“Свідомо став на муку” (вибране ) Леонід Терехович

 
 

“Свідомо став на муку” (вибране ) Леонід Терехович

маловідомий сучасникам український поет, який вартий пам’яті



Леонід Терехович “Свідомо став на муку” (вибране ) Чернігів , 1993 р.

Упорядкувала і підготувала до друку редакція незалежної газети Чернігівщини “Громада”
Редактор Москаленко Віталій Панасович
(бажаючим починати з біографії - почніть з кінця цієї публікації)

***
Тут земля України, що пізнала і радість, і тугу,
Споконвіку й донині батьківщина козацького духу.
Над землею розмаєні, оселедцями в'ються хмари!..
Знизу тьма підіймається, мов ідуть, наступають татари…
Далі щуляться злякано, розімлівши чуттями поганими…
Лиш дерева махають гілляками, ніби бавляться ятаганами…
Буде січа жорстокою. Блискавки підуть з громовицями.
Небеса потемніли з неспокою, розридаються удовицями.
Та за грізною зливою стане сонце сміятися весело,
І повиснуть веселки вродливими різнобарвними перевеслами…
Вип’ють ниви грозу до краплини, тільки трави умиються росами…
Тут земля – України, що лише розквітає під грозами.
9.05.1991р.

***
За сторіччя зросла на кістках, на сльозах
потатарчена духом Московія,
вільна думка згиналася, ніби лоза,
чи здихала, в кайдани закована,
І покірно змирялися ледь не усі,
ще й ідейка була призвичаєна,-
Україну вважати придатком Русі:
“Україна?.. То ж наша окраїна!”
Та не вбито народ ні свавіллям Петра,
ані сталінськими голодоморами,
бо народ – невмирущий! Настала пора
в гордій величі стать неозорими!
Нам рости і зростати до чистих висот
Ми – народ! Ми – великий народ!
І пора почуватись великими !
29.07.1992р.


СЛОВО НА СПОМИН

“Бий, бий… Б’ю!” Яким ТЕРЕХОВИЧ

“Я, Терехович” - підпис під віршем,
мов залишок задавненого сліду…
А в серці не стиха болючий щем:
за що ж тебе закатували, діду?
…Буремний п’ятий рік. Революційний злет,
що завершився в сутіні в’язниці…
Три місяці тюрми – звичайно, то не мед,
та як з майбутнім не вбачать різниці? ..
Чверть віку промине. Прийде тридцятий рік.
Знов проковтне тебе тюремна брама,
тепер востаннє, бо уже навік:
в трагедію зросла життєва драма
Уміли це у нас: в відвазі записній
уявних “ворогів” і вбити , і помучить…
Що ж перед тим було? То писар волосний,
то – в першу світову – армійський “пан поручик”…
Коли ж революційний шквал порозкидав “панів”,
то на вітрах часу, від котрих долі гнуться,
пройшов через війну, народний біль та гнів,
щоб громадянську закінчить в “богунцях”.
Увільнення “із лав” та знов в своє село,
та в школу до дітей – учить великій мрії…
Раптова смерть дружини… Мов і не було…
Лише ростуть сини, неначе дві надії.
Та інколи було, ще брав до рук перо,
в карбовані рядки лягли дзеркальні рими…
Було та загуло, та в небуття спливло,
бо час уже приймав нові, залізні ритми.
Затихли назавжди віршовані дзвони.
Ти, діду, “бив та бив”, але чого добився?
Щоб ти не калатав, без всякої вини
тебе на страту повели убивці.
Спочатку вб’ють тебе. Через дванадцять літ
Які ж роки залякані та ниці!
весь творчий твій загал ясним вогнем згорить –
у брата Василя,- бо хату спалять німці…
Залишиться лише твоє ім’я
та декілька обпалених поезій,
та доля ще розшарпана моя,
чиє життя також завжди на лезі…
Та пам’ять про тебе я завше збережу
хоч творчості і не потрібно сховищ,
бо прізвище твоє я по житті ношу,
вона єднає нас: я – Терехович.
6.10.1990р.

ГЕНЕАЛОГІЧНЕ

Тікав із Польщі мій далекий предок,
удвох із братом не жаліли підошов,
аж доки хутірець по всіх прикметах
в густих лісах братам не підійшов.
Десь “піддавали жару” Бонапарту,
воєнне лихо по землі гуло…
Брати удвох тікали, бо “на пару”
при всіх незгодах веселіш було.
І непокірні, в показній покуті
до земляків тодішніх забрели…
Сміялися безуглівці на кутні ?
“ Ану ж, побачим, що ви за орли ! ..”
“Не суйся в воду, як не знаєш броду” -
тихенька мудрість “ставити на вид” …
Але брати дали початок роду,
і за роки не зблід втікацький рід.
Нащадки їх розсіялись по світу,
розсіялося сім’я грозове…
І власну долю, бурями сповиту,
жбурляв я, куди серце позове.
Від розгалужень генеалогічних
давно відпало і моє гілля,
що зляже по метаннях нелогічних
серед сухих уламків та гнилля…
21.02.1992р.

***
Я народився в сорок першім році,
та випередив нищівну війну…
Вона ж здогнала, і на кожнім кроці
моє життя сприймалось за вину.
В страшні часи ворожої навали
крикливим і нестримним я зростав,
як навкруги залякано мовчали,
я все кричав – і плакав, і кричав.
…Давно пройшли ми грізну кризу,
але, якщо в минуле загляну,
не переношу ні плачу, ні крику –
дитячий крик нагадує війну.
7.05.1991р.


ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Покотились полем мої родичі
не шукати почесті чи здобичі,
не ховатись не від кого, не тікать –
просто доля випала така.

Перекотиполе,
де стерня коле,
де сльота в очі,
де сліди вовчі…
Вітер вдаль зносить,
а душа просить
податися в світи –
перекоти, перекоти…

Покотились полем мої родичі,
котяться, притулку не знаходячи…
Чи ж по правді буде дорікать,
якщо доля випала така ?..

Перекоти поле,
до весни голе,
холоди з ночі
засльозять очі…
Вітер вдаль зносить,
не сказать: досить…
Можливо, до мети
перекоти, перекоти…
11.11.1991р.

ПРО МАТІР

Як уміла ніжним серцем мати
припадати до свого дитяти,
щоб здоров’я і краса, і сила
не минали поза боком сина,
щоб малий на білім світі ріс,
не пізнавши розпачу та сліз.
А коли пісні співала мати,
то й собі хотілось заспівати,
і летіло по широким полю
про журбу та про жіночу долю,
дні ясні та бурі навісні,-
плакали й сміялися пісні.
Як вона старалась працювати,
готувати, шити та латати,
на роботу йшла, неначе в гості,
пропадала цілі дні в колгоспі,
навіть не гадала ні на мить,
що всього повік не поробить! ..
А коли померла моя мати,
то не зміг я навіть поховати,
був далеко, за сьома замками,
і востаннє не проводив мами;
лиш тепер згорьовану сльозу
на могилу дорогу несу…
8.01.1991р.

КОЛЬОРИ СВІТОГЛЯДУ

Червоний прапор майорить вгорі,
здійнявшись гордо на високій вежі…
На ньому – кров… То кров людська горить!
То пломеніють сполохи пожежі!
Вогонь і кров – немає їм кінця.
Вогонь і кров – без міри та без ліку.
Невже цей прапор справді до лиця
та до вподоби збуреному віку?
Невже й надалі будемо нести
жорстокий символ смерті та руїни?
О ні, червоний прапоре, не ти
символізуєш славу України!
І мимоволі серце защемить…
Куди б мене не закидала доля,
в синівськім серці бережу щомить
жовтогарячу золотавість поля
та неба українського блакить…
Земля і небо. Жовте і блакитне.
Кого ж лякають чисті кольори,
в яких національна єдність квітне
крізь прапори далекої пори?
Уже настійно кличе майбуття
звільняти душі, догмами покуті,
й червоний сором нашого життя
знебарвлювати щирістю покути!
Лиш об однім і мрію, і молю,
щоб жить щасливим та проміж щасливих
під чистим небом, при квітучих нивах
без поклоніння крові і вогню!
12.12.1989р.

ПРОМЕТЕЙ

Коли вогонь через лани й оселі
шляхи жорстокі світом промете,
лиш дивиться з насупленої скелі
до каменю прикутий Прометей.
Течуть роки, зливаючись віками,
а в серці – лиш зацькованість тупа…
Розбити б дурну голову об камінь,
та камінь від удару відступа…
І біль, і розпач злиті воєдино…
Хто про безсмертя казочку наплів?
Він тільки напівбог – напівлюдина,
не бог і не людина – все “навпів”.
Чи ж думав він, коли вогонь у бога
по-злодійськи підступно відібрав,
що всі прокляття упадуть на нього,
бо людям він не дарував добра.
Він зло приніс – нещадне, величезне,-
підступно замасковане теплом,
та в слушний час воно зненацька скресне,
щоб розлетітись всеосяжним злом.
Хай сам титан без мрій про порятунок
і зникне десь в палаючій імлі,
його страшний безбожний подарунок
залишиться на проклятій землі.
Й тисячолітні сили негасимі
через віки затоплять наші дні,
щоб виплеснутись в горі Хіросіми,
в Чорнобильськім пекельному вогні.
А світ хитається на гострій грані
з цебром біди, наповненим ущерть,
і ходять – бродять відблиски багряні,
чигає над землею люта смерть…
І Прометей через безжальну кару,
яку в ім’я людей собі обрав
волатиме немов з глибин Тартару:
«Простіть мене! Я вам добра бажав!»
3.02.1991р.


НІЧНИЙ ВІЗИТ

За зчорнілим вікном рвучкий вітер неспокій судомив,
Вибивався із сил, мов виконував смертний зарок,
Над землею принишклою ніч залягла непритомною,
Лиш злякано блимали очі тремтячих зірок.
І заплакали дверей в нічній самоті настраждавшись,
Та й замовкли нараз, обірвавши тужливий пролог,
Весь окутаний тьмою, ввійшов Мікаель Нострадамус,-
Через далі й віки добирався великий пророк.
Я відразу впізнав, хоч, здається, ніколи й не бачив,
Як не бачив і зараз закляклого десь в чорноті,
Тільки заспаний спомин неясне видіння означив,
Та стривожений розум про щось нагадати хотів.
Я підвівся на лікоть, вдивляючись в дивного гостя,
Кинув руку навстріч – в розпанахану темінь тугу,
І крізь тугу сторіч пронизала стурбованість гостра,
Пролунав древній голос, простеливши тривогу глуху:
«Слухай мене, людино! не по злому прийшов я до тебе,
ти зі мною вві сні зустрічався іще навесні,
ми вже майже знайомі, отож хвилюватись не треба
та вигадувать жахи чи інші дива навісні.
Зараз люта зима красуватися має в обновах,
А я бачив, як люди теліпали завзято багном?
Палить землю невпинно жорстока зоря полинова,
Як її не назви,- хоч чорнобилем, хоч полином.
І склепіння небесне землі вже під захист не візьме,
Бо і небо розбили, хоч поїздили в космос зате,
І в нещадних нещастях забуто далеке, первісне,
А на древній землі трагедійна сучасність росте.
Це лише квіточки, та уже зав’язалися ягоди,
Дуже скоро – ой скоро – криваво дозріють вони,
І тоді від землі, що не знає ні миру, ні злагоди,
Страшно вдарить до неба вогненне безладдя війни.
Не вважай, що ця річ – просто вигадка, абракадабра,-
Залякати лишень та нагнати дурного страху,
Бо зробить розрахунок міг би навіть нікчемний нездара,
Тільки б він захотів розгадать таємницю лиху.
Сім – священне число. Це вже зали в прадавнім Єгипті.
Сім – основа буття, як і наше усталене три.
Сперечатися з цим все одно, що кусати за лікті,
А невігластво можна плекати лише до пори.
Три загальних війни, котрі ви речете «світовими»,
Вам жахливе сторіччя, закривавши світ, принесе;
Дві уже відбулись, та душа має скніти, ранима,
Бо на тім не скінчилось, іще відгриміло не все.
Ще одна має бути – кривава, зловісна, остання,
Ще одна – найжорстокіша, най нищівна…
Від світання до ночі, а там від смерку до світання,
День у день, мить у мить наближається грізно вона.
За морями на сході, там, де надра просякнуті маслом,
Звідки ллється по світу все палаюча олія земна,
Світле сонце надії уже, почорнівши, погасло,
І жорстокий Люципер м’язи збуджено вже розмина.
От-не-от розпочнеться, і зіткнуться в шаленім двобою
Дві надії, дві віри, два непримиренні світи,
Кожен з них буде мати свої небеса над собою,
Кожен з них буде знати свої постулати святі.
Я не знаю про те, хто з них буде правим, а хто винним,
Та про те добре знаю, як відбудеться все і коли,
І мій розум померлий гуде переляком стодзвінним,
А душа все блукає та жагучі сторіччя болить.
Я б тобі дарував – не бентежну тривогу – надію,
Ту веселу надію, що від серця раз-по-раз Віка,
Але ти зрозумій: я нічого-нічого не вдію…
Я ні в чому не винен, бо доля всесвітня така.
Слухай мене, людино! не розвіюй в просторах уваги.
Все так просто. Так просто, що інколи смішно стає…
Я давно уже знаю, як долі світів рахувати,
Лиш не знаю, як людям розраховувать щастя своє.
Зможу лиш поділитись своїм розрахунком зловісним
Про безмежнеє зло, що над світом удар занесло…
Ось пів формули: два плюс чотири, плюс вісім.
Одиниця – за сімку, знайоме священне число.
Тут початок, середина, знову початок,-
Для двохсот міліонів він стане початком кінця…
Мені важко мовчати, але ж я не можу повчати,
Ба не мене, а вас спопелить безпорадність оця.
То ж самі погадайте, чи можна уникнути жертви?
Чи знайдеться можливість якось відвернути біду?
А на мене чекають мої зобов’язання мертві.
Все, що міг, я сказав. І прощай. А я далі в безсмертя піду.”
…І хіхікнули двері, зачинившись услід за марою,
тільки десь у безмежність квапливо відлунював крок,
і земля за стіною здавалась такою малою,
і здивовано блимали очі цікавих зірок.
Обіпершись на лікоть, я вдивлявся в скуйовджену темінь,
Неприродно зависла простягнута в далеч рука…
Щось було під рукою,- я ніби дотронувся теми,
Та невчасно схопившись, якоїсь розв’язки шукав…
Невблаганна тривога над світом вставала найвище,
І слова Нострадамуса долітали крізь тьму таїни…
Ти ж бо дурень, мудрець! ну навіщо, скажи ти, навіщо
Ти пророчиш нещастя?..
Навіщо роз’ятрюєш сни?
ХХ.ХХ.ХХХХр.


ІУДА

Тридцять срібних – це, звичайно, мало,
Хоч би вже підкинули до ста…
Всі ж бо розрахунки поламало
Отаке знецінення Христа.
Все ж таки - один з найбільших в світі!
Чи не знають, що ведуть торги?
Почитали б хоч в Новім Завіті…
А мені ж пора сплатить борги.
Та й зоставить дещо на прожиток,
щоб спочатку хоч не бідувать,
бо дивився я в таємний зшиток:
нікого, здається, продавать,
Інші!.. То величина не стала.
Можна різні твердження почуть,
та , коли заллють під шкіру сала,
чортові молитися почнуть!
Ну , апостоли… Одинадцять без мене.
Як один, здорові мужики…
Водяться зі мною достеменно,-
продавати ніби не з руки.
З ними ж я ходжу людей смішити…
Але треба не ловити гав,
бо такі примусять поспішити,
щоб, диви, хтось інший не продав!
А Ісус – той здатний щохвилини
і в танок, і в бійку, і в шинок…
Знов, мабуть, ночує в Магдаліни…
Божий син, а ласий до жінок!
Чи ж насправді це наслідник божий?
Треба сумніватись та гадать,
бо часом він на гульвісу схожий,
а такого ж і не гріх продать!
І не зрозуміть – з якої статі
в тридцять три усе іще в синках?
Вже б і сам повинен богом стати,
щоб його носили на руках…
А його по світу тільки носить,
не по-божому якась ведеться гра,
навіть не подумає, що досить,
що давно спинитися пора…
Ні, він ще одержить в повній мірі,
щоб не проповідував ніде…
Хай мороз піде в людей по шкірі!
Хай прокляття на мене впаде!
Як він Бог – його не зупинити!..
Як пройдисвіт – матиме сповна!..
Та летять слова його по світу,
і серця бентежить їх луна.
І немало ж похватних та здібних
мутять цю Христову каламуть…
А, чорт з ним! Візьму хоч тридцять срібних,
бо, як видно, більше не дадуть…
17.02.1991р.

***
Читаючи Тичину – нового, незвіданого,
Іще з двадцять першого року не виданого.
Розумники всюди ж у нас керували,-
Не видавали, не друкували…
А вірші встають без тичини-причини
Такими високими та поетичними,
Що душу нікчемну на щастя підперли,
А в душу заперли словеснії перли.
Читаю Тичину. Він збуджено марить,
Як мати дитину вбиває та варить,
Вбиває та варить, щоб здуру не вмерти,
Вбиває та варить, бо хочеться жерти.
А люди в своїх забобонах не каються,
Таких кулінарних рецептів лякаються,
Хоч ті й на підхваті були б до пори:
Харчі під руками – бери та жери!
Хай сяють народам рядки негасимі,
Нехай дітлахами наповняться сім’ї!
О, люди! Готуйтесь до подвигів змолоду,
Читайте Тичину й не бійтеся голоду!
30.10.1991р.


КОМУНІСТИЧНИЙ РОЗПАЧ

Лиха біда іде на Україну,
Про що й не снилось навіть рік назад…
Країна перетвориться в руїну,
Як комуністів поженуть з посад!
Ой, Боже! Так же діється негоже,
Ой, людоньки! Не треба забувать,
Що працювати кожен дурень зможе,
А наші члени мають керувать!
Бо довели вони священне право
Десятиріччями крикливої хвали,
І нині може бачить вся держава,
Що все це правда, дійсно: довели!
Хоч кидає людей то в жар, то в холод
В страшні оці, нужденні місяці,
Візьміть усе! Візьміть і серп, і молот,
А нам зоставте авто… олівці!
12.101991р.

ОЛЕНІ СЕМЕНЕНКО

На недолю свою чи невміння
Не заскиглю в світі від жалю…
Я із тих, хто збирає каміння,
Не збираючи врожаю.
Не сховав каменюки за пазухою,
Щоб лежала до слушних часів,
Не терзався жагою запасливою,
Мріяв лиш про майбутній посів…
І ніколи не кликав на прю життя,
І, здається, життю не кінець,-
Ще я зможу, гадаю, напружиться
Та відкинуть якийсь камінець.
9.12.1990р.

***
Побили багатих, зробили всіх бідними,
повихвалялись стомовно,
вогнем, водою та сурмами мідними
хрещені всі поголовно…
Тепер зажурились: як бути? як жити?
Бо злидні настали негадані…
З багатого - бідного легко зробити.
Як бідних зробити багатими?
29.02.1990р.


М. ШПЕКТОРОВУ

Як Україна швидко йде в розруху,
патріотично спереду біжу
й пригадую для вознесіння духу
славетну Діогенову діжу.
Біжу та ще й кажу дружкам:
“Війна – палацам, мир – діжкам!”
А навкруги живуть ще, слава Богу,
в майбутнє щось не поспіша ніхто,
коли прийде пора порядну тогу
змінити на обшарпаний хітон.
Тоді й згадають в чорний день:
не одяг прикраша людей.
Є древня мудрість, дякувати генам…
Хай нині не зношу чи не доїм,
як кожний другий стане Діогеном,
то мене всі вважатимуть “своїм”.
Отак за скудні дні оці ще попаду і в мудреці!
10.02.1992р.


НА ЗАБІЙ

Сумний ветеринар розвів руками:
Стара, мовляв,- не варто й лікувать…
Знесилену хворобами й роками
лиш залигали й повели вбивать…
Пішла в знемозі по краю дороги
в чеканні неминучой біди,
хиталися маслакуваті ноги,
востаннє залишаючи сліди…
Погонич кидав знехотя погрози,
хоч батога і не знімав з плечей;
Лише текли й пекли великі сльози
з розширених коров’ячих очей…


***
Чому життя, мов закручена вісімка,
перехляблось на порив?..
Ніхто не скаже, що я повісився,
що самогубство витворив…
А лиш поговорять багато чи мало,-
коли новина - обліт,
що, видно, хвороба мене доконала,
та знову ж таки – літа…
Хай тільки докорів не буде в помині…
Над тим же, що нишком зробив,
я посміюся в своїй домовині
з глузливим ошкіром зубів.
23.10.1990р.



В ЧЕКАННІ ГРОЗИ

Зопалу грюкнуло чимось навмисно
та й причаїлося: може, не треба?
Збляклого сонця червона намистина
тихо висіла на просторі неба…
Вітер квапливо гуляв поміж хмарами,
кидав на землю розлаписті руки…
Злякані далі розпачливо марили
і затихали стривожені звуки…
В лісі дерева хиталися вражено
та намагались сказать позабуте…
Тільки земля ще лежала розважливо,
мов не тривожилась: буде?.. не буде?..
12.10.1990р.

***
Ще немає снігу, вже немає грому,
Неохоче сиплються дощі…
Лиш приходить вітер, мов зайшов додому –
обтрусить дерева ти кущі…
Як пора настане віхольному лиху,
будем осінь тиху згадувати ми…
Вже немає грому, ще немає снігу:
осінь дожидається зими.
19.11.1990р

ДІОГЕН

“Шукаю людину!” - запалена свічка
в руці Діогена пече…
Загальна,бентежна тривога – та вічна –
ложиться йому на плече…
“Шукаю людину…” А люди сховались
в насмішках, тривогах, вбранні…
трагічні прологи й комічні фінали
наповнили фарсові дні…
Блукає по місту в подертім хітоні –
Мудрець? чи кумедний дивак?
Як можна напитися прямо з долоні,
навіщо носити черпак?
Навіщо розкішні палаци настійно
здіймать в піднебесну блакить,
коли й перевернута діжка надійно
від вітру й дощу захистить?
Як мало потрібно людині, щоб жити!..
Чому ж без якоїсь вини
з себе чи з підлеглих витягують жили,
аби прихопить зайвини?
Людська загребущість роз’ятрює душі,
і бачимо часто, на жаль,
як виростають хоробрі та дужі
рабами нікчемних бажань…
І тягнуться руки – зухвалі й недобрі –
схопити далеке й близьке…
І світ захлинається в лютій жадобі,
вбиваючи в людях людське…
І чи не тому осторога незвична
не відпуска ні на мить:
“Шукаю людину” - запалена свічка
в руці Діогена горить…
ХХ.ХХ.ХХХХ

АВЕ , МАРІЯ!

Долаючи всі перешкоди та межі,
злітає мелодія-мрія,
і серце німіє від щирої меси “Аве, Марія!”
Аве , Маріє!.. і чесною жінкою, і чистою матір’ю Божою
життя на землі розправляєш обжинками
над нашими болями.
Бо час промине і за щемними муками
зросте колискова надія,
проллється над світом мелодія музики
“Аве, Марія!”
Над нашими болями, нашими долями
встає твоє ім’я ласкаве,
щоб душі зігріти надіями добрими…
Аве, Марія!
Аве!
28.10.1990р.



***
Зціпивши зуби, біль палючий свій
ношу в собі,
не виплесну і краплю,
ношу в собі, не втративши надій:
переболить –
ще рано ставить крапку.
Іще живу,
пройшовши сто смертей
з дурним бажанням вік не мати згуби,
не піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в собі,
ношу, зціпивши зуби.
16.07.1992р.


ОДА ЗНОШЕНИМ КАЛЬСОНАМ

Затихли голосні стодзвони,
лиш тихо рвуться не по шву
до ран заношені кальсони,
щоб нагадать біду живу.
І щось підспудно є тут спільне
без каяття та забуття:
розлазиться на клапті спіднє,
неначе зношене життя.
І в час, коли кальсони рвуться,
та їм заміни не знайти,
молюсь на велич революцій
відкривших зоряні світи!
6.10.1990р.

***
“Наш паровоз , вперед лети!..”
й погнали, й полетіли
до сонцесяйної мети
крізь грізні заметілі.
І чорним мороком курить,
і диким вітром свище,
димиться прахом без жури
червоне попелище.
Плекали до пори порив,
парів лиш піддавали,
з’їжджались до концтаборів,
в тюремнії підвали…
Хто не дрижав, не падав ниць,
ті підіймались вище:
їх з переповнених в’язниць
звезли на кладовище.
І так збулось, як повелось,-
не схибивши нітрохи…
Ой, як летів наш паровоз
вперед до катастрофи!
12.02.1992р.

***
Ми про живих катів мовчим,
зате відважні проти мертвих,
щоб нам пожерти на пожертви,
щоб не зостатися ні з чим…
Про незворотньо-історичне
все чуєм крики істеричні;
і недалеко до гріха:
оратор ледь не вибуха!
Трибунко паляться запали,
димовище іде від них…
Ой, мертвих дуже налякали!..
Давайте, може, й про живих?
10.07.1992р.

С. РЕП’ЯХУ

Я потопав в житейському багні…
Мій рятівник подав дрючок мені,
і я схопив, і з розпачу стогнав,
але поволі із багна я вилізав.
Іще стою, вклоняючись багну,
іще свою поразку не збагну,
не можу випустити з рук
той самий, врятувавший мене, дрюк…
Не можу ще оговтатись ніяк
та втримуюсь від радісних подяк,
бо не проймає душу забуття:
цим дрюком били мене все життя.
22.06.1992р.


ЗА ГРИБАМИ

Під себе будні загрібали,
та древній потяг напосів,-
я вириваюсь за грибами
в святкову музику лісів.
Мені назустріч мелодійно
іде-гуде зелений шум,
і я душею молодію,
звільнившись від буденних дум.
Уже, напевно, не одвикну,
до лісу всім єством присох:
тут зачаїлося одвіку
переосмислення епох.
Щоб вічність уловить антенно,
й незгасний запал ще горів,
веде стежина сьогоденна
ген до первісних чагарів.
Перед красою лісовою
на дух прапращурів молюсь
і вилупатою совою
в людську минувщину дивлюсь…
19.07.1992р.

***
Закоханий в безмежний білий світ,
я знаю, що у кожного він свій,
й ніхто на світі всі людські світи
в один-єдиний ще не міг звести…

Ще в серці немовляти ожива
велична неповторність світова,
щоб дух новий з роками долетів
до мислимих й немислимих світів!

Несе людина через все життя
своє – окреме – світосприйняття,
лише в кінці під покривалом літ
зникає світло,
і зникає світ…
1.08.1992р.

***
Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здібний,-
минулому немає вороття…
Якщо життю я зовсім непотрібний,
то чи ж потрібне і мені життя?
23.10.1990р.

***
Коли помру – це буде скоро,-
хай пам’ять в забуття не лине…
Можливо, хтось нап’ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне…

Чи пам’ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі,-
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі…

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко,-
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.
27.07.1992р.

***
Шануймося, дюди, бо ми того варті,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на варті,
і щемна надія розраду несла.

Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми…
Лише б не забути святої науки –
в нелюдських умовах зостатись людьми.
31.12.1991р.

Набір здійснив Богдан ГОРДАСЕВИЧ 12.12.2003р .м.Львів


Свідомо став на муку

1 липня 1972 року судова колегія з кримінальних справ Чернігівського обласного суду у закритому судовому засіданні розглянула справу звинуваченого Тереховича Леоніда Никифоровича, 26 березня 1941 року народження, уродженця і жителя села Кучинівки Щорського району Чернігівської області… по ст.187-1 КК УРСР. Ось витяг з протоколу:
“Терехович Л.Н. проживая в с.Кучиновка Щорського района, на протяжении 1971-1972 годов систематически слушал антисоветские передачи зарубежных радиостанций, встал на путь изготовления и распространения писем и стихотворений, в которых содержатся заведомо ложные измышления, порочащие Советский государственный и общественный строй.
8 марта 1971 г. он изготовил письмо-обращение к комментатору заграничной родиостанции «Свобода» Виктору Франку, в котором клевещет на КПСС и советскую действительность. Затем, с целью распостранения путем передачи его по радиостанщии «Свобода», отправил это обращение в указаную выше радиостанцию в Швецию.
В феврале-марте 1971 года он написал стихотворение «Задолизы» и «О борьбе с идеологическими диверсиями», в которых клевещет на КПСС, на одного из руководителей КПСС, опошляет советскую дествительность… В начале 1971г. написал ответ на открытое письмо американскогом певца Дина Рида А. Солженицину и имел намерение отправить это письмо за границу. В данном письме содержатся заведомо ложные измышления, порочащие Советский государственный и общественный сторой, возводится клевета на КПСС, советскую демократию, жизненный уровень народов СССР и нашу действительность. Изготовил также в этот период и хранил у себя в квартире ряд стихотворений елеветнического содержания. К ним относятся стихотворение, начинающееся словами «Есть в деревне сельсовет…», «Сказка о работнике Балде», «В литературе Шолохов мог бы сделать шороху».
Вина Тереховича Л.Н. потверждается его личным признанием в судебном зхаседании… Причем письмо Виктор Франку он сдал на почту в сьКучиновке для отправки в Швецию, а стихотворение «Об идиологических диверсиях»направил в г.Москву гн-ну Стрижко.
Признать виновным и осудить Тереховича Леонида Никифоровича по ст. 187-1 УК УССР к 2 годам лишениясвободы,с отбытием в исправительно-трудовой колонии строгого режима».
Страшно і моторошно стає від цих казенно-казуїстичних рядків вироку і мимоволі думаєш: невжеце справді було з нами, з країною? І не в криваво-страшні сталінські роки, а в недавні брежнівські, тиха і порівняно сита застійнвсть яких і досі у декого викликає ностальгічну нудоту… А для поета це був початок хрестного ходу на Голгофу. До цих двох було і п’ять, і ще два роки, були психушки, ЛТП… З табору в табір, з етапу на етап, з нар на нари, як «перекоти поле».

Покотились полем мої родичі
Не шукати почесті і здобичі,
Не ховатись ні від кого, не тікать,-
Просто доля випала така.

Уявіть собі тихе забите село Кучинівку – таких сотні тисяч в Україні. І Поета, який відважився з відкритим забралом виступити проти тоталітарної Системи. Навіщо йому це було потрібно?
Вчений Лев Гумільов (син розстріляного більшовиками поета) розробив теорію про пасіонаріїв – людей, які нехтуючи власним благополуччям рухають прогрес. Саме таких людей несамовито знищувала Система. А тут в селі проросло… З якого-такого сім’я? А з дідівського-прадідівського. Активну життєву позицію займав його дід Яким Терехович, писав вірші, публікувався. В журналі “Червоний стяг” (20 грудн1920р.) надруковано вірш Я. Тереховича, в якому йдеться про участь автора в революції 1905р., натякається про наближення визволення України. Онук у своєму вірші “Слово на спомин” відповідає діду:

Ти діду, “бив та бив”,
Але чого добився?
Щоб ти не калатав без всякої вини
Тебе на страту повели убивці.

Багато хто тоді вірив, що революція дасть народу “світле” майбутнє. Напевно, вірив і ……яким Терехович. Було в нього два сини – Никифор і Леонід. Перший – батько Леоніда Никифоровича Тереховича теж писав вірші, але не відомо чи друкувався. А от Леонід Якимович до війни жив у Ленінграді, писав і там друкувався. Отака спадкоємність.
З наведеного вироку ясно, що Леонід Терехович народивсч в Кучинівці. Тут закінчив середню середню школу. Потім працював на цегельному заводі, будівельником, електриком, кіномеханіком. Він завжди активно цікавився громадським життям, багато читав. Юнак бачить соціальну несправедливість і вирішує боротися. І засобом цієї боротьби обрав слово. Місцевій владі дуже не подобався “баламут”. За суперечку з парторгом Леонід одержує рік ув’язнення. Однак під тиском незаперечних доказів безневинності Тереховича звільняють.
Знову рідне село. Нові вірші, спрямовані не тільки проти існуючого суспільного ладу, а й проти партійних керманичей. За поета взялось КДБ…
Скількі віршів написав поет? Хто зна? Адже після кожного арешту все написане конфісковувалося і не поверталось авторові. Небагато віршів Тереховича побачило світ за його життя в райгазеті. А він так хотів, щоб його почули:

Пишу, не знаючи навіщо –
З надією в скупих паях
На тихе визнання найвище:
Щоб трохи похвалив Реп’ях.

Не почули…
“Скінчиться все в обшарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке ліжко” – пророче писав поет. Там його і знайшли. Мертвим. Перед цим він завітав до редакцї райгазети (тут його добре зналють) і стиха мовив, що йогопобила міліція на вокзалі. За що?
По смерті лікарі встановили: помер тому, що серце зупинилось. І виних немає… воно й справді, бо неволя забрала не тільки кращі роки, а й здоров’я – розом з довідкою про звільнення видали йому цілу купу довідок про хвороби. До того ж, ні притулку надійного, ні рідної живої луші, ні співчуття в селі, ні роботи – тільки зовсім недавно став сторожувати в школі.

Йому вже всьго доволі,
Забуті родощі та болі.
Уже не заболить ніколи –
Мов скинув клопоти з плеча.

Ніби про себе писав. Відстраждала, відмучилась людина, так і не долюбивши, не здійснивши і малої частки того, що йому було дарованео від Бога… невже й справді – “Малого сліду не покину на нашій славній Україні”? на Украхні, за яку один з перших подав свій голос ще тоді, коли більшіть з нас дружно вступала до відомих лав або приміряла піонерський галстук – він же без примірки вдягнув зеківську робу. Так і не знайшлося йому місця на вільній Україні, незалежність якої гаряче вітав у своїх останніх віршах:

Нам рости і зростати до чистих висот,
В повний зріст ми встивати покликані.
Ми - народ! Ми - великий народ!
І пора почуватись великими.

Вірші Л. Тереховича – це не просто вірші, це вистраждана десятиліттями доля – і не тільки поета, а доля багатостраждального нашого народу. Тож давайте хоча б прислухаємось до життєвого кредо Леоніда Тереховича:

Нам тереба свідомо ставати на муку,
Порвать по живому, щоб вийти з пітьми…
Лише б не забути святої науки,-
В нелюдських умовах зостатись людьми.

П.Повод, журналіст



Нехай земля буде пухом!

Вперше Л.Н.Тепехович надісла до “Громади” кілька коротеньких віршиків, як то кажуть, на злобу дня в 1990 році. Надруковано один. Інші пішли в “корзину”, бо через швидкий перебіг подій втратили актуальність. Тільки тепер я дізнався, як радів Терехович з того, що його віршик побачив світ…
Якось Леонід Нікиіорович зателефонував мені, попросив зустрічі.
…Худий, мовчазний, невисокого зросту зі змореним обличчям, у заношеному одязі. Розмова була короткою. Я попросив його писати замітки до “Громади”, розповсюджувати газету на селі. Мені і в голову не прийшло, що я розмовляв з поетом.
Та якось банедроль з газетами і приміткою “адеремт помер”, повернулась до педакції. Оце і все.
А далі про Леоніда Тереховича почали говорити як про поета, людину надзвичайної долі. До редакції “Громади” потрапили два шкільні зошити з поезіями Тереховича, датовані серединою 1990 і початком 1992 років. Всього 121 вірш. Це були вірші поета!
Не можна було допустити, щоб слово поета-мученика загубилось в темряві небуття. Почались пошуки спонсора, щоб видати бодай невеличку збірочку поезій леоніда Тереховича.
Іось ви, шавновний читачу, тримаєте її в руках. Що писав поет протягом життя – невідомо. Скільки згинуло його поезій у виправних таборах, лікарнях, просто в круговерті занедбаного побуту? Кілька віршів з “кадебіської” справи поета (див. “Громада” №10, 1992 р.) оце і все, що вдалось розшукати. А, може, хтось зберігає ще якийсь зошит з творчим доробком поета? Якщо так, то передайте його в обласний держархів (як це зробив я). Бедемо сподіватися, що нащадки виявляться позумнішими від нас і належно вшанують нашого обдарованого земляка.
І якщо при житті Поет спав на лавах і нарах, то нехай по смерті земля йому буде пухом!

Віталій Москаленко, редактор незалежної газети Чернігівщини “ГРОМАДА”


Создан 12 июл 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником