14 жовтня - свято Пресвятої Богородиці Покрови і свято створення УПА

 
 

14 жовтня - свято Пресвятої Богородиці Покрови і свято створення УПА

Українська Повстанська Армія має право святкувати в незалежній Україні своє створення, боротьбу і, врешті-решт, свою перемогу. Як правильно сказав поет: "Смерть - не кінець боротьби"



Треба знати, щоб зрозуміти

Відколи в інформаційному просторі України нарешті, почалось відверте обговорення теми Української Повстанської Армії (УПА), особливо з нагоди відзначення 60-ліття Перемоги у війні з нацистською Німеччиною і проголошеною Президентом України Віктором Ющенком потребою взаємопримирення ветеранів війни Радянської Армії з усіма іншими борцями за визволення України, що їх уособлюють ветеранів УПА та дивізії “Галичина”, - одразу стало зрозуміло: значна частина несприйняття криється в площинні незнання реалій тогочасних подій і фактів. Зокрема, уже усталеним є вживання абревіатури ОУН-УПА, тоді як це далеко неправомірне об’єднання двох різнопланових понять: Організація Українських Націоналістів (ОУН) – це партія, а УПА – це армія, військова формація загальнодержавного рівня.
У автора цього матеріалу була щаслива нагода особистого спілкування з відомим діячем ОУН п. Миколою Лебедем, що очолював цю організацію в найважчий період 1941-1943 років після арешту німцями провідників ОУН Ярослава Стецька та Степана Бандери, одразу коли відбулось проголошення у Львові Акту “Відновлення Української Держави” 30 червня 1941 р. Якраз від Миколи Лебедя я почув протест проти абревіатури ОУН-УПА, бо ОУН (революційна) була тільки ініціатором створення у 1943 р. Української Головної Визвольної Ради, що об’єднала на засадах демократії велику кількість різноманітних угрупувань та сил, що поставили собі завданням боротьбу за визволення України від будь-яких окупантів. Виразником цієї мети стала УПА, до якої увійшли військові формування з людей різних політичних поглядів і навіть національностей. Зрозуміло, що вони жодним чином не могли всі бути членами ОУН.
Варто з цього приводу вказати на те, що тут є тотожність до ролі комуністів у Радянській Армії, де комуністи були керівниками, але основна маса солдат була безпартійною. І тут є кардинальна відмінність від побудови німецьких військ, де сили Вермахту складавсь за позапартійним принципом, а члени Национал-соціалистичної робочої партії Германії об’єднувались у спеціальних збройних формуваннях військ СС, які юридично не підчинялись військовому керівництву Вермахту, а тільки партійному в особі Гімлера. Просто на найвищому рівні як у нас в СРСР уся влада в державі належала одному Сталіну, так і в Німеччині всім керував тільки Гітлер.
Також окремої розмови потребує проблема відомої дивізії СС “Галичина”, тому що вона була сформована зі слов’янського елементу, що, згідно расистській теорії Гітлера, є неповноцінним етносом. Водночас поступити в елітні війська СС могли тільки німці, члени партії НСРПГ і виключно “чистокровні арійці”. Самі німці називали дивізію “Галичина” і аналогічну дивізію у прибалтів як “ваффен-СС”, що означає: “зброя СС”. Якщо ми поставимо знак рівняння між німецьким СС і українським, то як не пригадати, що проти Радянського Союзу на боці Німеччини брали повноцінну участь у війні армії Румунії, Угорщини, Хорватії, Італії, проте ставлення у нас до цих держав значно поблажливіше у порівнянні як до німців.
Зате однозначно можна стверджувати, що ніхто в УПА чи дивізії “Галичина” не був “зрадником Батьківщини”, як їх рахували у СРСР, тому що територія Західної України була окупована і Польщею, і Німеччиною, і Радянським Союзом в супереч міжнародним правилам. Коли українське населення цих земель повстало із зброєю проти окупантів, то звинувачувати когось за цей супротив як “за зраду Батьківщині” – верх цинізму і брехні. Про мільйонну “Русскую Освободительную Армію” (РОА) генерала Власова , яку сформували з полонених червоноармійців – то ще б куди не йшло так казати, але не про учасників західноукраїнського руху опору.
Усе вище сказане є тільки натяком на той величезний масив невідомого з української історії і тут вистачить багато роботи для молодих дослідників, які не будуть зашорені ідеологічними догматами з минулого. Вважаю, що передусім для становлення Української Держави треба висвітлити тему УГВР, як найбільш сучасної за ідеологічною і політичною державницькою ідеєю. Проведена 1994 р. в Києві науково-практична конференція з нагоди ювілею 50-річчя УГВР дала гарний початок, який, на жаль, не мав належного продовження., через що минулорічний 60-річний ювілей УГВР пройшов непоміченим. Щоб якось заповнити цю прогалину і надати поштовх для поновлення вивчення цього питання варто навести виступ на минулому ювілеї одного з учасників тих подій члена-засновника УГВР, заступника голови середовища УГВР п. Мирослава Прокопа.

УГВР як виразник народної влади в умовах окупації.
(правопис оригіналу збережено).

Майже сто років тому, а саме у 1897 р., Леся Українка вела дискусію з Іваном Франком про шляхи й перспективи розвитку українського народу на Наддніпрянщині під царською владою, у Галичині, в Австро-Угорщині. У висновку вона писала: "Одно з найповажніших питань - як зробити Україну вже тепер політичною силою". (Леся Українка, Твори. - Київ: "Дніпро", 1965., т8.-С. 21).
Я думаю, що по суті така проблема стояла перед провідними діячами всіх українських поколінь від часу упадку української держави в 14 столітті. Бо завжди тоді йшлося про те, щоби в умовах поневолення мобілізувати такі фізичні й духовні сили українського народу, які з успіхом могли б протиставитися переважаючим силам ворогів і зберегти живою саму ідею державної незалежности. Коли ж цього спротиву і самооборони не було, - Україна залишалася погноєм для чужинців і ніхто з нею не числився. Так було впродовж століть нашого поневолення.
І тому зрозуміло, що свідомість цієї страшної дилеми протиставлятися - або капітулювати - існувала в того покоління, яке в умовах Другої світової війни і після неї організувало визвольну боротьбу проти німецьких і московських окупантів. Ця свідомість унапрямлювала, зокрема, діяльність таких формацій як Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська Армія і Українська Головна Визвольна Рада, якої 50-і роковини тепер відзначаємо.
Умови, в яких ця боротьба розгорталася, були дуже несприятливі. Диспропорція між силами ворога і спроможностями українського організованого визвольного руху була вражаюча. Народні маси, які мали ставити спротив окупантам, були до краю скривавлені відносно недавнім голодомором, терором 1930-х років, грабунками і насильствами німецьких окупантів, врешті, війною, яка точилася передусім на території Україн й і несла Україні величезні знищення її матеріяльної і духовної культури, смерть і каліцтво мільйонів.
Рівночасно Україна як політична проблема знаходилася тоді в повній ізоляції від стороннього світу. Німеччина дивилася на Україну як на терен своїх колоніяльних завоювань, а Москва ніколи не плянувала резигнувати з України як частини імперії. А західні демократії, що були в союзі з Москвою, про Україну мовчали або повторяли московські наклепи про здогадне українське вислужництво нацистам.
Як, отже, в таких умовах можна було - перефразуючи слова Лесі Українки - зробити вже тоді Україну політичною силою, здобути для неї визволення як підмету в міжнародній спільноті, або принаймні визнання її самостійницьких прагнень.
Для тих, хто тоді ставив перед собою таке завдання, залишалася тільки одна відповідь, а саме самооборона і організована боротьба народу з виразною метою здобути державну незалежність України. Ми бачили, що тільки проповідуючи вимогу відвертої боротьби проти обох окупантів можна було, по-перше, приєднати до неї тисячі громадян України, які розглядали німецький нацизм і московський комунізм як зло, і що, по-друге, тільки завдяки тій боротьбі можна було засвідчити перед рештою світу, що Україна - це живий організм, який прагне бути сувереном свого життя.
Тепер - питання: хто, які сили тодішньої України могли таку боротьбу ініціювати?
На Наддніпрянщині організовані українські самостійницькі кадри були знищені в 1930-х рр., а мільйони молодих українців були змобілізовані до Червоної армії. А в Західній Україні довоєнні українські легальні політичні партії себе розв'язали вже на початку німецько-совєтської війни. У таких умовах під час німецької окупації України, від 1941 р. починаючи, одиноким тривалим діючим ядром, довкола якого могла народитися і виявлялася впродовж наступних трьох років ширша організована протинімецька підпільна боротьба народу, була Організація Українських Націоналістів, точніше, та її частина, яку в результаті розколу в ОУН у 1940 р. очолив Степан Бандера. А тому, що вже у вересні того ж року німці Бандеру заарештували і тримали в концтаборі аж до осени 1944 р. і він не міг керувати протинімецькою боротьбою, то його обов'язки виконував від літа 1941 до травня 1943 р. Микола Лебедь, а в серпні того року III Надзвичайний Великий Збір ОУН вибрав головою Проводу ОУН Романа Шухевича. Він залишався на цьому посту до 5 березня 1950 р., коли згинув у зударі з відділом КГБ.
Якщо йдеться про другу частину розколеної ОУН, яку очолював полковник Андрій Мельник, то окремі її члени були також у протинімецькому підпіллі вже від грудня 1941 р. і мали згодом чималі втрати в людях, але їхній Провід Українських Націоналістів (ПУН) не зважився на таку відверту поставу проти німців і намагався засобами петицій до німецького уряду впливати на пом'якшення німецької колоніяльної політики в Україні.
У другій половині 1942 р. у зв'язку з посиленням німецького терору, зокрема, грабунків і насильницьких вивозів людей на невільничу працю в Німеччину, на Волині й Поліссі почався самооборонний повстанський рух, що став основою постання Української Повстанської Армії (УПА), яка могла швидко рости і поширюватися завдяки ініціятиві ОУН і передусім на базі розбудованої до того часу підпільної мережі ОУН. Але від свого народження УПА була армією загально національного характеру, збройним рам'ям народу в боротьбі за державну незалежність, що й зрозуміле, бо до УПА йшли українські патріоти незалежно від партійних поглядів чи до них байдужі. Я не говорю тут про формацію "Поліська Січ-УПА" під керівництвом Тараса Бульби, бо це окрема тема.
А у зв'язку з загальнонаціональним характером УПА логічно поставало питання верховного загальнонаціонального політичного керівництва цією всенародною боротьбою, якому могла б підпорядковуватися УПА як мілітарна формація. Такого завдання не могла взяти на себе ані ОУН як політична організація, ані сама УПА. І, власне, вони найбільше відчували потребу такої загальнонаціональної репрезентації в роді того, що в тому часі творили підпільні протинімецькі уряди і парляменти Польщі, Франції чи Бельгії. Поскільки, як я вже згадував, у нас не було таких організованих підпільних партій під час німецької і згодом більшовицької окупації, то такий верховний політичний центр могли творити в першу чергу активні учасники підпільної і збройної боротьби. І мусів цей центр творитися на плятформі ясної, відкритої боротьби проти німецьких і більшовицьких окупантів.
Таким чином, ініціятиву для створення УГВР дали, з одного боку, керівники ОУН і УПА, з другого - окремі громадські й політичні діячі, які активно співпрацювали з протинімецьким підпіллям. Дозвольте назвати тут принаймні декого з них, насамперед із Наддніпрянщини: киянин Кирило Осьмак, вибраний на Великому Зборі УГВР її президентом, киянин Василь Потішко, Петро Чуйко з Житомира, Іван Вовчук із Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська, волиняки Павло Шумовський і Ростислав Волошин, голова найсильнішої української демократичної партії Галичини Василь Мудрий, літературознавець Ярослав Біленький, Павло Турула, який як керівник фармацевтичної фірми поставляв ліками учасників організованого визвольного руху.
Створення УГВР відкривало новий етап у розвитку й укладі сил організованого українського визвольного руху того часу, створювало в ньому нову ієрархічну структуру і забезпечувало гармонійну співпрацю, з одного боку, провідної, але не монопольної політичної організації, себто ОУН, і з другого - мілітарної загальнонаціональної формації УПА, врешті, верховного політичного центру як народної влади в умовах окупації. І була це в тих виняткових умовах війни і в перших повоєнних роках реальна влада на місцях, хай тільки на частинах української території, передусім на Волині і в Галичині, себто влада, яку населення визнавало і підтримувало морально й матеріяльно, без чого, як відомо, ніяке підпілля і повстанські формації не можуть втриматися в терені.
Свідченням про цю підтримку народу неодноразово давав генерал Тарас Чупринка. Ось так у своїй статті п. н. "До генези Української Головної Визвольної Ради", писаній у 1948 р., отже після чотирьох років організованої боротьби проти окупантів, він писав:
"На заклик не скоритися московсько-большевицьким окупантам, так як раніше гітлерівським, - український народ відповів завзятою героїчною боротьбою проти більшовицьких гнобителів і експлуататорів України. Український народ, керований УГВР, свою визвольну боротьбу веде далі й сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років, і рішений її вести й далі аж до переможного закінчення - до побудови Української Самостійної Держави". (Літопис Української Повстанської Армії.- Т. 9. - С. 404).
Народні маси України виявили солідарність зі своєю народною владою також у 1946 і 1947 роках, коли на заклик УГВР бойкотувало т. зв. вибори до Верховних Рад СРСР і УРСР, врешті, самим фактом співпраці зі збройним підпіллям аж до початку 1950-х рр., чим український народ рівночасно документував своє тверде "ні" владі окупантів і колоніяльному урядові УРСР. Це давало також свідчення для стороннього світу, що Україна - це не сам лиш об'єкт чужої імперіялістичної політики, але що Україна - це визнавана і підтримувана народом політична сила, окремий суб'єкт у спільності народів світу.
Чинником великої сили УГВР і всього організованого визвольного руху воєнного і післявоєнного періодів були їх програмові позиції, зокрема, програма ОУН, схвалена на її III Надзвичайному Великому Зборі в серпні 1943 р., політична деклярація УПА з того ж року, Плятформа і устрій УГВР, словом, політичні позиції, які знаменували зворот українського націоналістичного руху від принципів монократизму до джерел демократії і політичного плюралізму, що сталося передусім у результаті зустрічі галицьких націоналістів з українцями Наддніпрянщини і в рамках поступового процесу розвитку української політичної думки. Таким чином, мобілізуюча для народу сила політичної програми організованого визвольного руху була не тільки в тому, що ми проповідували й вели боротьбу проти німецьких і більшовицьких окупантів, але також проти ідеологічних засад німецького нацизму і російського комунізму як чужих українському народові доктрин. У цій новій програмі українського визвольного руху багато уваги присвячено також питанням соціяльного ладу, трудового землекористування, державної і суспільної власности, правам людини як громадянина незалежно від національности, охороні прав меншостей, питанням державного устрою, про який в "Плятформі" УГВР м. ін. читаємо, що вона бореться "за забезпечення народно-демократичного способу визначення устрою в українській державі шляхом загального народного представництва" (Літопис УПА. - 1980 р. - Т. 8, книга перша, - С. 37,).
Як верховне політичне керівництво організованого українського визвольного руху у 1940-х і початку 1950-х рр., УГВР була унікальним феноменом української визвольної політики двадцятого століття. Річ у тому, що ані під час війни між Німеччиною і СРСР, ані після неї не було в тому часі по одній або другій стороні фронту ніяких інших організованих українських верховних політичних самостійницьких центрів, які одверто деклярували б свою плятформу боротьби проти обох окупантів і закликали б народ вести її під гаслом державної незалежности України, і які самі могли б тривало виконувати функції такого центру. Державне Правління, яке 30 червня 1941 р. у Львові очолив Ярослав Стецько, не могло розбудувати своєї діяльности, бо Стецька і його співробітників німці швидко ув'язнили на наступні три роки в концтаборах. Знову ж Українську Національну Раду, яку 5 жовтня 1941 р. створив у Києві гурт місцевих українських патріотів при співучасті представників ОУН під проводом полковника Мельника, німці вже 17 листопада того ж року розв’язали, а окремих діячів цієї Ради, зокрема Олену Телігу та її чоловіка, ОрестаЧемеринського з дружиною та інших розстріляли. Це сталося незалежно від того, що ані київська УНРада, ані відновлена і поширена в квітні 1944 р. у Львові її спадкоємниця Українська Національна Рада не деклярувала плятформи протинімецької боротьби і до такої боротьби не закликали народу. Також екзильний уряд УНР не міг стати керівним центром визвольної боротьби в Україні.
5 березня 1950 р. загинув, як уже згадано, Роман Шухевич, голова Генерального секретаріяту УГВР, а 16 травня 1960 р. помер у Володимирській тюрмі президент УГВР Кирило Осьмак. Останній випуск офіційного органу УГВР в Україні "Бюро інформації УГВР" має дату травня 1951 р.. Не тільки дати смерти тих провідних діячів УГВР, але й зменшення підпільної й повстанської активности на переломі 1940-х і 1950-х рр. знаменували процес закінчення того етапу і засобів організованої визвольної боротьби на українських землях. Проте на цьому її роль не вичерпувалася.
Це є питання спадщини УГВР і всього організованого підпільного і повстанського руху воєнного і післявоєнного періоду і їхнього місця в найновішій нашій історії, отже також в існуючій сьогодні незалежній українській державі. Ось декілька елементів тієї спадщини.
По-перше, на даному історичному етапі організований український визвольний рух 1940-х і початку 50-х рр. показав Україну, точніше, її боротьбу, як справжню політичну силу народу, за якою так тужила Леся Українка. Очевидно, в умовах царської імперії, в яких Леся Українка жила, політичною силою вона вважала в першу духовне відродження народних мас, а передусім "привернення українській нації її інтелігенції", яку вона називала "мозком нації" - що, до речі, в сучасній зрусифікованій частині провідної верстви України не менше актуальне, як було при кінці минулого століття.
По-друге, організований український визвольний рух сорокових і початку 50-х рр. нашого століття виявляв надзвичайну тугість, хоробрість і жертвенність провідних і низових кадрів, і це забезпечувало його довготривалість у зударі з переважаючими силами ворогів. Коли б у тих роках такої сили не було, коли б не було УГВР, отже й ОУН та УПА, тоді у війні між Німеччиною і СРСР Україна як самостійний політичний чинник не існувала б, на її місці була б порожнеча, а сторонній історик міг би реєструвати тільки такі колоніяльні покручі як "райхскомісаріят Україна" і "навіки з'єдинена з Росією УРСР". Такій містифікації загородив дорогу організований визвольний рух. Правда, ця боротьба спричинила чимало жертв у людях, бували в ній напевно також прорахунки і помилки, але історія України повчає, що найбільших утрат народ зазнає тоді, коли він виснажений і безборонний, як було в голодоморі 1933 р.
По-третє, УГВР, УПА і ОУН не починали історії від себе. Вони не були відірвані від попередніх ланок визвольної боротьби народу. У першому реченні Універсалу УГВР є покликання на революційні події в Україні 1917 і наступних років, на побудову тодішньої самостійної української держави. Таким чином, збереглася тяглість у розвитку української політичної думки і дії.
По-четверте, УГВР і організований український визвольний рух того періоду перекидали ідейні мости до пізніших етапів українського культурного і політичного відродження, отже до шістдесятників, до руху опору, самвидаву, Гельсінської Спілки, - незалежно від того, що вони репрезентували зовсім інші форми боротьби. І співдія була тут взаємна. Найкраще свідчить про це дружба українських політичних в'язнів обох наборів у совєтських концтаборах і місце, яке в літературній творчості шістдесятників чи авторів самвидаву має визвольна боротьба сорокових і п'ятдесятих років. Згадати б Василя Симоненка, інших.
По-п'яте, УГВР - це не тільки історія. Вона, як згадано, має своє пряме відношення також до сучасної дійсности в Україні. І сучасна українська держава може чимало користуватися надбанням організованого українського визвольного руху воєнного і післявоєнного періоду - так само як ідейною і програмовою спадщиною самвидаву чи Гельсінської Спілки. І ті, і ці, кожні на свій лад, допомагали робити Україну політичною силою, і їхня праця лежить в основі нашого державного відродження, а їхні ідеали, їхня моральна наснага і мужність могли б служити прикладом також теперішнім керівникам української держави і взагалі народові.


Травень 2005 р. Богдан Гордасевич
м. Львів


Серія книг "Реабілітовані історією"

Редакційна група:
Велесик Петро, Нагорна Інна, Рибенко Лідія, Шморгун Євген (керівник групи), Ящук Володимир. Науковий консультант
Гурій Бухало

В ОБОРОНІ ВОЛІ

Боротьба УПА з німецькими окупантами на Рівненщині в 1941-1944 рр.


Зміст
Слово до читачів
За Україну, за її волю!
Ми йшли до бою
Більшовицькі керівники про українських повстанців
Поляки про українських повстанців
Гітлерівці про українських повстанців
Війна на три фронти
Указ Президента України (Кучми)
--------------------------------------------------------------------------------

Ця книжка вийшла, бо так звелів час. Вийшла напередодні піввікового ювілею Перемоги над гітлерівською Німеччиною. Вийшла, щоб розповісти про минулу війну, зокрема, про ту сторінку боротьби з німецькими окупантами, яка досі замовчувалася, про яку ще й сьогодні дехто говорить, що такої, мовляв, не було. Ця сторінка — визвольна війна Української Повстанської Армії з гітлерівцями.
На жаль, сьогодні ми ще не можемо назвати поіменно усіх земляків, які воювали з німецькими окупантами. Бо над багатьма іменами тяжіють вироки судів неправедних, морок насильницького забуття, роки і роки каторжних поневірянь по сибірах і колимах, зникнення в потаємних енкаведистських могилах.
Поіменно герої будуть названі потім, аж потім, коли стануть повністю доступними секретні архіви і в них запрацюють чесні дослідники - патріоти, а не гнучкошиї фальсифікатори. Ми віримо, що так буде. Нині ж мовою документів, спогадів безпосередніх учасників подій, уривків із мемуарної літератури та досліджень науковців потверджуємо: у всенародній боротьбі з німецькими завойовниками щонайактивнішу участь брала Українська Повстанська Армія.
Ця книжка розповідає про дії українських повстанців на терені нинішньої Рівненщини. Тобто розповідає тільки про невеличку частку визвольних змагань УПА. Але саме із часток складається ціле.
Усі українські документи і витяги з них подаємо із збереженням правопису оригіналу, німецькі і російські — в сучасних перекладах.
Ми вдячні всім, хто долучився до творення цієї книжки. Хай вона стане своєрідним пам'ятником нашим землякам — борцям з гітлеризмом. Доповнення, зауваження, пропозиції щодо даного видання просимо надсилати на адресу: 266000, м. Рівне, вул. Симона Петлюри, 1, Спілка письменників, редакція «Реабілітовані історією».

Євген ШМОРГУН

Із Гітлером ми не братались —
Народу гризла нас печаль!
Німоту кляту ми карали! —
За нас говорить слава й сталь!
Марко Боєслав (Михайло Дяченко), поет УПА.

Вдумайтеся, шановний читачу, ось у ці цифри, які наводять іноземні джерела: Україна під час другої світової війни втратила 8 мільйонів своїх громадян (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових). Це становить 19,1 процента всього її населення. Для порівняння: втрати Росії становлять від 3 до 4 мільйонів солдатів на фронтах, загальне число російських втрат було 5—6 мільйонів.
І, як не дивно, навіть Німеччина, яка розв'язала другу світову війну і зазнала нищівного розгрому, і та понесла втрати набагато менші порівняно з Україною: у цій війні загинуло 6,5 мільйона німців (9,1 процента від усього населення Німеччини, 4,5 млн. військових і 2 млн. цивільних).
Як бачимо, Україна порівняно (якщо такі порівняння можна робити!) понесла у минулій війні найстрашніші втрати. Так що Перемога дісталася їй дуже і дуже нелегко, надто дорогою ціною. І, здавалось би, зараз, коли Україна і інші країни світу відзначають 50-річчя перемоги над гітлеризмом, пора було б українському суспільству консолідуватися, щоб гідно вшанувати світлу пам'ять наших земляків, віддати шану нашим дідам, батькам, сестрам, братам, які стали жертвами жорстокої боротьби двох людиноненависницьких систем — комуністичної та фашистської.
І що ж ми бачимо нині? Приймаються постанови, ухвали, якими зобов'язується вшановувати пам'ять наших земляків, які загинули, перебуваючи в рядах Червоної Армії і в радянських партизанських формуваннях, вшановувати тих воїнів, які гнали фашистських загарбників з української землі. Що ж, на нашу думку, так і повинно бути. Адже ці люди свято виконували свій воїнський обов'язок, вони захищали нашу Батьківщину і у випадку потреби, не вагаючись, готові були віддати — і віддавали! — найдорогоцінніше — своє життя в боротьбі з фашизмом.
Але чомусь у цих документах якось, скажемо, нечітко, невиразно говориться про вшанування тих, хто громив гітлерівців не під червоними прапорами, а під українським національним, зараз державним, синьо - жовтим, тих, хто мав на своїх головних уборах той же тризуб, який зараз прикрашає фуражки і пілотки воїнів Армії Незалежної України.
Так, мова йде про вояків Української Повстанської Армії. Адже і вони внесли свій вагомий вклад у розгром фашистської Німеччини. Прекрасно розуміємо, що далеко не всі читачі сприймуть це твердження. Адже десятки років, а точніше більше ніж півстоліття у наші голови більшовицькі пропагандисти вбивали тезу, що вояки УПА не брали участі у боротьбі з фашистами. Згадаймо, що зовсім недавно писали компартійні автори про упівців як про «сокирників», «п'яниць», як про «українських бандитів».
А бере початок така характеристика справжніх борців за Незалежну Україну з того часу, коли через лінію фронту у Москву докотилися звістки про українських повстанців, про те, що вони воюють за Україну. Ці відомості передавали у «центр» радянські партизани та підпільники, які в Західній Україні починали свою діяльність, а точніше починали вступати у збройні сутички з першими загонами «Поліської Січі», які виникли на території Полісся, з першими загонами Української Повстанської Армії, які починали формуватися на Костопільщині ще на початку 1942 року.
Московське та й київське більшовицьке керівництво не сприймало високих цілей, за які боролися українські патріоти — вони ж боролися за Незалежну Україну, а, значить, за її відокремлення від СРСР. А це, зрозуміло, означало його розвал.
І керівники УРСР періоду війни — тодішні голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова Ради народних комісарів УРСР О. Корнієць, секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов добре знали про боротьбу УПА проти гітлерівських загарбників, проте свідомо говорили людям неправду. Так, у листівках під назвою «До населення тимчасово окупованих районів України» (12.01.1944 р.) вони лукаво запитували: «Чи вбили (націоналісти — Т. Б.): хоч одного німця, чи пустили в укіс хоч один німецький ешелон?»
Цю брехню підхопили партійні «ідеологи», «історики», вірніше, фальсифікатори історії, які дійшли вже були навіть до того, що силкувалися довести, що УПА створили... німці.
Навіть волиняк академік Дмитро Мануїльський, будучи на посту заступника голови Ради міністрів УРСР, у своїх промовах говорив про «українсько-німецьких націоналістів». Промовиста у цьому питанні його «праця», назва якої говорить сама про себе: «Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини» (1946 р.)
А «Радянська енциклопедія історії України» (т. 4, стор. 359) пішла ще далі, підкреслюючи, що «співробітництво з фашизмом показало всю глибину політичного і морального падіння українського буржуазного націоналізму, який, за влучним висловом Д. 3. Мануїльського, «ніколи не був національним, бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних, пануючих класів. Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а на чужинців. Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні, розгром фашизму завдали нищівного удару по маячних планах українського буржуазного націоналізму».
Ось такий категоричний висновок зробили вельмишановні «об'єктивні київські вчені».
У зв'язку, з цим давайте, шановний читачу, розберемося у питанні, чи воювали вояки УПА проти фашистів, чи були .на їх службі? І зробимо це на фактах, які мають стосунок до нашої області. А допоможуть нам у цьому матеріали періодики часів другої світової війни.
Ось часопис Української Народно-Революційної Армії під командуванням отамана Тараса Боровця-Бульби «За оборону України» від 10 серпня 1943 року. Тут привертають до себе увагу ось ці рядки: «Бий гада! (підбірка матеріалів). Ідуть німецькі вантажні машини. Перша, друга, третя, четверта. Наша чота (взвод — Г. Б.) лежить на теплій нагрітій липневим сонцем землі. Машини рівняються з нами, падає гостра команда хорунжого Кречета: «Вогонь!». Рвуться міни. Падає кілька сальв і кулеметних серій. Дві машини горять, одна лежить розбита. Обеззброюємо ранених, забираєм забитим зброю. Завдання виконане. Німців ударили ще раз по транспорту. Хлопці здобули новенькі маузери і машинні пістолі. Козак Буря».

А ось ще одна газета — «За самостійну Україну — бойовий орган ОУН. 24.10.1943 р.: «Починаючи з березня 1943 р. села розправились з сотнями ляндвіртів, зондерфюрерів та інших п'явок народу.
Фашисти у відповідь посилили репресії: спалили 11 сіл лише в одному Деражненському районі, багато інших сіл.»

З повстанських боїв.
Біля Копитова (Корецький район) в чотирьохгодинному бою з німецькими жандармами повстанці здобули 60 крісів, кілька кулеметів, амуніцію та вояцький виряд. 25 німців убито, 14 попало в полон, багато ранено.
На соші Рівне - Клевань один рій (частина взводу — Г. Б.) повстанців розбив 2 німецьких авта, що їхали на грабіжницьку акцію. Тут згинуло 38 гітлерівців.
У бою з німецькими гестапівцями, що приїхали грабити Білівські хутори на Клеванщині повстанці розбили бандитів, здобувши 2 скоростріли (МГ), 1 емпі, скрині амуніції.
У листопаді ц. р. відділи УПА зайняли районове місто Мізоч на Острожчині й тримали його цілу добу. Знищено багато німців. Здобуто 150 крісів, У бою героїчно бився по боці українських повстанців відділ азербайджанців».
«Бій на шляху Рафалівка - Володимирець. Із загону ім. Коновальця вислано 8 жовтня м. р. (1943 р. — Г. Б.) відділ у силі одної чоти на засідку при шляху Рафалівка — Володимирець, який часто проїжджали німці... В загальному нім-ців нараховувалося до 200 чоловік. У розвідку поїхала німецька кіннота, а як бічний розшук їхав середньої величини танк.
В той самий час наспіла на допомогу повстанцям друга чота, яка зайшла німців ззаду. Німці, побачивши себе окруженими, почали в переполосі тікати, не зводячи навіть бою... Повстанці прогнавши ворога, рішили забрати танк (з якого втекли танкісти — Г. Б.). Знайшовся шофер-танкіст і танк пущено в рух».
(Підпільна газета «Вісті Української Інформаційної служби», 1944 р., 1 квітня).

А ось рядки з доволі таки об'ємної листівки, виданої у жовтні 1943 року Головним командуванням Української Повстанської Армії:
«...Кремлівські імперіалісти такі самі вороги народу, як і берлінські.
НКВД — не краще гестапо.
Ні, ми не забули ще голоду в 1933 році, ні Біломорського каналу, ні масових репресій в 1937 році.
Бачачи загрозу свому життю кремлівські «вожді» кличуть вас сьогодні захищати їх перед німцями. А хто ж, спитайте їх, у 1939 році заключив розбійницьку спілку з тими ж самими німцями? Хто ділився з ними Польщею і Балтійськими державами? Хто забезпечив німецьку армію хлібом і пальним матеріалом? Смерть Гітлерові й Сталінові! Геть берлінським і московським імперіям! Геть гітлерівську «нову Європу» і більшовицький СРСР!»
«З хроніки подій на українських землях» (рік 1943, збірка № 1)

«18 липня одна вишукальна група української самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському районі бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістолів, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину».
«В Млинівському районі мав місце бій німців з відділом самооборони, в рядах якої боролись також грузини, узбеки та росіяни. В бою впало 60 німців».
«В боях проти німецьких окупантів відділи УПА зайняли в місяцях березень — квітень 1943 р. містечка: Володимирець, Степань, Висоцьке, Дубровиця, Людвипіль (Соснове — Г. Б.), Деражне, Олика, Цумань, Горохів і ін. Німецькі залоги скрізь розбито й розігнано».
Крім вище згаданих акцій УПА проводила проти гітлерівців і широкомасштабні операції, захищалась від наступу ворогів. Одна з таких операцій спрямовувалася проти каральної операції німецьких загарбників під командуванням гітлерівського генерала поліції Фон дем Баха (Еріха Залевського, поляка за походженням, українофоба і нациста за переконанням) - на Рівненщині (червень - вересень 1943 року), до участі в якій гітлерівці залучили 2 бронепоїзди, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, 10 моторизованих батальйонів з важкою зброєю й артилерією і приблизно з 10 тисячами німецьких і польських поліцаїв і жандармів, угорців та «батальйонників».
В ході цієї операції гітлерівці провели проти УПА (плануючи її остаточно знищити) цілий ряд боїв (не рахуючи дрібних сутичок) — у липні - 35, серпні - 24, у вересні - 15. Проте УПА у цих боях не лише вистояла, але й нанесла ворогам відчутних ударів. Адже в ході цієї операції було знищено 3000 фашистів та їх посіпак. Проте в ході цих запеклих боїв УПА втратила 1237 старшин та стрільців убитими та пораненими. Гітлерівці ж за цей час знищили понад 5000 осіб з числа цивільного населення.
Серед полеглих у боях з гітлерівцями були Івахів Василь (Сонар, Сом), військовий референт краєвого проводу ОУН на Північно-Західній українській землі, поручник, до речі, герой однієї з популярних на Рівненщині пісень УПА; у цей же день загинули ще 9 вояків, і серед них поручник Юліан Ковальський, чотар Семен Снятецький (Сойко). .
1 серпня 1943 року в Бугрині Гощанського району загинув замордований гітлерівцями Іван Луцюк (Рудящий), виховник і політичний керівник однієї з груп УПА.
Убою з фашистами загинув 11 березня 1943 року військовий референт краєвого Проводу ОУН на Північно-Західних землях, командир одного з перших загонів УПА на Рівненщині, та й на Волині взагалі, син православного священика з Острожця Млинівського району Сергій Качинський. Віддали своє життя, захищаючи від фашистів жителів села Малин Млинівського району, 16 — 18-річні юнаки УПА Костянтин Приступа, Іван Дорецький, Петро Гулай, Дмитро Базилюк, Іван Сібігатель, Анастасій Абрамчук, Анатолій Чернюк, Панас Воєвода, Антон Рудишко. На роздоріжжі між селами Мильче та Будераж Дубенського району біля хутора Ріжок похований випускник лісового відділу рільничої школи Крем'янецького ліцею Генадій Литвин (Литвинович), полеглий у бою з німцями. Загинув, розстріляний фашистами у 1943 році, Олександр Бусел, —один з активних організаторів ОУН, житель Клеваня.
У багатьох селах та містах області сплять вічним сном герої УПА, які загинули в боях з гітлерівцями за вільну Україну, зокрема, у Бережниці Дубровицького району, у Березному та у багатьох інших. На їх могилах нарешті споруджено та освячено пам'ятники - хрести.
Отже, як бачимо, громили таки вояки УПА фашистів, вели з ними бої, не були вони на службі в окупантів, як твердили, та й, що гріха таїти, твердять до цього часу деякі закомплексовані більшовицькою пропагандою люди.
А скільки їх, переважно юнаків та дівчат, у цих боях були пораненими, контуженими! Скількох колишніх вояків УПА, які перенесли роки боротьби з фашистами, потім .було заслано енкаведистами в концтабори Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, закатовано в тюрмах? Тим часом вони, патріоти, боролися за розгром фашизму, а, отже, за Перемогу, 50-річчя якої відзначається нині.
І звідси висновок: вшановуючи гідну пам'ять тих наших людей, хто громив фашистів у рядах Червоної Армії та в радянських партизанських формуваннях, ми повинні на такому ж рівні вшановувати і тих, хто боровся за Перемогу в інших формуваннях, насамперед у формуваннях Української Повстанської Армії.

Гурій БУХАЛО, кандидат історичних наук.


ПРИСЯГА ВОЯКА
УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНЧОЇ АРМІЇ
Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде па мене зневага Українського Народу.
(Петро Мірчук, «Українська Повстанська Армія. 1942—1952». Мюнхен, 1953. Стор. 285).

***
Вже цілий 1942 рік підпілля ОУН, у стислому значенні цього слова, заповнюється розконспірованими людьми, а тому вся робота пожвавлюється, підсилена цим елементом. На терені лише двох повітів — Крем'янець і Дубно було в місяці липень — грудень 15 вишкільних військових пунктів. У вишколах брали участь, часто і по 100 людей.
Заготовляється амуніція, одяг, харчі... Обласний боєво-розвідчий реферат... переводить у січні 1943 р. напад на Лубенську в'язницю і звільняє всіх в'язнів. Німці так заскочені, що навіть не переводять репресії.
(О. Шуляк. В ім'я правди (Дійсність про Українську Повстанчу Армію). — Буенос-Айрес. — 1948. — стор. 17—18).
ВІД РЕДАКЦІЇ: О. Шуляк — псевдонім Олега Штуля-Ждановича, відомого українського громадського і політичного діяча, безпосереднього учасника повстанської боротьби, пізніше — Голови Проводу ОУН.



АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ
Протягом половини квітня та цілого травня 1942 року почали летіти в повітря автомашини та всяки Амти (бюра) Кохової аристократії в Україні разом з їх пасажирами та урядовцями. Всі місцевості були одночасно засипані антигітлерівськими летючками, які пояснювали, за що карає своїх нових «визволителів» збройне рам'я української нації, її армія без держави...
Наша бойова акція поставила на ноги цілі курені та полки есесівців, жандармерії та всяких інших допоміжних збройних сил Коха...
У червні 1942 року Головна Команда УПА вислала до Коха листа, написаного в дуже гострій формі і з такою вільною, недипломатичною фантазією, як колись запорожці писали до турецького султана. У цьому листі ми повідомляли цього нового ката України, що перша антинімецька бойова акція УПА була відповіддю на їх злочинну політику та явний бандитизм, що виявився у формі репресій проти цивільного населення . України. Там же було сказано, що наша армія не має жодного інтересу до совєтсько-німецької війни, бо Німеччина потоптала державницькі стремління української нації.
Копія цього листа була видрукувана в тисячах примірників українською та німецькою мовами і розіслана німецькою поштою з Києва та Рівного до всіх гебітскомісарів та урядів, як також розповсюджена серед населення.
Гітлерівці не мали найменшого наміру міняти свій політичний курс. Та не думав капітулювати й український народ та його збройна сила. Розпочатий рух спротиву ширився і міцнів з дня на день. Всі матеріяльні цінності втратили свою вартість. В народі витворився психоз боротьби за фізичне збереження та захист національної чести.
(Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. — Вінніпег (Канада). — 1981. — Стор. 200—203).
***
7 лютого ц. р. відбувся наступ першої сотні УПА на м. Володимирець. Найкраще відзначився своїм особистим прикладом одчайдушності командир сотні Довбешка-Коробка (справжнє прізвище — Перегійняк Гриць, уродженець Волині, визначний член ОУН — ред.). Дім, що в ньому жили козаки, здобуто, шуцманів роззброєно. Здобуто 20 крісів, 65 коців, амуніцію і інші речі. З сторони ворога впало 7 людей, включно з командантом жандармерії. З нашої сторони 1 вбитий і 2 ранених.
22 лютого ц. р. під час постою біля Висоцька німці з баталіонцями заатакували відділ УПА. Противника начисляли біля 200 душ. Відділ дав рішучий спротив. Після приїзду допомоги німцям в числі 350 людей, відділ відступив у ліс. Повстанці відступали нерадо, хотіли продовжувати бій. З ворожої сторони впало 20 людей. З нашої сторони впав один повстанець і командир відділу — сміливий Коробка.
В половині березня ц. р. біля с. Корчин відділ УПА наскочив на добре узброєну групу німців, що верталася з м. Деражна, де пограбувала населення. Бій тривав 3 години. Здобуто один важкий кулемет «максім», одну «фінку», кілька крісів і більшу кількість амуніції. З ворожої сторони впало 16 людей і кілька ранених. З нашої сторони впало 2.
З 10 на 11 березня ц. р. невеликий відділ УПА напав на фабрику в с. Оржеві, де знаходилася більша кількість амуніції і зброя. Напад вдався. З ворожої сторони згинуло коло 60 людей, частина з того погоріла в забудованнях. З нашої сторони впало 4, в тому (числі) командир перших відділів УПА — Остап (справжнє прізвище — Качинський Сергій — ред.), що особисто керував боєм.
28 березня ц. р. німці, в силі 1500 людей, наїжджаючи з Рівного, Костополя, Межиріча і Березного, напали на відділ УПА, що квартирував у м. Людвиполі (нині Соснове — ред.). Розгорівся важкий бій. Німці засипували обложених гарматними стрільнами та гранатами з гранатометів. Відділ бравурно відбив аж чотири наступи ворога, завдаючи йому важкі втрати. Сюди спровадили німці свої добірні частини СС, які одначе не могли зломати завзяття повстанців, хоч були в значній перевазі. (За повідомленням місячника Політичного Відділу УПА «До зброї» — число 1, липень 1943 р. — німці тоді залишили на полі бою 58 забитих і 5 спалених автомашин; про кількість ранених невідомо, бо німці, відступаючи до Костополя, забрали усіх своїх ранених із собою — ред.).
При кінці березня ц. р. добре озброєний відділ німців з м. Цуманя напав на околицю м. Деражна. Невеличкий відділ УПА своїм одчайдушним наступом розпорошив німців і довів їх до панічної втечі. На полі бою противник лишив одного раненого, одного полоненого, один кулемет і скриньку амуніції.
Коло 17 квітня біля с. Борщівки відділ УПА несподівано наскочив на німецький змоторизований відділ, що їхав шляхом. Здобуто одну «фінку» і кілька крісів. Втрати ворога коло 16 осіб. З повстанців впав один, двох ранених.
З 21 на 22 квітня переведено наступ на Іванову Долину (камінолом в Костопільщині). Німці тут були добре укріплені і за всяку ціну боронили цей важний для них господарчий пункт. У висліді бою спалено кілька вулиць міста, зірвано два залізничні містки, знищено різні магазини, забрано одну тонну вибухового матеріалу. Втрати ворога, включаючи поляків, що брали чинну участь у бою поруч німців, величезні. Нараховують сотні постріляних і полонених. З сторони повстанців 4 вбитих і 3 ранених.
При кінці квітня ц. р. розвідчий відділ УПА роззброїв в с. Мостах 10 мадярів, що добровільно здалися. З чотирьох вояків, що намагалися втікти, двох забито й двох ранено. Всіх полонених нагодовано, ранених забандажовано і звільнено.
9 травня німецький відділ біля 400 людей, озброєний в гранатомети (меншого й більшого калібру), напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи людей. Відділ УПА нечайним наскоком окружив німців з трьох сторін. Розгорівся важкий шестигодинний бій, в якому німці втратили багато вбитих і ранених. Німців вибито вже з кількох важних, під стратегічним оглядом, позицій. В розгарі наступу повстанців. команда з тактичних оглядів наказала відступити. З сторони повстанців впало трьох вбитих і чотирьох ранених.
14 травня німці окружили с. Любашу, коло Костополя, з наміром попалити хати, а мешканців порозстрілювати. Несподівано наскочив невеличкий відділ УПА і спалив німцям 11 авт, знищив коло 35 німців, здобув 2 скриньки гранат. Як наспіла більша сила з Костополя, повстанці відступили.
(Бюлетень «Вісті з фронту УПА». — ч. 1. — 1943 р.)

БЕРЕЗНЕВОЇ НОЧІ
Чимало жителів села Золотолин Костопільського району, особливо юнаків, у роки війни брали участь у боротьбі з німецькими загарбниками в загонах УПА. Мені ж, на той час чотирнадцятирічному хлопчакові, теж дуже хотілося допомогти своїй страдальниці - Україні, яку шматували з усіх боків. Неодноразово доводилось виконувати різні доручення побратимів як зв'язківцеві. Старався все робити якомога краще.
Звичайно, роки стирають у пам'яті різні подробиці. Однак окремі події вкарбувались так, що над ними, здається, не підвладний і час.
Це було в березні 1943 року. Група вояків УПА надумала наскочити на німецьку комендатуру в Степані, яка чинила .наругу над населенням. Збір загону повстанців назначили в Золотолині. Мені та ще кільком зв'язківцям доручили повідомити тих, хто запрошувався до походу.
Коли зібралося близько двох десятків озброєних вояків, з настанням темряви вирушили в Степань. Комендатура розміщалася в будинку на проміжку між млином і нинішньою Степанською НСШ. Повстанці тихенько підійшли до її приміщення, взяли під приціл вхідні двері та вікна. Почекали — вартового не видно. Через мить у вікна полетіли гранати. Вибухи, шалена стрілянина розбудили селище.
Услід за вибухами гранат українські вояки увірвалися в приміщення, освітили його саморобними факелами. На підлозі лежало кілька убитих німців. А де ж ті, що залишилися живими? Повстанець із Золотолина Іван Гнатович Дідух (псевдо «Моряк») відразу здогадався, що через лаз у стелі вони сховались на горищі. Він почав підніматися по драбині, і тільки скрипнув люком, як німці почали стріляти. На щастя, кулі обминули повстанця. Скільки ворогів схова-лось на горищі? Як їх звідти вибити?
Хтось запропонував: — Димком, димом їх давайте викуримо.
Справді, принесли соломи і, підпаливши, дим спрямували в лаз. Німці знову відкрили вогонь, але невдовзі закашлялись, припинили стрілянину. Двох німців, притруєних димом, зняли з горища.
Повстанці швиденько забрали трофеї: коней, зброю, набої і вирушили в напрямку Гутвина. По дорозі обговорювали перипетії бою, раділи, що на цей раз обійшлося без втрат з нашого боку.
ДІДУХ Степан Пилипович, Костопільський район, с. Золотолин.
***
Перша .сутичка українських партизанів Дубенщини з німецькою жандармерією була в Білогородському лісі. Згинуло наших три хлопці, по боці ворога було багато ранених. Наші спалили дві німецькі автомашини. Німців було 70, наших 35 хлопців. Німці заломилися і втекли.
Сутичка відбулася при кінці березня. Командував Черник, бойовий чи військовий провідник бандерівців на Дубенщину.
Той самий відділ пізніше брав участь у нападі на Смигу. Після акції хлопці з боївок були. розпущені додому, а малий відділ .під проводом Борсука стаціонував по селах: Любомирка, Буща, Обгів, стало змінюючи місце постою. Відділ Борсука належав до групи Крука.
(Максим Снорупський, «Туди де бій за волю». — Київ.— 1992. — Стор. 84).

СОТНЯ ГОРДІЄНКА
Посеред березня 1943 року в с. Орестів із Ясенинич по зв'язку прибули чотири чоловіки. Пробули два дні. Після розмов з місцевими членами ОУН провели мобілізацію, нібито в Німеччину, 15 хлопців — всіх одягнули в німецьку форму, дали каски, німецьку зброю. Ще взяли п'ять хлопців з Глинська і одного з П'ятигір. З тих чотирьох, що прибули в село, один був Гордієнко. Він і став керувати новоствореним загоном. Увечері виїхали в напрямку Омеляної, а далі до Пересопниці і зупинилися в лісі. Там прийняли присягу на вірність Україні і дві неділі проходили вишкіл, вивчали зброю. Потім повернулися в Орестів. А через два дні заїхали у П'ятигори, в німецькому фільварку запрягли три підводи і через ліс поїхали у напрямку Дерманя. В Дермані розвідка донесла, що з Мізоча ідуть німці з поляками.
Гордієнко взяв декілька озброєних чоловік і вони зробили засідку, та їх постигла невдача: зарано відкрили вогонь. .Було вбито коней з двох підвід і трьох поляків. Решта втекла. Гордієнко не дозволив доганяти, було мало патронів.
А надвечір група підводами виїхала в напрямку Оженина. При переїзді залізниці були обстріляні німцями, .але все обійшлося щасливо. Приїхали в село Залізницю Межиріцького району. Тут постояли декілька днів. За той час до загону прибули нові хлопці. Гордієнко дав наказ вишикувати групу. Вже було 35 чоловік.
— Нам треба здобути зброю, — звернувся він до боївки. — Де? Скажу. На асфальті, в німців треба відібрати. Хлопці в один голос:
— Ми готові!
Командир засміявся.
А в квітні відібрав кращих хлопців, кращих коней і поїхали на асфальт. Там з Божою допомогою підбили дві машини з німецькими тузами — в жовтих мундирах, хрести на рукавах. Добули декілька ємні, пістолетів, радіопередавач, яким ніхто не вмів користуватися. А через два дні знову вийшли на здобич. І, дякуючи Ярошенкові із Глинська (вмілий і відважний хлопець), підбили німецьку автомашину. Тільки вона з'явилася, він з кулемета дав чергу по кабіні і машина па невеликій швидкості пішла в кювет, почала горіти. З неї почали вискакувати німці. Чотирьох убили, а двоє залягли і стали відстрілюватися. Гордієнко почав кричати по-німецьки: «Здавайтеся, ви оточенії». Вони кинули зброю і підняли руки. Хлопці швидко зібрали зброю, Гордієнко наказав німцям лягти і група зникла з місця пригоди.
По дорозі з Межиріча на Залізницю був невеликий лісок. Гордієнко дав наказ викопати через дорогу рів. Копали хлопці і запрошені люди.
Командир як знав, що будуть німці. І ось другого дня до сходу сонця варта доповіла, що їдуть автомашини. По бойовій тривозі повстанці залягли в ліску. І тут Ярошенко з кулемета застрочив по першій автомашині, вона перекинулась. Три інші стали завертатись і втікати назад. Гордієнко дав наказ — із лісу не виходити. Коли німці зникли, розвідка на конях під'їхала до автомашини. В кабіні були вбиті офіцер і шофер, збоку лежало ще троє вбитих. В кузові лежали ящики з амуніцією.
Ящики повантажили на підводу і того ж вечора покинули с. Залізницю. Зупинилися на хуторі під лісом. Через декілька днів відпочинку нав'язали зв'язки і почали із сіл до загону прибувати хлопці — із Межиріча, Синьова, Корця та інших... Після цього заїхали глибоко в ліс, де почали займатися муштрою, вивчали зброю. З'явився політвиховник, почав читати літературу.
Так десь біля травня вже й сформувалася сотня. Гордієнко настановив заступником Катеренка (з Луцька), чотовими Лева, Чорноту та Левадного з Кременця. Командиром кінної розвідки став Свист із Синьова, його заступником Забіяка. Гамалія, ройовий, і кулеметник Нечай, були зараховані в чоту Лева (обидва з Орестова). Від їх імені і ведеться ця розповідь про сотню Гордієнка.
Коли сформувалася сотня, почали навчатися по чотах. і Гордієнко послав групу у Вовкушів на спиртзавод роздобути спирту для перев'язок. Але спиртзавод охороняли німці, і після перестрілки чота повернулася назад. Через декілька днів Гордієнко узяв другу чоту, підійшли до заводу, і він послав жінку, що трохи знала по-німецьки, передати ультиматум: або робочі винесуть спирт, або завод і охорона будуть знищені. Чота була в засідці, а до заводу під'їхала підвода. Винесли чотири банки спирту і все закінчилося мирно. Потім Гордієнко з чотою виїхав у Межиріч, до млина по муку. Там розпочався бій, який тривав з вечора до півночі. Охорону було перебито, інші повтікали. Навантажили чотири підводи муки, зерна і поїхали. Правда, в тому бою був тяжко поранений в плече Гордієнко. Лікувався більше двох тижнів. Сотнею почав командувати Катеренко. І тут розвідка донесла, що у Бистричі приїхали німці. Повів повстанців на Бистричі Катеренко. Але німці помітили, поставили на вітряку кулемет і обстрілювали все поле. Тоді одна чота яром підійшла до села і зав'язався вуличний бій. Між хатами, непомічені, повстанці підійшли до вітряка. Дали декілька черг із запальних куль. Загорівся вітряк, кулемет затих. Німці запанікували. Але вони викликали літака, який добре налякав хлопців, і запалив кілька хат. Та німці знову впали в паніку, почали втікати. На краю села повстанці спалили кілька машин і німцям довелося втікати ногами. Як то добре було стріляти їм навздогін!
В тому бою діялося щось страшне. Втікали люди, гнали худобу. Стояв крик, виск, худоба ревіла. В тому бою були вбиті і поранені з обох сторін, Гамалія з Нечаєм несли Чайку з перебитою рукою. Поки донесли до лісу — геть стік кров'ю. Зморені, голодні повернулися хлопці на постій. Трохи призбирали зброї, але мало, бо все було у вогні. Коли Гордієнко поправився, знову дав наказ їхати на асфальт добувати зброю. Не дивлячись на небезпеку і смерть, хлопці з охотою їхали на операцію. В одному населеному пункті відділ зустріли вогнем шуцмани і німці. Зразу був убитий розвідник Стригун разом із конем. Повстанці дали зустрічний вогонь і всі шуцманівці з німцями порозбігалися. Були розбиті пошта і комендатура, із собою хлопці забрали дві машини.
Через деякий час розвідка донесла, що назустріч рухаються карателі — німці із собаками. Попереду було поле, біле, бо саме цвіла гречка, а за ним починався ліс. Гордієнко став перед шеренгою і сказав: «Відступати нема куди, або життя, або смерть!»
На крам лісу зайняли оборону, обоз відігнали в ліс. Гордієнко дав наказ без його команди нікому не стріляти. І ось з'явилися німці, йшли ланцюгами прямо через гречку. Щось було страшне: крики німців, гавкіт собак. Німці йшли, а повстанці не стріляли. Допустили десь на 40—50 метрів, і тут Гордієнко вистрілив з ракетниці. В ту ж мить загриміла вся зброя. Лавою котилися німці і собаки. І тут вся оборона кинулася на німців. Впритул стріляли в розлючених собак. Бій був короткий, але дуже вдалий. Поле бою — біла гречка — стала червоною. Із понад ста карателів тільки дехто втікав. Решта лежали на полі бою. Повстанські втрати— троє поранених. Більше години збирали зброю. Тільки одних кулеметів було сім. Емпі, пістолети, гранати, багато амуніції. Довелося забирати чоботи і мундири, бо багато хлопців були роззуті і погано одягнені. В кишенях карателів були наручники. Видно, готувалися легко здобути партизанів.
Хлопці були раді — це ж такий бій виграли і стільки здобуто .зброї!
Після того завзятого бою в одному лісовому селі зробили короткий перепочинок, і прийшов зверху наказ відправлятися на схід. Була видана форма, перевірена зброя, обоз, харчі, і сотня вийшла на колишню польсько-російську границю. На переправі зіткнулися з німцями. Була підбита автомашина і вбито чотири німецьких офіцери.
Потім прийшов наказ 20 кращих стрільців на конях відправити в Холодно-Ярщину. А основна сотня через Городницю, Чуденський, Коростенський, Малинський рушила в Бородяницький район Київської області. Основним завданням було піднімати народ на боротьбу з німаками. В одному з боїв загинув стрілець Гречка із с. Глинськ. Поховали його на могилках в с. Вишневичі Малинського району.
В іншому бою було поранено чотового Левадного з Кременця, йому перебило ногу і з поля бою його витягли до обозу.
Так починала свій бойовий шлях і формувалася сотня Гордієнка, про яку розповіли колишні повстанці Нечай і Гамалія із Орестова Здолбунівського району. Вони і зараз живуть у цьому селі.
З цієї розповіді ми бачимо народження однієї сотні. Так народжувалися й інші сотні, які злились у велику Українську Повстанську Армію. Так добували зброю, амуніцію, форму.
Гамалії, або Миколі Ґедзю із Орестова тоді було 19 років. Йдучи через сутички, бої, так формувався український повстанець. Але замість того, щоб стати героєм України, він буде засуджений НКВД до кари смерті, 93 дні відсидить у камері смертників, а потім кару зменшать до 25 років. А в селі якась непотріб буде писати і ліпити коло церкви: «Микола Ґедзь — бандит».
Степан БАБІЙ, м. Рівне.
ПІД ВЕСНЯНИМ СОНЦЕМ
Весна саме ставила свої перші кроки на Поліській землі. Сніг танув з кожним подувом теплого вітру, а весняні квітки з трудом пробивали своїми барвистими головками напівзамерзлу землю. Розвивалися дерева, в повітрі починали дзвеніти пташині хори. Це ж був пам'ятний березень 1943 року.
Відділи Української Повстанської Армії саме тоді почали добре бити німецьких окупантів.
Бундючні гітлерівські кати не сміли вже безкарно, грабити села, а мусіли чим - раз більше замикатися у більших містах, та там укріплюватися в грубих мурованих будинках. Полум'я всенародного повстанця випирало геть окупантів з лісів, піль та сіл. І вже добиралося до міста.
В однім селі Рівненської обпасти, недалеко від міста Костополя, над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Усміхнені селяни принимали та гостили нас радо. Уважали ж нас прямо за своїх дітей. Ми гуторили зі своїми господарями про майбутнє, про минуле. Про весну та про нашу боротьбу. Чорнобриві дівчата жартували з нами, сміялися та готовили для себе й для нас обіди. Була неділя, а для села цілий празник.
Провесна в цілій своїй красі та величі пишалася над долинами темнохвилястого Случа. На краях села, від усіх сторін стояли наші повстанські дозори. Всі ми чулися безпечно та безтурботно продовжували свої розмови: Говорено про наші бої, і про те, як у повстанців йшлося, і про тих, що їх німаки половили та силою загнали на невільницьку роботу в Німеччину.
Зі мною у тій самій хаті квартирував молодий сімнадцятилітній повстанець. Він гордився перед селянами, що він такий молодий, а вже пішов у повстанці, пішов у сувору збройну боротьбу проти окупантів.
День заповідався якнайгарніше. В кожного радісно, як на Великдень.
Біля полудня повернулася вислана розвідка й донесла, що на наше село наступає німецька орда. З трьох сторін: від міста Костополя, Березного та Межиріччя прямували на нас озброєні по зуби німці. Вісімдесят вантажних автомашин, наладованих окупантським вояцтвом, понуро підсувалося до села. Село було вже в оточенні, відступати нам було нікуди. Ясно, що ми мусіли приняти цей бій і то проти кілька разів переважаючих сил.
Скоро повискакували завзяті повстанські юнаки. В руках у кожного зброя, що в кого кріс, фінка, кулемет системи Дегтярова, гранати та револьвери. У всіх загорілися очі. Не зважали вони на те, що село вже оточене й ворог пре переважаючими силами. Серця їхні палали невгасимим завзяттям і домагалися кари для проклятого окупанта, домагалися повстанської перемоги.
Село затривожилося. Буде ж жорстокий бій. Наш командир скоро зібрав усіх нас і вислав на бойові становища. Він спокійно глядів в очі своїм воякам. Треба було приготовитися, не датися заскочити ворогові.
На передпіллі вже появилися гітлерівські посіпаки. Повстанські командири впевненим оком гляділи на їхні рухи, але зачіпати не веліли.
Першими почали німці. Гураганним вогнем старалися пробити собі дорогу в село. Ми спочатку не відзивалися, тільки мовчки споглядали на хмари ворогів. А відтак, по кількох хвилинах, на команду, вся наша бойова лінія сипнула по ворогові вогнем крісів та кулеметів..
Ворожа хмара припинилася та залягла. Незабаром на її лівім крилі почулися жахливі, передсмертні крики. Це вислід нашої влучної пальби.
Інша на мить, така тривожна тиша! Ворогам прийшла підмога. Звелися вони з диким ревом та відкрили й по нас сильний вогонь. Ми відповіли їм таким самим. І знову безвпинна стрілянина, і знову стогнали та падали вороги.
З наших становищ видно, що німці п'яні, цілком не бережуться, стріляють взагалі майже не націлюючись та скоро попадають під наші влучні кулі.
До ворожих становищ прийшов з допомогою ще відділ ссесів. І знову почалася стрілянина й наша така ж відповідь. А за тим — знову у ворога зойки та крики.
Ми холоднокровно відбиваємо ворожі наступи. Смерть ні трохи нам не страшна.
Розлючені своєю безсильністю окупантські посіпаки навели на нас вогонь з багатьох мінометів та гарматок. З ревом і свистом невблаганно летіли залізні головні та жбурляли вгору довкола нас землю.
Аж дивно. До того часу ми не мали ні одного вбитого. Тим часом інша група німців удерлася в один край села та почала палити хати. Небо покрилося багряними крилами жорстокої пожежі та їдкими хмарами біло-сивого диму.
Ми увірвалися за німаками в село, щоб врятувати перед спаленням. У селі зав'язався вуличний бій. Наш сотенний командир зірвався та крикнув до своїх вояків: «За мною! Вперед! Слава!» З тими словами кинувся він на оскаженілих паліїв. За сотенним командиром подалися й інші друзі. Нестримно полетіли всі на ворога.
За своє завзяття заплатив наш командир своєю кров'ю. Ворожі кулі поранили його та ще кількох друзів.
Ми розлючені такою втратою ще нагальніше погналися вперед на проклятого ворога. Серед наших лав залунали крики повні завзяття та жадоби помсти за нашого командира. Ми спільно крикнули «За сотенного! Слава! Слава! За волю України! Геть зайдів! Слава!».
Лавою, вихром погнались ми на німців. На ніщо ми не зважали, ні на ворожий вогонь, ні на міномети, ні на гармати. Командир ледви вспівав здержувати найбільш нерозважних одчайдухів.
І таки відступили німці із села. Інакше не могло бути. Чотири години тривав цей завзятий бій. Чотири масові ворожі атаки відбив наш повстанський відділ. Завзято билися хлопці, так, що аж сині води Случ а дивувалися.
Перед вечором німці геть відступили з поля бою. Боялися тут довго ждати, щоб не захопила їх всевладна повстанська ніч. Під пострілами наших кулеметів німці позбирали своїх ранених та повною парою на автомашинах втекли в напрямі міста Костополя. На побоєвищі залишилося 58 забитих ворогів та 5 спалених автомашин.
Зорі мерехтіли над недавним полем бою. Ми знову зійшлися разом та заспівали пісню перемоги. Перемога була за на-ми. І остання перемога буде за нами, за українськими повстанцями.
П. П.(Місячник «До зброї», видаваний Політичним Відділом УПА. — Рік 1,— ч.1 — липень 1943 р.)

БІЙ НА ОКОЛИЦІ
Це було 4 квітня 1943 року. У наш загін вояків УПА прийшла звістка, що в селі Постійному Костопільського району німці чинять наругу над його жителями. Пограбували господарства, селян, палять оселі.
Щоб не нашкодити селу, дізнавшись, що німці уже його залишають, повстанці вирішили перестріти ворогів за селом, на одній з лісових галявин, що утворилася внаслідок вирубок.
А якщо німці обминуть це місце, підуть іншою дорогою? Наші командири, щоб таки напевне перепинити ворогів, вирішили розділити загін на три частини, і кожна чатувала на ворога у визначеному місці. Нам випало якраз бути в засідці на згаданій вище вирубці, а точніше, в ліску, що кільцем її охоплював.
Стояла тривожна тиша, як і завжди перед боєм. .Нарешті наші дозорці доповіли, що ворог обрав для руху наш напрямок. У тривожному чеканні кожен повстанець перекладав з руки в руку зброю, наче підбадьорюючи її перед боєм. Нарешті на вирубку вийшло стадо корів, яких забрали німці в постійненців, а за худобою викотилася валка з десятка підвід, завантажених награбованим добром. Корів, а їх було десь дві сотні, гнали селяни з Постійного, яких захопили німці, на підводах за їздових правили головинці, тобто жителі одного з поближніх сіл. Правда, попереду валки їхала підвода з кулеметом, біля якого сиділо декілька ворогів. Саме на цій підводі, як з'ясувалося після бою, знаходився запас патронів.
Зауважимо, що нашим командиром був сотник «Ярмак» по прізвищу Войцешко. Коли на вирубку виїхали й інші підводи з німцями, за командою сотника ми розпочали бій. Першими вдарили наші 2 кулемети, їх прицільними пострілами було відразу вбито німецького кулеметника на першій підводі, не встигли взятися до зброї, бо були вражені, й інші вороги на цьому возі.
Вогненний шквал перелякав корів, коні понесли підводи по пеньках, переверталися, з'їхавши з дороги. Худоба, що розбіглася, заважала німцям розібратися в обстановці, і годі їм було думати про прицільний вогонь.
Хтось з повстанців підібрався до першої підводи, що застряла між пеньків, і захопивши кулемет, почав строчити з нього по німцях. Згодом ми впізнали, що отой маневр здійснив вояк УПА «Чорний» по прізвищу Андрій Кублій.
Дещо оговтавшись, одна група німців залягла в канаві вздовж дороги, а друга —відступила і сховалася в хаті Бенедя Забейди та в недобудованому житлі Ярмолая Юхимця, що виднілися неподалік вирубки. До речі. сам господар Бенедьо з трьома малолітніми дочками перед приходом німців утекли з домівки.
Отож кулеметники повстанців Кублій та Розум'юк почали вибивати ворогів з канави, що, до речі, їм, завдяки умінню Розум'юка, швидко вдалося зробити. А уміння того він набув у Червоній Армії, в УПА ж влився, попередньо потрапивши в полон до німців та втікши з нього.
Залишалося вибити німців з хати Бенедьової родини. Але як? Адже звідти застрочив ворожий кулемет, змусивши вояків УПА, що оточували будинок, злитися із землею.
Всі поглядали на повстанця Зіновія Забейду, старшого сина Бенедя. Бо розуміли, що тільки він може врятувати ситуацію, але родина залишиться без домівки. — Паліть, хлопці, хату, — похмуро промовив Зіновій.
Черги запальних куль, як золоті бджоли, ринулися на солом'яну покрівлю, яка відразу й спалахнула.
Згоріла хата, хлів, клуня. Лише корову хтось із повстанців встиг випустити.
А бій продовжувався. Німці уже оговталися і готувалися до контратаки. І хто його знає, як би все скінчилося, якби на підмогу, не підійшли обидві інші частини сотні Ярмака. Перевага перейшла повністю на бік-повстанців. Вороги уже думали не про перемогу, а про те, як втекти з поля бою. Допізна повстанські кулі разили чужинців, що прийшли на нашу землю. Лише коли надійшли свіжі сили німців, що стояли в Івановій Долині, зуміли допомогти решткам німецьких грабіжників через Полянівку відступити. Навіть у темряві їх переслідували вояки УПА.
У тій сутичці загинуло близько 30 ворогів, зі сторони повстанців убитих не було — лише 3 поранених.
Участь у тому бою брали жителі села Бечаль Петро Михайлович Мовчан, Петро Йосипович Шлеюк, які недавно померли, а також постійненці Іван Франчук, Павло Жук, котрих теж уже немає серед живих. Пліч-о-пліч йшли в той квітневий день на ворога і Василь Потапчук — «Герман», Микола Трофимчук — «Пушкін», Микола Ковальчук, Микита Скуба, Петро Дейнер, Іван Дейнер, Євген Дейнер та інші.
ТКАЧУК Іван Трохимович, житель села Бечаль, колишній вояк УПА.
(Запис спогадів здійснила Катерина Станіславівна Коротчук, вчителька історії Бечальської школи. Окремі епізоди спогадів І. Ткачука доповнені з уст учасників описаного бою Зіновія Забейди та бечальця Петра Мовчана).
* * *
24 квітня 1943 року, якраз у Великодню суботу, у містечку Верба німці розстріляли Йосипа, Петра та Михайла Панасюків, їхню матір та родича Івана Цималюка. Йосип був лубенським повітовим провідником ОУН, Петро — військовим командантом Дубенщини (псевдо «Ворон»,) Іван — підпільник, Михайло — молодший брат — залишався при матері вдома, ще участі в УПА не брав.
«...Сталася велика трагедія на Дубенщині. Згинули брати Панасюки... Вони їздили десь у терен, а на свята повернулись додому, у Вербу. Поляки зробили на них донос уже, мабуть, раніше, бо жандарми вичікували їх повороту. Хлопці якраз милися з дороги біля криниці на подвір'ї, як наскочили жандарми з польськими шуцманами, оточили хутір і несподівано їх схопили. Ворон кинувся до стодоли, де мав автомата, але жандарм його ударив прикладом по голові.
Мати благала жандармів: «Убийте мене, але пустіть моїх соколів!..:: Жандарми виконали лише першу половину її прохання: розстріляли її разом із синами... Тіла наказали не ховати, щоб так і лежали цілі свята.
Дубенщина в сполосі. Навіть Черник передав, що як наші будуть мститись — покликати його, він прийде зі своїм відділом допомагати. А все ж таки дуже боляче. Лубенська команда пошматована. Провід бойовою і разом організаційною сіткою перейняв Котька...»
(Данилюк Михайло. Повстанський записник. Київ, 1993, стор. 114).
* * *
...Коли в травні сильні відділи жандармерії спалили с. Стіжок, і помордували людей, в поворотній дорозі заскочили їх відділи УПА та дощенту знищили; на місці залишилося коло 200 трупів німецької поліції. Німці навіть не повезли їх ховати до міста, як вони це звичайно робили, щоб не зробити прикрого враження, і поховали вбитих там же на місці. З цим відділом німців були й танкетки.
(Літопис Української Повстанської Армії. Том 1. — Торонто (Канада) — 1989. — Стор. 23).

ВСЕЛЯЛИ В ОКУПАНТІВ СТРАХ
Згадку про ці сутички знаходимо навіть у виданому за радянського часу томі «Ровенська область» (Київ, 1973, с. 232), але там заслуга протистояння окупантам приписана партизанським підрозділам під командуванням якогось Андрєєва без ініціалів, а щоб не закралися сумніви, чи, бува, не про українських партизанів іде мова, додано, що боролися з окупантами «і українськими націоналістами».
...На стикові Лубенського, Кременецького і Шумського районів є села Стіжок і Лішня, в цьому районі в 1943 році діяли підрозділи УПА, в яких були й хлопці з тодішнього Вербського району.
Повстанці завдавали фашистам немало клопоту, викликали в них звірячу злобу. В ніч з 8 на 9 травня окупанти оточили Стіжок, а на ранок, коли населення виявило пастку і почало прориватися до лісу, відкрили шалений вогонь. Спійманих, в основному дітей, стариків і жінок, кидали в клуні, закручували двері і підпалювали стріхи. Декому з села вдалося вирватися. Про фашистську розправу сповістили повстанців, вони саме стояли в урочищі Біле Озеро, неподалік села Антонівці.
Однак зброї для того, щоб прогнати бузувірів із Стіжка, явно бракувало. Було вирішено, що бійці в кількості 150 чоловік на чолі з Журбою і Гаркавенком відтіснять німців у напрямку Ліпші, а тут зробить засідку група з 40 добре озброєних вояків. Сюди на підмогу прийшли 20 повстанців на чолі з Круком, надіслані з іншого табору.
Окупувавши Волинь, загарбники невдовзі наказали зробити вздовж головних доріг, які проходили лісом, широкі. метрів до 200 просіки. Це утруднювало маскування повстанців. При краю лісу, де починалося поле озимини, вони встановили кулемет «максим», привезений на тачанці. Мали ще 6 ручних кулеметів — протитанкових і «токарів» (марки Токарева). На той випадок, якби німці хотіли прориватися, розібрали біля млина місток.
А в той час до повстанських командирів надійшла інформація: на село Буща, теж для розправи з мирним населенням, кинуто батальйон калмиків та польську поліцію, які були на службі у фашистів. Мета тут, швидше за все, ставилася відволікаюча — щоб внести замішання в ряди українських партизанів, розпорошити їх сили. На захист Бущі командир повстанців Хрін послав підрозділ на чолі з Макухом.
Спочатку на дорозі, де очікувалися відступаючі німці, з'явилося стадо худоби. За наказом окупантів селяни гнали її на Кременець. Однак за партизанською позицією гурт завернули в ліс.
І ось, нарешті, загуркотіли автомашини. Попереду йшов легковий лімузин. Щойно вони наблизилися до узлісся метрів на 20—ЗО, як дружно вдарили кулемети. Гітлерівці, які сиділи на грузовиках, почали вискакувати і залягати до бою, але кулі наздоганяли багатьох. Захоплений зненацька ворог ніяк не міг оговтатися, аж поки не вдарило щільним вогнем по українцях броньоване авто, яке йшло в кінці колони, а тепер проїхало до середини.
Кинуті хлопцями гранати не змогли завдати шкоди цій броньованій машині. Перестрілка тривала хвилин 45, у партизанів закінчувалися боєприпаси. Тому й пролунала команда до відступу. Гітлерівці стали поспіхом збирати вбитих та поранених. У цей момент надійшов відділ Журби, знову почалася перестрілка.
Німці, лишивши деяких убитих та поранених, кинулися навтіки, біля греблі нашвидку зладнали міст.
У цьому бою було поранено трьох повстанців, фашисти втратили до 90 чоловік убитими та пораненими.
Відбулася сутичка й біля Бущі. Українські партизани не дали спалити села. Тут загинули двоє окупантів.
Про ці поєдинки довелося чути перекази від колишніх вояків УПА Василя Карнюка і Семена Мельничука з села Верба, Миколи Романюка і Михайла Панасюка з с. Птича, про це читав у книзі спогадів Максима Скорупського «Туди, де бій за волю», випущеній Фундацією імені О. Ольжича в Парижі в 1989 р.
Відомо й про інші сутички повстанців з німецько-фашистськими окупантами в районі Верби. Якось біля села Стовпець вони вбили ляндвірта. Іншого разу застрілили двох гітлерівців, які потім були поховані в центрі Верби. А то були вчинили напад на продовольчу базу в цьому селі, німецького кулеметника вбили, кулемет забрали. Мали сутичку з окупантами і в селі Смига, тоді полягло 6 повстанців. У селі Гранівка (Радивилівського району) вчинили напад на польовий аеродром, де в три бараки німці звезли багато зерна. Незважаючи на шалений опір військових охоронців, збіжжя було відібране й повернуте населенню.
Такі акції вселяли в окупантів страх, вони дедалі більше пересвідчувалися, що українці не збираються миритися з поневоленням, нидіти в чужинському ярмі.
ОСТАПЧУК Василь Омелянович. с. Софіївка Друга Дубенського району.

* * *
В травні 1943 р. згинув в сутичці з УПА шеф гітлерівських спецвідділів СА Люце з цілим своїм штабом, наткнувшись на відділ українських партизан на шляху Ковель — Рівне при повороті з інспекції своїх працівників у «райхскомісаріаті» України.
Німецьке командування пробує прийти німецьким поліційним частинам на допомогу і висилає для ліквідації УПА на Волині й Поліссі дивізію війська, що складалася з полку СС-ів, двох полків мадярів, полку козаків і відділу німецької жандармерії. Та це підприємство скінчилося повною невдачею. Зручно маневруючи повстанчими відділами, командування УПА заставило німців розділити дивізію на менші боєві частини, а тоді в низці боїв нанесла УПА тим частинам нищівні удари. Так, наприклад, в бою під Вербами згинуло 120 німецьких вояків, біля села Шумське — 30, в Острозі — 32, в Мізочі — 11. Мадярські полки розлетілись зовсім, а частина козаків перейшла до УПА.
(П. Мірчук. «Українська Повстанська Армія 1942— 1952». — Мюнхен. — 1953. — Стор. 41—42).

ПОВСТАНЦІ ДАВАЛИ ВІДПІР
Найстарший брат Іван вчився в гімназії в Рівному, коли і! 1941 році прийшли до нас німці. Дуже швидко почали закривати учбові заклади. Отож Іванові не вдалося закінчити гімназію, хоча він готувався до матури. Добре володів німецькою мовою, і це дало йому змогу влаштуватися на роботу в Мізочі. Я не раз приходила до нього на роботу (мене пропускали як сестру). Спостерігала, як він сидів за апаратурою, в навушниках. Ми знали, що він був членом ОУН і мої відвідини не були випадковими. Завжди тицьне мені якийсь папірець і скаже, куди віднести. Та німці, оговтавшись, почали арештовувати колишніх гімназистів. Тим, які уникли арештів, нічого не залишалося, як тільки іти в підпілля і зі зброєю в руках мститися німцям за арешти, неймовірно високі контингенти, за вивіз молоді до Німеччини.
Відчув небезпеку і Іван. Його запідозрили в тому, що він передавав інформацію в підпілля. Тоді в Мізочі було мало німців і Івану вдалося заховатися в бункері. Переодягнений в німецьку форму, використовуючи апаратуру, він працював таємно разом із друзями. Пам'ятаю, що хлопці звали його Крук, а потім Юрко.
Додому він навідувався рідко, хіба що у справах, знайомив нас зі своїми друзями, новими підпільниками на випадок, коли його не буде.
Знання німецької мови, німецька форма, яку на той час носили повстанці, допомагала при виконанні запланованих нападів на невеликі німецькі відділи. Особисто я була свідком такого випадку, коли в місті Острозі, в теплий липневий день, до річки Горинь під'їхали на мотоциклах німці покупатися. Одяг, зброю, мотоцикли лишили без нагляду. Хлопці — колишні гімназисти — підкралися, забрали зброю, сіли на мотоцикли, постріляли вгору і поїхали в ліс, а перелякані голі німці довго кричали, поки їм допомогли вибратися до міста... А невдовзі за Здолбуновим, коли йшов поїзд на фронт зі зброєю та харчами, підклали під рейки міну. Акція вдалася, і тому багато оунівців ходили в німецькій формі і носили німецьку зброю.
Підпілля під час німецької окупації було прекрасною порою для становлення національного і духовного розвою юнацтва. Молоді хлопці самовіддано боролися за незалежну Україну, кладучи на вівтар перемоги свої юні життя, так, як мій брат Іван (він загинув 2 травня 1944 року у криївці разом з двома товаришами). Німці ненавиділи повстанців і свою злість виміщали на мирному населенні. До цих пір в моїй пам'яті болем ятриться спогад про один день, святу неділю, котрій судилося стати кривавою неділею.
Приводом для трагедії стало те, що на початку літа 1943 року між вулицею Застав'є та Залужжя було вбито німця. Очевидно, це зробили провокатори, бо наші знали, що німці не прощають вбивства своїх. Населення зі страхом чекало розправи з боку окупантів.
І от у ту неділю вранці задзвонили дзвони. Я боялася того дзвону, бо то дзвонили німці, і не пішла до церкви. Пішли сміливіші.
Під церквою зібрали кількох людей і наказали їм передати селянам, що вб'ють кожного, хто посміє допомагати повстанцям, а також заборонили ховати жертви, — нещасних, яких вони щойно по-звірячому вбили на Залужжі. Вони стріляли всіх, кого вдалося побачити, навіть немовлят. Розповідають, що в ліжку лежали чоловік з жінкою, а між ними двотижневе дитятко. Батьків убили, а дитині нанесли двадцять одну рану штиком. Решту вбитих людей покидали до ями, в якій гасили вапно. Подібної жорстокості ми дотоді не знали.
Оскільки було літо, люди потай почали ховати ночами жертви. Виставили варту, викопали на могилках велику яму і звозили до неї замордованих людей, серед яких було багато маленьких діточок. Поспіхом заповнили яму без молитви. В. тій могилі поховали понад сто чоловік. А щоб позначити те місце, посадили чотири горіхи...
Після тієї кривавої неділі зі сторін села, звідки могли з'явитися німці, виставили варту. Вартові сиділи на деревах із дзвіночками в руках і при наближенні небезпеки дзвонили. Це був сигнал для людей, щоб вони втікали. Одного дня з Мізоча вийшла велика колона німців. Люди похапали худобу і повтікали до лісу. Село залишилося без людей. Під'їхавши до села, німці відкрили стрілянину, хоча вже й не було по кому. Обстріляли ліс, але не заглибилися в нього, бо на той час у лісі було досить озброєних хлопців, які давали їм добру відсіч.
Надходив вечір, а німці все нишпорили по селу. А коли на другий день раненько ми повернулися до домівок, то дізналися про трагедію — німці поглумилися над молодою дівчиною, яка не встигла втекти з усіма, і замордували її...
Але відпір повстанців зробив свою справу, і згодом німці вже не наважувалися на такі криваві акції. Ще кілька разів навідувалися до села, але люди встигали утекти, а згодом перестали наїжджати — боялися наших хлопців.
РОМАНЧУК Лідія Яківна, уродженка села Дермань Здолбунівського району, нині проживає в м. Тернополі, вул. Білецька, 2, кв. 16.

НІЧНИЙ БІЙ
Це було в 1943 році. Група фашистів, чоловік п'ятнадцять, облюбувала фільварок у селі Перенятині (Радивилівського району), їх присутність неабияк сковувала життя — і не тільки Перенятина, але й навколишніх населених пунктів.
Місцева боївка УПА якось було. спробувала роззброїти німців, але акція, вчинена серед білого дня, зазнала невдачі.
Тоді сотня Докса (Семена Котика з с. Сестрятина, загинув біля с. Верби) вирішила краще підготувати операцію по знешкодженню ворога. Сотня стояла біля лісу в с. Баранному. А в ній був і досвідчений військовик, колишній майор Червоної Армії. За розповідями, походив він із Перенятина, в 1920 році при відступі з наших теренів таращанської бригади приєднався до неї, з 1941- року воював із німцями, потрапив у полон, а вирвавшись на волю, попросився в УПА. За кличку собі вибрав ім'я ватажка Холодного Яру Василя Чучупаки. Отож Чучупака і взявся очолити операцію. За згодою сотенного було вишикувано сотню, а це понад 170 бійців, з них вибрано дванадцять, на погляд організатора, найбільш загартованих, рішучих. Серед них, був і я.
Вирушили надвечір. Доїхали підводами до с. Крижів, підводи відпустили додому, а самі зайшли до одного заможного селянина. Командир наказав до його повернення розташуватися в стодолі, а сам пішов у напрямку Перенятина в розвідку. Ми визначили стійкових (вартових), які мінялися через дві години.
Мене розбудив гул моторів. Прислухався — начебто не ввижається. А до траси далеченько — кілометрів п'ятнадцять, звідти гуркіт навряд чи долинув би. Потім усе стихло. Та не встиг задрімати, як пролунав оклик стійкового Коника.
Кулеметник Береза вибіг надвір. Ми всі позривалися з місць. Незнайомі, що наближалися, паролю не знали. Але, незважаючи на попередження, продовжували просуватися. Коник вистрілив, але в ту ж мить був прошитий кулеметною чергою чужаків.
Ще через мить виявилося, що неподалік залягли німці і польські поліцаї. Зчинилася страшенна стрілянина. Значить, гуркіт моторів таки не ввижався.
Наше становище було досить скрутне, німців ховали дерева саду і якісь колоди. Той бій біля села Крижів, що на межі Рівненщини і Тернопільщини, продовжувався досить довго. Не знати, як би він для нас завершився, коли б не Чучупака. Повертаючись з розвідки, він зачув стрілянину і зрозумів, що фашисти якимось чином натрапили на нашу групу. Отож поспішив зайти до них із тилу і відкрив несподіваний вогонь із автомата. Це викликало в стані ворога замішання, адже нападники не могли знати, які сили мають в обох осередках стрільби українські повстанці.
А тим часом уже спалахнула стодола, доводилося прориватися з неї. Зазнавши втрат, не були зацікавлені продовжувати бій і німці та поліцаї. Ми до того ж розуміли: вони постараються взяти підмогу і кинути проти нас значно більші сили. А ліс далеко, в загоні четверо вбитих, є поранені.
У бою загинули Медвідь (Коник) із Гаїв - Крупецьких, Ткачук і Масловський із Сестрятина і один боєць із с. Срібного. Їхні тіла було перевезено в відповідні села, де жили рідні, і під покровом ночі з усіма військовими почестями віддано землі.
Пам'ятаю, над могилою полеглих повстанців у с. Сестрятині, виступаючи із словом скорботи, політвиховник сотні Ясенко сказав: «Спіть, хлопці, спіть, про долю-волю тихо сніть, про долю-волю України. Чим можуть бути кращі сни?»
СИМЧУК Микола Максимович.
Про автора, М. М. Симчук народився 1920 р. у с. Бугаївці Радивилівського району. Під час служби в армії 2 червня 1944 р. був заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі. Звільнений у 1954 р., реабілітований у 1962 р. Жив у с. Опарипсах. Помер у 1994 р.

* * *
Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне — Сарни звели дві сотні УПА — сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема.
В бою між селами Вілька і Яполоть на Рівненщині в дні 18 липня 1943 р. юнацька вишкільна група УПА під командуванням к-ра Цигана розбила відділ німецької жандармерії. Німці втратили 19 вбитими і більшу кількість раненими, яких, тікаючи, забрали зі собою. Це була перша «практична вправа» вишкільного відділу молодих українських юнаків, які рішили розмовляти з окупантом — зброєю.
(П. Мірчук, «Українська Повстанська Армія 1942—1952», — Мюнхен. — 1953. — Стор. 51).
* * *
В місяці серпні 1943 р. відділ УПА, складений також з узбеків, грузинів і росіян, знищив у боях з німцями в Млинівському р-ні. Рівненської области 60 гітлерівських бандитів.
(Там же. Стор. 69).

НОВІТНІ ГАЙДАМАКИ
Голуба тишина червневої ночі повисла над землею. Рейки залізниці рожево блистіли серед суворої темені довколишнього ліса.
На краю темної стіни високих дерев появилися мовчазні постаті повстанців. Безладно, але крадькома та безшелесне підійшли вони до залізничного шляху. Чорні їхні постаті поволі появлялися на залізничному насипі, серед блискучих рейок. Руки їхні, озброєні у всяке знаряддя, у дерев'яні коли та залізні ломи, взялися до гарячкової праці.
Рвалися на частини рейки.
Кілька нерухомих постатей чатувало з боків, вогниками своїх палких очей пронизували темряву далечіні.
«Швидше, хлоп'ята! Спізнитися можна!» — шепотом сказав сотенний командир Ярема. І повстанці рухалися скоріше, залізо дзвонило голосніше.
Залізничний шлях між станціями Немовичі й Малинськ (на шляху Рівне—Сарни) став перерваний. Було це в ніч з 23 на 24 червня 1943 року.
Вуха повстанців, прикладені до грудей землі, зловили далекий відгомін льокомотиви, За деякий час уже появилися зле замасковані світла поїзду. Льокомотива розпускала гірку, сиву хмару диму. Здригалась від стукоту залізного велетня земля, здригнулись з хвилювання, перед ділом: повстанці. Чи ж усе вдасться? Мусить датися! На те ж повстанці, щоб ворога перехитрити!
Поїзд спинився перед зірваними рейками. В передніх вагонах їхало 150 чоловік німецького гестапівського карального відділу. Вони верталися з погрому поліських та волинських сіл. Утомлені знущанням над невинними селянами, натішені награбованим майном по українських селах, напоєні жадобою проливання крови, надихані димами спалених сіл верталися до свого гарнізону. А за ними на останніх вагонах тягнулися гармати, танки, амуніція та всякі припаси.
Розіслані гіммлерівські гайдуки ще не вспіли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзду, як у передніх двох вагонах залунали стріли «фінок». Це сотенний командир Ярема, що з другим таким же як він одчайдухом другом Дорошем, серіями своїх кулеметів-пістолів гатили по розісланих німаках. Крик, зойки, прокльони, метушня і темнота, як у пеклі. А «фінки» не вгавають. Крізь шум, тріскотіння вистрілів чути стогін та хрипіння конаючих окупантських посіпак. Дочекалися і вони кари за злочини над безборонним народом.
Як колись гайдамаки, Гонта з Галайдою, так тепер повстанці Ярема й Дорош не переставали бити ворогів. Мстили ж вони всі кривди поневоленого народу.
Переляканим товстопузим катам не допомогла й нічна темнота. Пробували гестапівці крізь вікна втікати з місця своєї кари. Але влучні постріли повстанців не давали висмикуватися ворогам.
Деякі гестапівці пробували боронитися та відстрілюватися. Одна з таких ворожих куль заблукалася та влучила в неустрашимого борця — командира Ярему. Дещо пізніше став ранений і Дорош.
Та Ярема не зважає на свою грізну рану. Йому тяжко відірватися від бою. Із затисненими зубами він докінчує те, що заміряв. Під свистом ворожих, куль забирає ще цілий оберемок німецьких МП та пістолів від півживих ще німців. Але вкінці й в нього не стало сили. Цілком обезсилений падає на руки своїх друзів. Не дивота. Бо не минуло ще й трьох місяців, як він теж був поважно ранений.
Рана друга Дороша не була грізною. В той час інші повстанці взялися до задніх вагонів. Новісенькі скриньки з амуніцією та припасами переходять з рук до рук, а відтак - на підводи. Заладовані вже підводи хутко виїжджають у безпечне місце. Добре справляються українські повстанці. Здобута зброя та амуніція не раз покарає ще окупанта.
Перед ранком повстанці обезпеченим маршем подались у свої лісові нетри. А з ними, по середині маршової колони, на ношах нейустрашимнй новітній гайдамака, сотенний командир Ярема.
М. ЛЬВОВИЧ.
(За місячником «До зброї». — Рік 1. — ч. 2. — серпень 1943 р.)



ЗА ЩО БОРЕТЬСЯ УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНЧА АРМІЯ (УПА)?
Українська Повотанча Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціяльного питання в цілому світі.
УПА бореться проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької «нової Європи».
УПА з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистсько - націонал-соціалістичних програм та політичних концепцій, бо вони є знаряддям завойовницької політики імперіялістів. Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціялізму.
УПА проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіалістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст — поневолення, насильство, грабунок. Тому УПА бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників поки не очистить Україну від усіх «опікунів» і «визволителів». поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави, в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможно і культурно жити та розвиватися.
УПА за повне визволення українського народу з-під московсько-большевицького ярма, за побудову УССД без поміщиків, капіталістів та без большевицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів.
В українській державі влада вважатиме за найвищий свій обов'язок інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей та поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення. Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу.
В лавах УПА борються українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів за УССД, за національне і соціяльне визволення, за новий державний порядок та новий суспільний лад:
1. а) За знищення большевицької експлуататорсько-кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею. Тому в українській державі допускатиметься індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян.
2. а) За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна — кооперативно-громадською.
б) За участь робітників у керівництві заводами, за фаховий, а не комісарсько-партійний принцип у керівництві.
3. а) За загальний 8-годинний робочий день. Понаднормова праця може бути тільки вільною, як і кожна праця взагалі, і робітник отримуватиме за неї окрему зарплату.
б) За справедливу оплату праці, за участь робітників у прибутках підприємства. Робітник отримуватиме таку зарплату, яка потрібна для забезпечення матеріяльних і духовних потреб цілої його сім'ї. При річних підсумках господарського стану підприємства, кожний робітник одержуватиме: у господарсько-кооперативних підприємствах дивіденд, а в національно-державних — премію.
в) За вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці.
г) За свободу профспілок. За знищення стахановщини, соцзмагань, підвищування норм та інших способів експлуатації працюючих.
4. За вільне ремесло, за добровільне об'єднування ремісників у артілі, за право ремісника вийти з артілі та індивідуально виконувати працю і вільно розпоряджатися своїм заробітком.
5. За національно-державну організацію великої торгівлі, за громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватну торгівлю, за вільні базари.
6. За повну рівність жінки з чоловіком у всіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку в шахтах, руднях та на інших важких промислах і внаслідку цього не руйнувала свого здоров'я. За державну охорону материнства. Батько сім'ї одержуватиме, крім плати за свою працю, додаткову платню на утримування жінки і неповнолітніх дітей. Лише в таких умовинах жінка матиме змогу виконувати свій важливий, почесний і відповідальний обов'язок матері і виховательки молодого покоління.
7. а) За обов'язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури широкої народної маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо.
6) За поширення вищого і фахового шкільництва, за невпинний ріст висококваліфікованих кадрів фахівців на всіх ділянках життя.
в) За вільний доступ молоді до всіх вищих навчальних - закладів. За забезпечення студентства стипендіями, харчами, помешканнями та навчальними приладдями.
г) За всебічний гармонійний розвиток молодого покоління — моральний, розумовий та фізичний. За вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства.
8. За пошану до праці інтелігенції. За створення таких матеріяльних основ праці, щоб інтелігент, будучи цілком спокійним про завтрашній день та про долю сім'ї, міг віддатися культурно-творчій праці; мав потрібні умовини до праці над собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій розумово-культурний рівень.
9. а) За повне забезпечення всіх працюючих на старість та на випадок хвороби чи каліцтва.
б) За широке запровадження охорони народного здоров'я, за поширення сітки лікарень, санаторій, курортів та будинків відпочинку. За збільшення лікарських кадрів. За право працюючих на безплатне користування всіма закладами охорони здоров'я.
в) За особливу державну опіку над дітьми і молоддю, за поширення сітки дитячих ясел та садків, санаторій, таборів відпочинку, за охоплення всієї дітвори та молоді державними закладами опіки та виховання.
10. а) За свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільності світоглядних доктрин і догм.
б) За вільне визнавання і виконування культів, які не суперечать громадській моралі.
в) За відокремлення церковних організацій від держави.
г) За культурні взаємини з другими народами, за право виїзду громадян за кордон для навчання, лікування та пізнавання життя і культурних надбань других народів.
11. За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру.
12. За рівність усіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов'язках, за рівне право на заробіток і відпочинок.
ІЗ. За вільну українську по формі і змісту культуру, за героїчну духовість, високу мораль, за громадську солідарність, дружбу та дисципліну.
Серпень 1943 р. Українська Повстанча Армія. (Літопис Української Повстанської Армії. — т. 1. — Торонто (Канада). — 1989 — Стор. 126—130).


ЛИСТІВКА УПА
Красные партизаны!
Смерть Гитлеру й Сталину!
Главное Командование Украинской Повстанческой Армии. Ставка. Октябрь, 1943.
Типография Украинской Повстанческой Армии «Свобода народам». Зак. 59—43
(Рівненський обласний державний архів. Р — ЗО, — Оп. 2.—Спр. 94.—Стор. 16.)

СЛАВА ГЕРОЯМ!
...У тюрмі у Рівному у липні місяці ц. р. розстріляли німецькі кати двох сестер Ольгу і Ніну Куцевич. Обидві активні члени ОУН, що багато праці вложили в її розбудову на Волині і СУЗ (Східні Українські Землі — ред.). Походили з Клеваня.
(Підпільна газета «Вільна Україна», ч. 8, вересень 1943. .Рівненський обласний державний архів).
БИЙ ГАДА!
Ідуть німецькі вантажні машини. Перша, друга, третя, четверта. Наша чота лежить на теплій нагрітій липневим сонцем землі. Машини рівняються з нами, падає гостра команда хорунжого Кречета: «Вогонь!» Рвуться міни. Падає кілька сальв і кулеметних серій. Дві машини горять, одна лежить розбита. Обеззброюємо ранених, забираєм забитим зброю. Завдання виконане. Німців ударити ще раз по транспорту. Хлопці здобули новенькі маузери і машинні пістолі.
Козак БУРЯ.
(Підпільна газета «За оборону України», 10 серпня 1943 р. Часопис Української Народно-Революційної Армії під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця).
* * *
У червні, липні і серпні 1943 р. німецькі операції проти УПА переросли у великий наступ. За українськими джерелами, німці застосували проти УПА 10 тисяч солдатів, десять моторизованих батальйонів, що мали важке озброєння і артилерію, а також 50 танків і 27 літаків. Ці війська складалися із частин СС і німецької поліції, відділів польської поліції, угорських .військ, частин охоронної поліції і батальйонів, куди входили колишні військовополонені різних національностей.
Німецькими операціями керував обергрупенфюрер СС генерал поліції фон дем Бах-Залевскі, якому було доручено вести боротьбу з партизанами на всіх окупованих територіях.
Ці операції були спрямовані не лише проти УПА, а й проти цивільного населення. Були це каральні експедиції.
У ході цих операцій 14 липня 1943 р. німці спалили село Малин з 850 жителями (українці і чехи). Крики людей, замкнених у церкві, у школі та в стодолах, було чутно за 5 кілометрів. Села спалено по всій Волині, було вбито сотні селян. У ніч з 15 на 16 липня арештовано більше 2 тисяч представників інтелігенції: 280 у Крем'янці, 200 в Рівному, 160 у Луцьку і т. д. Усіх цих українців було розстріляно.
У серпні Гіммлер змушений був послати частину військ поліції на фронт. Відповідальний за проведення операцій проти УПА обергрупенфюрер СС Прюцман усе-таки вирішив з тими військами, які в нього залишилися, «придушити народне повстання на Волині».
Постійна загроза операцій та німецьких каральних акцій на територіях, контрольованих УПА, змусила українське командування перетворити кожне село в точку оборони чи фортецю. Командуючий УПА Клим Савур вжив заходів для системи самозахисту в кожному українському селі. 30 серпня 1943 р. він наказав, щоб усі чоловіки проходили військову підготовку і були готові воювати, захищати своє село, аж поки воно не буде евакуйоване чи не прийде підкріплення. Села одержували детальні інструкції щодо військової структури самооборони, системи розвідки, завдань коменданта села та ін.
(Володимир Косик, «Україна і Німеччина у другій світовій війні». — Париж—Нью-Йорк—Львів. — 1993. — Стор. 375—376.)
БІЙ У СЕЛІ БОЛОТКІВЦЯХ
Був ранок. Веселе і гаряче сонце обдавало своїм гострим промінням широкий шлях, що в'юном повився ген-ген серед розкішних ланів золотистого жита, дозріваючої пшениці і шовкових ячменів.
Я ішов твердим кроком і любувався нивами, багатством рідної землі. Якраз у цей погожий ранок двома автами в село Болотківці прибуло дев'ять німаків і чотири ляхи, які мали заставити селян везти в місто сіно. «Погосподарювавши» в селі, ці панки арештували трьох «підозрілих» осіб. Десь коло полудня «непрохані» гості верталися назад.
На віддалі двох кілометрів від села їх зустріли градом куль наші друзі. Цей несподіваний напад смертельно налякав бандитів, і вони панічно, деякі навіть без зброї, кинулися тікати.
Пройшло трохи часу. Німаки залягли біля шляху у вівсі і відкрили вогонь. У цей момент наші друзі пішли в наступ проти бандитів. Заграли кулемети, заговорили кріси. Боротьба велася недовго. Наші кулі не летіли надармо. Звільнено арештованих хлопців з того ж села, спалено вантажне авто, одинадцять бандитів убито, а одного живим взято в полон.
У наші руки попало непошкоджене легкове авто, два кулемети, тринадцять крісів, п'ять пістолів і багато амуніції. Ніч пройшла спокійно.
На другий день німаки, зібравши чималу силу, хотіли забрати свої трупи. Але знову сталося так, як і повинно було статись. Ми, як і першого разу, привітали розбійників вогнем. І знову тринадцять бандитів пішло на той світ.
А. БУРЕВІЙ. (Журнал «До зброї», видання Політичного відділу УПА, р. 1, ч. 4, жовтень 1943 р.)

* * *
На Рівенщині німецький поліційний загін в силі 400 чоловік напав в ніч на 2 серпня на с. Башину й ограбував його зовсім, вбивши при тому 36 осіб з-поміж населення. Вході самооборонних дій населення згинуло кілька німців.
З вересня прибуло в с. Тесів (р-н Остріг) 18 автомашин СС-ів. Вони спалили 14 господарств, школу, кооперативу й церкву. Це мала бути відплата за 3-ох убитих в тому селі німців.
18 липня одна вишкільна група укр. самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському р-ні бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістоль, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину. Всі німецькі пошкоджені автомашини спалено. Молоді українські бійці не мали ніяких втрат.
В с. Стара Мощаниця прийшло до бою між польським грабіжницьким відділом та українською збройною частиною. Ворог втратив 40 чоловік вбитими і 16 раненими.
1 жовтня 1943 р. в с. Точевики Острізького р-ну був бій відділу української збройної самооборони з загоном німців, що .приїхали грабувати у населення, харчові продукти. В бою згинуло 21 німців, 3 було ранених, 5 попало в полон, а решта втекла.
10 жовтня до сіл Карпилівка, Верхівськ, Ясениничі та Кривичі приїхало біля 150 озброєних німців з метою стероризувати населення. Всього вбили б осіб, між ними районового шкільного інспектора, арештували 8 осіб, спалили хату й клуню. Того ж дня німці спалили ціле село Олешев за те, що хтось підложив міну під товарний потяг недалеко села.
14 жовтня німці обстрілювали село Воскодави Тучинського р-ну. Жертвою обстрілу впало 3 особи з населення.
Акцію обстрілювання лісів, у яких окривається цивільне населення, шукаючи рятунку від окупантського терору, німці переводять усе частіше. Серед населення, що криється в лісах, бувають жертви.
В містечку Вербі на Дубенщині, 6 жовтня 1943 р. гештапо розстріляло 20-тьох українців. Рідню розстріляних взяли як закладників.
В с. Смордви Млинівського району німці силою до 150 чоловік провели лови на людей. Зловили до 100 осіб, майже самих жінок. Зловлених поділили на такі групи: 1) Рідня членів УПА, 2) Прихильники самостійницького руху, 3) Здібні до фізичної праці, 4) Нездібні до фізичної праці. Останніх звільнили, всіх інших вивезли до Дубна.
Крайсляндвірт у Вербі заявив, що німці будуть бомбардувати всі «непокірні» села, а всю рідню членів УПА будуть розстрілювати.
22 жовтня в містечку Вербі німці розстріляли дружину і батька одного стрільця УПА.
23 жовтня німці пограбували цілковито село Підгірці. Так само пограбували села Бокійми, Новомильськ і багато інших. Грабіжники забирають не тільки збіжжя й харчові продукти, але й усе хатнє й господарське устаткування та будівельний матеріял.
В с. Града Радивилівського району німці , ограбували церкву.
Безоглядний грабунок усього добра українського населення німцями стоїть м. ін. у зв'язку з будовою нових летовищ у с. Гранівка Козинського р-ну, біля Любомирки в колонії Серняв і т. п. В Гранівці німці вибудували вже надавчу та відборну радіостанцію. З теренів, що сусідують з летовищем, виселюють всіх господарів.
10 жовтня досвіта німці оточили с. Глупанин та загнали всіх людей на цвинтар, наче б то для розстрілу. Між тим приїхав крайсляндвірт та зробив сход, взиваючи людей везти в місто поставки та здавати зброю.
12 жовтня німці важко пограбували село Івачків: забирали збіжжя, свиней, одежу, посуд тощо.
17 жовтня німці та їх гайдуки козаки й ляхи перевели труси та арештування серед українського населення с. Здовбиці та в місті Здолбунові.
Впродовж листопада 1943 р. німці навезли на Рівенщину з ОСУЗ велику кількість шуцманів. Їх посилають грабувати села і тероризувати населення. Шуцмани з ОСУЗ — це в більшості елемент здеморалізований і політичне непевний. Найгіршим збором є шуцмани з донців. Кращим елементом є шуцмани з донбаських робітників. Під впливом пропаганди українських самостійників велика частина шуцманів перейшла зо зброєю в ряди УПА. Через те німці під кінець листопада 1943 р. решту шуцманів роззброїли й арештували, залишаючи при зброї лиш відвертих запроданців.
Деражнянський р-н цілковито спалений німцями. Населення живе тут в землянках і «балаганах».
В Сарненському р-ні особливо потерпіли від німецького терору села: Немовичі, Сарни - село, Доротичі, Константинівка, Орлівка, Теодорівка, Клесів - село і Осницьк. Форми терору: грабіж, палення, убивства, примус каторжних робіт і т. п. Населення рятувалося здебільша втечею в ліси. В Сарнах німці розстріляли 30 українських юнаків.
В Дубровицькому р-ні німці спалили в жовтні 1943 р. зовсім села Осову і Карасін. Інші села сильно пограбували.
В Володимирецькому р-ні німці спалили до жовтня 1943 р. такі села: Сварині, Чакву, Титовицькі й Городнецькі хутори, Озеро і Степангород.
23 жовтня 1943 р. німці й поляки пограбували й спалили села Коростятин і Палянку (Рівенщина).
Німецькі літаки бомбили також села Пустомити й Сипне.
14 жовтня 1943 р. німці з ляндвіртом на чолі обстріляли село Вознів Дубенського р-ну. Згоріло 19 хат і 15 клунь.
В селі Молодаві німці розстріляли під церквою 30 українських селян, а їх тіла спалили. Над братньою могилою прибили таблицю з написом: «За одного німця стріляють 30 селян».
На Дубенщині німці погромили 4 жовтня с. Івання, де арештували 16 чоловік, 1 вбили, 2 ранили. 7.Х. робили облаву в с. Косарів, під час якої вбили 7 осіб, 14.X. ...німці й поляки обстріляли с. Жорнів і спалили 20 господарств.
2 жовтня німці вбили в с. Рачині 4 членів української Служби Безпеки.
5 листопада 1943 р. польсько - «козацька» умундирована банда в числі 200 чоловік під проводом двох німців напала на с. Бущу Мізоцького р-ну в Рівенщині, пограбували його й спалила. Від рук бандитів згинуло 10 людей, в їх числі 4 членів незалежної української адміністрації.
11 листопада 1943 р. подібна банда пограбувала й погромила села: Колодежі, Жабче, і Михню Демидівського р-ну. В селі Михні умундировані бандити вбили 23 і ранили 14 осіб з цивільного населення.
Вночі на 14 листопада 1943 р. німецько - польсько-«козацька» банда в силі 50 чоловік несподівано напала на село Дермань II Здолбунівського району. Бандити пограбували село, спалили 70 господарств та вбили 6 і ранили 3 особи з цивільного населення. Напасники підійшли під село бічними дорогами й стежками.
Німці почали масово розстрілювати і мордувати по в'язницях волинських міст українських політв'язнів. 16 жовтня 1943 р. розстріляно ...в Лубенській в'язниці 60... Вночі з 18 на 19 листопада 1943 р. гештапо розстріляло в Рівненській тюрмі понад 300 в'язнів, а в лягрі в Жупкові (Шубкові — ред.) понад 100 в'язнів.
30 жовтня 1943 р. українські селяни, озброєні косами, вилами, сокирами і т. д., звели бій з бандою польських терористів у с. Білашах Людвипільського р-ну. Вбито 8 ляхів, а 4 полонено.
15 жовтня 1943 р. український збройний відділ Шавули звів бій з німцями, які пограбували й спалили до тла село Борщівку в Костопільщині.
22 вересня 1943 р. на с. Лизяни Березненського р-ну напало 30 польських бандитів, які почали грабувати селян. В обороні села виступив місцевий самооборонний відділ. В бою вбито 10 напасників, решту розігнано.
5 жовтня 1943 р. сотня української збройної самооборони обстріляла в с. Боярці Млинівського р-ну (Дубенщина) грабіжницький відділ 50 німців з ляндвіртом на чолі. В бою згинув 1 німець, а 1 був ранений. Того ж дня відділ УПА робив наступ на районове містечко Козин.
13 жовтня 1943 р. до с. Нараєва Дубенського р-ну приїхали на 15 автомашинах німецько-польські погромщики. Вони почали грабувати, палити й вбивати населення. Вбили 5 людей і спалили 50 господарств. Тут заатакувала їх сотня місцевої збройної самооборони. В бою вбито 2 німців, решта втікла.
8 жовтня 1943 р. відділ УПА оточив і розбив в селі Броневики Клеванського р-ну групу німецьких погромщиків, Здобуто коні й інше майно.
15 жовтня 1943 р. прибуло до села Срібного Радивилівського району (Дубенщина) 50 німців під проводом ляндвірта. Вони почали стріляти й грабувати населення. До бою з погромщиками виступило 10 членів місцевої Служби Безпеки. Бій тривав більш як годину. Німці втратили 13 чоловік і відступили, залишивши пограбоване добро та 3 мавзери. По українській стороні було легко ранених 2 стрільців.
З жовтня 1943 р. Радивилівський відділ української збройної самооборони звів бій з німецькими грабіжниками й ляндвіртом. Вбито 9 німців та 2 ранено.
10 жовтня невеличкий відділ збройної самооборони зробив засідку на німців і ляхів, що раз у раз приїздили грабувати село Городницю Острожецького району. В перестрілці вбито 1 німця і 2 ляхів.
Теренова чота УПА прийняла вогнем німців, що приїхали грабувати село Хорів Острізького р-ну. В бою вбито одного німця. Здобуто 3 рушниці. По українській стороні був один стрілець убитий і 1 ранений.
21 жовтня в с. Порозові Здолбунівського р-ну теренова сотня української самооборони вщент розбила відділ 16 німців, які їхали грабувати с. Тайкури. Здобуто від німців 9 рушниць, 3 машинові пістолі, взуття, одежу й три автомашини. В цьому бої відзначився відділ азербайджанців при УПА під командою чотового Альоши, що виявив надзвичайну відвагу та хоробрість. В бою згинув один азербайджанець.
27 жовтня відділ УПА обстріляв з гармат велику ватагу озброєних всіми родами зброї німців, що грабували село Добриводи Козинського району.
16 серпня 1943 р. відбувся великий бій між українськими збройними відділами та великою групою німців і поляків під селом Ядвиполем Рівенського р-ну. Вороги їхали озброєні по зуби на 38 підводах робити жнива на полях українських селян. Бій тривав пів години. Ворог втратив 93 чоловік убитими. По українській стороні впало 3 стрільців. На рятунок німцям наспіла з Рівного жандармерія на 10 автомашинах і 2 танкетках та ще й літак. Українські частини, забравши німецьку зброю, відступили в ліс. Чотири дні пізніше німці розстріляли в Рівному 30 поляків, звалюючи на них вину за дошкульну поразку.
8 жовтня 1943 р. німці вибралися в кількості до 300 чоловік з кавалерією й 1 танком в терен з метою погромити українських повстанців. На шляху Рафалівка — Володимирець оточили їх з двох боків українські збройні відділи, розгромили німців і здобули танк непошкодженим.
(Літопис Української Повстанської Армії. Том 2. — Торонто (Канада) — 1990. — Стор. 164, 168—169, 178—184, 194—197).
БОЙОВЕ ХРИЩЕННЯ
Волинь нетерпеливо вичікувала повстанців, що пішли на короткий вишкіл. Треба ж було обсадити щораз то нові повстанські загони підстаршинськими кадрами. А вишкільна група саме закінчила свої теоретичні заняття і вирушила на вишкільні маневри у терен. Ще кілька днів вправ, а відтак до правдивих бойових завдань.
Так і 18 липня 1943 р. одна повстанська вишкільна група під командуванням друга Цигана вирушила у терен. По короткому часі перші вишкільники знайшлися на шляху між селами Вілька і Яполоть (обл. Рівне). Молоді вояки вишикувались у лаву. Командир Циган вияснив їм ціль вправи. Темою була: засідка. Одна повстанська частина мала засісти на шосе між селами Вілька і Яполоть, а друга повстанська група мала вдавати ворога та несподівано попасти в засідку. Таким чином мав відбутись «наскок» та оборонний «бій».
Юні серця вишкільників хвилювалися і вже вмовляли в себе увесь жах правдивого бою. В думках їхніх то спалахували то погасали фантазії бойових малюнків. У часі вправ, серед шелесту галуззя та подуву вітру не зачули юнаки близького шуму моторів. Це зауважили тільки стійки.
«Щасливий випадок!» — сказав командир та наказав негайно всім перервати вправи та позалягати у рови попри шосе. Це наближався правдивий ворог.
На шосе показалося дві вантажні автомашини, повні німецьких жандармів. Опилені пилом окупованої ними землі не сподівалися вони засідки. Безпечно та скоро мчали шляхом. Голови повстанців поховалися серед високої трави, серед кущів та дерев. Час від часу дехто піднімав поволі голову, щоб оцінити віддаль до ворога. Тільки дула крісів невпинно, щораз то поліпшуючи свій напрям, гляділи на біле шосе. Юнаки схвильовано числили секунди до початку свого першого правдивого бою. Трохи несподівано для них прийшло це бойове хрищення. Але жоден не показав назовні свого збентеження. Мовчки, із запертим віддихом, пригадували вони собі колишні вправи та поучування своїх командирів.
Перший стріл упав від сторони повстанської засідки. А за ним десятки крісових стрілів, безчисленні тотокання кулеметів та рідкі вибухи гранат. Зелені німецькі уніформи безвладно покотилися з автомашини на землю. Кожний німецький катюга старався чим скоріше втекти з поля обстрілу. Зранені автомашини безладно станули на середині шосе. А за тим крики розпуки, стогін благань ворогів.
А юнаки-революціонери стріляли й стріляли. Всі недавно вивчені правила бою перемінилися у практику. Молоденька вишкільна група перемінилася у правдивий бойовий повстанський загін. Не спочиваючи б'ють повстанці по окупантах.
Тільки не багатьом німцям вдалося втекти. Але й за втікачами тягнулися криваві сліди. Часто доганяли їх повстанські кулі. На шосе залишилося 19 ворожих трупів із замурзаними гряззю обличчями. Живого ворога не залишилося в поблизу ні одного.
Молоді повстанці повискакували вихром зі своїх становищ та кинулись до зброї ворогів, яка безладно валялась по побоєвищі. Юнаки з радістю переможця піднімали нові блискучі кріси, кулемети-пістолі та іншу зброю і амуніцію.
На хвилину задумалися всі, що зробити з ушкодженими ворожими автомашинами. Незадовго надумались, а червоне полум'я скоро огорнуло транспортні середники ворога. Вже не так сміло порушатимуться окупанти по окупованих землях. А відтак помаршували хрищені боєм юнаки до свого табору. Ліс шумів їм уклоном: вітав переможців по першім бою. Друг Циган негайно так позвітував своєму командирові:
Бій тривав 45 мінут. Втрати ворога: 19 убитих. Число ранених ворогів — не відоме. Спалено дві автомашини. Здобуто: 3 кулемети, 6 німецьких МП, 6 пістолів, 7 крісів, 15 гранат, понад 9000 штук набоїв, 35 літрів бензини та дещо інше. Власні втрати; вистрілено 600 штук набоїв. Усі повстанці — живі й здорові. Всі вишкільники тільки перед двома тижнями перший раз взяли зброю в руки. ЖДУ ДАльших наказів».
М. ЛЬВОВИЧ.
(За місячником «До зброї», видаваним Політичним Відділом УПА. — Рік 1. —4.2.— серпень 1943 р.)

ПОДРУГА ГАЛЯ
Молода 19-тирічна селянська дівчина, з революційних запалом з очах і душі, з лагідною усмішкою на лиці, з пістолем, з гранатою та санітарною сумкою — ось яка подруга Галя.
Виконуючи організаційне доручення, мала подруга Галя перевезти з одного села до районового провідника важливі документи. Село, до якого їхала Галя, лежало з другого боку шоси, треба було їхати шматок дороги шосою.
Тільки виїхала на шлях, як напроти неї з'явився мотоциклет з двома німаками. Мотоциклет поступово зменшував хід. У Галі майнула думка, що вона попалась в руки ворогові. Не втративши рівноваги, вона відбезпечила пістоля. Німаки вже були близько. Галя дивилась їм пильно у вічі, а вони, витріщивши баньки, нахабно придивлялися до неї. Не доходячи три кроки до німаків, вихопила Галя з кошика пістоля, пустила два постріли в напрямі німаків і крикнула: «Генде гох!» (руки вгору). Німці, ніколи не ждучи цього від подорожньої дівчини, піднесли руки вгору. Вона наказала одному лягти з піднесеними руками, а другому відійти на декілька кроків від першого.
Скоро зброя обох німаків була в її руках.
Опісля дала німцям наказ встати і йти собі. Вони прохали мотоциклета, але Галя їм його не віддала. Німці й не дуже домагались. «Гут, лібес медхен, дас вір лебен! Ауфвідерзеген!» — Добре, люба дівчино, що ми живемо! До побачення! — сказали, кланяючись, та й поплентались, роззброєні, шляхом до Рівного. Галя з трудом втягнула мотоцикль на хуру, поскладала здобуту зброю та й собі поїхала.
Ото було потіхи на пункті, куди незабаром прибула подруга Галя. Героєм дня одноголосне назвали Галю всі друзі і щиро захоплювались її вчинком.
ДОВБИШ. (Журнал «До зброї», видання Політичного відділу УПА, р. І, ч. 4, жовтень 1943 р.)
* * *
Два курені — Дубенський і Крем'янецький, з участю направленої артилерії Берези, вночі з 19-го на 20-й день серп-ня 1943 року повели наступ на містечко Мізоч. Передові частини вдерлися на вулиці міста. Німці і залога мадяр розпучливо боронилися. Гарматки Берези цим разом виявляли повну справність.
Моя сотня наступала проти залоги мадяр від цукроварні, що була вже в наших руках. Шість вантажних автомашин, під командою Хрона, загули за сусіднім горбом.
(Максим Скорупський, «Туди де бій за волю». — Київ.— 1992. — Стор. 150—151).

У ПАМ'ЯТНИЙ 1943-ій.
На початку літа 1943 року у навколишніх лісах уже діяли відділи УПА. Мій старший брат Мілетій підтримував з повстанцями зв'язок. Він тоді організовував у Мізочі «Просвіту» і його німці хотіли заарештувати як члена ОУН.
Одного вечора брат прийшов додому з двома хлопцями — Володимиром Дутком із Будеража та Нікою із Дерманя. Перший працював перекладачем у німецькій жандармерії, другий — секретарем міської управи. Брат попрощався з усіма нами, зі своєю дружиною,, і хлопці подалися до повстанців. Братові, як випробуваному членові ОУН і людині бувалій, довірили сотню новобранців. Після кільканедільної муштри його сотня прийняла бойове хрещення у бою з мадярами під селом Білашевим Мізоцького району.
У ті самі часи хлопці, що служили в німецькій поліції, перейшли зі зброєю всі в УПА. Німці тоді створили шуцкоманду з поляків, що повтікали в Мізоч з довколишніх сіл. У складі шуцкоманди було близько трьохсот чоловік. Вони разом із німцями спалили село Святе, де у клуні живцем згоріло 71 чоловік, та Залужжя у Дермані, де вбили всіх жителів від старого до малого. І не було такого дня, щоб окупанти не виїжджали в якесь село і когось не вбили.
Як УПА набрала силу, то вирішила окупантів із Мізоча вибити. Однак ті сподівалися нападу, тож довкола міста звели укріплення і ночами добре пильнували. Повстанці провели розвідку, засікли вогневі точки ворога, потім підтягли гармати і міномети, обстріляли ці точки і повели наступ. Курені Сталевого і Докса штурмували місто зі сходу, півночі і півдня. А курінь Крука прибув із запізненням, його ділянка була із заходу, від цукрового заводу. Але гарнізон, .укріплений у панському маєтку (нині там побудували школу-інтернат), не дав змоги Крукові пробитися ні через греблю, ні через воду. Окупанти мали вдосталь набоїв і гранат, а повстанці берегли кожен набій, кожну гранату. Ворожі укріплення повстанці брали з великим трудом.
Здавалося, повстанці ось-ось візьмуть панський маєток і все місто, але тут почало розвиднятися, а зі Здолбунова до ворогів підійшло підкріплення. І повстанці відступили в напрямку Півча і Дерманя. А окупанти осміліли, почали палити хати, в яких проживали українці — по вулиці Середній, Дерманській, Красній горі, Литовці, Дрищівці. Хто з українців не встиг або не мав змоги втекти, того розстрілювали, кололи багнетами, палили живцем у хатах.
Пригадую, брат Мілетій забіг до нашої хати, попередив, щоб вантажили на віз усе цінніше і їхали у Дермань. І поки ми з середнім братом Петром навантажили, що встигли, на підводу і виїхали на шлях, по нас теж строчив кулемет. Ледве пощастило сховатися за горбком. А мати із коровою пішла долиною через хутір Кам'янку на хутір Клопіт. Над Мізочем закружляли німецькі літаки.
Якщо за цілу ніч бою повстанці втрат майже не мали, то при відході впали трьох важко поранених. Один на вулиці Середній, біля пожежки, другий на городах (де зараз ферми), а третій вже на полях за Кам'янкою, на горбочку. Перших двох окупанти подомордовували, а третього чи то не помітили, чи боялися відійти від Мізоча, щоб його забрати. Увечері повстанці забрали його уже мертвим.
Після цього нападу на Мізоч вороги перестали бути такими зухвалими і вже остерігалися нападати на довколишні села, де влада була всуціль у руках УПА. Люди молотили збіжжя і закопували зерно в землю, у схованки. Німцям не давали жодного пуда.
Пізньої осені того ж 1943 року відбувся другий напад повстанців на Мізоч. Цього разу нашим пощастило більше, бо напад був добре підготовлений. Після невеликої перестрілки повстанці швидко оволоділи містом, захопили багато різного майна, зброї, коней. І що головне — повстанці не понесли ніяких втрат.
Брат Мілетій тоді вранці заскочив додому. На грудях у нього висів новенький шмайсер. А мені із братом він подарував короткого кріса і десять набоїв.
БИХАЛЕЦЬ Іван Євстафійович, смт Мізоч Здолбунівського району Рівненської області.

* * *
16 вересня 1943 р. в Рівному відбулася важлива конференція представників німецького військового командування і Райхскомісаріату Україна. Кох був відсутній, і Райхскомісаріат представляв Даргель. Окрім питань, пов'язаних з евакуацією з районів лівого берега Дніпра і з розподілом компетенцій, генерал Фрідерічі і Пауль Даргель розглянули ситуацію у районах Волині, Поділля і Житомира.
Німців турбували дві основні проблеми: урожай і боротьба проти «банд». Щоб оберігати урожай, німці мали в цих районах 15 тисяч військових, з яких 3 тисячі поліцаїв, 6 тисяч призовників і резервістів, 3 тисячі чоловік із військ Сходу, 3 тисячі чоловік з охоронних загонів.
Згідно з донесенням німецької контррозвідки, у трьох районах в основному домінували «банди», на півночі — близько 20 тисяч радянських партизанів і на півдні яких 35 тисяч українських національних партизанів...
Згідно з доповіддю, зробленою на конференції, напади «українських банд» ставали дедалі частішими: 295 нападів в липні 1943 р., 391 у серпні; замахи і саботаж на залізницях: 682 у липні, 1094 у серпні; економічний саботаж: 119 у липні, 151 у серпні.
Генерал фон Краузе визнав, що політична пацифікація цих районів уже більше неможлива. Залишається лише військова пацифікація. Генерал також висловився щодо загальної ситуації. На його думку, треба було взяти з України все, що тільки можна взяти, якщо можливо, «патріархальними» методами або силою. Фон Краузе також заявив, що «політична мета українського населення — це повна незалежність».
(Володимир Косик, «Україна і Німеччина у другій світовій війні». — Париж — Нью-Йорк — Львів. — 1993. — Стор. 388—389).

У БРАТЕРСТВІ ЗБРОЇ
Вночі з 29 —- 30 жовтня м. р. до Української Повстанчої Армії перейшов зі Здолбунова відділ азербайджанців у складі 160 чоловік з повним вирядом та узброєнням. Ця подія викликала радісні настрої, як серед українських, так і азербайджанських відділів УПА, які щиро вітали своїх земляків.
Наступного дня уранці в поблизьке село Гочівк(а), Острізького району, приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти, Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від'їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі.
Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою.
Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника.

БІЙ НА ШЛЯХУ РАФАЛІВКА — ВОЛОДИМИРЕЦЬ
Із загону ім. Коновальця вислано 8 жовтня м. р. відділ в силі одної чоти на засідку при шляху Рафалівка—Володимирець, яким часто проїжджали німці. Про засідку припадково довідались німці і вирушили більшою силою, щоб її по дорозі знищити. В загальному німців нараховувалося до 200 чоловік. У розвідку поїхала німецька кіннота, а як бічний розшук їхав середньої величини танк.
В той самий час наспіла на допомогу повстанцям друга чота, яка зайшла німців ззаду. Німці, побачивши себе окруженими, почали в переполосі втікати, не зводячи навіть бою. Бачучи це, «героїчні» танкісти замість наступати на повстанців, пустились навтікача, та й це їм не вдалося, бо зі страху заїхали в болото. Щоб не попасти повстанцям в руки, німці вирішили танк зірвати. Вилізши з нього, почали приготовляти в'язку гранат до розриву. Та і це їм не вдалося. Повстанці, прогнавши ворога, вирішили забрати танк. Зорганізували 20 пар волів та сотню селян, які допомогли витягнути танк з болота. Знайшовся шофер-танкіст і танк пущено в рух.
(Підпільна газета «Вісті Української Інформаційної Служби», р. І, ч. ї, 1 квітня 1944 р.)

УПА НА ВОЛИНІ В 1943 РОЦІ
...В другій половині 1943 року організація зарисувалась в такій формі: ціла Волинь з промінюванням на Поділля та на Київщину підлягала одному провідникові і командирові. На той час це був Охрім — Клим Савур (полковник Клячківський, згинув в бою з червоним окупантом літом 1944 р.). Начальником штабу був полк. УНР Гончаренко (генерал Ступницький, згинув в бою з червоним окупантом 30 липня 1944 р. разом з своїм сином Юрком, старшиною, по скінченні старшинської школи УПА «Дружинників» в жовтні 1943 р.). Начальником оперативного відділу був полковник УНР (Омелюсік). Начальником розвідчого відділу був полковник УНР (Литвиненко). Місце постою Командування УПА була Костопільщина на Поліссі. Довший час штаб перебував в районі Стидинь Великий, Костопільського повіту.
Далі терен був поділений так:
а) Північна Група — к-р Дубовий (псевдо), район дій — повіти Сарни, Костопіль, Пинськ; начальник штабу — Макаренко, а пізніше Бористень:
б) Група Північний Захід — к-р Рудий (псевдо); начальник штабу — сотник .Н., старшина армії УНР (псевда не пригадую), район дій — повіти Луцьк, Горохів, Володимир Волинський, Камінь Каширський, Ковель, Кобрин і Берсеть з промінюванням за р. Буг;
г) Група Південь — к-р Еней (псевдо); начальник штабу — Голубенко (псевдо); район дій — повіти Рівне, 3долбунів., Дубно, .Крем'янець, Остріг з промінюванням на схід і на південних схід.
Кожна з груп мала певну кількість куренів війська. Найчисленніша була Північно-Західна Група, далі Південна, і нарешті Північна. Більших з'єднань, як курінь, не було. Коли вимагалось більше куренів для більших акцій, то вони з'єднювались лише для певної операції під командою визначеного командира. З бігом часу кількість куренів і чисельний склад їх збільшувався, але командування не могло брати всіх бажаючих з браку зброї та труднощів забезпечення харчами, одягом та інш.
В часі з'їзду представників поневолених Москвою народів в днях 21 — 22 листопада 1943 року завершилася централізація командування УПА в одних руках. Головну команду над всією УПА, як колишньої підсовєтської України, так і Західньої, перебрав ген. Тарас Чупринка. Частини, що діяли на території, що я їх вище зазначив, прийняли назву «УПА Північ».
Але крім війська, зведеного в сотні і курені і розташованого в теренах недоступних для ворога, існувало значно більше війська в терені по селах. Майже кожне село мало свої частини самооборони від роя до сотні включно, в залежності від величини села та посідання зброї. Ці частини майже не піддавались облікові і їх скоріше можна б зарахувати до боївок організації ОУН під керуванням їх підпільних провідників, як районів, громад: Перед акцією в терені районові зголошували наявність зброї, чоловіків, дівчат та жінок. Штаб мав на обліку частини, зведені в більші з'єднання, але ніколи не знав докладно, якими силами може розпоряджатися в терені, бо вони не піддавались облікові і були змінливі чисельно.
...Літом 1943 р. розгаряються на Волині запеклі бої з німецькими відділами за збір урожаю. Луччина, Горохівщина, Дубенщина, Рівненщина, Крем'янеччина перетворюються в одно велике поле бою за хліб. Німці мобілізують до цеї кампанії великі пішні, панцирні та летунські сили. З цеї акції УПА вийшла переможцем та забезпечила для себе і населення понад 75% збору.
В той час зроджується ідея творення т. зв. «республік», себто теренів всеціло опанованих силами УПА;. В таких «республіках» потворено власну адміністрацію, шкільництво до середнього включно та розвинено дрібний промисл, який міг заспокоїти найважніші потреби війська і цивільного населення. Побіч зброярських верстатів повстають там молочарні, м'ясарні, гарбарні, миловарні й пр(оче). Німці держаться тільки по більших осередках, а охоплений повстанським рухом терен випадає з-під їхньої контролі...
Полк. М. ОМЕЛЮСІК. (Літопис Української Повстанської Армії. Т. 1. Торонто.— 1989. — Стор. 27—29, 47).

* * *
Німецькі грабіжники, їдучи через с. Копитів, Корецького району, попали в засідку частини УПА. Вбитими, раненими й полоненими німці втратили 35 осіб. Здобуто зброю й амуніцію.
(Підпільна газета «Інформатор», ч. 20 (23), 15 жовтня 1943 р.)

Група мадярів — німецьких запроданців наїхала на село Ступно, Мізоцького району. По-варварському пограбували і зруйнували церкву. Відділ УПА, що був недалеко, зробив на них засідку. В бою відбито пограбовані речі і вбито більше як 30 злочинців.
В Олександрійському районі (Рівенщина) група УПА взяла в полон 40 німців та 19 шуцманів, що супроважали валку в'язнів на розстріл. Усіх в'язнів відбито. Здобуто багато зброї та амуніції.

(Підпільна газета «Вільна Україна», ч. 8, вересень 1943 р.)

На шосі Рівне — Клевань один рій повстанців розбив 2 німецьких вантажних авта, що їхали на грабіжну акцію. Тут згинуло 38 гітлерівців. Втрат власних не було.
У бою з німецькими гестапівцями, що приїхали грабити Більовські хутори на Клеванщині — повстанці розбили бандитів, здобувши 2 скоростріли (МГ), 1 емпі, скриню амуніції та 8 гранат.

У листопаді ц. р. відділи УПА зайняли районове місто Мізоч на Остріжчині й тримали його цілу добу. Знищено багато німців. Здобуто 150 крісів, багато амуніції та іншого воєнного матеріялу. У бою за місто геройськи бився по боці українських повстанців — відділ азербайджанців.

(Підпільна газета «За самостійну Україну», ч. 9, 10 грудня 1943 р.)
В серпні відділ УПА в Здолбунівському районі здобув у німців 12 тягарових авт.
В Явачкові Здолбунівського рай. мадяри грабили селян. Саме тоді надійшов наш відділ та покарав мадярів. Мадяри лишили на полі кільканадцять убитих. Здобуто значну кількість зброї.
До Тайкур Здолбунівського району приїздили ляхи, щоб забрати збіжжя. Відділ УПА не допустив до цього та розігнав їх, при чому вбито кількох ляхів.

В одному із сіл Радивилівського району німецька адміністрація наказала селянам виводити худобу. Наша боївка засіла на шляху, що ним їхали німці й поляки з забраною худобою. Грабіжників було коло 60. Розпочався бій, у висліді якого вбито 22 німаків, а близько 10 ранено. Здобуто зброю і відбито всю худобу.

У Млинівському районі відділ УПА, що складався, крім українців, з грузинів, узбеків та росіян, у бою з німцями забив понад 60 ворогів.

На шляху Дубно — Крем'янець повстанці спалили 14 авт і вбили коло 50 німців. Між убитими був директор тютюневих фабрик України. Здобуто зброю, військовий виряд, одяг та взуття.

(Підпільна газета «Самостійник», ч. І, 23 грудня 1943 р.) 61

* * *
Осінь 1943 р. значилась також новою великою терористичною акцією німецьких окупантів проти УПА. Цим разом її очолював — СС обергрупенфюрер і генерал поліції — Пріцман, але методи залишились старі: примітивна пропаганда, жахливі терористичні акції палення сіл і вбивання людей, масові розстріли українських політичних в'язнів і закладників, бомбардування й обстрілювання сіл з літаків та мілітарні акції проти УПА. Дня 12 — 15 жовтня відбулась велика терористична акція в Остріжчині, що охопила 16 різних сіл (м. і. Білашів, Грозів, Грем'яче, Точевики, Завидівка, Лучин, Новомалин і інш.), в яких спалено багато хат і вбито сотні людей. Острізький крайсляндвірт виправдував цю акцію підтримкою, яку ці села надавали для УПА. «Села, що дають притулок бандам, не представляють для нас жодної вартости й можуть бути знищені», писав крайсляндвірт у своєму заклику до населення.
У днях. 15—22 жовтня відбулись масові розстріли українців у тюрмах і карних таборах (м. і. Рівне — 15.10., Луцьке й Дубно — 16.10., Крем'янець і т. д.). Бомбардування й обстрілювання українських сіл з літаків охопило, тим разом, цілу Волинь. Бронепотяги брали участь в обстрілюванні сіл і лісів положених коло залізничних колій...
Цим разом важко, дуже важко приходилось воювати німецьким загонам. Відділи УПА й СКВ значно зросли на силі; де в літі 1943 р. була сотня, сьогодні вже стояв курінь з важкою зброєю, а часом і з гарматами. Сіл, які в літі обороняли чоти СКВ., сьогодні обороняли сотні а то й курені, що були вже добре озброєні і що в щоденних боях з різношерстними бандами, ласими поживитись в українських селах, добули цінний бойовий досвід. І тому в цілому ряді боїв, що точились на Волині й Поліссі в жовтні й листопаді 1943 р., УПА завдала важких поразок німецьким окупантам... У місяці жовтні й листопаді 1943 р. УПА звела 47 боїв а німцями; СКВ мали в цьому часі 125 боїв. Німці втратили понад 1500 вбитими й раненими; втрати УПА (без СКВ) ви носили 414 старшин і бійців. Крім оборонних боїв, УПА вела також зачіпні бої: наскоки на районні центри (напр. на Козин — 5.10., на Вишневець і т. п.), а також на випадові пункти й бази ворожих сил...
У перших місяцях 1944 р. Волинь і Полісся знайшлися, в значній частині, під новою большевицькою окупацією. Німецька окупація продовжувала існувати ще тільки на західних. окраїнах Волині. У той час німецькі командири намагалися за всяку ціну, припинити боротьбу з УПА та дійти з нею до порозуміння щодо спільної боротьби з большевиками. Такі спроби були роблені у Володимирщині та в Кобринщині. Вони не дали результату, бо відділи УПА відмовлялись від співпраці з німцями, маючи для цього гостру заборону з боку ГК УПА. Польовий Суд УПА засудив на кару смерти двох визначних командирів УПА за те, що, всупереч забороні ГК УПА, вели переговори з німцями, а в одному випадку відбулась, навіть, спільна акція й братання.
(Історія Українського Війська. Друге доповнене видання. — Київ. — «Панорама». — 1991. — Стор. 45—47.)

ЯК НІМЦІ «ЛІКВІДОВУВАЛИ» УПА
Для рятування свого престижу, Кох рішив за всяку ціну ліквідувати УПА. У порозумінні з Гімлером він спровадив на Волинь великого спеціяліста для поборювання «банд» — генерала фон дем Баха, відомого, пізніше, як пацифікатора варшавського повстання. Цей німець польського роду (Залевски), прославив себе на Волині, як один з найбільших катів українського народу. Кривавий терор, що його розвели загони фон дем Баха на волинській землі, переходять своїми розмірами всі злочини, що їх поповнили нацистські варвари під час II Світової війни.
Офензиву проти УПА готував фон дем Бах методично. Почалось від насичення Волині німецькою пропагандивною літературою, що їх скидали німецькі літаки у всіх закутках. Не можна сказати, щоб ця пропаганда не була плитка й примітивна. На думку пропагандистів фон дем Баха, в усьому нещасті Волині були винні «галичани», «галиційські підбурювачі», «галицькі жиди» (так!) — (який знайомий мотив!), що без решти запродались большевикам («ОУН скинуло маску та виявило, що воно нічим не різниться від сфантазованих орд жидівсько-большевицьких бандитів»). Дальше йшли нарікання на злочин «бандерівців», на їх криваві оргії та грабунки. Звідтіля висновки: «оунівці мусять бути покарані, щоб український нарід міг жити». Тому український нарід .мусить «зголошувати кожного бандита, кожного бандерівця німецьким урядам», або «гнати хлопців через границю назад до Галичини». Щоб переконати українське населення, що «в проводі ОУН сидять агенти Москви», німці поширювали провокативну листівку в російській мові за підписом нібито совєтського маршала А. Васілевського, що зверталась до «украинских партызан Вольти й Подолин» обіцювала, що совєтське правительство готове «вождя й руководителя Степана Бандеру ввести в состав украинского советского правительства». І зараз за нею з'являється листівка до «Українців Волині й Поділля», підписана «Леонтієм Марковським українському народові відданим і вірним», що кличе «карти розкриті», «геть із зрадниками українського народу» взиває «матері й жінки», щоб витягали синів і чоловіків з лісу. До речі, на провокативну листівку Васілевського покликався у своїй відозві сам фон дем Бах.
Коли б «усовіщування» українського населення не дали наслідків, то фон дем Бах грозив «страшним Божим (так!) судом» над народом. «Бандити вже відчули на собі силу німецької «люфтваффе» й «справедлива кара від міцної німецької зброї» чекатиме всіх, хто протиставиться німецькому війську. Ці погрози, очевидно, не перешкоджували фон дем Бахові кричати: «Українці в лісах! Тут говорить німецький райх в імені Європи та її великої і старої культури». До речі, наголошення німецької культури й «вищої» місії німецького народу в боротьбі з большевизмом було частим мотивом німецької пропаганди.
Пом'якшивши отак терен Волині й Полісся своєю пропагандою, фон дем Бах приступив до переведення широкої терористичної акції проти українського населення. Першим її етапом були масові арешти української інтелігенції, що її перевели по всій Волині німці, вночі, з дня 15 на 16 липня. Арештовано тоді понад 2000 українських громадян, з того в Крем'янці 280, в Рівному 200, в Луцьку 160 і т. д. Багато арештованих німецькі душогуби негайно розстрілювали. (Ніна й Ольга Куцевич, Олександр Бусель і т. д.)
Рівночасно німецькі літунські ескадри вилітають на бомблення українських сіл. Здається, не було тоді села на Волині, яке б не пережило відвідин німецьких літаків. Навіть людей, що працювали на полі, обстрілювали кулеметами з літаків.
Дальшим етапом терористичної акції були наскоки загонів фон дем Баха на українські села. Ще й до годі збагнути, на яких засадах німці плянували ці удари. Звичайно, терпіли села, що не брали надто активної участі в боротьбі з УПА.
Фон дем Баха спеціяльність: палення живцем людей. Дня 2 липня німці з поляками й узбеками наскочили на с. Губків, Людвипільського району. Карателі зігнали людей до місцевої церкви й підпалили її. В огні палаючої церкви згинув священик о. Венедикт Корницький, псаломщик Борис Петрів, сотні українських мужчин, жінок, дітей. Цього ж дня німці вчинили таку саму криваву розправу в с. Великі Селища, того ж району.
Дня 14 липня німці з поляками й узбеками напали на чесько-українське село Малин, Острожецького району на Дубенщині. Польська поліція й узбеки під німецькою командою загнали людей до місцевої дерев'яної церкви, до шкільного будинку й до клунь і всіх їх спалили. Страшний крик конаючих в огні людей було чути за 5 км. Згинуло тоді в огні 624 чехи і 116 українців.
Для порівняння: в с. Лідіце в Чехії німецьке гештапо розстріляло 10.VІ. 1942 р. — 187 чоловіків, у тому числі двох хлопців нижче 14 р. життя й одного старця понад 80 р. життя. 203 жінки цього села вивезли в концтабір Ревенсбрюк, дітей до німецьких сиротинців. Про трагедію Лідіце знає цілий світ... Очевидно, повищі приклади, це тільки частина всього того, що діялось на Волині під час великої офензиви ген. фом дем Баха проти УПА. Це тільки частка того, що українцям довелось витерпіти впродовж цього кривавого літа 1943 р.
Останнім етапом акції фон дем Баха були мілітарні акції проти УПА. До цієї акції він уже ужив 50 танків і панцерних авт, 27 літаків, 10 змоторизованих батальйонів з важкою зброєю й артилерією й приблизно 10 000 німецьких і польських поліцистів та жандармів. Дальшими допоміжними частинами були мадяри й «батальйонці», хоч одні й другі вважались німцями ненадійними в боротьбі проти УПА. На залізничних лініях уведено в дію 5 панцирних поїздів (бази: Ковель — 2, Киверці — 1, Здолбунів — 2).
Бої цих загонів з УПА розгорнулись по всій Волині. Цікаво, що й тепер німці не мали точного уявлення про розташування відділів УПА. Вони чомусь вважали, що головні сили УПА перебувають у південній Волині, у Володимирщині, Горохівщині, Дубенщині, Крем'янеччині. У цьому напрямі спрямувались головні удари німців. Тим часом, головні сили УПА перебували на північ від залізничної лінії Ковель — Здолбунів — Шепетівка, головно між р. Случ і Горинь і в лісах на північ від залізничної лінії Ковель — Сарни.
В окремих місцях цього кривавого літа були такі бої (не враховуючи дрібних сутичок): липень 35, серпень 24, вересень 15. В боях цих УПА втратила 1237 старшин і бійців убитими й раненими, між ними декілька визначних керівників УПА й підпілля. Втрати цивільного населення внаслідок акції фон дем Баха перевищали 5000 людей. Німці втратили понад 3000 вбитими й раненими. Крім оборонних боїв УПА вела ціле літо зачіпні бої.
Немає сумніву, що офензива фон дем Баха не дала йому бажаних результатів. Про ліквідацію УПА не було й мови. Жахливий терор тільки посилив УПА, бо хто почувався загроженим, той утікав у «ліс». Населення бачило в УПА одинокого оборонця й підтримувало її з усіх сил. Акція здачі контингентів провадилась на цілій лінії, бо населення заховувало збіжжя й харчі й, з наближенням погромників, утікало в ліси, залишаючи СКВ й УПА оборону села. Коли ж населення підміських сіл здавало контингенти, то УПА з'являлась в магазинах і складах і забирала їх. Це було причиною, що навіть серед німецьких партійців постала розбіжність думок. Посипались доноси й обвинувачення Коха й його політики до Берліну. Не менше попадалось і фон дем Бахові. Врешті Гімлер відкликав свого «головноуповноваженого» й на його місце призначив ген. Пріцмана.
Л. ШАНКОВСЬКИЙ, «Історія УПА», — Вінніпег (Канада), — 1953, — стор. 38 — 42).

* * *
Німці, в числі 170, наїхали на село Коловерть. Я був із своєю сотнею найближче, тож негайно використав підводи, що стояли біля млина, і поспішав із сотнею на допомогу населенню.
Німці з поляками, побачивши наш відділ, швидко з села почали тікати на возах, стріляючи з кулеметів, але я змусив їх затриматися. Німота позіскакувала з возів і почала відстрілюватися. В час наступу чистим полем ранили Бурлаченка. Куля попід поясом пройшла під шкірою живота і лише досить легко його ранила. За якийсь час прибігли мені на допомогу сотні Негуса і Скирди. Німці і поляки відреклися «здобичі» і, покинувши свої всякі військові манатки, як амуніцію, намети тощо, почали панічно тікати. Під самим Межирічем, загнавши їх у місто, сотні повернулись до села Харалуг. Настрій стрілецтва був так піднесений недокінченим ділом, що ми ще тієї ночі вирішили повести наступ на німецьку залогу в місті Межирічі.
Зараз після вечері ми тими трьома сотнями й вирушили. Через цілу ніч до ранку місто було нами оточене. Перелякана німецька залога боронилася в приготованих уже давно окопах і бункерах. Зліквідувати її не вдалося, але фільварок на передмісті ми обчистили і, як у нас велося, спалили. В час акції на Межиріч ми мали лише 5 легко ранених.
(Максим Скорупський, «Туди де бій за волю». — Київ. — 1992. — Стор. 172—173).

ЧАС ТРИВОГ І НАДІЙ
Уже сімнадцятирічним у 1937 р. я прилучився до суспільних справ — задля відстоювання інтересів українства в Польщі. Пам'ятаю одну з перших акцій: захисний пікет довкола Свято-Успенської Почаївської лаври, на яку заявляли претензії католицькі ієрархи.
Потому осягав історію свого народу через сільську «Просвіту», яку очолював Прокіп Герцина. Це допомагало усвідомити витоки свого родоводу, запалювало бажанням підняти естафету волелюбних пращурів. Тому в роки фашистської окупації вирішив стати в стрій УПА. Спершу виконували роль самооборонців, перешкоджаючи загарбникам у пограбуванні тутешніх населених пунктів.
Не прощали і заповзятого служіння чужинцям. Були знищені поліційні коменданти в Козині й Теслугові. Зокрема, сутичка побіля Теслугова набрала досить затяжного і масштабного характеру. Наш відділ тоді наступав з-під Вовковиїв.
Сила українського опору була продемонстрована під Берестечком, де відбили в німців чималу кількість худоби та майна, що готувалися до вивезення в Німеччину. Доволі кривавим видався поєдинок із загарбниками поблизу Підвисокого, де з обох протиборствуючих сторін загинули понад 50 чоловік, у тім числі сотенний Лагідний. У 1944 р. мене, як і багатьох сельчан, причетних до УПА, призвали в Червону армію. Я потрапив на фронт у Східну Прусію, брав участь у взятті Кенігсберга, був двічі поранений.
Повернувшись у 1946 р., довідався, яка жорстока боротьба триває в наших краях. За підозрою у зв'язках з повстанцями, за відверте неприйняття сталінізму були вивезені в малообжиті місця Росії Антон Герцина, Одарка Палямар, Сидір Антонюк, Павло Шульський, Карпо Ковальчук, Степан Кватира та інші.
Пам'ятаймо, що незалежність нашої держави виросла на кістках і крові, на стражданнях і муках людей старшого покоління. Нехай більш ніколи не буде потреби платити таку страшну ціну за свободу.
ЧВЕРТМАН Микола Павлович.
с. Хотин Радивилівського району.
(Ці спогади написані в 1992 році. А в жовтні 1993 р М. П. Чвертман помер).

СОТНИК КЕРНТОПФ
Три роки тому на сільському цвинтарі в Головині Костопільського району встановлено пам'ятник сотнику УПА Роману Карловичу Кернтопфу.
Напис на ньому свідчить, що народився командир повстанців 1914 року, а пішов із життя 11 квітня 1944 року.
Прізвище і по батькові героя визвольних змагань, неважко зрозуміти, німецького походження. Хто ж таки насправді сотник УПА Роман Кернтопф? Німець? То як же вийшло так що він потрапив у лави українських повстанців? .Чому він опинився на боці українських патріотів?
На запитання автор цієї розповіді шукав відповіді в старожилів Головина, Берестовця та Іванової Долини.
З'ясувалося, що Роман Кернтопф таки німець. Родина його батька, Карла Кернтопфа, мешкала в каменярському селищі Берестовці Костопільського району. Сім'я мала у власності млина та кузню. Люди згадують про цю родину як про порядну, співчутливу, працьовиту, готову допомогти іншим.
Троє синів росло у сім'ї: Микола, Костянтин і Роман. Діти разом з батьками дружно трудилися і в млині, і в кузні, і в полі. Останньому особливо давалося ковальське ремесло. Бо приносило не лише втому, а й наливало тіло силою.
Повагою була оточена ця робота в берестовчан. І дуже шкодували сусіди, що в 1939 році цій сім'ї довелося залишити Берестовець і виїхати в Німеччину. Саме так велика політика і СРСР і Німеччини позначилася на долі простої німецької сім'ї.
Вже там, у Німеччині, Романа Кернтопфа направили на навчання в офіцерську школу, певно, розраховуючи на його знання Сходу, які могли б за секретними планами невдовзі знадобитися.
Ще майже рік після початку війни в СРСР Роман Кернтопф оволодівав військовою наукою. І лише в 1942 році в складі німецьких військ вступив на українську землю.
Він швидко зрозумів, що фашисти несуть українцям не визволення, а знищення. Швидко збагнув, що не може йти проти народу, частинкою якого давно сам став. Адже на нього в Берестовці чекала кохана дівчина.
Коли німецька частина прибула в Рівне, обер-лейтенант Кернтопф вночі залишає її і пробирається в Берестовець.
Та тут дізнається, що його наречену напередодні війни власті заарештували за зв'язки з ОУН і відправили в Дубенську тюрму, де й розстріляли. Оце й зіграло, напевно, вирішальну роль у його виборі: він влився до лав повстанців, щоб боротися з фашистами і більшовизмом.
Роман швидко став сотенним УПА за псевдонімом «Вихор». Він уміло водив побратимів на операції проти фашис-тів, про його відвагу ходили легенди.
Проте загинув Роман Кернтопф у сутичці з енкаведистами чудового весняного дня. До речі, автор пам'ятника на могилі сотника Романа Кернтопфа житель Базальтового Віктор Довжаниця провів значну пошукову роботу по встановленню істини про життя і загибель героя. Через товариство «Баварія» він розшукав у Німеччині двох братів Романа Кернтопфа — Миколу і Костянтина. Обидва вони побували на могилі брата у Головині, а Костянтин навіть був присутній на церемонії відкриття пам'ятника.
Німець Роман Кернтопф усією душею любив український народ, Україна стала його другою батьківщиною, за неї він віддав своє життя. А мати-Україна прийняла його на вічний спочинок у свої обійми.
ГОНТА Анатолій Степанович. м. Костопіль.

* * *
Батальйон польської поліції Клевані, за доносом однієї полячки, у Новосілках і Новожукові провів численні арешти українців, яких було розстріляно... Поліцаї замкнули у стодолі українського священика Олександра Карбовича та його доньку і спалили їхній дім. Повертаючись назад, вони вбили п'ять українців із Сухівців і Голишева, яких зустріли по дорозі. Коли батальйон проходив через село Застав'я, один із польських поліцаїв відкрив вогонь через вікно хати на українця, який молився навколішки біля ікони, й убив його наповал. Батальйон повернувся з дев'ятьма возами награбованого майна. У німецькому донесенні командира цього батальйону було названо особливо жорстоким. Він полюбляв особисто викручувати руки своїм українським жертвам і вішати їх без суду.
(Володимир Косик, «Україна і Німеччина у другій світовій війні». — Париж — Нью-Йорк. —Львів. — 1993 р. — Стор. 395—396)

ЩО БАЧИВ — ТЕ Й РОЗКАЗУЮ
У сорок третьому нам вельми докучали німці з поляками. Сют-тут та й їдуть у село. Грабували що бачили: худобу, збіжжя, одяг. Тягли все підряд. Людей били, знущалися з них, розстрілювали просто нізащо. Одного разу мій батько не встиг утекти і його впіймали, то побили, ледь живий лишився. У тій банді були німці і поляки. Словом такі тоді злодіяння чинилися, що й не розказать.
От наші хлопці-повстанці вирішили провчити отих зайд. Влітку, якраз перед жнивами, зробили засідку в житі на клеванському шляху, неподалік від старожуківських могилок. І перестріли непрошених гостей. Був бій, були серед нападників і вбиті, і ранені. Відтоді вже не лізли так нахабно — боялися.
А то десь у двадцятих числах вересня — я цю подію добре пам'ятаю, бо якраз був удома — повстанці зробили засідку на краю нашого села, біля мурованої двоповерхової молочарні. Правда, в засідці були не наші хлопці, а з відділу «Дубового» чи «Орла» — точно не знаю. Бо місцевий відділ, яким командував «Підхмарний» (Ананій Шморгун), був тоді у Горах, мав інше завдання. То хлопці засіли в молочарні та біля неї, якраз навпроти містка через річечку. А на протилежному боці річечки замаскувався кулеметник. У ту засідку й попали німці.
Їхало тоді п'ять легкових автомашин, одна вантажівка і один мотоцикл. Місток був дряненький. От німці зупинилися тай повиходили з машин, почали щось шварготать між собою. Тільки мотоцикл переїхав через місток, але й він сточив убік і став. То було якесь видне гестапівське начальство, бо все у високих кашкетах. І стовпилися тії німці метрів за тридцять — сорок від наших хлопців. Отут хлопці і вдарили.
Кілька німців упало зразу ж. Кулеметник з-за річки скосив мотоцикліста буквально впритул, бо той стояв усього за якісь кроки від нього. Однак кулеметника цього тоді теж німці ранили в живіт, то він згодом від тієї рани помер. Решта фріців, відстрілюючись, сховалася в рів і їх ніяк було там дістати вогнем. Тоді один грузин (а серед бійців відділу було кілька грузинів) та один наш повстанець перебігли із кулеметом дорогу дещо збоку і перестріляли тих решту ворогів. Хлопці забрали тоді зброю, машини з майном і віддійшли в жуківський ліс.
Убитих німців тоді нарахували двадцять три, з них двадцять військових і троє цивільних. Повстанці були впевнені, що перестріляли всіх. Але виявилося, що один німець таки втік — його бачили, як біг поза хатами біля Артема Тарасового і подався в Гуменники.
А в Гуменниках тоді стояв німецький гарнізон, чоловік десь до півтораста. Отой утікач і накликав карателів на нас. Через два дні карателі явилися великою силою і спалили три села: Новосілки, Новожуків і Радухівку. А Новостав-Дальний вони спалили ще перед цим. Люди повтікали, тільки двоє дідів у нашому селі залишилися — Яків Селих та ще один, років вісімдесяти п'яти, уже забувся його прізвище. Казали діди: «Нам уже ніякі німці не страшні, бо кому ми такі потрібні?» То карателі їх обох спалили в хаті. І церкву тоді нашу теж спалили.
Відігнати карателів ми тоді не могли, бо їх було багато і вони всі мали автомати. А в нас тільки довгі гвинтівки, з якими не вельми розженешся.
Згодом із Гуменник гарнізонці ще виїжджали на грабунок, уже меншими групами. Одну з таких груп відділ Підхмарного перестрів біля Новосілок, неподалік хати Федора Солов'я, або як його в селі називали — Фидрика. Це було через тиждень чи два після засідки біля молочарні. У тому бою двох німців було вбито, одного взято в полон, решта втекли. Наших повстанців теж двоє полягло — один хлопець із Новоставу-Дальнього, а другий — з Дерев'яного. До речі, того полоненого захопив дядько Фидрик. Той з переляку забіг у Фидрикову хату і заховався під піч. От дядько Фидрик виволік його звідти та й віддав хлопцям.
Українські повстанці билися з німцями смертним боєм, і билися не раз і не два. Я це не від когось чув, а бачив на власні очі. Бо серед тих, хто лежав у засідці з гвинтівкою, був і я сам. Отож що бачив — те й розказую.
САМСОНЮК Олександр Єрофійович, 1923 року народження, житель села Новожуків (нині Іскра) Рівненського району.
* * *
Німці почали акції в терені. Спалили кілька хат у селі Даничів. Тоді я з сотнею перенісся до села Копитків. Незабаром я повів акцію на один фільварок за 3 кілометри від Корця. У фільварку була німецька залога і 28 козаків. Я провів розвідку і ми мали виконати акцію спільно з сотнею Негуса, але що сотня Негуса спізнилася, а було вже все готове, я вирішив узяти фільварок тільки з моєю сотнею. Виставивши маленькі застави від Корця і Рівного (по 5 людей з кулеметами) повів двома чотами наступ і опанував фільварок. Один рій з півпічного боку міста обстрілював Корець, щоб затримати німецьку залогу на місці. Німецька залога в Корці складалася з 700 чоловік. Знищивши частину залоги фільварку, ми весь живий інвентар забрали, а при відході спалили будинки фільварку. В акції брав участь сам Негус, не дочекавшися своєї сотні, що стояла тоді біля села Устя. В час бою Негус виявив вийняткову відвагу. На постріли зовсім не реагував, бо трохи не дочував. Мусів питатися стрільців, з котрого боку стріляють. Над ранок, коли ми вже відходили, приїхала німакам допомога з Корця, але ми, відбиваючись, подалися в свій терен.
В акції ми здобули масу худоби, овець, коней та іншого майна.
(Максим Скорупський, «Туди де бій за волю». — Київ. — 1992. — Стор. 166—167).
* * *
Від березня 1943 р. починаючи, українське село розправилося з сотками ляндвіртів та інших п'явок народу, провчило не один грабіжницький відділ німецької поліції і СС-ів. Постійно, Яполоть. Чудви, Бичаль, Велика Любаша, Іванова Долина на Костопільщині; Смига, Замчисько. Білогородка, Студійка на Дубенщині; Жуків, Сергіївка, Бугрин на Рівненщині... і ще десятки і сотки назв сіл Волині, Поділля, Полісся, Житомирщини, Кам'янець-Подільщини, Київщини, в обороні яких, або в околиці яких бойові відділи УПА звели бій з німецькими загарбниками, проречисто свідчать про волю українського народу боронити свій край перед ворогом. А здобуті в боях на ворогах кріси, фінки, кулемети, гранати, гранатомети, гармати, авта — вірно служать вправній руці українського повстанця у його боротьбі.
(«Ідея і Чин», ч. 5, 1943 р., стор. 17)

ТАК РОЗПРАВИЛИСЯ ІЗ ЛЯНДВІРТОМ
Від 1941-го по 1944-ий рік у нашому селі в панських будинках постійно перебували на постої гітлерівські солдати. Вартові їхні стовбичили вдень і вночі. І все таки в 1943 році хлопці з УПА застрілили німецького ляндвірта. Застрілили буквально під носом у гітлерівців.
Цей керуючий місцевим держгоспом був дуже вредний, наших людей мав за нізащо, нещадно бив нагайкою без будь-якої провини. От повстанці і засудили його на кару смерті.
То було восени, як люди копали в полі картоплю. Я тоді був ще підлітком. Ми з матір'ю якось поверталися підвечір із поля додому, аж то зачули постріли від сусіднього села Понебель. Виявилося, там із села на поле виполохали ляндвірта (село Понебель теж входило до держгоспу). Німець був високий і довгоногий, біг швидко, далеко відірвався від переслідувачів і ті ніяк не могли взяти його на приціл. А може, й не хотіли вцілити одразу, а вичікували, щоб той далі відбіг від села. Бо тоді такий був порядок, що коли в якомусь селі заб'ють німця, то за це німці спалювали село. Ляндвірт був з автоматом, але видно він так перелякався, що й не відстрілювався. На той час якраз череду гнали із пасовиська. От німець і заховався в ту череду.
Аж тут на підводі підскочили хлопці-переслідувачі. Проте німець виявився хитрим, він зігнувся і побіг поміж коровами, стараючись дохопитися ближче до станції, де була німецька охорона.
Мені було добре видно, як навзгинці біг ляндвірт, як під'їхали на підводі два повстанці з гвинтівками. Один з тих повстанців був мені знайомий, я вже. його бачив раніше і знав, що його зовуть Петром..0тне знаю тільки звідки він 'родом.
Коли ляндвірт пробіг череду і подався через поле навпрошки до станції, тоді його й наздогнала куля. Петро підбіг до вбитого, забрав автомат. Другий повстанець дістав у німця з кишені документи. Обоє скочили на підводу і подалися геть. А люди — і копачі картоплі, і пастухи, що гнали череду, і дядько Семен, що якраз віз гній на поле, і ми з матір'ю — поспішили додому. Боялися, що зараз набіжать німці від станції, бо ж те все діялося в них на очах. Проте німці не набігли — наставав вечір і вони теж боялися. Труп ляндвірта німці забрали тільки наступного дня.
СТОЛЯРЕЦЬ Микола Пантелеймонович, 1929 року народження, с. Городок Рівненського району.

І ВЧИТЕЛІ ОРГАНІЗОВУВАЛИ УПА
В той час, коли два грізних звіра — гітлерівська Німеччина і червона Москва прагнули світового панування, сіяли на наших землях смерть та свавілля, знайшлися люди, в яких любов до своєї батьківщини була понад усе.
Це молоді патріоти, яким в той час було 20, а то й 16 років. Завдання в них було одне: «Здобудемо Українську державу або загинемо у боротьбі за неї».
В нашому районі керівну роботу взяли на себе вчителі. Хто вони? Степан Соломко («Непитай»), родом з Дуліб, директор Симонівської школи — районний провідник ОУН. «Ворон», родом з Дуліб, директор Дулівської школи, районний провідник юнацтва, Гуменюк («Орлик»), директор Витківської школи, суспільно-політичний референт УПА, Галина Шматко («Волинянка»), родом з Сінного, вчителька, районний провідник жіночої організаційної мережі. Луцук, директор Бугринської школи, суспільно-політичний референт в районі. Семен Прищепа, родом з Чудниці, директор Синівської школи, суспільно-політичний референт сотні «Цигана» (група «Північ»). Іван Гаврилюк. родом з Чудниці, вчитель, старшинський вишкіл (група «Північ»). Василь Січкарук, родом з Терентієва, вчитель, командир підрозділу УПА.
В нашій місцевості була добре налагоджена організаційна мережа ОУН. В кожному селі була створена станиця з молоді. Молодші 18 років організовувалися в юнацьку організацію. Була і жіноча організація.
Перші збройні формування розпочалися в кінці 1942 р. і на початку 1943 року. Трохимчук («Недоля») був начальником української міліції в Гощі. Він разом зі зброєю і всіма підлеглими перейшов в ліс. Аналогічний вчинок зробила Тучинська і Межиріцька міліція. Так була організована перша сотня УПА.
Пригадується такий факт: в березні 1943 року в селі Чудниця гестапівці знищили сім'ю Нестора Шевчука. Чудом залишився живим молодший син Дмитро, якому в той час було 19 років. Хлопцеві нікуди було діватися, і він пішов в УПА, сотню Трохимчука («Недолі»).
Потрібно відмітити, що зброї не було. Зброю, амуніцію, одяг, продукти необхідно було здобувати у ворога.
Багато допомагало населення, яке творило Повстанську Армію. І ось юнаками села Чудниці зразу після знищення гестапівцями сім'ї Шевчуків було викопано кулемет і кілька гвинтівок з землі, в якій були захоронені солдати-фронтовики разом зі зброєю. Дмитро Шевчук, пізніше це був «Очмана», створює першу диверсійну групу з 10 чоловік. Група. озброєна двома кулеметами і гвинтівками, робить наскоки-засідки на шосейній трасі Рівне — Київ біля сіл Самостріли, Сапожин. Були розбиті перші автомашини, здобуті перші трофеї. Переодягнутий в німецький одяг, Дмитро знищив начальника гестапо в м. Корці, де здобув перший німецький автомат «Машінпістоль». Він знищив також ляндвірта, що переїжджав в с. Красносілля, інших офіцерів. Знайшов спільну мову з мадярським гарнізоном, частина якого дезертирувала, а частина перейшла до УПА. Диверсійна група росла. В групі було 35 смільчаків, а після фронту це була сотня «Очмани».
Перша організована сотня «Недолі» через три місяці зросла в курінь, а після фронту це неповний полк «Кирея». В його склад, крім сотні «Очмани», входили: сотня Левадного, сотня Ботана з Русивля («Квітка»), старшинська школа «Свіста» з Сапожина, сотня кавалерії Деркача, боївки «Труби» з Майкова та Дем'яна з Сапожнна, відділ кавалерії «Хмари» з Пустомит та інші незначні боївки.
Віктор КОЛЯДЮК,
голова Гощанської організації репресованих. («Волинь»— 1994 рік.— ч. 2, стор. 4).

* * *
В умовах боротьби українського народу з німецькими окупантами зібралась і перевела свою працю конференція. 20 листопада, напередодні праці конференції, батальйон німецьких грабіжників в місцевості, де скликалась конференція, прийшов грабувати й палити села. Загони УПА розбили й розігнали гітлерівських бандитів, не давши їм можливости спалити намічені села.
Пліч-о-пліч з бійцями загону УПА взяли активну участь в бою деякі делегати конференції. Вони показали, що являються не лише політичними, але й прекрасними військовими керівниками своїх народів.
В боротьбі зі спільними поневолювачами росте й міцніє дружба й співпраця народів Сходу.
Перша конференція визначає шлях священної боротьби поневолених народів проти імперіялізмів, за здобуття своїх незалежних, самостійних держав, за повне визволення народів і людини...
Із протоколу Першої Конференції Поневолених Народів Східньої Європи і Азії.
Від Редакції: Ця конференція відбулася 21 — 22 листопада 1943 року в селі Будераж Здолбунівського району на Рівненщині. У її роботі взяли участь 39 делегатів від 13 національностей, представники яких боролися з окупантами разом з українськими повстанцями. Серед делегатів конференції були азербайджанці, башкири, білоруси, вірмени, грузини, кабардинці, казахи, осетинці, татари, узбеки, українці, черкеси та чуваші.

УКРАЇНКИ - ГЕРОЇНІ
Личко, як мак,
Кругом — козак,
Душа стрілецька завзята.
(Стрілецька пісня).
Не одну сторінку у героїчний літопис УПА вписали українські дівчата. Пліч-о-пліч з січовими стрільцями вони боролись, несли мужньо тягар війни, зазирали в очі смерті. Молоді, ніжні, тендітні юнки, в серцях яких палав невгасимий вогонь любові до України, хоробро йшли в саме пекло, здійснювали розвідку і акції, гинули, не даючись в руки енкаведистам-сатрапам як їх у нас називали.
Хочу розповісти про один епізод, коли дівчата здійснили хоробру акцію у Здолбунівській жандармерії серед білого дня.
- ОУН потрібні були друкарські машинки для забезпечення оперативної інформації. Здобути їх можна було в німецькій жандармерії в Здолбунові, але вночі вона посилено охоронялася, і без великих втрат було б не обійтись. Тому вирішено було здійснити акцію вдень, скориставшись раптовістю. Провести операцію доручили Павліні Денисюк на псевдо «Круча» із села Новомильська та ще одній дівчині на псевдо «Лисичка» з села П'ятигори.
В передобідню пору нічим непримітний візок, запряжений двома кіньми, зупинився на сусідній від жандармерії вулиці, і двоє дівчат спокійно зайшли мимо варти у приміщення жандармерії, перейшли коридором до кімнати, де знаходились друкарські машинки. Там працювало четверо чоловік, які не відразу звернули на них увагу, заклопотані справами. Дівчата щільно прикрили двері, наставили зброю і наказали всім стати в ряд, покласти руки на стіну. Біля них прив'язали гранату, пояснивши, що запал висмикнутий, і якщо хтось з них ворухнеться — вона вибухне.
Тоді взяли кожна на руки по друкарській машинці і вийшли, щільно причинивши двері, здавалося, серце б'ється так голосно, що охорона почує, не може не почути, і страх шептав: біжи! Та вони так само спокійно вийшли за поріг, не викликавши ні в кого підозри, дійшли до воза, спиною чекаючи пулі, і, повантаживши машинки, сіли й поїхали через Вили на Здовбицю, а там — зникли. Лише через півгодини була оголошена тривога, проводилась облава за облавою, та німцям нічого не вдалося знайти.
Я особисто знала Павлінку Денисюк — Кручу, вродливу і скромну дівчину з русявою косою — вони жили на хуторі біля нашого поля. У ту пору Кручі (Павліні Денисюк) було вісімнадцять років, не старшою за неї була й Лисичка, на жаль, не знаю її імені і прізвища. Все своє недовге юне життя вони присвятили боротьбі, пов'язали з УПА, обидві загинули молодими. Розповідали, що Лисичка загинула в Гурбах, а Павлінка — Круча пережила її лише на рік, загинула нібито в околицях Новосілок, де у нерівному бою з сатрапами, щоб не датися в руки живою, останню кулю пустила в себе. Переказували, що мертвих після бою привезли в Здолбунів, посадовили попід стіною, щоб люди впізнавали їх, варта слідкувала, хто поглядом викаже себе, щоб взнати, хто вбиті. Так і дізналися про смерть Павлінки — Кручі.
Хочу звернутися до усіх, хто знав Кручу і Лисичку, боровся поряд з ними, кому відомі подробиці їх загибелі — будь ласка, повідомте редакції часопису. Не повинні забуватись героїчні сторінки нашої боротьби, заростати травою непам'яті світлі й святі могили героїв. Слава Україні!
Галина КРАЄВСЬКА, с. Новомильськ Здолбунівського району. («Волинь». — 1994 р. — ч. 18, стор. 5).

СТАН УПА — ПІВНІЧ (На час переходу фронтів)
Командир УПА - Північ: полк. Клим Савур (Роман Клячківський).
Заст. к-ра: полк. Карпович-Крем'янецький (Михайло Медвідь).
Шеф Штабу: ген. Гончаренко (Леонід Ступницький).
Воєнна Округа «Турів»: Командир — майор Рудий:
заст. к-ра: Вовчак;
шеф штабу: майор Богун.
1. Загін ім. Богуна, командир — полк. Остріжський.
Курінь: Щуки,
» Назара-Криги,
» Ярока,
» Ливара.
2. Загін «Помста Полісся», командир — Верховинець.
Курінь: Голобенка,
» Яреми,
» Юрка.
3. Загін ім. Наливайка, командир — Н.
Курінь: «Орли», к-р Код,
» Мухи,
» Громи,
» Кубіка.
Крім цього, три курені окремих доручень:
Курінь: Базаренка,
» Берези,
» Сокола.
Воєнна Округа «Заграва». Командир Пташка (Сильвестер Затовканюк), загинув 25 лютого 1944 р., по його смерти — Командир БО — майор Дубовий,
заст. к-ра — сотн. Івахів,
шеф штабу — майор Макаренко.
1. Загін ім. Коновальця, командир — Ярема.
Курінь: Кори,
» Лайдаки,
» ім. Богуна.
2. Загін Енея, командир — Еней.
Курінь: Дороша,
» Кватеренка-Польового,
» Ґонти,
» Верещаки (курінь окремих доручень).
3. Загін Дубового, командир — Дубовий.
Курінь: Шакали,
» Шавули,
» Гострого.
4. Загін Олега, командир — Олег.
Курінь: Чутки,
» Цигана,
» Євгена.
Воєнна округа «Волинь-Південь», командир — Береза,
шеф Штабу — Черник.
1. Загін Крука, командир — Крук.
Курінь: Буревія,
» Докса,
» Дика,
» Бистрого (курінь окремих доручень).
2. Загін Н.
Курінь: Гордієнка,
» Меча,
» Дуная.
Після смерти полк. Клима Савура командиром УПА - Північ став полк. Карпович-Крем'янецький (Михайло Медвідь), який загинув 4 червня 1945 р., а після нього майор Дубовий, якого підпис стрічаємо на «Зверненні Воюючої України» з 1949 р.
(Петро Мірчук, «Українська Повстанська Армія, 1942 — 1952, Мюнхен, 1953. Стор. 241 — 242).

ПОСТАНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ГОЛОВНОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ РАДИ
про визнання дня 14-го жовтня 1942 р. днем повстання Української Повстанської Армії (УПА) та про встановлення цього дня святковим днем УПА.
В. м. жовтні 1942 р. на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Українській Повстанчій Армії.
1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14-го жовтня 1942 року днем повстання УПА.
2. Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА. 30 травня 1947 р.
УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА.
(«Бюро Інформації Української Головної Визвольної Ради (УГВР)». Випуск ч. 1. Квітень 1948 р.)

5 грудня 1942 р. Тов. Сталіну Й. В.
За повідомленням Сабурова, в лісах Полісся, в районах Пінськ, Шумськ, Мізоч діють великі групи українських націоналістів під керівництвом особи, що законспірована під псевдо «Тарас Бульба». Дрібні групи партизан націоналісти роззброюють і б'ють.
Проти німців націоналісти влаштовують окремі засідки. В листівках націоналісти пишуть: «Бий кацапа-москаля! Жени його звідсіля! Він тобі не потрібен». Крупного націоналіста Бандеру німці розстріляли. За повідомленням іншого джерела, під керівництвом «Тараса Бульби» налічується 5000 націоналістів за шість кілометрів від села Ленін, що на відстані 35 кілометрів на південний схід від Сарн. Там вони обладнують зимові квартири.
П. ПОНОМАРЕНКО. (РЦЗВДНІ, Ф. 69, спр. 19, арк. 145).
* * *
Секретареві ЦК КП(б)У
тов. Хрущову
начальнику УШПР
тов. Строкачу
Із доповідної записки про українських націоналістів на території Ровенської області.
Об'єднання українських націоналістів (ОУН) на території Ровенської області діє десь з 1926 — 27 року, започаткувавши своє існування у бувшому Костопільському повіті Волинського воєводства.
З початку Вітчизняної війни при активній підтримці німців націоналісти взяли в свої руки все управління в районах, більшість з них увійшла в керівництво областю. Деякий час створена німцями поліція складалась виключно з націоналістів...
До війни найбільш зараженою націоналістами була. південна частина Ровенської області, райони Костопіль, Дубно, Млинів, Остріг, Демидівка, Клесово та ін. Сьогодні північна частина області від залізниці Ковель — Сарни теж стала організаційним центром націоналістичного руху...
У Домбровицькому районі це особливо села Ровениця, Янули, Трипутні, Кривиця, Невецьк, Литвиця, Грані та інші. Штаб районної організації ОУН перебував в с. Грани, там знаходиться 250 озброєних чоловік з 4 кулеметами. Районним керівником ОУН тут є Жук Герасим. В селі Ровениця функціонує школа з підготовки 200 військових керівників, діє друкарня.
У Володимирецькому районі заслуговують уваги села Радотів, Воронки, Цепцевичі та інші. Штаб районної організації ОУН перебуває в с. Воронки, загальна кількість сягає 245 чол. при 2 кулеметах. Керує організацією Муха Андрій. Створив володимирецьку організацію ОУН Жук Герасим.
У Висоцькому районі варті уваги села Золоте, Лютинськ, Заморочення, Рудня, Людинь. Штаб ОУН знаходиться в районі Висоцька, загальна кількість становить 100 озброєних людей, керує організацією Соловей Антон.
У Морочанському районі особливо активні села Мульчиці, Островськ, Кухче, Храпин та інші. Організацію ОУН очолює Мовчиць Максим, псевдо «Люсик», загальна кількість сягає 52 озброєних.
У Рафалівському та Рокитнівському районах групи дещо менші.
Найсильніше націоналістичне формування т. зв. об'єднання Тараса Бульби, налічує біля 6000 чол. і повністю охоплює своїм впливом Костопільський, Рокитненський, Степанський, Березнівський райони. До квітня ц. р. штаб Т. Бульби перебував в лісі в районі містечка Городець, а останнім часом, перебазувався в район Деражно, маючи при собі озброєний загін до 1000 чоловік.
У селі Кричильськ знаходиться школа військової підготовки до 500 чол.
Друге найсильніше націоналістичне формування, т. зв. «бандерівці», налічує у своєму складі біля 800 озброєних людей (і) займає райони Деражно — Цумань. Штаб знаходиться в селі Дюксинь.
В районі Дубно, Верби, Костополя діє стара ОУНівська організація, створена в 1934 р. Григорієм Рибаком, псевдо «Юрко Якір». Він і сьогодні нею керує. У складі організації біля 700 озброєних чоловік.
В кінці березня ц. р. з південних районів області у Висоцький, Володимирецький та Домбровицький райони прибув націоналістичний загін під командуванням Булана Євтуха, псевдо «Чекол», у складі 600 озброєних людей.
Крім того, на території Ровенської області діє молодіжна націоналістична організація, так звана «Січ» у складі 3000 чоловік. Вона підпорядкована Т. Бульбі, керують нею люди, особисто ним призначені.
Націоналісти використовують усі легальні можливості для підготовки своїх бойових кадрів. Так, в місті Луцьку організована школа підготовки військових кадрів низових організацій молоді у віці 18—24 роки. Слухачів одягнуто у старі польські однострої. Школа існує під виглядом підготовки працівників для сільського господарства.
Школа в селі Шпанів під Ровно до 200 чоловік, серед яких були й дівчата, на початку квітня була розгромлена німцями. Частину слухачів ув'язнено за антинімецьку діяльність.
Кількісний ріст ОУН йде за рахунок нестійкої частини населення, переважно молоді та бувшої української поліції, яка останнім часом із зброєю переходить до націоналістів. Поліція Камінь-Каширська, Любишева, Ковеля, Ровно, Дубна, Луцька майже повністю перейшла до націоналістів. Поліція Ковеля силоміць відібрала у коменданта ключі від складу і забрала з собою усю наявну там зброю.
При залученні молоді до ОУН від неї приховують справжнє обличчя ОУН, називаючи себе українськими партизанами, що йдуть на боротьбу з німцями за вільну Україну, У зв'язку з цим молодь з великою, охотою йде в ОУН...
Озброєні націоналісти переважно гвинтівками, мають також автомати, станкові та ручні кулемети, але у них вкрай обмежена кількість набоїв. Зброю мають не всі. Для створення видимості повного озброєння у багатьох є лише макети гвинтівок та станкові кулемети з тріскавками.
Поповнення зброєю здійснюється за рахунок поліції та нападу на невеликі партизанські групи. На німців нападають рідко. Б'ють переважно поляків...
Начальник опорштабу генерал-майор : БЕГМА.
28 травня 1943 р.
(ЦДАГО України. Ф. І, оп. 22, спр. 75, арк. 37—43).
* * *
20 травня 1943 року бульбівці напали на німецький гарнізон у селі Чуделькин. 30 німців під час бою ними вбито.
(Із повідомлення Сабурова УШПР. ЦАГОУ. — Ф. 65.—Оп.1.— Спр. 16. — Арк. 19).
ПРО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Вересень 1943 р.
Останнім часом у націоналістичній пресі та в усній пропаганді визріває питання про ліквідацію розбіжностей та незгод у середовищі націоналістичних груп і незалежно від політичних платформ об'єднатися для спільної боротьби проти німців, а рівно і проти Радянської влади за єдину незалежну Україну.
У статті «За єдиний революційний фронт» якийсь Тарас Бульба-Боровець — отаман націоналістичної банди, від 1 серпня 1943 р., опублікованої в газеті «Оборона України», пише: «Не пора сьогодні займатись політичними незгодами. Для мобілізації всіх сил народу ми повинні ліквідувати існуючі політичні групи та допомогти один одному. Це допоможе нам у боротьбі із зовнішніми ворогами. Ми мусимо організувати єдину загальнонародну армію, мати єдине командування, єдиний спільний штаб укомплектований з представників діючих революційних осередків, які повинні на паритетних засадах увійти в цей штаб. Коли окупанти нищать український народ, кладуть його в одну могилу — українських комуністів, комсомольців, петлюрівців, членів СВУ, членів СУМ, націоналістів, керованих Степаном Бандерою, полковником Мельником, соціал-демократів, то чому українці спільними зусиллями не можуть усіх ненависних окупантів загнати в таку ж могилу». В цій же статті Бульба пише: «Якщо цю війну виграє Німеччина — на Україні пануватиме біснувате гестапо, а українці мільйонами помиратимуть з голоду, на каторгах та шибеницях. Якщо ж війну виграє СРСР або яка-небудь нова Росія — на Україні знов таки запанують московські опричники і чекісти. Тому перед нами відкрита лише одна дорога — дорога боротьби за нашу державу. Цю боротьбу ми виграємо тоді, коли мобілізуємо весь український народ під прапор об'єднання та збройної боротьби». Ці маячні (в оригіналі — бредовые) ідеї поширюються кваліфікованими пропагандистами, продовжують утримувати в полоні значну частину населення.
Створивши свою, як вони називають, «революційну» армію, націоналісти мобілізують в її ряди все доросле чоловіче населення що здатне носити зброю. Для навчання командного складу цієї армії вони створили ряд шкіл.
Націоналісти намагаються перенести свою діяльність у східні області, посилено ведуть пропаганду і в ряді місць створюють підпільні озброєні націоналістичні загони у кількості 200—250 вояків. В тому числі пройшли загони під командуванням націоналістичних керівників Гордієнка, Верещаги, Лева, Лиса. За свідченнями полонених націоналістів, вони ставлять за мету захопити до приходу Червоної Армії Київ і не пустити Червону Армію на правий берег Дніпра...
Вірно: Заст. начальника розвідділу підполковник
(Ємлютін).
(РЦЗВДНІ, Ф. 69, оп. 1, спр. 1033, арк. 1 — 2).

Подаємо три документи, почерпнуті з колишнього Центрального Архіву ЦК ПОРП (Варшава), які, в свою чергу, були передані йому з Лондонського архіву польського емігрантського уряду періоду другої світової війни.

НАШІ ПРОПОЗИЦІЇ УКРАЇНЦЯМ
№ 809/УІ 4 серпня 1943 року.
На днях Крайова Політична Репрезентація має намір оприлюднити звернення до українців, що має служити підґрунтям для офіційних переговорів повноважного Представника Уряду у нашому краї з представниками українського громадянства.
У своїх попередніх розмовах з українцями рекомендуємо користуватись такими тезами нашої позиції:
1. Польський народ з розумінням ставиться до прагнень українців щодо незалежності. Якщо українцям пощастило би вибороти незалежність, то Польща була б готовою підтримувати з незалежною Україною дружні стосунки (будь то союз або співучасть України у федерації середньо-східної Європи).
2. Вихідною позицією для переговорів повинна стати теза про збереження кордонів до 1939 року. Східні землі Речі Посполитої, де живе змішане населення, повинні залишитись у складі Польщі, враховуючи, що поляки зробили великий вклад у розвиток економіки, культури, а також беручи до уваги, що цей регіон економічно тісно пов'язаний з Великопольщею. Українське населення, що залишиться у складі Польщі, користуватиметься рівними з поляками правами у сфері політичного, культурного та економічного життя...
3. Ми гарантуємо такі ж права українцям, якщо їм не вдасться здобути незалежність на землях на схід від Збруча.
4. З нашої сторони вимагаємо від незалежної України:
а) спільно з нами долати вікову ненависть українських мас до кресових поляків;
б) опрацювати спільну з нами програму діяльності на переломний етап;
в) утримуватись обом сторонам від співпраці з німцями.
(СА КС РSPR, zesp 24002, « 203 XV — 8, стор. 90).
(Переклад з польської).
ЗВЕРНЕННЯ ДО ВСІХ УКРАЇНЦІВ, ЩО ПРАЦЮЮТЬ В УРЯДОВИХ УСТАНОВАХ ТА ПОЛІЦІЇ ВОЛИНІ.
У зв'язку з тим, що останнім часом німці своєю політичною поведінкою довели українську інтелігенцію до межі повного знищення, ОУН наказує всім вам негайно покинути свою службу у німців, надалі зв'язати долю з ОУН та перейти у збройне підпілля. Хто до 15 квітня цього року не залишить своєї посади і не вступить у контакт з ОУН, буде відданий до революційного трибуналу. 4 квітня 1943 року. Слава Україні — Слава Героям!
Ярослав ЧОРНОМОРЕЦЬ. (Переклад з польської)
УТВОРЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ НА ВОЛИНІ
(Інформація польського агента в Лондон)
На початку червня 1943 року німці організували на Волині польську поліцію. Вона була одягнута в однострої та озброєна. Поляки з радістю стали записуватися в поліцію... Крім того, німці перекинули на Волинь польські батальйони «Шуно»,що були утворені та вишколені в Дембіці поблизу Кракова, а німецьку жандармерію вивезли з краю. У Людвипольський район до с. Бистрич приїжджала одна рота «Шуно» та одна рота волинської польської поліції. Поліційні постерунки також розташовані і в інших районах, включаючи Янову Долину. Тепер в окрузі наступили нові порядки.
Любо дивитися на ті загони, хоч і в німецьких одностроях, як справно, з польською пісенькою на устах марширували вони. Бачивши це, українці опустили голови, а на їх обличчях можна було прочитати жах і приниження. Сиділи по домах, рідко появляючись на вулиці.
З самого початку поляки спалили Неміле. Через декілька днів оточили село Віллю, де перебувала банда (українців) і всіх до одного жителів розстріляли, а хати їхні було спалено. Деяким польським селянам німці дають зброю. Наприклад, Гута Степанська, що біля Костополя, впродовж 3 днів вела бої з великою масою українських бандитів... Тим часом польська партизанка росте і активно діє в районі Заріччя... Наш головний осередок знаходився у Старій Гуті. Там же перебував і штаб совєтських партизанів... Рота польської поліції майже кожного дня здійснює напади на села і ліси, знищуючи українські банди... Були випадки, коли на допомогу польській поліції приходили польські партизани і спільно громили банди. Таємно від німців польська поліція забезпечує зброєю наших партизан...
...Подібна ситуація склалася у Костопільському та Сарненському районах. Українські села горять, а люди тікають до лісу, копаючи для себе землянки. На такі землянки напали поляки в лісі поблизу с. Борщева Костопільського повіту. Там виявилося багато збіжжя, муки та іншої всячини. Бандити оборонялись заклято, але врешті решт повтікали, залишивши нам усе. Німці також користають з такої ситуації бо, спаливши село, забирають собі м'ясо і зерно.
(СА КС Р2РК, zesp. 2400 8 203 XV— 42 стор. 39—40).
(Переклад з польської).


УРИВОК З ДОНЕСЕННЯ ПРО СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ.
27 серпня 1941 р. 213-а дивізія безпеки
-УП-
(...)
1. Політична ситуація.
а) Волинь.
Після введення у дію дивізії на Волині політична ситуація зазнала змін. Спочатку українське населення Волині вітало німецький вермахт як визволителів від радянського панування. Польська частина населення також виявила свою готовність до співпраці... Після того, як українці почали організовуватись у комітети взаємодопомоги й встановлювати службу порядку, в їхніх рядах поступово почав зростати вияв політичної волі. (...) Зокрема, у таких містах, як Луцьк, Рівне, Ковель, Дубно та Остріг усе сильніше проявляється прагнення до незалежності і до звільнення від німецького впливу. (...) Стремління до самостійної України стає щораз більше виразним. Ці прагнення знаходять звичайно головну підтримку серед інтелігенції міст. (...) (Стор.525).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ПОДІЇ У СРСР № 78
Берлін, 9 вересня 1941 р. Секретна справа Райху!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
1.. Політичний огляд. (...) Загальна атмосфера
(...) Пінськ: Неспокій у південній частині району, спровокований пропагандою українців із Волині за незалежність...
На Волині посилення пропаганди за незалежність України, особливо групою Бандери...
Етнічні групи
Українці: ...Перехоплено дві українські листівки... Зростаюча активність пропаганди організацією Бандери на Волині і в Галичині. (Стор. 528).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ПОДІЇ У СРСР № 79.
Берлін, 10 вересня 1941 р. Секретна справа Райху!
Начальник поліції безпеки і СД
(...) II. Донесення айнзацгруп і айнзацкоманд.
Етнічні групи
Українці: ...Пожвавлення пропаганди за Бандеру. Збір підписів, щоб добитися дозволу для Бандери повернутися у свою країну. Постійне поширення старих листівок про уряд Стецька й демонстрації за незалежність. Також поширення негативної відповіді Бандери на вимогу професора Коха (міністерство Розенберга) розпустили уряд Я- Стецька. Збір фонду боротьби для ОУН; продаж марок із датою проголошення незалежності (30.06.1941). (...)
(Стор. 529).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ПОДІЇ У СРСР № 133.
Берлін, 14 листопада 1941 р. Секретна справа Райху!
Начальник поліції безпеки і СД (...)
Айнзацгрупа.
Місце дислокації: Київ. (...)
Ситуація і настрої на Волині.
1. Політична ситуація.
(...) 2. Бандера та інші українські політичні течії. Серед українських політичних течій (на Волині) ОУН Бандери розгортає, як завжди, найбільшу діяльність. Виглядає, що міліція Рівненської області перебуває під сильним впливом цього руху. Симптоми звичні: вони діють самочинно з хвилиною, коли розпорядження німецьких інстанцій не відповідають інтересам ОУН; в окремих випадках вони йду і на свідомий саботаж німецьких заходів. Серед українських політичних течій слід згадати також Групу ОУН Мельника, яка має ті самі цілі, що і група Бандери, а саме створення суверенної і незалежної України, але вони виражені в менш грубій формі. Через брак ініціативи, характерний для цієї течії в ОУН, її існування у даний момент не становить гострої небезпеки.
УНР під керівництвом Лівицького досить активна, але знайшла підтримку лише серед кількох колишніх офіцерів і вояків армії Петлюри, а також частково серед духовенства (православного). Якщо незначні кола офіцерів можна вважати другорядним, то симпатії серед духовенства заслуговують на увагу. Населення ставиться байдуже до цієї організації.
Скоропадський має певну популярність у людей похилого віку і серед місцевої інтелігенції. Оскільки він викликає лише невелику симпатію серед молоді, то виглядає, що його політична течія приречена зникнути зі смертю старшого покоління.
Як підсумок можна сказати про українські політичні течії на Волині, що серйозну загрозу становить тільки ОУН Бандери.
Течія Мельника могла б стати колись небезпечною, якщо нею занадто знехтувати в боротьбі з течією Бандери. Що стосується інших партій, то їм можна було б непомітно сприяти, оскільки, не маючи перспектив, що призвели б до тривалого успіху, вони є основним елементом розколу політичної думки серед українців. (...)
V. Настрої населення.
Після того, як при вході німецьких військ населення під враженням, що його звільнено від кривавого більшовицького терору, було сповнене надій, тепер, з огляду на обставини, описані вище, відзначається поганий настрій з його боку. Хоча більшовицька пропаганда досі не має успіху серед широких верств населення, однак вербувальна діяльність українських політичних партій зовсім не сприяє посиленню довіри до німецької адміністрації. Це особливо стосується пропаганди Бандери, але також і Мельника. Виглядає, що ще не вдалося правильно встановити в німецькій адміністрації понадпартійну владу, яка дбала б про добробут українців. (...)
(Стор.540 — 541).
НАКАЗ СД ПРО СТРАТУ ЧЛЕНІВ ОУН БАНДЕРИ
Місце постою, 25 листопада 1941 р.
Айнзацкоманда Ц/5 Поліції Безпеки і СД
П. Н. в щоденнику Команди: 12432/41
До Зовнішніх постів:
Київ
Дніпропетровськ
Миколаїв
Рівне
Житомир
Вінниця
Справа: ОУН (Рух Бандери).
Незаперечне встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхкомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники.
Протоколи допитів мають бути переслані айнзацкоманді Ц/5.
Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання. ХІ/014 — (№ 7) підпис (нечіткий)
СС-оберштурмбанфюрер.
(Стор. 545).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ПОДІЇ У СРСР № 156
Берлін, 16 січня 1942 р. Секретна справа Райху!
Начальник поліції безпеки і СД. (...)
ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН
Айнзацкоманда 5 звернула особливу увагу на нелегальну діяльність прихильників Бандери. Допити багатьох українців, звільнених зі школи міліції, виявили стосовно революційних планів ОУН новий матеріал і підтвердили істинність попередніх констатацій.
Що стосується школи міліції у Клевані, то вдалося дізнатися:
Начальником школи є так званий Остап, або чоловік, відомий як інструктор цієї школи під ім'ям Славко. Остап знає зв'язкових у Києві і прекрасно знає про місця, поінформований про паролі. Він має знати, де схована зброя, так само, як і про друковані листівки, заховані у Клевані або в Рівному. Василь Щербак, інструктор школи міліції у Клевані, арештований у Києві, видав імена тринадцяти прихильників Бандери, в яких мала б бути зброя.
На підставі однозгідних зізнань арештованих людей Бандери, точна дата початку запланованої революції не була названа. Сигнал до повстання буде відданий Бандерою, на звільнення якого сподівається ОУН. Склади зброї походять із знайдених військових таборів, або це зброя, знайдена у вбитих солдатів Червоної армії. Передбачаючи майбутні дії, ОУН приділила однакову увагу як залишеним совєтами складам зброї, так і банкам. Гроші банків призначені не тільки для фінансування ОУН, але також для оплати витрат активістам, які мають працювати із закордоном або за кордоном. Тим і пояснюється факт, що люди Бандери далі безнастанно намагаються прибувати на місця разом із воюючими військами або зразу після них.
Арештовані люди Бандери стверджують, що під час вибуху повстання заплановано перевести підривання мостів... (...)
(Стор. 552—553).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ПОДІЇ У СРСР № 187.
Берлін, 30 березня 1942 р. Секретна справа Райху!
Начальник поліції безпеки і СД.
У Рівному начальник Сіпо і СД конфіскував № 32/51 газети «Волинь» за 22 березня 1942 р. через статтю одного з прихильників Мельника Самчука, зміст якої був ворожий щодо німців. 21 тисяча примірників цього номера були знищені.
В Острозі мер, його заступник і 5 інших осіб були арештовані за те, що дозволили в міській друкарні нелегальне виготовлення листівок, які містили «10 наказів руху Бандери». (...)
(Стор. 558).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ПОДІЇ У СРСР № 191
Берлін, 10 квітня 1942 р. Секретна справа Райху!
Начальник поліції безпеки і СД. (...)
Айнзацгрупа Ц. Місце дислокації: Київ,
СИТУАЦІЯ І НАСТРОЇ НА УКРАЇНІ
Ситуація і настрої на Західній Україні. ...На Західній Україні (Волинь, Поділля)..-, серед різних етнічних груп, треба уважати український націоналізм найсильнішою політичною течією. Рух Бандери, найбільш активний і найважливіший з усіх націоналістичних груп, став організацією переважно антинімецькою і нелегальною. (...)
РУХИ ОПОРУ
(...)
Шовіністичні українські групи
Група Бандери, ядро якої спочатку було сформовано з молодої інтелігенції Західної України (студенти Львова), мала підтримку серед молоді, особливо в окрузі Волинь— Поділля. Нелегальна діяльність почалася тут з організації підпільних курсів у школі міліції у Клевані. Молоді українці проходили тут таємну підготовку політичного і військового характеру стосовно їхніх обов'язків як членів націоналістичної «революційної армії». Пропаганда повинна була проводитись безпосередньо серед сільського населення. У ході широкої облави було арештовано ще 10 членів організації Бандери. (...)
(Стор. 558—559).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ
№ 4 Берлін, 22 травня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
Штаб Команд (...)
Б. Противник і виконавчі питання. (...)
РУХ ОПОРУ НА УКРАЇНІ
а) РУХ БАНДЕРИ.
Згідно з донесенням командуючого СП і СД на Україні, розслідування показали, що центр руху Бандери на Волині і на Поділлі був у Рівному. Його головою є так званий Остап Тимощук.
Проведені арешти призвели до того, що Рівне перестало бути центром і базою. За певними ознаками керівництво організації відійшло в болотистий район між Сарнами і Пінськом. (...)
У Рівному група Бандери володіла багатьма заводськими будівлями та квартирами. Саме там навчалася українська міліція і провадилися збори. Нелегальне навчання міліції було припинено, а школа міліції у Рівному була розв'язана. Після того ця школа міліції продовжувала свою нелегальну діяльність у замку Клевані. Захоплені під час розв'язання школи міліції у Рівному матеріали безсумнівно свідчать про те, що ця міліція була задумана як бойова організація Бандери.
Навчання у школі міліції відвідувало сорок осіб, які були попереджені про нелегальність їхньої майбутньої діяльності. Їм було сказано, що йдеться про визвольну боротьбу України протії Німеччини. У разі арешту вимагалося, щоб вони відмовилися давати будь-які свідчення. У разі зради учасникам навчання загрозили, що в такому випадку Рух ужиє ліквідації.
Велика вага приділена навчанню курсантів поводитися зі зброєю, їх навчали, що незалежну й вільну Українську державу можна здобути тільки зі зброєю в руках. Гідним уваги є те, що згідно з уже раніше виданим таємним наказом, переданим керівникам міліції, трофейна зброя та боєприпаси не були повернуті німецькому вермахту, але були таємно заховані постами міліції. Євреї також зносили зброю (...)
Члени міліції отримували як військове, так і політичне навчання. Притому їх настроювали проти німців з допомогою перекручених фактів, зокрема казали, що німців чекали як визволителів, а вони виявилися гнобителями. Отже, проти них треба вести боротьбу. Дальше пояснювали, що боротьба буде вестися у тилу німецьких військ. (...)
Встановлено, що кожна людина Бандери має один або кілька псевдонімів...
Використавши довірочний пароль, удалося арештувати Канюку (псевдонім Богун), інструктора школи міліції у Клевані. (...)
Фінансування руху Бандери йде у великій мірі з Галичини. Члени руху частково сплачують організації певні внески, або частково доставляють продовольство. Крім того, завідуючі кооперативів часто є прихильниками Бандери. Встановлено, що серед тих, хто вносить кошти, є і євреї; часто їх змушують давати гроші. (...)
У районі Костополя на складах зброї було захоплено і передано Вермахту:
600 рушниць, 12 кулеметів, 1200 протигазів. 254 тисячі рушничних патронів, 20 тисяч снарядів. 4 тисячі гранат, 2 тисячі мін, 500 кулеметних дисків та інше військове спорядження.
Варто зазначити, що, скориставшись обставинами на початку війни, руху Бандери вдалося міцно вкорінитися на Волині та на Поділлі і завербувати значну кількість членів...
б) РУХ МЕЛЬНИКА.
Начальник поліції безпеки і СД по Україні повідомляє, що після арешту значного числа прихильників Мельника в Києві активність руху Мельника зовсім не зросла. (...)
..в) ПОЛІСЬКА СІЧ.
Поліська Січ - це своєрідний український партизанський .відділ; під командуванням Тараса Бульби (справжнє прізвище :Боровець). .За згодою німецьких властей: восени 1941 р. Бульба створив спеціальний відділ для боротьби з партизанами (радянськими). Хоча цей відділ було 1941 р. розпущено в листопаді, він мав би недавно потайки знову організуватися і вже назбирав значну кількість рушниць. (...)
(Стор. 562-564).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № 8
Берлін, 19 червня 1942 р.
Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД. Штаб команд.
(...)
А. Противник і виконавчі питання.
(...)
РУХ ОПОРУ НА УКРАЇНІ.
а) Рух Мельника.
23 травня 1942 р. була перехоплена тринадцята листівка руху Мельника, випущена в 190 примірниках. Вона стосується діяльності українського націоналіста Миколи Міхновського.
Останнім часом збільшилась кількість активістів руху Мельника... 25 травня 1942 р. культурне товариство «Просвіта» мало намір організувати виставку, присвячену пам'яті Петлюри. Виставка не була дозволена, оскільки прихильники руху Мельника виконують керівну діяльність у «Просвіті».
Також було відкинено створення товариства допомоги українських жінок, оскільки заплановане створення вийшло від руху Мельника. .
Журнал «Сурма», орган Організації Українських Націоналістів, був доставлений у Райхскомісаріат Україна для нелегального поширення. У ньому можна прочитати таке: «Хоч іноземні держави намагаються зруйнувати нашу національну рішучість і стійкість, то все-таки українське питання залишається найважливішим питанням Східної Європи». І далі: «У вирішальній битві за долю Східної Європи не знаходиться жодного місця для українців»... Або: «Українці не хочуть воювати за чужі інтереси як найманці... вони підуть у бій тільки за право на незалежне політичне життя». (...)
б) Рух Бандери.
3-го травня 1942 р. була надрукована п'ятнадцята листівка руху Бандери, випущена в 336 примірниках. У листівці містяться заклики організації, які з'ясовані в 24 пунктах.
2 травня 1942 р. в Понеблі, під Рівним відбулися збори Рівненської обласної організації руху Бандери. Серед присутніх були: голова організації Бандери на Волині, Остап, його заступник. Чорний, Володимир Кубринович і ще три чоловіки. Користуючись нагодою, Остап оголосив накази свого зверхника, керівника руху Волині і Поділля Бандери, Приймака. який керує рухом із Сокаля (Генеральне Губернаторство). Потім він підкреслив, що треба посилити діяльність руху Бандери в районі Рівного. І нарешті, він передав наказ Приймака, згідно з яким необхідно переглянути і прочистити найближчим часом усю заховану зброю. (...)
(Стор. 565-566).
Берлін, 3 липня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
Л. Противник і виконавчі питання.
(...)
Український рух опору.
Датована 16.03.42 р., петиція з поштовою печаткою Станіслава (Галичина) була адресована Гітлеру «Українським комітетом визволення України від імені українського народу». На конверті вказаний такий відправник: «Україна», УКВУ. Лист підписаний: «Український комітет визволення України!!» «Слава Україні!!» Україна, 15.03.1942.
Зміст листа не становить ніякої петиції, він містить докори, вимоги і погрози (...)
Група Бандери
У Києві була перехоплена листівка ОУН напрямку Бандери; у ній містяться інструкції щодо структури організа-ції. (...)
Знайдені під час останніх арештів накази дають ясне уявлення про наміри нелегальних активістів. Тоді як прийняті взимку розпорядження застерігали проти будь-яких дій чи провокацій, бо вся робота повинна була зосередитись на розширенні мережі ОУН, на роботі між членами ОУН і на створенні, наскільки це можливо, серйозних передумов для успіху, щоб бути спроможним сказати «останнє слово» окупантам, нові захоплені накази вже визначають завдання активних дій. І ось наказується членам удаватися до пасивного опору і саботажу всіх німецьких заходів. У листівках прославляється мучеництво Бандери і його друзів, «які сьогодні караються у підвалах тюрем за наші ідеї».
Особливо треба відзначити пропаганду й опір проти поставок сільськогосподарських продуктів, проти вивезення робочої сили в Німеччину, проти участі в німецько-українських маніфестаціях і т. д. (...)
У ході демонтажу центру Бандери в Сарнах було знайдено, зокрема, директиви про ведення партизанської війни. Було також встановлено, що організація Бандери віддала наказ своїм членам ні в якому разі не вступати до охоронної поліції. Якщо член руху Бандери увійде до охоронної поліції, він автоматично опиняється поза рухом. (...)
(Стор. 566-567)
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № II
Берлін, 10 липня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД. (...)
А. Противник і виконавчі питання. (...)
Український рух опору
Начальник поліції безпеки і СД Рівного перехопив важливі нелегальні документи ОУН групи Бандери, що містять інструкції щодо програми та нелегальної тактики руху Бандери.
Так, в одному з документів стверджується, що ставлення ОУН до інших народів, отже, також щодо Німеччини, визначається за ставленням цих народів до прагнення українців до незалежності. Війна має ту користь, що Німеччина може розбити старого ворога України, Москву, але, з другого боку, вона має і той недолік, що ця сама Німеччина ставиться вороже до ідеї незалежної Української держави. .(...)
Варто також згадати про нову форму пропаганди гумористичного спрямування під заголовком «Що кажуть люди». У такий спосіб вплив ОУН на настрій населення набуває надзвичайно злісного, антинімецького спрямування.
У Володимирці... був арештований помічник лісничого, який активно працював для руху опору... У районі Здолбунова... було арештовано 29 осіб (у зв'язку з саботажем на залізничній гілці Львів - Київ). (...)
(Стор. 567-568)
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № 14
Берлін, 31 липня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД. (...)
Д. Противник і виконавчі питання. (...)
Український рух опору.
Згідно з донесеннями, що надходять із Рівного, існуюча від довшого часу діяльність партизанів у районі Кобрина тепер поширилася на північно-західні райони Волині й Поділля.
У Володимирці у багатьох місцях була розклеєна листівка з вимогою саботувати вербування робітників для Райху. Директор бюро працевлаштування Сарн, який дав притулок винному в цій акції, був арештований. Він був секретарем українського руху опору.
Організація Бандери поширила 4-й номер нелегальної газети під назвою «Бюлетень». Одна із статей спритно намагається настроїти населення проти німців... Зокрема, там можна прочитати таке:
«Рік 1942 приніс нам переміну. Один тоталітаризм зник, а інший зайняв його місце. Дев'ятимісячний досвід показав, що на Сході нічого суттєвого не змінилося. Ми займаємося тоталітаризмом, особливо другим, тому, що йдеться про ставлення німців до української нації. Два види тоталітаризму подібні своєю головною метою, різна тільки їхня тактика. У обох випадках під привабливою маскою - з одного боку - соціалістичний рай, з іншого - щасливе життя у «Новій Європі» - криється той самий ворожий нам імперіалізм»
(Стор. 568-569).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № 16
Берлін, 14 серпня 1942 р. Секретно
Начальник поліції безпеки і СД. (...)
А. Противник і виконавчі питання. (...)
Український рух опору.
Дотеперішні констатації виявляють, що нелегально ОУН - рух Бандери - намагається надзвичайно радикальними засобами охопити активні кола молоді і відвернути їх від німецького впливу. При тому використовуються всі середники, щоб через пропаганду викликати серед українців антипатію до німців. Про вороже ставлення говорять виразно всі дотепер перехоплені вказівки. (...)
В одному наказі стосовно вишкільної роботи пояснюється таке:
«Ніхто не сміє їхати на роботу до Німеччини. Ніхто не сміє ходити на курси, організовані німцями... Ніхто не повинен йти на військову службу. Ми не хочемо воювати в іноземній армії заради чужої мети. Ми вступимо тільки в українську армію, яка боротиметься за незалежну Українську державу. Залишаймося всі на місцях, на наших постах, усі на службу Україні!
Група ОУН Мельника назовні являє собою скоріше поміркований націоналістичний рух, але насправді, беручи до уваги її пропаганду і цілі, її треба поставити поряд із рухом Бандери. (...)
(Стор. 571-572).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № 20
Берлін, II вересня 1942 р.
Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД. Штаб команди.
(...)
А. противник і виконавчі питання.
(...)
Український рух опору.
а) Рух Бандери.
У Новохресті (Ной-Кройц), недалеко від Рівного, в одного українця на ім'я Петро Мискевич, званого Бурячук. було знайдено газети з антинімецькими статтями. Є підозра, що Мискевич, який утік, належить до руху Бандери.
Українська пропагандистська діяльність
(...) У Володимирці було поширено дві листівки із зверненням до молоді. Там можна прочитати таке:
«Гітлеризм стоїть перед близькою смертю. Тому він хоче захистити свої території за лінією фронту і підтримати там свою роботу. Він хоче послати нас, молодих, туди, де англійські бомби заповідають руїну. Гітлеризму потрібна наша робоча сила, щоб розчищати ці руїни. Якщо ви поїдете, то не сподівайтесь, що зможете повернутись до своїх батьків. А якщо ви повернетесь, то це буде тільки тоді, коли ви будете хворі чи скалічені. Не покидайте ніколи свого села! Не схиляйтесь перед примусом! Геть примус із нашої Батьківщини!»
У Сарнах, у ході акції проти руху Бандери, у муфті однієї жінки з керівництва було знайдено різні накази провідника ОУН області, а також текст стосовно війни партизанів.
В одному з цих наказів сказано:
«Організаційна робота повинна бути посилена по всій області. До мережі треба вводити кожне село, кожну фабрику, кожну адміністрацію... Скрізь треба створити вишкільні групи.... Треба організувати також військові вишколи. (...)
В іншій Інструкції можна прочитати таке: «Всі наші друзі і члени ОУН повинні бути насторожі, бо треба очікувати масових арештів. Ніхто не повинен дати себе заарештувати, навпаки, треба спробувати втекти. Арештовані люди ніколи не повинні визнавати, що вони належать до ОУН. Ніхто не повинен співробітничати з гестапо; це є ворожа робота, спрямована проти України. Українсько-німецькі маніфестації повинні бути бойкотовані. Всяке співробітництво з окупантами розцінюватиметься як національна зрада, яка каратиметься смертю. Ми повинні здобути Ук-раїнську державу!» (...) Текст із заголовком «Партизанська війна» пояснює таке:
«Партизанська війна - це війна, що ведеться малими відділами на окупованій ворогом території і має на меті якнайбільше ворогу пошкодити. Для поневоленого народу - це початок народного повстанця. Завдання партизанів - руйнувати залізничні колії, робити непридатними телефонні комунікації, а також здійснювати несподівані напади на розквартировані війська та відділи ворога.
Добре організована партизанська війна, що підтримується населенням, має значні переваги. Можна спричинити серйозні шкоди ворогу мінімальними засобами і силами. Така мала війна примушує ворога до постійної обережності й робить його нервовим. Вона змушує ворога розділити свої сили, а також допоможе підняти моральний дух поневоленого народу. (...)
Всі атаки треба провадити енергійно. Противник мусить мати враження, що він на ворожій території. Влаштування засідок - найкращий спосіб, який можна застосувати проти рухомих цілей». (...)
(Стор. 575-578).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № 21.
Берлін. 18 вересня 1942 р.
Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...) (...)
А. Противник і виконавчі питання.
(...)
Рух Бандери
Групу Бандери завжди треба розглядати як найбільш радикальний, український незалежницький рух. Тоді як у перші місяці ця група мала вплив своєю пропагандою спочатку на Західній і Центральній Україні, то поступово ця робота поширилась на решту території України. Саме рух Бандери найбільш проявляє ворожнечу до німців. Він неодноразово наполягав, що необхідно викинути німців геть. (...)
23-24 серпня і 942 р. недалеко від Шанкова Рівненської області було знайдено кілька листівок із заголовком: «Звернення до українських націоналістів з нагоди першої річниці проголошення незалежної Української держави у Львові 30 червня 1941 року». У листівці, зокрема, говориться: (...) «...Ми ніколи не розміняємо нашу свободу на шмат хліба іноземного загарбника, на «нову вищу культуру» чи на антилюдську ідею. Ми бажаємо мати свою власну культуру, свій власний хліб, ми хочемо бути вільними і щасливими... Що б не відбувалося на Україні, які б орди не переходили через нашу землю, якими б не були ідеї та теорії, що намагатимуться нам нав'язати чужоземні загарбники, український народ ніколи не зіб'ється зі свого праведного шляху. Ще не вмерла Україна!»
Рух Мельника
Як і група Бандери, рух Мельника активізував свою діяльність у Райхскомісаріаті Україна. Але порівняно з прихильниками Бандери члени групи Мельника поводяться більш обережно. Рухові Мельника вдалося залучити до своїх дій українські церковні кола. (...)
(Стор. 578-579).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ № 26.
Берлін, 23 жовтня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
А. Противник і виконавчі питання.
(...)
Український рух опору.
Останнім часом рух Бандери все більше переходить до методів активної боротьби. Ще у травні було встановлено, що рух Бандери серйозно зайнявся створенням банд, зокрема в західній частині України. У липні 1942 року рух такої банди спостерігався у районі Кам'янця-Подільського; у ній були прихильники групи Бандери і більшовицькі елементи.
Інша, більш значна банда була недавно локалізована в районі Сарн; нею керує активіст Бандери Боровець. Дальше встановлено, що рух Бандери переходить до військового вишколу своїх членів і їх час від часу згромаджує для воєнних польових занять, які відбуваються у рамках діяльності національних банд. Щодо більшовицьких банд утримується прихильний авторитет. Заяви про боротьбу з більшовизмом усе більше і більше зникають у пропаганді, яка тепер скерована майже лише проти німецьких властей, а точніше проти німецьких окупантів. Таке ставлення руху Бандери в основному збігається з думкою його керівництва, яке після зближення Англії та Америки з Радянським Союзом вважає необхідним зближення між націоналістичним українським рухом і більшовиками. Такий поворот показує, що рух Бандери зайняв цілком ясну позицію проти Німеччини, що він вирішив добиватися силою і всіма засобами, враховуючи збройну боротьбу, незалежності України. Крім того, рух Бандери, як і раніше, продовжує інтенсивно провадити набір серед місцевого населення і намагається розбудувати свою організацію на якомога ширшій базі. Рух Бандери сприяє підготовці жінок та молоді, а також проникненню в економіку з допомогою створення спеціальних референтів біля кожного опорного пункту. Одночасно прихильники Бандери намагаються проникнути у всі неполітичні, культурні, наукові організації і надати їм націоналістичного спрямування. Особливу увагу рух Бандери приділив Українському культурному товариству «Просвіта»,
Група Мельника останнім часом також стала активнішою. Її пропаганда стала жвавішою і частково перевершує пропаганду руху Бандери. (...)
(Стор. 584-585).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ВОРОГІВ ГРУПИ АРМІЇ Б № 21
Головний штаб, 29 жовтня 1942 р.
Секретно!
Відомості про ворога
Звіт від половини серпня до половини жовтня № 21. 1. Банди.
І Українські націоналісти.
За повідомленням головнокомандуючого вермахту на Україні за 16 жовтня 1942 р. українські націоналісти вперше зібралися у районі Сарн у більшу банду і постійно отримують наплив. (...) (Стор. 585).
ІЗ СЕКРЕТНОЇ НІМЕЦЬКОЇ ІНСТРУКЦІЇ СТОСОВНО УКРАЇНИ.
Листопад 1942 р.
1. Наші вороги: комуністи, прихильники Бандери, партизани. Потенційно найнебезпечніші бандерівці. За всяку ціну знищити.
2. Школи тільки 4- класові. На другий рік (1943) закрити.
3. «Просвіти» обсервувати. Там діють Б (бандерівці).
4. Відібрати культурно-освітні установи, театри, кіна.
5. Якнайменше наукових інституцій типу лабораторій і т. ін. Тільки такі, що необхідні для війська.
6. Церкви не допустити до згоди.
7. Не поборювати сухот, тифу. Закрити лікарні для населення. Здержати продукцію дальших місцевих лікарів.
8. Суди лише німецькі. Кожний німець - суддя. Для населення суди передбачені на 10 літ.
9. Хуліганство каральне тільки тоді, коли шкодить німцям.
10. Ширити аморальність - не карати за аборти.
11. Все, що має хребет, зламати...
12. Партизанів і націоналістів не допускати до згоди.
13. Контроль поїздів.
14. Сексоти в заводах, цехах, церквах, підприємствах, установах і т. ін. Слідкувати за ворогами Німеччини. Попи на послуги.
15. Не говорити німцям із населенням.
16. Не говорити про непорозуміння у партії.
(Стор. 587).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ СХОДУ № 32
Берлін, 4 грудня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
А. Противник і виконавчі питання.
(...)
Діяльність банд.
(...) На Україні діяльність банд не зменшилась. Тільки в секторі команди (СД) Рівного і Житомира, за останні вісім днів було зареєстровано 150 бандитських нападів, передовсім захоплення продовольства для банд. Але ще дуже часті вибухи і сходи поїздів з рейок.
Наочний образ про наслідки поборювання банд дають дотеперішні результати акції, заготівлі зерна в секторі командира Рівного. Загалом у секторі, навіть у районах, заповнених улітку бандитами, можна було перевести акцію на 80 до 100%. Зате райони Пінська, Костополя і Сарн стоять далеко позаду в заготівлі через сильну активність банд: Пінськ 28%, Костопіль 32-35%, Сарни - 25-30%.
У секторі команданта СП і СД Рівного у звітний період сталося 100 нападів бандитів, переважно для захоплення продовольства для банд. Майже повністю зруйновані чотири державних господарства, багато мерій, молочарень. Пограбовано багато соток центнерів збіжжя і велику кількість худоби.
У ході дій проти банд вбито 594 бандитів, заміновано або зруйновано 2 земляних бункери і 13 таборів. (...)
(Стор. 594).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ СХОДУ № 33
Берлін. II грудня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
5. Противник і виконавчі питання.
(...)
Україна
На всій Північній Волині активність банд анітрохи не зменшується. Кожен день відбуваються напади на державні господарства, мерії, будинки лісників, а також вибухи на залізничних шляхах. (...)
Український рух опору.
У районі Рівного арештовано тринадцять осіб за пропаганду на користь організації Бандери.
(Стор. 595-596). 114
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАЙИХ ТЕРИТОРІЙ СХОДУ №35
Берлін, 23 грудня 1942 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД. (...)
Л. Противник і виконавчі питання. (...)
Український рух опору
У секторі командира Рівного знову помічено, що бандити пустили в обіг білети карбованця з двома різними печатками. На одній написано: «Слава Україні, героям .слава», на іншій «Слава Бандері!» (...)
(Стор. 598).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ 3 ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ №38
Берлін. 22 січня 1943 р. Секретної
Начальник поліції безпеки і СД. .
(...)
А. Противник і виконавчі питання. .
(…)
Ситуація з бандами в секторі командуючого СП і СД України
Що стосується діяльності банд в особливо загрозливих районах Волині-Поділля і Житомира, то останнім часом передані такі цифри:
Бойові сутички: Напади на місцевості:
Волинь--Поділля 47 . .... Волинь-Поділля 42
Житомир .29 Житомир 36
Замахи на залізниці та інші середники руху:
Волинь-Поділля 26 Житомир 13 (..)
(Стор. 601).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ
РАЙОНІВ СХОДУ № 41
Берлін, 12 лютого Ї943 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
А. Противник і виконавчі питання.
(…)
Український рух опору
У конфіденційних донесеннях повідомляється, що між прихильниками Бандери і Мельника відбувається дуже значне зближення, їхня спільна мета - незалежна Україна. Загалом запримічується дальша радикалізація руху ОУН.
(Стор. 602).
ІНСТРУКЦІЯ КОХА ЩОДО НІМЕЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ НА УКРАЇНІ
Рівне, 20 лютого 1943 р.
Тільки для службового користування!
Райхкомісар України. (...)
Для перемоги фронт потребує солдатів і зброї, а батьківщина робітників. З цієї потреби випливають наші обов'язки.(...)
Мені відомо, що сповільнилась відправка на працю до Німеччини робітників, приналежних до деяких категорій населення, і що минулого літа легше було заповнити десять поїздів ніж сьогодні один. (...)
Основним правилом поведінки з українцями я поставив вимогу: суворість і справедливість. Не думайте, що теперішні умови дозволять вам бути, так би мовити, менш суворими, ніж раніше. Навпаки. Той, хто чекає від слов'ян вдячності за м'яке поводження, набув свого політичного досвіду не у НСДАП чи на Сході, а в якомусь клубі інтелектуалів. Слов'янин зрозуміє м'яке поводження як ознаку слабкості. (...)
Під суворістю я розумію те, що ви повинні всіма засобами виконувати всі вимоги німецького керівництва до останніх наслідків, та що ви зломите всякий саботаж і всякий опір. Я точно визначив судові повноваження гебітскомісарів і новим розпорядженням їх значно розширив.
Еріх КОХ.
(Стор. 605).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ
№ 43 Берлін, 26 лютого 1943 р.
Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
А. Противник і виконавчі питання.
(...)
Діяльність банд у зоні командуючого СП і СД на Ук-раїні.
(...) Тюрма в Дубно стала об'єктом нападу, під час якого звільнено 60 ув'язнених після того, як було вбито поліцейських з охорони. (...)
(Стор. 605).

УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ РАЙОНІВ СХОДУ №46
Берлін, 19 березня 1943 р.
Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
А. Противник і виконавчі питання.
(...) -
Український рух опору.
Відзначається все зростаюча радикалізація групи Бандери. ЇЇ прихильники збирають зброю та боєприпаси і створюють таємні склади. Накази і директиви підкреслюють ідею, що створення вільної і незалежної України можливе тільки через збройне повстання... Тим часом під час обшуку у штабі руху Бандери в Сарнах, окрім інструкції щодо військової підготовки, була знайдена інша інструкція щодо ведення партизанської війни. (...)
Останньо у районі Крем'янця, у секторі командуючого Рівного, з'явилися групи бандитів, які здійснювали напади на державне майно. Скоріше за все це діє відділення ОУН Бандери під назвою «Фронт українських революціонерів». Уже арештовано значну кількість осіб.
(Стор. 606-607).

УРИВОК ІЗ ЛИСТА ПРО СИТУАЦІЮ У ЗВ'ЯЗКУ З ПАРТИЗАНАМИ.
1 квітня 1943р.
Небезпека партизанів, тобто банд.
Нижчепідписаний мав нагоду точно розповідати про ситуацію у Рівному. Слід відрізняти:
1. Партизани, які є суто більшовицькими. Вони перебувають на північ від залізничної лінії Київ-Рівне-Ковель - Брест...
2. Існує велика кількість партизанів національно-українських, які є також у цих лісах. Ці люди вимагають негайно вільної України і відходу німців. Ними керує відомий український лідер. Ця група постійно отримує поповнення. До цієї групи перейшла українська охоронна служба Ковеля і Рівного. Якраз, коли п. Шенк був у гебітскомісара, було оголошено тривогу, і всі службовці негайно озброїлися і машиною виїхали на загрожений пункт; там мав бути напад на поїзд з транспортом робітників з метою їх звільнити...
Напади збільшуються з дня на день, навіть серед білого дня...
...(Партизанські) групи 1 і 2 себе взаїмно поборюють.
3. Є .ще так звані банди, які перебувають на південь від вказаної залізниці, і вони порушують рух поїздів. Також на лінії Житомир-Київ переїзд через ліс був можливий лише по понеділках під військовою охороною. У цих бандах провадиться сильна пропаганда за українську партію свободи... Ці банди часто виступають малими відділами і нападають у білий день на переїжджаючі авта,. і коли: потім появиться відділ поліції, нікого не знаходять. :Усі мирно працюють... За таких умов надзвичайно терпить економічне життя, так що в багатьох районах уже зовсім немає німецької адміністрації. Відділення Ео/Но Рівного заявило про систематичні підпали лісопилок і про те, що приблизно 400 робітників було вбито. (...)
підпис: ШЕНК.
(Стор. 609).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ ПАРТИЗАНІВ НА УКРАЇНІ
Рівне, 4 квітня 1943 р.
Райхскомісар України.
(...) Очевидно, дуже зріс пасивний опір населення у зв'язку з ситуацією на фронті, а також з інших причин. Внаслідок воєнних подій діяльність банд скрізь зросла і навіть поширилась на південні райони, в яких мало лісів. (...)
г) Генеральна округа Волинь-Поділля. (...) Самозрозуміле, що замовлення і поставки з цих небезпечних районів дуже потерпіли. На Волині залишилося тільки дві округи, вільні від банд. Зокрема небезпечними є виступи українських національних банд у районах Крем'янець - Дубно - Костопіль - Рівне. Українські національні банди одночасно атакували в ніч з 20 на 21 березня усі окружні економічні об'єкти округи Крем'янець, причому один із них був повністю знищений. (...)
(Стор. 610).
УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕНЬ З ОКУПОВАНИХ
РАЙОНІВ СХОДУ № 54
Берлін, ІЗ травня 1943 р. Секретно!
Начальник поліції безпеки і СД.
(...)
Б. Населення.
(...)
Загальні настрої та стан населення на Україні.
(...) На Західній Україні настрої населення залежали і весь час залежать, окрім згаданих фактів, від діяльності банд як більшовицьких, так і націоналістичних. Центр найбільшого зосередження банд в областях на північ від Києва, Чернігів, Житомир, Рівне. У генеральній окрузі Волинь-Поділля і Північний Житомир діяльність банд набула такого розмаху, що значні частини цих районів поступово перейшли під їхній контроль і їхнє керівництво. (...)
(Стор. 610).

УРИВОК ІЗ ДОНЕСЕННЯ ПРО НАСЛІДКИ ДІЯЛЬНОСТІ ПАРТИЗАНІВ
Секретно!
14 травня 1943 р. № 1678/43 geh
Тоді як улітку і на початку осені 1942 р. охоплення і, зокрема, збирання урожаю можна було спокійно проводити навіть у найменших районах, і напади місцевих банд були нечастими, ситуація різко змінилася, починаючи з кінця 1942 р. (...)
1. Генерал - комісаріат Волинь і Поділля.
а) (Більшість) районів слід вважати повністю втраченими щодо поставок із них. Органи, створені господарською владою... так чи інакше не в змозі забезпечити поставки за межі зони військових баз і районних центрів. (...)
Повністю чи майже повністю втрачені щодо поставок:... 74,82% орних земель на Волині, і 42.21% на Волині і Поділлі разом узятих; ...76,45% норми хліба з Волині, 44,68% з Волині і Поділля; ...81,01 % норми сушених овочів з Волині, 19,96% з Волині і Поділля; 77,86% рогатої худоби з Волині; 52,38% з Волині і Поділля: ...88.96% баранів з Волині, 68,06% з Волині і Поділля: ...71,45% свиней з Волині, 47,44% з Волині і Поділля.
III. Точні дані про напади різних бандитів існують тільки для районів Волині. Так, загалом було вчинено напади на 405 державних господарств, 94 молочарень, сироварень, маслобоєнь, 12 винокурень і горілчаних заводів, ...34 комори з хлібом та сіном, ...7 млинів...; 68 державних господарств було знищено. Було забрано або знищено 19329 т зерна, 2841 т сіна, 2678 т соломи, 4732 голів рогатої худоби, 1809 свиней. 2130 баранів. 2745 коней...
IV. (...) Хоч на початку планування по продовольству передбачало збір з території Волині з розрахунку по 6 тисяч тонн щомісячно, цю цифру довелося зменшити до 1920 тонн на кінець березня, а потім, згідно з новими донесеннями, зменшили до 800 тонн.
Дійсні зміни в поставках худоби у квітні показали, що поїзди можна завантажувати тільки тоді, коли в районах поблизу Ковеля і Луцька буде в розпорядженні достатня військова охорона...
підпис: КІССЛІНГ.
(Стор. 611-612).
ЛИСТ КОХА ДО РОЗЕНБЕРГА СТОСОВНО ОПОРУ
В РАЙХСКОМІСАРІАТІ УКРАЇНА
Рівне, 25 червня 1943 р. Секретно!
Райхскомісар України V-1-7422
Райхсміністру Альфреду Розенбергу
Особисто
Берлін
Об'єкт: ситуація з бандами.
У генеральній окрузі Житомир і в поліській частині генеральної округи Луцьк йдеться лише про радянські банди. У південній частині Волині переважають українські національні банди з центрами в Костополі - Сарнах і Горохові - Крем'янці. (...)
Також українські національні банди мають своє суворе й уміле керівництво і подиву гідне озброєння; треба припускати, що ці банди почали методично збирати зброю і боєприпаси зразу після першого приходу німецьких військ, і що, крім того, їм допомогли запастися зброєю радянські війська через добре законспірованих посередників (...).
Об'єкти, на які нападають банди - це важливі для доступу в країну і постачання фронту залізниці, шляхи і мости, державні господарства, молочарні, склади хліба і сіна, а також доступні їм промислові підприємства. Звичайно, напади банд спрямовуються також проти кожного німця, який з'являється у зоні, що ними контролюється.
(Стор. 614- 615). 122

НІМЕЦЬКА ЛИСТІВКА ПРОТИ ОУН І ПАРТИЗАНІВ-НАЦІОНАЛІСТІВ
(Червень 1943 р.)
Слухай, український народе? Москва дає накази ОУН!
З тайних наказів і вказівок, що попали нам в руки, видно, що кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН. яка нібито воює проти большевизму.
В проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожадного Сталіна й його жидівських опричників. В їх тайних наказах, що скоро будуть опубліковані, ОУН означується як національне замаскована большевицька боєва частина. Вона має завдання підбурювати український народ проти німецького правління й творити хаос в запіллі.
ОУН є знаряддям жидівського большевизму. Нам є відомі також сховища і централі тих ворохобних елементів ОУН. Ми знаємо провідників тих банд, вони на утриманні Москви. Український народе!
Чи хочеш, щоб Тебе згубили ці большевики і національне замасковані заговірники? Чи хочеш ти бути гарматним м'ясом Твого власного ворога?
Чи хочеш Ти спричинити знищення Твого народу на Волині?
Жидо-большевизм, що бачить свій кінець, пробує ще раз відсунути свою загибель Твоєю великою поміччю і Твоєю кров'ю.
Чи Ти хочеш бути заплечником? Чи хочеш, щоб Твої жінки, діти, Твоя молодь і старці стали жертвою озвірілих людей?
Згадай страждання і муки, які Твій народ мусів терпіти понад 20 літ. . Згадай помордованих батьків і синів?
Пригадай, міліони громадян і громадянок, вивезених, в сибірські степи! . '
..Згадай зганьблених і помордованих священиків! Згадай знищені церковні маєтки і культурні цінності! Відречись від своїх ворогів! ОУН не може ніколи заступити національні інтереси українського народу.
ОУН і большевизм - це одно, тому мусять вони бути знищені!
Німецьке управління.
(Стор. 615-616).

НІМЕЦЬКА ЛИСТІВКА ПРОТИ БАНДЕРИ Й УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
(Червень 1943 р.)
УКРАЇНЦІ В ЛІСАХ!
Тут говорить Німецький Райх в імені Європи та її великої і старої культури! (...)
Недавно серед ночі розкинули червоні волоцюги відозву шефа штабу советської армії маршала Василевського, де в імені масового вбивці з Вінниці і Катині, червоного товариша Сталіна, урочисто признано українського вожаку бандитів Бандеру старшим большевиком совєтської України, якщо він далі із своїми бандитами з лісів та багон боротиметься проти Європи.
Бажаємо Бандері та його компанії в лісах і багнах Волині тільки щастя! У відповідному часі він і його саботажники будуть в днях перемоги Європи покарані спільно з комуністичними бандитами.
Великий Німецький Райх і спільно з ним Європа, яка воює, така горда на свою прадавню культуру, не дозволять себе довший час непокоїти кільком негідникам.
Маршал червоних Василевський у своїй відозві висловився ясно й виразно, що має бути навіть для найдурніших із вас зрозуміло, що Азія виступила до бою, щоб знищити Європу. Це значить: степ, некультурність, варварство середньої Азії виступили до бою, щоб знищити квітучі сади, церкви, собори та тисячолітні пам'ятники •старої культурної Європи, (...)
Величезна війна Великого Доброго і Святого проти варварства і чортівства большевизму та союзних із ним жидівських народів у цілому світі вимагає жертв. Ба, навіть дуже великих жертв!
...У добі, такій великій щодо завдань і жертв, політика Бандери і його компанії - це явне божевілля. (...)
Тому вертайся з лісу і болота! Твої дотеперішні вчинки будуть тобі прощені, якщо ти з доданою нижче перепусткою і з твоєю зброєю зголосишся в німецькій поліційній установі.
Фон дем БАХ. СС - Обергруппенфюрер і Генерал Поліції.
(Стор. 617).

В ході другої світової війни Волинь зайняла особливе воєнно-політичне становище у загальній структурі та характері антифашистського Руху Опору у східній Європі.
Почнемо з того, що до війни у регіоні, який за територією перевищував Швейцарію і мав понад два мільйони населення, окрім автохтонів-українців, що становили 68,4% всього люду, тут проживали також поляки (16,8%), євреї (10,5%), німці (2,2%), чехи (1.1%), а також білоруси, росіяни, литовці, молдавани.
Впродовж міжвоєнного часу (1921-1939 рр.) польська державно-політична адміністрація краю провадила відкриту антиукраїнську політику, мета якої полягала в тому, щоб полонізувати Волинь остаточно і назавжди. Досягти цієї мети Варшава намагалась шляхом максимального зростання польської присутності у всіх сферах політичного, економічного, соціального, релігійного та культурно-освітнього життя. Як результат, на кінець 30-х років польсько-українське протистояння на Волині, як і в Галичині, набуло особливо гострого характеру.
Принесене 17 вересня 1939 року у Західну Волинь визволення від польського гніту, за 21 місяць «тріумфального ходу» радянської влади повністю вилікувало від більшовизму навіть найбільш твердолобих волиняків та поліщуків.
Запровадження радянського способу життя з його вульгарною націоналізацією та колективізацією, жорстоке переслідування будь-якого політичного, релігійного та морально-етичного інакодумства, в результаті чого понад 250 тис. Українців, поляків та євреїв було репресовано і депортовано у віддалені райони Союзу, нарешті злочинне убивство багатьох тисяч в'язнів Дубенської, Луцької, Рівненської, Острозької та інших тюрем в червні 1941 року - все це привело спершу до розчарування, а відтак до відкритого несприйняття нав'язаного людям режиму. Як згодом писав Т. Бульба-Боровець: «Навіть найзапекліші мої противники, які ще в 1935 році, перебуваючи в Картузькій Березі, називали мене реакціонером. тепер, побачивши сталінський соціалізм на практиці, стовідсоткове розчарувалися. Цього ніколи не зробила б жодна пропаганда чи переконання.» (1)
Початок німецько-радянської війни і нацистську окупацію населення Волині назагал не сприйняло вороже. В деяких містах німців зустрічали навіть гостинно, що слід би розглядати не стільки як любов до окупантів, скільки як прояв глибокої ненависті до вчорашніх «визволителів». Однак вже перші місяці встановлення «нового порядку» насторожили людей. В міру віддалення лінії фронту на схід, нацизм почав усе більше показувати своє людиноненависницьке обличчя. Нацисти заборонили діяльність будь-якої партії чи організації в середовищі місцевого населення. Цей антидемократичний акт одначе був сприйнятий на Волині дещо стриманіше, ніж у країнах Європи, бо до червня І941 р. більшовицька влада повністю ліквідувала усі польські/укра-їнські, єврейські партії та рухи, а їх керівництво і актив були або фізично знищені, або репресовані.
І тим не менше потенціальні джерела опору фашистам на Волині існували вже в перші дні війни. Вони сформувалися в середовищах української та польської громад цього краю, а незабаром тут була ін'єктована і набула активності і третя сила - більшовицьке підпілля. В майбутньому усі ці три сили з'єдналися або переросли у свої партизанські формування, кожне з яких мало чітко визначену мету, завдання, методи та характер боротьби.
Складність антифашистського Руху на Волині полягала в тому, що кожна із цих трьох сторін, окрім антигітлерівської спрямованості, створила свій фронт політичної, а згодом збройної боротьби стосовно двох інших сторін.
Хоча протягом усіх 2,5 років нацистської окупації Волині найвагомішим був український національно-визвольний рух, тим не менше його характер, загальне спрямування і дієвість стануть зрозумілими, якщо ми розглянемо і попробуємо зрозуміти анатомію двох інших фронтів цього антифашистського Руху Опору.
Перші польські підпільні осередки, що ставили за мету відвоювання її Речі Посполитої, виникли на Волині вже восени 1939 року. (2) Утворились вони не стихійно, як це намагалась доводити повоєнна польська історіографія, а з ініціативи еміграційного польського уряду генерала В. Сікорського, який 18 листопада 1939 р. з Лондона звернувся до всіх поляків на батьківщині із закликом не припиняти боротьби з окупантами і створювати для цього повсюдно підпільні осередки Спілки Збройної Боротьби (СЗБ). Керівництво штабом СЗБ було покладено на генерала К. Соснковського. На початку січня 1940 р. такі осередки були організовані в Ковелі, Рівному, Дубні та Луцьку. Окремі з них встановили контакти з такими ж організаціями Білостока та Львова. Але незабаром всі вони були розгромлені НКВС. Понад дві тисячі підпільників було заарештовано. (3)
Відродження, а точніше організація нових осередків СЗБ наступила вже в часі німецької окупації. І знову за вказівкою Лондона. На цей раз сигналом для розбудови нових, тепер вже антинімецьких та антибільшовицьких підпільних організацій став Акт про відродження Української Держави, що був проголошений у Львові 30 червня 1941 р.
«Ця робота тривала майже цілий 1942 рік, - писав у своєму звіті для лондонського польського уряду його волинський делегат, - вона велась активно, але хаотично... Продумано були організовані військові осередки хіба що в Дубнівському інспектораті, до якого входили Здолбунівський, Рівненський, Дубнівськнй та частина Крем'янецького повітів». (4)
В жовтні 1942 р. розпочала свою діяльність Волинська Делегатура, за нею було створено Корпус Безпеки та Самооборони в кількості 250 осередків і постерунків, що об'єднували понад чотири тисячі бойовиків. Делегат доповідав урядові, що на випадок загальної мобілізації на Волині буде призвано до Армії Крайової 15 тис. жовнірів. (5) Коли і де мала наступити ця мобілізація? Відповідь на це запитання була досить туманною. Але своїм активістам та симпатикам функціонери АК відповідали недвозначно: тоді, як прийде час вступати в активну збройну боротьбу за польську державність на її східних кресал.
Проти кого ж готувались вести цю війну вояки АК? Формальним ворогом поляків безперечно були німці. Вони розгромили та окупували Польщу. Ворогом були також російські більшовики, бо укупі з нацистами вони у вересні 1939 р. розділили пошматовану польську державу, відтак замучили або депортували в Сибір майже 500 тис. польських солдатів і офіцерів, урядовців та священиків, осадників, інтелігентів, просто поляків. Тільки з Волині їх було депортовано біля 50 тисяч. (6) Але з літа 1941 р. ситуація корінним чином змінилась. У смертельний двобій вступили споконвічні польські вороги - Німеччина і Росія. І польське емігрантське керівництво зайняло позицію своїх патронів з Даунінг-стріт: ,не заважати фашистам і більшовикам бити один одного, уникаючи при цьому збройного зіткнення з обома. В одній з доповідних записок Сталіну «Про поведінку поляків і деякі наші завдання» начальник Центрального штабу партизанського руху П. Пономаренко писав: «Директиви про утримання від боротьби з німцями в ім'я «збереження сил для кінцевого етапу» агенти Сікорського розповсюджують по всій Польщі... Вони переконані, що Німеччина буде розгромлена зусиллями США, Великобританії та СРСР, а тому витрачати людські ресурси для цього немає потреби». (7) І далі Пономаренко пропонує розгорнути в Польщі справжню партизанську війну. «Окрім воєнного ефекту, - пише далі керівник ЦШПР, - це приведе до справедливих втрат польського населення заради Перемоги «над окупантами і полякам не вдасться повністю зберегти свої сили», (8)
Водночас будучи твердо переконаними, що рано чи пізно Німеччина зазнає поразки від країн антигітлерівської коаліції, польські керівники повели активну дипломатичну боротьбу за повоєнне збереження свого східного кордону. На міжнародній арені вони покладали надії на допомогу Лондона та Вашингтону. Була надія, що знесилена в ході війни Москва не зможе протистояти дипломатичному натиску союзників і погодиться на пролонгацію Ризького Договору від 1921 р. Як відомо, питання про східний кордон Польщі було предметом гострих дискусій на Тегеранській, Ялтинській та Потсдамській конференціях, і в цій боротьбі немаловажну роль належало зіграти т. зв. «польській присутності» на землях, за які власне й велась дипломатична боротьба. Волинь та Галичина належали саме до цих земель. Єдиним реальним претендентом на ці землі були українці - автохтони і національна більшість цього краю. В 1920 р. вони потерпіли збройну поразку. Тепер ОУН, що претендувала на виразника національних інтересів всього народу, була сповнена рішимості взяти реванш. Але нацисти її не підтримали. І Москва не збиралась цього робити. Більше того, вважали ОУН своїм лютим ворогом. В такому складному воєнно-політичному протистоянні поляки вважали, що зможуть продемонструвати західному світові свою воєнну, політичну, економічну присутність у цьому краї, що, на їх думку, мало би вплинути на високих захисників. Але для цього треба було знешкодити реальних претендентів, тобто українців.
Виходячи з вищесказаного, боротьбу з українськими націоналістами польське керівництво розглядало як прояв боротьби за польську державність. І в цій боротьбі всі засоби мали бути гідними ужитку.
З осені 1941 р., коли Москва поновила дипломатичні відносини з польським емігрантським урядом в Лондоні і оголосила амністію сотням тисяч поляків, що перебували в Росії в депортації, польській меншині Волині належало на деякий час «забути» про злочини російського ведмедя, більше того, вступити з ним в союз у боротьбі з українськими націоналістами. Що і було зроблено вже на початку 1942 року. Як відомо, радянські партизани, що появилися на Волині невдовзі, знайшли повну підтримку у багатьох польських «свідомих» домах і господах. Згадаймо хоча б яку надійну та довготривалу опору серед окремих польських сімей знайшов антиукраїнський розвідувально-диверсійний загін Д. Медведева. З цього приводу варто процитувати спогади Т. Бульби-Боровця: «У здійсненні плянів Медведева-Лукіна особливу роль відіграли відомі мені особисто дві польські родини з Людвипільського та Клесівського районів на Волині: Струтинських і Довчера.*) Довчер з донькою Валентиною були шпигунами, а вся родина (Струтинських - батько, мати, чотири сини та дві дочки - всі зробилися советськими партизанами. ...Використовуючи свої родинні та національні зв'язки в Рівному, М. Струтинський примостив там в безпечному місці такого «поважного мешканця», як лейтенант Кузнецов, який діяв в уніформі німецького офіцера під ім'ям гауптман Пауль Зіберт. Цьому мешканцеві родина Струтниських дала цілий ряд добре замаскованих місцевих агентів, кур'єрів та явочних квартир в Рівному, Луцьку та по інших місцевостях Волині. ...Червона Москва - це спритний майстер вербування на свою службу чужих, неросійських народів. Вона докладно вивчає всі міжнаціональні та соціальні антагонізми і зручно використовує їх для своєї агресивної політики...(9)
3 березня - квітня 1943 р., коли українська поліція Волині масово перейшла на сторону УПА, німецькі окупанти тут же запропонували «руку дружби» полякам, які її прийняли. Невдовзі в усіх містах та багатьох селах краю було створено т. зв. гранатову польську поліцію. Нацисти не приховували, що дають полякам шанс «поговорити з українцями силою зброї». Виступаючи перед працівниками німецької адміністрації Райхскомісаріату в Рівному в кінці 1943 року, Е. Кох говорив: «Нам треба домогтись, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його убити, щоб українець, побачивши поляка, теж горів бажанням його убити. Якщо ж по дорозі вони зустрінуть єврея і уб'ють його, то це буде саме те, що нам потрібно». (10)
Тверезо мислячі польські аналітики вважають, що саме з утворенням польської поліції на Волині слід пов'язувати початок масової українсько-польської різні 1943 року, за яку, на нашу думку, в одинаковій мірі вину несуть і поляки, і українці. (II)
Панічний відступ Червоної Армії на початку німецько-радянської війни привів до того, що на окупованій нацистами території залишилась значна кількість радянського та партійного активу, а також працівників НКВС, які не встигли евакуюватись. Вказівка відомства Гімлера розстрілювати цю категорію радянських людей без суду і слідства змусила їх негайно переходити на нелегальне становище.
18 липня 1941 року ЦК ВКПб) прийняв постанову про організацію боротьби в тилу німецьких військ. В ній на виконання відомого звернення Сталіна до народу по радіо З липня передбачалось для організації підпільних комуністичних осередків та керівництва партизанським рухом і підривною діяльністю в тилу гітлерівців направити «наиболее стойких руководящих партийных, советских й комсомольских работников, а также преданннх Советской власти безпартийных товарищей». (12)
Як свідчить довідка оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У від 1 жовтня 1942 р., на території Рівненської області для роботи в підпіллі було залишено 30 чоловік, а для організації партизанського руху 120 чоловік. (13) Думається, що довідка складена постфактум і розрахована на людей, що не ризикнуть ставити запитання її авторам, бо 18 липня 1941 року всі західні області України перебували вже під окупантом і мова могла йти хіба що про засилання туди свого активу або ж спонукання до боротьби тих, хто опинився за лінією фронту волею обставин,
Тим не менше маємо дані, що планомірно чи стихійно, але більшовицькі підпільні осередки були створені на Волині вже влітку та восени першого року війни, В липні 1941 р підпільну партійну групу у Клесові створив В. Соснін. В серпні в Дубровиці така ж група була започаткована О. Криньком. Діяла підпільна більшовицька організація також у Сарнах. Нею керував М. Фідаров. У Рівному більшовицьке підпілля очолювали М. Мірющенко, Т. Новак. М. Остафов. Появились підпільні більшовицькі осередки в Морочнівському, Володимирецькому, Рафалівському районах. Згодом вони встановили між собою зв'язок, деякі законтактували свою антинімецьку діяльність із загонами та з'єднаннями, червоних партизан. У 1943 р. на території Рівненщини вже діяв підпільний обком КП(б)У та підвідомчі йому райкоми, (.14)
Як стверджують радянські історики, перші загони червоних партизан діяли на північному заході України вже влітку 1941 року. Справді, в липні-серпні того року в лісах та болотах Волині і Полісся опинилось дуже багато озброєного люду, що не визнавав окупаційного режиму. Як пише з цього приводу Т. Бульба-Боровець: «Німецькі війська зовсім не пробували здобувати Поліської котловини, а попросту обійшли її. Одна група пішла по лінії Гродно - Мінськ - В'язьма - Москва, а друга - по лінії Люблін - Рівне - Житомир - Київ. Такий стратегічний маневр німців витворив досить цікаве становище: коли німецькі війська брали Смоленськ та Київ, то в їх глибокому запіллі, а саме в трикутнику Пінсь к- Мозир - Коростень бродили розбиті частини советських дивізій, частини військ НКВД, міліції та всяких інших советських організацій, що з вибухом війни носили зброю. Ці бродячі частини були відрізані від свого командування та головних баз. Рядові люди розбіглися, хто куди, а партійці та чекісти намагалися всіма силами тримати цю розбиту та здеморалізовану масу у своїх цупких руках та швидко переформувати на малі боєздатні партизанські загони». (15) Не вступаючи в бойові дії з окупантом, чий чобіт не ступав сюди ще довгі місяці сорок першого та сорок другого років, ці т. зв. партизанські загони перетворились на звичайнісінькі шайки грабіжників, що тероризували місцеве сільське населення, вимагаючи від селян харчу, одягу, тепла. Першим, хто став на захист місцевого населення від знахабнілих горе-вояків, був Тарас Боровець. що згодом став відомим під псевдо Тарас Бульба.
У другій половині сорок другого року у північно-східні райони Волині та Полісся із сусідньої Білорусі та Брянських лісів стали прибувати нові загони червоних партизан. Тепер це були у своїй більшості .добре озброєні, екіпіровані та підготовлені підрозділи бойовиків. У з'єднанні О. Сабурова, наприклад, вони були розділені на батальйони. В західній частині Висоцького району А. Бринський («дядя Петя») створив окремий загін спеціального призначення. У Рафалівському районі із з'єднання Сабурова було сформовано кілька диверсійних груп. На Хочинських хуторах Висоцького району «господарювали» окремі групи Латишева, Сидельнікова, Вожинського, які згодом виросли у бригаду під командуванням капітана Каплуна. У серпні в трикутнику Олевськ - Рокитне - Городниця було десантовано з Москви групу загону спеціального призначення Д. Медвєдєва. (16)
Відзначимо, що у новоприбулих загонах значну частину особового складу становили не українці, а люди інших національностей.
Наскільки активну та результативну боротьбу з німецькими окупантами вели до середини 1943 року радянські партизани на Волині ми можемо судити із численних німецьких. польських, українських та радянських джерел. Останні заслуговують особливої уваги, бо їх важко запідозрити у на-мірах самозбезчещення. Ось як характеризував антифашистську діяльність червоних партизан Рівненщини начальник обласного штабу партизанського руху генерал В. Бегма у доповідній записці від 20 червня 1943 р. на ім'я ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У: «На территории Западной области, в лесной ее части в частности в Ровенской обпасти, в начали Отечественной войны были оставлены разведупром небольшие специальные группы с рациями чисто разведывательного характера.
С развитием партизанского движения на Украине эти группы начали быстро обрастать за счет местного населення, выходцев из окруженця, убегающих из плена й т. д. Так, например, полковник Бринский - «Дядя Петя» взрос до 300 человек, капитан Каплун - до 150 - 400 человек, майор Медвєдєв - до 600 человек. Таким образом своей работой они переросли задачи спецгрупп, стали всем известны в области и превратились в обыкновенные крупные партизанские отряды, с той только разницей, что все находящиеся в этих спецгруппах люди охраняют штабы, занимаются заготовкой питания, а боевых операций за год с лишним не делали ни одной. (Підкреслено нами - И. П.). ...В результате такого бездействия...«люди разлагаются, имеется масса случаев самовольных расстрелов ни в чем не повинного населения, наблюдаются массовые пьянки, хулиганство и т. д.» (17) Коментарі, як говориться, в даному випадку непотрібні, бо маємо справу з державно-політичним бандитизмом в особливо великих розмірах.
Про те, що червоні партизани Волині в 1941-42 рр. вели грабіжницький спосіб життя і тероризували місцеве населення, маємо ряд інших, не менш авторитетних свідчень. У своїх неодноразових рапортах на ім'я И. Сталина, В. Молотова та П. Пономаренка нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія писав у кінці січня 1943 р.: «НКВД сообщает полученное от своего сотрудника, находящегося в тылу противника в районе Ровно, УССР, следующее донесение:
Личный состав 12-го батальона Сабурова занимается розгулом, пьянством, терроризирует и грабит советски настроенное население, в том числе даже родственников своих бойцов...» (18) Наступного дня вже у новому рапорті Берія продовжує: «В район нашей деятельности прибыл 7 батальон отрядов Сабурова. Партизаны этого отряда занимаются неслыханными грабежами, бандитизмом и пьянством, разъезжают по селам в форме немецких солдат. Жителей, убегающих от партизан в лес, расстреливают... Население, ненавидевшее немцев, подготовленное нами к восстанию, в панике». (19)
У відповідь на вищенаведені рапорти шефа НКВС за особистою вказівкою Сталіна 24 січня 1943 р. на територію окупованої фашистами Рівненщини був відряджений із завданням «навести порядок и развернуть политическую работу» секретар Рівненського обкому КПб)У В. Бегма. (20)
Після війни, намагаючись приховати від радянських людей бандитський характер т. зв. антигітлерівської боротьби «народних месників» в 1941 - 42 та половині 1943 р. на Волині, численні автори, включаючи і самих героїв вищенаведених документів, характеризуватимуть появу В. Бегми в тилу німців не як спробу Москви привести до порядку знахабнілих енкаведистів, а як якийсь якісно новий етап в історії партизанського руху на Україні. (21)
Аналізуючи підпільну та партизанську діяльність більшовиків на Волині в 1941-44 рр. поставмо собі одне, на перший погляд, дивне запитання: хто ж все таки був їхнім головним ворогом? Ординарний читач, не задумуючись, відповість - звичайно, німецькі фашисти. Адже проти них СРСР вів війну, яку згодом назвали Вітчизняною. Вони ж бо окупували нашу землю, їх ми, врешті решт, розгромили у сорок п'ятому. І тим не менше, така відповідь буде далеко не вичерпною, або, краще сказати, лише її першою половиною. Бо поряд з німецькими фашистами, які трансформувались у ворога із союзника лише вночі 22 червня 1941 р., а після 9 травня 1945 р. їх стали розглядати вже як вчорашніх ворогів, український національно-визвольний рух був і залишався смертельним ворогом Москви завжди, від 7 листопада 1917 року до 24 серпня 1991 року. А в годину воєнного лихоліття, коли з волі двох імперій Україна перетворилась на поле найжорстокішої в історії людства війни, а її народ на об'єкт тотального винищення як з боку Берліна, так і Москви, український націоналізм і такі його чинники як ОУН, УПА, УНРА виступили як єдині його реальні захисники від обох тоталітарних режимів і справжні борці за його національну незалежність та соборну державність.
Доля розпорядилась так, що саме Волинь стала тим історичним вогнищем, в якому у буремні роки світової війни стали куватись контури тієї національної, незалежної і соборної України, якій суджено було реально відродитись лише майже через півстоліття.
Ото ж якщо ми хочемо зрозуміти справді історичний хід подій у 1941-44 р. в нашому краї, то треба його вивчати і оцінювати не з позицій червоної Москви чи коричневого Берліна, а брати за вихідну точку історичних подій боротьбу за нашу національну незалежність.
То ж спробуємо глянути на події минулої війни у на-шому краї саме під таким кутом зору.
Волиняки не відчували упередженої ненависті до німців до часу їх появи в Україні як окупантів. Навіть навпаки. Сто сорок німецьких колоній, що майже століття існували в нашому краї, сприяли формуванню поваги та доброзичливості до себе. Крім того, Німеччина була чи не єдиною змогутнілою на континенті нацією, що відкрито проводила антибільшовицький та антипольський курс. «Із цим почуттям, - писав П. Мірчук, - в'язалися сподівання, що німці, борючись за рівноправність та суверенні права своєї нації, матимуть повне розуміння, а то й піддержуватимуть таку ж саму боротьбу інших народів, в даному випадку, українців, тим більше, що тут ішло про боротьбу проти спільних ворогів». (22)
Напад Німеччини на СРСР українські націоналісти зустріли з надією на можливість відродження незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. «З точки зору німців, - вважає О. Субтельний. - основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку, націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не мали наміру бути знаряддям для Берліна. Вони поставили собі за мету скористатися війною й поширити по всій Україні свій вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях». (23)
Додамо, що як німецьку, так і українську сторони не можна розглядати як цілісні і, тим більше, застиглі воєнно-політичні структури. Незважаючи на зовнішню об'єднаність стратегічною метою та тоталітарним режимом, III Райх, тим не менше, був сповнений внутрішніх протиріч, що постійно давали себе знати. Що стосується української сторони, то за період дворічного радянського панування в Західній Україні (1939-1941 рр) лише ОУН як політична сила не тільки вберегла себе від розгрому, але й організаційно зміцніла, поширила свій вплив в місті і на селі, а з початком війни і на східні регіони України. Разом з тим, розкол, що відбувся в ОУН в 1940 р., поява двох фактично самостійних політичних організацій хоч із спільною метою, але неодинаковими, часто навіть протилежними шляхами і методами боротьби, безперечно, ослабили в цілому Рух Опору. На Волині це дало себе знати особливо разюче.
Акт 30 червня про відродження Української Держави став переломною подією в українсько-німецьких стосунках. Восьми днів війни цілком вистачило, щоб стали зрозумілими і оприлюдненими остаточні позиції обох сторін. 21 липня 1941 р. Ріббентроп офіційно заявив, що проголошення незалежності України «не має жодного конституційного значення». (24) Того ж дня політичне бюро ОУН Бандери опублікувало в Берліні Декларацію, в якій, підтвердивши свою відданість Акту, навідріз відмовилось відкликати його. «Удар проти українського уряду, - читаємо в цьому документі, - ризикує бути розціненим українським народом як ворожий акт Німецького Райху щодо самої ідеї української державності». (25)
Така відповідь поставила цю організацію фактично поза законом у III Райху. Ні про які союзницькі стосунки вже не могло бути й мови. Сп'янілі від перших успіхів на східному фронті, гітлерівці зробили для себе висновок, що на Україні їм потрібні не союзники, а васали, а ще точніше сліпі виконавці їх колоніальної політики. ОУН не пішла на такий крок і їй належало зійти з політичної сцени. Як відомо, в липні сорок першого відбулись перші арешти керівництва ОУН Бандери. У Кракові був арештований лідер організації, за ним - члени Українського Національного комітету. Львівська група керівництва (Стецько, Лебедь, Старух, Климів-Легенда) провели позачергове засідання, на якому було вирішено перейти спочатку до психологічної, а відтак військової та організаційної підготовки повстання. (26) 9 липня, тобто наступного дня після згаданого засідання Я. Стецько і члени його уряду були арештовані та ув'язнеш в концтабір Заксенгаузен, де пробули аж до осені 1944 року. ОУН Мельника, не підтримавши Акту, здобула право на легальне існування протягом ще деякого часу. Згодом вона теж опинилась поза законом.
У перші місяці війни, поки окупована німцями територія України входила до зони фронтового тилу, усі питання організації та життєдіяльності місцевої влади перебували у віданні командування вермахту та його армій. Не маючи змоги (а може й бажання) глибоко вникати у питання вищої стратегії партійно-політичного керівництва Райху, військова адміністрація не дуже прискіпливо ставилась до надмірної активності членів т. зв. похідних груп ОУН. А ті діяли із знанням справи. Ось як характеризував роботу похідних груп ОУН на Рівненщині один з агентів польського уряду в еміграції: «З німецькими військами на Волинь прийшли українці, що негайно захоплювали адміністративні посади, органи самоврядування та шкільництва, а також міську і сільську міліцію. У місті вони обіймали керівництво торгівельними, промисловими та господарськими підприємствами і установами. Полякам вдалось зберегти за собою хіба що керівництво земельними справами, окремими маєтками, лісництвом та шляховою службою. Українізація самоврядування та шкільництва мала для українців неабияке значення, якщо взяти до уваги, що до війни тут було лише 8 українських загальноосвітніх шкіл. По селах українці стали висипати символічні могили ніби на честь полеглим у боротьбі за Україну. У містах набув розмаху військовий вишкіл». (27)
Невдала спроба відродити українську державність 30 червня 1941 р., тим не менше, набула широкого розголосу на Волині. Українське населення з ентузіазмом сприйняло цей Акт, про що свідчать численні віче, зібрання та маніфестації в різних кінцях краю.
27 липня 1941 р. така подія відбулась у Рівному на площі Старого Замку. Як описує очевидець, окрім українців міста Рівного, у святі взяли участь делегації громад Корця, Гощі, Межиріччя, Клевані, Тучина, Костополя, Деражна. Тут було оголошено про утворення Першого Куреня Українського Війська ім. Холодного Яру. Його вояки, а також понад десять тисяч присутніх на площі склали присягу на вірність українській соборній державі. Наступного дня 120 вояків Куреня зайняли одну з казарм міста і розпочали підстаршинський вишкіл. (28)
Подібні заходи національно-патріотичного звучання пройшли в липні-серпні у багатьох містах і селах Волині.
Однак з 29 серпня на зміну воєнній німецькій адміністрації прийшла цивільна. Волинь, Поділля і значна частина східної України були реорганізовані у Райхскомісаріат «Україна». Керувати цим новоутворенням Гітлер призначив Еріха Коха, відомого своєю жорстокістю та ненавистю до українців. Його «столиця» була не в Києві, а в Рівному, що було визначене головним містом Волині. (29)
Кох приступив до керівництва з негайної заміни місцевих органів цивільної влади. Сільські старости, голови та апарат міських і районних управ, що вважали себе підвладними відродженій українській державі, негайно зміщались, а деяких навіть арештували. На їх місце буде призначено людей, не пов'язаних з ОУН Бандери. Була розпущена українська міліція. ЇЇ замінила допоміжна поліція, в яку теж було заборонено приймати прихильників ОУН-Б.
Як і в інших окупованих нацистами землях Європи, на Волині першими помічниками нового режиму стали фольксдойчери - місцеві жителі, що змогли довести своє арійське, тобто німецьке походження. В Рівному, Здолбунові, Млинові та Костополі таких напівнімців на початок 1942 р. виявилось декількасот, в т. ч. в Рівному 78. (30) Згодом їх кількість дещо зросла. Це були переважно поляки, пов'язані сімейними узами з волинськими німцями. Саме фольксдойчери стали першими претендентами на керівні посади у новостворюваних Кохом структурах.
Слід відмітити, що боротьба за керівні та важливі посади в німецькій адміністрації стала чи не першим полем протистояння між українцями та поляками на Волині під час окупації. Маємо на увазі ті випадки, коли йшлося не про спроби добратись до «щедрого корита», а про можли-вість добувати оперативну інформацію щодо намірів і дій нацистів та спроможність активно реагувати на них. Згодом, коли окупанти почали широко застосовувати злочинні акції типу облав, вивозу людей до Райху, збору контингентів, арештів і т. п., ці люди, а серед них виявилося чимало щирих патріотів України, внесли свій вагомий вклад у боротьбу з окупантами.
В кінці 1941 та на початку 1942 р. у більшості міст та населених пунктів нинішньої Рівненщини менш-більш чітко викристалізувалися позиції різних українських національно-патріотичних сил. Судячи з таємного донесення в Берлін, яке 14 листопада 1941 р. підготував начальник СД Волині, ситуація виглядала такою: «...Серед українських політичних течій на Волині ОУН Бандери розгортає, як завжди, найбільшу діяльність. Виглядає, що і нова поліція перебуває під сильним впливом цього руху...
Серед українських політичних течій слід згадати також групу ОУН Мельника, яка має ті самі цілі, що і група Бандери, а саме: створення суверенної і незалежної України, але вони виражені в менш грубій формі.
УНР під керівництвом Лівицького досить активна, але знайшла підтримку лише серед кількох колишніх офіцерів і вояків армії Петлюри, а також частково духовенства... Скоропадський має популярність у людей похилого віку і серед місцевої інтелігенції...
Як підсумок можна сказати, що сьогодні серйозну загрозу становить тільки ОУН Бандери...» (31)
Реакцію на таку оцінку діяльності ОУН-Б чекати довелось недовго. Вже 25 листопада 1941 р. наказом №106 усім командам Поліції Безпеки і СД Києва, Дніпропетровська, Миколаєва, Рівного, Житомира та Вінниці доводиться до відома, що: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту знищені як грабіжники. Протоколи допитів мають бути переслані айнзацкоманді ц/5. Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання...» (32)
Так ОУН-Б була остаточно загнана у глибоке підпілля. Незабаром поряд з діючими з початку війни загонами отамана Т. Бульби, на півдні та заході Рівненщини появились перші партизанські боївки нової УПА, якій згодом судилось прийняти збройні удари німецько-фашистських, а відтак російсько-більшовицьких каральних військ.
Друга конференція ОУН, що відбулась у квітні 1942 р., поряд із стратегічними завданнями здобуття державної незалежності, висунула також ряд конкретних завдань, спрямованих на захист українського населення від організованого нацистами пограбування через непомірні контингенти та інші побори. Організовані більшовиками на Волині колгоспи і радгоспи стали неоцінимим подарунком для гітлерівців. На базі цих господарств вони організували т. зв. лігеншафти, тобто державні господарства; праця в яких стала для українських селян кращою з гірших форм дореволюційної панщини. Але організований окупантами продуктовий конвейєр з Волині у Райх діяв недовго. Вже з літа того року поставки хліба, м'яса, шерсті, лісоматеріалів у Німеччину стали різко падати. Саботаж став все більш дієвим. Як повідомляв у Берлін начальник поліції безпеки Волині 4 грудня 1942 р. «Наочний образ про наслідки поборювання банд дають дотеперішні результати акції заготівлі зерна в секторі командира Рівного. Загалом у секторі, навіть у районах, заповнених улітку бандитами, можна було перевести акцію на 80 до 100%. Зате райони Пінська, Костополя і Сарн стоять далеко позаду в заготівлі через сильну активність банд: Пінськ 28%, Костопіль 32-35%, Сарни 25-30%'.
У секторі команданта СП та СД Рівного у звітний період сталося 100 нападів бандитів переважно для захоплення продовольства. Майже повністю зруйновані чотири державних господарства, багато мерій, молочарень. Пограбовано багато соток центнерів збіжжя і велику кількість худоби...» (33)
Другим напрямком боротьби УПА з німецькими загарбниками стало рятування людей, і в першу чергу молоді, від насильницького вивезення на примусові роботи до Німеччини. Цю боротьбу в одинаковій мірі підтримували усі антифашистські сили і рухи Волині. Той факт, що значна частина сіл і навіть містечок північно-східної Волині та Полісся в 1942-43 рр. перебували під контролем та захистом УПА та УНРА, значно сприяли збереженню багатьох тисяч юнаків і дівчат від рабської праці у Райху. Як читаємо у звіті «Збройна самооборона українського народу»: «Із призначеного контингенту сьогодні (1943 р.) на роботу в Німеччину виїжджає не більше 5% назначеного контингенту людей». (34)
Найкращим показником цього напрямку боротьби українських антифашистів можуть служити офіційні дані про кількість насильно вивезених до Райху з України людей. В той час, як із південно-східних областей (Сталінської, Запорізької, Дніпропетровської) було депортовано до Німеччини від 252 до 170 тис. людей з кожної, з Хмельницької - 114 тис, з Житомирської - 75 тис., то з Рівненщини вивезено до Райху 22 тис, з Волинської області - 20 тис. (35)

* * *
...Півстоліття відділяє нас від подій, опис яких ми перервали вище. Перервали не тому, що рамки статті не дозволяють охопити всього, що продукує мозок і до чого тягнеться перо.
Перервали тому, що сама історія зробила довгу перерву перш ніж поставити крапку у життєписі кожної з описуваних нами трьох військово-політичних сил.
Лише в кінці п'ятдесятих російському більшовизму нарешті вдалось придушити український національно-визвольний рух на Волині. Придушити лише для того, щоб він, знову оживши, нарешті здійснив свою історичну місію - приступити до реальної побудови української незалежної соборної держави.
Гіркою виявилась доля 320 тисяч волинських поляків, що, опинившись під керівництвом людей, хоч і патріотів, але зашорених вузьконаціональними, а краще сказати, велико-польськими амбіціями, були ввергнуті у криваве місиво подій братовбивства. В 1944-47 рр. їх насильно було переселено на захід, більшість до т. зв. «земель одзисканих», де вони теж сповна зазнали усіх злигоднів польського варіанту реального соціалізму, перш ніж вийти на широку дорогу справді національного розвою.
Ну а третя військово-політична сила, що навіть у найважчі роки нацистської окупації засвідчувала свою злочинну присутність на Волині аби згодом знову надіти ярмо колоніального рабства «молодшому братові»?
На 45 літ московський більшовизм пережив свого німецько-фашистського псубрата, пережив для того, щоб сконати як імперія зла XX століття.
Звільнена від пут німецького націонал-соціалізму та російського Інтернаціонал-комунізму, Європа готується відзначити 50-річчя закінчення другої світової війни. Відзначити не перемогу однієї держави над іншою, одного табору держав над іншим, а торжество розуму, сил демократії і прогресу, бо ті, хто в різних мундирах півстоліття тому стріляли один в одного, сьогодні вже простили один одному давню неприязнь. Сьогодні вони вже давно стали єдиною європейською спільнотою, мешканцями єдиного Європейського Дому. Прямуємо і ми туди. Сповнені надій, великих стремлінь, людських сподівань.
.
Йосип ПАЦУЛА,
доцент Українського інституту інженерів водного господарства,
Ольга СОРОКА,
викладач Рівненського державного педагогічного інституту.

УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про нагородження пам'ятним знаком «50 років визволення України»
З нагоди 50-річчя визволення України від фашистських загарбників та у зв'язку з Указом Президента України від 22 березня 1993 року № 92 «Про всенародне відзначення 50-річчя визволення України від фашистських загарбників» постановляю:
Нагородити пам'ятним знаком «50 років визволення України» ветеранів війни - громадян України, а також учасників визволення України - громадян інших держав.
Президент України Л. КУЧМА. м. Київ.
28 вересня 1994 року № 554/94

Витяг із «Інструкції про порядок вручення пам'ятного знака «50 років визволення України» нагородженим, які проживають в Україні.
...3. Списки нагороджених пам'ятним знаком, що проживають в Україні, складають і затверджують:
...на колишніх партизанів і учасників підпілля, трудівників тилу, вояків Української повстанської армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників і не вчинили злочинів проти миру і людства, членів груп самозахисту... - виконавчі комітети Рад.
...5. Пам'ятний знак від імені Президента України вручають: ...трудівникам тилу, колишнім партизанам і учасникам підпілля, воякам Української повстанчої армії, в'язням концтаборів та іншим категоріям нагороджених з цивільного населення - керівні працівники виконавчих комітетів Рад.
Пам'ятний знак вручається нагородженим в урочистій обстановці. Разом з пам'ятним знаком нагородженому, вручається посвідчення встановленого зразка...


Создан 12 окт 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником