5 ЖОВТНЯ 2009 - 100-РІЧЧЯ ПОЕТУ БОГДАНУ-ІГОРЮ АНТОНИЧУ

 

5 ЖОВТНЯ 2009 - 100-РІЧЧЯ ПОЕТУ БОГДАНУ-ІГОРЮ АНТОНИЧУ

Воно і дивно, і не дивно, що 100-річчя такого поета не відбувається на належному рівні ні в Україні, ні навіть у Львові. Воістину правдиві слова Жоржа Дикого: "Хто живе на горі - гори не бачить" Антонич - то гора!



5 ЖОВТНЯ 2009 - 100-РІЧЧЯ ПОЕТУ БОГДАНУ-ІГОРЮ АНТОНИЧУ

Пісня про незнищенність матерії

“Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко...”

Але для того, щоб написати ці рядки, він мусив стати людиною. Так мало тепер знають про нього, що хочеться починати майже неймовірним твердженням: Антонич був поетом і жив колись у Львові...
Його життя було коротке і високе, як міст над вузенькою штольнею гірської безодні. Хмари сумніву і зневіри сповивали його не раз, але не завадили сміливим думкам філософа і поета переходити по ньому, дивитися з нього наокіл і шукати зором днища світу.
Його душа була розчахнута, як дерево, «хвиль противних гураганами», але вона не впала від того на землю, не набрала у свою тріщину хробачні, не струхлявіла у брудних мокравинах, утворених навколо неї декламаторськими сльозами панської літератури Львова початку 30-х років.
Його доля повелася з ним, як нерозумна і легковажна жінка. Вона любила шал молодого натхнення, та коли він почав затихати, уступаючи місце змужнілому слову, вона привела до поета свою подругу - смерть і штовхнула його в її обійми.
Його поезія намагалася часом зайняти поставу позаісторичного світорозуміння, аби тільки приховати біль душі, розп’ятої на перехрестині ідеологій нашого віку. Але це не вдалося їй, і вона, його поезія, є незаперечним свідченням того, що великий талант обов’язково пробивається крізь тернові хащі ідейних манівців і хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника і серце його народу.
Дивний вірш про своє життя на шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що «висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківською. І в цій традиції,- писав про себе Антонич,- поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».
Врослість Антонича в шевченківську традицію може бути незрозумілою для того, хто бачить у Шевченкові тільки яскравого соціального поета. Шевченко, крім усього іншого, був ще й співцем української природи, і тут він дав пишний пагін - конар Антоничевої пейзажної лірики. Але Антонич молився і до Шевченка-революціонера.


Це ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.
«Шевченко»

Подих Шевченкової поезії спалював просто над чолом Антонича трутизняне повітря міщанської веремії і загумінкової дріб’язковості, яким дихало майже все його житейське і літературне довкілля. Якщо ж він і вхопив того повітря у свої легені, то не настільки, щоб умерти як поет. Антонич живий, і подяка за це передовсім Шевченкові.

Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця знаходиться тепер на території Польської Народної Республіки.
Єдиному синові досить заможних людей життя могло стелитися м’якими і веселими веретами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназіальний учитель Л.Гец: «В класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші». Урбаністичні мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов’язані з тими враженнями, які витис на дитячій душі похмурий Відень - столиця конаючої Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як манджав вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам’ятав. А щоб не потрапити під колеса авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».
В 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті режимом Пілсудського за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці. Тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин. То було біологічне тривання, пообідня тиша, яку бурили металічні звуки патріотичних снів, пов’язані більше з дзеньком кухонного, а не церковного посуду.
Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про пістунку, яка читала напам’ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хворощі нападали хирлявого з природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Саноці Антонич горнувся до українського товариства студентів.
Відомо, як польські шовіністи боролися з українством на Лемківщині. Там, де важко було ополячити, намагалися омосквофілити. Говірка лемків - одна з найдальших приток Дніпра загальноукраїнської мови - була свого часу перегачена і спрямована в польське річище. Як знаємо, з цього нічого не вийшло, і сьогодні лемківський діалект живить свою рідну і природну стихію. Мовну віддаленість од Наддніпрянської України, а також тодішню економічну і літературну відсталість Лемківщини звинно використовували москвофіли. Санаційній Польщі було вигідно підтримувати москвофільство, яке, мов іржа, роз’їдало і без того давно затуплений і закаляний тесак національної свідомості лемків.
Але ні в москвофіли, ні в «польську віру» Антонич не пішов. Маємо завдячувати це невідомим учителям, простим новицьким дівчатам, що наймитували у попів, бавлячи піснями їх дітей.
Учився Антонич добре. Але, як пише Ольга Олійник, «не любив вириватися вперед». Дуже цікавий факт подає все та ж Ольга Олійник про замилування Антонича до музики. Він не лише любив грати на скрипці, але й пробував компонувати сам музичні твори. Одну його річ «грала ціла гімназія». Музичне обдаровання - ось відкіля починається ледь помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.
З 1928 по 1933 рік Антонич вчиться у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій. В 1931 році виходить перша книжка Антонича «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» поет готував книжку релігійної лірики під заголовком «Велика гармонія». Закінчення університету співпало в Антонича з видатною подією в його житті - виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії. Простота «Трьох перстенів» перехрещується з образною ускладненістю інших його книжок, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.
Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив:»Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Він знав, що польські власті все робили, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Одначе керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.
Антонич був неодружений. Неподілена туга молодості відіграє немаловажну ролю в зрості напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника, що з усіх жіночих примх знав тільки буркотливість своєї старомодної тети, в якої мусів мешкати.
За чотири роки (1933-1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, в 1936 році. Дві інші - «Зелена євангелія» і «Ротації» - посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.
6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але тут же друга важка недуга - запалення легенів - підкосила його на віки.
Ні мирри, ні кадила, ні ваги, що важать смуток, наче гріхи в чистилищі, ми не берем, ідучи до Антонича. Ми берем його книжки і відкриваємо їх достоту, як вікна у п’янливе повітря Лемківщини, у зорі, що «лопочуть на тополях», у сонце, яке «воли рогами колють», у світ, що живе і розвивається за законами дивовижно точних і завжди нових Антоничевих метафор. Якщо Антонич не міг догледіти очима майбутнього, то вітер століть він чув і не помилився в його охарактеризуванні.

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи,туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.
«Вітер століть»

З вітром століть приходимо до поета і беремо його у вітер століть. Пройде небагато часу, і в мисль про українську поезію увійде ім’я «закоханого в житті поганина». Краща і більша частина його творчості буде засвоєна його батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».
У храмі його творчості стоятимуть, напевно, і наші правнуки, здивовані і освітлені золотою смальтою його краєвидів, і будуть вони разом з поетом співати хвалу сонцеві, життю, людині.
Дмитро Павличко

Поезїі Ігоря-Богдана Антонича

До моєї пісні

Крутиться світ весняний і зелений.
Ясень співає, і серце співа.
Пісня натхненним кружля веретеном,
на веретені срібляться слова.

Ясень, осяяний сонцем, упився,
перстень натхнення на серці тремтить.
Гей же, п’яній, і лети, і крутися,
пісне моїх двадцять і трьох літ!


До весни

Весно - сов’янко синьоока,
тобі мої пісні складаю!
Вода шумить у ста потоках,
що з дна сріблистим мохом сяють.

Направо льон і льон наліво,
дібровою весілля їде.
Скрипки окрилюються співом,
і дзвонять тарілки із міді.

Розкотисті музики грають,
свячене сонце в короваю.
Весна весільна й п’янлива,
червоний клен, мов стяг.

Це ти мене заворожила
на смерть і на життя.

На вітер

Кинь пісню на вітер,
на вітер слова!
Десь шепотом віти,
десь шумом трава.

Не в воду глибоку,
а в сонце пливеш.
Подумай, нівроку:
ех, світ цей без меж!

Дме вітер у руна
життя молоде,
на яблуні струнах
долоні кладе.

Немає ще яблук…
Хтось кличе з яруг.
Послухай: це зяблик,
це сірий твій друг.

Ти сонно на яві,
ти п’яний від сну.
Десь шепотом явір
вітає весну.

Десь шелестом сливи…
Що більше тобі?
Сьогодні щасливий
ти птах далебі!


Поетова весно

Ну, що ж, поете безіменних мрій?
В твоїй чернетці пишних віршів рій
дзвінкими римами впиває, як вино

Ти крізь вікно
у далечінь глядиш:
виприскують яблуні бруньками
і край дороги виросте спориш.
На березовій скрипці вітер грав
і, наче шовком, витер кожний камінь.
Ти піснею розпалене чоло
в долоні похилив.
Ось ярою весною зацвіло,
іти ще раз щаслив.
Твоє перо, думкам слухняне,
нових пісень ладнає гармонійний стрій.
Тремтить захоплення струною голос твій,
і ловиш оком п’яним
на синім обрії хмаринки біло-льняні
у завороженому перстені краси.
Не знаєш сам, чи весело тобі, чи сумно,
і б’є весна до голови.
………………………………………………
а за вікном юнацтво горде та безумне
готується на зрив новий.


Кличу

Ці слова схвильовані,
ці слова неспокійні, грізні.
Їддю часу опльовані,
наче коні бичовані
батогами, злітають пісні.
Це тобі я складаю дань слів,
динаміко суворих днів!

Хоч в саду понад сливою
романтичної пташки нема,
мов добою щасливою,
своє серце виспівую,
бо мовчати не можу, дарма!
Моя пісня тобі і мій спів,
динаміко суворих днів!

Ось вітрами дебелими
вже надходить епоха світань.
Не словами веселими
з баладовими селами -
різко кличу в майбутнє: повстань!
Це для тебе любов моя й гнів,
динаміко суворих днів!


Ніч на площі Св. Юра

Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в’ються обручами смуги
на блискучих сірих мурах.
Місяць - таємничий перстень,
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи, може,
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектура мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо, до землі прилипле.

Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.


ARS CRITICA

Мистецтво - що ж?
Це надаремне
в дно дня, дно дна сягати словом,
в ядро ціляти світла темне.
Ні, не чорнила - треба крові!

Хай ваші терези розумні
відважать форму, зміст, прикраси,
і скажуть: небагато важить.
Хай!

Але в те сутнє, в дно дна срібне
не сягнуть мірою ні раз
і сятимуть, мов царство мідне,
ці строфи щільні і доцільні,
ці строфи - формули екстази.


Дружня гутірка

Поезія?
- Ні, не питай,
який рецепт її есенцій!
П’ючи свій золотавий чай,
так пробалакаємо день цей.

Узори гарних слів, мережка,
екстракти мови в срібній чаші -
хай їх краси аптекар зважить!
Ні, не туди, коханий,стежка!
Символіка завбога наша,
і орнаментика за сіра.
Де ж міра мір, єдина міра?

Чай, процідивши, попрощавшись,
розходимось. Ніч - чорна мушля,
ті самі зорі в ній, що завжди,
той самий захват серце душить.
Тоді, чужі дрібній прикрасі,
слова, затиснуті у горлі,
слова, гальмовані в екстазі
б’ють, мов джерела животворні.


Пісня про ізгоя

Чи ви знаєте пісню вигнанчу,
чи ви чули коли вже її?
Наболілу, бунтарську й підданчу,
що в ній туга, розпука і їдь.

Ох, зворушення в серці заплаче,
не дає говорити мені.
Чи ви знаєте думи бурлачі,
з криком болю замовклим на дні?

Безпощадні, отруйні, зловісні,
крик зневіри лунає із дна.
Та моєї не бійтеся пісні,
хай до серця промовить вона.

Хоч ці строфи похмурі, зловісні,
та одначе не збавлять вас сну.
О, моєї не бійтеся пісні,
хоч словами-бичами вас тну.

Світ великий, безмежний, широкий,
не обняти думками його.
Де задержить утомлені кроки
всім байдужий, недужий ізгой?

Світ безкраїй, безмежний, широкий,
має тисячі, тисячі міст.
Де задержить утомлені кроки
занімілий, задуманий гість?

Світ багатий, розкішний, привітний
має тисячі, тисячі міст.
Та одначе є люди самітні,
мов заблукані птахи без гнізд.

О, не витримав стільки би другий,
він надію поніс у душі.
Хай його відцуралися други
та покинули товариші.

Відійшли, не лишився з них жаден,
залишили самого в журбі.
Кожний день, кожна ніч силу краде...
І все сам, і все сам у юрбі.

Хоч надія у серці не гине,
на чолі незатерте тавро:
це чужинець, чужинець, чужинець,
хто його привітає добром?

Хто його привітає як друга,
хто поможе, поможе йому?
Тільки посміх, погорда, наруга...
Лиш байдужність він знайде німу.

Стільки правд, стільки діл є оманних.
Хоч на світі багато людей
нещасливих, сумних, безталанних,
він між ними самітно все йде.

Лиш затиснеш з впертістю жмені,
в них ще сила палка, молода.
Щораз слабші та слабші легені...
І заглянула в очі нужда.

У гарячці чоло, у пожарі,
повне гострих, відкривних думок.
На чужиннім, гладкім тротуарі
заломився паломника крок.

Туги серця слова не повторять,
все даремне, даремне на біль.
Чуже місто, чужа санаторія...
І лиш подув далекий із піль.

Тільки подув далекий приносить
свіжий запах німої землі.
Вже цієї мандрівки є досить,
цих блукань в безпросвітній імлі.

Вже спочине, спочине, спочине,
наближається всьому кінець.
Привітання з його батьківщини
принесе легкокрилий гонець.

Привітання землі материне
хай почує останній ще раз.
Хай думками в минуле порине,
бо забути, заснути вже час.

Давлять груди німі, білі стіни
та шпитальна, примар повна ніч.
Хтось надходить, хтось стукає в сіни
Глухий кашель і з уст кровотіч.

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
відітхнула глибоко земля.
Ще останній, придавлений шепіт:
- Я вертаюсь, Вкраїно моя.


Молитва

Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем

Навчіть мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.

Навчіть мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.

Хай сонце - прабог всіх релігій -
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.

Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.


Схід сонця

Страшне вино ночей доспілих
по вінця в черепі хлюпоче.
Буджуся сонний, неспокійний,
і місяць чавить мої очі.

Та раптом чую: вище, тонше,
стрункіше дзвонить ясна синь.
Драконе місяцю, загинь!
Ось білий бог ізходить - сонце.


Зелена віра

Зелений бог рослин і звірів
учить мене п’янкої віри,
релігії ночей весінніх,
коли прапервні у кипінні,
у вічній зміні все незмінні.
(Релігії ночей кипучих,
коли гримлять рослинні тучі).

Зелений бог буяння й зросту
зітре на попіл мої кості,
щоб виростало, щоб кипіло
п’янких рослин зелене тіло.

Хто ти, що клониш чола куряв,
вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?

Підготував Богдан Гордасевич

Богдан-Ігор Антонич


ПРИВІТАННЯ ЖИТТЯ

І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає й меж не має й нас німить.

Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми — ланцюга поодинокі звена,
ми — відтинок малий зі стрічки часу.

Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.

Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.

Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на життя порозі.

Вітай життя! Що біль даєш, і щастя,
і красу, і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.
Вітай життя! І на привіт тобі я понесу
м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.

http://blog.i.ua/user/853169/376706/


ДО 100-РІЧЧЯ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИЧА (1909—1937)

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонич.
У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.
Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. 22 січня об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» ускладі УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.
Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.
У 1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням».
Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.
У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність — слов'янська філологія);
З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».
У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».
Видужування після операції у 1937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.
Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.
«Зелена євангелія» — це книга природи «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі, що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих. що їх оспівував Шевченко —
(«Вишні»)
він пожартував або впав у якусь хворобливу уяву. Для Антонича — це досить серйозна світоглядна заява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію, пам'ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самого себе, решту він свідомо успадковує від попередників. Те, що бачить Антонич у вірші «Вишні» стосується і минулого, і майбутнього. Поет применшує власні амбіції (всього лиш «хрущ» на «Шевченкових вишнях»), а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він як поет ще має що сказати.
Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми
і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
(«Пісня про незнищенність матерії»)

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням.
Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:
Я жив тут. В неоліті...
може, ще давніше...
Мої малюнки буйволів
замазав місяць.
(«Праліто»)
В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, що джерело усіх слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжується життя. Земля і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтих подобах близька й вічна, вона ховає таємний глузд існування, а небо, цей світ над нами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але й небесна перспектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної вілли» назавжди залишиться закритою книжкою:
Стіл ясеновий, на столі
слов'янський дзбан, у дзбані сонце.
Ти поклоняйся лиш землі,
землі стобарвній, наче сон цей!
(«Зелена євангелія»)
Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.
Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.
У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого — це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютну істину.
Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.
Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.

ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».



І ще раз про ювіляра:

Біографія

Богдан-Ігор Антонич народився у с. Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер - територія Польщі) в родині священика Василя. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина.
Початкову освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки. Антонич почав писати вірші ще дитиною. Він продовжував писати їх в середній школі, але тому, що школа була польська і що він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані по-польськи.
Упродовж 1920-1928 навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. "На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови" (М. Кудлик, однокласник Антонича).
Протягом 1928-1933 Антонич - студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність - польська філологія). Серед викладачів Антонича були літературознавці В. А. Брухнальський, Є. Кухарський, славіст В. Ташицький, філософ К. Твардовський, мовознавець Є. Курилович та ін. Антонич брав активну участь у роботі семінарів професорів Г.К. Ґертнера (польська мова), Ю. Кляйнера (польська література) та Я. Янува (українська (руська) мова та література), під їхнім керівництвом писав наукові роботи.
Ще під час навчання в університеті Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства "Прихильників освіти", наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.
Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він розміщував поезії у багатьох періодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчість і важкий процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав рецензії; на сторінках преси сперечався про політичні та громадські справи; публікував сатиричні фейлетони та пародії, в яких виявив гостру дотепність. Вів літературну хроніку у часописі «Дажбог».
Крім того, він випробовував свої сили у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новела «Три мандоліни» та великий фрагмент повісти, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібретто до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький.
Проводив редакторську діяльність, деякий час редагував журнал «Дажбог» і разом з Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, і мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.
Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного запалення апендициту та наступного перитоніту, котрий лікарі все-таки здолали, перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало.
[ред.] Визнання
меморіальна дошка на батьківщині в Новиці

Похований у Львові на Янівському цвинтарі. Після його смерті та входження Західної України в склад УРСР Антонич, як аполітичний поет-містик, був заборонений; інтерес до нього виник лише в 1960-і роки в українській діаспорі, а потім й у СРСР. Його вірші перекладені багатьма мовами. У 1989 році у Львові встановлена меморіальна дошка на Городоцькій вулиці, буд. 50, де він жив. Меморіальна дошка Антоничу встановлена й на його батьківщині в Новиці (Польща).
[ред.] Твори

Поетичні твори:

* Привітання життя: книжка поезій. Львів, 1931;
* Велика гармонія (збірка друкувалась 1932-33 рр. у періодиці; повністю надрукована 1967 р.);
* Три перстені: поеми й лірика. Львів, 1934;
* Книга Лева. Львів, 1936;
* Зелена Євангелія. Посмертне видання. Львів, 1938;
* Ротації. Посмертне видання. Львів, 1938;
* Низка поезій поза збірками;
* Лібрето до опери "Довбуш" (у двох редакціях);
* Поетичні переклади (Ашіль Мільєн, Владислав Белза, Ярослав Врхліцький, Густав Фальке, Райнер Марія Рільке).

Прозові твори:

* На другому березі (незакінчений роман);
* Політик (сатиричний гротеск);
* Три мандоліни (новела);
* Окремі твори у фрагментах.

Літературно-критичні статті:

* "Національне мистецтво"
* "Між змістом і формою"
* "Становище поета"
* "Як розуміти поезію"
* "Сто червінців божевілля"

Зібрання творів:

* Антонич Б. І. Перстені молодості: До тридцятиліття від смерті поета (1909–1937) / Підгот. текстів, упоряд., приміт. та критико-біогр. нарис М. Неверлі. — Пряшів: Слов. пед. вид-во в Братіславі. Відділ укр. літератури в Пряшеві, 1966. — 371 с.
* Антонич Б. І. Зібрані твори / Зредагували С. Гординський і Б. Рубчак. — Нью-Йорк, Вінніпеґ: Слово. Об’єднання Українських Письменників в Екзилі, 1967. — 400 с.
* Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність матерії: Поезії / Упоряд., вступ. стаття і примітки Д. Павличка. — Київ: Рад. письменник, 1967. — 451 с.
* Антонич Б.-І. Поезії / Редкол.: В. В.Біленко та ін.; Вступ ст. М. М. Ільницького; Упорядкування, примітки і словник Д. В. Павличка. — Київ: Рад. письменник, 1989. — 454 с. — (Б-ка поета).
* Антонич Б.-І. Твори / Ред.-упоряд. М. Москаленко; упоряд. Л. Головата; авт. передм. М. Новикова. — Київ: Дніпро, 1998. — 591 с.
* Антонич Б.-І. Велика гармонія: (Модерністична поезія ХХ ст.): Для ст. шк. віку / Упоряд., передм., прим. Д. В. Павличка; [Худож. оформ. М. С. Пшінки, А. О. Лівня]. Фронтиспіс О. Л. Кульчицької. — Київ: Веселка, 2003. — 350 с. іл. — /Шк. бібліотека/.
* Антонич Б. І. Три перстені / Передмова М. Ільницького; Упорядкування, підготовка текстів, наукове та літературне редагування, пошук архівних матеріалів Д. Ільницького; Художнє оформлення, макет, комп'ютерна верстка, художнє фото та фотокопіювання архівних матеріалів Р. Романишин та А. Лесіва. — Львів: Літопис, 2008. — 128 с.

Переклади поетичних творів Б. І. Антонича:

* Антонич Б. І. Три перстені. Зелена Євангелія: Поезії / Пер. З. Й. Левицького; Худож. оформл. Б. Р. Пікулицького. — Львів: Каменяр, 1994. — 271 с. — Укр., рос.
* Антонич Б.-І. Знак Лева / Упоряд. і вступ. стаття М. М. Ільницького; Худож. Л. В. Прийма. — Львів: Каменяр, 1998. — 253 с.: іл. — Укр. і пол.
* Антонич Б. І. [Поезії] // Сто років юності: Антологія української поезії ХХ ст. в англомовних перекладах / Упоряд. О. Лучук і М. Найдан. — Львів: Літопис, 2000. — С. 262-271.
* Антонич Б.-І. Велика гармонія / Пер. з укр., передм. від перекладача і приміт. М. Найдана. — Львів: Літопис, 2007. — 118 с. — Укр. і англ. мовою.

[ред.] Література
Братній проект Вікіцитати містять висловлювання, автором яких є: Антонич Богдан-Ігор Васильович

* Андрухович Ю. І. Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук: рукопис. — 167 с.
* Богдан Ігор Антонич: покажчик друкованих матеріалів та автографів до 80-річчя з дня народження / Укладачі Т. Ю. Кульчицька, Н. І. Грайцер; наук. ред і вступ. стаття М. М. Ільницького / Академія Наук Української РСР. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. — Львів, 1989. — 140 с.
* Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті, есе, спогади, листи, поезії / Упоряд. М. М. Ільницький, Р. М. Лубківський; Передм. Л. М. Новиченка. — Львів: Каменяр, 1989. — 430 с.
* Гординський С. Богдан Ігор Антонич: його життя і творчість // Антонич Б. І. Зібрані твори / Зредагували С. Гординський і Б. Рубчак. — Нью-Йорк, Вінніпеґ: Слово. Об’єднання Українських Письменників в Екзилі, 1967. — C. 7-26.
* Ільницький Д. Літературознавчі погляди Богдана-Ігоря Антонича // Слово і Час. — 2006. — № 12. — С. 35-43.
* Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості. — Київ: Радянський письменник, 1991. — 207 с. — (Серія «Час і доля»).
* Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. — 1992. — № 9. — С. 83-93.
* Старовойт І. Богдан-Ігор Антонич. УСЕ для школи. Українська література. 10 клас. Випуск 8. — Київ-Львів, 2001. — 62 с.
* Стефановська Л. Антонич. Антиномії. — Київ: Критика, 2006. — 312 с. — (Критич. студії).
Джерело: http://uk.wikipedia.org


Создан 05 окт 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником