Велика Вітчизняна - знана і незнана.

 

Велика Вітчизняна - знана і незнана.

Перемога у війні - це радісне свято чи сумні поминки, це бряцання зброєю військових парадів чи пам’ять про трагедію і бажання миру? Давайте задумаємось...



Велика Вітчизняна - знана і незнана.

Останнім часом, і ви, мабуть, з цим погодитесь, однією з найпомітніших ознак суттєвих змін у суспільній свідомості став величезний інтерес до вітчизняної історії, і передовсім до її складних, трагічних сторінок, до періодів і фактів, про які ми знали не всю правду або які протягом десятиріч ретушувалися, перекручувалися, прикрашалися.
Серед недостатньо вивчених - і роки Великої Вітчизняної - роки святі й героїчні, роки жертвенні й трагічні, кожен день, кожну годину яких оплачено тисячами людських життів.
Пам'ять про події Великої Вітчизняної живе незагойною раною у серцях співвітчизників, генетично передається від покоління до покоління. І ніколи ми не забудемо, як мільйони радянських людей відстояли у всесвітній борні право своїх нащадків жити під чистим небом, пишатися ратною славою своїх батьків. І ніколи не підуть з пам'яті ті чотири роки, що стали мірилом патріотизму радянських людей, стійкості і мужності воїнів і трударів, які довели світові незборимість прагнення народів нашої Вітчизни жити ідеалами справедливості й гуманізму.
Ми вивчаємо історію цієї останньої війни у школі, з літературних джерел, кіно. Але, як не дивно, саме в історії Великої Вітчизняної, про яку написано тисячі монографій і мільйони статей, про яку згадано у безлічі мемуарів, все ще лишаються і "білі плями", і штучні міфи, вигадані за часів "великого кормчого", іноді - навіть за його власними рецептами. Міфи в історії, тим більше - у воєнній, вже завдали чималих збитків суспільству, перекручуючи, перевертаючи історичну свідомість цілих поколінь, їх розвінчання-надзвичайно болісний процес, просто-таки хірургічний, бо зачіпає за живе і мільйони учасників війни - свідків тих подій, і мільйони їхніх нащадків, сприймається ще й як руйнування найсвятіших ідеалів. Але правда - то першооснова історії і, на мій погляд, не завдасть шкоди.
Тож спробуймо, бодай конспективно, перелічити проблеми історії Великої Вітчизняної війни, над якими сьогодні найактивніше працюють фахівці, вивчення яких вимагатиме найбільших зусиль істориків, розкриття всіх скарбниць закритих і досі архівів, залучення величезної кількості нових документальних джерел. Це - історія підготовки війни і історія Червоної Армії 30-х років, які слід розглядати з урахуванням гітлерівсько-сталінського пакту 1939 року та масового винищення десятків тисяч радянських військових, починаючи з кінця 1936-го; малодосліджений перший, найважчий період Великої Вітчизняної з червня 1941-го по листопад 1942-го років. Особливої уваги вимагають: питання про евакуацію 1941-го року, про її реальну ціну й значущість; питання про сталінські репресії, спрямовані проти цілих народів під час війни і проти вищих військових керівників улітку сорок першого. А хіба все вже з'ясовано в історії партизанського руху і підпілля, скажімо, на Україні? Абсолютно занедбаною лишається й історична персоналістика, коли навіть у Радянській воєнній енциклопедії у 8-ми томах не наводяться бодай коротенькі біографічні відомості про 36 процентів командуючих арміями.
Так само майже нічого не знаємо ми про діяльність колабораціоністських військових та політичних утворень і формувань на території СРСР. З різних, здебільшого кон'юнктурних міркувань, в історичній літературі ще й досі не висвітлено питання про те, чим займалися, на яких ділянках перебували у воєнні роки вищі керівники країни - члени Політбюро ЦК ВКП(б) і вищі керівники республіки - члени Політбюро ЦК КП(б)У, за що, приміром, стали Героями Соціалістичної Праці у 1943 році Л. П. Берія і В. М. Молотов. І досі не опубліковано десятки найважливіших, цілеспрямованих документів і постанов ЦК ВКП(б), Ставки Верховного Головнокомандування, листування між Сталіним і командуючими фронтами, яке наочно продемонструвало б воєнну "компетентність" Сталіна.
А хіба стала вже предметом серйозного, неупередженого аналізу проблема військовополонених, так само як і насильницьке вивезення мільйонів жителів України та Білорусії до фашистського рейху у 1941-1944 роках? Запитання ці множаться і множаться.

Тож почати розмову про правду війни треба, мабуть, з найганебнішого міфа.
Всі ми ще зі шкільної лави знаємо: війна почалася так важко і страшно, так криваво й невдало, почалася розгромом радянських військ західних прикордонних округів тому, що Німеччина напала несподівано і мала величезний технічний потенціал та чисельну перевагу, "примусивши працювати на себе всю окуповану Європу". Знайомі слова? Ними ми вже сорок п'ять років пояснюємо всі наші невдачі, втрати, відступи, катастрофи 1941-го. Але факти спростовують сталінські міфи і про раптовість - то було звичайне невігластво і короткозорість радянського вищого керівництва, небажання поставитися з довірою до розвідки і дипломатів, до тієї інформації, що надходила з різних джерел. Та й не існувало ніякої чисельної та технічної переваги вермахту на початку війни.
За німецькими та нашими даними на кордоні з СРСР було зосереджено 152 німецькі дивізії, з них - 141 для безпосередньої участі в плані "Барбаросса", інші - для "підтримання порядку" і поповнення та відпочинку дислокувались у Румунії, Угорщині, Польщі, Фінляндії. Існувало ще 29 дивізій сателітів рейху, які мали значно нижчу боєздатність, ніж радянські війська, й були слабо підготовлені та вкрай погано озброєні. Всього ж гітлерівські війська - всі разом мали 5,5 мільйона чоловік, 48 тисяч гармат та мінометів, 2800 танків, 5 тисяч літаків. Треба зазначити, що для удару по СРСР, згідно з планом "Барбаросса", блок залучав близько трьох мільйонів чоловік з відповідною кількістю бойової техніки. Причому наші сановні, титуловані історики дуже неохоче згадують, що половина, навіть трохи більше, всіх танків та літаків гітлерівського блоку старі, часто - трофейні чехословацькі або польські. Танків нових типів противник мав лише 1,5 тисячі, а літаків - менш як 3,5 тисячі.
Що ж мали радянські війська? А в нас на західному кордоні було зосереджено більше трьох мільйонів солдатів, близько 100 тисяч гармат та мінометів, понад 12 тисяч танків, з них 1861 - найновіших "КВ" та "Т-34", які не мали аналогів у гітлерівців, близько 18 тисяч літаків, з них 3700 нових типів. Так хто кому поступався у силі?
Лише з січня 1939 року по червень 1941-го Червона Армія одержала понад 7 тисяч нових танків! А на Україні співвідношення сил Червоної Армії та військ противника було на 22 червня на нашу користь таке: людей 1,3:1, гармат 1,4:1, легких танків 5:1, середніх і важких танків 3,6:1, літаків 2,5:1. Повторюю: на нашу користь! Усі ж теоретики й практики військового мистецтва вважають, що для ведення успішних оборонних дій достатньо сил утричі менших, ніж їх має противник, який веде стратегічний наступ. Тобто сил у Червоної Армії було більш ніж достатньо, і не лише для оборони. Вже одне просте зіставлення кількох цифр цілком руйнує міф про величезну перевагу гітлерівців.
Щоб закамуфлювати провал 1941 року і знадобилися історичні міфи і псевдоісторичні, псевдотеоретичні розробки про завжди несприятливий початок воєн для мирних держав-неагресорів. Цю нісенітницю Сталін, щоб якось приховати власну бездарність у військових питаннях, вигадав сам і виклав у листі 1949 року воєнному історикові генералу Є. А. Разіну.

Серед найважливіших, нерозв'язаних проблем історії війни - сумне питання про втрати народів Радянського Союзу у роки Великої Вітчизняної. Нині вже достеменно відомо, що майже вся офіційна статистика часів сталінщини - сфальсифікована. І найменше церемонилася вона з підрахунками того, що якнайменше важило для вождів - з підрахунками людських втрат.
"Казав мені Ю. Г., якого я зустрів на вулиці біля Кінокомітету, що за даними, які вже є в розпорядженні уряду, "УКРАЇНА ВТРАТИЛА ЗА ЧАС ВІЙНИ ТРИНАДЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ ЧОЛОВІК. І СЕ ЩЕ, ТАК БИ МОВИТИ, З ОПТИМІСТИЧНОЮ НЕТОЧНІСТЮ". Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось... А народження ввійде в норму хіба що у 1950 році",- ці слова зі щоденника О. П. Довженка.
...Страшні, трагічні рядки, у яких я дозволив собі виділити два коротеньких речення, датовані письменником 6 листопада 1945 року. Цифри, що й казати, моторошні, але як визначитися - може вони лише художнє перебільшення великого митця чи відгук тих пліток, що переказували Довженку? Може цифри ці не варті уваги? Адже відомо всім: країна втратила у Великій Вітчизняній війні понад 20 мільйонів людських життів, то як сталося, що на Україну, котра мала трохи більше п'ятої частини довоєнного населення Радянського Союзу, припадало 65 процентів усіх людських втрат?
Фальсифікацію людських утрат почав особисто Сталін ще під час війни. Так, скажімо, у своїй промові 6 листопада 1941 року, присвяченій 24-й річниці Великого Жовтня, він заявив перед усім світом, що німці з початку війни втратили у боях понад 4 мільйони, а наші втрати за цей же період не досягли й 850 тисяч чоловік. І ця брехня довгий час видавалася за офіційну статистику державних органів, за підрахунки Ставки Верховного Головнокомандування, хоча й не мала під собою ніяких підстав: зараз уже відомо, що лише протягом сорок першого року Червона Армія втратила тільки полоненими та тими, хто пропав без вісті, близько чотирьох (!) мільйонів. Тож нині наші історики змушені для з'ясування справжньої картини втрат народу звертатися до вкрай педантичної німецької військової статистики. А вона, справді, майже зразкова.

Наприклад, втрати вермахту регулярно фіксувалися в усіх частинах та з'єднаннях. Звідти всі зведені дані зосереджувалися у начальника Генерального штабу генерал-полковника Ф. Гальдера, котрий ретельно занотовував їх у своєму службовому щоденнику. І немає підстав не довіряти цим цифрам - їх фіксував Гальдер не для звітності чи публікації, а виключно для власних службових потреб, бо вони межували іноді з дуже різкими, навіть небезпечними оцінками дій Гітлера та інших вождів третього рейху. Ось що записав Гальдер 6 квітня 1942 року: "Втрати з 22.06.1941 року по 31.03.1942 року. Поранено - 23 541 офіцер, 799 389 - унтер-офіцерів та рядових; вбито 8828 офіцерів, унтер-офіцерів та рядових - 225553; пропало без вісті - офіцерів 855, унтер-офіцерів та рядових 51665. Всього втрачено 33224 офіцери, 1074607 унтер-офіцерів та рядових. Загальні втрати сухопутних військ на Сході становлять 1107830, або 34,6 процента їхньої середньої чисельності (3,2 мільйони чоловік)".
Порівняйте зі сталінськими "чотирма мільйонами". І це не на початок листопада сорок першого, як повідомив Сталін, а на початок квітня сорок другого. А замість наших 850 тисяч, вигаданих "вождем", втрати радянських військ лише за сорок перший становлять, за даними радянської військової статистики, вбитими - близько мільйона, пораненими - 4 мільйони, полоненими та тими, що пропали без вісті,- ще 4 мільйони. Разом - 9 мільйонів чоловік.
Це лише один приклад фальсифікації. А скільки населення втратила Україна за всі роки? Необхідно відразу ж зазначити що, по-перше, достовірні цифри і методи підрахунків зараз лише створюються, визначаються вченими і тому не є остаточними, по-друге, ці цифри настільки величезні, настільки жахливі, що свідомість не здатна їх сприйняти. Моторошно навіть уявити собі реальну кількість загиблих, реальність цих цифр узагалі. Тим більше, що майже півстоліття їх ретельно приховували від народу. Навіть провідні воєнні історики у 1989 році змушені були відверто зізнатися, що у нас і досі немає остаточно перевірених даних про втрати у роки Великої Вітчизняної війни, немає також єдиної, науково обгрунтованої методики підрахунків. І всі ті втрати, що називалися у промовах і доповідях Сталіна, Молотова, Хрущова та інших наших державних керманичів не просто недостовірні, а здебільшого, свідомо фальсифіковані. Це ж стосується і "підсумкової" брежнєвської цифри - 20 мільйонів загиблих. Під нею немає ані підрахунків, ані досліджень.
Хрестоматійно відомо за всіма офіційними виданнями (інших раніше не існувало) з історії Великої Вітчизняної війни на Україні, що в 1941-1945 роках загинув кожний шостий житель України. Цю цифру закріпили, канонізували і подають усі енциклопедії, енциклопедичні довідники, монографії, підручники, всі без винятку, де йдеться про втрати нашого народу.
Тепер про самі цифри. Населення України становило у 1940 році (за тодішньою статистикою) 41,3 мільйона чоловік. Довоєнний стійкий приріст населення щороку сягав (по Україні) трохи менше 2 процентів усього населення. Таким чином, напередодні Великої Вітчизняної війни на території Української РСР проживало близько 42 мільйонів чоловік. Якщо вірити офіційним даним, то загинув кожний шостий - це 7 мільйонів чоловік.
О. П. Довженко твердить, що Україна втратила 13 мільйонів живих душ. Якій же цифрі вірити?
Щоб відповісти на це запитання, давайте спершу проаналізуємо дуже коротенько статистику втрат у цілому по всій країні. Є офіційна цифра - загинуло понад 20 мільйонів (хоча, я не розумію, як можна рахувати людські життя з приблизною точністю мільйон туди, мільйон сюди? І скільки це "понад двадцять мільйонів" - двадцять один чи тридцять один?). Але факти говорять інше: в 1940 році населення Радянського Союзу становило 194,1 мільйони чоловік, а у 1946 році, коли на світ з'явилася велика кількість "дітей перемоги" - лише 167 мільйонів. І це при щорічному довоєнному високому прирості, який становив десь 3,7-3,85 мільйона чоловік на рік! І це при тому, що до складу країни увійшло, разом з населенням, чимало значних територій! І це при тому, що людей в країні у 1945 році було значно менше - не було ще "дітей перемоги" але, на жаль точна кількість населення країни на момент року перемоги не відома. О. П. Довженко вважав, що відновлення народжуваності і чисельності населення "ввійде в норму хіба лише в 1950 році". Тут він помилився - лише в 1955 році вдалося "виповзти" на довоєнний рівень населення - в країні жило 194,4 мільйони чоловік. При врятуванні країни від війни, від катастрофи початкового періоду, при збереженні нормальних темпів розвитку економіки, збереженні нормального приросту населення ми б уже на початку 1946 року мали, за аналізом учених, понад 213 мільйонів чоловік. Понад 213, а не 167 мільйонів.
Щоб не дістати звинувачень в упередженості, в очорнительстві, процитую двох серйозних московських учених - істориків війни. Доктор історичних наук, професор М. Кирсанов: "Війна обійшлася нам разом з непрямими втратами у 46 мільйонів чоловік"; кандидат історичних наук, відомий військовий архівіст Ю. Геллер: "Загальна кількість наших втрат (армії та мирного населення) - понад 46 мільйонів. Тобто ми втратили ЧВЕРТЬ НАСЕЛЕННЯ КРАЇНИ. З них- 22 мільйони солдатів, або майже 12 процентів усього населення".
Можна порівняти цифри:
Втрати за часів Великої Вітчизняної війни: СРСР-46 млн. (справжня чисельність), 20 млн. (фальсифікована); Україна - ? млн. (справжня чисельність), 7 млн. (фальсифікована).
Якщо розв'язати це страшне рівняння, то замість знаку запитання доведеться проставити цифру 16. Зрозуміло, що всі ці обчислення приблизні, але в їх основу закладені достатньо достовірні цифри. Пригадуєте Довженкове - "тринадцять мільйонів людей з оптимістичною неточністю"?
...Запропоновані читачам роздуми - це лише спроба зробити крок до істини. Спроба осягнути масштаби тієї, безперебільшення, вселенської, генетичної катастрофи, яка через бездарне керівництво, підлу тиранію, спіткала народи нашої Батьківщини. Знати правду, знати ціну рік та морів народної крові, якими сталінщина, керуючись імперським девізом "переможців не судять", вела війну, здобувала перемогу, вважаю, необхідно. І якщо московські історики вже знають страшну правду про 46 мільйонів втрачених душ, про те, що обірвалося життя четвертої частини населення країни, то чому в нашій республіці й досі навіть не вдалися до спроби розвінчати сталінські міфи, видобути діаманти правди?
Пригадую пісню з чудового кінофільма "Білоруський вокзал": "А нынче нам нужна одна победа, Одна на всех - мы за ценой не постоим..."
За ціною, справді не стояли - 25 процентів у країні. А на Україні? Якщо орієнтуватися на жахливу цифру 16, вийде значно більше...
Кажуть, що у переможців рани гояться швидше, що видужують вони легше. Не знаю. Мені випало побувати у Німеччині - і у Західній, і у Східній. Я бачив, як у кого гоїлися рани - у німців, котрі протягом усієї другої світової війни втратили вбитими близько 3-х мільйонів чоловік на всіх фронтах, і як гоїлися вони у нас, переможців, у країні, де тридцять років людське життя не було варте нічого...
І все-таки брали Берлін наші, радянські люди. До нього дійшли дорогами війни комуністи і безпартійні, росіяни і білоруси, українці і грузини, узбеки і латиші. У біду потрапила вся радянська земля, і вони захистили її. Вони перемогли. І ціну цієї Перемоги нам зараз треба збагнути...


Дмитро ТАБАЧНИК.
журнал "Наука і суспільство" №5 за 1990 р.



Обновлен 30 сен 2016. Создан 12 июл 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником