До 100-ї річниці смерті Лесі Українки

 

До 100-ї річниці смерті Лесі Українки

З нагоди сумного ювілею: 100-ї річниці смерті Лесі Українки кажу одну єдину фразу: людина живе доти, доки про неї пам’ятають



Леся Українка (1871 – 1913)

Леся Українка ( справжнє: Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Її мати –  Ольга Петрівна Драгоманова-Косач – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка – і мецената української культури та дбайливого батька великої сім’ї Петра Антоновича Косача – юриста за фахом. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи.
Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я – Леся Українка.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом – у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, – писала вона, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” – початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя.
Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.
У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”, там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки – Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”
На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі “Сльози-перли”. Два наступних цикли – “Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро – як заклик і гасло – прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.
1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева “Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.
Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).
У 1894 – 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини – як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”).
З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні і багатьма студентами “сумнівної політичної благонадійності”.
У 1898р. у “Літературно-науковому віснику” з'являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд з Шевченком.
1899р. у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.
В 1900р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу “Жизнь”. Леся Українка вмістила в “Жизни” чотири статті: “Два направлення в новейшей итальянской литературе”, “Малорусские писатели на Буковине”, “Заметки о новейшей польской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. Підготована до друку стаття “Новейшая общественная драма” була заборонена цензурою, а дві інші – “Народничество в Германии” і “Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана” – не були опубліковані, бо 8 червня 1901р. журнал ліквідовано.
Більшість своїх статей для “Жизни” Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему “Одержима” (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші “Завжди терновий вінець...”, написаному за кілька місяців до “Одержимої”, і широко розроблені у драмі “Адвокат Мартіан”, 1913).
С. Мержинському присвячені також “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Мрія далекая, мрія минулая”, “Калина” та інші вірші – цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетеси відлунюються також у поемі “Віла-посестра”.
Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі – Гуцульщину рятувати підірване здоров'я. В 1902р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій – “Відгуки”. Вона складається з циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”.
У 1907р. при обшуку у Лесі Українки вилучено 121 брошуру, серед них були три видання “Маніфесту Комуністичної партії”, три праці В І. Леніна (“До сільської бідноти”, “Державна дума і соціал-демократична тактика”, “Перемога кадетів і завдання робітничої партії”), чотири праці К. Маркса, п'ять – Ф. Енгельса, біографія К. Маркса і Ф. Енгельса та ін.
Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 90-х – на початку 900-х рр. з'являються її поеми “Одно слово”, “Віла-посестра”, “Се ви питаєте за тих”, “Ізольда Білорука”, в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури – “Макбет” Шекспіра, “Пекло” Данте, “Каїн” Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана “Ткачі”, яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі.
З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві “Донская речь” у Ростові-на-Дону в 1903 – 1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка “Сам собі винен”, “Добрий заробок”, “На дні”, “Ліси і пасовиська”, “Історія кожуха”, “До світла”. Переклади Лесі Українки відзначаються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі “Русалка”) і кінчаючи останньою казкою “Про велета”, він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в “Житі і слові” підбірку “Купала на Волині”. Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні.
Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; в 1903р. вона друкує збірник “Дитячі гри, пісні, казки”. У 1904р. у неї виникає задум видати “Народні пісні до танцю” (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги “Народні мелодії.
З голосу Лесі Українки”, яку впорядкував і видав 1917р. К. Квітка. У 1908 – 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 – 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів (“Мелодії українських народних дум”), які стали визначним явищем світової фольклористики.
Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.
У 1904р. в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком “На крилах пісень”.
1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми “Осіння казка” і “В катакомбах”, датовані 1905р., були безпосереднім відгуком на революційні події.
Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає в журналі “Шершень”, її вірші “Пан політик”, “Пан народовець”, “Практичний пан” та ін. – це критика ліберальної буржуазії, лжедрузів народу.
В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти, підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення. Все це разом було однією з причин складної сценічної долі драматургії поетеси; ні тогочасний театр, ні глядачі ще не були готові до її освоєння. Так, поставлена в 1899р. драма “Блакитна троянда” (1896) успіху не мала. Щось подібне – нерозуміння, глузування – пережила “Чайка” Чехова, зазнавши провалу в Александрінському театрі в 1896р. Але вже в 1898р. “Чайка” була поставлена МХАТом, який поклав початок її тріумфу. На жаль, такого театру Леся Українка не мала.
На характер і тенденції новаторства Лесі Українки-драматурга проливають світло її статті, в яких викладена теорія соціальної драми. Виходячи з концепції змістовності жанру, авторка багато уваги приділяє його еволюції.
Функціональне призначення сюжетів притчового характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в бажанні “оживити історію”, а в прагненні письменниці художньо об'єктивувати духовну суть філософських і морально-етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма “Кассандра” (1907), драматична поема “В катакомбах” (1905), драматичний діалог “На полі крові” (1909), драма “Руфін і Прісцілла” (1910), драматична поема “Адвокат Мартіан” (1911)).
Про те, що Лесю Українку постійно хвилювала тема митець і суспільство, свідчить її драматична поема “У пущі”, над якою вона почала працювати в 1897р., а завершила в 1909р.
Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її “Камінний господар”. Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. В 1911р. в журналі “Русская мысль” П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала “Камінного господаря”.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва, а в кінці березня разом з К. Квіткою здійснила поїздку до Криму, де зокрема побувала у Севастополі, Алупці та Ялті. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві.
Батько Петро Косач дуже любив усіх своїх дітей, але таки “особливо був ніжний до Лесі”, “любив і шанував її завжди безмірно”. Батькові листи пройняті тривогою за здоров’я найстаршої доньки, її негаразди й радістю з приводу письменницьких успіхів. Можна зрозуміти батькове занепокоєння Лесиними близькими стосунками з Климентом Квіткою в той час, коли вони стали очевидністю: в майбутнього зятя була відкрита форма туберкульозу. Знаменно, що неохочий до подорожей, тяжко хворий на серце, Петро Косач усе-таки зважився поїхати до Лесі в Ялту за півроку до своєї смерті, восени 1908 року. Ніби відчув, що ця зустріч із донькою буде останньою.
Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла “Лісова пісня”, яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.
Датовані 1913-м – останнім роком життя – твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми – “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих – “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.
Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/39/

Українка Леся

Ви щасливі, пречистії зорі

Ви щасливі, пречистії зорі,
ваші промені – ваша розмова;
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначе з кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю.


Твори на теми щодо Лесі Українки, які, на жаль, не мають вказаного авторства

"Не поет, хто забуває про страшні народні рани..." (за твором Лесі Українки "Давня казка")

Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему «Давня казка». Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане.
У кінці XIX – на початку XX століття серед письменників точилися суперечки про роль митця в суспільстві. Лунали заклики орієнтуватися на «чисте мистецтво», «мистецтво для мистецтва». В українських літераторів ідея «чистої краси» і відмови від зв'язків митця з суспільством пов'язувалася ще і з тугою за старим минулим, ідеалізацією національної старовини. Хоч би там як, перед молодою поетесою постало питання, що для неї важливіше – заглиблення у власне «я» чи зв'язок з іншими людьми, з суспільством. Поема «Давня казка» стала достойною відповіддю декадентам, про яких Іван Франко писав: «...постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів – без сумніву стан хворобливий...»
У «Давній казці» Леся Українка відповідає на питання про роль митця у суспільстві так:

Не поет, у кого думки
Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!

Молода поетеса виступає як послідовниця Тараса Шевченка і свято виконує наказ, який Кобзар залишив усім митцям:

...Возвеличу,
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово...

Головний герой поеми «Давня казка» – поет. Він не красень, хоч і не поганий, «от собі – людина божа!» Він не мав багатих маєтків, але не відчував себе обділеним долею, бо мав гучну й дзвінку пісню, шо «розходилась по світу стоголосою луною». Поет жив сам, але не був самотнім: до його малої хати приходила молодь, щоб послухати пісень, поговорити про наболіле.
Зав'язкою сюжету поеми є перша зустріч поета з лицарем Бертольдом, який виїхав на полювання. Конфлікту між ними ще нема, але перед читачем постають антиподи. Лицар – самовпевнений, пихатий, «лихий такий, крий Боже». Поет же скромний, сповнений гідності, готовий допомогти всім, хто в біді.
Сцена другої зустрічі поета з Бертольдом – зародження конфлікту між героями поеми. Поет вважає себе багатим, бо йому належить все навколо: діброва, поле, небо, синє море. Він вільний, адже його думи-чарівниці не бояться ніяких заборон і кордонів. Поет може створити все, що захоче, і на крилах думки полинути «в таємні світи надхмарні». Бертольд цього ніколи не зможе зрозуміти, адже його мрії приземлені і реальні. Та навіть він, послухавши пісню поета, вражено говорить:

Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!

Пісня, яку придумав поет для коханої Бертольда, заворожила її настільки, що горда дівчина згодилась вийти заміж за пихатого лицаря.
Весілля було гучне, «тільки нашого поета пан забувся запросити». Бертольд добре знає, кому він зобов'язаний своїм щастям, пам'ятає, що обіцяв поету золоті гори, але не може перебороти свій егоїзм і невдячність.
Ще раз силу поетового слова пізнав Бертольд тоді, коли перед його військом, яке довго і безуспішно стояло в облозі і вже було готове до бунту, вийшли «співці славутні», заспівали і піснею вселили волю до перемоги:

Раптом зброя заблищала,
І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!»

Так поетова пісня знову допомогла лицарю, вберегла його від смерті. Бертольд обіцяє щедро нагородити поета:

Знаю я сього поета
І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам Бог щасливо
Повернутися додому, –
Срібла-золота насиплю
Я співцеві дорогому!

Як уже було раніше, пихатий Бертольд «забув» виконати свою обіцянку. Він отримав королівську винагороду, став графом і повним володарем земель, втішався життям. Звикнувши на війні до грабунку, Бертольд жорстоко поводився з людьми і на власних землях:

Трудно навіть розказати,
Що за лихо стало в краю, –
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку,
У ярмі стогнали люди
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.

Але на сторожі людських прав на життя стояв поет. Справжній митець не лише спостерігає за подіями, а й глибше за всіх відчуває усі проблеми. Ось тому поет почав складати пісні, в яких підносить ідеали волі і рівності.
Бертольд вже не може спинити вільних співів і намагається підкупити поета. Але це йому не вдається, і граф вирішує погрозами скорити вільний дух поета. У відповідь він чує:

Та й в темниці буду вільний, –
Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Погрози розправитися з поетом лише додали йому наснаги, а народ, окрилений його піснями, підняв повстання і вбив Бертольда. Але історія боротьби ще не закінчена:

І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.

Так поемою «Давня казка» Леся Українка визначила роль поета в суспільстві. Молода поетеса була впевнена, що справжній митець не повинен відгороджуватися від життя чи навіть показувати його таким, як воно є. Справжній поет мусить вести людей за собою, будити силу духу, кликати до бою за волю і людські права.
Слово в житті нашого суспільства має величезну силу. Правду сказав поет-емігрант XX століття Євген Маланюк: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети».
Ці слова свідчать про те, що думки-мрії Лесі Українки справдилися і наші поети були і залишаються поводирями народу.

(автор невідомий)


Особисті міркування про творчість Лесі Українки...

Якби я зустріла Лесю Українку (уявімо таку фантастичну подорож у часі), я б її запитала: «Важко, Лесю, бути мужньою? Важко нести свій хрест?» Саме так я сприймаю творчість нашої співвітчизниці.
Про Лесю Українку завжди говорили як про людину мужньої вдачі. А коли ми взагалі говоримо про мужність? Тільки тоді, коли її треба проявити. На мій погляд, Леся Українка всім своїм життям показала, що таке справжня мужність.
Ніжна, тендітна зовні, ця юна дівчинка ще із дитячих літ засвоювала уроки мужності із розповідей, що доводилося чути від рідних і близьких, від селян, до яких Леся ставилася дуже приязно. І це згодом відбилося у її натхненних творах.
Особливо вражає мене драматичний твір «Бояриня», який лише недавно стали вивчати в школі. І не тому, що він написаний дуже талановито і майстерно, а колом тих проблем, які порушила поетеса у своєму творі. Чи не вперше в літературі того періоду письменниця торкнулася глибинних засад стосунків України і Росії, показала, яка величезна прірва розділяє ці народи під гнітом царизму. Коли зараз я чую, що всі ми – брати-слов'яни, мене це дратує. Бо ми маємо якесь спільне мовне коріння, але не більше. Адже історичний шлях ми пройшли різний. Чому до цього часу ніхто не розмежовує поняття історичного шляху розвитку і процесу творення мови? Ці шляхи знов-таки були різні.
Так, колись була Київська Русь, яка охоплювала нинішню територію України, частково Росії і незначну територію нинішньої Білорусі, але ж далі шляхи розійшлися в історичному плані, а народи продовжували жити на своїх територіях, сповідуючи свою віру, дотримуючись своїх традицій. А традиції були не лише на рівні сім'ї, вони почали формуватися і на рівні державотворення. Власне, це ми й спостерігаємо у творі «Бояриня» Лесі Українки. Пригадаймо, що ще в XVI ст. жінка в Україні мала рівне виборче право і могла бути обрана до органів правління на місцевому рівні поруч із чоловіками, то це зовсім не відповідало реаліям Московської держави. Там і натяку на таку можливість не було.
Дискримінація жінок у Московії спостерігалася на всіх рівнях, хіба що велике багатство давало можливість жінці щось заявити про себе, але тільки про себе, бо нікому з таких і на думку не спадало підняти свій голос на захист тих, хто теж міг би внести щось корисне для розвитку суспільства чи держави, але мовчали, бо були жінками і сліпо слідували сформованим традиціям. Уявіть, як бути Оксані, що виросла вільною і незалежною у своїх вчинках. Єдине, на що вона мала зважати, – це повага традицій (а вони були досить демократичними) і повага до інших людей, які живуть поруч.
Тому й не витримує вона цього вимушеного гніту у вигляді дикунських традицій, що пригнічують і фізично, і духовно. Не може вона заради коханого приборкати своє єство, хоча й намагається. Бо як можна заборонити людині дихати? От і Оксана не змогла навчитися ні дихати, ні жити у вільному вияві своєї особистості.
Не дивно, що цей твір довгий час не друкувався. Видно, ті, від кого це залежало, аж ніяк не хотіли, щоб люди довідалися про щось нове. Адже було так зручно причісувати всіх під одну гребінку, посилаючись на слов'янську єдність і спільність. Для чого було комусь знати, що ми, може, й маємо щось спільне в мовному корінні, але історичні умови довгий час були дуже різними. І різниця ця суттєва, вона ховається в глибинах не лише історії, а й етнічного виховання не одного покоління. Саме тому твір «Бояриня» Лесі Українки викликає великий інтерес, а письменниця – глибоку повагу за її мужність написати такий твір.
Тому осягнення своєї історії, свого коріння допоможе розуміти і нашу людську спільність і нашу відмінність заради майбутнього, щоб кожен народ віднайшов міцні і тривкі корені свого існування, щоб разом ми пишалися тим, що усі різні за історичною пам'яттю, але рівні як люди, що дбають про майбутнє і торують шляхи до єдності, не озираються назад, а сміливо йдуть назустріч як рівноправні друзі.

(автор невідомий)


Розбиваючи мури в'язниць

Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літературознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.

«Воля і Батьківщина»  ч. 3 за 1997 р.
Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.


   
Батько великої українки Петро Косач ( нар. 1841 р. - пом. 1909 р.)

Тамара Скрипка

2 квітня 1909 р. пішов із життя батько Лесі Українки Петро Антонович Косач( нар. 1841 р.). Іван Франко, який саме тоді перебував у Києві, віддав останню шану людині, яка всім своїм життям служила Україні – скромно, непомітно, але самовіддано й щиро. Гіркі сльози жалю котилися по щоках Каменяра, спадали на безпорадні хворі руки… (1) К З
Про Лесиного батька докладні й теплі спогади залишила його донька Ольга Косач-Кривинюк. Вoнa характеризує його як людину бездоганно принципову, з “виключною силою волі” й водночас ніжну, лагідну, делікатну, з широкою ерудицією, високим інтелектом. Мемуаристка торкається передусім взаємин батька й Лесі, лишаючи поза увагою ширші – родинні; а проте Петро Косач, як і його дружина, віддавав усього себе на вівтар родинного дому-храму. В одному з листів до дружини він щиро зізнається у своїх почуттях і жертовності щодо родини: “Але я для тебе, моя дружина, більше ніж друг – чоловік, готовий для блага твого і дітей віддати все своє життя!” [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, oд. зб. 1051.].
Воістину Петро Антонович Косач жив і працював для сім’ї, переймався її інтересами, уболівав за її справи. Розумів порухи душі кожної дитини. Батьківське серце постійно непокоїлося за дітей. Так, сина Михайла Петро Антонович застерігає: “Живучи с Лесею коло моря, пожалуйста, будьте с ним осторожны, не забывайте, що то стихия, ни так, ни на лодке далеко не плавайте” [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, oд. зб. 1079.] (лист від 21 червня 1891 р.). А коли Олена Пчілка у часи матеріальної скрути (рубіж 1897–1898 рр.) поїхала до хворої самотньої Лесі в Ялту, щоб розвіяти депресивні настрої доньки, Петро Антонович підтримав цю незаплановану й не передбачену фінансовими розрахунками подорож дружини: “Что до твоих материнских чувств, то разве ж я когда высказывал сомнение относительно их? Да притом, кроме них, тебя с Лесею немало сближает общность литературных работ” [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, oд. зб. 1078.] (лист від 10 січня 1898 р.).
Петро Косач дуже любив усіх своїх дітей, але таки “особливо був ніжний до Лесі”, “любив і шанував її завжди безмірно”. Батькові листи пройняті тривогою за здоров’я найстаршої доньки, її негаразди й радістю з приводу письменницьких успіхів.
Можна зрозуміти батькове занепокоєння Лесиними близькими стосунками з Климентом Квіткою в той час, коли вони стали очевидністю: в майбутнього зятя була відкрита форма туберкульозу.
Знаменно, що неохочий до подорожей, тяжко хворий на серце, Петро Косач усе-таки зважився поїхати до Лесі в Ялту за півроку до своєї смерті, восени 1908 року. Ніби відчув, що ця зустріч із донькою буде останньою.
Петро Антонович був, як на ті часи, людиною забезпеченою. Про це свідчить формулярний список про службу, складений у 1899 році. Тоді він мав успадковані земельні ділянки в Чернігівській губернії, а також маєток у Колодяжому (471 десятину). Косачева річна платня становила 2500 рублів. До того ж він був дбайливим господарем, давав добрий лад усім своїм землям. Та майже всі чималі кошти (крім тих, які йшли на утримання сім’ї) він віддавав на українські громадські справи. Окрім того, п’ятеро дітей отримали вищу освіту, а Леся приватну, досить дорогу на ті часи. Він не шкодував грошей і на утримання тих великих літніх “колоній”, які щороку збиралися в Колодяжному, а згодом у Зеленому Гаю, адже розумів, що для розвитку дітей конче потрібне відповідне оточення i спілкування. В оселях Косачів на Волині й Полтавщині знаходили притулок родичі, друзі його дітей, українські громадські діячі, письменники. Він допомагав матеріально своєму батькові, сестрі Олександрі, яка рано овдовіла, лишившись із двома синами.
Походив Петро Косач iз заможної української козацької аристократії, котра, як і Драгоманови, після скасування Гетьманщини отримала всі права російського дворянства. Здобувши університетську юридичну освіту й почавши службову кар’єру з найнижчої сходинки (рангу колезького секретаря), Петро Антонович дослужився до дійсного статського радника, що відповідало чинові генерал-майора; його працю було відзначено орденами Св. Станіслава ІІ ступеня, Св. Анни ІІ ступеня, Св. Володимира IV ступеня. Посада мирового судді (яку сполучали з основною роботою мирові посередники, потім ці інституції розділилися) зобов’язувала кожного претендента мати освіту, дворянський чин і майновий ценз. Освіту Косач мав, чин статського радника VIII класу також, а маєтковий ценз у сумі 3 тис. pуб. у вигляді нерухомості визначився, коли він придбав землю в селі Колодяжному. Як статський радник, a певний період навіть маршалок Володимир-Волинського та Ковельського повітів, Косач отримував запрошення на бали, мав право на членство в клубах. Та ці дворянські привілеї цікавили подружжя Косачів лише формально – як можливість забезпечити дітям у майбутньому добру освіту й працю.
Дитинство Петрa Косача пройшло в місті Мглині на Чернігівщині, вочевидь у російськомовному оточенні. Його мати Марія Степанівна Чернявська, родом з Полтавщини, померла молодою 3 листопада 1848 р. Осиротілий семилітній Петрусь ріс і виховувся під опікою тітки Параски Степанівни, материної старшої сестри. Вона мала у Мглині пансіон для дівчат, який давав вихованкам трикласну освіту. Саме в цьому пансіоні він здобув початкові знання, а потім навчався у Чернігівській гімназії. Мав неабиякі нахили до точних наук, історії та літератури. Його вчителем словесності був український байкар Леонід Глібов. Твори свого наставника Петро Косач дуже любив, пам’ятав усе життя й за різних нагод декламував, зокрема своїм дітям.
У 1860 році Петро Косач вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, через рік перейшов на правничий. За участь у студентських заворушеннях його виключили з другого курсу. Приїхавши до Києва, він 12 травня 1862 р. вступив на правничий факультет університету Святого Володимира. У 1864 році здобув ступінь кандидата законодавства й на початку 1865 року отримав призначення на посаду секретаря Київського “присутствія” у селянських справах. У 1866 році Косача відрядили до Новограда-Волинського для виконання обов’язків голови з’їзду мирових посередників, й згодом затвердили на цій посаді. Інститут мирових посередників у царській Росії було утворено після звільнення селян з кріпацтва. Згідно із законом, він мусив виконувати посередницьку роль між поміщиками i селянами, відстоюючи інтереси останніх у справах нарізки землі та дбаючи про мирне розв’язання суперечок.
У Києві Петро Косач увійшов до української “Громади”. Саме у рік його приїзду до міста (1862) Михайло Драгоманов об’єднав українофільські гуртки у “Громаду”, яка налічувала близько 200 осіб, здебільшого студентів i випускників університету. Діяльність громадівців виявлялася в заcнуванні недільних шкiл для дорослих, виданні “метеликів” (популярних книжечoк українською мовою), записуванні народних пісeнь і дум, збиранні етнографічних матеріалів, праці над складанням українського словника тощо. Крім того, члени “Громади” пропагували свої ідеї та працю серед інтелігенції, міщан Києва й околиць. Олександр Лоначевський-Петруняка видавав гумористичний часопис “Помийниця”, чотири рукописні числа якого зберігалися в бібліотеці Українського наукового товариства [Повна назва: “Помийниця. Часопись соціяльного життя. Під редакцією Архиєрейської сволочі. Виxодить раз щотижня (як редактори тверезі)”. У видання був епіграф: (11) К З

З помийниці воду брала,
Гречаники учиняла,
Добрих людей годувала.].

Зокрема, у другому числі йдеться про Олександра Лашкевича, заможного панича з київських Липок, і його приятелів – Миколу Константиновича і Петра Коcача, чернігівців, між якими точилися “книжні розмови” та “юридичні сутички”, за що Петра називали волхвичем [Волхви – особливий клас людей, який мав великий вплив у давнину. Це були мудреці чи так звані маги, мудрість та сила яких була у їх знаннях, недоступних звичайним людям. Відповідно до рівня культурного розвитку народу, його волхви чи мудреці могли уособлювати собою різні ступені мудрості – до дійсно наукового знання. Батьківщина волхвів – давній Схід, волхви чи маги згадуються як особливий клас у мідян та персів.]. Косачева білоруська вимова українських слів привертала увагу товаришів і викликала іронічні репліки.
Як зазначає Володимир Міяковський, «величезна культурна робота лежала на плечах громадян. І в “Помийниці” згадуються школи й шкільні ради, правда, з увагою, що й там ніхто нічого ніби не робить. Але недільні школи були утворені громадянами, а праця в них провадилася дуже жваво. Під доглядом В. Антоновича провадилося навчання в декількох школах. Студент Євген Білогруд утворює школу для арештантів. К. Шейковський, М. Драгоманов, О. Стоянов, Д. Мороз, В. Беренштам, Петро і Павло [Очевидно, що це помилка. Відомостей про Павла не знайдено.] Косачі й інші громадяне беруть участь в викладанні елементарних предметів для дорослих. Працю в недільних школах було припинено не через недбалість громадян, а через підозрілість начальства, яке вгледіло в цих школах щось дуже небезпечне й неблагонадійне. І треба тільки згадати, яку діяльну й корисну учaсть через десять років ця ж сама громада, значно побільшена, взяла в роботі Південно-Західнього Відділу Географічного Товариства в Київі, – щоб зрозуміти, що студентське об’єднання на ґрунті студіювання етнографічних особливостей українського народу не було даремним для громадян – об’єктів шуткувань “Помийниці”. Антонович, Беренштам, Житецький, Константинович, Рубинштейн, що згадуються на сторінках сатиричного журналу, були членами-фундаторами Відділу. Індрик-Новицький, Цибулька-Вербицький, Ломака-Лоначевський, Петро Косач, Данило Мороз, Ничипір Тумасов, Олексій Гулак – в тій чи іншій мірі допомагали в роботі Географічного товариства» [Володимир Міяковський. Передмова // Наше минуле. – 1919. – Ч. 1/2. – С. 76–77. – У публ.: “Помийниця”. Українська гумористична часопись 1863 р. / подав М. Марковський.].
У 1864–1868 рр. діяльність київської “Громади” згорнулася, бо більшість її членів після закінчення університету виїхали з Києва, діставши працю деінде. 1869 року громадівці знову активізувалися, щоправда, дещо в іншому складі й за інших обставин. У “Громаді” залишилися Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Павло Житецький, Вільям Берeнштам, Михайло Старицький, Микола Константинович, Петро Косач, Всеволод Рубінштейн, Олександр Лоначевський, Іван Рудченко. До них долучилися Кость Михальчук, Єгор Цвітковський, Олександр Русов. Започаткувалися “суботи” – засідання, на яких обговорювали насамперед питання організації української науки як засобу боротьби з самодержавним режимом, що заперечував саме існування українського народу, його мову. Наукові здобутки громадівців заклали надійні підвалини наукового українознавствa. Водночас було зорганізовано етнографічно-статистичну експедицію Павла Чубинського й відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. A молода “Громада” отримала нарешті від cтарої згоду на організацію закордонного соціал-революційного видавництва. Перепис у Києві 1874 року, організований “Громадою”, постановка першої української опери “Різдвяна ніч” Миколи Лисенка, Третій Археологічний з’їзд ознаменували перемогу українського духу над насильницьким російщенням краю.
У “Громаді” Петро Косач близько заприязнився з Драгомановим, Михальчуком, Антоновичем, Житецьким, Левицьким, Лисенком, Старицьким, Трегубовим. Особливо близькі стосунки були у нього з Лисенком, який певний час наймав з ним спільне помешкання поруч із будинком, у якому жив Драгоманов з дружиною. Перший Лисенків збірник пісень Косач видав своїм коштом у Лейпцигу, вважаючи це за суто дружню послугу й тримаючи її в таємниці. Серед громадівців було багато вихідців з Чернігівщини, з якими Косач також підтримував приязні стосунки. Це – Олександр Лашкевич, Каллист Баковецький, Вільям та Ольгерд Беренштами, Микола Константинович, Микола Вербицький-Антіоx, Костянтин Солонина. На жаль, Косачеву участь у діяльності “Громади”, а також у Південно-Західному (Київському) відділі Російського географічного товариства, ще не досліджено, як і його взаємини з Драгомановим як політичним діячем.
У товаристві українців, які відроджували національну свідомість, культуру, мову, Петро Косач зустрів свою долю – майбутню дружину, сестру Михайла Драгоманова красуню Ольгу. Софія Русова у спогадах писала про неї:
“Разом із ним (Драгомановим. – Т. С.) з’являлась теж дуже гарна сестра його Ольга. Це була горда і пишна панночка, що її ми трохи боялися. Вона завжди мовчки слухала жартів брата, але й сама іноді вміла вставити дуже влучне слівце. Обі ці пані (Людмила й Ольга Драгоманови. – Т. С.) завжди ходили в чудових українських убраннях” [Русова С. Мої спомини. – Л.: Хортиця, 1937. – С. 44–45.].
А Драгоманов у листі до матері так характеризував майбутнього свояка:
“Он принадлежит к числу молодых людей, каких теперь иногда встречаешь: с виду занo[у]дноватый и насмешливый, не пускающийся в наружные нежности и почтительности, но на самом деле добрый и способный любить и делать добро гораздо более, чем раскисающие и распускающиеся в извиненияx; такие люди вдобавок бывают почти всегда прямые и честные. А при всех этих свойствах жить с человеком легко” [Хроніка 2000. – К., 2009. – Вип. 79. – С. 454.].
На Михайла Подолинського під час зустрічі у Львові 1872 року Косач справив враження як чоловік, “маючий найбільше 30 років, но молодий і здоровий, похожий скорше на академіка (студ. унів.), чим на предсідателя мирового суду” [Студинський К. Зустріч Ольги Косачевої з Мелитоном Бучинським 1872 р. // Наша культура. – 1936. – Кн. 11. – С. 732.]. В українських справах Косач мав авторитет у співрозмовника, який одразу пізнав у ньому «нашого чоловіка, київського студента з 63 р., котрий невдоволений “Правдою”, що дуже безбарвна. […] Як одже бачиш, не дармо перебув я цілий день з шурином Мих[айла] Петровича!» [Студинський К. Зустріч Ольги Косачевої з Мелитоном Бучинським 1872 р. … – С. 733.].
Петро Косач понад усе цінував людську гідність, був людиною високоінтелігентною та освіченою. У своєму колі він уславився ще й як скептик і майстер тонкої іронії та сарказму.
“Лесиного батька всі його приятелі і родичі завжди докоряли за великий скептицизм та критицизм, за те, що він завжди в усьому помічає невдалості, недоліки. В Дрезденській картинній галереї гурт людей, в тому числі і батько Лесі Українки, увійшли в приміщення, де знаходиться одна з Рафаелевих мадон. Всі стали виявляти захват. Лесин же батько і тут знайшов догану: полотно зшито з трьох шматків. Мих[айло] Петр[ович] Драгом[анов] довго згадував йому це з обуренням” [ЦДАВО України. – Ф. 4461 (О. Косач-Кривинюк), оп. 1, спр. 2, арк. 245.].
Його влучні фрази, характеристики знайомих, навіть окремі слова ставали афоризмами, побутували з посиланням на автора: “Старий Косач казав…”. Зовні був “невисокий, але і в рухах, і в мові, і у виразі обличчя поважний, спокійний, повільний” [Ольга Косач-Кривинюк. [Нотатка з приводу статті Юрія Косача “Стародубські Косачі (Гроно пращурів Лесі Українки)]” (автограф у приватній збірці).].
Петро Косач добре знав світову літературу, був першим критиком і поціновувачем творів дружини (Олени Пчілки), дочки (Лесі Українки), сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка), фінансував більшість їхніх видань, а також українські часописи й альманахи. Хоча він усе своє свідоме життя був тісно пов’язаний з українськими культурно-громадськими справами, проте українською розмовною і письмовою мовою досконало не володів, лише послуговувався окремими виразами, словами, іноді реченнями, принаймні в усному мовленні.
[Прочитавши у “Наших днях” (1943. – Ч. 8) статтю Юрія Косача “Стародубські Косачі (Гроно пращурів Лесі Українки)”, Ольга Косач-Кривинюк зробила такий запис: «Юрій Косач повторює (за Чикаленком у його споминах) неправду, що П. А. Косач говорив “українсько-білоруським воляпюком”, бо говорив він просто цілком правильною і чистою літературною російською мовою. Білоруської зовсім не знав і ніколи не вживав, а українською говорив окремі речення, співав пісні, а не мішав її у воляпюк».
Марко Антонович писав у листі до мене від 17 січня 2000 р.: “У одній справі я хотів би оборонити Петра Антоновича. У всіх споминах говориться, що Петро Косач не знав української мови, хоч я пригадую у нас одну дискусію на цю тему. Тоді я був надто малий, щоб зрозуміти повний сенс спору, але присутній чернігiвець обороняв Петра Антоновича від закиду, що він не знав мови. Він доказував, що П. Косач не знав української літературної мови, а знав якийсь дуже рідкий діялект чернігівської говірки, змішаний, щоправда, частково з русизмами, але той чернігівець доводив, що йому доводилось зустрічати людей, які подібно говорили. Звичайно, це для Олени Пчілки не було достатньо, оскільки вона хотіла своїх дітей навчити української мови”.]
У листуванні до рідних часто вживав українські уснопоетичні звороти, приказки, прислів’я, зокрема дружину любовно називав “моя любка”, “моя голубка”, “моя милая”, “милая Олічка-ластівочка”, “моє зозулятко”, “моя гулічка Олесічка”, “милая люнічка”, “серденятко Олю”, “моя кохана”, “голубочко сизая”, “сонце Олесю”, “моя Олесічка-ясочка”, “моя зіронька”, “моя вінозірочка” тощо. Сучасники з приводу його мови говорили, що він був “занадто чернігівець”, аби розмовляти по-українському. Це, звісно, був жарт. Тут слід зазначити, що Косач іще в гімназійні роки мав труднощі з вивченням мов і за все своє життя не опанував жодної іноземної мови. Його донька Ольга у мемуарах, підкреслюючи виняткову подібність батька й Лесі, акцентувала увагу на такій відмінності: батько був здібний до точних наук і не мав елементарного чуття мови, а донька – навпаки.
Діти виросли й повилітали з родинного гнізда, дружина поринула в громадсько-видавничі справи у Києві, й Петрові Косачу доводилося не раз подовгу перебувати на самоті в родинному Колодяжненському маєтку. Ці роки були найтяжчими для нього, бо він не мислив свого існування без близьких людей. Свій душевний стан, сповнений почуття самотностi, він передавав у листі до дружини поетичними рядками:

В уединеньи, среди метели,
Под крик филинов я погибал!
Мой злобный гений, хандра-мучитель,
Холодный, черный, торжествовал.
[ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, oд. зб. 1045.].

А іноді йому доводилося робити зусилля над собою, щоб не кинути все й не поїхати до родини. “Мне нужно было вчера употребить большую силу воли, чтобы не поехать с курьерским в Киев; где один вид тебя и детей успокаивает”, – писав він дружині у листі від 16 лютого 1898 р. з Ковеля [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, oд. зб. 1082.].
Слід також згадати про батькову турботу про майбутнє Лесі Українки. Адже хвора донька сталих заробітків не мала, а потребувала чималих коштів на лікування. Компетентний у цих справах батько розумів, що найкраще забезпечити її могло б придбання клаптя землі, й мріяв про власний куточок для Лесі з якомога сухішим кліматом. Ще у 1889 році Леся Українка в листі до своєї бабусі Єлисавети Іванівни Драгоманової писала про “тую землю, що ми з мамою хотіли купить у Будищах”. Будище – село біля Гадяча. Леся “дуже хотіла, щоб мама її купила” й рада була “там щоліта сидіти…”, турбувалася, чи не зрубали там якихось “білих дерев”, готова була “сама приїхати строїти хату”. Отже, природна мрія кожної людини про свій куточок, власноручно посаджене деревце чи квітку властива були й Лесі Українці, яка так любила природу.
У жовтні або листопаді 1893 року Олена Пчілка ділилася з Франковою дружиною Ольгою новиною: “Щодо поважніших справ, то от Вам новина: П[етро] А[нтонович] продав один свій ліс і купує вкупі з Єлисеєм Купр[ияновичем] маєток для Лесі в наших сторонах. От будемо сусіди! А Леся матиме свій власний доход, рублів 600, а може, й більше на рік. Врешті, я найбільше радію тим, що вона значно поздоровшала, а через те й повеселіла”. Невідомо, чи авторка листа має тут на увазі майбутнє сусідство з Єлисеєм Трегубовим, чоловіком рідної сестри адресатки, а чи поселення в купленому маєткові своєї дочки. Все ж найважливішим моментом у турботах батьків Лесі Українки було забезпечення коштів на її лікування. Землю було куплено недалеко Торчина на Волині у Трегубова 10 листопада 1905 р. й записано на ім’я Лесі [ВР ІЛ ім. Т. Г. Шевченка. – Ф. 28, oд. зб. 1083. ]. А через два роки Косач почав продавати торчинську землю й пересилати кошти Лесі. Частину їх було переслано 1907 року з Ковеля на Ялтинське казначейство та Азовсько-Донський банк у Ялті. У листі до матері від 22 жовтня 1911 р. з Цулукідзе Леся Українка цитувала лист батька до неї з рахунками за продаж торчинської землі.
Можна припустити, що цей продаж був пов’язаний з Лесиним одруженням. Чоловік поетеси щойно починав юридичну службу й отримував мізерну платню, на яку не міг утримувати родину з п’яти людей (до неї належали його названі батьки Карпови та їхня вихованка Маруся Собіневська). Таке припущення правомірне, якщо зважити, що землю було продано у вересні 1907 року, одразу після Лесиного шлюбу. Батько радив доньці за отримані від продажу гроші придбати земельну ділянку в Криму. До цього спонукала потреба подружжя постійно жити на Кримському узбережжі. Саме у той час в обох загострився туберкульоз, Квітка отримав призначення до Сімферопольського суду, сестра поетеси Ольга мала наміри влаштуватися лікаркою до одного з кримських санаторіїв. На жаль, план цей не здійснився. Та все ж батькова опіка й турбота про майбутнє улюбленої дочки заслуговує на те, щоб кожен, xто шанує її пам’ять, віддавав “належну пошану і пам’яті її найщирішого, найкращого приятеля-друга, пам’яті її батька, що за все своє життя не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї” [Косач-Кривинюк О. Батько Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К.: Дніпро, 1971. – С. 36.].
Надруковано у збірнику статей і матеріалів «Леся Українка: доля, культура, епоха». Випуск І, Луцьк, 2010, с. 139 – 146.

© 1991 – 2013 Т.Скрипка
 Передрук статей із сайту заохочується за умови посилання (гіперпосилання) на мій сайт
http://www.t-skrypka.name/KosachFamily/BatkoVelUkrainky.html

   
Олена Пчілка (нар.1849 р. – пом. 1930 р.)

Тамара Скрипка

У повітовому місті Гадячі Полтавської губернії 17 червня 1849 р. Олена Пчілка (Ольга Драгоманова, в одруженні Косач) уперше побачила світло сонця.
Розбіжності в даті народження Ольги Драгоманової існують досі, хоча більшість дослідників орієнтуються на запис у молитовнику Петра Драгоманова. Запис у церковній метриці зроблено 29 червня. У нотатках Ольги Косач-Кривинюк зазначено: “О. П. Косач народилася 18 червня ст. ст. 1849 р. Так вона сама завше нам, дітям її, казала. В метриці її теж помилково написано, що вона народилася 29/VІ. Думаю, що того дня її хрестили”. В одному з чорнових рукописів “Хронології…” вона занотувала: «[…] мати Лесі Українки казала, що її день народження 17/VІ. Цього дня ми, діти, поздоровляли її з днем народження. Так само помилка в “Автобіографії”, доданій до “Оповідань” вид. “Руху” 1930 року, де написано дату народження 17 липня 1849 р.». Запис П. Я. Драгоманова у молитовнику засвідчує, що Ольга народилася “17/VI, п’ятниця 9 ¾ вечером” (Петро Одарченко. Деякі дати з молитовника П. Драгоманова // Наші дні. – 1943. – Ч. 10. – С. 11). Хрещення відбулося в Соборно-Успенській церкві в Гадячі.]
Походила вона зі старого роду Драгоманових (брав початок від грецької аристократії), але не знатного. У спогадах про брата Михайла Олена Пчілка оприлюднила родинну легенду, згідно з якою предки Драгоманових перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького (“драгоман” нібито по-грецькому oзначає “перекладач”) [Твердження Олени Пчілки, що її дід Яків “служив при гетьманськім уряді генеральним суддею і одружився з дочкою також доволі значного урядовця, військового обозного Колодяжинського” (Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова // Україна. – 1926. – Кн. 2/3. – С. 39–41) не має документальних підтверджень. Яків Кoлодяжинський (Колодяжний), його тесть, також не був військовим обозним. “Драгоман” означає “перекладач” в арабській мові, а не в грецькій.]. Архівні джерела свідчать, що Стефан (Степан) Драгоманов, Ольжин прадід, був значковим товаришем, і лише в останні роки Гетьманщини (1755 року) його призначили війтом (міським головою) Переяслава. Син його Яків, Ольжин дід, успадкував від батька титул значкового товариша. Після скасування Гетьмaнщини Катериною ІІ Драгоманови як представники козацької старшини отримали всі права російського дворянства, перейшовши під опіку Російської держави. Разом із реформованим козацьким військом Яків Драгоманов опинився на службі в російській армії й вийшов у відставку в чині полковника.
Попри несприятливі політичні обставини Чернігівська та Полтавська губернії й у складі імперії далі репрезентували історичну Україну: саме тут побут і культура в родинах козацької аристократії ще довго зберігали український характер. Цілком природно, що саме з цього середовища нащадків дрібної козацької старшини вийшли визначні письменники, актори, композитори, музиканти, дослідники історії, народності та мови, політики, які взяли діяльну участь у русі, що його нині звуть українським відродженням ХІX ст.
1787 року Яків Драгоманов одружився з Ганною Колодяжинською, донькою полкового гадяцького судді Якова Колодяжного, який дав їй у посаг хутір біля с. Сергіївки Лохвицького повіту та землю Монастирські Будища, де й народилися їхні діти – сини Іван, Олексій, Яків і Петро й доньки Олена та Параскевія. Іван помер дитиною; Олексій, Яків і Петро як діти шляхетського роду дістали добру освіту й обійняли посади в Петербурзі. Зокрема, Олексій (1788–1856) зробив блискучу кар’єру, дослужившись до керівника канцелярії Військового міністерства. Яків, прослуживши з братами у міністерській канцелярії три роки, перейшов на військову службу. Член “Товариства об’єднаних cлов’ян”, він відбув тримісячне ув’язнення у Петропавлівській фортеці, після чого перебував під суворим таємним наглядом за місцем військової служби. Можна припустити, що Олексій не лише склав протекцію своїм братам до Військового міністерства, але й посприяв, щоб Яків, причетний до повстання декабристів, не постраждав: факт заслання документально не підтверджено Вважалося, що Якова Драгоманова після повстання декабристів заслано у Сибір. Зокрема, Гліб Лазаревський зазначає: «У 1826 р. Якова Драгоманова заарештовано за участь у таємному революційному товаристві “Об’єднаних Слав’ян” і покарано засланням. Дальша доля його невідома» (Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія / Автор проекту і вст. ст. Т. Скрипка. – Нью-Йорк–Київ: Факт, 2004. – C. 55; Супронюк О. Віхи славного родоводу: з нових матеріалів про Петра та Якова Драгоманових // Вітчизна. – 1990. – № 9. – С. 159–163; Айзеншток И. Поэтическая деятельность Я. А. Драгоманова // Литературное наследство. – М.: Изд-во АН СССР, 1956 – Т. 60. – Кн. 1. – С. 561–570).].
Петро, батько Олени Пчілки, замолоду служив разoм з братами в Петербурзі, але залишив урядову посаду й переїхав до Гадяча в 1836 році [За даними Гліба Лазаревського – в 1838 році. (Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади… – C. 55).], де набув садибу. Атмосфера дому Петра Драгоманова була досить своєрідною, як і сам господар. Поряд з українською мовою, стародавнім побутом, захопленням українськими народними піснями, панували радикальні політичні настрої. Заможні гадяцькі обивателі не мали до нього довіри й не любили за прихильність до селян. А звичай Драгоманова (якого він навчив і синів) здіймати шапку у відповідь на уклін селянина сприймали як знак крайнього вільнодумства і майже неблагонадійності. Але в Петра Драгоманова були серед гадячан приятелі та однодумці – Яків Рудченко [Батько відомих у літературі письменників Панаса Мирного та Івана Білика, приятель Михайлa Драгомановa.], Амвросій і Семен Метлинські, родини Кучинських і Шульженків.
Дітям прищеплювали любов до читання, знань, народної словесності. У роді не переривалися літературні та революційні традиції. У цій атмосфері української патріархальної родини Ольга Дрaгоманова здобула ази освіти під керівництвом батька. Після його смертi (1860 року) нею опікувався старший брат Михайло. Він забрав сестру до Києва й улаштував до приватного зразкового пансіону для шляхетних дівчат А. Нельговської [Ольга Драгоманова була найкращою ученицею пансіону Агати Йосипівни Нельговської (1828–1875). У листі до матері від 8-9 лютого 1863 р. Михайло Драгоманов писав: “Олю на днях мне превозносила Нельговская, особенно ее познания в французском языке, которые она может объяснить сошествием Св[ятого] Духа, и уменье рассказывать прочитанное, которое, говорит Нельг[овская], только тогда не покажется удивительным, если Олю поставить на ходули, чтоб она казалась больше”. І в іншому листі, від 24 лютого 1861 р., до того ж адресата: «Судовщиков спрашивает Нельговскую: “Вы заметили, какая даровитая девочка Драгоманова?” – “Это не я одна, это все заметили”. Значит – уррррра!!! Затем Ольку нашу сравнили с Молчаненковой. “Только, – говорит Нельговская, – эта вдобавок добрая”. Молчаненкова же известна за самую лучшую воспитанницу этого пансиона с его основания. Она уже два года как кончила курс» (Хроніка 2000. – К., 2009. – Вип. 79: Невідомий Драгоманов. – С. 399, 416).].
Успішно закінчивши навчання 1866 року, Ольга повернулася до Гадяча. Але через рік сімнадцятилітня панна знову приїхала до Києва, де її, однак, цікавили не бали, не світські розваги. Ще рік тому брат залучив її до перекладацької роботи. У листі до матері він, зокрема, писав:
«Вот я ей придумал работу. Она знает порядочно французский язык и кой-как немецкий, значит, можно бы заниматься переводaми, сокращениями из бывших иностранных статей для наших журналов. Было бы и дело, и некоторые деньги. Для опыта я ей дал книжку одного французского журнала, где была статья о теперешнем турецком министерстве, с тем, чтобы она по сей статье написала по-русски небольшой очерк. Это она сделала довольно порядочно, так что я отправил ее работу в “С[анкт]-Петербургские ведомости” [“Санкт-Петербургские ведомости” – щоденна газета, яка у 1728–1914 рр. виходила в Петербурзі.], где уже в 119 номере и напечатана первая ее половина. […] Теперь я ей дал перевести с немецкого статью “О малороссах в Венгрии”, и если она переведет ее порядочно, то напечатаем тоже в “[Санкт]-Петербургских ведомостях”» [Хроніка 2000… – С. 448.].
Отже, в 1866 році Ольга Драгоманова розпочала літературну діяльність перекладами статей.
Через брата Михайлa, в якого оселилася, вона познайомилася з членами “Громади” – Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, Костем Михальчуком, Орестом Левицьким, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, – так званою золотою молоддю, яка походила iз заможних родин. Перебуваючи в інтелектуальній атмосфері громадівців, Ольга перейнялася їхніми ідеями й інтересами. У цьому колі молода красуня знайшла свою долю, друга свого життя – Петра Антоновича Косача. Навесні він попросив її руки. Михайло Драгоманов з цього приводу написав матері, яка мала благословити шлюб:
“Косача я знаю давно. Он был в университете в одно время со мною, а последние три года я очень сблизился с ним. Он служил здесь в Киеве секретарем губернского по крестьянским делам присутствия, а после, когда был назначен председателем мирового съезда в Новоград-Волынске, часто бывал в Киеве и почти все время проводил у нас. Таким образом, я мог вполне узнать его и сблизиться с ним, а Вы меня знаете, я с плоховатыми людьми компании, тем паче дружбы не вожу. По всем сим соображениям, я так думаю, что лучшей пары для Оли и ожидать нечего, тем более, что и Кос[ач], и Оля любят друг друга” [Хроніка 2000… – С. 452.].
А Софія Русова у спогадах так писала про знайомство майбутнього подружжя:
“Ми чули, що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з’єднати цю гарну панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманівна вибрала саме його” [Русова С. Мої спомини. – Л.: Хортиця, 1937. – C. 44.].
22 липня 1868 р. Ольга Драгоманова та Петро Косач взяли шлюб у Хрестовоздвиженській церкві села Пирогова, весілля відбулося в Китаєві, де влітку жили Михайло і Людмила Драгоманови. Після шлюбу молоде подружжя оселилося у Звягелі, де чоловік обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників. Саме тут Ольга Косачева (як її тоді іменували) захопилася народною творчiстю та українськими традиціями. Перші її фольклорні записи використали Михайло Драгоманов i Володимир Антонович в “Исторических песнях малорусского народа” й “Малорусских народных преданиях и рассказах” і Павло Житецький в “Очерке звуковой истории малорусского наречия” (усі – 1876). Тексти й мелодії народних пісень вона постачала Михайлові Комарову, Миколі Лисенку, а згодом і Климентові Квітці. Спільно з Лисенком Ольга Косач записала волинське весілля й мала намір видати цей запис у двох томах. З невідомих причин задум не було зреалізовано.
У 1876 році вийшов друком альбом “Український народний орнамент (зразки вишивання, ткання, писанок)”, який Ольга Косач упорядкувала, долучивши до видання ґрунтовну передмову про наукове значення зібраного матеріалу. “Українські узори” з невеликими відмінами витримали п’ять прижиттєвих перевидань (1879, 1900, 1902, 1912, 1927) і одне посмертне (1947). Видання 1900 року демонстрували на Всесвітній виставці в Парижі (квітень–листопад 1900 року) в кустарному відділі павільйону Росії. Збірник 1902 року було призначено для Першої Всеросійської кустарної виставки в Петербурзі та ХІІ Археологічного з’їзду в Харкові. Четверте видання “Українських узорів” (1912) було експоновано на Другій Всеросійській кустарній виставці у Петербурзі 1913 року.
У 1886 році побачила світ перша збірка поезій Олени Пчілки “Думки-мережанки”. Та письменницький хист авторки проявився набагато раніше. Дослідники життя і творчостi Олени Пчілки згадують, що ще в пансіоні А. О. Нельговської вона написала німецькою мовою оповідання про пригоди капелюшка. Однак ні рукопис тексту, ані його публікація невідомі. З листів Драгоманова до батьків довідуємося, що дев’ятилітня Ольга пише вірші російською мовою, які він потрактовує не як оригінальну творчість, a як переспіви з Олексія Кольцова [Драгоманов писав батькам 12 вересня 1858 р.: “Об Олиных стихах скажу: на них виден сильный отпечаток Кольцова, так что они состоят почти слово в слово из стихов Кольцова. Поздравление же имеет вид собственной фантазии. Если Оля не нарочно выписала из книги эти стихи, и запомнила их, то это хорошо. Это показывает, что она имеет не пассивную, но активную натуру, что ей хочется самой написать что-нибуть, подобное понравившемуся. Кольцова песни и Марко Вовчок имеют большое преимущество перед сказками” (Хроніка 2000… – С. 377).
Та батько не зважав на коментарі сина й продовжував заохочувати поетичні здібності доньки, якій таки судилося стати письменницею. Aвторка ліричних віршів, байок, переспівів, поем, повістей, оповідань, новел і драм, вона була також науковцем широкого діапазону – літературознавцем, етнографом і фольклористом. Значним є перекладацький доробок Олени Пчілки. З російської мови вона перекладала Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Кольцова, Тютчева, Тургенєва, Фета, Надсона, Короленка, Єсеніна, з польської – Міцкевича, Словацького, Ожешко, Конопніцьку, із західно-європейських літератур – Шиллера, Гюго, Андерсена, Мопассана й інших. Видала “Співомовки” Степана Руданського, фінансувала журнал Михайла Павлика й Івана Франка “Громадський друг”.
Де б не жила ця колоритна, багатогранна жінка, скрізь вона вносила живий струмінь. А її оселі в Колодяжному та Зеленому Гаю стали своєрідними Афінами: тут збирався цвіт української інтелігенції (Франко, Лисенко, Старицький, Жебуньов, Модест і Орест Левицькі, Трегубов, Науменко, Беренштам, Карташевські, Цвітковські та багато інших). Звідси культурні зв’язки і контакти ширилися світами – до Києва, Петербурґа, Варшави, Відня, Софії. Для Олени Пчілки не існувало штучних кордонів, які ділили українські землі. Вона постійно підтримувала зв’язки з Галичиною та Буковиною, повсякчас стверджуючи єдність західно- та східноукраїнського культурного процесу.
Доля не милувала Олену Пчілку – час від часу жорстоко травмувала її душу. Смерть брата й матері (1895), найстаршого сина (1903), чоловіка (1909), доньки (1913) – все це вона мусила пережити, переболіти.
Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, як і її мужня дочка, в апогеї трагізму могла ствердити про себе: “Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?”. Рятувалася від горя і втрат у праці – й неухильно виконувала добровільно взятий на себе великий обов’язок. Самовіддано працювала як журналістка. 1900 року в Полтаві почав виходити український тижневик “Рідний край. Часопись літературна і громадська з ілюстраціями”. Олена Пчілка була найактивнішим співробітником, а згодом видавцем і редактором цього часопису. Додатком до “Рідного краю” був дитячий журнал “Молода Україна”. Олена Пчілка жила в редакції журналу, а властиво, редакція та “жила” в її домі. Усе це потребувало великих коштів, та жінка з роду Драгоманових ніколи не знала, де кінчається особисте, а починається громадське.
У “часи глухонімії” заходилася Олена Пчілка “знімати полуду з очей сліпця” – сприяла активізації видавничого руху. Разом із Наталією Кобринською видала жіночий альманах “Перший вінок”, адже розуміла, що боротьба за політичну незалежність України збігається з інтересами жіночого руху. Коли в Росії жінки виборювали право на рівноправ’я, то в Україні жіночий рух набував національного характеру.
Ольга Косач тяжко й цілеспрямовано готувала ґрунт, на якому зросли й розквітли таланти її дітей. Мудра й ніжна мати різьбила характери своїх дітей відразу на широку шкалу. Виховувала з них патріотів і громадян своєї землі. Діти захоплювалися розумом і талантом матері й багато у чому намагалися наслідувати її.
Олена Пчілка (як свого часу її батько) виявляла велику толерантність до переконань своїх дітей і їхніх друзів. Чи не єдине тертя між поколіннями викликала розбіжність у поглядах на шлюб. Доньки Олени Пчілки свободу жінки вбачали у звільненні її від шлюбу. Безперечно, це був результат впливу й “Катехізису революціонера” Сергія Нечаєва, і творів Олександра Герцена. Врешті, рух за жіночу емансипацію у другій половині ХІХ ст., який був, у суті, боротьбою за вищу освіту, зачепив і героїню оповідання “Товаришки” Олени Пчілки, яка також прагнула, щоб її доньки вчилися в університетах. Письменниця була переконана, що свободу жінки визначатиме спеціальна освіта та культура родини, у якій батьки будуть рівними в усьому, матимуть спільні інтереси й однаковий вплив на виховання дітей. Зразком такої родини й було подружжя Косачів.
Письменниця активно боролася за право навчати українською мовою в школах. 1907 року вона разом з Лесею Українкою, Павлом Житецьким і Миколою Лисенком підписала заяву міністрові народної освіти Російської імперії з вимогою дозволити навчання рідною мовою:
“Необходимо дать украинскому народу возможность учиться на его родном языке. Интересы двадцатипятимиллионной массы народной достаточно важная вещь для того, чтоб нижеподписавшиеся могли выразить уверенность, что затронутый здесь вопрос будет внимательно исследован Вашим Высокопревосходительством и разрешен в том направлении, которого потребует как педагогия, так и интересы населения” [Українка Леся. Документи і матеріали. 1871–1970. – К.: Наук. думка, 1971. – С. 199–200.].
1905 року вона у складі делегації (з Володимиром Науменком та Іллею Шрагом) їздила до Петербурґа до голови Ради міністрів Вітте з клопотанням про ширші свободи українській мові.
З початку Першої cвітової війни Ольга Косач належала до Київського правління Товариства друзів миру. Брала також діяльну участь у роботі Українського наукового товариства в Києві, заснованого 1907 року.
Жовтневий переворот 1917-го зламав долі Лесиних рідних, назавжди роз’єднавши їх кордонами і кардинально змінивши культуру їхнього побуту. Посілість “Зелений Гай” разом із майном націоналізувала нова влада. У найтяжчі для Косачів 1920–1924 рр. їм нічого було продати чи обміняти на кусок хліба. Й лише з переїздом Олени Пчілки до Києва держава виділила їй кімнатку в комунальній квартирі на Овруцькій, 6, а до скромної пенсії додався гонорар від видання творів Лесі Українки, який ділив з нею Климент Квітка. Та все ж Олена Пчілка до останнього подиху невтомно працювала. З 1920 року брала участь у кількох комісіях Української академії наук (літературно-історичній, етнографічній, громадських течій і заходознавства). У квітні 1925 року її обрано членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук. У 1925–1929 рр. з-під її пера вийшли друком наукові розвідки з етнографії (“Українські народні леґенди останнього часу”, “Українське селянське малювання на стінах”), спогади про діячів української культури та брата Михайла Драгоманова.
В останні роки життя Ользі Косач довелося зазнати прикрих переслідувань, лише тяжка передсмертна недуга врятувала її від репресій. Уже приїхав по неї “чорний ворон”, та з’ясувалося, що жінка хвора й не може ходити… Померла Ольга Петрівна Косач 4 жовтня 1930 р. Поховано її на Байковому кладовищі у Києві поруч із чоловіком Петром Косачем і старшими дітьми Михайлом і Ларисою.

* * *
У біографії Олени Пчілки є також інший – візуальний – вимір, відображений у фотодокументах. Світлини Ольги Косач у родинному альбомі Драгоманових-Косачів розкривають її зовнішній образ, дають змогу крок за кроком простежити її життя від народження: зростання, створення сім’ї, зрілі роки й, нарешті, старість, коли все повторилося спочатку й на бабусиних руках знову з’явилася дитинка. З ширшого погляду, в цих фотографіях відтворено один із аспектів культури української еліти. Світлини індивідуальні та групові ілюструють традиції побуту родини, коло тогочасних захоплень її членів, входження до їхнього оточення людей з різними долями, політичними та громадськими інтересами. Збереглося майже півтисячі світлин родини Драгоманових-Косачів. На жаль, іще не всі вдалось анотовути, знайти вичерпні відомості про портретованих, фотографа, час і місце фотографування. Спинімося тут побіжно на тих, які стосуються безпосередньо Олени Пчілки та її стилю в одязі, на що досі не звертали увагу біографи.
Вродою Ольги Драгоманової-Косач захоплювалися Михайло Старицький і Мелитон Бучинський; письменниці присвячували свої поезії замилувані її зовнішністю адоратори. Іван Зілинський, відвідавши її 1911 року, був вражений повабом цієї уже не молодої жінки:
“Олена Пчілка зробила на нас сильне враження своїм зверхнім виглядом, а ще більше своєю надзвичайною інтелігенцією. Перед нами стояла дуже поважна жінка в силі віку, повна життя та енергії. Дуже симпатичне обличчя, без найменшої зморшки, чорні палкі очі та чорне, наче в ворона, волосся свідчили про її колишню вроду. Ніхто не сказав би, що вона саме тоді почала шістдесят третій рік життя (ур. 17.VІІ.1849)” [Студинський К. Зустріч Ольги Косачевої з Мелитоном Бучинським 1872 р. // Наша культура. – 1936. – Кн. 12. – С. 791.].
Традиційно побутувала думка, що Олена Пчілка – одна з небагатьох українських аристократок, яка полюбляла народне вбрання й одягала в українські строї дітей, чим дивувала оточення. Тут варто згадати, що до знайомства з Петром Косачем і родиною його приятелів Рашевських Ольга не виявляла надмірного інтересу до традиційної української одежі. Відомо, що Єлизаветa Олександрівна Рашевськa [Єлизавета Олександрівна Рашевська (з роду Константиновичів) – дружина громадівця Івана Рашевського, приятеля Петра Косача. До одруження Петро Косач жив у родині Рашевських на вул. Великій Васильківській і саме в них познайомився з майбутньою дружиною.] славилася тим, що по-мистецькому розвинула давні традиції вишивання білим по білому та сріблом і золотом по білому, які своїм корінням сягали ще князівських часів. Майстерно володіючи всіма техніками, вона артистично пристосувала національний стрій до потреб і вподобань свідомого українського шляхетствa, яке свою українськість бажалo підкреслювати й зовнішніми прикметами. Зрештою, називати такий одяг народним можна лише у тому сенсі, що народ, запозичивши, розвинувши й адаптувавши до своїх смаків його елементи, зберігав цю традицію навіть тоді, коли аристократія з огляду на історичні та політичні обставини відмовилася від неї. Але стильові відмінності в українській традиційній одежі простолюду та шляхетського стану очевидні.
У гардеробі молодої Ольги Драгоманової переважав усе-таки стиль епохи, а про її аристократичі манери говорить уже назва пансіону, в якому навчалася. Ознаки цього впливу добре видно на світлинах кінця 1860-х – 1870-x років, де образ портретованої відповідав “буржуазному” стилеві тогочасної моди. Молодa красуня позує перед об’єктивом фотокамери у сукнях із шовку-муару, атласу з пишними оздобами мереживом, бахромою, бантами з оксамиту, драпуванням у стилі “tapissier”. Її сукні доповнююють обов’язкові аксесуари – сережки, брошки, кулони та складна зачіска з пасмами.
Порівнявши всі відомі світлини Ольги Драгоманової-Косач, доходимо висновку, що pозмаїття фасонів її одягу було витримано в одному стилі, який суттєво не мінявся впродовж життя, але завжди був дібраний відповідно до призначення костюма. Й навіть із появою у гардеробі емансипованих жінок з інтелігенції червоних блуз-ґарібальдійок, чоловічих краваток і капелюхів, вона залишалася традиційною, завжди стильною жінкою епохи 1870-х років, доби її молодості. Фотографії свідчать, що вона залюбки одягала пляття й блузи з цупкими стійками, мала у гардеробі й модні тоді сукні з силуетом “амфори” з високим глухим коміром-стійкою, спіральним драпуванням довколо фігури. Для дому в неї були прості у крої та практичні костюми. Зокрема, в “Зеленому Гаю” Ольга Косач приймала гостей у вільного крою костюмах з легкої, світлої тканини, в яких, як правило, виходили тільки до сніданку. Такі хатні сукні викроювали з цільного відрізу тканини й робили вільнішими, ніж одяг, призначений для виходів на вулицю. Однак пополудні це вбрання вважали невідповідним. Для пообідньої пори шили денні плаття: найчастіше з коричневого чи бордового кашеміру. Ці деталі дозволяють визначити, в який час доби зроблено ту чи іншу фотографію.
На фото 1900-х років у гардеробі Олени Пчілки з’являється сукня з оксамитовим декором, призначена для прийому гостей і візитів. До речі, це єдина сукенка (мабуть, улюблена), в якій Олена Пчілка тричі позує перед фотооб’єктивом у різні роки. У сукні, яку одягали вдома, виходити на вулицю вважалося поганим тоном. Таку сукню для домашніх прийомів для виходу доповнювали короткою пелериною, тальмою чи, наприклад, шалем, дібраним у тон капелюшка й рукавичок. А також – пальтом, курткою-казакін, манто й т. ін.
Блискучi та дорогі прикраси (сережки, брошки, персні та браслети) тільки доповнювали вечірній туалет. Що такі коштовності були в гардеробі Олени Пчілки, свідчить згадка про гранатове намисто у листі Мелитона Бучинського: “[…] передаючи торік через брата білет до мене, за золотим магазином, Ви не додали навіть, як носяться давні гранатки, що ми купували” (Кирило Студинський. Зустріч Ольги Косачевої з Мелитоном Бучинським 1872 р. – С. 736).]. Всі костюми Олена Пчілка модифікувала в напрямі великої практичності без зайвого блиску. Володіючи мистецтвом одягатися, вона ще яскравіше підкреслювалa свою індивідуальність і природну чарівність, a також уміння вловити відповідність між одягом і зачіскою. До слова, така елегантність була недешевою й доступною лише для забезпеченої частини суспільства, бо кравчині й модистки брали за пошиття й оздобу чималі гроші.
Отже, з погляду тодішньої моди й модних журналів Ольга Косач виглядала як елегантна аристократка, зорієнтована на європейський стиль і вміння “носити костюм”, однак без нальoту надміру й розкоші. Й цей досі не помічений біографами аспект її побуту висвітлює ще одну грань її аристократичної культури.
Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, культура, епоха», Луцьк, 2010, вип. 1, с. 89 – 98.

© 1991 – 2013 Т.Скрипка
Передрук статей із сайту заохочується за умови посилання (гіперпосилання) на мій сайт
http://www.t-skrypka.name/KosachFamily/OlenaPchilka.html       
       
Батько Лесі Українки: Петро Антонович Косач( нар. 1841 р. - пом. 1909 р.)
джерело http://www.t-skrypka.name/KosachFamily/BatkoVelUkrainky.html

 

Іван Франко

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Стаття
-------------------------------------

Роздивляючися літературну фізіономію Лесі Українки, ми бачимо, що вона тільки що закінчила першу добу свого розвою, її талант тільки що отрясся з повивачів тої несамостійності, що путає кожного поета при перших його кроках. Він тільки що уперше широко і сміло розмахнув крилами до власного лету, тільки що показав себе в повній силі і показав нам, чого ми можемо ждати в будущині від сеї писательки. Здається, в такім разі критикові найліпше б було підождати, поки той талант пройде більший шмат дороги, зазначить себе яркіше, зачеркне, що так скажемо, свою власну лінію на нашій літературній ниві. Певна річ, ми дуже радо підождали б зі своєю студією, якби знали, що доля позволить сьому талантові промірити все те поле, яке він зазначив собі. Та, на лихо, умови нашої літературної праці такі важкі, а особисті відносини авторки зложилися так сумно, що ми ледве чи діждемося від Лесі Українки всього того, що вона могла б дати нашому письменству. Розуміється, ми гаряче бажаємо, щоб вона дала якнайбільше; кожний новий твір, який в останніх часах виходить з-під її пера, збагачує наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останні її твори, се такий голосний та страшний стогін примученої душі, якого не чулося у нас ще від часу киргизьких думок Шевченкових[1]. Сей стогін тим страшніший, що він не пливе з якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки є виразом безмірно болючих обставин, серед яких живе авторка і серед яких знаходиться українське слово та всяка вільна, гуманна думка в Росії. Такий стан для історика — одна хвилина, переходова доба, але для людини, обдарованої гарячим чуттям і палкою фантазією, він страшенно небезпечний. В такім подвійно безрадіснім стані не раз дуже сильні, навіть геніальні натури ламаються і падуть. Критика може тут не раз зробити добре діло: піддержати писателя, загріти його, впевняючи, що його важких ридань не зрозуміли хибно і що його слово збудило в серцях власне таку луну, якої він бажав собі. Ми бажали б, щоб і наша студійка про дотеперішню поетичну діяльність Лесі Українки була не тільки інтерпретацією її таланту для ширшої громади, але також словом щирого признання і заохоти для авторки, піддержкою на її важкому шляху.

І
Нема нічого цікавішого для критика, як слідити крок за кроком розвій автора, прислухуючися, як в його слові звільна міцніють, доходять до переваги, а далі до повного, гармонійного панування тони, властиві його талантові. Бувають автори, у котрих такий дослід неможливий; вони почали писати вже дозрілими людьми і відразу виявили вповні свою літературну фізіономію. Бувають інші, також талановиті люди, у котрих розвій не йде мов по ступнях угору, а якимись зигзагами: раз, два рази такому авторові удасться написати щось добре і гарне, а перед тим і по тім тягнуться довгі облоги, вкриті пустоцвітом. Бувають, вкінці, й такі таланти, що спочатку своєї кар'єри блиснуть, мов метеор, а вся дальша їх діяльність, то повільне догасання, не раз повне диму і чаду. Леся Українка належить до тих талантів, що виробляються звільна, що важкою, інтенсивною працею доходять до панування над формою і змістом, над мовою й ідеями. Десятиліття, що пройшло від опублікування її перших творів, позволяе нам слідити той розвій від перших, майже дитячих поривів аж до повного майстерства, від дитинячо-примітивних форм до блискучих і вповні гармонійних, від дитинячої імпресіоністики до широкої ідейності і могутнього пристрасного огню. І коли ми рівночасно будемо тямити про важкі обставини, серед яких відбувався той розвій і до крайності сумний стан того суспільного і духовного грунту, на якім виростає наша писателька, то сам факт її постійного розвою і то власне такого розвою будемо вважати доказом незвичайної сили її таланту і при тім одною з найцікавіших появ нашої нової літератури. Скільки ж то молодих писательських сил на Україні в тих 10 літах заблисло і пропало, скільки їх зламалося або зійшло на такі стежки, що не приносять великої честі Україні!
Видана в 1893 році збірка віршів Лесі Українки п. з. «На крилах пісень» містить у собі все те, що до того часу понаписувала наша авторка. Вона не лишила на боці тих перших проб свого пера, що були написані ще перед 1887 роком і виглядають мов примітивно звіршовані дитячі враження:

На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило,
І хатинку звеселило.

В тім самім дитинячо-наївнім тоні держаться віршики «Літо краснеє минуло», «Мамо, іде вже зима», «Тішся, дитино, поки ще маленька». Є тут, звичайно, одна якась, хоч не нова та досить поетична обсерваційка, але визискання її, писательська техніка, мова — ще зовсім примітивні та конвенціональні[2]. Гострий критик, що признає тільки викінченим і вповні характерним творам право існування, мусив би протестувати проти помішування тих паперових квіток у букеті; історик літератури вдячний за се авторці, бо вони позволяють йому бачити той скромний початок, з якого вийшла вона.
Наскрізь конвенціональна, не в народному стилі, як сказано в титулі, а в старому романтичному шаблоні зложена є поемка «Русалка», що була первісне надрукована в жіночому альманаху «Перший вінок»[3]. Козак любить дівчину Ксеню і хоче з нею одружитися, але під осінь забуває про неї і жениться з іншою. Молода просить Ксеню за дружку, але Ксеня, замість на весілля, іде до річки і топиться. Вона зробилася русалкою, але і в воді не втопила свого горя. Ночами вона приманює до себе козака; сей зачинає тужити і сохнути, аж коли раз хотів зблизитися до любої русалки, вискакують інші русалки і залоскотують його на смерть. Поема кінчиться плачем русалки над трупом бувшого її коханця. Слабенький відгомін Шевченківських балад без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життєвої обсервації і соціальних контрастів, що надає тим романтичним баладам вагу і принаду вічно живих творів. У Лесиній «Русалці» події не мотивовані, соціальних контрастів нема, психологічні конфлікти ледве натякнені невмілою, ще дитячою рукою. Та є в тій поемці один уступ, де чути якісь нові, нешаблонові, хоч дуже ще несмілі тони; се пісня русалки (стор. 100—101), котрою вона приваблює до себе козака:

Любий козаче, чого ти ходиш
Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісню русалки!
Тож я для тебе співаю.
Вона пригадує йому себе, що його щиро кохала.
Як не забув ти, ходи до мене,
Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила.
В мене палати кращі од царських
Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
З перлів дрібних і коралю.

Хоч і тут ще нема ніякого особливого майстерства, та все ж таки в тій пісеньці видно перший розмах крил свіжого ліричного таланту.
Наскрізь конвенціональна і несамостійна є й друга поемка, помічена 1888 роком — «Самсон». В половині 80-х років у російському письменстві зайшла була мода на переспівування біблійних тем. Відгуком тої моди був також дуже слабий вірш Олени Пчілки «Дебора», написаний 1887 р. і надрукований в «Першому вінку». За прикладом матері взялася й Леся віршувати біблійне оповідання про Самсона. Порівняння тих двох творів між собою і з біблійними первовзорами було би дуже цікаве. Обі наші авторки поводяться з біблійним текстом дуже вільно, а властиво мовби й зовсім не дивляться на нього, а беруть тільки деякі мотиви, обскубані з тих міцних паростків, що в'яжуть їх із старожидівським життям і дають їм безсмертну силу. Пчілчина Дебора — се якась тінь, а не жива людина; Лесин Самсон — се шаблоновий вояка і патріот з чудесною силою, а зовсім не той напівгумористичний, а напівтрагічний герой, змальований у книзі Судіїв[4]. І в оповіданні про Дебору, і в оповіданні про Самсона біблійні первовзори безмірно поетичніші і живіші від того, що з них зробили наші авторки. Леся, нпр., силкується поглибити біблійне оповідання, аналізуючи психологію Самсона і Даліли, але сей аналіз відбирає оповіданню його героїчний характер. Самсон вертає з бою, в котрім він поборов філістимлян; його вітають «квітками та вінками», мов римського тріумфатора; серед інших жінок йому назустріч іде й його жінка Даліла, котру він силою взяв із краю філістимлян. Вона хвалить Єгову за побіду свого мужа, а на його питання, чи їй не жаль рідного люду, вона відповідає:

Чужа для мене мого люду доля,
Твої для мене стали рідні люде,
Твоя, Самсоне, лиш єдина воля
Для мене завжди наймиліша буде,
Для тебе відцуралась я родини.

Самсон хоче їй віддячити за таке безмежне кохання, і вона випитує його, відки у нього така сила, що міг колись роздерти льва і побити багато ворогів ослячими щелепами. Самсон не хоче сказати їй сеї тайни, вона благає, далі плаче, і ось Самсон виявляє їй усю правду: він назорей, його волос має велику силу, а якби хтось обтяв його, він був би слабий, як мала дитина. Даліла в сні обтинає йому волосся і кличе філістимлян. Ті в'яжуть його — а Даліла кличе:

Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива:
— Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Ні. Ти гинеш,— дяка се правдива
Від мене за погибель мого люду.

Значить, Даліла не менша, а навіть більша патріотка від Самсона. Оригінал нічого про се не знає. Там Самсон зовсім не воєвода єврейський, він б'ється з філістимлянами одинцем, щось таке, як у староруських билинах «поляница удалая». На честь його ніхто не справляє тріумфу. Даліла не є його жінка, а припадкова коханка, правдоподібно не філістимлянка, а єврейка. Знаючи, що Самсон буває у неї, філістимські воєводи підкуплюють її великою сумою грошей, щоб випитала, в чім лежить його сила. Самсон три рази дурить її, а тільки четвертий раз говорить їй правду. Як бачимо, ані герой, ані обставини, виведені в біблійному оповіданні, не надавалися до патріотичної поеми в нашім сучаснім стилі; замість поглибляти ті факти, які дає первовзір, авторка мусила обкроювати, перемінювати, ослаблювати їх і замість живого змісту наповнювати свої вірші досить ріденькою фразеологією. Конець поемки ще слабший. Сцена смерті Самсонової в книзі Судіїв описана ось як: «Та ось князі філістимські зібралися, щоби принести велику жертву своєму богу Дагонові, серед забав, мовлячи: «Наш бог дав нам у руки нашого ворога Самсона». А коли се побачили люди з їх народу, вони величали свого бога, мовлячи:

Наш бог дав нам у руки
Нашого ворога,
Що нівечив наш край
І вбив так много люду.

А коли були навеселі, мовили: «Покличте Самсона, нехай забавляє нас!» І покликано Самсона з тюрми, і він мусив танцювати перед ними. Отож його поставили між стовпами, а Самсон мовив до хлопця, що держав його за руку: «Постав мене так, щоб я міг доторкатися до стовпів, на котрих опирається дім, і щоб я оперся об них». А дім був повний чоловіків і жінок, тут були й усі князі філістимлян, а на плоскому дасі було коло 3000 чоловік і жінок, що дивилися, як танцював Самсон. А Самсон покликав Ягве і мовив : «Господи Ягве! Згадай про мене і дай мені силу лиш сей раз, о боже, щоб я помстився на філістимлянах хоч за одне своє око»! Тоді Самсон обняв два середні стовпи, на котрих держався будинок, один правою рукою, а другий лівою, і оперся на них. І скрикнув Самсон: «Нехай згину я сам з філістимлянами!» І силою він похилив ті стовпи, і дім завалився на князів і на всю купу народу, що була там, і, вмираючи, він побив більше народу, ніж побив у своєму життю.
Нема сумніву, що се безмірно трудно — перероблювати стару поезію на нову; переробка дуже легко виходить водяниста і замазує характерні деталі оригіналу. Так сталось і тут. Авторка без потреби перенесла сей празник на воєнний час — буцімто філістимляни знов напали на Палестіну; в біблії катастрофа діється в Газі, однім із головних філістимських міст. Далі ослабила авторка сцену наруги над Самсоном; у поемі він тільки стоїть і своїм понурим видом тішить ворогів. Власністю нашої авторки є також наруга Даліли, наруга млява, так як і всі філістимські промови, звернені в поемі до Самсона.
Хоч і як невисоко ми ставимо сього Самсона, то все ж таки мусимо сказати, що, порівнюючи його з Деборою Олени Пчілки, видно вже тут перевагу таланту дочки над талантом матері. Дія в «Самсоні» розвивається досить драматично, а ліричні місця (Самсон у тюрмі) декуди виявляють силу і пластику виразу.
У тім самім 1888 році написаний також цикл ліричних і описових віршів п. з. «Подоріж до моря». Талант авторки очевидячки дужчає, піднімається, вона попадає в свій природний тон, менше в'яжеться чужими взірцями, і ми стрічаємо в тім циклі перші проблиски сильного, самостійного таланту, перші такі картини і поетичні звороти, що виявляють руку майстра. Зразу йдуть легесенько начеркнені краєвиди, ще трохи конвенціональні і бліді (І, III, IV), та між ними прориваються нові, незвичайні риси.

Далі, все далі! Он латані ниви,
Наче плахти навкруги розляглись,
Потім укрили все хмари ті сиві
Густого диму, з очей скрився ліс,
Гори веселі й зелені долини
Згинули раптом як любії сни.
Ще за годину і ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!

Зовсім так, як хвилі колишнього щастя! — озивається щось у душі авторки при тім виді. Рефлексія, ще несміла, буде вертати дедалі все частіше, міцніше, поки своїм вогнем не перетопить усіх вражень, усіх почувань авторки, поки фізичне око і фізичне вухо не зробиться вповні органом її поетичної душі.
Ось вона в великім місті над морем — у Одесі.

І все чужина! Ох, біда самотному
У місті широкім
Себе почувать одиноким!
І добре, хто має к багаттю чийому
Склонитися слухом і оком.

Авторка знаходить собі тут приятельку; обі вони вечорами дивляться на море, думками шукають щастя. Та де воно? Чи в небі, чи в морі?

Ні, думко! даремне в світовім просторі
Притулку шукати,
В безодню дарма поринати;
Любов і надія не в зорях, не в морі!
Між людьми поради питати!

Се перший раз у поезії Лесі Українки відзивається соціальна нота. Досі вона любувалася природою, витала в сфері якихсь абстрактних людських відносин і абстрактного патріотизму; відтепер вона почне пильніше придивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає і щоденне горе і великі ідеальні змагання до свободи і рівності. Правда, обставини, серед яких жила авторка, не були прихильні такому зворотові її музи. Забезпечене економічне та соціальне становище не змушувало її поринати в бурхливе море соціальних контрастів, а, з другого боку, слабе здоров'я потребувало лічення в теплім кліматі, серед гарної природи Криму. І ось вона пливе з Одеси в Крим.

Далі, далі від душного міста!
Серце прагне буять на просторі.
Бачу здалека — хвиля іскриста
Грає вільно по синьому морі.

Ціла та п'єска (VI, стор. 52—53)— то правдива перлина. Майстерна форма якнайкраще гармоніює зі змістом,— опис морського плавання при погіднім, радіснім настрою. Авторка щосили гонить від себе всякі прикрі спомини.

Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тілько бачить осяйну долину
І губитись в прозорій блакиті.

Тут нема ані одного зайвого слова, ані одного шаблонового та маневрованого звороту,— все тут просте, ясне та сильне, перший раз блискає талант авторки в повній красі. Дальша п'єса (VII) в цілому слабша: вона занадто многословна, опис Акерманських веж замало пластичний, рефлексії про козацьку славу занадто вже пережовані, та є й тут деякі рядки, кинені рукою великого майстра. Особливо гарна оця строфа:

Виросла там квітка у темниці, в ямі.
Ми її зірвали, нехай буде з нами.
Квітка тая, може, виросла з якого
Козацького серця щирого, палкого.
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квітка на Вкраїну?

Як бачимо, розвій нашої авторки йшов дуже швидко. Ми не знаємо часу, з якого походять її перші віршовані проби, але в 1888 році вона вже в деяких п'єсах доходить до повного майстерства. Нема сумніву, що се було здобутком дуже інтенсивної духовної праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки, та певна річ, що й само життя і посторонні впливи сильно гнали її наперед. Не знаю напевно, але здається, що не помилюся, коли між тими впливами на першому місці поставлю вплив її дядька[5], незабутнього сівача живих і широких ідей серед нашої суспільності, Михайла Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, і покійник уже тоді з великою надією дивився на її талант і, певно, не залишив ніякої нагоди прояснювати і наводити його на кращу дорогу, до щораз вищих мет.

ІІ

Життя Лесі Українки складалося так, що про безпереривний, так сказати, простолінійний розвій не можна у неї говорити. По хвилях міцного розмаху, гармонійного настрою, самостійного лету наступає ослаблення, занепад, перемагає знов шаблон і манера. На се були, здається мені, дві причини: дух авторки не був ще вповні вироблений і загартований, а в стані здоров'я набігали важкі кризи. Так виясняю я собі той факт, що по 1888 р. вона продукує чимало творів досить слабих і зманерованих. На першім місці між тими творами я поклав би «Місячну легенду», найдовшу і — найслабшу з п'єс, поміщених у збірці «На крилах пісень». Авторка присвятила її своїй мамі, може, знехотя даючи свідоцтво, під чиїм впливом постала ся поема. Є се історія артиста, не то співака, не то поета. Ще дитиною він чув у сні ангельські співи і виріс на співака. Та швидко слава відвернулася від нього; не знаємо, чи він стратив голос, чи що сталося з ним, досить, що він живе самотній у рідній хаті і нарікає на долю і на людей. Аж ось раз, проходжуючися селом, він почув пісні лірника про панщину, про сирітку та про правду і побачив, як люди плакали від тих пісень. Він іде до лісу; йому хочеться ще раз заспівати «на цілу країну» і «домовити гірку тугу». Місячне світло западає в його серце, і йому вертається голос, він знов співає чудово і вертається в світ. Кінчиться поема описом концерту, на котрім наш співак співає не так гарну, як довгу пісню власного укладу. Яке враження зробила вона на слухачів — авторка не говорить. Як бачимо, композиція зовсім не особлива, поодинокі розділи порозривані, мотивування їх слабе або зовсім ніяке, оброблення многословне, віршова форма млява і монотонна. Леся Українка, мабуть, і сама не була вдоволена сею поемкою, коли пізніше вернулася до сеї теми і в поемі «Давня казка» змалювала нам артиста-співака, але вже зовсім іншими фарбами і на зовсім іншому, широкому, суспільному тлі.

Більшина поезій у збірці «На крилах пісень» не має дат, отим-то ми не можемо зовсім напевно сказати, коли творчість авторки піднімалася вище, а коли вона опускала крила. Та нам досить сказати, що між 1888 і 1893 роками у неї йшло вагання, поставали п'єси такі слабі, як «Місячна легенда», «Зоряне небо», «Зоря», «До мого фортеп'яна», «В магазині квіток», «Сон літньої ночі», «На давній мотив», а обік них такі сконцентровані, сильні і характерні, як «Пісня» Brioso»[*1], «Rondeau»[*2], «Contra Spem Spero»[*3], «Сльози — перли». Ми коротко схарактеризуємо перший гурток названих тут віршів. Про їх зміст можна би з невеличкою зміною сказати те, що говорить Кальхас у «Прекрасній Єлені»[6]: «Trop des fleurs! Trop des fleurs!»[*4]. Цвіти і зорі, зорі і цвіти — оце й весь зміст тих поезій. А коли додати до того досить монотонну форму, многословність і брак пластичних картин та брак виразного, сильного чуття, то не здивуємо, що ті вірші не будять у нас ніякого настрою і читаються без смаку, як ремісницька робота, не раз добра і старанна, але все-таки без душі. Обік них знаходимо декілька талановито задуманих, але слабо виконаних п'єс, як ось «В'язень», «Коли втомлюся я життям щоденним», «Досвітні огні». Є в тій останній п'єсі деякі дуже гарні строфи, як ось:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала.
Не бійся досвітньої мли,
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

У поемці «В'язень» трохи загусто наложено чорних красок: муж сидить у тюрмі, жінка з дитинкою терпить голод. Єврей за довг продав останню корову,— але контраст запертого в тюрмі батька і дитини, що знадвору кличе до нього: «Куку! Куку! А де ти? Тут, татусю?» справді хапає за серце, так само як і та рисочка, що

Татусь, цілуючи свою дитину,
Невольничого хліба дав скоринку.

Розволікла також і декуди солодкувато-сентиментальна п'єска «Співець», але є в ній прекрасні строфи:

Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б та щира, гарячая мова
Зломила зиму!

Загалом треба сказати, що серед того вагання в творчості нашої авторки чимраз частіше прориваються світлі ноти, охота до життя і до боротьби, а разом з тим розширяється її світогляд, поглибляється розуміння життя і його глибоких антагонізмів. Мов чудовий заспів, під музику народної пісні, озивається й пісня нашої авторки:

Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся.
Хоч на мене пригодонька,
То я нею не журюся.
Гей ви, грізні, чорні хмари,
Я на вас збираю чари,
Чарівну добуду зброю
І пісні свої узброю.
Дощі ваші дрібненькії
Обернуться в перли дрібні,
Поломляться ясненькії
Блискавиці ваші срібні.
Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвію свою тугу
Вільним співом в темнім лугу.

Той самий мужній бадьорий настрій видно і в прекраснім вірші «Contra Spem Spero»:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Хочу жити. Геть, думи сумні!

Та ба, не так зложилося життя нашої авторки, щоб вона могла зовсім відігнати сумні думи. Навпаки, чим глибше входять ті думи в життя, тим сумніші робляться вони, але серце авторки від них уже не відвертається і не м'якне, не піддається песимізмові. Вона помалу доходить до того, що може виспівувати найтяжчі, розпучливі ридання і тим співом не будити в серцях розпуки та зневіри, бо у самої в душі горить могуче полум'я любові до людей, до рідного краю і широких людських ідеалів, ясніє сильна віра в кращу будущину. Соловейкові пісні, весняні квіти тепер тратять для неї свою принаду.

Вільні співи гучні, голосні
В ріднім краю я чути бажаю,—
Чую скрізь голосіння сумні.
Ох, невже в тобі, рідний мій краю,
Тільки й чуються вільні пісні
У сні?
(«Rondeau»).

Авторка не встидається плакати, особливо з такими, що плачуть, але коли почує вільну пісню, то одгукнеться й на неї:

Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вольної жалем не отрую.
(«Мій шлях»).

І в прекраснім циклі «Сльози — перли» вона піднімає важке голосіння — вже не над своєю долею, не над долею якогось героя або примховатого артиста, але над цілим рідним краєм, над тим народом, забитим у кайдани. Подібних голосінь було багато в нашій поезії, особливо після Шевченка. Леся Українка перша і одинока вміє опанувати тут широку скалю почувань від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття, що являється природною реакцією проти холодної зневіри.

Коли ж се минеться?
Чи згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!

Авторка запитує себе, пощо ті сльози, що палять душу, а не мають сили допомогти рідному краю, і відповідає чудовим віршем:

Всі наші сльози тугою палкою
Спадуть на серце, серце запалає...
Нехай палає, не дає спокою,
Поки душа терпіти силу має.
Коли ж не стане сили, коли туга
Вразить украй те серденько замліле,
Тоді душа повстане недолуга,
Її розбудить серденько зболіле.
Як же повстане — їй не буде впину,
Заснути знов, як перш, вона не зможе,
Вона боротись буде до загину:
Або загине, або переможе.

Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини. Правда, українські епігони Шевченка не раз «рвали кайдани», віщували «волю», але се звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотів і образів великого кобзаря. Леся Українка не силкується на Шевченків пафос, не пережовує його термінології; у неї є свій пафос, своє власне слово. Коли в «Русалці» вона стоїть під впливом Шевченкового романтизму, то тут вона давно отряслася від нього, не потребує зичити ні від кого поетичного апарату, бо сама має що сказати читачам, у самої наболіло на душі чимало, у самої поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця.

В 1890 і 1891 р. зложений цикл «Кримських спогадів», у котрих майстерство Лесі Українки сяє повним блиском. Вельми характерний для світогляду нашої авторки «Заспів», зложений очевидно пізніше, як більша частина віршів сього циклу. Вона радо згадує гарну кримську країну.

Де прожила я не одную днину,
А не була щаслива й на годину.
Та я за те докірливого слова
Тобі не кину, стороно прекрасна!
Не винна ти, що я не маю долі,
Не винна ти, що я така нещасна!

Се знак, що талант нашої писательки доходить до повної дозрілості, при всій своїй ліричній експансивності підноситься до того об'єктивізму, що вміє відрізнити власне горе від загального порядку фактів і ідей, не попадає в чорний песимізм під впливом власного страждання. Брак того об'єктивізму у деяких геніальних поетів наробив багато лиха в сфері думок і настрою цілих поколінь; пригадаю тільки італьянця Леопарді[7], у котрого незлічима фізична хвороба породила песимістичний світогляд, що закрасив собою всі його твори; пригадаю цілий ряд французьких поетів сатаністів, неокатоликів та декадентів-неврастеніків, у котрих поезія була виразом їх власних нервових та психічних хвороб, але при тім генералізацією тих хворобливих явищ. Наша авторка безпечна від такої генералізації. У неї тіло хворе, але душа здорова і думка ясна. Власне страждання не заслонює перед нею ані краси природи і тих розкішних мрій, які навіває та краса (див. «Тиша морська», «На човні», «Байдари», «Бахчисарай»), ані краси, спокою і щастя інших людей (див. «Татарочка»); воно не заглушує у неї бажання волі і добра для всіх людей, навпаки, скріпляє те бажання, хоч разом і прислонює його легким туманом суму та резигнації.

Серед мороку, бурі-негоди
Цілу ніч буде човен блукати;
Як зійде сонце правди та згоди,
Я тоді вічним сном буду спати.
Буде шарпати буря вітрила,
Пожене геть по темному морю...
Ох, коли б мені доля судила
Хоч побачити раннюю зорю!

По 1893 р. Леся Українка не опублікувала ніякої більшої збірки своїх творів, але з того, що вона публікувала відтоді в наших періодичних виданнях, ми бачимо, що талант її все міцніє, ставить собі все трудніші і ширші завдання. З тих її пізніших творів ми роздивимось тут лише поему «Роберт Брюс», опублікованому в «Хліборобі»[8] 1894 р., поему «Давня казка» («Житє і слово», V, 1896 р.), і вірші, друковані в «Життю і слові» 1897 р. та в Л. Н. віснику[9] 1898 року.

«Шотландська легенда» про Роберта Брюса написана 1893 р. Композиція сього твору не блискуча, епічний тон авторці не дається ще, описи битв досить бліді і конвенціональні, державні справи в її віршах малюються досить наївно і сухо, без поетичної пластики. Загалом «Роберт Брюс» є немов pendant[*5] до Самсона, хоча видно тут значний поступ у епічному стилю. Нема вже тут тої балакучості і розволіклості, що в «Самсоні», авторка говорить просто, ясно, декуди підноситься до правдивого запалу, як ось у промові Брюса до шотландських селян:

Нема в нас лицарства, нема в нас панів,
Вони вже англійські піддані;
Та є ще в країні шотландський народ,
Не звик він носити кайдани.
Повстаньмо ж тепера усі, як один,
За діло братерське спільне!
Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
Коли наше поле не вільне.

У поемі «Давня казка» авторка підіймає наново тему, порушену в «Місячній легенді», але підіймає далеко вдатніше, ставить її широко і обробляє по-майстерськи. Ся тема — відносини поета до суспільності, а властиво значення поезії в індивідуальному і громадському житті. Авторка показує нам се на історії двох людей — безіменного поета і гордого лицаря Бертольда. Занятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найліпшім разі диваком чи навіть божевільним. Але, закохавшися, сей лицар почуває потребу поезії, щоби збудити любов у серці любої дівчини, і тут поет стає йому в пригоді. Та ось лицар вирушає на війну, військо втомлене важкими походами і невигодами, бунтується, лицареві прийшлось би пропасти, та знов поетові пісні виручають його, додають воякам духу і ведуть їх до побіди. Через се лицар робиться великим паном і по якімсь часі починає утискати та кривдити своїх підданих. Тоді поетові пісні підіймаються против нього, говорять народові про волю і рівність, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче підкупити поета, далі грозить йому — все надармо. Тоді він закидає його в тюрму, де поет і вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до бунту і вбиває кривдника-пана. Та його маєток і його пиху переймають його нащадки, так само як по смерті одного поета постають нові, перейняті тими самими думками.

Між нащадками знялася
Боротьба тяжка, завзята,
Та вона ведеться й досі,
Та війна страшна, затята.
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного,
Виступає слово праве.
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться
Того діла й того слова,
То скінчиться давня казка,
А настане правда нова.

На сьому кінчиться Лесина поема, без сумніву одна з найкращих і найхарактерніших окрас нашої нової літератури. У наших часах, в часах загального рознервовання і екстраваганції, у часах, коли скрізь лунає аж лящить поклик «штука для штуки», аж чудно якось із уст поета почути такі тверезі та здорові погляди на задачу і вагу поезії, які висказує тут наша авторка. По її думці, поезія для маси робучого народу — потіха в горю, спочивок по праці, для кожного чоловіка — природний вираз розбудженого чуття і вищих змагань, для всеї громади — заохота в боротьбі і докір усякій нікчемності; для пригноблених вона — гарячий поклик до бою за волю і людські права, а для кривдників — грізний месник. Все і всюди поезія — слуга життєвих потреб, слуга того вищого й ідейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи їх долі. І коли зразу вона служить інколи розривкою і забавою вищих верстов, то до найвищої сили і гідності доходить тільки тоді, коли робиться виразом життя і боротьби найширших народних мас і заразом бойовим окликом за найвищі людські і громадські ідеали — свободу, рівність і братерство всіх людей.
Коли поминути деякі розволіклості, деякі мляві і латані строфи (напр., перша з тих, які ми навели вище) і деякі недошліфовані вірші, то цілу поему мусимо признати дуже гарною. Композиція проста і ясна, без зайвих епізодів, конфлікти між обома героями зазначені виразно, глибокими рисами, хоч і не підведені крикливими фарбами, характери змальовані живо і вірно, і хоча ціла поема властиво має символічне значення, то проте її герої ніде і нічим не подібні до мертвих абстрактів і символів, а жиють повним, індивідуальним життям. Се великий тріумф таланту Лесі Українки; її твір є наскрізь ідейний, а проте не є тенденційний.
Ще одну важну прикмету свого таланту виявила наша авторка в тій поемі — гумор. Справедливо сказано, що гумор — невідлучна прикмета кожного правдивого таланту. У Лесі Українки досі ми майже не завважували гумору; тільки часом в її поезії проблискувало щось легесеньке, наче ледве замітний усміх на заплаканім лиці. «Давня казка» вся, від початку до кінця, держана в легкім, гумористичнім тоні. Се гумор наскрізь добродушний, щирий, що пливе не з гамованої злості, не з зависті, а з глибокої любові, з ясного, спокійного погляду на життя і його боротьбу. Навіть там, де сама течія оповідання набирає кривавого кольору, напр., в бунтівницькій пісні поетовій, авторка вміє своїм гумором озолотити ту криваву течію, надати їй подобу наївного жарту. Я не сумніваюся, що сей гумористичний тон є головна основа високої стійності сеї поеми, що тільки через нього авторка устереглася від того фальшивого пафосу, що так псує «Місячну легенду», і здужала надати своєму оповіданню живість і принаду. Та коли зважити той важкий настрій, який уже тоді гнітив душу Лесі Українки і який виливався майже рівночасно в інших її віршах, то ми мусимо подякувати якійсь таємничій щасливій хвилині, що могла викликати з-під її пера оцю поему, наскрізь здорову, погідну і повну життєвої радості.
У віршах, поміщених у «Житю і слові» за 1897 р., особливим артизмом і незвичайною силою визначуються ті, де авторка малює сумний і невідрадний політичний стан своєї рідної країни і ту безнадійну боротьбу, яку веде жменька смілих, гарячих душ з темним колосом. Особливо в віршах «Fiat nox»[*6] та «Грішниця» змальована ся боротьба яркими кольорами. Авторка бажала б і сама встати до тої боротьби, але чує свою безсильність і бажає, щоб хоч її слово було твердою крицею і ранило ворога. Слово авторки справді робиться грімке і гостре, як сталь, але воно лунає страшною розпукою.

О горе тим, що вроджені в темниці,
Що глянули на світ в тюремнеє вікно.
Тюрма, се коло злої чарівниці,
Ніколи не розіб'ється воно.

І авторка кінчить словами, повними безмежного горя:

О горе нам усім!
Хай гине честь, сумління,
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!

Перед нами виринає фігура Самсона, обрисована колись невправною ще рукою нашої авторки. Як же без порівняння могутніше і правдивіше її слово тут, де вона сама разом з сучасним своїм поколінням чує себе в ролі Самсона, але без ніяких романтичних прикрас, без квіток і вінків, з одною перспективою страшної смерті, безславної і ганебної, смерті, що нівечить не тільки тіло, але навіть сумління і добру пам'ять у людей. Сучасні російські відносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетів; пригадаємо хоч би вірш Некрасова на смерть Писарєва, де він від правдивого новочасного героя жадав резигнації навіть з особистої честі:

Тот герой, кто и честь свою губит,
Когда жертва спасает людей.

На лихо, ся думка дуже небезпечна і двосічна: жертва з особистої честі і з сумління звичайно ніколи не рятує нікого, і супроти сього Некрасовського поклику і його практичного переводження на користь свободолюбного руху в 70-х роках піднявся тверезий та непоборно ясний голос Драгоманова з покликом: «Чиста справа потребує чистих рук». От тим-то ми, віддаючи всяку можливу похвалу віршам Лесі Українки «Хвилина розпачу» за їх силу, красоту і поетичність, мусимо застерегтися проти їх практичної філософії. Сама авторка, очевидно, також добре розуміє їх практичну неможливість, коли дала їм власне такий титул, що наперед характеризує їх, як хвилевий вибух важкого болю і зневіри.
Із поезій Лесі, поміщених у «Віснику», найкраща і найбільш характерна — «Мрія», чудове сповідання, напівспомин, а напівпоклик до важкого бою з різким, мужнім прокляттям на кінці:

Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!

Ще раз повторяю: читаючи м'які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та смілими, а притім такими простими, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну.
Але проте вона дівчина, у неї м'яке жіноче серце, і ми пізнаємо уперве його несмілі пориви з двох віршів, поміщених у «Віснику». Оба ті вірші мають орієнтальну закраску: «Східна мелодія» і «Жидівська мелодія», та в обох видно за туманом туги і резигнації безмірно ніжне, щире чуття і притім таке багатство колориту, якого не повстидався б і справді орієнтальний поет.
Ми перебрали всі важніщі поетичні твори Лесі Українки. Ми не покривали хиб її першкх проб, судили їх гостро, міркуючи, що авторка такої міри, як вона, не потребує поблажливості. Для пізніших творів ми маємо найповніше признання і подив. Україна, на наш погляд, нині не має поета, що міг би силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою.
Ми навмисно лишили набоці її прозові проби «Така її доля», «Біда навчить», «Жаль» і її переклади з Гейне і Віктора Гюго. Не в новелах її сила, а переклади, хоч деякі й дуже вдатні, не додадуть свіжих листків до її лаврового вінка. Її талант — ліричний, але не вузько суб'єктивний; їй удаються й епічні і драматичні форми, але тільки тоді, коли вони являються тільки формами її могутньої лірики. Чиста епіка і чиста драма не входять, як нам здається, у обсяг її таланту.

III

Я бажав би закінчити свою критичну студійку кількома загальними увагами. Я не сумніваюся, що у нас знайдуться людці, котрі, прочитавши мої уваги і прочитавши ті вірші, які я ставлю найвище в поетичнім скарбі Лесі Українки, скажуть: «Е, знаємо! Йому подобається все тенденційне та публіцистичне, але се ще зовсім не промовляє за поетичною вартістю тих творів». Розуміється, сфера думок і естетичних уподобань є республіка без жандармів і без диктатора. Я також не жандарм і не диктатор і накидати нікому думок і уподобань не хочу, але проте вважаю себе в праві і в обов'язку висловлювати свої власні думки і уподобання і боронити їх з таким запалом і з таким розумінням, на яке мене стане.
Я вже сказав і повторяю ще раз: найкращі писання Лесі Українки ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, між синтезом і аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазією в той образ, автор обрисовує, освітлює його з різних боків і силкується способами, які дає йому поетична техніка, викликати його по змозі в такій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті в душі читача. Вглибляючися фантазією в той образ, автор силкується сконцентрувати його, віднайти, відчути його суть, його значення, його зв'язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне. Розуміється, що й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачеві сей глибший, ідейний підклад даного живого образу. Поетична техніка, оперта на законах психологічної перцепції і асоціації, говорить нам, що се найкраще осягається найпростішими способами, комбінаціями конкретних образів, але так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайніші струни нашої душі, щоб відкривали нам широкі горизонти чуття і життєвих відносин. Без тої, що так скажу, долішньої гармонії поет може змалювати дуже гарні і пластичні образки, але вони в нашій душі не лишать глибшого сліду, прогомонять, мов припадкове зачуті, хоч не раз і дотепно скомпоновані анекдоти. Про такі твори ми кажемо: вони лишають нас холодними. Тільки той поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретні і яркі образи, рівночасно вміє торкати ті таємні струни нашої душі, що озиваються тільки в хвилі нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Він має ключ до скарбниці наших найглибших зворушень, він розбуджує в нашій душі такі сили і такі пориви, що без нього, може, й довіку дрімали би на дні або піднялись би тільки в якихсь надзвичайних хвилях. Він збагачує нашу душу зворушеннями могутніми, а притім чистими від примітки буденщини, припадковості і егоїзму, робить нас горожанами вищого, ідейного світу. Се й є ідейність його творів. Вона не є ніякою штучною примішкою, її не можна «вложити до твору», вона є те, що німці називають «immanent»[*7], є випливом такого, а не іншого способу думання, бачення і почування автора, випливом і маніфестацією його душі, образом його індивідуальності. Розуміється в такім разі, що коли індивідуальність поета невироблена, невисока, безхарактерна і негармонійна, то й його поезія навіть при великім таланті не підійметься високо, не порушить нашої душі.
Тенденційна поезія виходить з іншої основи і доходить до іншої цілі. Тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту. Ілюстрації можуть собі бути дуже гарні, але вони є в книжці не самі для себе, а тільки для пояснення тексту. Тенденційний поет може бути знаменитим віртуозом поетичної техніки, та проте його твір блищить, а не гріє, значить, не осягає того, що повинна осягати правдива поезія. Та він звичайно не осягає й того, що хотів автор, бо для пропаганди його тези треба було доказів, вияснень, а поетична форма не може заступити їх. Чим більше таланту потрачено на такий твір, тим гірше, бо читачеве серце лишилося холодне, а його розум у найліпшім разі збаламучено замість дійсного прояснення.
Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многі з новочасних поетів, котрі силкуються бути безідейними, щоби, мовляв, служити штуці для самої штуки, красоті для красоти, без відома попадають у тенденційність. Не маючи або не хотячи мати ніяких живих людських інтересів, бажаючи буцімто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань і ідеалів, на вершинах чистої краси, вони закривають тим перед очима публіки або своє нерозуміння життя, або свій цинічний індиферентизм. І що ж дають їй за те? В найліпшім разі безцільну гру слів і форм, кольористичні контрасти, барвисті декорації, за котрими нема нічого живого і реального. А се також тенденція, що минається з метою поезії. Поетична красота, се не є сама красота поетичної форми, ані нагромадження якихсь нібито естетичних і гарних образів, ані комбінація гучних слів. Усі ті складники тільки тоді творять дійсну красоту, коли являються частями вищої цілості — духовної красоти, ідейної гармонії. А тут, як і на кожнім полі людської творчості, головним, рішучим моментом є власне та душа, індивідуальність, чуття поета. Недаром кличе Гете до всіх оцих поетів, чи радше віртуозів поетичної форми: Wenn ihr's nicht fuhlt, ihr werdet's nicht erjagen.[*8]

-----------------
Примітки:
Вперше стаття була надрукована в «Літературно-науковому віснику», за 1898 рік, т. III, кн. 7, с. 6—27.

[1] «...від часу киргизьких думок Шевченкових» — мова йде про ліричні поезії, пройняті тугою, які були написані Тарасом Шевченком під час заслання.
[2] «...конвенціональні» — лат. звичайні, буденні, прийняті до вжитку.
[3] «Перший вінок» — жіночий літературний альманах, виданий українською прогресивною письменницею Наталією Кобринською у 1887 році у Львові за редакцією Івана Франка.
[4] Книга судіїв — це частина Біблії.
[5] Франко перебільшив вплив М. Драгоманова на Лесю Українку, хоч зовсім відкидати його вплив на загальний розвиток поетеси також не можна. Дослідниками доведено, що філософські, суспільно-політичні та естетичні погляди Лесі Українки формувалися під значним впливом революційної демократії — Герцена, Шевченка, Чернишевського та Франка.
[6] Тут йдеться про героя з опери «Прекрасна Єлена» французького композитора Жака Офенбаха (1819—1880).
[7] Леопарді Джакомо (1798—1837) — італійський поет-романтик.
[8] «Хлібороб» — літературно-політичний журнал прогресивного напрямку, виходив у 1891—1895 рр. у Львові та Коломиї два рази на місяць як орган радикальної партії Галичини.
[9] «Л. Н. вісник» — «Літературно-науковий вісник» — літературно-політичний та науковий журнал, виходив з 1898 до кінця 1919 року спочатку у Львові, а згодом (з 1907 р.) у Києві. У журналі подеколи, особливо в першому періоді, друкували свої праці та художні твори М. Вовчок, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка тому, що прогресивних друкованих органів у той час на Україні майже не було.


-------------
Пояснення:
[*1] Жваво, весело (музичний термін).
[*2] Рондо — форма невеликого (восьми- тринадцяти і п'ятнадцятирядкового) вірша.
[*3] «Без надії сподіваюсь».
[*4] «Надто квітів! Надто квітів!»
[*5] Додаток.
[*6] «Хай буде тьма»
[*7] Властивість.
[*8] Коли ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете.

--- КІНЕЦЬ ---


Текст звірено з виданням: Франко Іван Твори в 20-ти томах, том XVIІ, Літературно-критичні статті. К., 1955, с. 237-256.

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво":
www.chtyvo.org.ua 



Обновлен 21 мая 2015. Создан 01 авг 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником