Гетьман Павло Скоропадський "Спогади" (скорочено, російською) з додатком життєпису

 

Гетьман Павло Скоропадський "Спогади" (скорочено, російською) з додатком життєпису




Павел Скоропадский
 
среди всех окружавших меня людей за время, особенно моего гетманства, было так мало лиц, которые в вопросе о том, как мыслить Украину, которую мы созидали, мыслили бы ее так, как я.

Наш украинец – индивидуалист, никакой социализации ему не нужно.

У украинцев ужасная черта – нетерпимость и желание добиться всего сразу... Когда я говорил украинцам: “Подождите, не торопитесь, создайте свою интеллигенцию, своих специалистов по всем отраслям государственного управления”

...галичане умереннее, они даже не социалисты, а просто очень демократично настроенные люди.

Почти вся промышленность и помещичья земля на Украине принадлежит великороссам, малороссам и полякам, отрицающим всё украинское

 

(важливі тези вибрано Б.Г.)

Из воспоминаний

...Записывая мои впечатления, я не особенно считался с тем, как будут судить меня мои современники, и делаю это не для того, чтобы входить с ними в полемику. Я нахожу необходимым правдиво записать все, что касается моей деятельности за период с конца 1917 года по январь 1919 года.(...)
Прежде, чем начать пересказ всего мною пережитого в эту интересную эпоху, я не могу не остановиться на одном факте, который меня сильно поражал и которому до сих пор я не могу дать точного определения. Как это могло случиться, что среди всех окружавших меня людей за время, особенно моего гетманства, было так мало лиц, которые в вопросе о том, как мыслить Украину, которую мы созидали, мыслили бы ее так, как я. Было два течения как в социальных, так и в национальных вопросах, оба крайние, ни с тем ни с другим я не мог согласиться и держался середины. Это трагично для меня, но это так, и, несомненно, это способствовало тому, что я рано или поздно должен был или всех убедить итти за мной, или же уйти. Последнее и случилось: оно логично не должно было произойти теперь, а случилось из-за грубой ошибки Entente. Исполни они мое желание, т.е. пришли они своего представителя в Киев, лишь бы видели, что меня фактически поддерживает Entente, этого не произошло бы, и, я думаю задача восстановления порядка не только в Украйне, но и в бывшей России тем самым была бы значительно облегчена. Теперь же я не хочу быть пророком, но не вижу, каким образом можно добиться в этой стране давно всеми желанного правового порядка.
Благодаря моему деду и отцу, семейным традициям, Петру Яковлевичу Дорошенко, Василию Петровичу Горленко, Новицкому и другим, несмотря на свою службу в Петрограде, я постоянно занимался историей Малороссии, всегда страстно любил Украину не только как страну с тучными полями, с прекрасным климатом, но и со славным историческим прошлым, с людьми, вся идеология которых разнится от московской; но тут разница между мною и украинскими кругами та, что последние, любя Украину, ненавидят Россию; у меня этой ненависти нет. Во всяком гнете, который был так резко проявлен Россией по отношению ко всему украинскому, нельзя обвинить русский народ; это была система правления; народ в этом не принимал никакого участия; потому мне и казалось, да и кажется до сих пор, что для России единой никакой опасности не представляет федеративное устройство, где бы всякая составная часть могла свободно развиваться: в частности, на Украине существовали бы две параллельные культуры, когда все особенности украинского миросозерцания могли бы свободно развиваться и достигать известного высокого уровня; если же все украинство – мыльный пузырь, то оно само собою просто было бы сведено на нет.
Я люблю русский язык, украинцы его терпеть не могут; по крайней мере делают вид, что не любят его; я люблю среднюю Россию, Московщину – они находят, что эта страна отвратительна; я верю в великое будущее России, если только она переустроится на новых началах, где бы все части ее в решении вопросов имели бы одинаковый голос и где бы не было того, как теперь, например, когда в Москве в известных кругах смотрят на Украину, как хозяин смотрит на работника; украинцы этому будущему не верят и т.д. и т.д. Нет ни одного пункта, в котором я бы в этих вопросах с ними сходился.
С другой стороны великорусские круги на Украине невыносимы, особенно теперь, когда за время моего гетманства туда собралась чуть ли не вся интеллигентная Россия: все прятались под мое крыло и, до комичности жалко, что эти же самые люди рубили сук, на котором сидели, стараясь всячески подорвать мое значение вместо того, чтобы укрепить его, и дошли до того, что меня свалили. Это особенно ясно будет видно при дальнейшем изложении фактов: великорусские интеллигентные круги были одним из главных факторов моего свержения.
Эти великороссы совершенно не понимали духа украинства. Простое объяснение, что все это вздор, что выдумали украинство немцы и австрийцы ради ослабления России, – неверно. Вот факт: стоило только центральному русскому правительству ослабнуть, как немедленно со всех сторон появились украинцы, быстро захватывая все более широкие круги среди народа. Я прекрасно знаю класс нашей мелкой интеллигенции. Она всегда увлекалась украинством; все мелкие управляющие, конторщики, телеграфисты всегда говорили по-украински, получали Раду, увлекались Шевченко, а этот класс наиболее близок к народу. Сельские священники в заботах о насущном пропитании своей многочисленной семьи под влиянием высшего духовенства, которое до сих пор лишь за малым исключением все великорусское (московского направления), не высказываются определенно. Но если поискать, то у каждого из них найдется украинская книжка и скрытая мечта осуществления Украины. Поэтому, когда великороссы говорят: украинства нет, то сильно ошибаются, и немцы и австрийцы тут ни при чем, т.е. в основе они ни при чем.
Конечно, общение с Галицией имело громадное значение для усиления украинской идеи среди некоторых кругов. Но это общение произошло естественно: тут ни подкуп, ни агитация не имели существенного значения. Просто люди обращались во Львов, т.к. отношение ко всему украинскому в этом городе было свободно. Естественно, что со временем за это украинство ухватились и австрийское правительство и немецкое, но я лично убежден, что украинство жило среди народа, а эти правительства лишь способствовали его развитию, поэтому мнение великороссов, что украинства нет, что оно искусственно создано нашими бывшими врагами, – неверно. Точно так же неверно, что к украинству народ не льнет, народ страшно быстро его воспринимает без всякой пристегнутой к нему социальной идеи. Великороссы говорят: народ не хочет Украины, но воспринимает ее потому, что украинские деятели вместе с украинством сулят этому народу всякие социальные блага, поэтому народ из-за социальных обещаний льнет к украинству. Это тоже неверно: в народе есть любовь ко всему своему, украинскому, но он не верит пока в возможность достижения этих желаний; он еще не разубежден в том, что украинство не есть нечто низшее. Это последнее столетиями вдалбливалось ему в голову, и поэтому у него нет еще народной гордости, и, конечно, всякий украинец, повысившись в силу того или другого условия по общественной лестнице из народа, немедленно переделывался в великоросса со всеми его положительными и отрицательными качествами. Великороссы совершенно не признают украинского языка, они говорят: “Вот язык, на котором говорят в деревне крестьяне, мы понимаем, а литературного украинского языка нет. Это – галицийское наречие, которое нам не нужно, оно безобразно, это набор немецких, французских и польских слов, приноровленных к украинскому языку”. Бесспорно, что некоторые галичане говорят и пишут на своем языке; безусловно верно, что в некоторых министерствах было много этих галичан, которые досаждали публике своим наречием, но верно и то, что литературный украинский язык существует, хотя в некоторых специальных вопросах он и не развит. Я вполне согласен, что, например, в судопроизводстве, где требуется точность, этот язык нуждается в еще большем развитии, но это частности. Вообще же это возмутительно-презрительное отношение к украинскому языку основано исключительно на невежестве, на полном незнании и нежелании знать украинскую литературу.
Великороссы говорят: “Никакой Украины не будет”, а я говорю: “Что бы то ни было, Украина в той или иной форме будет. Не заставишь реку итти вспять, так же и с народом, его не заставишь отказаться от его идеалов. Теперь мы живем во времена, когда одними штыками ничего не сделаешь”. Великороссы никак этого понять не хотели и говорили: “Все это оперетка”, – и довели до Директории с шовинистическим украинством со всей его нетерпимостью и ненавистью к России, с радикальным поведением, насаждением украинского языка и, вдобавок ко всему этому, с крайними социальными лозунгами. Только кучка людей из великороссов искренне признавала федерацию (1); остальные из вежливости говорили мне: “Федерация, да!”, но тут же решительно делали все для того, чтобы помину от Украины не было.
Затем в области социальных реформ среди великороссов господствует полнейшее непонимание. Кстати, к великороссам я отношу весь наш помещичий класс, т.е. и малороссов, поскольку у них одно и то же мировоззрение. Наш украинец – индивидуалист, никакой социализации ему не нужно. Он решительно против этого. Русские левые круги навязывают свои программы, которые к Украине неприменимы. Я всегда считал, что украинское движение уже хорошо тем, что оно проникнуто сильным национальным чувством, что, играя на этих струнах, можно легче всего спасти народ от большевизма.(...) Для меня понятно отношение великорусских кругов к моим начинаниям: они не хотели Украины и думали, что можно целиком вернуться к старому, а я хотел Украину, не враждебную Великоросии, а братскую, где все украинские стремления находили бы себе выход.(...)
Украинские влиятельные круги – главным образом социалистические (...) Социалистические элементы на Украине – значительно умереннее великорусских. В этом отношении их социализм умеряется действительно сильным национальным чувством. Интеграционализма великорусского нет, и, конечно, на этой почве, если высшие классы к ним прислушались бы, не поддаваясь им, а помогая мне создавать действительную силу, можно было бы найти путь к соглашению. У украинцев ужасная черта – нетерпимость и желание добиться всего сразу; в этом отношении меня не удивит, если они решительно провалятся. Кто желает все сразу, тот в конце концов ничего не получает. Мне постоянно приходилось говорить им об этом, но это для них неприемлемо. Например с языком: они считают, что русский язык необходимо совершенно вытеснить. Помню, как пришлось потратить много слов для депутации, которая настаивала на украинизации университета Св.Владимира. Причем интеллигенции на Украине почти нет: все это полуинтеллигенты. Если они, т.е. Директория, не образумятся и снова выгонят всех русских чиновников и посадят туда всех своих безграмотных молодых людей, то из этого выйдет хаос, не лучше того, что было при Центральной Раде. Когда я говорил украинцам: “Подождите, не торопитесь, создайте свою интеллигенцию, своих специалистов по всем отраслям государственного управления”, они сейчас же вставали на дыбы и говорили: “Це неможливо”.
Верно, эта обстановка, счастливо сложившаяся для украинского движения, вскружила всем этим украинским деятелям голову, и они закусили удила, но я думаю, что не надолго. Галичане интеллигентнее, но, к сожалению, их культура из-за исторических причин слишком разнится от нашей.
Затем, среди них много узких фанатиков, в особенности в смысле исповедования идеи ненависти к России. Вот такого рода галичане и были лучшими агитаторами, посылаемыми нам австрийцами. Для них неважно, что Украина без Великороссии задохнется, что ее промышленность никогда не разовьется, что она всецело будет в руках иностранцев, что роль их Украины – быть населенной каким-то прозябающим селянством.(...) С точки зрения социальной, галичане умереннее, они даже не социалисты, а просто очень демократично настроенные люди. В этом отношении они были бы нам очень полезны и умерили бы пыл нашей интеллигенции, воспитанной в русских школах со всеми их отрицательными чертами. Но из-за этой ненависти к Великороссии мне приходилось много с ними бороться. Эта ненависть у них настолько сильна, что идеям большевизма, чего доброго, на Украине они не будут перечить.
Почти вся промышленность и помещичья земля на Украине принадлежит великороссам, малороссам и полякам, отрицающим все украинское. Из-за ненависти к этим национальностям, очень может быть, галичане, а наши украинцы и подавно, скажут, что большевизм им на пользу, так как он косвенно способствует вытеснению этих классов с Украины.(...)
Затем, есть еще одна черта, но это уже касается многих деятелей, – беспринципность, полное отсутствие благородства. Жаловались, что при старом режиме было воровство, но нельзя себе представить, во сколько раз оно увеличилось теперь, за время революции. Да дело и не в этом. Наполеон достигал великих результатов, имея в числе своих маршалов и других крупных сподвижников преизрядное количество мошенников. Возвращаясь к вопросу разницы точек зрения великороссов и украинцев, я резюмирую: великороссы всех партий Украины не хотят. Правые круги почему-то видели во мне монархический принцип и поэтому несколько поддерживали меня. Я был им нужен как переходная ступень от Центральной Рады к возврату старого режима. Российские либералы, будучи совершенно того же мнения относительно возврата к старому, в смысле единой России, видя во мне все же человека демократического образа мышления, относились ко мне, не скажу чтобы враждебно, нет, скорее благосклонно, но без всякого единодушия, без всякой активности.
Украинцы вначале поддерживали меня, думая, что я пойду с ними полностью и приму всю их галицийскую ориентацию. Но я с ними не согласился, и они, в особенности в последнее время, резко пошли против меня.(...)
Признавая две параллельные культуры, как глава государства я старался относиться к обоим лагерям совершенно беспристрастно и объективно. Я глубоко верю, что только такая Украина жизненна, (...) что все остальные точки зрения суть, с одной стороны, не более и не менее как революционная накипь, с другой – старый русский правительственный взгляд, теперь уже отживший: “Держать и не пущать”.(...)
Я глубоко верю, что если бы люди были искренни и хоть немного отрешились от собственных личных интересов, если бы было больше доверия друг к другу, мои мысли по этому вопросу, проведенные в жизнь, могли бы примирить всех. Я глубоко верю, что эта точка зрения в конце концов возьмет верх (...)

 

 

Олена Отт-Скоропадська, Павло Гай-Нижник
Гетьман України Павло Скоропадський
Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873 – 1945)
Павло Скоропадський – особа, навколо якої тривалий час точилися неабиякі дискусії в українській історографії – від відвертої ідеалізації його діяльності прихильниками гетьмана до не менш відвертої, навіть часто фальсифікованої критики всіх його політичних кроків радянськими істориками та соціалістичними діячами в діаспорі. Сьогодні постала потреба об’єктивного висвітлення життя і діяльності П.Скоропадського як у контексті загальноукраїнської історії, так і в плані пізнання його як особистості. Нарис спогадів останнього гетьмана України, що пропонується читачеві, дає можливість відчути внутрішній світ цієї безумовно видатної постаті в українській історії, побачити і зрозуміти світогляд Скоропадського, його оцінку подій, які переживала українська земля у важкі роки революції і в епіцентрі яких певний час він перебував.Коротка хроніка життя Павла Скоропадського дасть читачеві можливість більш повно познайомитися з його особою, життєвим шляхом та багатовіковою історією родоводу.Павло Петрович Скоропадський народився 3 (16) травня 1873 року у Вісбадеиі, де його мати, Марія Андріївна Скоропадська (в дівоцтві Миклашевська), відпочивала на мінеральних водах Німеччини. Скоропадські – один з найшляхетиіших українських родів, який упродовж кількох століть грав провідні ролі у вітчизняній політичній і культурницькій історії. Рід Скоропадських був пов’язаний шлюбними зв’язками з такими визначними українськими козацько-шляхетськими родинами, як Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Дуиіпи-Борковські, Забіли, Закревські, Кочубеї, Кулябки, Лизогуби, Лисеики, Лобакевичі, Марке– вичі, Миклашевські, Милорадовичі, Новицькі, Полуботки, Посудевські, Розумовські, Сулими, Тарнавські, Тумаиські і Чарниші1.Генеалогія роду Скоропадських, за відомими сьогодні історичними джерелами, бере свій початок від першої половини XVII ст., з Федора Скоропадського, який був вихідцем із західіюукраїнських земель, але згодом оселився на Уманщині. Ф.Скоропадський брав участь у національно-визвольній війні на чолі з Б. Хмельницьким і загинув 1648 року в битві під Жовтими Водами.Всі подальші нащадки Ф.Скоропадського вірно служили в українському війську аж до скасування Гетьманщини Катериною II. Один із них, рідний брат пращура Павла Петровича Іван Ілліч Скоропадський (1646 – 3.VII.1722), за часів Петра І наслідував булаву після Івана Мазепи і був гетьманом України з 1708 по 1722 р., аж до самої смерті. Він був соратником Мазепи на початку його виступу проти царя, але, блокований російськими військами в Стародубі, не зміг підтримати бунтівного гетьмана. Коли І.Скоропадський став гетьманом, він під жорстоким контролем Петра І завжди намагався боронити права Гетьманщини та козацькі вольності.Прапрадід Павла Петровича Яків Михайлович Скоропадський (?– 1785) навчався у Києво-Могиляиській Академії і був останнім в історії козацької Гетьманщини генеральним бунчужним за гетьманування Кирила Розумовського.Прадід Павла Скоропадського Михайло Якович (19.IV.1764 – 1810) за сімейним звичаєм теж присвятив себе військовій службі. Але в зв’язку з тим, що Україна вже остаточно втратила елементи державності, Михайло Скоропадський вступив до Імператорського Сухопутного шляхетського кадетського корпусу. Свою військову кар’єру Михайло Якович закінчив у чині секунд-майора і до кінця життя мешкав у своєму маєтку.Дід гетьмана Павла, Іван Михайлович Скоропадський (30.1.1805 – 8.II.1887), двічі був прилуцьким повітовим маршалком і двічі – губернським маршалком Полтавщини. Свого часу він брав активну участь у селянській реформі 1861 року. Коштом Івана Скоропадського було засновано низку шкіл та гімназій в Україні. Помер дід Павла Скоропадського у своєму селі Тростянці, поблизу якого засадив великий дендропарк. Могила його збереглася там і донині.Дочка Івана Скоропадського, тітка гетьмана Павла Єлисавета Милорадович (1.І.1832 – 14.ІІ.1890), золотими літерами вписала своє ім’я в культурно-освітню історію України. її коштом видавалися книги, засновувались школи та бібліотеки. Але найбільшою її заслугою перед українською культурою стало заснування «Наукового Товариства ім.Т.Шевченка» у Львові. Саме завдяки її пожертвам (близько 20000 австр. срібп. крон) стала можливим фундація Товариства у 1873 році.Батько гетьмана, Петро Іванович Скоропадський (6.ІІІ.1834 – 30.VI.1885), за сімейними звичаями навчався у школі гвардійських підпрапорщиків, згодом став військовим офіцером. Брав участь у походах на Кавказ, за що отримав низку орденів. 1865 року в чині полковника Петро Скоропадський звільняється з війська і бере активну участь в громадському житті Стародубщини на посту повітового предводителя дворянства. Помер батько майбутнього гетьмана 1885 року у Києві і був похований у Гамаліївському монастирі. Дружиною Петра Скоропадського і матір’ю гетьмана Павла була Марія Андріївна Миклашевська (9.ІХ.1841 – 29.ХІ.1901), яка також належала до старовинного українського роду, що бере початок ще з Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, та з україиськолитовського князя Гедиміна.Дитячі роки Павло Скоропадський провів у родовому мастку Тростянець на Полтавщині. Там він вбирав до своєї душі перші паростки розуміння спорідненості з рідним краєм. В садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина Скоропадських зберігала і трималася старих українських звичаїв. Великий вплив на малого Павла мали, крім його діда Івана Скоропадського, ще й такі відомі українські діячі, як П.Я.Дорошенко, Новицький та Гижицький.Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Павло пішов шляхом військовика. Військова кар’єра приваблювала і самого П.Скоропадського, який був зачарований військовим минулим свого батька та інших представників роду. У 1886 році Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчує його 1893 року в чині корнета. Молодого офіцера призначають на службу до Кавалергардського полку тимчасово виконуючим обов’язки командира ескадрону. Через два роки (1895) він отримує призначення на посаду полкового ад’ютанта цього полку, а в грудні 1897 р. стає поручником.11 січня 1898 р. Павло Скоропадський одружується з Олексаидрою Дурново, дочкою генерал-лейтенанта П.П.Дурново. Рід Дурново бере свій початок від сина Ярослава Мудрого Святослава II. Згодом у подружжя народилося дві дочки – Марія (1898) і Єлисавета (1899) та три сини – Петро (1900), Данило (1904) і Павло (1916).З початку російсько-японської війни 1904 – 1905 рр. молодий честолюбний офіцер прагне на ділі виконувати обов’язки військового і подає рапорт з проханням перевести його на фронт в діючу армію. На початку квітня 1904 року П.Скоропадський виїздить з Петербурга па фронт. В Мукдені він виконує обов’язки у штаті 3-го Верхиьоудинського козачого полку, після чого молодого осавула відряджають до Східного загону Манчжурської армії ад’ютантом командуючого цим загоном генерала А.Келлера. Восени 1904 року П.Скоропадський призначається командиром 5-ої сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська, а невдовзі стає ад’ютантом голови командувача російськими військами на Далекому Сході генерала Ліневича. Під час Першої світової війни Павло Петрович за особисту мужність і героїзм нагороджувався Георгіївською зброєю і всіма орденами до Святого Володимира 4-го ступеня включно.Одразу ж після війни, в грудні 1905 року, російський імператор Микола II признає П.П.Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом, з наданням військового звання полковника. 4 вересня 1910 р. полковник Скоропадський призначається командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись флігель-ад’ютантом царя. Проте невдовзі, у квітні 1911 р., його призначають командиром лейб-гвардії Кінного полку, а 25 березня 1912 р. полковнику Скоропадському було присвоєне звання генерал-майора і зараховано до імператорського полку. Слід сказати, що заходами і стараннями П.Скоропадського лейб-гвардії Кінний полк став одним з найбільш боєздатних у Російській імперії.З початку Першої світової війни Павло Петрович відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 р. Кінний полк генерала П.Скоропадського відзначився у бою під Краупішкеиом. За цей бій Георгіївська дума Кінної гвардії нагородила його, згідно з наказом від 13 жовтня 1914 року, вищою відзнакою за хоробрість і героїзм – орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Подальша військова служба П.Скоропадського проходила вдало, і незабаром він вже командував гвардійською кавалерійською дивізією, яка успішно діяла в Прибалтиці у 1915 – 1916 рр. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта Павло Петрович 22 січня 1917 р. приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташувався на терені України. Перебуваючи на посаді командуючого 34-м корпусом, Скоропадський вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.Революційні події в Петрограді призвели до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада. Скоропадський не сприйняв соціалістичні ідеї українських та російських революційних партій, бо вони були чужі його світогляду, і, крім того, як офіцер він вважав, що перш за все необхідно довести війну до переможного кінця. Зрештою, погляд Скоропадського на події 1917 року читач знайде у самих його спогадах. Єдиною тоді проблемою, яка постала перед ним, була проблема збереження дисципліни і боєздатності у ввіреному йому корпусі.Тим часом у травні 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, який схвалив ідею створення української національної армії. З різних боків П.Скоропадському починають радити українізувати свій корпус, але як військовик, без наказу вищого командування, він не мав права і не робив цього. Однак після одержання в серпні 1917 р. відповідного наказу від генерала Корнілова Скоропадський одразу ж розпочав українізацію корпусу. Згодом 34-й армійський корпус дістав назву 1-го Українського і налічував 60 тис. добре дисциплінованих озброєних вояків. Корпус розпочав підготовку до відправки на фронт. Тим часом українські полки, що організовувались Центральною Радою, почали танути і зникати, здеморалізовані більшовицькою агітацією.Ще з березня 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного козацтва. Серед козацтва особа нащадка гетьманского роду, бойового генерала Павла Скоропадського мала неабияку популярність. Як наслідок цього, 16 – 17 жовтня 1917 р. в Чигирині на З’їзді Вільного козацтва двома тисячами делегатів від 60000 зорганізованих козаків п’яти українських губерній і Кубані на отамана Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського.Успіх Жовтневого перевороту в Петрограді ще більше загострив процес розладу і більшовизації армії. В листопаді 1917 р. збільшовизований 2-й гвардійський корпус, на чолі з більшовичкою Є.Бош, рушив на Київ для розгону української влади. Перед Скоропадським, корпус якого був єдиною боєздатною українською військовою силою, постав вибір: виконати наказ командування і виїхати з корпусом на фронт для боротьби із давнім ворогом у світовій війні, чи стати на захист нелюбої йому соціалістичної, хоч і української, Цетральної Ради. Скоропадський виступив на захист батьківщини і українського національного відродження. Корпус Павла Петровича зайняв станції на залізниці до Києва і, обеззброюючи збільшовизоваиі загони, відправляв їх до Московщини.Завдяки цьому рішучому кроку генерала Скоропадського в листопаді 1917 року була врятована не лише Рада і українська столиця від «червоного» терору, а й, можливо, сама справа української революції та державності. З того часу Павло Скоропадський став на шлях відродження і організації українських збройних сил. І хоча він не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу, Скоропадський зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 р. уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го Українського корпусу озброєння, одягу, харчів тощо, Скоропадський змушений був піти у відставку...Незабаром більшовицька Росія розпочала агресію проти Української Народної Республіки. Коли більшовики у січні 1918 р. зайняли Київ, П.Скоропадський не покинув його і переховувався від репресій у місті. Тим часом, Центральна Рада на мирних переговорах у Брест-Литовську покликала на допомогу в боротьбі з Червоною армією німецькі та австро-угорські війська. В результаті такого миру між УНР та Центральними державами Україна опинилася перед фактом австро-німецької окупації. З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 р. оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, яка була відбита у Ш-му Універсалі. У відповідь по Україні шириться і організовується опозиційний рух власних кіл громадянства. В середині березня 1918 р. П.Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською паріією та «Союзом земельних власників» з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. Коли ж німецькі окупаційні власті, невдоволені господарською руїною і неспроможністю уряду виконувати продовольчі угоди, що були підписані між УНР та Центральними державами, задумали ліквідувати українську державність, «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. Німецьке командування, як тільки-но дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з’їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. В ніч на ЗО квітня гетьманські офіцери зайняли всі найважливіші установи міста. Одразу ж було проголошено про утворення «Української Держави» па чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження по осібному управлінню краєм. Було відновлено право на приватну власність. Сім з половиною місяців Гетьманщини, як свідчать спогади сучасників, відзначалися відносним спокоєм і відновленням господарства.Проте, гетьманові не вдалося об’єднати навколо себе різні кола громадянства, до чого значною мірою спричинилася безкомпромісна антиурядова діяльність соціалістичних партій і агітація більшовиків. Невирішеність аграрного питання разом із загальною політичної напругоюпризвела, врешті, до аитигетьманського повстання. Окупаційні війська, здеморалізовані невдачами на західному фронгі і листопадовою революцією в Німеччині, зайняли нейтральну позицію. Збройні сили гетьманського уряду, які щойно почали організовуватися, не змогли стримати розростання і посилення повстанської війни, яку очолила Директорія. 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва. Докладніше про період Гетьманщини та труднощі, які спіткали П.Скоропадського у державницьких справах, читач зможе дізнатися із його спогадів.Короткий час після повалення гетьманської влади, П.Скоропадський переховувався в Києві, а потім перебрався до Берліна, де одразу ж розпочав працювати над першою редакцією своїх спогадів. Після народження там молодшої дочки Олени Павло Петрович з дружиною в липні 1919 року від’їжджають до Швейцарії, щоб зустрітися там з іншими членами сім’ї, які також покинули Україну, але раніше і іншим шляхом. Через два роки вся родина повертається до Німеччини і оселяється у м.Ванзеє поблизу Берліна.Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, які на чолі з В.Липинським та С.Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державпиків», Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В.Липииський стає його теоретиком. Проте на початку 30-х років між практиком Скоропадським і теоретиком Липинським виникли певні чвари і розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об’єдналися у «Союз гетьмапців-державників» Завдяки зусиллям П.Скоропадського філії гетьманського руху з’являються не лише в Австрії та Німеччині, але й у Чехословаччині, Америці, Канаді, Франції, на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, і навіть на Далекому Сході – у Манчжурії та Китаї. Крім того, заходами П.Скоропадського, 1925 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, який зіграв велику роль у розвитку української науки і культури на еміграції.З приходом до влади націонал-соціалістів життя П.Скоропадського ускладнилось. Доводилося докладати чималих зусиль і використовувати власний авторитет та зв’язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьмапців-державників» та «Української Громади» в цій країні. Разом з тим, передбачаючи неминучу війну у Європі, П.Скоропадський 1939 року відправляє свого сина Данила до Англії, з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції. І хоча гетьман не підтримував фашизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але, незважаючи пі на що, П.Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейха і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська, зі згоди Німеччини, окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують своє звільнення з німецьких концтаборів і деякі українські політичні діячі, зокрема, С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько та інші. Протягом 1938 – 1941 рр. Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких емігрантських угруповань, що німці відновлять українську державність.Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне сформування як «Союзу гетьмапців-державників», так і загальної політичної спілки українських емігрантських кіл. Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, його було смертельно поранено. П.Скоропадський помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Пізніше його прах було перевезено родиною до Оберстсдорфа, де знаходяться всі поховання родини Скоропадських, яка перебувала на еміграції, крім могили Данила Скоропадського у Лондоні. 

Переворот Павла Скоропадського: причини і рушійні сили
29 січня 1918 р. припинила своє існування Українська Народна Республіка. Державний переворот, вчинений організацією «Українська Народна Громада», привів до влади ген. П. Скоропадського, якого того ж дня було оголошено гетьманом і який обійняв диктаторські повноваження. Так на сім з половиною місяців постала очолювана ним Українська Держава у формі Гетьманату.Втім історики і досі сперечаються, які сили були визначальними в успіхові гетьманського перевороту та в такому легкому падінні Центральної Ради. Тут варто, перш за все, з’ясувати і розвести у належні площини причинно-наслідкові аспекти. І одним з перших питань в цій галузі є не стільки, чому державний переворот відбувся так легко, а, щонайменше, в кількох інших, предтечних, «чому»: чому взагалі постала потреба у радикальній зміні влади та чому переворот став можливим.Відповідь на ці «чому» впала УНР, як правило, апріорі не може бути однозначною, але її вихідні складові кореняться не в особі П. Скоропадського, не в підступах консервативних (контрреволюційних чи буржуазних, як хтіли б їх назвати деякі сучасні адепти радянської історичної школи) кіл, не в більшовиках і, навіть, не в німецько-австрійському факторі, а в самій Центральній Раді чи, вірніше, в її провідниках.Ще на світанку свого зародження (весна-літо 1917 р.) Центральна Рада формувалася винятково з партій, організацій та спілок соціалістичного спрямування. В остаточному варіанті з 19 партій, представники яких перебували в лавах Центральної Ради, – 17 мали виразне соціалістичне спрямування. До того ж система виборів до Центральної Ради не була загальнонародною (а отже – демократичною). Партії есерів та есдеків заздалегідь отримали (невідомо з огляду на які пропорції делегування від населення) більшість місць. Буржуазно-демократичні, консервативні і ліберальні партії та організації не були допущені до участі в роботі Центральної Ради, а певні помірковані елементи просто витіснялися з неї. Таким чином визначати УНР за Центральної Ради як «парламентську за формою, демократичну за сутністю, соціалістичну за ідейною спрямованістю»[1] не зовсім вірно.Більш доречним було б визначення, що УНР мала характер соціалістичної республіки з обмеженою демократією та ознаками соціально-класової системи народного представництва і революційного парламентаризму. Крім того, соціалістичними провідниками УНР фактично було узурповано не лише політичну владу (а, отже, й можливість впливів на соціально-економічні шляхи розвитку країни), а й саме поняття приналежності до українства, до українського народу, до права будь-якого громадянина брати участь у визначені долі власної Батьківщини. Несоціалістичні партії та організації (навіть національного, але поміркованого спрямування), середні та заможні верстви населення (т.зв. середній клас), національна буржуазія (а вона була, хоч і не чисельна) були викинуті на узбіччя націєтворчого та державно-політичного процесу. Більше того, на практиці селянство та робітництво, від імені яких творилася нова українська державність та будувався новий соціальний лад, також врешті-решт, були позбавлені можливостей та важелів впливу на соціально-економічну політику в державі, а Республікою керувала лише група інтелігентів-романтиків.Крім того, такий підхід призвів до неспроможності уряду не лише адміністративно опанувати країною, але й налагодити власну роботу. Ще 29 жовтня 1917 р. голова першого (соціал-демократичного) уряду Центральної Ради В. Винниченко практично визнав бездіяльність генеральних секретарів в справі розбудови державної урядової та адміністративної служби, коли заявив, що «перші часи роботи Генерального Секретаріяту пройшли на зміцнення самого Секретаріату в більш моральному смислі», а очолюваний ним «Генеральний Секретаріят істнував досі більш фіктивно, ніж реально, бо у нього не було майже жодних органів і апаратів. Через те діяльність його не відзначалась широтою і помітністю, бо багато праці йшло на внутрішнє налагодження апарату»[2]. Голова уряду нарікав на неготовність національної інтелігенції до урядової роботи та загальну кадрову кризу, відсутність грошей та підтримки з боку Тимчасового уряду Росії[3].Недоліки, що були присутніми за урядування соціал-демократа В. Винниченка залишилися й за уряду соціаліста-революціонера В. Голубовича. Внутрішню ситуацію, яка аж ніяк не сприяла державотворчій роботі в урядових міністерствах і неухильно підривала авторитет української влади, яскраво змалював С. Шелухін, який згадував: «З 1917 р. ми мали дуже багато «міністерських кабінетів», а в них повно «міністрів», які лише самі себе вважали справжніми міністрами, бо за таких їх ніхто з людей серйозних не вважав. Майже ніхто з них не мав для міністерської роботи ні знання, ні якоїсь підготовки, бо досить було зарозумілости, амбітности й приналежности до партії. На лихо України все треба було заводити наново, все вимагало конструктивности й організаторського уміння. Ділового апарату в цих міністрів ще не було, а підібрати потрібних робітників та організувати його майже ніхто з цих міністрів не вмів, бо шукав лише однопартійців і сам не мав поняття ні про апарат, ні про його функції. Єдиним службовим цензом на посаду міністра вважалася приналежність до партії, переважно до соціялістичної»[4]. У своєму щоденникові В. Вернадський майже повторює за С. Шелухіним: «В [Центральній] Раді повна відсутність людей, величезна кількість добре оплачуваного чиновництва – єдина гідність якого – знання укр[аїнської] мо[ви]»[5].Психологічний портрет вищого державного керівництва України часів Центральної Ради філософськи описав один провідників вітчизняної соціалістичної думки М. Шаповал, який образно змалював київський політикум того часу наступним чином: «Українство бентежилось, метушилось, не знало, що робити з проблемою «соціяльної революції», проблемою «самостійности», цукроварнями, фінансами, військом, федерацією і т. д.»[6].Перш за все плідній роботі заважала кадрова проблема. Штатне укомплектування підрозділів міністерств так і не набуло оптимального вигляду. Підбір працівників за соціальним походженням та партійною приналежністю викинув за межі державотворчої роботи досвідчених у таких справах працівників середньої ланки. Не було вжито заходів й до реформування системи праці у департаментах, через відсутність коштів заробітна платня урядових службовців не відповідала потребам часу, а отже не сприяла притоку фахівців до урядових структур. Непродумана кадрова політика призводила до того, що в органах виконавчої влади не було досвідчених професійно підготовлених державних службовців.Після відмови від будівництва національної армії та усунення від служби кваліфікованих, але «соціалістично несвідомих», державних та інших службовців, до шарів незадоволених політикою Центральної Ради потрапив й численний прошарок цивільних і військових службовців. «Техніки, інженери, промисловці, дідичі, управителі культурних маєтків, всі інтелігентські сили, цілий вихований літами апарат новочасної суспільности, що міг би одиноко вирвати край з руїни, загнано в кут», – справедливо зазначалося на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-демократів[7]. В підсумку неспроможність уряду УНР налагодити в республіці апарат влади та механізм втілення в життя власних рішень сприяла виникненню в державі системної управлінської кризи.Не було прийнято закон про уряд УНР, тобто основний документ, який мав визначити його структуру, чітко окреслити компетенцію, регламентувати взаємовідносини із законодавчим органом. Не були затверджені положення про окремі народні міністерства, не закінчено роботу над їх структурою та штатними розкладами, не вирішена проблема фінансування. Більш того, до останнього дня існування „першої» УНР Центральна Рада не спромоглася прийняти жодного нормативно-правового акту, що чітко окреслював би повноваження та взаємодію між вищою законодавчою (Центральною Радою) та вищою виконавчою (Генеральним секретаріатом / Радою народних міністрів) владами.Все це значно ускладнювало роботу уряду, призводило до протистояння гілок влади. Уряд не виробив механізму втілення в життя власних рішень і, усвідомлюючи це, не вдався до дієвих кроків. Реальна влада Центральної Ради та її урядів фактично розповсюджувалася лише на Київ та його околиці.Більш того, насправді Центральна Рада так і не стала, «уособленням національно-демократичного фронту»[8], позаяк саме її лідери розкололи спочатку український національний рух (самостійники були оголошені ними ледь не провокаторами, а середній клас та консервативні кола взагалі позбавлялися права бути представниками українства), згодом було нівельовано й поняття демократичного фронту (взяти хоча б політику утиску профспілок, ставлення до несоціалістичних українських організацій та партій) тощо. Нажаль вона стала уособленням лише українського революційно-соціалістичного (національно-соціалістичного) фронту, а не національно-демократичного.Таким чином вже з перших місяців існування Центральної Ради її лідерами було закладено під щойно збудований фундамент УНР вибухівку вповільненої дії. Примусово усунені від можливості брати участь в політичному житті держави і впливати на її соціально-економічний розвиток (чи, скажімо, хоча б скласти офіційно визнану опозицію) середні та великі землевласники, дрібна і крупна буржуазія різного ідеологічного та політичного світогляду (ліберально-буржуазного, консервативного, буржуазно-демократичного тощо), а згодом навіть і поміркованого соціалізму, рано чи пізно, мусіли б вимагати своєї політичної ніші в державі. Коли ж ними була усвідомлена неможливість легальним шляхом (як опозиції) зайняти цю нішу, цілком природною стало прагнення здобути її силоміць, параліч же влади та системна управлінська криза лише додавали наснаги тим, хто після українсько-більшовицької війни були вже не просто невдоволені Центральною Радою, а вважали її нездатною до політичного керівництва державою. Таке становище логічно почало й зближувати між собою ці різні, але однаково незадоволені Центральною Радою, кола, які розпочали процес власної структуризації та консолідації. Таким чином в країні виникла ще й глибока системна політична криза.Остаточного ж вироку долі УНР, репрезентованій Центральною Радою, завдала, попри системних управлінської та політичної криз, криза економічна. Не спромігшись опанувати економічною ситуацією (чи хоча б якимось чином покращити її) українська соціалістична влада втратила лояльність робітництва (саме лояльність, а не підтримку, бо її практично не мала), залізничники (які на ті часи обслуговували важливу не лише з торгівельно-економічного боку галузь, а й з військово-стратегічного), що більш як чотири місяці не бачили зарплатні, протестними страйками паралізували країну. І, врешті, в підтримці Центральній Раді відмовили ті, кого вона вважала за свою соціальну базу, ті, кого українські соціалістичні вожді ототожнювали з безмірною губкою, що мала бути просякнута їхньою ідеологією, і що були для них взірцем народного українства – селяни. Село, кинуте бездіяльністю уряду УНР сам на сам на поталу хаосу та анархії, не пробачило Центральній Раді невирішеність земельного питання. Безземельні селяни почали на власний розсуд «господарювати», а дрібні хлібороби самоорганізовуватися аби вижити, проте і ті й інші вже не вважали Центральну Раду за свою владу. Відсутність же армії і зовсім залишила УНР беззахисною як перед внутрішніми, так і перед зовнішніми загрозами.Все це вже у ті часи усвідомлювали сучасники. Так, наприклад, старий український діяч, відомий член Тупу Л. Жебуньов в листі до Є. Чикаленка від 14 грудня 1917 р. з прикристю передрікав: «Нема в мене надії, що «вискочить» Україна, головно нема, через брак у нас відповідної державної інтелігенції. Єсть завзяті хлопці, а державних мужів нема, навіть серед літніх людей... Остільки безтактовности, нерозуміння державних справ, незнання практичного життя, і разом з тим – нахилу до насильства, коли ще нема у самих твердого ґрунту під ногами, одним словом, мужицька демагогія... [...] Ви ж бачите, що 3-й універсал (власно – про землю) наробив якого лиха, а той «закон», що виготовляється, мабудь, доконає культуру, промисловість і саму інтелігенцію, хоч і так – жменька її. Настане повна руїна, і тоді Україну бери голими руками, хто тільки схоче того...»[9]. Так, власне кажучи, воно й сталося.Таким чином увесь цей комплекс крайнощів, сукупність управлінської, політичної та економічної криз, фактично ізолювали Центральну Раду та її уряд від власного народу і в усьому вищенаведеному слід шукати причини падіння УНР. Сам же факт державного перевороту та різні аспекти його практичної реалізації є лише наслідками безкомпромісовості провідників Центральної Ради у різних сферах суспільно-політичного життя й державотворчої неспроможності тогочасних соціалістичних вождів УНР.Фактично УНР була знищена ще протягом січня-лютого 1918 р. більшовиками і причиною цьому були не більшовицькі війська, а вже висловленні вище причини слабкості української державності. Програш війни був тільки наслідком і лише інший зовнішній фактор (німецький та австро-угорський) реанімував УНР. З програшу війна перетворилася на перемогу з додатковими бонусами: офіційна державність, її визнання державами Почвірного блоку (а отже УНР ставала суб’єктом міжнародних відносин), можливість здійснювати стабільні зовнішньоторговельні операції (навіть за тими умовами, які були визначені Берестейським договором від 9 лютого та сумарним торговельним договором від 23 квітня 1918 р., це мало пожвавити господарчі відносини в Україні і зрушити економічний ступор УНР), виготовлення достатньої маси українських грошей, захищених від підробок (що надало б коштів для вливання в економіку та на соціальну сферу) тощо. Проте головним бонусом для Центральної Ради була її захищеність і можливість відновити в країні стабільність та лад.Центральним державам потрібне було продовольство і їм байдуже було чи дадуть їм його українські есери, чи соціал-демократи, чи консерватори. Уряд УНР мав лише скористатися цією нагодою, відновити владні структури, здійснити свої (але успішні, а отже й реальні з точки зору втілення в життя) реформи, проаналізувати причини власних невдач і «залатавши» державотворчі прогалини, шляхом соціального і політичного компромісу повернути авторитет української влади в суспільстві, а отже – унебезпечити будівлю УНР від хуртовин історичного моменту. Але ж курс уряду В. Голубовича не змінився, як і позиція Центральної Ради щодо принципів і форми державного будівництва! Отже, Центральна Рада, а з нею й Українська Народна Республіка, у тій моделі та за тієї структури владно-управлінських інституцій, які існували на той час, були приречені на падіння. Питання полягало лише в тому коли, хто і в який спосіб підірве її ззовні, або коли ця вибухова суміш здетонує з середини. Сталося так, що ці обидва фактори вже визрівали практично одночасно, а в квітні 1918 р. пересіклися й дійшли до порозуміння щодо подальшої долі Центральної Ради та української державності.Між тим в країні все більше загострювалося військово-політичне і соціально-економічне становище. Зростало обопільне напруження й в стосунках між Центральною Радою та німецько-австро-угорським окупаційним командуванням. Берлін та Відень непокоїла безгосподарська політика уряду УНР, що ставило під загрозу продовольчу ситуацію в їхніх країнах. Крім того союзницькі війська в умовах неспинної анархізації та безладу в країні все більше і більше змушені були виконувати окупаційно-поліцейські функції, а це не лише зумовлювало ескалацію протистояння з населенням (яке було достатньо озброєне для партизанської війни і до того ж підбурювалося до опору самими українськими соціалістами), але й змушувало представників німецького та австро-угорського командування вже з березня 1918 р. раз у раз ставити перед своїм політичним керівництвом питання: чи для цього вони прибули в Україну і чи варто підтримувати в Києві режим, який здатен лише на декларації та соціалістичну риторику.Так, наприклад, представник австро-угорського МЗС при Головному командуванні армії ген. Р. Шторк 27 березня 1918 р. надіслав з Бадена своєму міністрові іноземних справ графові О. Черніну у Відень отриману ним з Києва доповідь одного з органів інформаційного відділу Головного командування армією. В ній щодо урядової ситуації в УНР, зокрема, зазначалося: «Уряду симпатизує дуже незначна частина населення країни. Крупні поміщики, буржуазія, російські соціалісти-революціонери, кадети та частина селянства налаштовані проти нинішнього уряду, що спирається головним чином на багнети австрійських і німецьких військ. Фінансові та промислові кола відмовляють в підтримці уряду, посилаючись на ризикованість соціалістичної програми. Міністерства повністю дезорганізовані, усюди не вистачає досвідчених фахівців[10]. 30 березня 1918 р. австро-угорський посол в УНР граф Й. Форгач у телеграмі до Відня, повідомляючи міністрові іноземних справ О. Черніну про зубожілий стан на залізничному транспорті України, доповідав про владний та господарчий хаос і «повний крах фінансової системи в Україні»[11]. Там же й промайнула думка, що для виправлення становища «необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів»[12]. 2 квітня 1918 р. головнокомандувач 4-ою австро-угорською армією з Одеси телеграмою повідомляв Головне армійське командування в Бадені та Міністерство іноземних справ у Відні про критичний стан Центральної Ради, додаючи, що в Одесі ходять чутки про те, «що німці в Києві готуються взяти на себе повноваження уряду»[13], тобто повалити Центральну Раду і встановити власну адміністрацію на військово-окупаційних засадах.Отже наприкінці березня – на початку квітня 1918 р. австрійська розвідка вже мала відомості про плани німців повалити Центральну Раду власними силами і «взяти на себе повноваження уряду», тобто – запровадити окупаційну адміністрацію. Як бачимо наприкінці березня – на початку квітня ще не йшлося про пошук претендента на диктатора, а тим паче про кандидатуру П. Скоропадського, який лише в березні прибув до столиці.Врешті, німецькі та австро-угорські війська почали захоплювати в свої руки залізниці, склади зброї, сирівців і хлібних продуктів, заявляючи на них так зване «право воєнної здобичі», що призвело в квітні 1918 р. до політичного (дипломатичного) конфлікту між окупаційним військовим командуванням і урядом УНР. Накази німецького головнокомандувача в Україні фельдмаршала Г. Айхгорна про засів полів і про заборону захоплення поміщицької землі від 6 квітня 1918 р.[14], який був виданий без узгодження з урядом УНР і являв собою грубе втручання у внутрішні справи України, викликав різку критику з боку різноманітних діячів Центральної Ради. Уряд УНР заявив про скасування цього наказу, усвідомлюючи, що німецьке верховне командування ніколи не відмовиться від свого розпорядження.8 квітня повноважний представник Головного командування австро-угорською армією при уряді УНР подав звіт генерал-майору Вальдштеттену, в якому характеризувалися керівництво УНР, позиції Центральної Ради і партійні стосунки. В документі, зокрема, констатувалося, що уряд УНР «спирається на положення соціал-революційних теорій (розподіл землі, монополізація зовнішньої торгівлі тощо), неопановані вияви яких Кабінет не може стримувати безпосередньо, то завжди потрапляє до екстремальних ситуацій і невпинно підпадає під різку критику з боку меншості. Навіть серед таких крупних партій як, наприклад, соціал-демократична дедалі більше звучать докори на адресу уряду в його відступі від загальновизнаних соціал-демократичних засад, тоді як меншість звинувачує уряд в реакційному шовінізмі та безсиллі щодо зловживань владою окупаційних військ»[15]. Доречно відмітити тут три важливих факти: безпорадність уряду взагалі, розкол між двома найбільшими партіями (есдеками та есерами) і звинувачення соціалістичної опозиції також, але іншопартійного, уряду в безсилості протистояти все зростаючим самоправним діям окупаційних військ. А це вказувало не лише на слабкість влади УНР, а й на те, що в стінах Центральної Ради відкрито звучать заклики до протистояння з німецькими та австро-угорськими військами. Чим не причина схилитися до рішення завдати превентивного удару по такій владі. Над Україною примарою нависло німецьке: «Wir werden Ordnung scaffen» ( нім. Ми наведемо тут порядок!)Водночас в довірі урядові УНР відмовляли навіть його партнери по соціалістичній коаліції. В березні 1918 р. соціал-демократи розпочали компанію критики уряду В. Голубовича, вказуючи, що соціалізація має «дрібно-буржуазну, утопічну і реакційну суть»[16]. Вони вимагали також змін до земельного закону та перегляду результатів виборів до Установчих зборів і терміну їхнього скликання. В цьому з ними солідаризувалися й соціалісти-федералісти, які, разом з тим, пішли ще далі – через свою пресу есефи заявили, що вимагають ще й негайної зміни уряду і навіть зміни принципів його формування[17]. З 14 квітня 1918 р. УПСФ голосила про свій перехід до різкої опозиції щодо уряду, а вже 27 квітня її ЦК ухвалив відкликати з нього своїх міністрів[18]. Соціалістична владна коаліція фактично розпалася.На цей час одразу кілька правих груп в Україні також прагли зміни влади в УНР. 9 березня 1918 р. представники бізнесу, фінансів і сільського господарства закидали урядові у бездіяльності, вказуючи у своєму зверненні, зокрема, на параліч економічного життя країни, хибність політики нерегламентованого робітничого контролю на підприємствах, згубній політиці соціалізації на селі, що податки не сплачуються, а помайнове обкладання перетворилося у фікцію. Дописувачі вимагали здійснення кардинальних, але не соціалістичного характеру, реформ, зазначаючи при цьому, що владі УНР «необхідно відмовитися від тих ілюзій і утопій, які хочуть побудувати майбутнє України на соціалістичних началах в найголовнішій галузі її економічного життя – в сільському господарстві. До тих пір, поки не буде відновлено право власності, жодні зусилля щодо утвердження нормальних умов державного життя в усіх сферах – правовій, економічній, військовій та соціальній не дадуть ніяких результатів»[19]. 25 квітня 1918 р. від імені об’єднаних організацій промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства України (Протофісу) вони виробили «Декларацію урядові Української Народної Республіки», де вказали на своє бачення фінансово-економічного розвитку країни і знов вимагали відмови від соціалістичних експериментів і проведення фахової політики у всіх сферах державного життя[20].І якщо хлібороби-демократи, починаючи з березня 1918 р., ще прагли через пресу та прямого тиску на Центральну Раду (відомі делегації від з’їзду хліборобів у Лубнах, скликаному УДХП тощо) домогтися кардинальних змін в аграрній політиці, скасування підсумків виборів до Установчих зборів, забезпечення рівних умов щодо політичної діяльності поряд з соціалістичними партіями і несоціалістичним та поповнення своїми членами Центральної Ради[21], то інші праві кола України вже не вірили в можливість легальним шляхом досягти змін в країні.Об’єднані в «Раду землян» правобережне польське поміщицтво за допомогою австро-угорських каральних загонів вже почало репресії проти селян і «збирання» своїх маєтків. В політичному ж плані польські заможні кола в Україні взагалі раді були б не лише зміни влади в УНР, а й повній ліквідації української державності і радо сприйняли б австрійський протекторат над Правобережжям. На Лівобережжі проросійський Союз хліборобів (Союз земельних власників) був його дзеркальним відображенням, але вже з готовністю прийняти німецьке правління. 12 квітня 1918 р. його представники надіслали до Центральної Ради телеграму з вимогами не лише негайного припинення експериментів по соціалізації землі, а й відставки уряду та розпуску Центральної Ради, аби та «не наразила в подальшому на себе жорстокого, проте справедливого гніву чесного трудящого населення України»[22]. Не очікуючи належної реакції від керівних кіл УНР, 22 квітня 1918 р. Союз земельних власників запропонував німецькому Оберкомандо докладно розроблений план утворення в Україні генерал-губернаторства, в якому генерал-губернатор признався б німецьким командуванням і керував підвладною йому територією засобами очолюваних ним же збройних сил та за допомогою призначених ним же особисто членів Директорії. Крім того, великі землевласники пропонували скликати у створеному генерал-губернаторстві відповідні законодавчі збори, які мали б скасувати закони, прийняті Центральною Радою[23].Такі заманливі як для німців, так і для австрійців, пропозиції, здавалося б, мали бути прийнятними як для Берліна, так і для Відня. Проте керівництво провідних Центральних держав все ж не могло дозволити собі таких кроків і мусило зважати принаймні на кілька серйозних застережень. Перш за все подібні кроки з будь-якої однієї сторони, викликали б природні «тертя» з іншою; поділ України на зони впливу – то одна річ, а поділ на зони прямого військового управління, а отже й економічної експлуатації країни, зовсім інша; Німеччина та Австро-Угорщина елементарно не мали часу на рутинне з’ясування стосунків не лише між собою а й з Туреччиною та Болгарією, що вимагало б переписання квот по отриманню продовольства, збіжжя, сировини тощо з України між ними; до того ж розкол України неминуче призвів би, якщо не до розколу, то до надзвичайного загострення і без того напружених стосунків в середині Почвірної коаліції. По-друге ліквідація української державності серйозно зашкодила б репутації Центральних держав на міжнародній арені і дала б додаткові козирі антантській пропаганді. Не менш важливою був і третій аспект – сприйняття такого кроку громадськістю та політичними колами власне в самих країнах Центрального блоку. Як відомо, в Німеччині були досить впливові кола, що вважали доцільним існування Української держави як з геополітичної, так і з економічної точок зору, а чисельні представники соціал-демократії в Рейхстазі неминуче б використали такий необачний крок на свою користь. В Австро-Угорщині ліквідація України як державного утворення зумовила б не лише політичне загострення, а ускладнення в національних краях, не кажучи вже про проблеми в Галичині тощо. В Туреччині та Болгарії громадськість також не проковтнула цей крок, який викликав занепокоєння й влади, позаяк вказував би на неповагу до союзників. Й, нарешті, втілення в життя цього проекту неминуче запалило б пожежу визвольної боротьби українського народу проти окупантів у яких вже не було би політико-ідеологічного прикриття у вигляді Берестейского договору та київського уряду. До того ж очолити цю боротьбу могли (і вже були готові) не лише соціалісти чи праві організації, а й більшовики чи, навіть (водночас), Добровольча армія. Нове відновлення другого фронту на сході Європи з цілком імовірною можливістю взагалі втратити будь-який економічний зиск з палаючої у вогні України було небажаним для Центральних держав і їхні провідні політичні кола усі ці загрози цілком усвідомлювали.Таким чином ані німці, ані австро-угорці навесні 1918 р. не могли дозволити собі втягнутися в таку авантюру, як ліквідація української державності, але й змиритися з існуванням Центральної Ради теж вже були неспроможні. Відтак з’явилася ідея зробити ставку на людину, яка прагла б і була здатна не лише очолити збережену Українську державу, сформувати діловий несоціалістичний уряд і певною мірою об’єднати навколо своєї особи більшу частину українського населення та партій з різною спрямованістю (націонал-патріотів, самостійників, проросійські організації, поміркованих соціалістів, дрібних і великих власників тощо), але й здійснити такий переворот. З усіх можливих претендентів (І. Луценко, І. Полтавець-Остряниця, М. Міхновський, Є. Чикаленко, Б. Ханенко) саме П. Скоропадський якнайкраще підходив до такої ролі.П. Скоропадський був нащадком гетьманського роду, що мало не лише вгамувати тугу народу за сильним лідером та ідеалізованим минулим Гетьманщини і задовольнити романтичні пориви частини молоді, а й підживити його особисті чесноти стати керівником не гіршим за славних предків. Його соціальний статус мав заспокоїти великих власників і буржуазію, а перебування при дворі флігель-ад’ютантом імператора – русофільські кола. Як відомий бойовий генерал двох воєн (Російсько-японської та Першої світової) він мав бути позитивно сприйнятий російським офіцерством, а як генерал-українізатор 34-го армійського корпусу – українськими старшинами. Іще зовсім нещодавні події 1917 р., коли П. Скоропадський із своїм І Українським (колишнім 34-м) корпусом перейшов під юрисдикцію Генерального секретаріату військових справ і врятував від повалення збільшовиченими загонами Є. Бош Центральну Раду, як і його призначення командувачем військ УНР на Правобережжі, повинні були примирити з його владою не лише українські патріотичні кола, а й поміркованих соціалістичних діячів, що були членами тієї ж Центральної Ради. Ці його кроки мали вказувати на те, що він був не просто лояльним, а прибічником української державності й позитивно сприймав соціальні реформи, навіть якщо не поділяв їхнього радикалізму. П. Скоропадський був отаманом Вільного Козацтва, основу якого складали дрібні та середні хлібороби, а отже й цей прошарок населення (до того ж озброєного) мав не лише позитивно сприйняти його як нового керівника держави, а й підтримати в провінції. І, нарешті, як людина військова, з бойовим досвідом, він вселяв повагу в окупаційного командування та втілював надії народу на припинення анархії в країні, а загалом – сподівання на спроможність встановлення порядку в країні та початок відновлення нормального життя.Найголовніше ж – у ген. П. Скоропадського була власна організація: Українська Народна Громада, чисельністю до 1500-2000 тис. осіб, значну частину членів якої складали вірні йому офіцери та козаки (колишні старшини 1-го українського корпусу та козаки Вільного козацтва), яка вже вела активні перемовини з різними правими колами (українськими самостійниками, УДХП, Радою землян, Союзом землевласників) і готувалася до захоплення влади.Програма УНГ складалася з 39 пунктів. Серед основних засад організації були: створення твердих підвалин для досягнення самобутності, процвітання, єдності та самостійності наново відродженої України, національної єдності всіх українців, проголошення української мови державною. Щодо прав громадян України, зокрема, наголошувалося на праві власності як основі людської культури. Земельне питання мало б базуватися також на принципі гарантування права приватної власності. Водночас держава мала право відчуження землі у великих власників та забезпечення нею хліборобів, насамперед козаків і тих, хто захищав Україну від зовнішніх та внутрішніх ворогів, у таких обсягах, що забезпечували заможне існування хліборобських родин.Найбільш ґрунтовно і широко був представлений економічний блок програми, в якому крім загальних тез щодо піднесення приватного підприємництва, ролі держави як його покровителя і заохочувача, відновлення народного господарства, було чітко виписано реформу оподаткування та необхідність створення обмеженої кількості державним монополій. Разом з тим передбачалася ліквідація як зовнішньої, так і внутрішньої торгівельної монополії держави. Ретельно було розроблено заходи у сфері налагодження транспорту, в тому числі автомобільного загального користування з доступними тарифами.У соціальній сфері пропонувалося законодавство, засноване на державному страхуванні праці, її охороні, особливо на шкідливих для здоров’я виробництвах, та вирішенні всіх спірних між працею та капіталом питань через примірювальні камери. В області судочинства було задекларовано прагнення до повної незалежності суду, перегляду цивільного та кримінального кодексів, реформування слідства, цивільного та виконавчого процесів тощо. Окремим розділом програми був культурно-освітній та охорони здоров’я, яким декларувалася турбота партії (УНГ) про «всебічний розвиток освіти», її доступність для всього населення. Мовами викладання мали бути: у нижчій школі – українська; у середній і вищий – за вибором учнів, але з обов’язковим вивченням державної (української) мови. Зазначимо також, у приватному житті громадяни мали б право використовувати також і російську (у східних губерніях) та польську (у західних) мови поряд з державною (українською).Програма УНГ не передбачала зміну назви держави – Української Народної Республіки, проте закликала зважати на досвід «національно-історичного минулого», а відтак запобігти крайнощів як самодержавного способу правління, так і «відсторонених теорій максималістів» (тобто, як легко зрозуміти, більшовиків та лівих українських соціалістичних партій). Форми ж державного устрою та правління в країні мала бути встановлена відповідно до «вільно висловленої волі народу»[24].Як видно із програми, Українська Народна Громада не мала намір встановлювати диктатуру П. Скоропадського, однак серед її членів вже визрівали думки про передачу влади одній особі з диктаторськими повноваженнями та запровадження гетьманства (правник Парчевський). Серед провідних членів УНГ були: працівник залізниці О. Лупаков, інженер-залізничник Б. Бутенко, банківський діяч А. Ржепецький, генерал-майор В. Дашкевич-Горбатський, полковники Бенецький, Г. Зеленевський, В. Каракуца, В. Глинський, капітан Богданович, осавул В. Кочубей, підпоручник Яворський-Кулібаб, прапорщики Г. Лук’яненко-Лук’янов, В. Павелко, ротмістр О. Сахно-Устимович, наказний отаман Вільного Козацтва І. Полтавець-Остряниця та інші.В. Солдатенко не погоджується з висловленою мною (спільно з О. Отт-Скоропадською) раніше тезою, що плани державного перевороту визріли у П. Скоропадського самостійно і здійснював він їх самотужки[25], але сам автор перед цим запереченням зазначає: «Ідея встановлення в Україні диктатури з метою протидії «руйнівним силам» виникла у П. Скоропадського ще в першій половині січня 1918 р.»[26]. Але ж у січні 1918 р. в Україні ще було австро-німецьких військ, отже він дійшов такого висновку сам, бачучи абсолютну безпорадність уряду УНР та Центральної Ради, а успіхи більшовиків ще більш упевнили генерала в його правоті. В березні 1918 р. в Києві П. Скоропадський створює таємну організацію «Українська Громада» (згодом вона почала називатися «Українська Народна Громада»), яку з часом планувалося переформатувати у партію.Спочатку П. Скоропадський планував змусити Центральну Раду самореформуватися та змінити уряд на більш правіший, але дуже скоро зрозумів, що на це марно сподіватися. Якщо вірити його спогадам, то П. Скоропадський у березні ще не думав про гетьманство у вигляді диктатури, і лише після 10 квітня змушений був остаточно визначитися з переворотом і ліквідацією Центральної Ради, позаяк дізнався про можливу ліквідацію німцями української державності. На початку квітня німці почали шукати шляхи до встановлення контакту із П. Скоропадським. Перша така зустріч відбулася 11 чи 12 квітня 1918 р. з головою німецької військової розвідки в Києві майором Гассе (за його ініціативою). Німецького офіцера надзвичайно цікавила Українська Народна Громада. Після зустрічі П. Скоропадський зрозумів, що за потреби, він зможе знайти спільну мову з німцями і, як зазначає сам у спогадах, «відчув, що чекати нічого, що всі обставини складаються так, що потрібно діяти рішуче, що чекати, допоки через партію що-небудь вийде, може бути, буде запізно, а головне, мене лякало 12-е травня [день запланованого скликання Установчих зборів – П.Г.-Н.]. Офіцерства і людей, співчуваючих і рішучих, в мене на той час набралося багато, лише б німці не завадили. Проте тут я відчував, що можна їх переконати тримати негласний нейтралітет. Я цілу ніч не спав, але на ранок, нікому не сказавши, я був достеменно готовий діяти рішуче і негайно»[27]. Як бачимо, зустріч з представником Оберкомандо підштовхнула П. Скоропадського до активізації підготовки перевороту. Проте, вважаю, аж ніяк не стала визначальною, позаяк такі плани вже давно виношувались П. Скоропадським та його прихильниками. Рано чи пізно і німцям, і Українській Народній Громаді довелось би узгодити свої позиції, позаяк усі вони мали одну мету (повалення Центральної Ради), а обставини, що склалися на той час в Україні, неминуче б змусили ці дві сили дійти до координації своїх дій. Тим не менш, окупаційне командування лише знайомилося з П. Скоропадським і аж ніяк не визначилось на користь його кандидатури.Німці все ще прагли вплинути на верхівку Центральної Ради й сподівалися, що у випадку її «реформування» й налагодження тісного співробітництва, взаємини можна налагодити. 13 квітня 1918 р. посол А. Мумм зустрівся з її провідниками (в тому числі з М. Грушевським), які запросили цю розмову з метою розв’язати кризу, що виникла в зв’язку із згаданими вище наказами Г. Айхгорна. Після двогодинної розмови німецький посол дійшов остаточного висновку, що подальша співпраця з керівництвом УНР є неможливою[28]. Тоді ж в неспроможності провідників реально оцінювати ситуацію переконався й фельдмаршал Г. Айхгорн, про що 13 квітня 1918 р. відверто повідомив своєму міністрові закордонних справ: «Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе»[29]. Все це остаточно заглибило провалля на шляху компромісу між державною владою УНР та окупаційною владою в Україні. Порозуміння на основі розумних взаємних поступок ніхто не прагнув.Того ж дня 13 квітня (а потім і 15 квітня) майор Гассе, до якого приєднався спеціальний помічник начальника штабу німецьких військ в Україні В. Гренера майор Ярош, що володів російською мовою, знов зустрівся із П. Скоропадським. Той виклав їм свій план і сказав, що окрім нейтралітету нічого від них не потребує. Втім, П. Скоропадський зауважив, що «був би дуже вдячний, якщо б вони завадили так чи інакше січовикам, які були тоді частиною, головним призначенням якої було охороняти уряд і Центральну Раду, якби вони завадили б їм вихід з касарень»[30]. Звичайно ж, відповіді не було, але П. Скоропадського повідомили, що можливо з ним захоче зустрітися ген. В. Гренер. Стало очевидно, що німці співчувають намірам П. Скоропадського, але остаточно ще не визначились із своїм вибором. Доречною з цього приводу є думка О. Федишина, який зазначає: «Німецькі офіційні джерела не згадують про ці попередні зустрічі. Поки вони відбувалися, Гренер та Мумм продовжували нарікати на відсутність належних діячів для керівництва урядом. Або помічники генерала Гассе та Ярош пішли на контакт із Скоропадським за власною ініціативою, не поставивши до відома вищі інстанції, або Гренер до завершення розробки майбутнього гетьмана та його прибічників не хтів повідомляти про ці зустрічі, оскільки не знав, чи підійде кандидатура того на посаду голови уряду»[31]. Гадаю, друге припущення є більш вірогідним, позаяк 21 квітня В. Гренер в приватному листі до дружини зазначав: «Ми потребуємо нового уряду (в Україні), але якого уряду?»[32].18 квітня начальник штабу німецьких окупаційних військ ген. В. Гренер і посол А. Мумм вже твердо вирішили повалити Центральну Раду, було навіть призначено дату – 28 квітня. До цього часу мало б бути обов’язково укладено Торговельний договір з УНР, а вже потім застосовано «жорсткі заходи».23 квітня 1918 р. після довготривалих кількатижневих перемовин і, як зазначав міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф О. Чернін, під сильним дипломатичним тиском[33], було підписано сумарний договір по товарообміну УНР з Центральними державами[34]. Цей договір передбачав організацію крупного господарчого німецько-австро-угорського центру, або, кажучи простіше, величезного складу зернових продуктів, куди центральні держави відряджали б довірених фахівців з хлібної справи, з числа найдосвідченіших і краще усіх вивчивши умови хлібної торгівлі в колишній Росії протягом багаторічної практики, але австро-угорський Генеральний штаб упевнив імператора Карла видати указ, що доручав австро-угорським частинам збір зернових продуктів в окупованих ними областях. Для проведення такої тактики до Одеси був відряджений генерал (що до тієї пори діяв у Румунії), котрий і розпочав вести звідти свою особливу лінію «військових дій». Для оплати зернових продуктів безпосередньо народу з Відня було виділено 100 млн. крон[35]. Окупаційне командування вже не хтіло мати торговельні справи з українською владою.Того ж дня (23 квітня) в Києві відбулася спільна австро-німецька нарада, в якій взяли участь ген. В. Гренер, військові представники з обох сторін та посли А. Мумм і Й. Форгач. Дипломати виступили за збереження української державності як такої, але за зміну правління, в результаті, як свідчив А. Мумм, було досягнуто «згоди про цілі, але не методи». 24 квітня учасники наради ухвалили рішення: «1. Співробітництво з [Центральною] Радою більше неможливе. 2. Не слід намагатися створювати в Україні «генерал-губернаторство». 3. У прийнятний термін слід створити український уряд, але такий уряд, який буде підпорядковуватися наказам німецького та австрійського командування. Йому доведеться гарантувати власне невтручання у необхідні воєнні та економічні заходи центральних держав»[36]. Тоді ж були вироблені умови, що мали бути висунуті українській владі.24 квітня 1918 р. посол Німеччини в Україні барон А. Мумм вручив українському уряду ноту-відповідь на українські вимоги від 16 квітня 1918 р., в якій Раді народних міністрів УНР окупаційна влада виставляла власні вимоги. Того ж дня в будинку Бродського, де розташовувалось Оберкомандо, в присутності Гренера, Яроша та Гассе подібні ж вимоги було представлено й П. Скоропадському. У разі неприйняття цих вимог жодною з сторін українців німецько-австрійські війська мали ліквідувати українську державність і встановити в Україні генерал-губернаторство з повним окупаційним режимом. Як згадував П. Скоропадський, В. Гренер сказав йому, німці не втручаються в українські внутрішні справи, проте з огляду становища, що склалося в країні і неможливості працювати з урядом Центральної Ради, вони співчувають намірам, які збирався здійснити П. Скоропадський. Втім, перед тим, як розпочати більш предметну розмову з цього приводу, В. Гренер запропонував йому ознайомитися з проектом їхньої угоди. Вимоги окупаційних властей в загальному зводилися до такого: «1. В часи перебування австро-угорського і німецького війська на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Може тримати винятково лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями. 2. Для всіх злочинців супроти союзних військ установлюються німецькі і австро-угорські польові суди. Українська юстиція має бути забезпечена проти терору політичних організацій. 3. З усіх державних установ мають бути усунені неблагонадійні елементи. Всі земельні та инші надзвичайні комітети мають бути розпущені й замінені нормальними державними або земельними органами. 4. Якщо на Україні нема військових, судових законів, то вони мають бути замінені відповідними законами Центральних держав. 5. Всі розпорядження, що гальмують торгівлю харчовими і сирими продуктами, мають бути скасовані на користь Австро-Угорщини та Німеччини. Особливо має бути допущена вільна торгівля під сильним контролем союзників і українського уряду, а всі заборони вивозу й залізничний контроль мають бути скасовані. Має бути встановлений один спільний контроль на кордоні. 6. Аграрне питання має бути розв’язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених в законі меж. 7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння. 8. Робітниче питання має бути врегульоване на основі відповідного законодавства»[37].П. Скоропадський згадує дещо інакші пункти. 1) Визнання після перевороту умов Берестейського договору; 2) Врегулювання курсу валюти; 3) Встановлення правильного контролю по вивозу харчових припасів; 4) Видання закону, згідно з яким німецькі війська, що знаходяться на теренах України, мали право отримувати в районах дислокації необхідні їм харчі, за встановленими у кожній з місцевостей й відповідно до пори року цінами (вимога Оберкомандо); 5) Щоби Сейм було скликано лише у той термін, коли не буде перепонів на це з боку німецьких властей; 6) Прийняття зобов’язань відновлення судового апарату і спостереження за його правильним функціонуванням із застереженням на тому, аби в його складі не було демагогічних елементів; 7) Відновлення вільної торгівлі; 8) У випадку виявлення лишків серед харчових припасів, що належать вивезенню за кордон, надання Німеччині права переваги на придбання цих лишків. «Ось і все», – занотував після подання цього переліку гетьман у спогадах[38], а значить ані в квітні 1918 р., ані згодом, він не вважав їх обтяжливими ані для себе, ані для Української Держави.П. Скоропадський згадував, що одразу не підписав угоди, а попросив надіслати цей проект, перекладений російською мовою, йому додому для остаточного рішення. Звісно ж, усі ці пункти були ним прийняті (можливо з несуттєвими застереженнями). Тоді ж В. Гренер запевнив П. Скоропадського, що той, у випадку вдалого перевороту, вповні може розраховувати на сприяння німецьких військ в справі відновлення порядку і підтримки його особисто та українського уряду. «В день же перевороту, – зауважив В. Гренер, – вони будуть триматися нейтралітету, проте крупних безладів вони на вулицях допустити не можуть», а тому дав пораду П. Скоропадському «якомога ретельніше обміркувати дії для захоплення урядових установ і особливо важливих осіб»[39].Неспроможність державної організації призводила до непідконтрольності території краю урядом, до анархізації народних мас та їхнього поступової збільшовизації. На цьому ґрунті командування німецьких і австро-угорських окупаційних властей, що зневірилося у здатності української влади налагодити лад в державі й відновити господарство, почало перебирати адміністративний контроль у власні руки. Головним поштовхом до таких дій була, перш за все, турбота воюючих з країнами Антанти Центральних держав в отриманні продовольства і сировини, обіцяних їм Централь­ною Радою за військову допомогу у вигнанні з України більшовиків. Українська ж влада не надто переймалася виконанням умов торговельної угоди при Берестейському договорі.Нестабільність внутрішнього політичного і соціально-економічного стану в країні, неспроможність уряду УНР забезпечити поставку продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини й широке обговорення в Центральній Раді умов перебування окупаційних військ в Україні створили нездоланний бар’єр між державною та окупаційною владами. Генерал Е. Людендорф лаконічно і чітко висловив причину, яка схилила Німеччину до повалення влади в УНР: «Молодий український уряд виявився неспроможним навести в країні лад і забезпечити нас [тобто німців – П. Г.-Н.] зерном»[40]. Розуміючи, що на поточний момент Центральна Рада не має ані сил, ані широкого кола прибічників, які стали б на її захист, німецьке командування твердо вирішило повалити її правління в країні. 25 квітня 1918 р. Г. Айхгорн видав наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів, який фактично визначав фіктивне становище українського уряду[41]. 26 квітня, зі згоди військового міністра УНР, німці роззброїли дивізію Синьожупанників, що була сформована в Німеччині з військовополонених вояків-українців російської армії.Щодо Січових стрільців, то вони все ж не були заблоковані німцями у касарнях, проте абсолютно дезорієнтовані державним керівництвом УНР. Як згадував Є. Коновалець, Стрілецька рада ще за два тижні до перевороту дізналася про плани повалити Центральну Раду і доповіла про це членам Центральної Ради есерам Лизанівському, Чечелю та Шрагу, проте Стрільці так і не отримали будь-яких вказівок з цього приводу. За кілька днів, стурбований бездіяльністю політичного і військового керівництва країни, Є. Коновалець особисто розповів про майбутній переворот М. Грушевському, але той відповів, що «нічого лякатися, що він сам навідувався у німецькому Командуванні й говорив з представником німецького Командування полк. Штольценбергом та що він має певні відомости, що Центральній Раді рішуче нічого не грозить»[42]. 28 квітня, в день, коли німецький загін вчиняв арешти урядовців в Центральній Раді, Стрільці повідомили заступника військового міністра УНР Грекова, що на Липках нашвидко організуються відділи старшин-гетьманців, а в будинку Любинського розташована штаб-квартира Скоропадського, Греков, на пропозицію Є. Коновальця обеззброїти їх, не дав дозволу на виступ «й казав лише спитати німецьке Oberkommando, як воно ставиться до цього перевороту»[43]. Така позиція вищого керівництва держави повністю здезорієнтувало стрілецтво.Яскравим свідченням є день перевороту. Коли 29 квітня 1918 р., сотня СС Черника, озброєна   12 кулеметами, переходила Софійський майдан в напрямку будівлі Центральної Ради для посилення її охорони, там по закінченні З’їзду хліборобів саме відбувся молебен на честь помазання П. Скоропадського на гетьмана. Стрільці виконуючи наказ нікого не чіпати пройшли повз дійство, не перешкоджаючи очевидній спробі зміни влади. «Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій, бо Німці не були би встигли прийти на поміч Скоропадському та його однодумцям», з розпачем згадував Є. Коновалець, додаючи, що «прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були всилі дати нам [Січовим Стрільцям – П.Г.-Н.] якихось ширших директив»[44].В ніч з 29 на 30 квітня 1918 р. Павло Скоропадський розпочав державний переворот проти Центральної Ради чим припинив існування Української Народної Республіки. Переворот здійснила очолювана ним таємна організація «Українська Народна Громада». До складу «Української Народної Громади» входило 300-400 активних членів старшини і вояки Першого Українського корпусу, старшини Школи прапорщиків та козаки Вільного Козацтва. Безпосередньою акцією захопленням державних і адміністративних установ Києва командував ген. Дашкевич-Горбацький, а окремими боївками (бойовими відділами) полковники Сахно-Устимович, Глинський, Каракуц, підполковник Бенецький, капітан Богданович та інші офіцери. Крім окремих відділів переважно з офіцерів було сформовано Охотницький полк. До всіх українських частин було надіслано агітаторів.До вечора 29 квітня було захоплено більшу частину установ, однак найважливіші ще залишалися не підконтрольними заколотникам. Після засідання Центральної Ради загін гетьманців захопив під контроль її будинок – приміщення Педагогічного музею. Не обійшлося й без втрат. Охоронці будинку Центральної Ради – галицькі Січові Стрільці – вбили трьох старшин-заколотників. Надалі ж переворот тривав без жертв. Німецькі війська при цьому зберігали нейтралітет, але, як справедливо зазначав П.Скоропадський, «очевидно готові були вмішатися, коли б на вулицях виникли більші розрухи». До другої години ночі з 29 на 30 квітня було захоплено елітарний район в Липках, Військове міністерство і Міністерство внутрішніх справ УНР, а також Державний банк, варту якого було арештовано загоном полк. В.Устимовича. Тоді ж на бік заколотників перейшли начальник штабу Центральної Ради полк. Сливинський та Кінний відділ на чолі з полк. Аркасом. Надалі було захоплено будинок генерал-губернаторів Києва і імператорський Маріїнинський палац[45].Отже, чи відбувся факт державного військового перевороту? Безперечно. Втім, звернемося до наукового визначення цього чину. Юридична енциклопедія, видана Інститутом державного права ім. Корецького Національної академії наук України, подає чітке визначення ознак такого акту[46]. А саме: державний військовий переворот – це збройний виступ військовослужбовців проти законної влади, уряду. Розрізняють стихійний, неорганізований виступ групи військовослужбовців (бунт) та організований (головним чином офіцерських груп), спрямований на встановлення військової диктатури (путч). Повалення цивільного режиму за допомогою військової сили здійснюється з метою встановлення влади військової хунти (як це було, наприклад, у Бразилії 1964, Греції 1967, Чилі 1973, Туреччині 1980 та ін.), влади інших цивільних осіб, що виступають проти безладдя, хаосу в країні, які неспроможна виправити чинна влада тощо. Військовий переворот завжди є державним переворотом, оскільки при цьому відбувається незаконна зміна суб’єктів державної влади. Щодо чину генерала П.Скоропадського, то ним дійсно було застосовано заздалегідь налаштованих заколотницьких силових заходів (за попередньої домовленості з німецьким окупаційним командуванням) з метою зміни існуючого в країні політичного (від революційної демократії до одноосібної диктатури) та соціально-економічного ладу (від націоналізації, соціалізму і побудови безкласового суспільства до капіталізму й відновлення поділу суспільства на класи) і повалення цивільного режиму (від соціалістичного парламентаризму і народної міліції до опори у диктаторському правлінні на власні воєнізовані підрозділи та поліцейську службу і збройні сили іноземних держав).Разом з тим, попри доконаний чин державного перевороту, постає питання повалення «законної влади», тобто усунення народно обраної (легітимної) влади. Центральна Рада складалася переважно з представників соціалістичних партій, делегати від яких обиралися до її лав не шляхом загальних виборів за принципом народного представництва, а за практикою представництва партійного. Повноваженнями вищого національного органу Центральну Раду в квітні 1917 р. наділив Український національний конгрес чисельністю 1 тис. осіб, які не були представниками усіх країв і земель України[47]. Отже, Національний конгрес представляв волевиявлення лише малої частини українського населення. Втім, так чи інакше, але Центральну Раду було визнано повноважним представником революційної демократії України російським Тимчасовим урядом та кількома європейськими державами (втім, скажімо, Центральні держави визнали її і заключили Берестейський договір, що призвело не лише до звільнення території УНР від більшовиків, а й дало змогу німецьким та австро-угорським військам «на законних підставах» окупувати Україну).П.Скоропадський був обраний на гетьмана також на підставі «волевиявлення народу». Всеукраїнський З’їзд хліборобів-землевласників, який розпочав свою роботу 29 квітня у Києві, мав стати громадською опорою перевороту, послужити підтвердженням легітимності, виборності нової влади перед широкими народними масами країни. На з’їзд прибуло близько 8 тис. чоловік (найбільше в історії народного волевиявлення України від часів Б.Хмельницького), переважно селян, з яких уповноважених представників було 6 тис. 432 делегати. Як зазначалося в телеграмі з Києва на ім’я міського комісара м. Миколаїва делегати з’їзду представляли інтереси 7-8 мільйонів селян-землевласників з 9 губерній України. На з’їзді виступили з доповідями Дусан, Рейхерт та Кістяковський (від президії), а також представники з місць: Ніколаєнко (Полтавська губ.), Кучма (Херсонська губ.), Прокопенко (Чернігівська губ.), Шохотька (Полтавська губ.), Сумцов (Харківська губ.), Кузмін (Курська губ.) та Коваленко (Кременчуцький повіт). Усі доповідачі критикували політику Центральної Ради та її уряду, а найбільше земельний закон УНР, «котрий вніс на селі стільки руїни та анархії»[48]. Головною тезою виступів цих представників середніх і великих землевласників була вимога: «Влада має бути твердою та сильною, всі розпорядження уряду повинні відповідати інтересам народу[,] бо в іншому випадкові народ буде незадоволений[.] Проте все слід робити для народу і коли він бачитиме[,] що уряд все робитиме [в] його інтересах[,] він залюбки віддасть усі свої сили на благо держави»[49]. Після ж того, як представник Полтавщини Юрченко заявив, що влада має бути диктаторською, а отже й об’єднана в одній особі, серед зали пролунали вигуки: «Гетьмана! Гетьмана!», «Гетьмана Скоропадського!». Коли ж після закликів до ген. П.Скоропадського «врятувати країну від хаосу і беззаконня», він з’явився у ложі зала одноголосно вигукнула: «Хай живе Гетьман!»[50] і потонула в оваціях>[51]. Увійшовши до зали П. Скоропадський звернувся до зібрання з промовою: «Панове[,] дякую Вам за те[,] що Ви мені передаєте цю владу[.] Не для своєї користі беру я на себе тяготи тимчасової влади[,] одначе Ви самі добре знаєте[,] що анархія всюди почала панувати і що тільки на Вас[,] хлібороби[,] і на здравомислячі верстви ми будемо спиратися[.] Прошу Бога[,] щоб Він дав нам силу та міцність врятувати Україну»[52]. Після цього, заведені до краю хлібороби, підійняли на руки новообраного гетьмана і по залі полинуло голосне «Слава!»[53].Хтілося б звернути увагу, в цьому контексті, не стільки на   антихаосну (вважай – антирадівську) риторику П. Скоропадського, що була у тих стінах очікуваною та логічною, скільки на окремі інші нюанси його коротенької промови. Перш за все генерал одразу ж подякував присутнім за «передачу» йому владу, не вдаючись при цьому до таких «сентиментів», як голосування та інших належних при цьому процедур тощо. Крім того, такою заявою він підняв статус зібрання (а отже й кожного з присутніх) до рівня вершителів долі Батьківщини та її рятівників. Слова «не для своєї користі», «тяготи» та «тимчасової» щодо влади, мали показати делегатам з’їзду на відсутність у нього не лише особистих амбіцій й готовність з легкістю відмовитись від такого тягаря та ще за умов безладу та руїни, проте й на певною мірою самопожертву. Класичний прийом, який спонукає присутніх ще більш наполягати на своїй пропозиції і, таким чином, дає свого роду «індульгенцію» диктаторові від закидів в узурпації влади. Важливим психологічним кроком в промові було також те, що П. Скоропадський, говорячи про майбутню владу, не ототожнював її (принаймні перед делегатами з’їзду) із власною персоною; він постійно наголошував: «ВИ мені передаєте цю владу», «тільки на ВАС, ХЛІБОРОБИ, і на здравомислячі верстви будемо МИ спиратися», «щоб Він [Бог] дав НАМ силу та міцність врятувати Україну». Таким чином учасники проголошення його гетьманом мали відчути свою власну дотичність до влади як у ту мить, так і в перспективі, а отже ще раз (до того ж у запалі усвідомлення творців історії) переконатися у вірності свого вибору: як щодо потреби країни у диктатурі, так і щодо вибору кандидата на нею – гетьманського нащадка, отамана Вільного Козацтва, бойового генерала і людини, яка є однією з них – Павла Скоропадського. У такій справі, як державний переворот, дрібниць не буває і його організатори, як видно, це чітко усвідомлювали.Думаю, акція була ретельно зрежисована прибічниками генерала, які вміло використали загальне незадоволення присутніх політикою Центральної Ради й, так званий «ефект юрби», що, врешті й призвело до овацій та загального екстазу серед присутніх на з’їзді, більшість з яких, вочевидь, навіть не підозрювала не лише про позалаштункові приготування до цієї події, а й про подальший сценарій безпосереднього втілення їхнього пориву в життя.Так закінчився державний переворот 29 квітня 1918 р., після здійснення якого було проголошено про створення Української Держави у формі Гетьманату Павла Скоропадського. Цілком природно що тоді, за часів революційних перетворень та вибуху соціально-політичних протиріч тощо, такі заходи, можливо, були прийнятними, дієвими та й «легітимними» з огляду так званих «потреби наведення ладу в країні в умовах соціальної анархії» чи «державотворчої (консервативно-революційної) доцільності в боротьбі з соціалістичною вакханалією». Визначень може бути стільки, скільки й бажаючих виправдати або звинуватити у чомусь ту чи іншу сторону у цю добу зламів суспільних, моральних і, навіть, державних, проте, за будь-яких оцінок діяльності Центральної Ради та обставин її краху, вона на світанку українського відродження «збудила національний рух» і, як зазначав Л. Жебуньов, «заслуга ж та ніколи не забудеться, як і ті люде, що сотворили її»[54]. 
[1] Пиріг Р. Я. Державна служба Гетьманату Павла Скоропадського // Нариси історії державної служби в Україні. – К.: Ніка-Центр, 2008. – С. 185.[2] Народня воля. – 1917. – 31 жовтня; Нова Рада. – 1917. – 3 листопада.[3] Нова Рада. – 1917. – 3 листопада.[4] Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Дрогобич: Бескид, 1992. – С. 57-58, 90.[5] Щоденник Володимира Вернадського. Полтава, 1918 // Київська старовина. – 1993. – № 4. – С. 29.[6] Шаповал М. Минувшина і будучина української визвольної боротьби // Київська старовина. – 1993. – № 5. – С. 44.[7] Вісти Всеукраїнського з’їзду Демократів-Хліборобів. – 1918. – 29 квітня.[8] Солдатенко В. Ф. До питання про механізм державного перевороту 29 квітня 1918 р. // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – С. 41.[9] Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907 – 1919 роки. – К., 2005. – С. 201.[10] Ereignisse in der Ukraine 1914 – 1922 deren Bedeutung und historische Hintergunde / Von. Theophil Hornykiewicz.– Philadelphia: Ferdinand Berger & Sohne, OHG, Horn, N.O., 1966. – Band I. – S. 350.[11] Там само. – S. 348-349.[12] Там само. – S. 349.[13] Там само. – S. 347.[14] Киевская мысль. – 1918. – 12 квітня; Народня воля. – 1918. – 13 квітня.[15] Ereignisse in der Ukraine 1914 – 1922 deren Bedeutung und historische Hintergunde / Von. Theophil Hornykiewicz.– Philadelphia: Ferdinand Berger & Sohne, OHG, Horn, N.O., 1966. – Band I. – S. 385.[16] Робітнича газета. – 1918. – 26 березня.[17] Нова Рада. – 1918. – 3 березня.[18] ЦДАГО України. – Ф. 44. – Оп. 1. Спр. 1. – Арк.. 1; Нова Рада. – 1918. – 28 квітня.[19] Киевская мысль. – 1918. – 10 березня.[20] Известія Союза промышленности, торговли, финансовъ и сельскаго хозяйства Украины. – 1918. – 28 (15) квітня.[21] Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Ужгород; – Нью-Йорк: Накладом др. Осипа Ципки, 1932. – Т.  2. – С. 16 – 17.[22] Несвіцький О. О. Полтава у дні революції та в період смути 1917 – 1922 рр. – Полтава, 1995. – С. 52-53.[23] Папакін Г. Українська народна громада і Павло Скоропадський навесні 1918 р. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України. – К., 2008. – Вип.39. – С. 137.[24] Геращенко Т. С. Українська народна громада // Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика / Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія: Історія. Економіка. Філософія. – К.: Видавн. Центр КДЛУ, 2000. – Вип. 4. – С. 199.[25] Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський. Коротка хроніка життя (1873 – 1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 40.[26] Солдатенко В. Ф. До питання про механізм державного перевороту 29 квітня 1918 р. // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – С. 44.[27] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 141.[28] Федюшин О. Украинская революция. 1917 – 1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – С. 156 – 157.<[29] Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2. – С. 347.[30] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 142.[31] Федюшин О. Украинская революция. 1917 – 1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – С. 162 – 163.[32] Там само. – С. 158.[33] Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. – М.; – Пг.: Гиз, 1923. – С. 271.[34] ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 84-85 зв.[35] Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. – М.; – Пг.: Гиз, 1923. – С. 271-272[36] Федюшин О. Украинская революция. 1917 – 1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – С. 160.[37] Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Ужгород; – Нью-Йорк: Накладом др. Осипа Ципки, 1932. – Т. 2. – С. 31-32.[38] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 148.[39] Там само. – С. 148 – 149.[40] Людендорф Э. Мои воспоминания о войне. 1914 – 1918 гг. – М., 1924. – С. 274.[41] Нова Рада. – 1918. – 27 квітня.[42] Коновалець Є. Спомини й уваги // Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золоті ворота. Історія Січових Стрільців. 1917 – 1919. – Львів; – Рочестер, 2004. – С.267.[43] Там само. – С. 268.[44] Там само. – С. 268-269.[45] Скоропадський П. Спомини. – К., 1992. – С. 89, 109 – 110, 140; Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. Історія українського війська. – Львів, 1992. – С. 44.[46] Юридична енциклопедія. – Т. 1. – К., 1998. – С. 463-464.[47] Павленко І. Відновлення Української Держави. – Буенос-Айрес, 1951. – С. 14.[48] Державний архів Миколаївської обл. – Ф. р-5547. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1.[49] Там само.[50] Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – Мюнхен, 1976. – С. 489-490; Кущинський А. Патріот і Державний Муж України. – Чікаго, 1974. – С. 16.[51] Державний архів Миколаївської обл. – Ф. р-5547. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1.[52] Там само. – Арк. 1-2.[53] Там само. – Арк. 2.[54] Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907 – 1919 роки. – К., 2005. – С. 210.
Джерела:Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873–1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995.Гай-Нижник П.П. Переворот П.Скоропадського: причини і рушійні сили // Історична і політична наука та суспільна практика в Україні. – К.: Парламентське вид-во, 2009.

ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ 1918 р.: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
У вітчизняній та зарубіжній історіографії є чимало праць, автори яких вдаються до спроб прямо чи побіжно проаналізувати причини та хід гетьманського перевороту, визначити його політичні та правові наслідки. В більшості випадків вони доходили висновку, що Скоропадський зрадив Центральну Раду, загальмував «нормальний» процес будівництва національної державності, розпочатий УЦР, і повернув Україну до «старих порядків. Так, американський дослідник Д.Соловей стверджував, що переворот 29 квітня 1918 р. «а/ перетворив Україну на колонію з маріонетковим гетьманським урядом, викликавши до себе ненависть серед широких кіл громадянства;  б/ зруйнував молодий державний апарат, що творився і зміцнювався протягом попереднього року…» [13, с. 18]. Ще далі у своїх висновках пішов канадський історик О.Брик, вважаючи, що гетьманський переворот це «бунт проти уряду держави, проти волі величезної більшості народу», бо гетьманці, на його думку, «прийшли на все готове (готова держава з армією і зі всім іншим державним апаратом)». Таким чином, переворот, – зазначав він, –  ніж у плечі української державності [1, с. 121]. Погодитися з цими висновками не можна, бо, очевидно, ці дослідники залишили поза увагою значну кількість реальних подій того часу, а тому не змогли всебічно розкрити причини поразки Центральної Ради, без чого неможливо дати об’єктивну оцінку як перевороту П.Скоропадського, так і політиці гетьмана. На наш погляд, нині стала нагальною потреба ще раз розглянути ці складні проблеми, враховуючи як вже відомі, так і досі невідомі широкому загалу факти.Які  ж  причини призвели до краху Центральної Ради? Визначимо головні з них.По-перше, з грудня 1917 р. Рада почала стрімко втрачати свій авторитет серед населення. Головна причина полягала в тому, що УЦР своєчасно не змогла розв’язати нагальних соціально-економічних проблем (і перш за все робітниче та аграрне питання), бо віддавала пріоритет національно-політичним інтересам.По-друге, Рада не мала боєздатних збройних сил. Адже соціалістична більшість її вважала за непотрібне створення регулярної армії, а натомість прагнула сформувати так звану «народну міліцію», яка виконувала б насамперед функції охорони правопорядку.По-третє, УНР не мала дієспроможного адміністративного апарату.По-четверте, постійні суперечності між домінуючими фракціями в середині Центральної Ради (УПСР, УСДРП, УПСФ) не дозволяли зробити діяльність цього органу ефективною, обумовлювали імпульсивний характер її роботи.По-п’яте, у Раді відчувався дефіцит людей державного рівня, здатних організувати роботу, повести за собою. І це не дивно, адже більшість в УЦР складала молодь віком 25-30 років, без досвіду державницької роботи,  з притаманними цьому вікові максималізмом та романтизмом.По-шосте, постійні особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради (М.Грушевським і В.Винниченком, В.Винниченком і С.Петлюрою, В.Винниченком і М.Поршем та інш.), звичайно, не сприяли плідній роботі (більш докладно див. 3, с. 31-44).Усе вищевідзначене доводить безпідставність твердження про зовнішньополітичний фактор (більшовицький наступ або прихід німців в Україну), як головну і чи не єдину причину краху Центральної Ради. Адже відомо, що 9 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради, присвяченому ратифікації Брестської угоди,  голова уряду УНР В.Голубович переконував присутніх, що прихід німців на Україну слід розглядати як «допомогу і тільки», при тому «допомогу, по суті діла, безплатну» [21, ф. 115, оп. 1, спр. 11, арк. 6]. У зверненні до населення  з цього  приводу реквізиції худоби, хліба та інших продуктів харчування, які здійснювалися німецьким командуванням, були названі вимушеними тимчасовими заходами. Населення закликалося до спокою і запевнялося, що за німецькі реквізиції Центральна Рада повністю розрахується [18, 1918, 13 марта (28 февр.)].Але населення вже втратило віру до радівців, бо бачило, що політика їхня та  нових  союзників – німців суттєво не відрізняється від політики більшовиків часів радянської окупації. Ситуація ускладнювалася ще й через те, що уряд В.Голубовича на той час переживав гостру кадрову кризу: найавторитетніші фракції у Раді – УСДРП та УПСР – відмовлялися взяти участь у формуванні нового Кабінету Міністрів. До того ж прем’єр після повернення Ради до Києва не зміг зібрати всіх своїх міністрів. Були відсутні міністри земельних справ, продовольства, освіти. Тому деякі члени уряду обіймали водночас декілька посад. Так, сам прем’єр В.Голубович одночасно обіймав посади міністра іноземних справ, торгівлі та промисловості; П.Христюк – міністра юстиції і освіти; М.Ткаченко – міністра внутрішніх справ і фінансів і т. ін. [19, 1918, 13 берез. (28 лют.)]. Зрозуміло, що при такому стані справ ефективної роботи уряду годі було чекати.Таким чином, Центральна Рада у березні 1918 р. не являла собою дієвого державного органу, спроможного вирішувати нагальні проблеми краю, і не користувалася підтримкою широких верств населення.Все це, звичайно, бачили німці, зацікавлені у виконанні Центральною Радою насамперед економічних угод. Рада опинилася у надзвичайно скрутному становищі. З одного боку, її лідери розуміли, що єдиною гарантією збереження влади є присутність в Україні німецьких військ. З іншого – поруч із відчуттям непевності, хисткості свого становища, вони побоювалися, що німецька реквізиційна політика неминуче призведе до масових селянських виступів, і тому намагалися зберегти свій слабкий авторитет, вдаючись до прийому так званого «прихованого саботажу». Однак це не могло довго лишатися поза увагою німецького військового командування. У своїх спогадах П.Скоропадський зазначав що уряд УНР «зі страху на словах у всьому уступав німцям, а на ділі наказував своїм підлеглим свої ж накази гальмувати» [11, с. 77].Характеризуючи ситуацію  в Україні, міністр юстиції С.Шелухін у виступі на засіданні Малої Ради 2 квітня 1918 р. відверто визнавав: «Зараз такі заплутані відносини, юридичні і адміністративні, що я, у кого половина зубів ламається, тридцять років служив, вчився в університетах, зараз прихожу до того – при цій теоретичній підготовці я не знаю що відбувається…» [21, ф. 115, оп. 1, спр. 14, арк. 103].І дійсно, становище було надзвичайно складним. В цих умовах український уряд намагався діяти самостійно, прагнучи здійснювати незалежну економічну політику. З такою метою за пропозицією члена Єврейської об’єднаної соціалістичної партії Ю.Новаковського було створено Головну Економічну Раду  [17, 1918, 27 (14) квітня]. Водночас, боючись втратити підтримку німців, Центральна Рада змушена була йти на підписання не цілком рівноправних економічних угод з країнами Четвірного союзу. Так, змішана українсько-німецько-австрійська комісія з товарообміну опрацювала ряд конкретних договорів: про хлібозаготівлю від 6 та 9 квітня, про поставку худоби від 13 квітня, про заготівлю сировини від 18 квітня тощо. На їхній основі було підготовлено широкомасштабну економічну угоду, яка була підписана 23 квітня 1918 р.  [10, с. 406-407]. Отже, не витримує критики досить поширена в українській історіографії точка зору про те, що німці грабували Україну, незважаючи на протести Центральної Ради. Більше того, слід зазначити, що ці договори, враховуючи внутрішню політичну та економічну ситуацію, були вигідними й українській стороні. Наприклад, за поставку до Німеччини 30 млн пудів хліба Україна мала отримати 19 млн пудів вугілля та грошову виплату у розмірі 24 млн марок  [6, с. 89]. Але, як вже зазначалося, Центральна Рада саботувала виконання своїх зобов’язань. Тому виникнення серйозного конфлікту між нею та німецьким командуванням було лише питанням часу.6 квітня 1918 р. головнокомандуючий німецькими військами фельдмаршал Герман Айхгорн видав до населення України наказ щодо засіву полів, у відповідності з яким тимчасово, до розв’язання аграрного питання, селяни, як і поміщики, мали вважатися власниками врожаю з засіяних ними полів.В історичній літературі, що вийшла у різний час як в Україні, так і поза її межами, наказ Айхгорна розцінювався як брутальне втручання у внутрішні справи УНР. На перший погляд таке твердження ніби не може викликати заперечень. Дійсно, 13 квітня 1918 р. відбулося засідання Малої Ради, де цей факт одержав саме таку оцінку  [19, 1918, 16 (3) квіт.]. Однак порівняльний аналіз джерел дозволяє дійти іншого висновку: наказ Айхгорна не був несподіванкою для уряду В.Голубовича, більше того, він готувався за безпосередньої участі міністра земельних справ і харчування М.Ковалевського, який вранці 9 квітня одержав проект наказу разом з листом від начальника штабу німецьких військ генерала Гредера. В листі говорилося, що, коли з боку міністерства хліборобства протягом 24 годин не надійде застережень, цей наказ набере чинності  [5, с. 480]. Як відомо, ніяких заперечень з боку міністерства хліборобства не надійшло. Цілком припустимо, що більшість присутніх на згаданому вище засіданні Малої Ради 13 квітня, де розглядалося питання про  легітимність наказу, не була поінформована щодо цього факту. Цим і пояснюється, на наш погляд, Їхнє обурення поведінкою німецьких властей. Не змогла пом’якшити гнів членів Малої Ради й промова В.Голубовича, у якій зазначалося: наказ фельдмаршала Г.Айхгорна «взагалі нічим не відрізняється від тих наказів і телеграм, які розсилало міністерство хліборобства». Айхгорн же тільки хотів своїм авторитетом підкріпити ці міністерські накази»  [2, с. 323 ].Таким чином, цілком обгрунтованим здається висновок: наказ щодо засіву полів не застав уряд В.Голубовича зненацька. Твердження ж про те, що Айхгорн, постійно втручаючись у внутрішні справи УНР, грубо порушував домовленості з Центральною Радою, не відповідає дійсності. За свідченням генерал-хорунжого О.Греківа, 70-річний фельдмаршал Г.Айхгорн, який був більше військовим аніж політиком, «точно дотримувався пунктів Берестейського договору і не робив ніяких перешкод в організаційній роботі…» [4, с. 25].Ставлення Центральної Ради до наказу від 6 квітня 1918 р. змусило німецьке командування прискорити формування такої політичної сили, яка могла б замінити Раду і створити новий адміністративний апарат, здатний співпрацювати з союзниками та виконати прийняті українською стороною економічні зобов’язання. Окрім того, німців не задовольняло рішення УЦР про скликання 12 травня 1918 р. Всеукраїнських Установчих зборів. Вони небезпідставно вважали, що ця акція ще більш ускладнить ситуацію, зробить її непідконтрольною як німецьким, так і українським органам влади. Історичні джерела згадують кількох осіб (П.Болбочана, Є.Чикаленка, П.Скоропадського та інш.), які, на думку німецького командування, змогли б очолити новий несоціалістичний уряд пронімецької орієнтації. Як відомо, вибір зупинився на кандидатурі колишнього командира 1-го Українського корпусу і почесного отамана Вільного козацтва П.Скоропадського, який влаштовував німців насамперед тому що, по-перше, був прихильником встановлення гетьманату у формі авторитарної диктатури (хоча лише тимчасово, до відновлення правопорядку, нормалізації економічної ситуації та скликання українського парламенту); по-друге, не визнавав так званої соціалізації землі, проголошеної Ш Універсалом, бо виступав за гарантоване право власності, насамперед земельної; по-третє, вважав соціалістичні ідеї шкідливими, такими, що призводять до хаосу і анархії, до руйнування державності.За твердженням канадського дослідника М.Шкільника, П.Скоропадський вже з літа 1917 р. готувався до перевороту [16, с. 186]. З цією думкою не можна погодитися. Адже сам Скоропадський у своїх споминах відзначає, що хоча загальні розмови про встановлення гетьманства в Україні розпочалися вже за часів його служби у І-му Українському корпусі, але ще в першій половині березня 1918 р. він і гадки не мав очолювати переворот. Лише у другій половині березня, коли відбулося його ближче знайомство з представниками німецьких військових кіл, П.Скоропадський приймає рішення про необхідність встановлення гетьманства в Україні  [12, с. 132-133] . Дійсно, суттєвим для подальшої долі як самого генерала, так і України стали його зустрічі з представниками німецького командування, які відбулися наприкінці березня – початку квітня 1918 р. Їхнім результатом стало остаточне складення 24 квітня умов, за яких німці обіцяли не чинити перешкод під час здійснення перевороту [16, с. 193].Порозуміння з німцями дало можливість П.Скоропадському вже в середині березня 1918 р. утворити опозиційну до Центральної Ради Українську Народну Громаду (УНГ) – організацію, яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією та «Союзом земельних власників» з метою встановлення в Україні сильної особистої влади у формі гетьманату. За підрахунками канадського дослідника М.Шкільника, УНГ налічувала до 500 членів [16, с.188].Отже, підготовка до перевороту йшла інтенсивно з другої половини березня 1918 р. За активної допомоги німецького військового командування зорганізувалися реальні сили, здатні перебрати владу в Україні до своїх рук. Незабаром сама Центральна Рада надала привід до здійснення перевороту.В двадцятих числах квітня у Києві було викрадено директора Російського зовнішньоторговельного банку Абрама Доброго. Зважаючи на значну кількість історичних джерел, що часто-густо містять суперечливу інформацію та по-різному оцінюють факти, варто зупинитися на цьому випадку більш докладно. Перш за все виникає питання: чому саме А. Добрий став об’єктом викрадення? Справа полягала в тому, що цей банкір у відповідності з українсько-німецькими економічними угодами акуратно і своєчасно проводив платіжні розрахунки всупереч загальній політиці «прихованого саботажу», що здійснювалася УЦР, і тому вважався «великим другом німців». Безслідне зникнення А. Доброго викликало занепокоєння як місцевих ділових кіл, так і німецького військового командування. У відповідь на звернення до Центральної Ради за інформацією з цього приводу німці чітких роз’яснень не одержали. Лише за кілька днів український уряд оприлюднив повідомлення про те, що Рада Міністрів схвильована цим фактом і що нею вживаються всі необхідні заходи для відшукання зниклого банкіра та виявлення і покарання винних [15, с.112]. Час спливав, ніяких конкретних результатів так і не було досягнуто, тому німецьке командування вирішило розпочати власне розслідування. В цей час у Києві з’явився і сам А. Добрий, який розповів: зловмисники вивезли його до Харкова і там утримували під вартою у вагоні на запасній колії. Але наче б то за 100 тис. карбованців йому вдалося відкупитися [12, с.144]. Як показало подальше слідство, викрадення організували члени антинімецького «Союзу порятунку України». Серед інших називалися прізвища міністра внутрішніх справ УНР М. Ткаченка та військового міністра О. Жуковського. У німецького командування з’явилася чудова можливість порвати з Центральною Радою. Першим кроком до розриву став наказ Г. Айхгорна від 25 квітня 1918 р. про запровадження німецьких військово-польових судів [16, с.199]. У ньому говорилося , що винні у будь-яких діях проти німецької влади, а саме викраденнях, вбивствах, виступах проти німецьких військ, порушеннях громадського порядку тощо, будуть каратися військово-польовими судами. Всі зібрання без дозволу німецьких властей заборонялися. Таким чином Центральна Рада фактично була позбавлена влади.Другим наступним кроком, що знаменував розрив з Радою, стало визначення Українською Народною Громадою спільно з німецьким командуванням конкретної дати скликання Всеукраїнського хліборобського з’їзду, який мав «обрати гетьмана» – 29 квітня 1918 р.І нарешті третій крок – роззброєння дивізії «синьожупанників» – чи не єдиної боєздатної сили, спроможної стати на захист Центральної Ради. Чи є парадокс в тому, що соціалістична більшість Ради дала згоду на роззброєння дивізії, а дезорієнтовані січові стрільці разом з німецькими військовими частинами  взяли безпосередню участь у цьому акті? Відповісти на це питання не так легко, враховуючи ту обставину, що німецький посол у Києві фон Мумм напередодні розгону Центральної Ради зустрівся з українським прем’єром В. Голубовичем та міністром хліборобства М. Ковалевським і запропонував їм паспорти та виїзд до Берлину [5, с.483-484] (очевидно, послові тоді ще не було відомо про їхню причетність до викрадення А. Доброго).Так планомірно та послідовно німецькі власті готували переворот, який би виключав можливість будь-яких ускладнень політичного, економічного та соціального характеру. На час скликання Всеукраїнського хліборобського з’їзду УЦР вже не мала ніякої реальної влади. Залишалося докласти лише невеликих зусиль, щоб припинити її існування.У неділю, 28 квітня під час вечірнього засідання Ради, перервавши виступ М. Рафеса, до зали несподівано увійшов загін німецьких солдатів на чолі з молодим лейтенантом. Січові стрільці Є. Коновальця, що охороняли приміщення, навіть не намагалися перешкодити їм [9, с.298]. Офіцер наказав усім присутнім підняти руки догори, і солдати обшукали членів Ради з метою вилучення зброї. Міністрів О. Жуковського, М. Ковалевського, директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського та деяких інших керівників оголосили заарештованими. Замість міністра внутрішніх справ М. Ткаченка, якому вдалося уникнути арешту, під варту взяли його дружину [6, с.56]. Того ж дня потрапив за грати й двадцятивосьмирічний голова уряду УНР В. Голубович [9, с.298]. Арешти були здійснені за розпорядженням німецького слідчого у справі про викрадення А. Доброго, доктора Тройде та з дозволу військового судді, обов’язки якого виконував командир XXVII корпусу німецької армії [5, с.56].Тоді ж був проведений обшук у помешканні голови Центральної Ради  М. Грушевського, під час якого вилучено всі його листи і багато рукописів. Невідомо, як складалася б подальша доля М. Грушевського, якби не Січові стрільці, які взяли його під охорону. Цей захід був своєчасним, бо дещо раніше вже мав місце замах на життя голови УЦР. Тоді все обійшлося, лише його дружина дістала легке поранення [7, с.44].Незважаючи на такі надзвичайні події, наступного дня члени Центральної Ради зібралися на своє чергове і останнє засідання. Цього дня було прийнято найважливіший акт державного права УНР – Конституцію. У дію вона так і не увійшла, бо за кілька годин Рада була розігнана німцями і припинила своє існування. Тоді ж М. Грушевського було обрано президентом УНР, хоча Конституція такої посади не передбачала.Того ж дня, 29 квітня, у найбільшому приміщенні Києва – цирку зібрався Всеукраїнський хліборобський з’їзд, скликаний Спілкою землевласників та українськими хліборобами-демократами, у якому взяли участь представники від восьми українських губерній. На ньому було проголошено ліквідацію УНР та створення Української Держави з новою формою правління – гетьманатом.У ніч на 30 квітня прибічники гетьмана П. Скоропадського  встановили свій контроль над державними установами. Переворот відбувся малою кров’ю: у сутичці з оборонцями Центральної Ради – Січовими стрільцями – загинули три офіцери-гетьманці [8, с.39]. Місцеве населення переворот зустріло відносно спокійно. У місті не було зафіксовано серйозних виступів проти нового режиму.Вже після перевороту німці провели відкритий судовий процес над організаторами викрадення банкіра А. Доброго. Процес тривав три дні і широко висвітлювався пресою. Підсудні давали плутані свідчення, виправдовувалися, просили про виявлення поблажливості. Найдраматичнішим моментом став допит В.Голубовича, який спочатку виступав як свідок. Німецький прокурор примусив колишнього прем’єр-міністра визнати, що той не тільки був поінформований про підготовку викрадення, але й дав на нього свою згоду. Після цього В. Голубовича перевели на лаву підсудних. Вирок німецького військово-польового суду був досить м’яким – два роки тюремного ув’язнення [15, с.113-114]. За свідченням сучасника подій С. Сумського, німцям вдалося довести не лише політичну, але й моральну непридатність колишнього уряду УНР. «Вони казали: нас не цікавить, який у вас уряд; хай будуть демократи, соціалісти, монархісти, але не можна допускати до влади людей морально неохайних, невігласів та самовпевнено-нахабних хлопчаків. Ми втручаємося не в політичні відносини в Україні, а охороняємо порядок. І з метою охорони порядку не можна передавати владу до рук таких людей» [15, с.114].Переворотом 29 квітня 1918 р. розпочалася нова доба в історії українського державотворення, що мала позитивні і негативні риси і неоднозначно сприймалася як сучасниками подій, так і нинішніми дослідниками. Але ця проблема вже виходить за рамки даної статті і може бути предметом окремого дослідження. Вбачається необхідним лише проаналізувати висновок, якого дійшов американський історик Д. Соловей: «... акт 29.IV.1918 р. аніяк не забезпечив Україну перед режимом німецької окупації. Навпаки – він «легалізував» ту окупацію. Внаслідок тої операції гості перетворилися на господарів. Це прекрасно всі знали і розуміли, включно до самого П. Скоропадського» [14, с.251]. На наш погляд не можна цілком погодитися з такою оцінкою. Факти дають підстави твердити, що й сама Центральна Рада «не забезпечила Україну від німецької окупації», більше того, соціалісти в Раді розглядали прихід німців та австрійців в Україну як «допомогу союзників». Виходячи з цього, маємо підстави до висновку, що, користуючись термінологією Д. Солов’я процес легалізації німецької присутності в Україні розпочала саме Центральна Рада підписанням з країнами Четверного союзу угоди про умови надання військової допомоги. Завершив же цей процес П. Скоропадський прийняттям угоди від 22 травня 1918 р. [16, с.195]. Саме тоді, перед визнанням Української Держави цісарським німецьким урядом у Берліні, він остаточно погодився з умовами німців, яких гетьман розглядав як гаранта стабільності своєї влади.
Гавриленко Олександр Анатолійович, Логвиненко Ігор АльбертовичХарківський національний університет внутрішніх справАктуальні проблеми юридичної науки у дослідженнях вчених: науково-практичний збірник. – К., 2000. – № 3. – С. 2-10.

Доба П.Скоропадськлого. Документи
Грамота Павла Скоропадського (29 квітня 1918 р.)
Громадяне України!
Всім Вам, козаки та громадяне України, відомі події посліднього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову відродившася Українська Держава стояла коло краю загибелі.Спаслась вона дякуючи могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні свому слову, продовжують і по цей час боротись за цільність і спокій України.При такій піддержці у всіх зродилась надія, що почнеться відбудовання порядку в Державі й економічне життя України війде, врешті, в нормальне русло.Але ці надії не справдились.Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього.Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду.При такому становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була-б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.Як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади.І тією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України.Управління Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обгрунтованні нижче долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій України.Центральна і Мала Рада, а также всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі Міністри і товариші звільняються.Всі инші урядовці, працюючі в державних Інституціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов'язків.В найближчий час буде виданий закон, установляючий новий порядок виборів до Українського Сойму.До цього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатись негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами.Права приватної власности – як фундаменту культури і цівілізації, відбудовуються в повній мірі, і всі розпорядження бувшого Українського Уряду, а рівно тимчасового уряду російського, відміняються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по куплі-продажі землі.Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по дійсній їх вартости від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці.В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватнього підприємства й ініціятиви.Передбачаю всю трудність стаючої переді мною праці і молю Бога дати мені силу, аби гідно виконати те, що я вважаю своїм обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.Мені далекі і чужі які-б-то не було власні побудження, і головною своєю метою я ставлю користь і благо народу і всім дорогої нам України.В цій свідомости кличу всіх Вас, громадян і козаків України – без ріжниці національності й віросповідання – помогти мені і моїм працьовникам і співробітникам в нашому загальному велике відповідальному ділі.
Гетьман Всієї УкраїниОтаман Ради Міністрів29 квітня 1918 р., м. Київ 

Грамота гетьмана П.Скоропадського про федерацію України з Росією 14 листопада 1918 р.
Перемир'я між Німеччиною й Державами Згоди заключено. Найкривавіша війна скінчилась, і перед народами всього світу стоїть складне завдання утворити основи нового життя.Серед решти частин багатострадальної Росії на долю України випала порівнюючи більш щаслива доля. При дружній допомозі Центральних Держав вона зберегла спокій аж до нинішнього дня. Ставлячись із великим почуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку.Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принищені та пригноблені большевицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії. Від неї ж вийшла дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанським і Терським Козацтвами. На тих принципах, які – я вірю – поділяють усі союзники Росії, Держави Згоди, а також яким не можуть не співчувати без винятку інші народи не тільки Європи, але й усього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії.В осягненні цієї мети лежить запорука добробуту як усієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутности. Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною і щастям всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що цій святій патріотичній справі ви, громадяни й козаки України, а також і решта людности, дасте сердечну й могутню підтримку.Новосформованому нами кабінетові я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.
Павло Скоропадський14 листопада 1918 р., місто Київ
Телеграма гетьмана Скоропадського про зречення від влади (14 грудня 1918 р.)
Вчера на имя городского головы (Київа – Ред.) получена от гетьмана следующая телеграмма:Я гетман всея Украины, в течении 7,5 месяцев все свои силы клал для того чтобы вывести страну из того тяжелого положення, в котором она находится. Бог не дал мне сил справиться с этой задачей. Ныне в силу сложившихся условий, руководствуясь исключительно благами Украины, от власти отказываюсь.Павло Скоропадский14 декабря 1918 г. 

Яку державу будував Павло Скоропадський?
29 квітня 1918 року складний і суперечливий поступ Української революції був зупинений державним переворотом. Замість національно-демократичної за сутністю, соціалістичної за ідейною спрямованістю, парламентської Української Народної Республіки постало нове державне утворення у формі гетьманату, традиційного для України ХVII – ХVIII ст., але, як з’ясувалося, архаїчного і нежиттєздатного в тогочасних умовах.Зміна влади в Україні була інспірована німецькою стороною з огляду на неспроможність уряду УНР забезпечити виконання договірних умов щодо поставок хліба й сировини. Німці визначали модель майбутньої держави, межі її суверенітету, кандидатуру гетьмана і коло його зобов`язань перед союзниками. На посаду глави Української Держави (таку офіційну назву отримав гетьманат. – Р.П.) було вибрано генерала Павла Скоропадського. Вирішальними стали не лише авторитет військового діяча, належність до царської аристократії, а й ознаки етнічної автохтонності – походження з давнього українського гетьманського роду. Важливою для німців була й наявність у П.Скоропадського власної політичної сили – Української народної громади, організації з досить виразною консервативно-ліберальною платформою, а також певних військових структур, необхідних для надання державному переворотові рис внутрішньоукраїнської акції.Функціонування нової державної конструкції, особливо її владних інститутів, національний характер, соціально-політична база, зовнішня орієнтація були кардинально детерміновані двома потужними чинниками – німецько-австрійською окупацією та російською імперською спадщиною. Ці обставини, а також нетривалість і тимчасовість існування, усвідомлена відмова гетьмана від незалежності задля федерації з «Великою Росією», уже впродовж дев’яти десятиліть породжують контроверсійні оцінки сутності і форми державності, яку будував П.Скоропадський.Окремі сучасні дослідники намагаються довести, що утворення гетьманату ознаменувало відновлення власної української державної традиції. Зокрема В.Потульницький доводить, що гетьманат у 1918 році був не переворотом, а реставрацією, був не німецькою інтригою, а результатом розвитку всієї модерної історії української традиційної еліти-шляхти – як правобережної, так і лівобережної; не був наповнений російською сутністю, а «був закономірним результатом збереженості саме власної української національної орієнтації з боку української еліти і її прагнень, що тривали близько півтора століття до реставрації традиційної держави – гетьманату».З таким визначенням можна було б погодитися за умови лише виокремленого розгляду факту постання новітнього гетьманату. Але ж уся його еволюція і крах, конкретні дії головних посадових осіб, які й мали б персоніфікувати собою прагнення «традиційної української шляхти» до творення власної національної держави, доводять недостатню вмотивованість даної інтерпретації появи гетьманату.Насправді ж такої традиції в тогочасному українському суспільстві вже не існувало. Намагання виводити основи державного устрою з традицій козаччини від самого початку вилилося в штучні спроби надати владній конструкції певної архаїчної атрибутики: голова ради міністрів іменувався отаманом, військову старшину представляли генеральні, бунчукові, значкові тощо. Але невдовзі від цього довелося відмовитися. Традиції козацької доби залишилися лише в гетьманській адміністрації. П.Скоропадський мав офіційний титул «ясновельможний пан гетьман усієї України», документи за його підписом видавалися у формі грамот, маніфестів, листів.Найбільш аргументовано сутність гетьманату П.Скоропадського як дер­жавного утворення доволі штучного і випадкового виклав В.Кучабський. Він вважав, що в Україні 1918 р. політиків із консервативними поглядами, котрі стояли на засадах української національної свідомості та сепаратизму щодо Росії, було надзвичайно мало. А ті сили, які в гетьманській реставрації вбачали користь, були повністю російськими або зрусифікованими. До них належали великі землевласники, промисловці, представники торгово-фінансового капіталу, стара бюрократія, офіцерський корпус колишньої царської армії. Усі вони ненавиділи ідею незалежної України і мріяли про відродження російської імперії. В.Кучабський назвав це найбільшим протиріччям, що лежало в основі гетьманату як державного ладу.Регенерація українського консерватизму в 1918 році стала політичною реакцією представників власницьких верств на радикалізм соціалістичного проводу УНР. Проте, на думку І.Лисяка-Рудницького, постання гетьманату не було перемогою консервативної течії, а швидше компромісом між українською державною ідеєю та фактом чужої окупації, адже «державний лад гетьманщини 1918 р. не мав усіх рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не так на сили місцевого консерватизму, як на багнети 300-тисячної німецької окупаційної влади».Відомий сучасний дослідник М.Попович також кваліфікує гетьманат П.Скоропадського як «вимучену псевдомонархічну авторитарну конструкцію», що виявилася нежиттєздатною, оскільки не було в українській традиції тих стабільних формотворень, що їх намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка.Про кволість традицій та потенцій українського консерватизму свідчить той факт, що найбільш виразний його репрезентант – Українська демократично-хліборобська партія не набула масовості, залишаючись регіональною організацією, зосередженою переважно на Полтавщині. Самостійницько-консервативного характеру надавали їй поважні постаті М.Міхновського та В.Липинського.Промовистим фактом невизначеності українського консерватизму є нетривалість створеної П.Скоропадським Української народної громади – організації відверто консервативного спрямування. Попри те що її фундаментальні засади в галузі національно-державного будівництва, земельної та соціальної політики було покладено в основу діяльності гетьманського уряду, вона не стала базовою політичною партією режиму, а, виконавши роль інструменту державного перевороту, припинила своє існування. За задумом П.Скоропадського мало бути якраз навпаки: «…попередньо буде створена партія, яка бачить у врятуванні Батьківщини необхідність створення сильної влади в особі диктатора – гетьмана, і що цей диктатор проводив би ті принципи, які лягли наріжними каменями в основу партії; потім ця партія, все розширюючись і збільшуючись чисельно, створила свої відділи по всій Україні, які б у свою чергу підтримували ідею Гетьманства і його починань». В.Масненко не погоджується з тим, що гетьманат 1918 р. був лише декоративним обрамленням держави, і спробував «віднайти можливі зв’язки між різновіковими виявами української державності у формі гетьманату». Однак навіть узявши у спільники Д.Дорошенка і В.Липинського, все ж не зміг відшукати тривку тяглість історичної традиції.Вичерпну відповідь на це питання дав сам П.Скоропадський. У своєрідному політичному заповіті синові Данилу з нагоди його повноліття у 1925 р. він писав: «Стара українська верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабкістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру».Недостатня «українськість» гетьманського правління очевидна. І спроби П.Скоропадського зробити його більш національним не вдалися. Сенат більшістю голосів надав російській мові статус державної. Місцеве демократичне самоврядування фактично було знищено внаслідок повернення до влади царської, антиукраїнської бюрократії. Судова адміністрація постійно насичувалася правниками з Росії. Грамота П.Скоропадського від 14 листопада про федерацію з небільшовицькою Росією, навіть з огляду на всю складність міжнародної кон’юнктури, стала актом фактичної ліквідації суверенної державності.Частина вчених для національної ідентифікації гетьманату користується формулою «ні український, ні російський». Так, Я.Грицак пише: «У вужчому значенні Скоропадський будував ані українську, ані російську державу. Гетьманський режим прагнув упровадити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася не на знанні української мови, а на лояльності до Української держави. Ця держава розумілася в ширшому територіальному значенні, а не вузькому етнічному».Цієї ж думки дотримується й В.Верстюк, вважаючи, що «це була ні українська, ні російська держава, умовно її можна було б назвати малоросійською». «Малоросійство» – досить умовне визначення, що тлумачиться як комплекс провінціалізму, притаманний частині громадян України внаслідок їхнього тривалого перебування у складі Російської імперії. У будь-якому разі, застосоване сьогодні до характеристики Української Держави 1918 р., воно має певний відтінок принизливості.Безперечно, ні П.Скоропадський, ні провідні діячі гетьманату не усвідомлювали себе малоросами саме в такому сенсі. Показовим є приклад голови ради міністрів Ф. Лизогуба. Коли гетьман говорив йому про необхідність контактувати з лідерами українських партій, прем’єр відповідав: «Да я сам украинец почище их, к чему мне с ними говорить? Мой предок – полковник Лизогуб, а это что за господа?».Очевидно, абсолютно точної формули національно-державного характеру гетьманату вивести не вдасться. На мій погляд, це був тип такої собі змішаної державності. Української за назвою і формою, окремими аспектами внутрішньої політики – насамперед у культурно-освітній сфері. І російської – за широкими проявами імперської спадщини, яка динамічно регенерувалася в правничій практиці, засобах масової інформації, релігійному житті, використанні кадрового потенціалу, толерантному ставленні до політично різнобарвної, але антиукраїнськи налаштованої російської еміграції.І досі дискусійною залишається оцінка форми гетьманського правління, ступеня його залежності від окупаційної влади. Частина вітчизняних дослідників – услід за В.Винниченком, М.Грушевським – вважає гетьманат маріонетковим утворенням. Зокрема О. Мироненко визначає гетьманський режим як «український різновид давно відомої в історії людства класичної меритократії». Як маріонетковий кваліфікує характер гетьманату й англійський дослідник О.Файджес.Залежність П.Скоропадського від Німеччини очевидна. Саме з волі її вищого державного керівництва він прийшов до влади, а підтримка з боку окупаційного командування була визначальним чинником захисту як від внутрішніх, так і зовнішніх противників режиму. І все ж класичним маріонетковим утворенням гетьманат не був, оскільки мав формальні ознаки незалежної держави: діяли умови Брестського мирного договору, було визнання не тільки Четверним союзом, а й багатьма іншими державами, були власні дипломатичні представництва, укладалися міжнародні угоди тощо.О.Федишин вважав, що «найкращим визначенням України в умовах німецької окупації в 1918 р. є «сателіт». Вона була у становищі держави, яка добровільно, хоч і неохоче, приймала заступництво великої держави з неминучими обмеженнями свого суверенітету». Автор також вказує на досить істотні моменти: обидві сторони таке становище вважали тимчасовим; покровитель не був сусідньою державою; сателіт був надто великим і своєрідним, щоб бути асимільованим або поглиненим. Попри те що сучасний Тлумачний словник української мови терміни «маріонетка» і «сателіт» подає як майже тотожні, відповідно – «людина, уряд та ін., що сліпо виконує чиюсь волю» та «прибічник, виконавець чужої волі», усе ж таки більш адекватним є друге визначення.Водночас аж ніяк не можна визнати обґрунтованими твердження Ю.Терещенка, що «на скликаному в Києві Хліборобському конгресі, який представляв переважну більшість українського населення, було утверджено повну і остаточну суверенність Української Гетьманської Держави». Такі сентенції є великим перебільшенням. Про який повний і тим більше остаточний суверенітет може йтися в умовах військової окупації і законодавчо оформленого тимчасового правління? Адже гетьман без дозволу німців не міг проводити вибори до сейму, створювати збройні сили і навіть призначати міністрів.Інші адепти Української Гетьманської Держави не настільки категоричні у своїх твердженнях і визнають наміри П.Скоропадського «на певний час, до заспокоєння країни і проведення парламентських виборів, перетворити Україну на авторитарну при верховенстві законів, державу з ліберальним соціально-економічним устроєм». Практичне втілення цих устремлінь гетьмана дало вповні авторитарний режим, верховенство права вилилося у відновлення юрисдикції законів Російської імперії, а повернення приватної власності, замість заспокоєння, інспірувало жорстке протиборство на селі, унеможлививши проведення земельної реформи.Правління П.Скоропадського як диктаторське розглядали й німці. Зокрема віце-канцлер Ф.Пайєр, виступаючи на початку травня у рейхстазі, кваліфікував гетьмана як диктатора, що не визнає комуністичних теорій. У німецькій пресі надибуємо й іншу, але близьку до попередньої, оцінку: «П.Скоропадський запровадив систему строгого абсолютистського централізму». Не бракувало й порівнянь гетьмана з видатними європейськими діячами. Так, лозаннська L`Ukraine писала: «коли генерал Скоропадський зуміє, як колись Людовік XIV, дібрати й згрупувати навколо себе найінтелігентніші та найталановитіші сили краю, зуміє поставити республіку на ноги – народ буде напевне вдячний йому». Показово, що окремі представники сучасної німецької історіографії, зокрема Р.Марк, оцінюють характер гетьманської держави як реакційний. Очевидно, повністю з таким потрактуванням погодитися неможливо. Хоч загалом це була реакція консервативних власницьких верств на соціалістичний «революціонаризм» Центральної Ради.Один із провідних зарубіжних дослідників історії гетьманату Я.Пеленський стверджує, що з погляду концепції державного будівництва це була «бюрократично-військова диктатура». Справді, гетьман за відсутності власної армії опирався на окупаційні сили, колишню царську цивільну та військову бюрократію. П.Скоропадський у спогадах пише, що вже при підготовці перевороту він бачив себе саме в ролі диктатора – гетьмана як уособлення сильної влади, здатної врятувати Батьківщину.Досить близько до точного визначення сутності гетьманату П.Скоропадського підійшов М.Стахів: «Це типова одноособова самозванча диктатура, яка виникла шляхом державного перевороту, причому перемогу йому при перевороті дала виключно чужа військова сила. Переворот Павла Скоропадського з погляду конституційного права Української Держави вповні безправний».Питання про легітимність гетьманської влади у контексті зміни державних утворень доби Української революції видається досить риторичним. Як прихильники гетьманату вважали повалення Центральної Ради шляхом державного перевороту цілком виправданим, так і лідери Директорії повалення гетьманату через збройне повстання обґрунтовували революційною доцільністю.І.Лисяк-Рудницький стверджував, що «в Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті гетьманат XVII – XVIII ст. був виборний, напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності». Проте – попри брак виразної харизми – поважне родове походження, блискуча військова кар’єра та обстоювання певною частиною населення необхідності мати «сильну руку», робили П.Скоропадського якщо й не органічною, то доволі прийнятною фігурою на чолі модерного гетьманату. Крім того, були ще дві обставини, які пом’якшували несхвальне сприйняття його суспільством. По-перше, це офіційно задекларована тимчасовість гетьманського правління і намір скликати український сейм. По-друге, відмова від намагань зробити гетьманство спадкоємним. Було запроваджено інститут верховних правителів – владний тріумвірат на випадок необхідності замінити П.Скоропадського.Отже, узагальнення різних кваліфікацій сутності останнього гетьманату дає підстави стверджувати, що це був авторитарно-бюрократичний режим із близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницької гілки влади, поєднанням в уряді законодавчої та виконавчої функцій, деформованістю політичної системи, істотним обмеженням прав і свобод, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. Поява й фіаско цієї форми державності були зумовлені як внутрішніми складнощами перебігу Української революції, так і міжнародною кон’юнктурою завершального етапу світової війни, переможці в якій не бачили перспектив суверенного буття Української Держави.Переконаний, що ця сторінка нашого історичного минулого не потребує глорифікації, як не заслуговує й на забуття. І в цьому сенсі навряд чи виправданим є те, що в указі президента України про заходи з відзначення 90-річчя від початку подій Української революції 1917 – 1921 років добу гетьманату Павла Скоропадського обійдено увагою. Історія не має умовного способу. Як писав Михайло Грушевський, «те, що сталося, відстатися не може».
Руслан Пиріг «Дзеркало тижня» №16, 26 квітня 2008, zn.ua
)



Обновлен 06 мая 2018. Создан 05 июн 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником