27 липня 2002 року відбулась Скнилівська трагедія

 
 

27 липня 2002 року відбулась Скнилівська трагедія

командування "накрутило" пілотів "пожахати бандьор" - от і пожахали... А перед тим в Одесі авіашоу пройшло чудово, бо ніхто нікого не страшив



27 липня 2002 року відбулась Скнілівська трагедія, яка назавжди надала цьому дню його справжнього значення. Цей день в радянський період відзначали як день визволення Львова у 1944 році від німецьких військ радянськими військами, хоча насправді ця подія відбувалась інакше: Львів вже звільнила від німців польська підпільна Армія Крайова, а вже тоді до Львова без найменшого бою увійшли "визвольні" радянські війська.
Для жителів Львова, як і Західної України вцілому, це не було правдиве звільнення, а всього лиш зміна окупанта, тому що радянська влада продовжувала всі роки свого панування "визволяти" місцеве населення від особистого майна, селян "звільнили" від їх земельних наділів, всіх "звільнили" від прав і свобод, тобто зробили фактично рабами, а хто протестував - "звільняли" від усілякої свободи тюремним ув’язненням і таборами, ще більш незгодних "звільняли" запросто і від самого життя.
Зрозуміло, що раділи такому "визволенню" тільки самі "визволителі", вони і святкували щиро день 27 липня. Місцеве українське населення святкувало цю подію з примусу, а після проголошення Незалежності України одразу відмовилось відзначати "свято своєї окупації".
Тому фактично 27 липня 2002 року відбувалось завуальовано під відзначенням ювілею якоїсь там авіачастини власне традиційне святкування "Дня визволення Львова від німецько-фашистських окупантів". Державне керівництво всіх рівнів України періоду кучмізму належало "визволителям" і тому цілком сприяло і підтримувало ідею авіашоу, тому при всіх економічних складнощах жодних проблем забезпечення і дозволів на техніку не виникало. Але замість потурбуватись про безпеку, генерали-"визволителі" навпаки накручували льотчиків показати "по-крутіше" тим львів’якам-западенцям, щоб добре запам’ятали цей день, пожахати трохи прольотом на бриючому такої махіни, якою був літак СУ. Ось і пожахали...
Якщо можна говорити про вплив місцевої негативної енергетики на авіашоу, то її було більш ніж предостатньо, щоб свято-трагедія перейшло у відверту трагедію названою Скнилівською. Відтепер у Львові 27 липня щорічно відзначають траурною жалобою.
Попереджаю про вживання нецензурної лексики у відеохроніці "Авіа", але скажу відверто: саме ці найперші емоційні нецензурні слова дуже точно відповідають і для характеристики самої трагедії авіашоу, так і є узагальненою характеристикою всього великого соціального експерименту під назвою "комуно-більшовизм" він же - радянщина. Скнілівська трагедія стала наочним яскравим посібником для короткого демонстраційного осмислення всього періоду існування СРСР від 1917 по 1991роки і його метастаз аж по 2002 рік. Заради чого була організована вся ця грандіозна всесоюзна людська м’ясорубка? Уважно вслухайтесь в ті нецензурні вирази під час скнилівської м’ясорубки...

Богдан Гордасевич

З маловідомих сторінок історії: Акція "Буря"
До 50-річчя закінчення ІІ Світової війни та 51-ї річниці визволення Львова від німецько-фашиських окупантів

Багато сторінок з історії другої світової війни замовчувалось, свідомо фальсифікувалось чи тлумачилось у вигідному світлі для панівної влади. Тому не дивно, що й досі випливають на поверхню все нові й нові факти історичної дійсності. Один з них - акція "Буряі", спланована навесні 1943 року польським еміграційним урядом в Англії, який мріяв відбудувати Польщу в кордонах до вересня 1939 року. Ставка робилась на польське підпілля, головним чином на Армію Крайову, яка мала у Львові чималу боєздатну військову одиницю. Головне завдання - звільнити територію Галичини від німців ще до приходу Червоної армії, зокрема, міста Львів, Станіслав, Дрогобицький нафтовий басейн тощо.
"Важко зрозуміти логіку, - пише Орест Корчак-Городиський, - польського політичного проводу в Лондоні щодо плану акції "Буря", бо він, мабуть, усвідомлював, що большевики не будуть трактувати АК як своїх партнерів і не погодяться на приєднання Галичини до Польщі. У той час СССР уже не визнавав польського уряду в Лондоні, він мав свій, створений в СССР, польський уряд на чолі з Вандою Василевською" (Вісті Комбатанта, 1977. 4.2. - С.34).
У половині липня 1944 року фронт наблизився до Львова. Під Бродами йдуть важкі бої. Ось як описують ті події радянські воєначальники: "Одночасно з наступом радянських військ у Білорусі в липні-серпні 1944 року нанесений шостий удар в Західній Україні, в ході якого війська Першого Українського фронту (командуючий маршал Радянського Союзу І.С.Конєв) розгромили великі угруповання ворожих військ на львівському і сандомирському напрямках і визволили Західну Україну... На львівському напрямку противник побудував три укріплені смуги загальної глибини до 70 км. За тими смугами знаходились сильні водні лінії - Дністер, Сян і Вісла, також підготовлені до оборони. Основою оборонної системи на території Західної України був трикутник: Броди, Томашів, Львів... Війська почали наступ 13 липня. Після триденних завзятих боїв на львівському напрямку радянські війська прорвали ворожу оборону на фронті до 200 км. Дальший наступ радянських військ розвивався настільки швидко, що противник не зміг організовано зайняти ні другої полоси оборони, ні тилових ліній. Танкові і кавалерійські з'єднання Першого Українського фронту, що прорвалися в глибину ворожої оборони 19 липня в районі Бродів, оточили до 8 дивізій противника... Ворог втратив понад 15 тисяч полоненими, в тому числі двох генералів, і залишив на полі бою 30 тисяч вбитими. В лісах на схід від Львова радянські війська захопили штаб 13-го німецького армійського корпусу" (Полк. Ф.Д.Воробьов, полк. В.М.Кравцов. Победаы советских Вооруженных Сил в Великой Отечественной войне 1941-1945: Краткий очерк. - М.: Воениздат МО СССР, 1953. - С.306-308).
Невдовзі після тих подій у Львой розпочинається операція "Буря". Штаб АК містився на вул. Кохановського, 23 (сьогодні К.Левицького). Головні командувачі полк. Владислав Філіповський і полк. Стефан Червінський. Ось як описує розвиток тодішніх подій польська еміграційна газета "Dziennik zwiazkowy": "23 липня розпочався бій за Львів. Відділи АК здобувають передмістя, б'ються в самому місті, здобувають зброю, беруть полонених, 14-й полк уланів Язловецьких під командою югославського старшини "Дражі" здобуває два танки. Ввечері 26 липня охорону Ратуші обняв відділ АК... На Ратуші розгорнулись 4 прапори: польський, англійський, американський, радянський... Місто зароїлось від біло-червоних пов'язок на рукавах вояків АК. Владу над звільненим містом взяли поляки" (Чикаго. - 1961. - 16 листопада). За виконання плану "Буря" польським урядом полк. Філіповський був підвищений до рангу генерала, багато вояків нагороджено бойовим орденом "Віртуті мілітарі".
Що принесли українському населенню польські "визволителі" Львова? Як свідчать очевидці, в місті почалися дні польського терору. Наприклад, в околиці Пасік вояки АК вчинили самосуд над сотнею українців. Ці жахливі вчинки поляків були припинені щойно з приходом радянської військової команди.
Радість поляків була коротка. Червона армія без бою зайняла Львів 27 липня. Радянський полковник Євтімов вручає письмову подяку 14-му полкові уланів Язловецьких. Польський комендант округи полк. Філіповський деконспірується і веде переговори з радянськими старшинами. Тут він почув від генерала, що "Львів нарешті радянський". Нова влада наказує всім воякам АК скласти зброю і приєднатися або до червоної армії, або до радянсько-польської армії Берлінга. Полк. Філіповський терміново від'їжджає до Житомира до ген. Жимєрського, щоб він вплинув на зміну радянського рішення. Звідти дорога привела його в Сибір у табори ГУЛАГу.
31 липня ввечері всіх старшин АК (28 старшин і 4 жінки) було запрошено до радянського штабу, де їх заарештовано і відправлено в тюрму на вул. Лонцького. Після процесу усіх засуджено на 10-20 років і також вивезено в Сибір. Однак наївне прагнення бачити Львів і інші міста Галичини польськими настільки сліпило, що 5 січня 1945 року польський еміграційний уряд виступив із заявою про встановлення польської адміністарції в західних областях України і Білорусі. Звичайно, радянський режим категорично відкинув це звернення і 12 лютого о 10 год. ранку поляки почули офіційну вістку, що Львів належатиме радянській Україні.
У 1943 році командування Армії Крайової разом з еміграційним урядом склало план операції "Буря", завданням якого було використовувати наступ Червоної армії і займати великі міста Західної України, щоб таким чином продемонструвати участь АК в боротьбі проти німецьких окупантів. План "Буря" був планом воєнної і політичної демонстрації не так проти німців, як проти Червоної армії, яка просувалась до території Польщі. Так в умовах бездержавності територія Галичини ставала об'єктом окупації її різними силами різних країн. Нині, коли маємо власну державу, не забуваймо про це.

Юрій Яцимірський, "За вільну Україну", ч. 101 (965),29 липня 1995 р.


СКНІЛІВСЬКА ТРАГЕДІЯ

Скнилів 27 липня 2002 року: «Свято – трагедія»

Трагічного фіналу глядачам, котрі зібралися того сонячного суботнього дня на аеродромі, ніщо не віщувало. Навпаки, усе викликало святковий настрій. Виступи різноманітних творчих колективів, що прибули привітати ювіляра, традиційні намети з прохолодними й не тільки напоями. Кругла дата (60 років), солідність іменинника (14-й корпус ВПС України) налаштовували на те, що вдасться побачити щось виняткове. Саме вигляд «декорацій», якими слугували натуральні літальні апарати, навіював трепетне ставлення. Нікому з публіки й на думку не могло спасти, що постановники шоу (військове командування) схалтурили під час підготовки, а льотчики-аси відійдуть від написаного сценарію та почнуть імпровізувати.
Глава державної комісії з розслідування причин авіакатастрофи у Львові Євген Марчук сказав, що, за попередніми висновками, «в організації було виявлено відхилення й недоліки» і що «крім відхилення від траєкторії... було й відхилення від політного завдання». Євген Кирилович навіть процитував фрагмент розшифровки переговорів між льотчиками. Один із пілотів, за словами секретаря РНБО, в якийсь момент запитав: «А де ж наші глядачі?» В Житомирі під час тренувань у пілотів глядачі були не з того боку, з якого виявилися у Львові. Але Є.Марчук застеріг від того, щоб усе списували на стрілочників.
Практично всі очевидці, з котрими вдалося поговорити кореспондентові «ДТ», відзначають, що двигуни в літака перестали працювати водночас. Один із них, військовий, котрий воліє залишитися невідомим, розповідає: «У небі стало якось дуже тихо, і я подумав, що літак уже полетів, але, звівши голову, з жахом побачив, як багатотонна машина наближається до землі, прямісінько до двох демонстраційних літаків Су-17 й Іл-76, поруч з якими було досить багато людей».
Подальші події очевидці описують кожен по-своєму (оскільки в екстремальних ситуаціях кожна людина помічає щось своє), але загальна картина була приблизно такою. Літак не зміг вийти з фігури вищого пілотажу, оскільки занадто близько підійшов до землі, зачепив дерево, потім - бензозаправник, одну з трибун із глядачами, демонстраційний літак, відірвавши йому кіль, а потім упав на землю й вибухнув. Ті самі очевидці стверджують, що найбільше людей загинуло внаслідок того, що відірвався кіль літака, який стояв на землі. Кіль цей упав просто в натовп, миттєво перетворивши його на купу тіл. Живі розбігалися врізнобіч, підминаючи одне одного.
Військовим, котрі перебували в цей момент на льотному полі, ніхто не позаздрив би. Вони, зметикувавши оточити з допомогою міліції місце катастрофи, прийняли перший удар охоплених розпачем цивільних на себе. Родичі тих, хто опинився в епіцентрі вибуху, з кулаками й лайками кинулися на «загороджувальний загін», намагаючись прорватись і якось допомогти своїм.
Не позаздриш і ролі, що випала медикам, які того дня чергували на святі. Десятитисячний натовп, як було «передбачено» організаторами, мали обслуговувати лише дві карети «швидкої допомоги»! (Навіть на рядовий футбольний матч, як зауважив один із лікарів, по три «швидкі» відправляють.) Впоратися з несподіваним потоком поранених ці дві бригади ніяк не змогли б. Добре, що (наскільки в цій ситуації доречно говорити про щось добре) через кілька хвилин на місце катастрофи почали прибувати нові карети «швидкої».
Спроможних пересуватися самостійно цивільних військові й міліція, що більш-менш оволоділи ситуацією, почали виводити з того горезвісного поля. Глибоко шокованих гостей свята методично видворяли за межі об’єкта. А за КПП уже зібралася юрба людей, котрі не ходили на шоу, але знали або припускали, що хтось із їхніх рідних там був або міг бути. Стан людей варіювався від важкого розпачу й депресії до крайнього збудження. У натовпі постійно хтось непритомнів.

А місто лякалось: «Навчання ідуть?!»

Місто накрило завивання сирен машин «швидкої», пожежників і міліції... Розривалися від дзвінків телефони «швидкої», міліції та обласного управління МНС. Городяни прагнули дізнатися, що відбувається. Лікарні почали наповнюватися десь із половини на другу. (А впав літак близько 12.50.) Перші повідомлення містили інформацію про десять жертв, але дуже скоро ця цифра зросла до сорока, а потім - і до 60 чоловік. Декілька потерпілих, серед них десятирічна дитина, померли по дорозі в лікарню або практично відразу після прибуття туди - травми виявилися занадто важкими.
Треба віддати належне колегам із Львівської обласної телекомпанії - вони відразу вийшли в прямий ефір із кадрами катастрофи і закликом до людей про допомогу. Обласне телебачення оперативно оголошувало списки загиблих і поранених... Люди кинулися на обласну станцію переливання крові. Щоб стати донорами, шикувались у черги. За словами працівників станції, за три перші дні кров здали 400 чоловік.
Ближче до вечора, коли багато хто повернувся з відпочинку з-за меж міста й дізнався про трагедію, сотні стривожених батьків і родичів потягнулися на вулицю Пекарську, до приміщення міського моргу, в надії хоч щось дізнатися про долю рідних і близьких. Багато хто біля цього сумного приміщення провів усю ніч. А з ранку в храмах Львова разом із традиційною недільною літургією молилися за упокій душ безневинно вбитих. На той час кількість жертв, як повідомлялося, досягла вже 83-х.
При таких даних зовсім не дивуєшся повідомленням, що на помешкання військових чинять напади, що «мирне населення» жорстоко побило одного капітана, що військове начальство рекомендує своїм підлеглим у місто виходити в цивільному.

Запізнілі оргвисновки

О пів на шосту вечора в суботу до Львова справним літаком прилетіло майже все керівництво країни. (До речі, посадку віп-судно зробило на тому самому аеродромі, де сталася трагедія...) Після відвідування лікарень, де розмістили потерпілих, Президент відразу ж зробив оргвисновки, звільнивши вище керівництво ВПС.
У неділю траур ще не оголошували. Певне, не хотіли псувати ще одне свято - День працівника торгівлі. А, можливо, гуманно вирішили надати можливість відгуляти заплановані весілля. (До речі, випало й у Львові побачити весілля, на якому не додумалися хоча б музику приглушити.)
Жалобно вбрали місто в понеділок. У каплиці в моргу йшло (прости Господи!) конвеєрне відспівування загиблих. Сюди приходили й цілком чужі люди, щоб помолитися за душі нещасних. (Сотні людей прийшли взяти участь у панахиді за жертвами на місці трагедії. Дорогу від КПП до місця вибуху було встелено квітами.) Того дня ховали понад тридцять чоловік, ховали в п’яти районах області - Пустомитівському, Городоцькому, Буському, Жовківському, Яворівському й у Стрию. В окремих випадках ховали сім’ями. Скажімо, у Буському районі в землю опустили родину з трьох чоловік, у Пустомитівському - з чотирьох.
Місцева влада допомагала родичам убитих з організацією похорон і наданням допомоги постраждалим та їхнім сім’ям. За кожною сім’єю було закріплено окремого державного службовця, що не тільки координував дії відповідних служб, але й усував у разі потреби різні бюрократичні непорозуміння. Всі витрати, пов’язані з похороном, місцева влада взяла на себе. Голова обласної адміністрації розпорядився на кожного загиблого виділити по 2 тисячі гривень допомоги. В область надійшло 10 мільйонів гривень, які було виділено постановою Кабміну. Але їхній розподіл стане можливим тільки після того, як державні службовці скрупульозно вивчать дані про загиблих під час авіакатастрофи. Тому що ступінь утрати у кожного різна. Цим чиновникам роздано спеціальний опитувальник. (З понеділка розпочала надходити гуманітарна допомога. Першими на львівську біду відгукнулися іспанці: декілька фахівців привезли у Львів понад п’ять тонн медикаментів і медичного устаткування. Крім того, допомогу надали кілька міст Польщі, багато фірм і людей зі Львівської області й України в цілому. За попередніми даними (дані на 30 липня), тільки грошима вже надійшло понад три мільйони благодійних внесків. Окрім того, фірми допомагають продуктами харчування, бензином, технікою.)

Примусь чиновника Богу молитися...

Поряд із тим необхідним, що робить влада для постраждалих, її завзяття часом виходить через край. Наприклад, дільничних лікарів зобов’язали перед поминками тестувати страви, щоб уникнути масових отруєнь. Є анонімні свідчення, що чіткої координації в організації похорон не було. Скажімо, «швидку» могли відправити на цвинтар зранку, а похорон проводити о третій годині дня. Так само державних службовців зобов’язали водночас «слухати» - чи не обурюється хто державною політикою. (Відчуває влада, з чиєї вини стала можливою «скнилівська авіакатастрофа»?!)
І керівництво міста, і керівництво області заперечують свою причетність до організації шоу на аеродромі «Скнилів». Так, глава обласної державної адміністрації Мирон Янків, знімаючи із себе відповідальність, сказав: «На жаль, військові не погоджують такі справи з органами регіонального чи місцевого самоврядування. Тому тут необхідно відпрацювати нормативно-правову базу, щоб усі дії, які проводяться на даній території, обов’язково погоджувалися з органами влади». Водночас, авторові даної статті стало відомо, що глава ОДА видав ще 8 липня розпорядження «Про відзначення 60-ї річниці 14-го корпусу ВПС України». Першим пунктом даного розпорядження було передбачено створити відповідний оргкомітет. У цей оргкомітет були включені переважно працівники ОДА. Один із функціонерів, що був залучений «до підготовки», який побажав залишитися невідомим, власкору «ДТ» повідомив таке: «Ініціаторами даного заходу були військові. А до нас вони звернулися тільки за допомогою. Ми їм потрібні були для того, щоб забезпечити безкоштовну залу на одному із крупних підприємств Львова для урочистого засідання, транспорт для перевезення гостей і подарунки... Ми там маємо іменні годинники... Ми і зустрічалися лише кілька разів». Нагороди зосталися на місці, так що їх можна буде використати ще раз.

Побічні явища

За неперевіреною інформацією, деякі похорони «якісь сили» намагалися перетворити в мітинги, звинувачуючи в тому, що сталося, нинішнє керівництво країни. Розшукати сліди цих «якихось сил» автору даних рядків не вдалося. «Тимошенківці» сказали, що вони в ці дні поводилися коректно. (Точно проводився мітинг біля прокуратури, але тематика заходу в основному була присвячена судові в справі Білозіра. Щоправда, одночасно мітингувалися і «актуальні питання», у тому числі і з приводу «скнилівської трагедії». Масовим мітинг не був, так - осіб сто.)
У неділю дорогою в Польщу до Львова навідалась народний депутат України Юлія Тимошенко. Вона відвідала аеродром, 8-му лікарню, морг, мера міста. З мером Львова Любомиром Буняком, як повідомили власкорові «ДТ» в «осередку» «Батьківщини», Юлія Володимирівна обговорювала питання на предмет отримання однією з міських лікарень томографа. На зустрічі з журналістами вона висловила надію, що Верховний Головнокомандувач Збройними силами України піде у відставку. На ту ж прес-конференцію вона привезла із собою з Києва групу людей, що добровільно погодилися віддати свою кров для постраждалих. Вона також пообіцяла направити на користь постраждалих зарплати депутатів фракції «Батьківщина». Більше її фракція, як було сказано, надати не може, оскільки вона «не може оперувати мільйонами».
Леонід Кучма, зрозуміло, оперувати мільйонами може. Як повідомив глава Львівської ОДА Мирон Янків, за рішенням Президента і прем’єр-міністра області виділять «певні кошти з державного бюджету на дотацію, а також на допомогу багатодітним сім’ям». З подачі тих же Президента і прем’єра, відповідно до повідомлення пана Янківа, «дане доручення, щоб в нинішньому році у Львові був добудований онкологічний центр». Як пов’язаний онкоцентр з автокатастрофою на «Скнилові», чому онкохворим області вирішено допомогти саме в цей момент, хоча ця проблема не вирішувалася роками, коментарів не надійшло. Втім, з урахуванням близького і доленосного 2004 року особливі коментарі і не потрібні.

Врятуйте наші душі!

У той час як влада займалася організацією похорон і матеріальної допомоги постраждалим, члени Української асоціації психотерапевтів організували центр психологічної допомоги постраждалим. У цьому центрі, що розташувався в психоневрологічному диспансері, до 15 серпня цілодобово працюють по три фахівці, до яких найближчим часом приєднаються священики. За дві доби існування центру туди звернулися вже 56 осіб. Як розповідають співробітники, більшість із цих людей - очевидці, що приходять навіть цілими сім’ями. Вони все ще переживають шок від побаченого і пережитого в минулу суботу. Ніхто з постраждалих поки не подзвонив. Фахівці пов’язують це з тим, що люди все ще замкнуті в собі. Психологи вважають, що наслідки цієї катастрофи на психологічному рівні поки не передбачувані, але вони можуть проявитися і через кілька місяців. Вже зараз відвідувачі центру розповідають, що деякі діти-очевидці трагедії малюють батальні картини з вибухами і військовою технікою. Тому лікарі просять родичів і знайомих постраждалих активно допомагати їм, незважаючи на те, що більшість людей відкидають допомогу. Якщо не пробити цю стіну тепер, наголошують фахівці, то наслідки можуть бути непередбачуваними.
Тому члени асоціації психотерапевтів вважають: слід взяти приклад з американців, котрі після торішнього 11 вересня створили комісію, що займається психічним здоров’ям нації після емоційного стресу. У Львові й у всій Україні цей стрес був не менший, бо люди знову позбавилися почуття безпеки - своєї та своїх близьких.

Погляд зі Скнилівського аеродрому на права людини

Ясна річ, ті надзвичайні обставини, в яких фахівцям доводиться усувати наслідки катастрофи, обумовили певний режим закритості, здавалося б, і нестратегічних об’єктів. Скажімо, медики (включаючи патологоанатомів) відверто нервувалися, коли журналістська братія намагалася вивідувати в них якусь інформацію. Вашому власкорові в цьому сенсі, здається, пощастило більше, ніж іншим. Я зустрів уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніну Карпачову, котра за своїм статусом мала доступ у всі медичні установи, і поділилася тим побаченим, що було недоступне представникам ЗМІ: - Я від лікарів одержала дуже багато скарг на журналістів. Зрозуміло, вам потрібно виконувати свою роботу, але і їх можна зрозуміти. Їм зараз дуже непросто.
Узяти тих самих експертів... Якщо порівняти обсяг роботи (тривала вона менш як добу) і той кількісний склад, котрим вони це виконували, неминучий висновок: експерти зробили неможливе, вони здійснили подвиг. Вони працювали без сну, фактично без перерв на їжу, без цивілізованих умов роботи... Якщо в морзі є проблема холодильних камер, то про що ще можна говорити?! Якби експерти цього не зробили, якби вони тримали ці трупи й виконували свою роботу, так би мовити, «у міру своїх сил», то в моргу був би бунт.
Фактично на 31 липня ідентифіковано 74 людини. Фрагментів неідентифікованих тіл орієнтовно залишилося чотири-п’ять. Але що таке «фрагменти тіл»? Жіноча голова, дитяча голівка, жіноча рука з обручками, рука із золотою «печаткою» й чоловіча рука з годинником-браслетом. Але чиї це фрагменти? Або це частини, скажімо, неідентифікованих ще тіл або це частини тих, кого вже поховали, як Тарасика, без ручки...
Тут потрібне стикування між судово-медичною експертизою, слідством, яке веде прокуратура, і міліцією, котра розглядає звернення за заявами про зниклих людей. Але серед цих осіб є й такі, котрі зникли з інших обставин. З 31 звернення в них залишилося 15 на вечір 30 липня. Цю роботу потрібно провести якомога швидше, бо тут уже простежуються деякі нехороші тенденції. Біля моргу вже почали крутитися певні особи, котрі на цьому горі хочуть заробити гроші. Бодай дві тисячі. Є бажаючі заявити, що серед фрагментів неідентифікованих тіл є й такі, що належать їхнім загиблим родичам. Аби їм дали довідку. Аби одержати ті дві тисячі, спочатку потрібно отримати свідоцтво про смерть. А щоб одержати його, потрібна довідка судово-медичної експертизи про те, що справді ця людина пройшла ідентифікацію.
Сьогодні, завдяки сумлінній роботі експертів, можна чітко сказати: раніше оприлюднена цифра загиблих, на щастя, є трохи меншою. Бо ідентифіковано 74 тіла. Чому сказали, що 83? Бо тіла були розірвані: там - рука, там - голова, там - тулуб. За людину рахували і фрагменти.
Щодо наших «швидких». Ми маємо лише «Газелі». Раніше, коли був Радянський Союз, ми мали хороші автомобілі «РАФи». У «Газелі» водночас можна перевозити лише одного лежачого хворого. «Газель» - жорстка. А львівською бруківкою це взагалі - жах. Так родина віруючих із Жовкви втратила сина, одного зі своїх близнюків, коли його, вмираючого, везли такою «швидкою» й такими дорогами... Везти, трусячи, людину в критичному стані... Уявляєте, що це значило для хворих із переломом таза, хребта, черепа, політравмами, опіками?! У Львові є лише один реанімобіль, в обласній клінічній лікарні. Хілларі Клінтон подарувала.
Виїхала 21 бригада «швидкої допомоги», яка евакуювала 49 осіб у лікарні, 26 - у травмопункт. Вони спрацювали оперативно. Трохи більше ніж за годину вивезли всіх живих. Лікарня залізничників дала дві «швидкі». Вона має набагато більше, але в них ніхто не просив. У міській лікарні «швидкої допомоги» знімали машини з викликів і кидали на аеродром. Дві машини були з військового госпіталю. І лише одна була комерційна концерну «Богдан», яка відвезла тільки одного хлопчика. Інші комерційні сказали: «Гроші - вперед!». Отже те, що ми маємо сьогодні державну чи, скажемо так, комунальну станцію «швидкої допомоги», то - велике щастя для наших людей. Бо дехто хотів би уже все пустити під приватизацію.
Працює 32 бригади «швидкої», але постійно кілька машин виходить із ладу. Нормативів виїзду притримується лише кожна друга машина.
Не вистачає дихальних апаратів «Фаза-5», які виготовляються у Воронежі. Хіба це має бути проблемою?!
Коли потрібно було хворим визначити, що в них із головою, усіх возили до дитячої лікарні, де є томограф. Усіх, навіть дитину цю із залізничної лікарні.
Немає домовленості (тепер вона буде, після нашого візиту) між, скажімо, госпіталем і станцією «швидкої допомоги», що вона має право везти постраждалих сюди, а тут відразу мають бути відчинені ворота. Це потрібно узгодити міжвідомчою угодою.
Якщо в залізничній лікарні на одного хворого - три лікарі, то в реанімації лікарні «швидкої допомоги» на три ліжка - один лікар.
Сьогодні я побувала в жінки, котра знаходиться на 18-му тижні вагітності, Наталії Вовк, дружини військовика Олексія Вовка (він зараз у військовому госпіталі). Останній, коли я його відвідувала, дуже гостро та критично висловив усе в обличчя міністрові оборони за сьогоднішній розвал у Збройних силах.
Усі аптеки Львова дали ліки безплатно, але в борг, природно, бо вони майже всі комерційні. Усі, крім однієї. Називається вона «Ел Піс», і розміщена... на території лікарні «швидкої допомоги». І вже не вперше під час трагедій ця аптека відмовлялася давати в борг ліки.
Благодійна допомога... Кажу з урахуванням мого власного досвіду як уповноваженого, набутого через трагічні обставини на похованнях шахтарів шахти імені Баракова. Мені тоді довелося займатися тим, що вся благодійна допомога оподатковувалася ПДВ. І коли її видали шахтарям і рідним загиблих, то наприкінці року податкова мала зняти з них цей ПДВ. Тому я змушена була тоді звернутися до прем’єр-міністра з офіційним поданням.
Нині потрібно врахувати цю обставину.


Катастрофа СУ-27: технічні версії
Валентин Бадрак, Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння

Минулої суботи на Україну обрушилася ще одна трагедія, уже названа окремими ЗМІ найбільшою після терористичних актів у США 11 вересня минулого року. Для українського суспільства це трагедія подвійна. По-перше, між серіями надзвичайно жорстоких катастроф на українських шахтах загибель 83 чоловік, у тому числі 27 дітей, не просто приголомшила Україну, а повергнула її в глибокий шок. А по-друге, ми всі ще раз переконалися, що військова організація держави перебуває в такій кризі, коли вже необхідна негайна корекція на всіх рівнях - від технічного до психологічного. Самі люди в погонах, можливо, ще більшою мірою паралізовані шоком, - кому, як не їм, усвідомлювати жахливу тенденцію збільшення кількості невинних жертв від навчального застосування зброї: якщо після невдалого пуску ракети «Точка-У» загиблих було троє, то вже від вибуху російського літака Ту-154 після влучення в нього ракети зенітно-ракетного комплексу С-200 загинуло 78 чоловік. Сьогодні не просто зросла кількість жертв - неймовірне психічне навантаження для всієї нації несуть і записані на плівку подробиці трагедії.

Розбір польоту

Практично відразу після катастрофи на львівському аеродромі й формування Держкомісії з розслідування її причин глава цього тимчасового органу Євген Марчук заявив, що вивчається принаймні сім версій події, аби відповісти на запитання: що призвело до трагедії - відмова техніки чи помилка пілотів Су-27. Серед цих версій називалися відмова двигуна, відмова систем управління, неполадки в паливній системі, гідросистемі або пілотному обладнанні. Тоді ж секретар української Ради безпеки заявив, що двигуни повітряної машини працювали до удару об землю. Також відомо, що до зіткнення із землею працювали система управління та прилади.
Докладний аналіз зафіксованих 40 хв. польоту свідчить, що перед самим падінням літака пілоти кілька разів одержали голосове попередження, що літак «ввійшов у надкритичне перенавантаження». А ще є свідки того, що під час пілотажу колишній головком ВПС України генерал Віктор Стрельников віддав розпорядження тепер уже колишньому командуючому 14-м корпусом генералу Сергію Онищенку про перенесення пілотажу «від людей суворо над злітно-посадковою смугою». Кажуть, що й сам С.Онищенко після цього наказу через засоби прямого зв’язку з керівником польотів передав цю команду.
Та, очевидно, команду не захотіли (!?!) виконувати, позаяк очевидці трагедії, котрі перебували на військовому аеродромі, свідчили, що не тільки Су-27, а й інші повітряні машини до його польоту продовжували виконувати фігури вищого пілотажу над головами тисяч людей. Військові експерти стверджують, що в літаків просто не було зони для виконання розворотів. Вони ж підтверджують із усією відповідальністю: при організації майданчика для перегляду демонстраційних польотів було допущено порушення інструкцій із безпеки польотів.
Ще одним запитанням без відповіді поки що є повідомлення Є.Марчука про те, що Київ не був поінформований про політ «бойового літака з Житомира для виконання складних віражів». Коли це так, то цілком очевидно: така практика звична (адже це не перше авіашоу) й або щось не те з інструкціями та їх виконавцями, або системи загалом не існує. Можливо, тому перший український космонавт, а нині парламентарій Леонід Каденюк сказав днями, що «найважливішою причиною аварій і катастроф в українській авіації є відсутність державного контролю над безпекою авіації». Йдеться про те, що, за вимогами міжнародної організації з безпеки польотів ІСАО, у кожній державі повинен бути незалежний від влади орган для контролю безпеки польотів.
Нарешті, важливою деталлю стало одкровення Є.Марчука. «Те, що пілоти припустилися помилки, - це факт, але чому вони припустилися помилки - слід розібратися», - сказав він через кілька днів після катастрофи. - «Головне, що об’єднує обидві трагедії, - те, що відповідальні особи припустилися халатності й неорганізованості». Ось із цим твердженням секретаря Радбезу важко не погодитися.

Версії

Відмова двигунів. Хоча «поінформовані джерела» з Росії поспішили повідомити, що за роки незалежності Україна не закуповувала комплектуючих для Су-27, самі російські пілоти виключають одночасну відмову двох двигунів. Такої точки зору дотримується, приміром, льотчик-випробувач Герой Росії Анатолій Квочур.
У технічній надійності машини запевнили й представники КБ «Сухого». Оскільки не зафіксовано потрапляння птахів, а також сказано, що двигуни працювали до удару об землю, багато експертів вважають версію з двигунами малоймовірною. Але, звісно, повністю виключати чинника зношеності техніки не варто.
Птахи, парусність тощо. Зіткнення з літаком птаха, кажуть експерти ВПС України, могло б послужити додатковим чинником, але ніяк не стати причиною аварії. Версія про відхилення повітряної машини на 40-50 метрів у бік землі під час виконання пілотажу, на думку військових льотчиків, має право на існування. Через значну парусність поверхні літака. Сприяти відхиленню від маршруту літака могла й наднормова кількість палива, про що говорили самі пілоти. А також те, що льотчики працювали не в тому літаку, який спочатку готували до польоту. Але, знову-таки, експерти стверджують, що «сприяти» і «призвести до аварії» - не одне й те саме. Тут знову хочеться погодитися з тими, хто говорить про кілька причин або комплекс чинників, що призвели в результаті до трагедії національного масштабу.
Людський чинник більшістю експертів ВПС і військових льотчиків усе-таки називається основним у цій поки що заплутаній справі. Один з експертів упевнений, що вже після простого перегляду відеоплівки руху Су-27 «можна дійти висновку, що причиною катастрофи на 90% є помилки пілотування».
Зокрема думки експертів базуються на кількох деталях. По-перше, під час виконання польоту вони помітили «значне осідання» повітряної машини. По-друге, військові експерти вказують на дві можливі причини появи Су-27 над глядачами: неправильне розміщення майданчика для глядачів (адже його люди проектували) або свідоме переміщення пілотами Су-27 в повітряний простір над глядачами. Більшість із них вважають, що рух на гранично малій висоті над глядачами був ініційований самими пілотами. Саме завдяки хорошому досвіду і виучці пілотів, а не всупереч цьому чиннику, вони могли піти на такий крок. Але навряд чи зважилися б на такі дії, якби не відчували мовчазної підтримки своїх командирів. Або принаймні спокійного ставлення до таких дій із їхнього боку. Можна, звісно, висловитися на підтримку такого пілотажу в тому сенсі, що льотчикам такими вражаючими віражами доводиться компенсувати незадовільний рівень нальотів усієї авіації - аби народ відчував, що в українській армії є і пілоти, і літаки. Але катастрофа підтвердила, що доля бодай один раз, та неодмінно зіграє лихий жарт із тими, хто нехтує законами. Ці висококласні льотчики, очевидно, настільки звикли виконувати такий пілотаж, що він здавався їм уже справою цілком пересічною - саме тому вони могли дозволити собі працювати на надмалій висоті, не побоюючись докорів своїх командирів.

Чинник функціонального безсилля

Загалом у ВПС України за роки незалежності - без урахування львівської трагедії - сталося 17 авіапригод або катастроф, унаслідок яких втрачено 15 літаків і 2 вертольоти. При цьому загинуло 39 чоловік.
Говорячи про українських льотчиків, ми завжди дивувалися надзвичайним контрастам: у країні, де 2000 р. наліт одного льотчика становив у середньому 3-5 годин (проти мінімальних 140-150 год у країнах НАТО), де план нальотів 2001 р. був ще на 3% нижчим від рівня 2000 р. і виконаний, за інформацією В.Стрельникова, лише на 15%, - є переможці світових авіашоу та майстри такого високого класу, з якими не можуть змагатися пілоти розвиненого Заходу. Та бачимо, що відсутність здорової системи не може вберегти від прорахунків і визнаних майстрів, таких, приміром, як пілоти фатального Су-27. Коли один із таких майстрів - переможець одного з найпрестижніших у світі авіашоу у Великобританії 1996 р. Микола Коваль сказав наприкінці минулого року, що «на наших літаках страшно літати», це пройшло якось непомітно.
Непоміченою залишилася й відверта заява напередодні 2002 р. В.Стрельникова про те, що коли кардинально не змінити ситуацію з матеріально-технічним забезпеченням, «то ми можемо втратити той потенціал, який на сьогодні ще залишається у ВПС. Становище загрозливе». За його словами, сьогодні не можна говорити про відновлення навичок у льотчиків - «резерв раніше достатньо підготовлених, висококласних фахівців вичерпано. У льотних полках половина льотчиків не піднімалася в повітря на тих літаках, що стоять на озброєнні, а лише періодично літають на навчально-бойових літаках Л-39. При такому нальоті, як у нас, кожен підйом літака в повітря стає ризикованим». Для повноцінної підготовки всіх пілотів ВПС необхідно 20 тис. тонн гасу щомісяця. ЗС України за планом на рік виділено 80 тис. тонн.
Начальник штабу, заступник головкому ВПС, генерал-лейтенант Любомир Петрів зазначив в інтерв’ю агентству Defense-Express, що «тут усе зав’язано в один ланцюг і вибивати якусь конкретну ланку не варто. На те, що сталося під Львовом, вплинув як рівень фінансування, так і льотна підготовка - усе разом». За його словами, ВПС України виділяється цього року 5% від потреб.

Технічні наслідки

Не торкаючись політичних наслідків цієї трагедії, слід лише сказати, що українська громадськість, якій не байдужі проблеми армії, чекала зміни ставлення до неї з боку держави вже після трагедії у Броварах. Але нічого не змінилося. Після катастрофи літака Ту-154, збитого українським ЗРК С-200, здавалося, вже навіть школяреві ясно, що залишати ЗСУ віч-на-віч зі своїми проблемами не тільки жорстоко, а й небезпечно. Проте все не тільки залишилося як і раніше, а навіть погіршилося. Про це, приміром, свідчать два виступи помічника міністра оборони України з питань формування бюджету, економічної та фінансової діяльності Валерія Мунтіяна. Зокрема, за його словами, сказаними за кілька днів до трагедії, «виконання бюджету-2003 на рівні нинішнього року призведе до зниження боєздатності ЗСУ, оскільки темпи фізичної й моральної зношеності техніки та озброєння значно випереджають темпи виділення фінансових ресурсів на їх відновлення». Усе це, на його думку, призводить до зниження оборонного потенціалу на 9% щороку, негативно впливає на наш ВПК, знижує науковий, технічний і технологічний потенціал держави, закриває ринки озброєння, техніки та військового співробітництва.
Петро Шуляк, тепер уже колишній начальник Генерального штабу ЗСУ, в інтерв’ю газеті «Народна армія» 25 липня сказав: «Попри те, що з минулого року Державна програма реформування і розвитку ЗС фінансується з держбюджету окремим рядком, торік її було профінансовано лише на 50% від передбаченого (175 млн. грн. замість 350 млн. грн.), а цього року заплановано 254 млн. грн. замість мінімально необхідних 550 млн. грн. За такого ставлення держави до ЗСУ годі й говорити про інтеграцію України в євроатлантичні структури. Щоразу, коли наша делегація перебуває у штаб-квартирі НАТО або веде переговори з військовими сусідніх країн, нам кажуть, що Збройними силами передусім повинна займатися держава, а не сама армія».
Україна сьогодні має найнижчі військові видатки серед країн СНД та Європи. У парламенті досі немає військових лобістів, а більшість офіцерів і генералів, які планували стати такими, не одержали парламентських мандатів. Чи не тому, що вже під час парламентської кампанії 2002 року рівень довіри до військових почав катастрофічно падати? Та чи тільки військові винні в тому, що відбувається? Чи вони, як і раніше, в ролі стрілочників? Відповість на це запитання нехай кожен сам.
Щоправда, після третьої масштабної катастрофи в українській армії окремі депутати заговорили про те, що трагедія на авіашоу ще раз засвідчила: українські Збройні сили в тому вигляді, в якому вони існують нині, «не можуть бути гарантом безпеки громадян України». Дехто вже висловлює сумнів у необхідності для країни мати армію загалом. А в сусідніх країнах, приміром у Росії, чи то жартома, чи то серйозно раптом заговорили про необхідність міжнародного контролю над збройними формуваннями України. Це було б смішно, якби не було так сумно.
Стало очевидно, що Україна все-таки повинна зважитися змінити систему побудови військової організації. У зв’язку з цим можна пригадати, що на початку нинішнього року глава Держкомісії з питань оборонно-промислового комплексу України Володимир Горбулін виступив з ініціативою, з огляду на нинішню геополітичну ситуацію, сучасні загрози та економічні можливості держави, довести чисельність української армії до 120-130 тис. протягом 8-10 років. Причому Україна може скористатися сприятливими геополітичними умовами і зробити якісний крок у реформуванні оборонної сфери, кинувши фінансові ресурси передусім на скорочення, причому таке, в якому буде наявна і соціальна складова. Оцінки Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння сьогодні, після трьох трагедій із чисельними жертвами, ще категоричніші: необхідне скорочення ЗСУ до 150-160 тис. протягом наступних п’яти років. Приклади таких підходів існують. Навіть скорочення сусіднього Війська Польського відбувається в кілька разів оперативніше: ще кілька років тому воно нараховувало 400 тис. військових, нині - уже близько 200 тис., а до наступного року має зменшитися до 150 тис.
Якщо не почати сьогодні проводити комплексних заходів щодо скорочення, корекції іміджу військових формувань країни та психокорекції самих людей у погонах - українська армія може перестати існувати як механізм стримування й інструмент захисту державного суверенітету.
Євген Гуцул (Львів) ,«Дзеркало тижня», серпень 2002 р.

Три причини катастрофи

Після своєї доповіді президентові голова Державної комісії з розслідування причин катастрофи на Скнилівському летовищі, секретар РНБО Євген Марчук почав ділитися дозами інформації із широким загалом. Понеділкова розмова з Кучмою на держдачі «Зоря» тривала півтори години, причому було показано схеми, переглянуто відеоплівки і прочитано довідки на десятки сторінок.
На думку Євгена Кириловича, є три причини катастрофи: до пілотів Су-27, який розбився у Львові, не було доведено завдання; літак справді став некерованим «після критичної точки»; чиновники місцевої влади перевищили свої повноваження, коли дали дозвіл на проведення авіашоу в «Скнилові».
Секретар РНБО зазначив, що першою причиною трагедії стали помилки в організації польотів і недбалість. Зокрема: «Завдання пілотам Су-27 не повідомили під час тренувального польоту в Озерному». За його словами, пілотів також не проінструктували «з прив’язкою до аеродрому «Скнилів». Не провели й генеральної репетиції на цьому летовищі, не здійснили попередньої координаційної роботи серед організаторів шоу.
Марчук зауважив, що керівники польотів, а також високі посадові особи Міноборони, які були присутні на аеродромі «Скнилів», не перешкодили перебігу подій, зокрема, не відреагували на порушення пілотами Су-27 льотного завдання. Коли машина зробила першу петлю, фахівці мали б зрозуміти, що літак вийшов із зони пілотування, однак ані головнокомандувач ВПС Віктор Стрельников, ані командувач 14-го авіакорпусу Сергій Онищенко, ані його заступник Анатолій Третьяков, ані помічник керівника польотів в зоні пілотажу Юрій Яцюк не втрутилися...
Другою причиною катастрофи, зазначив Євген Марчук, стали дії пілотів, які допустили відхилення від льотного завдання. За його словами, машина справді була некерованою «після критичної точки» - про це в інтерв’ю українським телеканалам говорив і один з льотчиків. Це спричинено тим, що фігури вищого пілотажу виконувалися на низькій висоті. Розшифрування даних»чорних скриньок» засвідчило: деякі фігури робилися на 200 метрів нижче за висоту, встановлену як гранично низьку. Водночас секретар РНБО зауважив, що пілоти не хвилювалися, коли вийшли за межі зони польотів, тому Генеральній прокуратурі ще належить з’ясувати, чи то пілоти порушили завдання, чи то завдання «не було доведене до їх відома належним чином безпосереднім керівництвом».
«Це не бойові дії, а показовий політ. Вони підлітають, орієнтуються вздовж злітно-посадочної смуги, бачать щось незвичайне, не так, як говорили. Це ж не війна. То ти скажи: «Дайте мені зробити коло. Я роздивлюся і потім зроблю фігуру». Ніхто б не заборонив. Так що тут не все так однозначно», - прокоментував він поведінку пілотів. 13 серпня Євген Марчук повідомив також, що Україна нарешті звернулася до фахівців російського КБ «Сухой» з проханням посприяти в розслідуванні причин катастрофи винищувача Су-27. Окрім того, за словами Марчука, є домовленість з усесвітньо відомими льотчиками-асами, які працюють на Су-27 за межами України, що вони зроблять свій експертний висновок про поведінку екіпажу та причини падіння літака.
Ще однією причиною авіакатастрофи секретар РНБО назвав дії органів місцевої влади. Він зазначив, що місцева влада дає дозвіл на проведення таких заходів, а не просто отримує інформацію про те, що авіашоу буде проведено. Марчук повідомив, що мер Львова не приймав особисто рішення на дозвіл проведення цих польотів, дозвіл дав, перевищуючи свої повноваження, керуючий справами, коли виконував обов’язки міського голови. «Мова йде про відповідальність, і місцевої влади також. Вона має знати, що коли людина отримує посаду, то одержує не лише доступ до влади, а й бере на себе величезну відповідальність», -сказав секретар РНБО. На думку Марчука, місцева влада могла втрутитися в процес підготовки льотних заходів, повинна була «як мінімум розпитати незалежних експертів» про безпеку такого шоу. Якби провели генеральну репетицію в присутності представників місцевої влади, то вчасно було б помічено всі прорахунки в організації заходу, зазначив він. Нагадаємо, що Любомир Буняк неодноразово заявляв, що коли б про дозвіл запитали в нього, він би його надав, оскільки «не було причин у відмові». Оскільки у Львові вже був прецедент такої відмови - попередній міський голова заборонив проведення авіашоу над стадіоном «Юність» під час святкування Дня міста, «Поступ» поцікавився його аргументами. «Якщо є сумнів у безпеці людей - ніяких аргументів більше не треба. Найголовніше - це людське життя, інше - від лукавого, -сказав Василь Куйбіда. - Перед тим, як прийняти рішення, міська влада консультувалася з експертами, саме ж рішення приймалось на окремій нараді в міського голови»
«Поступ»,№ 110 (976), 15-21 серпня 2002 р.

Пошуки «крайнього»

У Миргороді дислокується полк, другою авіаційною ескадрильєю якого донедавна керував Юрій Яцюк. Той самий, котрого зараз утримують у СІЗО як помічника керівника польотів і керівника польотів безпосередньо в зоні пілотажу на львівському аеродромі «Скнилів» під час трагедії, що сталася там 27 липня. Ми мали можливість побувати в цьому полку і поспілкуватися з колегами Юрія Яцюка. Військові льотчики пригнічені. Вони запитують: «Невже нас тепер усі ненавидять?»
До таких висновків їх спонукають численні звинувачення, що лунають з телеекранів і з уст високопосадовців. Пілоти збираються в коло й аналізують причини трагедії. Версії - різні. Але одностайною є думка про те, що в нинішніх умовах їх роблять звичайними «стрілочниками», себто «крайніми». «Складається враження, що цими обвинуваченнями військових здійснюється замовлення, щоб було як відрапортувати. Чому президент не підписав рапорту про відставку міністрові оборони Володимиру Шкідченку? Та тому, що після цього у відставку повинен йти і сам верховний головнокомандувач. Та що це за головнокомандувач, який допускає таке падіння рівня армії? Навіщо ця показуха, яку демонструють по ТБ, коли приїжджають «поважні гості»: коли все зверху фарбують, коли солдатів нарешті годують, літаки - літають, танкісти - стріляють?! Реальний стан речей зовсім інший! Робімо висновки: президент нас не те що не поважає, він нас не помічає. Ми дійшли до тієї крайньої межі, після якої повернення практично немає!» - говорить один із пілотів, прізвища якого ми зі зрозумілих причин не називатимемо.
Решта співрозмовників - командир полку полковник Леонід Резчиков, його заступник пілот-ас підполковник Федір Тищук, командир першої авіаційної ескадрильї майор Олексій Данилюк і в.о. командира другої авіаційної ескадрильї майор Нагім Мусаєв.

- Як ви розцінюєте дії влади щодо затриманих військових?
Леонід Резчиков: Ми вважаємо, це вкрай неправильно. І тут навіть таке слово, як «справедливість», не хочеться використовувати. Неправильно, що зараз шукають, кого б покарати й ув’язнити за трагедію, яка сталася у Львові. Усі добре розуміють ситуацію в країні - тяжко утримувати таку кількість озброєння й особового складу. Для якісного утримання Військово-повітряних сил України потрібні чималі кошти. Але все-таки особовий склад у стройових полках повинен займатися бойовою підготовкою. Тобто інженерно-технічний склад мусить готувати літаки, а льотний склад повинен літати! Ми ж займаємося бойовою підготовкою, а літаємо тільки тоді, коли з’являється пальне...
- А як часто воно з’являється?
Л.Р.: Візьмімо кінець 80-х років. Зараз ми беремо 40-50% від плану бойової підготовки тих часів. А вже з цього плану виконуємо майже 15 % річного нальоту. Це надто мало, щоб удосконалюватися. Щоб підтримувати навики, ми ще якось намагаємося використовувати ці крихти, щоб не забувати того, що вміємо. Однак якщо не вдосконалюватися, то відбувається деградація. Колись ми літали ланками, ескадрильями, здійснювали атаки наземних цілей, виконували це у складних умовах - уночі, вдень, у хмарах, а нині - усе простіше й простіше. Тому я вважаю, зараз не варто судити цих людей. Необхідно в першу чергу знайти причини, і якщо потрібні нашій країні збройні сили, зокрема авіація, то необхідно вирішувати ці кардинальні питання, але зовсім по-іншому. Проблем чимало, й одразу їх не розв’яжеш. Літаковий парк старіє, ремонтного фонду недостатньо для підтримки його бойової готовності. Навіть якщо зараз пальне і мастильні матеріали (зокрема керосин) поллються ріками так, що ми зможемо літати день у день, то почне вичерпуватися ресурс літаків, оскільки вони в нас із 1986 року. Ми перший полк, який не те що в Україні, а ще в Радянському Союзі освоїв літак Су-27. До цього ми літали на МіГ-21. Тому не лишень над керосином, над усім варто замислитися. Згадаймо і про молоде покоління, яке виходить з училищ з мінімальним нальотом або ж узагалі без нього, як-от у Харкові. Наскільки можливо, підтримуємо їхню любов до авіації, намагаємося «піднімати» принаймні «понюхати повітря» , та цього замало - молодого льотчика потрібно вчити! І вже зараз необхідно починати передавати наш досвід поколінню, яке немає можливості вчитися. Бо вчити на словах, вчити теорії - це одне. Так літак не освоїш.
Нагім Мусасв: При радянській владі в училищах наліт становив майже 230 годин. Отже, на рік - приблизно 100 годин. Повторюю, це для курсантів. Нині ж максимум 5-6 найбільш підготованих пілотів літають по 20-25 годин на рік. Хіба що Юрій Яцюк, а також Федір Тищук, який із ним у парі постійно представляє нашу державу за кордоном, мають наліт до 40 годин. Але ж і цього мало! Це, так би мовити, хіба щоб свої штани підтримати.
- Після львівської трагедії пілотів звинувачуваній у зайвій браваді. Не тільки пілотів сумнозвісного Су-27. Згадували й випадок, коли в 1992 році на Миргородському аеродромі під час тренування напередодні показового польоту розбився пілот Віктор Камельков, виконуючи кульбіт...
Н.М.: Це не бравада, це робота! У небі не до куражу. Знаєте, медики дослідили, що коли пілот йде на посадку, він перебуває в передінфарктному стані. Але ми самі цього не відчуваємо, ми працюємо.
Федір Тищук: Людина, яка сідає в літак, залишається один на один з технікою. І судити із землі, що він робить в небі, достатньо важко. Якщо ж машину завернуло, то, спостерігаючи з землі, неможливо відчути реакцію чи дії пілота. Коли ж пілот літає на авіашоу, він справді хоче продемонструвати все найкраще... Бо ж у нас є і молодь, якій потрібно щось показувати. В авіаучилища зараз вступають ті, хто не зміг вступити на більш престижні професії. У нашій країні легко можна сказати, що нам не потрібні льотчики. Тоді ж навіщо тримати цю значну кількість людей? Он, бачите, літаки стоять - а ми сидимо замість того, щоб літати. Це дуже образливо. Зрештою, образливо й те, як вирішується доля обвинувачених військових. Якщо вони виявляться «стрілочниками», тоді це буде удар не лише для нашого полку. Ми «прославимося» на весь світ і покажемо, що держава ставиться до льотного складу, як до бомжів. Самі Єгоров і Топонар дуже пригнічені, я бачив їх у лікарні. Пригнічені настільки, що думають, що краще б загинули. Вони покинули кабіну, бо не бачили людей...
- Чимало людей стверджували, що Топонар і Єгоров хотіли продемонструвати на летовищі «Скнилів» щось на зразок подвигу Чкалова...
Ф.Т.: Це була інформація від людей, які не мають жодного уявлення про це. Однак не знаєш - краще перепитай, навіщо робити вигляд, що знаєш?! Це була звичайна скісна петля з поворотом через спину. І висоти для неї було достатньо.
- Отже, ви гадаєте, що зараз відбувається цілком свідомий пошук «крайніх»?
Ф.Т.: Так і є. Однак це провина не льотного складу, а держави. А цього визнати не можуть. З боку високопосадовців це дуже недобре бо ж кожен пілот усвідомлює те, що відбулося: той же Єгоров, той же Топонар. Я не знаю, як воно буде в кінцевому результаті, але зважаючи на те,що нам показують на ТБ...
Л.Р.: Знаєте, свого часу мені також довелося катапультувати. Це було в Німеччині на МіГ-21. Я зіскочив тільки з висоти 50 метрів, а до того часу навіть не бачив, що зіткнувся з літаком. Він усе падав, а я сподівався якось вирішити ситуацію в кабіні. Коли ж побачив землю, тоді катапультувався. Так практично завжди відбувається. Тому що тут усе вирішують частинки секунди. Ось у нас полковник Брайцев розбився. Ішов уночі на посадку. Керівник польоту бачив, що він занадто знижується, підказував. Але льотчик не чув цього - він боровся з машиною, хотів її перемогти, намагався вийти з ситуації. Відлік часу в небі відбувається по-іншому - надто швидко...
Олексій Данилюк: Коли сталася ця трагічна подія, мас-медіа весь негативний вектор спрямували проти армії. Дійшло до того, що нам не рекомендували з’являтися в формі на вулиці. Але знаєте, ми, військові льотчики, повинні займатися бойовою підготовкою. Причому в таких тяжких умовах ще намагаємося служити. Хоча в нас для цього нічого немає, ми працюємо лише завдяки радянському досвіду. На жаль, Україна нам нічого не дала, щоб ми стали професіоналами. Тому будь-хто з нас міг би опинитися на місці того ж Яцюка...
Розмовляла Ольга Снісарчук, Миргород, «Поступ», №119 (976), 15-21 серпня 2002 р.


За кого відбуватимуть «стрілочники»

Кривава субота 27 липня не залишила осторонь спільної біди жодного українця. Переживши шок від того, що відбулося на Скнилівському летовищі, люди звернули свої обличчя до представників влади, яких обирають для того, аби організовано діяти у кризових ситуаціях і не допускати того, що сталося під час «авіашоу». Одразу після трагедії, найвищі посадові особи заспокоювали громадськість та заповнювали її, що розслідування причин катастрофи відбуватиметься оперативно, об’єктивно, грунтовно і кваліфіковано. Тим часом, чим далі від фатальної дати 27 липня, тим більше у людей виникає запитань, аніж мають кваліфікованих відповідей експерти та аналітики.
Голова державної комісії для розслідування причин жахливої авіакатастрофи, секретар РНБОУ Євген Марчук заявляє, що до трагічних наслідків на летовищі призвела неналежна організація авіашоу. Військовиків, які були виконавцями сумнозвісного «шоу», уже затримали і допитують. Міністр оборони, який вбачає у тому, що сталося, і свою провину, написав рапорт про відставку. І лише місцева влада, яка виступила організатором святкування 60-ої річниці 14-го авіаційного корпусу в десятирічній незалежній Україні (!), не відчуває себе винною за наслідки тієї кривавої суботи. Мало того, місцеві влади продовжують відверто брехати людям просто в очі, відмежовуючись від участі в організації страшного «шоу». Так, голова держобладміністрації Мирон Янків, знімаючи з себе відповідальність, сказав: «На жаль, військовики не узгоджують такі заходи з органами регіонального чи місцевого самоуправління. Тому слід виробити нормативно-правову базу, аби всі дії, які відбуваються на даній території, обов’язково узгоджувались би з органами влади». Лукавив губернатор, казав неправду, адже ще 8 липня видав розпорядження № 604 «Про відзначення 60-ї річниці 14-го корпусу ВПС України», в якому першим пунктом значилось створення відповідного організаційного комітету, до якого увійшли в переважній більшості працівники ОДА. І цей оргкомітет у складі 18 осіб, який очолив перший заступник Янківа Олександр Сендега, був затверджений заступником голови облдержадміністрації Володимиром Геричем та завізований начальником відділу з питань оборонної і мобілізаційної роботи Богданом Білоусом. Мирон Янків, кажучи неправду, діяв у традиціях комуністичних часів. У комуністів був принцип усе замовчувати, але правди не приховаєш! Тому саме голова облдержадміністрації та створений ним оргкомітет відповідальні за бездарну підготовку, проведення, безпеку людей і наслідки цього шоу. У будь-якій цивілізованій країні державний чиновник, причетний до таких тяжких наслідків, моральним правом і своїм обов’язком вважає подання до демісії.
Поза тим, не будемо все звалювати лише на облдержадміністрацію. Якщо риба, чи то пак, влада гниє з голови, то цей процес зачіпає й інші важливі органи. Мер Львова на другий день після трагедії, виступаючи по Львівському телебаченню, запевняв тисячі львів’ян та мешканців регіону, що міська влада ніяк не причетна до організування авіашоу: «Міська влада про це нічого не знала. Заявок не надходило. Це все організували військові». А ще за декілька годин, виступаючи по радіо, просто в радіоефірі заявляє, що якщо його причетність до організації авіашоу буде доведено і якщо громада вважатиме за потрібне, він готовий піти у відставку. Звичайно, ніхто не стане заперечувати, що Любомир Буняк та його команда особисто не розробляли маршрутної карти польоту, не узгоджували, які саме літаки злетять у повітря, але розпорядження № 306 від 25.07.2002, підписане Любомиром Костянтиновичем, відверто промовляє про поінформованість міської влади стосовно проведення святкувань у Скнилові: «Виділити відділу мистецтв та організації дозвілля 2630 гривень для організації та проведення 27 липня у Львові святкових заходів з відзначення 60-ї річниці 14 авіаційного корпусу за рахунок коштів, передбачених у міському бюджеті...». Якщо розглянути попередній кошторис витрат з організації відзначення 60-ї річниці 14 авіаційного корпусу, підписаний виконуючим обов’язки заступника міського голови, керуючого справами виконкому Олега Кузана, то відповідно до цього документа 1420 гривень ідуть на оплату озвучення святкових заходів на летовищі, а ще 1300 гривень - на оренду сценічного обладнання та на монтування та демонтування сцени на ньому. Отже, слова мера про те, що його відомство нічого не знало про організацію свята, не відповідають дійсності.
Знервовані останніми подіями та побрехеньками представників влади у краї, мешканці Львова вже не такі одностайні у схваленні рішучих заходів новообраної влади задля забезпечення належного рівня життя. Навіщо той високий рівень з повним комфортом, якщо невідомо, що станеться з тобою у звичайний вихідний день?
Соціологічна служба Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова провела опитування у Львові, аби з’ясувати, кого саме львів’яни вважають винуватцями трагедії. Аби не звалювати усе на одні плечі, можна було обрати кілька варіантів відповіді. Так ось, організаторів заходу винними вважають 59 відсотків опитуваних, 21 відсоток схильний звинувачувати пілотів, ще 20 - Верховного головнокомандувача ЗСУ, 17 - Міністерство оборони. Як ще повинна прореагувати громадськість Львова, аби Любомир Буняк дотримав слова, сказаного в радіоефірі, і подав до демісії? Якщо в наведених вище словах нема підстав для відставки мера, то чи хоч колись ми почуємо від високоморальної і порядної людини публічні вибачення за поширення неправдивої інформації?
З вини конкретних чиновників загинули десятки невинних людей - чиїсь батьки, матері, діти, брати і сестри. А ці чиновники і надалі продовжують сидіти у владних кріслах і безсоромно заперечують будь-яку свою причетність до подій 27 липня. І це після того, як власноруч підписували відповідні розпорядження і створювали оргкомітет...
Страшно жити в такій країні, якою керують настільки цинічні й аморальні люди. Їхні дії можна пояснити хіба що школою комуністичної тоталітарної епохи, а для тоталітаризму звичайна людина була лише гвинтиком. Ну й що, коли таких «гвинтиків» виявилося аж понад вісім десятків?... Для колишньої партноменклатури, з якою добряче обтерлися нинішні чиновники, завжди притаманними були фальш, бездуховність, нехтування людським життям і християнськими цінностями. Але найгірше, що всі ми починаємо уподібнюватися їм. Де наші великі гуманісти і патріоти -народні депутати обласної ради та всіх інших рад? Де політичні партії та організації, де інтелігенція - сумління нації? На ваших очах бездушні чиновницькі «шкури» вбивають людей, а ви мовчите... Що це з нами всіма коїться?
Подальше мовчання і бездіяльність - це остаточна зневіра людей і втрата перспективи розвитку української нації!
Мар’ян Довганський.

Намісник - не винен?

На прес-конференції 7 липня, під час якої Євген Марчук розповідав про попередньо-остаточні висновки очолюваної ним Держкомісії для розслідування скнилівської трагедії, автор цих рядків не був. Тому мав нагоду спостерігати її як телеглядач. Бачити (а не лише чути) цю подію саме так, як організатори хотіли подати її глядачам. Один з найцікавіших моментів: Євген Кирилович, який останніми роками суттєво зблизився з одним «об’єднаним» середовищем, розповідає про частку вини в аварії, яка лягла на голову мера Львова - висуванця середовища, з котрим у нинішніх союзників Марчука традиційно погані взаємини.
Все б нічого (причетність Любомира Буняка до проведення жахливого шоу очевидна), але вражає відеоряд. З екрана разом з Євгеном Марчуком «щиро» у вічі глядачам дивиться ще один представник президентської раті - обласний намісник Мирон Янків. Він випромінює спокій і впевненість у собі. І це викликає чимало драстичних запитань. Це момент отримання ним індульгенції за одну з провідних ролей в організовуванні скнилівського «свята»? А якщо точніше, то нове шоу (тепер уже телевізійне і дешеве) має символізувати навіть не «відпущення гріхів», а повну безневинність обласного представника президентської вертикалі влади? «Головний слідчий» розставляє крапки над «і», а пан Янків пліч-о-пліч йому допомагає, теж щось розповідає -завдяки фокусу з прес-конференцією, він раптово опиняється по інший бік барикади. Старий компартфункціонерський гарт не дає героєві в цей момент хвилюватися, дослухаючись до репетування совісті.
Те, що такі фокуси взагалі можливі - прямий продукт життєдіяльності системи, очолюваної шановним Леонідом Даниловичем. Адже головою Держкомісії для розслідування катастрофи було призначено секретаря Ради національної БЕЗПЕКИ (виділ, наше. - Ред.) й оборони, котрий, як і Стрельников зі Шкідченком, теж винен у безладі в Збройних Силах. Але про що може йти мова, якщо очолює РИБО (орган, який координує діяльність силових і цивільних відомств у питаннях, зазначених в його назві) Президент України Леонід Данилович Кучма? Так-так, той самий, який є Головнокомандувачем Збройних Сил України.
Зрозуміло, що президентське слідство може визнати винними тільки далеких від глави держави військовиків і так само неблизьких до нього цивільних. А головних - автора ситуації у ЗСУ Кучму, засновника оргкомітету для проведення авіашоу Янківа та керівника цього оргкомітету Сендегу - та ви що?! Чи чув, наприклад, хтось із читачів, щоби за 8 років у цій країні правоохоронці виявили принциповість до хоча би однієї людини, наближеної до головного «тіла» держави? Припустити ймовірність такого міг би лише інопланетянин.
А тим часом, як ми вже писали, оргкомітет «з підготовки та відзначення 60-ої річниці 14-го корпусу ВПС України» вирішив створити саме голова облдержадміністрації Мирон Янків. І контроль за виконанням поклав на заступника тієї самої адміністрації Василя Герича. І головою було призначено першого заступника голови Львівської ОДА Олександра Сендегу. І сталося усе це ще 8 липня.
Два дні тому ми вирішили з’ясувати, яким був розподіл обов’язків між членами оргкомітету. Досягти чіткого бачення ситуації ми так і не змогли. Бо його, здається, і не було в самих організаторів. Зате ми отримали приблизне уявлення про те, як загалом нині працює Львівська облдержадміністрація. Дуже цікаве враження.
Виявляється, «член оргкомітету» начальник Управління з питань внутрішньої політики Андрій Болкун на момент проведення заходу був у відпустці. На законному відпочинку мала організовувати процес і керівник Управління у справах преси та інформації ОДА Оксана Бойкович. Заступника міського голови Львова Ірину Романів призначили в оргкомітет, хоча її відпустка закінчувалася аж 29 липня.
Деяких членів оргкомітету, які є підлеглими нинішнього львівського намісника, незважаючи на робочий час (опитування проводилося цього тижня, у середу, між 16 і 18 год.), застати на робочому місці неможливо. Хтозна де тяжко працюють, наприклад, начальник Управління промисловості, транспорту і зв’язку ОДА Ростислав Сорока, начальник Управління торгівлі, харчової промисловості та побутових послуг Мирон Мартин, начальник Головного фінансового управління ОДА Олег Демків. Притім, якщо зателефонувавши останньому, можна було принаймні поспілкуватися зі секретарем (отже, були хоч якісь підстави запідозрити її шефа в зайнятості в іншому місці), то у двох інших випадках начальники, здається, гуляють разом зі своїми приймальними. Почути щось про роботу оргкомітету ми змогли тільки від начальника Управління житлово-комунального господарства ОДА Богдана Маєвського (член оргкомітету) та начальника відділу з питань оборонної і мобілізаційної роботи апарату ОДА Богдана Білоуса (заступника голови оргкомітету).
Богдан Маєвський: «У тій справі я був задіяний в одному пункті. Нині є проблема передачі військових містечок на баланс місцевих рад. От є, наприклад, військова частина у Старому Самборі, яку розформовують. Тобто своє житло військовики передають на баланс місцевої ради. Ці проблеми стосуються і 14-го авіакорпусу - він теж має житловий фонд, який передається на баланс місцевих рад. Ось тому я - «житловокомунальник» - і був у тому задіяний. Безпосередньо про той суботній захід у моєму випадку не йшлося».
Богдан Білоус: «Щодо святкування, то щоби хтось визначав якісь специфічні напрями роботи - такого не було. Там відразу Олександр Сендега на місці дав конкретні завдання... Наприклад, Онищенкові - те питання, Бойко - щодо автобусів.., Управлінню торгівлі - щодо торгівельних наметів і т. ін. Відразу ж питання й вирішувалося.»
Кор.: «Тобто якоїсь тривалої роботи оргкомітету не було?».
Б. Білоус: «Ні. Та це було не потрібно. Пан Сендега це питання вирішив за один раз - він оперативна людина. Відразу поставив завдання й усі питання були вирішені. А те, що сталася така біда, то хто ж її хотів?..».
Ось така картина. Щоправда, навіть її можна вважати маревом. Адже з недавніх слів місцевих можновладців, вони взагалі не здогадувалися про проведення у Скнилові авіашоу. Організаційний комітет, який ту акцію за участю тисяч людей незадовільно організував (перепрошуємо за тавтологію), був підпільний. Сатрапи беруть приклад з царя. Ми вже давно живемо у країні з «підкилимним» управлінням.
Андрій Березняк, «За вільну Україну»№87 (1911)
9-10 серпня 2002 р.

Минуло вже півроку від часу скнилівської трагедії

За цей період офіційно встановлено факт загибелі 77 осіб, серед лих 28 - неповнолітніх. Потерпіли на військовому летовищі 393 особи, по допомогу до медичних закладів звернулися 299.
Держава надала матеріальну допомогу постраждалим на 10 млн. грн. Понад 12 млн. надійшло від доброчинних організацій та фізичних осіб. На валютний рахунок надійшло 57 тисяч доларів США, 20 тисяч євро, 30 тисяч угорських форинтів. «З доброчинних коштів на сьогодні використано 3,2 млн. грн. на придбання квартир, погашення боргів за комунальні послуги», - зазначив О.Сендега, перший заступник голови ОДА.
Досі у лікарнях перебувають двоє постраждалих - Наталя Малах та Андрій Бондаренко, стан яких лікарі визнають важким. З приводу оздоровлення надійшло 230 звернень. Оздоровлено 95 осіб. Решта потерпілих виявили бажання цьогоріч отримати путівки до санаторно-лікувальних закладів. Майже щодня люди зверталися до соціальних служб для вирішення побутових проблем (понад 270 звернень). О.Сендега повідомив, що 2003 р. владі потрібно, насамперед, вирішити такі питання: оздоровити всіх бажаючих потерпілих, забезпечити їх безкоштовними медикаментами, використати кошти на благодійних рахунках за призначенням, вирішити житлові проблеми окремих постраждалих. Б.Матолич, заступник голови ОДА, підкреслив, що цей період можна охарактеризувати як випробування на довіру людей до влади. Звичайно, є прикрі факти, коли окремі чиновники поводили себе некоректно щодо потерпілих. Але прямих звинувачень на адресу влади не лунало. За словами Б.Матолича, суми грошової допомоги постраждалим зберігають у таємниці, аби цим фактом не скористалися злочинці.
Родина Козаків, яка втратила сина, створила громадську організацію «Скнилівська трагедія», її членами стали 156 потерпілих. Основним пріоритетом організації визначено захист законних інтересів потерпілих та увіковічення пам’яті загиблих. «Скнилівська трагедія» готує звернення до влади з питань увіковічення пам’яті загиблих. На думку п. Козака, військове поле - символ Смерті, тому смугу, яку закривавив літак, варто окреслити квітами. Потрібно встановити капличку поблизу летовища, монумент загиблим і окрему пам’ятку для людей, тіла котрих так і не ідентифіковано.
Вероніка Савченко, «Ратуша», 4 (1023)
30 січня-6 лютого 2003 р.


Заговорив Володимир Топонар - льтчик злощасного СУ-27

- Вас зробили крайнім. Чи не вважаєте, що всю вину переклали на вас?
- Я нікого не хочу звинувачувати. Ні в пресі, ні по телебаченню я не зробив жодної спроби когось очорнити. У всьому повинні розібратися органи слідства. Та поки я перебував на лікуванні у Вінниці, а потім у слідчому ізоляторі, на мене вилили стільки бруду і звинувачень, що у моїх рідних та близьких не раз з’являлося бажання звернутися до суду за захистом моєї честі й гідності, оскільки я не мав такої можливості, бо був під арештом.
На жаль, із мене хочуть зробити «стрілочника», який повинен відповідати за всі тяжкі наслідки трагедії. Після того як наприкінці листопада із СІЗО звільнили Третьякова і Яцюка, я виявився єдиним, кого утримували під арештом, попри загострення хвороби та потребу в стаціонарному лікуванні. А поки я втрачав здоров’я в СІЗО (не кажучи про психологічний стан), до мене дійшли чутки, що деякі генерали отримали підвищення по службі.
- Як ви оцінюєте свої дії під час польоту?
- При підльоті до аеродрому я отримав дозвіл на виконання завдання (по радіо) й уточнив із землі, в який бік пілотувати. Відтак почав виконувати пілотаж точно за розробленим завданням. При виконанні третьої фігури несподівано склалася небезпечна ситуація через неполадки двигуна та несприятливий вплив аероінерційних сил. Я відчув, що машина виходить із пікірування дуже повільно - бракує тяги лівого двигуна. Літак став некерованим. Треба було відвести машину в бік від людей. Я до останньої секунди боровся і не кинув управління літаком.
Нині проводяться експертизи, з результатами яких мене повинні ознайомити. Висновки державної комісії мені не відомі, і зі зрозумілих причин про це не інформують людей. Лише з чуток знаю, що звинувачують у тому, що сталося, тільки мене.
- Чи були ті помилки, про які говорять експерти?
- З моменту пред’явлення обвинувачення мені не показали жодного висновку експертизи. А все те, про що пишуть у пресі, не хочу коментувати. Багато хто бере на себе функції експертів і робить усілякі висновки, вважаючи себе фахівцями в галузі авіації, не враховуючи всіх нюансів та не маючи достатньої інформації.
- Розкажіть про умови утримання в СІЗО. Чому вас не госпіталізували? Чи надавали вам у СІЗО належну медичну допомогу?
- У СІЗО я перебував майже 4 місяці. Фізично й особливо психологічно важко переносити такі зміни. Ми знаємо з фільмів і книг, що таке тюрма, а коли все це на собі відчуєш... І ще тяжче це переносити, коли відчуваєш несправедливість та безпорадність ситуації.
Вважаю, керівництво СІЗО надавало мені максимум допомоги, в тому числі й медичної. Але допомога медиків в тих умовах не дала можливості одужати. Стан лише погіршився. На прохання змінити запобіжний захід для лікування я отримував лише формальні відписки. Навіть суд стосовно продовження санкції на арешт після двомісячного утримання в СІЗО був закритим. Туди не допустили ні дружину, ні співробітників, які приїхали з Криму.
- Є версія про зіткнення СУ-27 з якимось невідомим об’єктом (це чітко видно на відео). Що скажете з цього приводу?
- Вважаю, що версію з НЛО не слід відкидати, її треба серйозно дослідити, тим більше, що цей літак, як ніякий інший, доверху напханий електронікою. Треба цю версію опрацювати, тому що літак повівся неадекватно, і для мене це було несподіванкою. Тим більше, що всі ЗМІ говорять про відеоматеріали, які підтверджують цю версію.
- Яка буде ваша лінія захисту на суді?
- Я зробив усе, що від мене залежало, аби загинуло якомога менше людей. На жаль, не вдалося вберегти дуже багатьох. І я глибоко співчуваю сім’ям загиблих і потерпілих. Повірте, я не думав ні про себе, про своє життя, не рятував свою шкуру. Я зробив усе, що міг. Тому я прошу в усіх потерпілих і Бога прощення і захисту. Зрозумійте, я солдат, який виконував наказ.
- Чи підтримують вас зараз сім’я, друзі, колеги?
- Одне втішає: від мене не відвернулися прості люди, мої колеги (якщо не враховувати кількох зацікавлених осіб). Мені і через родичів телефонує багато знайомих та незнайомих людей. Багато хто пише, надає моральну підтримку: українські льотчики, свої кіровські, «антоновці», миргородські, львівські, які перебувають у Сьєрра-Леоне, а також льотчики з європейської академії пілотів (її центр розташований в Угорщині). Я та мої рідні вдячні всім, хто вірить у мою невинність. Для мене це дуже важливо зараз. Величезне всім спасибі! Більше того, мій син Іван навіть після цих сумних і трагічних подій не відмовився від думки стати льотчиком, продовжити династію.

Василь Мельничук, адвокат льотчика:
Трагедію на Скнилівському летовищі можна і треба було відвернути, якби організатори авіашоу вжили усіх заходів щодо безпеки людей і провели хоча б одну генеральну репетицію. Тоді, я більше ніж впевнений, Топонар відмовився б від польоту, бо львівський аеродром для такої техніки як СУ-27 не підходить ні за своїми масштабами, ні за місцем розташування.
Перед показовими виступами у Львові льотчик Топонар зробив лише один пробний політ у селищі Озерному. Він через Єгорова просив вище керівництво про додатковий політ, але йому відмовили, мотивуючи браком пального. Після пробного польоту льотчик сказав технічним працівникам, що з літаком щось не гаразд. Ті через два дні підтвердили: якби він полетів, то сталася б біда. І тоді керівники сказали, щоб він летів на іншому літаку, але такого ж типу. На борт другого літака Топонар піднявся вперше перед показовими виступами. До того ж, і цей літак не завівся відразу. Технічні працівники щось там підправили і Володимир полетів. Топонар - висококласний льотчик, налітав 1900 годин на літаках різних типів. Є багато інших факторів, які вказують, що не можна у всьому, що сталося, звинувачувати лише Топонара. Сподіваюся, слідчі органи усе з’ясують.
Записала Олександра Баландюх, «АГ» №16(75),
17 квітня 2003 р.

Скнилівська трагедія терміну давності не має

Коли Сеники йшли вулицею, ними не можна було не милуватися: високий ставний Сергій, вродлива сонцесяйна Наталя і троє синів-молодців. Хоча разом вони збиралися нечасто. Сергій, пілот «Львівських авіаліній», вдома бував рідко. Та й дому як такого у сім’ї не було. За п’ятнадцять років Сергій так і не заробив квартири у Львові, винаймав кімнатку, Наталя з синами жила в Тернополі у батьків. Виховання дітей лягло в основному на її плечі. А мамою вона була самовідданою, хотіла, щоб її сини були всебічно розвиненими: водила їх у спортивні секції, в гуртки, прислухалася до їхніх захоплень. Старший Роман та близнята Славчик і Костя добре вчилися, росли компанійськими.
Коли приїжджав Сергій, у родині було свято. Особливо любили хлопці ходити з батьком на риболовлю. От і тієї п’ятниці накопали черв’яків, щоб по приїзді зі Львова порибалити в неділю.
27 липня 2002 року Серпи мав літати - він командир літака Як-42. Але потім графік змінили, 27-е вивільнилося, і він запросив родину до Львова. Батьки часто брали синів на авіашоу, їздили на відзначення Дня ВМФ до Севастополя, де жив дідусь. Напередодні Славчик прихворів, і вирішено було на шоу не йти, але діти, в тому числі Славко, запротестували: вони ж заради свята і приїхали!
На аеродромі у Скнилові всі чекали «коронного номера» за участю Су-27. Сергій з Романом і Костею пішли подивитися ближче, щоб зняти політ на відеокамеру, а Наталя зі Славком, котрий все ще почувався зле, залишилися на полі. Якби ж то знати, що розлучаються навіки... Ті жахи, що довелося пережити Сергієві з синами там, на аеродромі, неможливо описати. А як пережити? Знайомий Сергія спостерігав за польотом Су разом із дружиною. Стояли, обнявшись. Дружину вбило на його очах: їх розділяли сантиметри. Зрештою, відеокамери увесь цей жах зафіксували. Але не менш жахливі години Сергієві довелося провести в морзі, де працювало лише чотири патологоанатоми...
У горі його підтримали земляки. Місцева влада допомогла перевезти тіла дружини й сина, морально і матеріально заопікувалися Сениками тернопільські міліціонери на чолі з генералом В.Максимовим, колеги-пілоти.
З того страшного липневого дня минуло більш як півроку, але рана в серцях Сергія і його синів, як і в чотирьох сотень потерпілих під час скнилівської трагедії, не гоїться. І чи загоїться колись? А ось суспільство, схоже, починає забувати, а влада намагається якнайшвидше перегорнути цю ганебну сторінку.
Чоловіки Сеники цього ніколи не забудуть. Кажу «чоловіки», бо те, що сталося у Скнилові, зробило дорослими підлітків Костю та Романа, і це вже вони, як уміють, заспокоюють Сергія: «Тату, тримайся!» Він, звичайно, тримається. Літає. Хлопців доглядає Сергієва мати. У школі вони трохи забуваються. Славчикове місце за партою ніким не зайняте. Діти бережуть пам’ять про однокласника. Чи не всі порозводили акваріумних рибок - таким було останнє Славкове захоплення, котрий мріяв стати інженером і конструювати роботів. Роман каже, що обере фах комп’ютерника. А ось тринадцятирічний Костик марив небом, хотів, як батько, бути пілотом. А після всього, що сталося, завагався.
І діти, і Сергій боляче реагують на все, що діється навколо розслідування скнилівської трагедії. На думку багатьох потерпілих, які об’єдналися у громадську організацію «Скнилівська трагедія», розслідування намагаються затягнути, щоб потім спустити на гальмах. Були обіцянки на найвищому рівні завершити слідство протягом чотирьох місяців і передати справу до суду. Давно минув названий термін, змінюються статті, за якими обвинувачених можуть притягнути до кримінальної відповідальності, та все у бік пом’якшення. А спеціалісти прогнозують, що справа надійде до суду не раніше, ніж через рік.
Тим часом формується громадська думка, що у скнилівській трагедії винні потойбічні сили. Фатум, одне слово. Деякі ЗМІ публікують інтерв’ю з родичами пілотів Су-27, їхніми адвокатами, які, звісно, їх захищають. Чашу терпіння Сергія Сеника переповнили кадри звільнення із СІЗО Володимира Топонаря, коли його виносили на ношах. Вони, мабуть, мали продемонструвати високий гуманізм нашої системи. Звичайно, добре, що Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова обстоює права обвинувачених. Але як бути з правами сотень потерпілих, які в тій бійні втратили найдорожчих людей? Сергій Сеник вважає, що варто на ці телевізійні кадри з ношами накласти запис розмови Володимира Топонаря і Юрія Єгорова, зафіксований «чорною скринькою» під час польоту, щоб очевидною стала разюча безвідповідальність, яка призвела до трагедії.
Він написав відкритого листа на ім’я Ніни Карпачової, у якому, зокрема, зазначається: «Під гаслом дотримання законності завершився процес звільнення з-під варти усіх причетних до масового вбивства ні в чому невинних людей. При цьому спостерігалася чітка ієрархія: спочатку звільнили організаторів так званого шоу, потім керівників його проведення і на завершення - спеціалістів, які здійснювали безпосереднє керування повітряним судном. Можливо, Ви, як жінка, як мати, зумієте пояснити моїм дітям, на очах яких жорстоко і цинічно вбили їхню матір і брата, якими є норми законності? Погоджуюсь з Вами, що людина має право на свободу. Але людина має право й на життя. І ми хочемо знати, яка мораль панує в суспільстві і на підставі яких законів воно дозволяє своїм представникам. покликаним охороняти життя і спокій громадян, відбирати це дане Богом право, у мирний час вбивати жінок, дітей і не нести за це відповідальності?».
Ні, Сергій не прагне помсти. Він сам пілот... Але що демонстрували у Скнилові? Фігури вищого пілотажу чи догоджання начальству, котре «крутістю» шоу прагнуло заслужити вищу посаду? Саме кричуща безвідповідальність та нехтування елементарних правил безпеки людей спричинили цю жахливу катастрофу, істинних масштабів якої так і не встановлено: досі подають різні дані про загиблих. Якщо не буде розставлено крапки над «і» після скнилівської трагедії, якщо винні не відповідатимуть за законом, то де гарантія, що на нас не чекають нові рукотворні катастрофи?
Любов Левицька. Тернопільська область. «Голос України», №65 (3065), 4 квітня 2003 р.


Рік після «чорної суботи»

27 липня минає рік від найбільш трагічної події новочасної історії Львова - авіакатастрофи на Скнилівському летовищі, під час святкування так званого ювілею 14-го авіакорпусу. Горе постукало тоді до багатьох домівок, здригнулись люди, переглядаючи телекадри, які, як на війні, знімали, мало не зомлівавши від побаченого, оператори; досі шокують спецвипуски львівських газет повні натуралізму - і йде професійне обговорення етичності таких публікацій. Побачити - тяжко, пережити, здавалось би, неймовірне - несподівану смерть близьких, та ще й за таких обставин, - ще тяжче...
Але підтримувала надія на допомогу - передусім влади. На максимумі душевних і професійних сил працювали медики й міліціонери, працівники Міністерства надзвичайних ситуацій. До Львова «на розбірки» приїжджали Леонід Кучма, Євген Марчук, супроводжуючі їх високі чини. Прибував транспорт з гуманітарною допомогою, росли банківські рахунки, кошти з яких призначались для потерпілих. Утворилось громадське об’єднання «Скнилівська трагедія», яке очолив Степан Козак, єдиний син котрого загинув на летовищі. Хроніка трагічного року сповнена цифрами й лікарськими діагнозами, «прозорістю» інформації й чимось зовсім протилежним, експертними висновками одних та їхнім спростуванням з боку інших, пошуками «крайніх», каяттям і взаємозвинуваченням, благодійністю й щедрістю, розпачем й роздратуванням... А хроніка ще не завершена, коли завершиться - не знає ніхто.
Наразі один із розділів цієї хроніки оприлюднив на прес-конференції напередодні сумної дати керівник держадміністрації Олександр Сендега. На банківські рахунки для жертв скнилівської трагедії надійшло понад 10 млн. грн., понад 57 тис. доларів США, близько 7 тисяч євро, 30 тисяч угорських форинтів. Виділив 10 млн. грн. Кабінет Міністрів, 152 тис. грн. вдалось віднайти з обласного резервного фонду, «набігли» відсотки зі «скнилівських» грошових надходжень в банку «Аваль» - вони теж підуть на допомогу потерпілим... Можна довго перелічувати суми, описувати механізми їхнього розподілу, називати кількість виділених на оздоровлення путівок в «Артек» чи на регіональні курорти. Є ще один момент, проста істина: не все вимірюється грошима.
Послухаймо, наприклад, начальника обласного управління охорони здоров’я Віктора Кімаковича: протягом 30 хвилин з моменту катастрофи всі необхідні для порятунку потерпілих фахівці були на робочих місцях. Для роботи з сім’ями потерпілих уперше в Україні створені психотерапевтичні бригади. За період з 27 липня 2002 року й до цього часу на стаціонарному лікуванні перебувало 127 осіб, на амбулаторному - 190.
Визнано інвалідами 10 осіб. Троє людей потребуватимуть медичної допомоги протягом усього життя, а 36 - найближчі два-три роки... Ведеться постійний медичний моніторинг стану здоров’я потерпілих. Дехто вже, за слова ми В.Кімаковича, сприймає його як надмірне нав’язування своєї уваги, своєрідну «сіль на рани».
Дехто - навпаки. Комусь після кількамісячного лікування за межами області не змогли виділити вкрай необхідний для пересування автомобіль. Хворій дитині забракло обіцяного м’яча з підписом Андрія Шевченка... Хтось потерпає через відсутність апарату Ілізарова. Але більшість все ж обурюється тим, що інвалідність потерпілим встановили за загальним захворюванням. За свої муки вони заслужили у держави статусу особливого. Здається, можна розраховувати на підтримку в цьому справедливому прагненні з боку Ніни Карпачової, Уповноваженого з прав людини при Верховній Раді України. Під час недавнього візиту до Львова вона обіцяла зайнятись питанням предметно.
Голова громадської організації «Скнилівська трагедія» Степан Козак обіцяє (і робить це) організовувати всіляку юридичну підтримку потерпілим у «чорну суботу» та їхнім сім’ям. А ще Степан Козак має намір втілити в життя свою трагічну мрію - створити тригодинний фільм про події на Скнилові і їхній слід у людських душах. Кошторис фільму «вимальовується» недешевий - майже 180 тис. грн. Основне фінансування взяли на себе Степан Козак та голова Гільдії галицьких гумористів Стефко Оробець. Останній, за словами Степана Козака, часто відвідує сім’ї потерпілих, він їм і за психолога, і за артиста, йому розповідають те, що не розповідали б нікому.
Ініціатори створення фільму про Скнилівську трагедію просять Львівську держадміністрацію підтримати їхню ідею 82 тисячами гривень. Уже відзнятий матеріал, створена художня рада, є режисер та продюсер. Кошторис фільму був переданий для розгляду в обласне Управління у справах преси, а звідти - на експертне заключення в обласну телерадіокомпанію. Попередня думка фахівців: за дорого. На створення знаменитого національного ігрового серіалу про Роксолану пішло всього півмільйона... Та Степан Козак і його однодумці переконані, що фільм про «Скнилів-2002» має вийти. Донести до глядачів правду про причини трагедії.
Винних і «крайніх» продовжують шукати. А 27 липня Львів вшановуватиме пам’ять жертв смертоносного літака та організації шоу «по-українськи». Пролунає жалібна сирена - буде хвилина мовчання. На Скнилівському летовищі освятять каплицю, священики різних конфесій відправлять там панахиду в пам’ять загиблих. Побувають львів’яни біля «Сегменту пам’яті» - на місці, де розбився літак. Траурні церемонії відбудуться також в Києві на Голосківському кладовищі, де поховані фрагменти тіл неопізнаних жертв катастрофи.
У ці дні фактично у три зміни працюють на будівництві названих сакральних споруд будівельники - цивільні й військові. В усьому йде назустріч командування 14-го авіаційного корпусу, хоча прецедент такого використання режимної території - перший в Україні. На жаль, не дуже сприяє міська рада - досі нема відгуку з Ратуші на прохання членів об’єднання «Скнилівська трагедія» перейменувати вулицю Авіаційну у вулицю Пам’яті. Незрозуміла позиція деяких церковних діячів: у день трагедії проводити фестивалі церковної музики. Що ж, стан душі, пам’ять душі у кожного свої. Але в єдиному всі однодумці: трагедія у небі над Львовом не повинна повторитись.

Топонар - довічно винний?..

Обираючи професію льотчика-випробувача, хлопець ще в юні роки засвоює істину: його життя проходитиме по дуже тонкій грані зі смертю. Після 26 років льотної служби полковник Володимир Топонар зрозумів це вповні. Але 27 липня 2002-го на Скнилівському летовищі через цю грань переступили 77 загиблих львів’ян. Багато хто отримав тяжкі травми, лікувався й лікується досі, не злічити тих, хто все життя нестиме тягар травм моральних...
Ще пам’ятні ті страшні хвилини розпачу й невідомості, невимовних страждань над тілами живих і мертвих - після зустрічі з найгарнішим, найнадійнішим, найсучаснішим літаком Су-27... І похорони, і ходіння за довідками, і ніби випрошування матеріальної допомоги, і невситиме бажання знати: чому?.. хто?..
Звинувачувальний перст долі вказує на пілота - льотчика-випробувача, «українського сокола» Володимира Топонаря. Але й він ставить перед собою подібні запитання, і теж не знаходить на них остаточної відповіді, навіть маючи час на ознайомлення з результатами декількох льотно-технічних експертиз, навіть посекундно «прокрутивши» сам для себе весь фатальний політ. Учора на прес-конференції він говорив журналістам: «Літати на будь-якому літаку-винищувачі - для мене не проблема, на Міг-29 доводилось такий індивідуальний пілотаж «крутити», такі складні фігури виконувати...
Звичайно, у 2002 році я мало налітав на Су-27, але для мене, як для професіонала, це не було суттєвим. Інша справа, що я просив у керівництва дати мені можливість здійснити тренувальні польоти - відмовили. Те, що я демонстрував у небі над Львовом, точно відповідало наказам керівництва. Завдання я не порушив - я виконував наказ... Я людина військова. «Косу петлю з поворотом» виконував так, як було домовлено з Єгоровим та Яцюком - цим аж ніяк не можна було злегковажити».
...А настирливі журналісти вже вкотре добиваються істини: причини переходу з «напівбочки» у вертикальне пікетування, чому літак не вийшов з пікетування?
«Звичайно, могли бути якісь суб’єктивні причини - через більшу, ніж очікувалось, вагу літака. «Рульожна» смуга була більше виділена, аніж злітна - можна було їх сплутати. Чому літак не вийшов з пікетування - досі не знаю. Мав би: включений форсаж, ручка взята на себе, три секунди віддається від себе: а літак не слухається... 26 градусів як було, так і стоїть. Літак повинен був вийти з цього кута пікетування!.. Я не визнаю себе винним. Щодо пілотажної зони?.. Вона не була пілотам доведена, ми не знали, що вона 10-кратно меншого розміру і вимогам безпеки не відповідає... Якби ми були поінформовані, то однозначно відмовились би брати участь у цьому шоу. Тепер, заднім числом, я дізнаюсь, що, як командир льотної ланки, повинен був просити якогось невідомого мені генерала контролювати кожну секунду мого польоту...».
Тяжко заперечити щось журналістам, хоч і розширили вони за останній рік свій технічно-авіаційний лексикон. Зате в розмову несподівано вступає підтягнутий, незнайомий чоловік і... ставить запитання, на які непросто відповісти як Володимирові Топонарю, так і присутньому тут його адвокату Василеві Мельничуку: «Що ти робив при «звалюванні», в якому положенні знаходилась ручка?..» Деталі нам, непрофесіоналам, неясні, зате наступний крок несподіваного інтерв’юера пролив світло на ситуацію.
Сергій Сеник, пілот цивільної авіації, командир літака Як-42, вийняв фотографії льотного поля Скнилова-2002: «Ти, Володимире, вбив мого 12-річного сина і дружину... Подивись ще сюди, на світлину з сімейного альбому - ось він, мій Славко, поглянь йому в очі! Я - не Господь Бог, і не суддя, але в суді ми зустрінемось. Я збираю документи, випрошую в потерпілих фотографії, збираю їхні свідчення. Проводжу своє розслідування...Буду подавати цивільний позов до Міністерства оборони, до Державного комітету з використання повітряного простору. Ви не відкидаєте версію з НЛО?.. Той, хто допускає таке (смішно, але серед них деякі офіцери елітних військових частин) або розписується у своєму низькому рівні підготовки, або свідомо несе брехню в маси...».
Тяжко Володимиру Топонарю вислуховувати таке - у нього теж є син, дві доньки, він як людина, як батько розуміє всю глибину своєї провини. Що думає, з чим живе зараз - про це у зверненні до львів’ян, яке дуже просив оприлюднити через засоби масової інформації. Цитуємо: «...Я намагався у безнадійній ситуації врятувати життя глядачів. І якщо другий пілот таки розкрив парашути над нашими кріслами, то сенс подарованого мені життя бачу, передусім, у недопущені того, щоб трагедії, подібні скнилівській, не повторювались. Каюсь і прошу прощення у вас, люди...»
Лідія Лозинська, «За вільну Україну», ч. 81 (2048),
25-26 липня 2003 р.

Рік після Скнилова

23 липня зустрілися з львівськими журналістами Володимир Топонар, пілот злощасного Су-27, під уламками якого на Скнилові загинули люди, та його адвокат Василь Мельничук. Приводом для зустрічі стало офіційне пред’явлення Генеральною прокуратурою України нових звинувачень пілотові: за статтею 416 ККУ - «порушення правил польотів або підготовки до них» та за ст. 425 ККУ - «недбале ставлення до військової служби».
«Хочу на весь світ заявити, -розпочав прес-конференцію Василь Мельничук, - що це, так би мовити, шоу, було єдиним у світі, яке не було взагалі підготовлено, і тому призвело до таких трагічних наслідків». Адвокат також нагадав, що існує указ Президента, яким дозволяються гучні урочистості для установ та осіб лише на 50-річчя та через 25 років після нього. А цього разу, мовляв, святкували якесь 60-річчя неіснуючої з 1994 року авіаційної армії.
Володимир Топонар та його адвокат вважають, що головна вина за трагедію лежить на організаторах «показухи», які не дали пілотам напередодні шоу провести тренувальні польоти, посадили на літак Су-27 пілота, який літав на іншій техніці, не продумали заходів безпеки. «Спрацювала, - підсумував Василь Мельничук,- стара авіаційна приказка про те, що «коли приймалися закони, авіація була у повітрі».
Володимир Топонар перед телекамерами зачитав текст свого вибачення перед львів’янами: «Каюсь і прошу прощення у вас, люди, не для того, щоб применшити власну вину, вгамувати свій біль і горе своїх дітей та онуків. Найбільшу свою провину вбачаю у тому, що не відмовився від фатального польоту. Спрацювали 26 років військової дисципліни: наказ видано - треба виконувати. Спрацювала довголітня професійна гордість льотчика-випробувача, все життя якого проходило на тонкій грані зі смертю... Благаючи людського вибачення, запевняю: саме у цьому - перестерігати, попереджати, рятувати живих - бачу тепер вищу мету свого життя».
Під час спокути Володимир Топонар не забув зазначити, що не він, а пілот Єгоров натиснув на кнопку катапультування.
Процес публічної спокути розстроїв присутнього на прес-конференції Сергія Сеника, який втратив на Скнилові дружину і сина. «Ти вбив їх!» - кинув він в обличчя Топонару. Цю гірку фразу сказала людина, яка сама є досвідченим пілотом. Між двома льотчиками почалася гаряча професійна дискусія. Володимир Топонар доводив, що виною трагедії стала злочинна недбалість вищого керівництва і суб’єктивний фактор, через який льотчик міг помилитися. «Я не бачу причинного зв’язку між падінням Су-27 і загибеллю людей, -доводив Топонар. - Літаки час від часу падають. Та не на голови людей. Отож винні ті, хто влаштовував шоу над головами сотень глядачів. А ми, пілоти, все робили правильно».
До речі, Володимир Топонар публічно підтвердив, що косу петлю з поворотом вліво виконував на Су-27 вперше, і що рішення про це прийняв разом з Єгоровим та Яцюком під час тренувального польоту. Проте він вважає, що для такого аса, як він, виконання цієї фігури жодної складності не представляє. Хоча, нагадаємо, саме підчас виконання цього елемента, літак втратив керування.
Доводячи, що трагедія сталася через фатальну помилку пілотів, Сергій Сеник показав присутнім фотографію, зроблену під час зйомок цифровим фотоапаратом, які 27 липня зробили з вежі летовища митники. На фото, доводив Сергій Сеник, чітко видно, що за долі секунди до катапультування пілотів, Су-27 знаходився десь на висоті півтора метра від землі у горизонтальному положенні. Тобто пілоти, на думку потерпілого, ще могли спробувати щось зробити - управління літаком не було втрачено. «Моя дружина і син все одно загинули б, та на кілька десятків жертв було б менше», - переконував Сергій Сеник. Володимир Топонар, зі свого боку, намагався довести, що у цей момент літак вже був некерованим, отож катапультування льотчиків нічого не міняло.
Під час суперечки Володимир Топонар кілька разів, як закляття, повторив: «Я виконував наказ!» Хоч Конституція України, як і Кримінальний кодекс, містять статті, які дозволяють військовим не виконувати злочинні накази командування.
«Зустрінемося у суді. А поки що я бажаю тобі міцного здоров’я»,- зі сарказмом закінчив суперечку Сергій Сеник. На той час у обох пілотів побіліли обличчя, та почали трястися руки і коліна. Навіть звиклі до всього репортери почувалися не найкраще. Залишалося лише пожаліти, що під час зустрічі двох досвідчених пілотів не були присутні пани генерали, які так полюбляють влаштовувати «показухи». До речі, дехто з них, поки йде розслідування причин трагедії, отримав підвищення по службі.
Омар Узарашвілі, «Високий Замок», №137 (2569),
24-30 липня 2003 р.

Заява Топонаря

Володимир Топонар, пілот літака Су-27УБ, що спричинив скнилівську катастрофу, на прес-конференції у Львові 23 липня 2003 р., напередодні річниці трагедії, звернувся до близьких загиблих та постраждалих, котрі вижили: «Я не впевнений, що після скнилівської трагедії пілот того літака має моральне право звертатися до людей. Тепер, коли суд буде визначати мою провину, очевидно, візьмуть до уваги дуже багато обставин. І те, що авіашоу взагалі не можна було дозволяти. І те, що літак в останню годину був замінений. І те, що палива було на три тонни більше. І те, що пілот повинен перед шоу мати п’ять тренувальних польотів, а мені не дали жодного. І те, що площа зони пілотування була зменшена в десяток разів. І те, що відстань до глядачів на Скнилові було встановлено не 500, а тільки 150 м. І, прошу мені вірити, - ще багато чого. Усе це не допоможе загиблим, не зменшить живим болю утрат. Але пілот літака, якщо Бог залишив його живим навіть усупереч його волі, - повинен, на мій погляд, стати головною силою в руках справедливості - людської і Вищої. Молячи людського прощення, запевняю: саме в цьому - застерігати, попереджати, рятувати живих - бачу тепер вищу мету свого життя».
Після авіакатастрофи на Скнилівському аеродромі пілот Володимир Топонар був звинувачений у тому, що порушив правила польотів і підготовки до них, порушив правила експлуатації літального апарата, що спричинило загибель 77 людей і передбачає покарання - три роки ув’язнення.
Євгенія Кравець, «Молода Галичина», №82 (8187),
26 липня 2003 р.

Два роки після Скнилова

Цього тижня минула друга річниця Скнилівської трагедії. Тоді, 27 липня 2002 року на Скнилівському летовищі під час авіашоу загинуло 77 осіб, серед яких 28 дітей. Некерований літак СУ-27 позбавив життя цілі сім’ї.
Про ту «чорну суботу» з кожним днем згадують все менше і менше. Однак, про трагедію не забувають рідні загиблих на Скнилові. Щомісяця, 27 числа вони збираються, щоб вшанувати пам’ять своїх найрідніших. А от у річницю трагедії про авіакатастрофу згадують і офіційні особи, котрі покладають квіти до місця падіння літака.
Цьогоріч, у другу річницю Скнилівської трагедії родичі загиблих вранці прийшли до стін міськради, щоб перед стінами Ратуші висадити 77 символічних дерев, у пам’ять про загиблих. За словами голови громадської організації «Скнилівська трагедія» Стефана Козака із заходів, передбачених програмою увічнення пам’яті загиблих досі не виконано три пункти - неузаконена капличка на летовищі, не відведено землю під сквер пам’яті та вулицю Авіаційну не перейменовану у вулицю Пам’яті.
Пізніше відбулася спільна екуменічна Божественна Літургія біля каплиці на Скнилові в якій, крім родичів загиблих, взяли участь голова облдержадміністрації О.Сендега, міський голова Львова Л.Буняк, народні депутати України О.Гудима та Я.Кендзьор. Після літургії учасники поминальної відправи вирушили до сегменту пам’яті на місці падіння літака, де також відбулась коротка відправа, покладання квітів, запалення свічок та спільна молитва.
А напередодні другої річниці трагедії прес-служба Генпрокуратури заявила, що вже до кінця цього тижня Генеральна прокуратура України має намір передати до суду кримінальну справу, порушену за фактом катастрофи літака Су-27 під час демонстраційного польоту над аеродромом «Скнилів». За словами речника Генпрокуратури Сергія Руденка, кримінальну справу буде передано до суду, якщо з боку адвокатів звинувачених не поступить яких-небудь клопотань. Руденко також заявив, що органи досудового слідства свою роботу зробили, слідство завершено.
Проте Стефан Козак, котрий втратив на Скнилові сина у такі обіцянки Генпрокуратури не вірить «Дуже прикро, - говорить пан Козак, - що обвинувачені перебувають на волі, гадаю, що вони можуть впливати на слідство. Якщо б вони були у СІЗО, то швидше б знайомилися з матеріалами справи. А так вони не поспішають цього робити, тож судове засідання розпочнеться не раніше ніж за п’ять років. Ми не прагнемо помсти, а лише справедливого покарання для винних у смерті 77 людей».
Яким Горішний, «Народне слово - Львівщина»,
№27 (196), липень 2004 р.

Нарешті закінчився суд по Скнилівський трагедії

Учора, 24 серпня 2005 р., Військовий апеляційний суд Центрального регіону оголосив вирок шістьом підсудним у справі Скнилівської трагедії. Жодну зі сторін цей вирок не влаштовує, отож вони мають намір його оскаржувати.
Згідно з рішенням суду, першого пілота Су-27 Володимира Топонаря засуджено до 14 років позбавлення волі, другого пілота Юрія Єгорова - до 8 років. Генералові Анатолію Третьякову, заступнику командувача 14-го авіакорпусу, присудили 6 років, а помічникові керівника польотами, підполковнику Юрію Яцюку - п’ять. Екс-керівника служби безпеки польотів 14-го авіаційного полку Анатолія Лукіних засуджено лише до двох років умовно зі стягненням 200 тис. грн. на користь держави. А от вини Анатолія Дзюбецького, що був командиром військової частини в селі Озерному Житомирської області, якій належав Су-27, суд не довів. Тож його виправдали.
Військовий апеляційний суд частково задовольнив цивільний позов потерпілих про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також позов генерального прокурора щодо відшкодування Міністерству оборони збитків, завданих катастрофою на Скнилівському летовищі майже три роки тому. Так на користь держави буде стягнено із Володимира Топонаря 7 мільйонів 200 тисяч гривень, з Юрія Єгорова - 2 мільйони 450 тисяч, із Анатолія Третьякова та Юрія Яцюка - по 700 тисяч, з Анатолія Лукіних, як уже зазначали, 200 тисяч, а Анатолія Дзюбецького, якого визнано невинним, від виплати відшкодування звільнено. До того ж пілоти мають відшкодувати витрати на проведення судових експертиз. Топонар - 2018 гривень, а Єгоров - 1625 гривень. Сума ж відшкодування потерпілим матеріальних збитків варіює від 25 гривень до 22 тисяч гривень, а моральної - від однієї до 220 тисяч гривень.
Під час оголошення вироку суддя Віталій Загоруйко, який головує у справі, заявив: «Якщо сторони не погоджуються з вироком, то вони можуть подати касаційну скаргу до Верховного Суду України через Військовий апеляційний суд Центрального регіону протягом місяця».
Схоже, ніхто не має наміру втрачати цієї можливості. Тож у Верховному Суді шукатимуть справедливості і засуджені, які не погоджуються з вироком, і потерпілі, котрі вважають справу незавершеною. На думку постраждалих, тих, хто справді винен, не покарали. І йдеться, стверджують вони, не лише про Дзюбецького і Лукіних, а й про людей, які залишилися чистими. Водночас засуджені вини своєї не визнають і так само апелюватимуть до мудрості верховних суддів.
Стефан Козак, голова Громадського об’єднання «Скнилівська трагедія»:
- Цей вирок - то вирок держави України самій собі. Вона вустами Загоруйка, який головує у справі, судді Військового апеляційного суду Центрального регіону, оголосила вирок, за яким відбуватимуть ув’язнення тільки ті, що були безпосередніми виконавцями цього кривавого шоу, а організатори залишилися в стороні. Ми сподівалися, що під час судового засідання буде допроваджено до лав підсудних тих, чиї справи було виокремлено в окреме провадження. Ми прагнемо покарання організаторів, які не те що не були засуджені, а навіть отримали підвищення. Я кажу про Стрельнікова, Волошенка, Алєксєєва та Онищенка. А ті, проти кого не було порушено кримінальної справи?! Я говорю про двох паяців з міської ради, які дали дозвіл на проведення того шоу: з одного боку, Буняк, з іншого - Кузан. Хочу сказати, що в такий спосіб держава чинить супроти своїх громадян. Зараз вирок дає нам право діяти в правовому полі. Ми будемо скаржитися до Верховного Суду і чекатимемо на його рішення. А якщо і цей Суд нам не допоможе, то звертатимемося до Європейського суду, різних громадських організацій.
Віталій Домашовець, адвокат звинувачуваного Юрія Яцюка:
- Я просто не знаходжу епітетів, якими б можна було означити отой вирок суду. Він є неправильним і з юридичного, і з логічного погляду. Жодного складу злочину в діях мого підзахисного нема. Вина його нічим не доведена. Навпаки, є матеріали, які доводять його невинуватість. Але «найгуманніший» Військовий суд України ухвалив таке рішення. Уже в середу я подаю скаргу до Верховного Суду. Я переконаний, що законний суд просто не допустить, щоби такий вирок набув чинності. Ухвалюючи вирок, Військовий суд керувався звітом комісії Євгена Марчука і результатами експертизи, яку провели «спеціалісти», котрі були начальниками служби польотів ще за Радянського союзу. Вони навіть не літали на СУ-27, то як вони можуть робити якісь висновки? До речі, цю експертизу було проведено таємно. Нас про неї повідомили, коли вона вже стала доконаним фактом. До того ж усі висновки винятково базуються на звіті тої ж комісії Марчука.

Довідка

27 липня 2002 року у Львові, на військовому аеродромі Скнилів з нагоди річниці 14-го авіакорпусу, який базується на цьому летовищі, проходило авіаційне свято з виконанням показових польотів. Під час виконання фігури вищого пілотажу винищувач СУ-27УБ, яким пілотували Топонар та Єгоров, зазнав катастрофи, внаслідок якої загинули 77 людей, близько 500 отримали травми різного ступеня важкості. Це найбільша техногенна катастрофа на території Львова з повоєнних часів та найбільша катастрофа під час авіаційних святкувань у світі. В авіакатастрофі на Скнилові було звинувачено шість офіцерів ВПС України: заступника командувача 14-го авіакорпусу з бойової підготовки Анатолія Третьякова, начальника служби безпеки польотів 14-го авіакорпусу Анатолія Лукіних, командира військової частини в селищі Озерному Житомирської області Дзюбецького, керівника польотів у пілотажній зоні Юрія Яцюка, командира екіпажу СУ-27УБ Анатолія Топонаря та члена екіпажу СУ-27УБ та голову вищої атестаційної комісії ВПС Юрія Єгорова.
Анатолія Третьякова було звинувачено у злочинах, передбачених ч. 2 ст. 425, ст. 416 та ст. 403 Кримінального кодексу України, Анатолія Лукіних - у злочинах, передбачених ч. 2 ст. 425 та ст. 416 Кримінального кодексу України.
Командирові військової частини в селищі Озерному Житомирської області Дзюбецькому, керівникові польотів у пілотажній зоні Юрію Яцюку, командирові екіпажу СУ-27УБ Анатолію Топонареві та членові екіпажу СУ-27УБ, голові вищої атестаційної комісії ВПС Юрію Єгорову інкриміновано злочини, передбачені ч. 2. ст. 425 та ст. 416 Кримінального кодексу України. За словами обвинувача, безпосередньою причиною катастрофи літака СУ-27УБ була помилка у пілотуванні, яку допустив полковник Топонар.
Звинуваченим також інкримінували порушення Повітряного кодексу України та Статуту внутрішньої служби Збройних сил України.
Частина 2 ст. 425 Кримінального кодексу України передбачає недбале ставлення до військової служби, що спричинило важкі наслідки і карається позбавленням волі терміном від п’яти до восьми років.
Стаття 416 ККУ передбачає порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило катастрофу або інші важкі наслідки і карається позбавленням волі терміном від п’яти до п’ятнадцяти років. Стаття 403 ККУ передбачає невиконання наказу начальника без відкритої відмови, якщо воно призвело до важких наслідків, і карається службовим обмеженням терміном до двох років або утриманням у дисциплінарному батальйоні упродовж одного року, або позбавленням волі терміном до двох років.
Галина Буняк, «Поступ», №136 (1745),
25-26 червня 2005 р.


Создан 13 июл 2009



  Комментарии       
Всего 1, последний 7 мес назад
cartercreditunionoffer.link 24 янв 2017 ответить
Чи є потребують фінансової допомоги? Видаємо кредит 2% з процентною ставкою, якщо ви зацікавлені, зв'яжіться з нами по електронній пошті: (cartercreditunionoffer.link@gmail.com) для більш докладної інформації.

* Комерційні кредити.
* Персональні кредити.
* Бізнес-кредити.
* Інвестиції Кредити.
* Розвиток кредити.
* Придбання кредитів.
* Будівельні кредити.
* Бізнес-кредити і багато іншого:

ми надаємо всі види кредиту в хороших послуг, зв'яжіться з нами по електронній пошті: (cartercreditunionoffer.link@gmail.com)
З найкращими побажаннями

Г-н Картер Коллінз
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником