"Іторія Русів" - обговорення праці.

 
 

"Іторія Русів" - обговорення праці.

1. ІВАН КРИП’ЯКЕВИЧ; 2. ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК; 3. Різне; 4. Николай Полетика "Вoспоминания"



ИСТОРІЯ РУСОВЪ или Малой Россіи - http://litopys.org.ua/istrus/istrus02.htm


Іван КРИП’ЯКЕВИЧ
ІСТОРІЯ РУСІВ

[Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. Львів, 2001. — С.167-171. Текст статті подається зі збереженням тогочасного правопису.]

Історія Pyciв — се найславніший памятник українського літописання XVIII в. Вона стала голосна вперше на Лівобережній Україні в 1830-их роках під назвою літопису білоруського архиєпископа Юрія Кониського. Переходила з рук до рук по панських дворах потомків козацької старшини, всі зачитувалися в ній, всіх чарувала своїм живим викладом, горячим патріотизмом, сміливістю поглядів. На жаль, не знаємо нічого певного про автора сього цінного твору. Кониський не був її автором, — його ім'я поклав літописець у передмові свойого твору тільки тому, щоби закрити своє прізвище. Новіші дослідники дійшли до погляду, що автором Історії Русі є правдоподібно Григорій Полетика.

Полетика родився 1725 р., учився у київській академії, де його учителем був Юрій Кониський, потім став перекладчиком в Академії Наук і Св. Синоді в Петербурзі і там прожив більшу частину свойого життя. Щойно під старість вернувся на Україну, до своїх маєтностей в лубенськім полку — але часто їздив до Петербурга і там умер 1784 р. Полетика знав кілька мов, зложив і видав друком переклади творів грецьких письменників Ксенофонта і Епіктета, зібрав велику бібліотеку. Особливо цікавився минулим України і до української історії приготовив багато матеріалів, — може бути, що він саме є автором Історії Русів.

Історія Русів не є науковою історією, такою, як ми тепер сього вимагаємо. Автор не знав багато важних подій, які є тепер в кожнім підручнику історії України; деякі справи він уявляв собі цілком хибно, а не раз і перекручував самовільно ріжні події і переказував їх так, як йому подобалося. Він не дбав зовсім про те, щоби в його історії всі подробиці були вірні. Мав він у свойому творі цілком иншу мету.

Він бачив, що до того часу ніхто не написав історії України, в якій змагання українського народа були б зображені вірно і справедливо. Тоді про Україну багато писали поляки, але вони відносилися до українців з погордою і старалися нас принижувати. Польські історики, читаємо в Історії Русів, оповідають, що ніби український нарід був усе в підданстві у поляків, стараються закрити славні його діла, кидають на українців всякі обиди і клевети. Але не ліпше пишуть і українські історики. Вони не знають добре минувшини свойого народа, пишуть на основі польських історій, і оповідають нпр., що польські королі заселили пусті землі над Дніпром ... Самі зменшують славу свойого народа!

Наш автор ставить собі отже як мету: віддати всьому народові і його проводирям за їх змагання і геройство належну справедливість. Він старається за всяку ціну підняти добре імя України перед чужими і перед своїми, вказати на здобутки і заслуги українського народа, змалювати образ минувшини гарно і блискучо, щоби привернути Україні заслужену славу і пошану.

Ся провідна ідея в Історії Русів виступає всюди виразно і ясно. Загальний хід історії України зображений тут коротко в такому поділі: 1) Україна спершу, за княжих часів, була самостійною державою; 2) для оборони від татар увійшла в союз з Литвою і Польщею на основах рівности; 3) з причини польських переслідувань Україна вийшла з того союза і увійшла у звязь з Московщиною, знов на основах рівноправности. При кожній добі старається автор дати докази на те, що Україна все була вільною державою і все мала свою високу культуру.

Про словянські і княжі часи в Історії Русів є небагато. Але наш історик звертає увагу на старі слов'янські назви ріжних опустілих городів, написи на памятниках, назви рік, гір і ин. на доказ, що українці від віків замешкували свою землю. Він підносить й те, що Україна є старша культурою від Московщини, що і назва "Русь" перейшла з України до москалів, і Київ скорше став християнський, так, що українські обряди були зразкові для Московщини.

Могутню княжу державу зруйнували татари. Щоби оборонитися від диких наїздників, українці з'єдналися з Литвою, потім з Польщею. Але cе не було ніяке підданство. Український нарід увійшов у звязь з своїми сусідами як вільний і свобідний, на основі прав і привілеїв, які забезпечили йому чужі володарі. Вищі уряди на Україні мали дальше потомків українських князів, як нпр., Острожські; потім з поміж українських вельмож нарід почав вибирати собі гетьманів.

Але пізніше союзники почали ламати права України. Почалася епоха страху і знищення,- український нарід мав випити таку гірку чашу, якої навіть в часи Нерона не всі христіяне зазнавали. На Україну наслано чужих урядників, городи зайняли чужі ґарнізони, почалися грабіжі, побої, муки і насильства ... Нарід жив у важкій неволі. Визначні люде з-поміж шляхти не могли перенести тих переслідувань, кидали давню віру, відрікалися народности ...

Тоді приходить повстання Богдана Хмельницького. Гетьман так промовляє до козаків: "Ми підняли зброю не для якоїсь користи, або пустої слави, а тільки для оборони нашої батьківщини, життя нашого і життя дітей наших! Всі народи, що живуть у світі все боронили і вічно боронитимуть своє істнування, свободу і власність ... Чого ж браття бути нам без чуття і тягнути важкі окови рабства у дрімоті і соромному невільництві у власній ще землі нашій? Вороги все відняли у нас честь, право, власність і саму свободу мови і віри нашої; залишається при нас одно життя, але й воно безнадійне і не виносиме нам самим, і яке ж це життя, як воно виповнене горем і страхом і безнастанним одчаєм? Предки наші, як єдналися з сусідами, прийшли до них із своєю природною землею, з своїми городами і селами, навіть зі своїми законами, з усім, що потрібне в життю. Вони нічого не дали нам , ні за один гріш, а заслуги наші і предків наших, зроблені для поширення їхнього королівства, відомі всій Европі і Азії!... Та за пролиту за них кров нашу і за убиті на полях боїв тисячі і тьми війська нашого вони нагороджують нас одною погордою, насильством і тиранством всіх родів. І як ви, браття і други, не чуєте згірдних імен, які вороги надали вам, тобто імени хлопа і раба, то згадайте хоч недавні жертви предків наших і братів ваших, замучених найбільшим, нечуваним варварством ... Всі ті мученики, замучені за свою батьківщину, за свободу і віру нашу, кличуть до вас із могил своїх, жадають за кров пімсти і зазивають вас на оборони Батьківщини нашої".

Навели ми се місце в цілості як зразок стилю Історії Русів спосіб міг відчути і висловити страждання народа тільки великий патріот!

Успішне повстання дає почин самостійній українській державі, але невдовзі знов Хмельницький, присилуваний обставинами, входить у звязки з Московщиною.

Союз складений на правах рівности — Україна у всьому є рівноправна з Московщиною. Але союз сей трівав недовго. Царі зломили договір і почали нищити вольности України. Українці знов повстають проти Росії, під булавою Мазепи. "Московський цар, що є непримиримим ворогом усіх народів в світі і бажає покорити їх під своє ярмо, кинув і козаків під своє ярмо, касує і віднімає всі ваші права, свободи, утверджені святочними умовами ... Бо відомо всьому світові, що український народ був спочатку самодержавний, тобто залежний сам від себе і з'єдинився з Московщиною добровільно"... Такі слова вкладає Історія Русів в уста Карла XII, шведського короля. Подати таку критику відносин Москви до України — се була незвичайна відвага, бо ж се був кінець XVIII в., часи, коли Росія держала вже Україну під важким ярмом. Автор Історії Русів, очевидно, дуже болючо відчував поневолення України.

Такий є загальний хід української історії в зображенню Історії Русів Автор історії є свідомим державником. На першому і головному місці свойого розгляду він ставить державу. В ріжних місцях він призадумується над тим, яким способом можна добути й удержати державу. Український нарід добув собі державу завдяки цінним національним прикметам, особливо завдяки своїй хоробрости. Важною підпорою держави він уважає військо. "Се безсумнівне, що кожний нарід повинен мати своїх вояків і то необхідно із самого себе, щоби доручити свою долю і безпеченство не чужому, а свойому війську; робити инакше — се так само, як заставити каню стерегти голуби, або вовків стерегти вівців". Від уряду автор жадає, щоби був звязаний інтересами з народом і тим способом добував собі симпатії. "Всяке правління насильне і тиранське ніколи не було сильне і трівке, але як щось силуване і не скріплене взаїмними інтересами і радою, все руйнувалося і з галасом падало". Від усіх членів нації автор домагається, щоби "трималися однодушної згоди і братерської дружби, без чого ніяка держава і ніяке громадянство не може стояти".

Історія Русів, така жива, палка і навіяна патріотизмом, мала незвичайний вплив на українську інтеліґенцію 1830-1850-их років. Згадує про неї Тарас Шевченко в свойому оповіданні "Близнюки", де описується панський двір: "Літопис Кониського у розкішному переплеті лежав постійно на столі і все розкривав його Никифор Федорович, кілька разів перечитував її"... Те саме оповідає Олександр Кониський у своїх споминах: рукопис Історії, переписаний його батьком на синьому папері, уважався найбільш дорогоцінною книгою. Історія Русів мала великий вплив на літературні твори половини XIX в.: так під її впливом зложений Тарас Бульба Гоголя, перші історичні твори Тараса Шевченка, деякі твори Гребінки. Також визначні українські історики (Микола Маркевич, Костомарів) не могли опертися її чарові.

В новіші часи помічено в Історії дещо помилок і видумок, тому не можна уважати її достовірним історичним джерелом. Але ціна і вартість Історії Русів в чому иншому — в її сміливих політичних поглядах і незвичайному патріотизмі. Через сі свої прикмети Історія Русів все буде мати почесне місце в українськім письменстві.


Життя і Знання 6 (1928) 175-177.


НЕРОЗГАДАНІ ТАЄМНИЦІ «ІСТОРІЇ РУСІВ»



Є твори, доля яких в особливій суспільній заангажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду. Такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію; зрештою, зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі на Україні з'являються два епохальні твори, які для самооздоровлення нації мали виняткову вагу: «Енеїда» Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, та «Історія Русів», яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства при допомозі історіософічного трактату, що мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже починали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння, щоб спинити, зрештою, черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім'я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія — не історія, отже, мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного, даючи при цьому підлеглому племені ніби вищу ласку: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправнення його панівної верхівки з панівною верхівкою пануючих, але тільки при умові повного його відречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення; простіше кажучи, зрівнявши чини верхівки обох народів, щоб надалі не було між ними ніякої різниці («никакой розни»). Перед українськими верхами суспільства така звада поставала не раз: у менш виразній формі, коли українська аристократія ставала аристократією Великого князівства Литовського; вдруге — коли вона стала складовою частиною польського шляхетства; і втретє — коли їй запропоновано було стати частиною і шрубом російської імперської машини. Народ при цьому, в другому і третьому випадку, обкладався жорсткими законами та гнітом, який чинився перш за все зусиллями власного у вищеозначений спосіб зденаціоналізованого панства і перетворювався мало не в рабів. Цей процес, з одного боку, витворював стан численних перекинчиків, яким справа нації, власної землі й народу ставала цілком байдужа, а першорядне значення починали мати шкурницькі інтереси власного збагачення; з другого боку, не бракувало й таких, які хотіли поєднати хворе із здоровим, тобто, включаючись у гонитву за чинами й маєтностями, зберігали в законних межах свій патріотизм та самосвідомість, а з третього боку, виникала й хвиля самооборонна. У XVI — XVII столітті самооборона зосереджувалася на питаннях віри й вільностей; ця боротьба, зрештою, вилилася в численні козацькі повстання, верхом яких стало повстання Богдана Хмельницького; самооборона ж у XVIII столітті перейшла із політичних сфер у культурні, а коли вичерпалися можливості політичної боротьби, — виключно у сфери культурні. І однією з найвизначніших пам'яток такої самооборони й стала «Історія Русів».

Біля цього твору багато таємниць, над якими ламали голови немало вчених, але розгадати їх і до сьогодні не вдалося: де і коли твір, був написаний, хто його автор, які джерела його, ідеологію якого середовища він відбивав, чому він написаний російською мовою, де подівся автограф і тому подібне. На деякі з цих питань було дано більш-менш задовільну відповідь, а на інші — ні.

Перша таємниця — це факт виявлення «Історії Русів» і введення його в суспільний ужиток. Історія ця майже детективна. За свідченням М. Ханенка, рукописа уперше було знайдено близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії 1, що належало небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Знайшли твір члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія — описувачі бібліотеки. Вони показали його родичеві О. Безбородька (помер 1799 року), губерніальному маршалкові С. Шираєві, і той наказав зробити копію для себе. Рукопиє, як спадщина, перейшов разом із бібліотекою до князя Голіцина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиш-Каменського і для С. Бодянського, а може, ще для декого. З цих копій «Історія Русів» ніби й поширилася, а доля автографа залишилася невідомою, можливо, він був знищений для того, щоб таємниця авторства не була розгадана. Історія, здавалося б, ясна: з неї випливає, що рукопис, який перейшов до князя Голіцина і був автографом, таємницю якого певна група людей чи родичів автора воліли не розкривати. Однак є кілька обставин, які дозволяють нам сумніватися, що в м. Гриневі було знайдено саме автограф. Річ у тім, що один із списків «Історії Русів» потрапив у Львів, і цей список написаний на папері з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: «История малороссийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в ... годе, переписана в 1818 году». Потрапив рукопис до Галичини так: наддніпрянець Яків Пугач подарував цю копію в 1872 р. В. Ганкевичу, той — О. Партицькому, відомому галицькому історику, останній — К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукописа в 1890 році до бібліотеки товариства «Просвіта» 2. Факт надзвичайно цікавий, він безсумнівно свідчить про те, що «Історія Русів» мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні за десять років. Інший рукопис відсуває цю дату ще далі. Друга копія твору дісталася до Національного музею у Львові з Вільно через Івана Луцкевича під заголовком «История Руссов, или Малой России» — цей список написано на папері з водяним знаком 1814 року. Знаьмо також і факт, що бібліотека колишнього «Императорского общества истории и древностей российских» при Московському університеті мала копію з 1824 року, звалася вона «История Руссов, или Малой России». Збереглася також звістка, що в 1853 році український письменник та вчений Олександр Кониський у дідича Іскри на Золотонощині бачив копію «Історії Русів» на папері з водяним знаком 1809 року 3. Цих фактів цілком досить, щоб доказати: «Історія Русів» копіювалася вже у другому десятилітті XIX століття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневі, міг зовсім не бути автографом; копіювався він і в 30-х роках, але тільки факт відкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсації, спричинивши до моди на цей твір. Другий висновок: коли гринівський список не був автографом, то й усі гіпотези навколо нього, що постали потім (ми про них розкажемо), безпідставні, тобто можемо тільки припускати, що він писався рукою автора. Цікаво відзначити ще й те, що до 1828 року «Історія Русів», очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймні до 1822 року, — про це свідчить факт, що вона не була відома Д. Бантиш-Каменському при першому виданні його «Історії Малоросії», зате в другому виданні 1830 року (цензурний дозвіл цього видання позначено 1829 роком) вказується як на одне із джерел, тобто Д. Бантиш-Каменському «Історія Русів» стала відома тільки після відкриття в Гриневі. І справді, саме після цього відкриття фіксуємо велике поширення твору серед публіки, численні переписи його почали ширитися принаймні після 1828 року. М. Максимович свідчить, що в 30-му році «Історія Русів» була вже в ходу, в численних списках» 4, а А. Майков у «Журналі Министерства народного просвещения» (№ 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами «Історії Русів» у статті з приводу «Полтави» О. Пушкіна, надрукованій в «Атенеї» в 1829 році. На гадку А. Майкова, з «Історією Русів» О. Пушкіна познайомив саме М. Максимович. Уривки з «Історії Русів» з'являються в «Запорожской старине» І. Срезневського в 1834 році: тут уміщено з «Історії Русів» «Повість Кониського про хід смерті Наливайка», «Повість Кониського про хід Брестського собору», «Сказання про гетьмана Гулака». Загалом «Історія Русів» у цей час вплинула на багатьох письменників, про це оповімо далі, тут же нас цікавить сам факт масового поширення твору.

Друга таємниця книжки — час її написання. Василь Горленко вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками 5, хоч вище подані факти про поширення «Історії Русів» в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад — то, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа — 1769 рік, дата береться з самого тексту «Історії Русів», бо твір закінчувався так: «На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає» (с. 257 за першодруком). Але цю дату дослідники вважають облудною, вжитою з конспіративною метою, щоб .сховати автора. Зокрема, заперечив її А. Єршов , він вказав, що в творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році; безсумнівно, користувався автор «Коротким літописом Малої Росії», який видав В. Рубан у 1777 році. На сторінці 257 йдеться про знищення «Румянцевського опису» — це могло статися в час глухівської пожежі 1784 року, інша частина опису була знищена в 1776 — 1778 роках. Згадується в «Історії Русів» Тмутараканський камінь, а його знайдено в 1792 році. На сторінці 252 автор пише, що царювання Катерини Другої «довготривало продовжувалося» — так могла писати людина в кінці 80-х — на початку 90-х років XVIII століття. А. Яковлів у статті «До питання про автора «Исторіи Руссов» 7 додає ще такі помічення: на с. III натякається на розділ Польщі — перший був 1772 року, третій 1795-го. Згадується в «Історії Русів» акт секуляризації монастирів — це сталося 1786 року. В двох місцях автор ужив слово «революція» — це могло статися після Французької революції 1789 — 1794 років, так само слово «патріот» (с. 122). Ці дані відносять написання «Історії Русів» до 90-х років XVIII століття, що найвірогідніше, хоч деякі дослідники кладуть цю дату на початок XIX століття. Визначити цю дату конче важливо, бо, по-перше, нам треба знати, якого часу сама пам'ятка, по-друге, погляди якої групи суспільства вона відбивала, а по-третє, — це має кардинальне значення при розшуках автора. Коли твір написано у XVIII столітті, то відпадає гіпотеза В. Горленка про авторство В. Полетики чи інших дослідників, які твердили, що Г. Полетика почав, а В. Полетика твір закінчив; а коли прийняти дату 1769 рік, то від авторства треба відкинути і О. Безбородька, якому було тоді 22 роки.

Ми прийшли впритул до ще однієї, чи не найбільшої, таємниці «Історії Русів» — хто її написав? Автор мав підстави ховати своє ім'я і зробив ряд конспіративних заходів, притому так вдало, що його таємницю, можна сказати, не розгадано й досі, хоч це питання вирішувалося не одним серйозним дослідником. Воно складне, тож спробуємо в ньому розібратися.

Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета, автора поетики, драми, філософа, було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках «Історії Русів»; чи це зробив сам автор для конспірації, чи переписувальники, можемо тільки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського (хоч той історичні твори писав, зокрема «Историческое известие о Белорусской епархии» — видав В. Рубан в «Любопнтном месяцеслове» в 1776 році), скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до «Історії Русів», до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорієві Полетиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі «вправними людьми, що з'ясували потрібні свідоцтва з ученими мужами Київської академії і з усякими знаменитими монастирями». В. Горленко бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, але й дотримано одну із вимог до історіографії, власне, риторичного мистецтва, як це викладалось у Київській академії, тобто автор мав обов'язково шукати для свого твору підкріплення авторитетів 8. Отже, загалом текст «Історії Русів» не дає ніяких підстав вважати Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Полетиці готовий твір. До речі, це саме фіксується в передмові до «Короткого літопису», виданого В. Рубаном, але, ясна річ, не «Історію Русів» він передавав Г. Полетиці, а тільки «Короткий літопис», який, в свою чергу, став одним із джерел «Історії Русів», що доведено вченими безсумнівно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цілком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття «Про козаків придніпровських»), вказавши те, що ми написали вище: тобто що Г. Кониський передав Г. Полетиці «Короткий літопис». Цей літопис був доповнений додатками, що їх написав О. Безбородько. Заперечив М. Максимович і авторство Г. Полетики і прийшов до висновку: «Мені здається, що «Історія Русів» складена невідомим для нас автором, що сховав своє ім'я за двома українськими знаменитостями, щоб сказати в передмові, що історія, яка пройшла крізь ці уми, мусить бути певною» 9. Отже, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.

Складніше питання з Г. Полетикою, бо той справді працював над якоюсь історією України, про що свідчить лист Н. Кондоїді до Григорія Полетики: «Про історію вашу без усякого винятку повідомлятиму в надії, що ся праця ваша в кожному добророзумному росіянинові збуджуватиме чудове задоволення і відмітну до Вас пошану» 10. Але Г. Полетика не закінчив роботи, як про це свідчив його син, а тільки її накреслив. Василь Горленко вважає, що «Історію Русів» написав таки син Григорія — Василь Полетика, що видно з його листування із А. Чепою, бо той таки збирав факти з української історії і написав чи збирався писати власну історію, про що прямо заявляє: «Накреслення якої було його (батька. — В. Ш.) і нарешті стало моїм предметом». Це писано в листі 1809 року. В. Горленко вважав, що «Історія Русів» була закінчена, як ми вже згадували, в 20-х роках XIX століття, хоч ми не маємо жодних фактів, що історія, яку хотів писати батько, а написав син Полетика, таки справді існувала. Зрештою, в архіві та паперах обох Полетик не знайдено жодної написаної чи початої історії, хіба рукописи записок на історичні теми. А. Яковлів докладно проаналізував суспільні та історичні погляди Г. Полетики та автора «Історії Русів» і, як на мою думку, переконливо довів, що ці погляди не були ідентичні, а ще докладніше це показав М. Возняк у монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика», яку ми вже цитували. На сьогодні можемо вважати це питання також розв'язаним, хоч цієї гіпотези дотримувалися такі авторитети, як О. Лазаревський чи В. Іконников. Так само відкинуто гіпотезу про авторство Василя Полетики. Зрештою, суспільні та історичні погляди В. Полетики були ідентичні до батькових, тобто різнилися від поглядів автора «Історії Русів», що також переконливо довів у своїй статті А. Яковлів. Отже, і гіпотеза про спільне написання твору батьком та сином Полетиками також не має під собою достатніх підстав.

І тут виникає чи не найсерйозніша гіпотеза: про авторство Олександра Безбородька. Вперше думку про це висловив М. Слабченко 11, подавши такі аргументи: рукописа знайдено в маєтку Безбородька, автор «Історії Русів» дослівно переписував із «Короткого літопису», виданого В. Рубаном у 1777 році і дописаного таки О. Безбородьком. Останній листувався з О. Кониським і брав участь у війні 1769 року з турками. Цю гіпотезу підтримав професор П. Клепацький 12. На доказ авторства О. Безбородька він подав листа того до батька від 1 серпня 1776 року з Петербурга, в якому син просить батька прислати матеріали до історії України та «історії малоросійські літописні». «Ці книги тим потрібніші, — пише він, — бо знаходяться люди, які хочуть видати історію малоросійську і надрукувати переклад Статута». Через рік В. Рубан, як ми вже вказували, надрукував «Короткого літописа», в передмові до якого написав, що «записки сі короткі літописні з 1506 по 1734 рік... дістав я від преосвященного Георгія, єпископа могилівського», а доповнені вони були по 1776 рік «нинішнім київським паном полковником, який перебуває при його імператорській величності для прийняття чолобить Олександром Андрійовичем Безбородьком, мужем у знанні вітчизняної історії відомим і здатним, до дієписань достатньо уталаненим». Отже, документи О. Безбородько просив для цієї роботи — це була, зрештою, перша праця його як історика. Приславши її батькові, син пише в листі від 31 березня 1778 року між іншим про потребу витягувати із забуття «славу і честь предків наших» і повідомив таке: «Сей твір служить тепер керівництвом до знаміреного нами видання (підкреслення моє. — В. Ш.) повної «Малоросійської історії», в якій, звичайно, всі помилки літопису буде виправлено, як тільки встигнем зібрати всі потрібні нам звіщення. Вправляючнсь у вільний від інших справ час цією приємною для мене працею, я благословляю дбання ваше милостиве батьківське в юності моїй щодо приведення мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній трапилися. Велике й цілковите буде моє задоволення, коли я досягну успіхів у цій, яку беру на себе, праці, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними іншими випадками, які мав би я, щоб виявити своє нелицемірне дбання про своїх співгромадян». Отже, О. Безбородько збирався продовжувати свою історичну працю, притому хотів її видати, тобто мав би зважати на офіційну тодішню опінію, а «Історія Русів» аж зовсім не мала на меті стати підцензурним виданням, недаремно її автор так пильно ховав своє ім'я. Тобто прямих вказівок на те, що О. Безбородько написав саме «Історію Русів», нема в цитованому листі. Є, однак, опосередковані докази щодо авторства О. Безбородька, які зібрав А. Яковлів і які підтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнівно, використовував «Короткого літописа», виданого В. Рубаном, та доповнення О. Безбородька — ці запозичення численні, і їх вимітили дослідники 13. Літопис, виданий В. Рубаном (до речі, В. Рубан був студентом Київської академії за ректорства Г. Кониського, між ними були добрі стосунки, вони листувалися), також кінчався 1769 роком і то тому, що О. Безбородько, автор заключної його частини, вважав, що подальша історія України «належить до загальної російської історії», — постулат «загальної російської історії» вживає і автор «Історії Русів». А. Яковлів проаналізував мову О. Безбородька й автора «Історії Русів» і засвідчив їхню тотожність 14. Є цілий ряд непрямих доказів на користь цієї гіпотези: автор описує в Молдавії ті міста, в яких побував О. Безбородько, добре знає діяльність Канцелярії міністерського правління на Україні, саме воно судило батька О. Безбородька, він настроєний супроти Теплова, як і О. Безбородько; останній був прихильником правління на Україні П. Румянцева, більше того, В. Рубан присвятив свою книжку П. Румянцеву, прихильником цього правителя України був і автор «Історії Русів», але не безсумнівним (негативне ставлення до проведення «Румянцевського опису»); епізод із поміщиком м. Горська Городненського повіту, який є в «Історії Русів», на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернігівщині, що й справедливо, а О. Ббзбородько був таки з Чернігівщини. Був він близький із В. Капністом, що наближає його до патріотичного гуртка другої половини XVIII століття, що його звуть «Новгород-Сіверським осередком», прихильно поставився до проекту В. Капніста про відновлення українського війська, але не безсумнівно, бо був проти відновлення гетьманства. Все це, так би мовити, позитивні аргументи, слабкість їхня принаймні та, що все сказане може стосуватися й до іншої якоїсь особи, не тільки О. Безбородька, а, приміром, до А. Худорби, мова про якого буде далі; чимало є аргументів негативних. Не треба забувати, що О. Безбородько, хоч і виявляв український патріотизм, був високим сановником Російської держави (канцлер), тобто належав не до того прошарку освіченого українського громадянства, яке чинило опір насиллю над Україною, а до того, котрі під умови російського деспотизму приладжувалися і зберігали свій патріотизм у лояльних рамках, навіть спричинилися укріпленню того-таки самодержавства на Україні.

Загалом із тих даних, що вибрали з «Історії Русів» дослідники, можна змалювати такий вірогідний образ його автора: жив він у другій половині XVIII століття, принаймні в 1769 році мав понад двадцять років, бо брав участь у турецькій війні, значить, народився близько 1745 року, учився в Київській академії, коли в ній уже не культивувалася книжна українська мова, можливо, продовжував навчання і в Росії, належав до козацької старшини (М. Костомаров у статті «Поїздка в Батурин» побачив автора як одного з нових українських дворян катерининського часу), був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документів ні на дворянство своє, ні на землю (негативне ставлення до «Румянцевського опису»), жив на Чернігівщині, можливо, десь на Городнянщині чи Новгород-Сіверщині і, очевидно, був зв'язаний із новгород-сіверським культурним осередком, відзначався глибоким українським патріотизмом, схильністю до вільнодумства, мав широкий політичний світогляд, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства. Свій твір написав у 90-х роках XVIII століття з метою повернути історичну пам'ять в середовище тодішнього освіченого громадянства, добре знав Молдавію, південь України і Крим. Джерела до своєї праці мав принагідні й недостатні, був у курсі подій, що відбувалися на Україні в час його життя і найближчий час до народження, з власного досвіду і розповідей очевидців знав літописи Самовидця і Г. Граб'янки, знав також «Розмову Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, бо ще М. Петров помітив, що твір С. Дівовича «має деяку схожість із відомим історичним памфлетом «Історією Русів» псевдо-Кониського... і, може бути, послужив одним із джерел цієї історії» 15. Справді, тут є чимало спільного: державницька концепція, твердження, що козаки походять від козар або хозар; опис боїв під Берестечком і Білою Церквою, ніби сприятливих для козаків; подробиці про перемогу полковника Ґалаґана під Солодківцями в 1734 р. тощо. О. Оглоблин писав: «Отже, нема сумніву, що автор «Исторіи Руссов» знав «Разговор Великороссии с Малороссіей», який в рукописних копіях був поширений на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст.»16.

І тут ми не можемо пройти мимо ще однієї звістки, зафіксованої в листі декабриста О. фон дер Бріггена, написанім із села Понурівки Стародубського повіту, з маєтку його тестя М. Миклашевського до Кіндрата Рилєєва: «Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою, вона невідома, бо тільки один екземпляр її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе» 17. Обіцянка не була виконана, бо в цьому-таки році, коли писався лист, відбулося повстання декабристів, К. Рилєєв загинув, а О. Брігген був заарештований. У цьому цікавому листі є кілька місць, на які треба звернути увагу. О. Брігген сам історії Худорби не бачив і не читав її, він про те тільки чув («ставлять їй за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана», а питається: «Історія Русів» не вільно і не супроти уряду написана?»). Ця історія цінувалася на Новгород-Сіверщині, як і історія Кониського, тобто «Історія Русів»; про те, що О. Брігген «Історію Русів» читав і знав, сумніву нема, бо він збирався її навіть видавати.

Коротко про Архипа Худорбу. Він жив у селі Комані Новгород-Сіверського повіту і був шептаківським сотником. Худорби — старий козацький рід, який виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбая (Худорбія) — знатного військового товариша, але чи це мало історичні підстави, невідомо. Відомо лише, Що Худорби були козаками в Комані, навіть підпомічниками, якими вони записані в актах Румянцевської ревізії 1767 року. Один із них був у чині військового товариша — це був Михайло Омелянович Худорба, уродженець Комані, його сином був Архип, інші сини також вийшли в старшину: Опанас був корнетом, а Володимир — значковий товариш.

Архип Худорба народився між 1748 — 1750 роками, тобто приблизно тоді, коли мав народитися, за нашими підрахунками, автор «Історії Русів», був сотенним канцеляристом, під час Румянцевської комісії записаний «атестованим у сотенні новгородські старшини». З 1769 року він — сотенний осавул і, як такий, рушив у тому-таки році у Турецький похід, як і здогадний автор «Історії Русів», воював у Другій армії у 1769 — 1773 роках, був при розоренні міста Дубоссари, при облозі і взятті Бендер, взятті Перекопської лінії та Перекопа, тобто мав добре знати південь України та Молдавію, як це знав і автор «Історії Русів». У 1773 році його призначено сотенним отаманом, а з 1777 року про нього писали, що він «у комплекті при полку перебуває». Знаємо, що його представлено до чину секунд-майора. Очевидно, зі Стародубським карабінерним полком брав участь у походах О. Суворова. У 1789 — 1791 році востаннє записаний як прем'єр-майор у дворянських реєстрах. У 1799 році Худорбам було признано право на російське дворянство; можливо, це сталося ще за життя Архипа. О. Оглоблин припускає, що він помер у 1799 році. Рід Худорбів був відомий на Новгород-Сіверщині в XIX — початку XX століття. Друге припущення О. Оглоблина: рукопис історії Худорби був знищений або реквізований у 1825 році після повстання декабристів.

Але ряд дивовижних фактів змушує нас порівнювати цей твір саме із «Історією Русів». Виявляється, анонімний автор її виявляє чималий інтерес саме до історії роду Худорбів і не раз користується нагодою, щоб піднести цей рід та його заслуги, і це при тому, що Худорби аж ніяк і нічим не відзначалися в історії України.

Тут ми хочемо поставити питання: а що, коли «Історія Русів» та історія Архипа Худорби один і той же твір? Чи не був рукопис Худорби, який ніби існував в одному примірнику, автографом «Історії Русів»? До речі, його й справді могли знищити родичі А. Худорби, коли повстання декабристів було придушене і в суспільстві почалася реакція.

Розв'язати на сьогодні це питання ми не можемо, хіба що подати таку цілком гіпотезну картину. Припустимо, що історія Худорби та «Історія Русів» — один і той-таки твір. У XVIII столітті, до смерті автора (а написав його А. Худорба, коли вийшов у відставку в 90-х роках), він поширення не мав, тобто існував в одному примірнику — автор, написавши його, мав усі підстави остерігатися. Після його смерті, що сталася до 1810 року, з нього було знято кілька чи одну копію, яка чи які поширилися, саме копіїсти поставили біля твору ім'я Кониського (є копії без такого імені). Ці списки мали локальне поширення, бо йшлося про збереження нелегальної книжки. Свого ж імені автор не ставив також з конспіративних міркувань. Отже, «Історія Русів» відтоді почала існувати окремо, без зв'язку з іменем Худорби. Водночас хтось із родичів А. Худорби в 1825 році чи близько того року розкрив сусідам чи приятелям факт існування рукопису. Що то за рукопис, ніхто не знав, знали тільки, що це історичний твір і в ньому викладалися вільнолюбні думки, зокрема проти російського уряду. Чи можлива така ситуація? По-моєму, цілком, але фактів на її підкріплення поки що нема та й навряд чи вони знайдуться. Повністю ж таємниця авторства при тих даних, що їх маємо, залишається нерозгадана; відомо тільки одне: «Історія Русів» та історія Архипа Худорби між собою тісно зв'язані, і цього факту обійти увагою аж ніяк не можна.

На сьогодні маємо щодо пошуків автора «Історії Русів» таку статистику. З авторством Г. Кониського покінчено після виступів М. Максимовича. Думку про авторство Г. Полетики підтримали В. Іконников 18, Д. Дорошенко 19, М. Горбань 20. В. Горленка в тому, що твір написав В. Полетика, підтримали М. Драгоманов 21, А. Єршов 22. М. Грушевський 23, Д. Майков 24, Є. Онацький 25 висловилися за спільне авторство Григорія та Василя Полетик. Остаточно поклав край цій гіпотезі М. Возняк у книзі «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Гіпотезу про авторство О. Безбородька розробляли П. Клепацький 26, А. Яковлів 27, М. Слабченко та М. Возняк у вказаних працях. Додамо до цього, що автором «Історії Русів» називалися князь М. Рєпнін (М. Драгоманов), О. Лукашевич (М. Петровський), О. Лобисевич та інші.

«Історія Русів» — це найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII століття; не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо в 30-х роках XIX століття, коли поширився рукописно. О. Бодянський, видавець твору, писав: «При друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, зробив усі важливі і напівважливі різнослів'я, а все інше надруковане без найменшого скорочення, навіть до коми, до архаїзму» 28. Під впливом цього твору О. Пушкін написав свою «Полтаву» — вона вийшла в 1828 році. М. Возняк вважає, що поет дістав копію «Історії Русів» від С. Ширая, а В. Горленко — від М. Гоголя. Сам М. Гоголь користувався твором при створенні «Тараса Бульби». О. Пушкін високо оцінив «Історію Русів», зокрема він назвав Г. Кониського «великим живописцем» і припустив, що «серце дворянина б'ється в ньому під чернечою рясою», а з другого боку — «любов до батьківщини часто зваблює його за межі строгої справедливості». Це поет писав у статті «Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белоруссии» 29. М. Возняк вважає, що до М. Гоголя «Історія Русів» потрапила таки від О. Пушкіна — перша редакція «Тараса Бульби» була закінчена 1834 року. Загалом М. Гоголь негативно ставився до українських літописів (не вказуючи, яких саме), зокрема писав у листі до І. Срезневського 18 березня 1834 року: «Добре ще, якщо траплялися між ними з різкою фізіономією, з характером, як, наприклад, Кониський, що вирвав хоч жменьку переказів і знав, що він пише» 30. На самого І. Срезневського «Історія Русів» так само сильно вплинула. «Фальсифікати «Запорожской старини» були головним наслідком знайомства з «Історією Русів», — пише М. Возняк, — яка викликала загальне захоплення гуртка Срезневського» 31. Сліди читання «Історії Русів» помітно у віршах А. Метлинського, М. Костомарова (пізніше він ставився до неї критично) написав під її впливом загублену драму «Косинський» та ряд віршів; Є. Гребінки (поема «Богдан», повість «Ніжинський полковник Золотаренко»), а особливо Т. Шевченка. М. Драгоманов так про це писав: «Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на «Історію Русів», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів» 32. До творів, у яких видно вплив «Історії Русів» на Т. Шевченка, М. Драгоманов зараховував «Сон» («Із города із Глухова»), «Великий льох», «Іржавець», «У неділеньку святую» та інше. М. Возняк добачає цей вплив раніше, в 1839 році — в «Тарасовій ночі» 33.
Згадує «Історію Русів» Т. Шевченко у «Близнецах», навіть повідомляє про її рукописний примірник з автографом Г. Кониського, що є явним художнім домислом, свідчить він про популярність твору на Україні. «Історія Русів», — писав той-таки М, Драгоманов у статті «На захист невідомого покійника автора «Історії Русів», — була безпосередньою предтечею «Кобзаря» Шевченка, на якого самого вона, очевидно, мала справжній вплив. І якщо, як це можна бачити, наприклад, із «Записок сенатора Соловйова» («Русская Старина», 1881, № 4, с. 748 — 749), чернігівське і полтавське дворянство було одним із небагатьох, яке в 1857 р. не висловлювалось хоч проти особистого визволення селян і якщо це дворянство дало декількох діячів партії, що більше сприяла селянам у редакційних комісіях, у цьому в значній мірі треба бачити вплив «Історії Русів» 34. М. Костомаров зазначив, що «Історія Русів» «вся просякнута духом напівдворянського малоруського патріотизму, який недавно ще був у моді в середовищі малоросійської публіку» 35, а П. Куліш зазначав: «Був на світі Кониський — і своєю «Історією Русів», мов якою завісою мальованою, закрив од нас старосвітчину, аж поки Шевченко не розідрав тієї завіси» 36. Сам П. Куліш також піддався чарам цього твору, сліди користування «Історією Русів» знаходимо в повістях П. Куліша, зокрема, «Михайло Чернишенко» (Київ, 1843), де він на «Історію Русів» прямо посилається, а останнім документом захоплення «Історією Русів» була Кулішева «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», повністю залежна від «Історії Русів». Але найбільше захоплений цим твором був М. Маркевич, який, як пише В. Горленко, «цілком обібрав це джерело» — текст його «Истории Малороссии» запозичено значною мірою з «Історії Русів»; сліди цього впливу помічаємо і в «Украинских мелодиях» того-таки М. Маркевича (1831). Вплинула також «Історія Русів» і на представників «української школи» в польській літературі, зокрема на М. Чайковського, М. Гліщинського та інших; захоплений був цим твором відомий польський учений В. Мацейовський, який навіть переклав деякі фрагменти «Історії Русів»; сліди впливу твору помітно в «Choniann-i» Г. Трентовського. Займалися польські вчені й критикою «Історії Русів» (Л. Яновський), але тенденційною.

Нарешті в пізнішому часі «Історія Русів» залишила свої сліди на історичних поемах С. Руданського, в трагедії Й. Барвінського «Павло Полуботок», в «Молодому віці Максима Одинця» Олександра Кониського тощо. С. Єфремов, оцінюючи загальне значення твору для української культури, зазначив: «Исторія Руссов» була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося» 37.

Що ж собою являла «Історія Русів» як твір? Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) — документами. Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. І. Борщак назвав «Історію Русів» «історичною легендою України, політичним трактатом, втіленим в історичну форму»38. Г. Карпов жанр твору визначив як «політичний памфлет» і пояснив особливості цього жанру: «Автори таких творів дуже мало дбають про збирання солідних історичних джерел для своєї праці, але рівночасно для доказу вірогідності всього, що вони розповіли, добирають найбільш громоносні авторитети (нагадаємо, що це було в засадах історіографії, визначених курсами риторик Київської академії. — В. Ш.), так указують на участь у складанні подібного твору самих історичних осіб, у ньому описаних. Основна прикмета таких творів: зверхній лібералізм (він був якраз не зверхній, а глибокий. — В. Ш.), проповідь гуманних ідей, обвинувачення неприємних авторові осіб та народів у деспотизмі, неосвіченості, варварстві, схильності до підступу, лякливості (тут уже говорить у критикові ураза шовіністично наладнованого росіянина. — В. Ш.), дурноти, а тим, яких автор бере під свій захист, приписуються всі протилежні, цілком приємні, прикмети. Друга ознака — багатство анекдотів у них: прості звичайні події прикрашаються фантазією»39; до речі, всі ці викладки — типова риса так званої романтичної історіографії. Цю думку, тобто те, що перед нами памфлет, підтримав В. Іконников: «В сутності, — писав він, — «Історія» має характер історичного памфлету, автор чи автори її не були особливо точні при виборі джерел (що і зрозуміло при тодішньому стані нашого історичного мислення взагалі), її виклад нагадує манеру древніх чи псевдодревніх з твореними промовами історичних осіб; факти підганяються під тенденції, але в крайньому разі автори вигадували менше, ніж їх звинувачують, вони багато брали із давніх малоросійських літописів, але також багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу» 40. Приблизно те саме каже й Д. Дорошенко: «Исторія Руссов» вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст., в її світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в обороні автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р.» 41. Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів — як самостійне державне життя під управою київських князів. Загалом «Історія Русів», за авторським задумом, написана, як сам пише, «на два періоди»: до нашестя татар — «екстрактом», а після цього — «просторо й докладно». На Білорусію автор дивиться, як на країну «одноплемінну, сусідську», на Росію має свій погляд, до якого ми повернемося окремо. Автор «Історії Русів» гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV — XVI століттях, доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цій полеміці заперечує навіть назву Україна), а вважає, що Київська Русь — це державне творення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. У цій своїй концепції автор ішов за традицією, яка фіксується досить чітко в протестації Йова Борецького, де було написано, що українські козаки — «того-то правого руського народу з Яфетового насіння, плем'я, яке Чорним морем і сушею воювало Грецьке царство»; зрештою, ми цю думку часто зустрічаємо в поетичних пам'ятках XVI — XVII століття, зокрема в «Роксоланії» С. Кленовича, де в Русь також вводиться тільки Новгородщина, а Московія мислиться як окрема держава; так бачить Русь і литовсько-руський історик М. Стрийковський чи автор поетичних «Дніпрових камен» Іван Домбровський. Свій виклад про давні часи автор бере з історії «преподобного Нестора Печерського» і його наслідників та попередників, котрі ту історію писали, анахроністично вважаючи, що вони були членами чи академіками училища в Києві і що те училище ніби заснував грецький філософ Кирило. Через татарський напад та внутрішні незлагоди Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з'єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та в Польщі рівноправне становище у федеративній державі. Цю рівноправність порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу і чинячи релігійний гніт (позиція живцем узята з літописної традиції). Коротко автор описує устрій України після з'єднання з Польщею, відзначає походження «лицарства», що походило від «боляр» з князівських родів, і про козаків як лицарський стан — духовенство походило з лицарства. Подальша історія України викладається за гетьманствами, автор зупиняється на важливих послугах гетьманів та козаків Польському королівству, докладно вичисляє військові подвиги козаків, оповідає про їхній устрій, звичай, біди, про ставлення до Самозванця і Москви, вважає, що могутність Польщі зумовлювалася союзом з Україною, перечислює гоніння поляків на Україну. Ця частина більш конспективна і охоплює небагато площі (48 сторінок).

Центральна постать «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, в цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, Богдана Хмельницького високо шанує, називає його досконалим політиком, уміщає віршовану епітафію йому, посилається на договірні статті. Богдан Хмельницький звільнив Україну і повернув їй незалежність, відтоді автор «Історії Русів» вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 року розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо від того надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство, воно з приєднанням України стало «серед царств могутніх і страшних». Через це європейські держави вимагали від Б. Хмельницького повернути Україну «в колишній натуральний стан». Оповідається про союз Б. Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. В уста Б. Хмельницького автор вкладає відповідь на вимогу турків та Австрії порвати зі Швецією — покликується на «природне право» кожного народу в своєму самовизначенні і в обороні незалежності. Юрію Хмельницькому автор приписує ідею «неутральства», тобто самостійності, хоч ця ідея насправді належала П. Дорошенку. На думку автора, винними у заколотах та бідах України після Хмельницького були московські воєводи, військо і заведені на Україні порядки, також шляхетство — оповідається про змагання владолюбців. Далі автор докладно зупиняється на епосі Петра І і на ставленні царя до України; про образу Петром Мазепи на бенкеті у Меншикова і подає довгу промову Мазепи до всіх чинів про образи, причинені нації, про насилля російських військ на Україні. Мазепа, зокрема, говорить, що відбувається бій між «страшними деспотами, яких уся Азія і Африка навряд чи коли мали»; коли переможуть шведи, Україна буде передана Польщі, коли Петро І, то Україну пожере. Мазепа вимовив у шведів права для України, які вона мала за своїх природних князів і які належать кожній вільній нації. Мазепа, між іншим, заявив, що «уряд, першість і сама назва Русі від нас до них (росіян. — В. Ш.) перейшли» (с. 204). Загалом можна сказати, що автор «Історії Русів» дивиться на історію України XVII століття очима політично грамотної людини XVIII століття, при тому прогресивно мислячої. Він оповідає про «морочне торжество прокляття Мазепи», тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутський похід, насилля над українцями, каторжну роботу на каналах та лініях, торкається історії царевича Олексія, пише про пожежу в Києві 1718 року і про знищення бібліотеки в Печерському монастирі; саме цю бібліотеку він веде від Ярослава, «багату великими тисячами книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, написаних на різних мовах і багато поміж них на таких, які тодішнім ученим мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що стосуються історії правління слов'янських племен і царств і їхніх законів та укладів» (с. 225 — 226). Потім автор говорить про установлення Малоросійської колегії, указ про яку був «громовим ударом»; докладно оповідає про місію Павла Полуботка, арешт старшини, подає промову Полуботка, в автентичності якої засумнівався свого часу О. Лазаревський, описав побачення Петра І з Полуботком. Прихильно говориться про правління Петра II як час «блаженства Малоросії після довголітніх гонінь» (с. 232), але він швидко закінчився. Царство Анни Іоаннівни зображається як темний час утисків, бід, тягот, котрі впали на Україну. Царювання Єлизавети Петрівни — . час великих добродійностей, які автор шанує аж надмірно, докладно описує подорож цариці на Україну, її відвідання Києва і зазначає: «Імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», — і з сумом оповідає про набір українців у Голштинські полки, а в часи Катерини II про набір пікінерів, про кари козакам, котрі не хотіли йти в пікінери, — вони були більші неронівських; розповідає про знищення гетьманства, про установлення в 1765 році Малоросійської колегії і про призначення П. Румянцева генерал-губернатором, якого оцінює позитивно, але й критично.

Ми навмисно так докладно переповіли всі теми, яких торкався автор «Історії Русів», щоб показати схему його історичного бачення. Не в усьому воно суголосне пізнішій історіографії, багато в його поглядах суб'єктивного, немало й незнанняя але є й гаряче бажання розібратися в історичних перипетіях свого народу. Основне оповідання взято із Самовидця та Граб'янки (С. Величком, очевидно, автор не користувався), але він поширює виклад, дає більш-менш широке тлумачення подій чи підганяє факти під своє розуміння. По-справжньому демократично настроєний, протестує проти кріпацтва, деспотизму, урядовців, що ставили себе вище законів (с. 165, 220, 229), проти насильства військ, релігійної нетолерантності, національної виключності і неоправданої погорди до чужинців, в тому числі і в українців (с. 145, 204, 209), зате він повний щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу. «Яка винагорода належить за кров народу руського (тобто українського. — В.Ш.), пролиту від гетьмана Наливайка до сьогоднішнього дня і пролиту великими потоками за те, єдине, що шукав він свободи чи ліпшого життя у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому людству», (с. 213). Автор «Історії Русів» є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне й довготривале, а обов'язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії буде піднято народне обурення, то воно має вважатися за справедливе (с. 59). В уста Богдана Хмельницького автор укладає думку, що всі народи, котрі живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє буття, свободу і власність, навіть тварини: плазуни, звірі, худоба, птахи захищають свої становиська, гнізда і дітей скільки мають сили, та й природа подала живим істотам за Божим велінням знаряддя для самооборони. Приводить автор і слова, нібито Б. Хмельницький сказав, що вимушені клятви не мають значення, і Бог поверне їх на голови тих, хто брав їх примусом і марно користався для того ім'ям його. Закони божественні, природні й цивільні завжди такі клятви знищують, і кожна людина має обов'язок перед Вітчизною, більший за природою від усіх клятв (с. 63 — 64). Український народ називає автор «Історії Русів» «нацією малоросійською». Він засвідчив, що Україна не має природного захисту, що робить її «гралищем невідомої долі і сліпих випадків», через що Богдан Хмельницький і виводить потребу протекцій. Старі козаки хотіли московської протекції, бо то народ одновірний, а молоді заперечували, бо «з'єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум'я», та й духовенство перестерігало народ від того, бо «народ, що живе з ними (росіянами. — В. Ш.), доведений буде до такої бідності, що вбереться у рогожі і під рогожі» (с. 98). Автор, зрештою, застерігає, що віра українців та росіян не тотожна, бо «вся віра в них складається в розбиранні образів та хрестів, і який з них ліпший, той і достойніший до пошанування і сильніший до людської помочі» (с. 99). В уста татарського хана (до речі, прихильне до нього ставлення — ще одна ланка, що зв'язує «Історію Русів» з А. Худорбою, адже Худорбай — виразно татарське прізвище) автор укладає такі слова: «Війни з Московією є неминучі й безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з володіння татарського, і то єдино через міжусіб'я татарське, яким і тепер є данина, незважаючи на те, що в ній всі чини і народ майже неграмотні і безліччю різновірств і дивних мольбищ єднаються з поганством, а лютістю перевищують диких, незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, нагадати потрібно прив'язливість їхню до самих дрібниць і вигадок, за які вони вели безглузду і довголітню війну зі шведами та поляками (йдеться про помилки в титулуванні царя. — В. Ш.), відмітивши в переписці з ними дещо нескладне в словах, за що і між собою вони безперестанно б'ються і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось недогідне і не за правом кожного (йдеться про розкол у російській церкві. — В. Ш.). Згадати варто жадібність їхню до владолюбства і домагання, при яких присвоюють вони навіть самі царства, — імперії Грецьку і Римську, — вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що є начебто по наслідству їхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха і йому належав, хоч той Володимир насправді був князь руський київський, а не московський, від скіфів він походив. Згадаймо, нарешті, непостійне правління їхнє царське і знищення самих царів, яких кількох вони самі замучили по-злодійському, а одного продали полякам на убій. А доказано, що там, де нема постійної релігії і добрих норовів, там і правління постійного бути не може, і русаки ваші (тобто українці. — В. Ш.) будуть плазувати між москалями, як вівці між вовків» (с. 134 — 135). Автор загалом вважає, що Московія порушила свої обіцянки щодо України, а Петро І українців «гнітить і озлобляє безсоромно» (с. 210).

Цю настроєність автора «Історії Русів» чудово, як на нашу думку, скоментував М. Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що він вкладає в уста Павла Полуботка перед Петром І на с. 229 — 230) і навичок новішої європейської культури — й замітка річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й «западники» 42. І справді, ставлення до тиранії в автора «Історії Русів» послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи, зокрема в Лебедині; підкреслюється, що за участь у війні проти шведів українці лишилися «без винагороди і подяки». Він засуджує Таємну канцелярію, вважаючи, що вона була «єдина в своєму роді у світі і тільки подобала до священної римської інквізиції», а Полуботкові автор вкладає в уста слова: «Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів» (с. 230). Міністерську канцелярію на Україні автор називає «вичадом великої тої санкт-петербурзької Таємної канцелярії» (с. 238). Про українців (русів) він каже: «Відомо по історіях, що цей народ був самостійний і самодержавний із найвіддаленішої давнини під управлінням своїх князів, досить славних великими своїми діяннями та війнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своїм Батиєм завело його в протекцію литовську, а потім у з'єднання з Польщею. Це з'єднання розрушили самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, та свободу і вольність народну відновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності» (с. 135 — 136).

Не можна оминути тут також ставлення автора «Історії Русів» до шляхетства (до речі, це виразно свідчить, що твір написав не шляхтич, — ще одне заперечення гіпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, і свідчення на користь А. Худорби, який був з дрібної старшини і дворянство його рід отримав під кінець XVIII століття, коли «Історія Русів» уже була написана): «Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросії і в її військах, підводило під уряд її численні міни своїми підступами, контрактами і частими зрадами, намисленими на користь Польщі, а народу дало випити найгіркішу чашу зрадами і введеннями їх у підозру, недовіру і в найбільш тиранські за те муки, які чинив над ним за недоглядом верховний уряд, адже в сій замішанині, неладу і побоїщах у Малоросії, що були після Хмельницького, вони-бо й були причиною; і хоч які ховані були їхні сітки і підступи від народу, але він взнав винуватих, кількох знищив» (с. 120). Виходячи з цієї засади, автор писав проти І. Виговського, хоч виславлював вірного соратника І. Виговського І. Богуна, — він, очевидно, заходів гетьмана звільнити Україну від нового ярма не знав (Гадяцький трактат); про І. Мазепу також писав, що той був «поляк», хоч до його акції союзу зі шведами ставився співчутливо. Цікаво, що невисокої думки автор і про запорожців, Івана Сірка, І. Брюховецького, зате свої думки вкладав у вуста П. Дорошенка і розумів, чому той увійшов у союз із турками.

Після виходу «Історії Русів» у світ на О. Бодянського почали чинити напади (скажемо, до речі, що в оригіналі твір друкували лише раз і ще раз в українському перекладі Б. Давиденка і зі вступною статтею О. Оглоблина в 1956 році — книга вийшла у Нью-Йорку). Захищаючись від нападок, Осип Бодянський писав: «У цій порі раз по раз чулися розмови, як один, другий, третій пробував видати «Історію Русів», але надаремно, однак особливості цієї історії примушували всіх, кому траплялося читати її у списках, що ходили по руках, бажати її оголошення; виставлялися в такому оманливому світі особливо сміливість суджень автора про події, так само, як і мова його, зовсім не схожа на мову інших такого роду історій, то й природно було зважитися: чи не можна цей заказаний плід зробити доступним усім і кожному, а не тільки тим, кому випало щастя покуштувати його. До цього приєднувалася і страшенна ціна за переписку цієї історії, яка водночас вимагалася за готові вже її списки людьми, що на тому заробляли... Видання «Історії Русів», видати яку даремно намагалися Устрялов, Пушкін, Гоголь, вдалося здійснити товариству, незважаючи на те, що з кожною книжкою «Чтений» все більше й більше страшили всілякими страхами. Так з'явилася «Історія Русів» 43. Додамо до того, що змогу видати твір дав О. Бодянському граф С. Строганов, після чого історики здобули змогу зайнятися критичним аналізом твору. Кілька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський в 1830 році 44, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на «Історію Русів» близько 90 разів у тексті та примітках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував «Історію Русів» М. Максимович: «Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, з браку матеріалів і надміру будівельної сили — це тільки нарис такої дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей підлягає він подальшому обробленню та переробці. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них, як це видно з нових творів Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського» 45. У рецензії на збірку літописів М. Білозерського46 М. Максимович написав, що «Історія Русів», «як народна історична дума», повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істоти подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання». В інших статтях М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані «Історії Русів» («Перші часи Київського богоявленського братства», «Історичні листи про козаків запорозьких»).

Критично виступив з аналізом «Історії Русів» С. Соловйов у статті «Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу» 47, тут вказано багато історичних похибок «Історії Русів». У 1849 році з'явилася стаття Клеванова (в «Московитянині») «Про «Історію Русів» Георгія Кониського», в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він «ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому допустив багато помилок. Критично почав ставитися до «Історії Русів» П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: «Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори» 48, — і пропонував до друку літопис Самовидця, вважаючи, що той був би найкращим поясненням «Історії Русів». Далі свій критицизм П. Куліш поглибив в епілозі до «Чорної Ради», в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки «Історією Русів», але тепер наступив «момент історичного розроблення» і що «новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах», тобто визначив кінець романтичної історіографії і початок «здорових понять про історичні явища на Україні» 49.

Найбільш негативно й суб'єктивно поставився до «Історії Русів» цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: її писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздразненість, Г. Карпов проводить історичну критику фактів, уміщених в «Історії Русів», цілком забуваючи своє ж визначення, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися, — зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критика Г. Карпова вживає ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в «Історії Русів», тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, «Історію Русів» «найзлостивішим політичним пасквілем».

Згодом часткові виправлення «Історії Русів» зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревськога, В. Антоновича. Дав аналіз твору і В. Іконников, який до очевидних вигадок «Історії Русів» відносить дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, відмітив суперечливі дані про Наливайка, в оповіданні про Тараса Трясила, Павлюка, Перев'язку тощо. Неточності є і в оповіданні про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в списку козацьких полків, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного і так далі50.

Підвів грунтовно резюме під дискусіями щодо «Історії Русів» Михайло Драгоманов у згаданій статті «У захист невідомого покійника автора «Історії Русів, або Малої Росії»: «Справа в тому, що «Історія Русів», написана з гарячою любов'ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20 — 30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би. вже з повним спокоєм поставитися до цієї в усякому разі замітної літературної пам'ятки і, вказавши її фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату». М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор «Історії Русів» був прихильник «шляхетно-сепаристичного змагання», подавши докази про антишляхетську тенденцію «Історії Русів», і припустив, що це був «предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров».

«Історія Русів», як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави — особливо тут старався київський митрополит С. Миславський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно російську мову українці нелегко засвоювали, але вони ставали продуктом освіченості, заснованої на російській мові, через що з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз «мова, наближена до російської». Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші — це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Полетика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв'язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова, ставала об'єктивно однією з українських літературних мов; зазначимо, що багатомовність — традиційна риса української літератури XVI — XVIII століть. Народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася по рукописних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хіба на Правобережній Україні (без Києва), особливо в Почаївському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли до думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе вести, господарчі порадники) треба писати народною українською мовою, більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змісту. Отже, на Лівобережжі народна мова, як літературна, вживалася стихійно, бо того вимагала жива практика, і це тривало аж до появи «Енеїди» І. Котляревського, яка вчинила тут справжній переворот, але до певної міри, бо і в першій половині XIX століття ще масово вживалася російська мова серед українців, як літературна, і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко з цією традицією порвали. Автор «Історії Русів» належав до тих, хто російською мовою володів досконало, хоч і в нього трапляються численні українізми. На жаль, ім'я автора поки що тільки абстракція — ми не можемо дослідити, чому він писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росії, чи служив у війську, як А. Худорба; зрештою, те, що він писав російською мовою так вільно, зовсім не перешкоджало йому, як і Василеві Капністу чи Григорію Полетиці, лишатися палким українським патріотом.

І ще одне питання не можна оминути увагою: негативне ставлення автора «Історії Русів» до понять «Україна», «український». Цілком резонно вважаючи, що Русь — це питома назва саме України, а руси — споконвічні жителі української землі, і що це ім'я було штучно, через політичні, династичні посягнення, перейнято в Московії, і, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор «Історії Русів» анахроністично вважає, що назву «Україна» накинули нашій землі поляки, зрештою, глибше не вникаючи в історію цього питання, бо не володів достатнім історичним знанням. Отже, він бажав затримати за українцями їхнє давнє історичне ім'я — руси, русняки, русаки, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росіяни, викликає в нього законний протест. Очевидно, стійкість його у цьому питанні й зумовлювалася тим, що за його даними «Україна» — назва нова, привнесена, отже, незаконна, хоч історично це було не так, принаймні знаємо, що назва «Україна» вживалася вже у Київському літописі, та й назва «анти» означає в перекладі із санскриту — люди, що живуть у краю, українці; ці, однак, факти, кажемо, були йому недоступні.

«Історія Русів» — великий, навіть епохальний твір, незважаючи на всі його історичні недоладності й неточності — одна з найвидатніших пам'яток української духовності, політичного й історичного мислення, і саме в цьому її головна цінність. Людина, яка її написала, і справді горіла великою любов'ю до своєї нещасливої і поневоленої землі, отож у часи, коли все українське по-варварському нівелювалося, спромоглася на подвиг кинути в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам, які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до «цинових ґудзиків», які «всі ходи знали», гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не нехтуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували, оцей пристрасний памфлет — історичне нагадування, і хоча сам автор як людина сховавсь у прірві часу, але своє завдання виконати зумів, бо недаремно цією книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому двері), її переписувано, плачено великі гроші за копії — не всі-бо із земляків наших самознищувалися духовно свідомо і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлювали, були отакими сумними «продуктами часу» через здобуту імперську освіту, через суспільну опінію, через неймовірний, одне слово, покладений на рідну землю гніт, їм затуляли очі, і вони, як отой кріт із байки Г. Сковороди, чесно вважали, що ніякого сонця і світла нема та й не може існувати. І треба було тільки творів-спалахів, як «Історія Русів» чи поезія Тараса Шевченка, щоб чесніші, кращі, розумніші, совісливіші з них збагнули нарешті елементарну істину, сказану тим-таки Г. Сковородою: «Сліпі очі, коли затулені зіниці», а щоб прозріти, не треба багато, треба прорубати в своїй темниці вікно, і світло поллється в неї потоком. Однією із гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу, й була славнозвісна «Історія Русів».


ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК







1 Киевская старина. — 1891. — № 4. — С. 113.

2 Возняк М, Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — Л., К„ 1939. — С. 6.

3 Белей І. Причинок до питання про час появи «Исторіи Руссов». ЗНТШ. — Miscellanes, — Т. VII. — С. 12.

4 Исторические письма о козаках приднепровских. Сочинения. — Т. 1. — К., 1876. — С. 306.

5 Горленко В. Южно-русские очерки и портрети. — К., 1898. — С. 17 — 74.

6 Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського. — К., 1928. — Т. 1.

7 ЗНТШ, Львів, 1937. — Т. 154.

8 В. Шевчук: Дорога в тисячу років. — К., 1990. — С. 194, де розглянуто історіографічні принципи, яких мали дотримуватися історики.

9 Сочинения. — Т. 1. — С. 306.

10 Наше минуле. — 1918. — № 1. — С. 147.

11 Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст. Т. 1. — С. 104.

12 Листування О. Безбородька з своїм батьком. — Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського. — Т. 1. — С. 280 — 285.

13 Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — С. 136, 144 — 146.

14 Яковлів А. Цитована праця. — С. 103 — 104.

15 Киевская старина. — 1881. — кн. 1.

16 О. Оглоблин. Люди старої України. — С. 18.

17 Там же. — С. 288.

18 Иконников В. Опыт русской историографии. — К., 1892. — С. 1230.

19 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — Прага. — 1923. — С. 49.

20 Кілька уваг до питання про автора «Історії Русів» // Червоний шлях. — 1923, ч. 6 — 7. С. 150.

21 Листи на Наддніпрянську Україну. — К., 1917.

22 До питання про час написання «Исторіи Руссов», а почасти про автора її. — Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського. — К., 1928. Т. 1, С. 286 — 281.

23 Грушевський М. Рецензія на статтю Д. Майкова. ЗНТШ, 1894. — Т. IV. — С. 188 — 190.

24 Майков Д. Рецензія на розвідку В. Горленка. — Журнал Министерства Народного просвещения, 1893. — Кн. V.

25 Наше минуле. — 1918. — Кн. 1.

26 Листування О. Безбородька з батьком як історичне джерело. — Ювілейний збірник на пошану академика Михайла Сергієвича Грушевського. — Т. 1. — С. 280 — 285.

27 Яковлів А. До питання про автора «Історії Русів», ЗНТШ, Львів, 1937. — Т. 154.

28 Иконников В. Опнт русской историографии. — К., Кн. 2. Т. 2. 1908. — С. 1634.

29 Современник. — 1836. — Т. 1. — С. 85 — 110.

30 Письма Н. Гоголя, СПб. — Т. 1. — -С. 278.

31 Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — С. 26.

32 Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм. — Львів, 1906. — С. 57 — 58.

33 Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика. — С. 29.

34 Порядок. — 1881. — № 128.

35 Иконников В. Опыт русской историографии. — С. 1629.

36 Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика, — С. ЗО,

37 С. Єфремов. Історія українського письменства. — К., 1911. — С. 117.

38 І. Борщак. La legende histoque deL'Ukraine. Istoria Rosow. — Париж, 1949.

39 Карпов Г. Критический обзор разработки главннх русских источников, до истории Малороссии относящихся, за время 8-е генваря 1654 — 30 мая 1672, 1871. — С. 44 — 45.

40 Иконников В. Опыт русской историографии. — С. 1638.

41 Хліборобська Україна. — 1921. — № 3. — С. 189.

42 В защиту неизвестного покойника автора «Истории Руссов» // Порядок. — 1881. — № 128.

43 Горленко В. Южно-русские очерки и портрети. — К., 1898.

44 Бантьіш-Каменский Д. История Малороссии. — Т. 1, прим, до стор. 72, 316, 317.

45 Максимович М. Собр. соч.~ К., 1876. — Т. 1. — С. 523 — 524.

46 Русская беседа. — 1857. — № 3.

47 Отечественньїе записки. — 1848. — № 11, 12; 1849. — № 2.

48 Иконников В. Опыт русской историографии. — С. 1632 — 1633.

49 Купиш П. Черная Рада. Хроника 1663 года. — М., 1857. — С. 239-241.

50 Иконников В. Опьгт русской историографии. — С. 1649.


ДОДАТКИ НА ЗАДАНУ ТЕМУ

Відділ порівняльних досліджень
http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=663
Українознавство
http://www.ualogos.kiev.ua/

Відділ порівняльних досліджень існує від часу створення Інституту українознавства. Спершу його складали відділення заходознавства й компаративістики, до яких згодом долучилося відділення сходознавства. Першим його керівником була Людмила Василівна Грицик – доктор філологічних наук, професор, фахівець з грузинської мови й порівняльного літературознавства. Потім відділ очолив кандидат філологічних наук Анатолій Валентинович Ціпко, а з 2000 р. очолює сходознавець, мовознавець, індолог Степан Іванович Наливайко, доти науковий співробітник цього відділу від початку заснування Інституту. Основний напрямок діяльності відділу визначався як "Україна в історико-культурних, літературних і мовних зв’язках із Заходом і Сходом". Важливою і необхідною ділянкою роботи на першому етапі було створення належної картотеки, опрацювання наукового й літературно-художнього матеріалу, бібліотечних фондів і періодичних видань, що допомогло уточнити й розширити аспекти діяльності відділу.
Нині у відділі порівняльних досліджень працює п’ять співробітників:
Наливайко Степан Іванович – завідувач, мовознавець, сходознавець-індолог;
Ворончук Ірина Олексіївна – старший науковий співробітник, кандидат історичних наук;
Наливайко Сергій Степанович – науковий співробітник, історик;
Висотін Микола Борисович – молодший науковий співробітник, історик, аспірант НДІУ;
Мазанюк Ірина Іванівна – старший лаборант.
Сергій Наливайко досліджує етнічну історію Давньої України й розробляє теоретико-методологічні питання вивчення її в середніх і вищих навчальних закладах. Ірина Ворончук і Микола Висотін займаються питаннями української історичної демографії, історії народонаселення України XVI – XVII ст., провадять порівняльне дослідження стану вітчизняної історичної демографії на тлі західно-європейської. Таке історико-мовознавчо-сходознавчо-заходознавче поєднання в одному відділі різнопланових фахівців виявляється виправданим і плідним, бо дозволяє активно задіювати в дослідженнях мовознавчий, сходознавчий і заходознавчий компоненти, чого найбільше бракує сучасним історико-етногенетичним студіям.
У своїй роботі працівники відділу сповідують такі концепційні засади, неодноразово й безпосередньо підтверджені проведеними дослідженнями:
– історія України й українців починається не з Київської Русі, як це здебільшого декларується, а творилася рівночасно з історією найдавніших цивілізацій світу і сягає щонайменше ведійсько-кімерійсько-трипільських часів. Бо до Києворуської держави існували тисячолітні Кімерійське, Скіфське й Боспорське ранньодержавні утворення, спадкоємицею яких і стала Києворуська держава;
– подолання старих стереотипів і розробка нових теоретико-методологічних підходів до вивчення вітчизняної історії, етногенези українців на сучасному етапі, нове й безпристрасне прочитання вже відомих, залучення і введення в науковий обіг нових джерельних матеріалів, особливо східних і західних;
– неодмінне наповнення українознавства сходознавчим і заходознавчим, а сходознавства й заходознавства – українознавчим компонентами.
Виняткове значення для українознавства має дослідження етногенези й давньої історії українців, у зв’язку з чим неабияку роль посідає давньоукраїнська пам’ятка "Велесова книга" (ІХ ст.), порівняно недавно введена в науковий обіг і ще належно не сприйнята. Співробітники відділу одразу оцінили її могутній українознавчий потенціал, тому й з’явилися основоположні для самого поняття українознавство статті "Давність назв Україна й українці", "Етногенеза українців за "Велесовою книгою", "Велесова книга": індійські паралелі", "Ріґведа", "Велесова книга" й етногенеза українців" – остання стала передмовою до книжки "Українська індоаріка" (35 арк.), яка вийде друком 2007 року. В цих наукових розвідках переконливо показано, що назви Україна й українці – набуток не недавніх, а найдавніших історичних часів, що семантичні двійники цих назв існували в трипільські, скіфські, долітописні й літописні часи. І разом з тим статті засвідчують, що усна й писемна українська мова містить архаїчну, унікальну й винятково важливу й значущу лексику, яка при належному її аналізі й тлумаченні проливає яскраве світло на багатотисячолітні розвиток, уявлення, вірування, філософські, суспільно-державні й морально-етичні засади українців, сягає найглибинніших пластів їхньої історії, засвідчує безмежні обшири духу, високі помисли й устремління наших предків.
Водночас у низці статей розглядаються місце, роль і значення інших етносів в давньоукраїнській історії. Цим питанням присвячені статті Степана Наливайка "Індійські сувіри, слов’янські сівери й кімерійці", "Українські дандарії, індійські кияни", "Індія і загадкові печеніги", "Грузинська цариця Тамара і переяславський полковник Томара", "Аратта, Трипілля й Україна", "В глибінь тисячоліть слідами чорних турів" та інші, які багато в чому руйнують усталені стереотипи й застарілі уявлення, дають нове бачення ролі й місця цих народів в українській історії й етногенезі українців.
Важливе місце в роботі відділу посідає теоретико-методологічний аспект у дослідженні проблем давньоукраїнської етнічної історії. В цьому плані важливими й новаторськими є статті Сергія Наливайка "Дослідження давньої історії України: методологічний аспект", "До новітнього розв’язання кімерійської проблеми", "Проблема Русі у світлі новітніх історико-лінгвістичних досліджень", "Половці в історії України: нове бачення", "До методології дослідницької роботи з етнічною назвою (за давньоукраїнським ономастичним матеріалом)", "Готи в українській історії, або Про одну "помилку" Йордана", "До перегляду питання про походження та етнічну історію гуннів та болгарів" тощо. Для них характерні новий погляд в оцінці історичних подій та явищ і нова методологія, яка відповідає сучасним вимогам і потребам вітчизняної історичної науки й українознавства.
Особлива увага звернута на такий аспект науково-дослідної роботи відділу, як сходознавчо-заходознавчо-українознавчі студії, які досі вважалися малоперспективними й неохоче залучалися для досліджень. Прийшло усвідомлення того, що сходознавство й заходознавство можуть неабияк прислужитися українознавству, як і сходознавство й заходознавство – українознавству. Та чи інша країна, її мова, історія, культура так чи інакше виявляє дотичність до України, її народу, історії, культури, причому часто-густо з найдавніших часів. І це стосується не лише європейських країн, а й східних, іноді географічно досить віддалених від України, як, скажімо, Іран чи Індія. Але на давніх українських теренах колись жили індоіранські народи, тут були аж дві маленькі Індії, що їх античні автори знають і фіксують упродовж тисячоліття. Індійські веди, "Махабгарата" й "Рамаяна", іранські "Авеста" й "Шахнаме", вірменські, грузинські, турецькі й інші східні та західні пам’ятки містять численну й украй важливу для українознавства інформацію. Ці безцінні історичні джерела зберегли чимало такого, що втратилось у нас або збереглося фрагментарно, але що виявляє пряму дотичність до України й українців. Мови, писемні пам’ятки, світоглядні уявлення, духовна й матеріальна культура іранців та індійців проливають світло на давні й сучасні українські реалії, дозволяють пояснити українські етноніми, назви, імена, прізвища й терміни, які досі або не мали пояснення, або трактувалися і тлумачилися поверхово, малопереконливо, а то й хибно. Саме українознавчі напрацювання дозволили вийти за межі України до наших слов’янських сусідів і з’ясувати значення етноніма угри, польських назв Вісла й Варшава, чеської Острава, словенської Мулява, імені засновника Першої Болгарської держави – Аспарух, батьківщина якого – Україна. Плідність і перспективність такого поєднання сходознавства, заходознавства й українознавства доведена практикою і нині не викликає жодного сумніву.
На цьому терені вже є певні здобутки. Напрацьований матеріал оприлюднювався на міжнародних, всеукраїнських та інститутських науково-практичних конференціях, у колективних монографіях, збірниках і періодичних виданнях, підручниках, посібниках, довідниках. Співробітники відділу підготували й видали посібники для вивчення арабської, китайської та хінді мов, підготували хрестоматію з літератур Сходу, вийшли книжки Степана Наливайка "Таємниці розкриває санскрит" та "Індоарійські таємниці України", причому остання визнана кращою книжкою 2004 р. в номінації "Обрії" (спеціальна й науково-популярна література). На цій українознавчо-сходознавчій ниві активну науково-дослідницьку роботу провадили китаїст Іван Корнійович Чирко – відомий перекладач, популяризатор китайської літератури в Україні, а української – в Китаї, тюрколог і картвелолог Григорій Іванович Халимоненко, нині доктор філологічних наук, теж відомий перекладач турецької і грузинської літератури, арабісти Сергій Євгенович Гуцало й Володимир Сергійович Плачинда, які зараз на дипломатичній роботі. Залучалися до співпраці й інші вітчизняні та зарубіжні фахівці.
Велике значення у відділі надається і "очищенню" давньоукраїнських імен, назв і реалій від вікових напластувань, хибних сприйнять, тлумачень і трактувань, які їм насправді не властиві. Цьому присвячено статті: "Таке давнє, таке високе слово – козак", "Пан і пані: наш високий предківський спадок", "Діва-Обида, гіперборейка Опіда й корона-апіда", "Ексампей: дві загадки скіфської святині", "Славне прізвище Мазепа і його індійський двійник" та інші. Вони не тільки дають нове, вмотивоване й переконливе тлумачення давньоукраїнських персоналій, назв і реалій, а й нове бачення процесів і явищ давньоукраїнської історїї та етногенезу, залучають нові джерела, пропонують нову методологію.
Останні роки відділ провадив роботу по держбюджетній темі "Дослідження етнічної історії українського народу та науково-методологічне обґрунтування її у середній і вищій школі", а також по відділовій темі "Україна – Схід – Захід: історико-культурні, міжлітературні й міжмовні зв’язки". По першій темі готувалася монографія "Етнічна історія Давньої України" (виконавець Сергій Наливайко), багато в чому новаторська, яка в українознавчому плані аргументовано і доступною мовою подає історію народів, засвідчених на теренах України з найдавніших часів, їхню роль в етногенетичних і державотворчих процесах.
По цій же держбюджетній темі готувалися монографії "Ведійський міф і український фольклор", "Деякі українські етноніми, гідроніми, топоніми й антропоніми в світлі індоіранських фактів" (увійшла до книжки "Індоарійські таємниці України") й довідник "Нові тлумачення давньоукраїнських етнонімів, теонімів, топонімів, гідронімів та антропонімів" (виконавець Степан Наливайко). Остання робота обумовлена тим, що за останні 10 років співробітники відділу дали чимало нових тлумачень важливих для вітчизняної історії етнонімів, назв, реалій. Але вони розпорошені по різних виданнях, часто малодоступні і тому повільно впроваджуються в науковий обіг. Цю прогалину і має заповнити довідник.
У монографії "Ведійський міф і український фольклор" досліджено головний міф "Ріґведи" про битву бога-воїна Індри й змія Врітри, який має прямі паралелі в найдавнішому українському фольклорі. Це дозволило дійти висновку, що трипільська космогонія – індоєвропейська, що вона відбиває уявлення осілого, землеробського населення, що в Трипільської цивілізації – індоєвропейські витоки. І що український етнос, українська історія, українська духовна й матеріальна культура творилися одночасно з історією найдавніших цивілізацій світу.
У найближчі три роки (2007 – 2009) відділ порівняльних досліджень у співпраці з іншими відділами провадитиме науково-дослідну роботу з питаннь давньоукраїнської історії та етногенезу, укладатиме "Хрестоматію з етнічної історії Давньої України", яка буде джерельним підкріпленням до монографії "Етнічна історія Давньої України" і в якій уперше будуть представлені фрагменти з "Ріґведи", "Авести", "Велесової книги", давньоіндійського епосу, інших східних і західних пам’яток. Розроблятимуться альтернативна програма й методич¬ні рекомендації, суть яких – у принциповій зміні зміс¬ту істо¬ричної освіти в навчальних закладах. Передбачається також створити пробний шкільний підручник з історії України (виконавець Сергій Наливайко). Ірина Ворончук досліджуватиме проблеми типології і структури української родини різних соціальних верств, за документальними джерелами складатиме родоводи волинського населення XVI – XVII ст. – шляхти, селянства, міщанства. Микола Висотін досліджуватиме абсолютно не з’ясовану донині проблему втрат українського населення у 2-ій половині XVII ст. у зв’язку з Хмельниччиною, Руїною і татарсько-турецькими набігами.
По відділовій темі «Україна та Схід – Захід в історичних, міжетнічних, міжмовних, міжлітературних, міжкультурних і міждержавних зв’язках» укладатиметься "Ілюстраційний словник-довідник санскритсько-українських мовних сходжень" і "Польська й українська індоаріка" (виконавець Степан Наливайко). Перша робота обумовлена тим, що санскрит – давньоіндійська літературна мова – має багато точок дотикання з Україною, українцями й українськими реаліями. У ведах та індійському епосі боги, царі, мудреці й воїни носять імена, які сьогодні побутують в українців як прізвища, діють племена, що їх античні автори фіксують на теренах Давньої України, веди й епос виявляють тісну спорідненість з українським фольклором, уявленнями, звичаями і обрядами, надто весільними й весняного циклу. Подібність санскриту й української мови помітна не лише в основному лексичному фонді обох мов, а й у граматичній будові, тотожності численних префіксів і суфіксів, наявності відмінків і відмінкових закінчень, кличної форми. Тому не дивно, що санскрит допомагає тлумачити давні й сучасні українські реалії, досі переконливо не пояснені чи пояснені хибно. Перспективність і плідність санскриту для українознавства засвідчили книжки "Таємниці розкриває санскрит" та "Індоарійські таємниці України". Підготовлена й подана до друку третя книжка цієї тематики – "Українська індоаріка", яка побачить світ 2007 року.
Тож ілюстраційний словник-довідник санскритсько-українських мовних сходжень має зробити доступним для вітчизняного дослідника мови, історії, етнології, культури, фольклору, міфології, релігії цей безцінний, але малозадіюваний в українській науці матеріал. А ілюстраційний словник-довідник тому, що покаже, як споріднені слова відбиті в українському й індійському назво- й іменотворенні, у важливих соціальних, культурних, філософських, релігійних і військових термінах. Друга робота ("Польська й українська індоаріка") на розлогому українсько-слов’янсько-індоарійському матеріалі дослідить походження і значення ключових, але досі задовільно не пояснених польських назв Варшава й Вісла, етнонімів поляки й мазури, жіночих імен Данута, Ванда і Ядвіга, інших польських реалій.


Магія євшан-зілля. Ч.1

Першовитоки ментальності людських посполитств і справді криються у неповторній магії їхнього матеріального буття – і передусім у природних карбах їх територій, у речових структурах їх історичних еволюцій та в антропологічних, фізіолого-анатомічних, конституційних параметрах їхньої власної тілесної організації. Одним із перших вказав на це наш видатний україно знавець Вадим Щербанівський у своїй розвідці «Формація української нації. Нарис Праісторії України», в якій він досліджував і нашу «расо-психологію».
«Історія народу – нації, пише автор, - це є історія тої території, яку цей нарід займає. Завданням науки і є вияснити, настільки кожен із цих народів, живших на нашій території, передав нас свою спадщину, свою кров, тобто фізичну й психічну структуру, настільки брав участь і в створенні тої чи іншої культури, яка задокументована археологічно на нашій території і яка, в свою чергу, мусила сприяти розвитку психіки та інтелігенції населення чи, навпаки, його задержувала. Нова нинішня наука «расопсихологія» ціла заснована на етнології, археології та антропології, і без них не може успішно розвиватися. Тому для розуміння расопсихології свого народу треба добре знати його археологію, тобто передісторію матеріальної культури, його антропологію сучасну й переісторичну і його етнологію. З того виходить, що для нас, для розуміння нашого сьогоднішнього «я» важлива не тільки наша недавня козацька історія і не тільки князівський період, але також і всі попередні періоди. Англійський вчений Хадон цілком справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохонами на своїй землі не від 4 віку по Р.ХР. тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ.
Як бачимо, В. Щербанівський початок етногенезу праукраїнців (чи протоукраїнців) також відносить не до 4 ст. нашої доби, як це роблять деякі сучасні автори, зокрема Л.Л. Залізняк, а до 5-го тисячоліття нашої історії.
Пересічному громадянинові, вигодуваному на великодержавних міфах про з»яву цих пролаз хохлів лише в 14-16 ст., одразу стає смішно й мулко, коли йому кажуть про цих п’ять тисячоліть тяглості українства. Однак прошу неквапно і вдумливо ознайомитися з матеріалом моєї книги, аби переконатися, що це зовсім не смішно. Цей матеріал приведе вас до тих самих висновків. Так! Наш психоетногенез розпочинався щонайменше в 5-му тисячоліття до нашої доби. А отже, не 5, а 7 тисячоліть тому. До чього висновку нас невідворотно підводить увесь масив фактологічних даних, котрих тут викладено. То ж з Божою допомогою рушаймо у цю щасну путь!

***
Могутнім фактором кристалізації національної специфіки психології населення тієї чи іншої території є увесь комплекс геофізичних феноменів цього краю – його природа, клімат, переважаюча погода, характер ландшафту, його степів, лісів, рік, озер, морів, а також могутні випромінювання його геологічних тартар, геоелектромагнітних та інших енергетичних нуртувань. А ще – такі ж регіональні пульсації космосу, близьких і далеких небесних світил. Усвідомлення важливості цього фактору й породило вже в наші дні спеціальний дочірній напрям науки психології – геопсихологію. Однак ця наука ще лежить у сповитку.

І все ж людство напомацки підходило до усвідомлення таїни благодатних і руйнівних деформацій психіки на вівтарі рідної природи, яка була то бальзамно цілюща, мов не божіння колискової матері, то спопеляюче грізна, мов лик Медузи Горгони, від одного погляду на який навіки кам’яніла душа.
Не злічити свідчень про це поетів, живописців, музик, мандрівників, етнографів та ін. «Вихідний пункт життя кожного народу, - писав В.Г. Бєлінський, - ховається в географічних, етнографічних і кліматичних умовах. Коли людина виходить із свого природного стану, вона починає боротьбу з природою, підкорює її собі і навіть змінює могутністю своєї розумності; але до тих пір вона – її раб. Могутньо діють на неї її враження, і її темперамент має кревну спорідненість з материком, на якому вона народилася, з небом, під яким вона народилася, а її характер – є результатом її темпераменту. Закон родаківства крові і плоті є закон самого духу!»
Багато російських поетів та інших знавців психології цього народу визначили особливо глибокі карби, які накладала на душу Росії (територія Московського князівства – прим. моя для тупих) сувора природа цього краю. Той же Віссаріон Бєлінський писав про допетровську Росію (Московію): «І цей народ став холодним і спокійним, як сніги його вітчизни, коли мирно жив у своїй хижці; швидкий і грізний, як небесний грім його короткого палючого літа, коли рука царя показувала йому ворога, хвацький і розгульний, як заметілі й негоди його зим, коли бенкетував на своїй волі, незграбний і ледачий, як ведмідь його непрохідних нетрів, коли у нього було багато хліба і браги, тямущий, кмітливий, лукавий, як кішка, його домашній пенат, коли біда вчила його їсти калачі…розум його був занурений у тиху дрімоту і ніколи не виступав із своїх заповітних меж: бо він не схиляв коліна перед жінкою, і його горда і дика сила вимагала від неї рабської покори, а не солодкої взаємності, бо побут був його одноманітний, бо тільки буйні ігри та те звитяжне полювання вияскравлювали цей побут, бо лише одна війна збуджувала всю могуть його холодної, залізної душі, бо тільки на кривавому роздоллі битв вона бушувала і веселилася на всій своїй волі. Це було життя самобутнє і характерне, але однобічне й ізольоване. У той час, як діяльне, кипуче життя найстаріших представників людського роду рухалося вперед з пістрявістю неймовірною, вони жодним колесом не зачіплялися за пружини його поступу».
Звісно, і реформи Петра 1, і всі наступні трансформації істотно переколошматили російську душу, однак, як зазначає автор, «маса народу вперто залишалася тим, що й була» - і не в останню чергу тому, що не змінився за два з половиною століття клімат і вся російська природа та її вплив на народ.
Про згубний вплив суворої природи Росії на російську душу говорив Микола Гоголь. У маловідомому ескізі «Взгяд на составленіе Малоросії», що мав бути вступом до його «Історії Малоросії», наш великий земляк писав: «Південна Росія більше всього постраждала від татар. Випалені міста і степи, обгорілі ліси, стародавній зрушуваний Київ, безлюддя і пустиня – ось, що являла ця нещасна країна! Налякані жителі розбіглися або в Польщу, або в Литву; безліч бояр і князів виїхало до Північної … ті місця, де розмаїта природа починає ставати винахідницею; де вона розкинула степи прекрасні, вільні, з незліченим тлумом трав майже гігантського зросту, часто несподівано серед них перекинута косогір, прибраний дикими вишнями, черешнями, або звалила байрак, весь у квітках, і по всіх витких стрічках рік розкидала чарівні краєвиди, простягнула на всю довжину Дніпро з ненаситними порогами, з величезними гористими берегами і незмірними луками – і все це зігріла поміркованим диханням півдня. … в північній частині Росії, де місцевість одноманітно гладенька і рівна, скрізь майже болотиста, потикана печальними ялинками і соснами, показувала не життя живе, наповнене рухом, але якесь животіння, що умертвляло душу мислячого. Нібито цим підтвердилося правило, що тільки сміливі й дивовижні місцеположення утворюють сміливий, пристрасний, характерний народ».
Тут і цікава і, поза сумнівом, науково продуктивна думка про обопільний вплив характеру й усього психічного складу етносу на вибір ним саме такого, а не інакшого місця за мешкання і, навпаки, відповідні різко виражені планетарні ландшафти і клімати формують саме такі, а не інакші національні характери й душі. Україна і Росія в цьому відношені, і справді, є класичними, абсолютно переконливими ілюстраціями.

Микола Бердяєв у розділі «Про владу просторів над російською душею» своєї відомої праці «Психологія російського народу» писав з цього приводу: «У долі Росії величезне значення мали фактори географічні, її положення на землі, її неоглядні простори. Географічне положення Росії (Московії) було таким, що російський народ примушений був до утворення величезної держави(?). На російських рівнинах повинен (?) був утворитися великий Сходо-Захід, об’єднане і організоване державне ціле. Величезні простори легко давалися російському народу, але нелегко давалася організація цих просторів у найбільшу в світі державу, підтримання і охорона порядку в ній. На це пішла більша частина сил російського народу. Розміри російської держави ставили російському народові майже непосильні задачі, тримали російський народ у надмірній напрузі. І у величезній справі створення і охорони держави російських народ виснажував свої сили. Вимоги держави надто мало лишали вільного надміру сил. Уся зовнішня діяльність російської людини йшла на службу державі. І це поклало безрадісний скарб на життя російської людини. Росіяни майже не вміють рідіти. Немає у російських людей творчої гри сил. Російська душа пригнічена неозорими російськими полями і неозорими російськими снігами, вона тоне і розчиняється у цій неозорості. Оформлення своєї душі і оформлення своєї творчості утруднено було для російської людини. Геній форми – не російський геній, він важко суміщається з владою просторів над душею. І росіяни зовсім майже не знають радості форми».
Це твердження М. Бердяєва – прекрасна ілюстрація відомого класичного положення про те, що не може бути вільним той народ, який уярмлює інші народи. Колонізатори підхопили надто великий шмат земної кулі і не можуть дати йому ради. І якби не кілька десятків мільйонів українців з їхньою волячою працьовитістю й любов’ю до порядку, які протягом століть заселяли Північ, Сибір і Далекий Схід (в порядку примусової депортації і каторжанського ув’язнення), то імперія зазнала б на цих циклопічних просторах цілковитого краху.
Микола Бердяєв з безжалісним реалізмом змальовує ті непоправні душевні й духовні втрати, яких зазначає народ, запряжений у імперську колісницю: «російська душа прибита розлогістю, вона не бачить меж, і ця безмежність не звільняє, а уярмлює… Влада розлогості над російською душею породжує цілий ряд російських якостей і російських недоліків. Російські лінощі, безтурботність, брак ініціативи, слабко розвинене почуття відповідальності з цим пов’язано… Західноєвропейська людина відчуває себе здавленою малими розмірами просторів землі і такими ж малими просторами душі. Вона звикла покладатися на свою інтенсивну енергію й активність. І в душі її тісно, а не просторо, все повинно бути розраховано і правильно розподілено».
Розміри території України у цьому відношенні займають серединне місце. Вони не настільки великі, щоб людина губилася в них, однак достатньо розлогі, аби українська душа розкошувала й розпросторювалася зусібіч. Однак справа не тільки в масштабах українського осоння, але у невимовній красі нашого ландшафту, і в оксамитовій ласкавості нашого клімату. Святочна сонячна насиченість краю, високе яскраво-блакитне небо, буяння зелені і злаків, оргаістичне бенкетування квіткових барв і пташиного щебету, казкова плодючість найпотужніших на планеті масних чорноземів, загущеність рік рибами, а лісів і степів – звіриною. І над усім цим – ландшафтна домінанта українських просторів, - степи і степи. Велика, на пів-Європи, рівнина, що мліла рахманним чорноземом під залитим жагучим сонцем лазурним небосхилом, ніби розчиняла в собі особистість, наповнювала всю її своїм палом і чаром. Органічне, заглиблено філософське, трепетно художницьке злиття людини з навколишньою розкішною і ніби теж одухотвореною, осмисленою природою і витворило той дивовижний аромат душевного світу українці, той рідкісний симбіоз в його душі лірика і мислителя, що уславив цей психологічний архетип у світах.
Роздумуючи над цим благодатним впливом української природи на душу своїх земляків, К.Д. Ушинський сповідувався: «Слов’янин (українець), у своїй первісній формі, яким ми його знаємо від часів Геродота до наших, за свідченням головних письменників, був корінним мешканцем малоросійської рівнини. Діставався він і за Карпати, і за Дунай, і до Адріатичного моря, і до берегів Балтики, і до Ільменю, і далеко на схід; однак там – скрізь – або життя його було хистким, порушувалося історією, або його заводила туди яка-небудь особлива мета, який-небудь особливий рух народів; або, нарешті, він втрачав там свій первісний характер, розвиваючись за інших умов, або змінюючись під впливом чужоземним. А тут, на цій рівнині, від часу прадавнього до останнього століття, він жив, не змінюючи дідівського звичаю; часто платив він податок іншим народам, але ніколи не залишав цієї країни. Чужі елементи інколи сходили на ці рівнини, однак завжди залишалися чужими і тимчасовими. Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, нічим нестьмареним краєвидом, з цілим морем тучного колосся, з прозорою, тихою рікою, і все це зігріто жарким, але ніколи не жагучим, промінням сонця, перейнято якимось світлими спокоєм – ось тим малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і скучний, відбиває у собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов’янина (українця). Його пристрасть, нестримна схильність до землеробства, його спокійна і повільно діяльна натура, його світлий прямий характер, його домашній спосіб життя, нарешті його осіле життя, а проте надзвичайно виповнене найніжніших душевних порухів, - легко вимальовується у барвах природи, що оточує його. Він не любить змінювати місце, і зрозуміло – чому. На кожній точні його рівнини буде виповнена одними й тими ж відчуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай. У замках та містах йому було б нестерпно душно, і тому плем’я слов’янське (українське), примножуючись, не поєднувалося у великі гурти, а все розселялося незліченною множиною уривків. Мирна, супокійна свобода, відсторонення від усіляких політичних бур і суспільних клопотів – необхідна умова життя на цій світлій рівнині, і тоді зрозуміло, - чому «private familiaras que vitae justissima exsepla suut Slavi, Publicae contratristissima». Життя окремими родинами і, щонайбільше, окремими родами, мирні, патріархальні чесноти, величезний спокій, добрий, однак влучний гумор над всіма хвилюваннями життя, душевна гостинність, надзвичайна людяність і трохи філософських лінощів – ось все, що могло вирости на цій рівнині і виросло у слов’янського племені. Проте ледь слов'янин виривався за зачароване коло свого світлого горизонту, як скидав із себе спокій та лінощі і мчався всюди, куди його манив його нескінченний степ. Прагнення до розширення, обумовлене, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов’ян розселитися у всі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки було можливо, перенести з собою і свою люб’язну вітчизну »



Магія євшан-зілля. Ч.2

У цьому симпатичному есе нашого великого педагога, як дуб у жолуді, - вся українська психологія. Вона перетривала з трипільських часів до наших днів, хоч нині вона і перебуває у досить розшарованому , зденаціоналізованому вигляді. І рятівним завданням №1 новостворюваної держави є повернення до могутніх життєстійких трипільсько-древньоруських архетипів українців.
Отже, історично наш край завжди мав цілком окреслену географічну, кліматичну й ландшафтну сприятливу своєрідність, а це не могло не позначитися благотворно на кристалізації національної специфіки психіки. Це повторимося знову! – жаркий (хоч і не надмірно спекотний) клімат, щедра сонячна насиченість краю, буяння полів і садів, розкошування квіткових барв і пташиного гамору, щедра родючість найжирніших на Землі рахманних чорноземів, нуртування рік рибами, а лісів і степів звіриною, як це було ще за часів Козаччини, і над усім цим – високе, яскраво – блакитне небо, яке належало оцінююче лише тоді, коли вжахнешся низькому, бляклому, похмурому небу Півночі, що гнітить і давить, і так висотує душу, що на те небо хочеться вити собакою…
Ось відповідні свідчення очевидців. За словами француза Біплана, «у 18 столітті у ріках та озерах Запорозького краю…водилася така кількість риб, що вона від власної чисельності вмирала, псувала воду і заражала повітря…Самара була багата рибою, медом, воском, дичиною та будівельним лісом і за своє багацтво названа козаками святою рікою; околиці Самари запорозькі козаки називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі, а всю землю біля ріки – «землею дуже гарною, квітучою та багатою», саме місто Самару – «воїстинно новим і багатим Єрусалимом»
Або: «А звірів? А птахів? Вовки, лисиці, борсуки, дикі кози, чокали, виднихи – так один за одним і біжать, так і пластають по степу. Вовків така сила була, що їх киями побивали, а з шкури чоботи та шкірянки робили. А їжаків тих, їжаків?... І говорити годі! Були й дикі свині, такі жирні та здорові…Були й дикі коні, вони ходили цілими табунами, - косяків по три, по чотири, так і ходять… А що вже птаства було, так Боже великий! Качок, лебедів, дрохів, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетерок, куропаток! Та всі плодючі такі!»
Тож не можна відродити українську душу, не порятувавши спершу нашу рідну природу – хай і не такому щедрому вигляді, але бодай пристойному, фізично й психологічно не травмую чому. І так буде» Україна знову стане казковим краєм і явить зачудованому людству не тільки геніальність свого Душу, але й феноменальність нашої Природи.
Те, що окреслена К. Ушинським та іншим авторам геопсихологічна природа українця, мало змінюючись, перетворила тисячоліття і у затверділих трипільських формах дійшла аж до наших днів, засвідчують аналогічні образи в сучасних українських письменників. Ось миле оповідання Володимира Винниченка «Зіна». У ньому автор, син скіфських степів, сповідується перед читачем: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знову поважно піде уперед.
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; годинами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там немає хапливості. Там кожний знає, що стільки не хапайся, а все тобі буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба.
Отже, я виріс у тих степах, як співали журавлі біля криниць у раї, в удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».
І так упродовж століть і тисячоліть. То ж у цьому неквапливому, філософському ліричному плині буття не міг не постати планетянин саме з такою психікою й ментальністю, яку знають земляни за українцями – тип флегматика й меланхоліка, мислителя й поета. Однак такий набутий етнотип не є вродженим темпераментом, і, якщо змінюються історичні обставини, українець, змінює волів-флегматиків на космічний корабель, як це зробили Павло Попович і Леонід Каденюк, і за лічені миті облітає всю Земну кулю. То ж бо традиційній етнопсихології немає нічого фатального, рокованого.
Винятково вигідні географічні, геофізичні й ландшафтні умови життя українців чаїли в собі й низку смертельних небезпек. І передусім – схильність до індивідуального, поза громадського, хуторянського буття-життя, соціальна та громадянська млявість й державницька апатія, байдужість до політичної кар’єри і політичних партій, питома огида до централізованої влади. Ця вада виявилася найбільш трагічною в українській історії. В усі вирішальні моменти своєї історії, коли треба було об’єднатися і вирішити справу на свою користь, малороси виявляються роз’єднаними, розбратаними і опинялися у черговій кабалі. А сьогодні ця вбивча для нації паталогічна манія розбратк і чвар розквітла особливо махровим, смертельно небезпечним квітом. «Українці об’єднуються, лише вже сидячи в тюрмі…» - яка гірка правда!
Справедливою є репліка В. Липинського щодо того, що першою причиною частої втрати Україною своєї державності «є геополітичне положення на перехресті шляхів». Це справді, мабуть, головна трагічна трагедійна обставина нашого історичного буття. Мало того, що Україна сама по собі є незборимо ласим шматком для всіх хижаків планети, так ще Господь її всадовив у самому епіцентрі вирувань євро-азійських пристрастей. Саме через цю вузьку причорноморську горловину відбувалися всі великі рушення й агресії народів зі Сходу, Півночі, Заходу і Півдня. Саме в цю вузьку промоїну вливалися незліченні тьми азійських орд у своєму розсатанілому пориванні на Захід. Це – печеніги, половці, татаро-монголи і багато інших. З Півдня протягом століть колонізували Причорномор’я греки, а потім упродовж півтисячі років Україну шматували кримські татари. І робили це за надихання, всілякої підтримки, а й нерідко військової участі могутньої Османської імперії. Із Заходу теж не вгавала агресія німців (готів, тевтонців), литовців, поляків. Ну, а з Півночі ненастанно старався наш «старший брат». Ще за кілька століть до нашої ери Надчорноморя від Ізмаїлу до Колхіди майже безперервним ланцюгом опосіли грецькі колонії. Раз по раз вони вчиняли агресії вглиб материка, але місцеве населення знову й знову відкидало їх назад до побережжя. Два століття (2-4 ст. н.д.) південь України окупували готи (то ж бо трирічна гітлерівська окупація видається вже корткочастним, хоч і моторошним епізодом). Два століття (13-15) Україну тримали в своїх лабетах татаро-монголи. Ще два століття (14-15) – Литва. А ще 600 років польська каолонізація (14-20ст. – до операції «Вісла» і наступного десятикратн ого зменшення тих, хто ще визнає себе у Польщі українцями – трохи більше 30 тисяч за останнім переписом проти 300 тисяч, які були до цієї каральної операції), п’ять століть (13-18) безперервного терзання кримського татарською ордою і три з половиною століття гноблення українства Російською імперією – як царською, так і радянською.
Залишається великою історичною й психологічною загадкою, як за таких умов тритисячолітньої безперервної навали найлютіших і наймогутніших імперій світу Україна вижила, вистояла, зберегла свою національність, державу і свою душу. У цьому виявися не тільки її військовий, але й, насамперед, інтелектуальний духовно-моральний геній. Вона мужньо, з казковою хоробрістю билася до останнього, а коли вже боротися було несила, впадала в державницький колапс, і навіть в оманливу покору, покірне «співробітництво» з окупантами. У такий спосіб Україна зберігала кадри, свою економіку, мову, культуру, і як тільки випадала нагода, знову вибухала військовим й громадським спротивмо, і зрештою домоглася Незалежності.
У цьому, як і у всіх інших виявах нашого історичного життя, було продемонстровано домінування духовного чинника в історії українського народу. Це вперше відзначив ще Микола Костомаров. У своїй знаменитій праці «Дві руські народності» він висунув новаторську тезу, проте, що українці менше за інші народи піддаються дії геофізичного чинника і матеріальних факторів узагалі, що українська душа головним чином формується під дією ідеальних цінностей. Ця конструктивна думка, на жаль, не одержала розвитку ні у вітчизняній, ні в зарубіжній науці. Нині випадає нагода належно оцінити її і взяти на озброєння, педагогам, психологам, культурологам та іншим представникам людинознавчих, народознавчих дисциплін.
Проте на формування національної психології народу потужний вплив справляють не тільки історичні, соціально-економічні умови його життя, не тільки загальні природні, географічні обставини його фізичного буття, особливості клімату й ландшафту, серед яких проходить життя і трудова діяльність населення, але й геофізична характеристика даного регіону планети і, насамперед, його геофізична енергетична наснаженість, електромагнітні й інші енергетичні випромінювання земних надр і Космосу. Ця енергетична наснаженість спричиняє долю не лише особи, а й усього народу.
У геопсихології, цій новій продуктивній галузі психології та інших дотичних до цього предмету вчення деяких інших наук останнім часом енергійно підкреслюється значення енергетичного наснаження етносів. Ця енергетична потуга, на думку авторів таких концепцій, значною, а то й вирішальною мірою визначає історичну долю народу, його рангове місце серед націй планети. В залежності від цього Лев Гумільов ділить народи на соціально й державно активні, або народи-пасіонарії, і на державницько пасивні, або нації-непасіонарії.
Звісно, найпростіше шукати походження тієї чи іншої міри енергетичного балансу різних націй у звичайних соціально-економічних підвалинах історичного буття народу. Однак є спроби й екстраординарного пояснення цього феномену.
Однією з таких версій є припущення, що якісь небесні, космічні сили, не маючи потуги обдарувати своєю увагою однаковою мірою всі пламена й народності Землі, обирають лише деяких з них і надають їм роль народу-пасіонарії, народу-месії, чи народу-місіонера, який має поширювати серед землян ті набутки вищої цивілізації, що їм передають згори.
Однак багатьма видатними вченими висловлюється думка, що не лише розумні космічні цивілізації інформаційно наснажують людство, а що й психіка землян теж збагачує Космос.
За вченням українського академіка В.І. Вернадського, земна психіка, всі продукти діяльності землян не щезають безслідно, а переходять у спеціальну небесну сферу – так звану ноосферу. Постійна задивленість і залюбленість в небеса протоукраїнців, праукраїнців і справдешніх українців запевно створили могутній (швидше всього, наймогутніший на планеті) духовний міст Земля (Україна) – Космос (Ноосфера). У тому космічному Задзеркаллі питома вага української ноосферної психіки, духовності запевне дуже велика. Крім таких колективних (від окремих гуртів до нації в цілому) духовних телепато-каналів «Україна-Ноосфера», існує і безліч індивідуальних інформаційних каналів у найбільш енергетично потужних суб’єктів.
Опріч такого інтенсивного розумового, духовного життя, енергетичного підживлення з ноосферного акумулятора чи якихось інших космічних інформаційних центрів, зростання енергетичної потуги українців сприяють також інтенсивні викиди земної геомагнітної та іншої фізичної енергії. Вони народженні якимось особливо потужними геологічними, радіаційними процесами. Зокрема наявністю винятково багатих покладів земних руд, в тому числі й уранових. Могутні земні випромінювання відбуваються в зоні гірських, тектонічних розломів. Йдеться і про Карпати, і про Український кристалічний щит, що пересікає Україні, і про Київські гори. Зокрема, це потужне випромінювання навіть без спеціальних приладів відчувається біля Старокиївської гори, в районі Гончарів і Кожум’як. Тут, як і повсюди на Древньому Подолі, гостро відчуваєш загуслу в століттях психіку пракиян, якесь потужне енергетичне випромінювання земної кори. А геологічні шари Чорного моря свідчать про те, що в Україні колись були колосальні радіаційні викиди.
Одним із найзагадковіших явищ планети є феномен філіппінських філерів, які роблять операції без інструментів, легко розтинаючи тіло самими пальцями. Доведено, що всі хілери походять із гірських районів Філіппін, де з тектонічних розломів виходить потужне геовипромінювання. Очевидно, воно насичує організм такою могутньою енергією, що пальці рук одержують здатність розтинати тканини тіла, мов лазерним скальпелем. Споконвічна радіаційна насиченість України такою сприяла енергетичній потузі й мутаціям генофонду, різним екстра здібностям. Зокрема велика кількість усіляких ворожбитів, чаклунів і мольфарів на Закарпатті, очевидно, також спричинена потужною радіацією геологічних розломів Карпатських гір. Так само й на острові Хортиця є такий давній і глибочезний розлом, рівний якому на всій земній кулі є ще лише один. Мабуть, і тамтешня інтенсивна георадіація була в числі тих чинників, що породили такий масовий і винятковий феномен, як орден козаків-характерників. Можливо, й вибухове випромінювання семи Київських гір, а надто Старокиївської, було одним із факторів, дякуючи яким Київ і кияни стали консолідуючою, державотворчою силою серед інших сусідніх слов’янських племен.
Дія цього геовипромінювання може бути не тільки прямою, але й опосередкованою, через генетичний код. Тобто більше інтенсивне, ніж звичайно, опромінювання організму виникає додаткової мутації генів, у тому числі й такі, що роблять етнос обдарованим, енергонасиченим, пасіонарним.
До речі, і Чорнобильське лихо принесене не тільки вже відомі згубні мутації, але й благодатні, талантоформуючі. Так що з цього випробування український народ у цілому вийде не тільки не тотально виродженим, як це похмуро пророкують, а навпаки, ще більше талановитим.



Магія євшан-зілля. Ч.3

Однак могутня енергетична наснаженість України не вичерпується лише потужним випромінюванням геологічних розломів і гігантських викидів уранових та інших руд. Україна взагалі займає особливе місце в енергетичному балансі планети. Тут слід згадати гіпотезу трьох московських авторів – Н.Ф. Гончарові, В.С. Морозова, і В.А. Макарова, яку вони висунули ще на початку 70-х років і яка з того часу ще не зустріла жодного заперечення, але зате знаходиться все нові й нові підтвердження. Йдеться про цілком особливу (ікосаедро-додекаедричну) форму енергетичної структури нашої планети. Проекція цього силового каркасу на поверхню Земля має вигляд мережі циклопічних за розміром трикутників і п’ятикутників. Ця мережа створює систему потужних силових полів. Вони спричиняють появу і специфіку перебігу різних явищ природи, суспільних і духовних процесів. У певних вузлах цієї мережі створюється максимально оптимальні умови для розвитку усіх цих процесів. Воно й недивно. Адже ці зони є центрами світових максимумів і мінімумів атмосферного тиску, максимумів сонячної радіації. Лінії й вузли цієї системи породжують відповідну специфіку геологічних структур, розміщення корисних копалин. З ними, як виявилося, були пов’язані навіть особливості польотів птахів і таке інше. Центри цих енергетичних трикутників виявилися найсприятливішими для розвитку всього живого. Тут було буяння флори і фауни. Тут зароджувалися найзнаменитіші цивілізації, відбувалися інтенсивні етногенези, мовотворення. Так-от, у центрі європейського трикутника оптимального розвитку доля помістила саме Київ і Київщину!!!
Нічого надприродного в цьому немає. Земля й космічні пульсації (сонячні цикли хоча б) найістотніше впливають на психіку людей і тварин, на психічні й інші захворювання, на різні соціальні катаклізми (революції, війни), на зяву ідей, теорій, відкриттів, винаходів, поетичних осяянь. Мені довелося одержати у 1970р. працю самоука з міста Миколаєва Володимира Олександровича Кубинського від його сина Андрія Володимировича, учителя, про зв'язок творчості Тараса Шевченка з сонячними циклами. Це дослідження так і лежить у моєму архіві, а я не маю можливості ні повторити, ні надрукувати його. Допоможіть, панове ентузіасти – видавці і дослідники!
Тож і розташування Києва й України в центрі такого богатирського енергетичного вогнища не могло не дати такий могутній творчий спалах українського етносу. Тому розмови про якусь Україні-Окраїну є просто смішним. Це вже не кажучи про те, що й географічний центр Європи знаходиться саме в Україні, в Карпатах. То ж про яку «окраїну» можна говорити. Навпаки, треба усіма великодніми дзвонами вістити нашу європейську «центральність» як географічну, так і духовну! Шануймося, бо ми того варті, панове!
Коли ми ведемо мову про вплив геофізики і космічних еманацій на українську психіку, то повинні мати на вазі не тільки (і не тільки) прості, грубі енергії, скільки так звані тонкі, високі, чисті енергії. До простих енергій ми відносимо відомі фізичні силові поля нашої планети (геомагнітні випромінювання) і такі ж, давно відомі й вловлювані звичайними фізичними приладами космічні пульсації. Тонкі ж енергії вловлюються екстрасенсорними, езотеричним сприйняттям і почасти новим поколінням спеціальних приладів, які ще тільки-но розробляються.

Нові погляди на зв’язки «планетарних сил» з етногенезом говорять про те, що Північне Причорномор’я знаходиться у центрі «європейського трикутника» з найкращими географічними умовами для розвиту біологічного життя і людської цивілізації.
Індійські йоги давно виявили наявність особливо чистих полів високих енергій у районі Києва, і це підтверджують екстрасенси, які спеціалізуються на таких енергіях. Відомий Український психолог Олексій Братко-Кутинський продовжує: « Саме світять Києва, тобто особлива близькість київських земель до високих космічних енергій, а не «вигідне місце для торговельного шляху з варяги у греки», як дехто вважає, забезпечили йому центральну роль центру формування українського етносу. Саме святість, а не вигода торгівлі привели Апостола Андрія і спонукала його поблагословити ці Землі. Саме святість Києва здолала імперські амбіції Москви і зробила його центром паломництва у дореволюційній Росії. До Києво-Печерської Лаври і до інших київських святинь ішли каятися аристократи і міщани, купці і військові, студенти і селяни».
Вселенське паломництво до Києо-печерської Лаври, до Почаївської Лаври, до Софійського, Михайлівського й Успенського Соборів та інших знаменитих Храмів зумовлено тим, що тут згадане випромінювання особливо потужне. Справа в тому, що такі багатовікові хоромини є надпотужними конденсаторами описаних тонких, високих, чистих, езотеричних енергій. А ще вони употужнено віковими нашаруваннями могутності, просвітленої, прагнучої до горніх сфер психічної енергії незліченних поколінь молільників.

Як бачимо, заснування Києва саме на цих семи горбах, як і місце заснування для інших світових духовних центрів – Єрусалима, Лхаси та ін., не обиралися випадково, їх створювали за вищим промислом саме в місцях накопичення найпотужнішої на Землі високої, просвітленої еманації. Тож недарма апостол Андрій прийшов у 55 році проповідувати Слово Боже в Степах України. Він недовго затримався в Таврійських степах, а одразу рушив до місця майбутнього Києва. Видно, саме це було його головною місією – означати майбутній Горній Град. Так, що Нестор Літописець дарма наївно повідомляє, що це той мандрував до Рима. Навіщо Андрію Первозданному було добиратися окружними і небезпечним пінічним шляхом, коли він міг спокійно туди дістатися через Чорне й Середземне море?
Апостол прийшов в Україну не випадково і не тому, що він, як українець, знав мову тутешнього населення і міг проповідувати йому рідним словом. Здатність вістувати своє вчення всіма мовами Спаситель надав усім учням. Християнство пов’язано з українством і за своїм походженням, і за своїм духом. Вчення Христа найбільше відповідає саме українській психології. Воно й недивно. Адже воно виникло в середовищі українських громад Палестини ще в часи завоювання семітами колонізованого українцями-гикскоками Ханаанка-Палестини. Зазнаючи подвійного гніту – і ізраїльського, й римського, праукраїнці й породили християнство, як свій жагучий порив до звільнення з рабства. Ісус Христос був праукраїнцем. Мати Марія була праукраїнкою – сарматкою, а справжній земний батько – Пандира був родом із Етрусків. Як відомо, щодо походження Ісуса є дві версії – ось така, земна, і та, що в Біблії. Можливий компромісний варіант. Наш Спаситель земного походження, але за високу свою самопожертву був визнаний богом Сином Єдинородним. І саме християнське вчення було породжене українською ментальністю. Жоден народ світу не жив і не живе так за Божими Заповітами, як саме наш. І частина текстів Біблії, знайдених у Кухарських печерах, написано арамейськогою мовою, однією з проукраїнських мов.

«Це місце, де розгадуються всі загадки… Тут зв'язок між цим світом і майбутнім» (Ф. Герберт).
«І всі назнаменовання пророчі захочуть окошитися у нас» (В. Стус.)
Якщо спробувати узагальнено відповісти, який головний природній чинник набільше вплинув на процес формування головним фактором був хліборобський характер цивілізації наших предків. Зародився він ще в часи Трипілля, був утриманий і розвинений в епоху Київської Русі. І в наступні сім століть саме селянство в найбільшій мірі конденсувало в своїй душі український національний дух і відтворювало його через своїх найбільш обдарованих синів і діточок як в усній народній творчості, так і в професійній літературі та мистецтві.
Сама специфіка праці схиляє до трепетного єднання душі з природою, до самозаглиблення і осягнення таємниць земного буття і космосу. А коли наші краяни тисячоліттями орали, сіяли, жнивували, купаючись у природі, мов немовля у літеплі, і відчуваючи душею і тілом найменші земні і космічні пульсації, осягаючи закономірності аграрної науки, мистецтва вирощування врожаю, їхнього зв’язку з небесними погодними явищами, то це розвивало комізм їх душі, глибину їх думки, поетичність їхньої натури. Звідси одвічні поривання української душі в зоряні світи, схильність до роздумів, до філософствування, до духовності, ліричність, поетичність цієї душі. Тому саме в Україні зародився найбагатший і найпоетичніший у світі фольклор, такі велети поезії, як Шевченко і Франко, найвидатніші в світі поетеси – від Марусі Чурай і Лесі Українки до Анни Ахматової, Марини Цветаєвої (українство, яких відоме), Ліни Костенко та Олени Теліги. Звідси ж і незліченні народні мислителі та філософи, починаючи з Анахарсиса, а потім Григорія Сковороди і закінчуючи В. Вернадським і к. Ціолковським, творців сучасного планетарного світомислення, за яким нині живе людство. Звідси ж – найбагатша в світі народна магія, мистецтво чарування та пророчення. І недарма з українців пішло стільки теоретиків астронавтики, творців космічної техніки та космонавтів.
Наприкінці слід сказати, що не лише місцевість, ландшафт формує національну специфіку етносу, але і той час, в якому він замешкує. Як відомо, час і простір є головним атрибутами матеріального буття. До того ж, нерозривно пов’язаними між собою. Цікаві міркування з приводу часового параметру етнопсихіки висловлює наш поет і мислитель Павло Мовчан у своїй дивовижній книзі «Витоки». «Стереотип поведінки, - пише він, - звісна річ, значною мірою формується самим ландшафтом, як і відповідна мова. Як відомо, час проживається не однаково в горах і в пустелі, в лісі і в степу. Або в місті і селі… І я глибоко переконаний, що час є категорією суто національною, як він є фізичною чи психологічною категоріями… А національним він є тому, що кожним етносом час переживається по-особливому, відмінно від інших етносів. Мною переживається ось ця швидкоплинна мить, і ця своєрідність зумовлена національною специфікою та поведінки, тому і минуле, яке є єдиною реальністю і доступним раціональному пізнанню, набирає національних ознак. Ось чому філософи розрізняли час Єрусалима і Час Афін…Проте і в життя того чи іншого етносу бувають періоди особливої інтенсивності, що Вернадським витлумачувалися як с палахи, імпульси негентропічні або поштовхи енергії живої речовини біосфери. Тобто в житті нації бувають періоди бурхливого життя, за Гумільовим – періоди пасіонарної активності, коли задається програма на великий відтинок часу, що може дорівнювати тисячоліттям… Таких історичних імпульсів од часів трипільської цивілізації і до початку двадцятого сторіччя було дуже багато, але в свідомості національній зафіксувалося дуже мало інформації, бо кожне нове історичне коло накладається на інше , як у річних кільцях стовбурів дерев».
Заторкує автор і психолінгвістичний націєтворчий чинник, але його ми аналізуватимемо в наступних розділах. Зауважимо лише, що винятково плідним є космічний аспект мовчазного аналізу проблеми. Він є ревним сим патиком цієї теми. Недарма одну зі своїх книг Павло Михайлович назвав так : «Мова – явище космічне». Людську мову він розглядає як потаємний космічний шифр, як кодову зоряну мову Всесвіту. «Адже навіть звичайна абетка, - пише він, - є не чим іншим, як перекладом зоряного неба в систему знаків, кожній літері абетки , власне давній, відповідає те чи інше накреслення місяця протягом календарного періоду – місяця; тому на стінах нашого Софійського собору накреслено двадцять сім літер кирилиці і грецькі абетки, що відповідає двадцяти семи календарним дням ».
«Людина, - продовжує повістував, - носій земної і небесної інформації, однаково була відкрита як для земних енергій, так і для небесних
Цю мову неба та землі розпізнають і по досі, але по одиночно…
Усе менше і менше залишається тих, хто володіє цією мовою ». Тож відроджуймо в собі космічне самовідчуття, розуміймо мову небес і земних трав. Не забуваймо, що ми діти Космосу і голубої планети Земля!

Губко О.


Половці

Якщо говорити про русько-половецькі взаємини, то чи не перше, що впадає у вічі, це численно-половецькі шлюби, згадки про які донесли літописи. Зазвичай вважається, що зближення князів і половців почалося 1068 року, коли Святослав Ярославич Чернігівський та половецький князь Шарукан уклали мирну угоду, вперше скріплену шлюбом їхніх дітей. Проте цю подію, очевидно, слід розглядати лише як першу фіксовану згадку про русько-половецькі шлюби.
Династичні зв’язки чернігівських князів із половцями були надзвичайно тісні. З половчанками були одружені син Ярослава Мудрого Всеволод, його онук Олег Святославович, правнуки Ізяслав Давидович та Всеволод Ольгович. Володимир Мономах, сам маючи дружину-половчанка була донькою половецького хана Аепи, бабка також була з половців, тобто за материнською лінією Андрій був половцем. За половецьких князів виходили заміж і руські князівни й княгині, хоча літописи згадують про такі шлюби менше. Башкорд, хан великої половецької орди в басейні Південного Бугу, був вітчимом руського князя Святослава Володимировича (12 ст.) «бь бо мати его бежала в Половци и шла за нь». Майбутні князі часом навіть виховувалися у своїх степових родичів по материнській лінії. І хоча, зрозуміло, ми знаємо лише частину таких шлюбів, про їх розмах свідчить те, що вже на кінець 12 початок 13ст. в жилах усіх чернігівських князів і більшості князів Північно-Східної Русі текла половецька кров, а Новгород – Сіверський князь Ігор Святославович і його брат буй-тур Всеволод (які й вирішили «поискати града Тмутораканя») самі на три чверті (!) були половчани. В такому разі, очевидно, вже годі відмахуватися від русько-половецьких шлюбів як не вартих уваги. Вони - унікальне явище в українській історії, і вже тому цікаві для дослідника.
Вчені по-різному коментують ці шлюби. Одні пояснюють їх безвихіддю руських князів, що нібито мусили одружуватися з половчанками, аби зменшити половецьку загрозу. Інші кажуть про естетичні смаки слов’ян, яким нібито імпонував антропологічний тип половців і врода половецьких дівчат. Треьі взагалі обходять увагою існування цих шлюбів, оскільки не можуть переконливо їх пояснити. Справді, вкрай дивним виглядає те, що русько – половецькі шлюби – єдині шлюби Русі з так званим Степом, Диким Полем. Лише половці удостоїлися породичання з Рюриковичами, причому жодної перешкоди для такого міжетнічного родичання не виникало. Це можна пояснити лише одним: тривалою на той час традицією, що визначала політичні та династійні зв’язки між двома народами і витоки якої слід шукати у сивій давнині.

С. Наливайко «Етнічна історія України»


Відомості про слов"ян

Першою достеменною згадкою про походження слов’ян вважають свідчення Йордана (6ст.): «Біля лівого боку Карпатських гір, що схиляється до Півночі, від витоків річки Вістули на величезних просторах живе численний народ венетів. І хоча їхні назви змінюються залежно від різних родів і місць проживання, переважно вони все ж звуться склавини й анти. Склавини живуть від міста Новієтуна й озера, що зветься Марсіанським, аж до Дністра і на півночі до Вісли; болота й ліси замінюють їм міста. Анти ж, наймогутніші з них, там, де Понтійське море робить вигин, поширюються від Дністра аж до Дніпра». Свідчення Йордана про словян доповнює Прокопій Кесарський (6ст.): «Вони менш за все підступні, і в простоті зберігають гунський норов. Та й імя в давнину у склавинів та антів було одним. Оскільки і тих, і інших з давніх часів називали спори, якраз через те, думаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони займають неймовірно обширну землю, адже мешкають на більшій частині берега Істра».
Руський літописець питання про походження словян розв’язує згідно з біблійною традицією, вважаючи їх, як і решту народів Європи, нащадками одного з синів Яфета, онука Ноя: «Після зруйнування (Вавилонської) вежі і піля розділення взяли сини Сима східні країни, сини Хама південні країни, Яфетові ж узяли західні й північні країни. Від цих же…пішов народ словянський від племені Яфета – так звані норики, які є словяни…По довгих же часах сіли словяни по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Од тих словян розішлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, де сіли, на якому місці» серед відомих нам народів під нориакми, певно, слід розуміти нащадків давніх іллірійців, які в 1 ст. створили царство Норик на лівобережжі Дунаю (на теренах сучасних Австрії, Угорщини й Словенії), згодом завойоване Римом і перетворене на однойменну римську провінцію.
За новгородською традицією, представленою у Никоноровському літописі й у В. Татищева, словяни вперше прийшли на північ «від берегів Понта й Меотіса» ще у 20 ст. до н.е. Прикметно, що тут брати Славен, Рус, Болгар, Коман та Істер названі правнуками Скіфа і Зардана (пор. шарадана, одни з «народів моря»). Потому «Славен і Рус відєдналися від братів своїх і блукали..14років…., і прийшли до озера Ілмер… і поставили місто на річці Волхов, назвавши за імям князя свого – Славенськ. Відтоді почали скіфи словянами йменуватися». Польський хроніст 16 ст. Матвій Чеховський зазначав, що словянські народи лишаються на своїх місцях ще від потопу, а не прибули звідкілясь. Міфічний Богумир у «Велесовій книзі» - прабатько п’яти літописних племен (древлян, кривичів, полян, сіверів і русів) – названих там соловіком Слави, або Славуни. Про якісь зв’язки словян і скіфів мали б свідчити й слова літописця, що словянські народи означалися в давнину Велика Скуф. Нагадаємо, що саме серед численних народів Геродотової Скіфії дослідники часто шукали предків майбутніх словян: окрім, влсане, скіфів (переважно скіфів землеробів), їх ототожнювали з неврами, алізонами, будинами, меланхленами.
Уперше назву словяни у формі склавини згадує Прокопій Кесарський, коли оповідає, як 517р. словяни перейшли Дунай з півночі. На цій підставі і появу словян у Подунавї відносять саме до цього часу, хоча вірменський історик Мовсес Хоренаці ще в 5 ст. н.е. повідомляв про сім словянських племен на південь від Дунаю. Стефан Візантійський (6ст.) у своєму словнику називає «словянським народом» етрусків. Баварська хроніка (9ст.) вважає предків словян скіфів і сарматів, а Густинський літопис (17ст.) повідомляє, що «од…Рифата народилися пагони, етики, генети, венеди, венедиці, анти, роксани, роксолани, од яких начебто пішла русь і алани, ляхи словяни, болгари, серби…всі суть народу і мови словянської». Перський анонімний твір 12 ст. «Маджал ат-Таварах» («Повне зібрання історій») наводить легенду про братів Словена, Руса, Кімарі й Хозара: «І Слов'янин прийшов до Руса, щоб там осісти. І Рус відповів йому, що місця замало. Таку ж відповідь дали Кімарі й Хозар. Між ними почалася сварка битва, і Слов'янин утік до місця, де нині земля словян. Потім він сказав: «Тут сяду й легко відімщу» Візантійський історик Феофілакт Сімоката (7ст.) називає словян гети й твердить, що обидві назви (гети і словяни) мають однакове значення, належить одному народові й що гети – первісна назва словян.
Чимало середньовічних авторів, досліджуючи ранню історію слов’янства і користуючись недосяжними нині джерелами, залишили доволі цікаві свідчення та висновки про походження слов’янства. Як наприклад, наведемо уривок з книги далматського історика Мавро Орбіні, виданої на межі 16-17ст.:
«…Словянський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бтвся з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Наливайко С.

 

 

 

 

Николай Полетика  "Вoспоминания"


ЧАСТЬ ПЕРВАЯ. МОЛОДОСТЬ. УНИВЕРСИТЕТ. МИРОВАЯ ВОЙНА


Из прошлого нашего рода



Если верно, что в основном семья, ее лицо и характер определяют судьбу своих сыновей и дочерей, то семейные традиции и традиции рода, прошлое дедов и прадедов оказывают большее или меньшее влияние на судьбу потомков. Когда задумываешься в конце жизни над своим прошлым и над прошлым ближайших и более отдаленных предков, то задаешь самому себе вопрос: в какой степени это прошлое оказало влияние на мою собственную жизнь?
Мне пришлось стать одним из последних, а, может быть, и последним представителем основной украинской (Роменской) линии рода Полетика, древнего рода малороссийского шляхетства (дворянства), связанного с историей Украины и России в течение трех столетий.
Род наш, повидимому, вышел из Польши и за время XVI-XVII столетий осел на левобережной Украине, где в XVIII и первой половине XIX веков Полетики владели большими поместьями на территории Полтавщины, Черниговщины и Харьковщины. Не занимая высоких государственных постов, представители нашего рода были связаны с политической и культурной жизнью России и Украины, отличаясь любовью к науке и литературе.
Впервые имя Полетика встречается в истории России и Украины в начале XVIII века. Во время Северной войны шведский король Карл XII, призванный гетманом Мазепой, двинулся осенью 1708 года на Украину.
Ставка короля расположилась у села Ромны (Полтавщина), одного из поместий нашего рода. И в этой ситуации глава семьи Павел Полетика и его старший сын перешли вместе с Мазепой на сторону шведов.
Согласно семейным преданиям Павел Полетика был одним из приближенных к Мазепе лиц, чуть ли не генеральным писарем (министром иностранных дел) Мазепы.
Полтавский бой 27 июня 1709 года развеял мечты и надежды Мазепы о создании самостоятельной Украины, не зависящей от России, Польши и Турции. После Полтавской битвы Павлу Полетике с сыном пришлось бежать вместе с королем и Мазепой. В августе 1709 года Мазепа умер, а Павел Полетика с сыном, опять-таки по семейным преданиям, стали личными телохранителями Карла XII. Вместе с ним они уехали в 1715 году в Швецию, где их след на два столетия был потерян.
Только в июле 1973 года, приехав в Иерусалим, я смог обратиться в исторический институт Упсальского университета (Швеция) с просьбой сообщить, имеются ли в шведской исторической науке какие-либо сведения о судьбе Павла Полетики и его потомков. Упсальский университет ответил, что таких сведений у него нет, но переслал мое письмо в Королевский исторический архив в Стокгольме. Из архива мне любезно сообщили, что о самом Павле Полетике и его сыне нет никаких данных, но что удалось обнаружить упоминание о Христиане Фок (Fock), родившейся, вероятно, после 1779 года, которая вышла замуж за майора Н.Полетику (N.N.Poletika). [Gustaf Elgenstiema. Svenska adelns attartavlor. Стокгольм,1927, т. 2 (таб.4).] Других сведений не было найдено.
Я ответил архиву, что фамилия Полетика не шведская, а чисто украинская, и что майор Н. Полетика, повидимому, был правнуком Павла Полетики.
Зато история украинской ветви нашего рода оказалась обильной и интересной и по материалам и по событиям.
Младший сын Павла Полетики Андрей Павлович остался в Ромнах, так как ребенку было не место в бранном походе (в 1708 году ему было около 8-10 лет).
Осенью 1709 года Александр Меньшиков взял штурмом и сжег Ромны и Батурин, перебив при этом немало жителей. Но Андрею Полетике удалось спастись, и он впоследствии стал главой украинской ветви нашего рода. У Андрея Павловича Полетики было три сына — Иван, Григорий и Андрей. Все они родились в Ромнах или в поместьях Полетики под Ромнами. Два сына — Иван и Григорий — и их дети сыграли заметную роль в истории русской и украинской науки и культуры XVIII и первой половине XIX веков.
Иван Андреевич Полетика (1722-1785) был первым русским и украинским ученым, получившим за границей ученую степень доктора наук. В 1754 году он защитил диссертацию на ученую степень доктора медицины в Лейденском университете и после защиты был избран профессором Кильской медицинской академии в Шлезвиг-Гольштейне, где правил великий князь Петр Федорович, наследник русского престола, впоследствии император России Петр III. В Киле Иван Полетика занимал кафедру в течение двух лет, а затем уехал в Россию. Умер он в скромной должности карантинного врача в местечке Василькове под Киевом в 1785 году.
Сыновья Ивана Полетики положили начало Петербургской ветви нашего рода и пошли по стопам отца.
Старший сын, Михаил Иванович, личный секретарь императрицы Марии Федоровны, вдовы императора Павла I, по отзывам современников «принадлежал к числу образованнейших людей своего времени и отличался умом, добротой и высокими нравственными качествами». Его философский трактат «О человеке», изданный в 1818 году в Германии в городе Галле, а в 1822 году на русском языке в Петербурге, получил лестную ценку историка Н.М.Карамзина.
Второй сын Ивана Полетики, Петр Иванович, избрал дипломатическую карьеру. Он служил в русских дипломатических миссиях в Стокгольме (1802), в Неаполе (1803-1804) и в Республике семи объединенных островов (Ионические острова) (1805), созданной в 1798 году по приказу императора Павла I адмиралом русского флота Федором Ушаковым. В 1806-1807 годах Петр Иванович Полетика был дипломатическим советником адмирала Сенявина, командовавшего русской эскадрой в Средиземном море. Затем П.И. Полетика был включен в миссию графа Палена, посланную в США.
Он был советником русского посольства в США (1809-1810), в Рио-де-Жанейро (1811), в Мадриде (1812). После нашествия Наполеона I на Россию П.И. Полетика был дипломатическим советником фельдмаршала Барклая де Толли (1814), советником посольства в Лондоне (1816), чрезвычайным посланником и полномочным министром России в США (1817-1822). Ему покровительствовали и его ценили видные русские дипломаты начала XIX столетия — граф С.Р.Воронцов и граф И.А. Каподистрия.
В 1821 году П.И. Полетика написал книгу о внешней и внутренней политике Соединенных Штатов, изданную в 1826 году на французском языке в Лондоне, а несколько позже — на английском языке в Соединенных Штатах. Отрывки из нее были опубликованы Александром Сергеевичем Пушкиным в «Литературной газете» в 1831 году (номера 45,46). П.И. Полетика, кроме того, оставил очень откровенные мемуары, часть которых, за период 1778-1805 годов, была опубликована в «Русском Архиве» (1885 год, т. 3).
Но не на дипломатическом поприще имя П.И. Полетики заслужило наибольшую память. Имя П.И. Полетики, «замечательного в обществах любезностью просвещенного ума своего», было связано с лучшими именами «золотого века» русской литературы.
Член знаменитого литературного общества «Арзамас» (взявший в память о своих странствованиях по Европе и Америке имя «Очарованный челн»), П.И. Полетика был другом Н.М.Карамзина, Д.П. Дашкова, «отца декабризма» Николая Тургенева и его брата Александра, князя П.А. Вяземского, К.Я. Батюшкова, И.И. Козлова, А.С. Пушкина и В.А. Жуковского.
«Я очень люблю Полетику», — записывал 2 июня 1834 года в своем дневнике А.С. Пушкин, не раз упоминавший имя Петра Ивановича в письмах и на страницах своего дневника.
Сын Михаила Ивановича Полетики, Александр Михайлович, был полковником лейб-гвардии кавалергардского полка, где служил Геккерен-Дантес, убийца А.С. Пушкина. Сам А.М. Полетика, человек мягкий и незлобивый (современники называли его «божьей коровкой»), был другом Пушкина, также не раз упоминавшего его имя в своей переписке. Жена Александра Михайловича — Идалия Полетика, незаконная дочь графа Григория Строганова, была любовницей Пушкина, а после разрыва с ним стала его злейшим врагом. Она немало содействовала ухаживанию Дантеса за женой поэта Н. Пушкиной, что, как известно, закончилось дуэлью А.С. Пушкина с Дантесом и трагической гибелью поэта.
Полковник А.М. Полетика был председателем (презусом) военного суда, назначенного Николаем I для разбора дела поручика лейб-гвардии гусарского полка M. Лермонтова, стрелявшегося 18 февраля 1840 года на дуэли с сыном французского посла в Петербурге Эрнестом де Барантом. Хотя по воинскому уставу за участие в дуэли полагалось разжалование в рядовые, Лермонтов, по докладу А.М.Полетики Николаю I, был переведен 13 апреля 1840 года в Кавказскую армию в Тенгинский пехотный полк в офицерском чине.
Младший сын Андрея Павловича и брат Ивана Андреевича Полетика, Григорий Андреевич Полетика (1723/25-1784), и его сын, Василий Григорьевич (1765-1845), сыграли крупную роль в развитии украинского национального самосознания. Согласно семейным преданиям, они были авторами известного трактата «История Руссов», изданного в 1846 году московским историком О.М.Бодянским. "История Руссов "(по цензурным соображениям) была приписана давным-давно скончавшемуся архиепискому Могилевскому и Белорусскому Георгию Конисскому, однако большинство украинских и русских историков XIX века — О.М. Бодянский, B. Горленко, А.М. Лазаревский, академик В.А. Иконников, академик Л.Н. Майков и другие, не говоря уже о преданиях нашей семьи, считают авторами «Истории Руссов» Григория Андреевича и Василия Григорьевича Полетика.
А.С. Пушкин, получивший в 1829 году копию рукописи «Истории Руссов» от украинского историка и этнографа профессора М.А. Максимовича (ее старательно переписывали в домах и украинского дворянства и разночинной украинской интеллигенции), опубликовал отрывки «Истории» в «Литературной газете» и в «Современнике».
"Ни одна книга, — писал бывший министр иностранных дел Украинской Рады Дмитро Дорошенко, — не имела в свое время такого влияния на развитие украинской национальной мысли, как «Кобзарь» Шевченко… и «История Руссов».
Современный историк украинского национального движения Александр Оглоблин не менее категоричен: «За сотни лет „История Руссов“ постепенно приобрела такое мощное и непобедимое влияние на украинскую политическую мысль, такой авторитет в делах украинского национального сознания, такую вдохновляющую силу в украинской государственной идеологии, как никакое другое аналогичное произведение. „Отреченная книга“ украинской исторической науки стала настольной книгой украинской политической мысли, учебником украинской национальной философии, программой национально-освободительной борьбы… (стр.5),…»История Руссов" как декларация прав украинского народа осталась вечной книгой Украины" (стр. 25).
Это слишком сильно сказано. Мне кажется, что вряд ли Григорий Андреевич и Василий Григорьевич Полетика были такими сторонниками независимости и отделения Украины от России, как можно заключить из слов г.г.Оглоблина и Д.Дорошенко.
Во второй половине XVIII века и в начале XIX Российская империя укрепилась. Мечты Мазепы о создании независимой Украины развеялись, и Григорий Андреевич и Василий Григорьевич Полетика были обычными «дворянскими просветителями», очень заботившимися об уравнении прав «малороссийского шляхетства» с правами русского дворянства, о расширении и увеличении дворянских прав и вольностей вообще, о национально-культурной и даже политической автономии Украины, но в рамках русского государства, согласно условиям Переяславского соглашения. В этом отношении роль Г.А. и В.Г. Полетика в истории развития украинского национального самосознания бесспорна.
Особенно следует отметить роль Григория Андреевича Полетики. Он был человеком резкого нрава и весьма самостоятельных суждений. Известно, что в 1757 году у него было столкновение с М.В. Ломоносовым. В 1767-68 годах Г.А. Полетика в качестве представителя малороссийского дворянства («Лубенского шляхетства») был назначен Екатериной II в комиссию по разработке нового уложения законов для Российской империи, согласно «Наказу», составленному самой Екатериной II. В этой комиссии ГЛ. Полетика выступал резко и самостоятельно.
Перу ГА. Полетики принадлежат переводы с греческого языка (из Аристотеля, Эпиктета, Ксенофонта) и словарь на шести языках (русском, греческом, латинском, французском, немецком и «английском»), изданные в Петербурге.
Вместе с тем Григорий Андреевич Полетика положил начало оскудению украинской ветви нашего рода. Он был сутягой, вечно судившимся с соседями за свои «земельные права». А так как он владел большими поместьями в Черниговском, Новгород-Северском, Харьковском и Курском (под Путивлем) наместничествах и 2684 крепостными крестьянами, то тяжбы были многочисленными и бесконечными. Он протратил на подъячих и стряпчих значительную часть своего состояния, чем как бы предвосхитил повесть Н.В. Гоголя «Как поссорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем». Умер он в возрасте 60-ти лет от простуды в Петербурге, куда приехал, чтобы «протолкнуть» в Сенате какое-то спорное дело.
Сын его, Василий Григорьевич (1765-1845), был более кроткого нрава. Любитель истории, он продолжал и закончил начатую отцом «Историю Руссов», для которой его отец, согласно данным О.М. Бодянского, получил от архиепископа Георгия Конисского бумаги и документы об отношениях между Московским государством, Украиной и Польшей в XVI-XVII веках. Выйдя в отставку с военной службы, В.Г. Полетика не раз наезжал в Петербург, где встречался со своими дядюшками Михаилом Ивановичем и Петром Ивановичем и двоюродным братом, кавалергардом АД. Полетикой. Повидимому, под влиянием Петра Ивановича, жившего несколько лет в Америке, он вставил в «Историю Руссов» те абзацы, в которых глухо излагались идеи американской «Декларации независимости» и французской «Декларации прав человека и гражданина» 1789 года. Умер он в 1845 году в своем имении Коровинцы, неподалеку от города Ромны.
Во второй половине XIX века род Полетика вступил в стадию оскудения. Из его представителей стоит выделить лишь две фигуры. Одна из них — Василий Аполлонович Полетика, племянник Михаила Ивановича и Петра Ивановича. О нем известно, что после окончания в 1838 году Горного корпуса он 20 лет был горным инженером на Алтае. В 1856 году В.А. Полетика купил вместе с Семенниковым небольшой литейный завод Томсона в Петербурге, за Невской заставой. Они превратили его в один из крупнейших частных заводов России — «Невский механический завод», производивший паровозы и корабельное оборудование (ныне Невский машиностроительный завод). В.А. Полетика был одним из первых защитников протекционизма в России. В 1864 году он издал в Петербурге курс лекций «О железной промышленности в России», прочитанных им публично, с 1875-76 годов был владельцем и редактором крупной петербургской газеты «Биржевые ведомости», переименованной в 1879 году в «Молву» (прекратила свое существование в 1881 году). Умер ВЛ. Полетика 18 сентября 1888 года. По оценке современников, он был «человек живой, увлекающийся, прекрасный и остроумный оратор».
Упомяну здесь и другую фигуру — моего дядю Николая Афанасьевича Полетику, внука Василия Григорьевича Полетики.
Украинская ветвь рода Полетика сохранила во второй половине XIX века лишь одно имение под Ромнами — в селе Талалаевка. Но дядя потерял и его. Летом 1877 года он дал убежище своему другу по гимназии Якову Васильевичу Стефановичу и его товарищу Льву Григорьевичу Дейчу, организаторам так называемого Чигиринского заговора. Дейч и Яков Стефанович составили фальшивую «Царскую» (или «Золотую») грамоту — «Высочайшую тайную грамоту», призывавшую крестьян от имени царя Александра II создавать тайные общества для восстания против дворян, чиновников и помещиков и раздела их земель. Дейч и Стефанович создали такое тайное общество в 1876 году в Чигиринском уезде. В 1877 году заговор был раскрыт; Дейч и Стефанович скрылись в имении моего дяди в селе Талалаевка. Здесь они были арестованы, а вместе с ними арестовали «за укрытие государственных преступников» и дядю. По приговору Киевского окружного суда дядя был отправлен в ссылку в Сибирь, где вскоре умер от туберкулеза. Имение было конфисковано и продано, и Роменская ветвь рода Полетика окончательно оскудела: остальные дети были малы и не могли защитить своих прав.



Обновлен 06 июн 2013. Создан 27 сен 2009



  Комментарии       
Всего 1, последний 6 лет назад
DulibDat 28 сен 2010 ответить
Зацікавленим давньою історією.
Стаття з історії давнього слов"янства, що розкриває основи найдревнішого світобачення росів під назвою "Роський світ, роський мир: істина - в Творці!"
( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/116 )
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником