Я маю право мати право

 
 

Я маю право мати право

неправомірність норм Конституції України реаліям життя



Я маю право мати право

Слова з одної сатиричної пісеньки у Львові періоду 90-х років "Я маю право мати право" були спрямовані проти декларативних прав, які наче б то мали всі громадяни СРСР за Конституцією та іншими законами, але насправді були фікцією.
По закону народ мав всі важелі державного керівництва, але насправді владу в країні узурпувала КПРС, комуністична партія, в структурах якої і вирішувались усі питання державного життя.

Загальновідомо, що так звана "сталінська конституція" 1936 р. була за своїм змістом сама демократична в тогочасному світі, але як дотримувались її норм в Радянському Союзі - загальновідомо: зовсім не дотримувались. Саме тоді і виник термін "телефонне право", який розкривав суть тогочасної правової системи, де все йшло не за нормами писаного закону, а за нормами внутріпартійної комуністичної доцільності і все вирішувалось по телефону між керівниками певних рівнів влади. І тоді виникло усвідомлення у правлячих кіл, що закон існує не для них, а для сіроми, тобто простого народу.

Ця біда залишилась у спадок і в керівних верхах самостійної України, що за часи президенства два терміни Кучми переродилось у відкриту корупцію і вседозволеність посеред правлячої номенклатури і як наслідок - повного правового нігілізму в країні. Законодавчий процес керувався не нормами узгодженого для всієї спільноти права, а обслуговує потреби на даний час виключно правлячої купки людей. Хіба не показовим є те, що кожного разу перед новими виборами депутати Верховної Ради України приймали новий Закон про вибори, щоб зробити все, аби знову залишитись при владі.

Прийнята у 1998 р. Конституція України не стала цементуючим законом для суспільства хоч на певний період, а одразу була дискредитована самим президентом Кучмою, який у першу річницю її святкування привселюдно визнав недоречними багато положень в підписаній нещодавно ним же Конституції України. Всі його подальші спроби щодо внесення змін до Конституції остаточно дискредитували цей Основний Закон державного устрою, що і призвело до загальнодержавної політичної кризи.

Загрозливі антизаконні процеси 2004, що спровокували суспільне повстання в Україні, яке отримало назву "Помаранчова революція", і нещодавня спроба "конституційного перевороту" через внесення "законних змін до Конституції України" шляхом змови народних депутатів ВРУ - остаточно показали необхідність створення нової Конституції України і прийняття її на всеукраїнському референдумі, після чого всі зміни можливі також тільки через референдум і через певний часовий проміжок в 1-3 роки, а не щомісяця. Просто треба підготувати добрий якісний документ, який би не потребував змін. І це стосується не тільки Конституції України, але і всього законодавчого процесу в України, бо до мало не кожного закону у нас приймають ще надцять законів зі змінами та поправками, що надзвичайно ускладнює дотримання і виконання законів без порушень.

Отже одною з головних завдань на теперішній час є необхідність розробки нової Конституції України, до чого і закликаю всіх бажаючіх.
Налаштування нормального і головне реально діючого правового середовища в Україні без пустопорожніх декларацій і законів, які ніхто не виконує, - одне з головних завдань ГО „Фронт Справедливості”
Ми маємо не просто право мати право, а мати реально діючі права, які будуть регулювати наше життя і робити його змістовним і якісним.

Богдан Гордасевич, м. Львів


Газета "Високий амок" №144 (4278)
04.08.2010
В очікуванні свого Вашингтона
Народ для влади чи влада для народу?
Роздуми над проектами нової Конституції України


Народ для влади чи влада для народу?
У парламенті є кілька проектів нової Конституції України і змін до неї. Ніби усі декларують, що влада належить народові. Але декларації і реальне народовладдя не завжди збігаються.

Екскурс в історію
Сучасна теорія побудови держави була закладена в ХУІІІ ст. французькими просвітителями, зокрема філософом та правознавцем Монтеск’є. Саме просвітителі заявили, що держава повинна базуватися на двох принципах: перший – держава має складатися з трьох рівноправних гілок влади – виконавчої, законодавчої та судової (це означає, що жодна з них не може ліквідувати чи підмінити іншу); другий – ці три гілки влади повинні бути цілковито незалежними одна від одної (інакше кажучи, одна гілка влади не може обирати чи призначати іншу, оскільки тоді одна гілка автоматично стає залежною від другої; їх функції не можуть перехрещуватися).
З античних часів відомий і третій принцип, який у ХХ ст. європейські демократії доповнили новим змістом, а саме: влада має обиратися тільки народом. Це означає, що ніхто не може підмінити народ щодо права його вибору, тобто узурпувати його право на владу. Для цього волевиявлення народу повинно бути тільки прямим (!), а не опосередкованим, оскільки непрямі вибори завжди дають змогу маніпуляцій цим волевиявленням.
Для подальших оцінок, на яких ґрунтуватиметься стаття, приймемо, що ситуацію, коли вся влада належить народові, оцінюватимемо в 100%, з котрих порівну, по 33%, припадатиме на виконавчу, законодавчу й судову владу.

Арифметика народовладдя
У ст. 5 чинної Конституції задекларовано, що носієм влади в нашій державі є народ. Але наскільки виконується ця стаття?
Отже, чи обирає народ наших депутатів прямо? Як це зрозуміло зараз кожному – ні, оскільки виборці обирають не депутатів, а лише партії. Списки формують самі партії. На формування цих списків через убогість молодих партій явно впливають олігархічні клани, які можуть забезпечити фінансове існування цих партій, отримуючи взамін право на лобіювання своїх кланових інтересів. Можемо поставити першу оцінку стосовно законодавчої гілки влади: оскільки народ не може обирати окремо конкретних кандидатів у депутати, а лише їх групи, причому списки цих кандидатів – закриті, то народовладдя з виділених нами 33% оцінюємо на 5%.
Чи обирає в нас народ виконавчу владу? По суті, також ні, бо Кабінет Міністрів призначає парламент, а функції всенародно обраного Президента в ділянці виконавчої влади вкрай обрізані, атрофовані (прямо обраний українським народом Президент не належить до виконавчої влади, а лише реалізує її в окремих ділянках – силових структурах і зовнішній політиці). Отже, можемо констатувати, що в ділянці виконавчої влади народ формує цю гілку влади з виділених нами 33% десь на четверту частину чи максимум третину, тобто на 8-11%.
Переходимо до судової гілки влади. Суддів за чинною Конституцією у нас обирає знову ж таки не народ, а за поданням кваліфікаційних комісій при першому призначенні (на 5 років) – затверджує президент, а далі при другому – затверджує парламент (Верховна Рада). Якщо так, то про яку незалежність служителів Феміди від виконавчої та законодавчої гілок влади може бути мова? До речі, навіть у СРСР, який так гостро критикуємо, для імітації народовладдя суддів обирав народ!
Те саме стосується й обрання членів Конституційного Суду. Чи може бути незалежним Конституційний Суд, якщо кандидатури для нього так само пропонують різні гілки влади, зокрема й політичні партії (опосередковано через механізми затвердження цих кандидатур у парламенті)?
Як результат, можемо поставити третю оцінку - стосовно судової гілки влади: оскільки народ суддів не обирає взагалі, то в цій гілці влада народу з виділених нами 33% реалізована на 0%.
Зробимо стосовно чинної Конституції невтішний висновок. Якщо ґрунтуватися на трьох наукових принципах формування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, то з задекларованих у ст. 5 чинної Конституції 100% сформованої народом влади насправді виявляється, що народ України формує її лише на… 13-16%. І цей результат (лише 13-16% народовладдя!) є не несподіваним, а закономірним: порушення базових, засадничих принципів побудови держави веде до відповідних наслідків.

А скільки влади обіцяв народу проект Віктора Ющенка?
Відповісти на поставлене питання просто, оскільки запропонований президентом В. Ющенком варіант Конституції за кількома суттєвими винятками, якщо можна так сказати, є клоном чинної Конституції. Серед винятків маю на увазі, зокрема, запропоновану В. Ющенком ліквідацію закритих списків і заміну їх відкритими (до речі, в проекті про це явно ніде не сказано, оскільки це, мабуть, передбачалося перенести на норму закону про вибори). Але чи є ця норма кардинальним вирішенням питання про обрання від партії конкретного депутата на конкретному територіальному окрузі? Ні, бо список зі 100 чи 200 прізвищ що читай – що не читай, а за обрану партію голосувати все ж доведеться, оскільки усунути конкретного кандидата-олігарха чи кандидата-злочинця з цього списку виборець не може (це – право тільки партій).
І все ж запропонована президентом В. Ющенком зміна відразу ж дає змогу оцінити реалізацію народом свого права формувати законодавчу владу на оцінку десь у межах 20-25%, формувати виконавчу владу (Кабінет Міністрів), як і в чинній Конституції, – на 8-11%, а судову владу знову, на жаль, на 0%. У сумі для всіх трьох гілок влади маємо реалізацію народовладдя в межах 28-36%. Як кажуть, не густо…

Як створювати і приймати нову конституцію?
Створювати новий Основний Закон не можна доручати ні апаратові президента (бо тоді матимемо Конституцію з превалюванням президентської гілки влади), ні парламентові (матимемо Конституцію з превалюванням парламентської гілки влади), ні, зрозуміло, судовій владі.
Повинна бути створена Конституційна асамблея, до якої від українського народу мають увійти незалежні фахівці-правники. Вони мають скласти присягу про те, що протягом 10-15 років після прийняття Основного Закону не увійдуть до складу жодної гілки влади (звісно, це обмежить на вказаний термін їх громадянські права). Лише за такої умови матимемо гарантію, що Конституція буде створена не під конкретну людину чи олігархічний клан, не під певну гілку влади, не під певну політичну партію, а, якщо так можна сказати, – «під» народ України.
Відбір кандидатів у члени Конституційної асамблеї можуть здійснювати чинні кваліфікаційні комісії, які зараз розглядають кандидатури на обрання суддів. Обирати членів Конституційної асамблеї на прямих виборах повинен народ (наприклад, одночасно з будь-якими іншими виборами).
Перед тим, як починати укладати проект нової Конституції, найперше потрібно внести відповідну статтю про Конституційну асамблею в чинну Конституцію. Інакше владу в народу знову поцуплять або парламент, або президент, або партії, або олігархи.

Чому американці гордяться своєю конституцією?
Читач може запитати: а чи існує така конституція, яку тут пропагує автор? Так, існує! Це конституція однієї з найбільших держав сучасності.
У цій державі президента, що є головою виконавчої влади і главою держави, обирає народ; депутатів парламенту обирає народ; суддів також обирає народ. Проте й тут не ідеально. Вибори президента двоступеневі, а суддів народ обирає лише для судів першої інстанції. Тому за нашою методикою ми оцінюємо відповідність формування влади в цій державі переліченим вище трьом принципам десь на 75-80%.
Може, саме тому американська Конституція й існує понад 220 років, що вона забезпечила народові значно більше народовладдя, ніж у Європі (порівняймо: тривалість сучасних європейських конституцій у середньому лише 50 років)?
Ось, виявляється, чому американці так пишаються своєю конституцією. Нам би, як писав ще Тарас Шевченко, такого президента-«Вашингтона», який би запропонував таку конституцію!

Хочу жити в сильній державі!
Для сильної держави нам потрібно створити Конституцію не на основі європейських традицій, що «склалися історично», а на трьох принципах, встановлених ще французькими просвітителями.
Нам потрібен сильний та дієздатний Парламент, нам потрібна сильна Президентська влада, нам потрібен насправді сильний, незалежний і непідкупний Суд. І всі вони – прямо обрані народом.
Мене дивує, коли політики й правники пропонують винести на референдум для народу таке запитання: якою повинна бути форма правління в нашій державі – парламентсько-президетнська чи президетнсько-парламентська? Для мене це запитання звучить так: ви хочете, щоб слабкішою була законодавча влада чи виконавча? Даруйте, але це безглузде запитання: всі три гілки влади повинні бути максимально сильними.
Боятися сильної законодавчої, виконавчої та судової влади, тобто сильної української держави, можуть лише її вороги.
Я хочу жити в сильній державі!

Зиновій ПАРТИКО, професор кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики та масової комунікації Класичного приватного університету
http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=85056

Невраховані нюанси конституційного процесу

23.06.2009 12:17 ___ Сергій Ткаченко, Наталія Блажівська, для УП


З наближенням прямих президентських виборів 2010 року, які, незалежно від результатів, матимуть своїм наслідком істотне переформатування влади, дедалі більше українських політиків знаходять собі нову цікаву та творчу діяльність – писати зміни до Конституції.
На цей час відомо вже як мінімум про 5 проектів, про які було заявлено публічно –
(1) проект Партії регіонів, опублікований на офіційному веб-сайті партії,
(2) проект президента Ющенка, поданий до Верховної Ради та Венеціанської Комісії, (3) проект Анатолія Гриценка,
(4) спільний проект Партії регіонів та БЮТ, який мав стати фундаментом нової коаліції, а також
(5) самостійний проект БЮТ (про існування якого було заявлено 9 червня 2009 року).
Момент виникнення проектів змін до Конституції (за півроку до виборів президента), штучне прискорення процесу внесення змін, а також постійні прямі та опосередковані натяки на те, що зміни потрібно вносити до виборів, є свідченням того, що мова взагалі не йде про системне вдосконалення конституційної системи державного управління.
Хоча саме це, безумовно, має бути ЄДИНОЮ МЕТОЮ внесення змін до Основного Закону. Будь-які інші мотиви є абсолютно неприпустимими у демократичному суспільстві.
Та в Україні, на жаль, процес внесення змін до Конституції, як правило, зводиться до більш приземлених речей – пошук політиками власного місця у майбутній владній конфігурації.
Країна живе вже п’ятий рік з, м’яко кажучи, недосконалою за своїм змістом Конституцією (в частині взаємовідносин органів державної влади), але питання про необхідність негайного внесення змін, до останнього часу, гостро та відкрито насправді, ніхто з політиків не ставив.
Безумовно, що розмови на цю тему були. Дехто казав про необхідність скасування результатів конституційної реформи 2004 року, інші – про необхідність подальшого доопрацювання чинної редакції Основного Закону.
Але розмови, спроби та натяки носили невиразний характер та заповнювали інформаційний простір лише тоді, коли інших приводів не було. Таким чином, протягом 2004-2009 років системний процес внесення змін до Конституції був фактично відсутній.
Безумовно, що розбалансована, внаслідок конституційної реформи 2004 року, система державної влади потребує змін. І чим скоріше, тим краще для держави. З цією тезою важко сперечатися.
Водночас, слід визнати, що це "скоріше" вже абсолютно точно не означає 2009 рік. Очевидно, що час вже безглуздо втрачено абсолютно всіма політиками, які останнім часом пропонували чи ще мають намір запропонувати свої проекти змін до Конституції.
Відповідно, до 2010 року питання про внесення змін до Основного Закону має бути знято з порядку денного, як таке, яке не може бути консолідуючим для політичних еліт та суспільства. А саме це консолідуюче начало є життєво необхідним для конституційного процесу.
Конституція, як Основний Закон держави, не може знаходитися на лінії фронту під перехресним вогнем під час політичної війни, бо тоді вона перетвориться з Основного Закону у нікому не потрібний папірець.
Конституція, яка розробляється чи приймається в умовах політичної війни за принципом "ти мені – я тобі", може бути схожою лише на стару латану-перелатану сукню, а не на білосніжне весільне плаття.
Читаючи більшість запропонованих проектів, мимоволі відчуваєш себе гравцем у своєрідний тоталізатор, оскільки доволі легко вгадувати прізвища людей, які себе бачать на конкретних посадах з запропонованими повноваженнями чи гарантіями.
До речі, це стосується не тільки посад президента чи прем’єр-міністра. Мова йде також про посади в органах, які, наприклад, повинні мати вплив на виборчий процес в Україні чи на судову систему, або про посади суддів Конституційного Суду.
Кожен запропонований проект виглядає непристойно "персоніфікованим", написаним, нібито, "під себе". І саме ця "персоніфікація" робить їх приреченими на перебування у вічному статусі невдалого проекту (навіть не законопроекту), а не Конституції, оскільки вони не передбачають, навіть теоретично, можливості досягнення консенсусу хоча б в стінах парламенту. Не кажучи вже про суспільний консенсус в його найширшому розумінні.
Конституційний процес зразка 2009 року тільки підтверджує думку, що сучасні українські політики не змогли та вже не зможуть стати державними діячами, які думають про майбутні покоління, а не про майбутні вибори.
Сучасні політики втратили право писати та пропонувати суспільству проекти змін до Конституції від свого імені, оскільки вони є залежними від своїх особистих амбіцій, попередніх передвиборчих лозунгів, відсутності позитивних результатів ефективної законотворчої та управлінської діяльності тощо.
Вони, на жаль, не здатні розглядати питання про внесення змін до Конституції виключно в контексті вдосконалення державних механізмів та суспільно-політичного розвитку держави, а не в контексті власної політичної кар’єри.
Статтею 5 Конституції визначено, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 69, народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Очевидно, що ці дві статті Конституції перебувають у нерозривному системному логічно-смисловому зв’язку.
Рішенням Конституційного суду у справі № 1-5/2005 (справа про здійснення влади народом) статті 5 Конституції було надано тлумачення.
Зокрема, у пункті 4.1 мотивувальної частини зазначеного рішення було сказано, що положення "носієм суверенітету... є народ" закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу".
В резолютивній частині вищевказаного рішення зазначено, що положення частини другої статті 5 Конституції, яке передбачає, що "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ", треба розуміти так, що влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Таким чином, процес виборів президента держави недопустимо примітивно сприймати як процес виборів особи, яка, наприклад, просто матиме право отримати кабінет у будинку на вулиці Банковій із табличкою "Президент України".
Процес виборів очільника держави є набагато складнішим демократичним конституційно-правовим інструментом делегування владних повноважень від народу конкретній особі.
Це процес делегування народом конкретній особі на визначений Конституцією період часу виключного переліку визначених Конституцією (чинною саме на момент проведення виборів) владних повноважень, які первинно належать самому народу.
Виборець, шляхом проставляння відмітки у виборчому бюлетені здійснює делегування абсолютно конкретного, а не абстрактного чи можливого, обсягу владних повноважень. Відповідно, ніхто та ніщо, крім самого народу, в особі виборців, не може змінити обсяг конституційних повноважень конкретної особи, обраної президентом, яка отримала прямий мандат від народу.
Жодного конституційного повноваження, яке було визначено Конституцією чинною на момент проведення відповідних виборів президента. Будь-які зміни обсягу конституційних повноважень, їх строків чи конституційних гарантій діяльності є можливими тільки стосовно наступного державного очільника, який має отримати прямий мандат від виборців на виконання нового обсягу конституційних повноважень чи отримання нових конституційних гарантій діяльності.
Стосовно виборів до парламенту можна привести такі ж аргументи. Вибори Верховної Ради є процесом делегування народом на визначений Основним Законом період часу абсолютно конкретного виключного переліку, визначених Конституцією (чинною на момент проведення відповідних виборів), інших, відмінних від повноважень президента, конституційних владних повноважень, які первинно також належать самому народу.
Відповідно, будь-які зміни обсягу конституційних повноважень Верховної Ради можуть стосуватися тільки Верховної Ради наступного скликання.
Стаття 58 Конституції передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
В контексті тлумачення статті 58 Конституції надзвичайно цікавим є одне із перших рішень Конституційного Суду від 13 травня 1997 року у справі № 03/29-97 (справа про несумісність депутатського мандату). Суть справи полягала у необхідності визначення розповсюдження нових конституційних обмежень щодо несумісності депутатського мандату із іншими видами діяльності, запроваджених Основним Законом 1996 року, на народних депутатів, обраних до набуття чинності Конституцією.
У пункті 5 мотивувальної частини рішення зазначено: "Стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права – закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами. Принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію, яка є Основним Законом держави".
Варто нагадати, передусім, парламентарям, що зовсім нещодавно вони абсолютно правильно застосували конституційний принцип незворотності дії законів у часі. Законом від 19 березня 2009 року "Про затвердження зміни до статті 22 Конституції Автономної Республіки Крим щодо строку повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим" строк повноважень парламенту АРК було збільшено з 4 років до 5.
При цьому, в Прикінцевих Положеннях зазначеного закону вказано, що "Дія цього Закону не поширюється на депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим п'ятого скликання".
Якщо глибше проаналізувати проблематику обсягу та строків конституційних повноважень виборних органів влади, то свіжий приклад делікатного ставлення до Конституції та конституційного принципу незворотності дії законів у часі можна знайти у Російській Федерації.
Як відомо, нещодавно, у Росії було внесено зміни до Конституції, які стосувалися строку повноважень президента та Державної Думи РФ. При цьому, у самому законі про внесення змін до Конституції зазначено, що "Настоящий Закон Российской Федерации о поправке к Конституции Российской Федерации применяется в отношении Президента Российской Федерации и Государственной Думы, которые избраны после вступления его в силу".
Таким чином, будь-яка зміна обсягу конституційних повноважень, їх строків, конституційних гарантій діяльності президента та Верховної Ради передбачатиме необхідність отримання нового мандату від виборців шляхом проведення нових виборів (або строкових або дострокових).
Це абсолютно практична конституційна вимога та реальність демократичного суспільства та демократичної держави.
Відповідно, абсолютно всім ініціаторам внесення змін до Конституції до проведення виборів президента слід бути готовими до того, що доведеться переконувати народних депутатів стосовно необхідності дострокового складання ними повноважень та проведення дострокових парламентських виборів з метою якнайскорішого запровадження нового конституційного співвідношення повноважень ВР, президента та уряду.
Зауважимо, що вищевикладене стосується рівно й тих політиків, які все ще розраховують на скасування результатів конституційної реформи 2004 року, оскільки народ, як первинне джерело влади, на виборах президента 2010 року делегуватиме повноваження, визначені чинною на момент проведення виборів Конституцією (зразка 2004 року).
Відповідно, у випадку скасування результатів конституційної реформи 2004 року, постане питання про необхідність проведення дострокових як парламентських, так і президентських виборів, адже повноваження, які будуть делеговані народом президенту на підставі Конституції 2004 року, істотно відрізняються від повноважень, які передбачені Конституцією 1996 року.
Сергій Ткаченко, Наталія Блажівська, для УП

Конституція від Президента
18 декабря 2009

Проект Конституції Президента – наближення до французької моделі?

Конституція від ПрезидентаУ період передвиборчої кампанії, а надто останнього тижня, у наметах «Нашої України», що підтримує чинного Президента на перегонах за другий п’ятирічний мандат, нарешті з’явився багатьма очікуваний паперовий варіант «Народної Конституції», президентського проекту, обговорення якого мало б уже тиждень як закінчитись. А от щойно зараз люди, що не мають доступу до Інтернету, мають нагоду отримати цю книжку у подарунок та заглибитись у вивчення змін. От і я, маючи нагоду вже давно прочитати весь проект на сайті президентської кампанії Ющенка, ніяк не потрапляв цього зробити. Адже, погодьмося, читати його, скажімо, лежачи на канапі, або п’ючи каву, перегортаючи сторінки, далеко краще, ніж утуплювати очі в монітор комп’ютера або лептопа. Проте, далебі, йтиметься тут не про мою консервативність, а про особливості самого проекту.

Перше, що впадає у вічі – велика різниця між пропонованою Конституцією та тим загальним набором гасел, що прописані у передвиборчих листівках Ющенка. За цими гаслами доволі важко визначити, що ж саме у Конституції має змінитись. Проте текст документу досить недвозначно має в собі доволі серйозні зміни в політичній системі, до якої, можливо, Україна ще навіть не доросла. Нижче я спробую пояснити, що маю на увазі.

А друге, звісно, - те, що запропонований проект представляє собою нову Конституцію. Тобто, це не зміни до Конституції, а нова Конституція, не удосконалення політичної системи та органів влади, а нова політична система та нові органи влади. У Франції це називається «нова Республіка», - у нашому випадку, Конституція ІІ Республіки.

Натомість, третє й четверте, напевно, - те, про що я не можу не згадати, - це критика. Третє – критика способу донесення. Проект існує вже досить довгий час, але, визнаймо, його громадського обговорення не відбулось. Не проведено нормальної інформаційної кампанії, що не дивно, оскільки Секретаріат на цьому спеціалізується (згадаймо інформаційну кампанію про НАТО). Зрештою, враховуючи радикалізм пропонованих змін, здається, Президент, як і у випадку з НАТО, просто не бажає на них наголошувати, оскільки знає, що вони обов’язково спричинять опір. Не вважаю правильною таку позицію, оскільки від замовчування нічого доброго чекати не доводиться. Якщо Конституцію почнуть серйозно обговорювати, те, що не зробить Ющенко, обов’язково зроблять його опоненти, очорнивши все і вся. І я на 99,99% впевнений, що і цього разу так і буде. І четверте – критика самого проекту. Аналізуючи його, здається, що запропоновані зміни – часткові, не остаточні, а отже, і ця Конституція буде тимчасовою. Зрештою, якщо Президент зважується на такий проект, нехай уже доводить його до кінця.

1. Гасла і засади нового ладу

У передвиборчих листівках Ющенка проект Конституції, якому присвячено великий аґітаційний матеріал, описується як такий, що «скасовує депутатську недоторканність», «скорочує кількість депутатів Верховної Ради», «встановлює вибори за відкритими списками», «дозволяє громадянам відкликати суддів та безпосередньо звертатись до Конституційного Суду» тощо. Все це правда. Проте не вся. Складається враження, що команда Ющенка під гарними і, безперечно, підтримуваними населенням фразами, намагається затушувати справжні зміни в політичній системі. І це дратує. Дратує те, що українців вважають за людей, не здатних осягнути потребу в інших, не менш важливих змінах, які пропаґує поданий документ.

Наприклад, чи знаєте Ви, що згідно проекту уряд може офіційно формуватись меншістю? Що скасовуються обласні державні адміністрації? Що більше не буде сільських, селищних та міських голів? Що проект не передбачає існування Великого Державного Гербу? Не передбачає подальшого існування селищ? Що вибори в АРК призначатимуться Сенатом? Та чимало інших, надзвичайно важливих речей. Про це вперто не говориться, і, навіть, якщо відверто спитати про це в аґітаторів, вони самі цього не знають, хоч і покликані сприяти народному обговоренню. Натомість, про це вже знають комуністи та «Реґіони», що явно не сприяє іміджу «Народної Конституцію». Бо, повторюсь, якщо люди чують про зміни з вуст недоброзичливців, це суттєво впливає на їхню думку про самі зміни, які ці самі недоброзичливці відверто, відкрито і, я б сказав, зухвало, не підтримують.
Отже, що конкретно пропонує проект? Пройдусь лише по найважливіших, на мою думку речах.

Звісно, Преамбулу виписано від імені народу, бо Конституцію планується ухвалювати через референдум. Про що завуальовано каже й сам Президент наприкінці власної передвиборчої програми: «Якщо протягом 100 днів країна не отримає нової Конституції, повноваження Верховної Ради України будуть достроково припинені, позачергові вибори відбудуться з одночасним референдумом з ухвалення Основного Закону держави.» Напевно, це й на краще. Якщо уважно поглянути на сам проект, здаєш справу, що він не надто відрізняється від проекту Конституційної комісії 2006 року, який тодішній Президент Кучма, з певними уточненнями, намагався провести через референдум. Референдуму не сталось. Натомість, Верховна Рада, ухвалюючи Конституцію, так обпатрала попередній проект, що з нього, фактично, нічого не залишилось, створивши натомість гібридний українсько-радянський текст, який став наслідком складних політичних перемовин між фракціями. Якщо й цього разу Рада збереться ухвалювати проект Ющенка і вноситиме до нього зміни, то все найкраще з проекту, як і у 1996 році, буде викинуто. Тож, звісно, краще б парламент його не розглядав. Бо це найгірший сценарій. Напевне, навіть гірший від того, що проект покладуть у довгу шухляду в разі поразки на виборах. Зрештою, з цієї шухляди його завжди можна буде дістати... А, отже, Ющенко сподівається саме на референдум. Що логічно.

Замість «Загальних засад» з’явились «Засади конституційного ладу», і, звісно, порядок статей зовсім змінено. Зрештою, діюча Конституція передбачає, що зміни до «Загальних засад» можна внести лише у спосіб національного референдуму. А, отже, або парламент ухвалює проект як принципово нову Конституції, або референдуму не уникнути. Про те, що сам Президент вважає проект низкою змін, свідчить і те, що Днем Конституції залишається те таки 28 червня.

На самому початку акцентується увага на іншому адміністративно-територіальному балансі, більш умотивованому з погляду історії, етнології та географії і, звичайно ж, конституційного ладу. Засади конституційного ладу передбачають єдиний Державний Герб – «Тризуб золотої барви на синьому щиті» (ст. 22), а також, окрім Національного, і Духовний Гімн – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» на музику Лисенка, добре знайомий освіченим українцям (там само).

Не зупинятимусь тут на розділі про права людини (ІІ), оскільки суттєвих змін тут не передбачено. Втім, ця частина Конституції, безперечно, і була найдосконалішою перед тим. Дуже добре, одначе, що стаття 30 досі візує шлюб як такий, що «ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки», що ощадить нам багато проблем у майбутньому через можливі пропозиції одностатевих шлюбів. Проте було б ще краще, якби Президент дослухався до арґументів противників абортів й евтаназії та впровадив норму «Кожен має невід’ємне право на життя від зачаття до природної смерті» (див. ст. 28), як його просили численні правоцентристські організації. Але цього в Конституції досі немає.

Розділ ІІІ присвячено народному волевиявленню. У статті 78 передбачається обов’язковість національного референдуму щодо будь-яких змін до Конституції, що значно ускладнює їхню ймовірність. У цьому плані ст. 78 є дуже цікавою, оскільки в ній закладено і національний референдум з приводу зміни території країни або віддання частину її суверенітету наддержавному утворенню (прозорий натяк на ЄС). Стаття 82 передбачає віддання можливих змін адміністративно-територіальних одиниць у відання місцевих референдумів.

Розділ IV передбачає утворення двопалатного парламенту (Національних Зборів), де верхня палата, Сенат, матиме по три сенатори від кожної області, автономії або міста спеціального статусу (на сьогодні – від 27 суб’єктів) плюс – колишні Президенти країни з довічними сенаторськими повноваженнями, а Палата депутатів – фіксовану кількість у триста народних депутатів, що обиратимуться за відкритими списками від політичних партій. Отже, Сенат матиме 83 сенатори (в разі поразки Ющенка – 84), а Палата депутатів – 300 народних депутатів (незрозуміло, щоправда, навіщо збережено прикметник «народний», який є відвертим пережитком радянської системи). Сенат обирається терміном на шість років, проте що два роки третина сенаторів буде переобиратись за ротаційним принципом. Палата депутатів має обиратись на чотири роки. Стаття 90 непрямо дозволяє Кабінету міністрів у повному складі зберігати мандати народних депутатів. Повноваження Сенату та Палати депутатів чітко розмежовано за французьким зразком.
П’ятий розділ визначає повноваження Президента, які суттєво підсилюються, хоч це і відбувається радше через чіткіші правила гри у відносинах Президент-НЗ-КМ, а не через пряме підсилення власної влади.

Повноваження Кабінету міністрів, як і його формування описано в наступному розділі. 128 стаття передбачає європейську систему формування уряду з дорученням Президентом кандидату від партії, що посіла перше місце на виборах, сформувати уряд більшості у двадцятиденний термін. В разі, якщо переможці не проводять свій персональний склад уряду та його Програму діяльності через Палату депутатів за десять днів, Президент доручає те саме кандидату від партії, що посіла друге місце. Якщо і тут запропонований склад Кабінету зазнає невдачі в парламенті, Президент сам визначає кандидата у прем’єр-міністри і доручає йому за тридцять днів сформувати уряд та представити його на розгляд Палати представників. У разі, якщо парламент не ухвалює і цей склад уряду та його Програму діяльності, Президент розпускає Палату. Саме таку процедуру обстоювала, після останніх виборів, Партія Реґіонів, тож було б дивно, якби «блакитні» не підтримали подібні формулювання.

Сьомий та восьмий розділи, «Суди і правосуддя» та «Конституційний Суд України», передбачає згадані можливості про відкликання суддів та подання населенням справ до розгляду Конституційного Суду. Наскільки можна судити зі статті 145, Ґенеральна прокуратура змінює свою назву на прокуратуру України.

«Місцеве самоврядування та територіальна організація влади», розділ ІХ, є одним з найбільш реформістських у проекті. Саме місцеве самоврядування відтепер має ґрунтуватися на територіальних громадах (фр. комуни, польськ. ґміни). Система – досить незвична для України, оскільки в останні дев’яносто років ми так не жили. Проте – надзвичайно ефективна. Відповідно, сільські, селищні та міські голови перетворюються на голів громад, отримуючи в управління приблизно рівну територію, що, безперечно, призведе до укрупнення малих адміністративних одиниць та значно більшої ефективності управління.
Селища перейменовуються на містечка.

Районні та обласні ради отримують повноваження утворювати виконавчі комітети (краще було б назвати їх «управами»), а отже, незрівнянно більшу автономію у виконанні власних рішень. Обласні державні адміністрації як інституції має бути скасовано, а глави державних адміністрацій (краще – «префекти») будуть такими собі представниками, «пильними спостерігачами» центральної влади в областях.

Наступні розділи візують можливості внесення змін до Конституції, прикінцеві та перехідні положення.
Чи багато про це розповідають передвиборчі листівки кандидата Ющенка?

2. Що все це означає?

Новий проект Конституції візує перехід України до цілісно французької моделі розподілу повноважень між гілками влади та стосунками «центр-реґіони». Враховуючи системні зміни, ніяк не можна, на мій погляд, назвати цей проект «новою редакцією Конституції України». І, можливо, варто було б назвати його новим проектом Конституції. «Народна Конституція» передбачає суттєву зміну владних повноважень та внесення до української політики більшості внутрішньоєвропейських «правил гри». Це надзвичайно добре, але в цьому полягає і найбільший ґандж проекту. Річ у тому, що, як я не раз зазначав в інших статтях, наші політики (це стосується КПУ, ПР та Блоку Литвина, проте, на жаль, і вагомої частини депутатів БЮТ) мають нюх на системні зміни та зміни символів. І тут ніяк не допоможе маскування префектів під назвою «глави державних адміністрацій» або земель та повітів під «областями та районами». Перехід на європейську систему та відмова від радянсько-російського політичного та територіального устрою призведе до шаленого опору тих, хто вважає, що «все це – не наше», «у нас – інший менталітет» та, чому ні, «це вбиває клин у віковічну спорідненість українського та російського народів»... І тут дуже хочеться сподіватися, що Президентові стане мужності та твердості протиснути цей проект. Впевнений, якщо його протиснути, він добре прищепиться на українському ґрунті. І, зрештою, надзвичайно цікаво буде подивитись на громади, префектів, відкликання суддів та двопалатний парламент саме в Україні. Проте, змушений констатувати, внаслідок того, що і як Президент чинив останні п’ять років, я маю глибокі сумніви, що саме Ющенкові вдасться протиснути нову Конституцію попри нелюдський вий поборників старої радянської (читай – російської) системи. А, отже, на нас знову можуть чекати Мойсеєві сорокалітні блукання пустелею.

Новий проект відверто визначає Україну як типову президентсько-парламентську республіку, запроваджуючи франко-польську «комунальну квартиру» як спосіб співжиття Президента та уряду. Сподіваємось, з часом ми доростемо і до цивілізованого співжиття в разі, якщо ці органи влади представлятимуть різні політичні сили.

3. Чому про це здебільшого мовчать?

Пам’ятаєте відомий епізод з фільму Д’Артаньян і три мушкетери, коли кардинал Ришельє пропонує грамоту полковника Атосові? Чемний шляхтич-мушкетер відмовився, проте надзвичайно дотепно свою відмову обґрунтував: «Для Атоса це забагато, а для ґрафа Де ля Фера – замало!»...

Таку-таки ситуацію маємо і з «Народною Конституцією». Принципові противники Ющенка – КПУ, ПР, Блок Литвина та БЮТ – категорично проти такої Конституції. З різних причин – але проти. «За» могло б виступити лише українське крило «реґіоналів» у разі підтримки ґрупи Ахметова. Проти також виступає і величезна частина населення України, що ностальгує за радянськими часами та сприймає росіян за «однокровних братів-близнюків». І, повірте на слово, коли КПУ та ПР роз’яснять їм, що «Народна Конституція» означає (а вони це обов’язково зроблять!), величезна кількість людей виступить проти. Може, якби мале-е-е-есенькі крочки, а так...
Це те частина, що для них «забагато»... І їх багато!

Інша частина – це ті, для кого це «замало». Їх складають прихильники «Нашої України», націонал-демократів з БЮТ, які ще не настільки засліплені особою прем’єрки, українських інтелектуалів, переважної більшості Заходу та Центру країни (які, хоч і підтримують БЮТ, то радше через невіру в Ющенка, аніж через те, щоб Кабінет мав Президента за ніщо) та україномовних містян. Багатьом з них (як і мені, зрештою) здаватиметься, що реформи, хоч і досить радикальні, не прописані до кінця. І це прикро. Якщо вже Президент наважився запропонувати європейську систему владних повноважень в Україні, і, якщо це, безперечно, викличе шалений опір, нехай у «цьому останньому змазі» будуть висунуті всі вимоги свідомих та проєвропейських українців! Такою є логіка тих, для кого це «замало».

Намагаючись віднайти «золоту середину», Ющенко та Секретаріат попросту не афішують більшості пропозицій, сподіваючись залучити одних привабливими для всіх змінами, а інших – знанням про їхній справжній сенс.

4. Чого бракує?

Останню частину цих невеликих розмірковувань присвячено саме половинчастості запропонованих змін.
По-перше, якщо Ющенко хоче реформувати політичну систему та адміністративно-територіальний устрій, це належало б робити в усій повноті, щоб новий розподіл повноважень став справжньою основою тривалого розвитку.
Пункт 10 «Перехідних положень» наголошує на тому, що впродовж п’яти років після ухвалення проекту області мають лишатись незмінними. Чому Ющенко відразу не впровадить до проекту пропозиції до самої територіальної реформи? Однаково, це питання раніше чи пізніше обов’язково виникне.

Був би доцільним поділ України на сімнадцять земель, як показано на мапі нижче:

Конституція від Президента

Це відповідало б історичним, географічним, економічним та демографічним особливостям, етнічним та культурним традиціям, про необхідність чого зазначає стаття 2 запропонованого проекту. Більше того, це б дало сильне враження федералізації країни (не будучи нею насправді) і прихилило б на бік нової Конституції Партію Реґіонів та її електорат.
Землі могли б поділятись на повіти, які формувались би на основі двох-трьох сучасних районів та виконували б функції департаментів у Франції, що дозволило б їм мати непорівнянно більшу самостійність у складі земель. Таким чином місцеві громади стали б набагато функціональнішими, ніж за умови системи «області-райони». Я підозрюю, що Секретаріат не проти цього, але боїться сказати це вголос.

Незрозуміло, повторюсь, чому президент не називає речі своїми іменами – для префекта вигадано назву «глави державної адміністрації», для префектури, певне, - «державна адміністрація», що, безперечно, викликатиме сильні асоціації з нинішніми сумновідомими ОДА. Хоча, зрештою, і сьогодні розмовна назва голів ОДА є «за фактом» - ґубернатори. Тож цілком імовірно, що префектів так і називатимуть, проте неофіційно. Тож навіщо вигадувати ровера? Ради громад відтепер матимуть «виконкоми», названі з-радянська, замість того, щоб назвати їх «управами», тим більше, що назва ця здавна в Україні використовувалась. Фактично, це «нове вино у старі міхи». Ще раз зазначу, що мені сильно здається, що Президент намагається знайомими назвами завуалювати реформу.

Зрештою, є багато лакун всередині самого проекту. Він мав би йти вкупі з серйозними внутрішніми реформами. Служба безпеки України (СБУ), у тому вигляді, в якому вона існує зараз мала б бути реорганізована у функціональнішу та демократичнішу Національну службу інформації (НСІ), за діями якої підсилився б громадський контроль. Не кажучи вже про переформування міліції на нормальну поліцію та розширення функцій Національної ґвардії (Внутрішніх військ) подібно до тієї-таки жандармерії. Поширенню контролю за правоохоронними структурами сприяла б також передача Державної прикордонної служби до складу МВС. Проте, якраз на такі радикальні кроки Президент іти не готовий. Без них, одначе, функціонування нової Конституції може бути поважно буксувати.
Мали б бути скасовані всі радянські системні «п’яті ноги»: ЖЕКи, військкомати, трудові книжки, прописки (пардон, «реєстрації»), військові квитки, внутрішні паспорти та десятки, якщо не сотні, інших бюрократичних процедур, що порушують права людини.

Сподіватись, що нова Конституція автоматично відкриє двері до таких нововведень – як мінімум, наївно. А отже, потрібно підготувати цілий корпус законопроектів на розвиток нових конституційних засад. Не знаю, чи готовий до цього вже Секретаріат.
Нова Конституція також мала б стати причиною величезного скорочення адміністративного апарату, за браком у ньому потребу, саме те, що обіцяв Ющенко ще у часи свого прем’єрства. Проте, знову ж таки, ми чудово знаємо, як важко скорочувати чиновництво завжди і скрізь.

Без таких змін наша «Мар’яна» вийде досить потворним франко-радянським гібридом, що значно зменшить її привабливість та ефективність.

Загальний висновок після прочитання проекту – стримано позитивний. Здається, Секретаріат починає мислити у правильному напрямку. Щоправда, чи не запізно?

Ігор Луб’янов



Р.Р. Провал любих питань виходить в відсутньості захисту на інтелектуальну власність!
В обласній державній адміністрації в архівах Х26148 свідчить те що дміністрація Президента України мае звязок з росіею (життя мене навчило не писати хто отруїв Президента) , де головну роль грає Kyslynskyi , і направив факсом у фонді Катерини Ющенко 2006р.6 березня, ніхто не знає, хто зберіг життя Президенту та громадянам України.
Якщо людина випивае воду(любий напій іонізірованої частоти) то після облучення торсіонним полем,молекули людського тіла розлагаеться.Ось звідкіля пішли в народі чутки що частіше по телевізору показують двійника Президента України.До речі торсіонне поле міняе характер людини(пасивний і агресивний). Кучма переляканий поїхав до Москви після виборів його там просто заспокоїли і порадили неспішити(про ці підготовки і використання знав Гонгадзе і покійний Міністр МВС України)Мое відкриття знають в Америці і Польші, тому і спостерігають як людина в Україні знаходить роботу без кумовської корупції і блату.Ці глобальні кризові явища пережила Англія,Америка,Франція і Німечина(Ющенко не зрозуміе ніколи вжитті за що його нагородили в Англії,що на мій лист який попав До Королеви Елізавети !
#2 написал: Bagriany (22 декабря 2009 09:21) Зарегистрирован: -- ICQ: -- [цитировать]

Як на мене, Приазов"я тут зайве, воно в різній мірі тяжіє і до Таврії, і до Запоріжжя, і до Донбасу. Загалом - цікава ідея з новим адмінподілом
Хронологія конституційного злочину

Яка Конституція потрібна народові України? Видається, що пошуку відповіді на це питання присвячена вся історія незалежної України. Насправді всі ці 17 років в Україні відбувається конституційний злочин оскільки будь-які зміни в Конституції мають місце після антиконституційного державного перевороту. Зрадники, захопивши владу в 1991 році, продовжують грабувати країну і знущатися з народу України. Чому так відбувається?
У 1991 році після прийняття Акту про незавісимості України і проведення референдуму в Конституцію України треба було вставити лише одне слово — “НЕЗАВИСИМАЯ”. Замінити абревіатуру УРСР на УНССР. Бо всенародний референдум лише підтвердив Акт про проголошення незавісимості України прийнятий Верховною Радою УРСР. А в нім немає ні слова про зміну державного ладу в країні. Як бачите, на території України продовжували діяти закони УРСР і Конституція.
Насправді в країні стався антиконституційний державний переворот. Хоч би тільки тому, що не запитуючи і всупереч думці народу, соціалістичний лад було замінено на дикий капіталізм.
Отже, фактично з 1991 року в Україні відбувається конституційний злочин. Зробивши антиконституційний переворот, нова стара влада почала встановлювати свої кримінальні закони і лади.

1991—1996. Президентська влада.
Відбувається швидкоплинне накопичення кримінального капіталу. На цьому етапі, посилаючись на проголошену незавісимость, власті предержащие вибрали для себе президента країни і почали приватизовувати фабрики, заводи, колгоспи.
Пригадаєте приватизаційні сертифікати, трасти фонди, акції, депозити і тому подібне У цей смутний час банді, що дорвалася до ще повнокровного і багатого тіла країни, не було сенсу міняти Конституцію, інакше народ міг би здогадатися, до чого його ведуть. Адже тоді багато хто повірив, що, відірвавшись від інших республік СРСР, Україна заживе набагато багатше промисловість самостійно вийде на світовий ринок, а зерном, молоком і соняшниковою олією ми нагодуємо весь світ. Що сталося насправді з країною, з рівнем життя і добробутом народу, всім відомо.
Пригадаєте, як терміново були прийняті постанова Верховної Ради України “О департизації державних органів, установ і організаций” і постанова Президії Верховної Ради України “О забороні діяльності Кпу” від 30.08.1991 р.
Більш всього в забороні КПУ були зацікавлені колишні керівники Компартії і комсомолу, які обміняли в 1991 році свої партквитки і совість на лімузини, вілли, таємні рахунки в зарубіжних банках. Вони розуміли, що приголомшені що трапився рядові члени КПУ схаменуться і не мовчатимуть. Тому їм потрібна була термінова заборона на КПУ. І таким чином відволікаючи увагу народу, продовжували грабувати країну, ділити партійне і профспілкове майно, вивозити капітали за кордон і відстрілювати один одного. Діяли вони не по ідеологічних мотивах а щоб захистити свою власність і зберегти контроль над державою.

1996—2002. Президентсько-парламентська влада.
Йшов час. На ринку з'явився перший кримінальний капітал. Усунувши неугодних конкурентів, капітал перейшов “почти” на легальне положення в суспільстві. І тут “бригадиры” зрозуміли, що президент володіє дуже великими правами по розподілу бюджету країни. Тому було запропоновано прийняти Конституцію яка б задовольняла на цьому етапі всіх.
Тепер народ опинився перед фактом узаконеного дикого капіталізму з ліберальним личком. Але чи то президент їм не той дістався, чи то ще не все було розікрадене і поділене (залишилися земля, надра, повітря і вода)… І особливо люті лідери так званих партій, національних меншин і угрупувань по регіональних ознаках вирішили знов переписати під себе Конституцію і створити нову структуру влади.

2002—2006. Парламентсько-президентська влада.
Капітал зайнявся політикою. Але доки це відбувалося хаотично. Купувалися цілі партії. Вкладалися гроші під конкретних людей. Для цього вони змінили Закон “О виборах” так, що “маленький українец” навіть і подумати не міг про те, щоб опинитися у владних коридорах.
Ті хто в 1991 році наполягав на департизації державних органів, тепер поступали з точністю до навпаки. Якщо ти не член їх партії, тобі не бути у владному кріслі. З'явилися вже свої секретарі райкомів, міськкомів і обкомів (глави держадміністрацій в регіонах). Вся виконавча і законодавча влада тепер формується лише на партійній основі.
Потім вони об'єдналися в коаліцію і дістали практично повний доступ до всіх матеріальних цінностей, включаючи бюджет. Поставили свого “смотрящего”, такого ж, як і самі — “одноцветного”.
Але їх “одноцветный”, посидівши у владних палатах, поїздивши по закордону, набравши кредитів вирішив з кредиторами розплатитися землею, надрами, водою і повітрям. Почав виконувати обіцянки, а тут Конституція не дозволяє. Вирішив самостійно Конституцію під себе підправити, та ба. Забув він, хто його поставив на це місце. Йому про це прямо в очі і сказали.

2006—200… Сучасне реформування і модернізація Конституції.
До цього часу капітал практично легалізувався. З'явилися офіційні списки мільйонерів і мільярдерів. З'явилися родинні клани. При радянській владі мільйонерами називали шахтарів, колгоспників, металургів, доярок, тобто трудовий народ, що проводив продукцію мільйонами кілограмів, центнерів літрів. А сьогодні мільйонерами стали бухгалтери, торгаші, виконроби, чиновники, бандити, мошенникі…
Сьогодні вони вже визначили конкретні регіони і зони впливу тих або інших кланів. Тепер власники фабрик, заводів, пароплавів і робітників заявили, що самі Конституцію підправлять, та так, щоб не кортить було різним вискочкам з їх же середи міняти правила гри в наперстки на майдані. Адже сьогодні внутрімафіозниє, по суті, протиріччя не дозволяють кланам досягти згоди по найістотніших питаннях — власності, владі. Готові перегризти один одному глотку при щонайменшому ослабінні конкурента вони бояться залишити в повному об'ємі машину неограніченной президентської влади під контролем якої-небудь одній з гілок “генеалогического древа” політичною “семьи”.
Сьогодні Конституція дозволяє кожній гілці влади красти самостійно. Не бо немає контролю з боку народу, а бо відсутній їх власний контроль. Ось і задумали вони провести ще одну реформу Конституції і створити таку структуру влади, при якій кожен міг би стежити за іншим. А якщо він не поділився з іншою гілкою влади, то треба мати можливість відібрати у нього награбоване, перерозподілити між собою, а винного покарати, позбавивши на певний час владного крісла.
І не має значення, якого кольору ці клани. Мета у них одна — збагатитися за рахунок народного надбання, створеного нашими дідами, бабусями, отцамі і матерямі. Для цього вони готові на все. Зрада, брехня, підлог, шантаж, вбивство — далеко не повний перелік їх методів. І ці діяння вони намагаються загорнути в красиву обгортку — Конституцію.
Ви відмітили, що при цій владі як у них, так і в суспільстві постійно панує криза? Тому і міняють вони цю Конституцію. При цьому інтереси переважної більшості громадян України цим кримінальним режимом не враховуються взагалі.

2009 — Яка Конституція потрібна народові України?
А ось на це питання я б хотів почути ваші пропозиції, ідеї, думки, побажання, шановні читачі!
ГРАНДІВ, вільний журналіст “ХайВей“



Пропозиції і зауваження по внесеному Президентом України Проекту Закону України
«Про внесення змін до Конституції України» асистента кафедри конституційного права ЛНУ ім. Івана Франка Володимира Кобрина

Питання ухвалення змін до Конституції України, реформування державної влади, механізми взаємодії між основними політичними інститутами, проблеми судової гілки влади та територіального устрою тощо без сумніву є актуальними і наболілими, а особливо гостро проявляються сьогодні на сучасному етапі державотворення.
З огляду на це представлений та внесений Президентом України Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» не може бути залишений без уваги науковців та вчених в галузі конституційного права. Даний проект дає прекрасну нагоду узгодити всі суперечності і „гострі кути”, виокремити основні проблеми та подати шляхи їх вирішення.
Власне ознайомившись із Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» хочу зазначити, що його науковий та практичний рівні є високими і як видається такі зміни можуть суттєво покращити усі сфери суспільного та державного життя країни. Отже перейдемо безпосередньо до аналізу запропонованих главою держави змін до Основного закону.
Стосовно преамбули пропонується доповнити абзацом такого змісту: «усвідомлюючи себе невід’ємною частиною європейської спільноти». Запропоноване доповнення в змістовому плані є позитивним, але не несе жодного нормативного навантаження. Більше того, слід пам’ятати, що преамбула має політико-правовий характер за природою, а тому таке формулювання може бути розцінене як намір України вступити до Європейського Союзу чи НАТО. Також потрібно звернути увагу на те, що преамбула Конституції України по-суті вказує на умови, за яких була прийнята чинна Конституція, а тому внесення змін до неї – це повернення у конституційну ніч червня 1996 року з ще однією додатковою умовою.
Аналізуючи Розділ І необхідно відразу звернути увагу на зміну в його назві із «Загальних засад» на «Засади конституційного ладу». Вважаю, що нова назва краще і більш повніше розкриває природу самого першого розділу і є більш правильною з точки зору теорії конституційного права. Однак при всьому позитиві такої назви може в майбутньому виникнути питання а що таке конституційний лад?, що він в себе включає? тощо. Стосовно даного розділу Проекту можна констатувати наступне:
• щодо ст. 1 позитивним є те, що Проект на відмінну від чинної Конституції знімає таку характеристику України як незалежна держава, що є правильним з огляду на те, що Україна є суверенною, а суверенність включає в себе власне незалежність;
• щодо ст. 2 абзацу 3 є незрозумілим чому територіальний устрій України будується лише на засаді збалансованості соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць, адже чинна Конституція в ст. 132 говорить окрім даної засади і про єдність і цілісність території та поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;
• щодо ст. 3 Проекту, то відразу потрібно схвально відзначити присутність норми про столицю України – м. Київ та про введення в систему територіального устрою такого елементу як громади. Однак викликає занепокоєння пропонована норма про міста з визначеною законом кількістю, які можуть прирівнюватися за статусом до області та району. По-перше на підставі якого закону, по-друге для чого ці міста прирівнювати за якимось статусом, може краще надати їм більше самоврядних повноважень і зробити їх фінансово самодостатніми;
• щодо ст. ст. 5 та 9 Проекту на відмінну від чинної Конституції розмежовує принцип верховенства права та принцип верховенства Конституції та законів України. Критиці піддається лише ч. 3 ст. 9, де вказується що інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції та законів і мають відповідати їм. Це і так зрозуміло з точки зору теорії, а вирішити дану проблему більш ефективно можна наприклад шляхом прийняття Закону України «Про нормативно-правові акти України»;
•щодо ст. 11 Проекту, вважаю що вона взагалі недоречна, адже по-суті в ч. 1 розкриває права людини і громадянина, які закріплені в Розділі ІІ Основного закону, більше того, закладає ще одне оціночне поняття як «правовий порядок», яке на сьогодні законодавчо не визначене, а ч. 2 цієї статті просто варто перенести до ст. 7 даного Проекту;
• щодо ст. 17 Проекту викликає зауваження ч. 5 даної статті, адже виникає питання між якими соціальними партнерами сприяє діалогу держава і чи взагалі вона повинна це робити?;
•ст. 18 Проекту на мою думку потрібно виключити, тому що вона по-суті дублює ст. 17 і розкриває таку засаду як політичну багатоманітність;
•щодо ст. 22 позитивним є те, що з її складу вилучено столицю, яка є атрибутом держави, а не символом. Позитивних відгуків заслуговує і норма про Духовний гімн України, однак відразу ж потрібно розмежувати на рівні закону «Про порядок використання та опис державних символів України» використання Державного та Духовного гімнів України.
Стосовно Розділу ІІ запропонованого Проекту, потрібно відзначити що він найменше піддався змінам порівняно з іншими розділами, а фактично як на мене є дві суттєві зміни. Перша стосується затримання особи де пропонується зменшити таке затримання із сімдесяти двох годин до двадцяти чотирьох (ст. 34 Проекту). Друга передбачає поширення прав і свобод та їх юридичних гарантій також і на юридичних осіб, зареєстрованих в Україні (ст. 73 Проекту).
Розділ ІІІ Проекту так як і чинного Основного закону стосується народного волевиявлення, а саме таких його форм як вибори та референдум. Першою позитивною зміною є вже власне сама назва розділу «Народне волевиявлення», яка безумовно є кращою від нині чинної, адже вибори і референдум є лише формами більш ширшого поняття – народного волевиявлення, який є класичним інститутом конституційного права. Стосовно інших положень розділу:
•щодо ст. 78 Проекту не зовсім доречним є введення норми про прийняття будь-яких змін до Конституції України не інакше як через всеукраїнський референдум. До речі у відносно позитивному висновку Венеціанської комісії власне ця норма була піддана найбільшій критиці;
•щодо ст. 79 Проекту вважаю, що кількість громадян України, які можуть за народною ініціативою вимагати проведення всеукраїнського референдуму в півтора мільйона є недостатньою і малообгрунтованою. За такою зміною у нас могли б почастішати ініціативи про проведення всеукраїнського референдуму, але згідно цієї ж статті такий референдум може проводитися не більше одного разу на рік. По-суті ніякого покращення у регулюванні даного питання не спостерігається, натомість з’являється суттєве обмеження прав громадян України. Тому чинна норма про три мільйони підписів без жодних часових обмежень є кращою і більш демократичною;
•заслуговує на повну підтримку зміст ст. 80 Проекту, яка пропонує врегулювати механізми реалізації рішень прийнятих на всеукраїнському референдумі;
•щодо ст. 81 Проекту потрібно сказати, що ідея про можливість законодавчої ініціативи з боку громадян України є прогресивною і навіть необхідною, але по-перше сто тисяч підписів є замалою кількістю, по-друге дане питання врегульоване у ст. 106 Проекту, де вказується на суб’єктів законодавчої ініціативи, а тому практично відбувається дублювання однієї ж тієї норми.

Суттєво зміненим пропонується для розгляду громадськості Розділ ІV, який присвячений законодавчому органу держави. Для початку звертає на себе увагу змінена назва із Верховної Ради України на Національні Збори України. Потрібно сказати, що мені теж не до вподоби назва Верховна Рада України, яка асоціюється із статусом парламенту у радянський період поневолення нашої держави (Верховна Рада – тобто вища по відношенню до всіх інших рад), але за такою логікою нам потрібно перейменовувати всі державні інституції – Президента на Гетьмана, Кабінет Міністрів на Генеральний Секретаріат тощо. Стосовно інших статей даного розділу:
•щодо ст. 86 Проекту потрібно зазначити, що дискусія з приводу запровадження двопалатного парламенту ведеться з часу проголошення незалежності України і здається, що кращим виходом із цієї ситуації є спроба запровадити таку структуру парламенту та за результатами його діяльності зробити остаточні висновки. Як на мене запровадження бікамеральної структури Національних Зборів є доцільною тільки в тому випадку, якщо ми залишаємо без змін чинну пропорційну виборчу систему, яка не відображає та не розкриває представницької функції парламенту;
•підлягає критиці і положення ст. 86 Проекту щодо назви верхньої палати парламенту – Сенату, яка не є притаманною для України та порядок формування Сенату – по три сенатори від області. Такий порядок не зовсім правильний з точки зору народного представництва, адже наприклад Донецька і Чернівецька область за населенням суттєво відрізняються, а за такою схемою будуть делегувати у рівній кількості по три сенатори;
•архаїчною і зовсім не притаманною для республіканської форми правління є норма про довічних сенаторів, якими за їх згодою стають колишні Президенти України;
•не зовсім обґрунтованим є віковий ценз встановлений у ст. 87 Проекту у розмірі тридцяти п’яти років. Вважаю, що такий ценз потрібно встановлювати на рівні сорока – сорока п’яти років;
•щодо ст. 98 Проекту вважаю, що одна десята від загального складу Палати депутатів (а це 1/10 від 300 – 30 депутатів) є недостатньою для права звертатися із запитом до Кабінету Міністрів України з питань виконання його Програми. Більш доцільною в даному випадку була б норма з кількістю не менше як 1/3 від складу Палати депутатів (не менше 100 депутатів);
•абсурдним є положення ч.1 ст. 105 Проекту, яка по суті дублює положення ст. 9 Проекту. Незрозумілим є зміст ч. 2 цієї ж статті, яка по відношенню до чинної ст. 92 істотно скорочує список тих конституційних відносин, які повинні врегульовуватися законом;
•щодо ст. 106 позитивним моментом є введення серед суб’єктів права законодавчої ініціативи громадян України. Натомість незрозумілим є відсутність серед таких суб’єктів судової гілки влади. Вважаю, що право законодавчої ініціативи безсумнівно потрібно також надати і Верховному Суду України, який веде і аналізує судову статистику та практику, а тому найкраще і найповніше здатний реагувати на ті проблеми, які існують у чинному законодавстві.
Аналізуючи розділ присвячений главі держави – Президенту України потрібно зазначити, що в основному всі норми відповідають реаліям сьогодення та є конструктивними і доцільними. Зауваження викликає лише п. 10 ст. 118 Проекту, який надає право Президенту скасовувати акти Кабінету Міністрів України з питань зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави. Видається більш доцільним або не надавати Президенту такого права, або надавати стосовно будь-яких постанов уряду. Також піддається критиці зміст ст. 120 Проекту, а саме власне такий орган як РНБО, її склад та функції.
Розділ присвячений Кабінету Міністрів України та іншим органам виконавчої влади в цілому добре врегульовує відносини пов’язані з функціонуванням органів виконавчої влади. Недоліком є лише п. 1 ст. 131 Проекту, яка надає право Кабінету Міністрів України утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Вважаю, що якщо Палата депутатів формує персональний склад уряду, то і вона повинна бути наділена таким правом.
У розділі про суди і правосуддя занепокоєння викликає підвищення ролі і статусу Вищої Ради юстиції, незрозумілим до кінця є логіка побудови складу даного органу, його повноваження та функції. Як видається з назви до даного розділу можна було включити і норми, які стосуються Конституційного Суду України.
Стосовно розділу про Конституційний Суд України не зовсім доречною є норма, яка врегульовує порядок призначення суддів Конституційного Суду України. Вважаю, що нині чинна модель, за якою усі основні інституції влади призначають у рівній кількості суддів є більш прогресивною та демократичною.
У проекті вводиться поняття пленуму Конституційного Суду України, що не є притаманним для судів конституційної юрисдикції, а також йде мова про дві палати у складі Конституційного Суду України. Така будова органу конституційної юрисдикції можлива, але вона притаманна в більшості для країн з федеративною формою державного устрою, коли конституційний суд розглядає справи як у повному складі, так і в складі згаданих структурних утворень (палат, секцій, колегій тощо), при цьому діє правило про єдність правової позиції конституційного суду.
Підсумовуючи потрібно також зазначити, що змінена (позитивно) структура самого Основного закону, з якого вилучено розділ про прокуратуру і включено у розділ про суди і правосуддя та розділ про територіальний устрій норми якого вміщено в основи конституційного ладу.
Загалом потрібно високо оцінити запропонований главою держави Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» і відзначити, що він відповідає кращим зразкам теорії та практики європейського конституціоналізму.

Львів 2009

Конституція як дозвіл на підлість, або політичне рейдерство

Однією з найбільших проблем українських політиків є законодавче рейдерство.

 

Нова редакція Конституції позбавляє народ конституційного права

  •  
  •  

Перший крок до державного перевороту, або Коментарі про пропоновані Урядом Порошенко змін до Конституції України

Конституція України, з часу її прийняття в 1996 році, була визнана світовим співтовариством однією з кращих. І протягом усіх років незалежності найбільшою проблемою були не недоліки Основного Закону країни, а його свідоме тотальне невиконання чинною владою.

Але адміністрація президента намагається кулуарно, уникаючи публічних обговорень, терміново проштовхнути зміни до Конституції України.

політики Термінове бажання команди президента Порошенко змінити Конституцію аргументується необхідністю здійснити децентралізацію влади. Але при цьому замовчується той факт, що для децентралізації влади та передачі повноважень на місця необхідно лише виконати чинну Конституцію України, зокрема ст.140-143, Цивільний кодекс України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Європейську Хартію місцевого самоврядування.

Нас переконують, що завдяки змінам в Конституції більше прав отримає не президент або парламент, а носій влади - народ і органи місцевого самоврядування.

Але це свідомий обман! Насправді, все якраз навпаки.

Чинна редакція Основного закону дає величезні можливості здійснення народовладдя шляхом створення територіальних громад - про "єднання жителів сіл, селищ, міст, як юридичних осіб публічного права.

У запропонованій редакції права територіальних громад, та й саме поняття поняття територіальних громад, вилучається.

Нова редакція Конституції позбавляє народ конституційного права на пряме народовладдя, що передбачається положеннями ч.3. ст.5 та статтями 140-143 Основного Закону держави.

Давайте подивимося на пропоновані зміни до статей 140 - 143.

Бачимо, що поняття територіальної громади зникає. Якщо за чинною конституцією територіальна громада це юридична особа публічного права, яка має свій статут, може виступати власником і суб'єктом господарських відносин, то «жителі громад» у пропонованій редакції ніяк не зможуть претендувати ні на роль власника, ні на роль суб'єкта господарських відносин.

У запропонованій редакції місцеве самоврядування вже здійснюється не територіальною громадою, а головою громади як адміністративно-територіальної одиниці, районною радою та її виконавчим органом. Тобто у народу забирають право на самоврядування.

Тепер місцеві ради та виконкоми представлятимуть інтереси не територіальної громади, а громад як адміністративно-територіальних одиниць. Це означає, що тепер вони не зобов'язані представляти інтереси народу, а в народу забирають механізм контролю рад та виконкомів.

І знову ми бачимо, що територіальну громаду замінюють жителями громади. Звичайно, територіальна громада може озвучити свої інтереси. А так - ні територіальної громади - немає інтересів територіальної громади. Залишаються лише жителі громади, кожен зі своїми інтересами, і сільські та міські голови будуть на свій розсуд вибирати, чиї саме інтереси вони представлятимуть - кума чи сусіда.

Згідно з проектом змін до Конституції України власником стають не територіальні громади, а районні та обласні ради. Тобто якщо раніше вони тільки керували майном територіальної громади як представницькі органи територіальної громади, то тепер вони стають власником майна. Кращого способу легалізувати дерибан на місцевому рівні неможливо придумати!

Куди поділися всі права територіальної громади? Дійсно, нету територіальної громади - нету прав. Ще одна цеглинка в схему легалізації дерибану національного багатства.

Зверніть увагу, згідно ст..143 Конституції, наскільки детально чинна конституція захищає права територіальної громади. Звичайно, при такій Конституції красти важко. І в разі політичної волі в будь-який момент, використовуючи конституційні права територіальних громад, можна скасувати будь-яке рішення, прийняте раніше без згоди територіальної громади.

Ось чого бояться замовники і виконавці цих змін в Основний Закон государства.Поетому всі права територіальної громади з конституції треба вилучити. Нехай всі питання вирішують органи місцевого самоврядування та їх посадові особи. Геть народовладдя!

Подивіться, як добре ми тепер будемо захищати російську мову та інші мови національних меншин! Заради цього пожертвували становищем про затвердження та формування районних і обласних бюджетів, їх розподілу між територіальними громадами. Дійсно, навіщо народу думати про гроші. Нехай затягнуть паски і думають про мову.

Підміняючи первинні суб'єктів »об'єкти місцевого самоврядування - територіальні громади, передбачені ч.1.ст.6 ЗУ« Про місцеве самоврядування в Україні », адміністративно територіальними одиницями, які підконтрольні виключно влади зверху, автори конституційних змін неможливим безпосередню участь громади в управлінні державою, грубо порушуючи норми Європейської Хартії місцевого самоврядування.

Тому так звана децентралізація фактично спрямована на узурпацію влади чиновниками і посилення владної вертикалі і на знищення основ місцевого самоврядування, свідчить про наміри зупинити демократичний розвиток країни.

Головна небезпека пропонованих змін полягає у фактичній ліквідації первинного елемента місцевого самоврядування - територіальної громади як історично- сформованої спільності людей, що проживають в місті / селі / селищі, мають спільні інтереси, визначений законом правовий статус і є суб'єктом права власності.

Натомість, у результаті підміни понять, громада визначається як адміністративно-територіальна одиниця, яка включає один або кілька населених пунктів, а також прилеглі до них території. Таким чином, переривається історичний свя зв'язок між поколіннями, а поняття «суспільство» виступає штучним аморфним утворенням, яке виникло в результаті адміністративно територіального поділу.

На думку авторів, конституційна реформа необхідна тому, що модель місцевого самоврядування перехідного періоду в значній мірі вичерпала свої функціональні можливості. Але це при тому, що дана модель свідомо так і не була реалізована на практиці. Більше того, автори чомусь вирішили, що вказана в Конституції модель громадянин - суспільство - держава було всього лише моделлю перехідного періоду, а не тисячолітньої традиції українського народу.

У пропонованих змінах в 140-й статті зникає право територіальної громади здійснювати свою владу безпосередньо, що порушує норми ч.3. ст.5 Конституції України.

Ці зміни не мають ніякого відношення "єдиного носія і джерела влади" в Україні (за ст. 5 чинної редакції Основного Закону). Те, що стосується безпосередньо народу, передбачено другою частиною, яку можна назвати ... кінцем народовладдя, або початком революції. Уже 140-ва стаття покликана поставити хрест на одному зі стовпів народовладдя - праві жителів окремого або декількох населених пунктів самостійно формувати територіальні громади. Тепер передбачається, що органи центральної влади самі зададуть (призначать зверху) формат громади. Скажімо, замість п'яти де-факто територіальних громад - одного великого села, трьох менших і хутори, тепер буде одна "громада. Гірше в пропонованих змінах в 140-й статті - з неї зникає право територіальної громади здійснювати свою владу безпосередньо!

Стаття 142 Конституції говорить: "Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, які знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також про "об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. "

Зате в запропонованих змінах до Конституції, замість "власності територіальних громад" з'являється поняття "комунальної власності громад", а сам термін "громади" означає тільки назва адміністративно територіальної одиниці.

Пропоновані зміни в ст. Сто сорок третій позбавляють український народ права на свою законну власність - національне багатство, оскільки вже не територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування, керуючі комунальним майном, землею, ресурсами, а тільки органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, чиї повноваження планується обмежити відповідними повноваженнями представників Президента України. Тобто, долю спільного майна визначати виключно депутати та представники центральної влади, на практиці, як ми знаємо, перетворюється на звичайний грабіж Українсько народу. Тому можна уявити собі масштаби розкрадань, якщо усунути з правового поля справжнього власника національного багатства - народ.

Пропоновані зміни в ст. Сто сорок третій ще більше відокремлюють майно, у тому числі землю і надра, від народу України. Тому що вже не територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування, керівники комунальним майном, а лише органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (!) Вирішують питання місцевого самоврядування віднесені законом до їхньої компетенції!

На практиці це означає, що навіть нинішній, підконтрольний владі сільський голова, або рада, розпоряджатися майном громади рівно настільки, наскільки їм це буде дозволено органами центральної влади »

Зміна статті сто сорок третій Конституції України на манер російської, з вилученням права громади на безпосереднє управління своïм майном, взагалі виглядає цинічним кроком в умовах військовоï агресіï сусідньої держави.

Навіть з поверхневого аналізу стає зрозумілим - ні про яку реальну децентралізації не йде. Це лише імітація системи, яка насправді хоче повністю вихолостити принципи народовладдя, закладені в чинній редакції Основного Закону.

Якщо ми вибрали європейський шлях розвитку, тоді чому уподібнюємо нашу Конституцію в російської? Адже тільки в Росії народ позбавлений права на пряме народовладдя, в той час, як всі європейські конституції і Європейська Хартія місцевого самоврядування ревно відстоюють це право.

Ми закликаємо не змінювати Конституцію, а навпаки - виконати діючу: усунути перешкоди для нормальноï роботи територіальних громад власників та ввести відповідні законодавчі механізми на виконання діючих статей Основного Закону, б забезпечили реалізацію народом свого права на безпосереднє народовладдя і володіння майном відповідно до чинної Конституції України та Європейської Хартії місцевого самоврядування.

Конституція 1996 року виявилося міцним знаряддям захисту української державності. Вона була прийнята легітимним, демократичним шляхом - парламентським голосуванням. Тому й муляла Москві, яка в 1999 році зрозуміла, що щось в Україні йде не так, як їй би хотілося.

Зараз же питання Конституції з'являється на порядку денному на вимогу Кремля. Путін і Чуркін виходять на міжнародну арену і вимагають від України нової Конституції з федералізацією і другою державною мовою.

Чому Москва наполягає на зміні Основного Закону?

Виявляється, у нашій Конституції є щось таке, що дозволяє утримувати Україну в рамках державності. Насправді конституційний процес не містить будь загроз, якщо, звичайно, він не буде робитися під дудку Кремля.

Сьогодні частина України є окупованою, з російської юрисдикцією, а інша частина - Донецька і Луганська є lawless area (тобто територією беззаконня), де немає ні української, ні російського закону, не діють міліція і прокуратура. Чи є у такої страшної, складної ситуації конституційний процес актуальним? Під час війни найбільш актуальним є питання державності та хоча б умовної територіальної цілісності. У діючій Конституції все це закладено: унітаризм, державна мова, непорушність кордонів, то, що не дозволяло забирати Крим, розташовувати Чорноморський флот РФ. Але ці інституційні основи не спрацювали.

Втім, якщо проаналізувати, як відбувалася зміна конституційного ладу (кожен раз незаконно), то можна сказати, що зараз легітимною є тільки Конституція 1996 року. І сама Конституція, яка дає президенту сильні повноваження. Зараз конституційний процес недоречний. Всі зусилля держави і суспільства мають бути спрямовані на забезпечення того інструментарію, який надасть президенту як главі держави і головнокомандувачу можливість оперативно реагувати на ситуацію.

По ліквідації недоліків Конституції, то можна скористатися методологією Європейського суду з прав людини. Пам'ятайте, щоб вперше звернутися до цьому суду, потрібно вичерпати всі можливі внутрішні засоби? Давайте вичерпаємо всі можливі способи вирішення питань на рівні простого закону без внесення змін до Конституції. Адже можна простими законами реформувати і судову систему, і місцеве самоврядування, і питання боротьби з корупцією. Якщо будуть вичерпані ці можливості, подальші дії стануть неможливими через суперечності з чинною Конституцією, тоді й почнемо конституційний процес. Звичайно, якщо для цього будуть сприятливі політичні умови, бо за наявності путінської Росії це неможливо.

Є неприпустимими зміни в Констітуціï за російським зразком у напрямку знищення теріторіальноï громади -власником і безпосереднього народовладдя.

Не може реформа місцевого самоврядування полягати у вилученні конституційного права самоврядування у того, кому воно належить, а саме в громади, з передачею знеособленим як власникам жителям громад, у передачі повноважень представницьким органам - юридичним особам, засновником яких виступає суспільство.

Не може бути укрупнень без волі громади - виключно на основі рішень сільських та селищних голівта депутатів.

Що собою представлятиме село без громади-юрідічноï особи і представницького органу? Воно простощезне через певний період часу.

Якщо на теріторіï ЄС всі громади - юридичні особи публічного права, якщо цього вимагає Європейська хартія місцевого самоврядування, то чому в Украïні має бути по іншому? Чому Президент Украïни, якого президентом зробив Майдан, воля народу, знищує пряме народовладдя?! Ці речі неприпустимі, "

Площа подарував Української безцінний практичний досвід народовладдя, породив справжнє громадянське суспільство, яке тепер не бажає миритися зі свавіллям чиновників, відкрив можливість взяти владу в свої руки і активно брати участь в керівництві своєю країною.

Саме це і є зміною системи влади і справжньої євроінтеграцією, за яку стояв Майдан.

Децентралізація, яку нам пропонують, має відвертий антинародний характер.

Народ, який своєю кров'ю привів нинішніх чиновників, хочуть усунути від влади.

Використовуючи підміну понять, нас знову дурять.

Немає жодних підстав для перегляду норм розділу XI «Місцеве самоврядування» Конституції України.

Цей законопроект не вирішує ні проблему, яка хвилює суспільство, а сприяє тільки посилення влади президента.

Цей законопроект не вирішує питання підвищення відповідальності політиків за результати їхньої політичної діяльності.

Цей законопроект не знімає недоторканності ні з народних депутатів, ні з президента, ні з суддів, ні з членів уряду.

Цей законопроект не спрощує процедуру імпічменту президенту.

Цей законопроект не створює гарантії реалізації прав громадян, не вирішує наболівше питання про місце і роль судової системи.

Насправді, цей законопроект суттєво збільшує повноваження президента, він руйнує партійну структуру Верховної Ради, ліквідує роль і значення фракцій, нібито нам структуризація суспільства не потрібна, а парламент потрібен президенту в якості маріонетки.

Але найбільша небезпека законопроекту в тому, що він пропонує знищити основу державного ладу держави - систему місцевого самоврядування і вводить систему президентських наглядачів.

І якщо це робиться на користь злочинних органів місцевого самоврядування, органів державної влади або олігархів, то це державна зрада.

Голова Черкаської міської Асоціації органів самоорганізації населення В.А. Миколенко

08-2014 Джерело

 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року N 2222-IV

Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію - Основний Закон України.

Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

(положенню частини другої статті 5 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. N 6-рп/2005)

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

(положенню частини третьої статті 5 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. N 6-рп/2005)

Ніхто не може узурпувати державну владу.

(положенню частини четвертої статті 5 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 05.10.2005 р. N 6-рп/2005)

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 7. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

(положенню частини першої статті 10 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14.12.99 р. N 10-рп/99)

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Стаття 15. Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.

Цензура заборонена.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття 16. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.

Стаття 17. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Стаття 18. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Стаття 19. Правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 20. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ.

Розділ II
ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Стаття 25. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Стаття 26. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

(положенню частини першої статті 38 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 06.07.99 р. N 7-рп/99)

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

(положенню частини першої статті 39 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 19.04.2001 р. N 4-рп/2001)

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 40. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Стаття 45. Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

(положенню частини третьої статті 49 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 29.05.2002 р. N 10-рп/2002)

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Стаття 51. Шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 52. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Стаття 53. Кожен має право на освіту.

Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

(положенням частини третьої статті 53 "держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах" у контексті частин першої, другої, четвертої зазначеної статті дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 р. N 5-рп/2004)

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

(положенню частини першої статті 55 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.1997 р. N 9-зп)

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

(положенню частини другої статті 55 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.11.1997 р. N 6-зп)

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 56. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 57. Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Стаття 58. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

(положенню частини першої статті 58 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.99 р. N 1-рп/99)

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

(положенню статті 58 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.05.97 р. N 1-зп)

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

(положенню частини першої статті 59 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2000 р. N 13-рп/2000)

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

(положенню частини другої статті 59 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2000 р. N 13-рп/2000)

Стаття 60. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Стаття 61. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

(положенням статті 64 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.1997 р. N 9-зп)

Стаття 65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Стаття 67. Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Стаття 68. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Розділ III
ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ

Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Стаття 70. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Стаття 71. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Стаття 72. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Стаття 73. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Стаття 74. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Розділ IV
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

(положенню статті 75 у взаємозв'язку з положеннями статей 5, 76, 85 Конституції України дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 р. N 17-рп/2002)

Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.

Строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років.

(стаття 76 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 77. Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України.

(частина перша статті 77 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом.

Стаття 78. Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.

(стаття 78 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 79. Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:

"Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу.

Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників".

Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.

Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.

(положенням статті 79 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.05.97 р. N 1-зп)

Стаття 80. Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.

(положенню частини першої статті 80 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 26.06.2003 р. N 12-рп/2003)

Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

(положенню частини третьої статті 80 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 27.10.99 р. N 9-рп/99)

Стаття 81. Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;

5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;

7) його смерті.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України - в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках, передбачених пунктами 1, 4 частини другої цієї статті, приймається Верховною Радою України, а у випадку, передбаченому пунктом 5 частини другої цієї статті, - судом.

У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України - з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.

(стаття 81 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 82. Верховна Рада України працює сесійно.

Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів.

Перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України.

(стаття 82 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 83. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.

Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається на засідання у дводенний строк без скликання.

У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.

Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

Депутатська фракція у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією.

(стаття 83 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 84. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.

Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.

(положенню частини другої статті 84 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.07.98 р. N 11-рп/98)
(положенню частини другої статті 84 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14.10.2003 р. N 16-рп/2003)

Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

(положенню частини третьої статті 84 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.07.98 р. N 11-рп/98)
(положенням частин другої та третьої статті 84 щодо участі народних депутатів України у прийнятті Верховною Радою України рішень дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 р. N 17-рп/2002)
(положенням статті 84 стосовно юридичного змісту понять "сесія" та "засідання" Верховної Ради України і необхідної кількості присутніх на засіданні народних депутатів України дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 р. N 17-рп/2002)

Стаття 85. До повноважень Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 цієї Конституції;

11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

12) призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України;

121) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;

13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції та закону;

14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

15) прийняття Регламенту Верховної Ради України;

16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

19) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;

20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

21) призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

24) встановлення державних символів України;

25) надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

26) призначення на посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України;

27) обрання суддів безстроково;

28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;

30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

32) надання законом згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією та законом;

34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;

36) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;

37) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.

Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.

(стаття 85 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 86. Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

(положенню частини першої статті 86 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 19.05.99 р. N 4-рп/99)
(положенню частини першої статті 86 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11.04.2000 р. N 4-рп/2000)
(положенню частини першої статті 86 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 20.03.2002 р. N 4-рп/2002)
(положенню частини першої статті 86 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 05.03.2003 р. N 5-рп/2003)

Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

Стаття 87. Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України.

(стаття 87 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 88. Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад.

(частина перша статті 88 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Голова Верховної Ради України:

1) веде засідання Верховної Ради України;

2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів;

(пункт 2 частини другої статті 88 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.

(частина третя статті 88 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 89. Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників голів та секретарів цих комітетів.

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України.

Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.

(стаття 89 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 90. Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.

Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.

(стаття 90 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 91. Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

(положенню статті 91 щодо участі народних депутатів України у прийнятті Верховною Радою України рішень дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 р. N 17-рп/2002)

Стаття 92. Виключно законами України визначаються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

(положенню пункту 13 статті 92 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.07.2001 р. N 11-рп/2001)

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;

21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

(положенню пункту 22 частини першої статті 92 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 30.05.2001 р. N 7-рп/2001)

Виключно законами України встановлюються:

1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;

4) порядок використання і захисту державних символів;

5) державні нагороди;

6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Законом України оголошується амністія.

Стаття 93. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово.

(стаття 93 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 94. Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

(положенню частини другої статті 94 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.07.98 р. N 11-рп/98)

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом.

(частина четверта статті 94 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

(частині п'ятій статті 94 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 03.10.97 р. N 4-зп)

Стаття 95. Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Держава прагне до збалансованості бюджету України.

Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.

Стаття 96. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період.

Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.

Стаття 97. Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України.

Поданий звіт має бути оприлюднений.

Стаття 98. Контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата.

(стаття 98 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 99. Грошовою одиницею України є гривня.

Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України.

Стаття 100. Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.

Стаття 101. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Розділ V
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ

Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Стаття 103. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

(положенню частини третьої статті 103 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 22-рп/2003)

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.

(частина п'ята статті 103 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.

Стаття 104. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Президент України складає таку присягу:

"Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі".

Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

(положенням статті 104 стосовно юридичного змісту понять "сесія" та "засідання" Верховної Ради України і необхідної кількості присутніх на засіданні народних депутатів України дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 р. N 17-рп/2002)

Стаття 105. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

(положенню частини першої статті 105 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 10.12.2003 р. N 19-рп/2003)

За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.

Стаття 106. Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією;

(пункт 8 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

(пункт 9 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

(пункт 10 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України;

(пункт 11 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

(пункт 12 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

(пункт 13 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

(пункт 14 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

(пункт 15 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

(пункт 16 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

(пункт 19 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

22) призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України;

(пункт 22 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

23) утворює суди у визначеному законом порядку;

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

(пункт 30 частини першої статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 цієї статті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

(частина четверта статті 106 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 107. Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.

Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України.

До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.

Стаття 108. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

Стаття 109. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Стаття 110. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України - за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.

Стаття 111. Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

(положенню частини першої статті 111 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 10.12.2003 р. N 19-рп/2003)

Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Стаття 112. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6 - 8, 10 - 13, 22, 24, 25, 27, 28 статті 106 Конституції України.

(стаття 112 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Розділ VI
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ.
ІНШІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Стаття 113. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

(стаття 113 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 114. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.

Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

(стаття 114 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 115. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку.

Відставка Прем'єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

(стаття 115 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 116. Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

91) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

(статтю 116 доповнено пунктом 91 згідно із Законом України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

92) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;

(статтю 116 доповнено пунктом 92 згідно із Законом України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

(пункт 10 статті 116 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 117. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

Стаття 118. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

(положенню частини першої статті 118 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 21-рп/2003)

Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

(положенню частини другої статті 118 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 21-рп/2003)
(положенню частини другої статті 118 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.10.2005 р. N 9-рп/2005)

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

(положенню частини третьої статті 118 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 21-рп/2003)

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

(положенню частини четвертої статті 118 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 21-рп/2003)

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Стаття 119. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

(положенню частини першої статті 120 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 р. N 16-рп/2002)

Стаття 120. Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

(частина перша статті 120 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

Розділ VII
ПРОКУРАТУРА

Стаття 121. Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

(статтю 121 доповнено пунктом 5 згідно із Законом України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Стаття 122. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради України Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

(частина перша статті 122 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років.

Стаття 123. Організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

Розділ VIII
ПРАВОСУДДЯ

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

(положенню частини другої статті 124 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.1997 р. N 9-зп)
(положенню частини другої статті 124 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 р. N 8-рп/2002)

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

(положенню частини третьої статті 124 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 р. N 8-рп/2002)

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

(положенню частини першої статті 126 у взаємозв'язку з іншими положеннями розділу VIII Конституції України дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. N 19-рп/2004)

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

(положенню частини другої статті 126 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. N 19-рп/2004)

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Стаття 127. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.

Стаття 128. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Стаття 131. В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

(положенню пункту 1 частини першої статті 131 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 16.10.2001 р. N 14-рп/2001)

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Розділ IX
ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

Стаття 132. Територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Стаття 133. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

(положенню частини першої статті 133 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.07.2001 р. N 11-рп/2001)

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

(положенню частини третьої статті 133 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 21-рп/2003)
(положенню частини третьої статті 133 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.10.2005 р. N 9-рп/2005)

Розділ X
АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ

Стаття 134. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Стаття 135. Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Стаття 136. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України.

Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.

Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.

Стаття 137. Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:

1) сільського господарства і лісів;

2) меліорації і кар'єрів;

3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;

4) містобудування і житлового господарства;

5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

8) мисливства, рибальства;

9) санітарної і лікарняної служб.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Стаття 138. До відання Автономної Республіки Крим належить:

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2) організація та проведення місцевих референдумів;

3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;

5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля - відповідно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;

9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.

Стаття 139. В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.

Розділ XI
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

(положенням частини першої статті 140 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18.06.2002 р. N 12-рп/2002)

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

(положенню частини другої статті 140 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 21-рп/2003)

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

(положенню частини третьої статті 140 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 21-рп/2003)

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

(положенню частини п'ятої статті 140, в системному зв'язку з статтями 142, 143, дано офіційне тлумачення згідно з рішенням Конституційного Суду України від 13.07.2001 р. N 11-рп/2001)

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Стаття 141. До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

(частина перша статті 141 в редакції Закону України від 08.12.2004 р. N 2222-IV)

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.

(положенню частини другої статті 141 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003 р. N 21-рп/2003)

Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.

Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

(положенню частини першої статті 142 дано офіційне тлумачення згідно з рішенням Конституційного Суду України від 13.07.2001 р. N 11-рп/2001)

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Стаття 144. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Стаття 145. Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

Стаття 146. Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.

Розділ XII
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Стаття 148. Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Стаття 149. На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Стаття 150. До повноважень Конституційного Суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів Президента України;

(положенням абзаців другого, третього пункту 1 частини першої статті 150 Конституції України у системному зв'язку зі статтями 147, 152 Конституції України дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 27.03.2002 р. N 7-рп/2002)

актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

(положенню частини другої статті 150 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14.12.2000 р. N 15-рп/2000)

Стаття 151. Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.

За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Стаття 152. Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Стаття 153. Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Розділ XIII
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

(положенню частини другої статті 158 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду від 09.06.98 р. N 8-рп/98)

Стаття 159. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

(положенню статті 159 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду від 09.06.98 р. N 8-рп/98)

Розділ XIV
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 160. Конституція України набуває чинності з дня її прийняття.

(положенню статті 160 дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 03.10.97 р. N 4-зп)

Стаття 161. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.

Розділ XV
ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.

2. Верховна Рада України після прийняття Конституції України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією.

Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться у березні 1998 року.

(пункту 2 Перехідних положень дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.05.97 р. N 1-зп)

3. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999 року.

4. Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 цієї Конституції.

Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.

5. Кабінет Міністрів України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності.

6. Конституційний Суд України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності. До створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України.

7. Голови місцевих державних адміністрацій після набуття чинності цією Конституцією набувають статусу голів місцевих державних адміністрацій згідно зі статтею 118 цієї Конституції, а після обрання голів відповідних рад складають повноваження голів цих рад.

8. Сільські, селищні, міські ради та голови цих рад після набуття чинності Конституцією України здійснюють визначені нею повноваження до обрання нового складу цих рад у березні 1998 року.

Районні та обласні ради, обрані до набуття чинності цією Конституцією, здійснюють визначені нею повноваження до сформування нового складу цих рад відповідно до Конституції України.

Районні в містах ради та голови цих рад після набуття чинності цією Конституцією здійснюють свої повноваження відповідно до закону.

9. Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

10. До прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації.

11. Частина перша статті 99 цієї Конституції вводиться в дію після введення національної грошової одиниці - гривні.

12. Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п'ять років.

Судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року.

13. Протягом п'яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

14. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.


* * *

Конституція України
прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 року

 

 

№11, червень 2016

Конституція України як об’єкт політичних маніпуляцій

Володимир ТАРАСЮК,
аспірант відділу правових проблем політології
Інституту держави і права
ім. В.М. Корецького
НАН України

Конституція – основний закон громадянського суспільства і держави, який має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і забезпечення прав і свобод громадян. Конституція є різновидом суспільного договору (англ. Social contract): люди віддають частину своїх суверенних прав уряду держави або іншому органу влади для того, щоб підтримувати порядок у суспільстві, тобто згода тих, ким правлять, на певні правила, за якими здійснюється правління [1].

Поняття «основний закон» (лат. lex fundamentalis) вперше вжито у 16 столітті французькими авторами, які вважали, що монарх обмежений основним законом і не може змінювати його на власний розсуд. Основні закони розглядалися ними як сукупність загальних принципів здійснення державного владарювання, тією чи іншою мірою відображених у праві. Визначенню основного закону велику увагу приділяли прихильники ідеї суспільного договору, які ототожнювали відповідні поняття. Наприкінці 18 – на початку 19 ст. єдино можливими способами прийняття конституції вважалися референдум і установчі збори. Наслідком ототожнення основного закону і суспільного договору стало те, що був прийнятий ускладнений, жорсткий порівняно зі звичайними законами порядок внесення змін до конституції.

Істотне значення для з’ясування природи конституції як основного закону, акта найвищої юридичної сили мала концепція установчої влади, сформульована у 18 столітті: установча влада є первинною, з якої виникають т. з. встановлені влади, що мають вторинний характер: законодавча, виконавча і судова. Установча влада належить народові, котрий, реалізуючи її, приймає конституцію і визначає умови свого державно­політичного існування. Отже, конституція є формальним джерелом встановлених влад. Внесення змін до конституції пов’язано зі здійсненням установчої влади [2].

З точки зору глобалізаційних процесів, основний закон відіграє роль ідентифікатора нації. Конституція, крім загально­правових фундаментальних засад, містить індивідуальні ознаки, притаманні тим чи іншим суб’єктам міжнародного права. Гармонічне поєднання загальних та індивідуальних норм впливає на якість формування політичної культури, національної свідомості, дотримання основних засад демократії та стабільність процесів розвитку держави.

Засади теорії суспільного договору, які визначаються й охороняються основним законом: законна державна влада повинна будуватися на згоді громадянського суспільства; кожна країна, що вважає себе цивілізованою, має свою конституцію; «установча влада» належить народові, котрий, реалізуючи її, приймає конституцію і визначає умови свого державно­політичного існування; внесення змін до конституції пов’язано зі здійсненням «установчої влади»; державна влада обмежена основним законом і не може змінювати його на власний розсуд; конституція є формальним джерелом «встановлених влад» (законодавча, виконавча, судова); незмінність основного закону гарантує стабільність суспільно­політичного розвитку країни, якість тлумачення тих чи інших законів й дотримання прав людини незалежно від уподобань політичної влади в той чи інший період історії країни.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх громадян, громадських об'єднань, комерційних організацій, державних органів і посадових осіб [3].

Основний Закон новітньої України

24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, його підтверджено Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

Основний Закон України було прийнято майже за п’ять років – 28 червня 1996 року під час оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні п’ятої сесії Верховної Ради України другого скликання [4].

Конституція України складається з преамбули і 15 розділів. За Конституцією 1996 року Україна є суверенною і незалежною, унітарною, демократичною, соціальною, правовою державою у формі республіки. Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо або через органи державної влади та місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. З метою забезпечення стабільності Конституції в ній передбачена жорстка процедура внесення до неї змін та доповнень. Для схвалення відповідних змін до різних розділів Основного Закону потрібно від 2/3 до 3/4 голосів конституційного складу Верховної Ради України. Якщо ж зміни скасовують чи обмежують права та свободи людини й громадянина або спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України, то Конституція взагалі не може бути змінена (ст. 157).

За двадцять років Конституція України шість разів зазнавала змін:

2004 рік – Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 року. Починаючи з 2003 року політичні сили Віктора Януковича та Леоніда Кучми ініціювали конституційну реформу, суть якої полягала в ослабленні влади президента й передачі Верховній Раді права на формування уряду України. Опозиційні сили Ющенка та Тимошенко рішуче виступали проти цієї реформи, оскільки були впевнені в перемозі свого кандидата на президентських виборах 2004 року. Під час Помаранчевої революції політичні сили Кучми та Януковича розглядали прийняття конституційної реформи як основну вимогу, в обмін на яку президент Кучма погоджувався на організацію повторного голосування другого туру президентських виборів. Для подолання гострої політичної кризи під час Помаранчевої революції, на вимогу політичних сил Віктора Януковича та Леоніда Кучми, 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила Закон України №2222­­IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2­­го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи. Закон на основі проекту Симоненка—­Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько­парламентської до парламентсько­президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, продовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону він мав набрати чинності з 1 вересня 2005 року в разі, якби на той час були ухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування (законопроект 3207­1). Позаяк до 1 січня 2006 року ці зміни не були ухвалені, то (згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійно з 1 січня 2006 року.

2010 рік – Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222­­IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30.09.2010 року №20­рп/2010. 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України скасував дію конституційних реформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знову діяла Конституція 1996 року.

2011 рік – Закон України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 01.02.2011 року. 1 лютого 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України №2952­­VI «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», попередньо схвалений Верховною Радою України 19 листопада 2010 року. Закон набрав чинності 4 лютого 2011 року.

2013 рік – Закон України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» від 19.09.2013 року. 19 вересня 2013 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» (щодо повноважень Рахункової палати), попередньо схвалений 20 червня 2013 року. Після підписання Президентом України та опублікування 5 жовтня у газеті «Голос України» закон набрав чинності з 6 жовтня 2013 року.

2014 рік – Постанова Верховної Ради України «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року №2222­­IV, від 1 лютого 2011 року №2952­­VI, від 19 вересня 2013 року №586­­VII» від 22.02.2014 року та Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21.02.2014 року. 21 лютого 2014 року Верховна Рада України без рішення профільного комітету і без висновку Конституційного Суду прийняла закон №742­­VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Наступного дня, враховуючи, що Закон про відновлення дії окремих положень Конституції України не був підписаний Президентом, парламент ухвалив Постанову «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від
8 грудня 2004 року №2222­­IV, від 1 лютого 2011 року №2952­­VI, від 19 вересня 2013 року №586­­VII». Вже
1 березня 2014 року закон №742­­VII був опублікований у спецвипуску газети «Голос України» за підписом в.о. Президента О. Турчинова й таким чином набув чинності 2 березня 2014 року. Тож з 2 березня 2014 року була чинною Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України №2222­­IV від 8 грудня
2004 року, №2952­­VI від 1 лютого 2011 року, №586­­VII від 19 вересня 2013 року і №742­­VII від 21 лютого 2014 року.

2016 рік – Закон України «Про внесення змін до Конституції України (в частині правосуддя)» від 02.06.2016 року. Зміни до Конституції відкладають ратифікацію Римського статуту на три роки. Закон змінює статус суддів, порядок їх призначення, відповідальність, зводить суддівський імунітет до функціонального, встановлює монополію адвокатури на представництво в судах, запроваджує інститут конституційної скарги. Крім того, зменшуються функції прокуратури. Зміни набувають чинності через три місяці з дня, наступного за днем опублікування, крім частини шостої статті 124 Конституції, яка вступає в силу через три роки після опублікування [5].

Після 2010 року останні зміни є найбільш дискусійними в частині дотримання процедур Основного Закону. Анексія Росією Криму та окупація частини території Донецької та Луганської областей є збройною агресією, що підтверджує наявність умов воєнного стану як об’єктивно існуючого, а не запровадженого через відповідну процедуру правового режиму, що є наслідком наявності умов воєнного стану.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України» збройна агресія – це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Зокрема, збройною агресією вважається: вторгнення або напад збройних сил іншої держави на територію України, а також ‪окупація‬ або ‪анексія‬ частини території України, блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України, напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України, а також засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим вище [6].

Протягом 2014­­2016 рр. території Автономної Республіки Крим окупована і анексована, українські морські порти і частину флоту захоплено, атаки на військові частини та військові кораблі є загальновідомим фактом; території східних областей України — Луганської і Донецької перебувають під окупацією, яка здійснюється силами і озброєними групами, що проникають з території РФ і постійно атакують блокпости та місця розташування українських військових, застосовуючи важке артилерійське озброєння та іншу військову спецтехніку. Це свідчить про наявність збройної агресії проти України.

Частина 2 статті 4 Закону України «Про оборону України» визначає: «Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни» [6].

Воєнні дії на території України розпочалися з моменту захоплення і окупації Криму, з першого пострілу агресора на нашій території.

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року [7], а також Конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року [8], ратифікованими Україною, якщо виникає збройний конфлікт між двома або декількома державами, міжнародне гуманітарне право стає чинним автоматично, незалежно від того, чи оголошено війну і чи визнають учасники конфлікту стан війни. Єдиною підставою, достатньою для застосування гуманітарного права, є наявність збройного конфлікту.

Конституція України визначає, що вона не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157). Відповідно до наведених вище норм національного та міжнародного права внесення змін до Конституції України від 02.06.2016 року під час умов воєнного стану є неконституційним (таким, що суперечить Конституції України).

Порушення принципу стабільності Конституції України в частині періодичного внесення змін та доповнень до Основного Закону стало можливим і «завдяки» Конституційному Суду України – єдиному органу конституційної юрисдикції в Україні. Так, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 147). Хронологія внесення змін до Основного Закону та відповідні рішення (висновки) Конституційного Суду України є промовистим доказом політизації судової влади.

Наслідком порушення однієї чи кількох норм закону є порушення закону в цілому. Зневага до закону призводить до правового нігілізму – ігнорування вимог закону, цінності права, зневажливого ставлення до правових принципів і традицій, що породжує правопорушення, у тому числі кримінального характеру [9]. Дуалістичне тлумачення та застосування закону на користь правлячої політичної сили, класу чи групи осіб призводять до делегітимізації цього закону й втрати легітимності всіх правовідносин (процесів), які регулюються цим законом [10]. Крім правового нігілізму та втрати легітимності, маніпулювання тлумаченням та застосуванням закону порушує теорію суспільного договору й формує недовіру до влади, провокує протестні настрої у суспільстві.

Досліджуючи цю проблему, слід зазначити, що останні зміни до Основного Закону зумовлені низкою внутрішніх та зовнішніх чинників. Крім зовнішньополітичного впливу Мінських угод, обов’язок виконання яких покладає на Україну значні зобов’язання, українська Конституція не раз зазнавала змін через внутрішньополітичні чинники. Періодична зміна форми державного правління між «парламентсько­президентською» та «президентсько­парламентською» призвела до кризи державного управління. Уряд як центральний орган виконавчої влади, всупереч практиці розвинених демократичних країн, перебуває в одночасній залежності і від Президента України, і від Верховної Ради.

Розгляньмо цю проблему на прикладі ст.ст. 113, 114, 118 Конституції України: Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. (ст. 113); Прем’єр­міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр­міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр­міністра України (ст. 114); виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України (ст. 118).

Наведені норми Конституції свідчать про неякісний (завідомо конфліктний) розподіл влади в Україні. Кабінет Міністрів України, на який покладається обов’язок здійснення управління державою, перебуває в політичній залежності від президента: в частині відповідальності (ст. 113); щодо призначення (за поданням) Прем’єр­міністра України, Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України (ст. 114); щодо призначення й звільнення голів обласних та районних державних адміністрацій (ст. 118).

Отже, уряд, який формується парламентською більшістю, відповідальний перед Верховною Радою такою самою мірою, як і перед Президентом. Разом з цим уряд позбавлений повноважень щодо призначення та звільнення голів органів виконавчої влади на місцях. Це вказує на те, що виконавча влада в Україні зосереджена в руках президента, а уряд, який значною мірою залежить від політичної волі президента, має обмежені повноваження при повній відповідальності.

Така недосконала система стримувань та противаг за умов низької політичної культури призводить до конфронтації між президентом і урядом, що провокує виникнення політичної кризи. Тож основною причиною внесення більшості змін до Конституції України є боротьба за розподіл політичної влади, а не вдосконалення Основного Закону як суспільного договору між державою та громадянським суспільством. Зазначена проблема пов’язана із запровадженням інституту політичної відповідальності, рівнем політичної культури й особистісним сумлінням суб’єктів політичних відносин. Можна припустити: допоки правова культура, повага до права і закону, дотримання демократичних цінностей не стануть невід’ємною частиною свідомості громадянського суспільства, Україна перебуватиме у стані перехідного періоду на шляху до демократії. При цьому політикам варто не забувати давню китайську мудрість: «Кращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує. Дещо гірші ті правителі, які вимагають від народу їх любити і прославляти. Ще гірші ті правителі, яких народ боїться. І найгірші, яких народ зневажає» [11].

Список використаних джерел

1. Дмитренко М. Політична система України: Розвиток в умовах глобалізації та інформаційної революції: Монографія – К.: Університет «Україна», 2011. – 820 с.

2. Юридична енциклопедія. Т. 3 (К­­М). ­­ К.: УЕ
ім. Бажана, 2001.

3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

4. Конституція України [Електронний ресурс]. —
Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96­%D0%B2%D1%80.

5. Парубій підписав зміни до Конституції в частині правосуддя [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2016/06/7/7111009/.

6. Закон України «Про оборону України» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1932­12.

7. Гаазька конвенція про початок воєнних дій 1907 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_b85.

8. Конвенція про захист цивільного населення під час війни. Женева 12 серпня 1949 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_154.

9. Кант І. Критика практичного розуму. — К.: Юніверс, 2004. — 240 с.

10. Гоббс Т. Левіафан. /Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2000. – 606 c.

11. Петрушенко В. Висловлювання та сентенції знаменитих філософів // Тлумачний словник основних філософських термінів. — Львів: Вид­во Національного університету «Львівська політехніка», 2009. —
С. 234—261.

 

http://www.viche.info/journal/5241/



Обновлен 12 авг 2016. Создан 14 июн 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником