27 серпня - день народження Великого Каменяра

 

27 серпня - день народження Великого Каменяра

Іван Франко не потребує реклами, а потребує допитливого читача-спадкоємця його творчої потуги. Захочеш отим спадкоємцем бути - БУДЬ!



ВЕЛИКИЙ КАМЕНЯР ІВАН ФРАНКО

«Але світ не пізнав його...»

«Трагічна розв’язка історії України, - твердив батько української історії Володимир Антонович, - викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його та брались піклуватись народною справою, мали у себе вельми недостатній запас культури»...
Ще раніше, ніж з’явились ці гіркі слова, молодий 26-річний Іван Франко, за котрим після двох ув’язнень закріпилась слава соціаліста, що запрагнув перевернути світ догори ногами, глибоко розуміючи, який вплив на вироблення суспільної думки має література, у передмові до свого перекладу «Фауста» Гете вигукнув: «У нас нема літератури!» У нас, тобто галицьких русинів, які вважали себе генетично нічим не спорідненими з українцями Великої України, так само як і великоросами та поляками, заявив Іван Франко, нема такої літератури, таких письменників. Ні такої інтелігенції, яка має стати на чолі народної справи. Все, що «у нас» називається літературою, - то підпеньки, що ростуть на зтрухлявілих пнях, а не сильні могутні дерева. Це якась плісень, твань, що вкриває гниле болото, а не квітуча пахуча мурава. «Се щось таке, - писав він, - що твориться ні на землі, ні в воздусі, ні в воді, щось відірване від життя, від мислі, від сучасних інтересів, що постає і гине, не будячи в нікім цікавості, ні охоти, ні співуділу, а хіба рівнодушне здвигнення плечима».
Так, у цьому винні письменники, які цілком відірвані від життя, а окрім того втратили почуття правди, совісті й труять читаючу громаду отою тванню, отим каламутним батом. Роками гусло болото, роками росла і розширювалась плісень. «Скільки живих серць заїла вона! - вигукне Франко. - Скільки щирих, здорових голосів - заглушила. Скільки сильних робучих рук обплутала, обкрутила в’язким лепехом!» Хіба варто дивуватись, що тепер бракує робочих рук, аби віддерти плісняву, впустити свіже повітря та сонячне світло до затхлого льоху. Чи варто дивуватись, що вся наша література, і політика, і все суспільне життя просякнуті брехнею, фальшю, звичайним пустомельством, облудою та демагогією. Хто найбільше володіє тими засобами облуди, той, хоч як дивно, найбільше цінується і в нашій літературі, і в нашій політиці, і в нашому суспільному житті...
У цьому, що творилось, винив не тільки письменників. Винив узагалі всю інтелігенцію, котра в своєму засліпленні звала себе «народом» та «суспільністю». Іван Франко вперше мав відвагу сказати їм: «А ви що? Якої діяльності не міг би повнити народ - правдивий народ - люд, той «великий незнакомець», якби вас не було? Оскілько гірше жилось би йому? А може б радше перевернути се питання та спитати: оскільки ліпше? Не забувайте, добродії ласкаві, що сяк чи так, а ви все-таки паразити на його тілі, їдці, не робітники, п’явки, не герої! Ви тота інтелігенція, що в сліпій гордості та гордій сліпоті відкидає від себе все, що не згідне з її думкою, привидами та забобонами. Та інтелігенція, що намагається бути консервативною там, де не потрібно, а під прогресом чи поступом розуміє повернення до часів Нерона І, найдивніше, під прогресом розуміє не що-будь, а тільки підвищення заробітної платні. Тота інтелігенція хіба ж могла і може сплодити іншу літературу?» - в пориві до читачів звертається Іван Франко. І сам відповідає:»Гнила суспільність не видасть собі здорових та сміливих заступників, писателів. Поетів, а хоч би такі чудом божим явилися, вона не прийме їх, відтрутить або - що гірше - затопче, оглушить. І куди ж тут постати та розвиватися літературі в правдивім значенні того слова? Адже література - се передовсім свідома, розумна праця, а у нас досі що й роблено, то роблено іменно несвідомо, случайно, без ясної думки, без переконання о доброті і пожиточності того, що робиться. «От так собі!» Се наше рідне речення найкраще ціхує наше рідне недоумство».
Яка страшна правда! Ніби оті слова написані вчора. Сьогодні. Хіба з тією різницею, що в часи Франка за ту фальш та облуду ніхто ні титулів, ні звань не присвоював. Присвоювали собі самі виробники тієї облуди. Між своїми. Були «орли Русі», а опісля «Орли Руси-України», були «батьки народу», «неперевершені патріоти», «захисники народу», «проводирі» та інші. Осип Маковей нарахував аж 48 різновидностей тих патріотичних титулів. На основі здобутого титулу можна було розпочинати передвиборну кампанію за найголовніший і найповажніший в ті часи офіційний титул, що звався послом . Від того, що обраного патріота обирали і посилали в парламент чи сейм захищати права того народу, який вони представляли. Чого тільки не обіцялось у тих передвиборних кампаніях, чого тільки не говорилось у передвиборних програмах, і як швидко про все забувалось, коли, врешті, патріот, котрий любив Русь, «за те, що гарно вбрана» в етнографічний костюм, і ставав послом. Слово «народний депутат» чогось не заведено було вживати, а точніше, якось соромно. Зрештою, в ті часи вибори були по куріях, яких було декілька і одна з них була селянська. Вона давала порівняно невелику кількість послів.
Все радикально змінилося в епоху ближчу до нас і в котру Франкові вже не довелось бути. Точніше, тоді, коли його називали полум’яним революціонером, мало не предтечею Жовтневої революції, а також - після Горького - запроваджувачем в українській літературі соціалістичного реалізму.
І саме йому, Івану Франкові, як, до речі, Бєлінському та Лессінгу, вдалось викликати літературу з небуття. З 1893 року вона називалась русько-українською, а згодом українською літературою. Франко став її найчільнішим працівником і відкрив можливість бути в цій літературі цілій плеяді письменників з Великої України, де діяли валуєвські та омські заборони українського слова. Для них організовувалися нові видавництва і здобувалися вже діючі журнали. Для них він був найсуворішим критиком, і кожен з них зазнав його благотворного впливу. Створена тим поколінням українська література стала її золотим фондом, а водночас найдемократичнішою літературою, якої не знав світ, і в цьому також його велика заслуга. Його постійне нагадування про святий обов’язок письменника перед своїм народом викликала злість, а невтомна праця - заздрість. Випущений 1898 року до 25-річного ювілею його письменницької та наукової діяльності бібліографічний покажчик творів виглядав більш ніж переконливо. З ним не могли позмагатись всі тогочасні письменники та попередники щодо кількості написаного. Навіть найзапекліші політичні вороги Івана Франка, які поряд з тим були й літературознавцями та літературними критиками, визнавали, що Іван Франко сягнув вершин Шевченкової творчості. Це щодо якісного й кількісного показника творчості Каменяра...
Заявити, що «у нас нема літератури» і створити таку, щоб можна було сказати «у нас є література», окрім всього, для нього означало показати, якою вона має бути та якою вона є в інших народів. У спадку Івана Франка більше половини творів складається з перекладів з чужих мов. Коли ж говорити про поезію, то вона становить дві треті написаних Франком поезій. «Коли правда те, - писав він з цього приводу, - що головне значення поезії в тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, збагачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий мір зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Іван Франко в нашій культурі був першим європейцем, бо привів чужомовну Європу в нашу літературу і в нашу культуру. Як польська, так і німецька та австрійська літератури, мають повне право вважати його своїм класиком. У творах чужими мовами він торкався тих проблем, яких не торкались ці літератури, а окрім того, він, подібно до Шевченка, не дочікувався перекладу своїх творів на інші мови, а тому писав тими мовами ці твори сам. Надто вони були актуальні і він хотів, щоб через нього всі інші народи почули голос його народу. Саме він відкрив німецькомовним читачам творчість Тараса Шевченка, про якого сказав, що його політична поезія буде перепусткою української культури у світову культуру, оскільки жодна література такою поезією похвалитись не може. Він дотепер не має рівних серед письменників до кількості перекладеного і до кількості мов, з яких робив переклади, ні в нашій, ні в чужих літературах. Особливо активно він працював у той період, коли 1908 року хвороба відняла від нього руки і він не міг ні перегорнути сторінки книжки чи рукопису, ні писати. Йому здалось, що він не встигає перекласти для українського читача ще багатьох творів, яких би варто було перекласти з чужих літератур і збагатити, як писав, душу свого народу. Він і помер за перекладами трагедій Шекспіра...
Питання наближення інтелігенції до свого народу йому боліло особливо. У створеній ним 1890 року Радикальній партії він давав явний шанс інтелігенції виконати свою історичну місію і бути справжнім провідником свого народу. 1898 року, напередодні виходу з цієї партії, він у статті «Дещо про себе самого», що була передмовою до польського видання оповідань «Галицькі образки», про цю ж інтелігенцію писав з болем: «Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.»
Створена ним радикальна партія розпалась на інші партії, кожна з яких рвалась до впади, а лідери їх ще красивіше навчились розсипувати обіцянки, не відчуваючи навіть докорів сумління, що колись прийдеться за содіяне відповідати...
1899 року він не тільки покинув Радикальну партію, від якої сторонились інтелігенти, а й перейшов до Націонал-демократичної партії своїх постійних опонентів, яка складалась майже з тих, хто претендував на звання проводирів всього народу. Приніс туди програму радикальної партії. Вчинив майже так, як зрадник Мирон з його поеми «Похорон». Хотів своєю присутністю, своїм словом навернути їх до проблем народу, зробити їх справжніми провідниками народу, котрим маніпулювали досі на свою користь та котрий у політичних справах залишався й надалі сліпим. Проте сталось щось фатальне й непоправне: його ім’я керівники партії стали використовувати для здобуття мандата в парламент та сейм. Зовсім не дбаючи про народ та його вимоги, про який стільки говорилось і від імені якого їх вибирали у виборні органи.
Як розгніваний Мойсей, він кинув свої скрижалі. Зійшов з політичної арени і вирішив зайнятись письменницькою та науковою роботою. Розроблена колись ним програма радикальної партії тепер закладалась в основи нових партій...
Він приходив до щораз твердішого переконання, що партії в Галичині - лише прикриття для власних інтересів, а будівництво України, яке кожною з них проголошувалось, велось виключно у свої власні кишені. Мова про майбутню Україну, вважав, можлива тільки тоді, коли бажанням мати її і бути господарем у власному домі, а не слугою, перейме кожну людину, кожного члена суспільства. Пророкував велику катастрофу, коли така держава прийде якимсь іншим чином, а не буде виборена і вистраждана кожним.
На переломі століть зчинилася суперечка про те, чи взагалі варто порушувати питання про утворення незалежної української соборної державності. Тоді більшість «патріотів» схилялась до думки, що «нам» і так непогано під покровом Габсбургської монархії, бо там забезпечені всі «наші права». І коли прозвучали думки, що справді нема чого тратити сили та гноїти по тюрмах своїх синів, Іван Франко знову заговорив. Його стаття «Поза межами можливого» ставила крапку у всіх його пошуках дороги до того, що назвав «українським ідеалом». Він, відомий соціаліст, радикал, тепер визнавав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів». Розумів, що поки що ідеал національної самостійності лежав для українців з точки зору тодішньої перспективами поза межами можливого, але збуватись того ідеалу - злочин. «Ми мусимо, - писав як заповіт для нащадків, - серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його собі, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».
1904 року він стояв перед скульптурою Мойсея Мікеланджело в Римі.
1905 року вийшла поема «Мойсей». «В своїй убогій хаті, - згадував М.Коцюбинський, котрий застав Івана Франка за роботою над поемою, - сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу полонив своєю поемою»:


«О Ізраїлю! Якби ти знав.
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, -
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю».


1913 року Україна свідомо святкувала його сорокаріччя письменницької та громадської діяльності. Свідомо вибрала цю дату. Дала зрозуміти, що його слова не впали у кам’янистий грунт. Навіть оті з 1897 року: «Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості. Братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу - цю обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, гак мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?»
І тепер, звертаючись до свого народу, замученого і розбитого, котрому віками судилось бути паралітиком, вкритим людським презирством, на роздоріжжі, якому на «таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїздних», але котрий поволі піднімається з колін, відчуває жадобу світла, правди й справедливості і шукає до тієї правди, світла та справедливості дорогу, благословив його у «мандрівку століть» своєю вірою:


Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольнім колі...


Роман Горак. «Літературна Україна», №25 (5112).
30 червня 2005 р.


Втеча від Франка

27 серпня - день народження Великого Каменяра

Перша поетична збірка Івана Франка «З вершин і низин» вийшла навесні 1887 року - через 50 років після виходу в світ альманаху «Русалка Дністровая», від котрої починається відлік нової української літератури в Галичині. Цей альманах Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького, названих «Руською Трійцею» - після виходу був заборонений і не розповсюджувався.
У «Передслів’ї» до «Русалки Дністрової», написаному Маркіяном Шашкевичем - знамениті слова, що стосуються стану нашої тодішньої літератури: «Судилося нам послідніми бути, бо коли другі слов’яни вершка дохаплюються, і якщо не вже, то небавком з повним ясним сонцем побратаються, нам на долині в густій студенній мряці гибіти». Зрештою, ці слова стосуються будь-якої ділянки галицького українського життя, бо не всі тодішні українці визнавали себе українцями; вони радше іменували себе русинами, які, мовляв, нічого спільного з українцями не мають. Ця теза напочатку XIX століття активно підживлювалася зусібіч. Не зважалося навіть на те, що з’їзд наукових сил Галичини (так званий Собор руських учених) 1848 року проголосив єднання з українцями. Знехтувано було і цей факт. Термін «український» у галицькій термінології офіційно з’явився 1893 року завдяки Іванові Франку.
Іронія долі полягала в тому, що в історію української літератури Іван Франко входив зі сторінок москвофільського студентського журналу «Друг». У ньому він дебютував 1874 року. Цей журнал доводив, що ми «настоящіє рускіє» і закликав молоде покоління докласти всіх сил до якнайскорішого злиття з матушкою Росією та літературою Пушкіна. Журнал мав стати мостом для такого єднання.
Та склалося так, що Іван Франко за дуже короткий час змінив орієнтацію москвофільського журналу, зробив його народовецьким, друкував у ньому інші зразки літератури - помістив свої «Бориславські оповідання». Твори Франка викликали шок у тодішньому суспільстві. Вони стали однією з причин закриття журналу та однією з причин судової розправи над Франком через три роки після його дебюту. Франка звинуватили в поширенні соціалістичних ідей. Хотіли зробити з нього соціаліста і зробили. Як «симпатика» соціалізму посадили навіть у тюрму. Згодом совєтські дослідники навперейми показували Франка переконаним ідеалістом, деякі відхилення в якого, мовляв, спричинені лише тодішніми суспільними умовами. Івана Франка вип’ячували як першого перекладача марксистських творів, на основі яких він навіть склав програму галицьких соціалістів. Та осуд Франком марксистської теорії щодо поняття державності вважався «збоченням»Франка через його «незрілість». Мовляв, він не здатен був піднятися до повного розуміння марксизму...
1882 року - через п’ять років після суду, Іван Франко, відомий публіці переважно з газетних та журнальних публікацій, робить чергову «прикрість» галицькому суспільству, заявивши: «У нас нема літератури». Розумів під цим віддаленість літератури від життя народу. І хоч поштиве галицьке суспільство осуджувало цю заяву як черговий «вибрик» Франка, усе ж вона таки вплинула на дальшу долю української літератури в Галичині.
Іван Франко входив у нашу літературу в тяжкі часи. Не було вироблено норм літературної мови, починалися безконечні азбучні та правописні війни. Бракувало гімназій, наприклад, де Франко навчався, «руська мова» була надобов’язковим предметом. Не було підручників для навчання.
Іван Франко розумів, що такий страшний вакуум треба конче заповнити. Писав, творив справжню літературу. Його першу збірку «З вершин і низин» сучасники називали другим «Кобзарем».
Маючи Івана Франка, українська література виходила на дедалі вищий рівень. Ставала зразком для інших літератур.
Іван Франко почав розробляти в літературі робітничу тему, випередивши в тому російську літературу. І тут совєтська ідеологія почала по-своєму для себе «переварювати» Франка: методично опускала його на селянський щабель.
У 1881 році Франко створив суспільству перший маніфест: «Не пора, не пора москалеві, ляхові служить!». Актуальність його була виняткова. Боляче тільки, що від Франкового заклику минув уже 121 рік, а віз і нині там...
Іван Франко став організатором першої політичної партії з детально відпрацьованими програмами і статутами, з чітко визначеними механізмами дії. І не його вина в тому, що створена ним партія розлетілася, що стали створюватися українські партії, які навіть у найвідповідальніші для нації моменти не знаходили спільної мови.
Українську культуру Іван Франко бачив не як окремішнє явище, а як одну з частин у загальному ланцюзі людської історії та культури.
«Коли правда є те, - писав він, - що головне значення поезії у тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, збагачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування».
Якби зібрати всі твори, перекладені Франком (знав 15 мов і робив з них переклади), можна було б укласти багатотомну антологію світової поезії. За обсягом перекладених творів з різних літератур Іван Франко не має собі рівного не тільки в нашій, а й у світовій літературі. Перекладав тільки те, що приносило чи могло би принести користь нашій культурі.
Його принципова позиція стосовно завдання літератури загальновідома. Загальновідомою є Франкова нетерпимість до письменників, які легковажать літературою, трактують її як забавку. Був нестерпний Франко до безідейності та ідейної розлізлості молодомузівців, за що тепер на нього нарікають у своїх дисертаціях дослідники творчості Івана Франка.
Громадська позиція Франка наплоджувала йому ворогів. Вони провалювали його кандидатуру на виборах чи то до сейму, чи до парламенту, відкинули його від викладання у Львівському університеті. Арешти, переслідування стали звичними Франковими супутниками. Найбільше бруду було вилито на нього за життя. За ним свої шпурляли камінням, надсилали йому шнурок, щоб повісився, гналися за ним з ціпками, як це робили польські ура-патріоти. Він, що найбільше зробив для просвіти рідного народу, часто був зневажений рідним товариством «Просвіта»...
Усе повинен був стерпіти. Якби сьогодні зібрати все, що написано проти Івана Франка, то вийшло б багатотомне чтиво, серед авторів якого були б і шкільний учитель Івана Франка Іван Верхратський, редактор «Друга» Степан Лабаш, композитор Анатоль Вахнянин, учений Іван Пулюй, Микола Садовський і десятки інших, зокрема й Михайло Павлик. Коли б сьогодні хтось і хотів очорнити Франка (це в нас у моді й актуально), то нічого б нового вже придумати не можна було. Усе зроблено з ювелірною майстерністю. Такий збірник конче треба було б видати: ми подивилися б на самих себе, на свої душі...
І попри все Франко залишається Франком. Стоїть у нашій культурі як людська совість, як наш національний докір. Він був і залишається нашим Вічним Революціонером. Для нас, що вічно бунтуємо і ніяк не можемо заспокоїтись. Для усіх скривджених і принижених. Навіть сьогодні.
Які знайдемо слова виправдання перед тими, що прийдуть після нас, за спалену церкву в Нагуєвичах, за зникле при тому Євангеліє, подароване в кутих срібних шатах церкві, за зниклу срібну дарохранительницю, даровану селу паном Нагуєвицьким, за спалені документи родовідного характеру мешканців села, за сплюндровану могилу батька Івана Франка на місцевому цвинтарі і наругу, вчинену над нею, за спалений Музей-садибу Івана Франка (досі сучасні пінкертони не можуть знайти винного, а минув давно вже рік від того часу). Врешті, які були вагомі докази для перейменування Театру опери і балету у Львові?
За кожної суспільної формації Івана Франка подавали кастрованим, купюрованим, спотвореним, перекрученим. Його ніяк не можна було вкласти в якесь певне ідеологічне ложе. І кожна формація стосовно Франка хотіла «сказати свою правду». Настала пора на правду і тепер, бо в минулому її «не давали сказати». Справді: пора сказати, що 1907 року, у зв’язку з тим, що М.Грушевський переніс редакцію Літературно-наукового вісника до Києва, Франко був позбавлений заробітку на прожиття - був викинутий на вулицю. Пора сказати, що саме завдяки працям Івана Франка у виданнях НТШ це товариство було визнане Академією наук українців. Пора сказати, що Франко був доведений до того, що йому загрожувала голодна смерть (до речі, 1942 року з голоду помер його рідний брат у Нагуєвичах Захар Франко), а тому опікун Івана Франка Карло Бандрівський змушений був звернутися до уряду Австро-Угорщини за допомогою і той уряд дав її своєму заклятому ворогові. Як пояснити, чому по всій Галичині 1913 року почався збір грошей Іванові Франку на «ювілейний дар». Зібрали тоді чималу суму грошей, але з того Франко майже нічого не скористав. Дар було складено в товаристві «Дністер» («найкращі традиції» і «найкращі гарантії») і пропав. Списали на окупаційну російську владу, яка пограбувала банк. Минулося. В нас завжди і всюди списували наші гріхи і недоліки на наших «вороженьків», обезсмертнених у нашому Державному Гімні.
Франка ненавиділи і ненавидять, бо змушував нас шукати причину наших невдач та бід не в тих «ворогах інших», в собі. Вичавлювати із себе раба по краплині. Він рівняв хребти. Це боляче. Ми не хочемо про це говорити.
Не «рекомендується» нагадувати про те, в яких умовах жив Іван Франко, в якій нужді і що він зробив для України. Не дай, Боже, хтось побачить аналогію у тому порівнянні і запитає їх, ситих і вдоволених собою, що зробили вони для України, і подивитися, в яких умовах перебувають вони.
Не можна вже заборонити Франка. Дико якось це буде виглядати. Можна навіть почати розмовляти про те, що треба випустити 100-томне видання. Треба друкувати ті твори, які стосуються передбачень Івана Франка щодо розвитку суспільства та української державності. Його передбачення мали більш тверду й реальну основу. Надто добре знав Франко свій народ, ще краще знав його лідерів. Саме завдяки його логіці збудилося у нас Січове Стрілецтво, прищеплено суспільству ідею української державності. Франко застерігав нас від того, що маємо нині, не тільки науковими та популярними статтями, а й художніми творами. Ми не можемо не пізнавати себе в поемі «Похорон», ми не можемо не бачити проблем «Івана Вишенського».
Від Франкових застережень ми просто відмахуємось. Не хочемо зрозуміти ні своїх промахів, ні причин. Не хочемо визнати, що найголовніші й найстрашніші причини - в нас самих...
Ми - не йдемо до Франка. Ми весь час тікаємо від нього. Це наша традиція. На жаль...
Роман Горак, «За вільну Україну»,
30-31 серпня 2002 р.


Багряні півонії Франка

Уже стало традицією, що 28 травня кожного року о 16-ій годині на підлогу перед плетеним кріслом, в якому того дня помер Іван Франко, студенти Львівського національного університету, названого його ім’ям, кладуть букет багряних півоній. Саме ті квіти першими поклали на труну Івана Франка їхні попередники, студенти 1916 року. Вони були тими, хто опікувався Іваном Франком в останні дні його перебування на цій землі.
В тому плетеному кріслі він чекав, коли з-за хмар вигляне сонце. Дуже хотів ще раз побачити його. Не дочекався... Воно ринуло в його скромну кімнату, коли він уже назавжди заплющив очі. Це було о 16 годині. Від того часу і зупинено годинник, що його він купив для своєї оселі.
Як і завжди, той День у Львові розпочинається Службою Божою за Іваном Франком, яка відправляється у церкві Святої Софії, що дала назву цій частині Львова та котра є поряд з хатою Івана Франка. Вже стало також традицією, що відправляє це величне Богослужіння парох цієї церкви, отець Богдан Смук, викладач богослов’я та редактор журналу «Сівач». Традиційно на таких Богослужіннях співає хор майбутніх дяків наших церков, студентів музично-богословського училища під орудою відомого диригента Михайла Телюка. Красиві, молоді і свіжі юначі голоси з’єднані в натхненній молитві за генієм українського народу Іваном Франком.
Після відправи цей же хор у кімнаті, де помер Іван Франко, співає канти та псалтирі з нагоди тієї сумної урочистості до Бога. Цього року врешті до Музею повернулася ікона Божої матері, яка висіла тут, коли жив Іван Франко. Вона прикрашена вишиваним рушником з батьківщини Ольги Хоружинської - дружини Івана Франка.
Опісля свою пошану Іванові Франку складають діти, для котрих залишив стільки безсмертних творів і про майбутнє яких постійно піклувався. Право скласти шану виборюють школи України. Торік таке право вибороли учні з м. Підволочиська Тернопільської гімназії. Вони відкрили у своїй школі прекрасний Кабінет-музей Івана Франка. Цього ж року таке право виборов Будинок школяра Шевченківського району міста Львова, директором якого є Я.Городиловський. Учні показали чудову композицію з творів Івана Франка «Хтось добрим словом і мене згадає». Автори - Г.Курганська, І.Городиловська, Т.Свищ та Л.Казидуб.
Рівно о 16-й годині на Личаківському цвинтарі, де спочиває Іван Франко, розпочинається за ним панахида, її традиційно відспівують о. Богдан Смук та прославлений чоловічий хор церкви Архистратига Михаїла у Львові «Благовіст» під орудою заслуженого діяча мистецтв України Я.Мелеха.
Традиційно звучить похоронна пісня «Тихо вітер повіва, з колокольні дзвін гуде» Віктора Матюка на слова Івана Гушалевича. Її виконували в день похорону Івана Франка великі зведені хори товариства «Боян». З «язичія» українською мовою слова Івана Гушалевича для «Благовіста» переклав Ігор Калинець.
Квіти, спільна молитва всіх, хто прийшов на могилу, і закличний національний гімн «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить». Цю пісню 1881 року написав 25-річний Іван Франко у відповідь тим, хто радив українцям покинути думку про свою державність і подбати про те, як вигідно асимілюватися між москалями і поляками.
Після панахиди торжества були перенесені в Національний театр імені Марії Заньковецької. Народний артист України Святослав Максимчук читав поезії Івана Франка. Як завжди розпочав з останнього вірша Івана Франка, який став для нас заповітом: «Не мовчи, коли гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить. Говори! До німої стіни говори, тільки не мовчи і не здавайся...»
Проте дні пам’яті Івана Франка у Львові розпочалися днем раніше. На сцені Львівської Опери в той день йшла опера Ю.Мейтуса за безсмертною драмою Івана Франка «Украдене щастя». Партію Миколи Задорожнього співав народний артист України В.Ігнатенко. Співав, як завжди, прекрасно. Гастролями цієї драми в західних областях України продовжує дивувати глядачів Національний театр ім. Івана Франка з Богданом Ступкою у головній ролі.
А 29 травня у «Франковій вітальні» Музею відбувся виступ переможців обласного конкурсу читців - учнів шкіл області на краще виконання творів Івана Франка, організований Музеєм Івана Франка разом з Головним управлінням освіти і науки Львівської облдержадміністрації. Автор ідеї і організатор конкурсу - заступник директора з питань наукової роботи Музею, член Національної спілки театральних діячів України, заслужений діяч культури Польщі ( йому, як завжди, ще не додумались дати звання «Заслуженого діяча мистецтв України») - Петро Зозуляк, голова журі - народний артист України Святослав Максимчук. За проминулий рік право виступати в завершальному концерті вибороли А.Якубовська, М.Брич, О.Гупало, Х.Стець, Х.Каровець (М.Львів), В.Довгань (Бродівський р-н), Л.Федорас (Стрийський р-н), Г.Яремчук (Пустомитівський р-н), М.Писанич (м. Турка), І.Шмуль, І.Кострицький (Самбірський р-н), І.Баункетнер (Дрогобицький р-н) та Богдан Михайлишин з м. Дрогобича, що був переможцем торішнього конкурсу.
Роман Горак, «За вільну Україну», 3 червня 2003 р.


Відомий і невідомий Іван Франко

Як насправді звали Івана Франка? Дивне, скажете, запитання? Зовсім ні, тому що насправді прізвище Франко звучало з наголосом на першому складі, але через співзвучність його з прізвищем фашиського диктатора Іспанії Баамонде Франко було прийняте «мудре» рішення компартійними босами перенести наголос у прізвищі Івана Франка на останній склад і тільки таким дозволити вживати його в радянській літературі. З тої самої причини відбулось доволі унікальне перейменування м. Станіславів та кількох сел на комбіновану назву з імені і прізвища героя увічнення: Івано-Франківськ.
Стосовно імені письменника, то навіть дослідники-франкознавці не всі знають, що насправді вдома і в рідному селі Нагуєвичах Франка звали зовсім не Іваном чи Івасиком, а Мироном. Відоме оповідання «Малий Мирон» є повністю автобіографічним.
Багато ще існує таємниць, а в цілому про життя Івана Франка та про його творчість узагальнено можна сказати так: його багато вчать та мало знають, ще менше розуміють і шанують, тоді як без цієї постаті неможливо уявити, якою була б сучасна українська література і її співвідносна повноцінність у загальноєвропейському контекстів. На цей факт особливо звертав увагу директор музею Івана Франка п. Роман Горак у своїй промові на урочистому вшануванні 147-ї річниці від часу народження Івана Франка, яке відбувалось на подвір’ї музею 27 серпня. Цей сонячний день видався у Львові на рідкість щедрим на вітер, який аж завивав у верхів’ях дерев, що оточували садибу, і складалось враження, начебто вітер відтворює особисту присутність буйного, могутнього духу Івана Франка на урочистому зібранні.
Водночас варто зауважити, що ніхто з поважних промовців тут слів на вітер не кидав. Так заступник голови Львівської облдержадміністрації п. Володимир Герич твердо заявив, що найгірші часи - вже позаду і відтепер на нас чекає тільки поліпшення умов життя, відповідно більше уваги буде приділятись розвитку культури і мистецтва в області, особливо спадщині нашого Каменяра.
Небагатослівним був народний депутат п. Ігор Шурма, який певно що узяв собі за гасло принцип «ділом і тільки ділом», бо як годиться для уродин він прийшов на них не з порожніми руками, а подарував музею Івана Франка рідкісне раритетне видання з 21-о тому за редакцією самого Івана Франка, що побачило світ рівно 100 років тому. Це далеко не перший щедрий внесок від нього у скарбницю пошанування Великого Каменяра, за що варто висловити велику подяку, оскільки різні політичні опоненти роблять йому закиди на кшталт «приватизації Франка», але водночас нічого подібного вагомого від себе не чинять - їм вистачає самих слів про любов до поета...
З Лесиного краю - її батьківщини м. Новоград-Волинська, привезла Каменяреві свої вітання лауреат літературної премії ім. Лесі Українки письменниця Ярослава Павляк, яка розповіла про завершення своєї роботи над перекладом на польську мову поеми Івана Франка «Мойсей».
Велично прозвучали поезії Каменяра у виконанні відомих акторів-заньківчан Юрія Брилинського та Святослава Максимчука. Останній посвятив декламацію монологу графа з поеми Франка «Похорон» 60-річчю трагічним так званим «Волинським подіям», бо якраз тоді рідне село Святослава Максимчука - Ремель було 17 березня 1943 р. вщент знищене поляками та гітлерівцями, а майже 400 односельців було замордовано.
Впродовж усього урочистого зібрання звучав музичний акорд пошани з творів на поезії Івана Франка у виконанні славної капели «Трембіта», якою диригував п. Андрій Легкий, також автор музики до одного з виконаних творів. В котре серця людей схвилювали звуки могутнього Франкового гімну «Не пора...», що завершив урочисту частину, після чого ведучий, заступник директора п. Петро Зозуляк запросив всіх оглянути нову цікаву експозицію в музеї. Її представляла публіці працівник музею Івана Франка з майже 40-річним стажем п. Олександра Старак.
Думаю, що багатьох зацікавить подивитись на підбірку прижиттєвих портретів Івана Франка, раритетні документи, світлини його друзів і сподвижників по праці. За життя Івана Франка гучно вшановували тільки двічі: у 1898 р. з нагоди відзначення 25-річчя його творчої діяльності, та у 1913 р. - з нагоди її 40-річчя. Перші урочистості відбулись в залі готелю «Жорж» і вони співпали в часі з відзначенням громадськістю 100-річчя поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Для других урочистостей знаменною стала подія, коли вже важко хворого Івана Франка супроводжував і допомагав зійти на сцену Консерваторії сам митрополит Андрей Шептицький.
Цікавим є і той факт, що найбільшим інвестором, як прийнято зараз величати жертводавців, було для Івана Франка студентство, академічна молодь, яка постійно організовувала збирання коштів і накопичувала їх у банку «Дністер», щоб потім передати-подарувати Івану Франку. За ці кошти було куплено земельну ділянку і будувався на ній дім Франка. Саме академічна молодь піднесла Івану Франку чималий за розмірами лавровий вінок з чистого срібла з дарчим надписом «Великому учителеві українське студентство 1873-1913». Враховуючи ту обставину, що Івана Франка свої ж галичани-професори не допустили до викладацької діяльності в університеті, який нині носить його ім’я,- цей вінок став для Франка особливо цінною відзнакою.
На відміну від молоді, більша частина консервативних галичан не признавала гострого на слово, радикального у поглядах на суспільство і бунтівного за натурою «мужика» Івана Франка, тому тричі не підтримали його спроб бути обраним до Сейму, проте все одно в історію державотворення України з галичан увійшов саме Іван Франко як творець першої легальної української політичної партії. Але найголовнішим є те, що Іван Франко возз’єднав Галичину з Великою Україною духовно! Це він не дав розвинутись тенденції формування якоїсь окремішньої галицької етнічної групи поза українською нацією.
Непомірна, фантастична кількість зробленого Іваном Франком в багатьох царинах науки, літератури, лінгвістики, суспільствознавства тощо піднесло його на той величний п’єдестал, до якого принесли свій духовний вінок пошани учасники цих урочистих зборів, гаслом якого стали слова «Твойому генієві наш скромний дар». Серед почесного ескорту варто відзначити присутність професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, декана філологічного факультету п. Тараса Салигу, відповідального секретаря Львівської Спілки письменників п. Романа Качурівського разом з її членами: письменником Миколою Дубасом та поетесою Ліліаною Косанівською.


Богдан Гордасевич, «Діловий діалог»,
вересень 2003 р.


Міфи про Івана Франка

Іван Франко - одна з найнеординарніших постатей української культури. У радянські часи його представляли у шкільних підручниках не інакше як «вічного революціонера». Згадуючи при цьому й інші ідеологічні ярлики, які так і залишились у нашій свідомості. Насправді ж постать Івана Яковича, як і багатьох класиків, обросла численними міфами. І розібратися тут допоможуть лише фахівці...
Приводом для нашої зустрічі з Романом Гораком, директором Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, стала 147-ма річниця з дня народження класика. До речі, незабаром світ побачить чергова книжка із багатотомного видання львів’янина про Каменяра.

«Український читач усе сприймає на віру»
- Скажіть, чи багато є міфів про Івана Франка?
- Так, багато. Але мушу зазначити, що замість розвінчаних міфів виникають нові. Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка - це ті знакові фігури, які мусять обростати міфами. І, як показує досвід, їхні імена завжди будуть використовуватися тією чи іншою ідеологією.
Знаєте, боротьба за Івана Франка почалася ще за його життя. Абсолютно різні, діаметрально протилежні партії шукали у його творчості те, що хотіли знайти. Не стала винятком і Комуністична партія...
Іван Франко настільки багатогранна фігура, що боротися зі створенням міфів навколо його постаті надзвичайно важко. Особливо коли йдеться про напівправду: є реальна основа, а далі дофантазовується «як потрібно». А коли йдеться про соціальні, економічні, партійні питання, в яких читач малокомпетентний, то й поготів!
Тим більше, що український читач усе сприймає на віру. У нашого класика є багато такого, що вимагає уточнень, зовсім інакшого трактування, осмислення. Зокрема, щодо горезвісного соціалізму Івана Франка.
- Власне, дуже часто у радянські часи наголошувалось, що він затятий революціонер і соціаліст. Наприклад, говорили, що Франко ледь не півжиття перекладав Карла Маркса...
- Він дійсно перекладав «Капітал», але дуже швидко розібрався, що й до чого. До того ж, треба уточнити, що він перекладав тільки ту частину, де йдеться про критику капіталізму. Окрім того, Франко був першим критиком теорії держави Енгельса, програми з отим відомим висловом «Привид бродить Європою». Та чомусь про це ми й зараз боїмося говорити.
- Усім відомо, що Франко потрапив у в’язницю за соціалістичні переконання...
- Але нерідко свідомо перекручується й замовчується, чому так сталося. Річ у тім, що Михайлові Драгоманову підсунули провокатора - поляка Котурницького, який мав розвезти за певними адресами книжки. До цієї історії навмисне припасовують револьвери та інші атрибути шпигунства і класичної революційної діяльності.
Однак наслідки були сподівані: заарештували кілька осіб, серед арештованих - Михайло Павлик та Іван Франко. У газетах навмисне підняли галас про «привид соціалізму» у Галичині. Зрозуміло, що Івана Яковича засудили. І тут, що хотіло суспільство, те й дістало - Франко став переконаним соціалістом!
- Нас також запевняли, що «революціонер Франко» співчував і любив робітничий клас.
- Цикл «Бориславських оповідань» Івана Франка на робітничу тематику - це просто страх перед монстром, молохом, який наступає на Західну Україну...
Іван Франко у своїх творах шукає причини наших негараздів, нашого невміння організувати себе як націю. Він переконаний, що причина у нас самих: ми не хочемо збагатитися, самі дозволяємо себе експлуатувати, а потім кричимо й плачемо.
Теж дещо дофантазували комуністичні ідеологи...
- Аякже «Вічний революціонер»?
- Цей твір варто уважніше прочитати. Тут абсолютно не йдеться про більшовицьке розуміння революційності. Франко просто пише про революційний дух, який весь час людину спонукує йти вперед, не дозволяє застоюватися на місці. І все!

«Франко в особистому житті був не подаруночок»
- Сьогодні не люблять згадувати, що Франко не надто дружив з «Просвітою»...
- Так. Преса велику рекламу зробила його соціалістичним поглядам і багато писала про той соціалізм, який буде відбирати у багатих майно і ділитиме між бідними. Суспільство залякували спільними кухнями і спільними жінками... Тому не дивно, що Іван Франко опинився в опалі. Порядні люди навіть боялися з ним зустрічатися, його могли просто вигнати з читальні «Просвіти». Крім того, Франко був надто принциповий, мав негнучкий характер, через що - й багато ворогів.
- І досі дехто сумнівається, що Франко був українцем...
- Питання про національність Івана Франка виникло у 1897 - 1898 роках, коли він почав активну політичну діяльність. З метою компрометації про нього вигадували багато чого. Зокрема, що він жид. Основні докази: рудий і не ходить до церкви. Навіть говорили, що насправді він не Іван Франко, а Ян Френкель.
Ще одна версія про неукраїнське походження поета досі розробляється деякими «інтернаціоналістами». Мовляв, таке світило, геній, не може вирости на українському грунті. Йому приписували німецьке або польське походження. Але церковні метрики підтверджують, що і зі сторони батька, і зі сторони матері всі були українцями, греко-католиками.
- Чи дійсно батько Франка був простим ковалем?
- Дійсно. Він був неграмотним, але шанував книги і мав їх вдома. Любив освічених людей і навіть дружив із місцевим вчителем. Мати Франка - Марія Кульчицька - збідніла шляхтянка. Гонор у сім’ї був. Це були люди, які заради освіти дітей могли продати шматок поля.
- Подейкують, що Франко був не таким уже й зразковим сім’янином. Що не кажіть, а поетові потрібні музи...
- Він просто був нормальним мужчиною. Відомі його рядки «Тричі мені являлася любов...» З його листів до Агатангела Кримського відомо, що він спочатку закохався в Ольгу Рошкевич. Їхня любов тривала десять років. Потім Франкові припала до вподоби Юзефа Дзвонковська і він хотів з нею одружитися, але особа «голубої крові» з польської щляхти йому відмовила. Третя любов була Целіна Зигмунтовська-Журовська.
Франко признавався, що з своєю дружиною Ольгою Хоружинською одружився без любові, з розрахунку, аби взяти за дружину освічену українку. Потім ці слова інтерпретували як завгодно, а всі невдачі Франка списували на цю жінку. Особисто у мене вона викликає велику повагу і симпатію.
Ольга Хоружинська походить з Харківщини, з дворянського роду, вона мала прекрасну освіту. Вони зустрілися у 1895 році в Києві. Якщо зважити, що Франко практично був дисидентом, жив із примітивної роботи - дописувань у газети, і через свою репутацію ніяких перспектив на державну службу не мав, то це був сміливий крок з її боку. До речі, Ольгу всі відмовляли, але вона й слухати не хотіла.
Окрім того, Франко в особистому житті був не подаруночок, мав впертий характер. Знаєте, жінка кожного письменника чи поета - страдниця, і Ольга Хоружинська не стала винятком. Галицьке суспільство практично довело її до божевілля. Для мене це беззаперечний факт.
Між іншим, коли вийшла моя книжка «Тричі мені являлась любов...», до музею почало приходити немало людей з історіями, що, мовляв, як не вони, то їхні родичі мали інтимні стосунки з Іваном Франком. Навіть приїжджала бабця, яка переконувала, що спала з Франком... через десять років після його смерті!

«Усе було вирішене ще у заповіті»
- Кажуть, один із синів Франка, Петро, був знищений радянською владою. Це правда?
- Так, є версії, що його спалили у Золочеві або у Харкові. Але я переконаний - це не так. Його, як і всіх активістів радянської влади, евакуювали під час війни. Петро Франко викладав в університеті, був директором музею Франка. А загинув він зовсім випадково - у поїзді під час бомбардування.
- Чи були якісь проблеми зі спадщиною українського генія? Ходять різні чутки...
- Усе було вирішено ще у заповіті, складеному Іваном Яковичем. Усю епістолярну спадщину та рукописи мало отримати Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Так воно й сталося.
У 1950 році, коли НТШ було ліквідоване, все відправили у Київ - архіви вантажили на машину як дрова. Але, на щастя, була така жінка Марія Деркач, яка передбачила можливі наслідки і поїхала услід за рукописами. Вона навіть жила при Інституті ім. Т.Шевченка НАН України, аби доглядати за ними. Завдяки цьому практично все збереглося. Нині виникла ідея повернути рукописи до Львова.
Особисто я проти цього, бо у нас немає спеціалістів, що працювали на такому рівні, як у Інституті ім. Т.Шевченка. Окрім того рукописи зберігаються в ідеальних умовах, яких у Львові немає, разом із рукописами Тараса Шевченка та Лесі Українки.
Щодо матеріальної частини спадщини, то Франко заповів її своєму синові Тарасу, з умовою, що він розподілить усе між іншими дітьми, Петром та Ганною, а дружина Ольга буде довічно на їхньому утриманні. (Найстарший син Андрій помер у молодому віці. - Авт.).
Будинок Франка викупила держава у його родичів. Вони отримали належну компенсацію.
- До речі, а хто діставав гонорари за публікації творів Франка?
- Дружина Івана Франка одержала гроші за 30-томне видання плюс радянський уряд призначив їй пенсію - 50 доларів. Це основна сума, на яку жила вся родина. До речі, за світовими правилами родина має право на кошти від публікацій впродовж 15 років. Для Франків зробили виняток - вони отримували гонорари 50 років...
- І наостанок: на хвилі здобуття незалежності України Тараса Шевченка, як на мене, перетворили на лубочного ідола, а Франка й не згадували. Чому?
- Це абсолютно нормальна реакція. Шевченко - це чуттєвість. Шевченко показав українця, проблеми якого всім зрозумілі. А Франко - це вже вихователь. Він прагне змінити людину, яка звикла весь час підлаштовуватися, він прагне сформувати людину, яка стане господарем у своїй хаті. А це процес болючий, важкий, неоднозначний.
Окрім того, в пам’яті людей ще залишилось засвоєне у школі сприйняття Франка, як прихильника більшовицького режиму, як революційного демократа... Насправді ж, ще раз підкреслюю, він надто складний, багатогранний і не всім по зубах.


Тетяна Шевченко, «Експрес», 4-11 вересня 2003 р.


Іван Франко та Михайло Грушевський

Знайомлячись із вражаючими фактами життя найвидатніших українців, іноді мимоволі шкодуєш, що у XX столітті не знайшлося «нашого Плутарха», який би описав нелегкі долі борців за національне відродження Вітчизни так же яскраво, психологічно достовірно й філософськи глибоко, як це зробив уславлений давньогрецький класик.
Звісно, що паралель не треба тлумачити примітивно; адже уявлення про сенс людського життя, його приховані рушійні сили та суть світу за 2000 років, що минули з плутархових часів, зазнали, м’яко кажучи, вельми значних змін. Але в порівняльних біографіях людей, що присвятили себе вищій меті - служінню Батьківщині, є все ж таки немало спільного. І якщо ми візьмемо, умовно кажучи, такі «пари» визначних діячів української історії минулих століть, як, наприклад (даруйте за суб’єктивність відбору!) Богдан Хмельницький і Іван Виговський, Іван Мазепа та Пилип Орлик, Михайло Максимович і Микола Гоголь, ба навіть ціла «велика трійця»: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, - то неважко буде побачити багато спільного в оцих долях. Всі вони не просто близько знали один одного - їхні життя тривали «в паралельних вимірах»: мета - благо України, її свобода, духовний розквіт та соціально-культурний прогрес.
Коли ж йдеться про добу національного відродження України (кінець XIX - початок XX ст.ст.), то впадає в очі «блискучий тандем» двох велетнів визвольного руху нашого народу. Це Іван Якович Франко і Михайло Сергійович Грушевський. Масштаби обох постатей такі, що доречним буде порівняння з генієм України №1 - Тарасом Шевченком. Обидва вони своїм подвижницьким життям торували шлях до незалежної української держави, що, нарешті, постала 12 років тому.

Єдність: Україна у нас одна

Отож, спробуємо дуже коротко окреслити «маленький порівняльний ескіз» двох життєписів великих українців - геніального Каменяра і першого Голови Української Центральної Ради. Перше, про що варто сказати - це необхідність звільнення від стереотипів минулого. Бо в радянській історіографії хоч і не заперечувався сам факт багаторічного особистого знайомства й дружнього листування Грушевського та Франка, акценти ставилися вельми тенденційно.
«Франко критично ставився до праць Грушевського як одного із ідеологів українського буржуазного націоналізму й неодноразово полемізував з ним, розглядаючи проблеми давньої та новітньої історії, філософії, політичного життя», - подібні за змістом оцінки зустрічаються у 50-томному зібранні творів Великого Каменяра десятки разів. Упорядники були впевнені, що більшість читачів прийме такі «перли» на віру. Ще б пак! Адже глибоко в спецхранах були заховані, наприклад, слова із заслужено високою оцінкою роботи М.Грушевського, котрі містилися у привітанні йому, датованому 1 лютого 1906 року й підписаному Іваном Франком, Володимиром Гнатюком і Степаном Томашівським: «Дорогий учителю, шановний товаришу! Прийми отсю скромну пам’ятку на ознаку прихильності, поважання й любові. Нехай вона стане Тобі хоч за частину признання, яке Тобі належиться за повну пожертвування Твою діяльність на сій нещасній землі! Нехай вона Тобі стане за дрібку вдяки за провід у праці громади та буде хоч малою нагородою за ті прикрощі, що прийшлося тобі витерпіти за той час від чужих і своїх». Картина взаємин двох великих українців постає дещо іншою, чи не так?
Щоб максимально стисло оглянути історію стосунків Франка й Грушевського, мабуть, треба почати з 1894 року. Саме тоді молодий, але вже широко знаний у середовищі українського національного руху історик Михайло Грушевський переїхав з Києва до Львова. Вже незабаром після особистого знайомства двох найвидатніших керманичів духовного відродження України розпочалася їх багаторічна плідна співпраця; їхнім дружнім стосункам сприяв і той факт, що вже на початку 1895 року М.Грушевський, будучи членом університетської комісії львівських професорів, активно підтримав висунення кандидатури І.Я.Франка на вакантну посаду приват-доцента Львівського університету.
Існував величезний комплекс проблем, робота над розв’язанням яких з’єднала Івана Яковича та Михайла Сергійовича на два десятиріччя (1894-1914). Умовно кажучи, ці проблеми можна розподілити на дві групи: це культурно-освітня та наукова робота в відомому Науковому товаристві імені Шевченка (Франко кілька років був заступником його голови, про роль же Грушевського як багаторічного керівника НТШ вже написано дуже багато) і в «Літературно-науковому віснику» (літературно-редакційні справи в цьому найкращому часописі України кінця XIX - початку XX ст. вели Іван Франко, Осип Маковей та Володимир Гнатюк, а публіцистика з самого початку була сферою відповідальності Грушевського) і, по-друге, спільна політична діяльність.
Значення «Літературно-наукового вісника», унікального органу українського відродження початку XX ст., добре відоме. Саме на його сторінках побачили світ кращі класичні твори вітчизняної та зарубіжної літератури тієї доби (серед авторів - Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Альфонс Доде, Антон Чехов, Максим Горький), саме на його сторінках друкували свої новаторські розвідки з історії Давньої Русі і Франко, і Грушевський. Є певна методологічна схожість в наукових підходах обох визначних учених; зокрема, це видно, коли вчитатись у такі слова Грушевського: «Наука - це постійний скептицизм, але лише такий, що веде за собою роботу синтетичну». І ще: «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Можна стверджувати, що й уся унікальна наукова спадщина Франка служила досягненню саме цієї мети. І варто додати ще одне: і Франко, і Грушевський на початку XX ст. тлумачили націю як специфічну форму солідарності людей, яка потенційно здатна бути основою загальнолюдської солідарності народів.
Що ж до спільної політичної діяльності двох наших видатних співвітчизників, то, можливо, пам’ять саме про неї в радянські часи знищувалася найжорстокіше. Але ж факти - неспростовна річ. Нагадаймо їх. До проводу Національно-демократичної партії, що була заснована 26 грудня 1899 року визначними патріотично налаштованими представниками західноукраїнської інтелігенції, увійшли як Франко, так і Грушевський - разом із Костем Левицьким, Юліаном Романчуком, Василем Охримовичем, Іваном Белеєм. Отож, абсолютно невипадково зустрічаємо в багатьох листах М.Грушевського до І.Франка 1900-1914 рр. такі звернення: «Мій високоповажаний товаришу», «Високоповажаний Пане Докторе «.
До речі, про їх листування. Це - документи людей, давно вже зв’язаних однією величезною справою, і саме інтереси справи (а не взаємна відчуженість) пояснюють нотки певної офіційності, що їх подекуди можемо відчувати. Але ж яке цікаве та безмежне коло їхніх обопільних інтересів! Тут і пошуки перекладу «Іліади», зробленого Степаном Руданським, з метою наступної публікації, і взаємні прохання дати статтю для чергового номера «Вісника»... Лише один із сотень прикладів - лист Грушевського до Франка від 11 лютого 1895 року, де, зокрема, сказано: «В останній розмові забув я домовитися з Вами про метод видавання апокрифів»; мова тут іде про видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів», що його згодом випустив Іван Франко у п’яти томах...
Так, їм доводилося вступати в доволі гострі дискусії один з одним (приміром, коли у 1906 році постало питання про перенесення редакції «Літературно-наукового вісника» до Києва, І.Франко, як, втім, і В.Гнатюк, С.Томашівський, був проти цього). Є в деяких листах Івана Яковича й певні закиди на нелегкі риси характеру М.Грушевського. Але передусім треба пам’ятати інше: обидва вони були людьми виняткової, універсальної обдарованості (Франко - взагалі абсолютний універсал; Грушевський був насамперед науковцем) і вірили, що «не пора служить» іншим державам, не схвалювали вибір тих українців, котрі підпорядковували свій талант інтересам чужих країн. «Нам пора для України жить» - це був їхній заповіт. Причому обидва вони, безперечно, будучи людьми лівих поглядів, у той же час є для нас взірцем істинних націонал-демократів. Ось чому не вельми переконливими є спроби тих чи інших політичних партій монополізувати спадщину як Франка, так і Грушевського.

Дорога до Пантеону

Велика, шляхетна ідея втілюється, як правило, ціною життя її подвижників. Дорога до Національного Пантеону українців є воістину дорогою скорботи. І обох героїв нашої короткої розповіді об’єднує ще й те, що останні роки їхнього життя позначені високим трагізмом, стоїчною мужністю...
...Франко, тяжко хворий вже не перший рік (як же не вистачало його незламної волі у роках 1918 та 1919 під час Українських визвольних змагань!), безмежно страждаючи й духовно, і матеріально в роки кривавої Першої світової бойні (часто не мав на що купити найнеобхідніше; останні 7 місяців життя провів у львівському «Приюті для хворих і виздоровців», а його сини, Петро і Тарас, вступили до лав Січових Стрільців) - попри все незламний Франко працює буквально до останніх днів життя! Він художньо опрацьовує сюжети з давньоруських літописів та античної історії, бо знає: рідному народу як повітря потрібна не тільки політична свобода, а й надбання високої, світової культури - інакше все поглине хвиля вбогого, обмеженого хуторянства.
...Грушевський, майже втративши зір, перебуваючи під щохвилинним наглядом невсипущих «органів», все ж таки продовжує писати черговий том фундаментальної «Історії України-Руси» (а допомагає йому єдина помічниця - дочка Катерина!), бо відає: народ, що не знає і не бажає знати свою історію - це сукупність хаотичних людських одиниць, розкидані атоми, піщинки у пустелі. І Михайло Сергійович, людина, котрій належать слова: «Менше всього я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність», - і Іван Якович, чиїм гаслом були слова: «Працювать, працювать, працювати, в праці сконать! « - стояли біля духовних і політичних джерел незалежної України. І саме з прикладами життя цих геніальних наших співвітчизників, а не з дешевою кон’юнктурщиною варто кожному в міру сил і можливостей звіряти свої вчинки.


Ігор Сюндюков, «День», №162, 13 вересня, 2003 р.

Іван Франко: «Дещо про себе самого»
(авторська передмова до видання творів Івана Франка польською мовою)

Є письменники, чий життєпис цікавіший від їхніх творів, чиї твори - це тільки матеріали до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису. Це генії, обранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків, їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та з усім першоджерельним апаратом опрацьовані біографії, бо ж їхнє життя само собою є такий архітвір, як їхні твори, невдало розказане збагачує скарбницю людського духу.
За нечисленним гуртом цих велетнів іде величезна кількість письменників-робітників і ремісників, більш чи менш працьовитих, впливових, популярних і заслужених, що, одначе, не доростають до тих майстрів. Печуть вони, як говорив Крашевський, щоденний хліб для розумового споживання, розбивають на дрібну монету ті купи ідеального золота, що їх майстри видобули з таємничих глибин натхнення, наповнюють своєю працею створені ними основи. У цих людей бібліографія їхніх творів звичайно більша за життєпис; людина неначе зникає поза тим, що зробила. Такі письменники не знаходять біографів; це немов ті робітники, які допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку.
Як один із таких робітників, що кладе цеглину по цеглині до тієї будови, я ніколи не відчував живіше нього свого характеру, ніж у хвилину, коли з обов’язку чемності маю представитись польській публіці, якій подаю до рук збірку своїх новелістичних образків. Що маю сказати їй про себе? Що я народився? Га, цей незначний випадок трапляється з кожним із нас, шановні читачі. Що я трохи вчився? Що я любив і страждав? Адже ж і фарисеї роблять те саме, говорячи словами святого письма. А поза цим нема нічого, гідного уваги в моєму житті, крім тієї сверблячки до писання, крім нахилу спостерігати людське життя в його найрізноманітніших проявах, крім тієї ніколи й нічим не заспокоюваної гарячки, яка змушує мене перейматися стражданнями й радощами, думками і мріями інших людей. Але й всі ці патологічні прикмети не є нічим характерним для мене: це, здається, звичайні прикмети письменницького ремесла.
Was ist denn an dem ganzen Wicht
Originell zu nennen?
(нім. - Що можна назвати оригінального у маленької, звичайнісінької людини?)
На це питання Гете відповідаю: хіба те, що я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів, що мій батько був звичайний селянин і робив панщину - не якомусь дідичеві, а цісарсько-королівській камері, не вмів ані читати, ані писати, та, незважаючи на те, був світлою людиною і віддав мене, слабовиту і до селянської праці нездатну дитину, до школи. Вихід з-під селянської стріхи на ширшу, публічну арену - це у нас досі надзвичайно рідка річ.
Я народився в 1856 р. в Нагуєвичах, Дрогобицького повіту, ходив протягом двох років до сільської школи в Ясениці Сільній, потім до т. зв. нормальної школи отців Василіян у Дрогобичі, а опісля там же до гімназії. Склавши іспит зрілості, я вступив до університету у Львові, але мої студії перервав соціалістичний процес 1877-8 року, до якого бозна-чому замішано мене, навіть засуджено на 6-тижневий арешт (після 8 місяців слідчої тюрми) за приналежність до таємного товариства, до якого насправді я ніколи не належав і якого, скільки знаю, ніколи не було. Це одна з небагатьох оригінальних рис у моєму житті, бо подібне не кожному трапляється.
Дальший опис мого життя може заступити бібліографічний опис моїх праць, але його залишаю Естрайхерам XX століття, якщо взагалі котрому з них захочеться порпатися у купах щоденно надрукованого паперу, що творять квінтесенцію нашої літературної продукції. Скажу тільки коротко, що відтоді ще кілька разів арештовували мене і завжди випускали на волю без судового процесу; що, незважаючи на це, я закінчив університет і навіть, на превеликий гнів деяких моїх близьких братів-русинів, наважився скласти з відзнакою докторат з славістики у Відні та габілітуватися на викладання української літератури у Львівському університеті. Об’єднаній коаліції урядових сфер з інкармерованими українцями вдалось врятувати Русь від такого нещастя, яким, без сумніву, було б моє викладання. «Бійтеся бога, як можна цього чоловіка пустити в університет! Подивіться тільки, в якому сурдуті він ходить!» Так кваліфікував мою кандидатуру брат - той самий, який за свою патріотичну працю для добра Русі й Австрії одержує шість чи сім платень. Очевидно, перед таким аргументом моя кандидатура на приват-доцента мусила впасти, а мотив «Politisches Vorleben» (політичне минуле) тільки чемніше прикривав справжню причину... Але не хочу обвинувачувати. З гіркістю привик я робити те саме, що о. Бодуен, який, коли його вдарили в лице, сказав: «Це для мене, пане, а що ж для дітей?» Очевидно, для дітей, в даному разі для суспільності, треба щось інше. Отже, замість біографічних подробиць декілька признань.
Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до «братнього племені», яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.
Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу - цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?
Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне.
Називають мене не раз завзяті польські патріоти ворогом поляків. Що маю сказати на такий закид? Чи посилатись на свідоцтво тих поляків і польок, яких люблю, яких високо ціню і до яких маю всіляку пошану? Ні, піду простішим шляхом і скажу відверто: не люблю занадто завзятих патріотів, тих, що мають уста, повні Польщі, а серце холодне до недолі польського селянина й наймита. Скептично аналізуючи свій власний руський патріотизм, застосовую ту саму мірку й до патріотизму патентованих польських патріотів, якими не можу захоплюватись. І не дивуюсь, що вони платять мені тією самою монетою, з добрим процентом.
Говорили про мене, що я ненавиджу польську шляхту. Якщо до польської шляхти зарахувати Ожешко й Конопніцьку, Пруса й Ленартовича, Остою й Карловича,- то така думка про мене буде цілком несправедлива, бо цю справжню шляхту, цю еліту польського народу ціню і люблю, як люблю всіх благородних людей власного і кожного іншого народу. Що таким самим почуттям не обдаровую того чи іншого галицького шляхтича або й навіть більшої їх частини, то, напевно, з причин цілком відмінної натури від тих, які велять мені любити перших. Якщо серед галицьких шляхтичів знайду коли які симпатичні винятки, не занедбаю ударити про них у великий дзвін.
А тепер досить цієї сповіді. Руське прислів’я каже: «Не робися солодким, бо тебе злижуть; не робися кислим, бо тебе обплюють». А в таких розповідях про себе самого нема нічого легшого, ніж упасти в одну або іншу крайність. Відчуваю, що так уже сказав я не одне таке, за що потраплю під удари з різних боків, але нехай і так буде! Того, що я сказав, не візьму назад і закінчу руським прислів’ям: якщо так добре моїй жінці, нехай і мене б’ють.

Поезії Івана Франка

О. Лунатикові

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля - труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
«Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.
Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!


В ХХІІІ-ті роковини смерті
Тараса Шевченка

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від міліонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не зтлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,
Що вкрив тя від гадючого жала,
І раді б навіть споминку о тобі
Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні!-
От, може, днесь підписуєсь указ:
Кістки твої, як «неблагонадьожні»,
«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,
Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,
І вимазать ім’я твоє з історії,
І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!
З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громадами
Підем к могилі твоїй на поклін.
1884 р.

На могилі

Ой зійду я на могилу,
Пущу коня на долину,-
Кінь у травах потопає,
Моє серце сум стискає.

І склоню я головоньку
На зелену муравоньку,
На грудь матері приляжу,
Щоб втишити думу вражу.

Та не тихне дума люта
Про кайдани і про пута,
Про сіпацтво та неволю
І про царську самоволю.

«Мамо, мамо, земле бідна,
Українська земле рідна,
Чим ти бога прогнівила,
На ту ганьбу заслужила?

Тебе ворог топче, давить,
Обдирає і безславить,-
Та за вражу підлу плату
Твої діти власну хату

Раді б в углах підкопати
І в посадках розхитати,
Люду твого гарну мову
Геть розвіять, мов полову!

Мамо, мамо, я ридаю!
Україно, славний краю,
Так буйний, багатий, красний,
Чом ти, краю, так нещасний?»

Так я мовив,- і в тій хвили
Сльози очі заступили;
Сльози дві гіркі, кроваві,
Покотились по мураві.

Втім - могила стрепенулась,
Мов в посадах похитнулась...
..............................................
..............................................

Не раз безсонному здається
Серед тяжких душевних мук,
Що підо мною кінь несеться
Й узда висковзується з рук.

Жену степом, не шляхом битим,
Туман простори покрива,
Земля лиш стогне під копитом,
Шумить зів’ялая трава.

Тривоги серце, знай, стискає,
Мій крик у горлі занімів,
Лет дух у грудях запирає,
І в мозку наче дух зомлів.

А кінь, як вихор, степ, як море,
Я, як пилинка на воді...
А ти, моє пекуче горе,-
В ніщо щезаєш ти тоді.

Із збірки «Мій Ізмарагд»

І. Поет мовить:

Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти,
Літа на душу накладають пута.
Вже не мені в нові світи летіти!
Війну з життям програв я, любі діти!
Cosa perduta!

З яким же запалом я йшов до бою!
Як рвалася вперед душа вітхнута!
Горіло серце чистою любвою!..
І що ж здобув? Лишив що за собою?
Cosa perduta!

Не дав мороз моїм листкам розвиться,
Квітки мої побила буря люта!
Не довелось геройським боєм биться,
Ламаться звільна мусив, ржою вкриться
Cosa perduta!

З дрібних шпигань мої повстали рани,
Частками жерла моє серце скрута...
Я й сам не знав, де ті мої тирани?
З дрібних огнив сплелись мої кайдани!
Cosa perduta!

Україно, моя сердечна нене!
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало моє життя злиденне
Того, що ждати ти могла від мене!
Cosa perduta!

(Cosa perduta! - (лат.) пропаща справа).

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

IV. Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,-
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво

Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

V. Якби...

Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крові й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа,-
То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілька нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

VI. Декадент
(В.Щуратові)

Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: «Ось декадент!»

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга -
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,
Не раз і прів, і мерз я, і охрип,
Та ще ж оскомини хронічної не маю,
Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п’ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на «штурм» настроїть ліру.
Який же я у біса декадент?

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.



Розмова з Роландом Франко - внуком Івана Франка

Роланд Тарасович Франко - внук Івана Яковича Франка, прямий його нащадок - син Тараса Франка. Він - останній із Франків за чоловічою гілкою роду. Після нього вона, на жаль, всохне, оскільки дітей у пана Роланда немає. Кореспондент «Газети» здивувався, зустрівши на VIII Світовому конгресі українців, який щойно закінчився у Києві, внука одного з найвеличніших українців усіх часів: на нього зовсім «не полювала» преса! Цей надзвичайно скромний немолодий чоловік ніколи не хизувався своєї приналежністю до роду великого мислителя. Ні тоді, коли багато років поспіль працював у Київському інституті автоматики, ні тепер, коли після роботи в посольстві України в Лондоні, викладає в Міжнародному технічному університеті.
- Для мене Іван Франко - це насамперед велетень духу, а вже потім - рідний дід, - зізнається Роланд Тарасович. - Тільки зараз, у немолодому вже віці, я почав інакше сприймати творчість Івана Франка й розуміти, наскільки він актуальний для всіх нас.
На Світовий конгрес українців Роланд Франко прибув не випадково - його цікавить усе, чим живуть Україна й українці. Особливо в контексті взаємин українців із різних країн і різних поколінь. Онук автора «Не пора, не пора...» - легендарної поезії, яка стала гімном для тисяч борців за волю України, найбільше побоюється міжусобних чвар і сварок земляків. Про це Роланд Франко зізнався у розмові з кореспондентом «Газети».
- Що привело вас на Світовий конгрес українців?
- Цей конгрес - важлива подія в житті світового українства. Нас, за приблизними підрахунками, у світі є майже 70 млн. осіб. Ми - великий європейський народ, велика частина якого внаслідок сторіч неволі й цькування всього українського опинилася за кордоном. Я дуже радий, що на конгрес прибули не лише представники західної діаспори, а й ті, хто мешкає на теренах колишнього Радянського Союзу. За часів комунізму більшість із них під час перепису населення зголошувалася росіянами. Проте нині у країнах, які утворилися на руїнах СРСР, вони називаються українцями. Парадоксально, але навіть у Росії, де, здавалося б, невигідно називати себе інородцем, наші земляки з гордістю заявляють: «Ми - українці!»
Конгрес світового українства є цінним уже тому, що зумів зібрати під нашими прапорами й гаслами українців із багатьох, часто віддалених одна від одної тисячами кілометрів, країн світу. Це спілкування дасть дуже багато, допоможе невеличкій групі українців, скажімо, десь у Новій Зеландії, відчути приналежність до великої нації, якою ми були, є і завжди будемо. Спілкування тут допоможе уникнути чвар і сварок між українцями - одвічній нашій біді, яка заважала здобути волю та перешкоджає розбудовувати свою державу.
- Якими, на вашу думку, мають бути пріоритетні завдання українських організацій на кшталт Світового конгресу українців?
- Завдання в усіх нас має бути одним - витягнути Україну з «болота», в якому вона опинилася. Ми декларуємо, що Україна - демократична країна, яка прагне інтегруватися в європейські структури, яка буцімто готова ввійти в європейський дім. Насправді ж нам до демократії дуже далеко. Між деклараціями й дійсністю - величезна прірва, здолати яку дуже нелегко. Бо на цьому шляху стоїть величезна «скала» деспотії, яку треба лупати так, як і в часи Івана Франка.
Тільки тоді, коли всі разом, незалежно від того, де живемо й що робимо, розіб’ємо цю «скалу», зможемо «засяяти у народів вольнім колі». Франко знав, що це рано чи пізно обов’язково станеться. Нині ми, як ніколи в нашій історії, наблизились до цього «кола». Треба лише змінити провідників, які ведуть нас хибним шляхом. Цей форум, на жаль, не ставить таких завдань. І помилково вважати, що це - прерогатива лише українського народу, а не діаспори. Адже діаспора - це також український народ. Вона повинна чітко й однозначно сказати: кого підтримує, кого хоче бачити наступним президентом України. Оця невизначеність може зіграти дуже погану роль у майбутньому.
Уявімо собі: Україна перебуває під владою іноземного окупанта і десь у Нью-Йорку організували Світовий конгрес українців. Які лунали б там слова? Геть окупантів! Свободу українському народу! Але свої доморощені окупанти, які не дозволяють Україні рухатися до демократії, які обкрадають її народ, є більш небезпечними, ніж іноземні. Проте делегати конгресу чомусь про це мовчать, хоча про це треба кричати. Цього я абсолютно не розумію.
- Чи актуальні для України й українців ідеї вашого славетного діда?
- Так сталося, що я залишився єдиним прямим нащадком Івана Франка за чоловічою лінією. Звісно, часто перечитую його праці. Франка в радянські часи записали в марксисти, але він марксистом ніколи не був, хоч прочитав праці Маркса й Енгельса повністю. Він був соціалістом європейського зразка й мріяв про устрій для України на кшталт нинішньої шведської моделі соціалізму. При цьому Франко був справжнім патріотом України і не мислив її майбутнього без незалежності. Іван Якович пророче писав, що на практиці ідеї Маркса й Енгельса призведуть до диктатури ще більш жорстокої, ніж за монархізму. Перечитуючи його, переконуюся знову й знову, наскільки могутнім є його слово, на скільки пророчими є його слова. В його літературній, філософській, науково-економічній спадщині можна знайти речі, неначе написані для нинішньої України. Шкода, що нікому ця спадщина, крім невеличкої купки дослідників, у нашій державі не потрібна. Просто дивуюся: чому не користаємо з того, що маємо, з того, що може вивести нас із прірви, в якій опинилися!
Намагаюся пропагувати спадщину діда, зорганізував навіть громадський центр «Франко та Європа». Мій дід був європейцем у найкращому розумінні цього слова (деякі літературні європейські критики називають його найвизначнішим письменником і філософом Австрії, адже Іван Франко - професор Віденського університету). Він дуже хотів, аби Україна стала органічною часткою Європи, а не лише географічною. Не вірте демагогам, які стверджують, що Франко був сепаратистом, закликав до відокремлення Галичини від Великої України й інтеграції її в Європу. Франко виступав категорично проти поділу України, вбачав у цьому величезну небезпеку для нашого народу. Він був націоналістом, але у правильному розумінні цього слова, а не в тому, як трактували комуністичні ідеологи. Націоналіст Франко - це насамперед патріот Франко. Він не заперечував прав євреїв, поляків, росіян чи будь-кого жити на нашій землі. Але жити за нашими приписами і з повагою до нашої мови, віри і звичаїв. Український народ - дуже толерантний. На жаль, цим уміло користувалися окупанти в усі часи, а нашу доброзичливість сприймали за слабість. Я бачив, як живуть українці в інших державах. Вони шанують мову того народу, серед якого живуть, його правила й закони. У нас же - все навпаки. Борці за права російської національної меншини в Україні, де більше російських книжок, газет, російських радіо- і телеканалів, ніж українських, кричать про якісь утиски. Нехай спитають, як ставляться до національних меншин у демократичних країнах.
Делегати Світового конгресу українців ходять вулицями прекрасного Києва і, мабуть, думають: не все тут уже й так погано. Але їх треба повезти в українську глибинку, в провінцію, у село, аби показати, до чого довела Україну нинішня влада. Я не знімаю за це відповідальності і зі себе. За те, що мовчав, за те, що все своє життя не був таким безкомпромісним, як мій дід.
- Як узагалі вам, онукові такої людини, вдалося пережити репресії і полювання на «українських буржуазних націоналістів»?
Я - вже в такому віці, що мені немає чого лукавити. Скажу вам чесно: я не належу до тих людей, які за ідею йдуть на плаху. Колись давно-давно, коли наша родина ще мешкала у Львові, а я вчився в десятому класі, мене ледь не заарештували за приналежність до молодечого націоналістичного гуртка «Кров України». Ми читали заборонених українських письменників, в тому числі й заборонені до друку в СРСР твори Франка. Хтось доповів в органи, майже всіх заарештували. Мене кілька разів викликали на допит, проте врахували, що я з Франкової родини, і відпустили, але суворо попередили: дивися, мовляв, із вогнем граєшся. Відтоді, усвідомлюючи, що боротьба за Україну неминуче приведе мене до кулі в потилицю в катівні НКВС, я відійшов від будь-якої політики й займався технікою. Закінчив Київську політехніку, працював у галузі автоматизації виробничих процесів різних галузей промисловості.
- Ви були навіть секретарем парткому Київського інституту автоматики і розмовляли тоді лише російською мовою?
- Я цього ніколи не приховував й не приховую. Я прийняв той лад, але намагався і в ньому жити чесно. Партійним функціонером ніколи не був, працював інженером, а партком у ті часи - керівний орган нашого інституту. Тому у ньому я займався не пропагандою марксизму-ленінізму, а наукою й виробництвом. Щодо російської мови, то це правда - розмовляв. А як, скажіть, міг я ще розмовляти в інституті союзного підпорядкування, в місті, де навіть на вулиці на почуєш українського слова?! Розумію, що це не знімає з мене провини й потреби каяття. Моя покійна сестра Зиновія виявилася сильнішою. До останнього дня вона спілкувалася тільки українською і в найсуворіші часи ніколи її не зраджувала. Я, повторюю, не належу до героїв, які не бояться заради ідеї піти на ешафот.
- Після здобуття незалежності України ви раптом опинилися в українському посольстві у Великобританії. Який зв’язок між автоматизированими системами управління, якими ви все життя займалися, й дипломатичною роботою?
- Мені запропонував перейти на дипломатичну службу академік Комісаренко - тодішній посол у Великобританії. Я знав англійську мову й вирішив різко змінити своє життя - став аташе з питань науки й освіти. Не шкодую, бо саме за ті чотири роки, які я пропрацював у Великобританії, спілкуючись із місцевими українцями (там після війни оселилися вояки Української дивізії «Галичина»), відчув, як багато в житті втратив, як далеко відійшов від свого джерела.
Не повірите, але мені попервах було навіть важко розмовляти українською мовою, адже десятиріччя спілкувався російською. Важко було «в’їжджати» в українські проблеми, від яких давно відійшов. Робота у Великобританії повернула мені моє «я». І коли відома перекладачка Віра Річ читала в англійському перекладі поезії Івана Франка зі збірки «Зів’яле листя» чи «Каменярі», мене душили сльози. Боже, думалося, як далеко я був від цього дідового скарбу! Нині я щасливий, що думаю українською, читаю українською, пропагую спадщину мого великого діда. Великою нагородою вважаю оцінку своєї праці в посольстві від простих людей.
Якось у літаку «Київ-Лондон», уже після того, як завершив роботу в посольстві, підслухав розмову двох українців. Один із них уперше летів у Лондон і розпитував у старшого вже чоловіка з числа дивізійників, до кого можна звернутися в нашому посольстві за допомогою. Той відповів:»Шкода, що тобі не пощастило. Раніше там працював онук Івана Франка. Він би тобі напевне допоміг, а нині там ніхто людьми з України не займається й займатися не хоче».
Нині всі сили віддаю підготовці до 150-річчя від дня народження Івана Франка. Цей ювілей відзначатимуть у 2006 році і в Україні, й у всьому світі. Зокрема, по лінії ЮНЕСКО. До його рідних Нагуєвичів приїдуть українці з усіх усюд. Приїдуть вони й у Львів, де він жив і творив. І треба багато зробити до ювілею - реставрувати, відремонтувати, перевидати... Треба показати всім, хто приїде до нас, який чудовий Франковий край. І не тільки своєю диво-природою, а й тим, що після радянської сплячки він відроджується й воскресає.
- Розкажіть трохи про себе, про те, який відбиток наклала на ваше життя приналежність до Франкового роду?
- Я народився в тому ж будинку, в якому Іван Франко багато років свого життя жив, творив і зустрів свою смертну годину. Прожив у Львові до юнацьких років, закінчив школу й вступив на перший курс Львівської політехніки. На відміну від всіх інших нащадків Франка, не став гуманітарієм. Хоча мушу зазначити, що син Івана Франка - Петро був за фахом інженером-хіміком. Мій батько - Тарас Іванович Франко -один із трьох синів Франка - професор латинської й давньогрецької мов у Львівському університеті, а матір - із роду збіднілого польського шляхтича Фалькевича - займалася вихованням дітей. Вана була справжньою берегинею нашої родини й виховувала нас у патріотичному дусі.
У 1950 році батькові під виглядом «запрошення» наказали покинути Львів й відбути на постійне місце проживання у Київ. Це був час, коли вбили Ярослава Галана, КДБ «чистило» Львів від націоналістів. Звісно, що одними з перших до їхніх списків потрапила родина сина Івана Франка. А оскільки батько за родом занять був далекий від політики, вирішили його приручити, виславши з націоналістичного Львова якомога подалі. За батьком відкрито стежили, а потім до нас приїхали Корнійчук, Мануїльський, секретар ЦК Назаренко й сказали: «Треба їхати». Так ми опинилися в українській столиці. Мене перевели на гірничий факультет Київського політехнічного інституту. Я закінчив навчання й пішов працювати за фахом. У Київському інституті автоматики пройшов шлях від інженера до заступника директора. А все інше ви знаєте.
- А яка доля спіткала інших нащадків Франка?
- В Івана Яковича було три сини й дочка. Найстаршим був Андрій, який в дитинстві отримав травму і хворів на епілепсію. Мій батько Тарас народився через три роки після нього, а його брат Петро - ще через рік. Уночі 1913 року Андрій несподівано помер. Це підкосило Івана Яковича, він страшенно переживав. Ще дужче горе вдарило по моїй бабусі, яка занедужала психічно. Життя Івана Франка перетворилося на суцільні страждання. Невдовзі параліч розбив руки, він втратив можливість писати, тому диктував свої твори й праці синам.
Мій батько закінчив університет, два роки навчався у Відні. Дядько Петро закінчив хімічний факультет університету і здобув фах інженера-хіміка, але особливо відзначився в лавах Січових Стрільців, де став першим українським пілотом. Мій батько також був в усусах, потім потрапив у російський полон і перебував у Харкові у в’язниці на знаменитій Холодній горі. 1922 року він повернувся в Галичину й одружився з моєю матір’ю.
Наймолодшою дитиною Франка була моя тітка Ганна. Вона емігрувала до Канади й щасливо прожила там до 96-річного віку. Її чоловік був одним із керівників Карпатської України, після розгрому якої вони й емігрували. Діти Ганни Франко вже померли. Є внучка, про яку я багато чув, але поки що зустрітися нам не довелося. Сини моєї сестри Зиновії - теж онуки Франка, але вони по батькові Ірачківські. Мені Бог діточок не дав, а тому я - останній з роду Франків за чоловічою, «франконосною», лінією. Це зобов’язує мене працювати, аби видати неопубліковані твори Франка, гідно відзначити його 150-річний ювілей, якщо доживемо до нього. І головне - жити заради добра Україні, як жив і творив задля її добра мій великий дід.
Розмовляв Валентин Лабутинський, «Львівська газета», №161(237), 29 серпня 2003 р.

 

Ранні роки

Іван Франко (дитяче фото)

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року[прим. 1] в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. За однією з версій, в яку вірив і сам Іван Франко, рід Франків походив від німецьких колоністів, чим пояснюється незвичне прізвище[2]. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка[3].

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастирі Дрогобича (1864—1867).

Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Григорій Гаврилик (молодший за Марію на шість років), уважно ставився до дітей, фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя. Коли Іванові було 15 років, 1872 року, померла мати[4]. Вихованням дітей стала займатися мачуха.

Меморіальна дошка Івану Франку на корпусі Чернівецького університету, де він навчався

У 1864—1867 рр. вчився в Дрогобицькій головній школі отців василіян, навчання в якій велося німецькою мовою[5]. 1867 р. вступив до Дрогобицької державної гімназії імені Франца Йосифа I (яка саме тоді переходила на польську мову викладання). І. Франко писав про своїх учителів із гімназії у творах «Спомини — із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує І. Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та І. Верхратського.

Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка, твори інших українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко. Про початок своєї літературної діяльності І. Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890:[6]

Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети…

1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца Йосифа (нині у кількох спорудах цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки.

У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями, моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. Серед його лектури у цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста складалась з майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).

Восени 1875 року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства.[7] У 1896 році Іван Франко писав:[8]

Щодо себе скажу, що по приїзді з Дрогобича, вступаючи на університет у Львові, я пристав до Акад[емического] кружка тільки для того, що там видавалася газета, при котрій я міг би працювати, і що там була бібліотека, якої не було в «Дружнім лихварі», а москвофільства у властивім значінню у мене ані тоді, ані пізніше не було ніякого.

Під час навчання матеріальну допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.[9].

Перші літературні твори

Іван Франко. 1875
Іван Франко. Пам'ятна дошка, вул. Князя Романа, Львів

Першим твором Франка був написаний 1865 р. на смерть батька вірш «Великдень», який не зберігся. Наприкінці свого навчання в гімназії його вірші, драми та переклади складали декілька грубих зошитів, але публікуватися він певний час не поспішав[10]. Перші опубліковані літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані у студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність, в тому числі з польськими соціалістами (зокрема, братами Адольфом[11] та Людвіком Інлендерами[12]), листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника[13] за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Після відбутого ув'язнення співпрацює з польською газетою «Праца» («Praca»), знайомиться з працями Карла Маркса, Фрідріха Енґельса, разом із Михайлом Павликом засновує 1878 року часопис «Громадський друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 року Франка вдруге заарештували, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після 3-місячного ув'язнення перебував під наглядом поліції, був змушений припинити навчання в університеті.

Перший період творчості

Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., повісті Boa constrictor (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882), низка літературознавчих, публіцистичних статей.

1881 року Франко став співвидавцем часопису «Сьвіт», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря», газеті «Діло» (1883—1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким тощо); познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України.

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польськомовної газети Kurjer Lwowski (протягом 1887—1897 років; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до Przyjaciela Ludu, австрійської Die Zeit.

Завершення освіти. Докторат

Через «соціалістичний процес» 1877—1878 р. із Львівського університету Івана Франка виключили.

Іван Франко

Професор Степан Смаль-Стоцький не радив Франку робити докторат у Львівському університеті (про це Франко писав у листі до дружини 10 серпня 1891 року). Задля наступного захисту докторату Франко один семестр провчився у Чернівецькому університеті, де викладав Смаль-Стоцький. Відтак Іван Франко поїхав до Віденського університету, де з відомим професором-славістом Ватрославом Ягичем узгодив тему докторату: «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія», а також склав кандидатські іспити. Після цього він взяв відпустку у газеті «Kurjer Lwowski», де працював журналістом, і 7 жовтня 1892 прибув до Відня для написання дисертації. У травні 1893 дисертація була завершена. І.Франко склав іспити з відзнакою. 1 липня відбулася промоція (урочистий акт оголошення про присудження ступені доктора та вручення диплому)[14].

Політична діяльність

Будівля готелю «Версаль», у якому жив І. Я. Франко 1909 року. Одеса, Грецька вулиця, 42/5

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898[1]), підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890—1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й Галицького сейму (від Тернопільщини[15]), але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на соціалізм та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Останні роки життя

Іван Франко у літньому віці

1908 року стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив багато перекладів з античних поетів. 1913 року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові. 31 травня відбулось кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Співорганізатором похорону був Кость Левицький, Зенон Носковський від імені УСС поклав вінок на могилу Каменяра.[16] Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка, розпізнана з допомогою Ольги Роздольської, була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено 1933 року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

1917 року, виконуючи останню волю письменника, Карло Бандрівський передав його архів і бібліотеку до Наукового товариства імені Шевченка[17].

Родина

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко
  • дружина Ольга Франко (Хоружинська) (10.04.1864 — 17.07.1941), письменниця, перекладачка, громадська діячка;
  • син Андрій (16.07.1887 — 22.04.1913), український філолог, етнограф, перекладач; виконував функції секретаря і помічника, опікуна батька;
  • син Тарас (9.03.1889 — 13.11.1971), письменник, член Спілки письменників СРСР;
  • син Петро (21.06.1890 — 28.06.1941), український педагог і письменник;
  • донька Анна (9.08.1892 — 24.04.1988), українська письменниця, публіцист, мемуарист.

Творча спадщина

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби, Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Поезія

За стилем Франко належить до перших реалістів української літератури, найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була друга збірка «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала головні твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та інші); революціонізувала молоде покоління, через що в Російській імперії була заборонена. Вершина інтимної лірики Франка збірка «Зів'яле листя» (1896). У збірці «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). Драму власного життя Франко зобразив у збірці «Із днів журби» (1900). Програмова збірка Semper tiro (1906) є містичним кредо поета-борця. Велику майстерність виявив Франко і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) й інших. Багато автобіографічного вклав Франко у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), у якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Деякі твори були поетичною відповіддю на закиди інших громадських, політичних діячів, знайомих. Зокрема, вірш «Сідоглавому» — відповідь на статтю «Смутна поява» Юліяна Романчука в газеті «Діло»[18], вірш «Декадент» присвячений Василю Щурату[19], «О. Лунатикові» — Остапу Луцькому[20], «Антошкові» — Антонію Петрушевичу[21].

Прозова творчість

Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел, 10 повістей, романів. Починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 року), в якому Франко подав жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння, пролетаризація галицького села лягли в основу збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», інші.

Вершини прози Франка: повість Boa constrictor (1878), соціальний роман «Борислав сміється» (1882, уперше зображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості).

На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882, зображено героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 року). До історичних творів належать «Герой поневолі» (1904, про революцію 1848 року у Львові), «Великий шум» (1907, про скасування панщини).

Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки» (1899—1900). Назва твору символізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів, серед них — представники різних статей, соціальних верств, професій, національностей. У цьому творі Франко порушує проблеми взаємостосунків українського селянства та інтелігенції, різних суспільних груп, влади і підлеглих, проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові, проблеми судочинства, подружніх стосунків, безправ'я жінки в суспільстві. Прототипом головного героя, Євгена Рафаловича, послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч.

Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Франко присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільності» (1895). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Франка відзначається жанровим багатством, реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

Драматургія

У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Перші спроби на цьому полі походять з гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874), інші. Найбільше п'єс Франко написав у 90-х роках. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893), віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п'єс відомі комедії «Рябина» (1886), «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам'яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896), «Суд святого Миколая» (вперше вийшла 1920) У жанрі дитячої літератури Франко збагатив українську літературу книгами «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) тощо.

Наукова спадщина

Філософія

Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «наукового соціалізму», матеріалістичної концепції історії; «Що таке поступ?» (1903) — оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904 року Франко написав наукову працю, відому під назвою «Сотворення світу».

На світогляд Франка вплинули позитивізм філософії Оґюста Конта, Герберта Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Чарльза Дарвіна, Ернста Геккеля (соціальний дарвінізм якого він, тим не менш, нещадно критикував у своїх праці «Що таке поступ?»[22]), теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Нікола Буало, Готгольда Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса, та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Теорія та історія літератури

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (1896—1910) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906). З нової літератури Франко приділив увагу творчості Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Осипа Федьковича, Олександра Кониського, Лесі Українки, Степана Самійленка, Володимира Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янським літературам, особливо російській і польській, як також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910). Теоретичні погляди на завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак вихідною точкою його оцінки Франко вважав артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору.

Мовознавство

Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі праці: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології Харківський університет 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція Олексія Шахматова і Федора Корша про обрання Франка членом Російської АН не була здійснена через заборону царського уряду.

Етнографія

У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Кіевская старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 року) і разом з Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник». До найважливіших студій Франка з ділянки фольклору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Jak powstają pieśni ludowe?» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894—1895), «Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 року), в яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

Економіка

Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в східної Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887, 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784—1840 рр.» (1907).

Історія

Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.», «Причинки до історії 1848 р.». До другої — «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою й українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-польська згода й українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898 рр.), «Хмельнищина 1648—1649 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), статті зі старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

Сходознавство

Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст»[23].

Психологія

Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, через два роки після того, як Вільльгельм Вундт 1879 року відкрив у Лейпцигу психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта»[24].

Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «З секретів поетичної творчости» (1898) (II розділ має назву — «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів і психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.

«Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології, і мусить послуговуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія» (з 1-го розділу статті «З секретів поетичної творчости», 1898).

Переклади

Перекладацьку діяльність Франко не припиняв усе своє життя. Він перекладав з 14 мов, серед інших Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Золя, Б'єрнсона. Зі слов'янських класиків Франко перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевича, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та інших.

Серед його перекладів:

  • Біблійна «Книга Буття»[25].

Погляди щодо релігії

Отець Макарій Каровець:

« Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: «А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?». Помер несповіданий і нерозкаяний[26].  »

Інтерпретація постаті

За радянських часів в Україні культ Франка використовувався для політичних цілей, радянське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах»[27].

З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Меморіальна дошка на будинку по вул. Б. Хмельницького, 11 в Києві. Тут у травні 1886 року в Павлівській церкві Колегії Павла Галагана Іван Франко взяв шлюб з Ольгою Хоружинською

Вшанування пам'яті

Нобелівська премія

Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури[28] доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років).

Географічні об'єкти

На його честь 1962 року місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове.

Також на вшанування Івана Франка названо вулиці та площі у багатьох містах України (зокрема, вулиці в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі, Черкасах, Хмельницькому, площа у Львові) та кількох населених пунктах Росії (Москва, Липецьк, Перм, Тула, Чебоксари), Казахстану й Канади.

На його честь названо астероїд 2428 Каменяр.

Пам'ятники

Пам'ятник Івану Франку в селі Нагуєвичі
Докладніше у статті Пам'ятники Іванові Франку

Пам'ятники Іванові Яковичу Франку є в різних містах України та за кордоном. Монументи Франкові — поету, письменнику, вченому-енциклопедистові, громадському діячеві встановлені переважно на заході України, де він жив і працював, однак є і в інших містах по всій країні й навіть за кордоном (Відень, Ліпік). А серед областей України чи не найбільше на Івано-Франківщині — названій на його честь.

Фестивалі

27—29 липня 2012 року в Нагуєвичах відбувся «Франко Фест» — музично-мистецький фестиваль, присвячений Іванові Франку[29].

Музеї

Побачити та торкнутись аутентичних речей Івана Франка можна у будинку-музеї Франка у селищі Криворівня, Верховинського району. У цьому будинку окрім Франка надовго зупинялись Леся Українка і Михайло Грушевський. Ще один музей Франка розташований у селі Лолин. У Калуші відкритий Музей-оселя родини Івана Франка. У Львові діє Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (в будинку письменника).

Пасажирський лайнер

Пасажирський лайнер «Іван Франко»

У 1964 році в Німецькій Демократичній Республіці для Чорноморського морського пароплавства був побудований океанський лайнер «Іван Франко» (заводський номер 125, номер IMO 5415901). Порт приписки Одеса.

Восьмипалубне судно будувалося на верфі VEB Mathias Thesen Werft Wismar у Вісмарі, проект 301, німецьке позначення — Seefa 750 (нім. Seefahrgastschiff für 750 Passagiere — морське пасажирське судно на 750 пасажирів)[30].

Всього було побудовано п'ять лайнерів цього проекту «Іван Франко», «Олександр Пушкін», «Тарас Шевченко», «Шота Руставелі», «Михайло Лермонтов». Судно «Іван Франко» було головним, тому весь клас суден носить ім'я «Іван Франко».

У кінематографі

За його творами поставлено фільми:

Біографії Івана Франка присвячено кінокартину Тимофія Левчука «Іван Франко» (1956, актор Сергій Бондарчук), його образ створив Ярослав Геляс у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).

Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «Іван Франко» в рамках проекту «Великі українці» телеканалу «Інтер» (2008)[31].

Примітки

  • Щербак Л. Франко Іван Якович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 528. — ISBN 978-966-528-279-2.
  • Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 51-52
  • Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 55
  • Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 66
  • Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 81-84
  • http://en.calameo.com/books/004248948d98490e414d8
  • І. Боднарук. Бучацький Парнас // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 101.
  • Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. — 2-ге вид., доп., перероб
  • Б. Пиндус, В. Ханас. Партицький Омелян Йосипович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 33. — ISBN 978-966-528-279-2.
  • Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 85-86
  • Dobrowolski H. Inlender (Inlaender) Adolf Władysław // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1962—1964. — t. X. — S. 163—164. (пол.)
  • Dobrowolski H. Inlender (Inlaender) Ludwik // Polski Słownik Biograficzny. — t. X. — S. 164. (пол.)
  • Адольф Інлендер був арештований 21 жовтня 1878 року → Dobrowolski H. Inlender (Inlaender) Adolf Władysław…  — t. X. — S. 163.
  • Олеся Яремчук. Шляхами Франка у Відні // День, 28/07/2013
  • Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина. — Тернопіль: Тернограф, 2012. — 280 с. — ISBN 978-966-457-087-6.
  • Литвин М., Науменко К. Історія Галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с. — С. 36. — ISBN 5-7745-0394-1.
  • Karlo Bandrivskyj (1855—1931) (англ.)
  • Франко І. Я. Гримить. — К. : Радянська школа, 1986. — С. 626.
  • Франко І. Я. Гримить… С. 133, 627.
  • Франко І. Я. Гримить… С. 628.
  • там же
  • s:Що таке поступ?/VIII
  • І. ФРАНКО-ІНДОЛОГ
  • Франко Іван. Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта
  • На ріках вавилонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини. — К., 1991.
  • Нова зоря. — 1932.— Ч. 41.
  • Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах
  • «Nomination Database — Literature». Nobelprize.org. 9 Dec 2012 http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/literature/nomination/nomination.php?action=show&showid=1035
  • На Львівщині «Франко фест» у перший день зібрав до 20 тис. учасників
  • http://sea.infoflot.ru/en/fleet/ship.php?id=20
    1. Своєму шкільному товаришеві Карлові Бандрівському Франко розказував, що насправді він народився на два дні раніше. 27 серпня його хрещено, і саме цю дату записав священик.
       — Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886). — Київ: Критика, 2006. — С. 57.

    Бібліографія

    Твори

    • Збірник творів: У 3 т. — К.: Вік, 1903—1905.
    • Твори: у 30 т. — X., 1924—1929.
    • Твори: у 20 т. — К., 1950—1956.
    • Твори: у 20 т. — Нью-Йорк: Книгоспілка, 1956—1962.
    • Зібрання творів: у 50 т. / Іван Франко; Редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1976−1986.
    • Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах / Іван Франко; Укл. Зіновія Франко, Михайло Василенко. — Львів: Каменяр, 2001. − 431,[1] с.: портр.
    • Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. — К., 1956.
    • Про театр і драматургію. — К., 1957.
    • Педагогічні статті і висловлювання. — К., 1960.
    • Літературна спадщина, т. 1-4. — К., 1956—1967.
    • Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. — Берлін, 1963.
    • Мойсей — Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ", 2010.
    Тексти творів

    Про Івана Франка

    • Багалій Д. Іван Франко як науковий діяч // Україна. — К., 1926. — Кн. 6.
    • Білецький О. Художня проза. Поезія. Світове значення Івана Франка // Зібрання праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2.
    • Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. — К., 1956.
    • Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. — К., 1956.
    • Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. — Л., 1956.
    • Вервес Г. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70—90-их pp. XIX ст. — К., 1957.
    • Вірник Д., Голубовська Є. Економічні погляди Івана Франка. — К., 1956.
    • Возняк М. Велетень думки і праці. — К., 1958.
    • Возняк М. Житє і значінє Івана Франка. — Л., 1913.
    • Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. — К., 1955.
    • Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму // Україна. — К. 1926. — Кн. 6.
    • Возняк М. Матеріали до життєпису Івана Франка // За сто літ. — К., 1927. — Кн. І.
    • Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. — К., 1981.
    • Горак Р. Твого ім'я не вимовлю ніколи. Повість-есе про Івана Франка / Роман Горак. — К. : Видавничий центр «Академія», 2008.]
    • Гординський Я. Сучасне франкознавство (1916—1932) // ЗНТШ. — Л., 1935. — Т. CLIII.
    • Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886). — К. : Критика, 2006. — 632 с. — ISBN 966-7679-96-9.
    • Грушевський М. Апостолові праці // Україна. — К., 1926. — Кн. 6.
    • Дей О. Іван Франко. — К., 1981.
    • Дей О. Іван Франко і народна творчість. — К., 1955.
    • Дорошенко В. Великий Каменяр. Життя й заслуги Івана Франка. — Вінніпеґ, 1956.
    • Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком спогадів про нього і рецензій на його писання // Матеріали до укр. бібліографії. — Л. : Вид. НТШ, 1918. — Т. IV.
    • Дорошенко В. Страдницький шлях Івана Франка // ЗНТШ. — Нью-Йорк, 1957. — Т. CLXVI.
    • Дорошенко І. Іван Франко — літературний критик. — Л., 1966.
    • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
    • Євшан М. Іван Франко. Нарис його літературної діяльности // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Кн. 9.
    • Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. — К., 1913.
    • Журавська І. Іван Франко і зарубіжні літератури. — К., 1961.
    • Зеров М. Франко — поет // До джерел. — Кр.; Л., 1943.
    • Іван Франко. Документи і матеріали, 1856—1965. — К., 1966.
    • Іван Франко: Збірник / За заг. ред. І. Лакизи, П. Филиповича, П. Кияниці. — X. : Книгоспілка, 1926.
    • Іван Франко — майстер слова і дослідник літератури. — К., 1981.
    • [http://litmisto.org.ua/?p=7040 Іван Франко. «Сон князя Святослава» (1895). Критична стаття.
    • Іван Франко. Статті і матеріали: Збірник. — Л., 1948—1965. — Вип. І—XII.
    • Іван Франко у спогадах сучасників. — Л., 1956.
    • Іван Франко як історик: Збірник статей. — К., 1956.
    • Каспрук А. Філософські поеми Івана Франка. — К., 1965.
    • Кирилюк Є. Вічний революціонер. — К., 1966.
    • Кирилюк Є. Іван Франко: Біографічний нарис. — К., 1956.
    • Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. — К., 1956.
    • Колесник П. Син народу. — К., 1957.
    • Колесса О. Наукова діяльність Івана Франка // Літературно-науковий вісник. — 1913. — Кн. 9.
    • Кримський А. Іван Франко. — Л., 1900.
    • Коцюбинський М. Іван Франко. — К., 1917.
    • Кравців Б. Суспільно-політичні погляди Івана франка й радянське франкознавство // Іван Франко про соціалізм і марксизм. — Нью-Йорк, 1966.
    • Лисенко О. Соціологічні погляди Івана Франка. — К., 1958.
    • Лозинський М. Іван Франко. Життя і діяльність. Значіння. — Відень : Вид. СВУ, 1917.
    • Ломова М. Етнографічна діяльність Івана Франка. — К., 1957.
    • Луців Лука. Іван Франко — борець за національну і соціальну справедливість. — Ню Йорк, Джерзи Ситі : Наукове Тов-во ім. Шевченка, Свобода; 1967. — 654 с.
    • Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997.
    • Малишко Д. Д. Перекладацька спадщина І. Я. Франка.
    • Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина. — Тернопіль : Тернограф, 2012. — 280 с. — ISBN 978-966-457-087-6.
    • Микитась В. Ідеологічна боротьба навколо спадщини Івана Франка. — К., 1978.
    • Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів 1874—1964. — К., 1966.
    • Музичка А. Шляхи поетичної творчості Івана Франка. — X., 1927.
    • Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. — Мюнхен, 1974.
    • Савчак Василь До 150-річчя з дня народження Івана Франка «По Дунаю льоди пливуть…».
    • Свенціцький І. Суспільне тло творчості Івана Франка // ЗНТШ. — Л., 1930. — Т. ХСІХ.
    • Сверстюк Є. Іван Франко // Широке море України: Документи самвидаву з України. — Париж, 1972.
    • Сидоренко Г. Літературно-критична діяльність Івана Франка. — К., 1956.
    • Слово про Великого Каменяра. — К., 1956. — І-II.
    • Смаль-Стоцький С. Характеристика літературної діяльности Івана Франка. — Л., 1913.
    • Стецюк В. Іван Франко як класичний філолог // ЗНТШ. — Нью-Йорк, 1967. — Т. CLXXXII.
    • Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії / Богдан Тихолоз; Художник В. Мельник. — Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. — 180 с., іл. — (Франкознавча серія. Вип. 7).
    • Тихолоз Б. Філософська лірика Івана Франка: Діалектика поетичної рефлексії: Монографія / Богдан Тихолоз; НАН України; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка; Львівський національний університет імені Івана Франка; Міжнародна асоціація франкознавців; Наук. ред. та авт. післям. В. С. Корнійчук. — Львів, 2009. — 319 с. — (Франкознавча серія. Вип. 12).
    • Тихолоз Б. Ерос versus Танатос (філософський код «Зів'ялого листя») / Богдан Тихолоз; Передм. Л. Сеника. — Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. — 89 с. — (Серія: «Дрібненька бібліотека». Ч. 11).
    • Тихолоз Б. (наук. редактор). Міфопоетичні образи в художньому світі Івана Франка: (Ейдологічні нариси) / К. І. Дронь, Б. С. Тихолоз, Н. Б. Тихолоз, А. І. Швець; За наук. ред. Б. С. Тихолоза; НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Львів, 2007. — 336 с. — (Франкознавча серія. Вип. 11).
    • Тихолоз Б. (наук. редактор). Стереометрія тексту: Студії над поетичними творами Івана Франка: [Колективна монографія] / М. М. Барабаш, В. В. Неборак, Б. С. Тихолоз, Н. Б. Тихолоз; Упорядник та наук. ред. Б. С. Тихолоз; НАН України; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Львів, 2010. — 288 с. — (Франкознавча серія. Вип. 14).
    • Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти) / Відп. ред. Є. К. Нахлік. — Львів : [Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України], 2005. — 316 с. — (Франкознавча серія. Вип. 6). ISBN 966-02-3395-7
    • Тихолоз Н. Ізмарагди Франкового казкосвіту: Літературознавче дослідження. — К. : Веселка, 2006. — 47 с. — (Урок літератури).
    • Франко. Перезавантаження / упоряд. : Б. Тихолоз, А. Беницький. — Дрогобич : Коло, 2013. — 276 с.
    • Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. — Торонто : Ліга визволення України,1956. — 130 с.
    • Шаховський С. Майстерність Івана Франка. — К., 1956.
    • Шляхами Івана Франка. — Л., 1982.
    • Actes de la journée Ivan Franko. Sorbonne, le 12 Novembre 1977. — Париж; Мюнхен, 1977.
    • Hlynsky В. Ivan Franko et Emile Zola. — Гамбурґ, 1979.
    • Jakobiec M. Iwan Franko. — Warszawа, 1958.
    • Manning C. Ivan Franko. — Нью-Йорк, 1938.
    • Nevrlý M. Ivan Franko, ukrajinský basnik-revolucionar. — Prahа, 1952.
    • Wacyk N. Ivan Franko: His Thoughts and Struggles. — New York, 1975.

    Посилання

     

    Ким був Франко?




    Учасники_з’їзду_українських_письменників_з_нагоди_100-річчя_виходу_в_світ_«Енеїди»

    Фактчекінг міфів про єдину надлюдину української літератури
    Мар'яна Вербовська, 28 травня

    28 травня, виповнюється 100 років з дня смерті Івана Франка. Із такої нагоди ми вирішили перевірити, наскільки правдивими є історії про масона, ловеласа та вегетаріанця.

    ZAXID.NET разом із трьома франкознавцями – Богданом Тихолозом, Наталею Тихолоз та Ярославою Мельник – провів фактчекінг найпопулярніших міфів про Івана Франка.

    Франко – масон

    Насправді ні. Франко був абсолютно відкритим у своїх текстах та політичній діяльності.

    Робити висновки про приналежність його до таємного руху масонства за текстом «Каменярі» (а масонство у перекладі з англійської означає «вільне каменярство») – не конструктивно.

    Інші ж прив’язки Франка до руху масонів наразі теж не знаходять свого підтвердження.

    Франко спав у домовині

    Це правда. Таке було, коли він навчався у Дрогобицькій школі отців василіян і мешкав у своєї тітки Кошицької.

    Тітка разом з чоловіком мали столярню, в якій розмальовували дерев’яні скрині та виготовляли домовини. Іноді трун було так багато, що не було, куди їх складати, відтак домовини клали одну на одну.

    Тоді траплялося, що малому Франкові доводилося спати у труні. Коли його мати дізналася про те, де ночує син, то зробила тітці скандал.

    Франко – вегетаріанець

    Не зовсім. Іван Франко справді рідко вживав м'ясо, але це було пов’язано з тим, що у той час не вживали багато м’ясних страв. Його улюбленими кулінарними пристрастями були гриби та риба.

    Однією із найпопулярніших страв на столі у родини була риба у галяреті, яку зараз називають «рибою по-жидівськи». Рибу Франки їли у найрізноманітніших варіаціях – смажили, вудили, маринували. Франко не любив алкоголю, але у добрій компанії він міг випити вина. Згадують, що він любив медовуху. Також любив малиновий джем та малиновий сік. Навіть його персонажі часто їдять малинові та смородинові конфітюри.

    Усі Франки дуже любили фрукти і мали великий сад, де були вишні, черешні, яблука, груші, сливи, кущі смородини та малини – цими фруктами та ягодами вони щедро пригощали усіх друзів.

    Іван Якович виділявся ще й тим, що у той час, коли весь Львів пив каву, то він із родиною любив заварювати фруктові чаї. Щоправда зранку він любив заварити «триповерхову» каву, яка складалася з натуральної кави зі сметанкою та свіжої печеної булочки. Це називали «стоячою» або «триповерховою» кавою. Така кава була класичним сніданком багатьох Франкових героїв.

    Кухня Франків була оригінальна тим, що стала синтезом різних традицій – галицької, бойківської, центральноукраїнської та гуцульської.

    Франко мав два імені

    Це правда. Оскільки Франко був пізньою дитиною (батьку на момент його народження було 54 роки), то вдома вирішили максимально його оберігати.

    До п’яти років Івана Франка називали Мироном. У той час вірили, що коли по дитину прийде нечиста сила, то вона його просто не знайде – бо нікого в хаті не кликатимуть Іваном.

    Це ім’я надзвичайно подобалося матері Франка – Марії. Воно ж стало причиною множення Франкових псевдонімів, яких він мав кілька десятків. Його навіть називають рекордсменом за кількістю псевдо в українській літературі, більше мав тільки Олександр Кониський.

    У своїх творах Франко називав іменем Мирон тільки близьких йому персонажів, які передають його переживання чи здібності.

    Франко – екстрасенс

    Частково це правда. У одному із найвідоміших автобіографічних творів «Під оборогом» Іван Франко описує сцену, де мольфар відганяє від села велику грозову хмару.

    Франко описує, як гуляв біля села і побачив темну грозову хмару. Силою свого духа він ці хмари розігнав. Знесилений втратою енергетики, п’ятирічний хлопець засинає. Коли мати знаходить його і чує цю історію, то дуже лякається.

    Деякі епізоди життя Франка свідчать, що він мав екстрасенсорні здібності. Зокрема, він бачив видіння смерті свого сина Петра. Йому наснився сон про те, як його син впав у яму. Петро справді загинув за невідомих обставин під час примусової депортації до СРСР. Останні десять років свого життя він проводить у розмові з духами, пише про них не тільки у листах чи нотатках, але й у наукових працях. Франко видав поему Адама Міцкевича «Wielka utrata» і посилається на те, що дух самого Міцкевича сказав йому, що це, власне, його твір.

    Франків нахил до містицизму в останні роки життя, ймовірно, міг бути й наслідком інтенсивного лікування. Йому приписували старече слабоумство та психічні захворювання.

    Можливо, галюцинації стали наслідком неправильного лікування та погано встановленого діагнозу. Його лікували препаратами з миш’яку, ртуті та йоду, які і є галюциногенами. Окрім того він мочив руки в у креозоті, який має токсичну дію та впливає на нервову систему.

    Франко не вчився і не викладав у львівському університеті

    Це не зовсім правда. Франко вступив в львівський університет як один із найкращих випускників Дрогобицької гімназії. Він успішно навчався і отримував стипендію, але згодом, як сам пізніше писав, «на його голову впав безтолковий політичний процес».

    Франка ув’язнили, але насправді не вигнали за це з університету. На відміну від Російської імперії, де за політичні переконання могли вигнати, у Австро-Угорській імперії цього не сталося. Франко вийшов із в’язниці і поновився на навчанні, але втратив можливість закінчити його, коли його заарештували вдруге.

    Насправді саме в’язниця зруйнувала його кар’єру та особисте життя. На час студентства припала його перша любов – Ольга Рошкевич. Його навіть одобрили батьки Ольги, називали «майбутнім міністром Австро-Угорщини». Тобто не можна казати, що його вигнали з університету – він сам був змушений перервати навчання, прослухавши тільки сім семестрів.

    Пізніше його дружина Ольга Хоружинська наполягала на тому, щоб він захистив докторську дисертацію. Вона вірила, що так родинна зможе отримати стабільне джерело прибутку. Тоді Франко дослухав останні семестри навчання у Чернівецькому університеті, докторат він захищав уже у Відні, після чого хотів продовжити наукову і викладацьку кар'єру у Львові.

    Але й тут у нього не склалося – спочатку на кафедрі української словесності не було місця, пізніше його не дуже сприймали у викладацькому середовищі, бо він був надзвичайно яскравий та полемічний. Насправді Франко мав дар науковця і викладача. Так, після габілітаційної лекції у Львівському університеті студенти його винесли на руках і навіть підкидали так, що подерли фрак, який він спеціально позичив у друга, польського поета Яна Каспровича.

    Але насправді не університетське середовище виштовхнуло його з роботи. Причиною того, що Іван Франко не став професором стали не викладачі, а політика намісника Галичини – Казимира Бадені. Коли Іван Якович приїхав до міністра освіти у Відні, той його гарно прийняв, але з розмови Франко зрозумів, що йому нічого не світить, зокрема через своє політичне минуле.

    Франко – олігарх

    Насправді ні. Франко ніколи не був багатим. Його прибуток був непостійним, навіть були періоди, коли він голодував.

    Коли Франко був студентом, то казав, що змушений переходити тільки на капусту та хліб. Коли гроші закінчувалися, то він їхав у батьківську хату у Нагуєвичах – вдень працював на городі, а вночі писав тексти.

    Франко ставився до грошей як митець. Він ніколи не був надто ощадливим, але не треба з нього робити вар’ята-безсеребреника. Основний прибуток Франка – це гонорари за тексти, зокрема в польській та німецькій пресі. Як і зараз, жити з гонорарів було дуже складно.

    У шкільні роки він виконував домашні завдання замість своїх менш здібних однокласників, підробляв репетитором. Однією з найбільших статтей витрат була оплата за орендовану квартиру. Майже 16 років родина Франків змінювала зйомні квартири і тільки у 1902 році Іван Франко спромігся збудувати власний дім.

    Гроші на будинок Франки частково взяли зі залишку посагу Ольги Хоружинської, ювілейного дару, який зібрали студенти на «25-річчя творчої діяльності Франка». Окрім того, Іван Франко взяв кредит у банку на завершення будівництва. Цей кредит письменник так і не встиг виплатити, цим займався вже його син Тарас.

    Франко – донжуан

    Це неправда. Франко дуже часто закохувався і любов йому являлася частіше, аніж тричі.

    Інша річ, що коли про це говорять некваліфіковано, то це виглядає так, що він був розпусником, ловеласом чи Доном Жуаном. Це не так, бо більшість його любовей були тільки літературними – він не стільки хотів возз’єднатися у сімейній гармонії із цими пасіями, скільки закохувався у ці образи, а потім гірко розчаровувався.

    До прикладу у «Зів’ялому листі» він пише:

    «Ні, не тебе я так люблю,
    Люблю я власну мрію!
    За неї смерть собі зроблю,
    Від неї одурію».

    Його першим і найбільшим коханням була Ольга Рошкевич. Він був молодий, мав великі плани, можливо, якби був ініціативніший, вони могли втекти разом до іншої країни.

    Тому, схоже, що всі подальші любові Франка були ерзацами його перших стосунків. Ні полька Юзефа Дзвонковська, ні поштова співробітниця із Трускавця Целіна Зигмунтовська не мали тих рис, якими їх наділяв Франко. Він просто фантазував.

    У одному з листів до Осипа Маковея Франко запитав, чи є у нього дівчина, а коли дізнався, що нема, то написав, що треба негайно закохуватися – у поета повинна бути жінка і щороку інша. Тільки тоді він буде писати про любов «живо» і люди будуть це читати.

    Віктор Петров у книзі «Романи Куліша» пише, що Куліш не вмів любити і не любив любові. Про Франка так не можна сказати, він любив любов, щоразу дуже переживав, а потім детально це описував у свої творах. Його найкращі твори, як-от «Зів’яле листя», це не стільки реальні його стосунки, скільки сублімація, фантазія його пристрастей, які вилилися у літературну форму.

    Франко мав отримати Нобелівську премію

    Частково, так і було. Франка справді висували на Нобелівську премію, це зробив священик Йосип Застирець.

    У 1915 році він звернувся до нобелівського комітету із пропозицією про висунення Франка. Але, на жаль, його лист надійшов до Стокгольма із запізненням, коли питання про лауреатів було вирішене, а список претендентів уже був затверджений.

    Франкознавці зауважують, що у цьому році Іван Якович мав усі шанси отримати Нобелівську премію, адже його робота була відомою у Європі.

    Справу із висуненням вирішили перенести на наступний рік. Але у 1916 році Франко помер, а, згідно з правилами Нобелівського комітету, премія вручається тільки живим претендентам.

    Франко – родич Кульчицького, який відкрив першу кав’ярню у Відні

    Це правда. Мати Франка – Марія Кульчицька, належить до роду шляхти Кульчицьких.

    Цей рід пов'язаний із засновником віденської кав’ярні «Під синьою фляшкою» Юрієм Кульчицьким, який і був автором рецепту «віденської кави».

    http://zaxid.net/news/showNews.do?lovelas_mason_i_vegan_kim_buv_franko&objectId=1393078

    Львівські науковці запустили блог Franko:Live

    До ювілею Івана Франка львівські науковці запустили блог Franko:Live



    Подружжя франкознавців, викладачів Львівського національного університету ім. І. Франка Богдан та Наталя Тихолози запустили популяризаторський блог про Івана Франка. У межах проекту «Франко. Наживо» публікують досі невідомі загалу фотографії письменника, цікаві історії про Франка, а також спростовують поширені про нього міфи.

    «Наша ідея така: розказувати маловідомі широкому загалу деталі життя Франка, про його маловідомі твори для того, щоб руйнувати шкідливі стереотипи, які є в суспільній свідомості. Ми давно зіткнулися із проблемою, що в академічному франкознавстві, такому суто науковому є багато цікавого про Франка, але все це не виходить за межі цього середовища. Виходить, що наука працює для науки, а не для людей. Тому ми вирішили спробувати розказати про справжнього живого Франка нормальною людською мовою», – пояснив ZAXID.NET один із авторів проекту, франкознавець Богдан Тихолоз.

    Блог почав працювати у травні. Тут є розповіді про виховання дітей у сім'ї Франків, думки письменника про Великдень, писанки, спростування міфу про Франка-атеїста, а до Дня вишиванки на ньому з'явилася стаття про Франка як людину, яка й започаткувала моду носити вишиту сорочку під європейський костюм.

    Проект «Франко. Наживо» запустили перед 100-річчям від дня смерті Франка (помер 28 травня 1916 року). Однак Богдан Тихолоз уточнює, що оскільки блог розповідає про Франка живого, то коректніше було б сказати, що його запустили до 160-річчя від дня народження письменника (відзначатиметься у серпні цього року).

    Основні факти про Івана Франка (малюнок Михайла Огоновського/Франко. Наживо)

    «Якщо ви подивитеся, як шанують своїх великих інші нації – німці, австрійці, поляки, то побачите, що вони створюють своєрідний культ. Але роблять не культ мертвої, а культ живої особистості. От ми думаємо, що великих треба шанувати. Щоб шанували, треба любити, а щоб любили – треба розказувати про живу людину, тому що живий любить живе», – переконаний Богдан Тихолоз.

    На його думку, в Україні та світі знову актуальна мода на все українське – на музику, одяг, культуру. Але важлива також форма, у якій все це подається.

    «От є, наприклад, дуже добрі цукерки «Моцарт», які продаються в Австрії. Але чому немає цукерок «Франко», які продавалися б у магазині «Лис Микита»? Або чому немає магазину східних солодощів «Абу-касимові капці»? Франка треба перетворювати на бренд. Він – приклад успішного українця, який знав 14 мов, який на рівних спілкувався з найвидатнішими людьми свого часу. Це приклад сучасного європейського українця. Такий Франко нам цікавий, такий Франко цікавий молоді і про такого Франка ми збираємося розказувати», – додає Богдан Тихолоз.

    http://zaxid.net/news/showNews.do?do_100richchya_smerti_ivana_franka_lvivski_naukovtsi_zapustili_blog_frankolive&objectId=1392795

    Маловідомий Іван Франко



    Урочисте відзначення 160-річчя Великого Каменяра коло пам'ятника Івану Франку у Львові перед Національним Університетом ім. Івана Франка, а позаду - парк ім. Івана Франка


    Письменник і вчений Іван Франко володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.

    Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності. 27 серпня виповнюється рівно 154 роки від дня народження Каменяра. «Погляд» вирішив іще раз зазирнути в біографію поета і розповісти читачам про кілька маловідомих фактів. У цьому нам допомагав дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Богдан Тихолоз.

    Маленький мольфар

    Як стверджує наш співрозмовник, Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства. Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями. У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів.

    Франко у цифрах

    Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає.

    Перший фаховий літератор

    Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано. Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

    Забув про весілля через вірш

    Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника.

    Діти і тварини

    Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

    Петро Франко – летун УГА

    Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників «Пласту», а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС. Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу. Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.

    Рибалка-ас

    Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся.

    Перший український політик

    Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком. Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

    Політичний провидець

    Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор.

    «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

    Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви. Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій. Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі». Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

    Підготувала Галина ЧОП
    http://www.pohlyad.com/zhyttya/n/3221


    Обновлен 27 авг 2016. Создан 27 авг 2009



      Комментарии       
    Имя или Email


    При указании email на него будут отправляться ответы
    Как имя будет использована первая часть email до @
    Сам email нигде не отображается!
    Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником