Історія Української Повстанської Армії

 

Історія Української Повстанської Армії

Достатньо повний документ всіх головних обрисів УПА при не надто надмірному об’ємі



Історія УПА

Юрій Киричук

ПЕРЕДМОВА

Мабуть, історія жодної країни не паплюжилась, не перекручувалась та не піддавалась остракізмові так, як прадавня і пребагата історія України. Поневолювачі усіх мастей намагались зробити наш народ покірним виконавцем своїх забаганок, а його багату землю — джерелом власного достатку. Комуністична імперія, крах якої відбувається на очах, як і попередні загарбники, робила шалені потуги, аби позбавити українців національної свідомості. Проводячи русифікаторську політику під виглядом творення «единой общности — советского народа», Москва накладала заборону на правдиву історію, підміняючи її низькопробними вигадками. За псевдонауковими теоріями, виникнення України припадало десь аж на кінець середньовіччя, з усіх гетьманів єдиновірним оголошувався Богдан Хмельницький, який одним розчерком пера у Переяславі здійснив не менше і не більше, як віковічну мрію українського народу.
Найлютішим ворогом України були буржуазні і нeбуржуазні націоналісти, які тільки тe й робили, що думали, кому запродати власний народ. Анафемі піддавались Мазепа, січові стрільці, воїни УПА.
Щодо останніх, за часом визвольних змагань, то цілковиту рацію має професор Макмастерського університету (Канада) Петро Потічний, стверджуючи, що цей період «в офіційній радянській істориографії та публіцистиці злочинно перекручений». Ці матеріали, які нав'язувалися українським читачам, не що інше, як скандальні речі, зразки тотального плагіату, тотальної неправди, недоговорювання, фальші.
З огляду на тe, що правдива інформація про Українську Повстанську Армію сьогодні вкрай необхідна, автор пропонованої читацькій увазі розвідки на основі відомих йому історичних документів, об'єктивних літературних джерел та розповідей учасників національно-визвольного руху 40—50-их років зробив спробу нeупереджено підійти до висвітлення невідомої широкому загалу сторінки вітчизняної історії.


ВСТУП

... Героїчна збройна боротьба українського народу за свою національну державність у 1917—1920 рр. закінчилась трагічною поразкою. Чотири держави розділили Україну. Східні землі захопила Радянська Росія (створивши маріонетку — Українську Радянську Соціалістичну Республіку), Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща, Буковиною і Бесарабією заволоділа Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина.
Жорстокий терористичний режим запровадила на окупованих українських землях більшовицька партія. В результаті форсованої колективізації, яка проводилась насильницькими методами, багато тисяч українських хліборобів було виселено в Сибір і на Крайню Північ. Особливо страшним злочином комуністів проти українського народу став штучний голод 1932—1933 рр., в результаті якого за гинуло близько 7 млн. чоловік. Для організації цього нечуваного геноциду на пост секретаря ЦК КПУ з Москви був спеціально скерований Павло Постишeв, якого Сталін жартівливо називав ГЛАВголод.
Сталін та його сатрапи С. Косіор, а дещо пізніше і П. Любченко, М. Хрущов організували масові репресії та знищення національної свідомості української інтелігенції, що відродилася у 20-ті роки: велика частина усіx репресованих і знищених тоталітарною більшовицькою системою письменників-українців.
На Західній Україні польські окупаційні власті проводили послідовну політику асиміляції українського населення. Тільки у львівській кураторії кількість шкіл з українською мовою навчання зменшилась від 2435 у 1922/23 роцi до 457 у 1934/35 роках. Марними були спроби громадськості створити і свій навчальний заклад у Львові, де після ліквідації українських кафедр в університеті Яна-Казиміра протягом кількох років функціонував підпільний університет: на 65 кафедрах навчалось близько 1 500 студентів. Його було ліквідовано шляхом поліцейських репресій. Після цього тодішній польський уряд запропонував українцям заснувати свій університет в Станіславі, однак його жителі склали колективний протест, доводячи, що це польське місто і ніякого українського університету там не потрібно. Навчатись у польському університеті Яна-Казиміра могли лише ті українці, які мали польське громадянство і відслужили в польській армії. У результаті такої національної політики частина української інтелігенції у польській державі становила 1 %, проте й у цих людей були малі шанси отримати місце праці. За даними на 1931 р., неписьменних на Волині було 59, а в Галичині — 39 процентів населення. І все ж центром національно-визвольного руху залишилась Галичина, а «Українським П'ємонтом» — Львів. Греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким ревно плекала у віруючіх любов до Бога і України. Молодечі організації «Луг», «Сокіл». «Пласт» не дали загинути національній ідеї і готували молодь до нових визвольних змагань. Товариство «Просвіта» ширило в селах мережу читалень. Польсько-український конфлікт ще більше загострився в середині 20-их років, коли на Західну Україну ринула хвиля осадників — польських військових колоністів, яким окупаційна адміністрація віддала найкращі земельні угіддя. Протестаційний опір українського селянства придушувався грубою військовою силою.
Особливо жорстокою була пацифікація, «втихомирення», яка тривала 10 тижнів. Під час неї арештували сотні українців, спалювали десятки українських сіл.
Румунські правителі Буковини і Бесарабії також не визнавали існування українського народу. Вони намагались втілити її життя ідеї «Великої Румунії», збільшити чисельність своєї нації за рахунок «румунізації» українців, застосовуючи проти тих, хто чинив опір, систему поліцейського терору. За роки окупації на споконвічній українській землі — Буковині було закрито майже всі українські школи, В Чернівецькому університеті у 1939/40-их роках з 1553 студентів лише 85, або 3,5 % було українцями.
Порівняно легше було становище українців на Закарпатті. Однак і тут відбувалася замаскована політика «чехізація».
Незважаючи на розмежування своїх історичних територій, український народ піднявся на боротьбу за соборність і самостійність України. В авангарді цієї боротьби стала створена 1920 р. у Празі Українська Військова Організація (її очолив Євген Коновалець, якого у 1938 році убив агент М. Єжова Яценко-Валюх). Взимку 1929 року на її основі у Відні створено Організацію Українських Націоналістів.
ОУН, головним тереном діяльності якої була Західна Україна, повела рішучу і безкомпромісну боротьбу проти польських окупантів. Про героїзм і готовність членів цієї організації до самопожертви свідчить збройна боротьба під час страшної польської пацифікації 1930 р.), бойова діяльність групи В. Біласа — Д. Данилишина, вбивство у 1934 році у Варшаві кривавого ката українського народу Б. Пирацького — польського міністра внутрішніх справ. Найбільшими ворогами української державності ОУН вважала на той час російський і польський імперіалізм. У цьому плані провідники ОУН шукали на міжнародній арені прихильників, які були готові дати моральну підтримку українському народові і визвольній боротьбі. У тодішній Європі тільки гітлерівська Німеччина відкрито готувалася до війни з Польщею і СРСР. Сподіваючись війни, Українські націоналісти прагнули, використати її виключно для того, щоб відбудувати самостійну державу. Однак плани гітлерівців щодо України підпорядковувалися їх основному зовнішньо-політичному завданню — розгрому Польщі, Радянського Союзу, поневоленню народів СРСР та інших країн, що розташовані на схід від Німеччини. Про це відкритим текстом говорилось у головних творах нацистів — книзі А. Гітлера «Майн кампф» і праці А. Розенберга «Міф XX століття».
ОУН (яка на час приходу Гітлера до влади нараховувала 3О тисяч членів) фашисти сподівались використати у боротьбі проти своїх потенційних політичних противників у політиці — Чехословаччини, Польщі, Радянського Союзу. Зважаючи на це, підступний фюрер не скупився на щедрі обіцянки керівникам національно-визвольного руху. Перші ознаки тривоги щодо справжніх цілей Гітлера охопили українські політичні кола у зв'язку із справою Закарпатської України, яка постала після ліквідації Чехословацької республіки. 15 березня 1939 року у Хусті було проголошено створення самостійної і незалежної держави Карпатської України, її президентом став відомий громадсько-політичний діяч Закарпаття — Августин Волошин. Історична подія 15 березня викликала хвилю піднесень серед українців всього світу. В цій ситуації Гітлер під прямим тиском Москви і Варшави дав санкцію диктаторові Угорщини Гоуті на окупацію Закарпатської України.
Другим ворожим кроком Гітлера стосовно українства стало підписання пакту Молотова-Рібентропа, згідно з яким після розгрому Польської держави Західна Україна відходила до Радянського Союзу. У червні 1940 року на вимогу радянського уряду Румунія змушена була передати Радянському Союзові Північну Буковину і Бесарабію, заселені переважно українцями. Це був важкий удар по державницьких планах ОУН, яка не змогла в цей час чинити відкритий опір напасникам.
На окупованих радянськими військами землях більшовики розпочали масові репресії, які охопили від 10 до 20 % населення приєднаних областей. Репресовано було К. Студинського, П. Франка, інших визначних громадських західноукраїнських діячів. Розпочалась колективізація, яка проводилась у «кращих сталінських традиціях», народ все більше переконувався у правоті ОУН, що Сталін це «вовк в овечій шкурі». Однак у самій Організації Українських Націоналістів назрівав розкол. Її керівник Андрій Мельник (який зайняв цей пост у 1938 році після загибелі Є. Коновальця) ще сподівався на допомогу німців, які готувалися до війни. Проте зовсім інакше думав ще один популярний лідер ОУН С. Бандера та його прихильники М. Лебідь, Я. Стецько, Р. Шухевич, які ніколи недовіряли Гітлерові, добре пам'ятаючи, як ще у 1934 році гестапо співпрацювало з польською поліцією, допомагало їй у боротьбі проти українського підпілля. Подальші події 1938—1939 років остаточно переконали лідерів ОУН у тому, що в боротьбі за відновлення Української самостійної держави треба розраховувати тільки на власні сили.
Конфлікт між Бандерою і Мельником призвів 10 лютого 1940 року до остаточного розколу ОУН. Бандерівці (а цей термін народився саме тоді) об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів (революціонерів), провівши у березні 1941 року великий збір. У його постанові було сказано:
«1. ОУН бореться за Суверенну Соборну Українську Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу, незважаючи на всі територіально-політичні зміни, які виникли на терені Східної Європи.
2. Єдиним шляхом до досягнення наших цілей Українська революція в московській імперії СРСР у парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів під гаслом «Воля народам і людині».
З такою програмою ОУН вступила в складну історичну епоху, коли розгорталася смертельна боротьба двох кривавих диктаторів Й. Сталін і А. Гітлера за світове панування.


РОЗДІЛ І

НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ. СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ
АРМІЇ ТА ЇЇ БОРОТЬБА ПРОТИ НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ,
РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАНІВ, ПОЛЬСЬКИХ ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАНЬ (1941-1944).

22 червня 1941 року вибухнула німецько-радянська війна. Відступаючи, червоні війська вчинили масу злочинів і насильства, особливо криваві розправи відбувались у західноукраїнських тюрмах, переповнених безневинно арештованими людьми. В'язнів не просто розстрілювали, а мордували — одним виколювали очі, відрізали носи, вуха, другим розпорювали животи, третім по лікті рубали сокирою руки, а шкіру дерли пасами і посипали сіллю, четвертим вирізали язики, жінкам у статеві органи забивали пляшки. У самбірській в'язниці з березня 1941 року в'язнів годували людським м'ясом. У львівській тюрмі садисти з НКВС перед відступом розіп'яли на стіні священика і встромили в його розпорений живіт мертву дитину. У Бібрці чекісти живцем зварили у великих казанах кількох мешканців цього міста. Загальна кількість жертв червоного терору на початку війни точно не відома. Орієнтовно, мабуть, 40-50 тисяч чоловік. Отже, не дивно, що певна частина українського населення прихильно, навіть із симпатією, поставилася до німецької армії. Багатьом українцям Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, за допомогою якої можна було б боротися з найбільшими ворогами України — більшовицькими і польськими поневолювачами.
Початок війни сприяв зростанню політичної активності українських національних сил і насамперед членів ОУН (самостійників-державників). Ще до приходу німців в багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. Водночас лідери ОУН розуміли, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію. Тому було вирішено якнайшвидше проголосити утворення Української Держави, щоб поставити Гітлера перед доконаним фактом.
30 червня 1941 року у Львові відбулися Українські Національні Збори, які проголосили відновлення Української Самостійної Держави та створили уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду. Її очолив колишній голова уряду Західноукраїнської Республіки Калевицький. Львівська радіостанція повідомила про це населення Західної України і також передала Пастерський Лист — благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.
На акт 30 червня 1941 року німецькі фашисти прореагували вороже. Гітлер вважав, що недоцільно співпрацювати з поневоленими Москвою народами. А Розенберг, який виконував у нацистському уряді обов'язки міністра «східних» (тобто окупованих — Ю. К.) територій, зокрема, писав: «Родюча і багата Україна повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною німецькими селянами із Західної Німеччини та Саксонії».
15 вересня 1941 року гестапівці схопили С. Бандеру і Я. Стецька. Тоді ж було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 керівних діячів цієї організації розстріляно. Майже до кінця війни Бандера і Я. Стецько були в'язнями концентраційного табору Заксенгаузен. У вересні 1942 року у концтаборі Освенцім есесівці закатували двох братів Степана Бандери — Олексу і Василя. В директиві поліції безпеки СД N12/41 від 25 листопада 1941 року з грифом «секретно, державної важності» говорилось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників». Репресії гестапо набирали дедалі більших масштабів. В Миргороді (Полтавщина) розстріляно заступника Крайового Проводу ОУН Миколу Лемика, в Житомирі — членів обласного проводу В. Хому, М. Кравса, в Києві — В. Щирбу, О. Саднецького. Від рук німецької поліції гинуть в Кривому Розі Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волині — Г. Максим'юк, О. Бродич, в Джанкої (Крим) — М. Любик, 25 липня 1942 року, відстрілюючись від гестапівців, у Києві загинув крайовий провідник ОУН Київщини Дмитро Орлик. 4 грудня 1942 року у Львівській в'язниці було замордовано члена Головного Проводу Івана Климіва (псевдо — Легенда). Єдині слова Легенди були: «Звуся Іван Климів — Легенда, більше з вами говорити не буду». Того ж року у фашистських катів Львова загинули А. Марченко - автор пісень «Ми Українські партизани», «Ми зродилися із крові народу», Ю. Петрeчко — відомий західноукраїнський громадський, діяч. За вбивство офіцера поліції М. Сендеги у різних містах Західної України 25-27 листопада 1942 року було розстріляно 100 закладників із середовища ОУН Бандери.
Окупанти не обмежувались тільки фізичним знищенням членів ОУН. Масовий терор проти українського народу німці починають застосовувати з ще більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж у Франції, Югославії, Чехії, Польщі. Для залякування населення гестапо широко використовує систему заложництва. Крайні відділи СС знищують цілі села. Так, наприклад, німецька поліція спалила село Кортеліси на Волині (убито тисячі чоловік), село Кам'янки (3 тисячі чоловік), село Цупань (4 тисячі чоловік), село Ромель (400 жінок і дітей). Майже 3 тисячі мирних жителів знищили гітлерівці в Берестечку. Очевидці розповідають, що фашисти закопали напівживих людей, над якими після розстрілу ще довго ворушилась земля. У вересні 1941 року в західних областях України були вперш застосовані автомобілі-газові камери, в яких жертви умертвлялись під час їзди за допомогою відпрацьованих газів. Окупанти знищили в західних областях України 1 мільйон 300 тисяч цивільного населення.
Ліквідація українців як народу супроводжувалась масовим вивезенням на примусові роботи в Німеччину. Своєю програмою організації рабської праці фашистський уряд будував собі далекосяжні політичні і економічні плани. По-перше, він втілював в життя ідею обезлюднення України заселення вивільнених територій людьми «чистої німецької крові». Друга причина масового вигнання населення — нестача робочої сили в Німеччині.
Втрати особового складу армії третього рейху від початку другої світової війни до моменту нападу на Радянський Союз становили біля 20 тис. чоловік. В період від 22 червня 1941 року до 5 березня 1942 року вон перевищували 1 мільйон чол. Цей дефіцит робочої сили нацисти компенсували за рахунок окупованих народів. Ще напередодні війни Гітлер цинічно заявив, що «без відновлення якоїсь нової сучасної форми кріпосництва, або, коли хочете, рабства, людська культура не може розвиватися». Йому в унісон вторив рейхсфюрер СС Г. Гімлер: «Населення України повинно стати резервуаром робочої сили». Німецький імперіалізм мав уже певний досвід подібного типу розбійницьких планів; ще під час першої світової війни після прийняття так званої «програми Гінденбурга» у 1916 році до Німеччини разом з військовополоненими було насильно вивезено близько півмільйона бельгійських, французьких, польських, російських цивільних робітників.
Українську молодь під час гітлерівської окупації в наказовому порядку вивозили до Німеччини. У випадку непокори не лише винні, а й їх рідні притягувались до відповідальності. Крім цього, німці влаштовували по містах справжні лови на людей. Війська, жандармерія, поліція з собаками перекривали виходи з міст, оточували вулиці, цілі міські квартали, базари, вокзали, установи, навіть зупиняли поїзди. Під час облав люди часто безслідно зникали, і лише згодом вже з Німеччини давали рідним знати про себе. За роки окупації із західних областей України на підневільну працю до Німеччини було відправлено 441000 осіб. Вивезені потрапляли в жахливі умови. Масова смертність серед них була звичним явищем.
Важкі повинності накладала окупаційна влада на селянство України. Вже восени 1941 року німці запровадили «контингент» — примусову здачу хліба. Контингенти були надзвичайно високі. І уже взимку 1941-1942 рр. нестача збіжжя в Карпатах, на Поліссі, а весною 1942 р. також і на Передкарпатті спричинила голод.
Фашистські загарбники зберегли на Україні колгоспи, підтвердивши цим ще раз свою ідейну єдність зі сталінізмом. Колгоспні і радгоспні господарства німці перейменовують на «лігеншафти», призначають у них своїх директорів, а селян зобов'язують до примусової безкоштовної праці. Це була нова форма панщини. Часто селяни вдень працювали на «лігеншафті», а вночі на власному полі, з якого зобов'язані були здавати контингент.
Жорстокої експлуатації зазнавало робітництво. Робочий день тривав 12-14 годин. Українські пролетарі живуть жалюгідно, вимушені вимінювати у селян одяг на харчі та збіжжя, які до того ж німці по дорозі часто реквізовують.
Гітлерівцями були ліквідовані українські наукові та культурні установи, навчальні заклади. Так, наприклад, уже в перші дні окупації луцький гебітскомісар видав наказ про припинення роботи в усіх школах округи. Така ж доля спіткала і вищу освіту. «Всі школи в рейхскомісаріаті України аж до подальших вказівок закриваються» — розпоряджався в наказі від 21 січня 1942 р. гауляйтер Е. Кох. Припинили своє існування театри й клуби. Луцький театр гітлерівці перетворили на конюшню.
Становище українців, які перебували в румунській зоні окупації (Північна Буковина, Бесарабія, Одещина), було не легшим. Наслідуючи Гітлера, диктатор Румунії І. Антонеску заявив: «Мені байдуже, що ввійдемо в історію як варвари... Якщо потрібно, стріляйте із кулемета». За його настановами румунські генерали наказували підлеглим «брати на зайнятих місцевостях все, що потрібно, все, що можливо брати без усяких церемоній». І вдень, і вночі йшли в Румунію з української землі вагони з награбованим добром. Українське населення було позбавлене будь-яких прав, рідна мова заборонялася. Репресії застосовувалися до всього місцевого населення без винятку. Зазнали їх, зокрема, і видатна українська письменниця Ольга Кобилянська, її брат, викладач гімназії в Чернівцях, автор словників, Юлій.
Така політика окупантів викликає справедливий спротив українського народу. У багатьох місцях вибухають стихійні бунти протії загарбників. У травні 1942 року провідник ОУН на Костопільщині просить у Головного Проводу дозволу організувати партизанський загін, який би охороняв місцеве населення від німецьких насильств та грабунків. На денний порядок ставиться питання про необхідність створення українських збройних сил. Однак формування національної армії ускладнюється з різних об'єктивних причин. Україна потрапила під німецьку окупацію зовсім в іншій історичній ситуації, ніж Польща, Франція, Югославія. Ці країни мали до війни власні збройні сили, які хоч і не вистояли у відкритих боях, все ж могли переходити до партизанської війни з ворогом. Україна не мала своєї армії, а головне, не було досвідчених офіцерських кадрів. Крім того, у своїй антинімецькій боротьбі український народ навіть не міг сподіватись на мінімальну допомогу ззовні. Відомо, що збройна боротьба проти німецьких окупантів в Югославії, Франції, Польщі спиралася на ефективну допомогу Англії, США, СРСР. Звідтіля шляхом парашутних десантів та через інші канали партизани поневолених країн одержували зброю, амуніцію, ліки і, щонайважливіше, добре вишколений командний персонал. Українські повстанські частини повинні були завжди покладатися лише на власні сили.
Тому на підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 року відхилено постанову про негайний перехід до загального збройного опору, але визначаються як найближчі завдання: 1) пропагандистська діяльність по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи.
Для здійснення цих завдань Військова Референтура Проводу ОУН створює Крайовий Військовий Штаб. Незабаром організовується сітка військових референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН. Ця сітка охоплювала більшу частину українських етнографічних земель на захід від Дніпра та окремі частини східної та південно-східної України. Всі члени ОУН були зобов'язані пройти військові вишколи. Найбільшою вишкільною базою для членів ОУН була Школа ОУН Військових Кадрів «Тигри», що діяла в Долинському повіті Станіславської області. Так виникає мережа військових підрозділів ОУН — Української Національної Самооборони. УНС — це ще не Повстанська армія. Але вона означала етап переходу до відкритої збройної боротьби.
Місцем народження Української Повстанської Армії стали північно-західні землі. Чому саме вони? Ще в 1936—1937 рр. тут з ініціативи військової рефeрeнтури ОУН під керівництвом Василя Сидора були створені повстанські бойові відділи під назвою «Вовки», які вели активну партизанську війну проти польських окупантів, їх вважали попередниками УПА. Отже, населення Волині мало навики партизанської боротьби.
Перші збройні формування виникають стихійно у волинських і поліських лісах ще у 1941 р. під такими назвами УПА «Поліська січ», якою командував М. Боровець (псевдо Тарас Бульба), «Поліське лозове козацтво» та ін. Пізніше ці військові об'єднання отримають спільну назву — Українська Національна Революційна Армія (УНРА). В народі їх називали бульбівцями або бульбашами.
З осені 1942 р. на Поліссі і Волині під егідою ОУН (бандерівського напряму) планомірно і організовано створюються збройні загони, які приймають назву УПА. Перший відділ УПА сформував на Поліссі в жовтні 1942 р. Сергій Качинський (псевдо - Остап). 30 травня 1947 р. Українська Головна Визвольна Рада проголосила 14-тe жовтня 1942 р., на який припадає і козацьке свято Покрови, офіційною датою народження УПА.
Підрозділи новостворeної армії, борючись проти давнього лиха — отаманщини, роззброювали всі попередні формування, або включали їх до свого складу. З цієї причини 18 серпня 1943 р. було роззброєно загін отамана Бульби.
Бійці УПА одразу завдали низку нищівних ударів німецьким окупантам. 7 лютого 1943 р. загони УПА атакували німецький гарнізон у містечку Володимирець. В ніч з 10 на 11 березня 1943 р. невеликий відділ УПА напав на фабрику у с.Оржева, де знаходилася велика кількість зброї та амуніції. Було знищено близько 60 німців. В бою загинув С. Качинський (Остап), який ішов в атаку попереду своїх бійців.
2 квітня 1943 р. загони УПА захопили м. Горохів. Німці в паніці відступили. Вранці 4 квітня 1943 р. повстанці відійшли в ліс. Уночі з 12 на 13 квітня 1943 р. відділ УПА вчинив напад на місто Цумань. Було знищено близько 100 ворожих солдатів та офіцерів, здобуто зброю, амуніцію та інші трофеї. У травні 1943 р. німецький загін (400 чол.) напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи селян. Відділи УПА оточили фашистів. Бій тривав шість годин і завершився перемогою українських партизанів. У травні 1943 р. загинув у сутичці з УПА відомий гестапівець Лютце.
Обороняючи свою рідну землю, українські повстанці виявляли приклади великого героїзму і самопожертви. Ось що розповідають очевидці про оборону бійцями УПА села Новий Загорів на Волині.
«Чота Берези» прибула в Загорів під вечір і одразу зайняла шанці, які викопали селяни під стінами монастиря. Ще добре не влаштувавши оборону, повстанці почули попереджувальний сигнал тривоги. Варта помітила рух цілої колони німецьких машин в напрямку Загорова. Пізно ввечері німці прибули на вантажівках до села. Спішившись, відразу кинулись в атаку, але шквальний вогонь з шанців їх зупинив. У цій першій спробі вибити повстанців із монастиря загинуло близько сорока окупантів. Після невдалого штурму німці стали закидати монастир запаленими смолоскипами. Але це нічого не давало, бо в будівлі майже не було дерева, і вогонь не міг розгорітися. Зрозумівши, що цс їм не вдасться, вони відступили. Та не надовго. Через півгодини знову пішли в атаку, підбадьорюючи себе окриками. Загупали міномети, заторохкотіли кулемети, автомати... Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один жахливий гул. Бій кипів, німці лізли як сарана, а разом з ними власівці та «фольксдойчі». Бій тривав цілу ніч. До повстанців долинали крики німецьких радистів, які викликали допомогу. Коли стало розвиднятися, бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами. Береза обміркував ситуацію і дав наказ відступити з шанців до монастиря.
Підмога до німців прибула з трьох боків: з Володимира, Горохова і Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, так що відступати було не просто. Але монастир був сполучений з шанцями ровом, завбачливо викопаним раніше, ним повстанці і скористалися.
Цілий день німці били з мінометів та пробити товсті монастирські стіни було неможливо. Тоді на допомогу були викликані літаки, які піддали монастир жахливому бомбардуванню. Із 42-х повстанців живими залишилося 14. Німці знову пішли в наступ, їх зустріли вогнем два кулемети і десять автоматів. Окупанти не передбачили такої завзятої відсічі і відкотилися назад. Настала ніч. Повстанці вирішили прорватися крізь стан ворога. Троє важко поранених, в тому числі і чотар Береза застрелилися. Одинадцять повстанців, розділившись на дві групи, атакували німецькі позиції. Більшість з них втекла і знайшла сховок між місцевими жителями. Під час прориву німці спіймали одного повстанця живим. Тут, у селі Загорів карателі його ж і повісили.
Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали в українського населення захоплення. Лави швидко поповнювались добровольцями. Влітку 1943 р. стихійно переорганізовується в повстанську армію Українська Народна Самооборона в Галичині. У зв'язку з розширенням території діяльності УПА створюється її Головна Команда, за рішенням якої восени 1943 р. вводиться посада Головного Командира УПА. Ним стає Роман Шухевич — (псевдо Тарас Чупринка) спочатку в ранзі підполковника, а потім генерала.
Восени 1943 р. виникають перші повстанські загони на Буковині і Бесарабії під назвою БУСА — Буковинська Українська Самооборонна Армія. В травні 1944 р. відділи БУСА вливаються до складу УПА. Характер Української Повстанської Армії, як збройної організації українського народу, зобов'язував її не обмежуватись тільки бойовими діями. УПА не забувала про організацію господарського і адміністративного життя населення. Взимку 1943 р. її командування звернулось до населення Волині з відозвою не здавати німцям контингенту зерном, худобою, свиньми, птицею та різними продуктами.
Стрільці УПА ліквідовували німецькі «лігеншафги», а коней, худобу, зерно і все інше роздавали людям. Крім того, було розгромлено ґуральні, зерносховища та продовольчі склади. Після ліквідації адміністративних органів відділи УПА організували українську владу. Виникають великі партизанські зони, вільні від німецької залежності, де легально діє ОУН, формуються нові частини УПА.
Німці постійно намагалися знищити український партизанський рух. Найбільшуоперацію з таким заміром провів генерал СС фон дем Бах, який вважався спеціалістом по боротьбі з партизанами (згодом у 1944 р. він керував придушенням Варшавського повстання).
Знаючи про вороже ставлення місцевого люду до радянської влади, у своїй пропаганді фашисти зводили наклепи на ОУН та УПА, називаючи їх провідників більшовицькими агентами. Так, у летючці, підписаній фон дем Бахом у 1943 р., стверджувалось, що «червоні волоцюги» поширюють відозву маршала Василевського, «де від імені масового вбивці з Вінниці і Катиня червоного товариша Сталіна урочисто признано українського вожака бандитів Бандеру старшим большевиком совєтської України... У відповідному часі він (Бандера — Ю. К.) і його саботажники будуть в днях перемоги Європи покарані спільно з комуністичними бандитами».
Фон дем Баха перекинули з Білорусії для керівництва каральними операціями проти УПА. Німецький генерал оточив своїми дивізіями всю Крем'янеччину. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була безуспішною. УПА і надалі продовжувала боротьбу.
Говорячи про українські збройні формування часів другої світової війни, не можна обминути увагою дивізію «Галичина» — збройну частину при СС («Ваффен СС Дивізія»), яка воювала на боці вермахту. Тим більше, що офіційна Радянська історіографія до сьогоднішнього дня ілюструє на її прикладі «зрадницьку суть українського буржуазного націоналізму».
Взагалі історія виникнення та діяльності різних військових з'єднань, які формувалися з народів, то зазнали сталінського рабства і воювали проти Радянського Союзу на боці Гітлера, надзвичайно складна.
Першою та кою бойовою одиницею у склад і фашистського вермахту був п'ятий полк Донських козаків, котрий як 436 батальйон піхоти Червоної Армії нараховував 77 офіцерів, 1 799 сержантів і рядових. Цей полк перейшов до німців у серпні 1941 р. на чолі із своїм командиром майором І. Н. Кононовим. Найчисельнішою була «Русская Освободнтельная Армия» (РОА), яка нараховувала близько 800 тисяч осіб. Нею командував колишній радянський генерал А. Власов. Друга за чисельністю «Русская Освободительная Народная Армия» (РОНА) під проводом генерала М. Камінського, що налічувала 20 тис. бійців, була створена наприкінці 1941 — на початку 1942 р. Пізніше вона отримала назву СС «Штурмбригада» і «прославилась» своїми жорстокостями у придушенні Варшавського повстання. Недарма командуючий варшавськими повстанцями генерал Бур-Коморовський, підписуючи угоду з німецьким командуванням про капітуляцію своїх частин, домагався, щоб польських полонених не конвоювали солдати Камінського. У 1942—1943 рр. ще одна Естонська і Латишські дивізії були включені до частин СС, хоча німці і не вважали їх есесівцями. Були також подібні формування, до яких входили представники інших республік.
Головний мотив, який спонукав всі ці військові з'єднання воювати на боці Німеччини, був один — ненависть до сталінської імперії. Про це відверто заявляли на судовому процесі А. Власов, Ф. Трухін та інші командири РОА. Вони не заперечували співробітництва з німцями, але й не визнавали себе зрадниками своєї Батьківщини. Тому-то суд над власівцями мав закритий характер. Їх повісили після жорстоких катувань, не добившись вигідних для Сталіна зізнань.
Як відомо, формування дивізії «Галичина» розпочалося у 1943 р., коли стало зрозуміло, що Німеччина війну програє. Певні політичні кола середовища мельниківців вважали, що, опинившись перед загрозою червоного нашестя, Україна повинна створити регулярну національну армію, яка б тимчасово стала під німецький прапор, а у випадку, коли США та Великобританія почнуть війну з СРСР, була здатна, маючи вишкіл, в союзі з арміями цих держав вибороти незалежність Батьківщині.
Організатори дивізії "Галичина" професор В. Кубійович та колишній сотник Української Галицької Армії Дмитро Паліїв посилались на досвід січових стрільців, які до слушного часу воювали на боці Австро-Угорщини, а відтак створили кістяк армії ЗУНР.
Певна частина української молоді піддалась на таку агітацію. До того ж, незважаючи на проголошуваний принцип добровільності, молодь була поставлена перед дилемою: або їхати на примусову працю до Німеччини, або записуватись до дивізії.
Відступаючи, німецька армія відчувала потребу у поповненні. У своїх планах фашисти відводили дивізійникам роль гарматного м'яса. Зрештою, так воно і сталось. 27 липня 1944 року 11-тисячна дивізія «Галичина» під Бродами в першому ж бою була розгромлена радянськими військами, втративши близько половини особового складу! Три тисячі вояків дивізії пішли в ліси і об'єдналися з УПА.
ОУН Бандери, яка здійснювала політичне керівництво Українською Повстанською Армією, від самого початку вкрай негативно ставилась до створення дивізії "Галичина". Воююючи проти всіх окупантів, українські повстанці були безкомпромісними. Головна команда УПА накладала заборону на ведення переговорів з німцями, видавши з цього приводу документ. 7 лютого 1944 р. командира одного з відділів УПА—Північ А. Антонюка-Сосенка, який порушив цю заборону, військовий суд засудив на кару смертну.
Окремої розповіді заслуговує боротьба УПА з радянськими партизанами. Головним тереном дій червоних партизанів були Полісся і Волинь. Найменш придатною для їх діяльності була Галичина. Однак командування Червоної Армії вважало за доцільне поширити свій вплив і сюди. З цих мотивів весною 1943 р. з Лівобережної України вирушає в рейд кількатисячний загін більшовицьких партизанів під командуванням С. Ковпака, який через Полісся, східним краєм Волині, через Житомирщину і Кам'янсць-Подільщину проходить на Тернопільщину і повз Бучач, Підгайці, Галич доходить пізнім літом до Карпат. Спочатку ковпаківцям вдалося досягти з командуванням УПА домовленості про нейтралітет. Однак пізніше, виконуючи пряму вказівку Сталіна, Ковпак завдав УПА удару в спину. Авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців. Вони були розбиті, врятуватись в Карпатах вдалося лише небагатьом. На Волині загонам УПА вдалось відкинути червоних партизанів на схід, за річку Случ і на північ за лінію Ковель—Сарни. Значні бої відбулися в околицях Сарн, і на Володимирівщині. Так, наприклад, 14 червня 1943 р. в запеклому бою відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизанів — парашутистів (це були агенти-професіонали з НКВС) між селами Карпилівка і Ленчин на Рівенщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено, повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції. Наприкінці вересня 1943 року на Волині з'явився радянсько—партизанський загін О. Федорова. УПА поблизу с. Плевно дала йому бій, який тривав цілий день. Полягло близько ста червоних партизанів.
На початок 1944 року кількість бійців УПА сягала сто тисяч чоловік. А скільки ще пройшло через УПА, не залишаючись у ній. До речі, на той час на всій території України нараховувалось лише 39 тисяч радянських партизанів. Це ще раз доводить, що основний тягар збройної боротьби в тилу німецьких окупантів винесла на своїх плечах Українська Повстанська Армія, бойові успіхи якої більшовицьке підпілля часто-густо приписувало собі.
В ході боїв проти німецьких та радянських загонів у лави УПА влилися значна частина української поліції та українців, що служили в німецьких охоронних службах. Цей організований перехід став серйозним ударом для гітлерівської окупаційної влади. Замість української поліції німці створиліі польську, яку набрали з числа колоністів. Гітлерівцям вдалося, зігравши на національній ворожнечі, сформувати з польських поліціянтів загони жорстоких карателів. Крім того, на українських землях також активно діяли польські військові формування: А. К. (Армія Крайова), Г. Л. (Гвардія Людова), Б. X. (Батальйони хлопські), Н. З. С. (Народні Сили Збройні). Був покладений початок кривавій міжусобній боротьбі поляків і українців, яка охопила широкі території, принесла безліч жертв. Масові вбивства українців поляками почалися уже в квітні 1942 року, тобто тоді, коли з українського боку на 11-й Конференції ОУН було затверджено право польського народу на власну державу. Особливого розмаху польський терор набрав у 1943 році. Ось декілька фактів.
28 вересня 1943 р. польські терористи напали на село Руду (Волинь) і вбили 12 українців. У жовтні 1943 р. бойовики із А. К. замордували 22 українці у селі Замостя (Володимирщнна). 17 жовтня 1943 р. у місті Мотяниця Олeцького р-ну від рук польських карателів загинуло 9 селян — українців. В місті Горохові польські поліціянти під проводом командира Ампeля повісили на телеграфних стовпах 50 чол., які потрапили випадково до їх рук. У відповідь загони УПА вдалися до збройного опору. Так, наприклад, в одному із сіл Радзивилівського р-ну місцевий загін УПА зробив засідку на польських грабіжників, що поверталися з вкраденою худобою. В бою вбито 32 поляки. 22 вересня 1943 р. відбувся бій УПА із загоном НЗС біля села Лизяни Березненського р-ну. Сутичку виграли українські частини. 9 жовтня 1943 р. відділи УПА повністю ліквідували маєток Костюшково у Луцькому р-ні, який був базою для польських військових загонів.
Під кінець другої світової війни склалась нова політична ситуація на українських землях, яка вимагала створення єдиного політичного центру. Українське Державне Правління, створене у червні 1941 р., вже не могло виконувати таку роль: частина членів загинула, багато перебували у німецьких концтаборах. Йшлося, отже, про створення нової керівної структури. З ініціативи УПА виник підготовчий комітет. В червні 1944 р. праця ініціативного комітету була закінчена. 11 липня 1944 р. в Карпатах розпочалася робота нового Українського Парламенту. До його складу, крім ОУН, увійшли представники інших політичних напрямків визвольного руху. Курінь УПА охороняв місце нарад. Збори назвали себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). Одразу ж після закінчення роботи УГВР УПА склала їй присягу. Бійці і старшини Української Повстанської Армії вступили в новий етап визвольних змагань.


РОЗДІЛ ІІ

ОРГАНІЗАЦІЙНА ПОБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

Українська Повстанська Армія швидко стала загальнонаціональною армією, об'єднуючи під своїми прапорами всіх патріотів української справи. Однак політичне найбільш вона була пов'язана із ОУН.
В основу організаційної будови УПА було покладено територіальний принцип. УПА поділялась на 4 групи: 1. УПА—Північ (Волинь і Полісся). 2. УПА—Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закeрзоння). 3. УПА—Південь (Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і південна частина Київської областей). 4. УПА—Схід (північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівщини).
Кожна із груп поділялась на Воєнні Округи (ВО), а вони на Тактичні Відтинки (ТВ).
1. ВО «Турів» охоплював Луччину, Володимирщину, Ковeльщину.
2. ВО «Заграва» — райони: Сарни, Костопіль, Берeзно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лупинець.
3. ВО «Волинь—Південь» райони: Рівне, Клевань, Тучин, Межиріччя, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Остріг, Млинів, Козин, Верба, Радзивилів, Кременець, Почаїв, Ланівці.
УПА—Захід мала 6 воєнних округів: 1) ВО «Лисоня» — територія Тернопільщини по Дністер; 2) ВО «Говерла» — Гуцульщина і Буковина; 3) ВО «Чорний Ліс» — Станіславщина; 4) BO «Маківка» — Стрийщина, Дрогобиччина, Самбірщина, Турківщина; 5) ВО «Буг» — Львівщина; 6) ВО «Сян» — Закeрзоння.
УПА—Південь поділялась на три воєнні округи: 1) ВО «Холодний Яр»; 2) ВО «Умань»; 3) ВО «Вінниця».
В 1944 р. Постановою Головного Командування УПА група «Південь» була розформована, її частини ввійшли до складу УПА «Північ» і УПА «Захід».
Групи «УПА—Схід» фактично не було створено.
Тактичною військовою одиницею армії вважався курінь, який нараховував 3-4 бойові сотні та потрібні технічні частини. Сотня складалася з трьох стрілецьких чот і однієї кулеметної. А чота — з трьох роїв. Бойова сотня за нормативами повинна була нараховувати 136 бійців, реально ж сотні УПА мали 130—200 бійців. В групах «УПА—Південь» та «УПА—Захід» курінь становив найвищу самостійну тактичну одиницю. I лише у випадках потреби курені об'єднувались в певну оперативну групу. В «УПА—Північ» найвищою бойовою одиницею був загін, що складався з 3-4 куренів.
Всі вояки УПА за традицією армії УНР називалися козаками. Вони ділились на 3 групи: козаки-стрільці, підстаршини і старшини. Вводились такі військові звання:
1. Козаки: а) козак, б) вістун.
2. Підстаршинські: а) десятник, б) старший десятник, в) підхорунжий.
3. Молодша старшина: а) хорунжий, б) поручик, в) сотник.
4. Булавна старшина: а) осавул, б) майор, в) підполковник, г) полковник.
5. Генеральна старшина; а) генерал-хорунжий.
В УПА існували функціональні посади. Тому інколи командиром сотні міг бути як сотник, полковник, так і старшина нижчого рангу.
Кожний член УПА приймав вигадане прізвище, так зване псевдо. Це робилось для того, щоб не накликати небезпеку на рідних. Зрозуміло, що багато псевдонімів повторювались (наприклад, в УПА—Північ в 1942 р. було три Остапи).
Набір стрільців до УПА відбувався на добровільних засадах. Практику загальної мобілізації всього дорослого чоловічого населення виключав характер боротьби УПА, оскільки примусова участь в боях можлива лише на боці регулярної армії і ніколи в умовах партизанської війни.
У своїй ідейно-політичній роботі УПА звертала значну увагу на пропаганду боротьби серед інших народів, поневолених більшовиками чи фашистами. В німецькій армії та поліцейських частинах окупантів було чимало представників кавказьких і середньоазіатських народів, а також французів, італійців, чехів і т.д. Командування УПА закликало їх залишати службу в німецьких частинах і переходити на бік українських повстанців.
21—22 листопада 1943 р. з ініціативи ОУН було проведено Першу Конференцію поневолених народів сходу Європи та Азії. На ній були присутні представники грузинського, осетинського, вірменського, казахського, черкеського, азербайджанського, татарського, чуваського, башкирського, білоруського, узбецького, українського народів. Конференція заснувала Комітет Поневолених Народів, який повинен був зайнятись формуванням національних повстанських армій, організувати національнo-політичні сили на власних землях, а також на українській території, куди війна закинула представників багатьох національностей.
Перший національний курінь УПА створили у 1943 р. узбеки під командуванням командира Ташкента (справжнє прізвище невідомe — Ю. К.). У березні 1944 р. він пораненим потрапив у радянський полон і був розстріляний. Одночасно на Рівенщині організовується курінь грузинів і сотня кубанців. У ВО «Турів» виникає курінь азербайджанців. Кількість інтернаціональних частин в УПА на 1944 р. досягла 15 куренів. Австрійці, бельгійці, французи, югослави своїх частин не створили, а входили поодинці до складу інших формувань (югослави) або працювали в адміністрації УПА (австрійці, бельгійці, французи). Невдало закінчилась спроба організації російських загонів. Сотня росіян була утворена в 1943 р. у ВО «Заграва». Вона брала участь в боях з німцями і відзначалась великою хоробрістю. Однак постійні конфлікти з іншими частинами примусили керівництво УПА розпустити цю збройну одиницю. Головним творцем інтернаціональних відділів був виходець із Східної України, колишній офіцер Червоної Армії Дмитро Карпенко (Яструб). Зростання чисельності УПА загострило проблему командирських кадрів. Старшин-українців, що служили в польській армії, майже не було. Офіцерів армії ЗУНР і УНР можна було порахувати на пальцях, але і вони, старіші віком, в технічно модернізованому війську не служили і мало надавались для рухливої партизанської війни. Функції нижчих старшин могли ще виконувати досвідчені підстаршини. Але для керування вищими з'єднаннями та для штабної роботи старшин бракувало. Тому вербувалися офіцери Червоної Армії, незалежно від національності, які залишались в тилу німецьких військ або втекли з фашистського полону. Багато з них були справжніми патріотами, але дехто прийшов в УПА, щоб спокійно перечекати важкі часи. Потрібно було мати великий такт, щоб з одного боку не образити гідності старшини, дійсного бійця УПА, а з другого боку пильно стежити за прихованими ворогами, що охоче воювали проти німців, але своє справжнє обличчя виявляли при зустрічі з червоними партизанами або Червоною Армією.
З 1943 р. на Волині і в Карпатах організовуються Старшинські Школи УПА. До них приймалися повстанці з середньою освітою і, як виняток, без належної освіти, осоои, шо відзначались у оойових діях.
Командиром першої Старшинської Школи УПА на Волині став Польовий, командиром старшинської школи «УПА—Захід» був Хміль. Разом вони підготували до осені 1944 р. близько 2 000 старшин і 3 000 підстаршин. Весною 1944 р. обидві Старшинські Школи об'єднано в одну Старшинську Школу УПА «Олені» в Карпатах. Її очолив Поль—Польовий. Школа «Олені» випустила два старшинські курси. Загальна чисельність курсантів 500 чол. Найбільш відомі викладачі школи: сотник Береза (автор знаменитого підручника з історії, теорії та практики партизанської боротьби), осавул Степовий, сотник Ярема. У школі викладались: основи партизанської війни, тактика, краєзнавство, науки про зброю, організація армій, дисциплінований статут, статут внутрішньої служби, інтендантська служба, маскування, санітарна служба, танкова справа, протиповітряна оборона і, крім цього, ідеологія українського визвольного руху та основи служби безпеки. Теорія поєднувалась з практикою — частенько доводилося вступати в бій з ворогами.
27 січня 1944 р. в УПА запроваджено бойові нагороди:
1. Відзначення.
2. Похвала.
3. Бронзовий Хрест Бойової Заслуги.
4. Срібний Хрест Бойової Заслуги II кляси.
5. Срібний Хрест Бойової Заслуги І кляси.
6. Золотий Хрест Бойової Заслуги II кляси.
7. Золотий Хрест Бойової Заслуги І кляси.
Автором проектів цих нагород був художник Ніл Хасевич. Ордени вручалися лише бійцям УПА. Крім цього, існували особливі нагороди — Срібний Хрест Заслуги і Золотий Хрест Заслуги, якими нагороджувалися як стрільці УПА, так і цивільні особи. 6 червня 1948 р. УГВР «для відзначення особливої мужності» ввела медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Першим старшиною УПА, відзначеним Золотим Хрестом Бойової заслуги 1 кляси, став Дмитро Карпенко (Яструб), що загинув 17 грудня 1944 р. в бою біля селища Нові Стрілиська.
Головний командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р. Шухевич) народився у 1907 р. в містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. Закінчив Українську Академічну гімназію у Львові, потім навчався у Львівському політехнічному інституті. В 1923 р. вступає в ряди Української Військової Організації — попередниці ОУН. Пізніше сам він рекомендує до вступу до лав УВО С.Бандеру. У 20—30 рр. Р. Шухевич був одним із найбільш активних борців проти польської окупації. Людина надзвичайно багатогранна і талановита, чудовий спортсмен. В 1923 р. на Запорізьких іграх здобуває два перших місця і встановлює українські спортивні рекорди в бігу з бар'єрами на 400 м і у плаванні на 100 м. Неодноразово заарештовується польською поліцією. Останнє покарання відбуває у страшному концентраційному таборі Березі Картузькій. 80% ув'язнених у Березі Картузькій становили українці — члени ОУН, КПЗУ, УСРП, УСДН і т. д. Після початку радянсько—німецької війни Р. Шухевич став одним із організаторів УПА. В 1943 р. заарештований гестапо і засуджений до розстрілу. Рятується втечею, за кілька годин до екзекуції. З 1944 р. посідає, крім звання головокомандувача УПА, також пости Голови Генерального секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових справ УГВР, Голови Проводу ОУН на українських землях.
Штаб української Повстанської Армії очолював генерал-хорунжий Перебийніс. Його справжнє прізвище Дмитро Грицай. Народився в 1907 р. у с. Дорожів Самбірського повіту. По закінченні у 1928 р. Дрогобицької гімназії вступає до Львівського університету. Служить в польській армії, з відзнакою закінчує польську офіцерську школу. З 1933 р. Д. Грицай — керівник Військової Реферснтури Крайової Екзекутиви ОУН. В 1934—1936 рр. і 1939 р. — в'язень Берези Картузької. Після З0 червня 1941 р. — активний учасник партизанської оборони проти гітлерівців. Навесні 1943 р. арештований гестапо. Визволений з тюрми бойовиками ОУН. У серпні 1945 р. призначений на пост начальника штабу УПА.
Групою військ «УПА—Північ» командував полковник Клим Савур (Роман Клячківський). Народився у Станіславі. В ОУН вступив ще юнаком. У 1939—1941 рр. був одним із керівників підпільної мережі ОУН в Галичині. У 1941 р. заарештований чекістами у Львові й у відомому процесі п'ятидесяти дев'яти засуджений до розстрілу. Коли почалася німецько—радянська війна, втікає із Бердичівської в'язниці, де кати з НКВС мали над ним виконувати вирок. Узимку 1941—1942 рр. Зайняв пост Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях. Зіграв важливу роль у створенні УПА.
Командир «УПА—Захід» полковник Шелист-Вишитий (Василь Сидор) народився в 1911 р. на Сокальщині. Вчився у Львівському університеті, який не закінчив через переслідування польської поліції. Активний член ОУН ще з гімназійної лави. У 1938—1939 рр. перебував у польській в'язниці. З 1939 по 1941 р. — один із керівників ОУН Львівщини. В 1943 р. командир «УПА—Захід». Одночасно Генеральний Суддя ОУН та крайовий Провідник ОУН на Карпатських Землях.
Командир «УПА—Південь» полковник Батько (Омелян Грабeць) народився в 1908 р. в Чесанові на Галицько-Холмському прикордонні. Організатор і технічний керівник відомих антипольських демонстрацій у Львові в 1938—1939 рр. В 1939 р. заарештований польською поліцією. Після розвалу польської держави повертається на Холмщину. В 1941 р. провідник ОУН на Східно-Українських землях. З 1943 р. командир «УПА—Південь». Загинув у бою з регулярними частинами Червоної Армії 10 червня 1944 р. на Вінничині.
Українська Повстанська Армія в основному озброювалась за рахунок трофеїв. Тому озброєння УПА було дуже різноманітне.
Найсутужніше доводилось у перші місяці існування армії, бо ж випало починати тоді майже з нічого. В пригоді тут стала насамперед зброя, здобута підпіллям ОУН під час німецько—польської війни при роззброєнні відступаючих частин польської армії. У 1941 р. при відступі Червоної Армії вдалося зібрати ще деяку кількість зброї, патронів, амуніції. Після проведення відповідних пропагандистських акцій купували за гроші та сало зброю в угорських, італійських, словацьких вояків.
Всю цю зброю треба було, звичайно, переробляти, модернізувати, оснащувати новими деталями. Тому при кожній частині УПА організовується зброярська майстерня, під керівництвом досвідчених фахівців колишніх офіцерів Червоної Армії. Зі старих гвинтівкових дул вироблялися пістолети. До них підходять міліметрові набої з німецьких автоматів. З артилерійських снарядів виготовляються міни і гранати. Маючи таке початкове озброєння, відділи УПА влаштовують засідки на німецький транспорт, що перевозить зброю, і таким чином здобувають її. Але й ця зброя, опинившись в руках УПА, перш за все йшла до зброярень, бо німці постачали замки до гвинтівок окремо. Бували випадки, коли командирам оголошували догану за те, щo зав'язавши бій, і навіть перемігши, не зуміли захопити зброю.
Особливо багато німецької зброї перейшло в руки УПА у 1944 р. під час німецького відступу з України. УПА провела тоді широку акцію роззброювання розбитих німецьких частин. Коли поверталися частини Червоної Армії, до рук УПА потрапляла велика кількість радянської зброї та амуніції. Виявилось, що серед червоноармійців української національності є прихильники УПА.
Кількісне і якісне озброєння відділів УПА було в різні періоди боротьби розмаїтим. Ведучи бої великими загонами (1943—1946), УПА використовувала всі види зброї сухопутної армії, навіть артилерію і танки, здобуті у ворога. При переході до рухливої маневреної тактики боротьби використання важкої зброї стало неможливим. Вона переховується в лісових криївках. Навіть проти ворожих танків тепер застосовується лише зв'язка гранат або пляшок із запалювальною сумішшю.
В загальному сотня У ПА своїм озброєнням дорівнювала або перевищувала сотню регулярної армії. Так, наприклад, в описі наступу УПА на селище Отинію 5 листопада 1945 р. знаходимо дані, що курінь мав 40 кулеметів, 100 автоматів, 110 гвинтівок. На озброєнні куреня «Орли» в липні 1944 р. було 48 кулеметів Дегтярьова, 16 кулеметів «Максим», 12 легких і 4 важких гранатометів. Крім того, всі старшини і підстаршини мали автомати, решта — гвинтівки. Штатне озброєння сотні за свідченням колишнього воїна УПА С. Зоряного було таким: 24 кулемети, 40 автоматів, решта особового складу мали гвинтівки. До цього ще долучались протитанкова рушниця, інколи гранатомет.
Обмундированая УПА було різноманітним, оскільки його доводилось повстанцям забирати у ворогів. Деякі частини мали угорські, німецькі мундири, інші — словацькі, ще інші носили власноручно пошитий одяг або ходили у цивільному, одягаючи мазепинку. На заміну німецьким, словацьким уніформам приходить радянський та польський військовий одяг.
Бойовим постачанням загонів УПА займалось спеціальне ітендантське відомство — організаційно-мобілізаційний відділ (оргмоб). Йому підлягали всі магазини зброї та зброярні. Збройово-амуніційні пунти розміщувались на території таким чином, щоб після кожного бою було зручно до них добиратись. Якщо відділ УПА опинявся на території іншої ВО, його командування повинно було негайно сконтактуватися з оргмобом даного регіону.
У лісових криївках УПА мала теж харчові пункти. Але користуватись ними можна було лише під час блокади або облави. За звичайних умов харчі для загону УПА заготовляли активісти ОУН в найближчих селах. Відділ або заходив до наперед визначеного села, або приготовані харчі селяни відносили воїнам до лісу.
При маршах кожен стрілець УПА одержував так звану «залізну порцію» при рейдах.
Велике значення надавалось організації медичної опіки та санітaрної допомоги. Брак медичного персоналу та ліків дошкульно відчувався на кожному кроці: багато українських лікарів німці забрали до служби у своїх військових госпіталях, а на всі аптечні запаси ліків окупаційна адміністрація наклала свою руку. Тому командування УПА організовує низку медичних курсів для колишніх студентів медицини, санітарні курси медсестер, на які записуються українські дівчата. Під керівництвом хіміків та фармацевтів організовуються фабрики ліків. З почуттям вдячності слід згадати таких українських лікарів як Ю. Липа (загинув у квітні 1945 р.), Я. Оленецький (загинув у березні 1945 р.), Тарнавська (загинула восени 1945 р.), Кольман (загинув у лютому 1945 р.).
Окрему сторінку УПА становить праця для українського народу єврейських лікарів. Більшість із них разом з родинами були викрадені з гетто. Особливою увагою користувались лікарі-євреї із Стрия Кляйн і Кум.
До медичної мережі тісно примикала структура нелегального Українського Червоного Хреста (УЧХ), що мав три відділи: медичний, опіка над пораненими і хворими бійцями УПА, фармацевтичний (заготівля ліків та відділ суспільної опіки). Український Червоний Хрест очолювала відома діячка ОУН Катерина Зарицька, яка була нагороджена Срібним Хрестом Заслуги. Більшість працівників УЧХ — молодих дівчат загинуло геройською смертю зі зброєю в руках, захищаючи поранених бійців.
Найкращим типом зв'язку для УПА, безумовно, був би радіозв'язок. Однак, в армії не було ні апаратів, ні навченого персоналу. Лише в жовтні 1943 року при штабі Клима Савура з'явилась одна радіостанція. Проте радіус її дії був дуже обмежений — лише 100 км. Також нереально було думати про телефонне сполучення малих частин. Щоправда, у групі командира Енея три курені, що були розташовані один від одного на відстані 5 км, зв'язувалися телефоном, але тільки на час постою. Єдиним надійним засобом комунікації була передача інформації через зв'язкових. З цією метою була створена мережа комунікаційних ліній. Лінії поділялись на більш та менш важливі, військові та адміністративні. Спрямований на зв'язкову лінію відділ чи транспорт пересувався від пункту до пункту і супроводжувався тереновим зв'язком. Траплялось, що мобілізовувалися для перевезеннь підводи із сіл (200—300 возів). Цей апарат функціонував дуже злагоджено. За одну ніч можна було пройти 80 а то й більше кілометрів, бо підводи на певних етапах для зміни заздалегідь підготовлялися іншими зв'язковими. Це був основний і майже єдиний засіб транспорту. Автомашин була невелика кількість, бо існували великі труднощі з бензином, запаси якого знаходились у руках німців.
Головною тактикою Української Повстанської Армії була партизанська війна, що істотно відрізняється від бойової тактики регулярних армій. Вона включає такі форми боротьби:
1. Засідка, яка завдавала ворогові дошкульних втрат, зводила до мінімуму власні жертви, залякувала і деморалізувала цілий окупаційний апарат. Несподіваність і раптовість удару створювали можливість навіть невеликому партизанському загонові розгромити чисельніші ворожі сили.
2. Напад, що не давав таких широких і вигідних можливостей, як засідка. Зате він ще більше деморалізував і залякував окупантів. Хоча напад супроводжувався значними людськими втратами, УПА часто використовувала цей засіб партизанської боротьби з огляду на його велике психологічно-політичне та моральне значення.
3. Атeнтат — тобто терористичний акт, вбивство окремого представника окупаційної влади. Для його реалізації часто вистачало одного бойовика при солідній і продуманій підготовці.
4. Саботаж — підрив мостів, нищення комунікацій, пошкодження телефонно-телеграфних сполучень. Саботаж не веде до великих людських жертв і тому УПА застосовувалa цей засіб дуже широко.
5. Рейд, пов'язаний завжди з найбільшими труднощами та небезпекою. Загін відривається від своїх військових і продовольчих баз, що ускладнює проблему харчування, лікування поранених.
6. Прорив з оточення — це питання життя і смерті партизан. З ним постійно зустрічався кожен повстанський відділ і кожен окремий повстанець. Загони УПА неодноразово вміло виходили з німецького і радянського оточення.
7. Конспірація. В умовах партизанської боротьби лід нею розуміється маскування від ворога. Річ у тому, що повстанцям часто доводилося перебувати зиму в укритті. Для цього будувались спеціальні бункери і криївки, які так замасковувались, що ворог під час обшуків не міг їх знайти.
Тому техніка будови бункерів і криївок розвинулась в УПА у важливу ділянку військового мистецтва. Потрібно було будувати укриття для зимівлі значної кількості осіб (бункер для 10—15 чоловік, криївка для 2—5), які мали доступ свіжого повітря, були досить просторими, волого-непроникними, а окрім цього, й бездоганно замаскованими. Доводилось придумувати найрізноманітніші способи маскування криївки, входів, вентиляційних отворів, підходів. Бо ж платити за помилки доводилось життям.


РОЗДІЛ III

ПАРТИЗАНСЬКА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ В 1944-1946 pp.

Наближення Червоної Армії поставило перед УПА важке завдання: перейти німецько-радянський фронт і опинитись у більшовицькому тилу. Відступаюча німецька армія не становила вже великої небезпеки для українських повстанців, тим паче, гітлерівці, розуміючи, що УПА буде боротись проти сталінізму, розпочинають звільняти із тюрем раніше заарештованих членів ОУН — С.Бандeру, Я.Стецька, Д.Гнатківську та інших. Коли на Україну дійшла вістка, що німці таки випустили з концтабору Степана Бандеру, Ярослава Стецька й інших націоналістів, то Р. Шухевич скликав в лютому 1945 р. конференцію ОУН. На цій конференції він запропонував, а конференція обрала головою ОУН Степана Бандеру, а заступником — Ярослава Стецька. Таким чином Степан Бандера став політичним вождем Української Повстанської Армії.
Словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад. Зате наступ радянських військ створював серйозну загрозу для УПА. Місцевий люд з жахом чекав повернення більшовицьких вандалів, пам'ятаючи репресії 1939—1941 рр.
Двомісячні великі бої УПА, в яких червоні війська наступали цілими дивізіями, застосовуючи важкі гармати, літаки і танки, спричинялися до значних людських втрат. Влітку 1944 р. всі загони УПА отримали наказ Головного командування розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні і перейти в Карпати або більші масиви лісів, а в менш лісистих районах розділитись на чоти або рої.
Ця зміна тактики дозволила групам «УПА—Захід» та «УПА—Північ» перейти фронт. У тилу повстанські сили зустрілись уже не з регулярними військовими частинами, а з відділами міністерства внутрішніх справ (МВС) і Міністерства державної безпеки (МДБ).
У другій половині 1944 р. всі західноукраїнські землі захопила Червона Армія. Першим кроком «визволителів» став примусовий загальний набір до війська. Мобілізованих не навчали військовій справі, їм не давали армійського обмундирування (тому їх називали «чорножупанники»), а одразу посилали на фронт, до того ж так, що тільки перші лави наступаючих мали гвинтівки, друга і третя повинні були забирати зброю в тих, що загинули, і з нею наступати на німецькі позиції. Із 700 тис. мобілізованих половина загинула у перших боях. Це без сумніву, було заплановане винищення українського народу. Наведена цифра могла б бути ще страшнішою якби не діяльність УПА, до лав якої, рятуючись від призову, вступали десятки тисяч людей. По завершенні мобілізації усі вони за бажанням були звільнені і повернулись до своїх домівок.
Після свого повернення більшовики одразу наклали на українські села контингенти м'яса і хліба і стягали їх жорстокою рішучістю. Протягом одного 1945 р. з двадцяти районів Львівської області було стягнено 83 655 цнт. зерна, 153 413 цнт. картоплі, 44 500 цнт. сіна, 18 496 цнт. м'яса.
Знову розпочинається колективізація. Однак поки що вона проводиться обережно. Замість колгоспів більшовики стали пропагувати на західноукраїнських землях так звані «громадські господарства», які об'єднували кількох одноосібних господарів.
По всій Україні було введено справжню панщину. Кинувши заклик «Від зорі до зорі на колгоспнім лані», більшовики змушували селян працювати по 17—18 годин на добу.
В лісистих околицях введено «лісові норми». На cело накладається обов'язок нарубати, наприклад, впродовж одного місяця та вивезти 1000—1200 кубометрів деревини. До цієї примусової праці зганяли людей із сіл, віддалених від лісу навіть на 50—100 км. На власників індивідуальних господарств, окрім натурального контингенту, накладено ще грошові податки. Середній галицький селянин повинен був заплатити щороку 2000—3000 крб. податку. У квітні-травні 1945 р. була організована підписка на нову «Четверту Воєнну Позику», перейменовану потім на «Позику Перемоги». Кожен селянин повинен був «добровільно» підписати позику щонайменше на 100 крб. Тих, що відмовлялися, заарештовували і звільняли тільки після підписання позики.
Розпочалася нагінка на західноукраїнську інтелігенцію. В січні 1945 р. у Львові було організовано учительський з'їзд. З головною доповіддю на ньому виступив один з керівників КП(б) України Д. З. Мануїльський, який піддав критиці український буржуазний націоналізм, за що доповідачеві присвоїли звання почесного доктора наук Львівського університету. Найавторитетніших представників галицької інтелігенції академіка М. Возняка, проф. Ф. Колессу, проф. І. Крип'якевича також примусили вести агітацію проти УПА, ОУН, УГВР.
Розпочалася відверта русифікація. Адміністративний апарат був майже повністю укомплектований росіянами або вихідцями із Східної України. Наприклад, у Радехівському районі Львівської області на 118 службовців в 1945р. було 79 росіян, 2 євреї, кілька поляків. У 1946 р. у всіх західних областях з посад, які становили номенклатуру, на місцеві кадри припадало тільки 14%. На жодні відповідальні посади місцеві українці не призначалися. Ця лінія, до речі, продовжувалась до нашого часу, поки Компартія на теренах Західної України не втратила реальної сили. Російську мову введено як мову навчання у вищій школі. У Львівський та Чернівецький університети спроваджено велику кількість російських студентів. Театр, кіно стали засобами пропаганди російського патріотизму, звеличування історичного минулого Росії. Обов'язковим репертуаром стали фільми «Петро Перший», «Суворов», «Цар Іван Грозний», драма Корнійчука «Богдан Хмельницький».
Нищівного удару було завдано українським церквам — православній автокефальній, що відродилася у воєнні роки, та греко-католицькій. Православну церкву підпорядкували московському патріарху, а непокірних священиків заарештовували нібито «за співпрацю з німцями». Незабаром дійшла черга до Української греко—католицької церкви. 12 квітня 1945 р. МДБ заарештувало митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Микиту Будку та Степана Чернецького. Через деякий час у в'язниці МДБ опинились перемиський єпископ Йосафат Коциловський, станіславський єпископ Григорій Хомишин та інші. Всі вони були засуджені на довгі роки тюремного ув'язнення.
А в 1946р. у Львові за схемою, відпрацьованою на політичних процесах З0-х років, відбувся Собор греко—католицької церкви, який оголосив про її «самоліквідацію» та добровільне приєднання до Руської православної. Ні в кого не виникало сумніву, що Собор був інспірований чекістами, як стало відомо пізніше, підбором «делегатів» керував полковник держбезпеки Богданов. Усі священики, які залишились вірними батьківській вірі, були інтерновані.
Ліквідація греко-католицької церкви, яка була носієм національних традицій, глибоко образила почуття віруючих, спричинила до активізації повстанського руху.
Окрім усіх згаданих тут засобів винищування української культури і українського народу, МДБ—МВС продовжували використовувати свої старі випробувані методи терору: постійні обшуки, грабунки, вбивства. Наведемо деякі статистичні дані. У 12 районах Львівської області від 17 липня 1944 р. по 17 липня 1945 р. було заслано до Сибіру — 2123 особи, в тому числі 624 старих, 898 жінок, 601 дитину; вивезено на примусові роботи в Донбас — 649 осіб, вбито — 1817 осіб, в тому числі 120 старих, 90 жінок, 68 малих дітей, арештовано 3479 осіб, спалено 2706 господарств, пограбовано — 2650 господарств, знищено 40 церков.
В такій ситуації, безумовно, єдиним оборонцем місцевого населення стала УПА. В 1944—1945 рр. керівництво МВС і МДБ кинули на боротьбу проти повстанців великі сили, застосовуючи два види облав: великі і малі.
У великих брало участь по кілька тисяч солдатів МВС—МДБ. Тактика була такою: за кілька днів перед самою акцією з'являлись невеликі відділи МВС, силами однієї роти провокували сутичку з УПА, і визначивши місце розташування ворога, відступали. Після цього підтягувалась артилерія, танки, навіть літаки і з усіх боків починався «концентричний» наступ. Акція тривала доти, поки частини МВС «не прочісували» крок за кроком всього оточеного району. Після того, як навколишня місцевість була перевірена великою облавою, проводились малі, переважно силами однієї роти. Метою малих облав було переслідування розпорошених частин УПА, пошуки поранених, терор серед мирного населення.
В грудні 1944 р. 20000 солдатів МВС прочесали Миколаївський, Бібрський, Ходорівський райони Львівщини. Вони перевіряли кожен сантиметр землі, розвалювали печі, зривали долівку, зі стодол викидали все збіжжя, розкидали стіжки сіна й соломи. Цивільне населення, а особливо дітей і дівчат, постійно допитували, щоб добути від них інформацію про повстанців.
В січні-лютому 1945 р. МВС—МДБ чисельністю 1000 бійців провели велику облаву в районах Галич-Войнилів, Бурштин на Станіславщині, Підгайці на Тернопільщині та Мединичі на Дрогобиччнні. Під час акції ці терени відвідав перший секретар ЦК КП(б) України М. С. Хрущов.
7 квітня 1945 р. розпочалася найбільша облава МВС, в якій взяло участь 40000 «червонопогонників» під командою п'яти генералів. Акція проходила на території Підкарпаття і Карпат на відтинку від Стрия аж по річку Прут на Буковині. Облава тривала до кінця травня 1945 року. Чекісти застосовували в ній весь арсенал прийомів партизанської війни. До операції були залучені колишні ковпаківці, які добре знали цю місцевість. Подібні великі облави провело МВС і на території Волині: в липні 1944 р. на Остріжці, в січні 1945 р. на Крем'янеччині, в квітні 1945 р. в районі Коростеня.
З величезної кількості боїв УПА із спецвідділами МВС—МДБ в 1944—1945 рр. перелічимо найважливіші.
В листопаді 1944 р. відділи УПА визволили містечка Перегінськ і Рожнятів.
На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля с. Велика Гороженка чекісти оточили одну сотню куріня «Зубри». Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з оточення. Чекісти втратили 304 бійці вбитими і 30 пораненими, 11 автомашин, танкетку і танк.
21 січня 1945 р. дві чоти УПА вчинили напад на райцентр Великий Глубочок біля Тернополя. Гранатами було знищено приміщення МДБ, військкомат, райвно, не вдалося здобути будинку МВС. В бою загинуло 10 працівників радянських каральних органів.
Наприкінці січня 1945р. в с. Корчаківка (район Журавно) відділи УПА вступили в бій з частиною МВС. На допомогу чекістам прийшло несподівано кілька танків і 5 літаків. Повстанці вимушені були відступити до лісу, втративши 36 бійців убитими.
В лютому 1945 р. спецвідділи МВС—МДБ чисельністю 30000 бійців заблокували одночасного сіл в околиці м. Броди, щоб змусити повстанців вийти за харчами а лісу і таким чином знищити їх. Стрільці УПА, розділившись на невеликі групи, вийшли з оточення.
22 березня 1945 р. в с. Голинь (Калущина) саперам повстанської сотні «Летуна» вдалось замінувати залізничну колію і підірвати великий ешелон із солдатами МВС.
На початку квітня 1945 р. чекісти атакували великими силами в лісі Запуст біля Богородчан чотири сотні УПА. В бою загинуло 50 повстанців, серед них курінний Благий та сотенний Вершник.
В ніч з 26 на 27 квітня 1945 р. три сотні УПА зненацька напали на містечко Радехів, де був організований збірний концтабір для політв'язнів. Повстанці, знищили гранатами будинок МВС—МДБ, захопили концтабір, звільнивши понад 200 ув'язнених. Після цього повстанські частини залишили місто і зайняли оборону на горі між селами Тишиця і Воля. По дорозі туди відділ УПА «Кочовики» наткнувся на групу радянських солдатів, в перестрілці загинуло 15 червоноармійців. 28 квітня більшовицькі війська отримали підмогу і великими силами пішли з усіх боків у наступ з позиції партизанів. Повстанці відбили всі атаки, а коли стемніло, прорвали вороже кільце і заховались у лісі.
29 квітня 1945 р. відбувся великий бій між одним із з'єднань УПА та спецвідділами військ МВС, які силою приблизно 20000 бійців готувалися до облави на Крем'янеччині. В бою взяли участь танкові червоні частини. Чекісти втратили понад 200 чоловік убитими.
Бої УПА із загонами МВС—МДБ завдали тяжких ударів радянським військам, викривали міф сталінської пропаганди про неможливість збройної партизанськоївійни в тилу Червоної Армії. У цій боротьбі УПА зазнала значних втрат. Особливо болючими були втрати досвідчених повстанських командирів. 15 жовтня 1944 р. потрапили несподівано у засідку у с. Яворина на Сколівщині і загинули у бою Поль-Польовий, начальник старшинської школи УПА та його ад'ютант Ткачук. 12 лютого 1945 р. в збройній сутичці на Оржівськім хуторі Кдеванського району Рівенської області було вбито Клима Савура — командира «УПА—Північ» та провідника ОУН на Північно-Західних українських землях. Восени 1945 р. начальник штабу УПА генерал Перебийніс отримує від УГВР завдання виконати важливу дипломатичну місію за кордоном. Разом з членом Крайового Проводу ОУН Тарасом (Д. Маївським) натрапляють недалеко від чесько-німецького кордону на засідку чеської поліції. Тарас застрелився, а Перебийніс був заарештований. Підданий жахливим тортурам у тюрмі, що знаходилась на Вашінгтонській вулиці в Празі, генерал Перебийніс закінчує життя самогубством, розбивши голову об стіну тюремної камери, і не зраджує жодної таємниці УПА.
Збройна боротьба УПА завдала великої шкоди політичному авторитету Радянського Союзу на міжнародній арені. Окупаційному режиму не вдалося ліквідувати національно-визвольний рух силою. Комуністи розпочинають підступну боротьбу та віроломну агітаційну кампанію, намагаючись таким чином позбавити УПА народної підтримки та розкласти її зсередини.
Так, наприклад, в інструкціях Волинського обкому КП(б) України від 3 жовтня 1944 р. сказано:
«/.../ 4. Вважати за основний напрямок масово—політичної роботи на селі в найближчому часі — широке роз'яснювання того, що суверенність нашої держави завойована українським народом тільки під керівництвом більшовицької партії, тільки за активною допомогою великого братнього російського народу /.../. Потрібно невпинно роз'яснювати, що дійсно вільна й незалежна Україна є тепер і може бути лише в братній сім'ї народів могутнього Радянського Союзу.
В масово-політичній роботі необхідно викривати провокаційність і брехливість гасла українсько-німецьких націоналістів «За вільну і незалежну Україну». Необхідно роз'яснювати Конституцію Радянської України, що український народ під керівництвом більшовицької партії вже завоював свою волю і суверенні права, а українськo-німецькі націоналісти: бандери, мельники і оунівці ведуть боротьбу з українським народом не за «вільну і незалежну Україну», а за Україну куркулів і капіталістів, за поневолення України німецькими фашистами, за перетворення українського народу в німецьких рабів.
/.../ 14 Пленум обкому КП(б) України звертає увагу партійних організацій на те, що масово-політична робота серед населення повинна бути скерована на розклад націоналістичних банд, на виховання в населення ненависті до німецько-українських бандитів і на залучення всього населення до активної і рішучої боротьби з бандитами».
Уряд УРСР вже у вересні 1944 р. видав офіційне звернення до бійців УПА з повною амністією для усіх, хто з'явиться з повинною і зголоситься служити в Червоній Армії. У випадку відмови всіх, хто бореться проти СРСР, чекає нещадна розправа. Така агітація дала певні результати.
В УПА визріла політична опозиція. Восени 1944 р. член УГВР, видатний діяч ОУН, надзвичайно авторитетний серед старшин і бійців УПА Павленко (Ростислав Волошин), керівники великих відділів УПА — Босота (Матвій Токар) та Ломиніс (Андрій Трачук) оголосили, що вони розпускають ОУН і створюють Народно-Визвольну Революційну Організацію (НВРО). НВРО заявила про свою готовність іти на компроміс з Радянською владою. Головна команда УПА повела з опозиціонерами рішучу боротьбу. Босота, Козуб, Гамалія та ряд інших вождів НВРО були у листопаді 1944 р. страчені за наказом командуючого «УПА—Північ» Клима Савура. Розгром опозиції дозволив сконсолідувати всі сили УПА.
У грудні 1944 р. видано нове звернення радянського уряду, яке повідомило ще один «останній» термін добровільного виходу з лісу. У травні 1945 р. з приводу закінчення другої світової війни видано третє звернення, а в липні 1945 р. — четверте. В третьому й четвертому, зокрема, йшлося про те, що у випадку, якщо УПА не капітулює, то проти неї уряд СРСР кине усю військову машину, яка розгромила гітлерівську Німеччину. П'яте звернення Нарком МВС УРСР видав в середині листопада 1945 р.
Названі документи розповсюджувалися масово, за допомогою преси, афіш, листівок, по радіо. Щоб довести свою «доброзичливість», більшовицькі вожді звільнили із заслання і дали можливість повернутися додому певній частині українців, вивезених із західних областей України у 1939—1941 рр. Прагнучи надати успіху своїм операціям, чекісти використовували такий спосіб: обравши який-небудь район, війська МДБ його оточували, зганяли на майдан чоловіче населення і примушували підписувати відповідно укладену заяву про вихід з УПА та засудження українського партизанського руху. Фотознімки таких заяв з підписами публікувались у пресі, як доказ того, скільки «бандерівців» склало зброю. Слід зауважити, що бійці УПА, переважно багатодітні селяни, справді покидали її лави. Кількість повстанців, які здалися МВС—МДБ у 1944—1945 рр. сягає 55 тисяч чоловік.
Однак переважна кількість бійців УПА продовжувала боротьбу. Ось кілька прикладів. 10 червня 1945 р. сотня Чорноти вночі увійшла до райцентру Галич. Обстріляно будинки МВС та МДБ, одного чекіста вбито, двох поранено. В червні 1945 р. на шлаху Козятин-Бердичів повстанські відділи протягом одного тижня тричі затримували поїзд і визволяли людей, яких вивозили до Сибіру. 12 липня 1945 р. сотня Вихора атакувала районний центр Солотвино. Обстріляно будинки МВС і МДБ. 18 липня 1945 р. сотня ім. Богуна організувала засідку на радянських прикордонників на шляху Кривотули-Гостів, у яку потрапило 49 чекістів. Після короткого бою вони розбіглися, залишивши 18 убитих. 3 серпня 1945 р. загін УПА зробив засідку між селами Верхнею і Гуменовим на відділ МДБ, який приїхав до с. Верхні з метою виселення селян. Кулеметним вогнем вбито 10 чекістів, 9 взято у полон. 25 листопада 1945 р. курінь під командуванням Чорного здійснив напад на райцентр Стинію біля Станіслава. В запеклому бою було розбито і знищено будинок МВС, тюрму, з якої звільнено всіх в'язнів, військкомат, залізничну станцію та раймолочарню.
Другою формою відповіді на заклики до капітуляції були пропагандистські походи загонів Української Повстанської Армії. Збройні відділи повстанців заходили до сіл, скликаючи все населення на віче і пояснювали цілі і завдання українського національно-визвольного руху.
Ця агітаційна кампанія УПА мала важливе значення з уваги на те, що 10 лютого 1946 р. повинні були відбутись вибори до Верховної Ради СРСР. У переддень виборів у кожному селі були розташовані спеціальні підрозділи внутрішніх військ, наприклад, у Жидачівському районі Дрогобицької області розквартирувались 600 чоловік, у Стрийському районі Дрогобицької області — 5253, у Перемишлянському і Поморянському районах Львівської області — понад 3200, які примушували йти на виборчі дільниці. Це було яскравою ілюстрацією сталінської «демократії» і підтверджувало аргументи пропаганди УПА. Фактично в цей день справді проголосувало добровільно не більше 3 % української людності, 30—40 % голосувало лише під жахом терору, решта взагалі не голосувала. За офіційними даними Радянської влади проголосувало 98,8 % зареєстрованих виборців.
Хитрощі з амністією та звернення до бійців УПА здебільшого закінчувалися невдачею. До того ж солдати регулярної армії, серед яких було багато українців, чинили «тихий» опір, коли їх скеровували в каральні експедиції. Вони часто займали бойові позиції з великим запізненням, вночі намагались «не бачити» повстанців і дозволяли їм без боїв переходити поміж свої ряди.
МДБ—МВС застосовує весь арсенал методів нищівного, безжального терору. Основними формами боротьби чекістів проти українських партизанів стали: створення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинна і майнова відповідальність, публічні катування, агентура, провокація.
Створення випадкових баз МВС розпочинається вже весною 1945 р. В різних місцевостях, в першу чергу біля лісових масивів, де могли перебувати відділи УПА, чекісти закладають гарнізони чисельністю 100—200 чоловік. Зброю та амуніцію туди доставляли вночі, мешканці випадкових точок ходили в цивільному одязі, вдаючи з себе спеціалістів, що ніби-то досліджують ліси для вирубування і вивозу деревини.
Завдання випадкових баз було: 1) вести безперервний нагляд за лісом і навколишніми селами; 2) контролювати шляхи з сіл до лісу і не допускати постачання харчів повстанським загонам; 3) тримати в постійній напрузі повстанців у лісі; 4) облавами і обшуками тероризувати населення.
У січні—лютому 1945р. було здійснено перепис населення. Це, правда, нормальний державний захід. Однак, сам спосіб проведення перепису свідчить про те, що чекісти використовували його як засіб полювання на членів українського підпілля, які у зв'язку із нелегальною діяльністю вимушені були перебувати час від часу не у своїй рідній місцевості. Після застосування цих двох форм боротьби взимку 1945—1946 рр. з'являється третій засіб: блокада повстанських територій. По всіх селах розташовуються постійні гарнізони військ МВС чисельністю 10—100 бійців на село і 2000—5000 на район. Наприклад, в Соколівському районі Дрогобицької області розмістились: у Сколе — 700 чоловік і танкова частина, Бубнище — 25, Воля Довголуцька — 20, Гірне — 15, Кам'янка — 25, Корчин — 30, Крушельниця — 43, Луковиця Горішня — 20, Луб'янці — 25, Монастирець — 20, Межиброди — 60, Підгородці — 90, Розгірче — 30, Стинява Нижня, Стинява Верхня — 20, Семигинів — 25, Сукул — 25, Синевідсько Верхнє — 220, Синевідсько Нижнє — 30, Сопіт — З0, Танява — 60, Труханів — 40, Улично — 125, Хромогорб — 70, Ямельниця — 10.
В такий спосіб було заблоковано Станіславщину, Дрогобицьку, Львівську, Волинську, Чернівецьку і частково Закарпатську і Кам'янець-Подільську області. Одночасно з приходом гарнізонів введено у кожній місцевості військовий стан. Всім мешканцям було заборонено виходити вночі без спеціального письмового дозволу зі своїх будинків. Кожен мешканець зобов'язаний був ночувати у своїй хаті чи квартирі, спеціальні відділи МВС перевіряли, чи це розпорядження виконується.
Ввечері і вночі вікон не можна було заслонювати, бо інакше чекісти кидали до хат ручні гранати. Кожна хата і кожне подвір'я піддавалися дуже детальним обшукам. Головна мета блокади — не допустити вивезення з сіл до лісу ніяких продуктів і примусити голодуючих повстанців вийти з лісу. На всю родину членів УПА МДБ накладало родинну і майнову відповідальність (її ЧК вперше застосувало на Тамбовщині під час придушення ще у 1921—1922 рр. повстання селян під проводом O. Антонова). Кожну родину, член якої воював в УПА, арештовували і вивозили до Сибіру, а її майно конфісковували. Всього ж із західних областей України до Сибіру і на Далекий Схід у 1944—1951 рр. було вивезено 65906 родин або 203661 особи. Сталін і Берія навіть розглядали питання про доцільність виселення всього українського населення західного регіону республіки.
З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушувати людей переїздити через них підводами. Ось що почув у розмові з одним чекістом і записав з його вуст у щоденнику 1945 р. Олександр Довженко: «Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса (...), а він гадюка, так і помер з криком «Слався Україно». Скільки я їх перемордував» ...Пригадує колишній учасник УПА В. Максимович: «Знаю, як одну дівчину мучили. Це була станична (адміністративна посада за ОУН — Ю. К.) жіночої сітки. Її взяли на допит, били, всіляко катували, а потім роздягли догола і посадили на розжарену піч. Вона не витримала таких тортур і померла». Дівчатам-зв'язковим УПА чекісти часто влаштовували «червоні чобітки»: садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.
Садизм МДБ не знав меж. З 1945 р. відновлюється середньовічна практика (прилюдне катування). На площу зганяють місцевих жителів, приводять заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують варварське катування. Були випадки, що люди, яких змушували дивитись на ці криваві оргії, божеволіли.
З метою деморалізації всього населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж і підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів.
З польських шовіністів, колишніх москвофілів, злочинних елементів та заляканих, морально зламаних людей МВС—МДБ організовує колабораційні «истребительные отряды», або як їх називали в народі «стрибки». Загони «стрибків» становили велику небезпеку для УПА, оскільки ті знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. На 15 лютого 1945 р. у західних областях України діяло 292 винищувальні батальйони, у складі яких налічувалося 24 тис.чол.
У 1946 р. навесні більшовики у боротьбі з УПА застосовували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців.


РОЗДІЛ IV

УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ НА ЗАКЕРЗОННІ. РЕЙДИ УПА.

Окрему сторінку історії УПА становить боротьба її бійців на захист українського населення так званого Закерзоння. Що таке Закерзоння? Як народився цей термін. В грудні 1919 р. Верховна Рада Антанти рекомендувала Польщі як її східний кордон умовну лінію, що проходила через Гродно — Ялівку — Немирів — Брест-Литовський — Дорогуськ — Устилуг, на схід від Грубешова, через Крилів і далі західніше Рави Руської, на схід від Перемишля до Карпат. З 1920 р. цю лінію стали іменувати лінією Керзона — тодішнього міністра закордонних справ Англії, який під час радянсько-польської війни 1920 р. звернувся із вимогою до Леніна припинити наступ Червоної Армії саме на цій лінії. Давні українські землі Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, які опинилися на польській частині лінії Керзона, з того часу отримали назву Закерзоння.
Взимку 1943—1944 рр. польське підпілля, головним чином Армія Крайова, захоплює ці території. Всіх свідомих українських патріотів польські бойовики знищують фізично, вбиваючи при тому їхніх дружин і дітей, а від решти українського населення вимагають заяв про лояльність і підтримку польського повстанського руху.
Радянський Союз відносно Закерзоння не мав спочатку чітко визначеної політичної позиції. На рубежі 1943—1944 рр. тодішній нарком закордонних справ УРСР О. Корнійчук публічно висунув домагання приєднати до України історичні українські землі — Підляшшя, Холмщину, Надсяння. Однак, після створення у Любліні у липні 1944 р. польськими комуністами ПКНВ (Польського Комітету Національного Визволення) Сталін вирішив піддобритися до поляків.
У вересні 1944 р. між Радянським Союзом і урядом Польщі було досягнуто домовленості про прийняття лінії Керзона як польсько-українського кордону, отже, про узаконення окупації поляками українських земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Лемківщини. Більше того, було прийнято постанову про «добровільне» виселення з цих територій всього українською населення. Така позиція Москви зустріла схвалення на Ялтинській конференції керівників урядів СРСР, США та Великобританії у лютому 1945 р. Після цього 16 серпня 1945 р. СРСР підписав і офіційно опублікував договір з Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном та про передбачуване виселення українців.
Таким чином, на польському боці залишалася територія загальною площею 19500 кв.км, на якій з прадавніх часів проживали українці. У 1945 р. кількість українського населення становила 1061920 чоловік. Звістка про цей договір, фактично укладений ще в 1944 р., додала польським шовіністам ще більшої наснаги та ентузіазму до протиукраїнських акцій.
Від рук польських злочинних і військово-міліцейських формувань гинули цілі села. У селі Пісковичі загинуло 720 осіб, у селах Сочина та Березці 250 осіб, Любилиця — 200 осіб, Рахові — 130, Горянці — 135, Малковичах — 150. У церкві села Повлокома було закатовано 365 чоловік. Безумовно, в такій ситуації УПА повинна була стати на захист свого рідного народу. До кривавих польських розправ її діяльність на Закерзонні, особливо на Лемківщині, не мала великої популярності. Тепер місцеве населення, вбачаючи в особі українських повстанців своїх єдиних захисників, надає їм всебічну допомогу. Найбільш уславленими керівниками УПА на Закерзонні були «Рен» (В. Мізерський), »Бродич« (Р. Грубельський), «Хрін» (С. Стебельський), «Бурлака» (В. Щигельський), «Орест» (М. Онишкевич). Незважаючи на свою нечисленність, українські партизани діяли дуже активно і рішуче.
Впродовж одного місяця, від 15 квітня до 15 травня 1945 р., відділи УПА розгромили понад 20 дільниць польської міліції (Грозьова, Роботичі, Тисова, Вільшани, Жапалів, Старе село, Брусно, Тирява, Сальва), спалили польські села Борівницю та В'язовницю та покарали мешканців тих сіл за неодноразову участь у мордуванні українців, обстріляли гарнізони у містах Конюші, Берендьовичах.
Внаслідок цих акцій польський терор вдалося припинити; з польською антикомуністичною підпільною організацією «Воля і незалежність» було навіть укладено договір про спільні дії. УПА настільки контролювала ситуацію, що від середини травня до серпня 1945 р. існувала на Закерзонні Українська Повстанська Республіка.
В цей же час закінчилась добровільна «репатріація». Взимку 1944 р. до СРСР виїжджали справді бажаючі. Це, насамперед, мешканці знищених війною сіл Дуклянського поясу, жителі холмських сіл, оточених польською етнічною більшістю та члени і симпатики Компартії, московофіли. УПА вела пропагандистську кампанію проти масового виїзду, роз'яснюючи, що репатріацію польського населення із західноукраїнських земель не можна аж ніяк порівнювати із виселенням мешканців Закерзоння — з їхньої споконвічної батьківщини. Керівники Москви і Варшави, зустрівшись з відмовою українського населення Закерзоння від добровільного виїзду, вирішили перейти до примусового виселення всіх українців. Для підготовки цієї акції польський уряд висилає восени 1945 р. на Закерзоння військові частини, завдання яких було очистити територію від УПА.
Примусове виселення починається 1 вересня 1945 р. Польські війська оточували села, силоміць виштовхували людей з помешкань, і під дулами кулеметів конвоювали їх до кордону, або до залізничних станцій. За інструкцією селянам давалось не більше двох годин на збір. Та, як свідчать численні очевидці, і ця умова не виконувалася. Збір, як правило, тривав півгодини. Голих, босих людей вивозили з їхніх насиджених місць, туди, де чекав голод, холод, бездомність. На територію УРСР було вивезено близько 500 тисяч українців. УПА всілякими засобами чинить опір насильникам. Її дії були спрямовані на знищення і пошкодження шляхів сполучення — підрив мостів, залізничних колій, залізничних станцій та ліквідацію переселенських комісій. Знову наведемо факти.
1-го вересня 1945 р. на шосе Белз—Варяж вбито 19 польських міліціонерів. 15 вересня 1945 р. знищено міст на шосе Кропиця—Будомир, того ж дня розгромлено міліцейську дільницю в Новій Греблі. 18 вересня 1945 р. пошкоджено міст на шосе Любачів—Рава. 19 вересня 1945 р. знищено міст біля села Верхрати. 20 вересня 1945 р. висаджено в повітря мости на шосе Чесанів—Брусно і Горнець — Брусно, залізничний міст на шляху Олешни—Суховоля і два мости біля с. Тимці. 22 вересня 1945 р. зруйновано залізничну колію на дільниці Любачів—Ярослав та Олещичі—Нова Гребля. 25 вересня 1945 р. в с. Млинах розстріляно трьох членів переселенської комісії. 5 жовтня 1945 р. відділи УПА захопили залізничні станції Кристинопіль і Сокаль—Забужжя. Станції та всі вагони, призначені для вивозу населення, знищено, а людей відправлено додому.
На Бузі висаджено в повітря два мости, ліквідовано дільницю польської міліції в Кристинополі. 26 грудня 1945 р. бійці УПА обстріляли з гранатометів м. Перемишль.
Характеризуються активністю дії УПА в 1946 році. Особливої уваги заслуговує бій за місто Бірча, що його польське командування перетворило у свою збройну базу. 6—7 січня 1946 р. загін повстанців на чолі з командиром Коником атакував місто, у якому перебувало тоді 1500 польських і радянських солдатів. Місто було взято штурмом. Противник втратив 70 вбитими і понад 150 пораненими, тоді як з боку повстанців було поранено 22, а загинуло 23 бійці, серед них і безстрашний командир Коник.
20 березня 1946 р. курінь Хріна атакував велике селище Яселко, де зібралися відділи польських прикордонних військ і державної безпеки з усієї околиці. Противника було цілком розгромлено. 79 військовослужбовців, в тому числі 12 офіцерів було взято в полон. В захопленому польському архіві знайдено детальну характеристику на кожного з полонених; на підставі цих даних 20 полонених звільнено, решту, які »уславились« знущаннями над українським народом, розстріляно. Здобуто 2 міномети і 120 мін, 8 кулеметів, 79 гвинтівок (з них 15 снайперських), 40 автоматів, 20 пістолетів, 37 пар коней, відібраних поляками в українських селян та велику кількість білизни, взуття й уніформи.
22 березня 1946 року відділ Дідика вчинив партизанську акцію в селі Кам'янка. Повстанці знищили приміщення державної безпеки, міліції та залізничну станцію з 40 вагонами, призначеними для вивозу переселенців. 23 березня 1946 р. втекла при появі УПА польська охорона у с. Радомиць.
26 березня 1946 р. загін Хріна розгромив у Височанах, Кожушному, Шавнім загін польської міліції чисельністю 180 чол.
28—31 березня 1946 р. на польсько-словацькому кордоні відділи Хріна розгромили польські прикордонні застави, взявши в полон 150 солдатів.
Зіткнувшись з таким могутнім опором, польський уряд вирішив тимчасово припинити акцію виселення. 15 червня 1946 р. він проголошує процес «репатріації» українців з Заксрзоння закінченим і визнає решту населення, що залишилося, поляками. Проте це був лише тимчасовий маневр, спрямований на перегрупування сил. Весною 1947 р. на Закерзоння прибув відомий польський воєначальник К. Сверчевський, щоб на місці вивчити ситуацію і розробити новий план бойових дій проти УПА. Однак 28 березня 1947 р. на шосе біля Балигородовом і Тісною у бою з українськими повстанцями під командуванням Хріна польський генерал загинув. Йому було влаштовано у Варшаві помпезний державний похорон з участю представників СРСР та інших союзників.
Через два місяці після цієї події, 28 травня 1947 р., у Варшаві було підписано договір про спільні військові дії Польщі, Чехословаччини й СРСР проти УПА. Ще раніше польський уряд розпочав горезвісну операцію «Вісла» з метою остаточного примусового виселення чверті мільйона українців, які ще залишилися на Закерзонні.
Операція «Вісла», за задумом її авторів, крім іншого, повинна була допомогти комуністам завоювати симпатії польських шовіністичних кіл. Це був час завзятої політичної боротьби після виборів у січні 1947 р., коли комуністи програли вибори і мусіли фальсифікувати їх результати.
Радянське командування перекинуло з Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехи вислали одну гірську бригаду, а поляки — моторизований корпус. Загальне командування здійснював маршал Польщі Роля-Жимерський за допомогою Міністра внутрішніх справ Радневича. Армія спрямовувалась, в першу чергу, проти повстанців Лемківщини й Перемишльщини. Ці землі були відрізані від польської території смугою міліцейських частин. Польські війська почали повне виселення звідси всього, не лише українського, але й польського населення. Поляків виселяли тому, що інколи вони сприяли українським повстанцям. Ветеран УПА Д. Бесараб, який кілька років партизанив на Лемківщині, пригадував, як польські селяни з місцевим ксьондзом допомагали їм провіантом, ганьбили вояків Армії Людової за те, що «вони мають державу, а все одно є розбійниками».
Українське населення транспортувалось під посиленим ескортом на так звані «земє одзискане» (повернуті землі польські) у Південну Прусію та Сілезію. Здебільшого їх розселяли по селах малими групами з метою якнайшвидшої асиміляції. Їх кількість не мала перевищувати 10 процентів польської людності; заборонялось безпосереднє сусідство переселенців з колишніми земляками.
Крім того, українцям діставалися найчастіше зовсім розграбовані або знищені колишні німецькі господарства і так звані «чвораки». Це були фільварковані бараки з чотирьох господарів, часто зі спільним подвір'ям, нерідко без вікон і дверей, інколи без даху, а то й без стіни. Причому даремно було б їм покладатися на яку-небудь допомогу з боку місцевої влади. 23 квітня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП рийняло рішення про утворення концентраційного табору для українського населення у Явожному.
Він був збудований на базі філіалу колишнього нацистського табору в Освенцімі. В рамках операції «Вісла» в ньому було ув'язнено 4 тис. українських жінок, дітей та людей похилого віку.
Через деякий час вся Лемківщина, Перемишльщина і Ярославщина перетворились у безлюдну пустелю: все цивільне населення цього регіону було виселене. Після цього розпочалося прочісування лісів. Відділи УПА чинили мужній опір, та їхнє становище стало надзвичайно важким, не лише з причини величезного насичення краю ворожими військами, але й з огляду на повне обезлюднення території, що надзвичайно ускладнювало продовольчу проблему, до того ж у новій ситуації, коли відділи УПА перебували в безупинних маршах.
Вивезення українського населення позбавило збройну боротьбу УПА на цих теренах основної мети, зробило її тут безперспективною. Тому головнокомандувач УПА Р. Шухевич вирішив припинити збройну боротьбу на Закерзонні. Окремі загони отримують завдання прорватися на Захід, решта — перейти на територію СРСР. Так, наприклад, вдало відступили на територію Галичини загони Рена і Хріна.
У своїй збройній діяльності командування УПА часто використовувало таку форму боротьби, як рейд. Восени 1944 р. відбулося кілька рейдів українських партизанів у Білорусію. Головною метою була спроба налагодити контакт з білоруськими військовими силами, які під проводом партії білоруських націоналістів — Білоруського Національно-демократичного об'єднання вели боротьбу проти Сталіна і його режиму. В середині квітня 1945 р. загони УПА вирушають у рейд до Польщі і Литви.
Сотня командира Куліша побувала навіть у передмістях Варшави. Влітку 1945 р. курінь «Підкарпатський» під командуванням майора Прута рейдує по Словаччині. Вирушивши із Самбірщини, загін 22 серпня 1945р. переходить польсько-словацький кордон. Розділившись на менші відділи, повстанці проходять через села в районі Межиляборців, Стронкова, Гіральтовців, Пряшева, Сабінова, Бардіїва, Гуменного і повертається до Галичини всередині вересня 1945 р. Стрільці УПА не дозволяли собі ніяких ворожих випадів стосовно місцевого населення. Наприклад, словацька газета «Демократ» 20 вересня 1945 р. писала «останніми тижнями з'явились в північно-східній частині Словаччини озброєні групи (...). До цього часу не було випадків, щоб ці групи допускали насильства над жителями чи майном громадян». Щоб ліквідувати такі рейди УПА, в січні 1946 р. між МДБ СРСР і органами державної безпеки Чехословаччини було підписано таємний договір, за яким дозволяється взаємний перехід кордонів радянськими або чеськими військами для переслідування повстанських частин.
У квітні 1946 р. загони УПА вирушили в новий рейд до Словаччини. Ними керував командир Мирон. Учасники рейду пройшли такими повітами: Гуменне, Бранів, Стронків, Межиляборці, Пряшів, Сабінів, Гіральтовці. Повстанці підійшли аж до міста Кошіце і побували в його передмістях. У зв'язку з цим рейдом у Словаччині було проголошено військовий стан, а з Праги вислано для боротьби з відділами УПА окремі військові частини, з якими українські повстанці мали лише дві невеликі сутички. Словацьке населення поставилося до рейдуючих дуже прихильно, а словацька поліція і навіть чеські війська не шукали зустрічі з українськими повстанцями. Під час цього рейду відділи УПА відвідали 106 сіл, зокрема і українських, провели 11 великих мітингів, 40 зустрічей, 69 розмов з представниками інтелігенції та взяли участь у 8 богослужіннях.
У червні 1947 р., коли починалася велика військова акція трьох держав на Закерзонні, в рейд на польські автохтонні землі вирушає невеликий загін УПА. Завданням рейду було інформувати польське громадянство про характер і мету українського національно-визвольного руху, ширити правду про плани Сталіна і його кліки відносно Польщі. Той факт, що група змогла дійти аж до центральних районів Польщі і повернутися звідти, свідчив про політичний успіх рейду.
Надзвичайно великого розголосу набрав рейд відділів УПА під проводом Бурлаки (Володимира Щигельського) і Бродича (Романа Грубельського) влітку 1947 р. на територію Чехословацької республіки. Обидва відділи намагались прорватися через Чехословаччину на захід. Проти частин УПА було кинуто чехословацькі поліцейські частини і регулярну армію. Бої затягнулися до середини листопада 1947 р. В одній із сутичок поліції вдалося схопити Бурлаку. Його ув'язнили в тюрмі міста Кошіце. 12 лютого 1948 р. партизанський ватажок втікає із тюрми. Проте через деякий час його знову затримують чеські власті і видають Польщі. Польський військовий трибунал засудив Бурлаку до смертної кари. 7 квітня 1949 р. у Жешуві його було страчено. Трагічно склалася доля і Грубельського. Він також був затриманий чеськими поліціянтами, виданий Польщі і розстріляний. Одночасно з рейдами Бурлаки і Бродича по Чехословаччині відходить кілька менших відділів УПА в рейд до Західної Німеччини та Західної Австрії. Цей похід був успішний.
Близько 300 бійців УПА пробилися до Мюнхена. Тоді відбувся рейд і до Угорщини.
Взимку 1947—1948 рр. дві групи УПА під командою Ясеня і Прірви рушили у Східну Прусію. Завдання першої групи полягало в зборі потрібної інформації про цю територію для другого (пропагандистського) відділу. По дорозі туди група під командуванням сотника Прірви вже на території Східної Прусії вступила в бій і вийшла з нього без втрат. Обидві групи пробули в Прусії аж до весни 1948 р., ведучи роз'яснювальну пропаганду та підтримуючи переселене сюди із Закерзоння українське населення.
Влітку 1949 р. відділ УПА під командуванням сотника Хмари відбув у рейд на територію Румунії. Перед походом повстанців забезпечено літературою та листівками надрукованими як по-українськи, так і по-румунськи. Загін перебував на румунських землях два тижні. Проти повстанців було скеровано значні військові сили з мінометами і гранатами. Однак Хмара виявив чудові військові здібності й успішно повернувся з загоном на Батьківщину.
Рейди УПА поза межі України свідчили про те, що Українська Повстанська Армія залишилася міцною і боєздатною навіть після переходу на нові форми боротьби — невеликими відділами.
Юрій Киричук. Історія УПА.


РОЗДІЛ V

ПІДПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН—УПА В 1947-1953 pp.

Після закінчення другої світової війни відбулись істотні зміни в розстановці політичних сил на міжнародній арені. Сталін і його оточення взяли курс на конфронтацію з так званим капіталістичним світом. Саме агресивна зовнішня політика СРСР привела до виникнення «холодної війни». Англія, США та інші демократичні країни світу, які боялися «комуністичного раю», у багатьох випадках підтримували опозиційні сили, ворожі сталінському режимові. На цю підтримку великі надії покладало керівництво ОУН і УПА. Зокрема, С. Бандера, М. Лебідь та інші діячі національного руху, які перебували в еміграції, докладали чимало зусиль для ознайомлення світової громадськості із жахливим становищем, у якому опинився поневолений український народ, прагнули домогтися активізації дій Заходу стосовно сталінізму. Однак Англія і США, які хоча і надавали певну моральну підтримку і незначну матеріальну допомогу українському партизанському рухові, все ж на відвертий конфлікт із сталінською імперією не наважувалися. Повстанці УПА надалі залишились одинокими в нерівній боротьбі з могутнім ворогом.
Перейшовши на рубежі 1946—1947 рр. у глибоке підпілля, український національно-визвольний рух змінив характер своїх збройних дій. Це були вже не великі бої сотень і куренів УПА, а постійні сутички з ворогом розчленованих, але організаційно пов'язаних та керованих одним центром повстанських і підпільних груп. 30 травня 1947 р. Р. Шухевич, як голова Генерального Секретаріату УГВР, видав для УПА і ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній системі. Цю інструкцію можна трактувати початком процесу ідеологічної злуки УПА і ОУН в одну формацію.
Відтоді і ОУН, і УПА називалися «Збройним підпіллям». Члени ОУН, які були членами УПА, найперше інтегрувалися в сітці ОУН. А майже всі члени УПА, які не були членами ОУН, стали членами ОУН. Формально існували ще дві формації, але у скорому часі вони злилися в одну організацію — збройне підпілля ОУН—УПА. Своїми збройними акціями ОУН—УПА ускладнювала, а часто й унеможливлювала сталінсько-бeріївським сатрапам реалізацію їх антинародних злочинних планів.
У 1947 р. сталінська кліка вирішила повторити на Україні голодомор 1932—1933 років. У колгоспів та селян-одноосібників забирали весь врожай і відправляли в Польщу, Болгарію, інші країни так званої «народної демократії» для підживлення існуючих там прокомуністичних режимів. До цього здирства долучилася посуха. Східні райони України, Бесарабію, Молдавію охопив голод, правда, у менших масштабах ніж у 1933 р. В західних областях України на заваді напасникам стали бійці УПА. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних збройних і політичних акцій УПА, це, насамперед, вогневі сутички і бої з відділами МВС—МДБ, озброєними партійцями і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян, знищення ворожих господарських пунктів, транспортних засобів тощо.
За місяцями ці акції розподілялися таким чином: січень — 26, лютий — 22, березень — 36, квітень — 90, травень — 107, червень — 11, липень — 91, серпень — 129, вересень — 68, жовтень — 66, листопад — 89, грудень — 71. В результаті облав на ліси і поодинокі села чекістам вдалося розкрити 103 бункери і криївки УПА.
У дванадцяти випадках оточеннями вдалося прорватися з бункерів крізь вороже кільце, у 91 випадку оточені боролися до останнього і, вистрілявши всі набої, останньою гранатою підірвали себе, щоб не потрапити до рук ворога. Жертви УПА в 1947 р. були недаремними. Українські повстанці врятували населення свого краю від голодної смерті.
Більше того, УПА розповсюджувала поміж селян відозви, у яких закликала продуктами допомагати голодуючим, що сотнями тисяч їхали на Західну Україну з надією роздобути бодай якийсь харч. Згодом в одному із звернень повстанці писали: «Пам'ятайте, що коли б у Західній Україні були колгоспи, то Ви вмирали б від голоду вже в 1946—1947 рр. А так не тільки в Західній Україні не було голоду, а ще й скільки наших братів зі Східної України врятувалося від голодної смерті!»
У другій половині 40-х років більшовики розпочинають у західних областях України суцільну колективізацію. Сюди із східних областей було скеровано близько 30 тис. партійних і радянських працівників. Новоприбулі не орієнтувались у місцевій обстановці, зневажливо ставились до місцевих жителів. Для організації колгоспів застосовувалися грубий натиск, залякування, жорстокий терор. Села Західної України були наводнені військами МВС і МДБ, що складалися в основному із солдатів — вихідців із кавказьких та середньоазіатських народностей. Вони всіляко знущалися з українських селян. 23 грудня 1949 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР». Для роботи в них направили 1,7 тис. партійних активістів. Політвідділи МТС підміняли певний час будь-які органи влади на селі і стали осередками масового наступу комуністів на західноукраїнське село.
Здавалось, повертались давні кріпацькі часи. Недаремно абревіатуру ВКП/б/ іронічно розшифровували як «второе крепостное право большевиков».
ОУН—УПА боронила права свого народу. Влітку 1948 р. упівці провели масові акції проти запровадження колгоспів на території Волинської області. Було спалено колгоспи в таких селах: Первіччя і Городище (район Луківці), Доротище (р-н Ковель), Гупали і Запілля (р-н Любомиль), Потапи (р-н Головно), Дубечко і Кримко (р-н Заболоття), Ратно, Бузаки, Хотищево, Чорче, Височно і Прохід (р-н Ратно), Синово, Замшани і Мізове (р-н Стира Вижівка), Тоболи і Ворокомия (р-н Камінь-Каширський). У травні—червні 1948 р. проведено подібну акцію у Львівській області, знищено колгоспи в селах: Черниця (р-н Підкамінь), Гаї Старобрідські (р-н Броди), Калдубиська (р-н Заболотці), Паликорови (р-н Підкамінь). Влітку 1948 р. «червоного півня» пустили колгоспам тієї ж області в м. Сокаль і в селах Боб'ятин, Волиця, Зубків, Вільковичі, Ксаверовня, Спасів, Перв'ятичи, Тартаків, Жарпанці. У вересні 1948 р. спалено колгоспи на Чернівеччині в селах Головненці, Козярі, Сухівці, Шильняки, Глинці Малі. Українські повстанці були свідомі того, що така активність неминуче призводила до посилення каральних дій МВС—МДБ, одначе іншого виходу не було.
У результаті невпинних облав у 1948 р. чекістам вдалося виявити 94 криївки повстанців. Лише в семи випадках всім підпільникам вдалося прорватися крізь оточення. У 87 випадках оточені упівці кількістю 191 чол. відстрілювалися до останнього патрона і у безвихідному становищі підривалися на гранатах. Було також викрито одну підпільну друкарню ОУН (на Волині) та одне з підпільних бюро відділу пропаганди та інформації УГВР (на Болехівщині). В обох випадках підпільники гранатами запалили криївки так вдало, що до рук МВС—МДБ не потрапили жодні документи.
В 1949 р. збройна боротьба ОУН—УПА продовжувалася з неослабленою силою. Повстанці майже у всіх випадках билися до кінця, віддаючи перевагу смерті перед ганебним полоном. Наведемо бодай кілька документальних свідчень. 7 січня в с. Уїздці (р-н Мізоч Рівенської обл.) відділ емведистів оточив криївку повстанців. Повстанці, опинившись в безвиході, з окликами «За Україну!» підірвалися гранатою. 13 січня на полях біля села Мишковичі (р-н Микулинці, Тернопільська обл.) три повстанці протягом півтори години вели запеклий бій з тридцятьма емведистами.
Оточені, вони відстрілювалися до останньогонабоя і, щоб не датися в руки чекістам, пострілялися. 20 лютого в с. Гніздище (р-н Великі Бірки, Тернопільська обл.) відділ емведистів під час облави знайшов у селянській хаті криївку повстанців. Зав'язався бій, під час якого обидва повстанці, разом з господарем та його братом застрелилися.
Боротьба мала запеклий і відчайдушний характер з обох боків. Сталіністи закатували в Західній Україні у 1944—1952 рр., за найскромнішими підрахунками, 300—400 тис. чол. За офіційними даними радянської преси, українськими партизанами було знищено 30 тис. чоловік.
Очевидно, що навіть при такому співвідношенні жертв дії Радянської влади навряд чи можна назвати правомірними. Вона сама провокувала на збройний опір. Крім того, треба пам'ятати, що стрільці УПА вели національно-визвольну боротьбу, захищаючи свою рідну землю, хату, сім'ю.
Збройно-політична діяльність Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії продовжувалася й наступні роки, хоча вона давалася дедалі важче, сил ставало все менше. Противник врахував увесь свій попередній досвід і вишукував все нові способи, щоб з безоглядною жорстокістю завдати нових дошкульніших ударів українському збройному підпіллю. В 1948—1949 рр. МДБ організувало вбивство священика Г. Костельника і письменника Я. Галана. Ці акції чекісти проголосили «справою рук бандерівців» і використали як привід для чергового туру репресій проти української інтелігенції. Війська МВС—МДБ широко впроваджували практику масового випалювання лісових масивів, затруювання криниць, озер, річок, навіть медикаментів, які, на їх думку можуть дістатися стрільцям УПА. Життя мирного населення не бралося до уваги.
В кінці 40-х на початку 50-х років збройне підпілля починає відчувати нестачу зброї та амуніції. Зброю повстанці здобували для себе у ворога. Це не ставило особливих труднощів у часи операцій великих загонів УПА. Та з переходу на дії малими відділами становище різко погіршилося.
Великої шкоди завдавало і те, що у багатьох місцях після розгрому міської і сільської підпільної мережі ОУН зменшився її вплив на стрільців УПА, порушилась скоординованість акцій. Багато боївок, залишившись без політичного керівництва, діяло на свій розсуд, їх члени (а це здебільшого були прості селянські хлопці) частенько скочувалися на шлях зведення особистих рахунків, діяли за принципом «око за око», «зуб за зуб».
Надзвичайно ускладнилася тоді і проблема харчування членів ОУН—УПА. На початок 50-х років на західноукраїнських землях насильницькими методами було завершено колективізацію сільського господарства. Це призвело до жахливого зубожіння всього населення, внаслідок чого воно неспроможне було задовольнити потреби ОУН—УПА в продовольстві. Єдиним джерелом добування харчів стали радянські магазини і колгоспні продовольчі склади.
Тепер замість масових боїв, облав великими силами, практикованих раніше, органи МВС—МДБ застосовували так зване «прочісування», «розроблювання» (разработку — Ю. К.) провідних членів збройного підпілля. Прочісування полягало в тому, що невеликі відділи МВС—МДБ, звичайно 1—5 сотень, оточували несподівано ліс чи село і за допомогою собак обстежували кожен кущ, кожну хату і мало не кожну п'ядь землі. «Розроблюванням» керівних членів збройного підпілля, кожного зокрема, займалися вищі чини МДБ, маючи для цих потреб цілий штат співробітників. Завдання «розроблювання» полягало у вивченні особи даного командира, його звичок, родинних відносин, приватного життя, улюблених місць перебування тощо, і на підставі цього вибирався спосіб, який повинен був привести до фізичного знищення такого командира шляхом нападу, засідки або якоїсь провокації. Чекістам також вдалося проникнути в мережу ОУН—УПА. На зрадницький шлях стали окремі члени ОУН. Така ганебна деградація відбулася з одним із керівників закордонного проводу ОУН — М. Матвієнком.
Зрозуміло, що в цих неймовірно важких умовах боротьби ОУН—УПА зазнавала кожного дня болючих втрат. 4 листопада 1948 р. у бою з чекістами на околиці села Малий Любінь, яке майже почало підійматися з попелу після страшної, подібної до Хатинської трагедії, вчиненої тут радянськими вояками на початку 1945 р., був убитий видатний командир «УПА—Захід» ВО «Буг» Крайовий Провідник ОУН Львівського краю Федір (Зеновій Таршаковець). 31 січня 1949 р. у Львові, відстрілюючись, загинув полковник УПА Лицар (Олександр Гасин). В лютому 1949 р. на Волині енкаведисти вбили командира УПА, Крайового Провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Смока (Петра Козака). 17 квітня 1949 р. під час облоги криївки в долині річки Лімниці застрелився командир «УПА—Захід» полковник Шелест (Василь Сидор). В жовтні 1949 р. помер від рани командир УПА Хрін, який був широко відомий своєю боротьбою на Закерзонні, талановитий літератор, автор відомих на Заході мемуарів «Крізь сміх заліза», та «Зимою у бункері». 5 березня 1950 р. стався найбільший для УПА удар — в с. Білогорща під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, яких навмисно прислали з Києва, загинув смертю героя Головний Командир УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Про це шеф МДБ Абакумов одразу ж повідомив особисто Сталіна. Після смерті Р. Шухевича його пост зайняв полковник Коваль (Василь Кук).
Загибель Р. Шухевича стала для УПА—ОУН непоправним ударом. Жорстокі репресії, підступність та військова могутність ворога призвели до того, що вже в 1951—1953 рр. збройна боротьба ОУН—УПА закінчилась поразкою, хоча окремі боївки протримались до середини 50-их років. Та це були останні з хоробрих бійців. Певну роль в остаточному припиненні боротьби відігравала деяка лібералізація комуністичного режиму після смерті Сталіна і зміни у внутрішній політиці Радянської держави за М. Хрущова.
Окрему, але поки що мало відому сторінку історії УПА, становлять повстання у сталінських концтаборах. Політично—організаційною основою для цих повстань служило доручення ОУН—УПА, видане ще в 1947 р. під назвою «До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи». В 1949 р. встановлено зв'язок між Проводом ОУН—УПА на Українських Землях і полоненими членами ОУН—УПА, яких було вислано за межі українських земель. Ці засланці і каторжани організували «ОУН—Північ», їх провід очолював Михайло Сорока. Цей провід керував і координував страйками і повстаннями політв'язнів по всій території Гулагу. 1953 року у воркутинських таборах, а в 1954 р. в концтаборі Кенгіра відбулись масові бунти в'язнів, які були надзвичайно жорстоко придушені військами МВС. Найбільш активними серед бунтарів були ув'язнені стрільці УПА. Засуджені члени ОУН готували також збройне повстання в Екібастузькому таборі. Учасників змови видав зрадник. Очевидцем цих подій був російський письменник О. Солженіцин.
Взятий 1953 р. в полон на Україні, старшина служби безпеки ОУН—УПА Василь Підгорецький засуджений на 25 років неволі, був організатором повстання в Ташкенті 1955 р.
У жовтні 1956 р. в Угорщині перемогла народна революція проти маріонеткового місцевого комуністичного режиму Гере-Ракоші. Із колишніх членів УПА на еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які відправились до Будапешту і взяли участь у боях проти радянських окупаційних військ. Вони обороняли мости через Дунай, які об'єднують дві частини мадярської столиці — Буду і Пешт. Більшість із них загинула.
15 жовтня 1959 р. в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинський пострілом із газового пістолета вбив С. Бандеру. За підступне вбивство терорист отримав з рук тодішнього голови КДБ О. Шелепіна орден Бойового Червоного Прапора. Указ про нагороду підписав К. Ворошилов. Смертю Степана Бандери закінчується славна і героїчна епопея Української Повстанської Армії.

ЕПІЛОГ

Таким чином, Українська Повстанська Армія виникла як форма протесту і захисту українського народу проти гітлерівської окупації, її бійці відіграли певну роль у порятунку народів Європи від завойовницьких планів гітлерівської Німеччини, внесли свою долю у розгром фашизму. Після закінчення другої світової війни УПА вступила у смертельну боротьбу із людиноненависницьким сталінським режимом. Ця боротьба була надзвичайно виснажливою, важкою і кривавою. У глибинній пам'яті народу учасники українського партизанського руху 40—50 рр., незважаючи на всі інсинуації комуністичної пропаганди, залишилися героями, захисниками Батьківщини.
За океаном, у місті Буффало (штат Нью-Йорк) споруджено пам'ятник командуючому УПА Романові Шухевичу. Пам'ятники стрільцям і старшинам УПА повинні були бути встановлені і на Україні. Вони заслужили цього звитяжною боротьбою за кращу долю народу на своїй рідній землі.
СЛАВА УКРАЇНІ! — ГЕРОЯМ СЛАВА!



Обновлен 24 сен 2014. Создан 13 окт 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником