Славній пам’яті Головного Командира УПА Романа Шухевича

 

Славній пам’яті Головного Командира УПА Романа Шухевича




З   ЛЕГИОНУ   ГЕРОЇВ   УКРАЇНИ

Зовсім непомітно цього року відзначено трагічну дату 5 березня - день загибелі 64 роки тому в селі Білогорща під Львовом відомого політичного, військового та громадського діяча України генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича. Це і не дивно, тому що дотепер ми ховаємо і оплакуємо новітніх героїв України з славної Небесної сотні. Прекрасні люди пішли від нас наглою смертю тільки тому, що якийсь недоумок вирішив за український народ, як йому жити і яким бути. І як 70-т років тому ми не скорилися і повстали! І перемогли! Хоча новий окупант вже заступив ногою за наші кордони, але і його чекає ганебна поразка не дивлячись на всю його безмежну військову потугу. Чому? Тому що ми, українці, - нація героїв!
І тільки є один жаль: якими гарними людьми були ті всі чоловіки та жінки, якби їм не довелося стати героям...
Про Романа Шухевича багато говорять як видатного політика та військового, але зовсім обминають тему, що він був прекрасним піаністом, успішно закінчив  перед війною Львівську консерваторію і мав всі можливості прожити життя музикантом, доносячи людям радість цього мистецтва, але... Весь час в світі знаходяться такі огидні падлюки, як Сталін та Гітлер, а наразі маємо Путіна і вже скинутого Януковича, що не дають людям жити за покликом душі, а змушують братися до зброї і йти хресною дорогою боротьби, мук і страждань в імя людей 
 
http://gartua.io.ua/s211497/roman_shuhevich_z_minulogo_v_suchasne
    Роман Шухевич: з минулого в сучасне
http://gartua.io.ua/s698857/roman_shuhevich_-_navichno_z_nami
 

Политика  15 июня 2008 14:52:45
Автор: Костя Каменяр

Славній пам’яті Головного  Командира УПА Романа Шухевича  присвячується ця стаття. Даний матеріал є частиною моєї бакалаврської роботи яка має власний бібліотечний код, і авторські права. Під час роботи я використав чималу кількість джерел, зокрема книги та газети часів діяльності ОУН-УПА, які видавалися у підпіллі, а такожсучасні дослідження.

З поміж багатьох визначних діячів національно-визвольного руху середини минулого століття одне з чільних місць посідає Роман Шухевич. У його постаті віддзеркалилася доля покоління українців 30 - 40-х років, які мужньо і жертовно боролися за незалежність своєї Батьківщини.
Його суспільно-політична діяльність тісно переплелася з такими визначними та відомими особистостями як Степан Бандера, Євген Коновалець, Ярослав Стецько та інші. Дослідження громадсько-політичної діяльності Романа Шухевича та висвітлення її в діаспорних виданнях важливе для новітньої історії України, дає можливість краще збагнути та з’ясувати чимало неоднозначних подій, зокрема про ОУН - УПА, загалом характер та суть українського національно-визвольного руху, насамперед, в період Другої світової війни, які й донині є предметом гострих дискусій науковців та широкого загалу.
 “Роман Шухевич – середнього зросту (до 170 см), русявий, міцної статури, погляд рішучий, зосереджений, проникливий. Звичайно ходив у куртці, підперезаній військовим ременем, у галіфе та чоботях. Завжди при зброї – на шиї автомат, під курткою-пістолет. Завжди мав при собі натільний медальйон із зображенням Матері Божої. Роман Шухевич був релігійною людиною, починаючи свій день з молитви. Пропускав він молитви лише за надзвичайних випадків…” . Таким Романа Шухевича запам’ятав Петро Дужий.
Вже з дитячих років Роман Шухевич знаючи ким були його попередники-Шухевичі, відчував певний внутрішній обов’язок: бути одним з його славетного роду. Його мати – Євгенія Стоцька-Шухевич 1883 р.н., із старовинного священицького роду Стоцьких, була репресована і відбувала своє заслання в Джамбульській обл. у Казахстані, де й померла 30 червня 1956 року. Батько-Осип Шухевич, народився 1879 року, закінчив Академічну гімназію і правничі студії Львівського університету. Працював повітовим суддею у містах Краковець та Кам’янка-Струмилова (тепер Кам’янка-Бузька) на Львівщині. 1918 року був призначений повітовим політичним комісаром Західно Української Народної Республіки. За це 1919 року був заарештований польськими властями, сидів у львівській тюрмі Бригідки. Був під постійним наглядом НКВС-МГБ 1944-47 рр. Коли стало зрозуміло, що його не можливо використати для арешту сина, Осипа Шухевича, важко хворого, радянські спецслужби відправили на заслання у Кемеровську обл. в Росії, де він і помер.
Саме найкращі риси трьох поколінь - прадіда, діда й батька - передалися Романові Шухевичу, якому доля присудила очолити боротьбу українського народу проти наїзника-фашиста та проти поневолення України комуністичною Росією.
Свої дошкільні роки Роман провів у м. Краківці, Ярославського повіту неподалік Яворова. А згодом, після переведення батька на іншу роботу- переїхав до Камінки-Струмилової (Камянка-Бузька). Неподалік Камянки тече річка Західний Буг, на берегах якої любив гратися малий Роман. Там же він навчився плавати. Іноді він міг годинами сидіти на березі річки, приглядаючись у воду. У такі хвилини його краще було не чіпати. Він на всі прохання піти казав різко “Не піду!”, поринаючи далі в свої думки.
У власних спогадах Степан Шухевич описав епізод з розмови Романа з батьками. “Певна особа маючи нагоду чути розмову Романа з батьками, так переповіла її: ”Слухаючи розмову старших про те, що Шухевичі походять із старовинного українського боярського роду Роман заявляє своєму батькові Осипу категорично: ”Який з тебе боярин, коли ти війська немаєш”.
Дещо пізніше, восени 1918 року, прислухаючись до розмови старших про українсько-польську війну за Львів 1918-19 рр запитав: ”А чому не переломите на якімсь відтінку залізничного шляху, і не відітнете Городок від Львова?”. Це говорить про те, що Роман Шухевич будучи малим вивчав і цікавився діяльністю національно-визвольного руху.”
Покоління Романа Шухевича — це українські гімназисти та студенти, дуже часто з відомих родин, озброєні не лише патронами, а й добрими знаннями та вірою у свою справу. “Шуха” підпільне членство характеризувало як “105 - відсоткового” — більш ніж ідейного, надійного та вірного.
В гімназії Роман проявив себе як зразковий учень. Його товариш по шкільній лаві Лев Ярошевський писав: “Був він щуплим, сухорлявим, зовсім незамітним хлопцем... Але в дуже короткому часі Роман своїми здібностями, своєю вдачею та своєю поведінкою звернув на себе увагу не лише нас, учнів, але й наших професорів... Він усім радо помагав, а робив це в такій субтильній (ввічливій) формі, щоб не показувати своєї вищості над другими або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та притім веселої, погідної і лагідної вдачі, завжди приязно успосібленим до своїх товаришів. Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові... До професорів відносився з пошаною… Вже в 6-й клясі Роман Шухевич став духовним провідником цілої гімназії”. Відзначені автором спогадів прикмети характеру Романа залишилися на ціле його життя. Про це свідчать усі, кому довелося познайомитися з Р. Шухевичем в різний час та за різних обставин.
30 жовтня 1918 р. Р. Шухевич, будучи учнем другого класу Академічної гімназії, приїхав на три дні до батьків у Кам’янку Струмилову. 2 листопада повернутися до Львова він вже не зміг, оскільки після Першолистопадового чину розпочалася польсько-українська війна. Перестали їздити залізничні поїзди на лінії Львів–Підзамче–Сапєжанка–Кам’янка–Радехів. Ці та інші події цього часу мали великий вплив на одинадцятирічного Романа. Однією пам’ятних дат визвольних змагань для Р. Шухевича була великодня поштова листівка 1919 р., надіслана для привітання “стрільця і лицаря” Ромка. В ті буремні часи вона виявилась єдиним поштовим подарунком, який Р. Шухевич переховував у своєму архіві, як пам’ятку з часів польової пошти УГА.
Після закінчення польсько-української війни Р. Шухевич поновлює своє навчання. У вересні 1919 р. він знову замешкав у своєї бабці Герміни Шухевич у Львові, перейшовши навчатися до 3-го класу гімназії. В Академічній гімназії Р. Шухевичу вдалося ближче познайомитися з пластовою організацією. Діяльність “Пласту” так припала до душі Романові, що він вирішує стати пластуном. 12 листопада 1920 р. його прийняли до 1-го пластового полку імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Р. Шухевич став членом 2-го гуртка “Крук”. В цей час він активно займався кількома видами спорту: плаванням, футболом, бігом на різні дистанції, кошиківкою (баскетболом) та відбиванкою (волейболом). 12 березня 1921 р. Р. Шухевич склав пластову присягу, а 9 червня цього ж року отримав третє пластове відзначення.
Учасник націоналістичного підпілля, згодом відомий в еміграції Петро Терещук (справжнє прізвище Олександр Матла) вказував, що Р. Шухевич був унікальною особистістю, що значною мірою вплинуло на весь розвиток націоналістичного підпілля: “Факт, що Роман Шухевич був пластуном, добрим спортсменом, любителем музики, а рівночасно вірним членом УВО і ОУН свідчить про його всебічний талант”.
Керівництво пластового полку імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного високо оцінювало його якості, зокрема з цього приводу зазначалося: “найліпший з гуртка. Честолюбивий. воєвничий, енергічний”. Р. Шухевич проявив себе якнайкращим чином, невдовзі ставши провідником (керівником) гуртка. На той час він мав пластовий однострій, до якого входили такі елементи: капелюх, сорочка, пояс та палиця.
Влітку 1925 р. відбулась чергова мандрівка “Турів” Карпатами (загалом відбулося три одномісячні мандрівки “Турів”). Ця мандрівка звершилась участю в Другій пластовій зустрічі, що проходила 2–6 серпня за участі 205 пластунів і пластунок та представників громадськості. Почалася вона на скелях Бубнища біля Болехова. Окрім незвичайно сильної бурі та зливи в ніч з 5 на 6 червня, яка більшість учасників зустрічі позбавила даху над головою, запам’ятався ще один геройський вчинок “Шуха”, який він здійснив разом із своїм пластовим побратимом Іваном Сенівим. Двоє старших пластунів по прямовисній стіні видряпались на верх найвищої скелі “Вежа”, зняли з неї австрійську чорно-жовту хоруговку, вивішену в часи Першої світової війни, а на її місце закріпили український національний прапор (пізніше поляки його збили скорострілами). Після двох днів таборування всі учасники зустрічі під проводом Івана Чмоли вирушили в марш слідами стрілецьких боїв.
Перебуваючи в “Пласті” Р. Шухевич пам’ятає і про свій улюблений водний спорт. Як згадує “чорноморець” Антін Іванюк: “Вже змалку Роман-Тарас любив воду і залюбки годинами просиджував над ставком у рідному Краківці, задивляючись у глибокій задумі, як бурхливі мутні води з гомінким плюскотом пробігали шлюзою вниз. Ходив у дитячім моряцькім одінні, що в старшопластунських роках стало, може, і висловом його зацікавлення водним пластуванням. Захопився українським морем і його вагою, тим - то й пристав як один з перших до гурту пластунів, що не тільки популяризували культ українського моря серед суспільства Західної України, але й дали у Пласті почин новій галузі пластування”.

Роман Шухевич в УВО
Шухевич став членом Української військової організації у 1923 році, ще учнем 6-го класу гімназії. В один із осінніх вечорів під брамою львівського собору Святого Юра колишній січовий стрілець, а на той час член УВО Петро Сайкевич заприсяжив “Шуха” та його найкращого приятеля Богдана Підгайного. Мине три роки, і вони здійснять свій перший бойовий чин — 19 жовтня 1926 року на вулиці Львова загине шкільний куратор, відповідальний за знищення українського шкільництва, — Станіслав Собінський. Це був акт помсти за приниження і утиски українців на території Польщі. Ось як про це писав Ю. К-рий в 31 числі видання СУРМА – травень 1951 р. в статті “Атентат (спогад про Романа Шухевича). “...Перед моїм від’їздом я був коротко з Романом у Петра. Петро представив нам всі труднощі виконання плану. Наша розвідка донесла, що польська безпека чогось сподівається і що куратора стережуть... На цей випадок Петро подав план: повкладати до кишень екразиту і висадити себе разом з куратором в повітря. Чи ми чуємося на силах виконати це завдання?
Мені пробігли мурашки по спині. Я кинув поглядом на Романа. Побачив його гострий енергічний профіль, його стиснені уста, і – мабуть рівночасно Петро почув два рішучі: так.
Різні думки приходили: хотілось кинути працю, бо й пощо? – але тоді ставав мені перед очима Роман і я чув при від’їзді поїзду його останні слова: “Юрку, ми мусимо”. Певні сумніви в душі Ю. К-рого з’явилися після розмови з одним з учасників майбутнього атентату, Генком, який намагався переконати, що “немає найменшого сенсу давати життя кількох молодих людей за ціну якогось там куратора...” бо це, на його думку, нічого не допоможе, адже на місце вбитого прийде інший.
Після розмови перебуваючи в змішаних почуттях Ю. К-рий відправився до Романа, щоб отримати від нього пораду: “... Як звичайно, щиро і відкрито, Роман кинувся мені на шию, обняв і поцілував, і нараз – немов чимось вражений, відскочив від мене, та запитав коротко , що зі мною? Я почав розказувати про мою розмову з Генком, про його думки і погляд на справу атентату, почав схилятися до його думок. – і говорячи чув, що мені ніяково, соромно, огидно, і глянувши Роману в очі – замовк. Я побачив в його сталевих очах якийсь дивний блеск, його затиснені уста легко усміхнулися... Ми стиснули собі руки і довго йшли мовчки... Я чув, що разом з ним мене опановує цілковитий спокій , відчував що разом з ним можу ставити чоло цілому світові...”.
На початку 1930-х “Дзвін” очолив бойову реферантуру ОУН. Саме його постать стоїть за найгучнішими атентатами ОУН: убивством радянського дипломата Майлова у 1933 році (як виклик проти Голодомору на Великій Україні) та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Величезна хвиля арештів провідників ОУН не оминула й «Шуха». Довгий час він перебував у концтаборі «Береза Картузька» для українських в’язнів. Володимир Янів, член ОУН, згодом відомий український психолог, який перебував у сусідній камері, згадував, що часто перестукувався через стінку з «Шухом». Одного разу Роман не вийшов на контакт, а пізніше відгукнувся — перепрошував за те, що не зміг відповісти, бо в той час молився. Зрештою «Шух» започаткував традицію спільної для політичних в’язнів ранкової та вечірньої молитви у львівській в’язниці Бригідки.
Під час гучного львівського процесу над «Бандерою та товаришами» Шухевича запитали: «Що спонукало підсудного вступити до ОУН?”, Роман відповів: «Це був наказ мого серця!» Згодом адвокат Степан Шухевич у своїх спогадах запише: “Тих чотири слова викликали таке велетенське враження, що коли б це було можливо, ціла зала загула б від оплесків”.

Роман Шухевич в батальйоні "Нахтігаль"
Окрема сторінка в біографії головнокомандувача УПА , це його військова служба в батальйоні вермахту “Нахтігаль”, частині ДУН (Дружини Українських Націоналістів) з 1941 по 1943 рр. Про цю сторінку біографії Романа Шухевича написано в книзі “Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках”, яка була видана в 1953 р закордоном, В цьому виданні є кілька спогадів про Шухевича, де він постає перед читачем не лише як вправний військовий, а і як вихована, порядна, товариська людина. Ця книга цікава ти, що вперше після другої світової війни піднято тему українських легіонерів в німецькій армії. Її автори, колишні вояки батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”, дивізії СС Галичина, та бійці УПА Є. Побігущий, Т. Крочика, К. Малий, Є. Рен (останній присвятив свої спогади Романові Шухевичу) пишуть про мету створення та діяльність ДУН (Дружин українських націоналістів). Книга вперше відкрила маловідомі сторінки визвольних змагань.
Історія створення ДУН виглядає так. Завдяки домовленості Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери з командуванням вермахту, останнє зобов’язалося надати бази для підготовки та навчання особистого складу Дружин Українських Націоналістів, складової частиною яких був і український батальйон „Нахтіґаль”.
“Організатори ДУН також виєднали в німців, щоб ми не присягали Гітлерові на вірність, а Україні. Ми були українська самостійна військова одиниця, яка мала свій український прапор, українську команду й персонал старшинський і підстаршинський. Був лише зв’язковий старшина до вермахту, як це водиться в усіх союзних арміях. Нашим зв’язковим у «Ролянді» був сотник Новак, великий наш приятель і дуже інтеліґентна людина. Назвали наш Леґіон для маскування «Роляндом». Другий Леґіон, що ним командував сотник Роман Шухевич, німці назвали «Нахтіґаль» (соловейко). Цікаво, що назву „Нахтіґаль” (соловейко) українська частина отримала від німецьких офіцерів, які були буквально зачаровані співом українських вояків. Саме під цією легковажною пташиною назвою батальйон і ввійшов до історії Другої Світової війни.”
На початку 1941 року місцеві осередки ОУН провели спеціальну мобілізацію, потім майбутніх вояків спрямували до Кракова, де вони пройшли спецперевірку комісії ОУН, лікарський огляд, а також щось на зразок „курсу молодого бійця”. По цьому вони спрямовувались на головну навчальну базу батальйону в Нойгамер. Командиром частини було призначено сотника Романа Шухевича, при якому постійно знаходились представники німецького командування – Альбрехт Герцнер і офіцер зв’язку, старший ляйтенант Теодор Оберлендер.
“Свої перші широкомасштабні маневри курінь “Нахтігаль” проводив разом з першим батальйоном спецполку абверу “Бранденбург 800”. Вишкіл проходив надзвичайно інтенсивно, головний акцент робився на польові вправи та міські вуличні бої. Часто підготовка відбувалася ночами…
Загальне командування куренем з боку німців здійснював командир 1-го батальйону Бранденбурзького полку Ганс-Альбрехт Герцнер, а зв’язковим старшиною був обер-лейтенант Теодор Оберлендер (майбутній міністр у справах переселенців в уряді ФРН). З українського ж боку куренем командував сотник Р. Шухевич Загалом офіцерський склад “Нахтігалю” був німецьким. Тільки окремі українці керували взводами та відділами…
Документи свідчать, що на початку літа 1941 р. “Нахтігаль” налічував 330 бійців і був укомплектований старшинським складом. Солдати батальйону носили вермахтівські польові уніформи Національна символіка з’явилася на формі “нахтігалівців” після входження до Львова. Тоді вояки на своїх погонах нашили вузенькі блакитно-жовті стрічки…”
Численний склад „Нахтіґалю” був достатнім, аби претендувати на роль абсолютно самостійного підрозділу. Тому з початком бойових дій „Нахтіґаль” було придано до першого батальйону полку „Бранденбурґ 800”, що підпорядковувався німецькій військовій розвідці – Абверу. Втім, ніяких розвідувальних функцій українцям виконувати не довелося. Та й поспішних висновків із підпорядкування „німецьким шпигунам” робити не слід, адже офіцерам і солдатам „Нахтіґалю”, незважаючи на протести німецького керівництва, вдалось вимогти для себе право на присягу українському народові, чим ветерани батальйону заслужено пишаються й досьогодні.
“ Після короткого слова коменданта Леґіону підходили до нього вояки і він кожному вручав рушницю, а вояки говорили наче присягу: «Цією зброєю здобуду волю України або згину за неї» і цілували рушницю.”
Спогади про Романа Шухевича дуже теплі. Його згадують не лише як вправного військового, а і як гарного друга, людину. яка любить Україну. Його вихованці проявляли себе як порядні люди, навіть у відношенні до тих, хто був їм неприємними. Яскравий приклад – це історія з гауптманом Мохою (теж вихованцем Шухевича). Моха – “авзіхтсофіцер”, мав компетенцію зв”язкового старшини. “Доводилося співпрацювати з різного ступня німецькими старшинами. і всюди стрічав людей інтелігентних, часом також дещо зарозумілих щодо свого стану і нації,але чогось подібного як гавпт. Моха, не доводилось більше в житті бачити...
Відразу він хотів усунути всіх українських старшин, щоб сотнями командували німецькі підстаршини. Це йому не вдалося... На Білорусі він заборонив співати по українському, щоб населення не знало, яка то частина квартирує... Доходило до таких абсурдів, що часом хотілося сміятися...” Але незважаючи на це Шухевичу вдавалося залагоджувати будь-які конфлвкти між Мохою і солдатами. Під різним приводом він запрошував Моху на різні свята. і все заспокоювалося на певний час.
І ось під час одного з боїв проти більшовицьких партизанських загонів Моха опинився на межі між життям і смертю. “...Кілька кроків від Мохи наші хлопці також у боротьбі, і один помічає, що Мосі вимкнулась ручна граната з руки і впала йому під ноги. Моха блідне, ще секунда – і біля стіп розірветься власна граната, рознесе його на шматки... А біля нього ті ж українці, яким він забороняв співати українських пісень, яким видає лише по три цигарки на день, коли німецькі вояки отримують по шість... Ось той Моха вилетить за хвилину догори...”
Такі думки були в голові найближчого до Мохи бійця, але водночас були і інші, про те, що вони всі – виховані Шухевичем, і Моха теж. І всіх Шухевич навчав товаристкості, дружбі, а отже судити може лише Бог. І одна мить, і бієць кидається до гранати і відкидає її в сторону ворога. Такими були вихованці Шухевича.
Подальша історія легіону є типовою для німецької піхотної частини, яка входила до складу групи армій „Центр” під час літньої кампанії 1941 року.
18 червня особистий склад „Нахтіґалю” був перекинутий у прикордонний Ряшів, а в ніч з 22 на 23 червня без бою перейшов радянський кордон на ріці Сян, опісля чого ходою дістався Львова досвітнім ранком 30 червня. Саме вояки батальйону зайняли львівську радіостанцію, звідки на весь світ пролунав знаменний „Акт Відновлення Української Державності”. 7 липня батальйон був перекинутий у Тернопіль, що його здала совєтська армія, після чого в складі передових німецьких частин продовжив наступ на схід. Із боями „соловейки” зайняли Браїлів і Вінницю, після чого для відпочинку були передислоковані до невеличкого польського містечка Юзвин. Саме там особистий склад батальйону узнав про ув’язнення Степана Бандери, а також всього коаліційного Українського уряду – Українського Державного Правління – на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Після цього командир „Нахтіґалю” Роман Шухевич був змушений заявити представникам вермахту про те, що батальйон більше не в змозі існувати в складі німецького війська.
“Зі Львова "Нахтіґаль" пішов далі на Схід. Його старшини, підстаршини і вояки відзначились у боях своєю відвагою, і кілька з них були нагороджені медалями. Курінь дійшов аж до Вінниці, й звідти його стягнули до Австрії. Там, у порозумінні з сотником Романом Шухевичем ми опрацювали меморандум ДУН до німецької влади, і цей меморандум підписали всі леґіонери.
Вичувалось непевне положення ДУН. У нас не було ніякого зв’язку з нашим проводом, тобто з тими, що мали зв’язки з вермахтом, бо всі вони були ув’язнені. Безпосередньо помагав чи творив технічно «Ролянд» полк. Ріко Ярий. Його також заарештували. Сотник Новак зовсім одверто сказав нам, «що існує якась дивна й неймовірна політика. Висилати Леґіон на фронт, а водночас ув’язнювати всіх тих, хто творив цей Леґіон».
Після довгих дебат наша команда вирішила, що треба подати німецькій владі меморандум, щоб усе-таки з’ясувати становище і дальшу долю ДУН. Підготовою цієї справи займався я в порозумінні зі сотником Романом Шухевичем. Такий меморандум ми опрацювали, його підписали всі члени ДУН, і ми подали його представникам Берліна. У відповідь наспіла телефонограма, що наш меморандум розглядатиметься і ми одержимо відповідь на нього за кілька днів, а в між часі маємо виїхати до Франкфурту над Одрою, щоб там об’єднатися з групою «Північ», тобто курінем Романа Шухевича, і там відбудеться реорганізація ДУН у нову військову одиницю. Зміст нашого меморандуму був такий:
1. Привернути проголошення самостійности України.
2. Негайно звільнити всіх арештованих провідників ОУН і Степана Бандеру.
3. Негайно звільнити з ув’язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.
4. Забезпечити негайно членів найближчої родини членів Леґіону і звільнити з ув’язнення їхніх найближчих.
5. Реорганізований Леґіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.
6. Команда Леґіону і вишкільної кадри має бути українська.
7. Обов’язки і права командного складу такі, як і в німецькій армії.
8. Члени Леґіону зложили вже присягу на вірність Україні, а тому не можуть вже присягати на вірність іншій державі.
9. Реорганізований Леґіон може підписати умову однорічної контрактової служби (до кінця 1942 року).
10. Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови.
Звичайно, що ми мало надіялися на будь-який позитивний відгук і вважали, що німецькі чинники відкинуть наш меморандум. Проте так не сталось. За декілька днів нашого перебування вже у Франкфурті над Одрою нас повідомлено, що приїде представник ОКВ (Головного Військового Командування). На збірку цілого Леґіону цей представник приїхав на коні, а я не дістав коня. Це не був випадок, а зумисне продумана справа, щоб принизити українського старшину.”
Конфлікт між ДУН та німецьким командуванням загострився після неприємного епізоду. Ось як про це згадує Євген Рен “Останннім поштовхом , який випровадив з рівноваги весь Легіон, була жахлива подія ,непростимий злочин, якого допустилося тоді німецьке командування нал стрільцями Легіону. На одному похороні поляглого добровольця нечайно не було українського прапорця на могилі, а лише німецький. Тоді один доброволець по похороні підсунув той німецький прапорець із свастикою під вінець. Це підглянув один німецький поліцай, з того зробили страшний злочин, і не помогли жодні переконування й прохання з української сторони. Ображено Німецьку Державу, і того стрільця забрали до тюрми і ... розстріляли. Від того моменту остаточно змінилося відношення вояків Легіону до німців” Вже 13 серпня весь особистий склад батальйону було відправлено назад, до Нойгамера, для вирішення його подальшої долі. Війна на східному фронті для „Нахтіґалю” скінчилася.

 © Костянтин Литвиненко (Каменяр)


Роман Шухевич: Білі плями життєвого шляху

Звідтам ми перейшли в Пуків. Там ми жили в однієї учительки (уже її нема, ні її роду нема). Добре там було, там ми пережили зиму.

(Галина Дидик. "Дзвін", № 9-10, 92, ст. 111)

 
Менш ніж за рік Україна святкуватиме столітній ювілей від дня народження непересічної особистості в історії України - Головного командира УПА Романа Шухевича. Зважаючи на значимість цієї постаті, про його життєвий шлях та роль в історії України написано і опубліковано чимало статей, досліджень, розвідок, рівно як і спогадів його соратників, родичів, знайомих і супротивників. Винесений в епіграф цієї статті уривок спогадів Галини Дидик пов’язаний з перебуванням Романа Шухевича у с. Пуків Рогатинського району Івано-Франкіської області з осені 1945 по літо 1946 року. За твердженням деяких з його біографів і соратників, саме цей епізод його біографії є настільки незначним, що не заслуговує жодної уваги і не відіграв будь-якої значущої ролі в його житті. Однак, автор візьме на себе сміливість стверджувати, що це не зовсім так, і викласти власну версію подій.

Необхідно зазначити, що існує принаймні ще одна версія, щодо того, де Роман Шухевич перебував зиму 1945-46 років. Вона висвітлена у книзі Л. Онишко "Катерина Зарицька. Молитва до сина."1, та у статті п. Дмитра Вєдєнєєва і п. Юрія Шаповала "Роман Шухевич. Таємниця загибелі."2. П. Оришко у своїй книзі стверджує, що "...Спроби "Монети" легалізуватися у 1945 році не увінчалися успіхом, тому їй довелося оселитися на квартирі "Анни" (Галини Дидик), яка зуміла легалізуватися за фіктивними документами на прізвище Борис та отримати квартиру у Львові по вулиці Сулимирського, 4... У цій квартирі Шухевич перебував зимово-осінній період 1945-1946 рр.", а п. Вєдєнєєв і п.  Шаповал - що "У зв’язку із погіршенням здоров’я Шухевича (почалися набряки ноги і він не міг переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945–1946 року Дідик обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського, 4, у Львові." На жаль, вищезгадані книга і стаття не містить жодних посилань на фактичні підстави такого твердження і, вони, вочевидь, суперечать спогадам Галини Дидик – безпосередньої учасниці цих подій. Точку зору Галини Дидик поділяє і п. Василь Кук, який у своєму дослідженні "Штаб-квартири Головного командира УПА" також зазначив с. Пуків. Однак, у телефонній розмові п. Кук підтвердив, що його єдиним джерелом були спогади Галини Дидик і йому особисто ніколи не доводилося бувати у Пукові.

Доводиться констатувати, що окрім спогадів Галини Дидик, автору не вдалося відшукати жодних спогадів, які стосувалися б цього періоду життя Романа Шухевича, залишених будь-якою іншою особою з його тогочасного оточення. З одного боку, це викликає подив, оскільки Романа Шухевича постійно супроводжували щонайменше дві зв’язкові та три-чотири охоронці. Відомо, що в той час його зв’язковими були Галина Дидик (“Анна”, “Молочарка”) і Катерина Зарицька (“Монета”, “Маня”). Його охорона в той час складалася з Зенка (пізніше відомого під псевдонімом Влодко, командира охоронної боївки Шухевича, справжні ім’я та прізвище - Михайло Заєць), Левка (про нього відомо дуже мало, єдина згадка про нього міститься у "Реєстрі старшин УПА, провідників ОУН та членів УГВР" Петра Р. Содоля, а саме "Левко - секретар Романа Шухевича 1946-47"3), а також згадуються охоронці, які мали псевда "Олесь" і "Павло".

З іншого боку, зважаючи на те, що ця криївка не була викрита НКВД, виглядає логічним, що с. Пуків не згадується у протоколах допитів Галини Дидик і Катерини Зарицької та інших матеріалах 1950-1990 років. Автору цієї статті не вдалося знайти жодних згадок про цей період з боку нині покійної Катерини Зарицької, а також не вдалося встановити особи Левка, Олеся і Павла. Саме ці люди або їх спогади могли б дати відповіді на багато запитань. П. Любомиру Полюзі, який приєднався до охоронців Шухевича трохи пізніше у Княгиничах, також не відомо нічого про цей період життя Романа Шухевича, а п. Дарія Гусяк змогла лише згадати, що під час спільного проживання у Волочиську у розмовах з Катериною Зарицькою с. Пуків таки згадувалося, зокрема, що там був священик, ім’я та прізвище якого вона не пам’ятає. П. Дарія Гусяк пояснила, що це питання вважалося досить "конспіративним" і навіть після звільнення з в’язниці Катерина Зарицька остерігалася відкрито обговорювати цей період і згадувати причетних до нього осіб. Для інформації - після закінчення терміну ув’язнення Дарці Гусяк було заборонено повертатися на Західну Україну, тому у березні 1975 року вона поселилася у маленькій хатині на околиці Волочиська, де після 25-річного ув’язнення дозволили проживати Катерині Зарицькій4.

Отже, перша і, на жаль, єдина згадка про цей період життя Головного командира УПА саме з боку його зв’язкових і охоронців міститься у спогадах, записаних наприкінці сімдесятих років минулого століття Надією Мудрою і Ганною Садовською під час таємного візиту Галини Дидик до Львова. Власне, опублікована у львівському часописі "Дзвін" розшифровка цього запису є єдиним підтвердженням перебування Романа Шухевича у с. Пуків з боку його зв’язкових і охоронців. Тим не менше, аналізуючи навіть ці кілька речень, можна зробити певні висновки, а саме:

"Там ми жили в однієї учительки..." - Галина Дидик не згадує прізвищ і посилання на учительку є досить нечітким, що не дає змоги ідентифікувати осіб, які надавали притулок Роману Шухевичу. Можна припустити, що це було зроблено з міркувань безпеки, оскільки в той час КДБ не втратив би нагоду покарати осіб, причетних до національно-визвольних змагань українського народу під час Другої світової війни та після її закінчення.

Фраза "... (уже її нема, ні її роду нема)..." свідчить про те, що Галина Дидик якимось чином дізнавалася про долю цієї вчительки і членів її родини, оскільки вона напевне знала, на той час ці люди в с Пуків вже не проживали. З цього можна зробити висновок, що таку інформацію вона могла отримати лише після 1960 року, оскільки останні члени родини, яка переховувала Романа Шухевича, покинули с. Пуків у 1960 році, а хату, де відбувалися всі ці події, розібрали ще у 1954 році.

Вищенаведене, однак, не дозволяє встановити особу учительки і навіть визначити приблизне місцезнаходження, де була розташована її хата.

На щастя, цей спогад не є єдиним доказом, який підтверджує, що певний проміжок часу Роман Шухевич, разом із зв’язковими та охоронцями, провів у с. Пуків.

У 1995 році до Геннадія Васильовича Бурнашова звернулася Марія Василівна Крупка-Кик (1920 р. н.), "... щоб розповісти йому про те, як у 1946-1947 роках (виділено автором – Р. М.) у її помешканні переховувався Тарас Чупринка"5. Згідно з її спогадами, п. Василь, його зв’язкові та охоронці провели зиму у хаті родини Кик та криївці, викопаній на подвір’ї. У подальшому п. Бурнашов неодноразово використовував ці спогади у своїх працях, ними неодноразово послуговувалися інші автори6.

Факт перебування Романа Шухевича у с. Пуків також підтверджується спогадами Олександри Володимирівни Скригунець (дівоче прізвище Кик, 1938 року народження, які були написані у 2005 році). Ці спогади, власне, є реакцією на версію подій, викладену п. Крупкою-Кик пану Г. Бурнашову.

Отже, п. Марія Крупка-Кик і п. Олександра Скригунець одноголосно стверджують, що Р. Шухевич, його зв’язкові та охоронці певний час перебували у с. Пуків і згадують одних і тих самих осіб, як зв’язкових і охоронців Шухевича. Однак, окрім обопільного підтвердження факту перебування Р. Шухевича у с. Пуків, ці спогади містять ряд суттєвих розбіжностей, які й стануть предметом аналізу.

Перш за все, це стосується дат:

За початковою версією п. Марії Крупки-Кик, ці події мали місце у 1946-1947 роках7, а саме: "У 1946 році Маруня попросила мого чоловіка переховати у себе кількох чоловік з УПА. Ми погодилися." і "Вибралися вони від нас у червні 1947 року (виділено автором – Р. М.) і навідувалися ще пару разів."

У спогадах п. Олександри Скригунець про ці самі події говориться таке: "... На початку літа (десь в червні) 1945 р. (виділено автором – Р. М.) за порадою Тура зв’язкова Маруня домовилася з бабцею Євдокією, її сином Іваном і всіма іншими дорослими мешканцями дому про спорудження криївки в нашому дворі." і "... Роман Шухевич (Т.Чупринка, Тур) під псевдонімом Василь перебував з охороною і зв’язковими на конспіративній квартирі в присілку [села Пуків] Переліски в осінньо-зимово – весняний період 1945-1946 рр."

Хто мається на увазі під "всіма іншими дорослими мешканцями дому"? Принагідно, виникає питання, скільки ж осіб і хто саме проживав на той час у цій хаті та брав участь у цих подіях?

Отже, про все по порядку. Спогади п. Марії Крупки-Кик і п. Олександри Скригунець свідчать, що хата фактично складалася з двох кімнат, кухні та сіней, однак щодо кількості її мешканців існують істотні розбіжності.

На підставі спогадів п. Марії Крупки-Кик8, можна зробити висновок, що там проживали: Іван Кик (за її словами, господар хати), Марія Крупка-Кик (його дружина), мати Івана Кика (відповідно, свекруха Марії Крупки-Кик), Олег (трирічний син Івана Кика та Марії Крупки-Кик) та Ольга Крупка (сестра Марії Крупки-Кик). На цьому, власне, й вичерпується перелік людей, яких п. Марія Крупка-Кик згадує у своїх спогадах про перебування Романа Шухевича у с. Пуків.

У спогадах п. Олександри Скригунець стверджується, що описана вище хата була фактично поділеною навпіл, а саме: "Господинею половини дому, де знаходилась ця квартира [мається на увазі конспіративна квартира, в якій переховувався Роман Шухевич] була моя 55-річна бабця – Кик (дів. пр. Гладун) Євдокія Федорівна [вона ж мати Івана Кика і свекруха Марії Крупки-Кик], друга ж половина належала мені і моїй матері Кик Теодорі (Дорі) Онуфріївні..."

Про людей, які на той час проживали у цій хаті, спогади п. Олександри Скригунець говорять наступне: "На початку 1941 року стрий [Іван Кик, чоловік п. Марії Крупки-Кик] виїхав з Пукова, працював вчителем в селі Мелна, там одружився з Марією Крупкою, проживав в її домі, потім перебував в УПА, а після поранення в ногу, восени 1944 р. призначений на посаду вчителя математики Пуківської СШ і разом з дружиною і сином Олегом і молодшою сестрою дружини Ольгою вчителькою початкових класів, оселився на бабциній [бабця – Кик (дів. пр. Гладун) Євдокія Федорівна, бабця за татом п. Олександри Скригунець, мати Івана Кика і свекруха Марії Крупки-Кик] половині хати... В нашій половині хати проживала я з мамою, молодшою сестрою Надею і бабцею по матері Тетяною, яка допомагала мамі доглядати нас з сестрою. (виділено автором – Р. М.)"

Отже, п. Марія Крупка-Кик, з незрозумілих причин, не згадує чотирьох осіб, які також проживали у цій хаті на момент початку цих подій. Окрім цього, існують певні розбіжності у трактуванні подій, які мали місце протягом цього періоду. Розглянемо кілька епізодів, які висвітлюють обидва учасники цих подій.

За версією п. Марії Крупки-Кик: "... несподівано з’явилися два солдати з боку саду, а не з вулиці, яка була у всіх на виду. Їх зустріла сестра Оля й відразу ж запросила до другої половини хати, де пригостила чаркою. Ми ж тихенько приставили драбину і п. Василь і Зенек сховалися.9"

Якщо виходити з цієї версії, то складається враження, що "друга половина хати" стояла пусткою, і туди зайшла сестра Ольга і почала хазяйнувати. Що ж розповідає з цього приводу п. Олександра Скригунець? Ця пригода у її викладі має такий вигляд:

"В одному із спогадів Марії Кик (Крупки) декількома словами згадується, що її сестра Ольга, помітивши на подвір’ї солдата, запросила його в іншу кімнату і цим попередила зіткнення його з партизанами, які були в другій кімнаті.

Так, дійсно, Ольга сиділа в нашій кімнаті за столом біля вікна (настала її черга вести спостереження за подвір’ям) і писала конспект уроку. Уроки мала проводити після обіду – молодші класи працювали в другу зміну). Я коло другого стола читала щось із букваря. Мати з бабцею Тетяною поралися біля печі, готовили обід. Раптом під вікном промайнула постать солдата, який зайшов із сторони саду і не був вчасно помічений. Ольга схопилася з крісла, вибігла в сіни, відчинила сінешні двері, що завжди замикалися і з словами: „Прошу, прошу заходити сюди” запросила його до нашої кімнати. Молода, красива 20-літня дівчина зацікавила такого ж молодого хлопця-солдата і з привітанням „Здравствуйте” зайшов він до кімнати. Мати [мати Олександри Скригунець - Кик Теодора (Дора) Онуфріївна] (виділено автором – Р. М.), швиденько поклала на стіл тільки-що зварену картоплю, борщ, хліб, пляшку горілки, яка завжди зберігалася в кошику під пічкою на випадок непередбачуваної ситуації, налила всім по чарочці і весело розмовляючи, всі сіли обідати. Пообідавши, солдат подякував і пішов..."

Другий епізод, який також заслуговує на увагу і згадується як п. Марією Крупкою-Кик і п. Олександрою Скригунець є таким.

Версія у викладі п. Марії Крупки-Кик:

"В середу я пішла за продуктами на базар до Рогатина, чоловік Іван з Олею – до школи, в хаті залишилася свекруха з дитиною та п. Василь із Зеником. Зенек дивився у вікно, а п. Василь готувався голитися. Тільки він намилив щоки, як Зенек побачив військових, які направились до нашої хати. Пан Василь ще встиг сказати „бабцю, приберіть зі стола” й обидва вискочили нагору. Не встигла свекруха відставити драбину, як почувся стукіт у двері. Щоб виграти час, бабця вдарила малого, який заплакав, а вона почала його сварити. "Хто там?", - запитала вона. "Чого довго не відкривали двері?", - відразу ж поцікавились облавники. "Подивіться, - пояснювала вона, - мене одну лишили з дитиною, ще й корову треба нагодувати, а син хоч би за собою прибрав, як голився, так і залишив". Солдати повернулися і пішли геть."

П. Олександра Скригунець з цього приводу говорить наступне:

"... Ми з двоюрідним братом Олегом гралися на бабциній половині хати, бігали з кімнати в кухню і назад в кімнату, ловили одне одного, щось кричали, сміялися. Дома з дорослих були лише партизани Василь (Тур), Зенко і бабця Євдокія. Після сніданку Василь голив бороду, сидячи біля столу, Зенко стояв збоку, щось розповідав, бабця мила посуд на кухні. Раптом сильно загавкала собака, що сиділа біля оборогу. Всі глянули у вікно і остовпіли. Через подвір’я, направляючись до хати, ішли солдати-енкаведисти. Поки партизани вибігли в сіни, „совіти” вже стукали в сінешні двері. Бабця не розгубилася, легко вдарила мене і Олега, наказала нам голосно плакати, почала нас сварити. Коли повстанці заховалися на горищі, важко дихаючи, відчинила двері солдатам. „Почему так долго не открывала?!”, „Что за шум здесь такой?!” „Почему такая испуганная?!” – сердито розпитуючи енкаведисти ввійшли до сіней, потім в приміщення кухні і кімнати. Бабця голосно, з образою в голосі жалілася, що всі пішли з дому, залишили її саму з дітьми, а ми її не слухаємося, бігаємо, кричимо, б’ємося, син ніколи не прибирає за собою, навіть бритву залишив на столі, все в кімнаті порозкидувано. Ми з братом плачучи штовхали одне одного. Солдати оглянули кімнати і пішли."

Характерною рисою цих та інших епізодів у спогадах п. Марії Крупки-Кик є уникнення будь-яких згадок про осіб, які проживали в другій кімнаті. Інакше кажучи, якщо вони були, за версією П. Олександри Скригунець, учасниками будь-яких подій, то у відповідних спогадах п. Марії Крупки-Кик не згадується навіть про їх існування. Природно, виникає запитання – чому?

У читачів може скластися враження, що п. Марії Крупці-Кик не дали можливість висловитися з цього приводу і вона намагатиметься довести, що саме її версія подій є єдино вірною?

Це не так. Коли п. Бурнашову повідомили, що спогади п. Марії Крупки-Кик, якими він неодноразово послуговувався, є не зовсім повними і точними, він звернувся до неї за роз’ясненнями, при цьому поставивши їй кілька прямих запитань, і отримав у відповідь листа. Здавалося б, що вельмишановна п. Марія Крупка-Кик відстоюватиме свою правду та далі наполягатиме, що тільки вказані нею особи проживали у той час у хаті родини Кик і що події, яких стосуються її спогади, дійсно мали місце у 1946-47 роках. Однак, на ці питання була отримана така відповідь:

"П. Василь – Роман Шухевич поселився в нашій хаті в с. Пукові восени, 1945 р. (виділено автором – Р. М.). Хата в цей час ділилася умовно на дві частини: в одній частині жила я з чоловіком, сином і свекрухою, а в другій частині – Теодора – вдова чоловікового брата – з своєю мамою і двома дітьми... Дві сім’ї жили, кожна своїм життям і спільних інтересів було дуже мало (виділено автором – Р. М.). Теодора майже ніколи до нас не заходила, тому "п. Василь", який дуже рідко виходив з криївки ніколи не спілкувався при мені з нею. (виділено автором – Р. М.)"10 У зазначеному листі, однак, не міститься жодних пояснень, чому власне п. Марія Крупка-Кик раніше стверджувала, що ці події відбувалися у 1946-67 роках, і що змусило її змінити свою думку.

У цій відповіді п. Марія Крупка-Кик не тільки сама заперечує свої попередні спогади щодо дат та людей, але й надає абсолютно протилежну інформацію стосовно характеру і поведінки Р. Шухевича, оскільки у своїх попередніх спогадах п. Марія Крупка-Кик говорила буквально таке: "Жили ми як одна дружна сім’я. Пан Василь викликав до себе повагу, пошану, довіру. Він ніколи не мовчав, усе щось говорив веселого і цікавого, був невимогливим у харчуванні. З моїм трирічним синочком Олегом з першого дня всі дуже подружили. Він знав кожного по імені і кликав: „Вуйцю Василю, Левку" і т.д. Особливо малий любив, коли вуйцю Василь носив його на коркошах або сам „носив” вуйця Василя: пхав вуйцьові голову між коліна, ручками обнімаючи його ноги, і так вони ходили по хаті, а п. Василь кликав мене і говорив: „Дивися, мамусю, як твій синочок носить мене на коркошах”11. Виглядає щонайменше дивним, що дитина, якій було лише три, а можливо й два роки, змогла подружитися з людиною, яка, як зазначено у листі, "дуже рідко виходила з криївки"...

Стосовно вищенаведеного, на думку автора, є лише два можливі пояснення.

Перше – зважаючи на поважний вік п. Марії Крупки-Кик, можна припустити, що вона просто наплутала. Однак, п. Марія Крупка-Кик у своїй останній відповіді не справляє враження людини, яка страждає від провалів пам’яті. Навпаки, вона стверджує, що "... Хоч теперішнє і не завжди пам’ятаю, але ті роки ніколи не забуду..."12 Та й навіть намагання виправдатися забудькуватістю і поважним віком не допомогло б, оскільки в с. Пуків до цих пір проживають старожили, які пам’ятають події тих буремних років і, за потреби, можуть підтвердити хто ж проживав і був хазяїном хати, де була розташована конспіративна квартира Романа Шухевича.

Також не можна виключати варіант, що така плутанина з боку п. Марії Крупки-Кик могла бути спричинена намаганням приховати або довести неможливість певних подій і фактів, які мали місце в той час. Що ж могла намагатися приховати п. Марія Крупка-Кик, стверджуючи, що все це відбувалося саме у 1946-47 роках і роблячи все можливе, щоб уникнути будь-яких згадок про сім’ю покійного брата свого чоловіка? Що змушує її заперечувати саму себе, тим самим ставлячи під сумнів всі інші факти, викладені у її спогадах?

Можливо, відповідь на всі питання криється у наведеному нижче абзаці, який згадує події, які категорично заперечує п. Марія Крупка-Кик і які, згідно з спогадами п. Олександри Скригунець, дійсно мали місце?

"...В кінці червня (27-го числа) 1946 року в моєї матері народилася дівчинка, яку назвали Марія.

Поскільки мама була вдовою, всі губилися в догадках, хто батько дитини. Тримаючи сповиту дитину на руках, Марія Кик (Крупка) допитувалася про це в мами, але мама мовчала.

Через певний час на таке ж запитання (за словами Марії Кик (Крупки) мама лише відповідала: "Ах, якби ви знали, хто?"

Обставини склалися так, що в листопаді 1947 року ми перейшли жити в центр села, в хату, господиня якої померла.

Влітку 1949 року пізно вночі навідувався до нас чоловік у військовому вбранні. Ми, діти, спросоння в темноті не розуміли хто це (лампу не засвідчували через страх перед облавниками).

Сестра Марія мала лише три роки, але й вона пам’ятає, як над нею нахилявся якийсь чоловік у військовій формі.

На запитання Марії, хто її батько мати відповідала: „Навіщо тобі про це знати? Його в живих вже немає. Одне скажу, що ти дуже на нього подібна”.

В 1972 році після народження Марією молодшого сина, мама попросила назвати його Романом, що сестра і зробила. На питання Марії, чому саме Романом мама відповіла, що, просто, це дуже гарне ім’я. Тайну народження дочки Марії мама пронесла через все життя. Тільки на 80-му році життя, в 1989 коли почалося Українське Відродження важко захворівши і відчуваючи, що вже не видужає мама розповіла Марії, що її батьком є найстарший командир УПА Тур (Роман Шухевич) і що в 1949 році він 2 рази вночі навідувався, щоб побачити дочку, а не розповідала вона цього раніше, бо боялася, щоб хто-небудь з нас не обмовився про це, що могло привести до переслідувань всієї родини..."

Страшна війна між наймогутнішими імперіями минулого тисячоліття суворою ходою пройшлася по долях українців і химерно переплела долі людей, які напевне ніколи б не зустрілися за інших обставин. Ця сторінка життя Романа Шухевича до сих пір недостатньо висвітлена і відображена в його життєписі. Можливо, настав час правдиво розповісти про всі перипетії та реалії того часу та людей, які творили історію і зробили можливим здобуття Україною незалежності у майбутньому?

1 Леся Онишко "Катерина Зарицька. Молитва до сина." – Львів, Видавництво "Світ", 2002, ст. 72.

2 Дзеркало тижня, № 6 (381), від 16 - 22 лютого 2002 року.

3 http://forum.ottawa-litopys.org/documents/dos0203_u.htm

4 Люба Сорока, "З КОГОРТИ НЕСКОРЕНИХ", до 80-річчя від дня народження Дарки Гусяк, "Нація і Держава", № 4(15), лютий 2004 р.

5 Геннадій Бурнашов, "Операція коду не мала", Видавництво "Просвіта", м. Івано-Франківськ, 1995 рік, ст. 54.

6 Іван Крайній, "У криївці — як у шапці-невидимці", Україна молода, № 239 від 18.12.2004

7 Геннадій Бурнашов, "Операція коду не мала", Видавництво "Просвіта", м. Івано-Франківськ, 1995 рік, ст. 55 і 57.

8 Геннадій Бурнашов "Операція коду не мала", м. Івано-Франківськ, 1995 рік.

9 Геннадій Бурнашов, "Операція коду не мала", Видавництво "Просвіта", м. Івано-Франківськ, 1995 рік, ст. 56.

10 Лист п. Марії Крупки-Кик п. Геннадію Бурнашову, червень 2006 року.

11 Геннадій Бурнашов, "Операція коду не мала", Видавництво "Просвіта", м. Івано-Франківськ, 1995 рік, ст. 55-56

12 Лист п. Марії Крупки-Кик п. Геннадію Бурнашову, червень 2006 року.
Поделиться
http://h.ua/story/29356/



Шухевич Роман Йосипович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей з прізвищем Шухевич.
Роман Йосипович Шухевич
Роман Йосипович Шухевич
Flag of Ukraine.svg Заступник Міністра Оборони УДП
Час на посаді:
30 червня 1941 — липень 1941
Попередник     посада запроваджена
Наступник     посада скасована
OUN-B-01.svg в.о. Голови ОУНР - 4-й голова проводу ОУНР на українських землях OUN-r Flag 1941.svg
Час на посаді:
травень 1943 — 5 березня 1950
Попередник     Микола Лебідь
Наступник     Василь Кук (як Голова проводу ОУНР на українських землях)
UPA-Zaslugy1.png Головний Командир УПА OUN-r Flag 1941.svg
Час на посаді:
листопад 1943 — 5 березня 1950
Попередник     Посада запроваджена
Наступник     Василь Кук
Печатка УГВР.jpg Голова Генерального Секретаріату УГВР, генеральний секретар військових справ УГВР Flag of Ukraine.svg
Час на посаді:
липень 1944 — 5 березня 1950
Попередник     посади запроваджені
Наступник     Василь Кук
Народився     30 червня 1907
Львів
Помер     5 березня 1950 (42 роки)
Білогорща, тепер в межах Львова
Національність     Українець
Чоловік     Березинської Наталії
Діти     син Шухевич Юрій-Богдан Романович, донька Марія
Релігія     Українська греко-католицька церква
Нагороди    
Герой України (орден Держави)    
Кавалер Золотого Хреста бойової заслуги Першого класу
   
Кавалер Золотого Хреста заслуги Першого класу

Рома?н Йо?сипович Шухе?вич (псевдо:«Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка») (*30 червня 1907, м. Львів[1] — † 5 березня 1950, с. Білогорща, нині у складі м. Львова) — український політичний і державний діяч, військовик. Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Командир з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль» в складі іноземних легіонів Вермахту (1941–1942). Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950). Романові Шухевичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави[2][3]. Посмертно іменований пластовою старшиною найвищим почесним ступенем гетьманського скоба (1950)[4].

Петро Дужий, ідеолог ОУН, писав про Шухевича: «Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича — людини виняткового гарту»[5]. Своє історичне призначення на вищих посадах в українському визвольно-революційному русі доби Другої світової війни Роман Шухевич бачив в тому, щоб сконсолідувати сили ОУН, розхитані нацистськими репресіями, усунути розбіжності і кризу в Проводі ОУН, яка виникла на початку 1943 p., підтримати ініціативу Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ щодо створення Української Повстанської Армії та перетворити її в інструмент боротьби за Українську самостійну соборну державу. Шухевич, усвідомлюючи необхідність демократизації деяких організаційних та ідеологічних засад діяльності ОУН, зорієнтував Організацію на створення всеукраїнського політичного представництва у формі УГВР. Завдяки цьому український визвольно-революційний рух, спочатку репрезентований лише ОУН, набув з літа 1944 р. загальноукраїнського значення, позбавився монопартійних впливів і почав просуватись на схід[6].

Зміст

    1 Біографія
        1.1 Дитинство: 1907–1917
        1.2 Навчання у гімназії: 1917–1925
            1.2.1 Членство в Пласті
        1.3 Активне громадське і політичне життя: 1926–1934
            1.3.1 Військова служба
            1.3.2 Діяльність в ОУН
        1.4 Період ув'язнення: 1934–1937
        1.5 Успішний бізнесмен (1937)
        1.6 Діяльність у Карпатській Україні: 1938–1939
        1.7 Діяльність на початку Другої світової війни
        1.8 У лавах Дружин українських націоналістів: квітень 1941 — грудень 1942
        1.9 Епізод з Іриною Райхенберг
    2 Головний командир УПА: 1943–1950
        2.1 1943
        2.2 1944
        2.3 1945
        2.4 1946
        2.5 1947
        2.6 1948
        2.7 1949 — початок 1950
        2.8 Останній бій і смерть Романа Шухевича
    3 Нагороди і почесні звання
    4 Сімейне життя
    5 Музичні захоплення
    6 Вшанування пам'яті
        6.1 Акції
        6.2 Музеї
        6.3 Пам'ятники
        6.4 Вулиці
        6.5 Галерея
    7 Див. також
    8 Примітки
    9 Бібліографія
    10 Посилання

Біографія
Дитинство: 1907–1917
Світлина з дитячих років, 1908 рік

Народився Роман Шухевич у місті Львові, на вулиці Собіщизни, будинок № 7 (сучасна вулиця Довбуша, будинок № 2, квартира належала Володимиру Шухевичу та його дружині Герміні)[1] 30 червня 1907 року[7] Батьки — Осип-Зиновій Шухевич та Євгенія Шухевич (дівоче прізвище Стоцька). Шухевичі належали до тих галицьких священичих родів, які протягом XIX століття сприяли українському національному відродженню. З роду Шухевичів вийшла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність.

Дитинство Шухевича минуло у містечку Краківці на Львівщині, де його батько працював у повітовому суді. 1914 року його родина переїхала до Камінки-Струмілової (тепер місто Кам'янка-Бузька), де О. Шухевич обіймав посаду судді. Тут Роман Шухевич закінчив початкову школу.
Навчання у гімназії: 1917–1925

Продовжив навчання у Львові у філії Академічної гімназії. У цей період (1917–1925) молодий Шухевич мешкав під опікою Герміни Шухевич на вулиці Собіщини, № 7. Завдяки творам народного мистецтва, що їх зібрав його дід Володимир, у будинку панував дух патріотизму.

Оселившись у Львові, Роман став свідком подій, пов'язаних з утворенням 1 листопада 1918 p. 3ахідно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та героїчною боротьбою Української Галицької Армії (УГА) з польськими військами. У цей час його батько обіймав посаду повітового політичного комісара 3УНР в Кам'янці-Струмиловій, a його дядько C. Шухевич став до лав вояків УГА.
Рідня і свояки Романа Шухевича. Стоять (зліва направо): Тарас Шухевич, Осип-Зиновій Шухевич — батько Романа, Володимир Старосольський, Уляна Старосольська, Одарка Старосольська, Ірина Шухевич, Володимир Шухевич, Теодор Рожанковський. Сидять (зліва направо): Осипа Рожанковська, Ольга Шухевич, мати Романа — Євгенія Шухевич з братиком Юрком Шухевичем, бабуня Романа — Герміна Шухевич з Ігорем Старосольським, дід Романа — сеньйор Володимир Шухевич, Ірина Рожанковська з синами Степаном та Ярославом. Перший ряд (сидять): Юрій Старосольський, Роман Шухевич, Володимир Рожанковський.

Родинні військово-патріотичні традиції, прищеплені юнакові батьком Йосипом та дядьком Степаном, зміцнив полковник Євген Коновалець — командант УВО, який у 1921–1922 роках разом з колишнім старшиною УГА С. Шахом деякий час винаймали у Шухевичів кімнату. Гімназист Роман неодноразово розмовляв із полковником та прислухався до його розмов, які мали великий вплив на формування свідомості й характеру майбутнього провідника. С. Шах згадує: «Ромко Шухевич цінував високо наше товариство і шукав його. Запрошував його до своєї кімнати не раз полковник Євген Коновалець і там вів з ним розмови»[8]

Роман Шухевич добре вчився в гімназії, його річні свідоцтва за 1921–1924 pp. містять переважно відмінні оцінки з основних предметів («дуже добре»). Лише в 1923–1924 навчальному році він мав з релігії, польської та давньогрецької мови оцінки «добре», а з німецької- «достаточну». Юнак також успішно займався музикою та співом, а на початку 1930-х років став студентом заочного курсу музичного інституту ім. М. В. Лисенка по класу фортепіано. Музичний інститут закінчив також його брат Юрій. Разом вони виступали у Львівському оперному театрі, де Юрій співав під акомпанемент Романа. Улюбленими композиторами Шухевича були Ґріґ та Шопен.

Велику увагу Роман Шухевич приділяв спорту. Він добре грав у баскетбол, волейбол і футбол, займався бігом, плаванням, лижним та планерним спортом. На Запорозьких іграх 1923 р. у Львові Р. Шухевич зумів поставити рекорди у бігу з перешкодами на 400 м і у плаванні на 100 метрів.
Членство в Пласті
Пластовий табір на схилах гори Сокіл в Карпатах, літо 1926 року
Фото зі студентських часів, 1926 рік

У роки навчання у гімназії та в політехніці Роман Шухевич був активним членом «Пласту» (1-й курінь ім. П. Сагайдачного, 7-й курінь ім. князя Льва, 1-й курінь УСП (Улад старших пластунів) ім. Ф. Черника, 3-й курінь УСП «Лісові Чорти», 10-й курінь УСП «Чорноморці») та різних спортивних товариств[9]. Ще гімназистом він був одним із організаторів пластового гуртка «Ясний тризуб» (1922), а пізніше куреня «Чорноморці» (1927)[10]. В одній із облікових пластових карток юнака йому дається така характеристика: «Найліпший з гуртка. Честолюбивий. Войовничий. Енергійний».
Активне громадське і політичне життя: 1926–1934

Закінчивши філію Академічної Гімназії, юнак восени 1925 р. поступив вільним слухачем на навчання до Львівської Політехніки по курсу будівельної архітектури. Цього ж року Р. Шухевич став членом УВО.

Після закінчення гімназії планував вступати до Львівської політехніки, однак, хоч і здав вступні іспити на «дуже добре», не був прийнятий до університету з політичних причин. Тому перший рік Шухевич вчився у Данцигу[11]. Лише у вересні 1926 Шухевич вступив до Львівської політехніки на дорожньо-мостовий відділ[12]. У своїй книзі «Роман Шухевич — командир армії безсмертних» П. Мірчук зазначає, що батькові Романа Шухевича вдалося знайти протекцію професора Львівської політехніки Антона Ломніцького, і за його посередництва Романа прийнято на другий рік студій у Львівській політехніці на відділі будівельної архітектури[13][14]. У червні 1934 закінчив навчання з дипломом інженера. У 1925 Роман Шухевич вступив у ряди Української Військової Організації. Крайова Команда УВО доручила йому виконати замах на польського шкільного куратора у Львові Станіслава Собінського, який проводив жорстоку антиукраїнську політику в галузі шкільництва. 19 жовтня 1926 19-річний Шухевич разом із Богданом Підгайним виконав поставлене завдання. Постріл здійснив Богдан Підгайний, у Романа Шухевича револьвер дав осічку. Доручення виконати атентат для молодого члена організації не було взагалі типовим для УВО, в складі якої переважали бувші українські вояки. Але, як згадував Б. Підгайний, до цієї справи були покликані добровольці і «Роман зголосився одним з перших».

Звичайно, сам Р. Шухевич важко пережив подальший перебіг подій, пов'язаних з вбивством С. Собінського, в цьому атентаті були звинувачені інші члени УВО В. Атаманчук та І. Вербицький, котрих польський суд засудив до страти. Обидва учасники вбивства польського урядовця були готові заявити про свою причетність до цього терористичного акту, але Крайова команда УВО заборонила їм такий крок.

За словами згадуваного вже Б. Підгайного, «атентат на куратора Собінського був остаточною пробою для Романа», На думку Анатолія Кентія та Володимира Лозицького, участь в цій акції мала вирішальний вплив на подальшу його долю як активного учасника українського визвольного руху. «Від цього часу життя Романа стало ходінням „по лезу“, балансуванням на межі екзистенції та смерті»[6].
Військова служба

У 1928–1929 Роман Шухевич відбував військову службу в польській армії. Так як він був студентом, то його зарахували спочатку до артилерійської частини у Володимир-Волинському, а потім — до підстаршинської школи, так зв. «підхорунжівки», яку він успішно закінчив. Але через донос до поліції про приналежність Романа Шухевича до таємної української організації, його було позбавлено права однорічної служби у війську і направлено простим вояком до однієї з гарматних частин. Свою військову службу він продовжив рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині.

Після завершення військової служби Р. Шухевич виїхав до Данціґа. Тут він не тільки продовжив студії в місцевій Політехніці, але й взяв участь в одному з військових вишколів УВО, яка мала в тому місті свою організаційну станицю.
Діяльність в ОУН
Роман Шухевич, Юрій Березинський і невідомий на Волині. 1930 рік

2 лютого 1929 у Відні була створена Організація Українських Націоналістів. У 1930–1934 рр. Шухевича (псевдо «Дзвін») було призначено бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. У 1930 він був одним із керівників масових актів непокори — Саботажної акції, що охопила цілу Галичину. Польський уряд у паніці застосував тотальну пацифікацію, що посилило революціонізацію українського селянства та сприяло поширенню ідей українського націоналізму.

Як бойовий референт КЕ ОУН Шухевич брав участь в організації низки заходів, спрямованих проти антиукраїнської політики польської влади, зокрема:

    серії експропріаційних актів на польські державні установи, які проводилися з метою залучення матеріальних засобів для ведення подальшої національно-визвольної боротьби. Так, 31 липня 1931 року перемишльська бойова п'ятірка ОУН вчинила успішний напад на поштову карету під Бірчею біля Перемишля.[15] У той же день подібні напади відбулися під Печеніжином біля Коломиї[16] та в Бориславі на Банк людовий (його зробила дрогобицька бойова п'ятірка)[17]. 8 серпня 1931 року згадана бойова п'ятірка виконала ще один експропріаційний акт на пошту в Трускавці;
    атентату 22 березня 1932 р. на комісара поліції Чеховського за знущання над українськими політв'язнями та катування їх під час допитів;
    Напад на пошту в Городку 30 листопада 1932, під час якого загинув Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича;
    атентату на радянського консула у Львові як відповіді і знаку протесту проти штучного Голодомору в Україні 1932–1933 року, влаштованого більшовиками. 21 жовтня замах виконав бойовик ОУН Микола Лемик, убивши в консульстві спецуповноваженого НКВД Олексія Майлова;
    атентату на міністра внутрішніх справ Б. Перацького, організатора варварської пацифікації — масового нищення українських культурних і господарських установ та прилюдних катувань українського населення. Атентат виконав 15 червня 1934 р. у Варшаві бойовик ОУН Гриць Мацейко — «Ґонта»[18].

Роман Шухевич — «Дзвін» поряд з іншими діячами із середовища Академічного дому (Степан Бандера — «Лис», Степан Ленкавський, Ярослав Стецько — «Карбович», Ярослав Старух, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський — «М. Будзяк») долучився до вироблення тактики, яка оформилася в концепцію «перманентної революції». Згідно з нею, український народ в умовах жорстокої окупації зможе здобути собі свободу лише шляхом силового натиску на ворога. Тому ОУН повинна взяти на себе підготовку суспільства до всенародного повстання. Відтак ОУН організовує широку пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби. Метою цієї пропаганди є виховати народ у дусі нестримного бажання здолати свого ворога[19].

Роман Шухевич брав активну участь у дискусії щодо побудови та організації армії в ОУН. Існували дві діаметрально протилежні точки зору. Згідно з першою, українська армія має формуватися як регулярна на еміграції; згідно з другою, національну армію необхідно творити на західноукраїнських землях, опираючись на власні сили. Цю думку обстоювали «крайовики» — Степан Бандера, Іван Габрусевич, Зенон Коссак, Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Василь Сидор та інші, у тому числі й Роман Шухевич[20].

Ще за життя Євгена Коновальця у 1938 р. розглядалася можливість призначення Романа Шухевича крайовим провідником ОУН на ЗУЗ замість Лева Ребета. Але, як згадував М. Ганушевський, «Шух» відмовився від цієї пропозиції і запропонував замість себе Мирослава Тураша (В. Грабовський). Однією з причин відмови, на думку істориків[6], могло бути бажання Романа Шухевича пройти військовий вишкіл в Німеччині. Вважається, що в 1938 р. він закінчив спеціальні курси у Баварській військовій академії, хоч з приводу місця його навчання є інші версії.
Період ув'язнення: 1934–1937

У червні 1934 р. у зв'язку з убивством Перацького поліція провела масові арешти серед членів ОУН. 18 червня арештовано Романа Шухевича і згодом, 6 — 7 липня, заслано до концентраційного табору у Березі Картузькій без достатніх доказів вини[21]. Цей табір славився нелюдськими умовами життя в'язнів. Постійне знущання над арештованими, фізичне й моральне, стало системою і доведене було до тупого садизму. Кожен із них отримував власний номер, який мав носити великий на плечах, а малий — на лівому рамені (наприклад, Дмитро Грицай мав № 44). У таборі Шухевича приписали до групи кочегарів, які взимку носили вугілля та розпалювали печі[22]. Але й тут він очолив націоналістичну організацію самооборони.

На Варшавському процесі над ОУН (18 листопада 1935 — 13 січня 1936) Роман Шухевич виступав у ролі свідка. Усі свідки обстоювали право говорити рідною мовою. За таку поведінку головуючий суддя В. Посемкевич оштрафував їх на 200 злотих, а за привітання: «Слава Україні!» — наказував покинути залу суду та карав однією добою ув'язнення[23]. Тоді ж, на запит свого адвоката, що спонукало його до вступу в ОУН, він відповів: «Це був наказ мого серця»[24].

Хоч на Варшавському процесі група чільних членів ОУН на ЗУЗ на чолі з Степаном Бандерою була засуджена за вбивство польського міністра внутрішніх справ, проте польська влада не обмежилась цим актом. Було вирішено провести у Львові окремий процес над крайовим активом ОУН, щоб звинуватити всю організацію у виключно терористичній діяльності, у підриві законного порядку на західноукраїнських землях і викликати до неї недовір'я в поміркованих колах українського громадськості.
Роман Шухевич з родинами Пачовських та Березинських. 1937 рік

19 січня 1935 Романа Шухевича відправлено на слідство до Львова, де він сидів у тюрмі «Бриґідки» на вул. Городоцькій[25][26]. На Львівському процесі над ОУН (25 травня — 26 червня 1936) першим в акті обвинувачення стояло прізвище Р. Шухевича — «29 років, випускник [політехніки зі Львова]». Йому, Р.Мигалю, Є. Качмарському, І. Ярошу, Р. Сенькову, К. Зарицькій, І. Малюці, С. Рачунута, В. Свєнціцькій інкримінувалися намова, допомога або наказ вбити студента Я. Бачинського, директора гімназії І. Бабія, секретаря генконсульства СРСР у Львові А. Майлова, тюремного комісара В. Кособудзького та волинського воєводу Г. Юзефського, а також підкладення вибухового пристрою в друкарні Яськова. Адвокатом Романа Шухевича був його дядько Степан Шухевич.

На допиті «Дзвін» визнав свою приналежність до УВО і ОУН (бо проти нього були деякі свідчення), але підкреслив, що був зв'язаний з цими організаціями «тільки націоналістичним світоглядом». Він заперечував приналежність до Крайової Екзекутиви ОУН, відкидав причетність до підготовки атентатів проти В. Кособудзького та А. Майлова.

Вміла поведінка на судовому процесі, фахові дії його адвоката дозволили «Дзвону» уникнути тяжкого покарання. Вердиктом присяжних він був звинувачений лише у приналежності до ОУН і з нього зняли обвинувачення у намовленні Миколи Лемика до вбивства секретаря генерального консульства СРСР у Львові Алєксєя Майлова. За вироком польського суду Р. Шухевича засудили на 4 роки ув'язнення, але згідно з амністією цей термін знизився до 2-х років[27].

На підставі проголошеної у 1935 р. урядової амністії він вийшов на волю 27 січня 1937 р., пробувши півроку у концтаборі та два роки у тюрмі[28][29].
Успішний бізнесмен (1937)

    Докладніше: Фама

Обкладинка книги «Фама — рекламна фірма Романа Шухевича»

Після звільнення у 1937 р. Роман Шухевич проживав із родиною, яка на той час складалася з дружини Наталії та сина Юрія, у Львові на вул. Косинерській, 18 а (сучасна вул. І. Карпинця). Родина перебувала у важкому матеріальному становищі. Очевидно, що незважаючи на дві вищі освіти, «політично ненадійний» Роман не міг розраховувати на прийом на роботу в якомусь перспективному місці. Створена ним в березні 1937 р. фірма (кооператив) «Фама» стала першою української рекламною компанією в Галичині. Вона мала виконувати подвійне завдання — політичне й фінансово-економічне. Ця фірма стала легальними прикриттям для діяльності ОУН. Дуже скоро були створені осередки «Фами» у багатьох містах Галичини й Волині й навіть поза межами тодішньої Польщі. Працівниками кооперативи були переважно члени ОУН — колишні політв'язні, яким дуже важко було влаштуватися на роботу. Тепер вони отримували легальний заробіток і могли успішно поєднувати працю на фірмі з організаційною діяльністю.

Зважаючи на активний розвиток української кооперації на основі принципу «свій до свого по своє», клієнтура фірмі була забезпечена. Розвиваючи свою діяльність, Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль. Це теж стало запорукою фінансового успіху: Роман Шухевич став успішним бізнесменом.

«Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив «Центросоюз», «Маслосоюз» та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ[30][31].
Діяльність у Карпатській Україні: 1938–1939

У жовтні 1938 р. на Закарпатті постала незалежна Карпатськоукраїнська держава. Увагу крайових націоналістів, серед яких були М. Колодзінський, З. Коссак, Р. Шухевич та ін., насамперед привернула парамілітарна організація «Карпатська Січ». Участь в її діяльності мала дати членам ОУН перший бойовий досвід.

Наприкінці грудня 1938 р. разом з Іваном Бутковським — «Гуцулом» нелегально перейшов польсько-чехословацький кордон і добрався на Різдво 1939 р. до міста Хуст[32]. Тут він разом із провідними членами ОУН створив Генеральний штаб національної оборони Карпатської України. В обов'язки поручника «Бориса Щуки» (тодішнє псевдо Романа Шухевича) входило поповнення Січі кадрами, організація фінансової допомоги та зв'язку. Під час нападу угорської армії на Карпатську Україну поручник «Щука» брав активну участь у боях, і лише чудо врятувало його від неминучої смерті[33].

Після окупації Карпатської України у березні 1939 р. Угорщиною Шухевич через Румунію і Югославію дістався до Австрії, де зустрівся з членами Проводу ОУН, яким доповів про свою діяльність у Карпатській Україні. Провід ОУН доручив йому справи зв'язку із Західною Україною, зокрема конспіративний зв'язковий пункт у Данціґу[34].
Діяльність на початку Другої світової війни
Марка в честь Романа Шухевича

Восени 1939 р. Роман Шухевич разом із родиною проживав у Кракові. Він виконував функції референта зв'язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником Андрієм Мельником, зокрема організовував нелегальні переходи кур'єрів в Україну через німецько-радянський кордон, приймав звіти від членів ОУН та кур'єрів, які прибували з України. Наприкінці 1939 р. до нього, в Краків, приїхала дружина разом з сином Юрієм, а у 1940 р. у них народилася донька Марія.

Нова політична ситуація вимагала нових форм боротьби за державну незалежність, та між ОУН в Україні й Проводом Українських Націоналістів (ПУН) за кордоном, що його очолював полковник Андрій Мельник, не було єдиного узгодженого погляду з цього приводу. Незважаючи на довгі переговори, різниця в думках щодо тактики Організації призвела до розколу на дві ОУН — під керівництвом полковника Мельника та під проводом Степана Бандери. Остаточно цей поділ був оформлений на конференції ОУН 10 лютого 1940 р. у Кракові, на якій було створено Революційний Провід ОУН на чолі зі С. Бандерою. Р. Шухевич увійшов до складу членів Революційного Проводу й був призначений Крайовим Провідником ОУН на західноокраїнних українських землях, що за пактом Молотова — Рібентропа відійшли до Німеччини (Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина). Входження Романа Шухевича до складу Революційного Проводу ОУН було цілком закономірним, бо то був гурт його однодумців з Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, котрі пройшли через польські суди, тюрми і концтабори, виявляли непохитність духу в боротьбі за національний ідеал. Як і Степан Бандера, Роман Шухевич усвідомлював, що від німців важко чекати позитивного розв'язання українського питання в тому напрямі, як до того прагнула ОУН. Як згадував М.Ганушевський, під час однієї розмови в Кракові у 1940 році Роман Шухевич сказав: «Я не вірю в їх добру волю визнати Україну самостійною державою. Вони нас тепер потребують і використають, бо ще не знають, як їм піде війна на Сході, але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни»[35].

Під керівництвом Шухевича із членів ОУН, які приходили із УРСР, була створена міцна організаційна мережа, яка стала базою для підготовки підпілля в Україні[36]. Особливу увагу Крайовий Провідник приділяв військовим вишколам членів ОУН. У Військовому штабі ОУН він керував підготовкою і навчанням провідних військових кадрів, які мали стати командирами майбутнього українського війська. Шухевич брав активну участь у нарадах II Великого збору ОУН, що відбувся у квітні 1941 р.[37]
У лавах Дружин українських націоналістів: квітень 1941 — грудень 1942
Роман Шухевич (2-й зліва сидить) серед старшин легіону «Нахтігаль»

Весною 1941 року Провід ОУН домовився з німецьким командуванням про вишкіл військову частину Дружини Українських Націоналістів, які мали воювати на території України проти більшовицьких окупантів за відновлення державності. В ході здійснення організаційних заходів щодо укомплектування і вишколу згаданого формування було вирішено створити на його базі два підрозділи : «Спеціальний відділ „Нахтіґаль“ та „Роланд“. Набір добровольців до „Нахтіґалю“ вівся через Краків, де перебував Військовий штаб ОУН і діяли старшинські курси ОУН. Серед викладачів цих курсів був Роман Шухевич[38]. На цих курсах добровольці проходили загальний стрілецький вишкіл, який в подальшому вдосконалювався за німецькими статутами та настановами. Р. Шухевич погодився очолити ДУН з розрахунком, що у майбутньому Легіон зможе стати базою для формування української армії. У квітні 1941 р. він налічував 330 чоловік і поділявся на 3 сотні.

З німецької сторони „Нахтіґалем“ керували обер-лейтенанти Г. Герцнер та Теодор Оберлендер, а з української — сотник Р. Шухевич. Німецьким командуванням на обидва українські військові формування — „Нахтіґаль“ і „Роланд“ — покладались виключно поліційні та охоронні обов'язки: відповідальність за безпеку пересування частин вермахту українською територією, роззброєння залишків радянських військ, охорона ешелонів з полоненими та боєприпасами[39]. Звичайно, це були не ті завдання, на які розраховували Р. Шухевич та його друзі, котрі бачили своє місце на фронті збройної боротьби з більшовиками.

Після інтенсивного вишколу Український легіон 18 червня від'їхав до Ряшева, о 3 год. 15 хв. 22 червня 1941 р. переправився через р. Сян біля с. Волове, рухаючись в бойових порядках 49-го гірсько-стрілецького корпусу 17-ї німецької армії групи армій „Південь“. Потім курінь пройшов форсованою ходою через Яворів — Янів, взявши курс на Львів, який вже був залишений радянськими військами. Вважається, що перші вояки „Нахтіґалю“ з'явилися на околицях стольного міста Галичини в кінці 29 червня 1941 р., але основні сили куреня вступили до Львова вранці наступного дня[40].

Для Р. Шухевича, котрий зі своїми бойовими побратимами урочисто вступив до рідного міста, день 30 червня 1941 р. був затьмарений страшною звісткою про знайдення у в'язниці по вулиці Лонцького тіла його брата Юрія, закатованого НКВС. Він мужньо переніс цю трагедію і вже увечорі цього дня разом зі своїми вояками взяв участь в проголошенні від імені ОУН (Б) Акту відновлення Української Держави. 5 липня 1941 р. Голова тимчасового Українського Державного Правління Ярослав Стецько повідомив сотника Романа Шухевича про призначення його другим заступником „члена тимчасового Правління по справам військовим“. На зазначену посаду був покликаний генерал-хорунжий Всеволод Петрів, а його першим заступником став Олекса Гасин.
Роман Шухевич (3-й зліва сидить)

Проте вже 3 липня 1941 р. державний підсекретар уряду Генерал-губернаторства Кундт розтлумачив В. Горбовому, проф. В. Андрієвському, В. Мудрому, С. Шухевичу та С. Бандері, що створення в Кракові Українського Національного Комітету та проголошення у Львові Українського Уряду не погоджені з керівництвом Третього Райху, а тому є незаконними. Він також підкреслив, що „остаточне слово в українських справах належить лише фюреру“[41]. Наступним кроком з боку нацистів стало затримання С. Бандери, Я. Стецька та групи інших чільних членів ОУН(Б) і переведення їх до Берліна.

З огляду на зазначене, німецька окупаційна влада вважала небажаним перебування у Львові батальйону „Нахтіґаль“ і вже впродовж 7-9 липня 1941 р. його сотні рушили на схід. Хоч Р. Шухевич та його легіонери тяжко сприйняли негативне ставлення нацистів до питання української самостійності, проте вони все ж надіялися, що Берлін змінить свою позицію.

13 липня 1941 р. „Нахтіґаль“, перейшовши р. Збруч, опинився на території Наддніпрянської України і взяв участь в бойових діях проти Червоної армії, зокрема, під Браїловим та Вінницею. Після цього батальйон було відведено на відпочинок до містечка Юзвин (тепер Некрасове). Саме тут Роман Шухевич та його вояки з жахом дізналися про підсумки наради 16 липня 1941 р. в ставці фюрера, які остаточно знімали з порядку денного питання самостійності України: Східна Галичина включалася до складу Польського генерал-губернаторства, Північна Буковина, Бесарабія та територія між ріками Дністер та Південний Буг приєднувалися до Румунії, інші українські землі увійшли до райхскомісаріату Україна або в підпорядковування військовій адміністрації. У зв'язку з цим Легіон, який на той час перебував біля Вінниці, відмовився від подальшої служби в німецькій армії[42]. Роман Шухевич різко зреагував на згаданий перебіг подій і начебто надіслав до ОКВ протест, в якому підкреслювалось, що внаслідок „арешту нашого Уряду і Провідника, Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії“[43]. Загострення стосунків нацистів з ОУН(Б) змусило їх розформувати батальйони „Нахтіґаль“ і „Роланд“. 13 серпня 1941 р. „Нахтіґаль“ було роззброєно (за винятком старшин) і відправлено до Кракова, а звідти 27 серпня переведено до вишкільного табору Нойгаммер. Як згадує М. Кальба, коли про це дізнався Роман Шухевич, то він застеріг проти непродуманих кроків і сказав: „…Є хтось, хто за нас думає та відповідає, та якщо зайде така потреба, тоді дістанемо наказ від проводу, що робити…“[44].

Наприкінці вересня 1941 р. особовий склад „Нахтіґалю“ отримав зброю і розпочав заняття з бойової підготовки. В цей час серед вояків батальйону вже ширились чутки про арешт нацистами С. Бандери, інших чільних діячів ОУН(Б), а тому Роман Шухевич спільно з командиром „Роланда“ Євгеном Побігущим 16 жовтня 1941 р. склали „Меморандум українського Леґіону“, який було направлено до Берліну. В цьому документі викладалися 10 вимог політичного і правового характеру. Які слід було чекати, німці врахували фактично лише одну: згодилися, щоб українці не приймали вдруге присягу. З огляду на це, кожний вояк уклав з німцями індивідуальний контракт на час від 1 грудня 1941 р. до 1 грудня 1942 р[45].

21 жовтня 1941 р. батальйони „Нахтіґаль“ і „Роланд“ були об'єднані в одне формування, яке перевели до Франкфурта-на-Одері. Командиром поліцейського батальйону став Євген Побігущий, його заступником і командиром першої сотні — сот. Роман Шухевич. Батальйон, який отримав умовний № 201, було включено до складу 201-ї охоронної німецької дивізії в Білорусі. 22 березня 1942 р. перша група українських вояків приїхала до Мінська, а після прибуття сюди основних сил, український батальйон перекинули до м. Лепеля. До його завдань входила охорона комунікацій та місцевої німецької адміністрації, а також боротьба з партизанами[46].

Боротьба з білоруськими партизанами виявилась важкою і виснажливою. Не здобули в ній переможних лаврів ні німці, ні їх союзники, в тому числі й вояки українського поліцейського батальйону. За словами В.Яніва, „це був жахливий час“ в житті Романа Шухевича, котрий мусив „зіграти до кінця ролю німецького приятеля“, хоч „серце розривалося з болю“[47]. Як згадує М.Кальба, Роман Шухевич та інші українські командири прагнули уникати участі в каральних акціях нацистів проти місцевого населення, намагалися відсторонитися від збирання продовольства, заявляючи, „що нас прислали сюди не грабувати, а воювати“[48].

Беручи безпосередню участь в боях з білоруськими партизанами, слідкуючи за антипартизанськими акціями нацистів, Роман Шухевич не тільки набув бойового досвіду, але й глибоко осмислив закони партизанської війни. Він, на нашу думку, став одним з найкращих знавців цієї специфічної форми збройної боротьби в лавах українського визвольного руху.

За свідченням учасників тих подій, Роман Шухевич дуже відповідально ставився до посад заст. командира батальйону і командира сотні, бачачи своє місце насамперед на лінії вогню. Як згадував майор Є.Побігущий, він не захотів перебувати в місті і виконувати караульні обов'язки, а „вибрав для своєї сотні найважчу службу — серед пралісів, багон, де було повно большевицьких бандитів“. За словами Є.Побігущого, „Шух“ мав дуже добре розвинену інтуіцію» і багато «проводив усякого рода курсів для старшин і молодших та старших підстаршин.»[49]

За свідченнями колишнього німецького полковника Альфреда Бізанца та дружини Романа Шухевича (Н.Шухевич-Березинської), він як командир роти поліцейського охоронного батальйону в складі вермахту мав начебто військове звання «гауптмана» (капітана).

Відомості, які надходили до вояків 201-го батальйону з Галичини та інших місцевостей України, говорили про посилення нацистського окупаційного режиму: примусове вивезення населення на працю до Німеччини, широкомасштабні акції щодо вилучення в українських селян продовольства, фуражу, іншого збіжжя, розправи з непокірними. Ширились також чутки, що після ІІ-ї конференції ОУН(Б) розпочалася активна військово-підготовча діяльність підпільних націоналістичних осередків, яка викликала велике занепокоєння у німців.

За таких обставин командування 201-го батальйону стало уникати активної участі в протипартизанських акціях, а серед особового складу зміцнилося бажання не продовжувати контракт з німцями. Коли Роман Шухевич, за рішенням старшинських зборів батальйону, з'ясував настрої вояків, то виявилося одностайне прагнення повернутися додому. 22 листопада 1942 р. в присутності командира 201-ї охоронної дивізії особовий склад українського батальйону не дав згоди на продовження контракту і 5 грудня 1942 р. ця формація була німцями розв'язана. Її особовий склад було перевезено в Україну, а групу старшин із 22 осіб ув'язнено у Львові.

Як згадував Євген Побігущий, після святкування Різдва Христового у 1943 Роман Шухевич та ще кілька старшин, серед яких був і Василь Сидор, зуміли вирватися з ув'язнення і перейти на нелегальне становище. Від цього моменту в житті Романа Шухевича наступив найбільш відповідальний і активний період діяльності, який підніс його до найвищих посад в українському визвольному русі, репрезентованому ОУН і УПА.

На цей час Роман Шухевич вже був цілковито сформованим керівником високої ранґи, котрий, крім військових знань, добре розумівся на політичних питаннях й мав значні організаційні здібності. Ось як, наприклад, запам'ятав Романа Шухевича вояк 201-го батальйону М.Кальба: «Роман Шухевич не потребував дорадників, не потребував роботи засідань, щоб винести певні рішення чи висновки. Це була людина — провідник, який з місця вирішував все, беручи на себе повну відповідальність». А за словами Василя Кука, для Романа Шухевича було характерне «всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення». Він також «не любив марнослів'я, цінив у людях діловитість та бойову мужність.»[50]

Після року служби всі вояки на чолі з Шухевичем відмовились продовжувати службу. 6 січня 1943 р. їх відправили під охороною до Львова, куди вони приїхали 8 січня 1943 р. Роман Шухевич, знаючи, що всіх старшин арештують, непомітно зник від ґестапо[51].
Епізод з Іриною Райхенберг
Фотографія Ірини Райхенберг 1950-х

З вересня 1942 по лютий 1943 Наталія Шухевич, дружина головного командира УПА Романа Шухевича, переховувала в своєму будинку від переслідування нацистами сусідську єврейську дівчинку Ірину Райхенберг (в іншій транскрипції Райсинберг, Райтенберг), якій у той час було 7 років.[52] [53] [54] [55]

В спогадах Юрій, син Романа Шухевича, згадує, що на початку війни сім'я Шухевичів мешкала у Львові, на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім'я Вольфа і Ружі Райхенберг, які володіли магазином тканин. Їхню старшу дочку Ірму Райхенберг німці застрелили на вулиці в 1942 р.,[56] [57]а молодша Ірина почала жити в сім'ї Шухевичів, вона готувалася піти до школи.

Роман Шухевич, використовуючи свої можливості, допоміг з виготовленням для дівчинки нових документів на ім'я українки Ірини Василівни Рижко.[58] [59] Рік народження дівчинки було змінено з 1936 на 1937 . Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера.

Після арешту Наталії Шухевич в 1943 році Гестапо Роману Шухевичу вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок при жіночому греко-католицькому монастирі Василіанок в Пилипові, поблизу містечка Куликів, що за 30 кілометрів від Львова, де Ірина і перебувала до кінця війни, переживши німецьку окупацію і Голокост.[60] [61]

У 1956 році Ірина надіслала настоятельниці монастиря лист зі своєю фотографією. Врятована жінка мешкала в Україні і померла 2007 року в Києві у віці 72 років. В Києві мешкає її син Володимир.[54] Юрій Шухевич зустрічався з ним, вже після смерті його матері.

Прізвище Райхенберг міститься в базі даних жертв нацистів меморіалу Яд-Вашем в Ізраїлі

За даними Гестапо представники ОУН і УПА неодноразово допомагали переховуватися євреям і виготовляли для них документи, зокрема тим, хто надавав підтримку або співпрацював з ОУН і УПА.
Головний командир УПА: 1943–1950
1943
Роман Шухевич на Волині. 1940-ві

Коли Роман Шухевич вирвався з німецького ув'язнення, то він незабаром зв'язався з членами Проводу ОУН(Б) і, з огляду на арешт німцями Д.Грицая, був замість нього призначений військовим референтом Проводу ОУН (Б). Від цього часу Роман Шухевич безпосередньо став біля витоків створення УПА, адже ще на початку грудня 1942 р. до такого рішення прийшла таємна військова конференція ОУН у Львові. По її наслідках, за словами М. Лебедя, «у грудні 1942 р. Провід Організації видає наказ тереновому Проводові Волині переорганізувати існуючі вже дрібні збройні відділи та організувати широко розплановану збройну самооборонну боротьбу українського народу»[62].

З огляду на розбіжність поглядів у керівництві ОУН(Б) щодо збройного чину 17-21 лютого 1943 р. в одному із сіл поблизу м. Олеська (Львівщина) відбулась III конференція ОУН(Б). У ній взяли участь М.Лебідь («Максим Рубан»), Роман Шухевич («Тур»), В.Охримович («Бард»), М.Прокоп («Гармаш», «Володимир»), Д.Маївський («Косар», «Тарас»), З.Матла («Дніпровий»), Р.Кравчук («Петро»), М.Степаняк («Сергій»). Свої погляди «Тур» обґрунтував і виклав на засіданні Проводу ОУН(Б) восени 1944 р. Торкаючись питання загальноукраїнського збройного зриву навесні 1943 р., він сказав, що коли б в той час УПА повела наступ на Рівне, Сарни, «то ми були б програли і маси напевно були б відвернулися від нас». В той же час, за словами Романа Шухевича, обмежені дії українських повстанців на північно-західних землях мали довір'я мас і виявилися успішними[63].

На цьому засіданні «Тур» також піддав критиці позицію «Ле» (В.Кук), котрий на III конференції ОУН(Б) у лютому 1943 р. підтримував точку зору М.Степаняка щодо загальноукраїнського збройного зриву проти німців, в тому числі й в Галичині. Він сказав, що тоді «не було об'єктивних умов», але наголосив, що «коли прийшов Ковпак, то ті умови заіснували і ми виграли»[64], тобто з липня 1943 р. в Галичині почали створюватися, за підтримки населення, загони Української Народної Самооборони (УНС), котрі пізніше склали основу формувань УПА-Захід.

Цікавою є точка зору Р. Шухевича на причини виникнення польсько-українського конфлікту навесні 1943 р. на Волині -Поліссі, яку він виклав на засіданнях І Великого Збору Української Головної Визвольної Ради 11-15 липня 1944 р. Виступаючи 13 липня 1944 р. в дискусії з польського питання, «Тур» відмітив, що після переходу української поліції на Волині — Поліссі на бік ОУН і УПА німці створили польську поліцію, яка разом з СС «застосовувала жорсткі та нелюдські прийоми» щодо українського населення. Крім того, за його словами, польський елемент на Волині «повністю паралізував рух УПА». За цих обставин, наголосив Роман Шухевич, українське населення виступило проти поляків і «тоді почалася ліквідація польського населення на Волині, яка закінчилась влітку 1943 р.»[65].

Після III конференції ОУН(Б), коли були остаточно вирішені питання створення УПА і визначені головні вороги українського визвольного руху (німці і більшовики), Роман Шухевич відрядив на Волинь — Полісся двох членів Військового штабу ОУН Ю.Ковальського та В.Сидора для надання допомоги військовому референту Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ В.Івахіву у перетворенні збройних загонів ОУН у бойові формування УПА. В подальшому Ю.Ковальський під псевдом «Гарпуна» став шефом штабу УПА на Волині — Поліссі і 13 травня 1943 р. загинув разом з В. Івахівим у бою з німцями під Деражним.

Водночас Роман Шухевич, враховуючи наявність розбіжностей між членами Проводу ОУН(Б) щодо військових планів Організації та невдоволення багатьма з них діями «урядуючого» провідника М.Лебедя, ініціював зміни в керівництві ОУН. 13 квітня 1943 р. на засіданні Проводу ОУН «Максим Рубан» склав свої повноваження «урядуючого» провідника і замість нього було обране Бюро Проводу ОУН в складі Романа Шухевича, З.Матли і Д.Маївського, де «Тур» був «першим між рівними»[66].

Обрання «Тура» Головою Бюро Проводу ОУН стало цілком закономірним, бо на цей час він був найбільш авторитетною постаттю в керівному середовищі ОУН. За словами М.Степаняка, Роман Шухевич мав «опінію найкращого організатора і був найстаршим членом серед тодішнього складу Центрального Проводу»[67].

Ставши на чолі керівництва ОУН(Б), Роман Шухевич зосередив свою основну увагу на усуненні розбіжностей в середовищі ОУН стосовно поглядів на політику і стратегію визвольного руху, на розширенні зони бойової діяльності УПА, створенні її структур в Галичині, просуванні повстанських відділів в східні області України.

Важливе місце в житті «Тура» відіграв III Надзвичайний Великий Збір ОУН (б), що відбувся 21-25 серпня 1943 р. в Козівському районі Тернопільської області, і після якого становище Р. Шухевича в керівному середовищі визвольного руху значно зміцнилося. Йому вдалося подолати спротив М.Лебедя і М.Степаняка, котрі виступали проти активізації дій УПА на протибільшовицькому фронті, вважаючи, що це «призведе до масового знищення українського народу»[68], і накреслити заходи щодо подальшої розбудови структур і запілля повстанської армії, підвищення її боєздатності. «Тур» зумів також переконати учасників III НВЗ в необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад ОУН, зробити їх зрозумілими і прийнятними для самостійницьких елементів Наддніпрянської України.

Обійнявши посади Голови Бюро Проводу ОУН і Головного Командира УПА, «Тарас Чупринка» (таким стало нове псевдо Головного Командира) запобіг намірам «Клима Савура» та деяких волинських діячів поставити УПА вище ОУН, оголосити УПА «найвищою і єдино-суверенною владою на звільнених землях України»[69].

ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН сприяв формуванню в характері Р. Шухевича найкращих рис Провідника і Командира, політика і військовика, на що вказують слова О. Лоґуша, він «не йшов за ніякими крайностями», «не був скептиком серед екзальтованих і політиків і військовиків», завжди намагався знайти «межу між теорією і практикою, між уявленням і вірою та конкретною дійсністю»[70].

Очоливши керівництво українським визвольним рухом, Р. Шухевич до кінця 1943 р. домігся здійснення низки важливих військово-політичних заходів. Вже у жовтні 1943 р. у с. Мелна на Львівщині «Тур» провів нараду крайового активу ОУН на ЗУЗ за участю обласних провідників та військових референтів. У своїй доповіді він відмітив, що внаслідок поразок Німеччини на фронтах, «Україну жде повна большевицька окупація, а наш визвольний рух — затяжна важка збройна і підпільна боротьба».

Як згадує учасник цієї наради В. Галаса, Шухевич так визначив першочергові завдання самостійницьких сил: зміцнювати ідейно та організаційно підпільні осередки ОУН та відділи УПА; будувати конспіративні підземні приміщення для укриття особового складу і матеріальних ресурсів; організовувати і вишколювати санітарну, господарчу та розвідчу службу; створювати відділи УПА в гірських та лісистих теренах; під час пересування лінії фронту в затяжні бої з противником не вступати; не йти на переговори з німцями; формувати при УПА бойові відділи з представників поневолених народів СРСР[71].

Того ж місяця жовтня 1943 р. на околицях Львова відбулося засідання членів Проводу ОУН за участю Р. Шухевича, Д. Маївського, М. Лебедя, М. Арсенича, Д. Ребет, М. Прокопа, В. Охримовича, М. Степаняка та О. Луцького. На цьому засіданні «Тур» охарактеризував діяльність ОУН, відмітивши, що організація «має вирішальний вплив на території від Дніпра до Карпат». Він також заявив, що хоче виїхати на Волинь, щоб ознайомитись з діяльністю крайового керівництва ОУН[72].

Після згаданого засідання Р.Шухевич виїхав на Волинь — Полісся, де в другій половині листопада 1943 р. взяв участь в І конференції поневолених народів Східної Європи й Азії. Його присутність на цьому зібранні не афішувалася, він не втручався в хід конференції, а лише уважно слухав доповіді її учасників та дискусії з їх обговорення. Від'їжджаючи, Р.Шухевич, за словами О.Лоґуша, так узагальнив свої враження від побаченого і почутого: «Конференція важна для нас не лише тим усім, що вона практично створить для нашої боротьби сьогодні. Вона переконала нас, що справа спільного фронту поневолених народів — це діло не лише необхідне, але реальне. Ми вибрали правильний шлях…».

Разом з тим відомий діяч ОУН і УПА О.Луцький стверджував, що за словами Р.Шухевича, Провід ОУН не покладав особливих надій на цю акцію, хоч вважав, що вона певним чином «повинна активізувати націоналістичне підпілля в СРСР». Однак, як відомо, цього не сталося, за винятком країн Балтії.

На початку грудня 1943 p., після повернення Р.Шухевича з Волині, на конспіративній квартирі у Львові відбулось чергове засідання Проводу ОУН. Як показав на допиті в НКВС О.Луцький, «Тур» позитивно оцінив діяльність Крайового Проводу ОУН на ПЗУЗ у справі організації УПА і запропонував на базі УНС «створити УПА на території Галичини». Він також дав позитивну характеристику «Климу Савуру», відмітивши, що останній серед учасників УПА користується великим авторитетом"[73].

У цьому ж місяці Головна Команда та Головний Військовий штаб УПА, за безпосередньою участю Р.Шухевича, ухвалили низку оперативних документів з організаційних та бойових питань діяльності УПА, котрі мали надати їй роль регулярного війська. Принципове значення мав наказ Ч. 2/43 від 18 грудня 1943 р. про військову залежність Української збройної сили, військові ступені та функції, дисциплінарні кари та судове поступування у війську, справи військових видавництв та термінології.

19 грудня 1943 p. Р.Шухевич («Тарас Чупринка») та О.Гасин («Іван Чорнота») затвердили Інструкцію Ч. 3/11 «Військові ступені і функції». Відповідно до неї, особовий склад УПА складався з таких категорій вояків: рядові, підстаршини, старшини, генерали. Найвищим у військовій ієрархії мав бути чин «маршала».
Зліва направо: Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Катерина Мешко-Логуш. село Будераж Рівненської області. Листопад 1943

На початку 1944 р. Головний Командир УПА Р.Шухевич спільно з ГВШ УПА здійснив низку заходів, спрямованих на вдосконалення структури та органів управління повстанської армії. 23 січня 1944 р. наказом 4.1 була уніфікована організація військових штабів (ВШ) груп і округ УПА. Очолював військовий штаб військової округи УПА шеф, котрий у випадку відсутності командира групи (військової округи) був його заступником у всіх військових справах. Кожний ВШ складався з таких відділів: оперативний, розвідувальний, тиловий, організаційно-персональний, вишкільний, виховний. При командирі групи (військової округи) передбачалось також створення спеціального відділу військових інспекторів.

На початку 1944 р., у зв'язку з наближенням Червоної армії до кордонів Західної України, керівництво визвольним рухом опинилося перед необхідністю прискорити підготовку до дій у «підсовєтській» дійсності, розробити нові засади політики і стратегії, включити до боротьби з більшовицьким режимом всі українські самостійницькі сили, поширити терен діяльності ОУН і УПА на східні області України.

Щоб надати визвольній боротьбі ОУН і УПА загальноукраїнський характер, необхідно було створити єдиний національний центр для керівництва цією боротьбою і репрезентації українських самостійницьких сил на міжнародному відтинку.

Як згадував відомий діяч ОУН Л.Шанковський, ще 21 вересня 1943 p. Р.Шухевич запросив його до творення «найвищого керівного органу українського народу на час революційної боротьби». А в наказі 4.2 Головної команди УПА від 18 грудня 1943 р. цей орган був умовно названий Головною Визвольною Радою. В другій половині березня 1944 p., як згадував Л.Шанковський, «Ініціятивний комітет для створення УГВР остаточно сформувався» і впродовж трьох місяців підготував програму майбутнього Збору, проекти його основних документів (Універсал, Платформа, Устрій, Присяга вояка УПА та ін.), визначив склад його учасників та намітив кандидатури для обрання членами УГВР.

Так як ідея заснування загальноукраїнського представницького органу була ініційована Головною Командою УПА, то в підготовці Першого Великого Збору УГВР активну участь брав Р.Шухевич. Зокрема, на його пропозицію було створено Підготовчу комісію Проводу ОУН, яка мала спільно з Ініціативним комітетом готувати Збір. До її складу увійшли В.Охримович, М.Прокоп, Д.Ребет (голова). «Тарас Чупринка» також здійснив заходи щодо підготовки місця проведення Збору та забезпечення охорони його учасників. Спостерігаючи за Р.Шухевичем в цей період, Д.Ребет відмічала, що він не належав «до безкомпромісових людей», «не виявляв вузько партійних амбіцій» і характеризувала його як «конструктивного політика реального мислення».

За словами самого Р.Шухевича, «праця Ініціятивного комітету не йшла легко», бо треба було забезпечити конспіративність його діяльності, вести переговори «тільки з людьми дуже певними та дискретними», не залучати до них «групи, які одверто співпрацювали з німцями» та групи, «які були вороже наставлені до УПА».

На Першому Великому Зборі УГВР, що пройшов 11-15 липня 1944 р. в Карпатах, Шухевича було обрано головою і генеральним секретарем військових справ. Р. Шухевич виступив з доповіддю про УПА, взяв участь в обговоренні доповіді М. Прокопа про внутрішнє і зовнішнє становище українського народу, в дискусіях з польського питання та про Платформу УГВР. Він увійшов також до складу комісії, яка мала виробити текст присяги вояка УПА. На зазначеному зібранні Р.Шухевич був присутній під псевдонімом «Р.Лозовський».

Як згадувала зв'язкова «Тура» І.Савицька-Козак, після Першого Великого Збору УГВР Р.Шухевич сказав: «Ми всі, вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я, повністю свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться загинути в боротьбі з брутальною силою…». Позитивно оцінюючи підсумки роботи Першого Великого Збору УГВР, Р. Шухевич був насторожений вістками про створення на Волині — Поліссі Народно-Визвольної Революційної Організації (НВРО), яка могла бути альтернативою ОУН. Ідею заміни ОУН іншою політичною організацією ще в 1943 р. неодноразово піднімав М.Степаняк.

Саме з його ініціативи 17-18 липня 1944 р. в лісі поблизу с. Дермань, Здолбунівського району, Рівненської області відбулася конференція, в якій взяли участь В.Кук, М.Степаняк та група діячів ОУН з ПЗУЗ. На ній було проголошено створення НВРО. За словами сучасного дослідника В.Дзьобака, котрий посилається на В. Кука, в розумінні учасників згаданої конференції «НВРО — це не українська організація націоналістичного типу, а формація, покликана знищити імперіалістів в цілому світі і перебудувати останній за принципом вільної співпраці народів у незалежних національних державах».

Тим часом проведення конференції членів ОУН в справі НВРО та Перший Великий Збір УГВР привернули увагу радянської сторони, до рук якої потрапили К.Осьмак і М.Степаняк та деякі документи обох форумів. Ці події більшовики розцінили як наявність неприязних стосунків між В.Куком, М.Степаняком та М.Лебедем, з одного боку, та Р.Шухевичем і керівниками «ОУН галицьких областей», з другого боку.

Наприкінці жовтня — на початку листопада 1944 р. Роман Шухевич взяв участь у засіданні проводу ОУН, що пройшло на території Рогатинського району Станіславської області, на якому звернув увагу, що необхідно оволодіти мистецтвом, «як панувати над масами, щоб їх не втратити» і вважав, що перед масами треба ставити тільки такі завдання, які на якийсь відсоток будуть виконанні. Ці завдання, на його думку, «залежать від тиску сили ворога». Роман Шухевич обережно ставився до активізації діяльності сил визвольного руху, нагадуючи своїм колегам, що в основі стратегії збройної боротьби ОУН і УПА з грудня 1943 р. покладена концепція «самооборони народу», а «ворог є в наступі великими силами».

Наведені вище думки «Тараса Чупринки» зайвий раз характеризують його як виключно реалістично мислячого політика, далекого від революційного романтизму і зорієнтованого на продумані і зважені дії в практичній площині. Звичайно, сьогодні ми знаємо, що в оцінці тогочасних міжнародних відносин та перспектив боротьби ОУН і УПА з радянською владою Р.Шухевич та його однодумці помилялися. Але хіба помилялися лише вони? Питання війни між західними демократіями і СРСР тривалий час тримало в напрузі світову спільноту і мало хто із зарубіжних політологів міг передбачити, що крах багатонаціонального Радянського Союзу розтягнеться на такий довгий час.

Великої поваги заслуговує позиція «Тура» в питанні про утворення НВРО, Обставини цієї справи виклав на засіданні Проводу ОУН один з її ініціаторів «Леміш». Він зауважив, що при рейдах відділів УПА «на схід треба було сказати від кого приходили. Тому, що на нових теренах були закиди проти ОУН, ми рішили змінити назву. До такого переконання прийшли ми вприкінці травня. А зреалізували при кінці липня».

Після з'ясування причин утворення НВРО та обговорення змісту прийнятих цією організацією документів, в якому взяли участь всі учасники засідання, Р.Шухевич підвів підсумки дискусії. Він підкреслив, що від утворення НВРО ОУН нічого не втратила, бо ця справа «йде капіталом ОУН». Справа НВРО, за його словами, є експериментом, який можливо вдався б, але, наголосив «Тур», «я не хотів би міняти організацію (тобто, ОУН) на експериментальну (тобто, НВРО)».

Далі P.Шухевич заявив, що він свідомий того, «що на сході під формою ОУН роботи розгортати не можна», а тому «мусимо в цім напрямі підготовити». Тому, на його думку, «треба робити приготування до зміни організації, а справу НВРО потрактувати не як нову організацію, що мала б прийти на місце ОУН, а як певний тактичний момент». «Тур» зазначив, що необхідно «лишити ідеї НВРО» для праці на сході України, а саму НВРО як організацію розв'язати. Він також запропонував поінформувати учасників «з'їзду НВРО», що вона «розв'язана Головним Проводом Організації».[74]
1944

1944 p. характерний тим, що в цей час Р.Шухевич вперше потрапив в поле зору більшовиків. У проекті листа першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова «Про становище в Рівненській і Волинській областях УРСР» (березень 1944) на ім'я Й.Сталіна стосовно проекту постанови Державного комітету оборони СРСР про «Спеціальні заходи по західним областям України» зазначалося, що «загальне керівництво бандами здійснює заступник Степана Бандери — Максим Рубан, а військове (командир УПА) — Клим Савур (дійсне прізвище Шухевич — син львівського адвоката)»[75].

Хоч з цього документа видно, що більшовики не мали ще вичерпної інформації про займані Р.Шухевичем посади у лавах українського визвольного руху і плутали його з «Климом Савуром», командиром УПА-Північ, але з цього часу «Тарас Чупринка» став об'єктом постійної уваги з боку НКВС — НКДБ. Ширші відомості про нього вперше дав совєтам відомий діяч ОУН М.Степаняк («Сергій»), арештований влітку 1944 р.

Свідчення М.Степаняка та захоплені деякі документи УГВР, які потрапили до рук більшовиків, дали їм змогу об'єктивно оцінити роль і місце Р.Шухевича в українському визвольному русі. Крім того, радянським органам держбезпеки стало відомо про активну діяльність й інших чільних діячів ОУН. Отож, 12 листопада 1944 р. нарком держбезпеки УРСР С.Савченко, перебуваючи у Львові, затвердив оперативний план «Бєрлоґа» («Барліг»), спрямований на розшук і ліквідацію членів Проводу ОУН і особисто Р.Шухевича, а 31 жовтня 1945 р. на нього була заведена розшукова справа «Вовк». Від цього часу «Тур» постійно перебував під прицілом радянських спецслужб.
1945

На закінчення війни у травні 1945 Головна Команда УПА відреагувала зверненням «Тараса Чупринки» в травні 1945 р. до «Бійців і Командирів Української Повстанської Армії!». В ньому наголошувалося, що великий вклад в перемогу над Німеччиною внесли українські повстанці, котрі не допустили нацистів використати українську землю «для своїх загарбницьких цілей», не дозволили їм грабувати українські села і вивозити людей до Німеччини. У боротьбі з німцями, УПА «зорганізувалася і пройшла першу бойову школу».

Далі Головний Командир наголосив, що після розгрому Німеччини «вернувся і розгосподарився на Україні ще гірший окупант — Росія», але «український народ і тепер не скапітулював перед наступаючим ворогом». Оцінюючи міжнародне становище, яке склалося після війни, «Тарас Чупринка» вважав, що «революційні рухи поневолених народів та протиріччя між західними державами і СРСР зростають», а це «створює сприятливі умови для нашої дальшої боротьби і наближає момент розвалу СССР»[76].

З свого боку, не перебільшуючи досягнутих результатів і усвідомлюючи реальні труднощі боротьби з тоталітарним режимом, Головний Командир УПА оптимістично оцінював підсумки бойової діяльності повстанської армії. У святковому наказі з нагоди Різдва і Нового 1946 року (грудень 1945 р.) Р.Шухевич наголосив, що у 1945 р. «УПА вперше поміряла свої сили з окупантом України в умовах миру, коли здавалося б, що наші повстанчі сили ні одного місяця не зможуть встояти проти ворога, що зумів вибороти собі перемогу з такою мілітарною силою як Німеччина».

На думку «Тараса Чупринки», найвищим досягненням УПА у 1945 р. було те, що повстанська армія «зуміла уникнути вирішального удару НКВД, мистецьки маневруючи та розчленовуючись на невеликі бойові групи та гуртуючись в більші одиниці». У цьому ж році УПА здійснила рейди до Польщі, Чехословаччини та Румунії, пропагуючи ідеї українського визвольного руху. Висловлюючи непохитну віру у перемогу справи, за яку бореться УПА, Р.Шухевич, звертаючись до своїх бойових побратимів, підкреслив, що «бій, який ви ведете — нещадний бій на життя і смерть»

1945 рік був для Р. Шухевича пам'ятним ще й з кількох причин. По-перше, з його ініціативи в ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 р. на шосе Львів — Тернопіль, в одному з хуторів Козівського району Тернопільщини, відбулася зустріч членів Проводу ОУН Д.Маївського та Я.Бусела з двома офіцерами органів держбезпеки С.Каріним-Даниленком та А.Хорушуном, котрі маскувалися під співробітників радянської адміністрації. Ці переговори тривали п'ять годин, але не дали позитивних результатів. Та й, мабуть, сам «Тур» не покладав на них особливих надій.

Доцільність таких контактів випливала, на нашу думку, з потреби пересвідчитись у неможливості компромісів з тоталітарним режимом і необхідності акцентування уваги всіх ланок визвольно-революційного руху на нещадній боротьбі з ним. Не останню роль відігравала й та обставина, що в керівному середовищі УГВР, ОУН і УПА були обґрунтовані побоювання щодо перспектив українських національних інтересів в разі перемоги західних країн у війні з Радянським Союзом.

По-друге, Р.Шухевич нелегко переніс загибель у грудні 1945 р. свого найближчого соратника і однодумця, політ-референта Проводу ОУН Д.Маївського при спробі перейти кордон Чехословаччини з англо-американською зоною окупації Німеччини. «Тарас» йшов туди поряд з шефом ГВШ УПА Д.Грицаєм для переговорів з С.Бандерою та інформування ЗП УГВР про події в Україні.
1946

У липні 1946 р. з'явилася «Відозва Головного Командира до УПА». В ній підкреслювалось, що від «зими йде велетенський, майже безперервний натиск ворога на українське підпілля та його збройні частини — УПА» і що "не було оселі в теренах, обнятих революційним рухом, де не стаціонував би гарнізон ославлених «внутрєнних войск НКВД» для «боротьби з бандитизмом». Характеризуючи дії більшовицького керівництва, Р.Шухевич наголосив, що воно прагне «змогти вже раз зголосити Сталіну, що українське повстання подавлене».

Визнавши, що в бойових діях «деякі відділи втратили навіть половину свого складу», «Чупринка» зазначив, що «весь період від зими по сьогоднішній день видержала УПА з честю» і що «в цій безприкладній боротьбі УПА перейшла всі сподівання, які на неї поклав народ і революційний Провід — Українська Головна Визвольна Рада».

Разом з тим, аналізуючи міжнародні відносини в світі, Р.Шухевич дійшов висновку, що конфлікт між радянським і англо-американськими блоками не вийшов «поза рамці дипломатичних зударів» і що обидві сторони не виходять "ще зі стану «збройного мира». А тому, на його думку, більшовики використають мирний час «для нищення свого партизанського внутрішнього ворога — української національної революції».

Виходячи з обставин, що склалися в світі та в Україні, Головний Командир УПА вважав необхідним для збереження відпорності визвольного руху здійснити «переорганізування революційних сил» за зразком Армії УНР, яка після 1919–1920 pp. «форми широкої повстанської боротьби» замінила формами «підпільно-конспіративних» дій. До таких кроків, на його думку, кликав і досвід УВО, ОУН, які майже 25 років діяли у підпіллі.

Аргументуючи необхідність тактичних змін або «перестановки сил», Р.Шухевич відмітив, що це лише «момент переходу з одних форм боротьби в другі». Він висловив глибоку впевненість в тому, що вояки УПА, «незламні бійці-герої», засвоять «нові зразки бою з ворогом», будуть «негайними блискавичними ударами» вдаряти ворога там, «де він того ніяк не надіється» .

І наступний час виправдав зазначені вище сподівання Головного Командира УПА. Проведена ним реорганізація форм і методів боротьби ОУН і УПА незабаром дала відчутні результати: радянські джерела зафіксували активізацію сил визвольного руху та підтвердили їх вміння виходити з-під ударів органів і військ МВС. Вже 8 серпня 1946 р. в інформації партійних чинників на ім'я другого секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка зазначалося: «зміна методів боротьби українсько-німецьких націоналістів — відхід в глибоке підпілля, індивідуальний терор і дії дрібними групами в 3-4 людини із засідок — поки не знайшли змін в діях наших органів в боротьбі з бандами ОУН-УПА. Військові операції з огляду слабкої підготовки у більшості своїй проводяться безрезультатно»[77]. 14 вересня 1946 p. партійні чинники знову констатували: «Органи МВС, МДБ, внутрішні і прикордонні війська досі не перебудували свою роботу від активних військових операцій на глибоку агентурну розробку оунівського підпілля. Більшість бандпроявів залишається не розкритими, відповідні заходи не організуються і бандити відходять безкарно»[78]. А міністр внутрішніх справ СРСР С.Круглов піддав нещадній критиці дії внутрішніх військ МВС в західних областях України за низькі результати їхньої бойової діяльності у боротьбі з українськими повстанцями за період з 1 серпня по 15 вересня 1946 р.[79]

У 1946 p., завдяки заходам Головної Команди УПА щодо переведення повстанських відділів на форми боротьби у збройному підпіллі, силам визвольного руху вдалося в цілому зберегти свою відпорність, мінімізувати втрати і вистояти у виснажливому двобої з тоталітарним режимом. Більш того, як свідчать дані МВС УРСР, чисельність українських повстанців за період з 1 квітня 1946 р. по 1 січня 1947 р. збільшилась з 3735 до 4456 вояків. Зросла і кількість бойових одиниць: з 479 до 530[80].

Безперечно, що у проведенні до життя зазначених вище заходів була велика заслуга Р.Шухевича, котрого ще 9 лютого 1946 р. УГВР своєю постановою підвищила до ступеня генерал-хорунжого. Разом з тим, Головний Командир УПА був свідомий того, що боротьба сил визвольного руху з радянським тоталітарним режимом в наступні роки буде не тільки важкою, а ще й тривалою. А для цього необхідно буде як продовжити розбудову підпільних структур ОУН і УПА та забезпечити їх просування у східні області України, так і звернути увагу на консолідацію українських самостійних сил закордоном, на усунення розбіжностей, які виникли між С.Бандерою, його оточенням та керівництвом революційного підпілля в Україні після III Надзвичайного Великого Збору ОУН (серпень 1943 p.).

Як показав на допиті в МДБ В.Кук, Р.Шухевич ще в 1945 р. висловив думку про доцільність визначитись з тим, як налагодити зв'язки керівництва визвольно-революційного руху в Україні з С.Бандерою, котрий перебував в англо-американський зоні окупації Німеччини. «Тур» говорив, що йому важко «керувати ОУН і УПА одночасно», а тому він бажав би «всю увагу зосередити на керівництві УПА», а С.Бандері «запропонувати очолити всю організацію», тобто ОУН. За словами В.Кука, з такою пропозицією Р. Шухевич наприкінці 1945 р. направив до С.Бандери представників Проводу ОУН в Україні Д.Маївського і Д.Грицая, котрі, як відомо, загинули при спробі перетнути кордон між Чехословаччиною та Західною Німеччиною.

Однак, за твердженням В.Кука, ситуація у відносинах Проводу ОУН в Україні з С.Бандерою до кінця так і не прояснилася і що «Бандера не признавався „проводом“ в якості керівника Організації». І коли йшла мова про можливий перехід Р.Шухевича за кордон, то Провід ОУН «уповноважив його виступати так як керівник всієї організації, а не як підпорядкована Бандері особа»[81].

У березні та влітку 1946 р. через спеціального посланця «Славека» («Славка») «Тур» отримав від С.Бандери низку конфіденційних документів, з яких, мабуть, дізнався про створення Закордонних частин ОУН та про бажання зібрати черговий Великий Збір ОУН.

В свою чергу, він у серпні 1946 р. відправив до Німеччини з листом та усними інформаціями для С.Бандери зв'язкову Проводу ОУН «Бистру» (І.Савицька). В особистій записці до «Друга Провідника» Р.Шухевич писав: «все, що подасть др[уг] Бистра, прошу брати, як передане мною особисто». Водночас Р.Шухевич через «Бистру» передав не встановленій особі, яку називав «Друже», записку, в якій просив його уможливити зустріч своєї зв'язкової з «провідником Бандерою», наголошуючи, що «справа дуже важна і пильна». Проте І.Савицькій дуже важко дався шлях на Захід, куди прибула наприкінці 1946 р.

Не торкаючись всіх питань, які керівник національного підпілля в Україні ставив перед С.Бандерою, можна лише зауважити, що найголовніші з них стосувалися долі постанов Надзвичайного Великого Збору ОУН, які критично сприймалися С.Бандерою та його найближчим оточенням.

Як показав на допитах в МДБ УРСР колишній емісар С.Бандери В.Дишкант, в листі, який «Бистра» передала провіднику 34 ОУН від «Тура», останній зауважив, «що не заходить потреба скликувати Великий Збір Організації Українських Націоналістів (Б), бо постанови III Великого Збору є актуальні і не потребують ніякої зміни чи коректури»43.

Глибоко переконаний в доцільності й актуальності прийняття постанов III Надзвичайним Великим Збором ОУН, визнаючи УГВР найвищим політичним представництвом і керівництвом «українського визвольного самостійницького руху», Р.Шухевич, разом з тим з повагою ставився до С.Бандери, стремів до усунення суперечностей між 34 ОУН та Проводом ОУН в Україні та шукав шляхи для консолідації всіх українських самостійницьких сил.

Свою офіційну позицію із згаданих питань «Тарас Чупринка» виклав 25 вересня 1947 р. у «Заяві Головного Командира Української Повстанської Армії». Найперше він відмітив «велику організаційну роль, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі творення і росту УПА», відзначив великий внесок ОУН(Б) у скріплення «своїми високоідейними кадрами» УПА, в захисті її від нападів «з боку національних ворогів України».

Разом з тим Р.Шухевич наголосив, що УПА «стала виразно всенаціональною силою» і виступила ініціатором створення УГВР. Від липня 1944 p., підкреслив він, УПА підпорядковується УГВР «в політичній і в організаційно-персональній площинах».

Головний Командир УПА висловив надію, що оголошена від імені УПА заява принесе українській еміґрації, як старій, так і новій, повну ясність з порушених питань і дозволить «стати понад вузько партійні суперечки» і гідно репрезентувати український народ перед зовнішнім світом, йтиме разом з ним у боротьбі за створення УССД.

Хоч в 1946 p. ОУН і УПА витримали шалений наступ переважаючих сил тоталітарного режиму, проте кадрові втрати визвольного руху були відчутними. Як показала на допитах у МДБ УРСР зв'язкова «Тура» К.Зарицька («Монета»), масові операції совєтів влітку і восени 1946 р. «поставили оунівське підпілля в складне становище, а особливо стосовно зв'язку і керівництва низовими ланками організації». За її словами, всю зиму 1946/ 1947 pp. P.Шухевич «був у с. Княгиничі, не маючи з підпіллям майже жодного організаційного зв'язку». Він уважно читав радянські політичні видання, слухав радіопередачі із Москви, Великої Британії, США, складав різні аналітичні огляди[82].

Разом з тим, як засвідчив колишній керівник Рогатинського окружного проводу ОУН «Шпак» (3. Благий), у грудні 1946 р. «Тур» особисто розробив інструкцію проводу ОУН під умовною назвою «ОСА». Цей документ орієнтував революційне підпілля на активізацію діяльності у випадку збройного конфлікту між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції. У ньому перед підпільними структурами ОУН ставились завдання організації терористичних дій проти партійно-радянського активу та захоплення влади на місцях після поразки Радянської армії[83].

Р. Шухевич мало вірив у ймовірність війни між західними країнами і Радянським Союзом у найближчі роки, але як керівник революційного підпілля він мусив рахуватися з такою можливістю. Крім того, зазначена вище інструкція мала відіграти роль мобілізуючого чинника для членів ОУН, накреслити перед ними перспективи боротьби за УССД.

Не зумівши шляхом масових військових операцій знищити основні сили революційного підпілля, совєти посилили увагу до оперативно-розшукової роботи і проникненню своєї агентури в керівні ланки визвольного руху. Москва критично оцінювала результати дій органів держбезпеки УРСР і була налаштована помітно активізувати цю діяльність. 8 жовтня 1946 р. заст. міністра внутрішніх справ СРСР В.Рясний зажадав від МВС УРСР інформацію про результати реалізації плану «Бєрлоґа» («Барліг») щодо Р.Шухевича, М.Арсенича, Р.Кравчука, О.Гасина та В.Кука. При цьому підкреслювалось, що діями лише однієї оперативної групи МВС УРСР зазначений план буде важко виконати. З огляду на становище, Москва пропонувала МВС України активізувати роботу щодо викриття і ліквідації керівного підпілля ОУН, створити оперативні групи для розшуку і ліквідації Р.Шухевича, М.Арсенича. Р.Кравчука, О.Гасина та В.Кука. При цьому до кожної групи залучалися рухомий загін військ (50-70 вояків) і окрема спецгрупа[84].

Від цього часу радянська влада розпочала планомірну і систематичну роботу по виявленню та ліквідації членів Проводу ОУН і головним об'єктом її уваги став Р.Шухевич. Від часу захоплення більшовиками М.Степаняка, О.Луцького, братів Дужих (1944–1945 pp.) органи держбезпеки розпочали збирання відомостей про Головного Командира УПА, його рідних і близьких, з'ясувати місця його перебування, відслідковувати шляхи пересування та лінії зв'язку «Тура».

Разом з тим, Р.Шухевич, хоч і усвідомлював постійно загрозу своєму життю з боку органів держбезпеки, проте він не відсиджувався у бункерах і конспіративних квартирах, а регулярно інспектував структури визвольно-революційного підпілля, зустрічався з їх керівниками, ставив перед ними відповідні завдання. Так, колишній керівник Рогатинського окружного проводу ОУН «Шпак» (3.Благий) на допиті в МДБ УРСР заявив: «Шухевич особисто спілкується з членами Центрального „Проводу“ і з цією метою щорічно скликає наради, на яких обговорює питання обставин, стану підпілля і практичної антисовєтської роботи», За його словами, Р.Шухевич через спеціальних і особливо довірених зв'язкових і кур'єрів підтримував регулярний зв'язокз членами Проводу ОУН, котрі, як правило, не знали місця його перебування і передавали пошту його особистим зв'язковим «Монеті» (К.Зарицька) та «Анні» (Г.Дидик)

Сам Головний командир УПА дуже прискіпливо ставився до дотримання встановленого порядку особистих зустрічей. Коли до нього навесні 1946 р. прибув від С.Бандери кур'єр «Славко», то він відмовився з ним зустрітися, заявивши, що не мав інформації про його прибуття і не знає його особисто, а тому «не може говорити з ним з організаційних питань». «Тур» через «Монету» прийняв лише пошту від Провідника 34 ОУН[85].

У супроводі бойовиків «Тур» пройшов сотні кілометрів по території Дрогобицької, Львівської, Станіславської і Тернопільської областей. За словами В.Кука, бойова охорона Р.Шухевича нарахувала від 5 до 20 осіб, включаючи бойовиків, зв'язкових та кур'єрів48.

Існувала й ретельно організована мережа конспіративних квартир Головного Командира УПА. Їх кількість була значною. За даними В.Кука, у серпні 1944 p. Р.Шухевич перебував у с. Улашківці на південь від м. Чорткова, а восени та взимку 1944 ?1945 pp. — в Бережанському та Козівському районах Тернопільщини, в околицях сіл Бишки — Потік — Конюхи — Августівка- Жуків — Рай. Ус. Августівці він перебував з осені 1944 р. до весни 1945 р. Улітку 1945 р. Головний командир УПА мав криївки в с. Рай. Черговим місцем постою було с. Пуків на Рогатинщині, де Шухевич перезимував із 1945-го на 1946 р. Від жовтня 1946 р. до 21 вересня 1947 р. мешкав ус. Княгиничі Рогатинського району. Звідси місце постою було перенесено у Комарнівський район на Дрогобиччиніус. Грімне. Ця криївка проіснувала до осені 1947 р. Зиму 1947–1948 pp. P.Шухевич провів у Львові, в будинку на вул. Кривій. Від весни 1948 р. до загибелі Головний командир УПА перебував у с. Білогорща49. За словами вже згадуваного 3.Благого, Р.Шухевич в зимовий час, звичайно, переховувався в населених пунктах поблизу шосейних шляхів або залізничних магістралей. При цьому він, як правило, перебував один, а його зв'язкові і бойовики охорони розміщувалися десь поряд, маючи заздалегідь вказівки про місця зустрічі з «Туром»[86].
1947

З огляду на перебіг подій і очікувані чергові наступальні дії совєтів, Р. Шухевич, як повідомляла на допиті К.Зарицька, у квітні 1947 р. покинув свій бункер в с. Княгиничі і зі своєю охороною пішов до Рогатинського лісу з метою ознайомитись із станом націоналістичного підпілля та поставити перед повстанцями і підпільниками завдання подальшої «антисовєтської діяльності». Наприкінці червня 1947 р. «Тур», разом с шефом ГВШ УПА «Лицарем» (О.Гасин), прибули в Дрогобицьку область, де в горах містився Головний Осередок Пропаганди (ГОСП) ОУН на чолі з «Севером» (П.Федун).

Тут він провів нараду із співробітниками ГОСП та поінформував їх з деяких актуальних питань діяльності ОУН і УПА, які перед тим були обговорені з провідником ОУН на ЗУЗ Р.Кравчуком («Петро») та провідником ОУН Карпатського краю В.Сидором («Шелест»).

За словами К.Зарицької, Р.Шухевич по лінії організаційної роботи вважав необхідним забезпечити надійність зв'язку керівних органів з середніми та низовими ланками підпілля ОУН, приділити увагу збереженню кадрів, особливо СБ, так як остання охороняє організацію від різних провокацій і проникнення до її лав більшовицької агентури.

Торкаючись внутрішнього життя в Радянському Союзі, «Тур» відмітив, що комуністична партія посилює свою діяльність на ідеологічному фронті, що економічні плани більшовиків розраховані на підготовку до війни. Він також звернув увагу пропагандистів ОУН на потребу ширше використовувати в своїй роботі міжнародні відносини. Р.Шухевич вважав, що зростаючий конфлікт між західними країнами та Радянським Союзом буде вирішений тільки війною.

«Тур» також наголосив побажання, щоб ГОСП посилив виховну роботу з членами ОУН та організував розповсюдження націоналістичної літератури, особливо на сході України і серед українців-східняків у західному регіоні . Після зазначеної наради Р.Шухевич, разом з шефом ГВШ УПА «Лицарем», відійшов у Рогатинські ліси, де була «база для укриття керівного складу підпілля Галичини» .

Тут він незабаром отримав неприємну вістку про арешт 21 вересня 1947 р. в м. Ходорів його зв'язкової «Монети» (Катерини Зарицької), хоч спочатку йшлося про її загибель в перестрілці. Ця мужня жінка не дала себе схопити без боротьби і пострілом з пістолета вбила одного з нападників. В особі «Монети», яку він знав по роботі в ОУН ще з початку 1930-х років і по Львівському процесу ОУН 1936 p., P.Шухевич втратив не тільки близького друга, але й талановиту помічницю з питань організаційної роботи та забезпечення зв'язку його з керівними діячами.

В 1947 p., враховуючи необхідність посилення керівництва визвольно-революційним рухом, атакох загибель у 1944–1945 pp. двох членів бюро проводу ОУН, Р.Волошина та Д.Маївського, Р.Шухевич призначив В.Кука своїм заступником на керівних посадах в проводі ОУН та УГВР. За словами В.Кука, йому було доручено керувати «Східними краями (ПЗУЗ, Поділля, східні області)» .

1947 рік, в якому сили визвольного руху знову витримали потужні удари МДБ — МВС, Головний Командир УПА «Тарас Чупринка» оцінював у цілому як вдалий для українського збройного підпілля. Про це він сказав у своєму святковому наказі від 14 жовтня 1947 р. «Бійці і командири УПА, члени визвольно-революційного підпілля». В ньому насамперед підводились підсумки п'ятирічної боротьби УПА як на «проти-німецькому», так і на «протисовєтському» фронтах, яка в цілому характеризувалась як успішна.

Особливо позитивно оцінював Р. Шухевич боротьбу УПА під «більшовицькою окупацією», починаючи з другої половини 1944 р., коли, за його словами, йшлося про те: «бути чи не бути» українському народові". На думку Головного Командира УПА, українські повстанці та підпільники не дозволили «фізично винищити українській народ у передових лавах імперіалістичних фронтів», не дали можливості совєтам «вигнати українське населення на нові каторжні роботи в СРСР», а також зірвали спроби більшовиків «провести повне економічне пограбування народу шляхом загнання селянства в сталінський колгосп».

Більш того, «Тарас Чупринка» вважав, що п'ятирічна героїчна боротьба УПА і визвольно-революційного підпілля — найбільш героїчна доба історії України. Вітаючи повстанців і підпільників з святковим днем УПА, Р.Шухевич був налаштований оптимістично і вважав, що «нові визвольні змагання» завершаться перемогою самостійницьких сил.

Що стосується радянської сторони, то, аналізуючи перебіг подій за листопад-грудень 1947 p., Управління з перевірки партійних органів ЦК КП(б)У, хоч і відмітило активізацію боротьби з ОУН і УПА, але було вимушене визнати успішні дії українських повстанців у Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Стані-славській і Тернопільській областях. Особливу занепокоєність влади викликала ліквідація збройним підпіллям у грудні 1947 р. 13 голів і секретарів сільських рад, 12 кандидатів у депутати місцевих рад і 10 інших радянських працівників. Отож, невипадково 17 грудня 1947 р. другий секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко надіслав до обласного керівництва телеграму з вказівками посилити боротьбу з ОУН і УПА.

Напружена праця в 1946–1947 pp., дуже часте перебування у підземних сховищах, психічне перевантаження суттєво позначилися на стані здоров'я такої фізично загартованої людини як Р.Шухевич. Вже у червні 1947 р. було організовано медичне обстеження «Тура» ульвівського лікаря М Лотовича. Його діагноз був невтішний: «пацієнт страждає на послаблення серцевих м'язів, катар шлунку, ревматизм суглобів». У 1948–1949 pp. P.Шухевич із своєю зв'язковою Г.Дидик нелегально пройшов курс лікування на курортах Одеси.53
1948

Навесні 1948 p. Р.Шухевич був занепокоєний тривалими суперечками в керівництві ОУН на ПЗУЗ (Волинь — Полісся) між крайовим провідником «Смоком» — «Чупринкою» (М.Козак) та провідником Східного краю ОУН «Одеса» С.Янішевським («Далекий», «Юрій»). Останній ще з кінця 1944 р. звинувачував «Смока», котрий в гой час був референтом СБ ОУН на ПЗУЗ, у безпідставному знищенні націоналістичних кадрів начебто за підозрою у співпраці з НКВС. Ця справа довгий час розслідувалася референтурою СБ Проводу ОУН і дії «Смока» були в цілому визнані правильними, а «Далекого» закликали до організаційної дисципліни, але він не виходив з конфлікту, продовжуючи ворогувати зі «Смоком».

Тоді «Тур» вирішив направити на ПЗУЗ колишнього політичного референта проводу ОУН Закерзонського краю В. Галасу («Орлан», «Зенон»). Останній в травні 1948 р. зустрівся в Ілівському лісі недалеко від Львова з Р.Шухевичем. Як показав на допиті в МДБ В.Галаса, він був призначений делегатом Проводу ОУН на територію Волинської і Рівненської областей і отримав завдання ліквідувати конфлікт між «Смоком» та «Далеким», зайнятися підбором кваліфікованих оунівських кадрів на ПЗУЗ, вжити заходів до покращення конспірації структур ОУН і активізувати їх діяльність.

Водночас Р.Шухевич дав вказівки В.Галасі «активізувати оунівську діяльність у північних районах Житомирської і Київської областей» та погодити це питання з «Лемішем» (В.Кук), котрий здійснював загальне керівництво працею ОУН в Східній Україні.55

Однак ліквідувати конфлікт на ПЗУЗ виявилося нелегко і лише арешт МДБ у жовтні 1948 р. «Далекого» нормалізував там ситуацію. А після загибелі в лютому 1949 р. «Смока», Василь Галаса обійняв у повному обсязі керівництво діяльністю ОУН на ПЗУЗ.

В середині 1948 р. обидві сторони — самостійники і більшовики — ретельно готувалися до продовження боротьби. 1 червня цього ж року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило розлогу постанову «Про поліпшення масово-політичної роботи, подальший розвиток колгоспного будівництва і ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР». Цей документ мав на меті втягнути в радянське будівництво через колективізацію сільського господарства українське село і остаточно ліквідувати масову базу визвольно-революційного руху та підірвати його матеріальну базу.

Водночас перед органами МДБ і МВС ставилось завдання активізувати всі форми боротьби з ОУН і УПА, зосередивши основну увагу на "розробці і знищенні членів і функціонерів так званого «Центрального провода ОУН», а також « виявити і повністю ліквідувати бандгрупи та їх ватажків».

1-15 червня 1948 р. на базі керівника Львівського крайового проводу ОУН «Федора» (З.Тершаковець) Р.Шухевич провів нараду з членами Проводу ОУН за участю «Петра» (Р.Кравчук), «Леміша» (В.Кук), «Лицара» (О.Гасин), «Шелеста» (В.Сидор). На ній було розглянуто два питання: про політичне і міжнародне становище, стан та завдання підпілля ОУН.

Як показав на допиті в МДБ вже згадуваний «Шпак» (3.Благий), по підсумках наради була складена таємна інструкція, яка надсилалась лише членам Проводу ОУН, а вони мали в усній формі довести її зміст до всіх керівних ланок підпілля.

В оцінці міжнародного становища учасники наради виходили з того, що загострення відносин між США і Радянським Союзом повинно в перспективі привести до війни між ними, а тому український самостійницький рух має бути готовим до захоплення влади в Україні на випадок поразки більшовиків.

Характеризуючи стан визвольно-революційного підпілля, члени Проводу ОУН відмітили нестачу кадрів, здатних вирішувати основні завдання активної збройної боротьби з радянською владою та вести роботу серед населення західних областей в цьому напрямку. Було відзначено, що підпілля щоденно втрачає найбільш загартовані та перевірені кадри, а поповнення його лав в умовах конспірації та протидії більшовиків йде з великими труднощами. З кожним днем слабшає підтримка ОУН з боку населення, а серед окремих керівних працівників спостерігається падіння «бойового духу», що відмітив сам «Тур».

З огляду на зазначене пропонувалося забезпечити рівномірне розміщення керівних кадрів з тим, щоб охопити всі терени західних областей досвідченими організаторами з високими моральними якостями, здатними вести роботу серед населення і зміцнювати моральний стан учасників визвольно-революційного підпілля. Було також вирішено посилити вимогу до конспірації учасників підпілля.

Особливу увагу було звернуто на зміцнення структур СБ, залучення до них найкращих членів підпілля. Місцевим провідникам заборонялося переміщувати співробітників СБ без дозволу на це їх ділових зверхників. Поряд з цим референти СБ зобов'язувалися інформувати керівників підпілля з питань проникнення в їх середовище агентури МДБ.

Принципове значення мало вирішення питання про створення легальної мережі ОУН з учнівської та студентської молоді, котра після проходження націоналістичного вишколу мала поповнювати лави революційного підпілля.

Учасники наради зайняли жорстку позицію щодо колективізації сільського господарства: організаторів колгоспів та активістів, а також матеріальну базу таких господарств пропонувалося знищувати, а селян — закликати до активної протидії заходам колективізації.

Члени Проводу ОУН зійшлися на необхідності різко посилити націоналістичну діяльність в східному регіоні Україні: виявити серед членів ОУН жителів цього регіону і надіслати їх туди для роботи; організувати активну пропагандистську роботу серед мешканців східних областей, котрі працюють в західному регіоні, з метою залучення їх до лав ОУН.56

Питання, розглянуті і схвалені членами Проводу ОУН 115 червня 1948 p., звичайно, мали б зміцнити лави визвольно-революційного підпілля і посилити його відпорність тоталітарному режиму, але останній з кожним днем нарощував зусилля по боротьбі з ОУН і УПА. При цьому більшовики не обмежувались лише силовими акціями проти повстанців і підпільників. їх постійним об'єктом було й населення західних областей, котре вони у різний спосіб намагалися відвернути від допомоги ОУН і УПА.

В середині літа 1948 р. Бюро Інформації УГВР опублікувало інтерв'ю свого кореспондента з Головою Генерального Секретаріату УГВР «Р.Лозовським». Серед питань, на які давав відповіді Р.Шухевич, особливе значення мало роз'яснення ним причин переходу трьох груп вояків УПА із Закерзоння через територію Чехословаччини до американської зони окупації Німеччини в травні-жовтні 1947 p., так як в колах української еміграції ширились чутки, що зазначені факти свідчать про згортання збройної боротьби ОУН і УПА.

«Р.Лозовський» категорично відкинув звинувачення у «капітуляції» перед ворогом чи втечі на еміграцію українських повстанців, а пояснив згаданий перехід неможливістю далі вести боротьбу в Закерзонні через спільні дії польських комуністів і радянської влади проти ОУН і УПА. При цьому він підкреслив, що «основна частина відділів УПА та революційних кадрів із-за так зв[аної] лінії Керзона літом 1947 р. перейшла до так зв[аної] Української РСР, щоб тут продовжувати свою визвольно-революційну боротьбу за визволення України з-під панування окупантів».

У своєму інтерв'ю Р.Шухевич також наголосив на позиції УГВР, визвольного руху у зв'язку «з посиленням більшовицької колективізаційної акції на західноукраїнських землях», що стало відчутним в 1948 р. При цьому «Р.Лозовський» зауважив, що «український визвольно-революційний рух» бореться проти «більшовицької колгоспної системи» не тільки тому, що вона «є знаряддям варварської економічної й фізичної експлуатації українського селянства», але й з причин того, що «ця система є також засобом політичного підкорення українських селянських мас більшовицькій імперіалістичній кліці».

В останньому випадку мова йшла про те, що керівні кола ОУН і УПА гостро усвідомлювали прямий зв'язок між колективізацією сільського господарства в західному регіоні та продовженням боротьби визвольно-революційного руху з більшовицьким режимом, адже чільні представники останнього вважали, що «при індивідуальному господарстві» українським націоналістам «легше триматися».

Що стосується перспектив визвольно-революційної боротьби, то Р.Шухевич дивився на них з оптимізмом. Він вважав, що хоч більшовики завдали революційному підпіллю «значних утрат у людях», але вони не зуміли «ні розбити нашу підпільну організацію, ні скільки-небудь серйозно підірвати її силу, не добились ніяких результатів на фронті ідейно-політичного поступу на український визвольний рух».

«Р.Лозовський» дав високу оцінку «революційним повстанським кадрам», котрі в «своїй сьогоднішній боротьбі спираються на величезний бойовий, конспіративний, організаційний і політичний досвід, що його вони здобули впродовж чотирьох років своєї боротьби в умовинах більшовицького режиму, а зокрема, на досвід боротьби з МВД і МГБ». Він також висловив сподівання, що «сприятливим для справи нашого визволення буде й розвиток міжнародних подій» і наголосив, що український народ «не може послаблювати своєї боротьби тоді, коли, можливо, година його національного визволення вже не так то далеко».57

Звичайно, наведений вище матеріал, який розраховувався на широке оприлюднення за кордоном, був надмірно опти-мізований і це прекрасно розумів Р.Шухевич, котрий знав реальний стан справ, де шальки терезів у боротьбі схилялися на бік більшовиків, а визвольний рух ніс непоправні втрати кадрів.

4 листопада 1948 р. органами МДБ був вбитий провідник ОУН Львівського краю «Федір» (З.Тершаковець), на цей час один з найталановитіших керівників визвольно-революційного підпілля. З його діяльністю більшовики зв'язували активні диверсійні й терористичні дії ОУН і УПА в 1947–1948 pp. на території Львівської області, а також у північних частинах Дрогобицької та Станіславської областей. При цьому вони відмічали, що «Федір» був призначений на посаду Провідника ОУН Львівського краю «особисто Шухевичем». '
Роман Шухевич і Осип Дяків. 1940-ві

За свідченням Г.Дидик, коли стало відомо про загибель «Федора», то Р.Шухевич був цим сильно занепокоєний і якось на конспіративній квартирі в с. Білогорщі сказав: "Нікого нема, залишився тільки «Цвсчек»,58 тобто Осип Дяків, котрий заступив "Федора

А незабаром ще одна кадрова втрата вразила «Тура»: 10 листопада 1948 р. спецгрупа МДБ знищила керівника СБ Львівського краю ОУН ЯДякона («Мирон»). Засвідченнями Ольги Гасин, дружини шефа ГВШ УПА, Р.Шухевич вважав Я.Дякона «одним з самих обдарованих молодих керівників СБ крайового проводу ОУН».

Від початку 1949 р. тоталітарний режим продовжував наносити удари по силах визвольно-революційного руху і цю обставину прекрасно розумів Р.Шухевич. 12 січня 1949 р. на конспіративній квартирі у Львові відбулася розмова Головного Командира УПА з шефом ГВШ УПАО.Гасиним. Як показала на допиті в МДБ дружина О.Гасина Ольга, під час згаданої розмови мова йшла про можливість «виникнення війни між англосаксами та Совєтським Союзом», а також про стан кадрів націоналістичного підпілля.

За словами Ольги Гасин, Р.Шухевич критикував її чоловіка зате, що він ще з 1944 р. постійно прогнозував збройне зіткнення між бувшими союзниками по антигітлерівській коаліції, але з його думкою «ніхто не рахується і війну не оголошує». Сам «Тур» так виклав свою гочку зору: «Війна… між Совєтським Союзом і англосаксами може виникнути тоді, коли Америка і Англія підготують свій народ у ворожому наставленні, спрямованому проти Совєтського Союзу, а для цього необхідний тривалий період часу для перероблення свідомості людей, котрі в 19441945 pp. разом билися проти фашистської Німеччини та її васалів». Крім того, він вважав, що таку війну можна чекати лише через 5-7 років, а на цей час, на його думку, «нікого з підпільників на українських землях не залишиться».

Під час розмови Р.Шухевич та О.Гасин зійшлись на думці, що «націоналістичному підпіллю в умовах совєтської дійсності з кожним днем стає все важче працювати». Вони, за словами Ольги Гасин, також визнали, що з часу повернення радянської влади «на території західних областей знищені всі основні керівні кадри оунівського підпілля» і «особливо оунівському підпіллю колосальні збитки нанесені в 1948 p.». і це були, на жаль, не останні кадрові втрати ОУН і УПА.
1949 — початок 1950

З огляду на кадрові втрати і постійно зростаючу перевагу противника, керівне середовище визвольно-революційного руху дійшло висновку про доцільність згортання діяльності УПА як збройної формації. На підставі рішення УГВР від 29 серпня 1949 р. Головний Командир УПА Р. Шухевич видав 3 вересня 1949 р. наказ 4.2, згідно з яким усі підвідділи і штаби УПА тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Від цього часу основний тягар боротьби з тоталітарним режимом покладався на підпілля ОУН, до якого увійшли військовики УПА, а бойові акції поступово відходили на другий план.

Це було дуже правильне рішення, адже ще наприкінці 1947 p., посилаючи свого емісара В. Дишканта на зустріч із Р. Шухевичем, С. Бандера просив передати йому про необхідність «демобілізації УПА і зведення до мінімуму бойових виступів, які приносять більше шкоди, ніж користі». Головне завдання для революційного підпілля: «витримати і ще раз витримати».

Хоч В. Дишканту 1948 р. по дорозі до України був схоплений у Варшаві і переданий МДБ УРСР, але ті пропозиції, які він мав передати Р. Шухевичу, були останнім усвідомлені самостійно, про що свідчить наказ Ч.2 від 3 вересня 1949 р.

Тим часом відсутність підтримки із-зовні змусила керівництво визвольно-революційним рухом оприлюднити за кордоном «Звернення воюючої України до всієї української еміграції» (жовтень 1949 p.). Під цим документом стояв підпис Голови Генерального Секретаріату УГВР і Головного Командира УПА «Р.Лозовського-Чупринки».

Цей документ був адресований, звичайно, не лише українській еміграції, але й мав переконати, головним чином, світову спільноту в тому, що уникнути війни з Радянським Союзом неможливо і що «…єдиний для світу порятунок, це якнайскоріше й повне знищення російсько-більшовицького імперіалізму на його теперішніх вихідних позиціях».

Хоч «Звернення…» було наповнене оптимізмом, проте воно, на нашу думку, свідчило про катастрофічне танення сил визвольно-революційного руху в Україні. І Р.Шухевич це відчував, хоч все своє життя підтримував у свідомості своїх соратників потребу продовження безкомпромісної боротьби з більшовицьким режимом.

Такою є нелегка доля кожного політичного керівника, котрий не може за будь-яких причин зневірятись у досягненні поставленої мети, якій присвятив своє життя, тому повинен йти до кінця, хоч він і приведе його у вічність. Цей трагічний шлях й обрав «Тарас Чупринка».

24 жовтня 1949 р. уЛьвові сталася подія, яка фатально вплинула на долю Р.Шухевича. Наступного дня перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов надіслав повідомлення Й.Сталіну проте, що «в своїй квартирі бандитами був по звірячому вбитий український письменник Галан Я. А.». Звичайно, провина за цей акт покладалася на націоналістичне підпілля.

Кремль нервово зреагував на повідомлення з Києва. Терміново до Й.Сталіна був викликаний заступник шефа МДБ СРСР генерал-лейтенант Сєлівановський. Йому було вказано на незадовільну «роботу органів держбезпеки по боротьбі з бандитизмом в Західній Україні». Незабаром Сєлівановський разом з своїм колегою П.Судоплатовим вилетіли в Україну. Як згадував П.Судоплатов, йому було «наказано зосередитись на розшуку ватажків бандерівського підпілля та їх ліквідації».60

16 листопада 1949 p. Управління 2-Н МДБ УРСР склало розлогу довідку «на керівника оунівського підпілля в західних областях УРСР — члена Центрального „Проводу“ ОУН Шухевича Р. Й.». У цьому документі зазначалося, що «Шухевич залишається одним з провідних організаторів і керівників банд оунівського підпілля в Україні і користується великим авторитетом в Закордонному бюро Центрального „Проводу“ ОУН і особливо у Бандери Степана». Підкреслювалось також, що він «сильний оунівський конспіратор». У довідці детально говорилося про склад родини «Тура», місця його переховування. Вважалося, що зараз Р.Шухевич перебуває десь на кордоні Львівської і Дрогобицької областей, в так званому Ілівському лісі і в розташованих навколо нього населених пунктах.'

Важко сказати, чи знав Головний Командир УПА, що полювання за ним стало завданням надзвичайної державної ваги для органів держбезпеки і вступило у вирішальну стадію. Але є свідчення того, що він не дуже цим переймався і був зосереджений на вирішенні завдань зміцнення позицій визвольно-революційного руху та продовження боротьби з більшовиками.

Останні думки Р.Шухевича із зазначених вище питань відображені в його листі-інструкції своїй колишній зв'язковій О.Ільків («Роксоляна»), котра мала виїхати для організаційної праці в східні області України. Цей лист був вилучений 16 березня 1950 р. органами МДБ при обшуку конспіративної квартири «Роксоляни».

Як свідчить зміст листа, «Тур» вважав, що від СУЗ (Східні Українські Землі) залежить майбутнє України і що ОУН вже ряд років прагнула працювати на Сході «з більшими чи меншими успіхами». Тому Р.Шухевич схвально оцінював прагнення «Роксоляни» «добитися до СУЗ».

Перед тим як сформулювати перед О.Ільків основні завдання її діяльності в східному регіоні України, «Тур» звернув її увагу на сучасні міжнародні відносини. Висловлюючи офіційну точку зору ОУН, він наголосив на можливості війни між західними країнами і Совєтським Союзом — через кілька років або дуже швидко, — але підкреслив, що ставку на це робити не можна.

Р. Шухевич також відмітив, що від 1947 р. «громадська думка всього світу починає схилятися до нас все більше і більше», а тому головне завдання визвольно-революційного руху «протриматися до війни» і продемонструвати таку здатність до боротьби, щоб з нею рахувались західні країни у випадку поразки Совєтського Союзу.

Наставляючи «Росксоляну» до праці на східних теренах, Р.Шухевич рекомендував їй: протриматися до війни і не включатися ні в яку освітню чи політичну роботу; якщо прийде до розвалу совєтської влади, то треба організувати і агітувати українців до проголошення гасел «Самостійної України»; Україну треба проголошувати від імені УГВР; залучати до національної роботи сільську і міську інтелігенцію, котра розмовляє українською мовою.

На останок «Тур» підкреслив, що коли «Роксоляні» вдасться впоратися з поставленими перед нею завданнями, то це буде вагоміше, «ніж робота і смерть тисяч наших повстанців».

Хоч ми знаємо, що виїзд «Роксоляни» на схід України не відбувся, але лист-інструкція Р. Шухевича становить великий інтерес, бо в ньому зафіксовані останні думки керівника українського визвольно-революційного руху щодо місця і ролі східного регіону в боротьбі за самостійну Україну.

Тим часом емдебісти настирливо шукали місце переховування Р.Шухевича та лінії зв'язку до нього. Наприкінці лютого 1950 р. вважалося, що він ховається десь на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бібрського районів Львівської області і в цій місцевості планувалося провести спецоперацію з метою його захоплення. Водночас велася робота й по Львову, де часто перебував «Тур». Саме тут через свого аґента «Поліну» співробітники МДБ натрапили на одну із зв'язкових Р.Шухевича Дарію Гусяк («Дарка», «Нуся»). З березня 1950 р. за допомогою «Поліни» Д.Гусяк була схоплена і стала об'єктом енергійної оперативної розробки. Але «Нуся», незважаючи на тортури та знущання над її матір'ю, трималася на допитах дуже мужньо.

Тоді емдебісти вдалися до провокаційної комбінації, так званої «внутрішньокамерної» розробки, коли Д.Гусяк посадили до камери, де перебувала під виглядом підпільниці агент «Роза» (А.фроляк). Остання зуміла швидко увійти у довір'я до «Нусі», особливо згадавши «Монету» (К.Зарицька), котра начебто сиділа в сусідній камері. Коли Д.Гусяк дізналася, що нібито «Розу» звільняють за відсутністю доказів, то фатально згодилася передати через неї записку на адресу Н.Хробак, котра мешкала в с. Білогорща Брюховицького району, де в цей час переховувався Р.Шухевич. В записці, зокрема, говорилося: «основне питання — це про ШУ і ДІ».62 Так, в 22.00 4 березня 1950 р фактично стало відомо про місце перебування «Тура».
Останній бій і смерть Романа Шухевича

В ніч з 4 на 5 березня 1950 р. терміново розробляється «План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації „Вовка“», котрий затвердили заступник міністра держбезпеки УРСР В. Дроздов і представник МДБ СРСР генерал-лейтенант П. Судоплатов. Водночас був створений оперативний штаб в складі В. Дроздова, П.Судоплатова, начальника УМДБ Львівської області полковника В. Майструка і начальника Внутрішніх військ МДБ Української округи генерал-майора Фадєєва. До операції залучалися оперативні резерви 62 СД ВВМДБ у Львові, штабу Української прикордонної округи і Управління міліції м. Львова, а також військової сили (600 бійців), котрі були задіяні для зачистки місцевості на стику Глинянського, Перемишлянського та Бібрського районів Львівської області.

Так як не було точних даних, де саме шукати «Вовка», то для захоплення були намічені п'ять об'єктів: 9 будинків в с. Білогорща та його околицях, де мав би переховуватись Р. Шухевич, його зв'язківці та бойовики охорони. Весь цей район підлягав блокуванню до 6.50 5 березня 1950 р. Був також підготовлений мобільний резерв на автомашинах в складі майже 350 вояків на випадок отримання нових даних про місця укриття «Вовка»[87]. Загальна кількість учасників операції становила до 1 тис. осіб і почалася вона близько 8.00 5 березня 1950 р. Одній з оперативних груп вдалося схопити сина Н. Хробак Данила, котрий випадково вибіг з хати. Від нього дізналися про адресу будинку його сестри Г. Конюшик, який був місцем переховування Р. Шухевича. Як пише В. Кук, «Тур» вже вирішив увечорі 5 березня 1950 р. змінити місце свого постою і ще З березня відправив своїх охоронців «Зенка» і «Левка» перевірити надійність нового укриття[88]. Коли група офіцерів Управління 2-Н і Львівського управління МДБ УРСР у супроводі бійців охорони підійшли до помешкання Г. Конюшик, їм двері відчинила Галина Дидик, яка назвалася Стефанією Кулик. Але емдебісти впізнали Галину Дидик і увійшли до будинку. Їй було запропоновано, щоб «Роман Шухевич, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережене життя»[89].

Тим часом емдебісти розпочали розшук в будинку, хоч впевненості у них щодо присутності в цей час в цьому приміщенні Р. Шухевича не було. Як стверджують сучасні дослідники Д. Вєдєнєєв та Г.Биструхін, «криївка» Головного Командира УПА була добре замаскована і, на їх думку, «в такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе.» Але можливо, вперше опинившись в такому надзвичайно складному становищі, напружені нерви «Тура» не витримали і він, почувши кроки на східцях, вистрілив через дерев'яну перегородку «криївки» і з пістолетом в руках здійснив спробу прориву. При цьому Р. Шухевич пострілом вбив начальника відділення Управління 2-Н МДБ УРСР майора О. Ревенка і збив з ніг полковника В. Фокіна, заступника начальника УМДБ у Львівській області. Але на виході з будинку він був вбитий автоматною чергою[90].

В записці по «ВЧ», яка 5 березня 1950 р. була терміново надіслана П. Судоплатовим, В. Дроздовим та В. Майструком на ім'я міністра державної безпеки СРСР В. Абакумова і міністра держбезпеки УРСР М. Ковальчука, стисло повідомлялося, що Р. Шухевич «вчинив збройний спротив, відкрив вогонь з автомата» і «попри вжиті заходи до захоплення живим, в ході перестрілки був вбитий сержантом 8 CP 10 СП ВВ МДБ». В документі також повідомлялось, що тіло Р.Шухевича було впізнане його сином Юрієм, колишньою зв'язковою Проводу ОУН Катрусею Зарицькою («Монета») та колишнім господарським референтом Проводу ОУН 3. Благим («Шпак»)[91].
Посмертне фото. 5 березня 1950 р.

Так завершилась довготривала, фактично розпочата з 1944–1945 pp., операція спецслужб Радянського Союзу з ліквідації керівника українського визвольного руху Романа Шухевича. Загибель Р. Шухевича стала непоправною втратою для українського визвольно-революційного руху. З огляду на його авторитет, замінити його на керівних посадах революційного підпілля було практично неможливо. Як справедливо зазначив генерал МДБ П. Судоплатов, «після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас». Високий чин МДБ СРСР також визнав, що Р. Шухевич був людиною незвичайної хоробрості, мав досвід конспіративної діяльності і зумів впродовж семи років «займатися активною підривною діяльністю»[92].

Тим часом закордонні організації українського самостійницького руху тривалий час не мали інформації про долю Р. Шухевича. Як згадує в своїй праці Л. Шанковський, широкі маси української еміґрації лише через сім місяців дізналися про загибель керівника націоналістичного підпілля в Україні. А першою в світі повідомила про смерть генерала «Тараса Чупринки» американська агенція «Associated Press» 21 жовтня 1950 р.[93] Від цього часу на всіх теренах, де перебувала українська еміграція, розпочалися жалобні академії та робилися офіційні заяви, присвячені пам'яті Головного Командира УПА.
Нагороди і почесні звання

Згідно з постановою Української Головної Визвольної Ради від 7 липня 1950 року Головний Командир УПА Роман Шухевич був посмертно нагороджений двома найвищими нагородами Української Повстанської Армії Золотим Хрестом Бойової Заслуги першого класу, Золотим Хрестом Заслуги першого класу[94][95].

12 жовтня 2007 року указом Президента України В.Ющенка «за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-ї річниці створення Української повстанської армії» посмертно нагороджений званням Героя України[96]. У 2010 році Донецький окружний адміністративний суд в порушення статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України[97] і в порушення статті 5 Закону України «Про державні нагороди України»[98] визнав указ недійсним, посилаючись на те, що «звання Героя України можуть отримати тільки громадяни України, а Шухевич громадянином України не був».

У відповідь на позбавлення звання Герой України низка міст західної України присвоїла Романові Шухевичу звання почесного громадянина. Так, 16 березня 2010 року він отримав звання «Почесний громадянин міста Хуст», 30 квітня — «Почесний громадянин міста Тернопіль», 6 травня — «Почесний громадянин міста Івано-Франківськ», 7 травня — «Почесний громадянин міста Львів»[99], 13 січня 2011 року — «Почесний громадянин міста Теребовля»[100], 24 лютого 2011 року — «Почесний громадянин міста Бережани»[101].
Сімейне життя

    Докладніше: Шухевичі

Роман Шухевич з дружиною Наталією Березинською, 1930 рік

У 1930, після звільнення від служби в польській армії, Роман Шухевич одружився з дочкою пароха села Оглядів, Наталією Березинською (*13 березня 1910 — †28 лютого 2002). Там 28 березня 1933 у них народився син Юрій. Після окупації Західної України большевиками Наталія Шухевич із сином, щоб не потрапити в тюрму, перейшла нелегально кордон і добралася до Кракова, де зустрілась із чоловіком. Тут 16 жовтня 1940 народилася їхня дочка Марія. Під час Другої світової війни у липні 1941 Шухевич перебралася до Львова. Тут із двома дітьми проживала до арешту 17 липня 1945.
Родина Романа Шухевича: дружина Наталія, Юрко, донька Марійка.

Посада Головного Командира Української Повстанської Армії вплинула на подальшу долю родини Шухевича. Його батьків, Йосипа (1879–1948) та Євгенію (1883–1956) Шухевичів, радянські спецслужби тримали під постійним наглядом, поки ті мешкали у Львові. Коли стало зрозуміло, що МҐБ не зможе використати батька для арешту сина, то його, тяжко хворого, відправили на заслання у Кемеровську область, де він помер у 1948 р. Мати Євгенія була заслана до Казахстану, де і померла 30 червня 1956 р.

Брата Юрія (1910 — †24—26 червня 1941), інженера-геодезиста, НКВД замордувало у львівській тюрмі на вул. Лонцького (сучасна вул. С. Бандери, 1) у червні 1941 р.
Роман Шухевич із сестрою Наталією.

Сестра Наталія (*1922 — †21 лютого 2010), студентка Львівського медінституту, була заарештована 7 вересня 1940 р. і засуджена на процесі 59 членів ОУН на 10 років каторжних робіт на лісоповалі на Уралі й 5 років заслання в Казахстан, де вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, балкарцем Муталіфом Геграєвим. Після весілля подружжя переїхало на батьківщину чоловіка — до столиці Кабардино-Балкарії, Нальчик.

Дружину Шухевича Наталію заарештували 17 липня 1945 р. Обох дітей від неї забрали й віддали до дитячого будинку в м. Чорнобиль. Згодом Наталя зі своєю матір'ю Осипою також була відправлена на заслання, а діти — син Юрій та дочка Марія — були передані до дитячого будинку в Донецьку. Згодом Юрія було ув'язнено, і він перебував у таборах понад 32 роки. Сьогодні Юрій Шухевич — відомий громадсько-політичний діяч[102].
Музичні захоплення

1928 року у Львові організовується студентський квартет «Ревелєрси Євгена» («Львівські ревелєрси») під орудою Євгена Козака. За фортепіано у цьому квартеті був Роман Шухевич, а одним із солістів — його рідний брат Юрій Шухевич[103].
Вшанування пам'яті
Пам'ятник Р. Шухевичу поблизу с. Гуків

2003 року в околицях місця, де спалили тіло Романа Шухевича, поставили пам'ятний хрест[104].

2005 року в результаті пошуку в річці Збруч, в яких брали участь дві бригади водолазів, знайшли обгорілі людські кістки. Тепер слово за експертами, які повинні ідентифікувати ДНК останків та порівняти їх з ДНК сина генерала Шухевича — Юрія. Наразі результатів ще не має.

13 жовтня 2005 р. на тому місці урочисто відкрили пам'ятний знак.

Роман Шухевич — одна з найпопулярніших особистостей на Західній Україні. Про Шухевича знято фільм Олеся Янчука «Нескорений». Генерал-хорунжому Української Повстанської Армії присвячена пісня «Хорунжий» (слова і музика Олега Покальчука)[105].

Іменем Шухевича названо юнацький пластовий курінь ч. 25 станиці Стрий.
Акції

Молодь пам'ятає Шухевича
Музеї

Згідно з рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 20 серпня 1991 року «Про створення музею командуючого УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича», 23 жовтня 2001 року у Львові, в Білогорщі, в колишньому підпільному штабі ОУН, де помер Шухевич, було урочисто відкрито музей. 5 березня 2009 року навпроти нього відкрили пам'ятник генералу[106].

30 червня 2007 року у селі Тишківці Івано-Франківської області урочисто відкрито Будинок-музей родини Шухевичів[107].

Тоді ж відкрито музей «Конспіративна квартира Романа Шухевича у Княгиничах», що в Івано-Франківській області[108].
Пам'ятники

    Пам'ятний хрест Романові Шухевичу в селі Гуків Чемеровецького району Хмельницької області
    Пам'ятник Романа Шухевича у селі Тишківці Городенківського району Івано-Франківської області (28 серпня 1995)[109]
    Пам'ятник Романа Шухевича у мікрорайоні Білогорща Залізничного району Львова[110]
    Пам'ятник Романові Шухевичу на Личаківському цвинтарі у Львові[111]
    Пам'ятник Романа Шухевича у селі Заболотівка Чортківського району Тернопільської області[112]
    Меморіал «Борцям за волю України» з барельєфом Романа Шухевича у місті Моршині Львівської області[113]
    Пам'ятник Романа Шухевича у селі Княгиничі Рогатинського району Івано-Франківської області[114]
    Пам'ятник борцям за свободу України з скульптурою Романа Шухевича у селі Горішнє Миколаївського району Львівської області[115]
    Пам'ятник Роману Шухевичу у Калуші, встановлений 30 червня 2012 року.
    15 липня 1990 в селі Краковець Яворівського району Львівської області на майдані було закладено камінь, на місці якого буде споруджено пам‘ятник Роману Шухевичу — військовому. [1]

Вулиці

Іменем Романа Шухевича названі дві вулиці у Львові (Вулиця Чупринки в Новому світі і Вулиця Романа Шухевича на Білогорщі)[116], Славському (названа 26 липня 2007 року)[117], Чернівцях (названа 28 лютого 2008 року)[118], Луцьку (названа 23 серпня 2009 року)[119], Тернополі, Дрогобичі, Ужгороді, Рівному, Володимирі-Волинському, Бучачі та інших містах.

В Одесі провулок Грибоєдова був перейменований на вулицю Романа Шухевича. З цього приводу голова Одеської міськради і депутат від Народного руху України Едуард Гурвіц заявив: "Ми перейменували провулок Грибоєдова на вулицю Шухевича — ворога КДБ, який бився з кагебешниками в Західній Україні. І тепер наша СБУ розташована на розі Шухевича і Єврейської. "(" ТВ-Плюс ", 18 N, 1997 .). Після відходу Едуарда Гурвіца зі свого поста провулку було повернуто дореволюційну назву — Покровський (рішення сесії Одеської міськради № 204-XXIII від 14.09.1999).

Іменем Романа Шухевича також названа вулиця у місті Буча Київської області.[120]

Окрім того, планується перейменування вулиці Мате Залки в Оболонському районі міста Києва на вулицю Романа Шухевича[121].
Галерея

Зібрано з різних сайтів у відгуках

НЕБЕСНА СОТНЯ

А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко, хоч Майдан ридав..
І з кров’ю перемішана сльоза....
А батько сина ще не відпускав...

Й заплакав Бог, побачивши загін –
Спереду – сотник, молодий, вродливий,
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній – сивий-сивий...

І рани їхні вже не їм болять...
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло...
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла...

(автор невідомий)



МЕНІ ЙДЕ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ РІК
І Я ЛЕЖУ У ВЛАСНІЙ КРОВІ

Мені йде двадцять третій рік.
Я маю безліч мрій і планів.
Я бачу тих, хто вмер і зник,
тому я зараз на Майдані.

Тримаюсь мужньо в обороні
і ці моменти незабутні.
Я знаю: камінь цей в долоні
назавжди змінює майбутнє...

Мені йде двадцять третій рік
і я лежу у власній крові.
Надію маю й кулі дві:
одна у грудях, друга - в скроні...

Хоч ми не воїни УПА,
не козаки, що йшли стріляти.
Але померли недарма,-
нас будуть завжди пам'ятати.

(автор невідомий)


СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ

 Не обійме більше мати сина,
 Татка донька більше не зустріне.
 Він сьогодні від кулі загинув,
 Захищаючи рідну Вкраїну.

 Біль нестерпний серце покрає,
 І не злиєш його сльозами.
 Душі-голуби в небо злітають,
 Щоб навіки залишитись з нами.

 В нашій пам’яті, в кожному серці…
 Вам доземний уклін ми складаєм.
 Біль скорботи усіх нас торкнеться,
 Бо за нас ви життя покладали.

 Помолися, моя Україно,
 За полеглих твоїх Героїв!
 Нехай пам'ять про них не загине,
 Хоч ніщо Твоїх ран не загоїть.

 Хай задзвонять церковнії дзвони,
 Хай засвітяться душі свічками.
 Хай з небес рідну землю боронять,
 Світлом зоряним сяють над нами.

(автор невідомий)




Перші вбивства протестувальників на Майдані відбулися 22 січня 2014 року: тоді під час наступу «Беркуту» на Грушевського були вбиті Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня від катувань та переохолодження помер Юрій Вербицький. Після того ще кілька активістів померли у лікарнях від отриманих поранень. Пік смертей на Майдані розпочався 18-20 лютого, коли у сутичках з силовиками померло біля ста людей. НБН збирає інформацію про кожного з них.
Перелік загиблих станом на 19:00 25.02.2014 року (у алфавітному порядку). Загальна кількість упізнаних: 90 осіб.

Якщо у Вас є додаткова інформація про людей, згаданих у цьому матеріалі, або дані про інших загиблих, просимо надсилати їх нам за адресою nbnews2012@gmail.com.

 

 

НЕБЕСНА СОТНЯ

 

Арутюнян Георгій Вагішакович, місто Рівне. Народився 4 липня 1960 року у Батумі. Громадянин Грузії. Отримав вид на мешкання в Україні. Загинув 20 лютого 2014 року на барикаді у Києві у віці 53 років. Два роки тому у Георгія померла дружина, і тепер його трирічна донечка лишилася круглою сиротою.

Байдовський Сергій Романович, Нововолинськ, Волинська область. Народився 21 серпня 1990 рокув місті Нововолинськ. З 1997 до 2007 року навчався у Нововолинській школі №12. З 2007 року навчався у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Неодружений. Працював у місті Дрогобич. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві від вогнепального поранення в легеню снайпером.

Бльок (Тур) Іван Іванович, місто Городок Львівської області. Народився 21 липня 1973 року, 40 років. (Тур – прізвище його дружини, яким його теж називали). Приватний підприємець. Приїхав на Майдан 19 лютого 2014 року. 20 лютого на Інститутській у Києві він загинув від кулі снайпера. Без батька залишилися донечка і маленький син.

Бойків Володимир Васильович, Київ. Народився 5 лютого 1955 року. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві у віці 59 років.

Бондарев Сергій Анатолійович, Київ  / Донецька область, місто Краматорськ. Народився 24.11.1981 року. Загинув на Майдані у Києві 18 лютого 2014 року від чотирьох кульових поранень. Програміст компанії GlobalLogic. На момент смерті Сергію було 32 роки, його дружина Світлана знаходилася на 8-му місяці вагітності.

Бондарчук Сергій Михайлович, Старокостянтинів Хмельницької області. Народився 9 вересня 1961 року. Вчитель фізики, голова Старокостянтинівського міської організації ВО «Свобода». 20 лютого 2014 року у Києві загинув внаслідок вогнепального поранення снайпером.

Братушко Олексій Сергійович, Суми. Народився 10.04.1975 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Брезденюк Валерій, Жмеринка Вінницької області, 1963 року народження (50 років). Підприємець, художник техніки ебру (малюнки по воді), фіналіст щоу «Україна має талант». Був убитий пострілом у спину 18 лютого 2014 року у Києві.

Вайда / Байда Богдан Іванович село Летня, Дрогобицький район, Львівська область / село Стебник. Народився 28 квітня 1965 року. Загинув 19 лютого 2014 року у Києві у віці 49 років.

Варениця Роман Михайлович, село Старий Яр, Яворівський район, Львівська область. Народився 11 грудня 1978 року. Застрелений на вулиці Великій Житомирській у Києві 20 лютого 2014 року.

Васильцов Віталій Валерійович, село Жорнівка Києво-Святошинського р-ну Київської області. Народився у 1977 році. Уродженець села Гаврілівці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Був застрелений 19 лютого 2014 року на вулиці Великій Житомирській у Києві. Без батька лишились двоє дітей.

Веремій В’ячеслав Васильович, Київ. Народився 22 лютого 1980 року. Кореспондент газети «Вести». Загинув у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року на вулиці Великій Житомирській у Києві від кульового поранення та побоїв тітушок. Помер у лікарні вранці 19 лютого 2014 року через втрату крові від кульового поранення. Без батька залишився 4-річний син.

Войтович Назар Юрійович, Тернопіль / село Травневе, Збаразький район Тернопільської області. Народився у 1996 році (на момент загибелі – неповнолітній). Студент Тернопільского коледжу. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Голоднюк Устим Володимирович, Збараж Тернопільської області. Народився 12 серпня 1994 року. Волонтер Демократичного альянсу. Студент Бережанського агротехнічного інституту. 20 лютого 2014 року об 11-й ранку мав зустрітися з батьком, колишнім міліціонером, який збирався відвезти його з Києва додому на відпочинок. О 9-й ранку поговорив з татом по телефону. Трохи більше, ніж через годину хлопця не стало. Куля з гвинтівки снайпера пробила його блакитну ООН-івську каску. Хлопець помер у готелі «Україна» внаслідок вогнепального поранення в голову. Він загинув в бою, біля верхнього виходу станції метро «Хрещатик». Куля снайпера влучила в праве око. Коли його занесли в готель «Україна», лікарі не змогли зробити нічого. Устима не стало у віці 19 років.

Городнюк Іван, смт Березне, Рівненська область. 29 років. 19 лютого 2014 року він повернувся додому з Майдану. Під час останнього штурму беркутівців його було побито силовиками. Також він захворів, отримавши переохолодження, облитий водою з водомету. Іван Городнюк помер 20 лютого 2014 року у Рівному через хворобу та наслідки побиття.

Гриневич Едуард Миколайович, село Деревки, Любешівський район, Волинська область / смт Любленець, Ковельський район, Волинська область. Народився 31 травня 1985 року. Боєць «Волинської сотні». Член ВО «Свобода». Загинув 20 лютого 2014 року на Майдані.

Гурик Роман Ігорович, Івано-Франківськ. Народився у 1994 році. Студент факультету психології Прикарпатського університету. Загинув 19 лютого 2014 року у Києві.

Дворянець Антоніна Григорівна, Бровари Київської області. 62 роки. 18 лютого 2014 року її мертве тіло знайшли на барикаді, розташованій на вулиці Інститутській, біля верхнього входу в метро «Хрещатик» у Києві.

Дзявульський Микола Степанович Шепетівка, Хмельницька область. 1958 року народження. Вчитель географії та біології. Член Всеукраїнського об'єднання «Свобода», помічник-консультант народного депутата Ігоря Сабія. 20 лютого 2014 року загинув від снайперської кулі на вулиці Інститутській у Києві.

Дигдалович Андрій Іванович, село Сокільники, Пустомитівський район, Львівська область. Народився 03.06.1973 року. Андрій був на Майдані три місяці, захищав Майдан у складі афганської сотні. 11 грудня 2013 року був одним з перших, хто стримував натиск «Беркуту». 20 січня на вулиці Грушевського Андрія було поранено: він майже перестав бачити на одне око, у яке влучила гумова куля. Не долікувався і через два дні повернувся до побратимів на Майдан. Загинув 20 лютого 2014 року, рятуючи молодого хлопця. Куля пробила бронежилет. Напередодні комендатура Майдану нагородила Андрія Дигдаловича орденом «За оборону Майдану», але передати нагороду не встигли, бо розпочався штурм. Герой Майдану похований у Львові на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря, поруч з могилою закатованого майданівця Юрія Вербицького.

Дідич Сергій Васильович, село Стрільче Городенківського району Івано-Франківської області. 1969 року народження, 44 роки. Депутат Городенківської районної ради від ВО «Свобода». Разом з дружиною був на Майдані з початку грудня 2013 року, у Жовтневому палаці Сергій відповідав за порядок на другому поверсі. Загинув 18 лютого 2014 року під час сутичок з «Беркутом» під Верховною Радою. Граната розірвала йому артерію на шиї. Потім, за словами очевидців, його голову переїхала машина. У цей час його дружина знаходилася у периметрі Майдану. У Сергія Дідича лишилися дорослий син та донька-школярка.

Дмитрів Ігор Федорович село Копанки Калуського р-ну Івано-Франківської області. Народився 9 жовтня 1983 року. Загинув у Києві 20 лютого 2014 року у віці 30 років.

Жаловага Анатолій Григорович Львів / місто Дубляни Львівської області. Народився 13 березня 1980 року. Загинув у Києві 20 лютого 2014 року у віці 33 років.

Жановачий Андрій Богданович, 1964 року народження. Загинув у Києві.

Жеребний Володимир Миколайович см. Рудки, Самбірський район, Львівська область (переїхав туди з села Вишня Городоцького району Львівської області). Народився 6 жовтня 1985 року. Працював у Вишнянському коледжі Львівського національного аграрного університету. Загинув 20 лютого 2014 року від снайперської кулі у Києві у віці 28 років.

Зайко Яків Якович, Житомир, 73 роки. Народний депутат України першого скликання, головний редактор журналу «Голос громадянина». Помер від інфаркту 18 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Києві, коли «Беркут» почав наступати на людей.

Захаров Володимир Костянтинович, Київ. Народився у 1948 році. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві.

Капінос Олександр, місто Кременець Тернопільської області. Народився 10 березня 1984 року. Активіст ВО «Свобода», керівник громадської організації «Патріот Волині». Брав участь у голодуванні під Українським домом у 2012 році. Олександр був поранений 18 лютого осколком світлошумової гранати на барикадах коло Будинку профспілок. Помер 19 лютого в лікарні у Києві у віці 29 років. Друзі Олександра кажуть, що після революції він збирався одружитись.

Кемський Сергій Олександрович, Керч / місто Коростень Житомирської області. Народився у 1981 році. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Кіпіані Давид, громадянин Грузіїї. Протягом останнього року разом з родиною проживав у Києві. Дато Кіпіані був на майдані три місяці – від самого початку. 20 лютого 2014 року отримав два смертельних вогнепальних поранення в районі барикади коло ЦУМу і помер у машині «швидкої». Незважаючи на це, у офіційному висновку судмедекспертизи причиною смерті вказані «гостра ішемія та недостатність серця». Без батька залишилася дитина віком 1,7 років.

Кіщук Володимир Юрійович, Запорізька область / смт Димер, Вишгородський район, Київська область. 1956 року народження. Загинув 18 лютого 2014 року у Києві під час сутичок з беркутівцями біля Верховної Ради. Смерть настала від удару в голову у районі потилиці.

Корнєєв Анатолій Петрович, село Гаврилівці Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл асті. Народився 31 січня 1961 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Корчак Андрій, Стрий, Львівська область. 49 років. Загинув 18 лютого 2014 року у місті Києві.

Костенко Ігор Ігорович, село Зубрець, Бучацький район, Тернопільська область. Народився 31 грудня 1991 року. Студент. Журналіст газети «Спортаналітика». Загинув 20 лютого 2014 року поблизу Жовтневого палацу у Києві.

Котляр Євген Миколайович, Харків. Народився у квітні 1980 року. Активіст екологічної організації «Зелений фронт». Приїхав на Майдан у Київ 17 лютого 2014 року. Загинув під час перестрілки на вулиці Інститутській у Києві. 33-річний Євген Котляр працював промисловим альпіністом. Харків’яни знають його як активного учасника акції протесту у парку Горького проти вирубки дерев. Тоді Євген з іншими альпіністами примотав себе мотузкою до дерева на знак протесту.

Коцюба Віталій Миколайович, село Вороблячин Яворівського району Львівської області / місто Новояворівськ Яворівського району Львівської області. Народився 7 липня 1982 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві від вогнепального поранення, залишивши одних молоду дружину та двох діток.

Креман Іван, Кременчук. Вбитий снайпером 20 лютого 2014 року біля готелю «Україна» на вулиці Інститутській.

Кульчицький Володимир Станіславович, Київ. 1949 року народження. Загинув 18-19 лютого 2014 року у Києві.

Лінійчук Олег, народився 4 червня 1988 року у Вінниці. Закінчив з червоним дипломом Вінницький політех. Помер від крововиливу в мозок після того як його жорстоко побили бійці «Беркута» і проломили череп.

Максимов Дмитро, Черкаська область / Київ. 19 років. Народився 17 листопада 1994 року. Срібний та бронзовий призер з дзюдо Дефлімпійських ігор в Софії, був справжньою надією для Спортивної федерації глухих України. Загинув на Майдані Незалежності 18 лютого 2014 року. Вибухом гранати йому відірвало руку. Пораненого доставили до Будинку профспілок, де він помер від втрати крові. Його тіло лежало кілька днів у Михайлівському соборі, і лише 21 лютого було упізнане родичами.

Мельничук Володимир Валерійович, Київ. Народився 22 серпня 1974 року. Помер 20 лютого 2014 року у 17-тій лікарні міста Києва від вогнепальних поранень.

Мовчан Андрій Сергійович, Київ (Святошино). Народився 17 січня 1980 року. Працював у Національному театрі ім. І. Франка майстром сцени. Член Демократичного альянсу. Помер 20 лютого 2014 року у Києві від вогнепального поранення в голову. Друзі кажуть, що Андрій Мовчан щодня приходив на Майдан – хоч на кілька годин. Так було і вранці 20 лютого. Приблизно з 9 ранку до 10-ої він обходив барикади й запитував, чим може допомогти. Після 11-ої Андрій перестав відповідати на телефонні дзвінки. В обід його знайшли просто розстріляним – кілька вогнепальних поранень, що не залишали найменшого шансу вижити.

Мойсей Василь Михайлович, село Ківерці Волинської області / Луцьк. Народився 23 березня 1992 року. 21 рік, студент Университету розвитку людини «Україна» в Луцьку, активіст Киверцівської міської організації ВО «Свобода» Волинської області. Помер 20 лютого 2014 року в 17-ій лікарні Києва від вогнепального поранення у груди.

Наумов Володимир Григорович село Шевченко, Добропільського району, Донецької області. Народився 9 березня 1970 року, на день народження Шевченка. Любив Шевченка. Знав Кобзар напам'ять. За позовом серця поїхав на майдан на барикади. Був викрадений і задушений. Знайдений 18 лютого 2014 року на Трухановім острові у Києві. Без батька лишилися двоє синів: 4-річний Арсеній та 8-річний Єгор.  9 березня йому мало виповнитися 44 роки. В селі залишилась 85-річна мама.

Опанасюк Валерій Адамович, Рівне / село Дюксин Костопільського району Рівненської області. Народився 20 травня 1971 року. Загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року у Києві. У Валерія залишилась родина – дружина і четверо дітей. Найменшому сину всього два роки, а найстаршій донечці – 12.

Пагор Дмитро, Хмельницький, 21 рік. Загинув 19 лютого 2014 року у місті Хмельницький.

Пантелєєв Іван Миколайович, Краматорськ. Народився 1 грудня 1981 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Павлюк Володимир, Коломия, біля 40 років.

Паньків Микола-Олег Олександрович, село Лапаївка / село Холодновідка Пустомитівського району Львівської області. 1975 року народження, 39 років. Активіст «Правого сектору». Востаннє поїхав до Києва увечері 18 лютого 2014 року. Микола-Олег помер від кулі снайпера в груди 20 лютого 2014 року у Києві. Це трапилось, коли він витягував поранених та вбитих з передової. Без батька залишилось двоє дітей. Говорить мати героя: «Я його просила: Сину не їдь! Він відповів: «Я не поїду, другий не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти». Він завжди був на передовій, бо був дуже сміливим. Мабуть тому і записався у «Правий сектор». Олег завжди йшов напролом. Я завжди йому казала: «Сину, важай». На що він відповідав: «Скільки того життя».

Паращук Юрій Григорович, Харків / село Тавча, Черкаська область. Народився 1 липня 1966 року. Отримав смертельне кульове поранення у потилицю 20 лютого 2014 року під час відступу силовиків у Києві.

Пасхалін Юрій Олександрович Київ / Черкаська область. Народився у 1984 році. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві від 3-х вогнепальних поранень в спину і пневматичного поранення.

Пехенько Ігор Олександрович, Вишгород, Київська область. Народився 19 липня 1970 року. Загинув у Києві.

Плеханов Олександр Вікторович, Київ. Народився 7 березня 1991 року. Студент Київського Національного університету будівництва та архітектури. Загинув 18 лютого 2013 року у віці 22 років.

Полянський Леонід Петрович, Жмеринка Вінницької області. 38 років. Загинув на Майдані у Києві. Рідні розповідають, що він був життєрадісним чоловіком і не міг стояти осторонь беззаконня, що відбувається в Україні – тому і ходив на Майдан.

Прохорський Василь Петрович, Чернівці / Київ. Народився у 1980 році. Загинув 18 або 20 лютого 2014 року у Києві від побиття силовиками або тітушками. Тіло упізнали 22 лютого 2014 року.

Прохорчук Віктор Олександрович, 1975 р.н. Загинув у Києві.

Саєнко Андрій Степанович, Фастів, Київська область. Народився у 1962 році. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Семесюк Микола Миколайович, Хмельницький. 1986 року народження. Загинув у Києві.

Сердюк Ігор Михайлович, Кременчук, Полтавська область. 1969 року народження, 40 років. Був на Майдані з перших днів, брав участь у загоні Самооборони Майдану від Кременчука. Прапороносець 9-ї сотні самооборони. Повертався додому і знову їхав у Київ. Потрапив під обстріл у Маріїнському парку 18 лютого 2014 року, коли брав участь у будівництві барикади. Вбитий пострілом в обличчя на перехресті вулиці Інститутської та Кріпосного провулку. Захоплювався дайвінгом, серед спільноти дайверів мав ім’я Сердитий. Був підприємцем: займався ремонтом квартир. Смерть Ігоря оплакують дружина та дочка.

Смолянський Віталій Віталійович, село Фурманівка Уманського району. Народився у 1984 році. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Сольчаник Богдан Зиновійович, Старий Самбір Львівської області. Народився 25 липня 1985 року. Викладач кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Тарасюк Іван Миколайович, смт Олика Волинської області / село Залісоче Ківецівського району Волинської області. Народився 28 січня 1993 року. Загинув у Києві у віці 21 року.

Ткачук Ігор Михайлович, село Велика Кам'янка, Івано-Франківська область /село Знаменка Гвардійського району Івано-Франківської області. Народився 1 вересня 1975 року. Загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року у Києві. У Ігоря залишилось троє дітей 1996, 2002 і 2013 р.н.

Точин Роман, місто Ходорів Жадачівського району Львівської області. Народився 6 серпня 1970 (1969?) року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Ушневич Олег Михайлович, Дрогобич Львівської області. Народився у 1982 році. Був застрелений снайпером на вулиці Інститутській поблизу Жовтневого палацу 20 лютого 2014 року.

Храпаченко Олександр Володимирович, Рівне. 18 вересня 1987 року. Театральний режисер, м. Рівне. Загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року у Києві.

Хурція Зураб, Кіровоград / Грузія (Гагри). Народився 29 липня 1960 року. Помер 18 лютого 2014 року у Києві.

Царьок Олександр Миколайович, село Калинівка Васильківського району Київської області. Народився у 1978 році. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві біля готелю «Україна» на вулиці Інститутській. Буж жорстоко побитий (на тілі багато переломів і синців), а потім застрелений із вогнепальної зброї двома пострілами – в живіт і в груди. В Олександра залишилось п'ятеро дітей.

Цепун Андрій Михайлович, Київ. Народився у 1978 році, 35 років. Його забили на смерть у ніч на 21 лютого 2014 року у Києві. Андрій був у команді активістів, які ввечері 20-го лютого блокували в'їзд в столицю з Гостомельської траси. Близько опівночі Андрій вирушив додому, але вдома так і не з'явився. Згодом дружині зателефонували з моргу лікарні швидкої допомоги та повідомили, що тіло Андрія зі слідами побиття та черепно-мозковою травмою, несумісною з життям, було знайдено на вулиці Верболозній.

Чаплінський Володимир Володимирович, місто Обухів Київської області. Народився 13 липня 1979 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Черненко Андрій Миколайович, Київ. Народився у 1978 році. Загинув 19 лютого 2014 року у Києві у віці 35 років. Без батька залишилась 7-місячна дитина.

Чміленко Віктор Іванович, село Борисівка Бобринецького району Кіровоградської області. Народився у 1961 року. Займався фермерством. Загинув від пострілу в голову 20 лютого 2014 року у Києві.

Шаповал Сергій Борисович, Київ. Народився у 1969 році. 45 років. Сергій був активістом Самооборони. Загинув 18 лютого 2014 року біля Будинку офіцерів у Києві. По його смерті залишилась старенька мама.

Швець Віктор Миколайович, село Гатне Києво-Святошинського району Київської області, 1951 р.н. 1951 року народження. Військовослужбовець у відставці, старший мічман. Прийшов на Майдан 18 лютого 2014 року, за його словами, «щоб захистити молодих людей». Увечері 18 лютого він зателефонував родині і сказав, що з ним усе добре. О 4 ранку 19 лютого пролунав ще один телефонний дзвінок: незнайомий голос повідомив його дружині про те, що він помер. Смерть настала близько першої години ночі від двох вогнепальних поранень у груди та одного у шию. Віктора Миколайовича розстріляли з близької відстані співробітники «Беркуту» з помпової рушниці 12-го калібру. Родичам вдалося дізнатися, що після розстрілу беркутівці забрали його тіло та відвезли у невідомому напрямку (зі слів друга, до райвідділку міліції, щоб потім видати за терориста). Звідти пораненого героя забрала швидка, але його життя не врятували: Віктор Швець помер, не доїхавши до лікарні.

Шеремета Людмила, Хмельницький. 75 років. Загинула 22 лютого 2014 року у місті Хмельницькому.

Шилінг Йосип Михайлович, Дрогобич Львівської області. Народився 14 травня 1952 року. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві.

Шимко Максим Миколайович, Вінниця. Народився у 1979 році, 33 роки. Загинув 20 лютого 2014 року у Києві. Останній запис, який він  залишив на своїй стоірнці у «ВКонтакте» 18 лютого – «За Україну!!!!!!!!!!!!! Всі хто може їдьте в Київ !!!».

Щербанюк Олександр Миколайович, Чернівці. Народився 2 січня 1968 року. Член партії «Батьківщина» з 2004 року, керівник партійної первинної організації у Чернівцях, воїн-афганець. Снайпер вцілив йому у серце просто біля чернівецького намету у Києві. Без батька залишилося троє дітей.




Создан 06 мар 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником