РЕВОЛЮЦІЙНІ ТЕЗИ Олексій Толкачов

 
 

РЕВОЛЮЦІЙНІ ТЕЗИ Олексій Толкачов

Криза поставила перед Україною жорсткі виклики, які перевірять життєздатність країни. А на додачу: матеріали з історії фашизму і націонал-соціалізму.



Революційні тези

"О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу Духа
І день воскресний твого повстання".
Іван Франко, "Мойсей"

Кризова ситуація в Україні з кожним днем стрімко набуває рис революційності. Все більше громадян втрачають останні прожиткові резерви, впевненість в сьогоденні та надію на майбутнє. Відчай, розчарування, озлобленість, агресія і потреба негайних системних змін – революційних перетворень – охоплює маси.
Тисячі громадян по всій Україні, зрушені кризою, почали об’єднуватися в громадські організації та рухи, шукаючи спільний вихід для себе і для всього суспільства. Багато з них почали займатися громадсько-політичною діяльністю вперше, втративши роботу або полишивши розорений бізнес.
Громадяни в нових ініціативних групах, громадянських об’єднаннях і рухах неодмінно задаються питаннями: яка їхня місія? Як адекватно діяти в сучасних умовах? Яка стратегічна ціль? Яких змін прагнути?
Різні відповіді на ці питання призводять до розпорошеності соціальних зусиль. Саме цього й намагається досягти влада – роз’єднаності та конфронтації всередині суспільства.
Якщо ж всі спільно дійдуть до єдиного розуміння щодо місії, цілей та завдань громадянського суспільства, то десятки, сотні громадських рухів зможуть консолідувати свої зусилля, виборюючи якісні зміни. Це є шлях порятунку.
Почати необхідно з усвідомлення місії
Місія кожного з нас – громадянина України – полягає в тому, щоб творити історію в переломний час. Кожну мить приймаються рішення, відбуваються події, які визначатимуть життя десятків мільйонів співвітчизників на майбутні роки.
Криза поставила перед Україною жорсткі виклики, які перевірять життєздатність країни. Водночас, країна накопичила такий тягар політичних, економічних та соціальних проблем, що її порятунок більше не залежить ані від державних керманичів, ані від закордоння. Необхідне нагальне і широке наше громадянське втручання – необхідне народовладдя в дії.
Переломний момент в долі України покладає на нас з вами величезну відповідальність. Кожен з нас своєю думкою, ініціативою та дією сьогодні може врятувати Україну, або її знищити.
Що кожному свідомому громадянину необхідно враховувати, щоб адекватно діяти в кризово-переломній ситуації?
По-перше, зрозуміти, що сучасні політики нездатні консолідуватися за будь-яких умов. Президент, прем’єр-міністр, лідер опозиції, більшість депутатів і ті політичні лідери, які зараз вже готуються до наступних президентських виборів, – всі вони є носіями споживацьких ідей та егоїстичного індивідуалізму. Вони розглядають владу лише як безмежні можливості й привілеї.
По-друге, жоден з діючих державних керівників не намагається вивести Україну з кризи. Вони навіть не знають, як це зробити. Замість реальних, перевірених досвідом й історією антикризових заходів, чинна українська влада хапає іноземних кредитів і постійно намагається придушити нас посиленням податкового тиску. Такі дії лише відтягують катастрофу.
По-третє, державна "еліта" руйнує Україну. Кожен зайвий день перебування при владі теперішньої панівної верстви як вкупі, так і окремих її представників, завдає непоправної шкоди національній безпеці України і несе реальну загрозу її суверенітету та територіальній цілісності.
По-четверте, катастрофа неминуча. Колапс економіки, вичерпання золотовалютного резерву та обмеженість зовнішніх кредитних ресурсів призведуть до дефолту України. Відчай населення обернеться соціальним вибухом, який матиме безпрецедентні масштаби.
Строк для цих подій – кінець весни (малоймовірний) або початок-середина осені (найбільш імовірний) Все залежить від того, чи зможе влада до осені залучати іноземні кредити, щоб втримувати життєздатність системи. Але навіть, якщо залучить, то це лише відтермінує агонію.
По-п’яте, катастрофа спричинить революцію, яка мусить стати новим народженням України. Неконтрольований соціальний бунт може носити деструктивний характер. Однак організовано здійснена громадськими організаціями системна революція матиме конструктивний характер і призведе до усунення старих еліт, нейтралізації деструктивно-агресивних громадських сил, скликання Конституційних Зборів, прийняття принципово нової конституції та запуску модернізаційних процесів в Україні.
Що робити?
Для того, щоб мати достатній вплив в умовах кризово-революційної ситуації, громадянам-однодумцям необхідно згуртовуватися в громадсько-політичні об’єднання – групи, організації або громадянські рухи. Добре відомо, що ефективність 10 організованих людей прирівнюється до активності 100 неорганізованих.
Багато громадян в сучасних умовах піддаються ідейним спокусам утворювати політичні партії, а не громадські об’єднання. Начебто політична партія зможе і систему ламати, і громадянське суспільство будувати, і Україну врятувати. Однак в сучасних умовах партії дискредитували себе – їм потрібна лише влада, а не системні зміни.
Отже спочатку Україні потрібні саме активні громадяни і громадські об’єднання, які розбудують громадянське суспільство і змінять систему. А вже потім можна буде говорити про розбудову якісно нової партійної системи майже "з нуля".
Громадські об’єднання мають бути ненасильницьким. В умовах кризово-революційної ситуації неприпустимо пропагувати насильницькі дії. Перш за все тому, що в Україні й так знайдеться багато гарячих голів, які тільки й прагнутимуть розпалити ворожнечу та посіяти насилля.
Їх дії будуть емоційними, але недалекоглядними. Їх доведеться зупиняти, щоб врятувати Україну від масових громадянських конфліктів.
До того ж, насильницькі дії громадськості завжди є підставою для застосування державою своєї сили. А силовий апарат у держави завжди більший, ніж у найсильніших громадських об’єднань. Силовий варіант – шлях програшу для громадськості.
Громадські об’єднання мають бути непартійними. На сьогодні немає жодної партії, за перебування в якій потім не було б соромно. Жоден з сьогоднішніх політичних лідерів не гідний того, щоб його підтримувати і йому вірити. Україні потрібні ГРОМАДЯНСЬКІ об’єднання, які працюватимуть не на якусь політичну силу або лідера, а на загально-соціальні цілі.
Громадські об’єднання мають бути масовими. Навіть якщо різноманітні об’єднання не зможуть прийняти в членство всіх або хоча б половину громадян України, в умовах кризово-революційної ситуації вони мають заручитися їхньою підтримкою.
Необхідно піднімати теми і проблеми, актуальні не лише для якихось вузьких соціальних груп, а для широких прошарків по всій Україні.
Громадські об’єднання мають бути дисциплінованими. Це означає, що кожен активний громадянин має розуміти свою місію та бути відповідальним. Якщо взявся поклеїти листівку – то маєш це зробити. Якщо пообіцяв прийти на мітинг – маєш прибути вчасно. Лише завдяки самодисципліні конструктивні сили зможуть бути ефективними в умовах загального соціального хаосу.
Громадські об’єднання мають бути безлідерними. Подібна вимога обумовлена необхідністю створити в громадському середовищі умови для зростання нових лідерів.
Якщо наперед заявлений лідер не буде "давити авторитетом", то є шанси, що на лідерські позиції проб’ються найбільш розумні, адекватні та талановиті особистості.
Безлідерність, однак, не означає, що громадські об’єднання будуть некерованими. Керівництво має бути, і найкраща його форма – колективна координація.
Основними методами роботи громадських об’єднань мають стати наступні п’ять:
- мобілізаційний – громадські об’єднання мають залучати і активізувати тисячі громадян по всій Україні;
- просвітницько-пропагандистський – необхідно вести постійну пропаганду конструктивних цілей, позитивного мислення, знайомити людей з їхніми правами, з ненасильницькими методами боротьби, пропагувати оновлення і модернізацію України;
- метод тиску – громадські об’єднання мають озвучувати і захищати інтереси широких верств населення, які на сьогодні страждають від економічної, політичної і соціальної кризи. Це можливо шляхом організації в межах закону акцій жорсткого тиску на державну владу;
- ініціативний – організована громадськість в формі різноманітних об’єднань має започатковувати нові соціально-політичні процеси, ідеї, програми розвитку України;
- інформаційний – громадсько-політичні об’єднання мають стати інструментом поширення інформації про громадські ініціативи, про соціально-значущі події в умовах, коли більшість ЗМІ підконтрольна або владі, або олігархам і жорстко цензурована.
Мета
Оновлення України і розбудова державності, забезпечення загального добробуту і ефективність соціально-економічних відносин – все це можливе лише за умови зміни характеру державної влади в Україні.
Вона нарешті має стати тягарем служіння і відповідальності, а не безмежним коритом можливостей для обраних.
Лише виникнення потужного структурованого громадянського суспільства може зробити державну владу підконтрольною. Інакше, будь яка державна влада буде свавільним тираном для суспільства і паразитом на тілі країни.
Отже головною стратегічною метою всіх громадсько-політичних об’єднань в Україні має бути розбудова громадянського суспільства і утвердження його контролю над державою. Досягнення цієї надмети забезпечить всі похідні якісні зміни і трансформації в Україні.
Завдання
Перед всіма новими громадсько-політичними об’єднаннями, які зараз рясно виникають, постає проблема визначення програмних завдань. Вирішуючи це питання, необхідно враховувати високу ймовірність революційних подій в Україні наприкінці весни – на початку осені 2009 року.
Ці потрясіння розділять соціальні процеси на "до" і "після".
Відповідно, програмні завдання громадсько-політичних об’єднань в сучасних умовах мають бути умовно розділені на 2 етапи: на дореволюційний та післяреволюційний етап.
Дореволюційний етап ставить перед активною громадськістю два важливих завдання.
По-перше, необхідно протягом найближчих місяців підготувати конструктивне підґрунтя для майбутніх революційних змін.
Це передбачає проведення серед населення просвітницької роботи з метою його залучення до законної та мирної громадської діяльності, активізація правозахисту, поширення ненасильницьких методів спротиву серед населення, навчання методам боротьби з провокаціями.
Необхідно в короткий строк створити серед населення стійкий попит на конструктивні цінності та ідеали, попит на порядок, забезпечити відразу до хаосу, конфліктів і соціально-державного безладу.
По-друге, громадські об’єднання мають забезпечити його активістам комфортне середовище спілкування – стати спільнотами взаємодопомоги для тисяч громадян, об’єднаних спільними проблемами по всій Україні.
В умовах кризи багато співвітчизників зустрічаються з проблемами, фінансовою скрутою, розчаруванням. В таких умовах важливо, щоб людина не була полишена на самоті.
Моральним полегшенням для постраждалої людини буде побачити, що вона не одна, а її однодумці знаходять в собі сили для боротьби. Громадські об’єднання по всій Україні мають стати середовищем взаємодопомоги, адже спільно пережити кризу – набагато легше.
В разі настання революційних подій в Україні у громадських об’єднань з’являться додаткові завдання, від реалізації яких буде залежати майбутній розвиток України.
Необхідно буде організовувати скликання Конституційних Зборів для прийняття якісно нової Конституції. Ідея Конституційних Зборів полягає в необхідності суб’єкта, який матиме представницький характер, діятиме від імені народу, не матиме повноважень по управлінню державою і не боротиметься за владу.
Єдине призначення Конституційних Зборів – від імені народу розробити Конституцію – Основний Закон – і винести його на народний референдум для затвердження.
Конституційні Збори будуть формуватися шляхом загальноукраїнських виборів по мажоритарних округах з числа авторитетних і освічених людей. Над підготовкою скликання Конституційних Зборів сьогодні працюють десятки експертних та ініціативних груп. Вони розробляють теоретичну і юридичну базу для цього процесу.
Однак досі немає жодного масового громадянського руху, який взяв би на себе функцію популяризації та підготовки громадської думки до проведення Конституційних зборів.
Залежно від того, чи зможуть громадяни самостійно або через свої організації, ініціативи та рухи актуалізувати ідею Конституційних Зборів, залежить – чи матиме Україна демократичне майбутнє, чи ні.
Крім того вкрай необхідно після настання революційних змін – це розробка Конституції, яка закладе підвалини для реального народовладдя і громадського контролю над державою.
Нова Конституція України, написана за участю громадськості, має закладати ідеальну модель взаємовідносин в країні. Вона складатися з 3 суб’єктів – вільного громадянина, громадянського суспільства і держави.
Громадянин наділений своїми правами і свободами, які вільно реалізує. Вільні громадяни складають громадянське суспільство, яке є простором для практичної свободи, вільним від державного втручання.
Громадянське суспільство наймає державу для обслуговування інтересів суспільства і громадян. Держава підконтрольна громадянському суспільству і підзвітна йому.
Саме така модель закладалась в усі проекти Конституції України до 1994 року, де був передбачений розділ "про громадянське суспільство". Однак пізніше всі прогресивні ідеї з проектів Конституції були викреслені.
Допоки в Конституції не з’являться положення про громадянське суспільство, всі розмови про громадський контроль над державною владою і, відповідно, про якісні зміни в Україні, будуть лише теорією.
Отже, всі громадсько-політичні об’єднання в Україні, які поділяють мету громадянського контролю за державною владою, мають взяти активну участь в написанні майбутньої Конституції України і домогтися внесення в її проект положень про громадянське суспільство так, як це було до 1994 року.
Тоді з’явиться шанс поставити державу під контроль суспільства і змінити філософію влади – вона нарешті стане не джерелом збагачення, а тягарем підконтрольного служіння.
Ще одне (третє) завдання громадськості – забезпечити докорінне очищення владної еліти. Для цього вже зараз громадські об’єднання мають продумувати і розробляти варіанти люстрації, в ході якої скомпрометовані зловживаннями та корупцією чиновники й політики будуть усунуті від влади.
Є два варіанти люстрації – законодавча і громадська. Законодавча потребує розробки чітких критеріїв, які будуть закріплені у відповідному законі. Однак найбільш ефективна люстрація – громадська. Активна громадськість своєю думкою і позицією буде оцінювати кожного політичного або державного діяча схвально або засуджуюче.
В 2005 році була спроба проведення такої громадської люстрації через складання громадських "Чорних списків". Цей приклад необхідно буде повторити в 2009-2010 році, зробивши його загальнонаціональною справою.
І, нарешті, – громадські об’єднання мають ініціювати масштабні процеси модернізації України.
Активні громадяни України володіють унікальним інноваційним потенціалом. Громадські об’єднання мають створити умови і суспільний попит для реалізації цього потенціалу. Йдеться про підготовку і розробку в громадському середовищі програм модернізації та розвитку України.
Модернізаційними пріоритетами, для початку, можна визначити п’ять: розвиток інфраструктури, освіти, сільського господарства, регуляторна політика і екологія. Ці пріоритети дозволять Україні вийти з глибокої кризи з великими перевагами.
Для реалізації всіх вищезазначених завдань активну роботу необхідно починати вже сьогодні. За спиною у нас – 18 втрачених років. Більше втрачати час і шанси неприпустимо.
В разі реалізації вищезазначених завдань можна буде з впевненістю стверджувати, що громадськість досягне своєї мети – розбудує в Україні громадянське суспільство і утвердить його контроль над державою.
Окрім того, кожному громадянину дістанеться визначна роль в українській історії – історії творення нового і прекрасного майбутнього.
Майбутнє починається сьогодні!



P.S. Автор вітає повне або часткове вільне використання тексту громадськими об’єднаннями та засобами масової інформації в своїй роботі. В разі виникнення запитань або відгуків, з автором можна зв’язатися електронною поштою.
Автор хоче висловити подяку всім, хто протягом багатьох останніх років ділився досвідом, а також подякувати за ідейну підтримку Валерію Семиволосу та іншим дописувачам "Української Правди".
Олексій Толкачов


Толкачов: катастрофічна нацбезпека

«Країна котиться під три чорти!» – так охарактеризував ситуацію у сфері національної безпеки України голова Громадського комітету національної безпеки України Олексій Толкачов під час прес-конференції в ході робочої поїздки до Одеси.

При цьому, за словами О.Толкачова, критичні загрози життєздатності України спостерігаються як до президентських виборів, так і після. Відтак, Вибори-2010 навряд чи зможуть кардинально змінити ситуацію в Україні, а лише стануть додатковим чинником політичної дестабілізації.

Серед критичних загроз, які найбільш відчутні в короткостроковій перспективі, Олексій Толкачов виділив наступні чотири, які мають критичний характер.

По-перше, загрозою є втрата державою легітимності. На сьогодні державна влада має критично низький рівень довіри з боку населення. Це свідчить про те, що авторитет влади падає, вона втрачає суспільне визнання. Жоден з органів держави не володіє достатнім рівнем підтримки, щоб бути ефективним провідником державної політики, здійснювати реформи і протистояти кризі.

Мало того, всі інститути державної влади на сьогодні настільки дискредитовані, що зміна персоналій через вибори не стане чинником легітимації державної влади.

По-друге, Україна невідворотно наближається до дефолту. Дефіцит бюджету є одним з найбільших за роки незалежності України та не має джерел для покриття. Водночас, на 2010 рік очікується ще більше зростання дефіциту бюджету із збільшенням витрат на обслуговування зовнішнього і внутрішнього державного боргів. Якщо за наявності кредитної підтримки зі сторони МВФ ризик дефолту був незначний, то із втратою кредитних джерел ситуація значно погіршилась. Експерти Комітету вбачають високу ймовірність краху державних фінансів як до президентських виборів, так і після.

По-третє, існує високий ризик соціального вибуху. Невдоволення державною владою та масове зубожіння населення чимдалі сильніше веде до напруження соціальної ситуації. В разі ескалації політичного протистояння під час президентських виборів, так само як і в разі дефолту, можуть статися стихійні масові акції протесту з непередбачуваними наслідками. На думку О.Толкачова проблема полягає в тому, що на відміну від 2004 року сьогодні відсутні соціальні рухи, які могли б надати цьому соціальному протесту мирної організованої форми. Відтак, соціальний вибух може носити деструктивний, руйнівний характер.

По четверте, зростає військова загроза для України. Причина цьому криється не так в агресивній політиці деяких сусідніх держав, як в недофінансуванні та деградації збройних сил України. До того ж, обсяг бюджетних коштів на оборону, запланований в державному бюджеті на 2010 рік, майже вдвічі менший за життєві потреби української армії.

Окрім перелічених, суттєвими залишаються загрози в сфері інформаційної, енергетичної, екологічної безпеки. Дедалі гіршим стає міжнародний імідж країні, у зв’язку з чим Украна втрачає позиції на міжнародній арені.

На думку голови Комітету Олексія Толк ачова, політики не здатні протистояти загрозам. Це затне робити лише згуртоване організоване суспільство. Відтак, необхідна масова мобілізація населення і його залучення до справи забезпеченні і захисту національних інтересів України.

Олексій Толкачов послався на ст. 4 Закону України «Про основи національної безпеки України», згідно якої громадяни і громадські об’єднання визначені як суб’єкти забезпечення національної безпеки України.

Саме громадяни і громадські організації, на думку Олексія Толкачова, можуть ініціювати стратегічні процеси, спрямовані на стабілізацію ситуації та подолання загроз для життєдіяльності країни. Згуртоване суспільство здатне виробити шляхи порятунку країни та послідовно їх реалізувати, незалежно від того, хто стане президентом країни.

Робоча поїзда Олексія Толкачова в Одесу організована на запрошення Інституту національних інтересів в рамках програми «Інтелектуальний імпорт»



Довідка:

Громадський комітет національної безпеки України засновано в 2001 році з метою залучення громадян до справи забезпечення і захисту інтересів України. Програмна і правова основа для діяльності Комітету –Закон України «Про основи національної безпеки України». Комітет не бере участі у виборах та не підтримує жодну з існуючих в Україні політичних сил.



ДАЛІ ПІДБІРКА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИЧНИХ ПРАЦЬ


Автор невідомий

Демократія (від грецького слова демос — нарід) — це форма суспільно-політичного і державного життя, яка в основу кладе волю народу, що має керувати посередньо всім життям держави. При наявності цього ладу дозволяється всім громадянам творити найрізніші організації, які не завжди працею своєю спричиняють ріст і розвиток держави і загального добра, а часто навпаки доводять до занепаду і руїни.

Чому так; адже нарід бажає собі тільки добра? Так. — Але нарід не завсіди є на відповідному рівні, щоб могти безоглядно керувати державним життям. До цього треба передовсім єдності та відповіднього рівня культури. Чи ж може механічна маса та демократична більшість, яка майже завжди є під впливом демагогів-крикунів, та агітації поодиноких відламків, вести державу до кращого? Чи можна поставити на одному становищі героїв під Крут чи взагалі свідому ідейну і чесну людину та руїнників, боягузів і анархістів, та не дати їм можливість проводити агітацію серед темних мас? Ні, ніколи. Не вільно допустить брудних рук до того, що проливали кров кращі сини народу, не вільно їм давати в руки долю нації і держави, працю і надбання поколінь.

Про це доказує найдокладніше історія нашого народу. Загітована партійними демагогами більшість не може рішати справ, на яких вона не визнається, бо це доводить до упадку держави, як це вже мало місце на Україні в добі козацької руїни, Брюховеччини, Чорних рад, або в часі Центральної Ради чи Директорії. А червона Московщина під ослоною «найдемократичніших» лозунгів «братерства рівності народів» загарбала, опершись на маси, Україну, гнобила на протязі двох десятків літ сотки міліонів народу, а між тим і наш український нарід А все це в ім’я «найбільш гуманної і демократичної системи рад і диктатури пролетаріату.

Демоліберальна анархія і соціалістична демагогія, свобода ворожої пропаганди довели до кривавої братовбивчої війни в Іспанїї.

Демоліберальна і соціалістична система Ваймарської Німеччини спричинилася до її ослаблення і розладдя, доки націонал-соціалізм не здобув залізною волею і рукою керми держави.

Слабою і розбитою була демократично-ліберальна розсварена італія, доки не дійшов до влади фашизм, його велика ідея і монолітна залізна організація.

Багата в державну традицію і матеріальні здобутки та переможна в світовій війні Франція ослабла через сварки різних партій і стала знаряддям в руках Англії та впала жертвою війни.

Цього всього досить, щоб доказати, що демократія веде лише до упадку, ослаблення та руїни.

Правда, демократія іноді має і добрі сторони, як наприклад в Північній Америці дала змогу розвинутись господарчим силам, але вже тепер заперечує сама собі і грозить поважними суспільними господарчими і політичними суперечностями.

Демократія не дає змоги висловитися правдивій волі народу, не відбиває його потреб і не дбає про його розвиток і добро. В демократичній системі влада по суті є не в руках народу, а якогось класу або партії, яка обдурманює маси і здобуває їх підтимку грішми, обіцянками, яких з засади не дотримує.

Вони тільки на словах руководяться волею і добром народу, а в дійсності дбають про інтереси своїх партійних чи класових груп. Нарід є розбитий на групи, які сваряться і борються за владу, до речі не свою, а пануючих класів капіталістів, фабрикантів і міщанства.
Невже це народня воля, що побіч міліонерів є міліони безробітних, які без опіки пропадають в демократичних державах?

Замість рівності, яку кладеться в основу демократії є найбільша нерівність, експлуатація і здирство.

Демократична система не допускає до влади належних і здібних сил, але шляхом виборів механічних мас доводить лише до влади найбільших крикунів, підлизників, парламентарних махерів і безвідповідальних демагогів, які мають на думці лише свої групові інтереси.

Не більшість голосів та голосуваня творили могутність і велич українськоі держави за Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького або Росії за Петра І. Ні! Залізна воля, сила і мудрість проводу!

Тільки вільний, ідейний та мудрий провід може повести нарід до перемоги, до кращого. Він не допустить, щоб долю народу рішали кар’єровичі-анархісти, руїнники та вороги.

Націоналізм ставляє над усе добро загалу, добро народу, добро своєї нацїї. Тут не може бути мови про упадок, сварки і колотнечі, а лише про невпинний розвиток і похід вперед, про всесторонній розвиток політичного, культурного і господарчого життя нації на землі, яка є її власністю, там, де вона зовсім природньо може мати найбільші права на їснування і розвиток під керівництвом одного проводу.

Націоналізм — це дисципліна, але разом з тим свобода розвитку духа, думок, творчості та праці для нації і людства.

Нема свободи і добра та розвитку без дисципліни, внутрішньої та зовнішньої зорганізованості, обов’язку і відповідальності.

В.Ю. Демократія і націоналізм // Костопiльські вiстi — 1941. — ч.21 — 7 груд — С.1


Цитується за книгою: Павлюк І., Мартинюк М. Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся та Підляшшя 1917-1939, 1941-1944 рр. – Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2005



Солідаризм раси

Юрій Липа

Українська раса – це раса солідаристів, яких суспільний ідеал – група, а не індивідуальність. Найприродніше місце українця – це перебування в групі, а ніколи – поза групою. В групі розвивається він найліпше. Українське суспільство було, є і буде як образ взаємовідносин груп. Тому нема іншої дороги до організації української раси, як тільки укладання взаємовідносин українських груп. Ніяка імпровізація, ніякий експромт-історія, лишень – договір груп як вияв одности характеру раси.

В початках раси завжди знайдемо зорганізовану військову масу, що прийшла як Військо або, в кожному разі, як Осада. Коли вглянемося уже в цілком сформовану расу, то знайдемо в ній всі ціхи окремішности від сусідів, всі прикмети духовного Острова.

Границі – це найхарактерніше для живого організму раси чи народу. Стриміти до якогось неформального духовного контакту – це нищити органічність природи.

Нищення це однаково небезпечне і для того, хто наступає, і для того, хто відступає. Спеціяльно небезпечне є це серед європейських рас і народів з їх такими виразними індивідуальностями. Контакти народів, що мають різні підложжя, культурні круги можуть викликати тільки катастрофу.

“Пропащий час” – сказав, наприклад, про духовний контакт із Росією один політик, що в минулому столітті стільки зробив для цього контакту (М.Драгоманов). Пропащий час – може сказати не тільки українець, але й поляк, бачучи, як у XVIII ст. близький духовний контакі із східнім сусідом нищив індивідуальність одного й другого.

“Пропащий час” – повинен сказати й москвин про XIX ст., коли політика Петербургу московськими руками знищувала чужі індивідуальності, а одночасно не дала висловитися й московській.

Для добра людства треба пам’ятати цей “пропащий час” всяких більш чи менш виразних асиміляцій. Вибух психічної “затисненої клітини” робить незвичайні шкоди, а негативна імпрегнація, що потім зостанеться, – це найбільша небезпека для розвою рас і народів.

Недарма мудрі раси – давніше елліни і римляни, тепер англосаксонці (а останньо й германи) підкреслюють свою нехіть до асимілювання.

Українська раса є островом серед сусідів. Це острів із власним життям, з власними святощами і вселюдськими цінностями. Чужі, накинені духовні цінности не мають ніякого значення. Та й не накинені цінности приймаються тільки по своїм часі спроби всередині раси. Злочином проти Провидіння і природи є втручання до чужого духовного життя.

Українська раса є острів, і в тому її вартість. Всі цінності людей міряє за своїми цінностями. Для українців найголовніший меридіян світу – це той, що проходить через Україну.

Перша найважливіша думка про Україну – це з погляду ззовні. Ніякі починання від внутрішніх подумів. Як можна говорити про живий організм, не окресливши його меж, не виділивши його з чужого оточення?

Нема іншої глибшої ідеї тепер, у часах тотальних воєн на знищення, як ідея расової солідарности. Дехто її пробує висміювати, як ліберальну ідею “згоди” XIX віку. Це неправда. Вік XIX не повернеться, його вказівки також. Можна й треба очищати сучасне українство від деяких решток цього віку, але треба дивитися і вперед. Там ждуть українців віки, скоріш подібні до XVII чи навіть VII. Довкола українців є тільки неукраїнці, чужі їм або ворожі. Ніяка з давніх ідей XIX ст. тепер не має сили.

Расова солідарність – це не з’їзд, не зібрання, не арифметична сума груп, це відчуття організму раси. Відчуття неекзальтоване, відчуття не як вибух, а як тривалість. Вибух ентузіязму був на місці 1917 p., тепер нема чого його повторювати. Тепер на першім місці – відчуття расового організму, постійно загроженого ззовні. Як оцінювати доцільність уживання груп і одиниць всередині раси? Тільки з погляду примату зовнішньої політики раси, тільки оцінюючи її здатність до безпеки і пружности в боротьбі.

Здатности раси до боротьби назовні – це важливіше, ніж усі генеральні й негенеральні ідеї раси. Це таке просте, як те, що сила й здоров’я людини є для неї важливіше від усіх теорій і наук оточення.

Сучасність працює, щоб українська раса була островом. Ніколи, може, за ціле існування української раси не було більшої ненависти і підозріння до кожного, хто має українську кров, як тепер. Це надзвичайно яскраве відділяння.

Розбуджені номадські первні чужинців є супротилежні агрикультурним українським первням. Іде боротьба в расовій площині, боротьба з породою. В цій боротьбі виразні прикмети обох сторін: на ворожу акцію відповідають українці видержкою груп, здатністю до укривання своєї ворожнечі. Десятиліттями вміють укривати свою ворожість українські одиниці (наприклад, Шумський, Скрипник, Гринько і їм подібні). Комплекс укривання для невправного ока зменшує не раз властиву силу українців. Однак це лиш звичайна нехіть українців до негрупового чину, і, як теорія показує, завжди в слушний час комплекс укривання є відкинений. Це не номади, що легко падають духом і змінюються.

Зате ця сама острівність раси вимагає упорядкування всередині раси. Порядкувати всередині раси! Але не на підставі якогось ідеального типу людини, скажімо, з часів Руссо (ліберали), чи людини-автомату з теорій Маркса (комуністи), чи навіть людини ліричного ніцшеанця (літературне державництво), не на підставі того, що хочеться мати, але того, що є. В кожнім українцеві є хоч відблиск здатности до суспільної будови. Метою ж будівничого лишень і може бути віднайдення цеї здатности, а не фантастичні “перевиховування”.

Отже, впорядкування того, що вже є біологічно в українцях, їх відвічних будівничих цінностей. Це є матеріал до впорядкування.

Багато треба буде ще і розпачі одиниць, і відданої праці груп, і жорстокого творення меж раси, щоб увесь цей матеріял висловити в неслухнянім людськім м’ясі, на твердій українській землі: Побачити новий український світ! Ця річ не для одиниці. Поколінь треба на те, щоб уміти поглянути на себе. Тепер є лиш одне певне: цей світ по ударах виросте ще сильніший, іще упорядкованіший, іще більший.


Націоналізм і індивідуалізм

Онацький, Євген

Кожна людина має в собі щось своє, оригінальне, неповторне, що відрізняє її від решти людей, навіть тої самої національності, навіть тої самої родини, і що творить з неї цілком відмінний психічний і фізичний образ, творить із неї «особу», або, кажучи латиною, індивіда. Але історія не знає ізольованих індивідів; насамперед сексуальний інстинкт, а потім і економічні потреби спонукають первісних людських істот до суспільного життя і тепер ні одна людина не з’являється на світ поза рамками тої чи іншої суспільності.

Дуже легко помітити, що економічні потреби організації праці приводять неминуче до встановлення залежності одних індивідів від інших, слабших від сильніших, бідніших від багатших. У давні часи ця економічна залежність доходила до форми цілковитого заперечення «особистості» в усіх, що належали до вищих класів людності: людина прирівнювалася до речі, яку можна було купити, продати, знищити за бажанням власника. Одна сильна індивідуальність вважала себе в праві розпоряджатися безконтрольно тисячами інших, слабких індивідів, які саме через слабкість — втрачали навіть право вважати себе за “людей”. Втрачали право, але, напевне, за людей себе вважати продовжували і людьми були. І не раз зі зброєю в руках, у кривавих повстаннях намагалися здобувати і «право» бути людьми, тобто, право не соромитися свого «я», своєї індивідуальності. Ціла історія людства виглядає, зрештою, як боротьба – з одного боку за звільнення людини від залежності від природи, а з другого боку – за звільнення людини від залежності від людини. Та якщо боротьба за звільнення людини від залежності від природи досягає великих успіхів, боротьба за звільнення людини від людини досягає успіхів лише відносних, бо саме життя в суспільстві з розвитком цивільного життя накладає на кожного члена суспільства щораз більше обов’язків щодо суспільства.
Уже Христос визнав за кожною індивідуальною людською душею безконечну вартість, але великі ідеї Христа настільки випереджали тодішню суспільну дійсність, що пройшли віки за віками, аж поки в свідомості християн ці ідеї стали діяти. І лише французька революція, проголосивши загальну рівність і братерство, спробувала була — але відкидаючи Христа — пристосувати до життя його ідею вартості кожного індивіда. Від французької революції з її лібералізмом і бере початок той «індивідуалізм», що так характеризує два останніх століття, забарвлюючи собою і літературу (згадати хоча би романтизм, байронізм і т.д.), і політично-економічне життя.
Але коли з одного боку літературно-філософський рух пішов у напрямі підвищення вартості психічних сил індивіда, прагнень до найбільшого їх розвитку, бодай коштом пригноблення решти індивідів, то в політично-суспільних рухах індивідуалістична тенденція приводила навпаки до зниження рівня окремих індивідів, до заперечення права одних індивідів розвиватися за кошт решти. Ось так із одного боку ми маємо Ґете, що у відчутті яскравої індивідуальності вбачав найвище щастя, або Ніцше з його жаданням піднести людину до щабля Над-людини і з його твердженням, що індивід є усе, а колектив – ніщо, або Іогана Мілера, з його мріями про чоловіка-бога; а з другого боку ми знаходимо атомістичну теорію суспільства демократичної доктрини, з її ідеалами загальної рівності, що приводить до нівеляції людських вартостей, і виливається в жахливу демагогію більшовизму і комунізму (що фактично приводить в логічному розвитку подій до цілковитого заперечення індивідуалізму). Для демократичного індивідуалізму людське суспільство є чисто механічним та атомістичним агрегатом. Кожна окрема людина є рівним кожній іншій людині атомом, що важить на терезах життя і влади рівно стільки, скільки й кожний інший. І саме тому в усякому демократично-ліберальному режимі важить не якість тої чи іншої особи, не вартість її психічних прикмет, які треба всемірно плекати і розвивати (згадайте притчу Христа про закопані в землю таланти), але лише кількість тих осіб. І відповідно до того, нація уявляється не як органічна цілість, де різні вартості розподіляються по ієрархічній драбині більшої корисності та відповідальності, але як проста сума, як число, без усякого органічного зв’язку, але з тягарем суми нарахованих одиниць. З цієї точки зору, наприклад, Українська Нація має право на шосте місце в Європі, бо нараховує… понад 40 мільйонів індивідів. Проте суворе життя не рахується з тими 40 мільйонами і відводить нам нині на банкеті націй одне з останніх мiсць! Бо кількість має в інтернаціональному житті свою вагу, але лише допоміжну, другорядну…
В такій кількісній масі одиниця, індивід є всім. Рівний всім іншим індивідам, він почуває себе «сам-собі-паном». Не з’єднаний з суспільством ніякими етичними обов’язками, він поводиться відповідно до своїх власних міркувань, інтересів і смаку. В момент національної небезпеки він проголошує свою нейтральність, виправдовуючись тим, що «його хата – з краю», і її ніхто не зачепить. Ціллю собі він ставить здобути якомога більших прав і звільнення від усіх обов’язків. Коли є можливість – він не платить податків, намагається обходити закони, хвалиться, коли йому пощастить провезти контрабанду, симулює хвороби, щоб ухилитися від військової служби, вимагає повної безконтрольності в його промислових і торговельних операціях. «Моя» ініціятива, «мої» гроші, «мій» крам, «моє» підприємство – хочу продам, хочу закрию, хочу подарую, а державі, суспільству, нації до того всього — зась!
Країною найбільш безпардонного індивідуалізму (і лібералізму, і так званої «демократії») останніми десятиліттями стали Північні Штати Америки, де запанувало досить вульгарне гасло: — Mind your own business — «не совай носа до чужих справ». Дійшло до того, що займатися політикою чи взагалі громадськими справами («совати ніс до чужих справ») почали вважати в Америці за непристойну річ для порядної людини. Порядна людина повинна була присвячувати себе комерції чи промисловості, взагалі власному бізнесові, залишаючи політику касті професіоналів, що дивилися на свою діяльність теж як на своєрідний «бізнес», в якому йшла торгівля голосами за відповідні послуги. Як наслідок — з одного боку буйний розквіт бутлегерства (підпільної торгівлі спиртним під час дії сухого закону в США, – А.К.), рекетирства й іншого бандитизму (з окремою спеціалізацією – грабування і звільнення за відповідний викуп багатих людей та дітей), що витворило справді злочинну державу в державі, а з другого боку — безприкладна концентрація капіталів у руках кількох привілейованих фінансистів та промисловців, що так само витворювали свою державу в державі, і прагнули до повної механізації та автоматизації суспільства. Саме в Америці за останні десятиліття гасла демократичного лібералізму привели з одного боку до непомірного розквіту індивідуалізму та появи небагатьох (бодай щодо антисуспільної діяльності) справді «над-людей», а з другого боку — до нового заперечення вартості індивідуальності — в раціоналізації промисловості, де індивід став звичайним приладом, інструментом, річчю, без особистості і вираження. Ніхто не думає заперечувати важливості машин у еволюції людства, але не можна допускати, щоби ця важливість машин оберталася на шкоду цілій масі робітництва, яке має бути дисциплінованим, але не механізованим, має бути точним у своїй діяльності, але не автоматичним, повинно зберігати людський образ, і не допускати до того, щоби тиранія машин нищила гідність і радість праці.
Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльності добро цілої нації, пам’ятає, що стан цілого залежить від стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про якнайбільший розвиток індивідуальних прикмет і окремих індивідів, і окремих індивідуалізованих груп. Індивіди, що складають націю, не можуть ніколи доходити до рівня засобу, вони завжди мають залишатися ціллю, щодо якої держава, суспільство в цілому має свої обов’язки. І саме тому, наприклад, в Італії, з приходом до влади італійського націоналізму (відомого під назвою фашизму), італійська держава взяла назву етичної держави, тобто держави, що не залишається байдужою до життя нації та індивідів, що її складають, але має щодо них свої етичні обов’язки, дбає про їх виховання (не лише про освіту!), про різноманітний розвиток усіх індивідуальних вартостей. Але, з другого боку і індивід має обов’язок жертвувати всім — навіть власним життям для нації. І тут нема ніякої суперечності. Почуття самопосвяти для нації, яке помітне в кращих її членів, лише підкреслює те споріднення індивіда з нацією, при якому індивід, ризикуючи для нації, жертвує собою не для якоїсь чужої, відмінної від нього істоти, але для того, що є в нього найдорожче, найкраще, найшляхетніше, найвище. Бо ідеали нації є його ідеалами, болі нації є його болями, тріумф нації є його тріумфом. І якщо сильна людина взагалі ніколи не вагається ризикувати життям для досягнення своїх партикулярних ідеалів, то тим менше буде вона вагатися ризикувати своїм життям задля досягнення тих її ідеалів, що поділяють їх разом із нею мільйони споріднених душ.
Бо нація, як казав Адам Мілер, є одною великою цілістю, одною великою індивідуальністю. Вона не є, як це думав Руссо і з ним усі демократи, агрегат індивідів, що існують одні біля одних на визначеній території у визначений момент. Вона є органічною цілістю, що сформувалася шляхом довгої низки поколінь. Бо кожний індивід є в дійсності продуктом не лише своїх безпосередніх родичів, але також цілої нації, себто, цілої низки предків. І не дурно французький соціолог Лебон писав, що: «Всі мешканці одної і тої самої місцевості, одної і тої самої провінції неминуче мають спільних предків, вимішаних із тої самої глини, викарбуваних у тих самих формах, зв’язаних одним і тим самим довжелезним ланцюгом, у якому вони є лише останніми ланками. Ми є одночасно діти наших батька-матері і нашої нації. І це не лише почуття, але це також — фізіологія і спадковість, що роблять із нашої батьківщини для нас другу мати…» І саме тому наш великий Шевченко присвятив своє чудове «Посланіє» — «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм» — єднаючи їх всіх в одну спіритуальну цілість, в одну націю.
А втім, якщо не мати вихідної точки з такої спіритуальної цілості, годі втекти від руйнівного матеріалізму: індивід усе буде проти індивіда, клас все – проти класу, і боротьба – боротьба за всяку ціну! – буде останнім критерієм. Кожне панування буде виключним та насильним, кожна ієрархія буде позбавлена будь-якого етичного змісту. Про соціальне становище і владу кожного вирішувтиме в основному гріш, не те, хто чим є, але те, скільки хто має. На базі індивідуальної рівності зникає всяка градація психічних якостей, і демократія неминуче перетворюється — як це ми бачимо найвиразніше в Америці — в плутократію.
Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, дивиться на речі лише з точки погляду тої окремої особи, і тим самим приводить у моралі – до егоїзму (з усіма його утилітаристичними, гедоністичними, макіавелістичними та іншими варіянтами); в політиці – до лібералізму (щоби індивід мав якнайбільшу свободу) і до демократії (щоб ніхто не був більшим за іншого); і нарешті – до анархії, тобто, руйнування всякого державного зв’язку.
Націоналізм, виходячи з цілості, а не з індивіда, приводить навпаки: в моралі — до жертвенності і самопосвяти; а в політиці до справжньої організації, через поєднання індивідів тою ідеєю цілості. І якщо соціалізм висуває концепцію, де колективові (не нації) надається виключне значення, а індивідуалізм навпаки — те виключне значення надає індивідам, то націоналізм заперечує крайності одної і другої теорії, і твердить, що без нації не може бути розвитку індивідуальностей, а без розвитку індивідуальностей не може бути розвитку нації. Розвиток національної свідомості, що примушує людину час від часу до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомості, але навпаки – ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для розвитку національної свідомості. Бо лише свідомі своєї індивідуальної гідності індивіди можуть мати і усвідомлення національної гідності; не дурно писав В. Соловйов, що «головне нещастя Росії полягало в нерозвиненості особистості, тобто, в слабкому розвитку колективного, громадського чуття, бо між цими елементами є відносини пропорційності: при придушенні особистості твориться з людей не суспільність, а отара…» Але, з другого боку, цей розвиток особистості не повинен іти на шкоду цілого суспільства, бо інакше постає сваволя і анархія.
Отже висновок: український націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає безконтрольну гру невгамовних егоїзмів і хижацьких апетитів. Але має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає гармонійний різноманітний розвиток психічних вартостей людської особистості і спричинюєтъся до збагачення якісної сили цілої нації. Націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає намагання індивідів звільнитися від обов’язків щодо суспільства і нації. Націоналізм має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає намагання індивідів дбати про якнайкраще виконання своїх обов’язків стосовно суспільства і нації, що є можливим лише при постійній праці над зростанням і розвитком індивідуальних вартостей.

Розбудова Нації. – Прага. – липень-серпень 1933 року. – с. 161-165


Соціал-націоналізм та філософія економіки

Іллєнко, Андрій

Вступне слово

Робота, яку ви зараз читаєте, постала як результат тривалих міркувань на різноманітні теми – про основи соціал-націоналізму, економічну та соціальну сторону соціал-націоналізму, про корінну різницю між соціал-націоналізмом і соціалізмом.

Ця робота є спробою визначення ставлення соціал-націоналізму до економічної сфери життя суспільства. У процесі розгортання цієї теми здійснюється огляд основ самого соціал-націоналізму та його корінної відмінності від інших ідеологій, перш за все від соціалізму. Адже тема соціалізму сьогодні викликає в українському правому русі як дослідницьку цікавість, так і нічим не виправдане захоплення.

Сьогодні постала очевидна необхідність системного викладу економічної доктрини соціал-націоналізму. Я не претендую на деталізоване розкриття нюансів економічних процесів (що й не є завданням цієї роботи), натомість я пропоную філософський аналіз економіки, який здійснюється з позицій ідеології соціал-націоналізму. Саме на цих глибинних засадах треба будувати кожну конкретну економічну (як і будь-яку іншу) програму дій, інакше вона буде всього лише кон’юнктурним набором тез без внутрішньої логіки і без єдиної стратегічної мети, визначеною світоглядом.

Я не претендую на вичерпність розкриття заявленої теми в цій праці, так само і не заявляю, що викладені нижче думки є абсолютною істиною соціал-націоналізму. Хай кожен робить свої висновки, а я своєю роботою перш за все хочу в чомусь розпочати, в чомусь продовжити, а в чомусь і завершити дискусію.

І

Що таке філософія економіки?

Сьогодення вимагає від нас, соціал-націоналістів, дати чіткі й категоричні відповіді на запитання про нашу філософію економіки.

Що слід розуміти під філософією економіки? Філософія економіки – це фундаментальні уявлення про сутність економічної сфери буття суспільства та її взаємозв’язок з іншими сферами такого буття. Метою філософії економіки є такий погляд на економічну сферу буття, який би здійснювався не зсередини самої економічної системи, а підносився би над нею, розглядав би її з точки зору всієї повноти людського буття та абсолютних цінностей.

Економічна теорія часто грішить своєю обмеженістю та замкненістю на власній, специфічно економічній та утилітарній логіці, до того ж йдучи за домінуючими сьогодні ліберальними догмами, які подаються нам як “істинні” закони економічної системи суспільства.

Тому очевидно, що ідеологія соціал-націоналізму, яка висуває вимогу цілковитого переродження національного буття, не може задовольнятися лише кон`юнктурними стереотипами та копирсанням у нюансах, допоки не вирішено принципове питання, а саме – який економічний лад соціал-націоналізм вважає правильним та справедливим, який би найбільше сприяв всебічному розвитку нації? Іншими словами, якою є філософія економіки соціал-націоналізму?

Що таке економіка?

Економіка – це сфера суспільного буття, де здійснюється виробництво і розподіл усього, що може бути виміряно кількісно і піддано обміну. Тобто, економіка – це царство кількості. Кількість постає як основа категорія і одночасно як основний метод економічного життя, адже вона дає можливість здійснювати обміни вироблених благ.

Те, що виробляється економікою, ми не можемо вичерпати означенням “матеріальні блага”, бо вона може виробляти і нематеріальні предмети, які також мають відповідну вартість і можуть бути обміняні.

Обмін – це ключова економічна дія, яка виходить з кількісної природи економіки та полягає у тому, що вартість предмета формується лише у його співвідношенні з іншими предметами. Здатність предмета до обміну і можливість такого обміну забезпечує можливість належності його до економічної сфери.

Співвідношення економіки з іншими сферами суспільного життя.

Політика і економіка. “Економізація життя”.

Отже, економіка – це сфера, яка відображає кількісний вимір людського буття. Її метою є матеріальне забезпечення існування суспільства і нормальною є ситуація, коли вона обмежується саме цією функцією і не перетворюється на тотальну домінанту всього людського буття.

Найбільш ворожі до соціал-націоналізму ідеології – лібералізм, соціалізм і комунізм – визначають економічну сферу життя провідною і такою, яка формує всі інші. В цьому проявляється матеріалістична сутність цих ідеологій – усі вони вважають базисом суспільного життя та всієї історії економіку, яка є царством кількості і сферою забезпечення існування матерії.

Відповідно до матеріалістичних концепцій, економіка є первинною щодо усіх інших сфер суспільного життя. Цим твердженням матеріалізм піднімає все з ніг на голову, зводячи людину до “економічної істоти”, єдиним рушієм життя якої є шлунок. Так само історія є нічим іншим, як розвитком “мислячої матерії”, яка рухається згідно з “економічними законами”.

Насправді ж важливість економічної сфери життя суспільства ніхто не збирається заперечувати – це було б повним абсурдом. Більше того, нехтування економікою як чимось “низьким” призводить до того, що ця сфера віддається на відкуп найогиднішим паразитарним спільнотам, які потім поширюють свою владу на все суспільство.

Позиція соціал-націоналізму полягає у тому, що між усіма сферами життя суспільства існує нерозривний взаємозв’язок, який особливо чітко проглядається на прикладі політики й економіки. Матеріалісти так само посилаються на цю пару “політика-економіка” і намагаються довести, що політика є нічим іншим, як породженням економіки і її заручницею, яка завжди буде рухатися лише в тому руслі, яке їй задаватимуть гроші.

Політика – це сфера духу. Це сфера, в якій ми найчіткіше можемо спостерігати боротьбу ідей, саме під кутом зору політики ідеї набирають чітких форм і ми легко побачимо контраст, який вони між собою можуть утворювати. Основною, визначальною рисою політики є її вольова природа. Політичні відносини – це вольові відносини. Таким чином, політика – це вольове впровадження в життя ідей, яке має на меті упорядкування суспільного життя, соціальну та національну справедливість. Політика – це перемога духу над матерією, це живе свідчення того, що в основі суспільного життя лежить ідея, яка й упорядковує хаос неполітичного життя.

Економіка повинна бути полем здійснення політики. Так само як ідея впорядковує матерію, так і політика впорядковує і підкоряє собі економіку, використовуючи її за природнім призначенням – як інструмент впровадження своєї волі в життя, як сферу забезпечення матеріального існування людей.

У відношенні “політика-економіка” проявляється не тільки відношення “ідея-матерія”, але і “якість-кількість”. Якість – це характеристика політики, так само як кількість – характеристика економіки. Політика має справу з ідеями і волею, із сутностями, які неможливо виміряти кількісно. Єдиний критерій для цих сутностей – це якість.

Характерною ознакою сучасної епохи є те, що вона пішла набагато далі ніж теоретичні побудови економічного детермінізму, де економіці відводилася роль “базису”, але всі інші сфери суспільного буття хоч і виступали її породженнями, все-таки зберігали відносну внутрішню особливість як “надбудови”. Те ж, що ми спостерігаємо сьогодні – це тотальна “економізація” всього людського буття. На зміну людині політичній приходить людина економічна, яка повністю належить до царства кількості і всю повноту буття якої зведено до механічних функцій виробника і споживача. Економіка повністю замінює собою всі інші сфери суспільного життя, економічні принципи і методи стають принципами для всіх сфер життя. Взяти хоча б тотальну комерціоналізацію мистецтва, спорту, шлюбу і т.д., екстраполяцію економічних понять та дисциплін у неекономічні сфери: “політичний ринок”, “політичний маркетинг”, “особистий капітал” і т.д.

Політика сьогодні, як мріяли про це ідеологи матеріалізму, дійсно стала служкою економіки. І проявляється на усіх рівнях: від втрати політикою свого ідейного наповнення до тотальної влади грошей, плутократії і корупції.

Отже, соціал-націоналізм розглядає економіку як необхідну умову існування суспільства, але вважає правильним і справедливим стан, за якого економіка підпорядковується політиці, так само, як матерія підпорядковується ідеї, як наше тіло підпорядковується нашому розуму і душі. Економічна сфера має бути обмежена своїми природними рамками, експансія економіки в політику, мораль, мистецтво, релігію має бути зупинена. І саме домінація політики над економікою здатна це забезпечити. Тільки подолавши “людину економічну” ми зможемо подолати кризу сучасності, яка загрожує повним виродженням людства і глобальною катастрофою.

Економічна епоха – витоки та необхідність її подолання. Капіталізм.

Як вже було зазначено вище, ми живемо в економічну епоху, епоху тотальної домінації економіки. Де витоки цієї епохи і що призвело до її появи?

Економіка супроводжувала суспільне життя в усі часи. Але тільки в останні 200-300 років вона стає Альфою і Омегою всього людського буття. Очевидно, що цей етап збігається з появою капіталізму, який зараз ліберальна теорія часто замінює поняттям “ринку”. Не будемо заглиблюватись у штучні термінологічні дискусії, натомість зупинимося на сутності цього явища.

Ми не зрозуміємо що таке капіталізм, якщо будемо трактувати його як всього лише один з варіантів економічного ладу. Капіталізм – це більше ніж економічний лад, це – епоха тотального панування економіки у людському бутті. Основний ресурс цієї економічної влади визначений у самій назві цього явища – капітал. Капітал, всесильний, всюдисущий і при цьому замкнений на собі, єдиною метою якого є безмежне і полишене жодного сенсу накопичення самого себе.

Домінація капіталу над суспільствами набирає конкретних соціальних і національних форм, конкретизуючись у спільнотах, які й здійснюють безпосередньо диктат капіталу.

Як результат – капіталізм робить все людство заручником абсурдного і сліпого апетиту капіталу, який сьогодні виходить на фінішну пряму свого божевільного бенкету у вигляді глобалізації, знищуючи нації та держави, змішуючи раси та перетворюючи людей на відірваних від Крові і Ґрунту батарейок, які ведуть жалюгідне анонімне споживацьке існування.

Логічний наслідок подальшого розвитку економічної епохи, тобто капіталізму, – глобальна екологічна катастрофа, яка проявиться як у знищенні людських етнічностей і повній деградації роду людського, так і в неспроможності природи подолати наслідки супер-експлутації з-боку капіталу.

Лібералізм, соціалізм і комунізм як породження капіталізму

Капіталізм як епоха домінації економіки в людському бутті призводить до того, що політична сфера життя визначається економічною логікою. У філософії це призводить до тріумфу матеріалізму, який як ніколи зміцнив свої позиції саме в добу капіталізму. В політиці ж це призводить до появи ідеологій, які є наслідком панування тіла над розумом і душею, матерії над духом, вертливості торгаша над честю воїна.

Першою з таких ідеологій і повністю домінуючою на сьогоднішній день є лібералізм. Лібералізм – це ідеологія, яка абсолютизує абстрактного, анаціонального, відірваного від соціального контексту індивіда – ідеальну “батарейку” для капіталістичної системи. У капіталістичній сутності лібералізму нема ніяких сумнівів – він виникає одночасно з початком епохи тотальної економічної домінації і з самого початку є найбільшим апологетом капіталізму. У своєму економізмі лібералізм прагне повністю підкорити “економічній раціональності” усі сфери людського буття. Сьогодні лібералізм – це вже навіть не ідеологія в традиційному розумінні цього поняття, а мета-ідеологія, прийняття основних постулатів якої є умовою самої участі у сучасній “великій політиці”.

Корені соціалізму так само лежать у зародках капіталістичної доби. Капіталістичну спрямованість соціалізму повністю викриває його матеріалістична установка і віра у всесильність економічних процесів. Домарксистська традиція соціалізму вже несе в собі ті зародки, які розвинуться у теорії Маркса: класовість, зрівнялівка, тотальна уніфікація людського життя, антитрадиціоналізм, антидержавництво, нехтування національним началом, віра в “кінець історії”, абсолютизація економічної сфери. Соціалізм не пропонує відмовитися від тотальної домінації економіки, він лише прагне змінити структуру цього “економічного суспільства”, змістивши акцент з ліберального індивіда на соціальний клас, однаково нехтуючи нацією. Але фактично, через аморфність концепту соціального класу та його тимчасовість (адже клас – це наслідок несправедливості, а не вічна категорія, як нація), в центрі уваги соціалізму опиняється знову ж таки індивід, як і у лібералізмі.

Комунізм є нічим іншим, як доведеним до логічних висновків соціалізмом, помноженим на крайню політичну пристрасть. В ньому матеріалізм, антинаціоналізм і економічний детермінізм досягнули свого крайнього виразу. Комунізм на практиці означає капіталізм, тобто диктат економіки над усім людським життям, в його найжахливішій формі, за якого експлуатація, відчуження і нищення національного буття досягають пікових форм.

Таким чином, і лібералізм, і соціалізм, і комунізм є породженням капіталізму, влади економіки над політикою і рештою сфер життя. Всі вони є однаково матеріалістичними, антинаціональними і економістичними доктринами, які ведуть людство до загибелі. На сьогоднішньому етапі в авангарді цього смертоносного наступу є лібералізм, який став абсолютним ідеологічним гегемоном сучасності.

ІІ

Подолання економічної епохи – капіталізму

Отже, після загального огляду таких понять як філософія економіки, економіка, політика, капіталізм, лібералізм, соціалізм, комунізм, після розгляду взаємозв’язків між економікою і рештою сфер суспільного життя, особливо з політикою, після оцінки причин кризи сучасності та економістичної сутності сьогоднішньої епохи можна перейти до розгляду нинішнього стану філософії економіки в соціал-націоналізмі та відповісти на ключове питання – якою має бути філософія економіки соціал-націоналізму?

Перша і корінна позиція філософії економіки соціал-націоналізму – це подолання епохи тотальної домінації економіки над рештою сфер життя, тобто подолання капіталізму.

Соціал-націоналізм має повернути політиці первинність у суспільному житті, тим самим поставивши економіку в залежність від неї. Це – перша умова подолання капіталізму.

Подолання капіталізму полягає у підкоренні економіки людською волею, поставленні її на службу нації, а не на погибель їй. Процес підкорення економіки політиці неодмінно має супроводжуватися звільненням моралі, релігії, мистецтва, спорту, міжстатевих і сімейних стосунків і т.д. від тотального панування економіки.

Економіці має бути відведене суворо окреслене політикою, релігією і мораллю місце у суспільному житті, за рамки якого вона не зможе вийти. Економіці не можна дозволяти діяти подібно до ракової пухлини, яка поглинає весь організм, тобто економіці не можна дозволяти ставати капіталізмом. Основний запобіжник від цього – політична воля.

Припинення гегемонії економіки у людському бутті означає кінець капіталізму, а значить – відвернення глобальної катастрофи і повернення людства до природних форм свого буття.

Економічна система соціал-націоналізму

Якщо перше і найголовніше зроблено – ліквідовано гегемонію капіталу і відведено економіці її локальне місце в суспільному житті, то постає питання про те, якою має бути внутрішня природа економічної системи з точки зору соціал-націоналізму.

Соціал-націоналізм у своїх філософських, політичних та економічних побудовах стоїть на засадах соціальної та національної справедливості. Головною цінністю соціал-націоналізму є нація, як вічна кровно-духовна спільнота.

Відповідно, економічна система соціал-націоналістичного суспільства – це обмежена і контрольована політикою, мораллю, мистецтвом та релігією, а перш за все державною владою, сфера національного буття, де здійснюється виробництво і розподіл усього, що може бути виміряно кількісно і піддано обміну, яка повинна забезпечувати матеріальну сторону існування нації, забезпечувати її всебічний розвиток та збільшувати її силу.

Економіка, як і економічний розвиток, ніколи не може бути самоціллю. Самоціллю завжди є велич та сила нації, а економіка – це лише один з інструментів досягнення цієї величі та сили. Економіка завжди має існувати для чогось, вона завжди засіб, але ніколи не мета. Економіка без впорядкування політикою подібна до тіла без розуму і свободної волі – а тіло без розуму і свободної волі – це тіло тварини, але аж ніяк не розумної та вільної істоти – людини.

Економічна система соціал-націоналістичного суспільства має ґрунтуватися на трьох основоположних принципах її організації – принципі праці, принципі сильної держави, принципі неможливості конвертації економічного капіталу у неекономічний.

Принцип праці

Праця – це метод створення суспільних благ. Праця, на відміну від творчості, не може вважатися самоціллю і діяльністю, яка завжди покликана реалізувати духовні прагнення людини. Праця – це шлях до задоволення економічних потреб нації і конкретної людини.

Як і все, що має стосунок до економічної сфери життя суспільства, праця не є самоціллю, а повинна бути засобом досягнення мети, яка лежить поза економічною сферою. Тільки в такому разі праця постає не просто замкненим колом відчуження від власних продуктів або шляхом до абсурдного накопичення капіталу заради самого факту цього накопичення, а перетворюється на могутній етичний принцип організації суспільства, на мірило справедливості та дію, яка наближає людину і всю націю до тріумфальної перемоги національного духу, великої альтруїстичної мети.

Праця як етичний принцип виявляється у тому, що жоден громадянин соціал-націоналістичного суспільства не може не працювати. Праця в соціал-націоналістичному суспільстві – це умова переходу до громадянського стану. Той, хто може працювати, але не працює – є соціальним паразитом і не може бути повноправним громадянином, бо він не вносить своєї долі у спільний національний казан, не докладає своїх зусиль до досягнення спільної національної мети. Тому абсурдною і вкрай шкідливою є ситуація, коли такий індивід отримуватиме щось із цього спільного казана.

Етичний обов’язок перед нацією не варто вульгарно зводити до фізичної праці – ним є усіляка праця з вироблення економічних благ, а також творчість.

Лихварство, а також будь-який прибуток, отриманий не через працю – є соціальним паразитуванням. Подібна злочинна практика не повинна мати місця у соціал-націоналістичному суспільстві, яке захищає і надає широкі права всім працюючим людям, незалежно від сфери їх праці чи їх соціального походження. Але соціальний паразитизм, будь то огидне жирування фінансових спекулянтів чи існування ледарів за рахунок соціальних виплат, має бути викоренений як шкідливе у всіх відношеннях явище.

Праця, як мірило соціальної справедливості, тісно пов’язане із принципом сродності та питанням про елітаризм і егалітаризм, тому для пояснення цього зв’язку необхідно спочатку розібратись у питанні про соціальну рівність чи нерівність.

Між людьми немає рівності. Це фундаментальне твердження соціал-націоналізму у соціальній сфері. Ні природа, ні дух не знають рівності. Рівності немає ні між націями, ні між людьми. Всі люди народжуються з різними задатками, формуються в різних середовищах, мають різні інтереси, схильності, різний рівень фізичного, інтелектуального, духовного розвитку. Утопія абсолютної рівності призводить до задурманення людського розуму і духу та до величезних соціальних катастроф, до огидної зрівнялівки, коли великий вчений ставиться на одну дошку з повією, а ветеран війни – з ледарем і боягузом. У твердженні про нерівність людей немає нічого “антилюдського”, більше того, це і є наслідок розуміння сутності людського буття, це повага до законів природи і духу, це прагнення ще більш возвеличити найкраще і дати шанс на виправлення гіршому, чітко окресливши його. Це можливість називати зло – злом, і не урівнювати його у правах з добром. Кінець кінцем, це елементарна логіка життя, яке не знає одноманітності та рівності в усьому. Життя, яке кожну мить доводить нам, що ми живемо у світі вічної боротьби, де тільки сила і розум дають нам можливість перемагати.

У рамках національної спільноти соціал-націоналізм не дає перейти здоровій конкуренції між людьми в усіх сферах у взаємне поборювання і війну всіх проти всіх, шляхом впровадження справедливої соціальної політики та спрямовування людської енергії на боротьбу за великі загальнонаціональні цілі.

Нерівність, однак, ніяк не може слугувати для виправдання соціального паразитування. Навпаки, саме визнання того, що люди різняться своїми якостями, спонукає до створення такого ладу, де б місце людини у суспільній ієрархії визначалося її позитивними, корисними для нації якостями.

Соціал-націоналісти є елітаристами, які на противагу егалітарним ідеологіям лібералізму, соціалізму і комунізму будують такий лад, за якого нацією керує національна еліта – кращі з кращих, обрані з усіх соціальних верств нації люди, які завдячують своєму високому становищу не своєму походженню чи грошам, а виключно елітарним якостям: волі, розуму, альтруїзму, відповідальності, мужності.

Лібералізм, соціалізм і комунізм натомість будують егалітарну утопію в теорії і огидну плутократію, владу найгірших і найцинічніших – на практиці.

Нерівність між людьми проявляється у принципі сродності праці, традиційному для європейської філософії, в Україні найбільш розвинутим Григорієм Сковородою. Сродність праці означає, що кожна людина має працювати у тій галузі і займати те місце у суспільній ієрархії, яке найбільше відповідає її природним задаткам і набутим здібностям.

Соціал-націоналістичне суспільство повинно гарантувати кожній людині можливість займатися тією справою, яка є сродною для неї, в той самий час блокуючи доступ людей невідповідних якостей до тих галузей суспільства, які вимагають особливо розвинутих позитивних якостей.

Принцип сродності, відомий ще від стародавньої філософії і будучи базовим для суспільної організації суспільств традиційного типу, потребує нового народження. Хаос сьогоднішнього соціального ладу має бути підпорядкований розумній та справедливій суспільній організації.

Впровадження принципу сродності праці досягається через всеохоплюючу систему виховання і освіти, яка покликана виявляти здібних людей ще на самих ранніх етапах соціалізації і одразу спрямовувати їх подальший розвиток.

Соціальна справедливість реалізується через сродність праці і через справедливий розподіл суспільних благ між працюючими людьми. Розподіл плодів економічної діяльності має здійснюватися згідно єдиного критерію – ступеню вкладу праці людини в загальнонаціональний розвиток. Очевидно, що виявити цінність праці людини можна лише у порівнянні із цінністю праці інших людей.

У соціал-націоналістичному суспільстві праця будь-якої людини буде шануватися. Але очевидно, що праця двірника не може бути оцінена на одному рівні з працею фізика-ядерщика, праця продавця в кіоску – з працею шахтаря, праця парикмахера – з працею командира підводного човна, праця офіціанта – з працею підприємця, який сам веде управління своєю фірмою, а праця естрадного співака – з працею хірурга-кардіолога. Це правильно і справедливо. На те і існує об’єктивна нерівність у суспільстві, аби праця і зусилля кожного були оцінені відповідно і спонукали людей до постійного особистого зростання. Але нерівність ця проявляється в об’єктивній і закономірній оцінці суспільної користі праці, але не у зневазі до менш освічених чи менш суспільно активних людей. Навпаки, покликання і завдання еліти нації – вести за собою решту і підтягувати її до свого рівня.

Абсолютизація принципу праці в економічній системі соціал-націоналізму знімає питання про класовість суспільства і стверджує безкласовість соціал-націоналістичного суспільства, соціальна структура якого складається не з антагоністичних класів, а з усіх працюючих верств нації, які представляють свої соціально-економічні інтереси в рамках держави та у формах громадського самоуправління, в тому числі через можливість участі працівників у безпосередньому розподілі доходів їх підприємства.

Якщо умовою переходу до громадянського стану за соціал-націоналізму є суспільно корисна праця то, як вже було сказано вище, соціальні паразити опиняються поза суспільством. Таким чином, не буде існувати соціальних верств, які паразитують на інших і не займаються суспільно-корисною працею.

З принципу праці випливає обґрунтування приватної власності. Приватна власність – це природна потреба людини, позбувати якої її можуть лише ті ідеології і режими, які прагнуть експлуатувати її безмежно. Приватна власність – це логічна і справедлива винагорода людини за її суспільно-корисну працю. Застереження ж полягає в тому, що якщо приватна власність набута шахрайським, несправедливим шляхом, шляхом нетрудових прибутків, то такою вона вважатися не може. Приватна власність – це не прикриття для соціальних паразитів, а наслідок суспільно-корисної праці людей, які є її повноправними власниками.

Що ж до самого концепту “суспільного класу”, то варто взагалі відкинути цю антинаціональну отруту на смітник збанкрутілих ідей. Теорія поділу суспільства на класи виходить з того, що первинною і абсолютно домінуючою сферою людського життя визнається економічна сфера. Про згубні наслідки такого підходу вже було сказано вище. Характерно, що в докапіталістичну добу філософи, які досліджували людське суспільство, виділяли великі групи людей в суспільстві не за економічним критерієм, а за критерієм їх сродності. А в час тотального панування економіки такий підхід було замінено поділом людей виключно за економічними характеристиками, які стають системноутворюючими і визначальними щодо всіх рис і якостей особистості.

Принцип сродності виходить з того, що людина реалізує себе як особистість в світі через здійснення ідеї, яка дається їй через її здібності і нахили. Тобто в основі поділу людей за принципом сродності лежить ідея, а в основі поділу людей на класи – їх суто економічна функція, ніяк не пов’язана з їх буттєвим призначенням.

Теорія класів зазнала краху хоча б з тої простої причини, що сьогодні класів як великих соціальних груп з характерною їм свідомістю і типом економічної діяльності просто не існує. Є лише працююча більшість і паразитуюча меншість, і це паразитування зумовлено конкретними психічними, соціальними і національними характеристиками, а не абстрактною “класовою” природою.

Класова теорія дробить націю і нацьковує одні її частини проти інших. Замість того, щоб чітко окреслити коло соціальних паразитів, як це робить соціал-націоналізм, класова теорія абсолютизує роль так званого пролетаріату, а майже всі інші суспільно-корисні верстви – від селян до дрібних і середніх підприємців, які працюють у поті чола, зараховує у ворогів та експлуататорів.

Соціал-націоналізм чітко заявляє – нація є неподільною і вічною кровно-духовною спільнотою, а її соціальну структуру становлять усі працюючі, суспільно-корисні верстви – робітники, селяни, дрібні і середні підприємці, служителі традиційних релігійних культів, державні службовці, науковці, військові, працівники мистецької сфери і т.д. Соціальні паразити – олігархи, лихварі, орендарі, фінансові спекулянти, кримінальні і десоціалізовані елементи не є частиною соціальної структури нації і виводяться за межі громадянства соціал-націоналістичного суспільства.

Принцип сильної держави

Як вже неодноразово наголошувалося вище, економіка має бути залежною від політики. На практиці це має виявлятися в існуванні потужної соціал-націоналістичної держави, яка б локалізувала економічну сферу життя і здійснювала над нею систематичний контроль і регулювання.

Очевидним сьогодні є те, що ліберальні теорії про необхідність “абсолютно вільного ринку” і мінімального втручання (а то й повного невтручання) держави в економіку зазнали повного краху. З надією хоч якось захиститися від наслідків економічної кризи уряди багатьох країн намагаються відродити атрофовані лібералізмом державні механізми регулювання економіки. Але безглуздість і навіть злочинність таких дій вражає – основна державна підтримка йде на додаткове фінансування банківської системи, яка і є головною причиною кризи. Замість того, щоб кинути всі зусилля держави на ліквідацію паразитарної системи фінансової спекуляції, вона тільки підживлює її все новими і новими, відірваними від працюючих громадян, грошима. Але це закономірно, бо подолати капіталізм і фінансову спекуляцію здатні не наскрізь зогнилі ліберально-соціалістичні уряди, які є його прислугою, а лише могутня соціал-націоналістична держава, народжена в процесі національної революції.

Отже, соціал-націоналістична держава має використовувати усі доступні їй методи для впорядкування економіки і підпорядкування її інтересам нації. У час, коли глобалізація вже, здавалося б, остаточно похитнула силу держави, саме сподівання на відновлення державою свого авторитету і сили дають надію на те, що капіталізм буде подолано.

Держава має відновити свою власність над стратегічними галузями (такими як енергетична, транспортна, інформаційна) та підприємствами, які мають стати матеріальним втіленням державної економічної могутності та забезпечити її здатність тримати економічні процеси під своїм контролем. Також державна власність на стратегічні галузі економіки і великі підприємства означатиме неможливість надмірної концентрації економічних ресурсів у приватних руках, тобто олігархії. Олігархія, яка втілюється саме через захоплення великої промисловості і “кровоносних систем” економіки (наприклад, енергетичної, інформаційної чи транспортної), за таких умов стає неможливою і економіка починає працювати не на хижацький апетит капіталу, а на національний інтерес. Соціал-націоналістична держава має знищити лихварство, як порочну суспільну практику, яка знищує людей як матеріально, так і морально.

Тут треба окремо зупинитися на необхідності знищення ліберальної вигадки про “неефективність” державного управління підприємствами. Величезна кількість великих підприємств в Україні, які злочинно були за копійки віддані олігархам, приносили в бюджет реальні прибутки.

Аргумент, який доводить, що керівник державного підприємства часто має меншу мотивацію до покращення економічних показників, аніж власник приватного підприємства, звичайно, має певне раціональне зерно. Але тільки в тому випадку, якщо прибутки керівництва і трудового колективу державного підприємства ніяким чином не залежать від якості праці цього керівництва і колективу. Якщо б така залежність існувала, особливо якщо б вона була б забезпечена безпосередньою участю кожного робітника чи службовця у розподілі прибутків підприємства, то питання про недостатню мотивацію було б зняте.

Більше того, якщо власник підприємства є паразитом, який це підприємство не створював, а отримав за копійки а то і взагалі невідомо який шляхом, наймає на підприємство “менеджерів”, а сам нічого не робить і жирує на не ним зароблені гроші, то чи можемо ми в такому випадку стверджувати, що такий стан речей є справедливим, а цей, з дозволу сказати, “підприємець”, має не те що мотивацію, а взагалі хоч якесь уявлення про пріоритетні напрями розвитку підприємства і про потреби трудового колективу? Очевидно, що в такому разі йдеться про паразитування, яке не може бути ані продуктивним для суспільства, ані спричиняти будь-який розвиток.

Але у випадку, якщо власник підприємства одночасно є його реальним керівником, якщо він працює на постійне вдосконалення його роботи і дослухається до думок і прагнень своїх підлеглих, то очевидно, що він не тільки матиме і чіткий план розвитку своєї справи, але і здорову і сильну мотивацію до зростання прибутку підприємства, а значить – і прибутку всього суспільства. Тоді він як справжній і авторитетний керівник, як дійсний лідер цього трудового колективу підтвердить і своє право буди повноправним власником.

Уся власність, отримана несправедливим і незаконним шляхом, має бути повернена державі з подальшим вирішенням її майбутньої долі. Якщо це стратегічні підприємства і ті об’єкти, які мають для національної економіки важливе значення або просто є прибутковими – вони мають лишитися у державній власності. Приватизації можуть підлягати лише ті підприємства, які є збитковими для держави і не мають стратегічного значення для нації. Це положення є принциповим, бо це реальне втілення простої і логічної справедливості, без якої побудувати соціал-націоналістичне суспільство неможливо. Вкрав – значить віддай і понеси за свої дії справедливе покарання. Але ці прості і логічні висновки для ліберальних шахраїв є чимось “варварським”. Для цих фарисеїв мати свою точку зору на історичні події часто є злочином, а натомість обікрасти цілу націю, забравши в неї накопичені десятками років багатства – це “нормальний економічний процес”.

Для держави особливо важливою також є необхідність володіння і контролю над природними ресурсами та землею, які є власністю всієї нації і не можуть бути відчужені від неї в ім’я інтересів приватних осіб. Земля може знаходитися у приватній власності лише тих, хто на ній працює.

Олігархічна система, яка концентрує величезні економічні потужності у приватних руках, крім явної несправедливості несе суспільству також і повне зубожіння і безправ’я. Олігарх не зацікавлений розвивати підконтрольні йому підприємства, натомість він лише нещадно їх експлуатує, витрачаючи надприбутки на розкоші і вивозячи їх за кордон. Українська економічна історія останніх двадцяти років наглядно демонструє такий стан справ.

Покласти край диктату олігархії, транснаціональних корпорацій та міжнародній спекулятивній фінансовій системі здатна лише потужна і легітимізована нацією держава, яка керується принципами соціальної та національної справедливості. Для виконання такого завдання держава має концентрувати у своїх руках таку кількість власності, яка б гарантувала, по-перше, недопущення утворення олігархічної системи, а по-друге – робила позицію держави у національній економіці вирішальною.

В сьогоднішніх умовах суверенітет абсолютної більшості держав світу – це фікція, присутня лише на папері. Реально ж сьогодні економіка тотально домінує над політикою, в тому числі і над державною політикою. А економіку сьогодні контролюють транснаціональні корпорації та світова спекулятивна фінансова система, які є антинаціональними за своєю суттю. Сила державної влади щороку згасає, а уряди держав перетворюються на маріонеток антинаціонального капіталу. Єдиний спосіб покласти цьому край – припинити панування антинаціонального капіталу в конкретних країнах силою потужної держави, підтриманої народом. Першою такий приклад іншим націям має подати українська нація.

Елітаризм і визнання природної нерівності людей за соціал-націоналізму не веде до експлуатації людини людиною, що фактично відбувається за панування егалітарних ідеологій, а навпаки, визначає відносини експлуатації абсолютно неприродними та аморальними. Експлуатація – це використання людиною іншої людини в своїх корисливих цілях, а соціал-націоналізм натомість впроваджує владні відносини між людьми, які характеризуються здатністю державної влади на впорядкування людської енергії задля досягнення спільного блага.

Домінантна роль держави в економіці забезпечує можливість “відстороненого” погляду на економічну сферу життя суспільства, що дає можливість нівелювати негативні наслідки обездержавленої економіки, коли кожен економічний суб’єкт керується лише своїми інтересами, нехтуючи при цьому загальним інтересом нації.

Ситуація, за якої величезна кількість економічної могутності і влади опиняється у руках тих, кого ніхто не обирав, не уповноважував і кого, тим більше не можна контролювати чи змусити до відповідальності, є абсолютно несправедливою і суперечить елементарному здоровому глузду, так задурманеному ліберальним способом мислення. Держава, як найбільш легітимний інститут суспільства, має природне право на домінацію над економікою.

В той же час соціал-націоналізм не тільки не заперечує, але й визнає необхідність приватної ініціативи в економіці, сфера реалізації якої – це так званий “малий і середній бізнес”. Така приватна ініціатива дасть можливість суспільству уникнути вкрай шкідливої і обтяжливої тотальної бюрократизації і збереже високу соціальну динаміку, необхідну для здорового розвитку суспільства. Комуно-соціалістичні доктрини, повністю заперечуючи приватне в економічному житті, призводять до створення громіздких і нежиттєздатних орд бюрократів, які горбом лягають на спину нації та є болотом корупції і бюрократичного самодурства.

Принцип сильної держави в філософії економіки соціал-націоналізму означає реальну перемогу політичної волі над “економічною раціональністю”, згідно з якою кожен діє нібито “раціонально”, а у загальному підсумки такі дії ведуть до катастрофи. Політична воля йде іншим шляхом – вона у соціал-націоналістичній державі має бути інтегрованою волею усієї нації, яка концентрується у волі політичної еліти, що репрезентує всі суспільно-корисні верстви, всю націю.

Принцип неможливості конвертації економічного капіталу в неекономічний

Економіка, коли вона набирає форми капіталізму, починає тотально домінувати над рештою сфер суспільного життя. Знаряддям такої домінації стає капітал як сукупність об’єктів, які здатні давати прибуток.

Капітал як суто економічна категорія починає охоплювати усі сфери суспільного життя, здійснюючи у них свій вплив так само, як і в економічній сфері. Відбувається конвертація економічного капіталу у неекономічний. Капітал за своєю суттю є економічним, і підкреслюємо тут його економічну природу, говорячи про нього як про “економічний капітал” саме для того, аби підкреслити його здатність переходити у неекономічні форми, конвертуватися у “політичний”, “особистісний”, “мистецький” і т.д. “капітал”.

Яка природа цієї конвертації? За капіталізму економічний капітал стає головним мірилом соціального статусу та “успішності” людини. Відповідно, саме економічний капітал задає “правила гри”, зміст і форму політики, мистецтва, міжособистісних стосунків, моралі, релігії тощо. Таким чином, економічний капітал у неекономічних сферах починає виконувати ту ж саму (або майже ту ж саму) роль, що й в економічній сфері – роль системноутворюючого фактору.

Але оскільки навіть умови капіталізму не можуть забезпечити повну тотожність змісту і обсягу ролі капіталу в економічній і неекономічній сферах, то в неекономічних сферах сам принцип капіталу отримує форму “політичного”, “особистісного”, “мистецького” капіталу. Цей “неекономічний” капітал має економічну природу, але через специфіку неекономічних сфер життя до нього додаються “неекономічні” фактори які, сполучаючись із суто економічними, в політиці (наприклад) утворюють “політичний капітал”, який функціонує згідно тієї ж логіки, що і економічний капітал в економіці.

“Політичний капітал” (як і інші “неекономічні капітали”) складається з економічного капіталу, до якого додаються суто політичні фактори (вміння і навички ведення політичної пропаганди, харизма політика, політична ідеологія і т.д.) і функціонує якщо і не точно так, як економічний в економіці, то дуже подібно. Ця різниця існує якраз через наявність у “політичному капіталі” суто політичних факторів.

Конвертація економічного капіталу в неекономічний йде двома шляхами – через безпосередню владу грошей у неекономічних сферах та через перейняття неекономічними сферами принципу капіталу як нескінченного і абсурдного накопичення в статусі основного принципу їх функціонування. Тобто, домінація капіталу в житті суспільства досягається через його безпосередній економічний вплив в усіх сферах та через прийняття його принципу як основного для всіх сфер життя.

Таким чином, цінність політичної сили за умов капіталізму полягає у наявності в неї “політичного капіталу” – економічного капіталу плюс специфічно політичних рис, які є привабливими на тому чи іншому сегменті “політичного ринку”. Мета діяльності політичної сили за умов капіталізму – безперервне збільшення “політичного капіталу”, що відбувається не заради великої мети, а заради накопичення як такого – тобто в силу вступає принцип капіталу як накопичення заради накопичення без жодної мети, яка б виходила за рамки цього замкнутого кола накопичення. Кількість перемагає якість, а політика стає заручницею економіки.

В інших неекономічних сферах ситуація є подібною до тієї, яка існує сьогодні в політичній сфері.

Отже, конвертація економічного капіталу в неекономічний, сам факт існування “неекономічного” капіталу – це і є шлях до капіталізму, тобто до тотальної домінації економіки в усіх сферах життя суспільства.

Таким чином, третій основоположний принцип філософії економіки соціал-націоналізму полягає у неможливості конвертації економічного капіталу в неекономічний. Економіка має існувати за своїми законами, політика, мистецтво, мораль – за своїми.

Внаслідок конвертації економічного капіталу в неекономічний з’являється особливий тип людини, який стане домінуючим у сучасному суспільстві – людина економічна. Людина, яка слідує “економічній раціональності”, яка віддає свою волю, розум і душу в повне підпорядкування абсурдній логіці капіталу, логіці нескінченного накопичення без жодної мети. Рантьє, лихвар, торгаш, банкір – ось ідеал людини сучасності. Через можливість конвертувати економічний капітал у неекономічний ця “економічна людина”, в якої вже з’являються специфічні моральні якості, захоплює владу в усіх сферах суспільного життя, стає еталоном, зразком для наслідування. Часи духовних лідерів, відважних воїнів, мудрих державних мужів, чесних трудівників минули – світом править цинічний лихвар і вертливий торгаш.

В силу того, що умовою переходу у стан “економічної людини” є відповідні особисті та моральні якості, “економічні люди” формують свої спільноти, які набувають соціальних та національних рис.

Принцип неможливості конвертації економічного капіталу в неекономічний є конкретизацією установки соціал-націоналізму на обмеження впливу економічної сфери на інші сфери суспільного життя. Необхідно залишити економічні принципи лише для економіки, викорінюючи їх з політики, мистецтва, моралі, релігії. Затерте гасло про “розділення влади і бізнесу” нарешті може бути здійснене лише тоді, коли соціал-націоналістична революція зруйнує сьогоднішні соціальні стереотипи, відновивши традиційні уявлення про соціальний статус, змістивши “економічну людину” з вершини суспільної піраміди. Ця вимога випливає з принципу сродності праці – схильні до економічної діяльності люди мають отримати можливість бути зайнятими у підприємництві та обміні, але масштаб їхнього капіталу (який не буде надто великим, бо основну силу в економіці буде мати держава, яка блокуватиме іманентну капіталу тягу до постійного зростання) та відсутність його сили за межами економіки яка, в свою чергу, буде обмежена політикою і державою, не дасть жодної можливості економіці перетворитися на пануючу сферу життя.

Той, хто стає успішним в економіці, не може автоматично ставати успішним в політиці, в моралі, в мистецтві, в релігії, як це відбувається за капіталізму. Абсурдом буде заперечувати вплив економіки на решту сфер суспільного життя, який все одно буде великим навіть за соціал-націоналістичного суспільства, бо економіка забезпечує матеріальну сторону життя, але матерія є вторинною по відношенню до духу, тому і в здоровому суспільстві у відносинах економіки з рештою сфер життя має існувати чітка ієрархія цих відносин.

Йдеться про те, що економіка не може нав’язувати свою логіку всьому життю, а один з головних запобіжників від цього – це принцип неможливості конвертації економічного капіталу в неекономічний.

Короткий огляд філософії економіки соціал-націоналізму та основних принципів його економічної системи дає нам реальний ґрунт під ногами і тепер ми можемо чіткіше висловлювати свої позиції і вести дискусії на філософсько-економічні, та й просто на економічні теми.

ІІІ

Актуалізація питання про філософію економіки в українському правому русі

Третій розділ цієї роботи стосується актуальних в українському правому середовищі дискусій на тему, яку можна звести до питання “соціальність чи соціалізм?”, яке насправді коректніше формулювати як “соціал-націоналізм чи соціалізм?”.

У третьому розділі доведеться також звернутися до політичної історії та історії ідей, аби показати відмінність між соціал-націоналізмом і соціалізмом.

Інтенсивний ідеологічний та політичний розвиток українського правого руху останніх років остаточно відмежував живе від мертвого – перероджений український націоналізм у вигляді соціал-націоналізму своїм зростанням і першими вагомими політичними перемогами оголив ту прірву, яка пролягає між ним та зогнилою та ідеологічно нікчемною націонал-демократією і так званим “справжнізмом”.

Націонал-демократія не мала більш-менш чіткої економічної програми, яка здебільшого виступала або як набір порожніх дерев’яних фраз із партійних документів, які ніколи ніхто не читає, як меншовартісне преклоніння перед “ринком”, типове для цих середовищ.

Для націонал-демократів економічна складова в їх “ідеології” була хуторянською мімікрією ліберальних теорій, для “справжністів” вона (будучи при цьому все одно орієнтованою на “ринок”) визнавалась такою, яка є “не важливою” порівняно із народницько-шароварними (так звана “гуманітарна сфера”) уявленнями, які і були, по-суті, єдиним предметом їх “ідеології” та “політики”. Економічна ж сфера, “нецікава” для “справжністів” та незрозуміла для націонал-демократів, відходила на відкуп лівим, лібералам та іншим популістам найрізноманітнішого штибу, які посталили справу так що, мовляв, в українських правих взагалі немає розуміння економічної сфери життя суспільства. Але в реальних український правих, на відміну від так званих “правих” нацдемів воно є, і мета цієї роботи якраз і полягає в тому, щоб це задекларувати.

Таким чином, в одному випадку свідомо, а в іншому – в наслідок власної ідеологічної убогості, націонал-демократія прислужилася у створенні в Україні економічної системи тотальної олігархічної експлуатації, яка є реальним втіленням антиукраїнської, антинаціональної природи нинішнього режиму.

Націонал-демократія парадоксально поєднує в собі нерозуміння економічних процесів і преклоніння перед ними. Маючи ліберальну економічну програму, націонал-демократія економічну дискусію завжди програвала і тим самим лібералам, і соціалістам. Отже, націонал-демократія – це так само орієнтована на капіталізм і капітал доктрина, яка призводить до деградації нації, підміняючи її шароварщиною і штовхаючи під диктат капіталу.

Але переступаючи через труп націонал-демократії, український правий рух зіткнувся із новими викликами, породженими відсутністю залізної чіткості положень власної філософії економіки. Виникла спокуса погратися у різні екстравагантні назви та формули. У бажанні знайти ще більше точок роз’єднання зі скомпрометованими нацдемами, які відомі своєю прокапіталістичною позицією, з’явилася мода на “соціалізм”, яка нібито має ще чіткіше затвердити категоричну зневагу “нових правих” до націонал-демократії.

Тому для того, аби розібратися у цій ситуації і поставити крапку у дискусії, яка поки що йде на доволі примітивному рівні, необхідно визначити, що таке соціалізм і як він співвідноситься із соціал-націоналізмом.

Соціал-націоналізм і соціалізм

Як уже було сказано вище, останнім часом в українському правому русі особливо зросла цікавість до соціалізму, а подекуди й цілковите захоплення ним. Що ж таке соціал-націоналізм і що таке соціалізм?

Соціал-націоналізм – це ідеологія, яка визнає вищою цінністю націю як вічну кровно-духовну спільноту та бореться за її велич і всебічний розвиток через досягнення соціальної і національної справедливості.

Соціал-націоналізм вбачає національну справедливість у зайнятті нацією (в нашому випадку – українською нацією) належного їй панівного становища у своїй державі, а також визначного, величного місця серед інших націй світу, яке українська нація має досягнути як така, що здійснила соціал-націоналістичну революцію, побудувала соціал-націоналістичне суспільство і державу, повністю ствердила у ній свій суверенітет і цією історичною місією надихає інші нації.

У глобальному вимірі національна справедливість означає тотальну перемогу національних соціал-націоналістичних революцій, які покінчать із пануванням глобальних паразитарних спільнот, капіталізмом, глобалізацією, врятують світ від катастрофи і створять справедливий світ націй, вільних і суверенних, звільнених від паразитування глобалізаційних спільнот, які розпочнуть новий виток історії, тобто сходження роду людського до вершин абсолютного духу.

Соціальна справедливість у розумінні соціал-націоналізму – це внутрішня упорядкованість суспільного життя в середині нації. Між національним і соціальним існує нерозривний взаємозв’язок, але первинність однозначно на боці національного, бо саме в ім’я нації здійснюється політика і саме в ім’я нації будується соціально справедливий лад. Соціальна справедливість означає подолання капіталізму, відсутність соціального паразитування і експлуатації, вона означає забезпечення сродності праці, логічний і закономірний розподіл прибутків у суспільстві, здорову ієрархію і право кожного громадянина національної спільноти реалізувати свої здібності і таланти в тій мірі, в якій він сам це зможе забезпечити своєю волею і бажанням.

В центрі ідеології соціал-націоналізму стоїть не окрема людина, не “пролетаріат” і не абстрактні “загальнолюдські цінності”. В центрі ідеології соціал-націоналізму – українська нація як вічна кровно-духовна спільнота. Це необхідно пам’ятати завжди, і саме пам’ятаючи це, можна відділяти грішне від праведного.

Що ж таке соціалізм? Соціалізм – це ідеологія, яка має велику кількість варіацій та напрямків, але яка в усіх своїх формах корінним чином відрізняється від соціал-націоналізму, адже основними цінностями соціалізму є людина, рівність, “робітничий клас”, “прогрес”, але аж ніяк не нація і тим більше не українська нація.

Також соціалізм дехто (особливо марксисти) вважає суспільним ладом, який нібито приходить на зміну капіталізму. У першому розділі цієї роботи вже ішлося про те, що соціалізм “на практиці” виступає тим самим капіталізмом, тобто економічна сфера життя “при соціалізмі” так само є домінуючою, лише з тією різницею, що тепер економічну експлуатацію здійснює не приватна особа, а паразитарна номенклатура, яка діє “від імені всього суспільства”. “Соціалізм на практиці” я свідомо беру в лапки, бо в реальності ніякого соціалізму як ладу, який приходить на зміну капіталізму, ніколи ніде не було. Капіталізм продовжував існувати у “соціалістичних” декораціях, експлуатація і несправедливість сягали небачених розмірів, а “соціалізм” існував як свідомо створена ілюзія, фантом, який допомагав тримати обдурені і експлуатовані маси під тотальним контролем.

Соціалізм, “демократичний” чи “революційний”, “утопічний” чи “науковий”, якщо й розглядає в своїх побудовах націю, то лише як історично тимчасове утворення, на зміну якому має прийти “всесвітнє” безнаціональне суспільство. Тобто те, що ми бачимо зараз під виглядом глобалізації, цілковито вписується у соціалістичну доктрину.

Соціалізм – матеріалістична ідеологія, яка відкидає первинність духу і основою життя вважає економічні відносини. Ідейне коріння соціалізму в нові часи – так зване “європейське просвітництво”, яке заклало основи ідеологічної атмосфери Європи на наступні століття, лишивши по собі задуху матеріалізму, атеїзму і антитрадиціоналізму. Соціалізм – дитя просвітництва, таке саме, як і його брат-близнюк лібералізм, такий самий матеріалістичний і антитрадиційний.

Будь-яка матеріалістична ідеологія в результаті побудує капіталізм під тим чи іншим соусом, адже вона ніколи не зможе поставити собі стратегічну мету, яка б виходила за рамки зачарованого кола капіталу. Соціал-націоналізм – ідеологія ідеалістична, економічну сферу життя підпорядковує політиці, моралі, релігії, і тому прагне подолати капіталізм.

Всевладдя капіталу за соціалізму стає тотальним. Людину соціалізм (як і комунізм – крайня форма соціалізму) розглядає всього лише як частину матерії, яка здатна помножувати капітал. Феномен концентраційного табору як форми існування всього соціалістичного суспільства – реальне втілення цієї установки соціалізму в СРСР та інших соціалістичних країнах. Людина має віддати соціалістичній утопії свою життєву енергію й саме життя, збільшуючи цим капітал. А потім соціалізм навіть не буде її ховати – бо це “зайві витрати” на того, хто вже не здатен збільшувати капітал.

Від просвітництва соціалізм також успадкував сліпу фаталістичну віру в “прогрес”, який нібито веде людство до того самого безнаціонального всесвітнього суспільства. Соціал-націоналізм відкидає такий “прогрес”, як і безглузду “віру” в нього. Світ – це вічна боротьба, яка завершиться тільки із завершенням усякого життя, а допоки життя триватиме, триватиме і боротьба, мета якої – збільшення сили власної нації і закріплення соціальної та національної справедливості.

Соціалізм від самих своїх витоків є противником будь-якої приватної власності, згадаємо найперших утопістів – Мора й Кампанеллу, які навіть одяг хотіли зробити суспільною власністю. Саме приватну власність, а не домінацію економіки в житті суспільства, соціалісти вважають причиною всіх соціальних бід. Соціал-націоналізм не є противником приватної власності, натомість стверджує, що приватна власність є заслуженою винагородою за суспільно-корисну працю, виступаючи лише проти нагромадження власності у руках соціальних паразитів.

Соціалізм є ідеологією, яка визнає класовість суспільства і всіляко намагається цю класовість утвердити на практиці, розколюючи націю та штучно записуючи значну частину її суспільно-корисних верств у вороги іншої частини. Класовість – це отрута, яка нищить національний організм, це брехня, яка прикриває дійсних соціальних паразитів, а чесних трудівників підставляє під несправедливий удар. Соціал-націоналізм повністю відкидає ідею класовості, розглядаючи соціальну структуру суспільства як сукупність усіх суспільно-корисних верств нації, лишаючи соціальних паразитів поза нею.

Соціалізм від самого початку є антидержавницькою ідеологією, штучно протиставляючи державу суспільству (так само, як це робить лібералізм). Згадаймо того ж домарксистського ідеолога соціалізму Фур’є, який заявляв що держава – це лишень інструмент експлуатації, і не більше. Те ж саме потім повторювали і Маркс, і Ленін. Для соціалізму держава – це інститут, який беззастережно можна кинути в жертву утопічним абстракціям, який нібито і так “вичерпає себе” в процесі історичного “прогресу”. Як же знайоме українцям таке ставлення до держави, особливо з досвіду соціалістичної Центральної Ради, яка не хотіла будувати державу з принципово ідеологічних мотивів! Соціал-націоналізм вважає державу найвищим проявом творчої сили нації, не протиставляє державу суспільству, вважає її необхідною передумовою розвитку нації.

Будь-який соціалізм є егалітарним, тобто він висуває гасло рівності, яке на практиці виявляється у пануванні найгірших, експлуатації, брехні та нищенні найкращих. Соціал-націоналізм є елітарним і правдивим, він визнає природну нерівність людей, але прагне побудувати суспільство, де б через впровадження принципу сродності праці і створення умов для реалізації талантів і здібностей кожного, була б забезпечена дійсна справедливість, яка і полягає не в стадній уравніловці, а у виділені кращих. Бо краще від гіршого ми зможемо відрізнити лише тоді, коли краще визнаємо кращим. Тільки таке суспільство зможе стимулювати людей до розвитку, забезпечуючи при цьому повагу до гідності кожного, яку він здобуває своєю працею.

Часто доводиться чути, що марксизм і соціалізм – це різні речі. Давайте дивитися серйозно і відкинемо відверті пересмикування – марксизм був соціалізмом, який підсумував весь розвиток соціалізму періоду просвітництва, додав до нього нові положення і видав у вигляді цілісної, “наукової” доктрини. Міф про існування “домарксистського” соціалізму, який нібито мав зовсім іншу природу, так і лишився нічим не підкріпленим міфом. Більше того, якщо порівняти теорії соціалістів-утопістів з теорією Маркса, то в марксизмі ми не знайдемо нічого принципово нового по суті, лише науковоподібну форму та запозичену і видозмінену гегелівську діалектику.

Ще доводиться чути про ще більш ранній період, до Нового часу і просвітництва, де нібито вже є цілісні соціалістичні теорії, які так само “не мають нічого спільного” з марксизмом, який “перекрутив соціалізм”. Часто в цьому контексті можна почути про Платона з його теорією ідеального полісу. Але із соціалізмом її єднає хіба що ідея відсутності приватної власності, а в усьому іншому – від ідеалізму і аристократичного державного ладу до принципу сродності (навіть кастовості) ми бачимо разючий контраст. Робити такі сміливі узагальнення, як записування Платона в “соціалісти” на основі такої скупої бази аргументів – доволі сумнівно.

В дійсності, ми зможемо знайти в історії ідей традицію, яка виступає за органічне суспільство, за пріоритет права спільноти, де індивід розглядається лише в соціальному контексті. Ця традиція значною мірою є предтечею національного романтизму ХІХ століття та повноцінного інтегрального націоналізму, який виникає на межі ХІХ і ХХ століття і продовжувачем якого є український соціал-націоналізм. Того ж Платона ми можемо зарахувати саме до цієї, традиціоналістичної та глибоко європейської традиції, яка в усі часи протистояла антитрадиційній, антиєвропейській та матеріалістичній традиції соціалізму, який завжди прагнув знищити традицію і націю.

В історії України соціалізм – це лайливе слово. Саме соціалістичний дурман, розпущений в українській суспільно-політичній атмосфері кінця ХІХ – початку ХХ століття огидною, меншовартісною і хуторянською драгоманівщиною, призвів до деморалізації, поразки України у революції та війні, яка стала прологом до геноциду українців у ХХ столітті, який теж, якщо хтось забув, відбувався під соціалістичними гаслами.

Соціалізм, ставлячи на перше місце утопічну маячню про всезагальну рівність, пацифізм, антидержавність та космополітизм, призводив до того, що його адепти з Центральної ради, такі як Винниченко, все зробили для підриву життєвих сил української нації та саботажу створення української держави. Український націоналізм в усі часи повністю заперечував соціалізм як антинаціональну ідеологію, яка завжди отруювала душі українців і не давала їм сповна реалізувати свій національний потенціал, змушувала їх зрікатися себе в ім’я інтернаціональної облуди.

Що таке соціал-націоналізм і соціалізм, легко можна зрозуміти на прикладі двох традицій українського політичного мислення. Перша традиція – це традиція Міхновського, друга – традиція Винниченка. І та, й інша мають глибоке коріння, перша проростає з величі княжих часів, з козацької аристократії і з героїчних дум, з “Гайдамаків” Шевченка. Друга – з примітивного народництва, хлопоманства і драгоманівщини. Традиція Міхновського, продовжена Донцовим, Сціборським, Липою, Вассияном, Бандерою, Стецьком – це традиція соціал-націоналізму, де соціальне відіграє надзвичайно важливу роль, але первинною і найвищою цінністю є нація, в ім’я якої і досягається соціальна справедливість.

Традиція Винниченка – це традиція соціалізму, де національне також існує (бо і Винниченко, і Грушевський, і всі інші українські соціалісти вважали себе українцями, розмовляли українською мовою, носили час від часу вишиванки і т.д.), але національне підпорядковане соціалізму, тобто космополітичним та егалітарним утопіям, в ім’я яких націю можна кинути в світовий плавильний казан “прогресу”, що ці соціалісти і зробили в роки української революції.

В українських політичних традиціях національне і соціальне тісно переплітаються, але завжди один з цих принципів домінує. Рівнозначність цих принципів неможлива і це визнавав той самий Винниченко, який писав, що його розриває вибір, який він змушений робити між своїм українським походженням і соціалістичною доктриною, між національним началом і соціалізмом. Винниченко обрав соціалізм і став руйнівником української державності і зрадником, який обеззброїв українську націю перед наступом більшовицьких орд.

Традиція Міхновського, традиція соціал-націоналізму завжди і за будь-яких обставин ставить на вершину своєї ідеології українську націю, а соціальну справедливість вважає необхідною умовою її існування. Не “соціалізм” заради “соціалізму”, а соціальна справедливість і подолання капіталізму, справедливе суспільство праці для величі і розвитку української нації.

В цьому сенсі соціал-націоналізм і виявляє свою соціальну природу – він не мислить повноцінне життя нації без соціальної справедливості, національну справедливість без соціальної. Той, хто визнає націю найвищою цінністю, але при цьому ігнорує соціальні питання є, безумовно націоналістом, але ще не соціал-націоналістом. “Просто націоналізм”, націоналізм без соціального, це найчастіше визвольний націоналізм, який з утвердженням державності повинен ставати соціал-націоналізмом. Соціал-націоналізм – це повнокровний націоналізм, націоналізм, наповнений реальним життям, реальними соціальними відносинами, який здатен існувати не тільки як суха теоретична догматика, але і як щоденна життєва практика.

Національне – це мета, а соціальне – це шлях до цієї мети.

Дехто стверджує, що можна бути націоналістом і соціалістом одночасно, або ж приймати “деякі елементи” соціалістичної доктрини, долучаючи до націоналізму (або ж навпаки, “долучаючи” до соціалізму “елементи” націоналізму) і таким чином ставати “і націоналістом, і соціалістом” одночасно.

Перш за все, на практиці таке “сполучення” є неможливим, бо кожна ідеологія має свою базову, абсолютну цінність, яка формує і з якої розгортаються всі інші. Не можна бути “напів”-християнином і “напів”-мусульманином, все одно постане питання кого ти визнаєш своїм Богом, в даному випадку Ісуса Христа чи Аллаха. Соціал-націоналізм (як і будь-який інший націоналізм) визнає базовою цінністю націю, для соціалізму нація точно не є базовою, та й взагалі вагомою цінністю. Якщо і тільки якщо для людини вища цінність – нація, то вона є націоналістом. Якщо ж ні – то вона націоналістом не є і будь-яка розмова про “національний соціалізм” є вже неважливою, бо якщо нація не є абсолютною цінністю, то ця людина сповідує іншу, не націоналістичну ідеологію.

Часто також можна почути приблизно таку аргументацію: “людина може визнавати націю найвищою цінністю, тобто бути націоналістом, але при цьому вона також приймає соціалістичну доктрину (або ж її елементи) і таким чином вона є “національним соціалістом”, або ж націоналістом і соціалістом “одночасно”". Така аргументація розбивається дуже легко. Найчастіше те, що часто помилково називається “елементами соціалізму” (економічно сильна держава, боротьба із соціальним паразитизмом, ліквідація лихварства тощо) є органічною частиною соціал-націоналізму і навіть суперечить реальним соціалістичним доктринам. Тому така ситуація аж ніяк не є “поєднанням” націоналізму і соціалізму, а просто звичайним соціал-націоналізмом, який є цілісною ідеологію і протистоїть соціалізму.

Якщо ж у світогляд націоналіста потрапляють суто соціалістичні елементи, такі як матеріалізм, егалітаризм, економізм, антитрадиціоналізм, космополітизм, прогресизм, антидержавництво і т.д. – то це свідчить лише про розмиття основ націоналістичної ідеології та ідейний розклад цієї людини. Така еклектика має лише два шляхи – або відмова від розкладаючих елементів соціалізму, або скочення у лівацтво і повна відмова від націоналізму.

Інколи люди можуть помилково (переважно з подачі лібералізму) називати “соціалізмом” те, що ним не є. Антикапіталізм – це не соціалізм, тому назвати кожного антикапіталіста “соціалістом” абсурдно.

Той, хто грається із соціалізмом, має пам’ятати, що стосунки особистості з ідеологією подібні до стосунків чоловіка з жінкою – спочатку цікавість і гра, потім – захоплення, нарешті – офіційне оформлення стосунків.

Природа лівацьких ідеологій така, що в них впадають, як у божевілля, до них скочуються, втрачаючи волю, це гіпноз, який засліплює розум і душу. Правий політичний шлях – це сходження до вершин духу, це постійне напруження всіх сил задля великої мети, це перманентне самовдосконалення, це чистий розум та добре серце. Це шлях істини, яка завжди важче дається і завжди має гіркавий присмак, на відміну від солодкої отрути брехні й утопії. Це шлях гармонії, яку можна зруйнувати одним хибним кроком, на відміну від хаосу, який не має жодного критерію істини чи краси. Скочування у лівацтво – це безвольне падіння у прірву, це наслідок втоми людини від боротьби, бажання послабити постійну напругу змагання. Це сон, у який так хочеться потрапити знесиленій свідомості слабкої, або знесиленої людини.

У випадку з українським правим рухом ми бачимо ситуацію, що “гра у соціалізм” далеко не завжди є проявом ідейної слабкості. “Скочування у лівацтво” – це зовсім несправедлива характеристика для дійсно відданих і абсолютно ідейно та духовно стійких людей, які останнім часом часто звертають свої погляди в бік соціалізму, серед яких є і мої особисті друзі. Я абсолютно переконаний, що в даному випадку вся справа полягає лише у термінологічній плутанині та бажанні деякого епатажу. Ці люди мають на увазі під “соціалізмом” абсолютно нормальні та правильні постулати соціальної та економічної програми соціал-націоналізму. Мені б дуже хотілося, щоб ми раз і назавжди припинили вживати для означення тих чи інших постулатів соціал-націоналізму слово “соціалізм” (яке цілком природно, особливо в силу української політичної історії, викликає огиду), окресливши соціал-націоналізм як цілісну ідеологію, яка прямує до національної величі через соціальну справедливість.

Підсумкове слово

Завершуючи виклад своїх думок в цій роботі, я хотів би закликати до подальшої дискусії та запрошую усіх до неї.

Соціал-націоналізм потребує постійного розвитку і розкриття все більших теоретичних і практичних сфер, де він би міг проявляти себе як стиль мислення, програма дій та життєва практика.

Тому на завершення я повторю лише те, що шлях соціал-націоналізму – це національна велич через соціальну справедливість, це шлях, який пролягає через подолання капіталізму та всіх породжених ним ідеологій – лібералізму, соціалізму та комунізму.



Дещо про німецький націонал-соціалізм

Автор невідомий

Націонал-соціалізм, расизм, гітлеризм, націонал-комунізм — ось слова, які ми зустрічаємо повсякденно, коли нам доводиться читати про політичні події в Німеччині. Що це за рух, що такий глибокий карб поклав на політичне життя Німеччини? Як він постав та які його цілі?

Цікаво, що моральним батьком пангерманізму, чи, якщо бажаєте, расизму, є француз, професор Артур де-Гобіно (Gobineau). Гобіно признає в основі лише 3 раси: білу, чорну та жовту. Згідно з ним найшляхетнішою є біла раса. З неї найбільш чистими є германи, які містять у собі зміст ініціативи, організації, безкорисливості, честі. Лише германська раса згідно з теорією Гобіно — молода, сильна, повна почину, має перед собою майбутнє. Коли візьмемо до уваги, що теорія Гобіно про расизм стала до деякої міри, основою й націонал-соціалізму, то знайдемо частково й виправдання сильного антисемітизму гітлерівщини, бо Гобіно був великим антисемітом.

Другим теоретиком расизму є англієць H.S. Chamberlaine. Цей поширює та доповнює теорію Гобіно тим, що, на його думку, самі антропологічні моменти (вигляд, будова тіла, тощо) не визначають ще приналежності до германської раси; можна не мати і вигляду такого, про який каже Гобіно, проте, треба мати германський характер. Отже Chamberlaine надає ваги моральним чинникам, як показнику раси, тоді як Гобіно зосереджує увагу на антропологічних чинниках. Також згідно з Chamberlain’ом раса через умілі домішки, схрещення, поліпшується, в протилежності до Гобіно, який вчив, що через домішки шляхетність чистої раси погіршується.

Третім теоретиком расизму є німець M. Günther, сучасний професор університету в Єні. Цей показує вищість північної раси, що має всі риси, які є атрибутами герман. Згідно з ним, раса північна вимирає (війни, еміграція, несприятливі обставини теперішнього життя); звідси його поклик рятунку тої «еліти», обранців германської раси і звідси його клич про потребу дотримання чистоти раси.

Ось ці теорії й дали одну з найголовніших основ програми націонал-соціалізму: дотримання чистоти раси, охорона раси, почуття вищості раси і сприяння могутності раси, або ж коротко – расизму.

Расизм тягне за собою боротьбу проти жидів. Вже Chamberlain доказував глибоку шкідливість жидівства. Головні закиди, які ставлять німецькі расисти жидам, є насамперед нижчість жидівської раси, неморальність у громадському житті, обман, жадоба визиску, злочинна спекуляція, брудна експлуатація. Жидівство, будучи паном майже 3/4 світового капіталу, опанувало майже цілу світову пресу, та маючи такі дві сильні підвалини, ширить крайній, негідний, неморальний матеріалізм. Жидівство не має в собі почуття любові краю й батьківщини. Це жиди, обгрунтували соціалізм (марксизм). Соціалізм жидівський довів Німеччину до програної війни. Це жиди викликали революцію (Лібкнехт, Курт Айснер). Жид Ратенау підписав Версальський договір. Це жиди стоять на чолі соціалістичного та комуністичного руху. Це жиди вносять гниль в здорову германську мораль.

Але бо і Христос був жидом, а християнство побудоване на науці Мойсея, тому вже Chamberlain стоїть на тому, щоб очистити християнство, відповідно відреформувавши його. Вчені його школи відкидають Старий Завіт, а з другого боку доказують, що Христос не був жидом, та наводять цьому докази географічні, етнографічні й т. д. Однак католицизм із його любов’ю до ближнього й всесвітній характер католицизму все таки не по душі ідеї расизму.

Німецька націонал-соціалістична партія має досить довгу історію свого розвитку. Перейшла вона багато змін, поки остаточно набрала форм, у яких її бачимо сьогодні.

І так уже в 1896 році закладає Фр. Нейман партію націонал-соціалістичну. Ідея: сильна монархія та широка національна програма, господарська унія центральної Європи, як шлях до Все-Німеччини. Поборювана й монархістами за ідеї соціальні і соціалістами за націоналізм, ця партія занепадає в 1908 році.

У свою чергу, в Австрії у 1904 році виникає партія під назвою «Deutsche Arbeiter Partei», для оборони германського елементу в ліберальній Австрії; в 1912 році Р. Юнг вносить у партію соціалістичні ідеї; в 1918 р. партія оголошується в дусі пангерманізму і бере назву «National-Socialistische Partei».

Між тим у Баварії творить в 1918 році А. Дрекслер партію під назвою «Deutsche Arbeiter Partei», яка в січні 1919 році під впливом Г. Федера та Р. Юнга перетворюється в «National-Socialistische Deutsche Arbeiter Partei», до якої вливаються деякі менші групи. В травні 1919 року входить до партії Гітлер. У північній Німеччині угруповування подібного забарвлення творять «Deutschnationale Volkspartei». Всі ці групи остаточно зливаються в 1924 році в одну націонал-соціалістичну партію. 22.7.1926 р. оголошено програму, яка й до сьогодні зобов’язує.

Точки програми націонал-соціалістів є наступні (беремо спершу частину національну, а аж потім соціальну):

1. Націонал-соціалісти виступають за злуку всіх німців у велику Німеччину, на засаді права самовизначення народів (ідея соборності);

2. Націонал-соціалізм стоїть за урівнення німецького народу в правах з іншими народами та за скасування Версальського та Сен-Жерменського договорів (ревізіонізм);

3. Націонал-соціалізм домагається повернення колоній, конче потрібних для промислу та для вирішення проблеми надлишку населення;

4. Громадянами німецької держави можуть бути тільки особи німецької крові (жиди ними бути не можуть);

5. Не-громадяни житимуть на основі окремих законів;

6. Лише громадяни можуть керувати державою та встановлювати закони; не приналежність до певної партії, але знання та характер повинні бути засадою при займанні посад;

7. Держава забезпечує громадянам можливість праці та побуту; коли не стане місця громадянам, тоді не-громадяни мають залишити край;

8. Націонал-соціалісти виступають проти імміграції; ті, що прибули до Німеччини після 2.VIII.1914 р. повинні негайно покинути край;

19. Націонал-соціалізм обстоює заміну римського права правом німецьким;

21. Охорона здоров’я, охорони матері й дитини, заборона праці малолітніх, Обов’язок проведення фізичних вправ та змагань, підтримка товариств, які цим займаються — це наступні постулати націонал-соціалізму;

22. Ліквідація армії, складеної з професійних вояків, та створення міліції;

23. Боротьба за здорову пресу проти газетярського бандитизму — це дальші кличі, а для того: а) редакція повинна складатися лише з громадян; б) часописи на чужій мові мусять мати окремий дозвіл держави; в) не дозволяється чужинцям мати майнового інтересу у німецьких часописах та взагалі заборона не-німцям мати який-небудь вплив на пресу.

24. Свобода віросповідання, доколи дана релігія не шкодить одиниці, моралі та основам германської раси. Хоч партія стоїть в обороні християнства, але не пов’язується ні з якою церквою; одночасно у ній та поза нею партія поборює жидівський матеріалізм; партія вірить в оздоровлення народу згідно з засадою — добро загалу понад добром одиниці.

Як бачимо, ті точки стоять в обороні суверенності нації й держави, їх розвитку та в обороні родини, раси, моралі.

Точки, що стосуються соціальних справ, наступні:

9. Усі громадяни мають однакові права та обов’язки;

10. Обов’язком кожного є працювати по силі розумових і фізичних здібностей; діяльність одиниць не може йти проти інтересу загалу, але на користь загалу;

11. Знищення прибутків, що походять з не-праці; знесення рент, тантієм (винагород, що виплачуються у вигляді проценту від прибутку керівництву акціонерних товариств, банків, страхових організацій) і відсотків;

12. Знесення майна, набраного під час війни, з його конфіскацією на користь держави;

13. Одержавлення великих підприємств, трестів та концернів;

14. Робітники мають користуватися доходами підприємств;

15. Забезпечення для старих;

16. Націонал-соціалізм обгрунтовує потребу створення дужого середнього класу та його збереження, в протилежності до марксизму, який проголошує знищення дрібної буржуазії; далі виступає за знесення великих магазинів та підтримку дрібних торговців, які будуть мати право бути першими при всіх закупівлях для держави;

17. Земельна реформа. Водночас скасування винайму землі;

18. Смертна кара для спекулянтів, контрабандистів і вульгарних злочинців;

20. Шкільна реформа, в основі якої лежить культ держави;

25. Створення однієї сильної влади, палати країв та професій.

Треба мати на увазі своєрідні обставини в Німеччині, спосіб думання пересічного німця, почуття приниження повоєнними договорами, бажання стати на довоєнній висоті, щоб зрозуміти, що ця програма переконала мільйони німців, які для неї живуть, навіть для неї кладуть у жертву життя (боротьба з комуністами). Програма стала релігією, богом молоді, яка лише в ній бачить вихід із злиднів, безробіття, соціальної кривди й яка вірить у нову Німеччину. («Deutschland erwasche»). Однак не сама програма відрізняє гітлеризм від решти партій, але ще більше – безкомпромісність, відвертість і громадська відвага в боротьбі за свої ідеали.

Кожний звернув увагу на шалено швидкий ріст партії націонал-соціалістів. Коли стежити за результатами виборів, що були досі такими частими в Німеччині, то бачимо 24 депутатів-гітлерівців в 1924 р. , 41 – в 1930 році і понад 120, а потім аж 230 – в 1932 році. Так що націонал-соціалісти стають найсильнішою і першою партією в Німеччині. Нові ідеї знайшли сприятливий грунт. Партія швидким темпом росла й дійшла до вершини в 1932 р. Які причини того явища?

Щоб зрозуміти це, треба ввійти у спосіб думання середнього німця: Німеччина не поборена військово, все ж була примушена підписати найтяжчі умови миру, які ставлять її в ряд підленьких держав; до того Німеччину ставлять як приклад злочинності, бо на неї одну зіпхано весь тягар відповідальності за війну, за територіальні, матеріальні втрати, репарації, революції всередині тощо. Німець, який до війни був гордим за свою силу й непереможність та могутність, не міг погодитися з таким станом і присягнув відплатити за вкрадені землі та за приниження. Так утворився грунт для розвитку всяких організацій у повоєнних роках, як Orgesch, Baltikum, Konsul та всі інші Frei Korps-и. А було їх багато. На це вплинув і факт, що величезна кількість старшин лишилася без заняття, а далі те, що німець має в собі натуру послуху, почуття сили в гурті, любить однострій, відзнаки, титули, й бачить силу в формі одностайної маси. Що ж до націонал-соціалістів, то вони мільйонам слухачів нагадували про приниження Німеччини та говорили їм одночасно про потенційну силу Німеччини та її право на життя й розріст. А це приваблювало.

Світова криза та безробіття також вплинули на те, що націонал-соціалісти здобули немало прихильників. Знаємо, що, наприклад, рядові члени SS та SA, які є безробітними, дістають майже повне утримання, помешкання, одяг та 1.50—2 марки щоденно. Це також частково причина того, що військо Гітлера росло і росло швидко. Але не слід думати, що лише це було причиною зростання партії. Бо програма партії обіцяє всім німцям право на працю, право на життя; Гітлер обіцяє знищити силу капіталу, виправитити соціальний устрій, у якому вже не буде банків, концернів, трестів, фінансових правителів і де праця знайде належне місце. Треба взяти до уваги, що повоєнна інфляція та створення нової грошової одиниці (Rentenmark а відтак Reichsmark) знищила цілковито середній німецький стан; заощадження, набуті за роки — пропали; солідний «бюргер» опинився у злиднях; малі крамарі, ремісники, підприємці, промисловці, все це, що творило силу держави, знищено на користь могутніх банків, трестів, держави, якою керувала мафія юдо-марксистів. Це не залишилося без впливу на зростання націонал-соціалізму.

А далі треба зважити й на те, що головні кадри SS та SA – це молодь, яка після закінчення довгого навчання не знаходить роботи, вихована в школах у національному дусі, свідома сили нації, з природи запальна, радикальна, патріотична та повна посвяти для відбудови могутності нації; Насамперед виділяється тут студентство. Характерно те, що на одному з’їзді націонал-соціалістичного студентства в Берліні сказав Гітлер: «Я не хочу, щоб ви творили бойові студентські курені, але щоб ви йшли в народ та з ним і для нього працювали». Це стає причиною того, що дипломовані інженери йдуть працювати як звичайні робітники на фабрики, творять клітини, кадри по фабриках, школах, урядах. Все це творить моральну силу партії, все це працює та бореться за майбутнє «III Reich».

Сам Гітлер — син австрійського чиновника, був кімнатний живописець, бойовик німецької армії, незвичайно талановитий організатор, небуденний промовець, вступає у партію в травні 1919 року під порядковим номером 7. Швидко, завдяки своєму темпераменту, висувається у керівництво партії, творить її схему, військову силу. Вроджений диктатор, оточений штабом здібних людей, вимагає сліпого послуху, вміє імпонувати й бути головою партії. Один французький журналіст пише: «Гітлер – це чоловік, що любить Німеччину понад усе. Вона для нього є всім. Він увесь для неї». Навколо нього люди такі, як Goering, Goebbels, Feder, Dr. Frick, Strasser, v. Epp, Böhm, Rosenberg.

Націонал-соціалістична партія – це держава в державі. Це партія, яка являє собою копію державного апарату. Є в ній і відділ торгівлі, і виховання, і закордонних справ, і спорту, і пошти, і комунікації, преси, війська, тощо, Одним словом – партія може кожної хвилини взяти владу в державі. Незвичайно могутня преса, керована з центру, ширить ідеї, думки та накази до найдальших закутків Німеччини. Партія має понад 800 000 членів. Більше поки що приймати не дозволено.

Військовою силою, якою партія розпоряджає, є SS та SA. Це є регулярне військо партії. Зорганізоване за взірцем армії в дивізії, бригади, полки, курені, сотні — з добрими, досвідченими кадрами фахових старшин, розпоряджає моторизованими, авіаційними відділами та відділами зв’язку, кіннотою, вишколами, школами старшин, словом усім тим, чим має володіти армія. Армія – це гордощі партії. Люди повні посвяти, хоробрі, без страху, без скрупульозностей, готові на все. Свого часу пробував Гітлер ввійти в армію державну, творячи там свої клітини. Але заспокоївся. І, ще більше – заборонив вносити в державну армію політику, роздори, і тим ослаблювати її вартість і силу. Зате Гітлер дбає про верхівку армії, бажаючи мати там розуміння для своїх ідей та допомогу для боротьби з марксизмом.

Не зайвим буде представити в загальних рисах деякі питання, з якими націонал-соціалістична партія зустрічається.

Так ідея расизму, що є основою націонал-соціалістичної партії, а далі – методи та засоби боротьби партії (терор), – все це як суперечне науці церкви, силою факту, налаштувало церковні кола неприхильно до гітлеризму. Церква, вустами своїх очільників виступила з осудом гітлерівщини. Не засуджуючи цілей, церква осудила методи її, як такі, що суперечать католицькій моралі. (Голова церкви, папа римський не проявив себе в тій справі ніяк). Причину осуду гітлерівщини католицькою церквою треба шукати ще й у тому, що рух цей творить нову містику, нову національну релігію. Церква протестантська не виступила ясно – ні «так», ні «ні».

В справах закордонної політики партія заявила рішуче проти Версальського договору та системи, яку той приніс Європі. Тому, що опорою існуючої політичної системи є Франція, то до останньої становище партії абсолютно негативне. Але все таки, питання Ельзас-Лотарингії партія не порушує, просто з тих причин, що це питання може вирішити тільки війна. До тої війни Німеччина тепер не здатна. Але законом є ненависть проти Франції.

Щодо Бельгії, то тут кісткою незгоди є справа німецьких земель, що перепали Бельгії – повітів Евпен та Мальмеді.

Щодо Австрії, то партія вірить, що раніше чи пізніше злука між Німеччиною та Австрією мусить відбутися, незалежно від волі цілого світу. Справа соборності для партії є обговореним питанням і його реалізація – це лише питання часу.

До Англії партія ставиться лояльно, вважаючи її за головний чинник європейської політики. У пресі партія використовує кожну нагоду, щоб доказати потребу існування сильної Німеччини. Цілковито уступає Англії її володіння на морях. Деякі наслідки такої політики, можливо будуть при розгляді мандатів на колонії. Та це – пісня майбутнього.

Для підмоги в боротьбі проти сьогоднішньої Франції та теперішньої системи в Європі партія має союзника в Італії, яка ставиться до гітлерівщини прихильно. Поки що партія мовчить про справу Тіролю, де мешкає понад 500 600 німців, які є предметом італійського асиміляційного процесу. Це й є точка, в яку опозиція б’є, виступаючи проти гітлерівщини, мовляв, Гітлер прирікає на повну загибель німців у Італії. Однак, коли «Anschluss» (з Австрією) стане доконаним фактом, чи не схоче велика Німеччина мати доступ до Адріатичного моря? Чехословаччина має сильний гітлерівський рух між своїми німцями, яких в партії нараховують до 80 000. Депутати цієї партії засідають у парламенті. Партія висуває клич самовизначення народів для земель, заселених німцями.

До Польщі ставлення таке, як і у всіх без винятку німецьких партій — ненависть, погорда, війна (Данцігський коридор, Сілезія).

Партія не хоче бачити великої Росії, тому ставиться прихильно до створення української держави, яка ослаблювала б і Росію й Польщу.

Націонал-соціалістична програма настільки відповідає сьогоднішній німецькій ментальності, що кожний уряд німецький проголошував ті чи інші точки програми Гітлера, як підставу своєї політики, щоб послабити напір націонал-соціалізму й щоб уникнути перевороту. Але й тим самим партія націонал-соціалістів перестає бути одиноким носієм ідеї, що їх справді перша висунула, але які вросли в народ і стали «вірую» навіть теперішньої, офіційної, дарма, що не націонал-соціалістичної, Німеччини. Це є заслуга партії, що вона примусила й уряд і народ думати її думками та йти дорогою, яку сама визначила. Вистачить вказати, що, наприклад, партія виготовила цілу низку господарських планів, якими опанувала 14 мільйонів виборців минулого року; зокрема «ні гроша більше репарацій» — цей клич остаточно й прийняв спершу уряд Брюнінга а потім й фон Папена за свій. Скасувати велику земельну власність й дати кожному шмат землі, щоб навчити людей цінити рідний край, а з іншого боку – створити середній стан, селянський, що стане найсильнішою опорою проти більшовизму. Це – наступні гасла, яким уряди йшли назустріч, даруючи безробітним невеличкі оселі під містами, де вони проживали б зі своєї праці й полегшили тяжке становище уряду. Навіть щодо постулату ліквідації банків і великих фінансових концернів і заміни їх корпоративними установами (хоч як цей пункт навіть у самій партії є неясним), все ж і тут уряди частково пішли за домаганнями партії, руйнуючи фінансовою політикою десятки дрібних банків та підтримуючи лише кілька груп, зокрема, звісно, D. групу. Так само дотеперішні уряди взяли “за свої” деякі інші пункти програми партії.

Нова течія, яка прямує до відродження Німеччини, викликала, ясна річ, крик тривоги й страх у противників. В першу чергу заворушився цілий жидівський світ; світова преса, майже вся в жидівських руках, виступає всюди та всіми засобами проти гітлеризму. «Демократія, пацифізм, гуманітарність» — ось слова, що ними розкидаються на всі сторони. А водночас бачимо натиск на німецьку владу, примушування, інтриги, шантаж, все з одною ціллю — не дати дійти до остаточної перемоги Гітлерові. Вуличний терор був донедавна буденним явищем у Німеччині. Проти гітлерівців пішли в рух боївки комуністів і соціалістичного Reichsbanner-у. Різня йшла по всіх кутках Німеччини.

До приходу уряду фон Папена Гітлер був на вершині своєї могутності. Вже говорилося про похід на Берлін, за прикладом походу на Рим, що його здійснив у 1922 році Муссоліні. Світ вже чекав на диктатуру Гітлера. Французька преса вже навіть писала, що кращий Гітлер та одна, тверда влада, ніж Німеччина у вогні громадянської війни та можливої більшовицької революції. І в Німеччині пересічний німець бажав такого чи іншого рішення, щоб вже врешті настав спокій. Але – Гітлер не наважився.

Які причини не дали тоді Гітлерові зважитися на завершення своєї довголітньої праці? Чи впевненість Гітлера, що армія та поліція, представлені добірним матеріалом і не подібні до деморалізованої італійської армії часів «походу на Рим», поступили би так, як сказав уряд? Тобто, виступили б проти Гітлера? Чи непевність, що народ піде за ним проти старого Гінденбурга? Та факт, що Гітлер не наважився поставити на одну карту – «або пан або пропав» і прогайнував час; — став зворотньою точкою у рості партії. Наступні вибори до парламенту, на яких Гітлер втратив кількадесять депутатів (хоч і далі мав найсильнішу партію) були доказом того. Не довелося наказувати Гітлеру, не зміг виплисти зі свого бистрого, шумного потоку на широке море — то мусів уступити місце диктатурі фон Папена, а потім Шлейхера. Папен, а фактично Шлейхер, зрозуміли, що Німеччина потребує диктатури, створили її, розігнали парламент, поліцію, пруський уряд та без спротиву ні з боку комуністів, ні соціалістів, ні демократів (чого боявся якраз Гітлер!) — взяли в свої руки керівництво Німеччиною. Разом із тим протигітлерівський уряд бере головні точки програми Гітлера, крім того постановив утворити армію праці для молоді, щоб тим способом відібрати у Гітлера рекрутів і чоловіцтво SA. Не був також корисним для гітлерівщини проект рівноправності зброєння, що передбачає обов’язкову військову службу, бо частина молоді силою факту йшла би в армію, а не підсилювала би SA і SS. Також проект державного контролю над спортивними і військовими організаціями був спрямований проти націонал-соціалістів. Отже уряд, спершу фон Папена, потім Шлейхера, силою авторитету Гінденбурга та пунктами програми Гітлера підривав націонал-соціалістів. Положення для гітлерівщини погіршилося після послаблення Папена, коли-то знов відкрилася перед Гітлером можливість отримати владу. І на цей раз розмах гітлерівщини стримав сам Гітлер, пішовши на поступки, комбінації тощо. Почалися вже і внутрішні потрясіння у партії. Та зворотній момент наступив 30.01.1933 р. коли Гітлер став канцлером, поділившись владою із німецькими націоналами. Найближче майбутнє (а, зокрема, нові парламентські вибори, заплановані на початок березня) покаже, чи вдасться націонал-соціалістам взяти владу в цілості до своїх рук та який вплив на розвиток націонал-соціалізму і реалізацію його гасел буде мати отримання ним влади. Однак без огляду на те, чи вдасться Гітлеру захопити всю владу до своїх рук та навіть у випадку, коли б націонал-соціалістична партія ніколи вже не мала того значення, що на початку 1932-го, треба ствердити, що націонал-соціалізм штовхнув німецьку політику на нову колію, підготував світову думку до далеко йдучих виступів німецьких урядів, ще перед взяттям влади Гітлером, а німецькому народові дав зміцнене почуття сили, значення і ваги в світовій політиці, виховав нову масу молоді, готової до посвяти, пробудив Німеччину до дії та на довгий час поставив мур більшовицькій революції в Німеччині.

Ф.Ш. Дещо про німецький націонал-соціялізм // Розбудова Нації. – Прага. – січень-лютий 1933 року. – с. 30-35


Філософсько-політична оцінка фашизму

Тревізонно, Джіачінто

Фашизм дійсно є післанництво! У цьому треба раз переконатися, бо, хоч великі простори пройдено в тому напрямі, все ж далеко ще не всі повністю. Я не хочу повторювати сухого теологічного принципу щодо поступового піднесення суспільства; я хочу показати, що, як римляни поширили в світі варварів ідеальне розуміння права, як християнство проголосило братерство і любов та як французька революція стала опорою індивідуальної рівності й волі, так само фашизм може бути і є невтомним проповідником двох принципів, що конечно виступають під час подальшого розвитку суспільства: принцип співпраці й принцип обов’язку.

Можна по-різному ставитися до сучасного режиму в Італії, але не можна заперечувати потреби критичного вивчення фашизму, що поруч з комунізмом є найбільшим суспільним явищем нашого століття. Українські націоналісти, які пильно стежать за всіма проявами національного активізму в різних країнах світу, не сміють оминати руху італійських націоналістів з їх гідними подиву великими здобутками. У 3 числі нашого органу пан Євген Онацький, що довший час перебуває в Італії та є наочним свідком усіх подій, коротко, але дуже влучно з’ясував різницю між українським націоналізмом й італійським фашизмом (Див. «Листи з Італії. І.»). Зараз ми даємо місце статті, яку написав для «Розбудови Нації» молодий італійський публіцист Джіачінто Тревізонно.

Редакція журналу “Розбудова Нації”

Фашизм, як нацiональний рух.

Єретичним є твердити, ніби рух фашистів має за животворне джерело свого існування невилікувану суперечність між працею й капіталом, як це досі припускали, та виставляти фашизм, як оборонця капіталу.

Основи етично-сентиментального порядку , що більше, ніж економічні виринають вибухово й несподівано з очищеної в неволі душі, виринають з неймовірною силою посвяти в серцях, повних любові до Батьківщини, новоохрещені небезпекою й смертю, — ось це ті основи, на яких зародився фашизм.

З одного боку чарівний і застрашуючий образ життя, яке проходило через велич непізнаної батьківщини в нужді й утисках, огидлива зневага до тих, хто тримався нишком і лінива байдужість уряду Нітті. А з другого — глибоке пізнання нових цінностей: все це вело неминуче до необсяжної сутички між ідеалізмом молоді та гнітючою дійсністю. Природна річ, що в Італії сильний спротив викликав більшу реакцію.

І так, ця нова партія, виступаючи на горизонті ідеології без жодної іншої програми, як страшна воля до життя і без жодної іншої мети, як величність Батьківщини, почала з цієї волі та цієї мети перетворюватися в післанництво, в чудовий грунт для дії.

Фашизм, як післанництво. Принцип співпраці.

Фашизм дійсно є післанництво! У цьому треба раз переконатися, бо, хоч великі простори пройдено в тому напрямі, все ж далеко ще не всі повністю. Я не хочу повторювати сухого теологічного принципу щодо поступового піднесення суспільства; я хочу показати, що, як римляни поширили в світі варварів ідеальне розуміння права, як християнство проголосило братерство і любов та як французька революція стала опорою індивідуальної рівності й волі, так само фашизм може бути і є невтомним проповідником двох принципів, що конечно виступають під час подальшого розвитку суспільства: принцип співпраці й принцип обов’язку.

Не боротьба класів, а співпраця станів; не сутичка інтересів і цілей, а спільність їх. Це є, зрештою, найвища мета майбутнього суспільства, що хоче себе все вдосконалювати.

Це удосконалення не сміє залишатися звичайним бажанням, не сміє бути тільки поривом або бездіяльним думанням, але, навпаки, воно повинне оживляти волю, повинно стати обов’язком. Дуже довго зловживали термінами подібними до «воля, братерство, рівність». Волі в абсолютному розумінні нема, особливо коли її, як дехто думає, брати в значенні «власної вигоди»; бо такі панове попадають в небезпеку заперечувати другу частину їх програми – рівність і братерство, саме через дивне ототожнювання волі з власною вигодою. Якщо існує воля, то існують разом з нею також інші засади. Ряд моментів співіснування вимагає від одиниці цілковитої пошани також до рівності й братерства. Братерство і рівність є гарні тільки як універсальні гасла, або в духовному житті, оскільки вони не здійснюються у взаємовідносинах між двома різними сторонами. Братерство й рівність вимагають показувати себе перш за все справжнім братом і цілком рівним до іншої сторони. Це правда.

Виходить, що всі ті, що самі собі прибрали милозвучні назви «соціалісти, комуністи, гуманітаристи» і т. д. через найвищу іронію цих назв у своїй діяльності приходять до заперечення самих себе, своєї власної теорії. Бо, оскільки й треба щось розуміти під «загал, суспільство, людство» і т. д., то обов’язково мусимо розуміти, «органічну єдність одиниць, що мають на увазі одну й ту ж ціль, — прагнуть до удосконалення».

Оскільки ж всі без різниці стремлять до одної й тої ж мети, то всі мусять також співпрацювати, щоб її здійснити. А тому мені показується логічним, що, коли всі повинні співпрацювати, то всі мають виконувати один і той же обов’язок. Велика хиба соціалістів випливає зі сталого розходження між думкою і дією.

Універсальність фашизму.

Отже, чи не вбачаєте Ви, що з огляду на ці принципи співпраці та дисципліни, фашизм втрачає характер чогось часткового і підноситься до універсального? Фашизм — це післанництво, найбільше шляхетне післанництво, що повинне бути визнане далеко на чужині та що його, зрештою, треба розуміти відповідно до його глибокого змісту.

Нащо думати, ніби фашизм є реакцією проти пануючих принципів французької революції? Він є необхідним удосконаленням цих принципів. З другого боку, коли реакція і приєдналася до руху фашистів, то вона тепер також, як видно з усього, повернена проти дурниць і шкідливих облуд французьких теорій.

Чи фашизм догма?

Навіщо твердити, що фашизм має догматичний характер?

Я розумію під догмою таку більш чи менш зручну форму думання, що дає змогу робити висновки, або скоріше теоретично спекулювати. Отже твердження, ніби фашизм, з огляду на своє постання з трьох, по своїй натурі ідеальних понять — «батьківщина, співпраця, обов’язок», – носить догматичний характер, – є безглуздям. На ділі три згадані поняття не є звичайною інтелектуальною спекуляцією, яка не міститься в сфері дійсності, а вони перетворюються в засаду реальної дієвості. А в такому разі ці поняття не є догмою, — вони творять основу, фундамент чину. Нема суперечностей між ідеальним і реальним виясненням цих засад. Навпаки, такі вияснення себе взаємно доповнюють, а саме – ідеальне, наскільки ті засади є метою кожного чину та реальне, наскільки вони є засобом вдосконалення й поступу.

Проведення принципів в життя. Синдикалізм.

Здійснення цих засад є першим завданням фашизму. Найближчий обсяг застосування їх є батьківщина (з цього виникає закид «партикуляризму» теорії фашизму), найдальший — світ.

Активність фашизму проявилася найбільше в живій сутичці з занепадаючим адміністративним тілом, а саме перш за все у скасуванні парламентаризму, а далі в зміцненні синдикалізму. Добре сказав той, хто твердив, що корпоративний устрій є «переходом старого принципу прав людини й громадянина до нового вищого, без порівняння соціально справедливішого й більш етичного принципу: принципу обов’язку, — передусім обов’язку працювати й продукувати». Ось тому Італією правлять не балакуни й демагоги, а відповідальні особи.

Чи знайде робітник захист у корпоративній державі, як то знаходить роботодавець? Між корпораціями налагодяться гарні взаємовідносини; зловживання економічною силою буде усунене; такий стан легше приведе всі верстви народу до розуміння й підтримки прагнень влади, до пізнання помилок і до їх знищення. Промисловість процвітатиме, бо корпорації будуть дбати про розвиток себе та інших; коли ж піднесеться промисловість, то разом з нею зросте торгівля. Нам не бракуватиме сировини,— ми зуміємо її знайти; перш за все воля, а потім вже матерія. Ми народ, який має волю до блиску, пожива знайдеться, а коли буде, то ми спалимо навіть те, що не горить!

Середньовічні корпорації й корпорації фашистів. Синдикалізм в Італії.

Між середньовічними й фашистськими корпораціями є велика різниця. Перші носять майже виключно економічний характер, другі крім дуже великого економічного значення мають переважно політичний характер. Це стане більше зрозумілим, коли ми пригадаємо, що за часів Данте у Флоренції не було корпорацій «лікарів і фахівців», «нотарів» та інших. І, хоч треба було належати до тої чи іншої корпорації, щоб мати право брати участь в уряді, проте ті, хто тримав провід міста в своїх руках, по черзі перебували у партіях «білих» і «чорних».

Тодішні корпорації не старалися знищити боротьби партій, в той час як сучасні виключно до цього йдуть. Оскільки якщо й може бути якась партія, то тільки партія піднесення батьківщини, для досягнення чого повинні співпрацювати всі без різниці від моменту, як корпоративний уряд перебере всі права, всі цінності організованої нації в усіх ділянках складного життя. Це є вимріяною метою фашизму!

Це немала річ! Такий синдикалістичний рух знайшов своїх прихильників в Італії в перших роках 20-го століття в особах мого батька Нікола Тревізонно (Див. Проф. Нікола Тревізонно: «Соціалізм і синдикалізм», Бернард Люкс — Рим, 1912), Артура Лябріоля, Енріко Леоне та ін. Одначе для них синдикалізм був ніким іншим, як економічною доктриною; він не був засобом правління. На початках руху вони ще не цілком уявляли собі процес здійснення синдикатів у майбутньому; інтуїція підказувала їм, що синдикати могли би створити основу, на якій розвинеться «нормальне суспільство», суспільство, де продуценти й споживачі себе взаємно доповнювали б.

Кінцева мета синдикалізму.

Але ж тепер, сягаючи далі, ми бачимо, що, після закінчення корпоративної перебудови сенату, останнім завданням синдикалізму буде знесення парламенту. На це звернули увагу найкращі італійські журналісти, які прийшли до наступних висновків: оскільки сенат є завершенням і доповненням палати депутатів та оскільки він у основному стане корпоративним, а рівночасно відповідним і довершеним, то він вже на другий день не зможе бути доповненням старого парламенту, що ніколи не був відповідним і довершеним. Разом з тим, стає необхідно цілком перейти до корпоративного устрою держави.

Чинність фашизму.

Майже всі кроки Duce від того часу, як він стоїть у влади, зроблені відповідно до вимог і потреб нації. З другого боку, всі започаткування спираються на ту ідеалістичну засаду, що її прищеплено рухові фашистів.

По-новому зважено нашу національну здібність; чужину ознайомлено з дражливим питанням нашого розросту, здобуто довір’я до наших сил всередині й закордоном; родині повернено її чистоту, зміцнено необхідну повагу до неї, законом визнано святість подружжя й численним дітям забезпечено щастя життя. Справа фашизму не є легка. Все ж таки мені видається за доцільне запитати, чи, коли всі ці справи будуть поширені, доведені до найвищого ступеня й обернені на велику користь народного розвитку, чи тільки це буде найвищою метою? Цього було би надто мало.

Матеріальна й етична зрілість Італії роблять її гідною більш високого ідеалу.

Коррадіні дуже яскраво показав умови праці італійських робітників на чужині. Було би добре, коли би робітник залишався на батьківщині й там працював. Дехто зауважує, що нас забагато в Італії; однак йому можна відповісти, що це неправда, бо, хоч багато є нездібних і некорисних, досі нікого не видалено.

Крім того, слід додати, що, коли наш край переповниться й внутрішній тиск загрожуватиме розливом берегів, то ті, хто тепер не хоче розуміти наших потреб, з страхом поглянуть на небезпеку й спішно розширять річище, аби стримати повінь…

Вода сама собою збільшить простори. Особливо з огляду на те, що в останній війні Італія виявила найкращі властивості й добрі військові здібності; між тим наше географічне положення сприяє підготовці нашого народу для різних родів війни.

Колонії.

Ми є переважно морським народом, а тому наші стремлінння направлені за море.

Потребу колоній зрозуміли в перших роках існування італійської держави; однак цю потребу розглядали не так з боку економічного, як з боку політичного. Заходи до заснування колоній на Середземному й Червоному Морі робили з огляду на те, що Італія в складі Потрійного Союзу намагалася підтримувати протианглійську політику Австрії й Прусії. З таких самих мотивів дбали про здобуття переваги в Середземному й Червоному морі, бо це є найкоротший шлях, що веде англійців до безмежних скарбів Індії.

Тепер, навпаки, потребу колоній розглядають більше під кутом економічних інтересів. Нам потрібні, як це постійно повторюється, ринки збуту для виробів нашої високорозвиненої текстильної промисловості; ми потребуємо плодючої землі, яка давала би хліб; ми потребуємо сировини для повного унезалежнення нашої промисловості, що добре розвинулася завдяки нашим робітникам; ми потребуємо в той чи інший спосіб використати наші інтелектуальні сили.

Інші народи твердять, що ці наші прагнення сильно загрожують мирові, але (в цьому нема сумніву) те, що сьогодні лишається спокійним, конче повинне вибухнути в майбутньому.

Я пригадую влучний вираз професора Феррі, який казав, що зародок в яйці, після того як він стане курчатком, не може більше залишатися в шкарлупі. Задля чого заперечувати цей «необхідний» розлом шкарлупи яйця, коли це можна порівняти з непорушними законами історії? Ми не є тими, що хочуть війни. Є народи, що могли би тому запобігти, якщо вони підтримали би наш розвиток. Про війну, як «розгул» рас, як необхідний наслідок зросту людських енергій, розповідатиме невдовзі цікава книга (прекрасна своєю довершеною формою і справжньою геніальністю думок) Белізаріо Рандоне, більше відомого під псевдонімом «Люпо деллє Мура».

Фашизм і революція.

Стремління, що їх зрозумів фашизм, є стремліннями нашого народу. Необхідно постійно розглядати рух фашистів, як справжню революцію. Здорова революція здорового народу, якому вдалося себе знайти після довгого безперервного засліплення, є пристрасним захопленням молодістю й силою, є незрівнянною волею до панування.

Дехто твердить, що фашизм не є революцією, бо, на їх думку перед ним не було довгої та глибокої підготовки народного духа. Але я думаю, що революцію, як таку, треба оцінювати на основі наслідків, а не так званих «приготувань». Бо ці останні є інколи так невиразної, важкої до пізнання природи, що одні в них бачуть щось феноменальне, а другі – щось протилежне. Наслідки ж є конкретними, очевидними проявами, що піддаються нашим дослідженням і нашому осудові. З другого боку треба додати, що теорії фашизму настільки життєві, що для їх розуміння народ не потребує жодної довгої духовної підготовки.

Отже це не «державний переворот», бо під таким слід розуміти несподівану заміну уряду, а справжня властива революція, яка змінює цілком політично-економічний напрям.

Право революції. Думка й чин.

Як це народ, що спочатку був цілком бездіяльним, зненацька пробудився, — немов підсилив подих молодості старечі кості?

Це не сталося через чудо: це сталося завдяки швидкому оновленню, завдяки перевазі бiльш ясних ідей. Можна сміливо ствердити без жодної застороги, що фашизм є рухом молоді не тільки тому, що він зродився серед молодих та є протиставленням нових теорій, а й тому, що він є протилежністю відвертості й міцності до безсилого лицемірства спритних урядів.

Історія вчить, що політику не можно вести зручним перескакуванням справа наліво, а ще менше – невиразними й нездійсненними обіцянками. Народ втрачає довіру до такого уряду, бо відчуває, що з ним обходяться немов з маріонеткою. Тому він має повне неоспориме право обурюватися, навіть якби було чимало задоволених цим ляльковим театром. Народ має повне неоспориме право обурюватися, коли він відчує, яке розчарування приносить йому практичне здійснення в житті теоретичних засад, коли він побачить, що його ведуть неправильним шляхом облудних переконань і злих егоїстів.

А тоді всередині нації утворюється потрійний поділ: ті, що задовольняються подальшим плеканням облуди; ті що шукають того нового, де нема розходження між думкою й чином, а натомість між ними панує повна гармонія, і ті що залишаються глядачами, щоб в підходящу хвилину пролізти в ряди переможців.

Фашизм є сполученням думки й дії, переборенням примітивного розходження між ними.

Імперіалізм.

Одначе, така ідеалістична революція, як фашистська, не може бути стримана у вузьких межах одної батьківщини; тільки тому вона стримує себе, що хоче здійснити на батьківщині свої засади, перш ніж поширити їх назовні.

Коли ми приглядаємося до поширення всіх тих ідей, що вже проведено в життя, то ми помічаємо скоріше захоплення ними, ніж звичайне прийняття їх. Так само римляні в старі часи виставили принцип права, що його не відразу прийняли переможені. Це саме повторюється, я гадаю, з принципами фашизму. Їх не прийнято а prіori інтуїтивно, як це було з християнством, яке має виключно духовний характер. Також і засади французької революції потребували засобу до поширення держави Наполеона, – саме тому, що вони в найголовішому не були цілком подібні до засад християнства, а мали характер більше середній між духовним і практичним. Імперіалістичний дух фашизму сильно помітний тому, що рух фашистів має розповсюдити нові ідеали. Він напевно шукає кращих засобів для поширення, а це неминуче приводить до імперіалістичної політики.

Тут було би добре зробити поділ різних родів імперіалізму. Є імперіалізм, що хоче виключно панування (колишня Македонія). Є економічний імперіалізм, що за свою мету має економічну перевагу однієї нації над усіма іншими, і є двоякого роду: економічна перевага забезпечується після створення відповідного становища шляхом боротьби (англійці в Індії), або здобуту перевагу підтримують зброєю, як це пробувала робити Німеччина. У другому випадку збройне панування носить оборонний характер. Я відрізняю ще один вид імперіалізму, який я хотів би назвати «ідеалістичним», оскільки він власне стремить до поширення етичних і духовних принципів. Етичні, несвідомо майже заховані в жадобі до панування, — це головні засади Римської Імперії та держави Наполеона; духовні — свідомо пов’язані з бажанням завойовань, — це засади Магомета й Ватикану.

Демократи завжди дивилися на імперіалістичну політику, як на наслідок переоцінки національних здібностей і не помічали, що, власне, ці здібності є тільки попередником національної феноменальності, а не самим феноменом.

Необхідно ствердити, що фашизм не є імперіалістичним, а є імперіалістом, чи краще, — не є імперіалістичним у своїх діях, а в потужності; він має імперіалістичну мету, але реальної імперії не створив.

З огляду на це, італійський імперіалістичний рух показує таке перехрещення різних моментів, що на перший погляд важко його віднести до одної з наведених категорій.

Його можно розглядати, як імперіалізм, що прагне до панування, бо до цього приводить надмірна здібність народу до розмноження; його можна розглядати, як економічний імперіалізм, оскільки під економічною перевагою варто розуміти скоріше поширення робітників, ніж виробів, але тоді це був би більше імперіалізм першого виду, ніж другого.

Одначе, я думаю, що найкраще порівнювати його з тим імперіалізмом, який я назвав «ідеалістичним». Більше того, я сказав, що під фашизмом треба розуміти післанництво; цей характер фашизму переступає межі всякого життєвого поняття. Життя — це боротьба, — стверджує фашизм; життя — порядок і дисципліна, — фашизм це показує!

Щоб жити й творити, необхідно співпрацювати, єднатися й один одному допомагати в духовному піднесенні над нуждою та дріб’язковістю. Ми не маємо іншого обов’язку.

Тревізонно Дж. Фільософічно-політична оцінка фашизму // Розбудова Нації. – Прага. – квітень 1928 року. – с. 137-143

Ідея української соціальності (скорочено)

Пеленський, Зенон

Ідея української соціальності? Що це таке? Цього терміну нема в ніякому підручнику соціології. – Це дурниця, нісенітниця, мудрування… Ніяка «об’єктивна» наука чогось такого не знає, не підтвержує й не допускає. Наші нинішні люди завжди відчувають диковинну потребу виправдовувати політичне перетворення на своїй землі якостями «всесвітньої об’єктивної науки». Разом з тим вони твердо й непохитно визнають, що альфою й омегою «об’єктивної» науковості є все те, про що вони довідуються від європейського Заходу чи Москви.

Українська наука, що весь час підганяла та ще й досі підганяє історичні явища на нашій землі під наукові системи й явища чужих культур, довгий час не могла досягнути самодостатності у розгляді власних історичних явищ, розуміння їх із себе та заради себе. Кожне явище на нашій землі, ще так дуже українське й ще так дуже виростаюче із властивостей українського грунту, ота наука обовязково підганяє під системи всякого роду чужинецьких «ізмів». Але на «науковий сепаратизм», який пояснює явища з самих себе та заради самих себе виправдовує, вона ніяк спромогтися не може.

Колись українці більше вірили в себе. У 1648 р. ніхто з наших людей не відчував найменшої потреби виправдовувати своє збройне революційне повстання тим, що «цього, мовляв, вимагає конечність історії та якості об’єктивної науки». Зробили революцію просто тому, що їм це було потрібно, що хотіли змінити невигідний їм лад і перетворити його по-своєму. Почали творити власну політичну державну й соціальну систему, не питаючи дозволу жодного наукового чужого талмуду і не виправдовуючи своїх дій ніякою вимудруваною доктриною. Цілою мудрістю їх революції була тільки виключно їх власна воля, їх реальні життєві потреби, їх власне життєве відчування. Вони самі знали, що вигідне, а що ні і як знали, так і намагалися завести у себе кращий порядок. Вони весь час виходили зі свого власного досвіду й свого власного, найбільш безпосереднього світовідчування.

Трохи інакше виглядає у нас справа нині. Досвіди власної землі й своє найвласніше світовідчуваня наші люди весь час втискають у прокрустове ложе чужих наукових схем. Хоч ти на голову стань, вони ніколи не повірять, що їх власна воля та їх хотіння є найвищий закон на світі,ота ultina ratio, від якої нема вже ніякого відклику. Хіба що через власну совість до Бога. Жонглюючи на Україні тисячею натасканих з усього світу «ізмів», нашим людям трудно собі подумати й передусім повірити, що існує один «ізм», – найважливіщий з усіх, – «українізм», як явище абсолютного космічного типу. Не вірять, що отой українізм існує в них самих як певний абсолютний духовий принцип, суцільне й замкнуте саме в собі, одноразове, існуюче й невиправдовуване єство, – і що в тому принципі вміщуються всі вияви їхнього життя, – отжеж серед маси інших так само національні, як і соціальні вияви.

Українізм? Який смисл у цьому слові? Для переважної маси наших навіть найбільш інтелігентних людей цей термін ніякого виразного змісту не має. Коли сказати «британізм», або «американізм», або «фашизм», або «більшовизм», або щось у тому роді, то наш чоловік моментально починає розуміти, про що йдеться. Кожний з тих термінів означає певний духовий принцип, певне спеціальне завдання тої чи іншої групи людей у світі, певну напрямну їх творчості, певну програму устрою. Але коли питати, що означає українізм, як вольовий творчий принцип, з чим, з якими планами, з якою практичною творчістю, з яким світоглядом, з яким життєвим “Вірую” він підходить до великого світового ставання, – то побачите лише знизування плечима. Велич усякої нації саме в тому полягає, що вона носить у своєму нутрі оту життєтворчу іскру Божу, оте своє покликання, яке так а не інакше формує все оточення і на своє «подобіє» його моделює. Різні форми мають месіанізми. Політичні, соціальні, культурні, навіть, колии хочете – мистецькі. Ми знаємо, що політично означає британізм. Так само знаємо, що політично означає американізм і т. д. Але вони мають свій смисл теж в площині соціальності. Ідея французької соціальності класично виразилася в час французької революції в трислові: воля, рівність, братерство. Ідея італійської соціальності, – це фашизм. Ідея американської соціальності, – це їхня ославлена prosperity, яка завжди в стані гнучкості та експансивності утримує американську спільноту. Ми знаємо зміст англійського соціального common sens’у, що втримує Імперію в стані соціальної єдності. Ідея московської соціальності, – це комунізм.

Але наше покликання? Воно існує, але воно розірване чужими доктринами на дві половини. Ми нині знаємо, що означає українізм політично. Починаємо щораз більше вірувати в ідею нашої державності. Ми знаємо, яке завдання тої державності на Сході Європи. Ми щораз виразніше починаємо розуміти, яке відповідальне завдання нестиме на собі ота державність в укладі великої світової політики. Але тим політичним моментом ще далеко не вичерпується поняття українізму. У нас існує гіпертрофія іноземної соціальної думки, але цілковитий занепад ідеї української соціальності. А власне соціальним месіанізмом, який випливає з українського відчування світу, ми зможемо не тільки зсередини подолати панування якісно нікчемного більшовицького проводу, але ще й в цілком означений спосіб вплинути на подальший соціальний уклад сусіднього з нами європейського й азійського світу.

[...]

Держава, що століттями ототожнювалася з поняттями ідеалізму та індивідуалізму, починає бути віднині синонімом матеріальної господарської організованості. Маючи в собі і надалі традиційні психологічні ознаки, вона в дійсності спирається на величезні господарські сили та організації. Коли ще вчора держава трималася на освяченому принципі національності чи монархічності, то нині ця база показує себе занадто вузькою. Ще вчора всі були рівними перед принципом національності монархії,церкви. Нині всі зрівнюються та зобов’язуються перед принципом праці й господарської спільності. Це зміщення підстав державної творчості витворило у світі цілий діапазон нових державних і суспільних форм від фашистського синдикалізму починаючи, і на диктатурі пролетаріату закінчуючи. І це є одним із найбільших здобутків великої української революції, що крім потужного зростання нашої національної свідомої спільноти на наших землях витворюється поволі нова велика свідома спільнота матеріальної пов’язаності та праці.

Чому ми маємо стримувати в нас похід ідеї соціальності? Чому маємо через всякі зневаги затримуватися на пережитих вже форм соціального ладу та співжиття? Чому маємо робити це в час, коли все оточення починає несміливо стежити й підтягуватися за нашим революційним почином? Коли ми повинні боротись й боремось з тою формою революції, яка зараз витворилась на Україні, коли ми боремось із сучасним її лихим космополітичним проводом, коли ми нині намагаємося зробити той стрибок направо, що його був зробив колись Хмельницький, коли намагаємося відмежувати етос нашої соціальної ідеї від охлократичного бунту московської черні та від її інтернаціонального, невластивого нашому краю виду викривлення, то ми ще далеко не відкидаємо тої ідеї й революції. Якраз навпаки!… Чому ми не повинні мати найкращого соціального законодавства на всьому світі. Визволюючись назовні національно, ми мусимо визволитись теж поміж собою й соціально. Ми можемо гордитися, що нині ми йдемо у першому ряді в поході ідеї соціальності. Ми нині наче віднайшли велику ідейну лінію нашої історії. Нині знову ми маємо можливість витворити в себе новий тип державності, кращої й досконалішої від усього змертвілого оточення. Як і колись, так і тепер революція й ідея української соціяльності відкриває перед нами величезні можливости розвитку. Заперечувати українську революцію? – Це має робити ціле наше вороже оточення. Всі, тільки не ми! Тільки не український націоналізм. Якраз він має величезні можливости нав’язати сучаснe українськe соціальне перетворення і започаткувати остаточне соціальне й національне оформлення нашої революції. Український націоналізм є життєтворчим також і в площині гідного та розумного соціального будівництва на Україні.

Розбудова Нації. – Прага. – жовтень-листопад 1928 року. – с. 363-371.


Создан 21 авг 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником