1 вересня - 70 років початку Другої світової війни

 

1 вересня - 70 років початку Другої світової війни

1 вересня - світлий праздник "Першого дзвоника", але плануючи майбутнє своїх дітей, ніхто з батьків навіть не уявляє, що раптом всі вони можуть стати просто "гарматним м’ясом". Ювілейні річниці трагедій нагадують всім нам: пильнуй!



1 вересня - 70 років початку Другої світової війни

Завтра одна з найкращих дат в житті батьків і їх дітей: 1 вересня - початок нового навчального року.
Щиро вітаю усіх з цим святом, у тому числі й себе,- і бажаю всього самого доброго!
Проте 1 вересня світ буде відзначати одну з найтрагічніших річниць в світовій історії: 70-річчя Другої світової війни.
Не маю бажання розписувати, що таке війна і яке це зло, а скажу простіше: колись в молодості я навіть хотів стати військовим, але після служби в Радянській Армій взірця 1980-1982 років у ракетних військах Стратегічного призначення, я назавжди зненавидів все, що стосується армій і війни.
Війна для мене однозначно є безумством, глобальним безумством!
Звичайне людське життя ніколи не було і не буде легким, тому що для свого існування і добробуту людина повинна тяжко працювати. І при тому велику частину праці кожної людини примусово віднімають від людей, щоб творити зброю, яка вбиватиме тих самих людей і руйнуватиме творіння їх рук. Хіба це не безумство!
Відколи я на власні очі побачив і зрозумів, які дико величезні ресурси йдуть на те, щоб нищити життя і надбання людей, причому це йшло споконвіку з прадавніх часів - тоді я відчув сумнів щодо розумової повноцінності людської цивілізації.
Існує навіть теорія, що людство завдячує своєму прогресу виробництва завдяки виключно розвитку зброї, необхідності постійно її покращувати, вдосконалювати і робити нові винаходи тощо. Якщо це так - людство приречено.
З іншого боку хоч 70 років і не є надто тривалим часовим проміжком, але вже є надія, що люди сучасності більше схильні жити в мирі і якій-не-якій злагоді, чим займатись самознищення на полях битв численних воєн.
Глобальність жертв і руйнувань Другої світової війни постало жахаючим свідченням для людства, що воно є на межі повного самознищення.
І коли 1 вересня ми всі радіємо, дивлячись на галасливо-щасливі юрми школярів, то чи не варто одночасно задуматись: чи належно ми убезпечили їх майбутнє життя від безумства війни?

Богдан Гордасевич, м. Львів


Чи зробить Україна висновки з Другої світової?

01.09.2009
Василь Зілгалов

Поетапне загарбання українських земель у час наростання подій Другої світової війни насправді розпочалося 15 березня 1939 року, коли фашистська Угорщина, зі згоди нацистської Німеччини та на радість Сталіну, втопила в крові незалежну Карпатську Україну з центром у Хусті і загарбала українське Закарпаття. Це була частина Другої світової для українців. Бо надалі угорська армія, як союзниця, пішла після 22 червня 1941 року разом із нацистами Гітлера на Велику Україну і допомагала німецькому вермахту нищити народи СРСР. Хоча сама Друга світова офіційно розпочалася 1 вересня 1939 року з нападу німців на Польщу із підключенням радянської армії 17 вересня, яка за 10 днів загарбала Західну Україну й Західну Білорусь. Той час дехто й до сьогодні називає «золотим вереснем» для українців. Що, мовляв, вперше вдалося об’єднати головні українські землі в одній державі – Українській РСР. Не всі, бо Закарпаття залишилося до 1944 року під угорським фашистським чоботом, Курські та Воронезькі землі, Кубань і Ставропільщина й до сьогодні під владою Росії. Не кажу вже про інші українські землі в Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Білорусі, які так і залишилися десь там за ходою історії.
Українці повинні нарешті винести чіткі уроки з тих історичних подій, коли було завдано страшного демографічного удару по українському народові, з усіх стратегічних напрямків – нацистського і радянського. Відповісти нарешті на запитання, чим була для України Друга світова і що це таке для українців «велика вітчизняна війна». Хто дав Україні справжню незалежність – поляки, Сталін, Горбачов чи самі українці? Всі ці питання є принциповими для існування нинішньої України, котра чи не вперше по-справжньому прямує до незалежності.

СРСР і Німеччина не бачили місця для незалежної України

Вже з березня і «золотого вересня» 1939 року почалися реальні і демографічні біди українців. Угорщина знищила за кілька днів березня 1939 року кілька тисяч учасників опору в Карпатській Україні, десятки тисяч були відправлени на «перевиховання» до угорських таборів, що й до сьогодні є «темною плямою» в історії. До 22 червня 1941 року лише в Західній Україні НКВС і Червона армія депортували і знищили до 2 мільйонів осіб. Із кінця червня 1941 року, на початку так званої «великої вітчизняної війни», близько 4 мільйонів українців із Української РСР були у більшості випадків насильно евакуйовані до східних районів СРСР із так званою «оборонною метою». Чимало з них ніколи не повернулися додому.

Внаслідок захоплення України нацистами було лише вивезено на примусові роботи до Німеччини близько трьох мільйонів українців. Жертвами війни і репресій стало до 10 мільйонів громадян України. Демографічні втрати українців як від нацизму, так і від сталінізму, перевищують 40 мільйонів осіб. На сьогодні, у разі уникнення Україною трагічних наслідків панування двох однаково окупаційних режимів вона мала б понад 100 мільйонів населення.

Сталін, як і Ленін раніше, від самого початку не бачив справжньої незалежності в складі СРСР не те, що для України, але й для інших республік також. Адже самі комуністи визнають, що СРСР більшу частину часу тим лише й займався, що «централізувався», «мобілізувався», вів боротьбу «з націоналістами» різних мастей. Одне лише те, що на чолі радянської України у різний час стояли чи болгари, чи росіяни, чи поляки, викликало здивування у сторонніх спостерігачів. Так югославський комуніст Мілован Джілас у своїй книзі «Бесіди зі Сталіним» у 1945 році дивувався, що «серед українців, нації такої ж чисельної, як французька,... не знайшлося людини, здатної очолити уряд». І тут же Джілас вважає, що не можна пояснити криваві події на Західній Україні лише впертістю українського націоналізму. Югославський спостерігач запитує: «...звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?»

Нацисти дали добро на окупацію Карпатської України Угорщиною 15 березня 1939 року. Сам факт розгону гітлерівцями організаторів Акту 30 червня 1941 року у Львові свідчить не лише про прагнення українців до незалежності, але й про те, що нацисти ніколи не хотіли такої незалежності для України. Та й хто з чужинців хотів цього по-справжньому, окрім самих українців? Може, міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек, який ще у 1938 році закликав Гітлера приєднати Закарпаття до Угорщини.

Українці самі мають визначати свої місце в історії воєн

Ми бачимо, навіть з точки зору офіційного сприйняття початку Другої світової війни у світі, що не все «клеїться» в українській хронології цієї війни. Але тут уже треба вибирати. Чи ми з демократичним світом, який не збирається перекроювати нинішніх кордонів України, чи з тими, хто й сьогодні виправдовує пакт Молотова – Ріббентропа, «золотий вересень» і вже почав перегляд кордонів на Кавказі та готує подальші анексії, реанімуючи сталінські підходи до доль народів.

Чи була для українців «велика вітчизняна війна»? Від самого початку – ні. Навіть у масштабах СРСР, коли розгорнувся партизанський рух проти нацистів, часто разом із ОУН-УПА (партизанське об’єднання Сидора Ковпака), вітчизняною її можна характеризувати хіба що десь із рубежу 1942-43 років та й то умовно. Ну хіба може бути війна «вітчизняною», коли у перші місяці її здалося у полон нацистам до 5 мільйонів радянських вояків? Чому вони здавалися, бо мали сподівання, що німці не такі вже страшні, як власне НКВС та батько Сталін.

Пам’ятаємо, як у січні 1944 року Сталін дав сигнал про наступ на український буржуазний націоналізм, на справжню антиукраїнську кампанію своєю промовою на засіданні політбюро ЦК ВКП(б), проти твору Олександра Довженка «Україна у вогні». Вже у рамках Радянської України з 1944 року і до кінця 50-х на західноукраїнських землях йшла справжня громадянська (дійсно «вітчизняна»!) війна. Олександр Довженко, якого Сталін чорнив як націоналіста, писав про «золотий вересень» (17 вересня 1939 року): «Вся наша нечулість, боягузтво, наше зрадництво і пилатство, і грубість і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас».

А видатний російський письменник Віктор Астаф’єв, який воював у лавах радянських військ, зазначав у «Веселому солдаті», що все населення Західної України дивилося на радянську армію у 1944 році, як на окупанта. «Нас тут ніхто не чекав і сюди ніхто не кликав», зауважував Астаф’єв.

Так, 1939 рік призвів до об’єднання у єдиній території (підлеглій Москві) більшої частини українських земель. Але це сталося лише через збіг обставин, а не з бажання Гітлера чи Сталіна зробити Україну незалежною. Хіба ми можемо казати, що дякуючи главі КДБ СРСР Миколі Крючкову та «іже з ним», що вони організацією ҐКЧП у серпні 1991 року сприяли незалежності України, чи, може, все ж закріпив цю незалежність і має її відстояти все той же УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, який у грудні 1991 року віддав понад 90 відсотків голосів за цю незалежність?

Всі оцінки початку Другої світової війни повинні виходити в Україні з цієї реальної і правдивої тези. Адже майже 50 європейських держав, окрім нинішнього російського керівництва, визнали, що нацизм і сталінізм однаково «антигуманні» за своєю природою і постановили відзначати 23 серпня щороку День пам’яті жертв нацизму і сталінізму. Українці у своїй більшості хочуть бути в об’єднаній Європі. І їм небайдуже, як світ оцінює Другу світову. Пора вже відмовитися від насильно нав’язаних тоталітаризмом «етапів і переломних моментів» подій 1939-1945 років. Бо це були «етапи і переломні моменти» для окупантів і ворогів справжньої української незалежності, але не для народу України. І 15 березня 1939 року, коли угорські фашисти окупували українське Закарпаття, і 1 вересня 1939 року, коли була втоплена у крові Польща та внаслідок цього 17 вересня 1939 року сталінські окупанти прийшли на Західну Україну – все це події однієї спрямованості: спільні дії нацистів і сталіністів против демократії, проти свободи народів. Внаслідок цих дій загинули мільйони, які і Гітлер, і Сталін хотіли кинути на свій олтар світового панування. Цього забувати не має права ніхто.

(Прага – Київ)


Українці в числі перших зустріли нацистські танки вогнем

Німецькі і радянські війська на території окупованої Польщі на так званому «Кордоні миру» – демаркаційній лінії, створеній за пактом Молотова-Ріббентропа. Вересень 1939 р.
31.08.2009
Сергій Грабовський
Уранці 1 вересня 1939 року для України й українців розпочалася Друга світова війна. Власне, тоді ще ніхто не знав, що вона – світова. Думалося, може минеться, може німецько-польський конфлікт залишиться локальним і буде припинений зусиллям Ліги Націй чи найпотужніших держав світу. Чи що обидві сторони швидко виснажать свої сили і сядуть за стіл мирних перемовин. Чи що аристократичні німецькі генерали втихомирять свого біснуватого фюрера, а войовничі польські полковники не стануть вести свої війська переможною ходою на Берлін, щоби не було зайвих жертв серед цивільних, а погодяться вважати конфлікт вичерпаним. Чи, зрештою, що головний антифашист того часу товариш Сталін дасть наказ потужній Червоній армії – і 10 тисяч радянських танків і тисяча важких бомбовозів швидко зведуть нанівець усі агресивні плани берлінського диктатора.

І тільки через кілька днів, коли у війну вступили Велика Британія та Франція, стало зрозуміло, що йдеться про конфлікт світового рівня. Ще очевиднішим стало це тоді, коли Червона армія розпочала спільні операції з Вермахтом проти польських військ, вступивши на терени Західної України та Західної Білорусі, які тоді перебували під юрисдикцією другої Речі Посполитої...

Але як би там не було, хто б як не оцінював ситуацію у перші дні вересня 1939 року, але солдати Війська Польського гинули від куль, бомб і снарядів нацистського агресора, а цивільне населення – від потужних авіаційних ударів по містах і залізничних вузлах. У свою чергу, вояки Вермахту зазнали у ті дні досить серйозних втрат. І хоча майбутнього розмаху цієї війни ніхто ще (навіть її призвідники) не міг уявити, велася вона цілком серйозно.

Україна як ресурс сталінської агресії

Німецько-польська війна, яка переросла у світову, стала прямим наслідком домовленостей між двома найпотужнішими тоталітарними диктатурами того часу: гітлерівською і сталінською, нацистською і більшовицькою. 1939 року ці диктатури цілеспрямовано об’єднали зусилля і ресурси у боротьбі проти тодішніх демократій, за переділ Європи, а в перспективі – всього світу. І хоча потім, через півтора року, інтереси Гітлера та Сталіна докорінно розійшлися внаслідок надто великих амбіцій кожного з них, у вересні 1939 року вони були єдині у помислах та діях.

А одним із головних полігонів, де розігрувалися їхні геополітичні дійства, була Україна. Сталін потребував її як джерело величезних людських, викопних, промислових та сільськогосподарських ресурсів. Так само дивився на неї й Гітлер, але тоді, у вересні 1939 року, відмовився було від зазіхань на землі України в обмін на колосальні поставки стратегічної сировини з СРСР, на спільні воєнні дії проти Польської держави та на широкомасштабну підтримку (аж до надання Кріґсмаріне радянських морських баз та поставок важких бомб для ударів по Британії) у війні проти Заходу.

А відтак більшовицький режим повною мірою міг використати українські ресурси на початкових етапах Другої світової війни. Передусім, звісно, всі ресурси УРСР, здавалося б, повністю упокореної після колективізації 1929-30 років, Голодомору 1932-33 років і Великого Терору 1937-38 років. Прихована мобілізація до Червоної армії розпочалася ще у серпні 1939 року, а відкритою вона стала 1 вересня, буквально через кілька годин після нацистського нападу на Польщу. І без того немала Червона армія була істотно поповнена: лише у Київській і Харківській військових округах до війська мобілізували один мільйон 65 тисяч командирів і бійців резерву, безжально оголивши цим промисловість і сільське господарство. Ще більшим ударом стало те, що із цивільної економіки УРСР забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. А вересень – це ж час, коли у розпалі роботи у полі...

Але хіба дбав більшовицький режим про гідне забезпечення простих людей? Не вперше українцям голодувати, знову затягнуть паски в ім’я нових перемог справи Леніна-Сталіна! – так чи приблизно так, очевидно, міркували у Кремлі. На режим воєнного часу були переведені залізниці УРСР, а цивільна авіація взагалі припинила перевезення пасажирів, перейшовши у повне розпорядження командувача новоствореного Українського фронту Семена Тимошенка. 9 вересня у війська пішла директива наркома оборони Ворошилова і начальника Генштабу Шапошникова: «До кінця дня 11 вересня 1939 року потайно зосередитися і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити протистійні війська противника».

Одне слово, територія УРСР стала оперативним тилом для Українського фронту Червоної армії, а терени Галичини, Волині та Підляшшя (включно із Замостям, Холмом та Любліном, куди дійшли у тому вересні радянські танкісти та кавалеристи) – театром воєнних дій, де часом спалахували досить масштабні і жорстокі бої з польськими вояками.

Перший бій, перші герої та перші жертви

Для України й українців війна – і це варто ще раз підкреслити – почалася не 17 вересня, коли Червона армія рушила на Захід, а саме вранці 1 вересня 1939 року. Саме тоді у лавах кадрового Війська Польського напад нацистів зустріло вогнем близько 100 тисяч галичан і волинян; ще приблизно стільки ж було у кілька ближчих днів мобілізовано до армії і вступило у бій; тисячі з них загинули у боях, десятки тисяч потрапили у німецький полон ще до 17 вересня. І саме тоді ж, уранці 1 вересня, були піддані бомбардуванню Львів, Луцьк, Сарни, загинули десятки людей. Ось фрагмент звіту міської команди державної поліції командування центру протиповітряної оборони Львова:

«VII комісаріат повідомляє, що 1 вересня ц. р., о год. 11.45, ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг... Ворожі бомбардувальники знижували політ над аеродромом до висоти 500 метрів, відкривали вогонь з кулеметів. Одна бомба попала у склади бензину, але внаслідок осічки не було вибуху... На території VII комісаріату разом загинуло 8 чоловік, з них 2 жінки, поранених близько 17 осіб. V Комісаріат рапортує, що 1 вересня 1939 р., о год. 12.15, під час нальоту ворожих літаків була скинута одна фугасна бомба на вул. Вярусів, №16. На місці вбито 2 робітників. Поранених не було. Пошкодження будинку незначне. ...На території II комісаріату під час вибуху бомб загинуло близько 7 осіб, поранено близько 150. ...В алеї Фоша бомба пошкодила будинок лікарської консультації. Біля будинку вбито 13 осіб та поранено 18».

А ось що писала The New York Times від 14 вересня:

«Німці за 50 миль від Львова. Німецькі бомби пошкодили водонапірну і каналізаційну систему в місті. Довгі черги на вулицях біля архаїчних ручних поршнів. Лікарі побоюються чуми. З ранку до вечора німецькі літаки літають над Львовом. Вчора Львів був підданий німецькому бомбардуванню 12 разів, сирени звучали безперервно. Багато частин міста у вогні...»

У ті дні варварські нальоти нацистської авіації відбувалися й на інші міста Західної України, він чого гинули сотні цивільних жителів.

І що впадає в око, коли дивишся з позицій сьогодення на події минулого: якраз галичани і волиняни, котрих дехто не лише з російських, а і з числа начебто українських політиків та публіцистів усіх разом, усім гамузом записує до «фашистів» та «зоологічних націоналістів» 1 вересня 1939 року у своїй масі гідно прийняли жорстокий бій з гітлерівцями – попри непросте життя українців у другій Речі Посполитій і складні взаємовідносини із владою солдатська присяга виконувалася чесно. А цивільний люд гасив пожежі та закопував вирви від бомбардувань. А от ідейні та політичні предки згаданих щойно «антифашистів» того ж дня, після ратифікації Пакту Молотова-Ріббентропа Верховною Радою СРСР, готувалися спільно з Вермахтом воювати з Польщею. І не просто воювати, а вдарити у спину Війську Польському. Цей удар став справжнім торжеством «дружби, скріпленої кров’ю», як трохи пізніше, у грудні 1939 року, оцінив Сталін спільні радянсько-німецькі бойові дії проти Польської держави. А у наказі наркома оборони СРСР маршала Ворошилова № 199 від 7 листопада 1939 року сказано: «Стрімким натиском частини Червоної армії розгромили польські війська, виконавши у короткий строк свій обов’язок перед Радянською батьківщиною».

Ще під час бойових дій обидва диктатори почали терміново встановлювати «новий порядок» на зайнятій їхніми військами територіях. Але якщо нацистам довелося для цього терміново будувати нові концтабори, то у Сталіна вже був неозорий ҐУЛАҐ...

І саме тоді пішли по містах і селах України похоронки на загиблих у боях: за даними польських істориків, Червона армія втратила вбитими під час бойових дій близько 2,5 тисяч солдатів; у складі Війська Польського загинуло до 7 тисяч українців. Цифри наче й незначні у порівнянні з тим, що було після 22 червня 1941 року, але почалося все саме тоді, і на заході, і на сході України, що з самого початку була втягнена у Другу світову війну. Але не як самостійний геополітичний суб’єкт, здатний захистити себе і подбати про національні інтереси, а як ресурс чужоземних диктаторів і зваблива з їхнього погляду здобич.

Проте якщо країна в цілому і не була суб’єктом великої політики, то ті, хто стріляв по нацистських танках чи рятував потерпілих від бомбардувань стали на бій з тоталітарним агресором цілком свідомо і з власного вибору. Ось що сьогодні варто не забувати й українським, й іноземним мас-медіа і політикам.

(Київ – Прага)

 

№11, червень 2016

До і після 22 червня 1941-го…

Тим, хто уявляє початок німецько-радянської війни за старими виданнями та теле- і кіно­стрічками, може здатися, що нічого особливо нового в цій темі вже не відкрити: всі крапки над «і» розставлено давно, і до загальної картини гітлерівської агресії проти СРСР можна додати хіба що якісь другорядні незначні деталі. Однак професійні історики за визначенням мають піддавати сумніву навіть «загальновідомі» речі, адже справжній історичний факт нерідко може істотно відрізнятися від того, що замислювали й оприлюднювали ключові гравці на «шахівниці» Другої світової.
Не претендуючи на нові сенсаційні відкриття й, так би мовити, інтелектуальні провокації, з відстані у 75 років спробуймо викласти кілька міркувань, які, хотілося б сподіватися, пояснять деякі не до кінця з’ясовані питання, пов’язані з початком війни.

Мотивації диктаторських режимів

Почнімо з двох тез, що ілюструють діаметрально протилежні оцінки мотивацій сторін. У радянській історіографії та пропаганді це було твердження про несподіваний, віроломний напад Німеччини на СРСР. Німецький дослідник Йоахим Гофман виклав концепцію превентивного характеру війни Третього райху на сході. У популярних опусах Віктора Суворова доволі переконливо (в емоційному, але не в документо­доказовому плані) сформульовано версію підготовки Сталіна до великої агресивної війни на західному векторі.

Не втягуючись у дискусію з цього приводу (вчені тут зламали вже достатньо списів, так і не дійшовши консенсусу), окреслімо лише кілька важливих, на наш погляд, аспектів.

Радянське керівництво не тільки планувало, а й вело агресивні війни. Згадаймо список жертв агресивної політики Кремля 1939–1940 років: Польща, Румунія, Фінляндія, країни Балтії. Однак досі йшлося про держави, навіть спільний військово­економічний потенціал яких значно поступався німецькому. У Москві це чудово розуміли й усіма можливими способами прагнули відтягти зіткнення з цією «силою темною», навіть якщо потай і мріяли колись з нею покінчити. Однак тогочасну «реальну політику» Москва конструювала на збігові деяких геополітичних інте­ресів двох диктаторських режимів, основним з яких, очевидно, була спільна ненависть до країн буржуазної демократії – насамперед Великої Британії та Франції.

Однак разом із Лондоном і Парижем більшовицькі лідери проводили політику «умиротворення» Німеччини. Відмінність полягала в тому, що перші віддали Гітлеру на поталу Чехословаччину, скомпрометувавши себе «Мюнхенською змовою», а другі пішли значно далі, брутально поділивши центрально­східний регіон Європи на сфери впливу.

Кажуть, історія не любить умовного способу. Дозволимо собі заперечити: без міркувань про те, якими траєкторіями розвивалися б історичні події, якби обставини склалися по­іншому, неможливо формувати наукові гіпотези, що є одним із завдань фундаментальної науки. Тож не слід відкидати варіант, що до певного часу Сталін міг згодитися на те, щоб спільними з нацистами зусиллями знищити західні демократії і поділити на сфери впливу вже всю Європу. При цьому відповідь на запитання, чи згодився на це Гітлер, отримано саме 22 червня 1941 року.

Для офіційної пропаганди більшовицький вождь застосував гасло «наступальної війни». Можна визнати, що «наступальна війна» й «агресія» – не тотожні поняття. Наголошуючи під час виступу перед випускниками військових академій 5 травня 1941 року (промовистий факт: це був достроковий випуск, а у попередні роки вони відбувалися в червні) на тому, що радянські збройні сили мають готуватися до «наступальної війни», Сталін, судячи з його риторики, мав на увазі здатність потужної відсічі потенційному агресору та переведення війни в наступальну фазу із завершальною перемогою на території противника. При цьому він прилюдно не заявляв про можливість нападу «першим номером», хоча, на думку деяких істориків, і виношував такі плани. Про розроблення цієї доктрини свідчили військово­стратегічні ігри та командно­штабні навчання, що моделювали можливий розвиток подій у такому форматі.

Та чи не найпереконливіше обґрунтовують очікувальну позицію господаря Кремля висновки німецьких офіційних осіб, уперше оприлюднені під час Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі. Головний обвинувач від США С. Олдерман, аналізуючи мотиви нападу Німеччини на СРСР, наголосив на тому, що від серпня 1939 року до початку вторгнення вермахту Радянський Союз залишався вірним угоді з Німеччиною і «не виявляв жодних агресивних намірів щодо території німецької імперії». Далі він навів уривок із книжки генерала Томсана «Основні факти, що стосуються історії німецької військової економіки та економіки озброєння», в якій зазначалося, що радянський уряд від 19 серпня 1939 року практично до останнього дня сумлінно виконував усі зобов’язання й здійснював поставки до райху в повному обсязі, тоді як німецька сторона робила все, аби замовлене обладнання для радянського ВПК не перетнуло кордон.

А ось уривок з іншого документа – донесення німецького посла в Москві від 4 червня 1941 року: «Зовні немає жодних змін у відносинах між Німеччиною і Росією. … Російський уряд прагне зробити все, щоб запобігти конфлікту із Німеччиною». Ще одна цитата з донесення вже від 6 червня: «Росія битиметься лише в разі нападу на неї Німеччини. Москва вважає, що ситуація є тепер набагато серйознішою, ніж досі. Всі військові приготування проводяться доволі спокійно, і вони мають, наскільки це можна визначити, лише оборонний характер. Російська політика, які і раніше, спрямована на те, аби встановити якомога кращі відносини з Німеччиною» .

Що стосується нацистської верхівки, то її позицію промовисто окреслювали дві обставини. Перша пов’язана з абсолютним переконанням у тому, що майбутнє німецької нації визначатиме її спроможність досягати автаркії, тобто цілковитої економічної незалежності від зовнішніх чинників. У свою чергу, автаркію могли забезпечити нові джерела сировини, продуктів харчування й робочої сили, які можна було здобути тільки шляхом завоювань на Сході. Ні на йоту не відступаючи від раз і назавжди обраного курсу, Гітлер упродовж багатьох років виношував плани нападу на СРСР і зробив усе, щоб реалізувати їх у найсприятливіший момент. До речі, фюрер практично ніколи не змінював заздалегідь визначені дати великих військово­політичних кампаній: так було з аншлюсом Австрії, поділом Чехословаччини, нападом на Польщу. Лише напад на СРСР кілька разів відкладався, адже надто високою могла бути ціна невдачі. Зрештою, Гітлер визначив дату початку «походу на Схід», розраховуючи, що доля буде прихильною до нього й цього разу.

Щоб з’ясувати, чому розвиток подій на фронті 1941 року виявився невигідним для радянської сторони, потрібно проаналізувати, так би мовити, «стартові позиції» противників.

Український вектор плану «Барбаросса»

У другій половині 1940 року стратегічне керівництво Німеччини та Радянського Союзу майже водночас прийшли до рішень щодо розв’язання міждержавних політичних проблем шляхом збройної боротьби. Початок безпосередньої підготовки до війни передбачав:

– розроблення замислів та планування воєнних дій першого етапу війни;

– здійснення комплексу заходів з переведення економіки країн на воєнний стан;

– зовнішньополітичне забезпечення майбутніх воєнних акцій;

– мобілізаційне та оперативно­стратегічне розгортання збройних сил.

Підготовка Німеччини до війни з СРСР розпочалася з липня 1940 року. Отже, Гітлер почав реалізовувати найважливіший етап програми завоювання панівного становища на Європейському континенті. Україна розглядалась як один із найважливіших сировинно­аграрних придатків Третього райху і в перспективі мала бути включена до «великонімецького простору».

Конкретне розроблення плану війни проти СРСР і безпосереднє проведення підготовчих заходів нацисти розпочали влітку 1940 року. 21 липня Гітлер наказав головнокомандувачу Сухопутних військ (ОКВ) розпочати підготовку плану кампанії проти Радянського Союзу. При цьому було дано принципові вказівки щодо політичних цілей війни, кількості сил для проведення операції, а також термінів зосередження військ. Наступного дня на нараді у вузькому колі представників видів збройних сил у Бергхофі начальник штабу оперативного керівництва збройними силами, що входив до складу Головного штабу збройних сил, генерал­полковник Йодль повідомив як найсуворішу таємницю, що фюрер має намір знищити СРСР силою зброї. На підставі вказівок Йодля 9 серпня 1940 року було підготовлено директиву під умовним найменуванням «Ауфбау Ост».

Основні стратегічні ідеї війни проти СРСР Гітлер висловив на нараді керівних діячів Німеччини в Бергхофі 31 липня 1940 року. Війна проти СРСР мала розпочатися навесні 1941 року. Уся кампанія, вказував він, має сенс лише в тому разі, якщо Радянський Союз буде розгромлений унаслідок одного нищівного удару, припинення ж наступу під час зими вважалося небезпечним. При цьому необхідно було знищити радянські війська в західній частині СРСР, не допустити їх відходу на схід. Мета кампанії – захоплення Ленінграда, Москви, України й нафтових районів Кавказу, досягнення рубежів, звідки російська авіація не зможе завдати ударів по імперській території, а німецька авіація дістане можливість зруйнувати ще незахоплені об'єкти на Уралі: це лінія Астрахань – Волга – Архангельськ. Йшлося про два удари в напрямках, що сходяться: на півдні – у напрямі Києва, з одночасною нейтралізацією району Одеси авіацією, і на півночі – через прибалтійські держави на Москву. Наступна операція з метою досягнення нафтоносних районів Баку відкладалася на пізніше.

Плани на основі теоретичних поглядів німецького командування щодо ведення воєнних дій, які знайшли практичне відображення у війнах Німеччини проти Польщі та Франції, зводилися до того, що війни мають бути «тотальними», кампанії – «блискавичними», а операції – стрімкими та рішучими. Основною формою операцій стратегічного та оперативного рівня вважалася глибока наступальна операція з оточення та знищення великих угруповань противника, а основними способами її проведення – стрімке просування ударних угруповань танкових та моторизованих військ за напрямками, що сходяться, і подальше знищення оточених сил противника піхотними з’єднаннями. Наступ танкових груп планувався з темпом 20 км, а польових армій – 15 км на добу.

Укладачі планів враховували особливості східноєвропейського театру воєнних дій, а також дані німецької розвідки щодо угруповання радянських військ у західній прикордонній смузі. Істотна особливість полягала в тому, що театр поділявся на дві частини Прип'ятськими болотами. Більш розвинена дорожня мережа в північній частині, порівняно з південною, надавала кращі можливості для маневру. Вважалося, що в районі на північ від Прип'ятських боліт зосереджено більше військ, ніж у південній частині, а Дніпро і Західна Двіна можуть стати тим останнім рубежем, на якому радянські війська мають шанс закріпитися. Планувалося вжити всіх заходів, щоб не допустити їх подальшого відходу на схід, рештки оточити і знищити.

Директива № 21 була основним документом плану вій­ни проти СРСР, відомого як «план Барбаросса». У ній збройним силам Третього райху ставилося завдання перемогти Радянський Союз в одній швидкоплинній кампанії. З цією метою основні сили радянської сухопутної армії, що перебувала в західній частині СРСР, передбачалося знищити завдяки проведенню сміливих операцій із глибоким просуванням танкових з’єднань і оточенням великих угруповань військ; відхід боєздатних радянських частин у глиб території Радянського Союзу не допускався. Надалі, швидко переслідуючи противника, німецькі війська мали вийти на лінію, від якої радянська авіація не могла б робити нальоти на Німеччину. Кінцева мета кампанії – вихід на лінію Волга–Архангельськ і створення тим самим умов для того, щоб німецька авіація у разі потреби могла зруйнувати промислові центри на Уралі. Військово­повітряним силам ставилося завдання підтримати наступ наземних військ, максимально убезпечити територію Німеччини від нальотів авіації противника, не послаблюючи при цьому активних дій проти Англії.

Головні сили Сухопутних військ зосереджувалися на північ від Прип'ятських боліт (на фронті у 830 км), де група армій «Центр» мала розвинути наступ у напрямку Мінськ –
Москва. Завдання групи армій «Південь», що наступала південніше від Прип'ятських боліт на фронті у 1250 км, полягало в тому, щоб потужними ударами знищити радянські війська на Україні, на захід від Дніпра. Головний удар завдавався з району Любліна у напрямку Києва, а другий удар – з території Румунії. У ході подальшого переслідування решток Червоної армії на території України планувалося швидко зайняти Донецький басейн.

Положення директиви № 21 було розгорнуто й конкретизовано в директиві від 31 січня 1941 року Головного командування Сухопутних військ про стратегічне зосередження та розгортання. У додатках до цієї директиви давалася оцінка Червоній армії станом на 1 січня
1941 року. Слід зазначити, що командування вермахту істотно помилялося у визначенні кількості радянських військ. Зокрема, за даними гітлерівської розвідки, на південь від Прип'ятських боліт могло перебувати до 48 радянських розрахункових дивізій. Насправді тільки в прикордонних округах України було 70 стрілецьких, танкових, механізованих та кавалерійських дивізій, а з урахуванням двох повітрянодесантних корпусів, військ 14 укріпрайонів, окремих з’єднань та частин артилерії, спеціальних військ і військ НКВС налічувалося до 95 дивізій.

Для підготовки до війни проти Радянського Союзу німецьке командування вже з липня 1940 року розпочало перегрупування військ на схід. До кінця року на територію Польщі з Франції було передислоковано низку об’єднань та з’єднань загальною чисельністю близько 500 тисяч осіб. До кордонів Радянського Союзу направлялося 77% особового складу вермахту, 19 танкових дивізій із 21 та всі моторизовані. Висування військ у висхідні райони розпочалося 10 червня, а з 18 червня дивізії перших ешелонів займали висхідні положення для наступу. 21 червня всі приготування було завершено.

Порівняння чисельності особового складу і засобів груп армій «Центр» і «Південь» переконливо свідчить, що на початку війни південний напрямок не розглядався німецьким командуванням як основний.

Задум операції групи армій «Південь» полягав у тому, щоб з рубежу Холм – Томашув стрімко вийти в район Києва, просунутися танковими військами далі на південний схід, у тил радянських військ, знищити радянські з'єднання на правобережній Україні, захопити переправи на Дніпрі в районі Києва і на південь, створивши тим самим передумови для продовження операції на Лівобережжі.

Наступ групи армій «Південь» підтримував 4­й німецький повітряний флот (близько 800 бойових літаків) і румунські військово­повітряні сили (до 500 бойових літаків).

Для боротьби в тилу радянських військ було підготовлено частини особливого призначення під кодовою назвою «Брандербург­800». Ці частини мали завдання здійснювати диверсії й викликати паніку в тилу радянських військ. Для нарощування сил у ході наступу створювався резерв Головного командування Сухопутних військ у складі 24 дивізій.

На чужій території малою кров’ю…

Такою вбачалася майбутня війна в планах радянського військового керівництва на початку стратегічного розгортання Червоної армії на території України. А безпосереднє зіткнення двох сил, які прагнули встановлення своїх порядків у всьому світі, відбулося дещо раніше –
після окупації Польщі. Підписаний 23 серпня 1939 року пакт про ненапад, таємні протоколи до нього про розподіл сфер впливу, договір від 28 вересня того самого року про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною забезпечили лише відстрочку війни між ними. Радянське політичне та військове керівництво з цього приводу не мало жодних ілюзій. У другій половині 1940 року через поразку Франції у війні та окупацію фашистами майже всієї Західної Європи загроза воєнного нападу гітлерівської коаліції на Радянський Союз різко зросла. Це спонукало до проведення термінових заходів з метою підготовки країни та радянських збройних сил до можливої війни.

Протягом вересня 1940 року – травня 1941 року в Генеральному штабі розробили нові плани стратегічного розгортання збройних сил у разі війни. 18 вересня 1940 року до ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів надійшли «Міркування про основи стратегічного розгортання Збройних Сил Радянського Союзу на заході і сході на 1940–1941 рр.», підписані наркомом оборони Маршалом Радянського Союзу С. Тимошенком і начальником Генерального штабу генералом армії К. Мерецковим.

У «Міркуваннях…» вказувалося, що політична ситуація робить реальною можливість збройного зіткнення на радянських кордонах. Наймовірніший противник на заході – Німеччина, на сході – Японія. Збройне зіткнення на заході може втягнути у війну на боці Німеччини також Румунію, Угорщину, Фінляндію й Італію. Оцінюючи ймовірні плани противника, автори документа визнавали, що в Генштабі перевіреної інформації з цього питання немає, а оцінка цих планів ґрунтувалася на припущеннях.

Пропонувалося основним вважати фронт, що проходить на західних кордонах СРСР, де мають бути зосереджені головні сили Червоної армії. Очікувалося, що голов­ний удар буде завдано зі Східної Пруссії в напрямку Мінська. Водночас із головним передбачався удар із району Хелм, Томашув, Ярослав на Дубно, Броди з метою виходу в тил львівському угрупованню радянських військ й окупації Західної України. На півдні очікувався перехід у наступ румунської армії, підтриманої німецькими дивізіями на жмеринському напрямі. У «Міркуваннях…» вважався ймовірним й інший варіант – завдання головного удару з району Сідлець – Люблін у напрямку Києва, а допоміжного – зі Східної Пруссії. Перший варіант передбачав розгортання головних сил Радянської армії на південь від Бреста, щоб відбити наступ ворога, а потім могутнім ударом у напрямку Любліна та Кракова й далі на Бреслау відрізати Німеччину від балканських країн, позбавити її економічних баз. Розроблення плану війни з Німеччиною планувалося закінчити до 1 травня 1941 року.

На західних кордонах СРСР намічалося розгортання чотирьох фронтів: Північного, Північно­Західного, Західного і Південно­Західного. У їхньому складі мало бути розгорнуто 189 дивізій і дві бригади (понад 61% усіх з'єднань Радянської армії), причому найсильніше угруповання військ створювалося у складі Південно­Західного фронту: 100 дивізій, зокрема 20 танкових і 10 моторизованих.

Усі основні документи того часу передбачали підготовку Червоної армії до ведення наступальних дій. Передбачалося, що вже на самому початку війни буде відбито удар противника, оскільки Радянський Союз не хотів вважатися країною­агресором, тож не міг розпочати війну першим. У початковій фазі війни радянська авіація мала забезпечити панування в повітрі й завдати ударів по районах зосередження військ противника та його стратегічних об’єктах у тилу. Стрілецьким військам армій прикриття призначалося стримати наступ ворога, а механізованим корпусам – завдати контрудари по основних угрупованнях і створити умови для рішучого наступу. Ворог мав бути розгромлений на чужій території і малою кров’ю. Основ­ним видом воєнних дій вважався стратегічний наступ, що складався з фронтових наступальних операцій. Вони могли розгортатися на фронті до 300 км і вглибину до
250 км із темпом наступу 10–15 км на добу. Питання стратегічної оборони не розглядалося навіть теоретично…

Важливими документами, які встановлювали порядок підготовки та застосування радянських збройних сил у вій­ні з гітлерівською коаліцією з урахуванням змін державних кордонів СРСР на заході, стали: план прикриття мобілізації, зосередження і розгортання збройних сил у разі війни та план мобілізації.

Перший із них під назвою «План оборони державного кордону 1941 р.» Генеральний штаб розробив із великим запізненням, і лише 5 і 6 травня 1941 року директивами народного комісара оборони (НКО) його довели до командувачів військ Київського і Одеського округів. Їм було наказано до 25 травня 1941 року розробити нові плани оборони державного кордону та плани протиповітряної оборони.

Директивами НКО прикордонним округам були доведені такі завдання:

– не допустити вторгнення як наземних, так і повітряних сил противника на територію СРСР;

– завзятою обороною укріплень по лінії державного кордону міцно прикрити розгортання військ прикордонних округів;

– протиповітряною обороною і діями авіації забезпечити нормальну роботу залізниць і зосередження військ округів;

– активними діями авіації завоювати панування в повітрі і могутніми ударами по основних залізничних вузлах, мостах і військових угрупованнях затримати й зірвати зосередження і розгортання військ противника, не допустити скидання і висадження на територію округів повітряних десантів і диверсійних груп ворога.

В основу оборони пропонувалося покласти надійне утримання укріпрайонів і польових укріплень уздовж державного кордону. Оборона військ прикриття мала бути активною. Будь­які спроби противника прорвати оборону пропонувалося негайно ліквідувати контратаками корпусних і армійських резервів. У разі прориву оборони великими мотомеханізованими з'єднаннями противника наказувалося використовувати механізовані корпуси, авіацію і протитанкові артилерійські бригади з метою знищення противника, який прорвався. За сприятливих умов усім військам, які обороняються, резервам армій і округів належало бути готовими, за вказівкою Головного командування, до завдання стрімких ударів з метою розгрому угруповань противника, перенесення бойових дій на його територію і захоплення вигідних рубежів.

На підставі директив НКО в Генеральному штабі й у штабах військових округів і флотів розробили плани прикриття округів і флотів і завершили справу лише незадовго до війни. Плани прикриття округів були отримані Генеральним штабом 10–20 червня й наркомом оборони затверджені не були.

Оперативне шикування угруповання радянських військ на території України підпорядковувалося завданням переходу в наступ, який мав розпочатися відразу після відбиття удару противника. Дуже сильне угруповання військ зосереджувалося у львівському виступі, водночас його фланги не були достатньо забезпечені. Передбачалося, що львівський виступ матиме велике значення для завдавання потужних ударів по противнику й організації наступу радянських військ.

У той час, коли розроблявся план прикриття, против­ник уже завершував стратегічне зосередження військ поблизу кордонів УРСР, й інформація про це надходила як у штаби округів, так і в Генеральний штаб. Проте можливість раптових дій ворога в планах не враховувалася.

Стратегічне розгортання радянських збройних сил на заході розпочалося в травні–червні 1941 року. До 10 червня було здійснено призов 755 тисяч осіб приписного складу на військово­навчальні збори*.

Це стало, по суті справи, частковою прихованою мобілізацією, що дала змогу поповнити низку з’єднань і частин майже до рівня, передбаченого у воєнний час.
4 червня було дано директиву про призов 38 550 осіб для комплектування укріплених районів західних прикордонних округів**.

Однак мобілізація тільки особового складу не могла забезпечити з'єднанням повної боєздатності. Автотранспорт і кінський склад надходили до армії в дуже обмеженій кількості.

Напередодні війни з метою створення запланованих угруповань військ на території України почалася передислокація частини сил внутрішніх військових округів на захід. Вона стала початком стратегічного зосередження радянських військ. Висування здійснювалося з дотриманням найсуворіших вимог щодо маскування, з великою обережністю, поступово, без інтенсифікації звичайного графіка роботи залізниць. Усього перед війною почалося висування з внутрішніх районів до прикордонних округів 32 дивізій, з яких устигли зосередитися в нових місцях тільки 4–5.

Уроки і висновки

Станом на 21 червня 1941 року співвідношення сил та засобів у сторін протистояння, визначених для ведення збройної боротьби на теренах України, було таким:

— 70 стрілецьким, танковим, механізованим та кавалерійським дивізіям, 19 прикордонним загонам та 4 полкам НКВС, 14 укріпрайонам, 2 повітрянодесантним корпусам, 24 окремим з’єднанням та частинам артилерії РГК з радянської сторони протистояло 57 ворожих дивізій та 13 бригад (1,7 : 1);

— у другому стратегічному ешелоні з радянської сторони розгорталася 21 дивізія з кінцевим терміном зосередження до 10 липня; до 4 липня було заплановано виділення 4 дивізій вермахту для підсилення групи армій «Південь» (5,2 : 1);

— у бойових з’єднаннях і частинах Червоної армії першого стратегічного ешелону на території України налічувалося 1 094 500 осіб особового складу, їм протистояло 992 тисячі військовиків гітлерівської коаліції (1,1 : 1);

— радянські війська мали 19 188 гармат та мінометів проти 15 940 у німців і їхніх союзників (1,2 : 1), 5 528 танків проти 725 (7,6 : 1), 3472 справні літаки в з’єднаннях радянських ВПС та 801 літак ВМС проти 800 літаків «Люфтваффе» та 500 з румунських ВПС (3,3 : 1), 232 бойові кораблі Чорноморського флоту та річкових флотилій на Україні проти 29 з румунських ВМС (8 : 1).

Аналіз воєнно­стратегічної обстановки напередодні радянсько­німецької війни свідчить: оскільки в основі стратегічного плану націонал­фашистського блоку щодо війни проти СРСР була ідея раптового й могутнього першого удару з метою швидкого розгрому і знищення головних сил Червоної армії, південний, або український, напрямок у початковий період війни був для вермахту важливим, але не головним. При цьому німецько­фашистське командування оперувало недостовірними даними про угруповання радянських військ. Основні сили Червоної армії зосереджувалися на заході країни, й тому не викликає сумнівів, що вони готувалися до зіткнення з гітлерівською військовою машиною. Але, як уже зазначалося, стратегічні погляди на майбутню війну полягали в тому, що після відбиття наступу противника ворог мав бути розгромлений у ході наступу Червоної армії на чужій території «малою кров’ю». І на відміну від потенційного противника радянське керівництво вважало південно­західний напрямок головним і зосереджувало тут основні ударні угруповання.

У підготовці до війни радянських збройних сил була низка істотних недоліків, унаслідок яких Червона армія фактично зазнала поразки під час проведення операцій початкового періоду війни. Насамперед звертає на себе увагу той факт, що в Генеральному штабі основні зусилля спрямовувалися на розроблення одного лише варіанта дій військ із початком війни, а саме наступального, хоча й цей план до кінця відпрацьований не був. Конкретні заходи щодо відбиття перших ударів ворога розроблялися недостатньо, а зміст оборонних дій не відпрацьовувався на жодному з навчань, проведених перед війною. На навчаннях програвалися лише контрудари по противнику, що прорвався, і перехід у наступ із перенесенням бойових дій на територію противника. А от щодо оборонного варіанта плану дій, то про його розроблення навіть не йшлося.

За результатом аналізу «Плану оборони державного кордону 1941 р.» можна констатувати, що угруповання військ західних прикордонних округів не повною мірою було спроможне виконати оборонні завдання. Найсильніші Західний і Київський особливі військові округи планували розгорнути основну масу військ у білостоцькому і львівському виступах, що глибоко охоплювали угруповання німецьких військ на східнопрусському й люблінсько­варшавському напрямках. Але водночас напрямки, де очікувалися найімовірніші головні удари противника, з радянської сторони прикривалися слабо.

Найсерйознішим і найважчим уроком перших днів вій­ни стало запізнення з приведенням військ у бойову готовність. Телеграма щодо приведення в бойову готовність системи ППО, частин і з’єднань військових округів, флотів та флотилій була відправлена з Москви об 00.30 22 чер­вня 1941 року. Авіація також мала недостатньо часу, щоб розосередитися по польових аеродромах, війська армій прикриття були підняті по тривозі, однак вийти в призначені райони в більшості випадків не встигли. Особливо при цьому постраждали перші ешелони, яких не вдалося вчасно вивести з районів дислокації і розгорнути на передбачених рубежах оборони. Їхнє висування в умовах бойових дій призвело до невиправдано великих втрат.

З'єднання і частини прикордонних округів до початку війни не були цілком відмобілізовані і не мали штатної кількості особового складу, озброєння, бойової техніки й транспорту. Їхня неготовність до відбиття могутніх ударів противника стала однією з основних причин, що визначила невигідний для радянської сторони розвиток подій на початку війни.

Олександр ЛИСЕНКО,
завідувач відділу історії України
періоду Другої світової війни
Інституту історії України НАНУ,
доктор історичних наук, професор

Валерій ГРИЦЮК,
провідний науковий
співробітник науково-дослідного центру воєнної  історії Національного університету оборони України
імені Івана Черняховського, кандидат історичних наук

 

http://www.viche.info/journal/5243/



Обновлен 12 авг 2016. Создан 31 авг 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником