Степану Бандері - 100 років: сучасний погляд

 

Степану Бандері - 100 років: сучасний погляд

збірник різних авторів



Війна закінчилася.
Сергій Воронцов

Степан Бандера – ім'я, яке дали цій людині, великою мірою визначає її долю. І це не езотеричні марення. Адже звуть його точно так, як його знаменитого діда, – Степан Бандера. І втратити нагоду поспілкуватися з ним було б прикро.

Мене, як людину російськомовну, ім'я Бандери вабить по-особливому. В цьому тяжінні є присмак забороненості, екзотики і небезпеки. Тобто, зрозуміло, що і радянська пропаганда, і радянські стереотипи малюють дивовижні фентезі. Але так вже виходить, що, наприклад, українського націоналіста Стуса сприймаєш як генія без усяких зусиль, а щодо Бандери... Тим більше, зіпсував його імідж один політичний персонаж у 2004 році, який пропонував стріляти «москалів і жидву» з досить серйозним, напруженим обличчям. Його позиціонували якраз як бандерівця. Я подумав тоді: так це ж він про мене і про мою родину.
Спочатку зацікавила технологія розстрілу. Якщо, наприклад, в людині є на половину українства, то як розстріляти «не ту» половину? Зі свого боку моя найекстремальніша мрія була плюнути в того стрільця вишневою кісточкою з трубочки, як у школі - за занудство. Проте боюся, що на дуель той персонаж вийде всупереч своїм переконанням з російськомовним автоматом Калашникова. У свою чергу, здається, десь у Криму сидять такі ж занудні чуваки і мріють стріляти в інший бік. Така ось зустріч «патріотизмів». Тож мені з моєю трубочкою з вишневою кісточкою краще сховатися в цій дискусії.
І от я побачив не тільки тих, хто називає себе «бандерівцями», а живого Бандеру (онука). Він вийшов на сцену Чернівецького драмтеатру як гість фестивалю лицарської пісні, його щелепи не були стиснуті, він не мружився у пошуках ненадійного елемента, а взагалі-то виглядав живо, неагресивно, органічно і, навіть, весело. Він не говорив «казьонних», очікуваних слів, проте проголосив: «Сьогодні головна зброя - це гітара і вірш». За загальним настроєм цей чоловік був не з похмурих м'ясницьких сорокових років, він був із сьогодення.

- Гадаю, варто розпочати з питання конфліктного. Російська громада України, російськомовні українці вважають, що повернення Бандери, пам'яті про нього підсилить русофобські настрої в Україні. І саме повернення набуває ознак культу. Чи могли б ви заспокоїти чи не заспокоїти?
- У формуванні русофобії повернення пам'яті Бандери грає не першу роль. Наприклад, поведінка російського керівництва у Москві чи то в газових питаннях, чи якихось дипломатичних курйозних ситуаціях достатня для того, щоб навіть без Бандери в Україні зростали русофобські настрої. І ця міфологема про братні народи ламається не завдяки Бандері, а завдяки політиці, яку веде Росія сьогодні. Щодо культу Бандери: як родина, ми не зацікавлені, аби відроджувати який-небудь культ довкола особистості. Нам важливіше спростувати історичну брехню, яка записана в офіційній історії. І це не тільки в Україні, це довелося відстоювати ще в Канаді і боронити честь родинного імені. Я думаю, що деякі політики чи політичні сили, які будують свій імідж саме на русофобських сентенціях, використовують Бандеру в своїх інтересах, і це одразу видно. Люди спекулюють різними темами, в тому числі постаттю мого діда.
Тема Бандери потребує наукового підходу. Відкриття архівів СБУ та інших таємних архівів дає доступ до маси документів і для українців, і для росіян. І, до речі, вони побачать, що в історичному вимірі ідеологія ОУН у післявоєнний час вже не була спрямована проти безпосередньо росіян - навпаки, було намагання вести діалог з прогресивними силами, які не є імперськими. На жаль...
Можу додати, якщо взяти його шлях і подивитися на це покоління, перший ворог були не росіяни - це були поляки. І отець Андрій Бандера (священик, батько Степана Бандери - С.В.) в двадцяті роки у своїх проповідях навіть агітував і вітав радянську владу. Це було в період, коли в СРСР був короткий період розквіту українства, в той час як у Західній Україні під Польщею відбувалася пацифікація, пригнічення нації. Були сподівання, що революція, яка відбулася в Російській імперії, справді є визвольною.
Отже, проблема все ж таки не в Бандері.

- Нещодавно мені довелося подивитися телеінтерв'ю з онуком Сталіна. Я не помітив нічого, що нагадувало б мені тирана. Принаймні про моє уявлення про тирана. Це дуже тонка інтелігентна людина, яка присвятила своє життя драматургії і театральній режисурі. Він не дуже переймається тим, що було. Цікаво, що дід і батько цього чоловіка цілком присвятили себе політиці, а він від неї відмовився. І зрештою, доля його вдало склалася. Скажіть, політика, якщо відверто - марудна справа. У вас не було спокуси полишити це все, сказати «хай вони розбирають самі» і присвятити своє життя чомусь веселішому?
- Це, очевидно, трапилося не тільки з нащадками Сталіна, а, до прикладу, я навів би онучку Микити Хрущова, яка пише багато хорошої аналітики про те, що відбувається на пострадянському просторі. Онук Сталіна не живе в епосі діда, не переймається нею. Я, навпаки, переймаюся. Вся родина переймається. По-перше, тому що була потреба боронити честь родинного імені. Спростовувати пропаганду, ідеологічні мильні бульбашки. Я говорю у виступах: хочу, щоб Друга світова війна закінчилася в Україні. Вона начебто закінчилася. Але, якщо подивитися український медійний простір, Друга світова тут все ще гаряча тема. Відчуття таке, що вона закінчилася тиждень тому.
У Канаді хлопці йшли воювати. Причому не за Канаду. А за край, який десь далеко. Люди не мусили йти на подвиги, але вони йшли. Воювали в Європі, і дуже багато полягло. У Бельгії біля Льєжа, якщо ти канадець, тебе вітають двома руками. Але там Друга світова - це далека історія. І я думаю, що в Україні це буде знаковий момент і великий прогрес, коли буде перегорнуто цю сторінку. І Другою світовою займатимуться історики, академіки, дослідники. Тільки не політики. Це буде знакова дата. Значить уроки зроблені, консенсус знайдений.
Я вважаю, що примирення вже відбулося на рівні людей. Але не на рівні політиків. Тут, навпаки, виникають різні ідеї, гарячі голови по різні сторони барикад плекають це. Щодо примирення на людському рівні, можу навести такий приклад: у мого друга батько воював в дивізії «СС Галичина», і так вийшло, що він одружився з дівчиною із Харкова. Її батько, відповідно, воював у Радянській армії. Але на весіллі, на хрестинах батьки сиділи разом, розмовляли цілком нормально, трохи одне одного могли підколювати. Це люди, які не сиділи в кабінетах, не займалися пропагандою, а реально були в окопах. Вони вже перегорнули цю сторінку. І для України стане знаковим, коли на рівні масової свідомості політики перестануть спекулювати цим.

- Ви провели перші двадцять п'ять років у Канаді, але потім вибрали для життя і роботи Україну. Які переваги канадського суспільства перед українським і навпаки? Принаймні, суб'єктивні.
- Дороги в Канаді багато кращі. Але дурнів і там вистачає, якщо перефразовувати Чорномирдіна. В Канаді набагато більше стабільності, набагато більше бюрократії. В Україні також дуже багато бюрократії. В Канаді вона жирна за рахунок того, що отримує від державного бюджету, - в Україні бюрократія жирна за рахунок корупції. В Канаді люди живуть довше і здоровіше. В Україні життя коротше і бурхливіше.
Канада - прекрасне місце для того, щоб народитися, провести молодість або старість. А Україна - це місце, де можна прожити активну частину життя. Один мій друг, який працює в Київській міській адміністрації, зауважив, що треба для іноземців, які трохи тут пожили, запровадити психологічні послуги. Я сам помітив, що іноземцям, які провели певний час в Україні, рік чи два, починає чогось бракувати. Є якась частина душі, що хоче того українського хаосу. Людина почувається більш живою, є в цьому житті драйв. Україна багато чого могла б не взяти від Канади.
До речі, ще такий позитивний приклад. В Канаді, в провінції Альберта, прем'єром є українець, причому свідомий, дружина його співає в греко-католицькій церкві, він ходить до греко-католицької церкви. Його звуть Ед Стельмах. А ця провінція - яскравий приклад того, що українці можуть бути при владі і забезпечити розквіт величезної території. Вона має вагомий стабілізаційний фонд у кілька мільярдів доларів, і навіть зараз, під час кризи, їй не треба звертатися по допомогу.

- Ви є прихильником демократії? Чи у вас інші пріоритети?
- Я є прихильником демократії. І мене вразило опитування, яке проводив фонд «Демократичні ініціативи» з 17-річними дітьми, - це вік України. Там були шокуючі результати. По-перше, більшість хоче з України виїхати, не бачить своє майбутнє тут, по-друге, для них демократія - це не пріоритет, для них пріоритетом є порядок, сила держави.

- Хоча з роками цинізм наростає, а я вже достатньо дорослий, м'яко кажучи. Але мене досі вражає, що політики, які беруть хабарі, створюють корупційні схеми, розкрадають природні багатства, так само акуратно відвідують патріотичні мітинги і виглядають для «невтаємничених» досить патріотично. Вас не турбує такий дисонанс? Ви помічаєте його?
- Наскільки мені відомо, в Радянському Союзі люди вступали до комуністичної партії не тільки з переконань. Більшість робила це для кар'єрного зросту: треба було говорити одне, думати інше, а робити щось третє. Може, це і є причиною того, чому Україна так довго йде до розкриття свого потенціалу. Бо незалежність, як процес, очолили люди, котрі діють, перш за все, в інтересах власної шкури. Вони просто змінили колір прапору, портрет Леніна на портрет Кравчука, Кучми чи Ющенка.
Якщо придивитися до номенклатури, то багато з тих гравців, п'ятдесят сімей, які контролюють цю країну, ведуть свої корені ще з часів радянської влади. Кажуть, що відбулося дві революції... А еліта все та ж. Спочатку Кравчук, червоні директори Кучми, тепер комсомольці. Причому це ознака усієї політичної палітри. Факт - ці люди продовжують красти. Зранку він вкрав мільйон долярів, а ввечері він вже на вечері пам'яті Тараса Шевченка. Є така аксіома, що народ дістає ту владу, на яку він заслуговує. Якщо народ терпить, знаючи це, журналісти не пишуть, знаючи це, то на що, власне, нарікати? Знаю багато таких людей, буває, вони приходять на ювілейні урочистості діда.
Але з іншого боку, скажу, що йде здорова конкуренція за постать Бандери - хто більше зробить. За цим цікаво спостерігати.

- Мені завжди здавалося, що чим більше держави в житті людини, тим більше ймовірність злочину з боку держави. Здається, було б краще, щоб держава займалася залізницями чи каналізацією, ніж тим, що в твоїй голові, - ідеологією. Взагалі, чим її менше, тим краще. Ви жили у двох країнах - Канаді й Україні. Де держави більше, і яку роль, на вашу думку, має відігравати держава в житті громадянина?
- В Канаді дуже високий рівень оподаткування, я вже згадував про надмірну бюрократію, яка регламентує багато сторін життя: постанови, директиви, стандарти. Приписані нібито служити людині, проте служать вони державі. Щодо сильної руки. Українці мають викристалізувати, що вони мають на увазі. Чи вони хочуть сильну руку, яка втручається в життя громадянина? Чи вони хочуть державу, яка наведе порядок саме в державній сфері - в уряді, сфері бюрократії? І ми будемо жити, платити податки, і спокійно співати, кохатися, одружуватися, дітей народжувати. Я взагалі у своїх переконаннях прихильник позиції: чим менше держави, тим краще. В англійській є поняття лібертінізм (не знаю, чи є таке поняття українською) - стосовно людей, які думають саме так.
Але в Україні держава була всюди, доходило до того, що діти доносили на батьків, якщо згадати приклад Павліка Морозова. І тут справді ці папірці, печатки тощо - в цьому сенсі держави забагато. Держава грала таку велику роль, і люди звикли до цього і тепер вимагають: давайте пенсії, давайте зарплати.
В Канаді місто Торонто - Мекка хокею. Власник команди Торонто - це як власник «Динамо» Київ. І ось цим власником є пенсійний фонд профспілки вчителів Онтаріо, це звучить для українця абсолютно неправдоподібно. Це недержавний сектор. Профспілка зорганізувала так своє життя, що вони без втручання держави можуть бути власником суперкоманди й ефективно керувати успішним бізнесом, який наповнює їхній фонд. Я хочу, щоб в Україні було так само. Люди не можуть вимагати, чекати, щоб держава все для них зробила. Треба, щоб люди взяли трохи відповідальності у власні руки.

- США і Канаду вважають країнами політкоректності. Навіть зайвої. Ви, певно, звикли до цього. Чи не здається вам, що в Україні ця політкоректність відсутня взагалі, тим більше в політиці?
- Тут є певна політкоректність, але трохи інакша. В цьому сенсі Чернівці більш подібні до Канади, аніж до решти України. Канада і Америка - країни емігрантів, тут ти побачиш і японця, і китайця, і корейця, сомалійця й афроамериканця. Це життя в багатокультурному, по-справжньому відкритому суспільстві. І там є виклики, на які суспільство відповіло зведенням дуже жорстких норм, які не завжди написані, але загальноприйняті. Коли я приїхав до України, тут була популярною пісня «А-яй-яй, убили негра». І це для мене, як для канадця, було шоком.
Таке ставлення, звісно, пов'язане з тим, що тут мало африканців, нема громади, яка б відстоювала свої права. Ці люди сказали б: ви не будете називати нас неграми (до речі, серед своїх вони іноді називають себе неграми, це прийнято), але якщо білий так назве, то відразу отримаєш по морді, а якщо це скаже політик у публічному виступі, то він може, у кращому разі, забути про політичну кар'єру, якщо його ще не притягнуть до суду. В Україні політкоректність - це більше політкоректність до радянського минулого. Я, наприклад, мушу стежити за собою, коли виступаю на Сході, щоби зайвого не сказати. Чогось, що було б еквівалентне слову «негр» для афроамериканця. Я мушу дуже обережно трактувати сторінки радянщини. Але, врешті-решт, думаю, що в Україні не проблема політкоректності, а проблема того, що люди не кажуть того, що насправді думають. Країна тривалий час існувала як закрите суспільство. І в Україні справді є ксенофобські і расистські тенденції стосовно інших, тих, хто виглядає по-іншому, говорить інше, не те. І звинувачують тих, хто прийшов ззовні, але проблема в нас самих.

- Які ваші життєві кредо?
- Для мене близьке кредо Григорія Сковороди «Світ ловив мене, але не упіймав». Як на мене, воно озвучує дуже оптимістичну, сонячну, життєстверджуючу тезу, з якої можна черпати енергію. Можна перефразувати так: «Не дай світові тебе зловити».
Є ще така, трохи іронічна: треба дуже уважно просити в Бога щось, тому що він може й дати. Треба знати, чого бажати, і бути дуже обережним і обдумувати. Я так «попалився» кілька разів в своєму житті. Треба уважно думати, що ж саме ти просиш.

- Така собі загадка щодо патріотизму. Нещодавно закінчився воєнний конфлікт в Газі. Весь світ бачив, як гинуть під обстрілами діти і жінки. Ось зіткнення двох патріотизмів. Араби захищають свою землю. А євреї - свою. І ті, й інші - патріоти. А щастя нема. Є мертві діти...
- Патріотизм чи націоналізм в моєму розумінні - майже синоніми. В конкуренції має народжуватися щось краще. Проблема, коли конкуренція не народжує. Нема синтезу, нема знайдення виходу. Це полягає не стільки в патріотизмі, як у фанатизмі. Фанатики - люди, які бачать світ чорним і білим, і не зважають на те, що є відтінки, а відтак, мистецтво домовленості. Фанатики приречені на подібні ситуації. Будь-який фанатизм на це приречений - релігійний або політичний. Повинна бути якась розумна межа. Щодо Гази, то тут зіткнення двох світів, двох світоглядів, які не є примиренними. Якщо маси, може, і прагнуть щось змінити, то є проблема еліт, які все вирішують. Якщо вони такі вперті, що не можуть навіть піти на тактичні поступки... Я не кажу про стратегічні, адже кінцева мета має бути твердою. Проте в ісламському світі не визнане і право держави Ізраїль на існування. Про що тут взагалі може йтися? Апріорі мета однієї сторони - знищення іншої. Тож вони приречені на стан перманентного конфлікту або знищення.

P.S.
Щодо останнього питання. Відповідь здалася мені непереконливою. Як визначити межу, коли патріотизм переходить у фанатизм? Хто охоронятиме цю межу? Здається, цього не знає і сам п. Степан. Сумніваюся в цьому і я. Казав один геній, що щастя людства не вартує сльози дитини. Але ніхто йому не повірив. Ні там, де він жив, ні тут, де живемо ми, ні деінде на землі.

Сергій Воронцов для ZAXID.NET
Фото зі сайту www.ut.net.ua


Бандера: постскриптум «москальского» історика

Сегодня негативная реакция на Восточной Украине и в Крыму на увековечивание памяти бойцов УПА, Бандеры и Шухевича – это реакция далеко не только людей, воспитанных советским агитпропом.
«Каждый человек в глубине души знает, что мог бы поступить и иначе. Все понять - все простить, а все простить - значит, ничего не понять, так как есть вещи, которых нельзя прощать» (Фёдор Степун).

Предложение изложить в доступной форме взгляд российского историка на жизненный путь одного из руководителей ОУН Степана Бандеры оказалось совершенно неожиданным. Во-первых, потому что для исследователя антибольшевистского сопротивления 1930-1940-х годов по субъективным причинам Бандера в первом приближении оказывается фигурой столь же знаковой, сколько и периферийной. Во-вторых, потому что у нас так и не сложилось целостного ретроспективного взгляда на личность человека, посмертно оказавшегося в современной Украине в центре политических страстей и манипуляций. Наконец, - и это, пожалуй, самое главное - Бандера в России является важной частью сталинского идеологического мифа, укоренного в сознании не только людей старшего возраста, но и, увы, - в представлениях о трагической истории ХХ столетия значительной части русских молодых людей. Поэтому любые рассуждения о Бандере подменяются рефлекторной реакций, сформированной у наших соотечественников еще советским кинематографом.
Более шестидесяти лет назад в разорённом минувшей войной Мюнхене, бывшем, кстати, тогда в американской оккупационной зоне одним из центров деятельности и российской, и украинской политической эмиграции, замечательный русский мыслитель Фёдор Августович Степун сформулировал очень важный тезис, актуальность которого остается непреходящей: «От постоянного занятия большевизмом в душе поднимается непреодолимая тоска и возникает соблазн ухода в искусство, философию, науку. Но соблазн быстро отступает. Уйти нам нельзя и некуда». В ХХ столетии большевизм принес многим народам не только бесчисленные людские страдания, равно как и национал-социализм, но, в первую очередь, оказался беспрецедентным соблазном. Уже после Ленина и Сталина упорно привносимые советской властью в души людей на протяжении десятилетий ложь и лицемерие привели к такому всеобщему духовному оскудению и нравственной деградации, в результате которых Личность и Слово обесценились совершенно, а своеобразные рабство и цинизм стали для нас естественным состоянием.
В современной России не произошло ни преодоления, ни осмысления характера и последствий большевизма, в результате осуществления которого подлинную национальную катастрофу пережил и русский народ, и другие народы бывшего Советского Союза. И совершенно бессмысленно спорить о том, чьи раны кровоточат более иных. Как это ни горько признавать, но в России торжествует один из самых пагубных мифов - миф о государственном величии сталинщины, о «национальной» трансформации большевизма, о Советском Союзе, как наследнике исторической России. Поэтому палачи патриотов до сих пор остаются героями, а патриоты - врагами. И у кого же вы хотите спрашивать о Бандере или Шухевиче, если постыдный и циничный по сути своей факт посмертной «реабилитации» царской семьи императора Николая II духовно-историческими наследниками ее убийц мы воспринимаем как нечто естественное?
И тем не менее.
Впервые слова «Бандера» и «бандеровцы» (правда, еще говорили «бендеровцы») автор услышал в раннем детстве, во второй половине 1970-х годов. Моя мама, восторгавшаяся популярным тогда романом Анатолия Иванова «Вечный зов», с металлом в голосе обличала каких-то «бендеровцев», по сюжету распиливших пилой чекиста Якова Алейникова. Праведному советскому дошкольнику погибшего такой лютой смертью представителя славных органов госбезопасности было, конечно, жалко, - тем более, советские же писатели не могли писать неправды (а другие отсутствовали). Тем не менее, помню свое удивление, когда тогда же из путанных объяснений мамы удалось выяснить, что «бендеровцы» с пилой - совсем даже не привычные немцы-фашисты, а какие-то «свои», жившие, вроде тоже в СССР, но на самом деле не «свои». Лет через восемь после памятного разговора с мамой о злобных «бендеровцах» в силу разных причин опытным путем пришлось убедиться: советские писатели могут лгать не хуже Геббельса.
Кстати, в школе автор услышал еще одно необычное колючее и неприятное слово: «коллективизация». Когда познавательный интерес к слову был удовлетворен, пионерская жалость к Алейникову исчезла и сменилась равнодушием. Даже если Анатолий Иванов в данном эпизоде и не покривил душой, а написал чистую правду. Посеявший ветер - пожнет бурю. И на какой другой финал могли рассчитывать бесчисленные алейниковы? Выбор человека, поступавшего на службу в органы ВЧК-МГБ, определял его жизненный путь, возможную смерть, погребение и посмертную участь.
Ельцинская эпоха, о которой сейчас в России принято писать и говорить примерно также, как о «людях с пилой» из посредственного творения брежневского прозаика Иванова, открыла возможность свободных исторических исследований, позволила познакомиться с разной литературой, документами, противоположными точками зрения. Пропала липкая опека бесчисленных партийных органов, требовавших от ученых гуманитариев не только писать, но и мыслить в заданных рамках последних установок идеологического отдела ЦК КПСС. Исчезло состояние раздвоенного сознания, связанного с неустанной демонстрацией историком внешней лояльности. Появился Интернет, несмотря на все естественные издержки подобного источника. Сегодня, казалось бы, русский историк может взглянуть на жизненный путь Степана Бандеры не из-за самоцензурного частокола, которым последовательно окружают себя его поклонники на Западной Украине, противники на Востоке, и среднестатистический обыватель в Российской Федерации - с отшибленной исторической памятью и внушенным состраданием к алейниковым.
Общеизвестные вехи биографии лидера ОУН-Б в данном случае не так важны, как комментарии к ним. Меньше всего автору хотелось бы угодить кому-либо из читателей. Будем все-таки честными и нелицемерными в своих суждениях, даже если кому-нибудь из нас они покажутся заблуждениями.
Итак, Степан Андреевич Бандера родился в Галиции, которую небезосновательно называли «украинским Пьемонтом». Почему-то не на Киевщине или Полтавщине, не в Поднепровье, а именно здесь с конца 1870-х годов, по словам одного из историков, выдавались «патенты на истинное украинофильство», «здесь вырабатывается кодекс поведения всякого, кто хочет трудиться на ниве национального освобождения». Безотносительно сущности спора о православии и униатстве, истории Киевской Руси и последствиях многовековой колонизации Галиции немцами, венграми и поляками трудно игнорировать очевидный факт: Бандера как личность сформировался в регионе в культурно-религиозном и историческом отношении радикально отличавшемся от Украины, в начале ХХ века находившейся в составе Российской империи. Описанная Гоголем Малороссия была ему также чуждой, как и труды таких ученых и поклонников украинской («Днепровской») культурной традиции как Николай Костомаров и Михаил Драгоманов.
Бандера вступил на путь революционной борьбы против советской власти, будучи воспитанником Австро-Венгерской империи и верным чадом Греко-Католической Церкви. Он равнодушно относился к исторической судьбе Киева, Киево-Печерской Лавре и Православной Церкви. Безусловно, Бандера стал последовательным, принципиальным и непримиримым врагом советской власти. Но одновременно же он совершил радикальную и необратимую ошибку, вольно или невольно (скорее, преднамеренно) отождествляя большевиков с русскими. Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным для бессчетно уничтоженных ленинцами-сталинцами русских крестьян, казаков, священников, дворян... Без свободной России не могла возникнуть и свободная Украина. Вероятно, именно к Бандере обращался в 1951 году руководитель Северо-Кавказского антибольшевистского национального объединения Абдурахман Авторханов: «Пока Сталин сидит в Москве, не бывать нам на Кавказе; путь в Тбилиси, Владикавказ, Ташкент, Киев лежит через Москву».
Бесспорно, Бандера страстно и искренне желал свержения советской власти, уничтожившей в границах УССР миллионы людей и морально растлевавшей ложью и лицемерием остальных, точно так же, как и в других республиках бывшего Советского Союза. Вопреки рассуждениям некоторых представителей советского агитпропа, Степан Бандера, конечно, не был ни изменником, ни предателем, а непримиримым и последовательным врагом большевиков, имевшим политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины.
Но вместе с тем руководитель ОУН-Б видел грядущее соборное Украинское государство в строгом соответствии с представлениями, десятилетиями формировавшимися о нем исключительно у небольшой группы украинофильствующей интеллигенции в «украинском Пьемонте» Австро-Венгерской империи. А не в соответствии с представлениями об Украине, складывавшимися столетиями, например, у населения и интеллигенции на Киевщине и Полтавщине. И если «галицийский» и «малороссийский» образы не совпадали, то в случае политического успеха безжалостного искоренения последнего Бандера добивался бы столь же страстно, как и ненавистной ему сталинщины.
В России о Бандере упоминают чаще всего в связи с событиями на Западной Украине на рубеже 1940-1950-х годов. Гораздо меньше известна борьба Бандеры против «полонизации» и «пацификации» в 1930-е годы. Объективная оценка польско-украинского конфликта, как представляется автору, принадлежит современному талантливому исследователю Александру Гогуну. Вывод печальный: обе стороны в равной степени хороши... Однако при обсуждении убийства министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого все-таки представляется, что оно оказалось следствием политики «полонизации» начала 1930-х годов. Кстати, в личном мужестве Бандере объективно нельзя отказать - серия приговоров с пожизненными заключениями и обстоятельства его гибели в 1959 году говорят сами за себя. В руках талантливого сценариста насыщенная событиями биография Степана Андреевича могла бы послужить прочной основой для создания увлекательного многосерийного боевика. Только, кажется, не очень популярного у поклонников «Вечеров на хуторе близ Диканьки».
В пользу Бандеры свидетельствует его сдержанное отношение к перспективам сотрудничества с Германией, в отличие от Андрея Мельника. Во всяком случае, кажется, Бандера действительно в полной мере представлял себе незаинтересованность нацистов в создании независимой Украины намного раньше, чем многие русские белые эмигранты убедились в нежелании тех же нацистов оказывать им помощь в возрождении Российского государства. Сотрудничество Бандеры с Абвером, учитывая специфику взглядов руководителей разведслужбы Вермахта, лишь подчеркивает готовность руководителя ОУН(б) к компромиссу до определенных пределов. Тот очевидный факт, что органам НКВД вплоть до июня 1941 года так и не удалось полностью ликвидировать оуновское подполье на Западной Украине тоже можно поставить Бандере в заслугу. Однако широкого распространения за пределы Западной Украины своей организации Бандера не достиг, несмотря на деятельность «Походных групп». В 1941-1942 годах в Крыму, Новороссии и на Восточной Украине групп НТС, например, оказалось не в пример больше ячеек ОУН-Б.
Бандера, конечно же, ни в коем случае не был коллаборационистом по подобию Видкуна Квислинга в Норвегии и попытки советских историков представить его таковым не выдерживают критики. Однако политическая программа и намерения ОУН-Б в 1940-1941 годах не были такими, какими их представляли бандеровцы на рубеже 1940-1950-х годов. У автора сложилось впечатление, что накануне войны между Германией и СССР Бандера выступал за превращение будущей соборной Украины в моноэтническое государство, весьма близкое по характеру к тоталитарному. Правда, подобные взгляды (не только Бандеры) соответствовали увлечению авторитарно-этатистскими концепциями, распространенными и модными в общественно-политических кругах Европы в 1930-е годы. Вполне вероятно, что личные взгляды Бандеры на природу и характер государства со временем эволюционировали в более мягкую сторону. Бесспорно, что и в 1941 году Бандера отрицал мертвящую систему колхозов, представлявшую, по сути, второе крепостное право (большевиков). Расстрел его отца сталинцами, гибель братьев в нацистском концлагере, мытарства сестер в Советском Союзе, наконец, заключение самого Бандеры в Заксенхаузене в 1941-1944 годах, в полной мере свидетельствуют, что лидер ОУН-Б в политическом отношении противостоял и Сталину, и Гитлеру.
Однако в не меньшей степени Бандера питал неприязнь и к антибольшевистской России. В декабре 1944 эмиссары генерал-лейтенанта Андрея Власова показали готовность к самому широкому компромиссу для заключения тактического союза с ОУН-Б. Власов лишь не хотел категорически жёстко предрешать вопрос о государственной независимости бывших советских республик до свержения власти Сталина (кроме Грузии и Прибалтики).
По свидетельству руководителя Калмыцкого национального комитета Шамбы Балинова генерал Власов в узком кругу единомышленников довольно искренне заявил:
«Я глубоко верю в следующее: народы [после свержения советской власти] получат свою национальную независимость, оскорбленное, униженное национальное их чувство будет удовлетворено, национальные страсти утихомирятся. Начнет диктовать свою волю закон истории, географии и экономики. Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов. Но после этого прошли века совместной жизни народов под одной крышей. Установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?
Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего «мостом», соединяющим все народы «евразийского» простора, в силу русской культуры. Поэтому со спокойной совестью иду на честное признание права народов на самоопределение, вплоть до отделения, ибо глубоко верю, что в будущем народы России найдут общий язык, общую платформу для совместного братского сожительства на началах права и справедливости, взаимного уважения, добровольного сговора, а не путем принуждения, насилия и нового покорения. В новой России жизнь должна строиться на безусловном признании силы права, а не праве силы. Нехорошо поступают те сепаратисты, которые не только защищают право своего народа на национальное самоопределение, но настойчиво проповедуют чувство ненависти к русскому народу, к России. Точно так же нехорошо поступают те русские, которые с пеной у рта отрицают право народов на самоопределение... Пока нам надо свергнуть большевизм, для чего, прежде всего, нужно объединение всех активных антибольшевистских сил».
Но именно такой подход и оказался неприемлем для Бандеры, поэтому компромисса между ОУН-Б и КОНР достичь не удалось. После Второй мировой войны Бандера руководил отчаянным и безусловно антибольшевистским (по характеру) вооруженным сопротивлением, имевшим на Западной Украине серьезную базу среди местного населения. Болезненного вопроса об оправданности такого сопротивления и допустимом пределе жертв, о взаимной жестокости автор не хотел бы сейчас касаться, хотя для себя лично на него давно ответил. Это была Гражданская война... Но Гражданская война в России, на Украине, в Белоруссии шла, начиная с Октябрьского переворота 1917 года, когда Степану Андреевичу не исполнилось еще и девяти лет. И вряд ли оправданно вменять ему в вину развязывание этой войны в одном из регионов большого геополитического пространства.
Органы МГБ в необъявленной войне 1944-1953 годов на Западной Украине сражались за завоевание и советизацию непокорного региона. Бандеровцы же сопротивлялись не только колхозной системе и всевластию чекистов-сталинцев, но и надеялись при благоприятных внешнеполитических обстоятельствах добиться политической власти на всей территории в границах тогдашней УССР, не слишком задумываясь о том, разделяет ли их взгляды на прошлое и будущее Украины большая часть «подсоветского» населения республики, действительно заморенного сталинщиной, впрочем, как и по всей стране. Борьба оуновцев и советской власти была долгой и беспощадной. Парадоксально, но автору кажется, что Бандера и предпочел бы погибнуть в этом противостоянии примерно так, как это и случилось в 1959 году, чем просто умереть в каком-нибудь швейцарском санатории, получая от соратников персональную ветеранскую пенсию.
Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу.
Автору понятны мотивы и причины, которыми руководствуются украинские политики, симпатизирующие Степану Бандере. Но эти мотивы и сам Бандера для нас, русских, чужды, равно как и чужд «галицко-австрийский» взгляд на историческое прошлое и будущее Украины, независимо от ее государственного или блокового статуса. В конце 1940-х годов, выступая в Мюнхене, Бандера заявил, что считает залогом освобождения порабощенных народов Советского Союза «расчленение территории Великороссии на многочисленные мелкие государства», по образу и подобию розенберговского «Идель-Урала», тем самым вообще отказывая России в праве на историческое существование. В ту пору ни одна группа российского политического спектра в эмиграции - от монархистов до социал-демократов - не смогла бы расценить подобного рода тезисы иначе, как абсурдные и унизительные.
Очевидным выглядит на наш взгляд еще один существенный факт. С 1930-х и до конца 1950-х годов Степан Бандера был политиком харизматичным, принципиальным, динамичным и последовательным. Но в то же время очень провинциальным и местечковым. В этой не очень лицеприятной характеристике и заключается его главная трагедия. Возможно, Бандере искренне казалось, что ОУН олицетворяет всё антибольшевистское сопротивление на Украине - но насколько же слабо тогда он представлял себе Украину... Сегодня негативная реакция на Восточной Украине и в Крыму на увековечивание памяти бойцов УПА, Бандеры и Шухевича - это реакция далеко не только людей, воспитанных советским агитпропом. Это еще и инстинктивная защитная реакция части населения, в том числе и антикоммунистов, на «австро-галицийские» взгляды Бандеры на будущее Украины и их искусственное насаждение в тех регионах, в которых они выглядят совершенно безжизненно.
Увы, но со всей личной готовностью к жертве Степан Бандера так и не смог подняться выше руководителя узкоэтнического партизанского подполья в отдельно взятом регионе, несмотря на все популяризируемые примеры службы в УПА представителей других этносов и народов, вплоть до евреев. (Кстати, тоже весьма показательный пример - евреи Западной Украины силам антибольшевистского сопротивления дали в лучшем случае безымянных врачей. Евреи Восточной Украины дали российскому антибольшевистскому сопротивлению Бориса Штейфона - героя Первой мировой войны на Кавказском фронте, генерал-майора Русской армии, генерал-лейтенанта Вермахта и власовской армии в годы Второй мировой войны, командира знаменитого Русского Корпуса на Балканах в 1941-1945 годах). К сожалению, бросив вызов интернациональному, советскому большевизму, Бандера так и пытался сопротивляться ему на уровне «галицийского» мирочувствия и мировоззрения, следовательно, принципиально не понимая природы, характера и последствий сталинщины.
В 1918-1920 годах по уровню мышления, образования, опыту и масштабу личности генерал-лейтенанты Антон Деникин и Пётр Врангель, премьер-министр правительства Юга России Александр Кривошеин оказались несопоставимо значительнее даже в общечеловеческом плане, чем Симон Петлюра. В годы Второй мировой войны «москаль» - сын нижегородского крестьянина и бывший советский генерал Власов - тоже оказался гораздо более масштабной и представительной фигурой, чем Бандера, хотя и с гораздо более несчастной исторической судьбой. Поэтому для людей отрицающих большевизм и воспитанных в любви к исторической России, классической русской культуре, независимо от их гражданства, национальности и вероисповедания, Бандера навсегда останется чужым, неблизким и периферийным историческим персонажем. Следовательно, в исторической перспективе для поиска общего языка с современными поклонниками Степана Бандеры русским в качестве основы для диалога послужит лишь непримиримость к Сталину и сострадание к страшной участи миллионов его жертв.
Но возникнет ли такая непримиримость в современной России, к прискорбию, не ищущей сейчас для себя в духовном смысле ничего, кроме псевдоуютного советского прошлого?
А это уже вопрос, к нам, русским.

http://www.zaxid.net/article/32563 - aleksandrov

Справка ZAXID.NET

Кирилл Александров - родился в Ленинграде. Кандидат исторических наук, старший научный сотрудник (по специальности «История России») факультета филологии и искусств Санкт-Петербургского государственного университета.
1992 года постоянно работает в архивах России, США и ФРГ.
Автор более 250 публикаций по истории России XIX-XX вв. и книг: «Офицерский корпус армии генерал-лейтенанта А.А. Власова 1944-1945 гг.» (СПб., 2001), «Русские солдаты Вермахта» (М., 2005), «Армия генерала Власова» (М., 2006).
Член редколлегий военно-исторического журнала «Новый Часовой», историко-документального альманаха «Русское прошлое» (Санкт-Петербург) и журнала «Военно-исторический архив» (Москва).
Область специализации: история России первой половины ХХ века, история антисталинского сопротивления в 1930-1940-е годы, военно-политическая история российской эмиграции, Вторая мировая война.
К.Александров, Санкт-Петербург для ZAXID.NET




Степан Бандера – Лицар Чину

«Понять и простить – совершенно разные вещи: понять можно без желания изучаемого объекта, а простить без просьбы о прощении нельзя! Провина есть осознание своего поступка плохим, а если кто-либо уверен в правильности своих действий и ни о каком прощении не просит – кто, за что и главное: зачем?!- может его простить?
Полная несуразица, а каков запев – такова и песня»
Богдан Гордасевич


Степан Бандера – Лицар Чину

Відповідь Кирилу Александрову на статтю "Бандера: постскриптум «москальского» историка".

Не кожна провокація є на шкоду. Так, матеріали російського історика Кирила Александрова з Санкт-Петербурга про Степана Бандеру підштовхнула до цікавої дискусії на сторінках сайту zahid.net у тому числі з участю і наших «рідних» провокаторів. І тоді я подумав, що як учасник трьох перевидань книги письменниці Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф» маю право, а можливо, що і зобов'язаний висловити своє бачення цього проблемного етапу української історії, яким є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.
Почну з того, що сам я походжу з сім'ї репресованої у 1951 р. української письменниці Галини Гордасевич, хоча майже до 30 років нічого про це не знав – мама не розповідала, що була в тюрмі, або про своє тогочасне минуле. Якось не до того було. Єдине, що вона старанно збирала всі радянські видання про «буржуазних националистов», де ті паплюжились так брутально, що навіть нерозумній дитині ставало зрозуміло, що щось тут не так. Тільки раз, пригадую, вона побачила, що я гортаю одну з таких книжок без особливого захоплення нею і запитала, що я думаю про зміст книги, на що я байдуже відмахнувся і сказав, що то якась малоцікава писанина про бандитів, на що мама відповіла тільки короткою реплікою: «То не були бандити, а дуже інтелігентні і культурні люди». Все! Більше на цю тему націоналізму, як і тему репресій, тим більше голодоморів – мама мені ніколи нічого не розповідала. Думаю, що оберігала мене від дурниць десь проговоритись і попасти на крючок КДБ, з яким вона мала досить мороки і без мене.
І тепер теж важливе для подальшого розуміння моїх роздумів по темі: я народився, ріс, вчився і працював до 30 років на Донбасі, в м. Донецьку. Тобто з 1961 я поза офіційної комуністичної трактовки жодної іншої дотичної інформації про Бандеру, ОУН чи УПА та взагалі націоналістичну діяльність в Україні не мав і не знав ніц. Повний вакуум. Практично всю інформацію збирав і своє трактування її я робив сам, почавши фактично з «чистого листа» (табула раса).
Але не з мінуса, тобто злої упередженості, що то були «страшні бандити і садисти» у мене також не було, а це ставало позитивом для нормального розуміння теми.

Нарешті найкращим вчителем методології вивчення була наша «чарівна радянська дійсність», яка примушувала усяку мислячу людину задуматись: якщо пишуть і говорять про наше життя яке вона гарне і красиве, а ми на собі відчуваємо зовсім протилежне, то щось тут не так… Питання для кожного ставало вирішити, хто ж бреше: вуха, що чують одне, чи очі, які бачать зовсім інше.
Хто вибрав очі, той швидко навчився читати комуністичну літературу як то кажуть «поміж рядків». Так я, читаючі ті книжечки про буржуазних націоналістів, свідомо міняв всі плюси на мінуси, і навпаки. Якщо наші відважні чекісти були такі герої і перебороли стільки небезпек, то видно і вороги у них були не згірш за мужністю і силою волі. Але просто поміняти об'єкти ідеалізації також не дає істини, бо вона насправді знаходиться десь посередині між тим, що кажуть одні й другі. Тому я ніколи не стану ідеалізувати Бандеру чи Шухевича, при всій повазі до цих видатних лідерів, як ніколи не зійду до тупої обструкції всіх працівників КДБ і різних «органів» - вони теж не були виключно падлюками, як колись зображувались націоналісти. Потрібно просто відсіяти полову від зерен правди, реальної правди – правди факту, а не домислу. І, на мою думку, носіями цієї правдивої правди (вибачайте за софізм типу «економіка має бути економною») мають бути в першу чергу науковці, зокрема – історики. Вони знають документи, першоджерела і можуть сказати достовірно, як все було.
Тільки є одна проблема, яку висловлює фраза одного деспота: хто контролює минуле – контролює і майбутнє. Тому існують історики правди факту та історики потрібної правди. До останніх, на мою думку, якраз належить не шанований мною гаспадін Кирил Александров. Бо не можу я поважати історика, який не навів жодного документа чи цитати, точніше навів одну-єдину значну цитату… з примови Власова при тому, що темою його дослідження був Степан Бандера. Абсурд! Всі висновки гаспадіна історика побудовані на тому, що він так вважає! Такий ось суддя: пофік речові докази, покази свідків, документи, коли він інтуїтивно відчуває хто злодій.

Я не буду аналізувати і спростовувати кожен висновок К.Александрова, а зупинюсь на кількох просто для демонстрації «логіки» їх побудови. Цитувати буду мовою оригіналу, тому що ця «гра слів та ідіом» перекладу не підлягає.
«Бандера вступил на путь революционной борьбы против советской власти, будучи воспитанником Австро-Венгерской империи и верным чадом Греко-Католической Церкви. Он равнодушно относился к исторической судьбе Киева, Киево-Печерской Лавре и Православной Церкви.»
Цю фразу я б ще доповнив на мові оригіналу таким чином: «Но особенно позорным для Бандеры было его отношение к дзен-буддизму в Бурятии, к которому он был не просто равнодушен, а вообще о нём ничего не знал. Какое духовное убожество!»
Дурість? Звичайно. А ставити в один ряд місто, будову і віровчення – це розумне поєднання? Звідки К.Александров висмоктав висновок, що Степан Бандера байдуже відносився до історичної долі Києва – столиці його майбутньої Самостійної України!? І до чого тут його ставлення до Києво-Печерської Лаври, тим більше що значно ближче коло Кремянця є не менш видатна Почаївська Лавра. І звідки у Бандери байдужість як сина греко-католицького священика, який править службу за візантійським обрядом до церкви, де служба відбувається також за тотожним візантійським обрядом?
Гаспадін історик навіть не знає банальних речей, що Греко-Католицька церква така сама Православна Церква, як і його в Росії, а слово «католицька» вказує тільки на її підпорядкування до Риму, Вселенського престолу Папи Римського, але за обрядом вона не є католицькою. Звідки тоді теза про байдужість Бандери? Є цитата з його статті чи навіть приватного листа? Спогади сучасників? Нічого цього нема, а просто гаспадіну історику так навіялось…

Підемо далі:
«Безусловно, Бандера стал последовательным, принципиальным и непримиримым врагом советской власти. Но одновременно же он совершил радикальную и необратимую ошибку, вольно или невольно (скорее, преднамеренно) отождествляя большевиков с русскими. Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным для бессчетно уничтоженных ленинцами-сталинцами русских крестьян, казаков, священников, дворян...»
В наш час в Іраці знайдеться дуже багато іракців, які ненавидять американців всіх сукупно, не виясняючи, що у США багато мусульман і таких громадян, які виступають за припинення цієї війни. І як не зрозуміти, що це негативне ставлення іракців до американців є найвищою мірою проявом цинізму і образи до пам'яті мільйонів знищених американських індійців…
Погодьтесь, що такі логічні побудови причин і наслідків на історичну тему звучать просто як відповідь студента-недоучки на іспиті: головне – щось казати схоже на правду, а хто там дуже буде дослухатись, що це просто набір загальних фраз і висновків «на тему» і не більше того.
К. Александров приліпив ярлика Бандері – «Такой взгляд выглядел ложным, циничным и оскорбительным…» без жодних документальних доказів, тому що їх просто не існує, бо насправді Бандера декларував свою боротьбу виключно як антикомуністичну, тобто національність тут ніякого значення не мала. Тому було знищено бандерівцями чимало українців – за комуністичну приналежність. Гаспадін рускій історик цього тупо не хоче розуміти і жодним чином не обмовився про антикомуністичну направленість діяльності Бандери, який якраз добре розумів, що «совєцкая власть» є бутафорною ширмою прикриття для комуністичного «безпредела». А в своїх статтях він і все керівництво ОУН і УПА чітко декларувало, що вони проти ненависті до конкретних націй у тому числі і росіян, бо головним гаслом їх боротьби є «Воля людині, воля народам».
Так хто робить помилки? - «…вольно или невольно (скорее, преднамеренно)…»

Тут можна поставити крапку, бо для розумного сказано досить.
Але залишаються ще інші Кирилки, яким треба тлумачити детально, тому продовжу новою цитатою.
«Бесспорно, Бандера страстно и искренне желал свержения советской власти, уничтожившей в границах УССР миллионы людей и морально растлевавшей ложью и лицемерием остальных, точно так же, как и в других республиках бывшего Советского Союза. Вопреки рассуждениям некоторых представителей советского агитпропа, Степан Бандера, конечно, не был ни изменником, ни предателем, а непримиримым и последовательным врагом большевиков, имевшим политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины.»
Можна подякувати, що нарешті пішов прогрес і з Степана Бандери знято тавро зрадника Батьківщини, бо він ніколи не був громадянином СРСР, але раніше його ким тільки не обзивали і таврували не турбуючись про логіку обвинувачень – хто перевірить? Так круто співробітничав з німцями і розвідкою Абвер, що загримів до їх концтабору – отакі вони злісні вороги у СРСР, що навіть до тюрми підуть, аби допекти…
Але оте «думаю» я думаю не є обгрунтованим, тому що треба згадати, що у 1939 році якраз значна більшість Західної України з квітами і синьо-жовтими прапорами зустрічали визволителів з Сходу – війська Червоної Армії, які в спілці з німецьким Вермахтом знищили Польську державу. До 90 відсотків українського населення раділи цій події, у тому числі і значна частина націоналістів, мрія яких була Соборна, тобто – єдина, Самостійна Українська Держава. Образ такої декларувала радянська пропаганда у вже існуючій Українській Радянській Соціалістичній Республіці, що зараз нарешті об'єднала всі українські землі в одній державі.
Тому наголошую особливо для усіх: жодного! Жодного супротиву з боку українських націоналістів у 1939 році Червоній Армії не було! Як не було розгалуженої системи опору з бункерами та криївками. Була тільки віра в добро у одних і сумніви у інших, але не було збройного опору, що постав грізною силою у 1944 році по всій Західній Україні, коли вже дійсно націоналісти мали: «…политическую программу и разветвленную, серьезную организацию, опиравшуюся на поддержку, думаю, устойчивого большинства населения Западной Украины.»
Чому так сталось? Тому, що пропаганда – одне, а реальність – інше. Якою була реальність радянської влади і комуністичного панування на Західній Україні всього один з половиною рік найкраще говорить відповідна ненависть місцевого українського населення до всього радянського. І цю ненависть не Бандера з націоналістами навіяв народу – ось що важливо. Тобто весь терор проти комуністів і радянської влади 1944-1954 років зростила або точніше – спровокувала сама радянська влада.

Наступна цитата така:
«Но вместе с тем руководитель ОУН-Б видел грядущее соборное Украинское государство в строгом соответствии с представлениями, десятилетиями формировавшимися о нем исключительно у небольшой группы украинофильствующей интеллигенции в «украинском Пьемонте» Австро-Венгерской империи. А не в соответствии с представлениями об Украине, складывавшимися столетиями, например, у населения и интеллигенции на Киевщине и Полтавщине. И если «галицийский» и «малороссийский» образы не совпадали, то в случае политического успеха безжалостного искоренения последнего Бандера добивался бы столь же страстно, как и ненавистной ему сталинщины.»
Знову перед нами цікаве маніпулювання і абсолютне не співвідносне протиставлення «десятилетиями формировавшимися» до «складывавшимися столетиями» і ще більш абсурдний висновок про можливу нищівну диктатуру Бандери у гіпотетичному випадку керманича України. Де якісь свідчення тому в промовах, листах, статтях Бандери? Нема. Все це домисли гаспадіна історика, але всі вони чомусь зі знаком мінус, але не плюс. У тому вся проблема, чому українці не люблять москалів: бо як той множить два по два, то для Росії у нього виходить 9, а для України як 0, то ще добре, а то ми все й винні їм постійно.
А якщо говорити по суті питання, то Австро-Угорщина, до якої з певною зневагою ставиться К.Алексеев, була передовою європейською державою! І світогляд своїм підданим вона давала відповідний європейський! Так само і Польща була європейською державою з певною системою норм моралі і законодавства. Не потрібно багато думати, щоб зрозуміти протиставлення європейського мислення на процес державотворення від усталеного у віках азіатського принципу «своя рука – владика», що «столетиями» панував на теренах України від часу захоплення її Золотою Ордою, в часи анексії-«воз'єднання» з Російською імперією, не кажучи про часи в СРСР. Власне у теперішньої України вся проблема у тому, що її політична і економічна еліта отруєна чадом азіатчини, і для них закони тільки ширма, а не норма, як то є у Європі.

Ще хочу обговорити наступну тезу гаспадіна руского історика:
«Парадоксально, но автору кажется, что Бандера и предпочел бы погибнуть в этом противостоянии примерно так, как это и случилось в 1959 году, чем просто умереть в каком-нибудь швейцарском санатории, получая от соратников персональную ветеранскую пенсию. Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу.»
Коли проста людина каже, що їй здається, то їй радять перехриститись, щоб пройшло, але коли це каже історик в своєму дослідженні, то тут і святий хрест безсилий. Якби Степан Бандера шукав геройської смерті, то пішов би на Україну і загинува разом з Шухевичем, тоді б він не дотримувася суворої конспірації за кордоном, а організовував мітинги і кричав до всіх, що він Бандера, а не Попель. Тобто не смішіть людей своїми "кажется" гаспадін історик. А оце доживання в швецарському санаторії за кошти націоналістичної організації - це що? У вас є тека з подібними прецендентами? Жодного - я певен. Тоді звідки такі домисли? А то вам "ка-аца"... А мені не "ка-аца" і не здається, а я певен, що ви повний неук, якщо робите подібні висновки з порожнечі. Ось тут справді: "Круг жизни замкнулся и пришел к логическому концу. "
Степан Бандера не шукав смерті героя - він шукав перемоги в боротьбі з ворогом. Він від самих початків своєї боротьби ризикував власним життям, отримав двічі офіційні судові вироки на "кару смерті", а вже скільки вбивць різних мастей за ним полювало - не зчислити. І якщо один з вбивць досяг цілі і підступно закатував Степана Бандеру, то допускати, що цим він виконав потаємне бажання самого Бандери - зверх цинічно і підло.
Але чого сподіватись від гаспадіна руского історика, якщо всі вони цілком спокійно ставляться до того, що спецслужби Союзу розсилали вбивць по цілому світу, щоб вбивати своїх опонентів. Недавнє вбивство в Англії колишнього агента ФСБ - тому свідчення. І для росіян це цілком нормально, бо ж якже - вони вороги і їх треба знищувати всіма можливими засобами. Так має бути і це нормально! Нормально!? Ненормальність нормальна для ненормальних!
Можливо, що я висловлююсь занадто грубо, але мене шокує і вибиває з можливості нормальної дискусії просто дика логічна побудова роздумів К.Алексеева. Він собі ляпає щось "от фонаря" про швейцарський санаторій, а я повинен логічно і доказова спростовувати цей ідіотизм. Це можливо тільки при умові, що сам зійдеш до тотожного рівня ідіота, чого я не збираюсь робити. Як спокійно сприймати аналогічну логіку шовініста Власова, який прямим текстом викрив все, що насправді думали і думають в Росії про інші народи.

Прошу з особливою зосередженністю звернути увагу на ту величезну цитату з промови Власова і якщо б К.Алексеев наводив такі цитати з розмов у вузькому колі однодумців самого Степана Бандери, то я б йому щиро був вдячний, але цього нема. Єдине, за що хочу подякувати К.Алексееву, так це хоч за якусь малу еволюцію поглядів у позитивний бік, але все це робиться в стилі, висловленному у промові Власова:
«Я глубоко верю в следующее: народы [после свержения советской власти] получат свою национальную независимость, оскорбленное, униженное национальное их чувство будет удовлетворено, национальные страсти утихомирятся. Начнет диктовать свою волю закон истории, географии и экономики. Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов. Но после этого прошли века совместной жизни народов под одной крышей. Установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?
Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего «мостом», соединяющим все народы «евразийского» простора, в силу русской культуры. Поэтому со спокойной совестью иду на честное признание права народов на самоопределение, вплоть до отделения, ибо глубоко верю, что в будущем народы России найдут общий язык, общую платформу для совместного братского сожительства на началах права и справедливости, взаимного уважения, добровольного сговора, а не путем принуждения, насилия и нового покорения. В новой России жизнь должна строиться на безусловном признании силы права, а не праве силы. Нехорошо поступают те сепаратисты, которые не только защищают право своего народа на национальное самоопределение, но настойчиво проповедуют чувство ненависти к русскому народу, к России. Точно так же нехорошо поступают те русские, которые с пеной у рта отрицают право народов на самоопределение... Пока нам надо свергнуть большевизм, для чего, прежде всего, нужно объединение всех активных антибольшевистских сил».
Наперед можу вирахувати, що кожен москаль свідомо чи підсвідомо в наведенній цитаті свій акцент поставить на другому абзаці з «Я верю в притягательную силу этой связи, я верю в силу русского языка, служащего «мостом», соединяющим все народы «евразийского» простора, в силу русской культуры» - а якже. «Благодетели наши» - вони нам на кінцях штиків культуру принесли, навчили нас «щи лаптями хлебать», а то дикуни серветками, ложками та виделками користувались…
Так само наперед можу вказати на рядки з промови Власова, від яких у кожного, хто не ототожнює себе з російським етносом, виникає справедливе почуття ненависті: «Пусть в процессе расширения своих границ Россия допустила много ошибок, несправедливостей, жестокостей, даже преступлений. Пусть путь русской экспансии был обильно полит кровью покоренных народов.» Ще б! Для них це все всього-навсього «пусть», якась дрібничка, а для нас це тарагедія, національна трагедія, смерть рідних і близьких, мільйони жертв, зруйновані домашні вогнища і покалічені людські долі, принизлива роль прислуги в окупанта – а для них це звичайно тільки «пусть». Тому що «установилась же за это время между ними какая-то связь - культурная, экономическая и даже родственная?» Точно як пан дивується, що кріпаки його ненавидять, а як можна скасовувати панщину і «різати по-живому», якщо пан мало не кожну дівку згвалтував і по селу повно бігає його байстрят… Так що пішли ви , гаспада москалі, під три чорти з отакими «родственными связями». І до такого висновку нас не Бандера, а Шевченко набагато раніше закликає своєю безсмертною поемою «Катерина».

Єдине, вчому я переконався з цього матеріалу гаспадіна руского історика: про Степана Бандеру потрібно говорити ще і ще, тому що це дійсно була людина, чиє прізвище відповідає реальності – він був і є прапором визвольної боротьби українського народу за свободу і державну незалежність.

Богдан Гордасевич, м. Львів


Образ Степана Бандери в польській національній свідомості

Ґ.Россолінський-Лєбе

Бандеру, який дуже не хотів бути ані поляком, ані росіянином, а лише українцем, котрий би жив виключно з українцями в українській державі, з представниками польської культури зв’язувала любов до національної культури.
Написання есе про образ Степана Бандери в польській національній свідомості і про ставлення польської національної культури до Степана Бандери з двох причини є для мене великою честю і великою приємністю. По-перше тому, що в цей момент я готую докторську працю про героїчне і антигероїчне життя Степана Бандери перед і після його смерті, а цим есе, написання котрого пов'язане з 100-річчям від дня його народження, можу спричинитися до формування дискурсу про Степана Бандеру, що пізніше зможу проаналізувати у своїй докторській праці. А по-друге тому, що польська національна культура, про яку в цьому есе йтиметься, є такою ж абсурдною, а можливо, ще більш абсурдною конструкцією, як і сам протагоніст цієї статті - видатний західноукраїнський герой, безстрашний національно-радикальний політик і відомий символ українського націоналізму, котрий протягом останнього часу забутий в Західній Україні в ролі фашиста і антисеміта - Степан Бандера.
Степан Бандера, хоча й часто підкреслював і виявляв свою ворожість до польської держави і поляків, був дуже сильно пов'язаний із польською культурою і польською державою. Бандера добре знав польську мову з часів навчання у гімназії в Стрию, в Політехніці у Львові та Рільничій Академії у Дублянах, так само як і з польського середовища, яке його оточувало і впливало на його соціалізацію. Працюючи над власною національною ідентичністю, Бандера орієнтувався на польський зразок, який добре знав зі школи, газет і книжок. Таким чином, Бандера у своїй кар'єрі національного революціонера, хотів він цього чи ні, однак підсвідомо переймав і перетворював ритуали польських національних «героїв», наслідував їх поведінку. Натомість, для орієнтації і самоконтролю він використовував добре йому відомий культурний код польського патріотизму і націоналізму. Можна, таким чином, ствердити, що всупереч свої власній волі, як і волі українського націоналістичного середовища, в якому виник, Бандера був продуктом польської національної культури, проти якої збунтувався і від якої відвернувся. З польською культурою Бандера був також пов'язаний всупереч волі поляків, передовсім із Волині і Східної Галичини, які щиро ненавиділи як Бандеру, так і всіх інших українських націоналістів.
Люди в Польщі мали змогу вперше довідатися про Степана Бандеру, слухаючи по радіо та читаючи в газетах про судові процеси над членами нелегальної в ІІ Речі Посполитій Організації Українських Націоналістів, які відбулися в 1935 році у Варшаві та в 1936 році у Львові. У Варшавському процесі на лаві підсудних перебували 12, а у Львівському процесі 23 членів ОУН, котрі були пов'язані з вбивством міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Вбивство міністра здійснив 15 червня 1934 року у Варшаві член ОУН Григорій Мацейко. Польська влада ніколи не схопила Григорія Мацейка, натомість вбивство міністра Пєрацького перетворила на національну трагедію і використала його для того, аби розправитися з ОУН, котра протягом декількох років давала про себе знати меншими чи більшими грабунками, замахами та різними терористичними актами, скерованими проти органів польської держави.
Не схопивши звинуваченого у вбивстві і арештувавши близько 800 осіб, пов'язаних з ОУН (1), як і провівши показовий процес проти «терористів» з ОУН, державні спецслужби черговий раз продемонстрували свою безпорадність і невміння вести політику стосовно національних менших, котрі проживали на теренах ІІ Речі Посполитої. Трактування неполяків як громадян другої категорії, як і спроби накинення національним меншинам, з яких найбільшою була українська (16% всіх громадян держави), польської національної культури, що у фантазіях політиків ІІ Речі Посполитої мало привести до їх асиміляції і полонізації, були абсурдними і свідчили про невміння людей, які обіймали владу в державі, вести політику стосовно тих меншин, як і про догматичний націоналізм цих політиків. Політики ІІ Речі Посполитої наслідували поведінку пруських та російських націоналістів і поводилися з меншинами, котрі проживали в ІІ Речі Посполитій, дуже подібно до того, як органи влади Пруської і Російської імперій чинили з поляками в XIX і на початку XX століття.
Степан Бандера на першому процесі у Варшаві, який тривав з 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 року, звернув на себе увагу засобів масової інформації і суспільства, між іншим, завдяки тому, що він був крайовим провідником ОУН, а отже найважливішою затриманою персоною серед звинувачених, і відповідав на питання, які задавав йому суддя Просемкевич не польською мовою, а українською, що забороняло право, у відповідь на що суддя прийняв рішення випровадити Бандеру з судової зали. Під час цього Бандера чинив опір і демонстративно по-українськи вигукував пропагандистські гасла і звинувачення на адресу суду і польської держави, що підважувало репутацію суду (2). Таким чином Бандера пробував звернути увагу світових засобів масової інформації на українську проблему в Польщі, а сам ставав «героєм» і «мучеником» в очах як своїх радикальних і фанатичних ровесників із ОУН, так і осіб, котрі не були пов'язані з цією організацією.
Ще далі пішов Бандера на другому судовому процесі, який тривав у Львові з 25 травня по 27 червня 1936 року. Під час цієї судової справи обвинувачені могли говорити українською мовою, що спонукало Бандеру виголошувати пропагандистські монологи і творити з себе безстрашного провідника ОУН, який холоднокровно видає смертні вироки польським політикам та українцям, які в його очах «зраджують український народ» (3). Ці націоналістично-пропагандистські промови і поведінка Бандери, як і в меншій мірі інших звинувачених на Львівському процесі, змішувалися з фашистськими ритуалами ОУН, яка старалася практикувати ідеологію фашизму, аби справити враження сильної організації, з якою рахуються в Європі. Таким було, між іншим, демонстративне трактування Бандери обвинуваченими членами ОУН вождем, а також взаємне привітання в залі судових засідань словами «Слава Україні!» та спроби узаконити здійснені вбивства власним кодексом цінностей, згідно якого тільки ОУН знає, що є добре, а що погане для українського народу і має право вбивати всіх людей, які загрожують реалізації її плану, яким є побудова української держави, введення в ній фашистської диктатури і підпорядкування цілого суспільства ОУН.
Бандері й декільком іншим обвинуваченим був винесений смертний вирок, який пізніше був замінений на пожиттєве ув'язнення зі страху перед зародженням культу Бандери, котрий міг би зміцнити український націоналізм. Попри це, цей процес і винесений вирок витворив з Бандери «мученика» і «героя» не тільки в середовищі прихильників ОУН. Крім цього, ці процеси нагадали Польщі і світові про українську проблему, однак вони не спричинилися до переосмислення польським урядом політики щодо національних меншин і до нівелювання поляризації в суспільстві. Юзеф Бек, міністр закордонних справ ІІ Речі Посполитої, у вересні 1934 р. на форумі Ліги Націй розірвав Малий Версальський трактат, який стосувався національних меншин у Польщі, а в східних воєводствах держави в 1936 році були вивішені плакати наступного змісту: «Український народе, день в який було засуджено у Львові Бандеру і товаришів, нехай буде річницею жалоби наших сердець, будьте готові, година помсти ляхам наближається!» (4).
Знову справа Бандери стала актуальною після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. В липні 1941 року під впливом пропаганди, пов'язаної з проголошенням ОУН української держави, як поляки, так і євреї, котрі мешкали у Львові, зафіксували стилізування Бандери, котрого в цей час не було у Львові, як фашистського вождя українського народу. Бандеру стилізували головним чином члени ОУН (Б), котрі в якості «охоронців порядку у Львові» бігали містом із жовто-синіми нарукавниками, організовуючи «державу Бандери», товкли зустрічних євреїв (5) і здійснювали кривавий погром на цих мешканцях міста (6), а також віталися на очах всіх львів'ян фашистським піднесенням руки і словами «Слава Україні! - Героям слава!» (7). Так, наприклад, вчитель однієї з львівських гімназій Ян Роговський згадує у своєму щоденнику, котрий він віддав 1980 р. до вроцлавського Оссолінеуму: «Цей Бандера повинен був бути українським фюрером, який хотів бути подібний до Гітлера, особливо в кровожерливості, чому дав пізніше докази» (8). Натомість Курт Левін, син доктора Єзекієля Левіна, передвоєнного рабина львівської прогресивної синагоги, згадував у написаній в 1946 році автобіографічній книжці про розклеєні у Львові «звернення Степана Бандери - вождя українців, які закликали до вбивств і підпалів» (9).
Нечисленні євреї, яким вдалося пережити війну у Східній Галичині або на Волині, рідше згадують Степана Бандеру, якого від липня 1941 року не було в Генеральній Губернії, а частіше «бандерівців», що є дуже цікавим психологічно-історичним явищем. Євреї, котрі згадують «бандерівців», будуть згадувати або членів ОУН (Б), або воїнів УПА, або українську міліцію (10). Поляки, натомість, пишучи або говорячи про «бандерівців», будуть найчастіше згадувати вояків УПА і своїх сусідів, котрі в 1943-1944 роках здійснили етнічну чистку польського населення (11). Вживання поляками і євреями у спогадах терміну «бандерівці» в значенні «люди або вояки Бандери», який виник в 1940 р. після поділу ОУН на ОУН (Б) і ОУН (М), мають з собою спільне те, що цей термін виник і поширився в екстремальних умовах - Голокосту і етнічної чистки - і не завжди відносився до «людей і вояків Бандери». Однак, обидва злочини були здійсненні або за участі українців, або українцями, котрі часто, але не завжди, ототожнювалися з Бандерою, а вплинули на психіку людей, які їх згадували, найчастіше своїм національним фанатизмом і звірством. Натомість неясно, чи українці, котрі зазнали терору з боку ОУН (Б) чи УПА - найчастіше тому, що не підтримували ОУН (Б) чи УПА або тому, що співпрацювали з НКВД - також описували і згадували своїх українських вбивців як «бандерівців» (12).
Сам Бандера, якого як вождя української держави нацистські політики не потрактували так серйозно, як члени ОУН (Б), найдовший період Другої світової війни провів під домашнім арештом у Берліні і в концтаборі у Заксенхаузені як політв'язень. В концтаборі Заксенхаузен Бандера сидів короткий час разом з комендантом Армії Крайової Стефаном Ровецьким, з яким, подібно як інші українські в'язні концтабору, як, наприклад, Ярослав Стецько та Володимир Стахів, вели розмови на польсько-українські теми (13). Оскільки Бандера наприкінці війни був готовий до подальшої співпраці з нацистами і до боротьби за нацистську Європу, то він був разом з іншими українськими в'язнями звільнений 29 вересня 1944 року, а генерал Ровецький загинув, розстріляний на початку серпня 1944 року на терені концтабору (14).
Брати Степана Бандери - Василь і Олексій, котрі в липні 1942 р. були заслані до концтабору Аушвіц також мали тут зіткнутися з поляками. Згідно з розповідями, які в повоєнний час кружляли в середовищі української діаспори, а сьогодні розповідаються в музеях, які пропагують культ Бандери, обидва брати Степана Бандери були брутально замордовані поляками в Аушвіц за те, що носили прізвище Бандера. Ця історія робить братів без сумніву мучениками українського народу і може бути справжньою, але з огляду на відсутність доказів не мусить бути такою. Згідно з іншим свідченням, складеним 12 червня 1964 року на Освєнцімському процесі Георгом Табо, лікарем у концтаборі Аушвіц, один з братів Степана Бандери помер в Аушвіці від розладу шлунку (15).
Бандера не часто появлявся в офіційних дискурсах у ПНР, хоч польська Служба Безпеки контролювала зв'язкових Бандери, котрі переходили через Польщу із Західної Європи в Україну (16). Час від часу в газетах і книжках з пропагандистською метою для підкреслення вищості «комунізму» над «націоналізмом» згадували про «бандерівців», надаючи цьому слову пропагандистське значення, але так чинили спорадично, рідше, ніж в Радянській Україні. З 1959 року кільканадцять разів високим накладом виходила друком книжка «Відлуння в Бескидах» Яна Ґерхарда, яка мітологізувала боротьбу польських вояків з УПА в Бескидах, але не стосувалася безпосередньо Бандери. Вбивство Бандери в 1959 році, а також процес Богдана Сташинського в 1962 році в справі вбивства Бандери, не були наголоснені в засобах масової інформації ПНР. Натомість у нечисленних статтях, котрі з'явилися у пресі, сенсаційно-фантастична пропаганда, що була обов'язковою в Радянському Союзі і котра пов'язувала смерть Бандери з Теодором Оберландером і службами безпеки ФРН, мішалася з інформаціями про українських фашистів в німецькій армії, котрі мордували польських професорів у Львові (17). У ПНР розвинулося, однак, пропагандистське розуміння «бандерівців» як бандитів, що було пов'язане з пропагандистською дискредитацією і демонізацією українського націоналізму.
У 80-х роках, особливо в середовищі польських переселенців з довоєнних південно-східних теренів Польщі, Бандера і «бандерівці» знову стали актуальними, що було пов'язане з лібералізацією публіцистичної цензури. Люди з того середовища пережили польсько-український конфлікт, а також етнічні чистки у Східній Галичині і на Волині, а після закінчення війни не мали змоги офіційно займатися своїми пережиттями, що залишило слід на їх психіці і способі відтворення і історії. Так, наприклад, Едвард Прус, головний польський націоналістичний пропагандист антибандерівської історіографії і творець негативного символу Бандери, в молодості був травмований «бандерівцями» і до кінця життя боровся зі своєю травмою, вбиваючи «бандерівців» за допомогою історіографії: у 80-х роках у своїх книгах він розправлявся з такими апологетами Бандери, як ветеран ОУН (Б) Петро Мірчук, у 90-х вигадував такі терміни, як «Голокост по-бандерівськи», у 2004 році опублікував широку антиагіографію Степана Бандери, а в 2007 році, тоді, як помер 31 грудня, тобто за день до народження головного об'єкта своєї травми, опублікував книжку «Бандеромахія» (18).
Бандера в середовищі польських переселенців став емоційним символом страждань, яких поляки з Волині і Східної Галичини зазнали від українських націоналістів під час війни. Символ Бандери як такий функціонує також у літературі. В 2006 році, наприклад, з'явилася книжка Станіслава Сроковського «Ненависть». Сроковському у дитинстві, як і Прусу, нанесли травму бандерівці, до 1990 року він не міг розголошувати цього і займатися своїми дитячими травматичними переживаннями, а після 1990 року намагається впоратися з цією проблемою, хоч реально він її не розв'язує, а лише репродукує. Сроковський, як і Прус, здається, дотепер емоційно пов'язаний з об'єктом своєї травми, який до нього повертається і бере над ним контроль (19).
Культ Бандери, який на Західній Україні після 1990 року поширюють, між іншими, історики, пов'язані з «Центром досліджень визвольного руху», або такі історичні світочі, як доцент «Львівської політехніки» Євген Перепічка, автор однієї з найновіших, найобширніших і найбільш апологетично-догматичних агіографій Степана Бандери (20), міг би дивувати польських гуманістів, які займаються Україною, і справити на них таке враження, ніби в деяких істориків Західної України історія (historia rerum gestarum) вийшла з-під контролю і повернула проти них. Польські історики і культурологи, які займаються Україною, виявляються, однак, безпорадними, або байдужими, або вважають, що Бандера - це не їх історія. Брак реакції на пантеонізацію та агіографію Бандери може також означати, що польські історики до цього феномену взагалі призвичаїлися і він видається їм «автентичним» і «натуральним», як «автентичним» і «природнім» вони вважають, наприклад, культ польських вождів, які не стали диктаторами, як культ Юзефа Пілсудського або культ Романа Дмовського.
Подібно виглядає також справа польських туристів, які приїжджають до Львова. В «бандерштаті» - як іронічно називає Львів легендарна група «Брати Гадюкіни» - польські туристи охоче відвідують кнайпу «Криївка», долучаючись таким чином до комерціалізації культу Бандери і приймаючи, мабуть несвідомо, фашистсько-антисемітські ритуали цього клубу. При вході до «Криївки» лунає, наприклад, вітання «Слава Україні!» і, щоб до неї ввійти, слід відповісти «Героям Слава!» Це те саме привітання, яке вживали прихильники Бандери, які організували погром у Львові на початку липня 1941 року, в якому загинуло від 4 000 до 7 000 євреїв (21). У самому приміщенні польські туристи, споживаючи страви з антисемітськими назвами під портретом Степана Бандери та інших українських героїв, мають нагоду, між іншим, погратися такими експонатами, як карабін, за допомогою якого, як можна припустити, під час війни люди боролися на стороні Бандери за велику, сильну і незалежну державу, патріотично вбивали євреїв, поляків, росіян та інших «ворогів українського народу», які не підтримували ОУН і УПА (22). Ця ситуація нагадує, хоча вона і не настільки очевидна, ситуацію 1941 року після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. У липні та серпні 1941 року деяких представників польської національної культури пов'язувала з Бандерою ненависть до євреїв, в яких вони бачили комуністів і на яких організували чисельні погроми на теренах Північно-Східної Польщі, подібно, як прихильники Бандери організували свої погроми на Західній Україні (23).
Бандеру - довголітнього громадянина польської держави української національності, який дуже не хотів бути ані поляком, ані росіянином, а лише українцем, який би жив виключно з українцями в українській державі - з представниками польської народної культури зв'язувала любов до національної культури. Різниця між Бандерою і цими представниками полягала в тому, що польські представники любили польську національну культуру, а Бандера був захоплений українською національною культурою. Ці спільні зацікавлення національною культурою, як і претензії до території, на якій спільно мешкали і яку представники однієї культури називали Східною Малопольщею, а інші Західною Україною, привели до конфліктів і сутичок. Діючи, провоковані національними культурами, прихильники обох національних культур були частинами процесу героїчної модернізації (24), яку вони не усвідомлювали і яку ніяк не контролювали. Бандера відіграв у цій героїчній модернізації роль політичного міту (25) з кількома обличчями - міту, який не для всіх закінчився і вже точно не втратив свого мітологічного сенсу.

Довідка ZAXID.NET

Ґжеґож Россолінський-Лєбе - польський історик, стипендіат фонду «Gerda Henkel Stiftung». Готує докторську дисертацію «Степан Бандера - герой і антигерой. Творення і рецепція міту національно-революційного українського політика Степана Бандери в міжнародному порівнянні» під керівництвом професорів Ярослава Грицака, Франка Гольчевського та Івана-Павла Химки.

Від редакції:

ZAXID.NET не погоджується з низкою тез, висловлених автором у своїй статті. Однак ми вважаємо, що їх публічне обговорення дасть змогу зрозуміти, наскільки авторський аналіз постаті Степана Бандери є об'єктивним та зваженим.

Переклад з польської Олега та Ірини Дух
Ґ.Россолінський-Лєбе, Берлін для ZAXID.NET


Символ якої нації?
Володимир Павлів

Обабіч автомобільних шляхів із Верховини до Львова рясніють біл-борди з фотографією Бандери і гаслом «Символ нації». До Бандери я ставлюся зі стриманою симпатією, до бандерівського руху – зі стриманим співчуттям.
А от до авторів таких гасел стриманості мені бракує.
Я просто нестримно хотів би зустрітися з автором цього гасла (потайки плекаючи надію, що ним є сам Віктор Андрійович Ющенко) і поставити йому одне запитання: Якої саме нації символом є Бандера?
Однак сподівання мої не надто великі. Я звик, що на цих теренах нас завжди проголошували кимось, не особливо питаючи на те нашої згоди: то православним руським народом, то великим радянським народом, то єдиним українським народом. Щоправда, ми, галичани, завжди себе почували якось трохи на маргінесі цих великих спільнот. Так і нині - коли хтось заявляє, що в цій країні є нація, символом якої є Бандера, я хотів би поближче познайомитись, що ж це за нація така?
Тож, не чекаючи відповіді «згори», я сам починаю шукати відповіді на своє запитання.
Виходячи з власного майже десятилітнього досвіду співжиття зі «східняками» на їхніх теренах, а також із того, що подібні біл-борди я і всі опитані мною знайомі бачили тільки на Західній Україні, роблю висновок, що мова йде про якусь націю, що її зосереджено в основному на захід від Збруча. Звичайно, я припускаю, що якихось плакатів про «символ нації» я недогледів десь на Київщині, але твердо знаю, що їх не може бути на Сході чи Півдні великої держави, бо там навіть забетоновані металеві таблички зі згадкою про героїв УПА не приживаються. Крім того, я переконаний, що окремі представники цієї загадкової нації мешкають і в Києві, і в Донецьку, і в Харкові, і в Одесі, і навіть у Севастополі, але їхня чисельність балансує на межі статистичної похибки.
Мабуть, все ж мова йде про якусь західноукраїнську націю. Отут вже я починаю активно протестувати, бо добре знаю, з кого складається населення Західної України.
Це - свідомі бойки і несвідомі гуцули, урбанізовані галичани і галичанізовані південні волиняки й західні подоляки, закарпатські русини з іншими нацменшинами та змосквофілені буковинці, переселені лемки і приїжджі східняки. Де ж тут, даруйте, нація? Це по-перше. А по-друге, серед усіх перелічених народів далеко не всі захочуть визнати своїм символом Бандеру. Ну, якщо їх запитати, звісно.
Я питаю, тому й знаю. Розпитую різних гуцулів із бойками не для того, щоб якось очорнювати Бандеру і бандерівців, а щоб співставити людські історії з історією своєї родини. Моя покійна бабця може й вважала Бандеру «символом нації» до того моменту, коли в її хату, де москалі поселили примусово районного прокурора, бандерівці метнули гранату. Не зважали, що там живе ще й якась баба - вдова, до речі, учасника визвольних змагань 1918-1919 років - з малими дітьми. Племінник мого діда, а мій хресний, теж не відчував особливої гордості від причетності до бандерівського руху, оскільки його забрали до лісу силоміць під страхом кари для нього і родини. Втім, родина і так своє заплатила - вивезли до Сибіру за «сина-бандерівця».
Таких історій я міг би розповісти десятки, а люди, що розповіли мені - сотні. Однак не це є завданням цього тексту, а спроба визначити - хто в Україні погодиться визначити Бандеру «символом нації». Втім, можливо, я дарма обмежуюся лише мешканцями України. Прихильники такого гасла, без сумніву, є й за межами нашої країни. Мабуть, чимало їх живе серед діаспори у США, Канаді, Великобританії та інших західних країнах. Окрім, зрозуміло, нащадків мельниківців, бульбівців, поміркованої інтелігенції, котрих бандерівці винищували як ворогів і зрадників. А ще добре знаю, що знак рівності між «бандерою» й українцем охоче ставлять ті поляки, рідні яких були жорстоко замордовані на Волині у 1943 році, і євреї, котрі переконані у причетності українських націоналістів до Голокосту.
«Ну чого ти причепився до «символу нації», - сказав мені знайомий, інтелігентний поміркований львів'янин. - Ти ж знаєш, що нація все ще формується і формуватися вона має на якихось символах. А Бандера належить до числа «малих» символів, бо великими є герб, гімн і прапор». А я йому на це - «от і називайте собі «малим символом» майбутньої нації, при умові, що вона колись все-таки буде створена».
Але знайомий що? - випили по чарці та й розійшлися. А от з автором гасла я таки хотів би поспілкуватися. Я б йому сказав: «чувак (вибачте Вікторе Андрійовичу за панібратство), ну що ти плетеш? Бандера був радикальним націоналістом-революціонером, що застосовував терористичні методи у своїй боротьбі. Де є нація націоналістів-революціонерів? Висуваючи гасло «Бандера - символ нації», ти відтинаєш від такої віртуальної «нації» переважну більшість мешканців цієї країни. Ну назви ти Стефка символом епохи, символом боротьби, але не нації, бо у відповідь почуєш - немає такої нації, символом якої був би Бандера».

Володимир Павлів для ZAXID.NET



Тема
12.02.2009 08:36
Бандерівщина: демістифікація
Володимир Павлів

Ця правда потрібна передусім нам. Вона має визволити нас від наших страхів – перед «комуністами і сталіністами, москалями і жидами, запроданцями і манкуртами», допомогти проявити своє справжнє людське обличчя.

100-річчя від дня народження Степана Бандери і 80-літній ювілей створення ОУН в Галичині відзначають з усією величчю провінційного розмаху. Пам'ятники та пам'ятні дошки вождю, біл-борди і настінні плакати з різноманітними переможними гаслами, конкурси для школярів і ювілейні значки для ветеранів, тиражування міфів у видавництвах і на шпальтах газет.
Ефект «відтиснутої пружини». Його можна зрозуміти, адже упродовж комуністичного півстоліття все це було заборонене. Пам'ять про ті часи зберігалася в еміграції та родинних переказах, як противага до комуністичної брехні і пропаганди. Але будь-які усні перекази, в міру віддалення в часі від тих подій, в силу вимирання очевидців і через обмежений доступ до документів, мають схильність до міфологізації і містифікації. Поневолені народи мають право на творення своїх міфів і містифікацій, зокрема, коли це стає елементом їхньої патріотичної і героїчної ідентичності. Таким елементом була бандерівщина для більшості західних українців у період радянської окупації. Гірка правда замовчувалась, щоб не «підспівувати» окупантам, солодка правда передавалася пошепки на вухо, від чого набирала містифікованих рис таємного знання і остаточної істини.
Однак це тільки теоретично, бо на практиці люди ніколи не забули про шкоду, посередньо принесену бандерівщиною, і кривду, завдану безпосередньо окремими бандерівцями. Тому в більшості сіл до незалежності не вживали терміну УПА, а говорили просто «партизани», «бандерівці», «банда». На сьогодні цей підхід теж не втратив актуальності, тож немає сенсу безоглядно ідеалізувати бандерівщину і героїзувати бандерівців.
Майже на кожне бандерівське «слава» ми зможемо почути антибандерівське «ганьба».
Так, за ІІ Речі Посполитої була мужня боротьба за національне визволення (як би хто не трактував цей термін), було пробудження і самоусвідомлення русинсько-галицького населення, мозольна розбудова інтелігенцією інститутів, що могли б згодом стати державними. Честь і хвала трудівникам цієї важкої ниви. Війна перервала їхній шляхетний труд і понівечила паростки розбудови національної і державної свідомості. Потім були перші москалі, котрі, замість очікуваного визволення, принесли відчуття жаху і породили у серцях спрагу помсти. Далі - гітлерівці, які притягли з собою високі цивілізаційні і технічні здобутки, а разом з ними і філософію дуже низької вартості людського життя. Чи німці не хотіли чути ні про яку українську державу, чи тільки про «бандерівську», ми нині не знаємо, бо німцям швидко довелося піти. Знову йшли москалі - зміцнілі, знахабнілі і розізлені - від яких уже було відомо, чого чекати. І знову відчайдушна спроба боронитися зі зброєю в руках, базована часто не на раціональних підставах, а на національному романтизмі і юначому ідеалізмі.
І ось тут виникає питання: чи в цій ситуації ОУН мала право в ім'я своєї боротьби і своїх ідей наражати на смерть чи на нещастя мільйони селян, інтелігентів, духовних осіб тощо, котрі не були ні членами, ні часто й прихильниками цієї організації? На якій підставі бандерівці проводили мобілізацію молоді до партизанських загонів чи до підпілля, коли це є прерогативою офіційних збройних сил? Тим більше, коли мова йде про «мобілізацію» під страхом смерті чи внаслідок обману - покладання безпідставних надій на Америку й Великобританію, роздавання голослівних обіцянок, що «ми переможемо». Адже не було Інтернету й телебачення, сидячи в криївці десь у Карпатах чи під Львовом, залишалась надія тільки на розум і поінформованість командирів. Задаючи всі ці питання, я не маю на увазі юридично-правових аспектів, я говорю про почуття відповідальності - перед Богом, перед народом, перед людиною.
Від теорії бандерівщини ще гірше виглядає бандерівська практика. Не важко було передбачити, що масові вбивства цивільного польського населення викличуть акти помсти проти безборонних українців відразу і міжнародне засудження в майбутньому. Партизанські вилазки проти переможної Червоної армії, що перла на Захід, мов танк, були приречені призвести до масових арештів, катувань і ув'язнень місцевого населення, як і ліквідація партійних працівників нової влади була доброю нагодою для масових депортацій на Схід. А яку мету переслідувало стріляння в спину німецьким солдатам, що відступали через ліси і гори, під тиском радянських фронтів?
Та найгірше - це вбивство представників власного народу. Звичайно ж, було чимало людей, котрі щиро і свідомо підтримували націоналістичне підпілля, чим могли, ризикуючи життям і добробутом. Але більшість все ж допомагали з примусу, в силу драматичних обставин, опинившись між молотом радянської влади і ковадлом бандерівщини. Хто чинив хоч найменший спротив, того вбивали. Убивали селян, що йшли на співпрацю з новою владою, не переймаючись тим, що для багатьох це був єдиний спосіб, щоб заробити на хліб чи й уникнути вивезення в Сибір. Убивали жінок за інтимний зв'язок з «ворогами», хоч питання любові й створення сім'ї належать до компетенції Бога і Церкви, а не армії й організації. Але найбільше убивали за так звану «зраду». «Так звану», бо зрадниками часто вважалися ті, хто не хотів йти в ліс чи давати їжу й одяг, хто відмовлявся виконувати певні ризиковані доручення, хто боронив від посягань спраглих сексу партизан гідність свого жіноцтва чи просто був ще зі старих часів у неприязних стосунках із котримось із партизан-односельчан. А якщо навіть і доносив новій владі, рятуючи родину й себе чи задля помсти за убитого бандерівцями родича - хто був його суддями?
Запитаю ще раз - хто дав право партизанам (неформальним воєнізованим угрупованням) судити «за зраду» цивільне населення, яке їм не присягало на вірність? Чи бандерівська СБ була судом, визнаним міжнародною спільнотою, якоюсь державою чи власним народом? Немає таких даних.
Звичайно, було б несправедливо звинувачувати бандерівців у всіх тодішніх бідах західноукраїнського населення - «москалі» і «стребки» були ще гіршими стервами, злочинцями і садистами без ідеології і принципів. Але ж бандерівці претендували на роль «своїх». Так, як нині претендують на роль героїв «без помилки й без докору». Та, на жаль, це не так.
Тож нині, на вісімнадцятому році державної незалежності, обидві ці правди ми повинні переповісти собі знову і вже вголос. Байки і легенди потрібні дітям, а дорослим потрібна правда. Правда, яка повинна нас визволити. Визволити, зокрема, з оманливої риторики тих політичних шахраїв, які, використовуючи старі міфи, хотіли б постати перед нами, як «національні провідники», що володіють старим таємним знанням, а відтак, і остаточною істиною. На перепоні їм можна поставити тільки чисту правду, а для цього ми повинні зняти з бандерівщини пелену комуністичної пропаганди і націоналістичної контрпропаганди. І показати її людське обличчя - героїчне в індивідуальному вимірі, але трагічне у загальному; прекрасне у своїх намірах, але жорстоке у своїй дійсності; зворушливо ідеалістичне і безсоромно цинічне.
Ця правда потрібна передусім нам, мешканцям західної частини української держави, безпосередньо чи посередньо причетним до цієї історії. Вона повинна нас визволити від наших страхів - перед «комуністами і сталіністами, москалями і жидами, запроданцями і манкуртами» та іншими демонами зраненої свідомості - і допомогти нам проявити своє справжнє людське обличчя. Це обличчя, не перекошене від ненависті і не спотворено від болю, повинні побачити всі наші співгромадяни, що живуть на схід від Збруча. При умові, що ми хочемо жити з ними в одній країні, як один народ, не нав'язуючи одні одним свої версії історії.
Адже з огляду на майбутнє правда про наші вини і помилки є не менш важливою від правди про наші страждання.

Фото зі сайту ru.wikipedia.org

Володимир Павлів для ZAXID.NET


З ким вони?
Василь Расевич

Негативна оцінка сталінських репресій є свого роду рятівним колом для прихильників міфу про «священну Велику Вітчизняну війну». Мовляв, ми знайшли в собі сили, щоб засудити сталінізм і нема чого до цього більше повертатися.
Сучасні баталії навколо «політики пам'яті» на пострадянському просторі неймовірно актуалізують окремі теми історичного минулого. До однієї з найважливіших в українсько-російських дискусіях напевно належить тема Другої світової війни, а точніше намагання звести ці події або до «Великої вітчизняної війни», або ж до «боротьби з двома тоталітаризмами». Те, що в сучасній Україні постійно бачимо намагання узгодити старі радянські міфи з новим національним наративом, свідчить про складність внутрішньо української ситуації та живучість старих міфологем. В Україні «День захисника Вітчизни» й надалі припадає на 23 лютого, що є свого роду містком до усіх решти радянських міфів.
Як правило, пострадянські історики звикли оперувати «канонічними» тезами стосовно Другої світової війни, байдуже, за яких ідеологічних систем вони склалися, бо що здавалося б можна поміняти в схемі: фашистський агресор - спроби поневолення світу - геноцид - війна аліянтів проти нацистського Третього Райху і перемога над ним. Але, якщо дотримуватися цієї генеральної схеми, то тоді у свого роду «сірій зоні» залишаються цілі національні рухи, які боролися за незалежність та протидіяли радянському режимові. Такий підхід однозначно веде до солідарності зі сталінською концепцією історії Другої світової війни, яка є напрочуд простою і очевидною: СРСР - переможець фашизму, а переможців не судять. Безумовно, роль СРСР в розгромі нацистської Німеччини є надзвичайно важливою. Проте не можна залишити поза увагою і такі питання: що приніс СРСР у Центрально-Східну Європу, перемігши фашизм? Який режим і якими методами був встановлений у цій завойованій частині світу?
Отже, так чи інакше ми підходимо до проблеми «історичного ревізіонізму». Разом із усталеним радянським міфом про «велич подвигу радянського народу у Великій вітчизняній війні» поруч завжди фігурує негативний стереотип про загрозу і шкідливість ревізіонізму. За допомогою незліченних публікацій радянським ідеологам та їхнім послідовникам вдалося сформувати стійкий стереотип, що об'єктивного переосмислення історії не може бути, що будь-які сучасні інтерпретації подій Другої світової війни - це спроба реваншу з боку неонацистів. Кожна хвиля демократизації радянського суспільства приносила низку розвінчувальних публікацій про злочини сталінізму або навіть і комунізму загалом. Проте, пізніше, ніби за ходом маятника, з'являлися голоси про неможливість і непотрібність «переписування» історії. Прихильники цієї тези, напевно не усвідомлюючи того, самі ставали на шлях переписування історії, вмонтовуючи свої шаблони до нової політичної парадигми. Висновок один: історія постійно перебуває в стані переосмислення, нових інтерпретацій, і байдуже, чи це відбувається «під тиском» величезного наративу, чи від необхідності пристосування до нових ідейно-політичних обставин.
З противниками «історичного ревізіонізму» можна було б в дечому погодитися, якби вони самі не вдавалися до інструменталізації історії для своїх політичних цілей. Ознайомившись із сучасними російськими підручниками, можемо натрапити на негативні оцінки періоду сталінських репресій, але водночас знайдемо свого роду «виправдання» їх складністю історичного моменту. Зі сталінізмом тут ситуація виглядає хіба найпростіше. Злочинну суть цього режиму годі приховати, та й злочини його були спрямовані в основному проти «своїх». Проте, негативна оцінка сталінських репресій є свого роду рятівним колом для сучасних прихильників міфу про «священну Велику вітчизняну війну». Мовляв, ми знайшли в собі сили, щоб засудити сталінізм і нема чого до цього більше повертатися. Це свого роду нав'язування своїх правил гри: те, що може завдати удару по нашій концепції, не приймається за означенням, хоча «ми» маємо беззаперечне право будувати свою концепцію історії на досягненнях періоду сталінізму. Результатом таких підходів стало те, що Сталін посів друге місце в нещодавньому рейтингу «Ім'я Росії». Це означає також, що пропагандистська система, скерована на втовкмачування в суспільну свідомість необхідності для Росії «сильної руки», правління за умов «обмеженої демократії» (бо у нас свої цінності і ми істотно відрізняємося від західних суспільств) - досягла на певному етапі успіху. Не випадковими в цьому ключі є поява фільмів «Монгол», наскрізь просякнутого вождистським духом, та «1612», де постулюється внутрішня національна єдність під проводом вождя - супроти зовнішньої загрози. На це працюють нескінченні серіали про доблесний «СМЕРШ» і про те, як благородно він переміг усіх ворогів радянської влади. Отже, героїзація радянських спецслужб, а не «всенародного подвигу» заполонила медійний простір сучасної Росії.
Здавалося б, це інша держава і українці не мусять мати якогось стосунку до її політики пам'яті, якщо російське суспільство задовольняє такий стан справ, то чого це має їх обходити? Але проблема полягає в тому, що ця держава, використовуючи різноманітні важелі впливу, аж до дипломатичних нот, наполегливо намагається накинути усім колишнім республікам СРСР її власні оцінки історичних подій. Особливо це стосується часів Другої світової війни. Не таємниця, що для СРСР усі нерадянські рухи Центрально-Східної Європи були ворожими. Така оцінка автоматично перетворювала не тільки активних учасників антирадянського опору, але й простих противників радянського ладу, на ворогів. Переведення в категорію ворога «розв'язувало» руки радянським військам на окупованих територіях і ніби надавало «право» на ведення війни усіма можливими методами. Отож і український націоналістичний рух, і спротив радянській окупації з боку балтійських народів - «таврувалися» як бандитські, а щоб остаточно покласти цьому край і в міжнародному масштабі, виключно як профашистські і колаборантські рухи. Саме цей факт дав «право» радянським військам застосовувати масовий терор проти цивільного населення окупованих територій, не дотримуючись жодних чинних на той час міжнародних конвенцій.
Сучасні пропагандисти використовують проти національних рухів українців, литовців та естонців факт їхньої початкової колаборації з фашистами, але ніби не зауважують, що Радянський Союз ще до періоду «колаборації» застосовував до цих народів політику терору. Мова йде про події 1939-1941 рр. Не буде зайвим нагадати, що станом на 1939 рік Радянський Союз був надійним союзником нацистської Німеччини. Уклавши в серпні 1939 р. договір про ненапад, більш відомий під назвою «Пакт Молотова-Рібентропа», СРСР розділив з Німеччиною не тільки сфери впливу у Східній Європі, але й визначив кордони окупованих територій. Після чого обидві країни вдалися до відкритої агресії проти Польщі. Облудливі заяви радянської пропаганди про «простягнуту руку допомоги» українському та білоруському народові не вкладаються в жодне законодавче поле, а політика, яка стосувалася до «визволених» народів, яскраво засвідчує факт агресії та окупації. Тут зазначу один нюанс: українські націоналісти сприйняли спочатку факт «возз'єднання» українських етнічних територій як позитивний, як таке, чого їм ніколи не вдавалося досягнути самотужки. І саме цей момент став для них логічною пасткою, бо позбавив можливості надалі вживати для означення дій СРСР термін агресор.
Отже, окупувавши «західноукраїнські» та «західнобілоруські» землі, СРСР одразу вдався до радянізації цих територій. Насправді ж це була політика масового терору, спочатку проти заможних верств суспільства, а з часом і проти класових та політичних ворогів. Якщо націоналізація промисловості аж ніяк не зачепила українське населення Західної Волині та Східної Галичини, то експропріація землі вдарила не тільки по польському землеволодінню. Передача на певний час землі безземельним українським селянам, бо за цим ішла колективізація через колгоспи, закладала міну сповільненої дії у міжнаціональні відносини поляків та українців. Радянська влада відразу заборонила діяльність усіх політичних партій, товариств та організацій, що масово супроводжувалося арештами та депортаціями «ворогів народу». Під час першої хвилі депортацій були виселені представники соціальної еліти: підприємці, державні чиновники, інтелігенція. В цей час депортації стосувалися значною мірою поляків, проте в 1941 р. великої національної диференціації вже не помітно. Щодо кількості депортованих до Сибіру та Середньої Азії, науковці можуть і далі дискутувати та встановлювати її з точністю до десятка, але факт залишається фактом: Радянський Союз, вдавшись до агресії проти Польщі, застосував до її колишніх громадян політику масового терору та депортацій.
Переповнені, станом на червень 1941 р., тюрми на «західноукраїнських землях» є свідченням терору проти мирного населення. В'язнями ставали тільки за те, що мали інші політичні погляди або ж належали до іншого соціального класу. Але відвертими злочинами радянської системи і радянських військових (попри те, що ми звикли мислити макрокатегоріями про злочини більшовизму та комунізму) є масове винищення в'язнів наприкінці червня 1941 р. та розстріли польських військових в Катині. Тут хотілося б наголосити на кількох моментах. А саме: якщо політичні репресії це такий собі «тягучий» процес, де важко дошукатися відповідального за накази та їх виконавців, бо тут задіяна ціла система, то конкретні розстріли є злочинами конкретних людей. Цих злочинів, вчинених радянськими військовими та партійними функціонерами, не можуть затьмарити навіть факти їх пізнішого використання нацистською пропагандою. За різними підрахунками, число замордованих в'язнів у тюрмах Західної України становило від 15 до 40 тисяч осіб. Серед них були, напевно, і такі, які вчинили якісь кримінальні злочини, і такі, що потрапили в тюрму за дрібні правопорушення, але більшість становили політичні підозрювані. Факт масового вбивства десятків тисяч людей без суду і слідства, із застосуванням нелюдських тортур, яскраво засвідчує справжню сутність радянського режиму. Важливим є також те, що тут не можна списати провину на обставини, на те, що «якби не ми їх, то вони нас». Проблема полягає також в морально-етичній системі цінностей радянських військових.
Серед помордованих у львівських тюрмах знайдено багато понівечених тіл молодих жінок, серед вбитих були також вагітні, до яких застосовувалися нелюдські тортури. Подібне ставлення до «ворога» з боку радянських військових можемо побачити і в пізніший час - на фінальній стадії Другої світової війни та в період повоєнного насаджування радянської влади. Кодекс честі не діяв також і у випадку з полоненими поляками. Те, що радянське військово-політичне керівництво не дотрималося жодних умов та домовленостей, які давало, переконуючи польських військових мирно скласти зброю, - це один бік медалі. Його можна списати на тактично-дипломатичні «успіхи» радянців, але те, що одні військові стріляють в потилицю обеззброєних інших, свідчить про деморалізацію в лавах радянської армії. Поясненням цього може бути тільки те, що вони вижили в системі взаємних доносів та постійної боротьби за виживання.
Як бачимо, для радянських військових не тільки конкретне людське життя нічого не важило, а навіть звичною справою стала політика масового винищення. Відступаючи під натиском німецьких військ, вони вдалися до тактики «випаленої землі». Підривали не тільки промислові об'єкти, які могли стати в нагоді окупантові, але й знищували запаси продовольства, спалювали посіви, затруювали питну воду. З точки зору військової тактики в цьому, може, є якесь раціональне зерно, але з людського погляду - це прирікання на голодну смерть сотень тисяч своїх колишніх співгромадян. Чи була можливою після цього всього ще хоч якась симпатія до цієї системи? Напевно ні. Саме тому напередодні другої окупації ні в кого не було жодних ілюзій щодо майбутньої радянської політики. Тим-то на всіх, перед тим уже раз окупованих територіях, формується антирадянський рух спротиву. Хотів би наголосити, що він не був виключно антиросійським у вузькоетнічному розумінні, а дійсно антирадянський із використанням антиросійської риторики.
Під час другого приходу радянської влади на відвойовані у нацистів території її політика і тактика не зазнали особливих змін, хіба стали більш жорстокими і масштабнішими. Як випливає із таємної доповідної міністра МВС УРСР Т.Строкача М.Хрущову від 28 травня 1946 р., за 28 місяців, починаючи з лютого 1944 р. до травня 1946 р., в семи західноукраїнських областях внутрішніми військами було проведено 87.571 операцію проти націоналістичних «бандформувань». В результаті цих акцій 110.825 «бандитів» було вбито, 250.676 - арештовано. З іншого таємного документа довідуємося, що тільки за перший рік радянської влади із Західної України було депортовано 10.139 українських сімей (26.093 осіб). Розмах вбивств та депортацій змушує задуматися не тільки про масовість українського руху спротиву, але й про тотальний характер радянської боротьби проти місцевого населення.
Ні про яке «визволення» або ж якусь національну чи соціальну солідарність більше не йшлося. Показові суди і страти, знущання з трупів, застосування не тільки фізичних, але й морально-психологічних тортур, вбивства і примусові виселення стали невід'ємними атрибутами радянської влади на новоздобутих територіях. Як зазначає відомий американський дослідник радянських архівів Джефрі Бурдс: «З боку радянців терор не був справою окремих офіцерів-садистів або тих, хто не підкорявся наказам командування загонів окупаційних сил, схильних до крайніх проявів насильства. Радянський терор був наслідком недвозначних вказівок згори - на це вказують навчальні посібники для радянських груп спеціального призначення». Тут і далі американський дослідник мав на увазі сумнозвісне «Наставление по использованию войск НКВД при проведении чекистско-войсковых операций», розроблене у 1944 р. майором А.Соколовим. Ця інструкція передбачала застосування найжорстокіших методів боротьби з антирадянським підпіллям. Відповідно до цих порад, усі методи були можливими: публічні страти, з обов'язковою присутністю односельчан, бо це передбачало відслідковування психологічної реакції на обличчі присутніх, що могло обернутися для останніх арештом зі всіма можливими наслідками. Виставляння змасакрованих трупів для психологічного залякування, інсценізація вироків злочинцям із подальшим переростанням події у самосуд. Подібна тактика застосовувалася радянською владою і в приєднаних до СРСР республіках Балтії.
Радянські військові ніколи не зазнали покарання за злочини, вчинені щодо мирного населення, сховавшись за означенням «переможці фашизму». Навіть у наш час будь-які спроби наукового аналізу або просто переосмислення подій Другої світової війни неодмінно наштовхуються на справжню бурю протестів і звинувачень у ревізіонізмі. В сучасній Україні напевно не є можливим ані проведення безстороннього розслідування злочинів радянських військових, ані люстрації. Найменша спроба деконструкції радянських міфів негайно береться на щит тією чи іншою політичною силою і використовується для розбурхування міжрегіональних антагонізмів. Та якщо юридичне покарання за «історичні» кримінальні злочини вже не можливе, то це явище принаймні заслуговує на осуд у шкільних підручниках.
Ще однією проблемою сучасної української політики пам'яті є проблема визнання на державному рівні воїнів УПА воюючою стороною. Проти цього категорично виступають радянські ветеранські організації. Цьому противляться комуністи та проросійські політики. Для мене залишається питанням, чому Українській державі треба питатися згоди у радянських ветеранів на визнання цих людей воїнами, що воювали за незалежність України? Якщо упівцям закидається участь у вбивстві мирних громадян, то ті з них, на чийому сумлінні були такі злочини, заплатили за це десятиліттями, проведеними в радянських концтаборах. Усіх учасників українського руху опору, що лишилися на території СРСР, було кілька разів «пересіяно» через систему таборів та тюрем. Вже за саму приналежність до українського партизанського руху ці люди підлягали жорстокому покаранню. Тих, чию провину за участь у вбивствах мирного населення доводили, як правило, засуджували до страти. Додам, що тих, хто зміг переміститися в західну зону, чекали не менші люстраційні випробування. Тобто ті ветерани УПА, які тепер залишаються живими, якщо й мали в запліччі якісь провини, то спокутували їх десятиліттями по таборах. Головною їхньою «провиною» й надалі залишається те, що вони належали до антирадянського руху. А на радянських ветеранах і досі лежить колективна відповідальність за непокарані кримінальні злочини: розстріли мирних людей, тортури, депортації, знущання, безпідставні ув'язнення, масові грабежі та заволодіння чужим майном, ґвалтування німецьких жінок і винищення сотень тисяч у сибірських концтаборах.
Сучасна політика пам'яті в Росії є прямим і логічним продовженням старої радянської системи поглядів на минуле. Відбулося лише певне ретушування та припасовування до нових політичних обставин та до авторитарних лідерів новітнього зразка. Нікуди не зникла експлуатація старих антагоністичних тез: «ми» і ворожий до нас Захід, бажання реваншу за втрачені позиції, спроби відбудови біполярної системи та повернення статусу наддержави. В підручниках далі мусується теза про «радянську визвольну місію» та як антитеза до неї - Захід спішив захопити якнайбільше німецьких територій, щоб туди не прийшла караюча рука справедливого радянського солдата, про «змову» західного світу із колишніми нацистами.
«Ми» і «вони» - вічне позиціонування російсько-радянського світу. Отже, для українців залишається невеликий вибір.
З ким вони?

Василь Расевич

Фото зі сайту www.davno.ru
Василь Расевич для ZAXID.NET


Виступ Володимира В’ятровича на урочистій академії до 100-ліття Степана Бандери
Виступ Володимира В’ятровича,
Директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України,
Голови вченої ради Центру досліджень визвольного руху,
на урочистій академії до 100-ліття Степана Бандери

Київ, 22 грудня 2008 р., Національна опера

З латинської мови «бандера» перекладається як прапор. Невідомо, як це слово потрапило в Україну і стало прізвищем, але хлопчик, який народився з цим ім’ям на початку 1909 року, став прапором українського визвольного руху ХХ століття. «Бандерівець» означало «свій» для тих, хто повставав за правду, і звучало як вирок із вуст катів. «Бандерівець» був продовженням «петлюрівця» та «мазепинця», тому цей термін не потребував роз’яснення ні для своїх, ні для чужих.
Трагедія народу без держави позначилася на долі Степана Бандери та всієї його родини. Австро-Угорщина, Росія, Польща, Німеччина, Радянський Союз — ці держави змінювали одна одну на нашій землі. Не змінювалося лише одне — їхнє ставлення до українців: вони заважали усім господарювати тут, а тому мали зникнути. Особливо заважали думаючі українці — священики, учителі, письменники, які відразу потрапляли під пильне око чергової влади. Степан Бандера, який виростав у священичій сім’ї, відчув це ще в дитячі роки, під час Першої світової. Ситуація не змінилася і з появою адміністрації польської держави.
Змінилися самі українці, які вже встигли відчути смак свободи, хай дуже мало, та все ж пожити у власній державі. І хоча цієї держави більше не існувало на мапах світу, боротьба за неї не припинялася. Колишні вояки українських армій продовжували її в нових умовах новими методами. Справжнього розмаху боротьба набула, коли до неї долучається нове покоління, народжене на початку буремного століття. Це покоління представлене Романом Шухевичем, Ярославом Стецьком, Миколою Лебедем, Василем Куком та тисячами інших, які впишуть свої імена в історію ОУН та УПА. Покоління, яке очолив Степан Бандера.
На перший погляд він мало вирізнявся серед ровесників та побратимів, їхні біографії дуже схожі: навчання в школах, гімназіях, університетах, активна громадська робота у «Пласті», «Просвіті», участь у підпільній боротьбі УВО, а згодом ОУН, тюрми польські, радянські, німецькі і знову радянські. Типовий життєпис українського революціонера. Та все ж Бандера вирізнявся. Впевненість у своїй місії, харизма, вміння вести за собою — риси, які визнавали у ньому всі, хто з ним спілкувався.
Завдяки лідерським здібностям Бандера впевнено просувався по щаблях керівництва ОУН, поки не став у 24 роки керівником підпілля у Західній Україні. Це була кар’єра смертника — направляючи людей на виконання вкрай небезпечних завдань, він знав, що може робити це тільки тому, що сам готовий піти на смерть.
У 25 років на Варшавському процесі Бандеру вперше засуджено до смертної кари, однак він не зламався і перетворив цей процес на маніфестацію ідей українського визвольного руху. Бандера не лише пояснював, за що і як бореться ОУН, але з трибуни суду звинувачував окупаційні режими, що нищили українців. Про Україну як східноєвропейську Ірландію заговорили у світі, про відважного 25-річного юнака в Україні почали співати народні пісні. До підпілля масово приєднувалися все нові й нові юнаки та дівчата, для яких Бандера став прапором.
Польська влада змінила смертний вирок Степанові Бандері на довічне ув’язнення, проте сама проіснувала після цього далеко не вічність — лише 5 років, впавши у 1939 році під хижими ударами нацистської Німеччини та Радянського Союзу. Бандера та сотні його товаришів опинилися на волі. Проте ніхто в цій війні не ставив собі за мету звільнення українців, захисту вони могли чекати лише від самих себе. Степан Бандера швидко поринув у роботу, метою якої було підготуватися до наступного етапу війни. Пасивне очікування могло обернутися для українців повним геноцидом чи то через німецький план «Ост», чи то через новий радянський Голодомор. Під керівництвом Бандери було підготовлено тисячі людей, які мали з початком війни розпочати розбудову армії та державного апарату.
30 червня 1941 року німців поставили перед фактом проголошення незалежної України. Негайно заарештований після цього Степан Бандера відмовився відкликати Акт проголошення. 32-річний українець кинув виклик Третьому рейху, перед яким тремтіли керівники великих держав, і вдруге у своєму молодому житті глянув у вічі смерті.
Далі були чотири страшних роки у концтаборі Саксенгаузен, які мали зламати фізично і морально. Але не зламали, як не зламало воєнне лихоліття і всього українського визвольного руху. І хоч його лідер Степан Бандера та практично все керівництво опинилося в гестапівських застінках, боротьба українців лише наростала. В роки війни вона охопила майже всю Україну і тривала ще десятиліття після 1945-го. Бандера, ув’язнений у таборі, чи Бандера, який жив далеко від рідної землі після війни у Німеччині, залишався символом нашої боротьби. Символом для окупантів, які писали про Bandera-bewegung чи «бандерівські банди», символом для повстанців, які тисячними тиражами випускали свою програму під назвою «Хто такі бандерівці і за що вони борються».
Бандера залишався загрозливим для окупаційного режиму символом навіть тоді, коли в самій Україні повстання вже було остаточно розбите. У 1959 році він став жертвою кілера з КГБ, вже після того, як радянське керівництво нібито відмежувалося від злочинів сталінізму.
Сьогодні Бандера повертається в Україну, повертається, щоби посісти належне йому місце в пантеоні українських героїв. Він повертається як символ забутого і оббріханого радянською пропагандою українського визвольного руху. Це повернення не буде легким. Ті, хто досі не можуть змиритися з фактом нашої незалежності, знову підніматимуть на щит тонни заготовленої радянським агітпропом брехні та наклепів. Адже вони розуміють: визнання Бандери — це свідчення зрілості України як держави, держави, яка сама вирішує, яких героїв їй шанувати і яке майбутнє їй будувати.

Бандера, В'ятрович, ОУН, УПА
Допис був доданий в середа, 24.12.2008 at


До 100-річчя з дня народження Степана Бандери.

Однією з найменш вивчених постатей української історії нажаль і досі залишається Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера. Визначний життєвий шлях борця за незалежність України поки що не здобув належної уваги з боку істориків. У той час, коли про сучасників С. Бандери – Шарля де Голля, Теодора Рузвельта, Уїнстона Черчілля та багатьох інших написано численні томи біографічних досліджень, Провіднику ОУН в основному присвячено публіцистичні твори та сухі енциклопедичні матеріали.

Неодноразово перебуваючи у львівському історичному музею мені до рук потрапляли різного роду історичні документи в тому числі із життя неординарної фігури Степана Бандери.

Те, що Степан Бандера посів трете місце в десятці «Великих українців», зовсім не означає, що його життя й суспільно–політичні погляди є знайомими та близькими широкому загалу. Бандера залишається для багатьох більшою мірою містичним прапором національно–визвольного руху, аніж реальною людиною.

Прізвище

Бандера походить не від "бандит" і не має жодного стосунку до м. Бендери в Молдові. У романських мовах досі це слово вживається у значенні "прапор", "хоругва", в такому ж значення воно побутувало на Західній Україні. Багатозначним сьогодні видається й ім’я майбутнього Провідника ОУН - "Степан" у перекладі з грецької воно означає "вінок" - від самого народження доля ніби пророкувала цій людині вінець страждань...


Степан Бандера студентом

Степан Бандера студентом
Родинне походження

Доводилось зустрічати різноманітні екзотичні теорії походження Брандерів. У житті все досить просто. Рідня батька - стрийські міщани, мати - з досить давнього священичого (греко-католицького) роду Глодзінських. Є свідчення, що саме по- материнській лінії одним із нащадків Бандерів можна вважати Мирослава Любачівського (покійного екзарха УГКЦ). В Старому Угринові свого часу парохом був брат Президента ЗУНР Євгена Петрушевича - Володимир, тут же народився Микола Саєвич - сотник УГА, доктор філософії, інженер-лісівник, родичами якого були Войнаровські- нащадки племінника Івана Мазепи...

Родина Бандери належала до тогочасної повітової еліти, у домівці була хороша бібліотека, й часто заходили відомі постаті визвольного руху. Степан у своїй автобіографії «Мої життєписні дані» згадуватиме, що від гостей раз по раз чув різні історії про Українську революцію і короткочасну українську державність. Згодом Бандера писав: «Під час Першої світової війни я пережив дитиною–юнаком чотириразове пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914–1915 і 1917 роках, а в 1917 році важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австро–російський фронт, і наш дім був частково знищений гарматними снарядами».


Батько Андрій Бандера

Батько Андрій Бандера
Доля братів та сестер

У сім’ї Андрія і Мирослави Бандер було восьмеро дітей, щоправда, наймолодша дитина померла немовлям. Решта семеро прожили насичене страдницьке життя. Усі четверо братів загинули насильницькою смертю, а троє сестер відбули довгі роки ув’язнень.

Ще за «польських» часів батько подбав, щоб усі його діти отримали належну освіту — гімназійну та університетську. Після смерті дружини Андрій Бандера віддав своїх доньок на виховання у близькі священицькі родини, а після здобуття відповідної освіти вони повернулися до батьківського дому. Найстарша сестра, Марта, закінчила учительську семінарію і долучилася до націоналістичного підпілля. Володимира Бандера після навчання в Стрийській гімназії одружилася й разом із чоловіком виховувала шістьох дітей. Активно займалася громадською діяльністю. Наймолодша сестра, Оксана, після закінчення гімназії допомагала батькові й учителювала. Втім лише до 1941 року, а далі батька та доньок заарештують і сестри на довгі роки опиняться поза Україною. Лише Володимирі Бандері–Давидюк вдалося пережити лихоліття війни на рідних землях. Матір шістьох дітей разом із чоловіком–священиком заарештували вже у 1946 році. У час, поки подружжя відбувало кару на далекій Півночі, діти опинилися в сиротинцях.

Доля братів Степана Бандери була не менш драматичною. У тогочасному суспільстві освіті чоловіків присвячувалося значно більше уваги. Тож Олександр і Василь, молодші брати Степана, після закінчення Стрийської гімназії навчалися на агрономічному факультеті Львівської «Політехніки». Таку ж освіту здобув і Провідник ОУН, але далі його життєва дорога звивалась через в’язниці та польські й німецькі концтабори. Олександр та Василь продовжили навчання після «Політехніки»: Василь вступив на філософський факультет Львівського університету, а Олександр виїхав до Італії, де продовжив навчання у Римській вищій школі економічно–політичних наук, яку завершив із ступенем доктора.


Брати Степана

Брати Степана
Брати Бандери були активними діячами націоналістичного руху, тому їхній арешт нацистами не можна пов’язувати лише з діяльністю старшого брата. Промовистий факт — Олександр, який досить комфортно облаштувався в Італії і навіть одружився з родичкою міністра закордонних справ Італії Чіано, після проголошення ОУН 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави свідомо повернувся, щоб працювати в Україні. Коли Степан Бандера перебував у нацистському концтаборі Заксенхаузен, Олександр і Василь відбували ув’язнення в сумновідомому Аушвіці (Освенцімі). У липні 1942 року обох братів замордували польські фольксдойчі. Розслідування смерті Олександра Бандери посприяло тому, що українцям полегшили умови перебування у найвідомішому «млині смерті».

По смерті Василя Бандери залишилася продовжувач роду — донька Дарина, яка згодом одружилася з відомим митцем та дисидентом Опанасом Заливахою. Наймолодший із братів Бандер — Богдан, в час ІІ Світової війни у складі похідних груп ОУН пішов на Південь і, найімовірніше, загинув від рук гестапо в 1943 році у Херсоні.

Із дитинства Степан мав погане здоров’я — через ревматизм суглобів йому відмовляли ноги, часом він навіть не міг ходити. Те, що Бандера згодом зможе долати різні незгоди в житті — в’язниці та концентраційні табори, — є заслугою великої сили волі, яку на диво цілеспрямовано виховував у собі майбутній провідник ОУН. Прикладом застосування такої акумульованої волі є історія його вступу до української скаутської організації «Пласт», що тоді був однією з небагатьох легальних спортивно–патріотичних організацій для молоді. Ставши учнем Стрийської гімназії, Бандера водночас захотів вступити до «Пласту», проте, через проблеми зі здоров’ям його не взяли до організації. Бандера таки домігся свого, з третьої спроби, у третьому класі.

Обвинувачення

14 червня, за день до вбивства генерала Пєрацького, польська поліція заарештувала Бандеру разом із його товаришем-інженером Богданом Підгайним ("Биком"), бойовим референтом КЕ ОУН, при спробі перейти чесько-польський кордон.

Було заарештовано ще кілька членів організації, причетних до вбивства міністра, зокрема, Лебедя та його наречену, згодом дружину – Дарію Гнатківську.

Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних не вдалося б підвести до суду, але до рук поліції потрапило біля двох тисяч документів ОУН, так званий "архів Сеника", який зберігався в Чехо-Словаччині. Документи цього архіву дали можливість польській поліції встановити величезну кількість членів та керівників ОУН.


Дружина Ярослава

Дружина Ярослава
Два роки допитів, фізичних і моральних тортур. Бандеру перевели в одиночну камеру, закували в кайдани. Але і в цих умовах він шукає способу зв'язатися з товаришами, підтримати їх, намагається вияснити причини провалу. Під час їди йому розковували руки, і він встигав за цей час писати на дні миски записки до друзів.

Про причини успіхів слідчої поліції Бандері стало відомо перед самим процесом від адвоката.

Аналізуючи всі можливі шляхи, якими архів потрапив до поляків, Бандера дійшов висновку, що єдиним, хто міг би бути польським шпигуном, був Ярослав Барановський, референт зв'язку з Краєм та діючий секретар ПУНу, рідний брат провокатора Романа Барановського. Висновок про зраду Барановського був однією з причин майбутнього розколу в ОУН.

Від 18 листопада 1935 року до 13 січня 1936 року у Варшаві відбувався суд над дванадцятьма членами ОУН, звинуваченими в співучасті у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. На лаві підсудних з Бандерою були Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Яків Чорній, Євген Кочмарський, Роман Мигаль, Катерина Зарицька, Ярослав Рак, Микола Лебедь. Акт звинувачення обіймав 102 сторінки машинопису. Звинувачені відмовлялися говорити по-польськи, віталися окликом "Слава Україні!", перетворили зал процесу у трибуну пропаганди ідей ОУН.


Марка з нагоди 100 ліття

Марка з нагоди 100 ліття
Вирок

13 січня 1936 року у переддень Нового року оголосили вирок, за яким Бандеру, Лебедя, Карпинця було засуджено до страти, інших – від 7 до 15 років криміналу.

Процес мав всесвітній розголос, польський уряд не наважився виконати вирок над трьома смертниками і розпочав переговори з легальними українськими політичними партіями про "нормалізацію" українсько-польських взаємин, і згодом проголосив амністію. Бандері і його двом товаришам було замінено кару смерті на довічне ув'язнення.

Це дало можливість провести над Бандерою та членами Крайової Екзекутиви ОУН ще один процес у Львові у справі кількох терористичних актів, які вчинила ОУН: вбивство директора гімназії Івана Бабія, який співпрацював з польською поліцією, та поліційного агента Якова Бачинського.

У Львівському процесі, який розпочався 25 травня 1936 року, на лаві підсудних був уже 21 звинувачений. На цьому процесі Бандера відкрито виступав як крайовий провідник ОУН.

На Варшавському і Львівському процесах Степан Бандера отримав у загальному сім довічних ув'язнень. Кілька спроб підготувати його втечу з тюрми були невдалими. У в'язниці Бандера просидів аж до 1939 року – до захоплення Польщі німцями.

Уже в ті роки НКВД цікавиться діями ОУН, зокрема, Бандери. 24 червня 1936 року, коли Бандера давав свідчення на Львівському процесі, у залі до його слів уважно прислухався московський дипломат Свєтняла. Бандера, пояснюючи мету і методи боротьби українських націоналістів проти російського більшовизму, говорив:

"ОУН виступає проти більшевизму тому, що більшевизм – це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність... Більшевизм засобами фізичного винищування бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки... Тому що більшовики приміняють фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичний метод...".

Тож дошукуймося правди, а не навішуймо ярлики. Спробуймо кожен розібратись у засадничих деталях історичних подій, а не переповідаймо готові, сформульовані кремлівськими ідеологами підтасовані висновки. Можливо ці люди в чомусь дріб”язково-життєвому і помилялись, та жили вони, за великим рахунком, тільки заради України, яку любили і в яку вірили. Після десятиліть оббріхування і наклепів, вони, в Українській Державі, заслуговують на пошану. Будьмо гідними їхньої жертви!


Создан 20 июн 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником