дома, служившего их последним убежищем. Пять из них были расстреляны здесь же, трое умерли от ран прямо на этом месте. Один из расстреливавших снял на видео место преступления после того, как произошел расстрел. Тела мертвых были сброшены кучей на обочине, чтобы их мог забрать грузовик. Затем появилось ещё одно тело. Палачи сняли тела снова, чтобы продемонстрировать свои «достижения».

В августе 2014 боевики «Русича» расстреляли колонну бойцов «Айдара», а пленных и раненых добивали выстрелами в голову. Позже фотографии со своими «геройствами» боевики выложили в соцсети.

Теракты на украинской территории
С начала военной агрессии РФ в Украине по целому ряду городов страны произошло огромное количество терактов с жертвами среди мирного населения. Так, в Одессе с апреля 2014 российские диверсанты начали взрывать военкоматы, офисы волонтерских организаций, офисы ПриватБанка и объекты инфраструктуры. Лишь по счастливой случайности в следствие взрывов никто не пострадал. В Харькове же было совершено 24 теракта, в ходе которых погибли и получили ранения люди.

22 февраля 2015-го

Подрыв украинского митинга

В честь годовщины Революции достоинства мирные жители города вышли на марш. Боевики взорвали взрывное устройство направленного действия, из-за чего погибли 4 человека. 9 получили ранения. В результате теракта погиб известный Харьковский активист Игорь Толмачев и подполковник милиции Рыбальченко, приехавший из города Первомайска по заданию УВД организовывать сопровождение митинга.

19 января 2015

Подрыв суда

года после заседания по делу проукраинского активиста в Московском районном суде Харькова случился взрыв. Боевики имели цель взрывом эскалировать конфликт, возникший между властями и добровольцами. 14 человек получили ранения. Все они были украинскими националистами.

9 ноября 2014

Подрыв кафе

Вечером было взорвано взрывное устройство в рок-пабе «Стена» Ранение получили 11 человек.

 Участие детей в боевых действиях.

Наблюдатели СММ ОБСЕ зафиксировали на блокпостах «ДНР» 14-летних малышей с оружием в руках. Подтверждал это и лидер боевиков Александр Захарченко, который заявил журналистам, что в отряде «Оплот», которым он лично командует, есть бойцы в возрасте 14 лет, уже имеющие награды за участие в боевых действиях.

10 февраля 2016.

Новомихайловка.

10 февраля 2016 года боевики заминировали участок близ дороги, по которой через КПП «Новомихайловка» люди выезжали на свободную украинскую территорию. В результате взрыва автобуса, ехавшего в Курахово, погибли четыре человека.

11 февраля 2015.Обстрел автостанции

 11 февраля в Донецке боевики из минометов расстреляли автостанцию, которая находится в центре города. Снаряды попали в несколько маршруток. Погибли водители и пассажиры. 4 человека получили ранения. Стоит отметить, что все обстрелы Донецка проводились исключительно для обвинения в этом ВСУ. Впрочем, мирные жители заявляли, что город обстреливает специальный мусоровоз «ДНР», переоборудованный под перевозку миномета. Спустя несколько месяцев местные «ополченцы» действительно поймали людей, обстреливающих город. Ими оказались граждане России.

10 февраля 2015.Обстрел Краматорска.

 10 февраля 2015 пророссийскими военными ракетами реактивной системы залпового огня "Торнадо" осуществлен обстрел жилых кварталов Краматорска и военного аэродрома вблизи города. Погибли 17 мирных жителей, ранены 64 человека, среди них 5 детей.

30 января 2015. Обстрел очереди за гуманитаркой

 30 января российские бандформирования в Донецке обстреляли людей, которые пришли за гуманитарной помощью. Мины попали в очередь. Погибли пять человек, 13 получили ранения

24 января 2015. Обстрел Мариуполя

 24 января 2015 утром боевики с целью устрашения мирного населения и украинских бойцов совершили хладнокровный обстрел Мариуполя. Жилой микрорайон подвергся обстрелу из систем залпового огня «Град» и «Ураган» с территории «ДНР». Попадания снарядов были зафиксированы на улицах Олимпийской, Киевской, между школами № 5 и № 69, также снаряды взорвались в непосредственной близости от рынков «Денис» и «Киевский». Сразу после обстрела люди начали покидать районы, где был совершен обстрел. Вечером и днем террористы повторно обстреляли город. В результате попадания снарядов были повреждены 53 многоэтажных дома и 37 частных. В населённых пунктах Павлополь и Сартана разрушены три подстанции, из-за чего в микрорайоне «Восточный» частично остановилась подача электричества и воды. В результате попаданий снарядов, обнаружено 14 очагов возгорания. Погиб 31 человек. 117 получили ранения.

22 января 2015

Обстрел российским военными остановки в Донецке

22 января российские военные обстреляли из минометов остановку общественного транспорта "Завод Донгормаш" Ленинского района Донецка, в результате чего погибли 8 и ранены 13 жителей города.

5 ноября 2014.Убийство "Градами" мирного населения возле Волновахи

 13 января 2015 на контрольно-пропускном пункте возле села Бугас под Волновахой при обстреле из «Града» были убиты 13 мирных жителей. 18 человек получили ранения. Все они ехали в Златоустовку на рейсовом автобусе из Донецка. Боевики «ДНР» почти сразу же признали, что теракт был совершен именно их представителями. Однако после того, как стало известно о масштабе и количество жертв теракта, террористы стали отрицать свою причастность. Снаряд, унесший жизни мирных людей, был выпущен боевиками с территории подконтрольного им Докучаевска. Больше информации тут

 Обстрелы мирного населения ради запугивания

Боевики постоянно обстреливают подконтрольную им территорию, а затем обвиняют в этом ВСУ. Артиллерийским и минометным огнем российской оккупационной армии разрушены также и многие населенные пункты на земле, которую контролирует Киев. Так, 18 августа 2014 террористы обстреляли колонну беженцев из Хрящеватого и Новосветловки Луганской области. При выводе мирных жителей из населенных пунктов боевики открыли огонь из «Градов» и минометов. 15 мирных жителей, в том числе женщины и дети, сгорели заживо в автомобилях, а также были разорваны снарядами.

 Религиозные войны

Так называемые боевики «Русской православной армии», казаки и кадровые российские военные занимаются преследованием всех иноверцев. Так, 8 июня 2014 в Славянске на праздник Пятидесятницы после богослужения в помещение церкви христиан веры евангельской «Преображение Господне» ворвались боевики Русской православной армии и арестовали диаконов Владимира Величко и Виктора Брадарского, а также двух взрослых сыновей старшего пастора - Рувима и Альберта Павенко. Христиан обвинили в преступлениях против «ДНР» и поддержке украинского войска. 9 июня террористы казнили своих пленных.

Террор мирного населения
После того, как оккупанты захватили определенную территорию на Донетчине и Луганщине, на землях «республик» боевики фактически легализировали насилие и беззаконие. Российское командование, управляющее лидерами боевиков, заявило, что законы Украины на территории недореспублик не действуют. Вместо этого работают «законы совести» боевиков. Фактически любой представитель силовиков «ДНР» и «ЛНР» вправе задерживать людей, отбирать у них личные вещи. Карательным органом, которые может «законно» расстрелять местных жителей, является «МГБ» - аналог НКВД. Любой местный житель может быть задержан и расстрелян. Огромное количество мирного населения пропало безвести. Еще большее – побывало в плену в подвалах захваченных админзданий. Основные потенциальные кандидаты на попадание в плен к террористам – проукраинские жители, а также те, у кого есть достаточно средств для выкупа. Зафиксирован ряд случаев осуществления наказаний путем сексуального надругательства, и порки задержанных кнутом. Пытки, которые применяют боевики, поистине страшны. Людей избивают, простреливают им ноги и руки, отрубают конечности, на которых набиты татуировки с украинской символикой.

Так, 17 апреля в Горловке был похищен депутат городского совета Владимир Рыбак. Патриот предпринял попытку снять флаг «ДНР» и установить украинский, но был блокирован митингующими и подошедшими им на помощь людьми в камуфляже с масками на голове. Его задержали и увезли в неизвестном направлении люди Гиркина. Спустя несколько дней в Северском Донце были найдены тела двух людей. Ими оказались Рыбак и киевский студент, который приехал в Славянск к родственникам и тоже попал в руки боевиков. На телах погибших найдены следы ожогов, ссадины, колотые ранения, более того, у мужчин вспороты животы. Судмедэксперты отмечают, что их еще живыми выбросили в реку.

Международные общественные организации зафиксировали не менее 26 пунктов, где боевики разместили фильтрационные лагеря и места массового захоронения людей. Заключенных активно используют на каторжных работах по строительству фортификационных укреплений и для вывоза имущества предприятий Украины в Российскую Федерацию. По результатам поисковых операций, в местах бывшего расположения полевых лагерей пророссийских боевиков обнаружено большое количество братских могил, тела в которых с четкими признаками пыток. Часть покойников невозможно идентифицировать вследствие невероятных пыток. Незаконные задержания и кражи людей начались еще в Славянске, и продолжаются до сих пор. За время войны через плен боевиков прошли тысячи людей, начиная от журналистов и заканчивая представителями миссии ОБСЕ.
В Зугресе террористы привязали к столбу мужчину-добровольца из батальона «Донбасс». К нему в дом утром ворвались боевики, которые задержали его и жену. Больше года боец с позывным «Зугрес» был в плену у боевиков. Его пытали, возили из «ДНР» в «ЛНР», где передавали в рабство казакам. Много раз угрожали расстрелять.

Аналогичный случай произошел 25 августа в районе Мотеля в Донецке на блокпосту террористов к столбу с украинским флагом на плечах была привязана жительница Ясиноватой Ирина Довгань. На груди у женщины была табличка с надписью «Она убивает наших детей. Агент карателей». Оказалось, что в доме в Ясиноватой у Довгань был дизельный генератор. Когда в городе три дня не было света, к ней вломились боевики, которые и обнаружили, что жительница поддерживает Украину. Спустя три дня ее освободили. Пострадавшая рассказала, что боевики содержали ее в помещении, где ее пытали чеченцы.

Август 2014. Иловайский котел, пытки пленных и безоружных солдат.

 После успешной операции по освобождению ряда городов Донецкой и Луганской областей бойцы ВСУ стали серьезной угрозой существования псевдореспублик, чего Россия позволить себе не могла. Поэтому 22 августа группировки террористов под Иловайском серьезно усиливают целые части регулярной армии РФ. С территории России и подконтрольной боевикам в течение нескольких дней шли массированные артиллерийские обстрелы участка Саур-Могила-Успенка-Амвросиевка. С этого направления и заходила российская армия. 24 августа украинские военные вошли в город, который стал центром большого котла. Боевики прибегли к наработанной еще во время чеченской войны тактике – «выжженной земли». Артиллерия утюжила каждый квадрат земли, уничтожая город вместе с мирными жителями и украинскими военными. Согласно договоренностям, попавшие в окружение подразделения ВСУ и Нацгвардии должны были выйти из котла по гуманитарному коридору, который российская армия хладнокровно расстреляла из всех видов орудий. В августе 2015 главный военный прокурор Анатолий Матиос обнародовал списки украинских бойцов, погибших во время Иловайской трагедии. В списке 209 фамилий бойцов, еще 157 остаются неопознанными. 158 человек считаются пропавшими без вести. Немалое количество бойцов попали в плен к россиянам. Раненым зачастую не оказывали необходимую помощь. Над ними издевались и пытали. Некоторых вывозили в Россию на допрос ФСБ. Несколько человек, по данным украинских волонтеров, находятся на территории РФ в рабстве. 24 августа, в День независимости Украины, в Донецке прошел парад пленных бойцов ВСУ. Около 50 раненых и измученных военных провели по главной улице города. При этом конвой не мешал разъяренным и одурманенным пропагандой людям забрасывать пленных яйцами и помидорами, бутылями с водой. Фактически же издевательства над пленными в «ДНР» и «ЛНР» несут системный характер.

 11 мая 2014.

Арест Сергея Литвинова .

Сергей Литвинов был задержан между 22 августа 2014 года на территории Ростовской области. Его обвиняют в убийстве, а также применении запрещенных средств и методов ведения войны. Украинцу грозит от 8 до 20 лет лишения свободы.

Катастрофа МН17

 17 июля местные жители заметили доселе невиданную им установку, которую идентифицировали как ЗРК «Бук». Выехав с территории захваченного Донецка, комплекс проехал через Макеевку в сторону Снежного. В 16.40 самолет, выполнявший рейс MH17 из Амстердама в Куала-Лумпур, потерпел катастрофу над Донбассом. На борту находилось 298 человек, среди которых 83 ребенка. Никто не выжил. Российские военные, сбив самолет, сразу же заявили о том, что подбили украинский военный транспортник. Когда же поняли, что борт был гражданским, попытались переложить вину на Украину. Доказательств того, что за убийством ни в чем не повинных 298 человек стоит именно Россия, огромное количество.Однако Кремль упрямо обвиняет в военном преступлении Киев. Дипломаты РФ препятствуют проведению расследования, блокируют создание международного трибунала и пытаются уйти от ответственности. В то же время международная комиссия и организация Bellingcat установили, что установку запускали бойцы 53-й зенитно-ракетной бригады, базирующейся под Курском. Утром 18 июля ракетную установку «Бук» провезли по Луганску и далее через границу с Украиной.

Июль 2014. Обстрелы с российской территории.

 После окончания перемирия Украинские военные пошли в атаку по линии столкновения. Пограничники и подразделения военных пытались контролировать границу и сдерживать поток оккупантов. В ночь с 10 на 11 июля из Гуково и Куйбышево Ростовской области российские военные открыли огонь по позициям тактической группы «Граница». Силам АТО был нанесен сокрушительный удар. Кроме того, со стороны так называемой «ДНР» и «ЛНР» стянулись немалые силы боевиков, которые к тому времени уже покинули Славянск и имели инициативное преимущество. Бойцы 24 механизированной, 72 механизированной и 79 аэромобильной бригады, пограничники и НГУ оказались в окружении. 16 июля с территории РФ из артиллерии обстреляли опорный пункт ротной тактической группы 79 бригады в районе Дмитриевки. До начала августа бойцы АТО были в окружении, без достаточного обеспечения продуктами и боекомплектом, а Россия вела массированные обстрелы. Под натиском оккупантов правоохранителям пришлось отступить, а россияне получили много десятков никем не контролируемой границы, через которую потоками продолжает заходить тяжелое вооружение.

17 июня 2014.

Захват Надежды Савченко

Местные «ополченцы» и россияне совершили налет на батальон «Айдар», где служила Герой Украины. Девушка попала в плен. ФСБшники заинтересовались ее личностью и насильным путем вывезли ее в Россию. Надежду обвинили в том, что она корректировала обстрел Луганска из артиллерии, в результате которого погибли российские журналисты. Вопреки тому, что Савченко – представитель Украины в ПАСЕ, и на нее распространяется дипломатическая неприкосновенность, власти РФ не отпускают девушку вот уже больше года. Суд отказывается принимать во внимание факты невиновности украинки. Ей грозит до 20 лет лишения свободы.

 Июнь 2014.

Захват границы и вторжение бронетехники.

В ходе наступления ВСУ террористы понесли серьезные потери, поэтому им требовалась серьезная поддержка со стороны РФ. Именно поэтому оккупанты массово перебрасывали бронетехнику и личный состав для помощи боевикам. 12 июня ВСУ заблокировали три колонны с боекомплектом и продовольствием на Луганщине, а также прошли рейдом практически по всему участку границы, который не контролировали. На границе со стороны неконтролируемых территорий то и дело случались бои с террористами. Для поддержки 19 июня Россия впервые перегнала оккупационным войскам системы «Град». Они въехали через пункт пропуска «Должанский». Боевики начали атаковать украинских военных по всей линии границы, ибо им нужно было сохранить поток поставок из РФ.

 17 июня 2014.

Арест Александра Кольченко

Александр Кольченко был арестован 16 мая 2014 года Федеральной службой безопасности Российской Федерации по обвинению в терроризме. Через некоторое время Кольченко перевезли в Москву, в следственный изолятор в Лефортове. 30 мая ФСБ сообщило о задержании Кольченко вместе с ещё тремя людьми. Как утверждает ФСБ, все они члены «Правого сектора». 25 августа 2015 года Северо-Кавказским окружным военным судом Александр Кольченко был приговорён к 10 годам лишения свободы за участие в деятельности запрещенной организации, а также подготовку «терактов».

 14 июня 2014.

Сбит Ил-76

Примерно в 01:10 военно-транспортный самолет Ил-76 25-й военно-транспортной авиационной бригады Воздушных Сил Вооруженных Сил Украины при посадке в аэропорту «Луганск» был сбит из ПЗРК «Игла». На борту самолета находилось 40 десантников 25-й отдельной Днепропетровской воздушно-десантной бригады и 9 членов экипажа. В результате обстрела все они погибли. Военные направлялись для помощи десантникам, которые обороняли луганский аэропорт.

11 мая 2014.

Арест Олега Сенцова .

Олег Сенцов был задержан 11 мая 2014 года Федеральной службой безопасности Российской Федерации по подозрению в терроризме. Через некоторое время Сенцова перевезли в Москву, в следственный изолятор в Лефортово. По версии ФСБ, основной целью подозреваемого было совершение диверсионно-террористических актов в Симферополе, Севастополе и Ялте; в частности, взрывы в ночь с 8 на 9 мая 2014 года самодельных взрывных устройств возле «мемориала Вечного огня» и памятника Ленину в Симферополе, а также поджоги офисов общественной организации «Русская община Крыма» и представительства партии «Единая Россия» в Симферополе 14 и 18 апреля 2014 года. 25 августа 2015 года Северо-Кавказский окружной военный суд приговорил Сенцова к 20 годам лишения свободы с отбыванием в колонии строгого режима

 9 мая 2014.

Арест Алексея Чирния .

Алексей Чирний задержан 9 мая 2014 года одним из первых среди фигурантов «крымского дела». Его обвинили в терроризме и незаконном приобретении и хранении взрывчатки. В конце мая Чирния этапировали в московское СИЗО "Лефортово". Крымчанину грозит до 20 лет лишения свободы.

 9 мая 2014.

Арест Геннадия Афанасьева.

Геннадий Афанасьев задержан 9 мая 2014 года. Российское следствие обвиняло крымчанина в участии в террористической группе "Правого сектора", двух поджогах в Симферополе и подготовке к двум взрывам. Афанасьев якобы участвовал в координации действий при изготовлении бомб. Был осужден на 7 лет.

 6 мая 2014.

Арест Юрия Яценко .

Юрий Яценко был задержан 6 мая 2014 года. Молодой человек приехал вместе с другом в Курскую область, где был задержан при проверке документов. Против него открыли уголовное дело по ч. 1 ст. 226.1 (контрабанда взрывчатых веществ) и ч. 2 ст. 222 (незаконное приобретение и хранение взрывчатых веществ, совершенное группой лиц) Уголовного кодекса России. Яценко грозит до семи лет лишения свободы

Май 2014. Захват донецкого аэропорта.
Пока террористы бесчинствовали в отдельных городах Луганщины и Донетчины, в Донецке сохранялась относительная тишина в плане отсутствия боевых действий. 26 мая вооруженные террористы, в том числе и прибывшие в Донбасс кадыровцы, пробрались в здание международного аэропорта имени Сергея Прокофьева и захватили его. Киев поставил ультиматум освободить стратегический объект, но боевики на этот шаг не пошли. Кроме того, один из террористов прицелился из ПЗРК в самолет. Тогда снайпер 3 отдельного полка специального назначения открыл по нему огонь на поражение. Завязался бой, в ходе которого украинские военные провели блестящую операцию по освобождению аэропорта. Террористы убили множество гражданских. Так, из АГСа с территории аэропорта был обстрелян рынок железнодорожного вокзала. Погибла женщина и молодой человек. Большое количество погибших было и на территории аэропорта, поскольку боевики вели не избирательный огонь.

Апрель 2014. Захват городов российскими военными, использование «живого щита» и обстрелы мирных городов

 Апрель 2014.

Пока в Донецке шли массовые беспорядки, россияне решили захватить один из наиболее стратегически важных для наступления плацдармов – Славянск. Город, который находится фактически на пересечении главных дорог, связывающих три области – Харьковскую, Луганскую и Донецкую.

12 апреля боевики в лице российских военных, захватывавших до этого Крым, а также российских наемников-казаков, пошли на штурм городского отдела милиции. До захвата, по утверждению местных жителей, террористы жили в одной из церквей УПЦ МП города. В тот же день террористы получили много оружия, хранившегося здании МВД, взяли под контроль помещение СБУ и городского исполкома. На въезде в город были поставлены блокпосты.

13 апреля утром силовики начали антитеррористическую операцию по освобождению Славянска. Боевики использовали местных жителей в качестве «живого щита». Выставив мирных жителей, преимущественно женщин и детей перед собой, террористы открыли огонь по сотрудникам СБУ, которые подъехали к блокпосту. Первым погибшим в ходе войны силовиком оказался капитан СБУ Геннадий Биличенко. Четверо правоохранителей получили ранения. Кроме того, озверевшие россияне, ищущие повсюду «фашистов», расстреляли автомобиль с мирными жителями. Погибло два человека. Параллельно с захватом Славянска группы вооруженных россиян действовали в Краматорске и Красном Лимане. В других городах области, особенно приближенных к границе с Россией, боевики устанавливали свою власть без кровопролития. Началось длительное вооруженное противостояние. Террористов Россия обеспечивала оружием, продовольствием и продуктами. Боевики приступили к своей любимой тактике – провоцированию ВСУ на ответный обстрел. САУ и минометы устанавливали возле жилых домой, школ и детских садов. Из них вели обстрел позиций украинской армии. Когда террористы поняли, что силовики не будут обстреливать город, они стали выезжать на территорию между правоохранителями и населенным пунктом. Стреляли по ВСУ, а затем разворачивали орудие и имитировали «ответку». Таким образом было разрушено 30 жилых домов и 4 школы. Точное количество погибших мирных жителей в ходе обстрелов боевиков неизвестно.

6 - 16 апреля 2014.Штурм СБУ в Луганске, провозглашение ЛНР.
В Луганске 6 апреля боевики пошли на штурм СБУ. Захватить здание из-за бездействия силовиков оказалось очень просто. Более того, в здании находилось оружие. Немалое количество автоматов и пистолетов присутствовало на руках у пророссийских боевиков и без захвата оружейки – Россия начала поставки «стрелкового». Лидер штурмующих объявил, что достигнута договоренность об освобождении задержанных ранее 6 сепаратистов. Сотрудники СБУ освободили их из-под стражи. 11 апреля боевики от имени объединенного штаба армии Юго-Востока заявили, что Луганский облсовет должен собрать сессию и принять документ, который бы провозгласил «ЛНР». Как и в Донецке, террористы хотели провести референдум и питали надежды, что Россия заберет их как Крым. Через три дня протестующие провели митинг у здания ОГА, где «народ» высказал «недоверие» власти. А 16 апреля невесть откуда взявшийся «президент» Юго-Востока Анатолий Визир, который раньше был главой апелляционного суда, призвал Россию ввести войска и присоединить к себе Донбасс. Несмотря на наличие «президента», 21 апреля боевики выбрали себе «народного губернатора». Им стал Валерий Болотов. 27 апреля на одном из митингов террористы провозгласили «ЛНР», а уже через два дня был захвачен «белый дом». При этом милиционеры надели на свою форму георгиевские ленты и громко заявили о том, что поддерживают «республику».

25 апреля 2014

Последний довоенный митинг патриотов

25 апреля в Донецке состоялся последний довоенный митинг патриотов. На участников марша напали вооруженные битами и милицейскими щитами с дубинками люди. Около 40 человек получили травмы. Пятеро пропали безвести.

 Апрель 2014.

Провозглашение «республик»

Через месяц после начала пророссийских бунтов ситуация в Донбассе продолжала накаляться. 6 апреля около двух тысяч местных коллаборантов и российских оккупантов собрались в Донецке, чтобы вновь штурмовать здание облгосадминистрации. Полторы тысячи правоохранителей сдали помещение без всяческого сопротивления. После захвата ОГА боевики приняли «декларацию о суверенитете «Донецкой народной республики», которую провозгласили на территории Донецкой области.

21 марта 2014.

Николай Карпюк похищен ФСБ.

Николай Карпюк предположительно был задержан 21 марта 2014 года в Крыму. Его похитили сотрудники ФСБ, которые вывезли украинца в Россию. Пленному инкриминируют бандитизм. Карпюку грозит заключение сроком от 12 до 20 лет.

21 марта 2014

Включение Крыма в РФ, начало этнических чисток

С 20 по 21 число договор о вступлении полуострова в состав Российской Федерации ратифицировали Госдума и Совет Федераций. Таким образом, РФ официально нарушила Будапештские соглашения, оккупировав территорию Украины. С этого момента началась операция по ассимилированию жителей Крыма, призванная уничтожить все украинское. Население, выступившее против агрессии, подверглось ущимлению. Многие крымские татары пропали безвести, были убиты или подвергались пыткам. Огромное количество крымчан было вынуждено покинуть свои дома, чтобы жить на территории, которую контролирует Украина.

16 марта 2014

Гибель первого военного.

Оккупанты приехали к 13-му фотограмметрическому центру Главного управления оперативного обеспечения Вооруженных Сил Украины и начали окапываться у стратегического объекта. Позднее россияне пошли на штурм, в ходе которого снайпер застрелил прапорщика Сергея Кокурина

 13 марта 2014

Первые погибшие мирные жители

Патриоты Украины собрались на площади Ленина, чтобы провести митинг за единство Украины. Городская власть, как обычно, разрешила сепаратистам проводить свое мероприятие в то же время и в том же месте. Несмотря на призывы патриотов не проявлять агрессию на мирном митинге, сепаратисты закидывали людей камнями и петардами. Под конец акции милиционеры, взявшие в кольцо украинцев, пропустили большую группу агрессивно настроенных сторонников «ДНР». Началась самая настоящая бойня. Небольшое количество патриотов, оставшихся прикрывать отход женщин и детей, были избиты металлическими прутьями и камнями, отравлены слезоточивым газом. В ход шли также и ножи. От проникающего ножевого ранения погиб Дмитрий Чернявский, стоявший на позиции единой Украины. По неофициальным данным количество погибших несколько большее. Многих из тех, кто получил травмы, и был госпитализирован, милиционеры забирали в отделение прямо из больницы. Патриотов пытали, обвиняли в участии в массовых беспорядках, а также обещали посадить в тюрьму. Аналогичные акции террористы проводили и в Луганске. Там в ходе пророссийского митинга 9 марта была захвачена облгосадминистрация. Провозглашение «Луганской народной республики», избиение патриотов – сценарий захвата Донбасса Россия использовала абсолютно идентичный в обеих областях Востока Украины.

 5 марта 2014

Повторный захват ОГА и столкновения на митингах.

В ночь на 5 марта силовики освободили здание «белого дома» в Донецке, однако уже вечером боевики снова пошли на штурм. Милиционеры, охранявшие помещение, по приказу руководства разошлись и пустили сепаратистов внутрь. В тот же вечер в Донецке проходил митинг сторонников единой Украины. Мирная демонстрация переросла в столкновения после того, как российские агрессоры пришли на место проведения акции. С использованием травматического оружия, дубинок и перцового газа сепаратисты устроили бойню. Количество пострадавших в ходе инцидента неизвестно.

3 марта 2014

Захват ОГА и заложников в Донецке

3 марта Донецкий областной совет проводил заседание, которое касалось обстановки в регионе. Большинство депутатов поддерживало идеи сепаратизма. Кроме того, политические и правоохранительные элиты региона также хотели отсоединиться от Украины. Поэтому депутаты всего лишь для картинки пытались найти повод, чтобы отказаться от проведения референдума. Впрочем, хоть официально они сначала и решили не проводить никаких выборов, протестанты пошли на штурм здания. Депутаты и журналисты, которые находились внутри, оказались фактически в заложниках у террористов. Последние решили отпустить работников печатных СМИ, а телевизионщикам приказали отправляться в сессионный зал. Депутатов направляли туда же, чтобы те под давлением толпы приняли решение о референдуме. В итоге захватчики админздания объявили себя новой властью в регионе.



Обновлен 25 июл 2016. Создан 25 июл 2014



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 мес назад
samuratellerspell 08 сен 2017 ответить
Життя була сповнена випробувань з тих пір, як мій чоловік залишив мене і переїжджає з іншою жінкою. Найчастіше я думав закінчити все це. Усе стало найгіршим, коли я загубив свій будинок, сім'ю та все до урагану Матвія, і я став біженцем у моїй власній країні, Гаїті. Єдине, що я залишив, - це телефон з підтримкою Інтернету в моїй кишені. Одного вірного дня я знайшов одного Доктора Самури в Інтернеті, на лицьовій книзі. Хтось із США засвідчив багато чудових справ, які доктор Самура зробив для неї та її родини. Я зв'язався з ним, а решта, кажуть, це історія. Сьогодні я щасливо одружуюся з солдатом, з яким я зустрівся в таборі, і я знову повертаю своє щастя. Я не можу зберегти це щастя для себе, тому що я не егоїстичний. Ви також можете зв'язатися з доктором Самура по електронній пошті: SAMURATELLERSPELL@GMAIL. COM або зателефонуйте йому за телефоном +2348103508204 whatsapp.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником