Екологія наших душ

 

Екологія наших душ

Роздуми вже немолодої людини про національну самосвідомість та різні аспекти життя, як своєрідний звіт Богдана Гордасевича в зв’язку з наближенням можливого 50-річчя.



Зібрані нижче матеріали є моїм своєрідним звітом-підсумком, який я готую до свого можливого (певно один Господь знає) ювілею: 50-річчя у 2011 р.


Екологія наших душ

(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)

Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе "дітьми застою". Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше - про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап’єшся вдризг - і наче в раю побував. Тепер не те - виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили - неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити - треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де - брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого "дуже правдивого" повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це - абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм - це погано, а інтернаціоналізм - це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного? Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж ба, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші - мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов’янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, - абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знади, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А ,може, все так і треба? Ми ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей - і нема проблем! Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї "величі". Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу.
В цьому світі все дуже взаємопов’язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза - криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія - все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: В дитинстві - колискові пісні та казки; в юнацтві - легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості - чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці - балади, думи, побутові пісні; в старості - збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що в від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула - ні! Тоді Ти - представник свого народу серед інших народів світу! Ти - продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти - ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя - це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі - справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?

опубліковано в газеті "Комсомолец Донбасса"
19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк

Злочин проти...

Останнім часом в зв'язку з послабленням тоталітарного режиму в нашій державі почалась активно пробуджуватись та проявлятись самосвідомість націй, через що появились на світ божий давно замовчуванні конфліктні ситуації. І тут же гучною лавиною залунали обурені голоси різних денаціоналізованих громадян-інтернаціоналістів: "Як це так! Що це за проблеми?! Їх раніше не було! Все це вигадки! Нам нічого ділити! Українців ніхто не утискував і не забороняв розмовляти українською мовою! Нам треба інтернаціональної єдності! І т. д.".
Гидко слухати всю цю брехню, не говорячи про те, щоб на неї відповідати. Тим паче, що таким "товаришам" правда якраз і не потрібна, бо вони добре знають чиє сало з'їли...
Єдине що нагадаємо такий досить гіркий жарт з часів "застою": у нас є інтердівчата в Союзі та інтерхлопчики в Афганістані, а все це разом називається "інтернаціональною політикою".
Як знаєте - правдива інформація про цих хлопчиків та дівчаток з’явилась тільки в останні часи та й то далеко не повна, але і цього досить, щоб побачити всю глибочінь нашої ганьби. Відносно третього чинника - інтернаціональної політики... Промовчимо поки що з її характеристикою, а почнемо просто викладати факти, щоб читач міг сам зробити висновки. Для того, щоб добре показати "інтернаціоналізм, як він є", візьмемо самий найбуденніший матеріал - назви вулиць і площ міста Тернополя. Чому саме його? По-перше, тому, що це місто невелике за розмірами і перелік вулиць не буде занадто обважливим для читача, зате можна легко простежити основні тенденції та метод аналізу, а що він справедливий і для всіх інших міст та селищ України може переконатись кожен бажаючий. По-друге, Тернопіль є чи не єдиним обласним центром на Україні, де спілкуються виключно українською мовою і практично не чувати російської, а це робить наругу ще більш брутальнішою.
Отож беремо в руки карту міста Тернополя, що має такі вихідні данні: "Главное управление геодезии и картографии при Совете министров СССР Москва 1968г. Редактор А.Ю.Рогатюк Тираж 40 000 экз." Всі тексти на карті-схемі написані російською мовою, а її аналогів українською мовою не існує. Та й для чого вони, коли ми всі "інтернаціоналісти"... Однак на такий вияв інтернаціоналізму можна було б і не дуже ображатись, бо він розповсюджений не тільки на українців, але і на всі інші народи СРСР /окрім російського зрозуміло /. На перший погляд виправити таку несправедливість досить легко: можна взяти карту з текстами, що написані російською мовою, і перекласти їх на національну мову, після чого опублікувати такі "оновлені" карти - і нема проблем! На жаль, все набагато і набагато в гіршому стані, ніж це може здаватися на початку, а щоб ви зрозуміли всю підступність тої єзуїтської тактики розтління душі народів, прочитайте уважно наведений далі аналіз назв вулиць міста Тернополя за списком, що знаходиться у вказаній вже карті.
Метод, за яким буде проводитись аналіз, обрано найпростіший: весь список назв вулиць розбивається на окремі групи та підгрупи за якоюсь певною ознакою, після чого подається характеристика цих ознак та їх взаємне порівняння. Аналіз розпочнемо з назв, що мають найбільш прямий історичний зв'язок з містом та його культурою; далі розглянемо назви, що мають опосередкований зв'язок, починаючи від найбільш виправданого, через сумнівно виправданий до взагалі невиправданого.
Правопис подано за джерелом російською мовою.
Отже, що ми маємо? Дивіться.


Група 1

І. Гаевая
2. Глубокая
3. Заозерная
4. Набережная
5. Объездная
6. Подгородная
7. Березовая
8. Мостовая
9. Театральная
10. Подольская
11. Загребельная


Охарактеризувати цю групу назв можна як найбільш пов'язану з місцевістю, оскільки в них відбито певні ознаки довколишнього рельєфу.

Група 2

1. Бережанская
2. Белогорская
3. Збаражская
4. Лозовецкая
5. Львовская
6. Подволочиское
7. Хмельницкая
8. Тернопольская
9. Черновицкая
10. Киевская
11. Галицкая


Цю групу теж характеризую конкретний прямий зв'язок, який відображає географічні особливості, що повністю оправдано для даної місцевості.

Група З

1. Заводская
2. Бригадная
3. Железнодорожная
4. Клиническая
5. Метрологическая
6. Новосолнечная
7. Промышленная
8. Радгоспная
9. Строителей
10. Текстильная
11. Тролейбусная
12. Энергетическая

Ну от пішло-поїхало: маємо групу назв, які можна охарактеризувати тільки як примітивно-необов’язкові. Хоча своїм походженнях ці назви також завдячують тільки місцевим умовам, а точніше - "геніальній" фантазії головного архітектора міста, все ж мусимо визнати, що в них мало і історії, і краси, і змісту. Найкраще це помітно по назві №4. Таких назв можна знайти дуже багато в будь-якому місті і причина їх виникнення криється там же, де і всі наші біди: в тому, що нашим "батькам народу і міста" абсолютно начхати на умови, в яких живе народ. Нащо їм завий раз голови морочити? Вони рахують, що народ в нас простий, тупуватий, - от і треба йому все якесь-простіше... Добре, що не назвали "Унітазна" чи там "Помийна"! Далебі, дякуємо.

Група 4

Підгрупа А
1. Крушельницкой
2. Наливайка
3. Лесі Українки
4. Франко
5. Шевченко
6. Богдана Хмельницького

Підгрупа Б
1. Грабовского
2. Котляревского


Тепер маємо групу назв, яка характеризує їх причетність до української нації, її культури та історії. Задля полегшення розгляду, назви розбито на підгрупи, де до підгрупи А увійшли назви, що мають безпосередній зв’язок до Тернополя. Робимо особливий наголос на цьому тому, що імена Шевченка, Франка, Лесі Українки та Богдана Хмельницького вживаються практично в обов’язковому порядку по всій Україні і навіть за її межами /але тільки вони!/, - цією групою з чотирьох імен найвидатніших представників української нації "інтернаціоналізм" визначив внесок України в загальносвітову культуру. Тому їх і використовують, як своєрідні невід'ємні атрибути, а вже стосовно інших діячів української культури та історії, то тут треба довго шукати, бо, на жаль, на них інтернаціоналізм не розповсюджено. Ось чому така маленька і непривітна підгрупа Б, до якої включено назви вулиць в честь людей, які не мали прямого відношення до історії міста Тернополя, але опосередковано відзначаються, як видатні українські письменники та діячі. Стосовно ж якоїсь недоречної підгрупи В з українських назв /увага! - порівняйте з тим, що піде далі/, то тут і мови не може бути - все, що стосується національної пам’яті і гідності, має особливо прискіпливий нагляд наших... /далі мало б бути: "органів влади", але совість не дозволяє сказати про них щось інакше ніж як "апендикси" або "гноївки"/ . Отже відносно назв з цієї національної групи: маємо аж чотири "свої" і чотири "обов'язкових" за що повинні бути ще вдячні, а особливо наша "вдячність" зростає при порівнянні цієї групи назв з всіма наступними...

Група 5

Підгрупа А
1. Затонского
2. Карла Маркса
3. Энгельса
4. Ленина
5. 1 Мая
Підгрупа Б
1. Красноармейская
2. Пролетарская
3. 9 Января
4. Ленинского комсомола
Підгрупа В
1. Ворошилова
2. Примакова
3. Дзержинского
4. Кирова
5. Котовского
6. Крупской
7. Куйбышева
8. Орджоникидзе
9. Свердлова
10. Фрунзе

А ось і розпочався суто інтернаціоналізм: цю групу назв характеризує їх походження від революційних подій в царській Росії. Але як відомо, після громадянської війни 1918-1920 рр. територія Тернопільщини була окупована Польщею, і лише у 1939 р. вона була приєднана до СРСР. Тому якщо з назвами підгрупи А можна ще погодитись; відносно назв підгрупи Б можна подискутувати; то вже з назвами підгрупи В погодитись абсолютно неможливо: жоден з перелічених тут діячів на Тернопільщині не жив, не працював і взагалі не має до неї ніякого відношення /гикавку від згадки про Залізного Фелікса до уваги не береться/ .

Група 6

Підгрупа А
1. Живова
2. Бугайченко
3. Карпенко
4. Максименно
5. Пигарева
6. Пустоварова
7. Танцорова
8. Кучеренко
9. Чалдаева
10. Осипенко
11. Бургуна
12. Красовского
Підгрупа Б
1. Ковпака
2. Кирпоноса
3. Ватутина
4. Жукова
5. Генерала Людникова
6. 15 Квитня
Підгрупа В
1. Гвардейская
2. Кантемировцев
3. Зои Космодемьянской

Цю групу назв характеризує їх походження від подій Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. І знову маємо три підгрупи з яких підгрупа А відображає безпосередній зв'язок до міста - це назви вулиць в честь воїнів, що загинули при визволенні м. Тернополя від фашистів. З підгрупою Б можна так-сяк погодитись, але з підгрупою В погодитись аж ніяк не можна. Особливо дивує назва №3 - яке вона має відношення до Тернополя? І своїх героїв маємо досить. Більше того: аж занадто багато. Вшанування пам’яті полеглих героїв справа хороша, але треба ж якісь межі знати. Хіба простий солдат, що загинув в нашому місті, не має право на пам'ять? Має. І ми зобов’язані пам’ятати всіх полеглих, однак це ж не означає, що треба взяти поіменні списки і в честь кожного перейменувати по порядку всі вулиці. Вийде ж повне безглуздя, - в якому ми і прогресуємо наразі.

Група 7

Підгрупа А
1. Коперника
2. Мицкевича
3. Шопена
4. Сливенская
Підгрупа Б
1. 50 лет СССР
2. Юности
3. Мира
4. Свободы
5. Воссоединения
6. Победы /ул./
7. Победы /пл./
Підгрупа В
1. Нахимова
2. Невского
3. Островского
4. Паустовского
5. Пирогова
6. Пушкина
7. Репина
8. Суворова
9. Чайковского
10. Чехова
11. Маяковского
12. Жуковского
13. Макаренко

I ось, на закінчення, маємо групу, яку характеризує, так би мовити, чисто інтернаціональне. Як вам воно подобається? Підгрупа А, що репрезентує зв’язки з Польщею, які набагато глибші тут за зв'язки з Росією, не викликає жодних заперечень, чого вже не скажеш про підгрупу Б, де досить багато назв викликають сумнів щодо їх доцільності. Але що стосується підгрупи В, то тут висновок може бути тільки один: всі наявні тут назви мають чисто русифікаторський характер і жодними братніми зв’язками чи там інтернаціоналізмом це не виправдати. До більшості з цих діячів персонально жодних претензій немає, але використання їх імен в такому контексті викликає тільки негативні почуття.
Тепер, після досить детального аналізу назв вулиць, зробимо узагальнюючий синтез нашого критичного огляду. А для цього проведемо деякі підрахунки, бо хоч мова цифр досить суха, але зате вона дуже переконлива і тому дуже вражаюча.
Усього назв вулиць на карті маємо 106. Як же відображено серед цієї кількості назв національне та інтернаціональне? Якщо брати в чистому співвідношенні, тобто груп 4 і 7, то виглядатиме це так: 8 проти 24. Але до групи 7 треба додати ще групу №5, що має також чисто інтернаціональний характер, а тоді вже виходить: 8 проти 43, тобто співвідношення національного та інтернаціонального практично дорівнює 1 до 5 - і після цього хтось може говорити про відсутність утиску українців?
Далі, давайте поглянемо ще з історичної точки зору. Відомо, що Тернополю має скоро виповнитись 450 років з дня його заснування. Як же відображена в назвах вулиць його багатовікова історія? По суті тільки імена Наливайка та Крушельницької відображають її, але навіть якщо взяти всю підгрупу А з групи №4 і добавити ім’я Міцкевича, то все одно матимемо усього 7 назв. Зате якщо порахувати назви вулиць, що виникли після 1939-го року, то їх буде аж 77! /складаємо групи №З, №5, №6, №7/ Тут вже бачимо не п’ятикратну, а одинадцятикратну несправедливість! Що ще можна додати? І цього, думається, достатньо.
А тепер, після усього вище сказаного, скажіть, будь ласка: що, по-вашому, означає "інтернаціоналізм" у такому вигляді?
Не знаємо, як розсудить читач, але вважаємо, що висновок може бути тільки один: такий "інтернаціоналізм" ставить собі за мету позбавити всі народи їх особливих національних рис, тобто денаціоналізувати народи, зробити їх однорідним конгломератом, сірою масою "армії труда". Подібний процес породження "рабсили" вигідний тільки для тоталітарної адміністративно бюрократичної системи, але всім відомо, що далеко не все, що є вигідним - порядне і законне. Работоргівля теж справа вигідна, але чи можна визнати її порядною? А інтервенція - це хіба законна річ? Ні, все це є злочин. Так само треба визначити: якщо розуміти інтернаціоналізм, як денаціоналізацію - то це ЗЛОЧИН. І не просто, а ЗЛОЧИН ПРОТИ ЛЮДСТВА, бо при цьому знищуються цілі народи. Такий інтернаціоналізм не має права на існування.


/стаття в трохи інакшому варіанті була опублікована в І989р. в незалежній напівлегальній газеті "Досвітні вогні", яку видавало товариство "Вертеп" м. Тернополя/
Р.S. В 1991-му році більшість вулиць м. Тернополя було перейменовано, але в багатьох містах України наруга існує і досі.

Шевченко? Так, Шевченко.

Приїхав я додому злий, як чорт. Жінка це одразу помітила і, ясна річ, одразу запитала, що там трапилось? У відповідь я лише гірко посміхнувся і відповів, що ТАМ якраз нічого і не трапилось, ТАМ просто нікого не було, а точніше: ТАМ був один тільки я... Але чому?! Чому не прийшли інші люди?
- Тому, просто відповіла мені жінка, - що людям це зараз не потрібно.
- А мені? - зірвався я.
- А тобі потрібно, - знову просто сказала жінка.
Так, мені це потрібно, без цього я не можу: кожного року, де б я не був, але 9-го та 10-го березня я завжди йду до найближчого пам’ятника Тарасу Шевченку, щоб покласти квіти та запалити свічку в знак пошанування мого Кобзаря. Мені це потрібно.
Добре пам’ятаю 1986-й рік, коли в Донецьку в обласному будинку працівників культури відбувався вечір, присвячений Шевченкові, і як по ходу дії хор бандуристок заспівав "Заповіт". Ми з мамою одразу підвелись і прослухали весь спів "Заповіту" навстоячки, а от всі інші майже п’ятдесят чоловік, залишились сидіти, хоча серед них було досить різних "культурних діячів", які на теперішній час раптом поставали "суперукраїнцями" і успішно отримують всілякі премії за свій так би мовити вклад... гм, в нашу українську культуру. Вкладають оце вони, значить, те, що тоді наклали з остраху...
Пам'ятаю також Тернопіль у 1989-му році, коли нас, студентів педінституту, всілякими засобами намагались усунути від самостійного вшанування 175-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка, але ми таки добилися свого і клали квіти 9-го, і палили свічки 10-го, і співали "Заповіт", і читали вірші Шевченка біля його пам’ятника. Як ми тоді пишалися своїм вчинком!..
І ось у 1993-му році у місті Львові 10-го березня о восьмій годині вечора біля пам’ятника Тарасу Шевченку я стояв один, абсолютно один... Стояв, палив свічку, дивився на Шевченка, читав пошепки його вірші і сумував... Ще б не сумувати! Подумати тільки, що у майже мільйонному Львові не знайшлося і десяти чоловік, які б не змовляючись, а просто за власною душевною потребою прийшли б до пам’ятника нашого Великого Кобзаря, щоб постояти з палаючою свічкою в руках в знак пошанування його пам’яті... Але не знайшлося.
І це ж не зрусифікований Донецьк, це - Львів! Місто, що претендувало на провідну роль в сучасному Українському Відродженні! Невже я не сплю? Невже все це мені не примарилось? Невже все це дійсно відбувалося у Львові?! Всього сподівався, але щоб ТАКЕ побачити - уяви не вистачало.
Справа в тому, що Шевченківські свята є та тема, до якої я ставлюся з особливою увагою і навіть побожністю, - а тому мені дуже хотілось описати, які урочисті події відбувалися з цього приводу у Львові, тим паче, що це вперше львів’яни святкуватимуть разом з новеньким пам’ятником Тарасові Шевченкові в їхньому місті.
- Ото, - думаю я, - торжества будуть, як ніколи! Бо ж стільки боролись за той пам’ятник, так його домагались, гроші величезні зібрали... І ось, нарешті - маємо! Радість-то яка! Візьму напишу про все детально-детально і пошлю на Донбас, в Донецьк, щоб там опублікували, щоб там подивились, як треба святкувати, приклад показати, значить...
М-да, показали...
Що я маю тепер писати? Як що? Правду і тільки правду! Напишу все так, як воно було насправді, про все, що я бачив на власні очі і чув також на власні вуха. Нічого: люди тепер не дурні - самі розберуться, хто є хто.
Отож 9-го березня після роботи, а було це десь о шостій годині вечора, поїхав я до центру Львова прямо до пам’ятника Тарасу Шевченку. Біля нього, як завжди, товклася групка не більше тридцяти чоловік, які, знову ж таки: як завжди, - чесали язики об політику. Поклав я свою квіточку до ніг Шевченка, постояв і занудьгував серед цього збіговиська "геніальних політиків", що так завзято, бризкаючи одне на одного слиною, в котре переливали з пустого в порожнє. Наразі їх не цікавив Шевченко, а мене - вони. Робити нічого: вирішив пройтись по місту і подивитись, як воно там свято дається в знаки. Ще минулого року я бачив в багатьох вітринах магазинів виставлені уквітчані рушниками портрети Шевченка, а цього року не вгледів жодного. Все, як заведи, жодних візуальних ознак чогось особливого, якогось там натяку на свято та Шевченка.
Зате поблизу театру опери і балету мною були виявлені автобуси з телевізійною апаратурою. Все ясно: тут має відбутися офіційний урочистий вечір з нагоди 179-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка. Хороша справа, схвалюю. Правда потім я чув, як один директор школи скаржився, що не знати яким способом розповсюджувались квитки на цей вечір, бо от на школи не дали жодного і він ледве-ледве спромігся дістати собі один квиток "по блату", а коли ж він зайшов до театру, то побачив... Здогадуєтесь? Правильно: він побачив, що якщо на сцені театру ще можна було побачити когось більш-менш причетного до культури, то вже в самому залі подібне явище не спостерігалось: там практично всі місця окупував, як там його правильно по-сучасному прозивати: чи то "бомонд", чи то "обормонд", а кажучи по-простому, за звичною революційною термінологією - місцева буржуазія. Нашу ж інтелігенцію від культури до залу не запросили, і я тепер вважаю, що правильно зробили: чого вона варта - так її і цінять. Воно, звичайно, в теплому місці, під сяйвом прожекторів та прицілом об’єктивів телекамер набагато легше і приємніше демонструвати всю свою любов до Шевченка, ніж скромно і непомітно зробити це на холоді біля його пам’ятника, а тому ми і маємо те, що маємо.
Від оперного театру повернув я назад, іду і раптом бачу: щось там поблизу Шевченка діється. Я мерщій туди. - Ну, - думаю, - почалось! - Підходжу ближче і бачу, що невеличкий хор співає "Заповіт", а довколишні люди покинули балачки і важно слухали. І в одну мить стала відчутна урочиста атмосфера свята. Серед присутніх я помітив голову крайової ради Руху п. Ключковського і здогадався, ким була організована ця акція. – От молодці, - подумки похвалив їх я,-зараз і люди почнуть до пам’ятника збиратись, як побачать, що тут щось відбувається. - На жаль, хор, проспівавши ще одну пісню, скінчив свій виступ. М-да, не густо, хоч і не пусто, і те добре, що хоч щось. Більше тинятись тут не було жодного сенсу, тому я поїхав додому.
Пізніше я дізнався, що в цей день о другій годині коло пам’ятника Тарасу Шевченку відбулось віче і що в ньому приймали участь актор Святослав Максимчук, письменники Роман Іваничук, та Роман Федорів, а від держадміністрації аж сам Всеволод Іськів /"аж" тому, що це далеко не перша особа/ . Але люди дорогенькі: все це зовсім не те, все це офіціоз, а мене цікавила саме неофіційна частина святкування. О другій годині дня більшість нормальних, тобто я хотів сказати: звичайних людей, - ще знаходяться на своїй роботі, а тому прийти до Шевченка вони могли тільки ввечері, як, до речі, і мусив зробити я сам. Всім добре відомо, що офіційна частина всіх свят є справою обов'язковою, і що справжню цінність являє собою абсолютно добровільний і повністю самодіяльний прояв народних почуттів, а саме цього я якраз і не побачив.
Хтось може обуритись: чого це він все бурчить та вередує, коли тут тобі і віче було, і вечір урочистий, і навіть хор співав.
Ех, якби не боліло, то я би і не скиглив, - а то ще кілька років тому я помітив, як люди все більше і більше почали втрачати інтерес щодо відзначення Шевченківських свят. Є в наших людей така риса натури, що допоки заборонено щось, то ми саме того і вимагало, кричимо, сваримось, а коли стає можна - дуже швидко про все і позабували. Ну, скажіть по щирості: невже у Львові не вистачило б хорових колективів, щоб вони не змогли б цілий день позмінно співати біля Шевченка хоч би по півгодини? А колективи підприємств невже такі бідні, що не можуть віднайти кошти на покладання квітів? Я вже не кажу про оте причмелене УНСО і йому подібних, що як бійку вчинити, пікетувати, мітингувати або рядженими марширувати - так перші, а от почесну варту біля пам’ятника Тарасу Шевченку хоч би на свята виставити - вже не спроможні. Стосовно ж товариства української мови ім. Тараса Шевченка, то воно, як на мою думку, повинно було днювати і ночувати коло його пам’ятника всі ці дні, щоб розповсюджувати там різну літературу, вимпели, значки, збирати пожертви на розвиток товариства і т.д. В принципі ТУМ взагалі має бути головним організатором і керівником у святкуванні днів Шевченка, а що ми маємо на ділі? Ні слуху, ні духу, ні жодної згадки.
Прошу пробачення за різкість, але річ у тому, що вже три роки минуло, як мною був розроблений такий собі невеличкий сценарій-схема проведення Шевченківських свят, і хоч він досить простий по-суті, проте, на мою думку, він має певні корисні ідеї. Так, в ньому я пропонував, щоб 9-го березня в кінці робочого дня по всіх підприємствах, організаціях, товариствах та їх осередках проводити свої невеличкі аматорські вечори, присвячені Шевченку, а потім, по закінченні вечора, вирушити делегацією прямо до пам’ятника Тарасу Шевченку, щоб покласти біля нього квіти і заспівати кілька українських пісень.
Мені одразу закинули в докір, що як можна співати у Великий піст, але пробачте, шановні, - я ж не весільні пісні пропоную співати, а урочисті, ті, що виконуються за будь-яких обставин. Такими, на мою думку, є наш гімн "Ще не вмерла Україна", "Заповіт", "Думи, мої думи...", "Реве та стогне Дніпр Широкий", а також "Червона калина" - хіба оцього переліку вже не досить? До речі, наскільки мені відомо, раніше, ще "за Польщі", тут, на Західній Україні, люди завжди святкували дні Шевченка, хоч вірили тоді в Бога набагато більше, ніж ми зараз. Просто диву даєшся, які всі набожні раптом поставали, хоча ковбаса в магазинах і сало на базарах чомусь не залежуються, і телевізор та радіо всі щодня включають, а це хіба не гріх? Так що давайте не будемо фарисеями і лицемірами: не хочеш - не треба, але іменем бога не прикривайся. Тим паче, що 10-го березня вже ніщо не перешкоджає провести молебні, постояти з запаленими свічками довкола пам’ятника нашого Кобзаря і заспівати наново "Заповіт" та інші пісні.
Коли я писав свій сценарій, то мені якраз і уявлялось це свято не як застільна забава, а як повністю тверезе, таке суворе, таке мужнє і героїчне усвідомлення торжества українського духу, нашої волі і сили. Мені грандіозно уявлялось, як по всій Україні, в усіх містах і селах, рівно о восьмій годині вечора довкола місцевого пам’ятника Тарасу Шевченку або і просто коло його портрету збираються люди, запалюють свічки і разом співають "Заповіт", вся Україна водночас - оце було б дійство, оце була б акція духовного єднання всього нашого народу, і щоб отак щороку! Але...
Але всі мої домагання впровадити свій сценарій в життя пішли, як вода в пісок. Всі занадто зайняті справами "вищої політики", і їм зовсім немає часу перейматись ось таким дріб’язком, як ото організація подібного свята: мороки багато, а персональної слави ніякої. Так що не сунься ти, хлопче, з своїм сценарієм і Шевченком, - без тебе знаємо, що треба робити. Теж, дивись, вумник вишукався.
Дякую за комплімент, але я тут ні причому: рано чи пізно ми все одно всі прийдемо до Шевченка. Чому? Життя змусить. Зараз через що жити важко? Ні, помиляєтесь, справа не в економічній кризі - жили люди і в набагато гірших умовах. Вся справа в кризі духовній, в тому, що у більшості людей зараз немає ні віри, ні духу, а є повна душевна прострація. Але нація не може повноцінно жити і розвиватись, якщо її не запліднює якась велика духовна ідея. Без неї нація або зникає, або волочить мерзенне існування населення третьосортної держави. Скажіть, хіба не єдина духовна ідея зберегла на протязі тисячоліть від знищення єврейську націю і нарешті призвела до утворення їхньої держави? А так звані економічні дива в розвитку Німеччини та Японії, країн, що були переможені у Другій світовій війні, - хіба не духовна ідея реабілітації згуртувала ці нації і надала їм таку наснагу до відродження? То-то і воно.
Ми є народ, який усього десь трохи більше року, як вийшов з неволі, і до того часу єдиною нашою духовною ідеєю було устремління позбутися цього осоружного рабства і стати вільним народом у незалежній державі. Все це вже є, і тепер нам потрібна нова духовна ідея, щоби провести своє національне відродження. Такою ідеєю я вважаю, стане Тарас Шевченко і його творчість. Одразу зазначу, що я ані трішки не збираюсь і не хочу боготворити Шевченка і робити з нього ікону. Ні, Шевченко був все ж таки людиною, звичайною, нормальною людиною, він був добрячий п’яничка та гульвіса, та це зовсім нічого не значить стосовно Шевченка як митця, як творця і мислителя. В своїх творах Шевченко так точно сконцентрував і висловив усю сутність української нації, що просто безглуздо пробувати заперечувати ту величезну домінуючу силу його впливу як на формування суто української мови, так і на становлення всієї української культури і нації в цілому. Тож і теперішнє наше відродження можливе тільки під провідною зіркою на ймення Тарас Шевченко, і саме по ньому ми маємо звіряти свої духовні устремління
Як це відбуватиметься конкретно стосовно до кожного - я не знаю, але я знаю точно інше; мудрець сказав: "Якщо хочеш бути щасливим - будь ним", Я - щасливий, бо я був ТАМ, я був 10-го березня з запаленою свічкою коло Шевченка, а значить початок вже є.


/ Стаття була написана майже одразу по кількох днях і 23-го березня я віддав її до редакції газети "Літературний Львів" де вона пролежала безрезультатно майже півроку, після чого так само безрезультатною була моя спроба опублікувати її в часописі обласного осередку Товариства української мови їм. Тараса Шевченка "Просвіті". А тепер... Що тепер? На жаль превеликий, тема полишається бути актуальною. Не вміємо ми ні добре працювати, ні добре святкувати, і вчитись не збираємось. Так само убого відзначались і всі інші знаменні дати, а найсвіжіший спогад: святкування 24-го серпня Дня незалежності України. Я в цей день перебував на відпочинку в Карпатах, а тому пішов до найближчого села до церкви на молебень, потім приймав участь в хресному ході і освяченні символічного хреста, поставленого і приуроченого саме до цієї дати: Дня незалежності України, Потім був концерт місцевої самодіяльності. Все було, окрім одного - людей. Гребенів - величезне село, населення десь кілька тисяч, а прийшло на свято від сили чоловік п’ятдесят - не більше. Всі інші скористались з вихідного дня тим, що працювали на власному господарстві. Взагалі свято тут відбулось тільки завдяки домаганням голови сільради, що є дуже свідомим українцем і патріотом. А в сусідньому селі, в славетній Тухлі, взагалі нічого не було, Ось так святкуємо. Люди зневірені і не даремно. Чому до них не приїхали ні з району, ні з області, ні з того Львова? На Східну Україну від нашого регіону їздити повчати мчаться залюбки, а от у себе прийти в село до людей нема нікого: ні депутатів, ні письменників, ні журналістів - ну абсолютно нікого. Не запросили? А що, треба сильно припрошати на таке? Одна старенька жінка, коли я висловив їй подібні бідкання, відповіла мені так: "Хто хтів, той сам взнав і прийшов, а інших і не треба". Безперечно вона має рацію, але я вважаю, що треба, обов’язково треба прикласти чимало зусиль для того, аби люди захотіли. А для цього потрібно, в першу чергу, починати готуватись до свята не за день-два і аби як, а принаймні за кілька місяців, і залучати до цього, до підготовки і активної участі в святі як найширше коло різного ладу - оттоді вони і прийдуть./

Браво, "Брама"

Маю дивне упередження до всіляких оголошень: я твердо переконаний, що вони слугують не тільки задля прикрашання різних парканів, стін, щитів тощо, але й несуть в собі певну змістовну інформацію, з якої можна, а то і треба скористатись, особливо коли в оголошенні-афіші зазначено про "вхід вільний". Принаймні, особисто я обов’язково намагаюсь скористатись подібною "дармівщинкою" і то не стільки через письменницьку богемну скнарість, а просто грішно не обдарувати людей принаймні своєю увагою, раз вони грошей не вимагають.
Отак одного гарного сонячного дня йду я собі прогулююсь по вулиці Вірменській, яка знаходиться в старовинній частині нашого славного Львова, роззираюсь довкола, аж дивлюсь: на брамі будинку №25 висить оголошення про те, що Молодіжний гурт "Брама" представляє виставку кераміки студентів Львівських Академії Мистецтв, вхід вільний. Прочитав я ото магічне словосполучення і без вагань рушив у напрямку, який вказували спеціально розвішені паперові стрілочки і невдовзі прийшов та наважився увійти до великої темної кімнати без жодного вікна, де в променях штучного світла мовчазно чекали на мене керамічні фігури. у кімнаті не було в цей час жодної людини, звучала якась авангардна електронна музика і все це разом викликало дивне відчуття, що ти раптово попав у якийсь позареальний світ. Здавалось би йшов безтурботно по сотні раз ходженій вздовж і поперек вулиці, аж бац! - і на сто-енний раз вона зовсім несподівано вивела тебе у інший простір, вимір і час...
З трансу від першого враження мене вивела поява у виставочному залі чарівної феї у образі Олесі Дворак, студентки і одночасно голови профкому Львівської Академії Мистецтв. Ми розговорились, і Олеся провела для мене одного оглядову екскурсію і цікаво розповіла про кожен виставлений експонат та його автора, а потім мова зайшла про їх товариство:
- Олесю, мені цікаво, як і чому виникло ваше товариство "Брама"?
- Як і чому виникло? все дуже просто: захотіли і створили. Задум про утворення мистецького молодіжного гурту "Брама" виник у нас декілька місяців тому, а його метою є об’єднати творчу студентську молодь з різних навчальних закладів Львова, яка цікавиться та пробує свої сили в образотворчому мистецтві. Оця виставка кераміки - одна з наших перших акцій по реалізації нашого проекту.
- Але хтось з верху вами опікується, тобто під чиєю егідою або "дахом" знаходиться ваше товариство? Я так думаю, що ось це приміщення для виставки надала вам, напевно Академія Мистецтва...
- Нічого подібного: ми все робимо тільки самі. Ніхто нами не керує і не опікує. Наприклад, цю виставку зроблено зусиллями всього трьох чоловік: мене, Остапа Бориса та Андрія Ліскевича, які, до речі, є студентами не нашої ЛАМ, а Університету - Львівська політехніка. Ми чітко розподілили обов'язки кожного: один знайшов спонсора - фірму "С і С Львів", другий потурбувався про приміщення та його оформлення, а я забезпечила відбір і розміщення експонатів виставки.
- Розкажи тоді, як ти діставала і збирала керамічні твори для виставки - важко було?
- Я б не сказала, що мені прийшлось робити щось надзвичайне. Престо у нас на кафедрі кераміки кожного семестру проводиться заліковий перегляд творчого доробку за цей період всіх студентів, отож я просто прийшла і відібрала на власний розсуд найцікавіші роботи. Ми намагаємось не бути упередженими, тому на виставці представлено всі курси факультету кераміки, хоча різниця поміж роботами перших і останніх курсів досить суттєва.
- Справді, це помітно одразу: у першокурсників переважає ідея виявлення новизни через фактуру матеріалу, з яким вони працюють, а у старшокурсників домінує філософський зміст, втілений в кожній окремій роботі зовсім по-різному навіть на одну задану тему, і їх дуже цікаво порівнювати. І ще добре, що кожен експонат має простір і твори не перекривають один одного, не заважають.
- А ми якраз і намагались задекларувати нашу виставку не стільки кількістю учасників, скільки мистецькою якістю робіт, представлених на ній. При чому це наш власний, незалежний погляд, який в чомусь збігається, а в чомусь - не збігається з поглядами наших викладачів, митців старшого покоління. Ну і що з того? Ми маємо власні естетичні смаки, уподобання, бажання, але в той же час ми не намагаємось ставати у позу антагоністів і все минуле заперечувати. Свідчення тому одночасна участь авторів кількох робіт, відібраних до нашої "брамівської" виставки, також ще в обласній виставці "Львівська кераміка -98", куди відбір робила художня рада в складі професури з нашої Академії Мистецтв.
Розмова з Олесею Дворак закінчилась, я подякував їй за проведену екскурсію і щиро побажав молодіжному мистецькому гурту ''Брама" подальших успіхів у їх діяльності. Розпрощавшись, я повернувся з іншого простору в звичний вимір вулиці вірменської, але нові враження і думки мене не полишали. Ось воно - молоде покоління! Позбавлене всіх "совкових" комплексів: захотіли - створили гурт, захотіли - зробили виставку, і ні у кого не питались на те дозволу! Нікого не бояться і не витрачають марно енергію на боротьбу з сумнозвісними чиновниками типу "як би чого не вийшло". Гарно, коли бачиш початок того, про що стільки часу мріяв!
Нове молоде покоління: їм зараз 18-20 років, а у 1989, коли на Україні все демократичне відродження, по-суті й починалось під дивною назвою "перебудова", їм було усього 10-12 років. Подібно до того, як після смерті Сталіна у 53-у році за 10 років хрущовської "відлиги" виросло покоління "шестидесятників", а ось "семидесятників" чи "восьмидесятників" вже немає - їх понищив брежневсько-сусловський приморозок. Львівський письменник Богдан Смоляк вдало обізвав своє покоління "возадесятниками", але цим він одночасно визнав, що воно знаходиться й поза життям, бо чим може похвалитись це покоління у порівнянні з грандіозною когортою "шестидесятників"? Польовим "сказом" Оксани Забужко чи талановитим садомазохізмом Юрія Андруховича - ото і все? Майже все. Мистецтво андеграунду або культура "підземелля" - це естетика щурів і хробаків, але іншого вибору у нашого "позадесятного" покоління не було: всі сили йшли на те, щоб доказати своє "право на пісню", а з кляпом у роті навіть "лебединої пісні" не проспіваєш...
Часи минули - їх не повернути, та і бажання такого щось немає, тому, що, як сказав один доморощений філософ: "Так, ми - "діти застою", але це зовсім не забороняє стати нам батьками прогресу". Нехай якщо навіть то буде не економічне процвітання, - все одно то буде прогрес, якщо проминуле десятиріччя виявиться не черговою відлигою перед приморозком, а справжнім початком справжньої весни на Україні.

м. Львів Богдан Гордасевич
Шевченко, 400/61



ТОВАРИШУ, ТИ, ЩО ПІДНЯВСЯ З ШАХТИ НА-ГОРА ЧИ СПУСТИВСЯ З БУДІВЕЛЬНИХ РИШТУВАНЬ, ВИЙШОВ З ЗАВОДУ ЧИ ФАБРИКИ; ТИ, ЩО ОБРОБЛЯЄШ ЗЕМЛЮ ЧИ ОБОРОНЯЄШ ЇЇ, ЛІКУЄШ ЛЮДЕЙ ЧИ ВЧИШ ДІТЕЙ; ТИ, ЩО НАБУВАЄШ ЗНАНЬ ЧИ ВЖЕ ПЕРЕБУВАЄШ НА ПЕНСІЇ!

До тебе звертаються учасники Донецької регіональної конференції Народного Руху України за перебудову.
Вже майже рік, як всі засоби масової інформації на Україні розпускають найрізноманітніші чутки про Рух та його учасників. Кажуть, що ми - групка, яка привласнила собі право говорити від імені народу. Кажуть що ми націоналісти і хочемо зробити Україну тільки для українців, утискуючи інші нації. Кажуть, що ми екстремісти і хочемо методами насилля зруйнувати існуючий лад. Кажуть ще багато інших різних нісенітниць,
На жаль, ми не маємо змоги відповісти на всі ці звинувачення в тих же органах інформації і тому вирішили написати це звернення до населення Донбасу.
Прийди до нас, і ти побачиш, що серед нас є робітники, інтелігенція, шахтарі, студенти, пенсіонери, люди різного віку і професій. То хіба це не народ?
Прийди до нас, і ти почуєш, що ті, хто не знає української мови, вільно користуються російською і всі разом обговорюють шляхи справедливого вирішення національних проблем. То хіба це націоналізм?
Прийди до нас, і ти переконаєшся, що не силою, а на основі діючих законів, їх реального виконання та оновлення ми хочемо змінити владу бюрократично-адміністративного апарату на владу народу. То хіба це екстремізм?
Чого ми хочемо?
Ми хочемо перебудувати життя!
Подумай, як ти живеш?
Ти кажеш: добре? Війни вже немає 45 років, є стеля над головою і шматок хліба, діти ростуть. Що ще людині треба?
Війни немає 45 років, а в магазинах порожні прилавки, черги на квартиру в десятки років, діти ростуть і бачать, що нечесні люди живуть краще, ніж чесні і працьовиті. Немає війни, а скільки матерів заливаються сльозами, згадуючи Афганістан! Озирнись довкола себе і ти побачиш засунуте димами небо, засмічену землю, отруйні води. З 68 міст, занесених Держкомгідрометом в список найбільш екологічно забруднених - 6 знаходяться на території Донбасу і ще 5 по сусідству. Коли ти востаннє їв справжній хліб і пив справжнє молоко? На фруктах пестициди, в городині нітрати, м’ясо худоби, годованої біостимуляторами, це ракова пухлина. Навіть дощ може виявитись радіоактивним,
І ти говориш, добре живеш!
Росте злочинність, наркоманія, проституція. Як оберегти від цього багна наших дітей, онуків?
Треба перебудувати життя і зробити це може тільки ти бо ніхто за тебе цього не зробить! Кожен з нас окремо може мало, але якщо ми візьмемось до роботи разом - ми зможемо все! Найкращий тому доказ є недавні страйки шахтарів. Ми не закликаємо до страйків, але ми закликаємо до єдності!
Перестань боятись! Перестань говорити: моє діло маленьке.
Правда і справедливість настануть тоді, коли ми побудуємо правову державу! Пам'ятаймо про тих, хто став жертвами репресій! Це не повинно повторитись з нашими дітьми!
Для цього і створився Народний Рух України за перебудову, щоб кожен міг знайти своє місце в великому процесі оновлення. Ми закликаємо тебе і твоїх товаришів створювати осередки Руху або приєднуватись до тих, що вже існують.
Народний Рух за перебудову - це весь народ, який не хоче, щоб його дурили, мов малу дитину, щоб ним командували, мов безсловесним роботом; не хоче, щоб його трудами користався клас бюрократів, який засів у м’яких кріслах і думає, що так буде довіку.
Найголовніше завдання зараз - добитися демократичного закону про вибори і проконтролювати повне його дотримання під час виборів. В Радах повинні займати місце люди, яким ми віримо, і вони повинні мати реальну владу.

ЗЕМЛЯ - СЕЛЯНАМ! ЗАВОДИ - РОБІТНИКАМ! ВСЯ ВЛАДА - РАДАМ!


Написано у 1989 р. і мало великий попит.
Передруковано в багатьох виданнях преси.
Первинна ідея належить Галині Гордасевич.


ДО ВСІХ СВІДОМИХ УКРАЇНЦІВ

Пропонуємо проголосити 9 березня, - день народження генія українського народу Тараса Шевченка, - всеукраїнським святом. Проголошення власного свята буде не тільки проявом реального республіканського суверенітету, але найголовніше - свято стане днем єдності українців всього світу.
Для того, щоб уряд України прийняв постанову відносно встановлення такого свята, потрібно показати наявність підстав , а тому треба взятися за діло і активно провести наразі на громадських засадах святкування 176-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка по всій Україні. Центрами по проведенню свята повинні стати, безперечно, осередки Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, що ніякою мірою не обмежує ініціативи різних інших громадських та державних організацій.
Сценарії свята мають складатися на місцях з урахуванням місцевих умов, але думається, що кульмінаційним моментом має стати загальний спів "Заповіту" на, всій території України о певній домовленій годині
Пропонуємо такий план проведення свята.
Початок о 12-13 годині. Свято починається по первинних осередках з проведення власними силами різних заходів як то: засідань, вистав, концертів, фольклорних дійств тощо.
Частина друга: о 16-17 годині, після невеликої перерви для відпочинку, громади знову збираються по осередках і звідти організовано колонами вирушають до місця проведення загального мітингу. Колони мають нести з собою уквітчані рушниками портрети Тараса Шевченка та інших славних синів і дочок нашого народу, прапори, хоругви, співати по дорозі українські пісні та бути зодягненими у парадні національні строї.
Частина третя: о 17-19 годині проводиться загальний мітинг з приводу свята. Сходяться всі громади і розташовуються у певному порядку. Мітинги повинні проходити біля пам’ятників Тарасу Шевченкові. Там, де їх ще немає, треба встановити на центральній площі на підвищенні портрет Шевченка і проводити свято тут.
Головна частина: рівно о 19 годині всі запалюють свічки і разом співають "Заповіт". І так скрізь по нашій землі! В цю мить вся Україна засяє вогнями мільйонів свічок і відгукнеться дружнім співом, що сповістить про об’єднання в єдину могутню волю братньої любові всього українського народу! Слава Україні! Слава Героям!
Подальший спів хай іде за місцевим сценарієм, та вважаємо, що слід би заздалегідь поширити тексти і розучити добре спів таких пісень:
"Ще не вмерла Україна"
"Реве та стогне Дніпр широкий"
"Думи мої, думи мої"
"Повіяв вітер степовий"
"Ой, у лузі червона калина похилилася"
Заключна частина: о 20 годині починаються масові народні гуляння.
Єдине, про що хочеться нагадати: свято потрібно провести дуже і дуже організовано, без порушень правопорядку. Будь-які ексцеси завдадуть шкоди тільки нам, українцям. Свято 9-го березня має стати першим всеукраїнським святом, але не останнім.
Друзі, шануймося, бо ми того варті!
Оскільки 10-го березня перестало битись серце нашого Великого Кобзаря то пропонуємо в цей день зробити ще одне покладання квітів і провести, де це можливо, панахиди біля пам’ятників Тарасу Шевченкові за упокій його душі, а також поставити там свічки.
Ініціативні групи міст Донецька та Тернополя.
Це написано в 1990 році і було розіслано, але ніким не підтримано.
Первинна ідея моя. Богдан Гордасевич


ПРОСПЕКТ КЛУБУ "ЛІЛЕЯ"

Львівський клуб "Лілея" засновується задля об’єднання людей творчих та інтелектуальних професій з метою створення умов для їх товариського спілкування та задоволення особистих естетичних зацікавлень і потреб кожного окремо. Головне завдання клубу "Лілея" полягає в організації гурту митців, які б представляли різні види мистецтв, але на відміну від існуючих творчих спілок їх єдність в клубі "Лілея" була обумовлена близькістю духовною, але не фаховою. Естетична самореалізація кожного з членів клубу "Лілея" в товариському середовищі, а також просто культурний та приємний відпочинок, вишукане дозвілля - основна ідея діяльності клубу.
Для початку збори клубу відбуватимуться раз на місяць в спеціальному окремому залі зі столиками на 5-8 чоловік з кавою та печивом від організаторів і наданням свободи для самодіяльності, учасників. Кожен вечір матиме поділ на дві умовні частини: в першій буде проводитися окрема програма, яка полягатиме в концерті, виставі, цікавій зустрічі, диспуті тощо, друга частина вечора буде фуршетно-довільна, з естрадною музикою, танцями. Окремо в межах клубу будуть проводитися святкові, бали, карнавали.
Необхідною умовою-членства в клубі буде конкретна фіксованість та обмеженість кількісно, сплата членського внеску від 1 до 20 грн. на місяць. Членам клубу видається спеціальне посвідчення.
Керуватиме клубом "Лілея" на протязі перших двох років його становлення організаційний комітет, а в подальшому щороку відбуватимуться звітно-виборні збори членів клубу.
Організаційний комітет розробляє річну програму вечорів, після узгодження його з громадою, утворює по кожній темі творчий осередок, задіюючи в ньому найбільшу кількість членів клубу, що не мають інших обов’язків. До кожного осередку входитиме по 1-2 члени оргкомітету для координації, але вони не обов’язково повинні очолювати осередок. Після утворення осередку і затвердження його керівника, на протязі місяця розробляється сценарій та кошторис заходу, які вносяться до загального сценарію та кошторису запланованого вечора і контролюються оргкомітетом.
На відміну від творчих осередків клубу, оргкомітет займається переважно технічним забезпеченням вечорів, що включає в себе не тільки приміщення, але й охорону порядку, наявність гардеробу, офіціантів, обслуги, ведучого, оператора світлом і музикою і т.д. Потрібно створити всі умови, щоб члени клубу відчували себе комфортно і у вишуканій обстановці.
Окремим завданням клубу буде організація дозвілля типу туристичних поїздок або відвідання театральних прем’єр за пільговим тарифом, для чого оргкомітет розробляє рекламні релізи і розповсюджує їх серед членів клубу, які записуються на обрані пропозиції. Тим, у кого виникатимуть фінансові проблеми, може бути наданий кредит з фонду клубу з поступовим повернення позички без процентів.
За бажанням членів клубу їм можуть надаватися інші послуги*.
Окремою темою в діяльності клубу "Лілея" буде залучення до членства в ньому представників урядових та бізнесових структур, але при цьому наголос робитиметься в першу чергу на особистості, а не на посаді чи банківському рахунку. Це буде програма стимуляції взаєморозуміння економічного прагматизму зі справжнім вишуканим мистецтвом.


Задум 1995 року письменниці Галини Гордасевич, що не був зреалізованим.

Міжнародний день рідної мови

В усьому світі 21 лютого відзначають свято рідної мови – у кожного народу своєї. І що важливо:: жоден народ не зумів обійтись без мови, як і кожна окрема людина не спроможна стати власне людиною, якщо не засвоїть якої-небудь мови. Щодня ми користуємося цим дивним витвором не знати яких сил і при тому майже ніколи не звертаємо уваги на цей унікальний феномен нашого буття – мову. Спробуйте хоч трошки прожити без мови, як одразу відчуєте, що без мови ваше життя не просто ускладнюється, а буквально стає неможливим.
Скільки не існує в світі мов – усі вони виконують одну найголовнішу функцію: комунікативну. В перекладі з латинської термін “комунікація” означає “зв’язок”, а ще правильніше – “канал зв’язку”. Причому на відміну від чуттєвих зв'язків з зовнішнім світом, що дозволяє вижити на рівні тварин, цей мовний канал зв'язку діє у двосторонньому напрямку - обов'язково! Тільки така комунікативна система дозволяє людині стати власне людиною, бо тільки таким шляхом людина одержує всю історичну інформацію з минулих поколінь людства. Тому-то першим обов’язком всіх батьків стає навчити свою дитину говорити мовою, яка дозволяє їм розуміти одне одного, а вже тоді вони починають вчити своє чадо жити і виживати в цьому світі.
Яким чином виникли мови різних народів науковці можуть тільки здогадуватись, як і про походження тих народів, хоч всім ясно, що десь колись той початок був. Обов’язково, а уточнення потребує тільки часовий період і особливо це стосується української мови, походження якої одні виводять від Адама з Євою чи часів антів та трипільської культури коло 5 тисяч років тому, а інші стверджують, що своїх сучасних рис українська мова набула на протязі останніх двох-трьох віків минулого 2-го тисячоліття від Р.Х.
Більш певніші знання маємо про історію писемності, що походить від часу укладання Кирилом і Мефодієм у Х столітті першої слов’янської азбуки під назвою “устав” або “кирилиця”, яка на відміну від сучасної абетки у 30 літер мала їх аж 43. Щоправда, дійшли до наших часів відомості про існування у слов’ян ще систем писемності “глаголиця”, “руна” та “резі”, але з наукової точки зору доказів надто обмаль.
Значного поштовху у формуванні української літературної мови надало книгодрукування, зокрема, поява у Львові 1574 р. першої друкованої книги в Україні “Апостол”, а незабаром - “Буквар”. Вперше українська мова зазвучала в своєму автентичному вигляді на сторінках “Енеїди” Івана Котляревського, а трохи потому – у “Кобзарі” Тараса Шевченка, який також на при кінці свого життя уклав і видав першу українську азбуку для дітей. А першою грунтовною працею, в якій закладались основи українського правопису, була “Грамматика малороссийського наречия” видана у 1818 р. О.Павловським. Величезне значення набула подія видання у Львові 1837 р. альманаху “Русалка Дністрова” М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем за фонетичним правописом.
У продовж ХІХ сторіччя з’явилось чимало різних систем українського правопису, де перевагу надавали то фонетичному, то етимологічному принципу, зокрема на Східній Україні набула поширення так звана “кулішівка” за авторством П.Куліша, а на Західній Україні більше вживали “желехівку” – правопис Є.Желехівського. Свій внесок до українського правопису внесли М.Максимович, А.Метлинський, М.Гатцука, М.Драгоманов та інші, але після царських указів про повну заборону української мови 1863 та 1876 років тільки після краху Російської імперії у новоствореній Радянській Україні 1921 року під керівництвом академіка А.Кримського було видано “Найголовніші правила українського правопису”. В новій ширшій редакції, що набула назви “скрипниківська” за прізвищем тогочасного наркому освіти УРСР М.Скрипника, цей правопис й до цього часу застосовує українська діаспора, яка не визнає зроблених змін в українському правописі від 1933 та 1946 років через їх “русіфікаційну” спрямованість.
Від часу здобуття Україною суверенітету у 1991 році було декілька спроб провести грунтовну роботу над реформуванням українського правопису, але нічого з того путнього не вийшло через політичні суперечності і до цього часу в Україні немає усталеного загальноприйнятого на державному рівні українського правопису, тож кожен пише та друкує за правописом, який йому довподоби. Нічого страшного: українська мова повинна певний час унормуватись природньо функціонуючи в якості державної, а тоді пройти процес наукового реформування і кодифікації. В усякому разі вона була і залишається нам найбільш рідною і найбільш любою.

м.Львів Богдан Гордасевич


А якщо завтра війна?

Те, із якою активністю фракція комуністів у Верховній Раді України лобіює виведення українських військових з Іраку – і дивує, і обурює. Правильно сказав їм нардеп Ярослав Кендзьор, що коли за часів Радянського Союзу ті самі комуністи посилали дійсно окупаційні сили до Угорщини, Чехо-Словаччини, а найбільше – до Афганістану, то для них це було нормально, а тут їм прорвалась любов до дітей українських матерів, що безвинно гинуть.
Особисто мені, рядовому Радянської Армії, якого призвали у 1980 р. в Донецьку, хочеться плюнути межи очі отому колишньому донеччанину Петру Симоненку за таку його теперішню підступну доброту. Мене тоді Бог помилував, але скільки моїх однолітків обпечено було Афганістаном, куди з України посилали чи не найбільше солдат. Ті перші роки окупації Афганістану були особливо жорстокими, тому що практично ніхто не мав справжнього бойового досвіду від рядових до вищих офіцерів, тоді як афганські моджахеди були професійними бійцями. Скільки втрат ми зазнавали через свою непідготовленість – хто за це має відповісти? Скільки страждань перенесли молоді хлопчики 18-20 років, які одержували контузії, поранення, психічні травми, а за що? Щоб потім їм в обличчя кидали різні компартійні чиновники: - А я тебе туди не посилав. Не один раз я чув від афганців гіркі слова: -Жаль, що я там не загинув.
Про вбитих взагалі нічого сказати – вони відстраждали, але їх родинам доводилось куди гірше, бо взамін свого сина вони одержували цинкову труну з невідомо чим і урочистий залп під час похорон. Все – далі комуністичній державі до них було байдуже.
Нікому не платили комуністи належним чином за участь у війні, а тільки обдурювали фразеологією: патріотизм, дружба народів, інтернаціональна допомога... Насправді ж комуністи СРСР практикували виключно інтер-нацизм!
Тому я плюю в бік теперішніх комуністичних “добродіїв”, які хочуть позбавити українську армію військовиків-професіоналів. Відомо, що солдат, який не був обстріляний в бою, - це той же цивільний, тільки озброєний і тим ще небезпечніший для людей. Армія з таких солдат приречена на загибель, відповідно приречена і держава, яку захищатимуть подібні вояки.
В сусідній нам державі Росії президент Володимир Путін зумисне спровокував довготривалий військовий конфлікт в Чечні, утворивши там полігон для “випічки” повноцінного військового матеріалу , з якого формуватиме нову високопрофесійну російську армію. Хто з солдат пройде Чечню – того можна вважати військовим найвищої кваліфікації. На такого можна сповна покластись в бою. Це добре розуміють в Росії. Щоправда, ці солдати в Чечні призвичаюються бути і професійними мародерами...
Значно розумніше діють в сусідній Польщі, де без зайвих зволікань долучились до війни з Саддамом Хусейном задля підготовки своїх військ поодаль від своєї батьківщини. Доречно зауважити, що загроза відплатних терористичних акцій теж корисна для стимулювання діяльності контртерористичних спецслужб в країні, тому що тоді їм не потрібно самотужки підривати багатоповерхівки... Причому зверніть увагу, що робить це комуніст Квасневський, Президент Польщі, - надзвичайно активно й цілеспрямовано. Чому? Тому що він справжній патріот своєї країни, який справді вболіває за поляків, отож розуміє прикру необхідність втрат, як плату за потрібний вишкіл військ. Порівняйте з тим, що робить Петрик Симоненко з своїми КоПУшистами - і все стане ясно.
Я особисто завжди був проти будь-якого насилля, але воно існує як світова реальність і з цим треба рахуватись. Людина, яка обрала фах військового, сама стала на шлях небезпеки, ризику втратити життя. Він вчиться професійно вбивати і виживати в бою. І перевірити його вміння воювати можна тільки в бою! Це його екзаменаційне випробування на зрілість. Ось чому участь наших українських військових так потрібна в різних акціях міжнародного характеру, які називають “миротворчими”. Для новітньої української армії це є надзвичайно корисною і потрібною справою.
Нарешті треба чітко вказати на те, що ніхто не посилав насильно жодного українського вояка в Ірак чи в інші місця. Всі! Без винятків! Всі поїхали туди за власним бажанням! Це комуністи в СРСР спершу посилали насильно солдат на війну, щоб потім послати їх ще раз “в різні інтимні місця”. А тут чоловіки свідомо ідуть на війну, бо полюбляють ризик і хочуть добре підзаробити. І вони знають, що, не доведи Господи, загинуть – сім’я все одно буде забезпечена значним страховим полісом. Якщо ж все буде добре, то в майбутньому вони стануть неоціненними спеціалістами для української армії, займуть там чільні пости і вразі війни зуміють належно захистити Батьківщину.
В Давньому Римі існувала приповідка: “хочеш миру – готуйся до війни”. Треба бути сильним, щоб могти дати відсіч нападнику, бо слабкість навпаки провокує до агресії і війни (приклад: події довколо о.Тузли). Коли хтось ностальгічно жалкує по ядерному озброєнні, якого щасливо позбулась Україна, тільки тому, що “тоді б нас всі боялись”, - то моя відповідь: бояться тільки дурнів, бо не знають, чого від них чекати; зате сильного – поважають. Я хочу, щоб Українську Державу в світі не боялись, а поважали. А ви?

2005 р. м.Львів Богдан Гордасевич

Дітлахи вітають журналюх

(фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, - саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором “дітлахи”. Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема “-чк” придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми “-лах”в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово “лахи” на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово “лох” коментарів не потребує, а ще є такий вираз: “не дери з мене лаха”, яке означає : “припини з мене знущатись і насміхатись”. Є слово “ляха”, що означає “велику жирну свиню”. І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору “дітлахи” ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх “дітлахами”. Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова “дітвора”, а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу “а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха”.
Панове правдиві журналісти, я особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовий загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмент! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними слівцями з сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні “Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар”.
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними “розчіпірками”, “дітлахами” і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу “презентація”, а то і з особливим шиком виведе “репрезентація”, хоча це можна спокійно означити гарним українським словом “представлення”. А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кілери можуть допомогти навести лад.
Застосування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають повально називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: “губернатор” або “спікер”. Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній Росії губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі - і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту “розкотав губу”, тобто “мати надмірні бажання і пиху”
Звичайно що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе “президентом ЖККа” і в розмові вставляти фрази: “Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут з своєю прогнившою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!” Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА - це більше схоже на кревну образу.
Або як гарно можна проявити свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: “Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали Великий Князь України-Руси - він же Призедент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи” – просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів.
Панове, припиніть “приколюватись” з української мови і продукувати лжеінформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням анлійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІїтворчистю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В Росіє є, а у нас – НЕМА. Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернатарів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності “голови на плечах” чи “клепки в голові”. Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!


06.06.06 р.
м. Львів Богдан Гордасевич



Два Василя

Вони народились майже одночасно: Василь Стус з’явився на світ прямо на Святий вечір 6 січня 1938 року, а Василь Симонеко – 8 січня 1935. В тому, що відбулись ці обидві події під час святкування народження Христа стало пророчим для обох Василів – і вони стали на шлях проповідування Слова й особистої трагедії мучеництва.
Не думаю, що самі Василі розуміли своє призначення звище і свідомо пов’язували час свого народження на Різдво з обиранням свого фаху та життєвого покликання. Вони стали поетами, справжніми Поетами, бо душі їх були відкриті красі, сповнені любові до цілому світу, а серце переповнене болю через страждання людей, особливо ж – свого багатостраждального українського народу і рідної Батьківщини – України. Обидва Василі не терпіли брехні, вони були максималісти-правдолюби, що в радянській державі, яка вся трималась на облуді й брехні, було рівнозначно смертному вироку. І вони свідомо зійшли на свою Голгофу.
Хіба могло бути інакше, коли Василь Симоненко висловив своє життєве кредо в наступних рядках:

Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого “не можна”.

Созвучні йому рядки Василя Стуса:

І зважитись боротися, щоб жити,
І зважитись померти, аби жить…

Ще Василь Стус додає про своє призначення наступні слова: “І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природнє почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!”
Яке благородство душі!
І рідніше рідного брата долучається до цих сокровенних слів Стуса коротка автобіографічна сповідь Симоненка: “Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре. Хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезіею, якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого”.
Не можна навіть приблизно порівнювати поетичний доробок Василя Симоненка та Василя Стуса – занадто вони різні. Єднає їх тільки інтелектуальна геніальність і виняткова поетична обдарованість, бо навіть по кількох рядках можна безпомилково впізнати авторство. Для Василя Симоненка характерним є більш фолькльорне і дуже милозвучне звучання, чому сприяло народження і навчання з малечку на Полтавщині, а потім праця журналістом на Черкащині. Поезія Василя Стуса значно суворіша і маштабніша, в ній відчувається світовий рівень, чому посприяли інші обставини життя і навчання в Донбасі, хоч народився Стус на Винничині. Йому певним чином повезло, що навчаючись в Донецькому педінституті в часи хрущовського послаблення тоталітарного режиму Стус мав доступ до закритих бібліотечних спецфондів і зміг пізнати глибину української і світової культури в більшому об’ємі від стандартної вихолощеної радянської освіти. З іншого боку ці знання і призвели Стуса до конфлікту з існуючим радянським ладом: він знав і сповна усвідомлював його ницу фальшивість, отож свідомо вийшов на прю. Характерним щодо цього було його поводження в київському палаці “Україна” під час спроби гурту дисидентів на чолі з Іваном Дзюбою провести акцію протесту проти арештів дисидентів у 1965р. Публіка доволі неохоче піднімалась, щоб стоячи продемонструвати свїй протест, і тоді Стус почав ходити поміж рядами й примушував одним поглядом очей вставати слабкодухих. Перед тим він не був посвячений у задум акції, тож долучився до неї виключно з власної ініціативи і назавжди.
Розповідають, що потім в “органах” пообіцяли Василю Стусу все пробачити за умови співпраці з ними, зокрема вимагали від нього дати свідчення на Дзюбу. Стус відмовився від співпраці з КДБ, після чого його моментально відчисляють з аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченко, а потім за участь в русі дисидентів-“шістдесятників” його арештовують 1972 року і засуджують на 5 років. Коли ж Стус повернувся після відбуття терміну, його у 1980 заарештовують знову і засуджують аж на 15 років суворого режиму, в той час коли крімінальним злочинцям за вбивство давали термін 8-10 років позбавлення волі у звичайній колонії. Відчутна різниця оцінки правдивого слова та його загрози для радянської влади.
Стус тяжко мучився, але не корився. Наглядачів в тюрмах і колоніях він в очі називав фашистами, вони ж робили все, щоб зломати поета всіма можливими засобами, навіть залучаючи кримінальних злочинців, один з яких важко поранив ножем Стуса, що вкликало хвилю протестів і голодовок серед арештанів-дисидентів. В одному своєму листі до матері Василь Стус написав: “Я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них – то що поробиш?…комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися”.
Наскільки важко було Василю Стусу триматись можна зрозуміти з вірша, який варто навести повністю:

Сучив за степом, скучив за лугом,
скучив за ставом, скучив за гаєм,
скучив за сином, скучив за другом,
скучив за матір’ю, за рідним краєм.
Часом присниться синій барвінок,
сивий полин і сум чебрецевий,
київські сосни, тихий зарінок.
Я не крицевий.
Жодного просвіту, жодної шпари,
тьмяно. Хоч око виколи, темно.
Марне чекати – вибуду кару.
Ждати – даремне.

На противагу трагічному Стусу у Василя Симоненка багато наївного романтизму і навіть віри в доброчесність радянського ладу, але поступово, як і личить справжньому поету, Симоненко не стільки свідомо, скільки щирістю почуттів так само прийшов до конфронтації з владою, з існуючими суспільними відносинами в СРСР. Чи могло бути інакше, коли під личиною комуністичного інтернаціоналізму в Україні відбувалась тотальна денаціоналізація й брутальна русіфікація українців, а в цей час Симоненко писав рядки поезій такого змісту:

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
……………………………

Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священе знамено.

І пролився… Зараз важко дізнатись, як все трапилось насправді, але точно відомо одне: Василь Симоненко був затриманий міліцією і там жорстоко побитий, після чого в нього відмовили нирки , а невдале їх лікування та операції спричинили передчасну смерть поета у зовсім молодому віці – всього 28 років. Смерть Василя Стуса ще більш втаємничена, але кров у штрафній одиночці-карцері, в якому він загинув і до якого могли зайти тільки наглядачі з МВС, чітко вказує хто й тут доклав свої руки. Трагічно жити в державі беззаконня, де вбивць іменують правоохоронцями, проте трагічна загибель через 40 років за майже тотожних обставин журналіста Гії Гонгадзе та композитора Ігоря Білозіра знову повертає нас до питання, яким мучився ще наш пророк Тарас Шевченко:

І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?

І він же в іншому вірші пояснює першопричину наших суспільних негараздів:

О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!

Наголошую на тому, бо і Василя Стуса, і Василя Симоненка об’єднувало власне оте шевченківське побажання – бути Людиною! Їм не потрібні були ні царі, ні псарі! І своєму народу вони не бажали їх, тому боронили його всім своїм життям і навіть по смерті. Як тут не нагадати відомий вірш Симоненка, що прямо розпочинається із звернення:

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?

Є відповідні рядки так само у Стуса:

Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Іще не вмерла в нас.

Сумно, дуже сумно відтворювати і порівнювати ці два трагічні життєписи двох видатних українських поетів, проте так видно було суджено, що не будучи близько знайомими – поріднитись їм долями мучеників, бо смерть Василя Симоненка 14 грудня 1963 року припадає на час початку страдницького шляху Василя Стуса, що трагічно скінчився 4 вересня 1985 року майже в переддень розвалу імперії зла – СРСР і звільнення України. І одночасно почався шлях у бесмерття для обох поетів, як і віщували вони в своїх поезіях. Справдились слова Василя Стуса:

…А проте: ми ще повернемось,
обов’язково повернемось, бодай –
ногами вперед, але – не мертві,
але не переможені, але – безсмертні.

Справдились і слова Василя Симоненка:

Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога – дивіться!- за нами:
Смерть – не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли –
Ми ж і понині живі!

Коли ми говоримо зараз, що Незалежність дісталась Україні як дарунок долі без пролиття крові, то можна сказати одне: на цей дарунок Україна сповна заслуговувала через страдницьку долю мільйонів українців, серед яких особливого значення давайте надамо двом видатним співцям-поетам України, двом Василям: Симоненку і Стусу. Нікому не дано знати, які краплини виявляться останніми, що зрушать чаші на терезах Вічності, але останні краплини завжди найцінніші і ці в буквальному розумінні “крапельки крові” були пролиті саме із сердець двох Василів-поетів, тож пам’ятаймо про це і шануймо. І читаймо їх поезії , бо поети не вмирають допоки їх твори читають.

м. Львів Богдан Гордасевич


Поезії живлюще джерело
(Богдану Стельмаху - 50)

2 жовтня поетові Богданові Стельмаху виповнилося 50 років. Вітаємо його, бажаємо всього, що тільки можна доброго сказати, і замість "ювілейної" статті пропонуємо репортаж з творчого вечора поета, який відбувся у Львові в театрі ім. Марії Заньковецької. Але було це ще в лютому. Репортаж не вдалося вчасно опублікувати. Але ж і не всім нашим читачам вдалося побувати на тому вечорі...

Розпочав вечір постійний організатор і ведучий "Заньківчанських вечорів" Святослав Максимчук, повідомивши, що кілька днів тому міністр культури України Іван Дзюба вручив Богдану Стельмаху Державну премію ім. Івана Котляревського за створення драматичної дилогії "Тарас". Зал оплесками вітав поета. Шановний ведучий зауважив, що можна було б зачекати з проведенням зустрічі до 2 жовтня, коли Богданові Стельмаху виповниться ювілейна дата, але тоді він, як ювіляр, не схоче працювати, а лише сидітиме в кріслі та киватиме головою на вітання. Отож сьогодні звичайна робоча зустріч...
Коротко розповівши про епізоди біографії поета, Святослав Максимчук стисло охарактеризував мистецький доробок, після чого чарівні дівчата з села Зашкова подали поету на вишитому рушнику чудовий коровай. Богдан Стельмах щиро подякував усім односельцям Євгена Коновальця.
Його найпершим звертанням до залу були також слова подяки. Він дякував одразу всім присутнім, що прийшли на цю зустріч.
"Заньківчанські вечори" стали небуденною подією в духовному житті львівської громади, кожна нова зустріч привертає до себе пильну увагу всіх прихильників справи відродження нашої національної і духовної культури. Добре, що українська земля багата такими людьми.
Тріумфом для актора є аншлаг. Поет Богдан Стельмах теж мав аншлаг і навіть більше! Від першої хвилини зустрічі і до останньої зал був переповнений прихильниками його таланту.
Вечір вдався на славу. Це була цікава, натхненна, зосереджена, творчо-інтелектуальна співпраця митця і глядача. Очевидно, саме таку активну співпрацю і передбачав Богдан Стельмах. Його вірші - об'ємні, по-філософськи насичені, з глибоким моральним змістом не сприймаються на слух "між іншим". У них треба занурюватися з головою, глибоко сприймаючи душею. Кожен рядок - це подія, яку треба обмізкувати. Чи не тому поезія Богдана Стельмаха так добре звучить в піснях, де ритм і мелодія акцентують смисл кожного слова, отож дозволяють збагнути вкладений в слово зміст. Вірші Богдана Стельмаха вибудовуються зі слів, наче з ідеально оброблених і припасованих один до одного монолітів. Все - вагоме, багатозначне... Сам поет зізнався, що поезія вимагає великої внутрішньої напруги і забирає багато часу. Праця важка, зате славний доробок!
Слухачі не втомлювалися від складної поезії, бо цикли віршів чергувалися з піснями. Не можна не відзначити прекрасних виступів артистів. Тут були і Віктор Морозов, і Оксана Білозір... З їх участю вечір видався надзвичайно емоційним. Всі виконувані пісні були на слова Богдана Стельмаха...
Перший з прочитаних на вечорі віршованих циклів, був переважно автобіографічний. Поет розповідав про дитинство, свого брата, маму, своє перше пізнання світу і формування життєвої позиції. Ось кілька рядків цього циклу:

"І поки сніг моїх доріг
не перевіяв перехресно,
беру свій серп і жну свій сніп,
кладу народові до стіп
своє пшеничне перевесло"

Небагато слів, а скільки сказано. У поета життєва мета - працювати для людей стільки, скільки вистачити сил. Високе й благородне устремління.
...Слухаючи Стельмахові пісні, я не переставав дивуватися їх вишуканості, нема серед них навіть посередньої. Пісні такі чарівні, проникливі й щирі, що слухач ні може залишатися байдужий. Майже всі виконані на вечорі пісні я знав і полюбляв, але коли вони сплетені в один вінок, то перехоплює подих: невже все це створила одна людина, отой чоловік, що скромно сидить на сцені за столиком?.. Богдан Стельмах тим часом закінчуючи читати черговий цикл просто, без апломбу зауважив: "Зараз я прочитаю ще один вірш - і буде пісня". Прекрасно і символічно звучать ці слова. Тільки дуже талановита людина могла та сказати...
Слухаючи Богдана Стельмаха, все більше проймаєшся повагою до цієї непересічної людини. Відомо, скільки лиха довелося йому зазнати за минулі роки. А проте під час виступу він жодним лихим словом не обмовився про тих пілатів та іуд, що так ганебно повелися з ним у 1984 році. У чому ж тоді полягала "провина" поета? І смішно, і сумно було нині слухати це. Приводом для тривалого переслідування Богдана Стельмаха став його вірш "Дуель". На вечорі-зустрічі Богдан Стельмах знову прочитав цей фатальний вірш. Спробуйте відновити в уяві затхлі 80-і...
15 червня 1984 р., Львів, урочисті збори присвячені вшануванню творчості Олександра Пушкіна. Виступає Богдан Стельмах і починає читати вірш, в якому обігрує образ підлого і ницого Дантеса, що вбиває над Чорною річкою непокірного Поета. А закінчується вірш рядками:
Дантеси, дантеси, дантеси,
над морем над Чорним стою!
Безголові компартійні керівники від культури потім перегризлись між собою, кожен доводив, що образ Дантеса не з нього списаний. Проте ім'я Богдана Стельмаха одразу було занесено "друзями народу" до -"чорних" списків - чорних в повному розумінні цього слова. Хоч у тюрму й не посадили, але цькували, паплюжили і забороняли друкуватися. Вже 20 червня в Львівській обласній Спілці письменників розглядалась персональна справа Богдана Стельмаха. Як це відбувалось, уявити не складно... Поет прочитав нині вірш, що закарбував цю подію:

"...Вони мене, праведні, мусять судити,
бо "є така думка", бо можуть зсадити
з порядних і вельми принадних посад,
або взагалі можуть копнути в зад.
Учора ще друзі, свояки родин -
сьогодні осудники всі, як один..."

Що тут скажеш? Хіба відповісиш словами поета: "Ось така історія нашого народу"...
Три роки мучили Богдана Стельмаха, і хто зна, чи не чатувала на нього доля, схожа на долю Івасюка, Тютюнника чи Стуса. Але слава Богу, часи змінились - і йому не встигли вчинити подібного зла. А Богдан Стельмах, щира християнська душа, всіх простив і навіть захищає: каже, що було - то минуло; але ж як активно "вони" потім кинулись під наші синьо-жовті прапори!.. Так, щури повтікали з потопаючого корабля, щоб знову посісти "принадні" посади. А ти, поете, як був, так і залишився просто порядною людиною. Що ж - твоя правда: хай їм буде суддею Бог і власне сумління.
Відповідаючи на запитання, які надійшли від слухачів, Богдан Стельмах поділився творчими планами: сказав, що й надалі хоче пробувати себе в драматургії, продовжуватиме робити переклали з давньоєгипетської мови; у Львові виходить його книжечка для дітей "Писанка" і, звичайно, буде творити нові вірші й пісні.
Розповів Богдан Стельмах про своє співробітництво з театром "Не журись" і про поїздку з цим театром до Канади на святкування сотої річниці початку еміграції з України. Зайшла мова і про полеміку щодо художніх якостей пам'ятника Тараса Шевченка у Львові. Богдан Стельмах зауважив, що ця суперечка безглузда, її вчепились, як п'яний плота: і кинути не можуть і триматись далі ніякого сенсу нема. Пам'ятники, як і храми, поганими бути не можуть: вони або добрі або дуже добрі. Якщо пам'ятник встановлено саме таким, то хай такий і буде.
...Згадуючи свої перші кроки в професійній літературі, Богдан Стельмах добрим словом спом'янув нині покінну поетесу Наталю Кащук, яка допомагала його становленню.
Непомітно пролетіли відведені на зустріч з поетом три години. Розчулені прихильники творчості Богдана Стельмаха дарували поетові квіти, висловлювали слова щирої подяки, а він усміхнено дякував рядками своїх поезій:
"Вечірній птах здійнявся на крило.
Густий туман впаде на дно долини.
Там б'є і б'є невтомне джерело.
Живе і вічне серце України...".

Богдан Гордасевич
"Демократ", №1 (2), листопад 1993 р.

Нас всіх це стосується

Сваритись і займатись "виясненням стосунків" ніколи не було приємною справою, особливо ж коли подібне стосується людей похилого віку і ветеранів війни. Молодим не гоже висловлювати своїх претензій чи неповагу щодо них просто з пошани до їх сивини і нагород. Принаймні особисто я довго утримувався від публікацій критичного змісту стосовно величезної кількості фальсифікацій радянською історіографією значення та суті Великої Вітчизняної війни. Стримувало мене і те, що цього року відзначався 50-річний ювілей Дня перемоги, отож не хотілось псувати людям свята. Тепер я шкодую про свою поблажливість.
Річ у тому, що в різних регіонах України по-різному відзначали 50-ту річницю Дня перемоги: в одних місцях робили помпезні урочистості, а в інших - святкували спокійніше, мінорно, враховуючи, яку величезну кількість жертв забрала у нас ця перемога. Святкували скрізь, хто як міг, але, як виявилось, всіх "переплюнули" ветерани Черкащини: своє свято вони відзначили судовим процесом над письменником Василем Захарченком. І перемогли! Яка "славна" чергова перемога... Таке "торжество справедливості!" і спонукало мене сісти за написання цієї статті.
А взагалі треба сказати, що ми ще довго будемо державою парадоксів, і ще довго нам в Україні відригуватиметься "чарівна радянська баланда". В усякому разі жодним здоровим глуздом не можна пояснити, щоб у незалежній державі хтось міг так безкарно виступати за її знищення, як це відкрито роблять так звані "ветерани ВВ", вимагаючи відновлення СРСР. Так само тільки у нас можливе, щоб суд визнав винним письменника, який тільки-тільки отримав найвищу державну нагороду за свою творчість: премію імені Тараса Шевченка. І винним у чому? Якраз за його правдиве письменницьке слово визнано винним Василя Захарченка, бо він у своїй статті "Майте мужність, Ветеране" надрукованій у газеті "Черкаси", підняв питання про те, чи варто так гучно святкувати День перемоги і витрачати на це шалені кошти, якщо була та війна 1941 -1945 років суцільним нищенням власного народу. Один з таких драматичних фактів, який наводить Василь Захарченко, це "героїчно"-трагічне форсування Дніпра. Він розповідає, що першим заходом радянських "визволителів" на відбитих у німців теренах України було проведення тотальної мобілізації всіх тих чоловіків, що вціліли за часи окупації. Переважно то були 16-17-18-літні хлопчаки, яким у 41-му не вистачало років для призову в армію і яких зрадливо кинули тоді на поталу окупантові, а потім ще підліше погнали на вірну смерть під ворожі кулі.
Важко усвідомити, як можна було посилати одразу просто на фронт цих ненавчених, недосвідчених, слабких фізично (життя в окупації не солодке) і поганенько озброєних, по-суті ще дітей, битись із відмінно вишколеними, досвідченими і добре озброєними солдатами Вермахту. Безперечно, це був свідомий злочин, вчинений за наказом Сталіна, тому що він вважав всіх, хто перебував на окупованій території, зрадниками, а отже вони мусили змивати свою "провину" власною кров'ю. І змивали, хоч винуватими були тільки в тому, що народились і жили у Богом прокляті часи "комуністичного розвою".
Про це і про ще інше написав у своїй статті Василь Захарченко і цим образив честь черкаських ветеранів війни, судячи з вироку суду. Що й казати: дивно якось розуміють слово "честь" наші (на превеликий жаль, "наші") ветерани і судді. Чомусь їх "честь" не ображає суцільна облудлива брехня в історіографії про Велику Вітчизняну війну. Чомусь їхню "честь" не ображають майже 50 мільйонів загиблих у цій війні земляків. Чомусь, нарешті, їхню "честь" не ображає те, що переможена Німеччина процвітає і підгодовує злиденних переможців. Багато чого такого не ображає "чести" наших ветеранів, а от слово правди одразу її образило, і тепер письменник Василь Захарченко за вироком суду повинен виплатити Черкаській спілці ветеранів 50 мільйонів карбованців.
Для простого письменника-пенсіонера це чималенька сума грошей, але набагато більше, на мою думку, болить Василю Захарченку усвідомлення вчиненої над ним несправедливості!. Йому і раніше, за радянських часів, добре діставалось "на горіхи", проте стати проскрибованим у часи вільної України - в сто крат болючіш. Тому потрібна активна згуртована дія всіх свідомих національно-демократичних сил для створення широкої громадської опінії на підтримку письменника Василя Захарченка, бо інакше прецедент руйнації української державности вже маємо, і якщо його не зупинити в самому зародку, то недовго нам доведеться чекати на нових "визволителів". Надіслати в підтримку лист-відгук до Черкас на адресу газети або міського суду не є надто важкою справою, однак у загальному контексті це є дуже і дуже важливим вчинком, тож не будьмо байдужими: нас всіх це стосується!

Богдан Гордасевич.

"Літературний Львів"

 


БОГДАН  ГОРДАСЕВИЧ

ПРОШУ СЛОВА

Соціально-політичні роздуми для небайдужих громадян України.


Зміст

Влада мертвих

До ладу про владу

З   народу до народу

Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі


ВЛАДА  МЕРТВИХ

Не всі полюбляють дивитись фільми жахів, що не заважає в більшості мати уявлення про їх зміст та героїв, зокрема про відомих зомбі, тобто мерців, що умовно ожили, а за тим рухаються, полюють та поїдають живих людей. Малоприємне видовище навіть у кінофільмах, а що вже казати про реальне життя.
Кому як, а мені особисто всі попередні та сучасні події в Україні досить багато в чому нагадують ці фільми жахів про зомбі. І зараз дуже навіть огидно-дивовижно дивитись, як в Україні вся наявна влада імітує в стилі зомбі продуктивну роботу і свою, і державного апарату: міліції, прокуратури, судів, парламенту, уряду тощо, як і всієї держави в цілому. Імітує, наче все живе і нормально функціонує. Хоча після грудневих подій 2013 р. і особливо січневих 2014 р. в Києві і по всій Україні для всіх стало чітко і однозначно ясно, що теперішня влада мертва! Мертва повністю! Навіть уявити важко, як ця влада може і надалі керувати країною і народом. Про другий термін Віктора Януковича на посаді Президента України взагалі можна говорити лише в стилі, як про "жах на вулиці в'язів" або "зомбі атакують" - не інакше.
Державний апарат помер. Єдиний шанс хоч якось реанімувати державне управління через швидку зміну українського Уряду було втрачено безповоротно, бо що нагально мали зробити ще в грудні 2013-го, те занадто пізно для кінця січня 2014-го. Всім вже ясно, що держава Україна на сучасному етапі впала у стан глибокої коми щодо керованості як в політичному, як в економічному, як в соціальному вимірах, так і в загальнодержавному форматі. Так само ясно, що тільки кардинальна заміна як всієї влади, так і основних підвалин державного управління, зможе вивести Україну з цього стану управлінської коми. Інакше наступить смерть-руйнація і держава Україна самоліквідується, як СРСР чи Югославія, що було вже за нашої пам'яті. Тобто у нас одне з двох: з коми або виживають, або помирають.
Розвал держави є цілком ймовірною реальністю, якщо нею і надалі будуть керувати мерці. Молоде покоління вже не пригадає, дякувати Богу, але багато хто ще може нагадати часи правління Леоніда Брежнєва, коли майже 5 років це була не жива людина, а чисто зразок живого трупа, зомбі, який ще рухається і живе по законам аномального трансу, але при цьому керує величезною країною. Тоді багато хто з розумних людей у тому числі з правлючої верхівки комуністичної партії, як Громико, Андропов, Щербицький, Яковлєв, Алієв, Шеварнадзе і ще багатьом ставало ясно, що з трупом на чолі великої держави вона летить у прірву, але всі вони надто боялися за себе і не наважились піти на якість радикальні зміни включно до силового варіанту заміни влади - державного перевороту. В результаті зовні могутня світова держава СРСР одномоментно розвалилась і зникла.
Аналогічний сценарій очікує Україну, якщо при владі і далі буде знаходитись команда з мерцем-зомбі на чолі - з Віктором Януковичем. Ще одного мерця Миколу Азарова ледве-ледве спромоглися відправити на незаслужений упокій і то хто зна чи без простромленого в грудях осикового кілка ця потвора знову не повстане... Страшно самому думати про живу реальність в такому стилі жахів, але ж так є! І чим довше ця влада буде при владі - тим жахливішими стануть наслідки, тим більшим відбудеться омертвіння і руйнація економіки і самого суспільного буття України. Трупна зараза одна з найотруйніших!
Ще і ще раз наголошую: немає жодного сумніву, що чим довше теперішня влада буде при владі - тим більшою буде стагнація в державі, тим важче буде потім все відновлювати. Власне тому не смішить чи дивує, а пригнічує і обурює антидержавна тупість всієї влади, як і парламентської провладної більшості, що сповна повторює поводження в часи "застою", коли всі вочевидь споглядали розвал і обвал в економіці країни, але замість кардинальних рішень, зрушень і реформ просто тягнули час, з надією, що воно само якось минеться. При цьому заявляючи на загал, що все гарно і буде ще краще. Та не буде! Не буде! Можна обманювати народ, можна обманювати навіть себе, але економіку не обманути! Тут або вчасні зміни, або катастрофа! Іншого не дано!
Є тільки одна тема, яка мене щиро дивує: втрата почуття самозбереження у всіх дотичних до влади нуворишів-багачів, як і у всіх, хто є в структурах сучасної влади. Той же Колян Азаров-Пахло, як перед ним Льоня Черновецький, хвостиком тільки круть-верть і вже десь живе собі в Ізраїлі приспівуючи і насміхаючись з дурних гоїв, а вам же тут далі жити! Всім втекти з грошима і добром не вийде ніколи! Водночас зрозуміло чітко, що чим більше і довше влада буде чинити насилля над людьми, тим сильнішим буде їх озлоблення, тим більшою і жорстокішою буде їх відплата-репресія. У 2004 р. виключно поблажливість Віктора Ющенка вберегла Леоніда Кучму від покарання за глобальну корупцію і розкрадання державного майна. Також народ був у ейфорії від перемоги і милостиво прощав переможених "прихватизаторів" державного майна. Цього разу все буде зовсім інакше! Зовсім інакше! Ніхто прощати злочинів не збирається, бо настрій в народу є однозначно: "І буде суд, і буде кара!" Повна жорстка люстрація!
І це все буде! Так, буде. Вже буде. Тільки швидкоплинні "двірцеві перевороти" проходять без глобальних наслідків і то не завжди, але чим довше йде поборювання злочинної влади - тим революційнішим стає весь народ, тим глобальнішими стають переміни, тим більших репресій і переслідувань зазнає вся (підкреслюю: вся!) провладна група людей. Не тільки персонально, а з родиною включно. Чи вам це потрібно, панове-нувориші?
Поведінка Інни Богословської досить гарно демонструє розумну жіночу інтуїцію і що саме потрібно робити в подібні буремні часи, щоб вберегти себе і надбане-нагарбане добро. Тоді як ватажок мерців-зомбі Віктор Медведчук даремно сподівається відсидітись в темряві закулісся у своїх палацах, бо навіть 6-ти метровий паркан його не захистить і не порятує - ой, не порятує! Як не врятує і Межигір'я судова "мертва зона" навколо нього, бо скоро вже саме Межигір'я разом з його квартирантами стане мертвою зоною. І то не пусті погрози, бо саме так не раз було і ще буде, тому що іронія цих повторень закладена в парадоксі: "Історія вчить, що нічому вона не вчить"
На завершення варто вказати на розпочате: на Майдані вже затверджено список з майже сотні прізвищ осіб, які підлягають першочерговій люстрації і народному гніву-обструкції. Без особливої приємності наводжу його нижче, де переважають судді, прокурори, які приймали неправомірні рішення, а також "міліціонери"-кати. Переглядаєш цей список і думаєш: хіба це люди? Де видно і по чому? Якийсь перелік людожерів-зомбі! І не інакше! А якщо когось дивує, чому тут відсутні прізвища Януковича, Азарова, Пшонки чи найвищого керівництва "Беркуту", то всім ясно, що ці персони отримають своє "атоматом", як кажуть у студентів, за свої злочинні "заслуги", а якщо це станеться дійсно з автомату - то це буде виключно з вини тих, хто позбавив народ іншого вибору - мирного вибору! Коли кажуть на словах: "Йдіть геть!",- то йдіть, поки ще є можливість, бо винесуть вперед ногами. Обов'язково винесуть! І закопають, бо власне так має бути для мерців.
І най за тим щезне вся облуда і нечисть з нашої держави України! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!

Богдан Гордасевич
м. Львів

Список тут: http://argumentua.com/novosti/evromaidan-opublikoval-spisok-vinovnykh-v-krovavom-izbienii-studentov-30-noyabrya-familii


ДО ЛАДУ ПРО ВЛАДУ

Присвячую героям Революції Гідності з Львівщини: Юрію Вербицькому та Роману Сенику, що загинули за Україну в Києві під час боїв в січні 2014 р.

1. Влада
За будь-які процеси, що відбуваються в державі, відповідальність несе діюча влада. Наголошую ще і ще раз: за будь-які процеси хороші чи погані відповідає влада і тільки влада, бо на те вона і обрана, щоб бути владою! Щоб керувати і нести відповідальність за свої дії і за все, що відбувається в країні. Все! Іншого не дано! Влада відповідальна за все! Як капітан відповідає виключно особисто за свій корабель і його команду, як кожен командир відповідає за вчинки своїх підлеглих тощо.
Таким чином якщо в державі безлад, масові заворушення, повстання та інші протестні акції, то вся вина лягає виключно на владу, бо її найперший обов'язок є упереджувати подібні негативні події в країні. Упереджувати!
Образно кажучи, діяльність влади схожа з роботою водія громадського транспорту – «маршутки», який може ввічливо обслуговувати пасажирів і везти їх гарно з комфортом, а може, користуючись своїм домінуючим положенням, ображати пасажирів, або починає різко гальмувати чи газувати, аж йому мусять обурено кричати: «Акуратніше! Не дрова везеш!» Звісно, що дуже нездалий водій спричинить аварію і пасажири постраждають. Але зараз у нас йде мова про машиніста потяга Вітю, який несподівано вирішив розвернутись з однієї колії на іншу в зворотньому напрямку без жодних перехідних стрілок, а ось так прямо посередині. А шо? А я так хочу! Я – машиніст! Ну і що: поїзд не мій! Пасажири не хочуть! А хто їх питати буде, коли кермо у мене?.. Я так хочу! Га-га-га (класичний ржач ідіота).
Та зараз не до жартів. Трагедія кривавих побоїщ мирних і беззбройних протестуючих людей до зубів екіпірованими бійцями спецпідрозділів «Беркут», «Грифон», «Омега» та іншими аж до людських жертв і каліцтва, поставило країну на край прірви. Понад два місяці протистояння тільки посилили антагонізм сторін: народу проти влади. Вже розпочалася справжня всенародна антиурядова війна! Вже! Війна почалася! Ставлю до відома, якщо хтось ще цього не зрозумів!
Війна розпочалася. І вся відповідальність за це і за всі події в України в листопаді-грудні 2013-го року та січня 2014-го лежить виключно на владі: на вже екс-президенті України В. Януковичу, екс-прем'єр-міністрові України М. Азарову, всіх бувших міністрах цього Уряду України, всіх членах Адміністрації Президента і правлячої коаліції депутатів з фракцій ПРУ та КПУ у Верховній Раді України 7-го скликання. Всі вони мають бути притягнуті до відповідальності і понести покарання за безлад і людські жертви, які відбулись за цей час. Всі! Бо вони і були виконавча влада на той час. Все. Тільки так і іншого не буде: влада вчинила злочин проти народу і країни, тому мусить за це відповісти за всією суворістю Народного трибуналу.

2. Злочин влади
В усі часи вбивство поранених у шпиталях, а також обстріл і знищення транспортних засобів з червоними хрестами, які перевозять поранених – це вважалось найогиднішим і найбрутальнішим злочином, який кваліфікується як найбільший злочин в світі: злочин проти людяності. Такі злочини не мають прощення!
Трагедія вбивства опозиціонера Юрія Вербицького однозначно провладними банд-силовиками з викраденням із лікарні прямо з під рук оперуючого лікаря – одного цього антилюдського злочину було б достатньо для знищення всієї влади як такої. Достатньо! Але жертв значно більше!
Те, як поводять себе бійці спецпідрозділів з мирним беззбройним населенням шокує весь світ: застосування кийків з металевою серцевиною, що запросто в друзьки з одного удару розбивають цеглу, і ними беркутівці б'ють переважно по заборонених законом (увага! заборонено законом!) життєвих органах, а найбільше – по голові та обличчі. Включно жінок і дівчат.  Кривава бійня в ніч на 30 листопада на київському Євромайдані яскраво показало цей жах провладного садизму, який триває і дотепер, а воно вже настало 25 січня 2014 року. Важко назвати цих звірів з людською подобою, як захисників правопорядку або правоохоронцями. То нелюди! І влада ними керує нелюдська!
Один фахівець розповів, що всі ті, кого зараз узагальнено називають «тітушками» – це різні спортсмени-невдахи та так звані доморощені «качки», що їх забракували для прийому до спецпідрозділів МВС! Вони виявилися для приймальної комісії занадто слабкодухі, тому мають довести ділом свою звірячу поставу, щоб їх взяли. А до того вони перебувають на побігеньках у організаторів рейдерських захоплень, у влаштуванні провокацій та бійок серед опозиційних протестувальників, залякуванні та вибиванні боргів тощо. Уявляєте якими морально-етичними засадами оперують мізки у бійців спецпідрозділів «Беркут» і їм подібних, якщо тітушки і їм подібна наволоч є занадто слабкодухі? Не даремно навіть священники кинулись на втьоки перед атакуючими беркутівцями! Бо коли стояли на розмежуванні, то лише з боку «Беркуту» до них доносились матюки й образи, а то навіть летіли сніжки і каміння. Тут пощади очікувати марно навіть священникам.
Взагалі застосування спецпідрозділами каміння і пляшок з запальною сумішшю, які були захоплені чи виготовлені власноруч, є абсурдом за всіма законами! Для того ці підрозділи і називаються спеціалізованими, що вони екіпіровані різними спецзасобами: кийки, щити, шоломи, захисні бронежилети, водомети, гази, світло-шумові гранати, гумові кулі, помпові рушниці, бронеавтомобілі тощо. Всього не злічити, але беркутівці ще масовано жбурляли каміння і пляшки з «коктейлем Молотова» (!) у мітингуючих, у тих, в кого більше нічого і немає для свого захисту – тільки каміння. І ще вогонь, як захист від нечистої сили.
Злочини беркутівців настільки масові, що вже не потрібно відшукувати окремих злочинців побиття людей 30 листопада, а треба однозначно першою і головною умовою нової української влади є видати Указ і віддати наказ про розпуск всіх суко-спецчастин як «Беркут» і їм подібних в Україні. В тому Указі вказати, що всіх беркутівців буде піддано суду Народного трибуналу, де буде враховано час, коли вони прийшли з повинною. Всіх інших буде покарано згідно їх злочинів. Починаючи з вини кожного (кожного!) беркутівця у загибелі Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Михайла Жіздневського, Романа Сеника та інших жертв.

3. Легітимність влади
Багато спекуляцій звучить щодо «легітимності влади» і необхідності визнавати її до скону, тому хочу зупинитись на цій темі. Законно обрана влада має і діяти в межах закону – чи я помиляюсь? Ні, я не помиляюсь. Влада легітимна доти, доки вона не порушує законів, а коли порушує – влада втрачає легітимність автоматично! Наголошую: порушено закони – легітимність скасовано.
Але щоб не повторювати невігластво екс-міністра юстиції Лукаш, почнемо з того, що навіть у часи Древнього Риму, звідки і походить цей термін «legitimus», що перекладається як «законно», тобто згідно закону, по закону тощо, – вже тоді існував принцип, що жоден закон не може бути використаний для творення очевидного зла. Не буду розписувати юридичні тонкощі, але сутність ясна: закони мають нести виключно добро, справедливість і порядок. В протилежному випадку закон втрачає своє значення і перестає бути легітимним. В давньоримському праві застарілі закони не відміняли, а просто переставали їх застосовувати і вони втрачали свою легітимність вживання в юридичній практиці, хоча формально і продовжували діяти.
Насправді всяка легітимність в реальному житті поділяється на юридичну і моральну. Коли ви звертаєтесь до лікаря, адвоката чи державного службовця, то ви не починаєте з того, що вимагаєте показати дипломи про освіту, довідки про стаж роботи, успіхи і догани, або довідки про відсутність інфекційних захворювань і тому подібне. Ні, все це юридичне легітимне право на посаду перевіряє відділ кадрів даного закладу  або власник, а ми просто довіряємось цьому і в свою чергу докладаємо свою моральну легітимність. Коли ж цієї довіри нема, то наступає конфлікт юридичної і моральної легітимності. Ось яскравий приклад сучасних українських судів: по закону всі судді юридично легітимні, але ми знаємо з життєвого досвіду, що більшість суддів беруть хабарі і приймають неправдиві рішення, отже ми їх рішенням не довіряємо. Звідси суд втрачає свою головну суспільну функцію: творити порядок в суспільстві. Народ не довіряє таким судам! Коли немає справедливості в судах і немає довіри до їх рішень, то порядку в державі не може бути апріорі!
Те саме стосується щодо міліції. Події у Врадіївці яскраво засвідчили моральну нелегітимність міліції у місцевого населення. Міліція стала сама розплідником злочинності! Грабували, гвалтували і вбивали люди в погонах, навіть офіцери МВС в чині капітана, бо знали свою безкарність. А справді: хто може їх покарати? Ніхто. На всіх ланках в державі хабарництво і кругова порука. Прокуратура та СБУ такі самі злочинці і хабарники! Захисту в нашій державі простому громадянинові шукати ніде! Ніде! Залишається тільки кричати: «Бандити! Рятуйте! Міліція напала!»
Погодьтесь, що країна з такою владою втрачає всяку легітимність в довірі населення. Найбільше вражає, що самим багатим класом в Україні є не бізнесмени, а судді, прокурори, міліція, податкові та всі інші урядові чиновники. Причому всі знають про це, знають про величезні тіньові прибутки від розкрадання державних коштів і ресурсів, злочинне привласнення всенародних багатств! Як можуть чиновники йти з державної служби мультимільйонерами?! Оце так «слуги народу»! Дуже сподіваюсь, що Революція Гідності 2014-го року не розфітькає свій рушійний потенціал на чвари політиканчиків, а будуть насправді проведені реально глобальні реформи адміністративного і державного устрою в Україні.
Тепер про легітимність колишньої влади: Президент України Віктор Янукович був обраний за Конституцією України в редакції 2004 р. Велика ганьба Віктору Ющенку, що він не провів одразу після своєї інавгурації всенародного референдуму щодо затвердження цієї оновленої і на той момент ще не діючої Конституції України, але не зважаючи на технічні (!) порушення процедури, ця Конституція була прийнята у Верховній Раді України конституційною більшістю голосів народних депутатів у тому числі за участю фракцій КПУ та ПРУ! Хто хотів з депутатів – той був і голосував «за» чи «проти». Отже є пріорітетна юридична норма! Жодне положення «Закону про Конституційний Суд України» не дає цьому суду право відміняти діючу Конституцію чи міняти її на іншу, отже це є грубе юридичне порушення законодавства України. Якби Віктор Янукович одразу після рішення Конституційного Суду України поставив це питання у Верховній Раді України, або ще краще: виніс на всенародний референдум – всі питання щодо легітимності дій повернення Конституції 1996 р. були б зняті. Але нічого такого не було! Відбувся цинічний конституційний переворот, який не має жодної юридичної легітимності! Висновок однозначний: влада була обрана легітимною, але вона сама позбавила себе цього. Відразу з волюнтаристським введенням в дію норм Конституції України 1996 р. юридичну легітимність влади і особисто Президента України Віктора Януковича було втрачено! З цього моменту вся легітимність президента була виключно морального плану і трималась виключно на його євроінтеграційній діяльності, і якої він позбувся одразу після провалу у Вільнюсі 29-го і масакрі-бійні на Євромайдані в Києві 30 листопада 2013 року.
Варто також вказати, що більша частина законодавства України не має належної юридичної легітимності, тому що в обох Конституціях України і 1996-го і 2004-го років є норма, що народний депутат має голосувати у ВРУ на сесіях виключно особисто. Жодних вказівок на можливість передачі права голосування депутатом комусь іншому в Конституції нема. Таким чином всі закони і постанови, всі інші документи, як і обрання суддів та всіх різноманітних посадовців, комісій і все-все, де було використано так зване «кнопкодавство», коли сам депутат фізично був відсутній при голосуванні на своєму місці, а хтось інший натиснув потрібну кнопку і проголосував за нього його депутатською карткою  – все це юридичне порушення закону найвищої дії: норми Конституції. Отже не є легітимним, не є законним.
Мало того: цілковито втратила легітимність законодавчого процесу в державі вже минула Верховна Рада України 7-го скликання. Досить нагадати так зване «виїзне засідання ВРУ» з силовим недопущенням депутатів опозиції на нього, що вже було брутальним законодавчим злочином, але голосування 16 січня в сесійній залі ВРУ перевершило і його своєю цинічною наглістю. Фактично Бюджет України та драконівські антинародні закони приймали з грубійшим порушенням норм регламенту ВРУ всього 2 чоловіки, а всі інші депутати були просто статистами. З цього моменту сам термін «парламентаризму» щодо Верховної Ради України 7-го скликання втратив чинність. Отож в Україні настала повна відсутність легітимності всієї влади, всіх її гілок: законодавчої, виконавчої і судової в першу чергу юридично, але ще важливіше і загрозливіше – ними втрачено цілком і моральну легітимність у власного народу.  І в очах всього цивілізованого світу (члени Митного Союзу сюди не входять!), про що ясно засвідчили події у вигляді засудження та обструкції щодо представника української влади на світовому форумі в Давосі.

4. Опозиція є влада
Опозиція – це теж влада, точніше: частина влади, яка не є прямо при владі, але водночас впливає і безпосередньо контактує зі владою. Головне призначення опозиції: контроль над владою, критика дій влади, якщо ці дії несуть суспільну шкоду тощо. Парламентську опозицію складають депутати, які так само представляють певну кількість своїх виборців не залежно від мажоритарного чи партійного обрання. Завдання опозиції є образно кажучи: бути сторожовими псами, щоб винюхувати і вистежувати всі недоліки, помилки і прорахунки влади, а за тим оповіщати про них громадськість, яка має відповідно реагувати і впливати на владу.
Ще можна порівняти опозицію функціонально з гальмами в авто чи потягу: не дають розігнатись, але дають можливість вберегтись від катастрофи. І якщо наша держава увійшла в таку кризу-аварію, то вина опозиції тут так само є. На жаль, багато хто не розуміє, що опозиція – це також влада. Іноді навіть самі депутати-опозиціонери того не розуміють і все плачуться: «А що ми можемо зробити? Ось коли ми станемо владою...» Дзуськи ви станете владою, бо таких горе-майстрів нам не потрібно! Треба спочатку ще показати і доказати, чого ви варті, які ваші сили, коли ви не при силі.
Влада керує, а опозиція – гальмує, за тим і йде нормальний тандем в нормальній державі з нормальними політиками, які розуміють: сьогодні я при владі, а завтра – ти. Тому варто поводитись в таких межах протистояння, щоб коли поміняємось місцями, то і далі всім було як не комфортно, то принаймні не дуже зле. «Але маємо те, що маємо і конче мусимо те виправити», – як сказав свого часу Іван Багряний, а за ним повторив першу частину виразу свого часу Леонід Кравчук.
Завдання опозиції, як частини влади, працювати в першу чергу з народом і ще раз – з народом! Якщо парламентська більшість зайнята керуванням, «бабло»-гарбанням, розкошуванням, а за тим ігнорує домовлятись з меншістю про щось людське, але загрібає, як та дурна курка, все під себе, то опозиція повинна через народні протести домогтись, щоб до неї почали дослухатись. Користуючись своїм статусом, народні депутати від опозиції минулого року об'їхали майже всі регіони України включно зі Сходом і Півднем, чим заклали підвалини сучасного повстання. Але загалом опозиція зробила мало, дуже мало, тому ми і залетіли в таку кризу. Не дивно, що початок Євромайдану пройшов під гаслом: без політиків! Ображені опозиціонери заявляли, що то «підстава» від влади, підступна рука президента, а насправді народ просто дав оцінку їх провальній діяльності, яка позбавила нас євроінтеграції. Чому опозиція не зуміла пояснити провладній кліці, що не можна перескочити з одних рейок на інші одним махом – чому?
І таких «чому?» можна назбирати дуже багато, але наразі то без потреби. Опозиції потрібно проявляти побільше не голі амбіції, а плани і резолюції нашої Революції. Я особисто нічого з того не простежую. Коли сам був в Києві на Майдані 11 – 15 грудня 2013 р., то чув про переговори і ось вже 25 січня 2014 р., а жодних зрушень. Жодних! Захарченко на місці, Уряд на місці, «Беркут» на місці, хлопців в ув'язненні тільки більшає, вже є вбиті і скалічені... То про що ви домовляєтесь так? По-суті, тільки коли знову зустрітись і продовжити балачку про поламану тачку? Досить. Давно досить таких перемовин! Молодці на Майдані, що так і сказали: досить балачок – час братись до діла!
Діалог, як правильно визначив владика Гузар, це коли йде конкретна розмова, де кожна сторона пропонує можливі з її боку поступки і гарантії їх дотримання, але цього і близько немає з боку влади. Немає, не буде і вже не треба. Пізно домовлятися! Всю наявну владу в Україні скасовано! Волею народу, про що є підтвердження з багатьох регіонів України, де йде захоплення владних установ і організація народного управління. Все: процес пішов! Сам пішов! Знову не через заклики опозиційних лідерів, що вкотре не робить їм честі, а самочинно! Влада втратила всі важелі впливу і опозиції залишилось тільки перебрати ці повноваження. І це вже, нарешті, має зробити опозиція чіткими заявами: хто перейде на бік народу до максимум 1 лютого – той автоматично буде амністований, а після 1 лютого буде діяти Народний трибунал, який проведе люстрацію всіх силовиків та урядовців усіх рівнів. Потрібно висувати опозиції конкретні тези і накази від імені народу і Народної Ради, бо навіщо вона тоді створена?
Потрібно чітко оголоси народу країни і всьому світу, що терористичну та екстремістську владу Президента України Віктора Януковича припинено і його усунуто від керівництва державою, Уряд і Верховну Раду України – розпущено. Що приблизно у травні-червні відбудуться нові вибори до всіх рад і Президента України та пройде водночас референдум по Конституції, норми якої вже не будуть порушувати за жодних обставин. Коротко і ясно.
Опозиція має законне право брати в кризових випадках владу екстраординарним чином, тому що вона є теж влада!

5. Народ – суверен влади
Французьке слово «souverain» означає «носій найвищої влади» – як бачимо і тут народу доводиться мати нелегкий обов'язок щось нести, нехай це і найвища влада. Та водночас це і найвища відповідальність. Влада належить народу, але народ може втратити контроль над владою через свою легковажність та підступність узурпаторів влади. Ніщо в цьому світі не дається легко набути окрім хвороб, але все добре можна дуже легко втратити. Через свою легковажність українці багато раз втрачали свободу і державність, але не цього разу!
Висловлюю своє щире захоплення українським народом! Світова історія вчить, що тільки той народ вартий свободи, який готовий за неї самовіддано боротись. Ми вже двічі довели: народ України гідний свободи! І ми будемо вільними!
Звичайно, що не всім смакує свобода, про що досить доказово і показово засвідчив так званий «провладний анти-майдан», але якщо порівнювати майдани, то хіба тут є що порівнювати? Єдине, що не можу надто засуджувати цих людей з антимайдану, бо подібне було і в інших державах, де відміняли рабство і панщину. Завжди знаходилась чимала кількість таких, які не хотіли ставати вільними, бо за пана їм жилось спокійніше, їх все влаштовує так, як воно є.  І я особисто проти примусово визволяти таких людей, чи переконувати їх у протилежному, або засуджувати. Свобода за своїм змістом дає людині право вибору і якщо вона добровільно обирає примітивну неволю, то це її право. Я категорично виступаю проти в іншому: коли ці раби примушують мене та інших теж ставати рабами, бо то, на їх переконання, дуже гарно, то є «гарантована стабільність життя». Перепрошую ласкаво, але йдіть з такою стабільністю під три чорти. Найвища градація стабільності: тюрма, морг і цвинтар.
З іншого боку процеси встановлення народовладдя в пост-тоталітарній країні є дуже складним процесом і дуже часто люди думають, що вся проблема у владі, що всі негаразди через поганих керівників при владі, а не думають і не здогадуються, що все погано через саму структуру влади, яка і дотепер збережена у тоталітарній формі. Питання не в тому, що бюджетні гроші розкрадають і не правильно використовують, не у тому, що потрібно воювати з корупцією і хабарництвом жорстокістю покарання, а проблема знаходиться у зовсім іншій площині: чому у людей відбирають їх зароблене і не дають їм самим визначати, куди витрачати свої гроші, власні зароблені гроші! Чому все має вирішувати якийсь дядя чи тьотя з Києва, як колись з Москви? Вирішують все за нас і за наші гроші, яку нам освіту мати, як лікуватись, що нам в телевізорі дивитись, кому дати пільгу, а кому – не дати тощо. Не треба нам їх ласки чи не ласки, бо то все наші гроші! Наші! Не буває безкоштовної освіти чи безкоштовної медицини – не буває! Бюджетні гроші – це наші  людські гроші! Ось що доконано всім потрібно зрозуміти. Конче зрозуміти! Всім. Зміна влади на «своїх» не дає народу нічого доброго за такої структури економіки і влади, коли все забирають-здирають в один центр до купи і ділять з того, хто скільки урве. Ну був Ющенко-«чисті ручки» і що то дало? Юлі і коло неї дало, чимало дало і додало, а народу – кризу всучили. Янукович взагалі ще більше ще меншому колу гроші відвалює з бюджету, а на Сході та Півдні його електорат з чим був – з тим і лишився. Невже цього не досить, щоб зрозуміти: досить нас оподатковувати! Лишіть наші гроші нам!
Народовладдя настане тоді і тільки тоді, коли народ зможе сам розпоряджатись своїми коштами! Тому основа-основ майбутніх перемін має бути не проста зміна влади, а зміна фінансових потоків у державі, де основна їх маса повинна обертатись на місцевому рівні, а до гори має йти зовсім незначний відсоток і то за певні послуги від держави. Я не збираюсь виписувати всі тонкощі, бо це без потреби: ось поряд Польща, Австрія, Словакія – є в кого все перейняти і своє розумне додати.
Неможливо агітувати за свободу, яка гарантує тільки злидні, а не вільне економічне життя в достатку, якого просто не може бути за сучасної здирницької податкової системи. Геть податки! Державний апарат має заробляти свої гроші, а не видушувати їх з людей. Брехня, що без прямих податків держава не може існувати! Може, ще як зможе! Будуть багаті всі громадяни – буде багатою і держава. Водночас надбагаті олігархи Україну багатою щось не зробили і тому ходимо світами з простягнутою рукою.
Таким чином головне, що всі ми маємо конче зрозуміти: ціль Революції Гідності не в захопленні влади, а наша ціль є докорінна зміна структури влади в Україні! Народ і тільки народ має все вирішувати у своїй державі! Тоді і тільки тоді це буде справжнє народовладдя. А за тим постане справжня демократія! Справжня свобода! І справжня справедливість!
Всі на революцію! З нами Бог, за нами – Україна!
  
 Богдан Гордасевич


КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ (Діюча)

(Витяги)

Стаття 5.
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 84.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

Всі на Революцію! Досить чекати – час діяти!

Присвячую 22-му січня – Дню Соборності України у 95-річчя дати, яке з грудня 2011 року згідно з Указом Президента України Віктора Януковича – святкується як День Соборності та Свободи України. А він ся забувся, то нагадаємо!

Не чекати, а діяти! Чекати, як і терпіти, – можна до безкінечності. Звичайно, що всі нормальні люди хочуть миру, спокою, доброї роботи і гарного життя. Тому різні бунти-повстання та громадські безпорядки мало кому можуть подобатись, але погодьтесь, що подібне відбувається не від гарного життя, а якраз навпаки! Бунти, повстання і революції стаються тоді, коли жити давно вже погано і коли втрачено навіть надію, що своє життя можна буде поліпшити при такому суспільному стані справ. Втрата позитивної перспективи на власне життя, як і доброго майбутнього для своїх дітей ставить питання руба: далі так жити неможливо! Досить терпіти! Досить чекати! Настав час діяти! Всі на революцію!
Багато громадян України, серед яких і я, визнали і підкорились новообраній владі на чолі з Віктором Януковичем у 2010 році, як з причини чесної перемоги у змаганні за посаду Президента України, так і з причин надії на економічну стабілізацію і зростання в Україні, бо Янукович мав авторитет вольового господарника і згуртовану команду в поміч. Люди стомились від волюнтаризму та безкінечних внутрішніх чвар в так званій «помаранчевій»  владі, що насправді виражалось у повному безвладді і безладді. В державі панував хаос і неконтрольована корупція, економіка розвалювалась, державний апарат розривали політичні угрупування тощо. Тому і тільки тому що люди хотіли хоч якогось порядку в державі, вони і визнали нову владу на чолі з Партією регіонів, яка до того перебувала в опозиції.
На жаль своєю внутрішньою політикою та економічною діяльністю влада Януковича-Азарова нас нічим не порадувала, але всі внутрішні негаразди влади перекривала несподівано вдала зовнішня політика в напрямку приєднання до Європейського Союзу. І нехай не брешуть чужі й свої політиканчики, що народ в Україні сподівався на якесь миттєве збагачення і ощасливлення від вступу до асоціації з ЄС – навпаки всі розуміли потребу важкої праці і терпіння, щоб досягти належного європейського рівня економічного розвитку і достатку. Просто сподівання на приєднання до загальноцивілізаційних норм життя давало надію в перспективі на покращення свого життя реально в майбутньому, без фальшивого «покращення вже сьогодні», а насправді! Також це відкривало широко двері в світ нашим дітям, як співчленам великої європейської родини, а не як жебракам перед зачиненими наглухо кордонами. Євроінтеграція давала нам ту можливість і надію, що в майбутньому наше життя стане кращим!
Різка зміна курсу владою на догоду ультимативним вимогам російського уряду і через його шалену економічну агресію проти України – з євроінтеграції на входження до Митного Союзу, зробило актуальними теми провальної економічної і політичної діяльності влади в середині держави. Зубожіння народу, зростання державних боргів, тотальна корупція, економічна стагнація і репресивна податкова система, судова і законодавча сваволя, як і згортання демократії в цілому призвели до ситуації, коли влада повинна піти вже сама, бо «верхи не можуть, а низи – не хочуть»! Ясно однозначно всім, що так далі жити неможливо! І тільки кардинальна зміна всієї провладної команди може врятувати ситуацію в країні від повного розвалу та катастрофи. Влада має піти, але не хоче, як і всяка влада. І правильно робить, що не хоче! А кому захочеться добровільно полишати такі ласі набутки та прибутки?! Нікому!
За тим і висновок: владу не віддають – владу відбирають! І тоді обирають нову владу! Відбирають в одних і дають іншим! Тим, кому вважають за потрібне. Самі обирають, самі дають і самі відбирають в разі потреби! І робить це народ! Своєю волею і своєю силою! В тому і є головна місія народу: бути найвищою владою в державі! Народ вищий за всі закони і навіть за Конституцію в своїй автентичній волі, а право народу на повстання – це є священне право! Тому що будь-яка влада і будь-які закони існують для народу і виключно для народу! Не навпаки! Народ має право не підчинятись владі та її законам, якщо вважає їх несправедливими та злочинними. І народу начхати, що думає про це влада: якісь там чмушні президенти, міністри, прокурори, судді, міліціонери і їм подібні службісти. Народ є гегемон! Народ, як господар, керує своїми слугами, а не навпаки! Як слуги нездалі – пішли геть! Ну і що, як наймано їх на довше? Таку нездаль геть гнати треба вже!
Коли наявна влада узурпує свої функції як незмінні і стає антинародною, і якщо подібна влада не йде добровільно  – таку владу знищують силою народу! Так і тільки так!
Варто також зазначити, що армія, міліція, внутрішні війська, прокуратура, СБУ і всі інші силові структури в державі покликані захищати виключно народ і тільки народ! Захищати народ, а не владу! Кожен силовик персонально є сам частиною народу, як і присягу він складав на вірність народу, а не своєму начальству і владі. Кожен силовик, як частина народу, як громадянин держави і суспільна одиниця, спроможний сам визначити кого і що він захищає. Антинародна узурпація владних і законодавчих, судових та всіх інших державних повноважень невеликою групою людей є злочином! Державним злочином! Захист злочинців робить злочинцем кожного з тих, хто ще є правоохоронцем. Кожен стає злочинцем, хто виступає з репресіями проти власного народу, бо народ ніколи не буває злочинцем – ніколи! Народ – найвища цінність і найвища справедливість! І саме тому: банду – геть!
Досить чекати – час діяти! Домовлятись з бандою безглуздо! Які можуть бути надії на дотримання домовленостей, коли це доконані та переконані брехуни? Жодних надій! Жодних сподівань! Жодної довіри! Банду – геть! Всі на Революцію!
З нами – Бог, за нами – Україна!

21.01.2014
Богдан Гордасевич

ПМ (Післямова)
Був на Майдані в Києві в грудні 2013-го і поїхав додому виключно через застуду, але вже підлікувався і знову шукаю де себе долучити до активних дій. В тому і найвищій вишкіл Майдану: не чекати команди, а самому діяти! Бачиш потребу, можеш там щось зробити – сам берешся і робиш! Таку революцію не зупинити жодними репресіями!

ЗАКЛИК

Боротись хочу зі злобою
й мажорів наглості,
щоб жити в мирі з добротою
без війн і гадості.

Хотіти мало – щось роби!
Саме не зробиться!
Випрямлюй вікові горби –
душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:
– А що я можу?
І не грози, а покажи,
як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту –
вони не варті...
Набий ту гниду золоту
в державній варті.

І стань керманичем життя!
І стань людиною!
Щоби пишалася сім’я,
а ти – країною!

Час не повернеться назад –
чого чекати?!
Щоб було в світі все гаразд –
час повставати!

Жорж Дикий
30.04.2012 р.



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ

1
Почну з пояснення назви: я є проста людина-громадянин України, як і всі інші люди поокремо, що в сукупності і є народ. Звертаюсь я до народу, отже і вийшло: «З народу до народу».
Чому я звертаюсь і з чим? З своєю пропозицією поміняти тактичну частину виборчого процесу в Україні. Тактичну! Не стратегічну! Народ був, є і буде головним виборцем влади в правовій демократичній державі, якою і є Україна.
Владу обирає народ. Це є найвища істина апріорі, яка позасумнівом і спростуванням. Інше питання: як народ визначає, кого обирати? Чому у нас народ, яко «електорат», є в пасивному стані спостерігача-глядача, подібно до різних телешоу, де присутня масовка тільки тисне кнопки. Через свою пасивну позицію наш народ постійно опиняється в ситуації такого собі лоха-недоумка, якого ставлять в ситуації «вибору без вибору». Класичне завдання: «Виберіть з 10-20 злодіїв самого достойного» Обрали? Ось і є новий депутат! Від Верховної Ради України і до районів порядна людина в кандидати навіть не сунеться, бо вона ПОРЯДНА! Хто живе чесно, той дурних грошей витрачати на різні виборчі ігрища ніколи не буде, тому що він їх просто не має! Таким чином всі порядні люди залишаються за бортом виборів, а народу доводиться обирати вже ясно кого.
Абсолютно в тему, як приклад «вибору без вибору», були другі тури президентських виборів в Україні, коли зійшлися пари: Кучма – Симоненко, Янукович – Тимошенко. Де? Де тут є вибір для нормального виборця, який вже досконало знає «хто є ху»? В таких ситуаціях вибирати нікого! Це факт! Тепер у виборах навіть графи «проти всіх» немає – скінчилися «противсіхи». Відтепер всіх незгідних зроблено «неприходько». Це задля того, щоб фальшувати було легше: тоді у виборах важить тільки в котрого зі злодіїв сили побільше для фальшування – той і переможе. То чи потрібні нам, народу, такі вибори без вибору і сфальшована влада? Риторичне запитання.
Інший нюанс змісту виборів: слово «політтехнологія» досить ефектне і часто – ефективне, але по-суті це є підступна система навіювання-зомбування електорату, тобто нас з вами: простих людей-виборців. Розумні дяді і тьоті довго вчилися, чимало мудрували і врешті-решт навчилися на підсвідомому рівні примушувати людей до вчинків, які б вони ніколи не вчинили при здоровому глузді. Зокрема я особисто знаю чимало людей, які не один рік оповідали, який Ющенко цяця, а все зло ота Юлька капосна творить: розбрат чинить, людей обманює, країну обкрадає і руйнує тощо. Але прийшов другий тур виборів і ті самі люди бризкаючи слиною нестямно волали: «Тільки за Юлю! Всі як один! Ганьба «противсіхам!» Гарно політтехнологи попрацювали: була людина, а стало воно, бо мав чіткі власні переконання – і вже їх нема, вмить щезли... А найцікавіше, що та людина вперто переконана в своїй правоті, як і впевнена, що всі свої вчинки вона зробила за власним бажанням – якби ж то була правда...
Владу має обирати народ, але обирати не як пасивний бовдур і телепень, а як свідомий та активний керівник! Керівник! Народ має активно керувати процесом виборів влади! Я так вважаю і до того закликаю всіх інших.
Досить бавитись у політичний лохотрон! Досить влаштовувати з виборів клоунади в стилі «ля Черновецький»! Зрозумійте шановні виборці та депутати, що хоч Верховна Рада України і має аналогічну конструкцію, але то все-таки не Цирк! Трибуна – не арена для армреслінгу! Це місце інтелектуального зібрання! Тобто таким воно має бути! І від нас з вам залежить – чи це здійсниться.

2
Вступ зроблено. Тепер перейдемо до джерел, тому що тема активного вибору народом з праісторичних часів існувала на землях, де тепер постала державна Україна. Ще донедавна по селах так обирали війта, а перед тим – гетьманів й отаманів у козаків, а ще раніше – князів! Називалось це дійство – віче. Процес виборів через народне зібрання-віче був таким: збирались повноправні члени громади і хтось вигукував одне ім'я, ще хтось – інше і так далі; присутні жваво обговорювали запропоновані кандидатури хто що про кого доброго і злого знає і як вважає: чи він гідний, – а потім ці імена по черзі називали і від того, кого громада голосом підтримала найдужче – того... Ні, помиляєтесь, якщо подумали «обирали» – того від імені громади за рішенням віча починали припрошати погодитись обійняти посаду війта, отамана, гетьмана, князя. Припрошати. Відчуваєте різницю? Ось де активне виборче право! Ось де порядна людина могла стати до влади і часто-густо по селах війтами ставали не заможні багатії, а господарі середнього статку, проте всі знали їх розум і справедливість. Класика!
А зараз що ми маємо? Кандидати в депутати скачуть один поперед одного, як придурковаті блазні, та репетують безкінечно: «Я найкращий!!! Я найкращий!!! Вибирайте тільки мене!!!» Невже це нормально? А що вже обіцяють і клянуться зробити для своїх виборців! Навіть добре, що вони все брешуть, бо інакше б після виборів одразу наступив Рай на землі...
Також партії тицяють свої цидулки-листівки, програми, списки, ще всіляку дурню з їх агітками і символікою. А що вже тих прапорів партійних, а що вже дорожезних рекламних щитів та телероликів, а що вже балачок в стилі «без нас ви просто пропадете, а з нами це буде ще простіше» тощо.
Виникає логічне запитання: невже нормальній людині, зайнятій своїми щоденними життєвоважливими справами, більше нічого робити, як все кидати і починати вчитуватись та аналізувати всю ту політичну писанину, а потім ще й співставляти і контролювати виконування обіцянок та програмних положень? Цього навіть безтурботні і всезнаючі пенсіонери не спроможні зробити! Ну а сімейна робоча людина взагалі часу має обмаль навіть на щось приємне, чим політика ніколи не була і не буде.
Ось чому тема так званих «відкритих списків» настільки популярна у політтехнологів, бо вони то знають хто ким і чим є, а простому нормальному виборцю перечитувати довжелезні партійні списки, вивчати біографії кількасот люду, щоб потім пронумерувати їх порядок в списку – це нереально! Жодним чином, тому що це все він має зробити (увага!) в день виборів! Отже виборець буде робити все за своїми миттєвими асоціаціями та ремінісценціями, що і потрібно політтехнологам. Або виборець повинен прийти на вибори з вже готовим листочком-підказкою, звідки навіть не крок, а півкроку до продажності голосів.
Навпаки тема так званих «прайм-таймів», тобто рейтингового голосування до початку виборчої компанії та під час неї – це значно потрібніша річ в наш «інтернетизований» час. Тут можна наперед побачити хто чого вартий і робити вибір активно та свідомо, одночасно впливаючи на його рейтингове зростання чисто як волонтер. Звичайно, що тут так само багато можна сфальшувати політтехнологам, одначе це швидко проявляється і викривається в розумному середовищі користувачів Інтернету.
Власне я і збираюсь далі зробити таке дослідження-прогноз-пропозицію в стилі «прайм-тайму»: запропоную і проаналізую своїх кандидатів на майбутніх виборах спершу Президента України, а тоді і про інших подбаю кому які державні посади варто обійняти. Зрозуміло, що в кожному жарті є доля правди, а в кожній правді – є доля жарту. Вирішуйте особисто що і де у мене є.

3
А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!
Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:
а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливленя всіх і вся;
б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;
в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;
д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;
е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.
Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...
Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.
Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.
Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!
Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.
Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.
Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.
За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут  саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.
На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України  представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.
Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...
І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.

4
Продовження теми вічевого вибору влади в Україні є більш складним, аніж вище наведене обговорення кандидатури майбутнього Президента України і висновку щодо найкращого варіанту в особі Віталія Кличка. Структура подальших варіантів розподілу владних повноважень є надскладною і прописати один чи два сценарії подій може тільки який-небудь авантюрист на подобі астролога Павла Глоби. Нормальній думаючій людині ясно, що майбутнє далеко неясне, що воно є багатоваріантне і непередбачуване. Досить нагадати кожному, про ЩО всі ми думали під час величної події інавгурації Віктора Ющенка 2005 року на посаду Президента України і ЩО з того вийшло у підсумку на 2010 рік. Причому я категорично проти зводити всю проблему до однієї особи: чи то Віктора Ющенка, чи то Юлії Тимошенко, чи ще когось зловісного з-за кордоном тощо. Ми отримали результат комплексного розгардіяшу як в економіці та в політиці України, так і в головах всього її населення. Глобальна суспільна криза в країні є провина всіх! Звичайно, що є різні рівні відповідальності, але варто чітко розуміти вину спільну, тому що це на круїзному лайнері під час катастрофи з вини команди (згадаймо «Конкордіа» або «Булгарію») пасажири є просто невинними жертвами, але у власній державі просто пасажирів не існує – всі є повноправні громадяни, всі є члени команди – ВСІ! Були нерозумні й зазнали катастрофи – ну то й відповідаємо всі спільно, а не на когось одного звалюємо усю вину. «Ах, ми йому і їй повірили, вірили й довірили, а вони нас обманули...» Отже виключно: які ХТОСЬ погані. І жодної нотки самокритики щодо себе: а чому нас так легко обманути? Чому не бояться цього робити? Чи не тому, що ми надто недолугі та ледачі? Чи не в тому причина, що нас легше обдурити, аніж нами чесно керувати? Як на мене, то Ющенко власне не зумів чесно Україною керувати, тому що ми всі для того нічого не зробили, а чекали дива від одної-єдиної людини, але такого дива не буває, бо просто не може бути! І навпаки, всіх, очікуючих на диво «миттєвих реформ і процвітання», легко обманула та, хто «...а вона працює».
Всім відомий сакраментальний вираз «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує». Він справді відповідає правді життя: і Кравчук, і Кучма, і Ющенко з Тимошенко, і Янукович – все це відповідні показники нашого соціального рівня громадянської свідомості. Для соліднішої аргументації наведу цитату з книги «Політична теорія держави» за авторством  С.Г. Рябова: «Наріжною складовою будь-якої держави, чинником, що значною мірою обумовлює її форми, є її громадяни» (ст. 7). Простіше кажучи: які ми – така і держава! Тому я особисто з великою іронією вислуховую чиїсь нарікання на державу Україну, бо переважно чую це від людей, які власне до того і доклались, що вона є «така погана». Ще цікавіше слухати від таких людей вихваляння інших країн та їх урядів, але при цьому не проявляючи жодного бажання туди емігрувати. Але ж не буде Україна ніколи ні Грузією, ні Росією, ні Білоруссю, ні Казахстаном, ні Польщею, ні Німеччиною, ні Китаєм, ні Індією, а тим більше Гонконгом або Сингапуром.  Ніколи не буде, бо Україна є УКРАЇНА! Ось що важливо усвідомити. Як і наша історична доля така, яка є – іншої не дано. І народ у нас такий досить і досить різний – теж іншого не дано. З цього об'єктивного стану українського суспільства і потрібно виходити в побудові соціальних планів на майбутній розвиток держави, а не творити міфічний бездоганний народ для майбутньої досконалої держави соціального щастя. Зумисно наголошую на цьому моменті, щоб стала в повному об'ємі зрозуміла наступна цитата з вище вказаної книги: «Центральним, ключовим елементом політичної системи суспільства є держава. Держава – це монопольний носій суспільної влади, інституція творення цієї влади. Вона доцентрово «закручує» суспільство, «зчіпляє» у єдине ціле розрізненні й антагоністичні його фрагменти. Держава виникла у плині суспільної життєдіяльності внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати народжувані осібні, групові інтереси більш загальному інтересу – спільному, зокрема збереженню єдності й цілісності розшарованого суспільства» (ст.12). Нарешті ще одна заключна цитата для даного дослідження: «Політика в житті людства є способом організації та здійснення влади» (ст. 17). Зумисно опускаю деталізацію цього твердження, бо хто забажає, тому рекомендую цю книгу опрацювати в повному об'ємі, а наразі головні тези з неї означено.
Таким чином є висновок, що найвищим сувереном влади є народ, а від якості індивідуальної громадянської свідомості й дії осіб, як складників народу, – постає держава та її влада, як адміністративний апарат. Фактично держава є дзеркалом, що відображає суспільство таким, яким воно є насправді. Через що не варто нарікати на відображення в дзеркалі, якщо в самого пика наче в дика. Хоча бачити у тому відображенні манірні розмальовані фізії гоміків чи лесбіянок так само не хочеться. Бо хочеться гарного нормального життя в гарній нормальній державі Україні.

5
Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!
Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.
Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.
Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...
Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.
Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!

6
Завершивши черговий теоретичний екскурс, повернемось знову до практичного питання сьогодення. Визначившись з кандидатом у Президенти України Віталієм Кличком, варто перейти до інших кандидатур на керівні посади в нашій державі. І я не буду затягувати інтригу, а одразу назву найоптимальніший варіант домовленостей про взаємопідтримку трьох лідерів опозиції. Отже за принципом народного віче пропоную по обранні нового президента Віталія Кличка на посаду прем'єр-міністра України – Арсенія Яценюка, а на посаду голови Верховної Ради України – Олега Тягнибока.
Обгрунтування почнемо з того, що в стані опозиції вже існує своєрідний тріумвірат: Яценюк – Кличко – Тягнибок. Це є фактичний стан їх співдружньості в опозиції через необхідність злагоджено протистояти узурпації повноважень більшістю ВРУ з фракцій ПРУ та КПУ, ну і різноманітного депутатського шмельцю. Водночас цей стан тріумвірату досить хисткий через відсутність чітких домовленостей поміж його учасниками, що робить їх вразливими перед підступними діями з боку суперників. В кожного з тріумвірату грають власні амбіції, як і не є однаковими інтереси кожної з команд лідерів опозиції. Зрозуміло, що політик без амбіцій – це не політик, а шмата, яку використовують де завгодно і як завгодно. Тому я з симпатією ставлюся до всіх людей з амбіціями, якщо вони є обгрунтовані, тобто наявні певні особисті досягнення. Зокрема Арсеній Яценюк дуже гарно показав себе під час перебування на чолі Національного Банку України в досить непростий період, а ось з посадою голови ВРУ у нього явно не заладилось. Тому варто зазначити, що амбіції гарні тоді, коли людина керує ними, а не навпаки. Звичайно, що і Арсеній Яценюк, як і Олег Тягнибок не проти позмагатись за посаду Президента України, але так само зрозуміло, що наразі їх амбіції в цьому плані необгрунтовані, вони по-суті є авантюристичні, що ніколи не давало позитивного результату навіть у випадку перемоги. Так! Обвал так званої «помаранчевої влади» тому свідчення, оскільки переважна більшість учасників передвиборчої команди Віктора Ющенка ще до початку розуміли – це є авантюра. Сподіваюсь, що цього досвіду вистачає українцям, щоб більше не займатись авантюрами в політиці та державному управлінні. Потрібно обдумувати реалістичні варіанти дій і пропонувати осмислені плани та прогнози.
Посада прем'єр-міністра України для Арсенія Яценюка цілком би задовольняла і його амбіції, як і його потенційну підготовленість для такої роботи. Аналогічно для амбіцій Олега Тягнибока посада голови ВРУ є цілком достатньою, як і корисною для держави. Далі час покаже хто і чого вартий більшого, але на даному етапі нашого суспільного розвитку і державотворення цей розклад є найоптимальнішим. Доречно зупинитись на особливостях характеру обох і зазначити, що Арсеній Яценюк абсолютно позбавлений рис авторитаризму, чого ніяк не скажеш про Олега Тягнибока. Власне це й потрібно нам використати відповідно до запропонованих посад.
Для продуктивної роботи Кабінету Міністрів потрібно, щоб на чолі його був прем'єр-ліберал, який надає міністрам та економіці країни в цілому значної свободи при фаховому контролі всіх процесів. В якості прикладів варто звернутись до історичний прецедентів з нашого минулого, коли найвдалішою була діяльність Кабміну на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком, який завжди був лібералом, але не безвільним слабаком – міг настояти на своєму, отож і вивів економіку України з глибокої кризи і від тоді розпочалась тенденція зростання нашого ВВП. Навпаки найпровальнішим була діяльність Кабміну на чолі з надавторитарною Юлією Тимошенко, яка фактично підміняла власною волею весь склад міністрів, що особливо показово було у чи не найбільшій кількості вакансій, коли майже третини міністрів не було на посадах, але це абсолютно не хвилювало ту, яка безуспішно корчила з себе «українську залізну леді». З тогочасної кризи українська економіка і дотепер не може оговтатись. Принагідно зазначу, що «грізний авторитаризм» Віктора Януковича досить специфічний, тому що для нього головним є суто виконання його розпоряджень і там він дійсно грізний та авторитарний, а ось щодо іншого в роботі своїх підлеглих він є лібералом, тоді як Юлія Тимошенко вимагала, щоб всі робили те і тільки те, що вона особисто дозволила і наказала. Як каже давня мудрість: «Коли двоє роблять одне і теж, то це далеко не одне і теж».
Посада голови Верховної Ради України взагалі вважається другою по значенню після президента, тому для Олега Тягнибока це буде дуже високий злет, але далеко не авантюрний, бо досвід перебування і роботи в стінах ВРУ у нього чималий, отже розуміння справи є. Також ні в кого не має сумніву, що голова ВРУ мусить мати авторитарність в характері, щоб зуміти керувати належно дуже вередливим середовищем, яким є зібрання депутатів ВРУ. Образно кажучи, якщо Кабмін є виробником суспільного пирога, то у Верховній Раді йде його поділ, отже коли в першому випадку головне дотримання технології виробництва з долученням фантазії творців, то в другому випадку розподілу важить суворий контроль за справедливістю, щоб хтось не забрав чужий шматок пирога.
Ну а про те, щоб у Верховній Раді України зазвучала виключно державна українська мова, – тут і сумнівів нема, що Олег Тягнибок в тому проявить наполегливість. Як і в захисті всіх правових підвалин Української Державності та її Суверенітету кращого за Олега Тягнибока важко знайти кандидатуру. За тим вважаю цю тему викінченою і відтепер все має вирішувати громада, а за тим і оголошені мною Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.

7
В загальних рисах головне виголошене, отже можна або завершити свої роздуми, або перейти до більш розлогої балачки на теми менш значні, однак не менш значимі. Взяти ті самі попередні домовленості про сприяння зайняти посади поміж Яценюком – Кличком – Тягнибоком. Начебто це виглядає не дуже демократично, але з іншого боку де тут є погіршення демократії, якщо самі вибори залишаються такими як є. Домовлялись же партії про єдиного кандидата від опозиції на мажоритарних округах і це дуже гарно спрацювало, то чому цього не можна зробити і в інших питаннях? Яценюк з Тягнибоком сприяють Кличку стати президентом, Кличко з Яценюком допомагають Тягнибоку стати головою ВРУ, а після того Кличко і Тягнибок докладають зусиль, щоб прем'єр-міністром став Яценюк. Все виключно за процедурою законодавства про вибори. Просто вони наперед домовились про такий розклад і діють свідомо та публічно. Ось що головне: не закулісні торги і таємні кулуарні домовленості, а все публічно і відкрито. Тоді і виборці можуть активно діяти, підтримувати, контролювати і що найважливіше: прогнозувати-творити своє особисте життя, бізнес, побут, спадкоємність тощо.
Погляньте уважно, як діє сучасна система демократичних виборів в Україні: перед самими виборами вискакує купка претендентів на якусь посаду, коли ж когось обирають, то він починає тільки виясняти де він опинився і що має робити, а люди в цей час так само вичікують, щоб придивитись до нового керівництва та підлаштуватись під його забаганки управління. Хіба це не так відбувається? Хіба є у виборців свідоме переконання, що ось нам потрібно зараз ось такі і такі дії від влади, тому ми обираємо саме такого, який приобіцяв і зобов'язаний робити ось те і те, потрібне нам, виборцям. Немає подібного свідомого прояву спільної волі у нас, а має бути. Не країна і народ мають підлаштовуватись під примхи різних Кучмавок, Ющеночків, Тимошенчишок чи Януковчиків, а вони мали б виконувати нашу волю. Мали б, та не виконують, тому що цієї народної волі немає.
Ось що ми робимо зараз? Чекаємо. Вичікуємо, що ж воно далі у нас в Україні буде? Споглядаємо, як команда Януковича розставляє на всі державні пости «своїх людей», щоб на час виборів силою державного механізму, так званим «адмінресурсом» зробити всі майбутні вибори і їх результати такими, які влаштовують виключно Віктора Януковича і його гоп-компанію. Варто віддати належне: готуються заздалегідь, отож мають добрі шанси перемогти, тому що опозиція, вибачте на слові, «жує соплі» і мало що робить конструктивного стосовно майбутнього поступу та перемоги у виборах. І якщо найближчим часом не відбудеться однозначного оформлення тріумвірату з Яценюка – Кличка – Тягнибока, то можна розпочинати підготовку до другої каденції Віктора Януковича в якості Президента України з усіма відповідними негативними наслідками, яких вже і за першої його «ходки» в президенти більш ніж достатньо.
Владу не віддають – владу відбирають! На всі намагання Януковича і Ко залишитись при владі, опозиція повинна відповісти такою внутрішньою єдністю та організованістю, такою посиленою роботою з людьми по всіх регіонах України, щоб будь-які спроби фальсифікацій та різних «узаконених викрутасів» від теперішньої влади одразу б відчули на собі всенародний гнів і непокору куди могутнішу за Майдан 2004-го. Виключно зорганізованість опозиції, мобілізація всіх верств України на чесні вибори, або всенародне повстання у випадку провладного «безпредела» – тільки така силова загроза примусить до чесної і правдивої зміни влади без насилля, а на мирних умовах. Ну а якщо Янукович і Ко виявляться сильнішими за опозицію і народ, тоді нехай правлять, тому що передавати владу слабакам не личить і я особисто буду проти цього.

8
Прийшов час дещо уважніше приглянутись до команди Віктора Януковича, яка при всіх її негативах, набагато позитивніша за своїх «попєрєдніков». Варто навести в приклад роботу теперішнього прем'єр-міністра України Миколу Азарова: спокійна, ділова атмосфера на всіх засіданнях Кабміну, жодних демонстрацій свого егоцентризму, хоча не можна сказати, що Микола Азаров зовсім позбавлений емоцій, але причиною його вибухів роздратування стають сторонні чинники типу скандальних нардепів чи фронди журналістів. Взагалі варто оцінити і підкреслити, що після лютої гризні поміж так званої «помаранчевої влади» злагодженість роботи команди Віктора Януковича приємно вражає. Інше питання, що кадрова політика тут явно авторитарного типу, тому при всій повазі до особистих якостей Миколи Азарова – він є просто чиновником, добросовісним виконавцем волі зверхника. Те ж саме можна сказати про всіх інших посадовців на найвищих щаблях державного апарату: голова ВРУ Рибак, а з ним: Єфремов і Чечетов, голова та судді Конституційного Суду і всіх інших, міністр МВС Захарченко і т. д.  Кого не візьми з теперішніх посадовців – все це не персоналії, а виключно прислуга, яка готова виконувати будь-яку забаганку свого патрона, не залежно чи є вона законна, чи – ні. Виникає дивний парадокс: для злагодженої діяльності владної команди це є позитивно, а для якісної роботи державного апарату – це дуже негативна річ. Держава, як структура, що дотримується певних норм і правил, – перестає існувати, коли законом стають суб'єктивні забаганки одної-єдиної людини і коли жодна державна інституція не може постати проти цього свавілля, – тоді можна забути про суспільний розвиток і прогрес, тому що коли держава перестає бути гарантом законності і правопорядку, то відбувається елементарна деградація всього державного апарату, він втрачає своє суспільне значення справедливого арбітра-управителя і стає узурпатором, що в свою чергу породжує відторгнення народом такої влади. Антагонізм влади і народу ніколи не був і не може бути доброю комбінацією для держави в усіх аспектах її діяльності, що ми і споглядаємо наразі при всіх реляціях про успіхи, які звучать згори.
Держава ніколи не буде функціональна і стабільна, ніколи не буде мати динамічно розвинуту економіку і загальну громадянську злагоду, доки люди не почнуть в своїй більшості довіряти владі, що можливо тільки через повагу до персоналій на чолі владних інституцій. Якщо головою виборчкому буде людина в стилі огидновідомого Серйожи-підрахуй, то хто повірить в легітимну чесність таких виборів, отже через недовіру і несприйняття влади загроза народного бунту буде постійною. Історія засвідчує, що доброго від цього немає нікому, як і сучасні події в Єгипті чи Сирії тому підтвердження: страждають усі разом як бідні, так і багаті, як хто при владі, так і хто проти неї. Ось чому я закликаю і людей, і саму владу обирати на високі державні посади не холуїв і не лакуз на подобі Лавриновича, а людей з гонором, особистості, які ніколи не стануть прислугою. Взяти хоч би випадок з Петром Порошенком, який власне через свій гонор і не прижився в команді Віктора Януковича – прекрасний приклад, гідний найвищої поваги. В розумінні поваги до Порошенка, як і зневаги до влади, де він «не прийшовся ко двору», тоді як нікчема Королевська прижилась легко...
Маємо визнати чітко і однозначно, що для державного добробуту на посади потрібно обирати людей таких, з яких кожен є особистість! Таких, яким люди можуть довіряти за їх порядність, фаховість і принциповість. Однозначно, що Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок відповідають цим вимогам, тому що абсолютно неможливо навіть уявити їх в якості прислуги у Віталія Кличка. Виключно як партнери! Так має бути! Не вороги і не прислуга, а ПАРТНЕРИ. Всі ми маємо добре усвідомити цей принцип: провідні державні посади повинні обіймати особистості, а свої взаємовідносини з іншими керівниками вони мають будувати не як протистояння чи взаємопоборювання – виключно як партнерство! Держава то одна спільна! Пливемо в одному човні! Досить бавитись у боротьбу ворожих кланів та угрупувань, де все будується за принципом «свій – чужий» і «війна до переможного кінця». Ми всі живемо разом, тому нам всім потрібна не безкінечна війна за життя, а навпаки: потрібні чесні правила мирного життя і праці для всіх!  Для всіх!

9
Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!
Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!
В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.
Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважених представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.

10
Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.
Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.
І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.
Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…
Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»

11
Тепер приклад від протилежного, а тоді висновки.
Був час, коли за борги окремих жильців воду відключали цілим будинкам і ось в одному публічному заході в стилі «Влада спілкується з народом» на дзвінки телеглядачів відповідав начальник комунального господарства і йому задали питання: – Якщо я справно сплачую всі комунальні послуги, то чому я не маю води? Начальник став говорити, що неможливо за наявної технічної інфраструктури відключити конкретного злісного неплатника, тому вони змушені відключати всіх, а вихід у тому, щоб сусіди примушували неплатників сплатити борги. На це пролунала репліка, заради якої я і навів цей випадок: – Якщо я та інші жильці почнемо вирішувати ваші проблеми з неплатниками, то для чого тоді ви?
Дуже і дуже точне розуміння та визначення змісту функціонування влади! Головне завдання влади так регулювати суспільні відносини, щоб про владу і не здогадувались, що вона є. Тому найбільшою дурістю є закликати до щоденного контролю за владою і чиновниками всього народу або щось в тому дусі. Це подібне до того, щоб кожен раз, як ви захотіли набрати вдома води, ви б викликали сантехніка відкрити вам кран. Красно дякуємо, але кран ми самі спроможемось відкривати. Головне, щоб там була завжди вода і належної якості, а хто і як це забезпечує – не наш клопіт! Ми гроші платимо і нам цього клопоту вистачає! Про владу можна сказати те саме: вона має діяти так, щоб люди могли спокійно жити і працювати, переймаючись виключно власними турботами, але аж ніяк не проблемами влади.
Класичний приклад з подіями довколо Київради та відсутності міського голови – все це питання суто внутрішніх політичних розборок, які мало чим зачіпають киян, бо яка їм різниця, хто саме буде «дерибанити» київську землю? Ну немає в Києві легітимної ради та голови – ну і грець з ними. Якби це щось реально значило для киян, то вони б не були байдужими, але коли, як вже зазначалось, влада живе своїм життя, а народ – окремо своїм, то най жеруться ті, кому це потрібно. І в даному випадку поводження опозиції досить убоге, тому що все, чого вона домагається, це просто тупо захопити повноваження Київради та міського голови, користуючись опозиційними настроями до теперішньої влади серед основної маси киян. І жодної іншої програмної пропозиції в опозиції – жодної! Аби дорватися до влади, а там вже побачимо. Коротше кажучи старий «помаранчевий сценарій», що вже малоцікавий для громадськості, тому і підтримки ніякої не має. От якби опозиційні сили поставили за тему дня легалізацію 2 500 000 мешканців Києва, які проживають постійно в місті, але при тому не мають жодних прав яко приблуди без офіційної реєстрації, то певен, що Хрещатик би не вмістив всіх, хто пішов би на штурм Київради задля цього. Простіше кажучи, якщо опозиція б'ється за владу заради самої влади – ну то най сама те робить і не нарікає на пасивність людей, а якщо буде заявлено, що  нова влада буде діяти на користь людей і конкретно пояснять в чому ця користь буде виражатись  – тоді  знайдуть підтримку мас обов'язково.
Досить актуальним є також питання об'єднання Києва та Київської області в один-єдиний економічний технополіс, що дає величезні перспективи розвитку промислових потуг та  надсучасних технологій, отже обіцяє багато нових робочих місць, що не може не зацікавити громадськість. Маємо навіть чудову кандидатуру на керівництво цим унікальним соціально-економічним дійством – розумного, досвідченого та енергійного Петра Порошенка! Маємо ідею і фахівця, але цього недостатньо: все-таки мають бути ще чіткі розгорнуті проекти, обраховані і прораховані, а не туманні обіцянки. Для діла мало доброго задуму – потрібно щире бажання його здійснити. На жаль, від сучасної опозиції ми чуємо багато патріотичних закликів і навіть героїчної бравади, однак в підсумку виходить пуста балаканина і не більше того. Конкретики ніякої. Відповідно і люди не розуміють, чого від опозиції очікувати і за що та в чому її підтримувати.
За тим повернемось до питань ідеї тріумвірату Кличка – Тягнибока – Яценюка. Нам важливо не просто привести до влади на обумовлені посади цих людей, як закріпити разом з конкретним лідером його вже чітко опрацьовану програму дій. Кличко має визначитись, що він буде робити як Президент України, Арсеній Яценюк – має надати свою економічну програму дій, узгоджену з Кличком і Тягнибоком, який в свою чергу нехай дасть чітку позицію своїх майбутніх дій на чолі ВРУ. І повторюю: це має бути не загальні фрази в стилі «Покращення вже сьогодні», а конкретні заходи і процеси. Всім пустоцвітам легко відзвітувати в кінці каденції: ми нічого конкретного не обіцяли і усе з того нічого достеменно виконали.  Не треба нам такого передвиборчого туману напускати – діло давай! Якщо не можеш – не берись! І ми не дамо! Наголошую, що далеко не ідеалізую задумку тріумвірату як щось найправильніше, а пропоную тільки як проект, один з можливих сценаріїв для передвиборчої кампанії 2015 р. і далі. Вирішувати що з нього взяти до життя мають як виборці, так і обранці. В реальності все буде виглядати значно складніше і заплутаніше, тим паче що і ворог не спить, а діє.
Тому особисто я пропонував би не піддаватись на політтехнологічні провокації щодо обов'язково тільки одного кандидата в Президенти України від опозиції, а навпаки йти в перший тур з Кличком і Яценюку, і Тягнибоку, і Порошенка прихопити не зайве буде, тому що є підступні політтехнології і є окремо розумна технологія виборів задля перемоги. Чим більше кандидатів від опозиції – тим більше буде їх представників у виборчих комісіях і на дільницях, відповідно і гарантія правильного підрахунку голосів значно більша, аніж як буде самотній представник від одинокого кандидата. І агітаційні можливості в 3-4 рази стають більшими. Просто в тому передвиборчому процесі всі представники від опозиції пояснюють особисто виборцям про ідею їх тріумвірату, де кожен з його учасників буде роз'яснювати суто свою програму дій на передбаченій посаді, а вже виборці і вирішать, чи підтримати всю цю задумку. Виборці вирішать: так чи ні! Не ставити виборців знову перед вибором без вибору: або Кличко, а за тим і можливий тріумвірат, – або Янукович. Ні і ні!  Ось він повний спектр першого туру і ви, шановний розумний український народе, обирай все те, що вважаєш за краще. Тоді і тільки тоді це буде демократія. І правдиві вибори, коли виборець вирішує все!

12
Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..
Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої скопіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!
То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» (№ 5) зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо. Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!
Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.



Сучасність і «Правитель» Нікколо Макіавеллі

Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі «Правитель» і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як «правитель», «повелитель», «володар» тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ і ще раз – народ!
Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці «великомудрих розпоряджень» і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.
Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав – і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами, скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому «анатомічному театрі», де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.
З іншого боку, враховуючи відстань в часі в майже 500 років, твір дійсно є величезною інтелектуальною потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто – демократичних. Тому я обговорюю далі твір «Правитель» Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.
Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні – підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину – це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.
Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад – особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов «мудре» рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд – найвищий, тому злочинець має бути покараним – це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. (Свіжий приклад: засудження тинейджерок з Pussy Riot)  Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя – його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів – сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як «мудрої жорстокості» чи «жорстокої мудрості».
Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір «Правитель» з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як «суто прагматичне дійство життя», граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі «Правитель», так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 «Про перемішані держави»: «...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.
Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко розпізнати, проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, – то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть.»

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу – значну за розмірами з Глави 6  «Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою»:

«Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок.»
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку – історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
«Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора – усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком – Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку.»

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, – Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою – зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя – цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг – немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок – до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього – так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах – це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ – така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 «Про громадянське єдиновладдя»: «Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян – для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя – його можна назвати громадським – стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе – за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю – можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок – добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще.»
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ – тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

3.
Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.
Як вже зазначалось попередньо, трактат «Правитель» Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 «Про змішані держави», щоб процитувати звідти наступні тези:

«Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки – тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність.»

За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!
А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:

«...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях»

Саме так жорстоко вчинили можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 – 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого «визволення від німецько-фашистських окупантів», хоча насправді у 1941 – 1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили українців і тому програли війну (за твердженням Гудеріана!). Жорстокість сталінської помсти Україні не забарилась: черговий штучний голод 1946 – 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії «возз'єднати» Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі:

«Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику – не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти»

Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: «Є людина – є проблема. Нема людини  – нема проблеми.»   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера – трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

4.
Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 «Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають»:

«...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної – на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин»

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, – то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...
Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 «Про те, як правителі мають дотримуватись слова»:

«Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим – і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним»

Нарешті висновок з заключного абзацу:

«Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, – їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава»

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим «дітям війни», щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, – підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся Олександр Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести Олександру Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість –  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з «дітей війни», але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Юрій Луценко і Йосип Вінський, яких Олександр Мороз також використав «в темну», як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось «киданула», а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор «кидалова помаранчевих» – Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович – ???
Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука – це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни – і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя – ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.
Завершити свій огляд трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 «Як належить чинити правителю, щоб його шанували»:

«Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші – розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку»


Про автора

БОГДАН  ГОРДАСЕВИЧ

Гордасевич Богдан народився 19 червня 1961 року у м. Макіївці Донецької області і з 1962 по 1988 рік жив та навчався у м. Донецьку: СШ № 95, 136, 147.
У 1976 – 1979 рр. навчався у м. Запоріжжі в ДСПТУ №29, де отримав диплом з відзнакою і фах столяра–меблевика 5 розряду.
У 1980 – 1982 рр. служба в Радянській армії в ракетній частині коло м. Червонограда Львівської області. Після армії 2 роки пропрацював столяром на Донецькій меблевій фабриці.
З 1984 по 1986 рік вчився в Донецькому державному університеті, а після короткотривалого одруження та розлучення, 1988 р. продовжив навчання у Тернопільському державному педагогічному інституті, який закінчив у 1997 р. за фахом «вчитель української мови та літератури».
З 1990 року переїхав жити до м. Львова. Тоді ж одружився вдруге, має доньку Соломію.
1991 – 1995 роки працював столяром на ДБКБ «Автонавантажувач», після чого став кореспондентом часописів «Ратуша», «Неділя», «Поклик сумління», «Демократ» та ін.
З 1998 року перейшов до книговидавничої справи.
Член ГО «Разом» та ЛОВ АДЕМУ.


Прошу поширювати мої матеріали. Всі авторські права передаю українському народу - Богдан Гордасевич (Жорж Дикий)
+380978228421 motloh@i.ua
вул. Т. Шевченка д.400 к.61 м. Львів-69, 79069, Україна



Обновлен 06 мар 2014. Создан 12 окт 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником