Стенограма блогу I.UA за 2013-2011 рр.

 

Стенограма блогу I.UA за 2013-2011 рр.




 

З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ


1
Почну з пояснення назви: я є проста людина-громадянин України, як і всі інші люди поокремо, що в сукупності і є народ. Звертаюсь я до народу, отже і вийшло: «З народу до народу».
Чому я звертаюсь і з чим? З своєю пропозицією поміняти тактичну частину виборчого процесу в Україні. Тактичну! Не стратегічну! Народ був, є і буде головним виборцем влади в правовій демократичній державі, якою і є Україна.
Владу обирає народ. Це є найвища істина апріорі, яка позасумнівом і спростуванням. Інше питання: як народ визначає, кого обирати? Чому у нас народ, яко «електорат», є в пасивному стані спостерігача-глядача, подібно до різних телешоу, де присутня масовка тільки тисне кнопки. Через свою пасивну позицію наш народ постійно опиняється в ситуації такого собі лоха-недоумка, якого ставлять в ситуації «вибору без вибору». Класичне завдання: «Виберіть з 10-20 злодіїв самого достойного» Обрали? Ось і є новий депутат! Від Верховної Ради України і до районів порядна людина в кандидати навіть не сунеться, бо вона ПОРЯДНА! Хто живе чесно, той дурних грошей витрачати на різні виборчі ігрища ніколи не буде, тому що він їх просто не має! Таким чином всі порядні люди залишаються за бортом виборів, а народу доводиться обирати вже ясно кого.
Абсолютно в тему, як приклад «вибору без вибору», були другі тури президентських виборів в Україні, коли зійшлися пари: Кучма – Симоненко, Янукович – Тимошенко. Де? Де тут є вибір для нормального виборця, який вже досконало знає «хто є ху»? В таких ситуаціях вибирати нікого! Це факт! Тепер у виборах навіть графи «проти всіх» немає – скінчилися «противсіхи». Відтепер всіх незгідних зроблено «неприходько». Це задля того, щоб фальшувати було легше: тоді у виборах важить тільки в котрого зі злодіїв сили побільше для фальшування – той і переможе. То чи потрібні нам, народу, такі вибори без вибору і сфальшована влада? Риторичне запитання.
Інший нюанс змісту виборів: слово «політтехнологія» досить ефектне і часто – ефективне, але по-суті це є підступна система навіювання-зомбування електорату, тобто нас з вами: простих людей-виборців. Розумні дяді і тьоті довго вчилися, чимало мудрували і врешті-решт навчилися на підсвідомому рівні примушувати людей до вчинків, які б вони ніколи не вчинили при здоровому глузді. Зокрема я особисто знаю чимало людей, які не один рік оповідали, який Ющенко цяця, а все зло ота Юлька капосна творить: розбрат чинить, людей обманює, країну обкрадає і руйнує тощо. Але прийшов другий тур виборів і ті самі люди бризкаючи слиною нестямно волали: «Тільки за Юлю! Всі як один! Ганьба «противсіхам!» Гарно політтехнологи попрацювали: була людина, а стало воно, бо мав чіткі власні переконання – і вже їх нема, вмить щезли... А найцікавіше, що та людина вперто переконана в своїй правоті, як і впевнена, що всі свої вчинки вона зробила за власним бажанням – якби ж то була правда...
Владу має обирати народ, але обирати не як пасивний бовдур і телепень, а як свідомий та активний керівник! Керівник! Народ має активно керувати процесом виборів влади! Я так вважаю і до того закликаю всіх інших.
Досить бавитись у політичний лохотрон! Досить влаштовувати з виборів клоунади в стилі «ля Черновецький»! Зрозумійте шановні виборці та депутати, що хоч Верховна Рада України і має аналогічну конструкцію, але то все-таки не Цирк! Трибуна – не арена для армреслінгу! Це місце інтелектуального зібрання! Тобто таким воно має бути! І від нас з вам залежить – чи це здійсниться.


2
Вступ зроблено. Тепер перейдемо до джерел, тому що тема активного вибору народом з праісторичних часів існувала на землях, де тепер постала державна Україна. Ще донедавна по селах так обирали війта, а перед тим – гетьманів й отаманів у козаків, а ще раніше – князів! Називалось це дійство – віче. Процес виборів через народне зібрання-віче був таким: збирались повноправні члени громади і хтось вигукував одне ім'я, ще хтось – інше і так далі; присутні жваво обговорювали запропоновані кандидатури хто що про кого доброго і злого знає і як вважає: чи він гідний, – а потім ці імена по черзі називали і від того, кого громада голосом підтримала найдужче – того... Ні, помиляєтесь, якщо подумали «обирали» – того від імені громади за рішенням віча починали припрошати погодитись обійняти посаду війта, отамана, гетьмана, князя. Припрошати. Відчуваєте різницю? Ось де активне виборче право! Ось де порядна людина могла стати до влади і часто-густо по селах війтами ставали не заможні багатії, а господарі середнього статку, проте всі знали їх розум і справедливість. Класика!
А зараз що ми маємо? Кандидати в депутати скачуть один поперед одного, як придурковаті блазні, та репетують безкінечно: «Я найкращий!!! Я найкращий!!! Вибирайте тільки мене!!!» Невже це нормально? А що вже обіцяють і клянуться зробити для своїх виборців! Навіть добре, що вони все брешуть, бо інакше б після виборів одразу наступив Рай на землі...
Також партії тицяють свої цидулки-листівки, програми, списки, ще всіляку дурню з їх агітками і символікою. А що вже тих прапорів партійних, а що вже дорожезних рекламних щитів та телероликів, а що вже балачок в стилі «без нас ви просто пропадете, а з нами це буде ще простіше» тощо.
Виникає логічне запитання: невже нормальній людині, зайнятій своїми щоденними життєвоважливими справами, більше нічого робити, як все кидати і починати вчитуватись та аналізувати всю ту політичну писанину, а потім ще й співставляти і контролювати виконування обіцянок та програмних положень? Цього навіть безтурботні і всезнаючі пенсіонери не спроможні зробити! Ну а сімейна робоча людина взагалі часу має обмаль навіть на щось приємне, чим політика ніколи не була і не буде.
Ось чому тема так званих «відкритих списків» настільки популярна у політтехнологів, бо вони то знають хто ким і чим є, а простому нормальному виборцю перечитувати довжелезні партійні списки, вивчати біографії кількасот люду, щоб потім пронумерувати їх порядок в списку – це нереально! Жодним чином, тому що це все він має зробити (увага!) в день виборів! Отже виборець буде робити все за своїми миттєвими асоціаціями та ремінісценціями, що і потрібно політтехнологам. Або виборець повинен прийти на вибори з вже готовим листочком-підказкою, звідки навіть не крок, а півкроку до продажності голосів.
Навпаки тема так званих «прайм-таймів», тобто рейтингового голосування до початку виборчої компанії та під час неї – це значно потрібніша річ в наш «інтернетизований» час. Тут можна наперед побачити хто чого вартий і робити вибір активно та свідомо, одночасно впливаючи на його рейтингове зростання чисто як волонтер. Звичайно, що тут так само багато можна сфальшувати політтехнологам, одначе це швидко проявляється і викривається в розумному середовищі користувачів Інтернету.
Власне я і збираюсь далі зробити таке дослідження-прогноз-пропозицію в стилі «прайм-тайму»: запропоную і проаналізую своїх кандидатів на майбутніх виборах спершу Президента України, а тоді і про інших подбаю кому які державні посади варто обійняти. Зрозуміло, що в кожному жарті є доля правди, а в кожній правді – є доля жарту. Вирішуйте особисто що і де у мене є.
 

3
А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!
Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:
а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливленя всіх і вся;
б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;
в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;
д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;
е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.
Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...
Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.
Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.
Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!
Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.
Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.
Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.
За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут  саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.
На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України  представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.
Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...
І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.


4
Продовження теми вічевого вибору влади в Україні є більш складним, аніж вище наведене обговорення кандидатури майбутнього Президента України і висновку щодо найкращого варіанту в особі Віталія Кличка. Структура подальших варіантів розподілу владних повноважень є надскладною і прописати один чи два сценарії подій може тільки який-небудь авантюрист на подобі астролога Павла Глоби. Нормальній думаючій людині ясно, що майбутнє далеко неясне, що воно є багатоваріантне і непередбачуване. Досить нагадати кожному, про ЩО всі ми думали під час величної події інавгурації Віктора Ющенка 2005 року на посаду Президента України і ЩО з того вийшло у підсумку на 2010 рік. Причому я категорично проти зводити всю проблему до однієї особи: чи то Віктора Ющенка, чи то Юлії Тимошенко, чи ще когось зловісного з-за кордоном тощо. Ми отримали результат комплексного розгардіяшу як в економіці та в політиці України, так і в головах всього її населення. Глобальна суспільна криза в країні є провина всіх! Звичайно, що є різні рівні відповідальності, але варто чітко розуміти вину спільну, тому що це на круїзному лайнері під час катастрофи з вини команди (згадаймо «Конкордіа» або «Булгарію») пасажири є просто невинними жертвами, але у власній державі просто пасажирів не існує – всі є повноправні громадяни, всі є члени команди – ВСІ! Були нерозумні й зазнали катастрофи – ну то й відповідаємо всі спільно, а не на когось одного звалюємо усю вину. «Ах, ми йому і їй повірили, вірили й довірили, а вони нас обманули...» Отже виключно: які ХТОСЬ погані. І жодної нотки самокритики щодо себе: а чому нас так легко обманути? Чому не бояться цього робити? Чи не тому, що ми надто недолугі та ледачі? Чи не в тому причина, що нас легше обдурити, аніж нами чесно керувати? Як на мене, то Ющенко власне не зумів чесно Україною керувати, тому що ми всі для того нічого не зробили, а чекали дива від одної-єдиної людини, але такого дива не буває, бо просто не може бути! І навпаки, всіх, очікуючих на диво «миттєвих реформ і процвітання», легко обманула та, хто «...а вона працює».
Всім відомий сакраментальний вираз «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує». Він справді відповідає правді життя: і Кравчук, і Кучма, і Ющенко з Тимошенко, і Янукович – все це відповідні показники нашого соціального рівня громадянської свідомості. Для соліднішої аргументації наведу цитату з книги «Політична теорія держави» за авторством  С.Г. Рябова: «Наріжною складовою будь-якої держави, чинником, що значною мірою обумовлює її форми, є її громадяни» (ст. 7). Простіше кажучи: які ми – така і держава! Тому я особисто з великою іронією вислуховую чиїсь нарікання на державу Україну, бо переважно чую це від людей, які власне до того і доклались, що вона є «така погана». Ще цікавіше слухати від таких людей вихваляння інших країн та їх урядів, але при цьому не проявляючи жодного бажання туди емігрувати. Але ж не буде Україна ніколи ні Грузією, ні Росією, ні Білоруссю, ні Казахстаном, ні Польщею, ні Німеччиною, ні Китаєм, ні Індією, а тим більше Гонконгом або Сингапуром.  Ніколи не буде, бо Україна є УКРАЇНА! Ось що важливо усвідомити. Як і наша історична доля така, яка є – іншої не дано. І народ у нас такий досить і досить різний – теж іншого не дано. З цього об'єктивного стану українського суспільства і потрібно виходити в побудові соціальних планів на майбутній розвиток держави, а не творити міфічний бездоганний народ для майбутньої досконалої держави соціального щастя. Зумисно наголошую на цьому моменті, щоб стала в повному об'ємі зрозуміла наступна цитата з вище вказаної книги: «Центральним, ключовим елементом політичної системи суспільства є держава. Держава – це монопольний носій суспільної влади, інституція творення цієї влади. Вона доцентрово «закручує» суспільство, «зчіпляє» у єдине ціле розрізненні й антагоністичні його фрагменти. Держава виникла у плині суспільної життєдіяльності внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати народжувані осібні, групові інтереси більш загальному інтересу – спільному, зокрема збереженню єдності й цілісності розшарованого суспільства» (ст.12). Нарешті ще одна заключна цитата для даного дослідження: «Політика в житті людства є способом організації та здійснення влади» (ст. 17). Зумисно опускаю деталізацію цього твердження, бо хто забажає, тому рекомендую цю книгу опрацювати в повному об'ємі, а наразі головні тези з неї означено.
Таким чином є висновок, що найвищим сувереном влади є народ, а від якості індивідуальної громадянської свідомості й дії осіб, як складників народу, – постає держава та її влада, як адміністративний апарат. Фактично держава є дзеркалом, що відображає суспільство таким, яким воно є насправді. Через що не варто нарікати на відображення в дзеркалі, якщо в самого пика наче в дика. Хоча бачити у тому відображенні манірні розмальовані фізії гоміків чи лесбіянок так само не хочеться. Бо хочеться гарного нормального життя в гарній нормальній державі Україні.


5
Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!
Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.
Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.
Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...
Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.
Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!


6
Завершивши черговий теоретичний екскурс, повернемось знову до практичного питання сьогодення. Визначившись з кандидатом у Президенти України Віталієм Кличком, варто перейти до інших кандидатур на керівні посади в нашій державі. І я не буду затягувати інтригу, а одразу назву найоптимальніший варіант домовленостей про взаємопідтримку трьох лідерів опозиції. Отже за принципом народного віче пропоную по обранні нового президента Віталія Кличка на посаду прем'єр-міністра України – Арсенія Яценюка, а на посаду голови Верховної Ради України – Олега Тягнибока.
Обгрунтування почнемо з того, що в стані опозиції вже існує своєрідний тріумвірат: Яценюк – Кличко – Тягнибок. Це є фактичний стан їх співдружньості в опозиції через необхідність злагоджено протистояти узурпації повноважень більшістю ВРУ з фракцій ПРУ та КПУ, ну і різноманітного депутатського шмельцю. Водночас цей стан тріумвірату досить хисткий через відсутність чітких домовленостей поміж його учасниками, що робить їх вразливими перед підступними діями з боку суперників. В кожного з тріумвірату грають власні амбіції, як і не є однаковими інтереси кожної з команд лідерів опозиції. Зрозуміло, що політик без амбіцій – це не політик, а шмата, яку використовують де завгодно і як завгодно. Тому я з симпатією ставлюся до всіх людей з амбіціями, якщо вони є обгрунтовані, тобто наявні певні особисті досягнення. Зокрема Арсеній Яценюк дуже гарно показав себе під час перебування на чолі Національного Банку України в досить непростий період, а ось з посадою голови ВРУ у нього явно не заладилось. Тому варто зазначити, що амбіції гарні тоді, коли людина керує ними, а не навпаки. Звичайно, що і Арсеній Яценюк, як і Олег Тягнибок не проти позмагатись за посаду Президента України, але так само зрозуміло, що наразі їх амбіції в цьому плані необгрунтовані, вони по-суті є авантюристичні, що ніколи не давало позитивного результату навіть у випадку перемоги. Так! Обвал так званої «помаранчевої влади» тому свідчення, оскільки переважна більшість учасників передвиборчої команди Віктора Ющенка ще до початку розуміли – це є авантюра. Сподіваюсь, що цього досвіду вистачає українцям, щоб більше не займатись авантюрами в політиці та державному управлінні. Потрібно обдумувати реалістичні варіанти дій і пропонувати осмислені плани та прогнози.
Посада прем'єр-міністра України для Арсенія Яценюка цілком би задовольняла і його амбіції, як і його потенційну підготовленість для такої роботи. Аналогічно для амбіцій Олега Тягнибока посада голови ВРУ є цілком достатньою, як і корисною для держави. Далі час покаже хто і чого вартий більшого, але на даному етапі нашого суспільного розвитку і державотворення цей розклад є найоптимальнішим. Доречно зупинитись на особливостях характеру обох і зазначити, що Арсеній Яценюк абсолютно позбавлений рис авторитаризму, чого ніяк не скажеш про Олега Тягнибока. Власне це й потрібно нам використати відповідно до запропонованих посад.
Для продуктивної роботи Кабінету Міністрів потрібно, щоб на чолі його був прем'єр-ліберал, який надає міністрам та економіці країни в цілому значної свободи при фаховому контролі всіх процесів. В якості прикладів варто звернутись до історичний прецедентів з нашого минулого, коли найвдалішою була діяльність Кабміну на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком, який завжди був лібералом, але не безвільним слабаком – міг настояти на своєму, отож і вивів економіку України з глибокої кризи і від тоді розпочалась тенденція зростання нашого ВВП. Навпаки найпровальнішим була діяльність Кабміну на чолі з надавторитарною Юлією Тимошенко, яка фактично підміняла власною волею весь склад міністрів, що особливо показово було у чи не найбільшій кількості вакансій, коли майже третини міністрів не було на посадах, але це абсолютно не хвилювало ту, яка безуспішно корчила з себе «українську залізну леді». З тогочасної кризи українська економіка і дотепер не може оговтатись. Принагідно зазначу, що «грізний авторитаризм» Віктора Януковича досить специфічний, тому що для нього головним є суто виконання його розпоряджень і там він дійсно грізний та авторитарний, а ось щодо іншого в роботі своїх підлеглих він є лібералом, тоді як Юлія Тимошенко вимагала, щоб всі робили те і тільки те, що вона особисто дозволила і наказала. Як каже давня мудрість: «Коли двоє роблять одне і теж, то це далеко не одне і теж».
Посада голови Верховної Ради України взагалі вважається другою по значенню після президента, тому для Олега Тягнибока це буде дуже високий злет, але далеко не авантюрний, бо досвід перебування і роботи в стінах ВРУ у нього чималий, отже розуміння справи є. Також ні в кого не має сумніву, що голова ВРУ мусить мати авторитарність в характері, щоб зуміти керувати належно дуже вередливим середовищем, яким є зібрання депутатів ВРУ. Образно кажучи, якщо Кабмін є виробником суспільного пирога, то у Верховній Раді йде його поділ, отже коли в першому випадку головне дотримання технології виробництва з долученням фантазії творців, то в другому випадку розподілу важить суворий контроль за справедливістю, щоб хтось не забрав чужий шматок пирога.
Ну а про те, щоб у Верховній Раді України зазвучала виключно державна українська мова, – тут і сумнівів нема, що Олег Тягнибок в тому проявить наполегливість. Як і в захисті всіх правових підвалин Української Державності та її Суверенітету кращого за Олега Тягнибока важко знайти кандидатуру. За тим вважаю цю тему викінченою і відтепер все має вирішувати громада, а за тим і оголошені мною Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.


7
В загальних рисах головне виголошене, отже можна або завершити свої роздуми, або перейти до більш розлогої балачки на теми менш значні, однак не менш значимі. Взяти ті самі попередні домовленості про сприяння зайняти посади поміж Яценюком – Кличком – Тягнибоком. Начебто це виглядає не дуже демократично, але з іншого боку де тут є погіршення демократії, якщо самі вибори залишаються такими як є. Домовлялись же партії про єдиного кандидата від опозиції на мажоритарних округах і це дуже гарно спрацювало, то чому цього не можна зробити і в інших питаннях? Яценюк з Тягнибоком сприяють Кличку стати президентом, Кличко з Яценюком допомагають Тягнибоку стати головою ВРУ, а після того Кличко і Тягнибок докладають зусиль, щоб прем'єр-міністром став Яценюк. Все виключно за процедурою законодавства про вибори. Просто вони наперед домовились про такий розклад і діють свідомо та публічно. Ось що головне: не закулісні торги і таємні кулуарні домовленості, а все публічно і відкрито. Тоді і виборці можуть активно діяти, підтримувати, контролювати і що найважливіше: прогнозувати-творити своє особисте життя, бізнес, побут, спадкоємність тощо.
Погляньте уважно, як діє сучасна система демократичних виборів в Україні: перед самими виборами вискакує купка претендентів на якусь посаду, коли ж когось обирають, то він починає тільки виясняти де він опинився і що має робити, а люди в цей час так само вичікують, щоб придивитись до нового керівництва та підлаштуватись під його забаганки управління. Хіба це не так відбувається? Хіба є у виборців свідоме переконання, що ось нам потрібно зараз ось такі і такі дії від влади, тому ми обираємо саме такого, який приобіцяв і зобов'язаний робити ось те і те, потрібне нам, виборцям. Немає подібного свідомого прояву спільної волі у нас, а має бути. Не країна і народ мають підлаштовуватись під примхи різних Кучмавок, Ющеночків, Тимошенчишок чи Януковчиків, а вони мали б виконувати нашу волю. Мали б, та не виконують, тому що цієї народної волі немає.
Ось що ми робимо зараз? Чекаємо. Вичікуємо, що ж воно далі у нас в Україні буде? Споглядаємо, як команда Януковича розставляє на всі державні пости «своїх людей», щоб на час виборів силою державного механізму, так званим «адмінресурсом» зробити всі майбутні вибори і їх результати такими, які влаштовують виключно Віктора Януковича і його гоп-компанію. Варто віддати належне: готуються заздалегідь, отож мають добрі шанси перемогти, тому що опозиція, вибачте на слові, «жує соплі» і мало що робить конструктивного стосовно майбутнього поступу та перемоги у виборах. І якщо найближчим часом не відбудеться однозначного оформлення тріумвірату з Яценюка – Кличка – Тягнибока, то можна розпочинати підготовку до другої каденції Віктора Януковича в якості Президента України з усіма відповідними негативними наслідками, яких вже і за першої його «ходки» в президенти більш ніж достатньо.
Владу не віддають – владу відбирають! На всі намагання Януковича і Ко залишитись при владі, опозиція повинна відповісти такою внутрішньою єдністю та організованістю, такою посиленою роботою з людьми по всіх регіонах України, щоб будь-які спроби фальсифікацій та різних «узаконених викрутасів» від теперішньої влади одразу б відчули на собі всенародний гнів і непокору куди могутнішу за Майдан 2004-го. Виключно зорганізованість опозиції, мобілізація всіх верств України на чесні вибори, або всенародне повстання у випадку провладного «безпредела» – тільки така силова загроза примусить до чесної і правдивої зміни влади без насилля, а на мирних умовах. Ну а якщо Янукович і Ко виявляться сильнішими за опозицію і народ, тоді нехай правлять, тому що передавати владу слабакам не личить і я особисто буду проти цього. 


8
Прийшов час дещо уважніше приглянутись до команди Віктора Януковича, яка при всіх її негативах, набагато позитивніша за своїх «попєрєдніков». Варто навести в приклад роботу теперішнього прем'єр-міністра України Миколу Азарова: спокійна, ділова атмосфера на всіх засіданнях Кабміну, жодних демонстрацій свого егоцентризму, хоча не можна сказати, що Микола Азаров зовсім позбавлений емоцій, але причиною його вибухів роздратування стають сторонні чинники типу скандальних нардепів чи фронди журналістів. Взагалі варто оцінити і підкреслити, що після лютої гризні поміж так званої «помаранчевої влади» злагодженість роботи команди Віктора Януковича приємно вражає. Інше питання, що кадрова політика тут явно авторитарного типу, тому при всій повазі до особистих якостей Миколи Азарова – він є просто чиновником, добросовісним виконавцем волі зверхника. Те ж саме можна сказати про всіх інших посадовців на найвищих щаблях державного апарату: голова ВРУ Рибак, а з ним: Єфремов і Чечетов, голова та судді Конституційного Суду і всіх інших, міністр МВС Захарченко і т. д.  Кого не візьми з теперішніх посадовців – все це не персоналії, а виключно прислуга, яка готова виконувати будь-яку забаганку свого патрона, не залежно чи є вона законна, чи – ні. Виникає дивний парадокс: для злагодженої діяльності владної команди це є позитивно, а для якісної роботи державного апарату – це дуже негативна річ. Держава, як структура, що дотримується певних норм і правил, – перестає існувати, коли законом стають суб'єктивні забаганки одної-єдиної людини і коли жодна державна інституція не може постати проти цього свавілля, – тоді можна забути про суспільний розвиток і прогрес, тому що коли держава перестає бути гарантом законності і правопорядку, то відбувається елементарна деградація всього державного апарату, він втрачає своє суспільне значення справедливого арбітра-управителя і стає узурпатором, що в свою чергу породжує відторгнення народом такої влади. Антагонізм влади і народу ніколи не був і не може бути доброю комбінацією для держави в усіх аспектах її діяльності, що ми і споглядаємо наразі при всіх реляціях про успіхи, які звучать згори.
Держава ніколи не буде функціональна і стабільна, ніколи не буде мати динамічно розвинуту економіку і загальну громадянську злагоду, доки люди не почнуть в своїй більшості довіряти владі, що можливо тільки через повагу до персоналій на чолі владних інституцій. Якщо головою виборчкому буде людина в стилі огидновідомого Серйожи-підрахуй, то хто повірить в легітимну чесність таких виборів, отже через недовіру і несприйняття влади загроза народного бунту буде постійною. Історія засвідчує, що доброго від цього немає нікому, як і сучасні події в Єгипті чи Сирії тому підтвердження: страждають усі разом як бідні, так і багаті, як хто при владі, так і хто проти неї. Ось чому я закликаю і людей, і саму владу обирати на високі державні посади не холуїв і не лакуз на подобі Лавриновича, а людей з гонором, особистості, які ніколи не стануть прислугою. Взяти хоч би випадок з Петром Порошенком, який власне через свій гонор і не прижився в команді Віктора Януковича – прекрасний приклад, гідний найвищої поваги. В розумінні поваги до Порошенка, як і зневаги до влади, де він «не прийшовся ко двору», тоді як нікчема Королевська прижилась легко...
Маємо визнати чітко і однозначно, що для державного добробуту на посади потрібно обирати людей таких, з яких кожен є особистість! Таких, яким люди можуть довіряти за їх порядність, фаховість і принциповість. Однозначно, що Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок відповідають цим вимогам, тому що абсолютно неможливо навіть уявити їх в якості прислуги у Віталія Кличка. Виключно як партнери! Так має бути! Не вороги і не прислуга, а ПАРТНЕРИ. Всі ми маємо добре усвідомити цей принцип: провідні державні посади повинні обіймати особистості, а свої взаємовідносини з іншими керівниками вони мають будувати не як протистояння чи взаємопоборювання – виключно як партнерство! Держава то одна спільна! Пливемо в одному човні! Досить бавитись у боротьбу ворожих кланів та угрупувань, де все будується за принципом «свій – чужий» і «війна до переможного кінця». Ми всі живемо разом, тому нам всім потрібна не безкінечна війна за життя, а навпаки: потрібні чесні правила мирного життя і праці для всіх!  Для всіх!


9
Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!
Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!
В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.
Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважений представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.


10
Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.
Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.
І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.
Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…
Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»


11
Тепер приклад від протилежного, а тоді висновки.
Був час, коли за борги окремих жильців воду відключали цілим будинкам і ось в одному публічному заході в стилі «Влада спілкується з народом» на дзвінки телеглядачів відповідав начальник комунального господарства і йому задали питання: – Якщо я справно сплачую всі комунальні послуги, то чому я не маю води? Начальник став говорити, що неможливо за наявної технічної інфраструктури відключити конкретного злісного неплатника, тому вони змушені відключати всіх, а вихід у тому, щоб сусіди примушували неплатників сплатити борги. На це пролунала репліка, заради якої я і навів цей випадок: – Якщо я та інші жильці почнемо вирішувати ваші проблеми з неплатниками, то для чого тоді ви?
Дуже і дуже точне розуміння та визначення змісту функціонування влади! Головне завдання влади так регулювати суспільні відносини, щоб про владу і не здогадувались, що вона є. Тому найбільшою дурістю є закликати до щоденного контролю за владою і чиновниками всього народу або щось в тому дусі. Це подібне до того, щоб кожен раз, як ви захотіли набрати вдома води, ви б викликали сантехніка відкрити вам кран. Красно дякуємо, але кран ми самі спроможемось відкривати. Головне, щоб там була завжди вода і належної якості, а хто і як це забезпечує – не наш клопіт! Ми гроші платимо і нам цього клопоту вистачає! Про владу можна сказати те саме: вона має діяти так, щоб люди могли спокійно жити і працювати, переймаючись виключно власними турботами, але аж ніяк не проблемами влади.
Класичний приклад з подіями довколо Київради та відсутності міського голови – все це питання суто внутрішніх політичних розборок, які мало чим зачіпають киян, бо яка їм різниця, хто саме буде «дерибанити» київську землю? Ну немає в Києві легітимної ради та голови – ну і грець з ними. Якби це щось реально значило для киян, то вони б не були байдужими, але коли, як вже зазначалось, влада живе своїм життя, а народ – окремо своїм, то най жеруться ті, кому це потрібно. І в даному випадку поводження опозиції досить убоге, тому що все, чого вона домагається, це просто тупо захопити повноваження Київради та міського голови, користуючись опозиційними настроями до теперішньої влади серед основної маси киян. І жодної іншої програмної пропозиції в опозиції – жодної! Аби дорватися до влади, а там вже побачимо. Коротше кажучи старий «помаранчевий сценарій», що вже малоцікавий для громадськості, тому і підтримки ніякої не має. От якби опозиційні сили поставили за тему дня легалізацію 2 500 000 мешканців Києва, які проживають постійно в місті, але при тому не мають жодних прав яко приблуди без офіційної реєстрації, то певен, що Хрещатик би не вмістив всіх, хто пішов би на штурм Київради задля цього. Простіше кажучи, якщо опозиція б'ється за владу заради самої влади – ну то най сама те робить і не нарікає на пасивність людей, а якщо буде заявлено, що  нова влада буде діяти на користь людей і конкретно пояснять в чому ця користь буде виражатись  – тоді  знайдуть підтримку мас обов'язково.
Досить актуальним є також питання об'єднання Києва та Київської області в один-єдиний економічний технополіс, що дає величезні перспективи розвитку промислових потуг та  надсучасних технологій, отже обіцяє багато нових робочих місць, що не може не зацікавити громадськість. Маємо навіть чудову кандидатуру на керівництво цим унікальним соціально-економічним дійством – розумного, досвідченого та енергійного Петра Порошенка! Маємо ідею і фахівця, але цього недостатньо: все-таки мають бути ще чіткі розгорнуті проекти, обраховані і прораховані, а не туманні обіцянки. Для діла мало доброго задуму – потрібно щире бажання його здійснити. На жаль, від сучасної опозиції ми чуємо багато патріотичних закликів і навіть героїчної бравади, однак в підсумку виходить пуста балаканина і не більше того. Конкретики ніякої. Відповідно і люди не розуміють, чого від опозиції очікувати і за що та в чому її підтримувати.
За тим повернемось до питань ідеї тріумвірату Кличка – Тягнибока – Яценюка. Нам важливо не просто привести до влади на обумовлені посади цих людей, як закріпити разом з конкретним лідером його вже чітко опрацьовану програму дій. Кличко має визначитись, що він буде робити як Президент України, Арсеній Яценюк – має надати свою економічну програму дій, узгоджену з Кличком і Тягнибоком, який в свою чергу нехай дасть чітку позицію своїх майбутніх дій на чолі ВРУ. І повторюю: це має бути не загальні фрази в стилі «Покращення вже сьогодні», а конкретні заходи і процеси. Всім пустоцвітам легко відзвітувати в кінці каденції: ми нічого конкретного не обіцяли і усе з того нічого достеменно виконали.  Не треба нам такого передвиборчого туману напускати – діло давай! Якщо не можеш – не берись! І ми не дамо! Наголошую, що далеко не ідеалізую задумку тріумвірату як щось найправильніше, а пропоную тільки як проект, один з можливих сценаріїв для передвиборчої кампанії 2015 р. і далі. Вирішувати що з нього взяти до життя мають як виборці, так і обранці. В реальності все буде виглядати значно складніше і заплутаніше, тим паче що і ворог не спить, а діє.
Тому особисто я пропонував би не піддаватись на політтехнологічні провокації щодо обов'язково тільки одного кандидата в Президенти України від опозиції, а навпаки йти в перший тур з Кличком і Яценюку, і Тягнибоку, і Порошенка прихопити не зайве буде, тому що є підступні політтехнології і є окремо розумна технологія виборів задля перемоги. Чим більше кандидатів від опозиції – тим більше буде їх представників у виборчих комісіях і на дільницях, відповідно і гарантія правильного підрахунку голосів значно більша, аніж як буде самотній представник від одинокого кандидата. І агітаційні можливості в 3-4 рази стають більшими. Просто в тому передвиборчому процесі всі представники від опозиції пояснюють особисто виборцям про ідею їх тріумвірату, де кожен з його учасників буде роз'яснювати суто свою програму дій на передбаченій посаді, а вже виборці і вирішать, чи підтримати всю цю задумку. Виборці вирішать: так чи ні! Не ставити виборців знову перед вибором без вибору: або Кличко, а за тим і можливий тріумвірат, – або Янукович. Ні і ні!  Ось він повний спектр першого туру і ви, шановний розумний український народе, обирай все те, що вважаєш за краще. Тоді і тільки тоді це буде демократія. І правдиві вибори, коли виборець вирішує все!


12
Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..
Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої копіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!
То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» № 5 зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо.  Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!
Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.

Богдан Гордасевич
9 вересня 2013 р.

 

http://blog.i.ua/user/1820604

Богдан Бо   
Весела країна У, або: Привіт, бардак!

    08.04.13, 13:31
    Ми любимо тебе, Україно!
    депутати, право, україна

Чого-чого в цьому світі нема, але я таки вважаю, що наша країна Україна є у світі самою загадковою! Ну ж бо ніхто-ніхто: ні різноманітні спостерігачі зовні при всій їх небайдужості чи незаангажованості щодо Укарїни, ні тим більше всі внутрішні учасники процесу життя-буття в Україні - всі як не гадають, як не вигадують, але передбачити майбутнє для цієї світової держави не спроможні навіть на кілька тижнів, а що там казати про місяці чи роки.
Наша чарівна країна У є настільки непередбачувана, настільки непрогнозована, що всім і зовні, і в середині залишається тільки розводити руками з подиву і просто спостерігати за тим, що то далі буде і чим нас майбутнє подивує.
Я не буду робити грунтовного переліку всіх унікальних зворотів, оборотів та переворотів в українській політиці та державному функціюванні, які відбулись за минулі 22 роки існування Незалежної України, а сконцентрую увагу для прикладу на особливо знакових і пам'ятних подіях, які були феноменально непередбачувані.
Ніхто, абсолютно ніхто не передбачав, отже і не організовував свідомо (увага!), такого соціального вибуху в Україні, яке отримало назву Помаранчева революція. Такий глобальний багатомільйонний здвиг людей був потрясаючою подією для всіх у цілому світі, як і унікальна самоорганізованість повстання, коли не відбулось жодного конфлікту чи кровопролиття, погромів тощо. Жодних значних ексцесів - жодних. Якщо порівняти з іншими країнами, то це не до порівняння. Україна показала і доказала свою унікальність!
Ще більшу унікальність показала Україна, коли на наступних виборах Президентом України став Віктор Янукович, якого вважали знищеним політиком в абсолюті, якби це була інша світова країна, але це ж Україна! Здавалось, що хто завгодно, тільки не Янукович! Хто завгодно! І... Маємо Януковича. Країна У: тут можливо все! Тут Конституційний суд одним і тим складом може прийняти з одно й того самого питання два діаметрально протилежні висновки: "народні депутати не мають права переходити з фракції до фракції" раптом стає що "мають право переходити". Про скасування Конституції і цілого державного ладу в Україні у 2010 р. без жодних легітимних підтверджень - ще крутіший віраж в українській політиці. Той же Конституційний суд, який має виключно повноваження трактувати норми Конституції, бере і скасовує саму Конституцію, на підставі якої він був обраний і діяв. Суд, який не має жодних законодавчих і тим більше - виконавчих функцій в своїй діяльності, робить протизаконний "конституційний переворот" в Україні -  і? І все спокійно і нормально в країні У. Живемо як і жили до того...
Загадкова країна У, де звичайні люди живуть своїм окремим життя, а влада і всі її закони - існують окремо від людей. Алогічна композиція державного буття, яке неможливо прорахувати на подальше майбутнє, бо як подумаємо, що може бути далі - жах проймає. Судячи з реалій українського політикуму та накопичення кризових явищ в економіці - на нас попереду чекаю нові унікальні враження, про які стримані в емоціях німці кажуть як "дасіш фантастік!"
Власне до такої оцінки належать події 4 квітня 2013 року в Києві, коли значна частина народних депутатів українського парламенту провела свою так звану "виїзну сесію" поза приміщенням Верховної Ради України і без участі депутатів від опозиції, яких просто не допускали на це державницьке зібрання. Зараз всі політологи як і всі теологи, а за тим - і всі інші люди гадають-відгадують новітню загадку з країни У: "А що то було? Мабуть НЛО?!"
Варто нагадати, що у доволі куцій історії українського парламентаризму вже був подібний прецедент 21 січня 2000 р., коли народні депутати збирались поза стінами Верховної Ради, щоб прийняти рішення. То був своєрідний внутрішній "двірцевий переворот", який влаштував підступний заступник голови ВРУ Віктор Медведчук для свого патрона - голови ВРУ Олександра Ткаченка, щоб його скинути з посади і переобрати іншого на голову. Відбувалось усе в Українському домі, який був збудований як музей В. І. Леніна, що є доволі красномовним показником. Звичайно, подібні події не являють собою позитивний приклад, але треба зауважити дві важливі деталі: тут приймали участь всі народні депутати України, які побажали бути, а, по-друге, це не була законотворча діяльність ВРУ: чисто технічна подія внутрішнього характеру. Тобто переобирати голову ВРУ за межами будинку Верховної Ради можна якось визнати легітимним актом, тоді як прийняття законів і всіх інших нормативних актів за межами сесійної зали ВРУ без зумисного недопущення до участі частини народних депутатів - це неможливо за будь-яких умов! Це є фактична ліквідація всіх основ парламентаризму!
Весь зміст законодавчої дільності через парламентську демократію полягає в процесі змагальності! В тому, що люди, як громадяни країни, свідомо делегують свої повноваження на керування державою окремим достойним і мудрим людям, які представляють і захищають їх інтереси в процесі суспільного співжиття. Парламент стає місцем, де концентруються всі соціальні інтереси, де через процес чесного голосування визначається перевага інтересів більшості, якій свідомо підчиняється меншість. Повторюю, що кількісне голосування "за" і "проти" є головним показником того, що перемагає воля більшої кількості депутатів, як представників чисельнішої громади виборців. При цьому, як і в будь-якому змаганні, виграє сильніший у чесному двобої у визначеному місці, яким для народних депутатів є сесійна зала Верховної Ради України. В усіх інших випадках визнати легітимною законодавчу діяльність народних депутатів є м'яко кажучи - несерйозно.
Уявіть, що когось з братів Кличків визнали чемпіоном без бою в ринзі, а за поліційним протоколом, де засвідчено, що Кличко побився з своїм суперником по змаганнях десь у барі та добряче його відгамселив. Зрозуміло, що це є безглуздям найвищої проби, яке, як бачимо, пустило в Україні щедрі пагони, особливо серед народних депутатів, про що і засвідчили події 4 квітня, коли було прийнято з 20-ть Законів України! Законів для цілої держави! Але без участі у тому значної кількості уповноважених на те народних депутатів від опозиції. Що це означає? Подумайте.
Дозволю собі пожартувати і заявляю, що відтепер в Україні появилась нова законодавча змагальність: депутати від більшості будуть таємно змовлятись про секретні місця здибанок, щоб швиденько прийняти якісь закони і постанови, а депутати від опозиції перекваліфікуються в нишпорок, щоб вистежити ці зібрання і якось їх зірвати. Така собі гра в квача, або скорше відповідає російський варіант гри в "козаки-розбійники", де ясно хто козаки і хто розбійники.
Також можна потрактувати цю подію 4 квітня, як початок діяльності в Україні двопалатного парламенту, де більшість буде приймати свої закони, а меншість - окремо свої. Для Президента України це буде просто суперово: захоче і підпише той закон, який йому більше сподобається! Красота! Ще одне новітнє "ноу-хау" в світовій історії парламентаризму.
Набагато цікавішою буде ситуація, коли населення по цілій Україні поділиться за принципом "хто за кого голосував" і почнуть виконувати закони одні прийняті Верховною Радою "більшості", а інші - закони, прийняті Верховною Радою "меншості". А що? Кого обирали - того і будемо слухатись! Все логічно.
До якого хаосу подібне політичне рукоблудство може довести країну - не важко передбачити. Воно і так в Україні порядку мало з тими, м'яко кажучи, дивними судами, законами, урядовцями та депутатами, але відтепер ото веселе життя розпочнеться в країні У! Бадак з бардаків! І тут варто оцінити завбачливість українців, які десь на рівні інтуїції зуміли передбачити такий розвиток подій в країні, бо ж обрали Президентом України власне підходящу для керівництва бардаком людину: колишнього зека, що відбував термін за кримінальною статтею "за згвалтування". Завбачливо, що тут скажеш.
Якщо Віктор Янукович підпише ті "закони з підворотні", ото Україна посуне неймовірними кроками в процесі розвитку нашої індустрії, і то не простої, а секс-індустрії: хто кого і куди тільки зможе...
Напевно, що саме це і мав на увазі вірний помічник президента - прем'єр-міністр України Микола Азаров, коли обіцяв "нову індустріалізацію України". Просто через певну скромність, або, скоріше, через мовну обмеженість, Азаров не озвучив, що то буде "нова секс-індустрія" для України. Справді, мало, дуже мало охоплено українців секс-індустріалізацією за часи незалежності, не те, що в часи СРСР - тоді всіх мали по-повній програмі в усіх можливих позах і місця... Розслабились, українці, призабули, от і прийшов час нагадати. Першість тут, ясна річ, за комуністами - ці добре знаються, як в бардаку черги впроваджувати, як і кому можна поза чергою чи кого...
На часі постає гасло: "Хай живе секс-індустріалізація України!" Відлік пішов! До повної секс-індустріалізації країни У лишилось...

Богдан Гордасевич
м. Львів

    Потрібні перевибори ВРУ
    70%, 19 голосів
    Правильно зробила "більшість" ВРУ 4 квітня
    22%, 6 голосів
    Хай жиє бардак!
    7%, 2 голоси

23   

    Коментарі: 32+1
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Гад з червоною крапкою

    07.04.13, 22:18
    Ми любимо тебе, Україно!
    гад, президент украины

Автор скандального графіті з Януковичем: Чому я не люблю президента? А хто його любить?
Новина про сумських активістів, яким днями дали до двох років за трафарети із зображенням президента з простреленою головою, швидко поширилася українськими ЗМІ. Реакція прокуратури не забарилася.
   
   

Силовики запевнили: за ґрати хлопці потрапили аж ніяк не за Януковича, а через хуліганство – від «псування» стін до закинутої у вікно гуртожитку димової гранати. Навіть якщо не ставити під сумнів цю інформацію, на поверхні залишається факт: одного із сумчан, Володимира Никоненка, звинуватили виключно у «президентській» справі. За «нанесення на стіни зображення людини з червоною крапкою в області чола, яким викликали у оточуючих негативні асоціації», хлопець дістав покарання – «однин рік обмеження волі». Тобто рік виправної колонії. Тиждень.ua поспілкувався із засудженим за «непристойний малюнок» за ч. 2 статті 296 («хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом»).

«Давайте штраф»

Як міліції вдалося вийти на активістів, Володимир не знає. Припускає, що змусити «заговорити» могли одного з них. Він із розумінням ставиться до цього. «Не знаю, чесно, тож казати не буду… Але ж хлопців били. Одного навіть ще під час обшуку в нього вдома, – розповідає активіст. – Тоді забрали комп'ютер, плеєр, диски».

Володимира правоохоронці «запросили» до себе останнім. «Коли я йшов до них, був певен, що мені «світить» адміністративна відповідальність. Я зав'язав краватку та спокійно пішов до відділку, – згадує хлопець. – Адже знав, що це трафарети та й годі. Думав, прийду, скажу: «Так, це я. Давайте штраф».

У відділку міліції Володимира Никоненка відразу відвели до «головного». «Ну що ти? – запитав той. – Я ж бачу, ти нормальний пацан, вдягнений нормально. Нащо тобі це потрібно? Ти знаєш, що порушено кримінальну справу? Що ти можеш «поїхати» звідси?»

Цього Володимир не знав: «Я подумав, що він бреше. Вже потім мені показали, що це справді кримінальна справа».

Міліціонерів після несподіваного близького знайомства хлопець поділяє на два типи. Першим, каже, просто на все начхати. Другі, припускає він, «ображені на життя». «Агресивні, – пояснює він. – Там достатньо таких».

Читайте також: За прояви невдоволення Януковичем українців штрафують, арештовують і змушують емігрувати

У суді Володимир опинився вперше у житті. «Мені немає з чим порівнювати, – зізнається він. – Але прокурор бачив нас уже за ґратами... Йому байдуже було на наших матерів».

Водночас суд прокурора «переміг». Приміром, активіста, якому прокурор вимагав дати 1,8 року, суд зрештою засудив до двох років ув’язнення. «Тобто навіть ще збільшили», – знизує плечима Володимир.

Лише трафарети

Трафарети з Януковичем аж ніяк не єдиний малюнок хлопця. «Ми, звісно, малювали й інші графіті, – усміхається він. – Наприклад, «Спорт, здоров'я, нація», та й акції організовували, покликані пропагувати здоровий спосіб життя». Однак саме трафарети з Януковичем – єдиний епізод сумської справи, до якого причетний Володимир.

«Лише трафарети, – наголошує сам засуджений. – І кримінальна відповідальність за них. Рік колонії. В мене добрі характеристики з місця роботи та з місця навчання. Я ніколи раніше не був судимий, і навіть родичі не були судимі, служив у прикордонних військах, там перевіряють біографії близьких».

Близькі, до речі, підтримують хлопця. Насамперед друзі. «А батьки відреагували… як батьки, – констатує він. – Тато ще нічого, він солідарний зі мною. А мати… Вона жінка. Непокоїться дуже».

Вирок, винесений Володимирові 14 січня, має набрати чинності наприкінці місяця. Зараз він під підпискою про невиїзд та має законні 15 днів для подання апеляції. «У вівторок вона буде подана», – запевняє активіст.

«Чому я не люблю президента? – перепитує він. – А хто його любить?». Сміючись, додає: «Мені здається, сумські судді не дарма визнали портрет гаранта української конституції «непристойним зображенням».
36   

    Коментарі: 39+3
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Україна і два дослідження статистики

    04.04.13, 16:30
    Ми любимо тебе, Україно!
    життя, статистика, україна

Згідно з даними дослідження Research & Branding Group, 50,9% опитаних українців не читають книг.

48,7% респондентів повідомили, що читають книги і 0,4% - не змогли відповісти.
Зауважимо, з читаючих респондентів 29,8% читають кілька разів на місяць, 26,5% - кілька разів на тиждень, 17,7% - практично щодня, 21,5% - читають кілька разів на рік та 2,3% читають рідше, ніж раз на рік.
36,3% українців читають історичні твори, 34,3% - детективи, 26,2% - надають перевагу любовним романам.
86,7% респондентів читають паперові книги, 10,4% - вибирають гаджети, електронні книги, лише 2,1% використовують аудіокниги.
За останній рік менш як 5 книг прочитали 40,2% чоловіків і 39,2% жінок, від 6 до 10 книг прочитали 25,8% чоловіків і 24,9% жінок, від 11 до 20 книг - близько 14,6% чоловіків і 17,3% жінок.
Від 21 до 40 книг за рік прочитали 8,6% чоловіків і 6,7% жінок, більше 40 книг за поточний рік прочитали 4,5% чоловіків і 7,7% жінок.
Дослідження проводилося з 27 лютого по 11 березня. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2%. Дослідники опитали 2 178 дорослих українців у всіх областях України, АР Крим, Києві та Севастополі.
http://24tv.ua/home/showSingleNews.do?ponad_polovina_ukrayintsiv_ne_chitayut_knig&objectId=323783

Джерело: Українські новини

Комент Богдана Бо: Читати люблю, але на жаль сучасні українські автори мало видають цікавого для мене, тому перечитую класиків. Також потрібно визнати, що книга втратила своє значення як носія знань - це перейшло в електроніку. З того люди читають багато, але не книг, а текстів різного гатунку, як біжучі стрічки тощо.


Тільки половина співвітчизників хотіли б народитися знову в Україні
3 квітня 2013

Майже половина українців - 48%, якби мали можливість вибирати країну, де народитися, вибрали б Україну. Про це свідчать результати опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг», повідомляє УНІАН.
Згідно з результатами дослідження, 9% опитаних вибрали б Росію, 5% - Німеччину, 4% - США, по 2% - Великобританії, Італії, Швейцарії, Франції, по 1% - Польщі, Канади, Швеції, Білорусь. Разом з тим, 2% - вибрали б СРСР, близько 4% - інші країни. 16% опитаних не змогли відповісти на питання.
В цілому 15% опитаних, якби мали можливість вибрати країну, де народитися, вибрали б країни Євросоюзу, ще 4% - США. Росію, Білорусь, Казахстан вибрали б близько 10% респондентів, ще 2% - вибрали б СРСР.
Росію найчастіше обирали на Донбасі (18%), півдні (13%) і сході (13%) країни. Німеччини, США, Італії, Великобританії - на заході і півночі країни. Разом з тим, в центрі країни найчастіше вибирали Україну.
Чим молодші респонденти, тим менше серед них тих, хто хотів би народитися в Україні: тільки 40% молоді вибрали б Україну, в той же час серед старших людей таких в 1,5 рази більше. Кожен десятий молодий українець хотів би народитися в США, трохи менше - у Німеччині і Великобританії.
Жінки більше прив'язані до України, ніж чоловіки. Останні частіше вибирали Росії, Німеччини та США.
Всього в ході дослідження, проведеного в період 22 - 28 лютого 2013 р., було опитано 2 тис. респондентів. Опитування проведено у всіх областях України методом особистого формалізованого інтерв'ю згідно з опитуванням (лице в лице).

http://inpress.ua/ru/society/8469-tolko-polovina-sootechestvennikov-khoteli-by-snova-roditsya-v-ukraine#comment-4040

Комент Богдана Бо: Тільки Україна! Тут народитись, жити і померти!
Кому тут в Україні зле - шукайте щастя деінде, я вам не суддя і не кат. Патріотизм для мене тотожний любові до жінки: я готовий страждати в злигоднях через те, що побрався з бідною дівчиною, яку щиро кохаю, чим одружуся на старій та багатій, але огидній і нелюбій, бо це дозволить мені "самореалізуватись"... В чому? І для кого?  Для огидної бабці Англії, чи цинічного Сема, чи для Фатерлянда стану рабським перегноєм, але в шикарній труні...

    Люблю і буду читати книги
    43%, 13 голосів
    Радий, що народився і живу в Україні
    53%, 16 голосів
    Ні перше, ні друге
    3%, 1 голос

23   

    Коментарі: 24+1
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Сьогодні Галині Гордасевич виповнилось би 78

    31.03.13, 06:47
    Пишемо українською
    галина гордасевич, день народження


Галина Гордасевич,  перша поетична збірка


ПОЕЗІЯ В ДЗЕРКАЛІ СТАТИСТИКИ
 
В психології є таке поняття - кольоровий слух . Це означає, що в деяких людей звуки викликають кольорові асоціації. Але явище це суто індивідуальне, різні люди одні й ті ж звуки "бачать" в різних кольорах. Інша справа, коли йдеться про зв'язок звуків з емоціями. Тут є всі підстави твердити, що, принаймні в межах одного етносу, люди використовують одні й ті ж звуки для експресивного виразу однакових емоцій. Я спробую довести це на прикладі української мови і аналізуючи лише голосні звуки, але спочатку мені хочеться навести один невеликий ліричний вірш сучасної поетки Галини Гордасевич, який і викликав у мене бажання дослідити поезію методами статистики.

Над тихим озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди,
Над тихе озеро холодної води.

А в тій воді купалися зірки!
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Тоді: "Моя - а" - кричав ти, і луна
Тобі покірно: "Я-а-а!" - відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірна, лагідна луна.

А, може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний підступає в серце.
"Твоя-а!" - кричу я, а луна німа,
Бо ні тебе, ні озера нема.

А тепер давайте поміркуємо над голосними, можна в алфавітному порядку.
Отже "а" - виражає переляк, погрозу, відчай, біль, незадоволення, а ще вживається для передачі далекого гомону, відлуння. Це широкий голосний, який потребує глибокого вдиху і такого ж видиху. "Ах, яка краса!" - скажете ви, зайшовши в сосновий ліс і набравши повні груди повітря, сповненого запахом живиці. "А-а-а!" - відповість вам луна, коли ви голосно гукнете.
Назвемо звук "а" - відлунюючим.
І зовсім інший звук "е" - він вживається для виразу сумніву, незгоди, вагання, недовір'я  ("Е-е-е, куме, це ви щось той...".
Назвемо звук "е" - скептичним.
Звук "і" означає піднесення, подив, захоплення. Коли діти перебувають в стані бурхливої радості, вони вищать, тобто вигукують "і-і-і!".
Назвемо звук "і" - радісним.
Знову ж таки в цілком протилежному значенні вживається звук "о" - це вираз жалоби, смутку, страху ("О Господи, як то тяжко тії дні минають!"). На театральній масці, яка має означати сум, губи малюють округло, у вигляді літери "о".
Отже, є майже всі підстави назвати звук "о" - печальним.
Залишається у нас звук "у", який вживається, щоб передати звуки, що викликають почуття страху (вовче виття, завивання вітру, сирену тривоги). Коли з дітьми граються і зображають якогось "бабая" чи "бабу-ягу", то звичайно говорять: "У-у-у, а де тут неслухняний Івасик?"
Це низький і грубий звук, тому назвемо  звук "у" - звуком страху.
А тепер проаналізуємо наведений вірш з точки зору частоти вживання в ньому різних голосних звуків. Отже, перша строфа:

Над тихим озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди,
Над тихе озеро холодної води.

В цій строфі так звана лірична героїня розповідає про себе: осінь, вона самотня над озером, кохання лишилось в минулому. Рахуємо голосні звуки і отримуємо результат: звук "у" вжито в ній лише 3 рази, стільки ж звук "а", дещо більше "е" - 8, ще більше - 17 - "і" , але перше місце - 22 - займає звук "о", покликаний передати той печальний настрій.
Друга строфа:

А в тій воді купалися зірки!
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.

Героїня згадує минуле щастя, навіть не просто згадує, вона подумки повертається в нього, вона знову відчуває себе щасливою, і на перше місце - 20 - виходить високий срібний звук "і", далеко позаду - 9 - полишаючи сумний "о", а також "а" - 10, не кажучи вже про "е" та "у", на долю яких приходиться лише  2 рази.
Що ж маємо в, третій строфі?

Тоді: "Моя-а-а!" - кричав ти. і луна
Тобі покірно: "Я-а-а!" - відповідала.
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірна, лагідна луна.

Щастя триває. Може, трохи спадає ота хвиля піднесення "і" вже лише 13, потроху знову повертається печаль - "о" стає 12, "у" лишається на рівні 2, але "е" лише 1, тобто ніяких сумнівів ще нема, зате на перше місце - 18 - виходить "а" - ота луна.
Сумніви прийдуть у четвертій строфі.
А, може, ніякого щастя не було, може, все це нездійснена мрія, яка лишилась в минулому, а тепер пам'ять мимоволі перетворює її в реальність?

А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний застилає серце,
"Твоя -а!" - кричу я, а луна німа,
Бо ні тебе, ні озера нема.

І як на зміну настрою відгукнувся звукопис? Різко падає дзвенюче "і" - всього 4, дещо менше - 10 - печального "о", а також широкого "а" - 13, зате на перше місце, - правда, теж 13, але цей звук значно рідше вживається в українській мові, - виходить скептичне "е". Звук "у" лишається на рівні 3.
Цей вірш відразу привабив мене, як тільки я з ним познайомився. Я подумав: основне - це його настрій. Потім почав думати: а чим же цей настрій створено? Він мелодійний, подумалось мені, в ньому багато голосних звуків. А потім мені закортіло порахувати, скільки ж яких звуків у ньому ужито, і з результатами моїх підрахунків я щойно вас познайомив.

Зиновій Зимний

Більше є тут:
ВБФ Галини Гордасевич
http://fondhg.io.ua/

    Зацікавило
    89%, 16 голосів
    Здивувало
    11%, 2 голоси
    Ну і що з того?
    0%, 0 голосів

22   

    Коментарі: 12
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Журналіст, як універсальний солдат

    27.03.13, 16:21
    Свобода і справедливість
    журналісти, змі, україна

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90% інформації є сміттям, десь 8% – цікавої і не більше 2% – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як "дежавю"-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – нема сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-похоронки, тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись - і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що соває свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу, коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич,
м. Львів

    Погоджуюсь з автором
    100%, 16 голосів
    Не погоджуюсь з автором
    0%, 0 голосів
    Та все нормально, нема чого балакать
    0%, 0 голосів

17   

    Коментарі: 42
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
До Дня Поезії, який є сьогодні

    21.03.13, 21:49
    Пишемо українською
    поезія

ЖОРЖ  ДИКИЙ



ЗІРКА ПАДАЄ

Зiрка падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.

Тiльки грiшним покута провини,
тiльки вбогим прощення i Рай:
зуби оскалом в ницi спини,
очi дiрками впилися в край.

Передайте привiт сторожi!
І молiтесь, i Бога просiть, –
(кiстяки, як штахет в огорожi)
правду слова свого донесiть,

як жирують тi проклятi свинi,
потiм моляться Небу з колiн,
хрестять пики покривлено-виннi,
щоб не з'їла їх зiрка Полин.

Але падає, зiрка падає,
зiрка падає стовпом вогню.
Нас з тобою нiхто не пригадує
i не молить за душi в Раю.


ТАК НЕГАРНО

Тепла й любовi серце просить, просить,
а Смерть нещадно свiй ужинок косить, косить...
Для наших душ немає в свiтi мiсця,
вони спадають в землю, наче листя,
i пропадають в перегної часу...
Лиш Ангел пiдрахунки вносить в касу.
Все зрозумiлiш день за днем стає:
нiхто нiколи за життя не виграє!
Ще серце проситься тепла й любовi,
iще душа бунтує у неволi...
Та все мине: життя-буття мине,
любов i щастя колом обмине:
одним – мене,
а iншим – то тебе...


Я НЕ ХОТІВ ЦЬОГО

Розстрiляю чергою тижня
мiсяць, рiк, вiк, тисячолiть ряди...
В'януть квiти, вмирають дiти:
ми йдемо в нiкуди, як в куди...
Не йдемо, так повзем, летим,–
простеляє дорогу нам дим,
вiд пожарищ, вiд згарищ – попiл.
Посипаємо голову. Потiм.
Ізшиваєм розiрванi груди,
вiд огуди йдемо до запруди,
зносим в купи загаслi серця,
ах! – роботи у нас без кiнця!
За Творця наша радiсть оця!
Та довкола запруди – тiнi,
все невиннi, невиннi, невиннi...
Винних в свiтi давно вже немає,
тiльки Бог їх невпинно шукає:
розриває все новi груди...
Хто вiдплатить за тiї труди?
Не його ж б'ють – все нам! все нам!
по раменам! по спинам й горбам!
Я не хочу цей бачити свiт! –
Прямо в очi пропущено дрiт,
трiскотять скорострiли з кутів:
НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО – НЕ ХОТІВ ! ! !



СУМНА РІКА ВІЧНОСТІ

Далекi береги й сумна рiка,
через яку плисти я мушу,
той плескiт вiчностi човном своїм порушу...
Я не Харон. З нащадкiв Лакоона Я –
пророчу долю всупереч життя,
хоч знаю, що мовчати треба,
клякнути ниць й молитися до неба...
Вже пiдповза до нiг моїх змiя,
провалля Тартару чорнотою зiя...
Та Слово сказано – i човен мiй поплив:
для чого був безумний цей порив?..
Не треба сперечатися з Богами
навiть якщо ми схожi за дiлами,
бо все ж вони – Боги, а Я – людина:
життя моє миттєве, як хвилина...
Хисткий мiй човен у віках зника...
Далекі береги й сумна рiка...


БУВ І ПІШОВ

Що хотiлось – те не збулося...
Посивiло моє волосся...
Загрубiли думки i тiло...
Тiльки серце болить, як болiло...
Що в майбутньому – я не знаю...
Але смерть ще свою розпiзнаю...
І скажу їй: – Привiт, Безноса...
Вкороти i менi того носа...
Хай не лiзе в дiла i душi...
Черепи ж до всього байдужi...
Це живi кiстяки ворушать...
Як подiбних до себе не душать...
А менi все осточортiло...
Тож гуляю по свiту я смiло...
І не знаю, що далi буде...
Хто мене спом'яне, хто забуде...
Я не знаю i знати не хочу...
Не вишукую думку пророчу...
Я живу, поки дано звище...
Хай в кишенях протягом свище...
Я живу i вже цього досить...
І земля поки терпить i зносить...
Я живу... А помру – так що?..
Був нiщо i пiшов у нiщо...


Я БУДУ ЖИТИ ВІЧНО

Я буду жити вiчно. Не тому,
що хочу чи не хочу – так вже стало,
що жереб кинуто й менi попало
увiчнити життя й iм'я своє.

Я оминув i славу, i ганьбу.
Сума й тюрма до мене не чiплялось.
Я просто йшов спокійно по життю,
яке менi вiд Господа дiсталось.

А шлях той без початку i кiнця,
де нi вернутись, нi країв дістатись...
Тож я iду вперед, щоб не тинятись,
бо Свiт цей – коло iз тернового вiнця.

23   

    Коментарі: 22+1
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Львів зникає під снігом

    15.03.13, 16:38
    Ми любимо тебе, Україно!
    заметіль, зима, львів

Що тут довго говорити, якщо то треба бачити і ось ці світлини яскраво-символічна характеристика того, що зараз у Львові робиться.

 Детальніше і якісніше є тут: http://vk.com/lviving
21   

    Коментарі: 20
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
9 березня Тарасу Шевченку виповниться 199 років!

    07.03.13, 12:24
    Ми любимо тебе, Україно!
    9 березня, тарас шевченко, україна

ДО ВСІХ  СВІДОМИХ УКРАЇНЦІВ
 
Пропонуємо проголосити 9 березня, - день народження генія українського народу Тараса Шевченка, - всеукраїнським святом. Проголошення власного свята буде не тільки проявом реального республіканського суверенітету, але найголовніше - свято стане днем єдності українців всього світу.

Для того, щоб уряд України прийняв постанову відносно встановлення такого свята, потрібно показати наявність підстав, а тому треба взятися за діло і активно провести наразі на громадських засадах святкування 176-ї  річниці з дня народження Тараса Шевченка по всій Україні. Центрами по проведенню свята повинні стати, безперечно, осередки Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, що ніякою мірою не обмежує ініціативи різних інших громадських та державних організацій.

Сценарії свята мають складатися на місцях з урахуванням місцевих умов, але думається, що кульмінаційним моментом має стати загальний спів "Заповіту" на, всій території України о певній домовленій годині.

Пропонуємо такий план проведення свята:

Початок о 12-13 годині. Свято починається по первинних осередках з проведення власними силами різних заходів як то: засідань, вистав, концертів, фольклорних дійств тощо.
Частина друга: о 16-17 годині, після невеликої перерви для відпочинку, громади знову збираються по осередках і звідти організовано колонами вирушають до місця проведення загального мітингу. Колони мають нести з собою уквітчані рушниками портрети Тараса Шевченка та інших славних синів і дочок нашого народу, прапори, хоругви, співати по дорозі українські пісні та бути зодягненими у парадні національні строї.
Частина третя: о 17-19 годині проводиться загальний мітинг з приводу свята. Сходяться всі громади і розташовуються у певному порядку. Мітинги повинні проходити біля пам’ятників Тарасу Шевченкові. Там, де їх ще немає, треба встановити на центральній площі на підвищенні портрет Шевченка і проводити свято тут.
Головна частина: рівно о 19 годині всі запалюють свічки і разом співають "Заповіт". І так скрізь по нашій землі! В цю мить вся Україна засяє вогнями мільйонів свічок і відгукнеться дружнім співом, що сповістить про об’єднання в єдину могутню волю братньої любові всього українського народу!
Слава Україні!  Героям Слава!

Подальший спів хай іде за місцевим сценарієм, та вважаємо, що слід би заздалегідь поширити тексти і розучити добре спів таких пісень:
   
"Ще не вмерла Україна"
"Реве та стогне Дніпр широкий"
"Думи мої, думи мої"
"Повіяв вітер степовий"
"Ой, у лузі червона калина похилилася"

Заключна частина: о 20 годині починаються масові народні гуляння.
Єдине, про що хочеться нагадати: свято потрібно провести дуже і дуже організовано, без порушень правопорядку. Будь-які ексцеси завдадуть шкоди тільки нам, українцям. Свято 9-го березня має стати першим всеукраїнським святом, але не останнім.
Друзі, шануймося, бо ми того варті!

Оскільки 10-го березня перестало битись серце нашого Великого Кобзаря то пропонуємо в цей день зробити ще одне покладання квітів і провести, де це можливо, панахиди біля пам’ятників Тарасу Шевченкові за упокій його душі, а також поставити там свічки.
Ініціативні групи міст Донецька та Тернополя.

(Це написано в 1990 році і було розіслано, але і зараз актуально, як на мою думку  - Богдан Гордасевич)


"І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І буде Правда на землі"

Тарас Шевченко

    Тарасу Шевченку - Слава!
    100%, 29 голосів
    Це не моє свято.
    0%, 0 голосів

26   

    Коментарі: 15+15
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Львів відзначатиме День Гімну України - долучайтесь!

    28.02.13, 16:38
    Ми любимо тебе, Україно!
    гімн, подія, україна

10 березня Україна відзначатиме 148-му річницю створення Гімну «Ще не вмерла Україна». Організатори закликають усіх охочих прийти заспівати Державний Гімн разом.

До участі у акції вже зголосилися об'єднання «Самопоміч», НСОУ «Пласт», ГО «Завжди вірні», ГО «Борець», ГО «Молодіжний націоналістичний конгрес», ГО «Інститут громадського лідерства».

Програма заходу:

10 березня, неділя
13:30- 13:40 - збір учасників заходу на пл. Ринок (біля Нептуна, що з тризубом!).
13:40 - 13:50 - шикування учасників на площі біля входу в Ратушу.
13:40 - 13:55 - роздача учасникам та перехожим листівок з текстом гімну, розгортання прапорів України (з собою беремо лише національну символіку - державні прапори, вишивані сорочки).
14:00 - 14:01 - з вікон Ратуші звучать сурми.
14:01 - 14.06 - звучить барабанний бій, учасники заходу виконують Гімн України (всі три куплети).
14:07 - завершення акції.

Гімн України

    «Ще не вмерла України і слава, і воля,
    Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
    Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
    Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

    Приспів:

        Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
        І покажем, що ми, браття, козацького роду».

    Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону
    В ріднім краї панувати не дамо нікому.
    Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє
    Ще на нашій Україні доленька наспіє

    А завзяття, праця щира свого ще докаже
    Ще на нашій Україні піснь гучна розляже
    За Карпати відіб'ється, згомонить степами
    Україні слава стане поміж народами

Історична довідка

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист та відомий поет Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому в майбутньому судилося стати національним, а згодом і Державним Гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Перша публікація вірша П.Чубинського була у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем, пише музику до нього.
10 березня 1865 року у Перемишлі під час першого на Західній Україні шевченківського концерту відбулося публічне виконання «Ще не вмерла Україна».
Вже з 1917 року твір П.Чубинського та М.Вербицького почав використовуватись як Державний Гімн, але оскільки він не був законодавче затвердженим, використовувалися й інші гімни.
15 січня 1992 музична редакція Державного Гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України». Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний Національний гімн на музику М.Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні П.Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії.
З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.


До 140-річчя першого виконання

У цій історії символічним є те, що автори представляють території двох віддалених одна від одної частин України. Вірша „Ще не вмерла Україна” написав у 1961 році уродженець хутора, нині селища Чубинське біля Борисполя поруч з Києвом – Чубинський Павло (1839-1884). Він відомий український етнограф, фольклорист і економіст, вчений європейського рівня. За свою діяльність перебував під постійним наглядом поліції. У 1861 році, тобто після смерти Т.Шевченка та його перепоховання в Каневі (22 травня 1861 року) у серпні П.Чубинський написав вірш „Ще не вмерла Україна”:

Ще не вмерла Україна ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмари, і біля віконця
Ми в своїй вкраїнській хаті діждемося сонця.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануємо ми, браття, у своїй сторонці.
Наливайко, Залізняк і Тарас-Трясило
Із могили нас зовуть на святеє діло.

Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва
Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва.
Гей Богдане-Зиновію, необачний сину,
Нащо віддав на поталу неньку-Україну.

Щоб вернути її честь, станем куренями,
Наречемось України вірними синами...
Наші-братчики-слов’яни вже за волю встали,
Не діжде ніхто, щоб ми позаду зоставлись.

Тож вставайте разом всі, братчики-слов’яни.
Зллі згинуть вороги, і воля настане...
Душу тіло ми положим за нашу свободу
І докажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей о гей же, браття милі, нумо братися за діло.
Гей о гей, пора вставати, пора волю здобувати.

Через короткий час рукопис П.Чубинського потрапив до відомого Львівського літератора Ксенофонта Климковича і він надрукував вірш „Ще не вмерла Україна” одночасно з „Заповітом” та „Мені однаково” – як вірші Т.Шевченка, а тому певний період часу вважали, що вірш цей написав Т.Шевченко, але в скорому часі автор став відомий і збірка потрапила до священика, композитора уродженця с. Улюч Добромильського повіту на Львівщині Михайла Вербицького (1815-1870) і він написав музику на вірш П.Чубинського „Ще не вмерла Україна”. Цей твір Чукбинського-Вербицького, вперше був виконаний в 1983 році в Перемишлі на святі Івана Купала. „Перемишль, 0 писав А.Вахнянин, - був неначе розсадником мукального життя русинів в якому брали жваву участь музикальні родини Леонтовичів, Сінкевичів, Менцінських, Лаврівських, Кордасевичів, Вербицьких та ін.”. На початку 1963 року в Перемишлі А.Вахнянин організував студентську громаду до якої належали вихованці духовної семінарії та учні гімназії. А.Вахнянин був послідовником „перемиської музичної школи” Михайла Вербицького та Івана Лаврівського. Під впливом творчости Т.Шевченка і зв’язків з великою Україною в Перемишлі та інших галицьких містах в яких були гімназії засновувались  таємні гуртки. Обидві частини поневоленої України інтенсивно, хоч і нелегально, проводили формування національної свідомости. У час розгулу російського деспотизму на підросійській Україні у 1891 році групою українських патріотів було засноване таємне „Братство Тарасівців”, які на могилі Т.Шевченка в Каневі прийняли присягу, серед активних тарасівців був видатний діяч українського національного руху Микола Міхновський (1873-1924), який у 1900 році написав працю „Самостійна Україна”.
Після першого виконання гимну „Ще не вмерла Україна” у 1863 році через півтора роки, в грудні 1864 року, перемиський єпископ Тома Полянський (1796-1869) запропонував режисерові Карелу Канцу включити пісню в оперету „Запорожці”. Після успішної прем’єри оперети пісню „Ще не вмерла Україна) заспівали у Львові, Станіславі, Володимирі-Волинському та східних регіонах України.
Перемишль тривалий час був осередком української національної культури. Так в Українському дівочому інституті 21 березня 1901 року вперше відбувся публічний концерт у честь Т.Шевченка на якому серед інших пісень була виконана пісня „Ще не вмерла Україна”. Доповідь з якою виступила викладач О.Домбчевська, вона закінчила словами: „Україна ще не вмерла, та не вмре”, там же була виконана пісня на слова І.Франка „Не пора, не пора москалеві й ляхові служить”.
10 листопада 1901 року студенти Львівського університету співали пісню „Ще не вмерла Україна” на студентському вічі з вимогою відкриття українського університету. У зв’язку з цими подіями сенат університету призупинив навчання і розпочав розслідування в справі недозволеного віча. Двох студентів В.Темницького та І.Косевича було виключено з університету назавжди, а М.Щуровського, В.Пачовського і Є.Бурчинського на два до чотирьох курсів.
Студентська молодь самоорганізовувалась і коли розпочалась світова війна у 1914 році вони створили Український легіон – Українські січові стрільці. При виході першої сотні 10 вересня 1914 року до оборони Карпат комендант УСС М.Галущинський прощав їх словами „Ще не вмерла Україна”. В Карпатахна Бескиді за Вербіжем хор сотні В.Дідушка співав на цісарські уродини, після Служби Божої, пісні: „Ще не вмерла Україна” та „Ой у лузі червона калина”.
Пісня „Ще не вмерла Україна” ставала масовою і навіть у таборі військовополонених українців з російської армії у Фрайштадті (Австрія) 25 березня 1917 року на вічі вони в супроводі оркестри проспівали „Ще не вмерла Україна”. Ними були поставлені вимоги повернення прав до Переяславського трактату з 1654 року, які порушені московськими царями.
Був бурхливу овацію був проспіваний гимн „Ще не вмерла Україна” 11 січня 1918 року після прочитання М.Грушевським ІV Універсалу (проголошення самостійности України) і оголошення результатів голосування у Будинку Центральної Ради в Києві.
Величним відспівуванням національного гимну „Ще не вмерла Україна” закінчилось 19 жовтня 1918 року засідання Української Національної Ради у Львові у великій залі „Народного дому” на вулиці Театральній 22, на якому було проголошено Східну Галичину територією Української держави.
Після програшу визвольних змагань, у міжвоєнний час, на Західних територіях України на всіх патріотичних зібраннях виконувався український національний гимн. У боротьбі за українську державність у березні 1939 року сейм Карпатської України проголосив своїм державним гимном пісню „Ще не вмерла Україна”, державною українську мову і синьо-жовтий прапор з тризубом. В час Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові після зачитання Я.Стецьком Акту про відновлення української державности у будинку „Просвіти” на пл. Ринок 10, учасники Народних Зборів виконали гимн „Ще не вмерла Україна”.
Пройшло ще багато часу української бездержавности і тільки 24 серпня 1991 року Верховною Радою України був проголошений Акт незалежности України, всенародно схвалений 1 грудня 1991 року. Одначе офіційним Гимном Української держави Конституцією України від 28 1996 року було визнано тільки музику М.Вербицького без слів і щойно 4 березня 2003 року Верховною Радою (конституційною більшістю) був затверджений текст державного гимну (фрагмент вірша П.Чубинського). Треба відмітити, що жоден із парламентських представників Фракцій Комуністичної та Соціалістичної партій за прийняття тексту не голосували. Тепер велично звучить повний гимн України, і можна закінчити словами І.Франка:

Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнем: „Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре”.

Професор Іван Головацький
26   

    Коментарі: 39+1
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Книжкова першість міста Львова

    27.02.13, 17:06
    Пишемо українською
    книги, львів, читати

Ділова прогулянка по львівських книгарнях з користю і не без моралі.

Одразу зазначу, що це не є суто ділова чи тим більше - статистична першість. Все набагато простіше: я, Богдан Гордасевич, займаюсь видавничою справою і книгорозповсюдженням, отже маю чимало гарних знайомств і контактів з людьми, які знаються на книгах та письменниках, люблять літературу і можуть цікаво про неї розповісти. Багато років я планував розпочати видання такого собі суто в межах нашого міста "Літературного вісника", але оскільки бачу, що це вже нереально, то вирішив завести сайт "Бібліотека Богдана" (http://biblbogdan.io.ua/story), де і спробую реалізувати всі свої задуми і побажання.

Ідея проста і послідовна: суб’єктивно про об’єктивне. Але розумно! Фахово! Інтелігентно! Цікаво! Захоплюючи!

Головна тема: українська мова і література як витвір мистецтва.

Для початку мною вирішено провести невеличкий конкурс: Книжкову першість у м. Львові за 2013 рік. Подаю нижче взірець анкети, яку я розробив і розніс в різні книгарні на початку лютого, але заповнили її всього у тьох - теж непогано. По кожній книгарні буде окремий розділ-очерк, а тут всі анкети будуть вставлятись у порядку надходження з посуванням до низу - це щоб було зрозуміло структуру дійства. Отже розпочинаємо!

АНКЕТА КНИЖКОВОЇ ПЕРШОСТІ МІСТА ЛЬВОВА

Назва книгарні (хто?):............................................

За місяць чи період:................................................

Найкращі в продажу (придбано):

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

Новинки (найцікавіші з прочитаного!)

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

Рекомендуємо придбати (прочитати):

1..............................................................................

2..............................................................................

3..............................................................................

ГРАН-ПРІ! КНИГА МІСЯЦЯ!

(абсолютно довільно за власними смаками!)

................................................................................

за період грудень-січень-лютий 2013

"Українськ книгарня" (просп. Т.Шевченка)

Найкращі продажі:

1. Ю. Винничук "Танго смерті" - Харків, 2012, В-во "Фоліо"

2. А. Кокотюха "Червоний" - "Клуб сімейного дозвілля", 2012

3. Н. Гербіш "Теплі історії д кави" - Київ, 2012, В-во "Брайт Букс Паблік"

Новинки (найцікавіші!)

1. Кріс Тведт "Коло смерті" - пер. з норвезької Наталії Іваничук. — Київ, 2012, В-во "Нора-Друк"

2. О. Забужко"З мапи книг і людей" - Чернівці, 2012, В-во "Книги ХХІ"

3. Люсі Моннтгомері "Енн із Зелених жахів" - Львів, 2012, В-во"Урбіно"

Рекомендовано придбати:

1. В. Кожелянко "Діти застою", Чернівці, 2011, В-во "Книги ХХІ"

2. П. Кралюк "Сильні та одинокі" - Киїів, 2012, В-во "Ярославів вал"

3. Л. Костенко "Триста поезій" - Київ, 2012, В-во Малковича

ГРАН-ПРІ від "Української книгарні" отримала книга: Теттяна Яковлева-Таірова "Мазепа. Історія "зради"

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА: РОСІЙСЬКИЙ НЕУПЕРЕДЖЕНИЙ ПОГЛЯД

 У ДЕРЖАВНІЙ ПУБЛІЧНІЙ ІСТОРИЧНІЙ БІБЛІОТЕЦІ РОСІЇ ВІДБУЛАСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ «МАЗЕПА». ВОНА ВИПУЩЕНА ПРОВІДНИМ РОСІЙСЬКИМ ВИДАВНИЦТВОМ «МОЛОДА ГВАРДІЯ» В ПОПУЛЯРНІЙ У РОСІЙСЬКОГО ЧИТАЧА СЕРІЇ БІОГРАФІЙ «ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ» («ЖИТТЯ ВИДАТНИХ ЛЮДЕЙ»), ЗАСНОВАНОЇ ЩЕ НАПРИКІНЦІ ХІХ СТОЛІТТЯ.
 АВТОР КНИГИ - ДОКТОР ІСТОРИЧНИХ НАУК, ДИРЕКТОР ЦЕНТРУ З ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ САНКТ-ПЕТЕРБУРЗЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ТЕТЯНА ТАЇРОВА-ЯКОВЛЕВА.

Науково-популярну біографію Івана Мазепи - гетьмана України, політичного діяча, дипломата й мецената - вперше видано в знаменитій серії. Автор розповідає про культурне середовище українського відродження кінця XVII - початку XVIII століття, Мазепу як яскравого його представника - поета, покровителя архітектури, книговидання, освіти та богослов’я. Двадцять років, протягом яких він очолював Україну, стали періодом економічного розквіту, зміцнення державного управління в рамках автономії та численних військових походів.
 Книга складається зі вступу, 14 глав і висновків; у додатку опубліковано листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубей. У книзі наведено також основні дати життя й діяльності гетьмана і бібліографія.  Допомогу в ілюструванні книги надала Бібліотека української літератури в Москві.
 Відкриваючи презентацію, директор Державної публічної історичної бібліотеки Росії Михайло Афанасьєв відзначив, що провідна спеціалізована бібліотека Російської Федерації завжди відкрита для дискусій з актуальних проблем історичної науки, зокрема й тих, стосовно яких у минулому склалися певні стереотипи. Видання в Росії книги про яскравого представника української політичної еліти XVII - XVIII століть, безумовно, слугуватиме їхньому подоланню, кращому розумінню історії наших країн.
 Тетяна Таїрова-Яковлева, представляючи книгу, сказала: «Іван Мазепа - поряд із Богданом Хмельницьким - найвідоміший для широкого кола читачів діяч України цього періоду. При цьому в Росії й на Заході про нього знають в основному по поемах Пушкіна й Байрона, а в Україні - по зображенню на десятигривневій купюрі. «Зрадник» або «герой» - інших фарб, крім білої й чорної, для Мазепи звичайно не використовують, а в деталі й подробиці вникають вельми рідко. Дивно, як політична вистава із анафемою,  влаштована Мазепі Петром І для досягнення абсолютно певних завдань, на триста років укоренилася в свідомості більшості російських істориків. Проклін «зрадництва» - обвинувачення, що сприймалося сучасниками лише як привід для знищення автономії України, набуло форму аксіоми й незаперечного гріха.
 Мазепу виривали зі складного й суперечливого періоду козацьких війн, протягом якого всі гетьмани України, починаючи з Богдана Хмельницького, багаторазово міняли політичних спільників, і розглядали його договір з Карлом ХІІ як щось небувале й ганебне.
 Накопичення міфів і штампів настільки щільно оточує фігуру Мазепи, що його негативно оцінювали навіть найвидатніші історики України, - Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Щоправда, вони лише поверхово зверталися до гетьманства Мазепи, не вивчали його серйозно та обмежувалися першим тенденційним враженням без глибокого аналізу джерел.
 Парадокс полягає в тому, що навіть автори, які обезсмертили ім’я Мазепи - Байрон, Рилєєв, Пушкін, Гюго, Словацький, Чайковський, - створювали романтичний, дуже далекий від істини образ. Свого, нереального Мазепу вигадують і ура-патріоти всякого роду, для яких знаменитий гетьман - лише привід, щоб сіяти ворожнечу між Україною та Росією.
 Тим часом Іван Степанович Мазепа - особистість настільки неординарна й багатогранна, що для його зображення потрібна вся палітра кольорів. Природжений політик, обдарований полководець і дипломат, людина відважна, честолюбна і цілеспрямована - він був уособленням епохи українського духовного відродження та розквіту козацтва. Поет і філософ, прекрасно освічений, казково багатий, із прозорливим та іронічним розумом, він двадцять років успішно лавірував в океані політичної боротьби, залишаючись біля керма України».
 Автор докладно розповіла про нові історичні джерела, введені нею в науковий обіг при підготовці видання. Частину з них буде опубліковано у двотомному науково-му виданні «Гетьман Іван Мазепа. Документи з архівних зібрань Санкт-Петербурга». У перший випуск, сигнальний примірник якого щойно отримано, ввійшли документи 1687 - 1705 років, зокрема матеріали так званого «Батуринського архіву», вивезеного О. Д. Меншиковим у 1708 р., що публікуються вперше.
 У висновках до представленої книги відзначається, що «давно настав час відмовитися від політичних анафем і прокльонів на адресу Мазепи і постаратися отримати урок з трагедій наших предків. Не варто дотримуватися пропагандистських штампів, які намагалися пояснити російсько-український конфлікт початку XVIII століття користю одного «зрадника-гетьмана». Треба набратися мужності та визнати, що інтереси та мета молодої Російської імперії та ослабленої Гетьманщини були дуже різними. До певної міри Україна стала заручницею геополітичних планів Росії. Петро прагнув створити нову державу, здатну як у військовому, так і в економічному плані суперничати з європейськими країнами. Ця політика була можливою лише за найжорстокішої централізації. Військова і економічна ситуація дозволяла провести об’єднання України та вирвати зі страшної безодні Руїни Правобережжя. Однак ці плани було принесено в жертву дипломатичній грі. Перед загрозою шведського наступу Лівобережжя повинне було перетворитися у випалену землю, арену військових дій. Саме ці два фактори, поряд з особистими образами, і змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ.
 Ще одним фактором був план ліквідації Гетьманщини та включення її в загальну структуру Російської імперії. Що б не говорили про Мазепу, але йому був далеко не байдужий цей план, і не тільки тому, що він не хотів міняти ре-альну владу гетьманської булави на порожній титул князя. Йому дійсно було дороге те, що було часткою і його двадцятирічної праці, інакше б він почив на лаврах свого величезного багатства. Правда полягала в тому, що багато старшин спокійно сприйняли перспективу перетворення в мирних російських дворян-поміщиків, ким вони й стали згодом. Саме ці люди зі старшини й не підтримали Мазепу».
 Автор відповіла на численні питання слухачів, які стосувалися не лише оцінки історичної ролі Івана Мазепи, але і його епохи, попередніх періодів історії України та Росії, російсько-українських відносин того часу.
 У презентації взяли участь редактор видавництва «Молода гвар-дія» Іван Тихонюк, співголова Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії Валерій Семененко, радник Посольства України в Російській Федерації Ольга Дарибогова, а також російські історики, громадськість, читачі Державної публічної історичної бібліотеки Росії та Бібліотеки української літератури в Москві; її учасники мали можливість ознайомитися з виставками книг з фондів обох бібліотек – літератури про Івана Мазепу та видань серії «Жизнь замечательных людей», присвячених українським діячам.
 Презентацію було організовано за сприяння члена Ради Федерації Федеральних Зборів РФ, голови Рад ОУР і ФНКА УР Василя Думи.
 
Бібліографічні описи книг Таирова-Яковлева Т. Г. Мазепа/Таирова-Яковлева, Татьяна Геннадьевна. - М.: Мол. гвардия, 2007. - 272 с., 16 л. портр., ил. - (Жизнь замечат. людей: Сер. биогр.; Вып. 1241 (1041)). - Библиогр.: с. 268- 270. - На об. тит. л.: Издательство выражает благодарность Библиотеке украинской литературы (Москва) за помощь в иллюстрировании этой книги. - ISBN 978-5-235-02966-8; 5000 экз.
 Гетман Иван Мазепа: Документы из архив. собраний Санкт-Петербурга: [В 2 вып.]. Вып. 1: 1687 - 1705 гг./Сост. Т. Г. Таирова-Яковлева; Отв. ред. Ю. Н. Беспятых; С.-Петерб. ин-т истории РАН; Центр по изучению истории Украины С.-Петерб. гос. ун-та. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. - 255 с. - ISBN 978-5-288-04241-6 (вып. 1); 500 экз. - ISBN 978-5-288-04242-3.
 Об’єднана прес-служба Федеральної національно-культурної автономії “Українці Росії”, Об’єднання українців Росії та Бібліотека української літератури в Москві.


Богдан Бо   
Кохання покину, а з України не поїду!

    21.02.13, 16:23
    Ми любимо тебе, Україно!
    вибір, доля, україна

Антін МУХАРСЬКИЙ: «Якщо Сніжана візьме дітей і поїде у США, нехай їде. Я залишаюсь в Україні»

Акторка та телеведуча Сніжана Єгорова вже неодноразово наголошувала, що не бачить майбутнього для своїх п’ятьох дітей у такій нестабільній країні, як Україна, тому хоче емігрувати до США. Чи вдасться зберегти сімейну ідилію зірковому подружжю Мухарський-Єгорова — невідомо.

Кореспондент «ВЗ» Інна Корчук вирішила з’ясувати, а як до переїзду ставиться її чоловік, шоумен Антін Мухарський. Як з’ясувалося, Антін проти еміграції. Він запевняє, що потрібно бути націоналістом, епоха мультикультуралізму закінчилась.

- У нас - сімейна війна, - сказав Антін Мухарський кореспонденту «ВЗ». - Сніжана категорично настроєна виїжджати за кордон, я — категорично проти будь-яких переїздів.

- Чи вдасться знайти компроміс?

- Не знаю, час покаже. Наразі валіз ще не пакуємо, конкретного напрямку руху не накреслили. Одне знаю точно — я з України їхати не збираюсь. Жити потрібно у своїй країні, тут працювати. Америка мені не подобається. Якщо Сніжана візьме дітей і поїде у США, нехай їде. Вона вважає, що для дітей - це шанс вивчити мови, здобути добру освіту, навчитись цивілізації, пожити у демократичній країні. Але з цим багажем згодом потрібно повертатись в Україну і жити тут.

- Ваша категорична позиція продиктована патріотизмом?

- Свого часу мав нагоду виїхати в Америку. Багато моїх друзів зважились на цей крок. Але навіть через роки залишаються там чужинцями. Одна річ, коли перебуваєш за кордоном у ролі туриста, інша — жити там і боротися за життя. Я не люблю глобалістичного світу, не люблю денаціоналізованих країн. За своїм напрямом я - український буржуазний націоналіст. Впевнений, найближчим часом буде відбуватись ренесанс націоналістичної ідеї по всьому світу. Епоха мультикультуралізму закінчилась. Свідомі люди повертаються до розуміння, що треба бути людиною, яка належить до певної національної спільноти, мислити національноцентрично. Дійшов таких висновків на 44-му році життя і переконаний у своїй правоті.

У Сніжани дещо інше світобачення. Вона мислить категоріями дітей — де буде краще жити та розвиватися її дітям. Чоловік і жінка — дві абсолютно різні категорії мислення. Якщо Сніжана остаточно вирішить їхати з дітьми за кордон, допоможу їм з переїздом, побуду поруч деякий час, але повернуся жити в Україну.

- Сніжана наголошувала, що Україна перетворюється на «бананову республіку», жити тут стає неможливо.

- Згоден. І це буде тривати, якщо люди тікатимуть звідси. Те, що зараз відбувається в Україні, — це грабунок, деструкція, жлобство, хамство. Розумію, що дітям жити в такій атмосфері важко. Коли розповідаєш малюкам про поняття добра, честі, правди, а вони довкола бачать жлобів, злодіїв та хамів, які дорвались до влади і керують нами, це жахливо. У цьому я зі Сніжаною погоджуюсь — хай діти виростуть у цивілізованій країні, будуть знати, що існують закони та правда, яких потрібно дотримуватись. Але нехай повернуться і впроваджують ці принципи у життя своєї країни. А батько, тобто я, залишиться на фронті, адже комусь треба воювати.

- Вірите, що діти, побачивши краще життя, захочуть повернутись в Україну?

- Хочеться вірити. Але це їхня доля, і їм вирішувати. Кожна людина — окремий шлях. Не можу за когось вирішувати, навіть за своїх дітей. У мене свій шлях, у дітей — свій, у Сніжани — свій.

- Тобто ваші шляхи розійшлись?

- Поки що ні. Але, можливо, розійдуться. У цьому немає нічого страшного.

Довідка «ВЗ»

Антін Мухарський (справжнє ім’я - Антон) народився 14 листопада 1968 р. у Києві. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працював у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Працював на телебаченні. Автор проекту «Сільський гламур». 2012 р. - лідер гурту «Сталін & Гітлер капут» Орест Лютий (Антін Мухарський) презентував проект «Лагідна українізація». Одружений з акт-рисою Сніжаною Єгоровою, з якою має двох синів та доньку. Також батько двох дівчаток від першого шлюбу.
http://www.wz.lviv.ua/showbiz/122118

    Правильно Антоне!
    76%, 19 голосів
    Давай тікай, поки маєш шанс!
    16%, 4 голоси
    Піаряться
    8%, 2 голоси

15   

    Коментарі: 21+21
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Творіть український простір!

    18.02.13, 15:10
    Ми любимо тебе, Україно!
    ініціатива, мова, народ, україна

З 25 грудня по Україні поширюються листівки та наліпки на захист української мови, випущені в рамках проекту "Український мовний простір". Це листівки "9 простих правил" (про те, як кожна людина може захистити мову), а також наліпки, що ілюструють окремі з цих правил.
Кожен, хто бажає допомогти поширенню цих матеріалів, може зробити це в такий спосіб:
- скачати на сторінці проекту http://dobrovol.org/project/12/  або (більше варіантів продукції) на файлообміннику http://www.ex.ua/view_storage/433348904892 потрібні макети в форматі PDF,  роздрукувати / розмножити їх  у доступній кількості й поширити за місцем проживання, навчання, роботи, серед зацікавлених людей;
- скачати там же зображення цих матеріалів у форматі малюнку і поширити в Інтернеті, зокрема, в соціальних мережах;
- звернутися до активістів руху "Простір свободи" за адресою poshta@dobrovol.org або телефоном 097-1794709, щоб отримати вже надруковані листівки чи самоклейки
Бажаючі активно долучитися до проекту "Український мовний простір" у будь-якому місці України чи світу, можуть заповнити форму за лінком http://dobrovol.org/join/, обравши потрібні варіанти відповідей і залишивши контакту інформацію.
Щиро дякуємо!


Богдан Гордасевич:
Шановне панство, владу потрібно контролювати і сварити, можна і ненавидіти, але то не так важливо, як творити нове і потрібне, подібно ось цій ініціативі, яку я сам давно зробив своїм принципом: навколо мене роблю україномовний простір і раджу всім патріотам так робити - починати з себе. А не лінуватись, як дехто, навіть перекладачем скористатись, а дають тексти про-українські і  російською - я їх мушу в себе перекладати окремо, бо російською читаю тільки класиків.

ТВОРІТЬ  УКРАЇНСЬКИЙ  ПРОСТІР !!!

ТАК, ЯК  ЦІ http://dobrovol.org

41   

    Коментарі: 39+39
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Натуралізований героїзм УБД

    16.02.13, 18:48
    Ми любимо тебе, Україно!
    антигерої, герої, маразм

Нещодавно почув новину, яка стосувалась прийняття багатостраждального столичного бюджету-2013 Київською міськрадою, де мене вразило наступне повідомлення: "...до бюджетних витрат було внесено пункт щодо поховання учасників бойових дій та безхатченків"...
Класика! Безперечно, що подібне поєднання так званих "учасників бойових дій" з досить не так званими "бомжами-безхатченками" є випадковим збігом, але досить і досить символічним збігом!
Подивляючись, з яким завзяттям всі оті  УБДешники видирають-вибивають по усіх-усюдах з держави гроші на свої чималі потреби, складається чітке враження, що всі вони ще бідніші за всіх українських бомжів-безхатченків, які, до речі сказати, грошей на свої похорони не випрошували ніде і ні в кого!
Не раз вже писав на теми військові, де визнаю однозначно повагу до людей, які пройшли випробування війною і не були боягузами, а були саме героями і тоді, і після, включно і зараз. Серед мої знайомих, яких я називаю правдивими афганцями, на противагу фальшивим афганцям, - не було жодного, який би хвалився участю в тій війні, щоб хизувався нагородами або посвідченням учасника бойових дій. Соромились вони і своїх пільг, коли потрібно було ходити оформляти якісь субсидії чи зменшення комунальних платежів. Соромно їм було це робити, бо вони були правдиві герої, а це не сумісно з жебранням і мародерством. Не кажучи про якісь святкування. Що святкувати?
Хтось може розумно пояснити, яке має відношення Держава Україна до всіх інтервенцій СРСР і війни у Афганістані з грудня 1979 - по лютий 1989 років, зокрема? Жодного! Жодного стосунку Україна до цієї злощасної війни не мала і не має! Як не має нічого спільного Україна з усіма подібними неоголошеними війнами в Кореї, В’єтнамі, на Ближньому Сході, в Анголі, в Нікарагуа і ще безліч аналогічних "гарячих точках" світу, куди засилав своїх військових спеців імперіалістичний монстр - комуністичний СРСР.
То що ми в Україні святкуємо 15 лютого і ще й так урочисто на найвищому державному рівні? Здачу Афганістану? Переможний драп радянських військ? Ще одну блискучу перемогу щодо втьоків, яку Росія цілком могла провести своїми силами, як і самостійно перемогти у Велику Вітчизняну, за словами одного з теперішніх чільних керманичів оної.

Іноді починає здаватись, що ми в Україні живемо в якомусь ірраціональному світі, де все до гори дригом: зеків величають "злодій в законі" і вони стають не чолі держави, яко правової і демократичної; інтервенти і мародери вдягають личину героїв і влаштовують свята в честь себе, а що вже знущаються над країною і співвітчизниками - то взагалі героїзм винятковий! Напевно, що саме так себе б поводили чеченці, якби захопили владу в Росії! Інакшої аналогії до поводження так званих "учасників бойових дій" включно з "афганцями" в Україні важно віднайти, бо це навіть гірше за всяку ворожу окупацію, аніж ці натуралізовані герої в нашій державі!
В голові не вкладається, як подібне може бути, але воно є! Як реальність! З того виникає пропозиція, щоб ввести фразеологічний зворот "учасники бойових дій та безхатченків" як усталений в усі правові документи нашої держави, як і свято 15 лютого доповнити в назві "День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та безхатченків нашої держави" - цілком логічно для подібного маразму, яким є на тепер це Свято інтервентів у нашій Україні. І медальку давати всім ветеранам УБД -  "За здачу Афганістана", а особливо заслуженим - орден "За зраду Наджибули". А всіх УБД посмертно нагороджувати поіменно як героя-руйнівника СРСР зіркою в траурній рамці. Живим не можна, щоб не показились, бо всі вони оті УБД рахують себе великими патріотами "се-ру-се-ру", який вони ж по-суті і просрали...
Важко передати, як це все набридло: цей маразм здеморалізованої держави з натуралізованими героями іншої держави. І пригадую слова знайомого правдивого афганця: "Часом так шкодую, що я там в Афгані не загинув..." І я його досить добре розумію, але хтось має в обов’язок - жити. Жити і робити так, щоб в країні Україна не було ні вшанувань натуралізованих героїв інтервенцій, ні знедолених безхатченків.

Богдан Гордасевич
м. Львів

"У вас краще виходить писати про творчість матері і на патріотичну тематику. А це не ваше, ви не володієте питанням, перепрошую" блогер Слідопит
Спеціално на замовлення додаю вірша Галини Гордасевич написаного ще у часи СРСР, коли Червонописький розпочав з трибуни в Кремлі травлю А. Сахарова


НАРДЕПОВІ СРСР ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ
(Інвалідові війни в Афганістані)

Де ти втратив ноги – відомо,
Та хіба ти в тім винуватий,
Що послали з рідного дому
“Мусульман-братів визволяти”?

На жорстоку афганську землю
Ти ступив не другом, не братом,
Ти на ній пригинався низенько,
Прикриваючись автоматом.

І летіла з чужого Кабула
На Вкраїну вість невесела
Чи з віддаленого аула
(Як там звуться афганські села?).

І ридала зболена мати,
Плакав ти над убитим другом,
І вишкірювались автомати
Смертоносним вогненним пругом.

Ти би вмер, а в полон не здався,
Ти розплачувався з боргами.
Ти питанням не задавався:
За що платиш своїми братами?

За чиєсь безвір’я і тупість
Кров у землю афганську стікала,
І хололи під сонцем трупи,
Смерті хижа коса не стихала,

У той час, як нахабний зайда
За столом розперезував паса,
І не втерши масного заїда,
На повій задивлявся ласо,

У той час, як онук Герострата
Душу твого народу топче.
Знаєм ми, де ти ноги втратив.
Де ж ти голову втратив, хлопче?

    згоден з автором
    45%, 13 голосів
    УБД - герої
    10%, 3 голоси
    15 лютого - це Свято Стрітення
    45%, 13 голосів

28   

    Коментарі: 44
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
89 років тому загинула Ольга Басараб

    15.02.13, 00:56
    Свобода і справедливість
    самопожертва, честь, чин

Лютий місяць відповідає назві не тільки за холодом, але і за всіма іншими реаліями, зокрема цього саме місяця відзначаємо дві знакові трагічні події: жахливу смерть в тюремних застінках двох видатних жінок двох епох боротьби за Українську Самостійну Державу: Ольги Басараб 12 лютого 1924 р. у Львові в польській в'язниці та  поетки Олени Теліги 22 лютого 1942 р. в Києві у гестапівській катівні.
Дивним чином є багато співпадінь як в роках на час смерті - 35, так і в зовнішності та благородстві натур, аж до тотожності смерті: обох жінок знайшли в камерах мертвими, бо вони покінчили життя самогубством. Воно не є важливим надто, яким злочинним чином відібрано життя, але як тут не згадати і про трагічну загибель Али Горської?
Не маю бажання зараз розписувати версії і здогадки, бо не бачу в тому потреби, а хочу зазначити головне: справжня смерть для людини настає тоді, коли про неї вже ніхто не пам'ятає з живих. Для мене і Ольга Басараб - Левицька, і Олена Теліга - Шовгенів живі, бо жива їх душа, що з нами щодень в усьому! Світлая пам'ять і шана їм, нашим незламним українкам! І 22 лютого я запалю поминальні свічки в честь жінок-мучениць Ольги Басараб та Олени Теліги. Сподіваюсь, що знайдуться й інші шанувальники.


 Басараб Ольга Михайлівна

Біографія

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в селі Підгороддя на Рогатинщині в родині відомого громадського діяча о. Михайла і Савини (з дому Стрільбицької) Левицьких. Вона мала старшу сестру Іванну та молодшого брата Северина.
Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902–1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві «Дністер», Земельному іпотечному банку.
1914 року вийшла заміж за студента «Політехніки» Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство «Основа». Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.
Організатор 1 жіночої чоти УСС у Львові. У 1918–1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації вона відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Провадила харитативну й просвітницьку діяльність у Комітеті допомоги раненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Член управи Українського жіночого союзу у Відні.
Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де стала членом Головної управи філії Союзу Українок у Львові, активно співпрацювала з Українською Військовою Організацією(УВО — підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв'язковою полковника Євгена Коновальця.
Як член УВО О. Басараб була заарештована польською поліцією. О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку вона винаймала разом зі Стефанією Савицькоюпо вул. Виспянського (тепер — Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині — Ак. Кучера,5 тепер тут розташовано РВВС Шевченківського району).
Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були «інтенсивними», простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.
Найправдоподібнішою версією є катування О. Басараб слідчим Левом Кайданом; не стерпівши принижень, горда українка померла. Завдяки агентам УВО в цій в'язниці не вдалося приховати факту смерті О. Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав «Союз українок» (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща С. Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в'язнів у польських в'язницях. Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після огляду трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів'ян і кількасот поліцейських.Слідство в справі загибелі О. Басараб невдовзі припинили «за відсутністю складу злочину».

Ще раз біографія дещо інакше

Ольга Левицька народилася 1 вересня 1889 року на Рогатинщині у родині священика Михайла Левицького. Закінчила ліцей Українського інституту для дівчат у Перемишлі та однорічні курси у віденській торговій академії.
Повернувшись 1910 року до Львова, працює за фахом у банку „Дністер”.
Після створення Січових стрільців Ольга Левицька разом з Оленою Степанівною та Софією Галечко створює жіночу чоту.
Згодом виходить заміж за селянського сина Дмитра Басараба. У шлюбі вони перебували неповний рік – Дмитро гине на фронті.
Молода вдова працює за кордоном у ріжних українських організаціях амбасадорського штибу – у Фінляндії і Австрії. Після 1920-го року, коли Євген Коновалець створює Українську військову організацію, Ольга Басараб працює у розвідці УВО.
1924 року у Львові за доносом польського професора Францішка Сави Ольгу заарештувала польська поліція. Інший поляк – Кайдан „хоч п`яний, хоч тверезий, страшно брутальний – почав її катувати. Поліційний в`язничний дозорець відвів Басарабову до келії, замкнув її, а коли рано слідуючого дня отворив келію і увійшов до неї, застав, що Ольга Басарабова висіла нежива, бо повісилася на ґраті тюремного вікна. Кайдан так катував Басарабову, що її убив, а опісля повішено її у в`язниці, щоб закрити правдиву причину смерти. Як арґумент підношено, що в`язничне вікно зависоко, щоб Басарабова могла там дістатися і повіситися”. Ця простора цитата – з книги спогадів Степана Шухевича „Моє життя”, що її слушно цитує Григорій Чопик.
Отож – нетривале життя української героїні Ольги Басараб хай буде нам перед очима прикладом служіння своїй нації і пересторогою любителів цілуватись без потреби з нашими історичними ворогами, на совісті яких наша національна кров.
http://www.litforum.org/index.php?a=2805&print

Паломництво українців

Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об'єктом паломництва українців, а її ім'я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.Львівське обласне товариство ім. Ольги Басараб проводить культурно-просвітницьку роботу, створило правовий консультаційний центр, розвиває національну свідомість українських жінок через діяльність освітніх гуртків, курсів, проведення вистав, концертів, благодійних вечорів тощо.

8   

    Коментарі: 7
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Олена Теліга жива у наших серцях!

    15.02.13, 00:36
    Ми любимо тебе, Україно!
    героїзм, жертовність, чин

Кого пам’ятають - той живий!



 Олена Теліга

Біографія

Олена Іванівна Теліга (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, 21 липня 1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія — †22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.
Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
З 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі: «Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях.»[1]
Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.
У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
В останньому листі з міста Києва вона напише: «...Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зі слів очевидців дізнаємося, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся... На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських...»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.


Життя, рівне віршам

Незабаром минає 71 рік з дня загибелі в Бабиному Яру поетеси Олени Теліги
Вона належить до тих рідкісних у цілому світі поетів, чиї вірші дорівнюють їхньому життю. Враження таке, що свій життєпис вона вибудувала як бездоганну баладу.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова, 1906—1942) народилася під Москвою, дитинство провела в Петербурзі, першими її мовами були російська, німецька, французька. Старший брат — російський поет, монархіст. Може, й вона обрала б російську поезію батьківщиною своєї душі. Але 1918 року родина переїхала до Києва, де батько служив у Департаменті шляхів сполучення уряду УНР та викладав у Політехнічному інституті. Власне, отой короткий  київський період зробив Олену згодом українською поетесою — але вже в еміграції, в Чехословаччині, Польщі. Їй здавалось, що вона зобов'язана повернутися до Києва, за який колись воювали і який втратили близькі їй люди (один з її старших братів служив в армії УНР, так само, як і чоловік, кубанець Михайло Теліга). 1932 року вона написала знаменитий вірш «Поворот». Потім усіх дивувало, як за десять літ до загибелі поетеса вгадала, наскільки драматичним буде її повернення на батьківщину.
Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги…
Вона справді повернулася до Києва "в осінній день прозорий" 1941 року. Й справді її тут чекало те, про що колись писалося у тому вірші:
Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною...
Вона повернулася з ОУН-мельниківцями, що мріяли відновити Українську державу. Почали видавати в Києві газету «Українське слово», Теліга редагувала часопис «Літаври» й очолила Спілку письменників. Але німцям-окупантам зовсім не це було треба. Їм би підійшла радянська література — тільки щоб замість батька народів славила фюрера. Друзі застерігали Олену й переконували не повертатися. Вона відповідала: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти і цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, а виплеск душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».
Коли до редакції «Літаврів» приносили вірші про «визволителів», Теліга демонстративно викидала ту писанину в кошик. А ображені віршотворці скаржилися за відомою адресою на Володимирську, 33, де тепер було не НКВС, а гестапо.
Спілка письменників була зовсім недалеко звідти, на Трьохсвятительській. Зранку 8 лютого 1942 року гестапівці влаштували там засідку: всіх впускали, але нікого не випускали. Вона знала про це — але пішла туди: «На мене чекають люди». В середині лютого багатьох заарештованих оунівців, серед них Олену Телігу та її чоловіка, гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.   
Після їхньої загибелі газету назвали «Новим українським словом», і вона писала: мовляв, ці мрійники-націоналісти «прийшли з Заходу, щоб баламутити вірний німецькому визволителеві український нарід». Прикметно, що ця риторика у нас і понині живучіша, ніж вартісні вірші.
 
Віталій Жежера

поезія Олени Теліги
http://poetyka.uazone.net/teliha/
15   

    Коментарі: 10+10
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Владислав Троян і "Яничарська балада"

    11.02.13, 15:29
    Ми любимо тебе, Україно!
    донеччина, переможець, поезія

Перемагають вірші Г.Гордасевич (http://blog.i.ua/user/4327582/1164410/#p2)
    09.02.13, 21:14
    У Красноармійську Донецької області відбувся конкурс юних риториків з української мови.
Переможцем став учень ЗОШ № 9 Владислав Троян який прочитав вірш Галини Гордасевич "Яничарська балада", Читались твори В.Сосюри, В.Стуса, С.Божка та інших поетів, що жили й працювали на Донеччині.
   Повідомлення газети "Донеччина"

"В лютому 1990р. зателефонувала мені незнайома вчителька з села Осикове на Донеччині Ніна Тригуб і зі сльозами в голосі просила приїхати до них і вмовити батьків не протестувати проти переведення школи на українську мову навчання. Я їхала в те село, дивилася на донецький степ – колишнє Дике поле – і думала: що ж я скажу людям? Так виникла “Яничарська балада”. - Галина Гордасевич

ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА

Встала курява стовпами.
Багрянiли хмари.
Приазовськими степами
Гнались яничари.
I летiла перед ними
Звiстка невесела,
Що пускають вони з димом
Українськi села,
Що старих людей вбивають,
Тих, хто уже сивий,
Малих дiток забирають
В неволю-ясир.

Забiгає яничарин
У бiленьку хату.
Стала жiнка у вiдчаї –
Нiкуди тiкати!
Тiльки в очi подивиться –
В нього ж очi синi!
Раптом зойкнула вдовиця:
– Сину ти мiй! Сину!..–
Простягає вона руки,
Обiйняти хоче,
А вiн стоїть, клятий турчин,
Стоїть та регоче.
Звiдки йому пам’ятати
Українську мову,
Як малим украли з хати,
З батькiвського дому,
Вiд матерi вiдiрвали,
Вiд рiдної сутi
Та молоком напували
Скаженої суки.
Постаралися немало
Вчителi незлецькі,
Щоб не знав вiн слова «мамо»
Навiть по-турецьки.
То ж була наука люта –
Як зброю тримати.
От i блиснула шаблюка!
От i впала мати...
..................................
З того часу проминули
Не лiта – столiття.
Дай Бог, щоб вас обминули
Такi лихолiття!
А щоб ми це, люди милi,
Могли пам’ятати,
Не спочили у могилi
Анi син, нi мати.
Бога мудрiсть незвичайна
I велика сила:
Вiн з матерi зробив чайку,
Зробив вовком сина.
I чаєчка все кигиче
На ковилу сиву,
А прислухаєшся – кличе:
– Сину ти мiй! Сину!..
А вiн виє, турчин клятий,
Темними лiсами,
Нiби вчиться вимовляти:
–  Мамо моя! Мамо!..
311   

    Коментарі: 175+175
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Герої Крут

    28.01.13, 17:34
    Ми любимо тебе, Україно!
    герої, крути, україна, честь

Проблема всіх громадянських війн у тому, що вони найбільш жорстокі, як це не дивно, але так засвідчує історичний досвід. Жахливих епізодів часів 1918 -1919 років в Україні було безліч, але найбільшого звучання набув саме подвиг під Крутами жменьки хлопчаків, яких десь було коло 30-ти, а вже потім їх подвиг ототожнили з загальною чисельністю всіх загиблих під Крутами.
В чому полягав подвиг цього малого гурту молоденьких безвусих юнаків?
Головною причиною загибелі хлопчаків, які попали в полон, було їх затятість у своїх ідеалах Української Держави! Вони могли приспокійно залишитись в живих, якби в полоні збрехали і сказали, що їх примусово привезли і погрозами погнали битись, що всі вони готові влитись до частин армії Муравйова - їх би залишили живими, тому що такою була масова практика, яку яскраво засвідчив Шолохов у романі "Тихий Дон", де головний герой то з білими проти червоних, а потім легко став з червоними проти білих.
У тому і весь знаковий ДУХОВНИЙ ЧИН героїзму юнаків під Крутами - вони НЕ ЗРАДИЛИ ! Вони не зрадили своїх ідеалів, чим стали тотожні першим християнам-мученикам, які мужньо приймали смерть, бо не зрікались віри в Христа. З жертовних мук одних постала велика сила Християнства, а з жертви юнаків під Крутами постала наша Українська Держава!
Автор нижче наведеного матеріалу якраз цього і не розуміє, тому видумує причину жорстокої смерті юнаків, як і причину їх полону бачить у тому, що хлопчаки заблукали, хоча насправді вони пішли в атаку, свідомо в наступ на ворога! Сили були явно нерівні, що і обумовило трагічну кінцівку: полон і смерть.

Бій під Крутами: про міфи і про правду

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам’ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва.
29 січня 1918 року біля станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся бій, який як мало яка подія, досі зазнає чимало спекуляцій.
Мої думки з цього приводу засновані переважно на спогадах учасників бою (Ігор Лоський, Іван Шарий та інші), генерала О. Удовиченка, який приймав звіт після бою тощо. “Дані” ж людей, які були далеко від місця подій якраз і внесли плутанину (наприклад шановний історик Д. Дорошенко та безліч інших). Сприяли тому ж галицькі студенти 1930-х років, які міфологізували подію, творячи з неї новий міф (хоча само по собі це може й не погано). Так ось, розберемося з міфами (і з правдою):
Міф перший. “Триста безвусих, недосвідчених і неозброєних студентів”
Учасників бою з української сторони було близько 600 осіб. Цей факт є доведеним на основі військових звітів. Точніше: “1-а імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька Військова школа”, яка складалася з 4-х сотень (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин, тобто загалом один курінь (батальйон). Це й була основна частина оборонців Крут. Крім юнаків, які вже перебували на станції Крути о 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців в числі 115-130 людей. Правда сам курінь ще не був сформований. Це була його перша сотня, що складалася з київських студентів, а 4-та чота (бл. 30 осіб) сотні складалася із школярів, навіть підлітків 14-16 років. Студенти пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти, а юнаки школи, або “юнкери” вже мали достатній військовий досвід у боях з більшовиками. А. Гончаренко та деякі інші пройшли фронти Першої світової війни.
Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня юнацької школи було призначено сотника Аверкія Гончаренка, який пройшов Першу світову війну. Тому не відповідає дійсності міф №2, що боєм керував сотник Омельченко, який опісля помер від поранення в бою. Натомість, загальне керівництво здійснював сотник Аверкій Гончаренко.
Показово, що на з’єднання з наступаючими більшовиками, тобто з тилу проти своїх, з Ніжина виступив український полк ім. Шевченка. І взагалі через непродуману політику Центральної Ради (тодішньої “верховної ради”) у військових та інших питаннях, українська армія була фактично розпущена. Залишилось тільки декілька боєздатних добровільних формувань (полк Січових Стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, та ж Юнацька школа ім. Хмельницького тощо).
3-м міфом є мовляв “різанина”, в якій більшовики добивали беззбройних українських “дітей”. “Брехня як шапка”. Отже, яким був перебіг бою?
Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений відомим Муравйовим, ішов як на парад, але наштовхнувся на сильний опір юнаків. Бій тривав цілий день в снігу за 20-градусного морозу. Завданням 600 українців було протриматися день. Увечері під загрозою оточення більшовиками та вже згаданим “українським” полком ім. Шевченка з Ніжина, що виступив на з’єднання з наступаючими більшовиками, вирішено відступити з бою на станцію. Організований відступ відбувався холоднокровно уже в темряві. Вояки сіли у потяг на станції і рушили у напрямі Києва, де з’єдналися з Чорними гайдамаками Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”.
То кого ж розстріляли/закололи багнетами на станції?
Після бою під час перегляду в студентській сотні не виявилося цілої чоти чисельністю 35 людей. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло станції Крути і натрапили на більшовиків, що якраз надійшли. 28-ро студентів було закатовано, їх не розстрілювали, а кололи багнетами (може, щоб не створювати шуму стріляниною), 7 поранених доставили до Харкова, звідки їм вдалося втекти. Серед них, наприклад, був Ігор Лоський, син міністра. Іншому сину міністра, студенту Володимиру Шульгину, не поталанило –  він загинув. Саме цих 28 загиблих і було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків.
Міф №4 – “зрада офіцерів”.
Не відповідає дійсності і звинувачення у зраді старшин (офіцерів), які мовляв “сиділи у вагоні і пиячили, а потім сіли в поїзд і втекли”, не давши всім евакуюватися. Насправді ж із 20-ти старшин загинуло 10, а один помер у шпиталі (сотник Омельченко). Сотник Лощенко навіть виготовив саморобну гармату, яка на дрезині переміщалась вздовж колії, обстрілюючи більшовиків.
Міф №5 – “поразка”.
Постає питання: якщо вояки виконали наказ, і навіть перевиконали його, затримавши ворога замість одного дня на кілька днів, то чого тоді поразка? До того ж втрати більшовиків були більшими.
Отже, втрати української сягали: близько 250 юнаків, одна чета студентів (28 осіб) і 10 старшин, тобто близько 300 осіб із 600 учасників бою – половина.
Втрати більшовиків були значно більшими, що очевидно й викликало лють Муравйова при розправі з полоненими. Інша половина, ті хто не загинули, взяли участь у придушенні більшовицького повстання на заводі “Арсенал” у Києві і у всіх визвольних змаганнях. А окремі учасники бою пізніше опинились на еміграції. Це сотник Модест Семирозум, юнаки Чорпіта, Заквалинський, полковник Лощенко та інші. А сам А. Гончаренко, хоч і наддніпрянець, був сотником у Дивізії “Галичина” під час Другої світової…
Ворога було затримано, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків.
Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців.

Андрій Ребрик

Більше є тут: http://spavedfront.io.ua/s105209/doli_geroev_krut

Вони не зрадили - вони співали гімн України. Хоч це, можливо, й частина легенди. На сайті http://kruty.org.ua/ зібрані спогади очевидців, учасників бою і більше чи менше причетних. Багато вартісної інформації.

    Слава Героям Крут
    92%, 45 голосів
    Марна загибель - ото і все
    8%, 4 голоси

32   

    Коментарі: 50+50
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Вітаю з Святом Соборності України!

    22.01.13, 16:04
    Ми любимо тебе, Україно!
    22 січня, соборна україна

22 січня - День Соборності України

Я не люблю тих, хто багато критикує, тому що і сам з таких, але заборонив собі обговорювати все нездале в інших, тому що задаю спочатку запитання: "А сам що, дуже багато зробив? Чим кращий?  Отож бо - Богдане Бо!"
І не люблю бути дурнем, коли мене до того змушують: сам захочу - буду, а не захочу - не буду. В даному випадку - не хочу! І не змусите!
Це все я до того, що думав написати якусь дуже розумну річ з нагоди 22 січня - Дня Соборності України і... І прочитав заради цікавості промову нашого Гаранта - Віктора Януковича і... І вкотре переконався: сказано так, що краще важче придумати!
Пригадалось, що на 20-річчя Дня Незалежності України також були гарні промови від Януковича, які я пропонував всім уважно прочитати, але не помітив належної реакції громади, бо: " Як то? Щоб я та щось від Януковича! Та най я буду останнім мурлом, якщо хоч слово Януковича сприйму!"
От я і пропоную знову уважно вчитатись в слова цієї промови Президента України Віктора Януковича і визначитись для себе: чи ви проти всього сказаного тут - чи просто...

Виступ Президента на урочистостях з нагоди Дня Соборності та Свободи України

Дорогі співвітчизники!
Сердечно вітаю вас з Днем Соборності та Свободи України - важливим та знаковим святом для нашої держави!
94 роки тому, у буремні часи світової кризи початку минулого століття, Акт Злуки проголосив об’єднання двох українських республік, народжених на уламках імперій.
Це був надзвичайно важливий момент української історії. Єднання українських земель, творення власної держави для українців стало реальністю. Єдність і сьогодні, без перебільшення, - це головна умова нашої сили та незалежності.
Тоді, на початку ХХ сторіччя, значення і ціну цього твердження український народ перевірив на власному досвіді. Внутрішні суперечки, ворожнеча, безвідповідальність та численні труднощі того часу не дозволили завершити розпочате. Але те лишилося у минулому. Переконаний, всі ми добре вивчили уроки. І сьогодні робитимемо все, щоб не повторювати вчорашніх трагічних помилок.
У кожного народу своя доля. Народ України пройшов безліч випробувань, але відстояв цінності соборності і свободи. Ми не схилили голови, не втратили творчої життєвої енергії. Тому зараз Україна впевнено прямує у майбутнє.
Соборність і свобода були і залишаються наріжними каменями нашої національної ідеї. Це важливі складові становлення сучасної України.
Соборність і свобода - це цінності, які впроваджує в життя наш народ протягом усієї своєї історії. Це надійний фундамент, на якому будуються міць і велич українського суспільства. І ми гідно приймаємо виклики сучасної складної епохи. Тому що це - наша спільна відповідальність перед нащадками за збереження і зміцнення вільної та єдиної України.
Ми можемо мати різні точки зору. Нас можуть розділяти сотні кілометрів. Але ми усі - єдиний український народ. Наші сьогоднішні дії визначаються не тільки минулим. Сильними стають тільки ті народи, які вірять у свою перспективу. Наше завдання - забезпечити реальну економічну та політичну незалежність, зміцнювати демократію та верховенство права, ствердитись як молода, сильна сучасна держава - в Європі та у світі.
Я з радістю відзначаю зростання патріотичних настроїв українського суспільства, прагнення будувати нову країну, забезпечити нову якість життя. Але залишається і багато зневірених - тих, хто робить свій вибір на користь пошуку кращої долі в інших країнах. Прикро те, що ця тенденція поширена серед молоді.
У сучасному глобалізованому світі у кожної людини дійсно є можливість самостійно обирати країну проживання, навчання, роботи. За таких умов держави, що можуть забезпечити людині свободу та широкі можливості, стають центрами світового тяжіння. Вони отримують нові можливості для випереджального розвитку. Саме такою країною маємо стати і ми.
Я бачу основне завдання політики модернізації в тому, щоб створити в Україні справедливу та ефективну соціальну систему, привабливе і сприятливе середовище для життя, розвитку власного бізнесу і самореалізації кожної особистості. Ми бачимо, як четвертий рік поспіль світ змінюється під впливом кризи. Це не просто економічний спад. Це криза усталених світоглядів, криза довіри між народами. І світ буде змінюватись.
Я впевнений, що ми не загубимося в цих трансформаціях. Україна докладає всіх зусиль, щоб бути активним та ефективним гравцем світової економічної системи. Ми зберігаємо репутацію надійного партнера. Саме тому попри всі труднощі ми продовжуємо рухатись шляхом реформ усіх сфер суспільного життя.
В Україні закладаються основи для економічного зростання, політичного та гуманітарного розвитку на сучасних засадах. Значна частина наших реформ стосується економічної сфери. Насамперед, це створення сприятливого бізнес-клімату, активна політика заміщення імпорту, посилення енергозбереження, зміцнення енергетичної безпеки. Це підтримка розвитку реального сектору економіки, підприємництва, інновацій, виробничого та технологічного оновлення. Це захист наших інтересів на традиційних зовнішніх ринках та вихід на нові. Ми будуємо економічну модель, яка забезпечить імунітет країни від будь-яких зовнішніх економічних криз.
Однак творити сучасну націю і сильну державу - це не лише економічні кроки. Необхідно і надалі зміцнювати нашу систему безпеки, оборони, охорони закону. Необхідно будувати ефективну зовнішню політику. Розвиток цих сфер теж знаходиться у фокусі постійної уваги. Сильна економіка, спрямована на покращення життя кожного громадянина, дієва система національної безпеки, прагматизм у зовнішній політиці - так виглядає формула наших перетворень.
У своєму розвитку Україна пройшла важливі історичні віхи. Від прагнення до здобуття національної незалежності, утвердження суверенної держави, становлення сучасної економіки, соціальної системи. Ми поставили перед собою завдання входження до сім’ї європейських народів. Європейський вибір - це вибір демократичних цінностей, економічної свободи, високих соціальних стандартів.
Водночас запорукою стабільності і процвітання є добрі та братерські відносини з нашими сусідами, передбачувана та послідовна політика співпраці з нашими стратегічними партнерами. І я переконаний, що в цьому році ми станемо на крок ближче до поставленої мети. Водночас, ми будемо торувати власний шлях, послідовно відстоюючи свої інтереси.
Ми наполегливо реалізуємо нову гуманітарну політику. Її мета - це забезпечення взаємоповаги в українському суспільстві, збереження культурної багатоманітності, вихід на новий рівень суспільного розвитку і безпеки України як єдиної спільноти ХХІ століття. Наш поступ як соборної нації неможливий без політичного примирення.
Вибори до Верховної Ради України показали: всі без виключення парламентські політичні сили відстоюють проведення реформ, модернізацію країни, досягнення високих стандартів життя. Це створює передумови для політичного консенсусу та відкриває перспективи швидкого та успішного реформування нашої держави. Справа лише у тому, чи зможуть у відповідальний момент наші політики переступити через власні амбіції задля нашої спільної справи - побудови заможної, сильної України.
Нас об’єднують демократичні цінності: свобода слова, думки, вибору. Водночас, наголошую, що суспільство очікує від політиків не обіцянок та гасел. Не биття в гучні, але пусті барабани. Україні, її народу потрібні практичні кроки в напрямку покращення законодавства, подолання корупції, покарання правового свавілля.
Можна багато мріяти про сучасну державу. Але без додержання законності, забезпечення виконавської дисципліни, безвідмовної роботи адміністративних процедур, сучасних кадрів - ця мрія буде недосяжною. В Україні триває реформування судової, правоохоронної та адміністративної систем. Ми виходимо на розуміння необхідності цілеспрямованих і консолідованих рішень на рівні Конституції. Я впевнений, що такі рішення матимуть глибинне значення для всього суспільства. І саме тому конституційна реформа із справи для вузького кола політиків перетворюється на спільний проект української громадськості. Саме в цьому я бачу значення створеної Конституційної Асамблеї.
Закликаю усіх відкласти політичні суперечності. Не шукати конфліктів, а спрямувати зусилля на пошук спільного бачення перспектив України. А це - реформи та оновлення України задля покращення життя людей. Кожен з нас прагне до кращого. Ми всі хочемо бути прикладом для своїх дітей. Долаючи сучасні негаразди, ми шукаємо та знаходимо злагоду, ставимо завдання і досягаємо їх заради спільного блага, заради нашої України. Саме у цьому і полягає сенс свята Соборності.
Зі святом вас, дорогі співвітчизники! Добра і щастя кожній родині, кожному з вас!
Вітаю зі святом!

http://www.president.gov.ua/news/26653.html

Додаток-рефлексія: Як мене дістало оте "совкове", коли "Жеваго не читал, но осуждаю" Десь таке враження від спілкування в Неті, де читають два-три рядки і вже все зрозуміли.
Також мене цікавить феномен, коли люди вишукують всіляке сміття навіть у чомусь доброму, бо їм не подобається все виключно тому, що своїх опонентів потрібно завжди ганити. Чисто леніньско-сталінська ідейна програма на рівні підсвідомості: всі погані, хто не як ми.
А якби Янукович просто як Лукашеноко перейшов на російську, поміняв символіку, начхахав на всі українські святині і покладав квіти тільки Леніну і Невідомому солдату ВОВ - це для всіх наших патріотів було б значно приємніше? Так виходить! І це погано, що так виходить!
Тому люди! Закликаю! Цінуйте і підтримуйте що є добре!

    Прочитав. Розумно. Підтримую, якщо так і буде насправді.
    19%, 6 голосів
    Говорить гарно, а де видно?
    16%, 5 голосів
    Януковичу не вірю, бо Янукович
    65%, 20 голосів

22   

    Коментарі: 59+59
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Urbi et orbi: "Року і віку"

    18.01.13, 15:23
    Ми любимо тебе, Україно!
    вік, рік, україна

Свята різдвяно-новорічні успішно проминули і час думати про майбутні справи, а вони у мене відтепер поділені чітко на три категорії

1. Книговидавнича справа та інша культурологічна діяльність у якості голови правління Видавничо-благодійного фонду ім. Галини Гордасевич.

2. Інтернет-діяльність в різних аспектах в стилі того, як було у минулому році, де мій улюблений ресурс i.ua буде мати однозначний пріорітет в першу чергу через наявність тут у мене дуже гарних і розумних друзів.

3. Приватне життя, яке вже мене не дуже обтяжує, тому сповна можу віддатись першим двом пунктам.

В загальному плані я не передбачаю, що рік 2013 буде чимось кардинально відрізнятись від проминулих років, як і тих, що прийдуть після нього, тому і зробив назву як "Року і віку". Оскільки нікому не дано знати, скільки віку йому відведено - я висловлюю свої задуми на рік з перспективою, що буде і подальший вік, а там життя покаже...
Сподіваюсь, що в наступаючому році зможу зробити більше, аніж минулого, який для мене був доволі посереднього змісту. Ні Євро-2012, ні вибори до Верховної Ради України мені значної радості не піднесли, бо втіха мала від тези: "Добре, що хоч так більш-менш нормально пройшло, бо ж могло бути набагато гірше".
Головна моя удача за минулий рік - вихід в світ книги Василя Кука "Степан Бандера. Роман Шухевич"! Мене особисто дуже ображало, що так вагома подія як 70-річчя УПА пройшло так скромно і непомітно навіть у нас у Львові, а головне - не означено матеріально! В різних вираженнях від ювілейних медалей, меморіальних таблиць, стел тощо, так і ювілейних видань. З того, що відомо мені приуроченого до 70-річчя УПА - тільки моє ж оце видання. Буду радий дізнатись, що є щось інше також.
Ще дуже вагомою і навіть знаковою для мене стала поїздка до нашої столиці на запрошення київського видавництва "Смолоскип", яке презентувало в історичній будівлі Центральної Ради (теп. Будинок вчителя) одразу свої два знакові видання 2012 року: Енциклопедичний довідник "Рух опору в Україні 1960 -1990 роки" та антологію "Поезія із-за грат" - поетична творчість українських політв'язнів радянських тюрем і концтаборів. За моїми критеріями це значно вагоміша подія за єврочемпіонат з футболу і виборами разом узятими, тому що їх вже забули, тоді як ось ці книги будуть пам'ятні на віки!
Хто захоче - може сперечатись, але моєї відповіді не дочекається. Я взагалі не планую марнувати час на порожні суперечки, на що могли зауважити уважні читачі мого блогу: у мене є своє особисте "вето" на теми теперішньої української влади, москалів, жидів та ще української діаспори - не маю бажання витрачати час на дурну балаканину. Для мене ці теми є однозначно визначені, як малораціональні: позитиву від їх обговорення мізерно мало для українського поступу, а  тому чи варто витрачати час і гроші на подібну дурню? Що тут обговорювати, коли все ясно і однозначно:  99% москалів - дурні вороги, 99% жидів - розумні вороги, 99% української діаспори - зрадники, українська влада - на 99% є зі злодіїв! Що тут ще можна обговорювати?
Своїм програмним девізом є дещо перероблений вислів з відомого художнього фільму "Москва слезам не верит": "Мене не цікавлять пояснення, чому є погано, а мене цікавить, що треба зробити для того, щоб стало добре". Власне цим я займався і буду займатись цього року і повік, скільки суджено прожити.

 З повагою до всіх друзів і прихильників - Богдан БО (в миру: Богдан Гордасевич, в поезії - Жорж Дикий)

СУМНА РІКА ВІЧНОСТІ

Далекi береги й сумна рiка,
через яку плисти я мушу,
той плескiт вiчностi човном своїм порушу...
Я не Харон. З нащадкiв Лакоона Я –
пророчу долю всупереч життя,
хоч знаю, що мовчати треба,
клякнути ниць й молитися до неба...
Вже пiдповза до нiг моїх змiя,
провалля Тартару чорнотою зiя...
Та Слово сказано – i човен мiй поплив:
для чого був безумний цей порив?..
Не треба сперечатися з Богами
навiть якщо ми схожi за дiлами,
бо все ж вони – Боги, а Я – людина:
життя моє миттєве, як хвилина...
Хисткий мiй човен у віках зника...
Далекі береги й сумна рiка...

Жорж Дикий
18   

    Коментарі: 14+14
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Логіка літочислень: вічність у кожного своя

    13.01.13, 14:30
    Ми любимо тебе, Україно!
    вічність, світ, час

епіграф: "Що може бути більш безглуздішого за змістом від вітання з Новим-Старим роком?"

Ви коли-небудь помічали, що час є суто ілюзорна значимість, тобто коли ви запитуєте про час: "Котра година?" - то вам є абсолютно байдуже джерело обліку: чи це годинник і якої він системи, чи мобілка або комп'ютер - вас це все абсолютно не цікавить! Вам важливо, щоб було названо цифру поточного часу і бажано щоб то було якнайточніше, а не  просто "десь за полудень" або "скоро північ".
Матерія фіксації часу не має нічого спільного з своїми носіями: вони тільки технічно обліковують і показують час - все. Для прикладу порівняйте настільну лампу: вона безпосередньо продукує світло, перетворюючи електричну енергію у світлову. Лампа перегоріла - світла нема допоки її не поміняють на іншу справну. Радіоприймач трансформує хвилі радіоефіру у звукові коливання динаміка і є теж активним учасником процесу,  тоді як годинник може стояти, а час буде йти далі - йому без різниці обліковують його чи ні. Як і поламаний годинник не змінює сутності реального часу, а просто заводить в оману своїх користувачів і тільки.
Оця дивна і загадкова ілюзія обліку часу дозволяє нам робити такі фокуси, як масово переводити годинники вперед чи назад і нічого унікального з того в світі не відбувається, окрім побутової плутанини. Яскравий приклад такої суто побутової безглуздості в часі, яку ніяк не можна пояснити чіткими логічними причинами, окрім суто суб'єктивних на кшталт "бо звикли" або "а не хочемо", - є розбіжності в святкуванні Різдва Христового в Україні і в усьому світі загалом. (Ще є Росія, але то ж Росія!)
Загальновідомо, що подія Рождества Христового є позачасовою реконструкцією, тому що відзначати цю подію християни почали десь після 400-т років існування цього віровчення і точна дата народження Ісуса невідома - тільки дата Розп'яття Христа точна! Не будемо вдаватись в деталі цього процесу, бо то не є важливим для самого обліку часу. Зараз цікавить суто механіка цього процесу: облік не може бути перерваним - це однозначно вже за тим, що тоді його, облік, потрібно буде розпочинати заново. Також варто зауважити, що накопичення розбіжностей астрономічного часу з облікованим часом у літочисленні власне і вказує, що часовий облік вівся послідовно і безперервно.
Розбіжності поміж реформованим під астрономічний час Григоріанським календарем, який домінує по всьому світу,  та існуючим архаїчним Юліанським літочисленням в православному християнстві - яскравий приклад аномалій і парадоксів, які трапляються в процесах обліку часу.
З подібних часових релігійних аномальностей варто зауважити і те, що, як  це не деструктивно виглядає, але навіть Українська греко-католицька церква відзначає Різдво та Великдень, як і всі релігійні події, - в іншому часі від того, як їх відзначає їх Церковний провід в Римі. І що? І нічого. Тільки плутанина соціальна, тому що одні ще журяться і постять, а другі вже веселяться, хоч всі однієї християнської віри. Зрозумілим давно для всіх є необхідність виправлення православного календарного літочислення, тому що співпадіння Різдва з моментом настання в Північній півкулі Землі найкоротшого дня і найдовшої ночі з 22 на 23 грудня, після чого світловий день починає збільшуватись і саме подальше святкування Різдва 26 грудня надає цьому космічному факту глибоке сакрального значення, яке значно послаблено для православних з архаїчним церковним календарем і відзначенням Різдва аж 7 січня.
Проте мене не цікавить тема виправлення цього календарного казусу - для мене це гарний змістовний приклад категорії часу, як чогось трансцендентального, ефемерного, умовного і одночасно як реально існуючого предмету нашого буття, що впливає безпосередньо на життя кожного з нас.
Ось після такого затяжного вступу я хочу перейти до головної теми, яка здавна мене інтригує: за переходом на християнське літочислення ми якось непомітно списали в непотріб не просто 12-13 днів, а цілих 5508 років! Саме стільки було обчислено років до народження Ісуса Христа від події, яку руські літописці називали як: "від Створення Світу" або "народження Адама", хоча насправді ніхто не знає де і коли почалось це обчислення років і віків, як і те, хто його проводив і як воно підтримувалось на протязі початкових тисячоліть.
Те, що літочислення під умовною назвою "від Створення Світу" є автентичним і безперервним - сумніву не підлягає з кількох причин. Якщо літочислення обривається, то виключно з причин глобальних і відновленню не надається. Свіжий приклад з недавнім "кінцем світу" через закінчення літочислення за календарем центрально-американської цивілізації Майя. Хтось має на меті продовжити це літочислення? Якийсь дивак-науковець це може і зробить, але то не буде вже правдиве літочислення, а тільки наукова реконструкція. До речі, а скільки років нарахував календар Майя на час свого закінчення? Хтось знає? Отож...
Автентичність літочислення "від Створення Світу" підтверджує і те, що його ніколи не спростовували іудеї з Палестини, літочислення яких теж значне і має більш 6 тисяч років на теперішній час. В принципі, завдяки саме їх джерелам ми і змогли дізнатись про це давнє літочислення і продовжили його у себе на землях теперішньої України, коли опанували новий досконаліший спосіб кодифікації інформації - писемність. Продовжили, щоб через 1-у тисячу років майже забути... Забути, що зараз не тільки йде 2013 рік і 3-те тисячоліття від Рождества Христового, але і 7521 рік! Тобто друга половина 8-го тисячоліття від "Створення Світу і народження Адама"! І я хочу нагадати про це - не забувайте! Наша праісторія вартує того, щоб її пам'ятати!
Сам я зауважив оте наше старовинне літочислення, коли з якоїсь причини робив обчислення дат в літописі, який читав і раптово для себе усвідомив, що це ж йде 1992-й рік! Тобто за літописним численням ювілейний і то дуже навіть ювілейний -  7500-й рік! Не чув, щоб хтось тоді цю значну ювілейну дату відзначав, а Інтернету тоді ще в України не існувало, тому і змушений був святкувати скромно суто у компанії нас двох: Я і Адам. Він, Адам, з того боку часу - минулого, а я - з цього боку, реального 7500-го року.
Від того моменту я став робити одну цікаву річ: всі дати переводити в дужках поряд у цей стиль літочислення і скажу вам - дуже навіть захоплююча картина вимальовується! Отак читаєш, що то було дуже давно за тисячі років до народження Христа і думаєш, що це така позачасова давнина, але насправді це вже 2-е, чи 3-е, чи 4-е тисячоліття після! Після! Історична цивілізація Давньої Греції - це 4-те тисячоліття, а Древній Рим взагалі 6-те.  І фараони Давнього Єгипту з своїми пірамідами не такі аж перші історичні персони, бо то вже 2-ге тисячоліття! Ось такі вони реалії часу за обліком від Створення Світу. Вражає і захоплює!
Хотілось і дотепер дуже хочеться мені якось взнати, що ж було і як було в той момент часу в світі, коли цей процес прадавнього літочислення розпочинався і що було дійсною його першопричиною відліку 7 521 рік тому, але...

ВІТЕР ЧАСУ

Вітер часу, вітер Часу -
замітає знак слідів...
Я прощаю білу расу!
І клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?
У добрі без ворогів?
Тож для чого стільки праці?
І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -
тож паскудство навзаєм!
У Прокруста наче з ложем
запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,
недомірків вихваля...
Надаремно зло пророчиш! -
Світло видно звіддаля!

Вітер часу все сховає,
все змете і замете...
Тіло темінь поховає,
а душа... десь проросте...

6 січня 2013 р. м. Львів
Жорж Дикий

    То був початок теперішньої світової цівілізації
    15%, 3 голоси
    Хто його знає чи правдивим є це обчислення
    85%, 17 голосів


Богдан Бо   
Посмертний наступ генерала УПА Василя Кука

    28.12.12, 18:57
    Ми любимо тебе, Україно!
    дія, книги, україна

Не став називати статтю патетично "Останні бій генерала...", тому що це буває тільки за життя, а після смерті настає час боротьби духовної і ця боротьба безкінечна - останнього бою тут не буває.
Також не можу не втриматись від невеличкого іронічного відступу: тираж книги Василя Кука про Степана Бандеру та Романа Шухевича було отримано мною 21 грудня, коли очікувалось на черговий кінець світу, але замість того сталося народження нового світу - світу з книгою Василя Кука, яку видало львівське ПП "Видавництво "БОНА".
Від 26 грудня книжку можна придбати в книгарнях м. Львова, а в подальшому сподіваємось і на поширення її в інших регіонах України, про що і моє щире прохання долучатися всіх, кому це до снаги. Звертайтесь, купуйте і поширюйте цю книгу, з чого станете учасником в наступі й боротьбі за процвітаючу Україну, за державу для людей праці без визискувачів та окупантів. Єднаймося в дії - в наступі, який підготував своєю книгою генерал-хорунжий УПА Василь Кук.
Час діяти настав!

ВАСИЛЬ    КУК, Генерал-хорунжий, останній Головний Командир УПА

СТЕПАН   БАНДЕРА       РОМАН  ШУХЕВИЧ

Додаток: Степан Бандера  про  Романа Шухевеча

Дослідницький проект «Хто ти є, Україно?!»
Автор ідеї проекту, упорядник і редактор    Богдан    Гордасевич


«БОНА»
Львів, 2012

БКК

Кук. В.
Степан Бандера. Роман Шухевич. – Львів: ПП«Видавництво «Бона», 2012 – 144 ст.

Увазі читачів пропонується два біографічні дописи про видатних діячів опору та націоналістичного руху в Україні:  Степана Бандеру та Романа Шухевича, які написав один з найкращих знавців цієї теми – їх близький товариш та побратим по зброї, останній Головний Командир Української Повстанчої Армії – генерал-хорунжий УПА Василь Кук.
В додатку публікується рідкісна за вживанням у оббігу праця Степана Бандери про Романа Шухевича, написана вже після трагічної загибелі останнього, отже цілком відверта і виважена у висновках.
Книжка розрахована на використання в якості посібника з історії у навчальних закладах України всіх рівнів акредитації.


Дане видання здійснив власним коштом Богдан Гордасевич в якості особистого внеску щодо відзначення 14 жовтня 2012 р. визначної дати – 70-річчя Української Повстанчої Армії


        ЗВЕРНЕННЯ  ДО  ЧИТАЧІВ

Вельмишановне панство, дякуємо вам за те, що ви придбали цю книгу і тим самим вже підтримали українську книговидавничу справу. Дякуємо і сподіваємось на подальшу плідну співпрацю.
Затим маємо до вас величезне прохання щодо сприяння у поширенні українських видань в різних суспільних сферах та регіонах України, тому що через цілий ряд негативних чинників, перелік яких тут занадто обтяжливий, а також він всім добре відомий, – українські видання мало або взагалі не доходять до бібліотек та навчальних закладів більшості регіонів України, особливо до глибинних містечок з районів, а тим більше – села.
Силами видавництв і навіть локальних мереж книготоргівлі неможливо подолати кризу розповсюдження українських книжок в Україні, а без цього які знання опанують нашим суспільством? Відповідно: яку державу ми збираємось будувати? Українську могутню чи «ніяково ніяку» маргінальну? Яке молоде покоління виховаємо для нашого майбутнього? Байдужих яничар чи свідомих українських патріотів? Задумайтесь над цими питаннями і зробіть свій вибір, як і зробіть свій вагомий вчинок: придбайте і подаруйте примірник української книги туди і тому, де на вашу думку вона є дуже і дуже потрібна. Мова йде не конкретно про це видання, а в загалі про знакову і величну справу: поширення Українського Слова!
Давайте чітко усвідомлювати: з малих справ кожного з нас – твориться Велика Справа нашого спільного державного буття.
Які ми – така і держава!
Саме тому той, хто діє – той не нарікає на свою державу! Бо робить справу і вірить в те, що наслідком його приватного діла стане спільне благополуччя всієї його країни – України!

Богдан Гордасевич


Дослідницький проект «Хто ти є, Україно?!»
було започатковано 2002 р. у м. Львові

Головні завдання та напрямки діяльності:

1. Самоідентифікація держави Україна в світовому історичному процесі.

2. Пошук і визначення пріоритетів майбутнього державного розвитку України.

3. Інформаційне, патріотичне, національне і культурне просвітництво.


У співробітництві з «Видавництвом «БОНА» заплановано видати у 2013 р. наступні книжки:

1. П. Скоропадський.  С. Петлюра.  Є. Коновалець – Збірник.
В збірнику подано стисло біографічні данні і головні етапи життя кожного з цих видатних українських діячів початку ХХ ст. Значна увага приділена бібліографії.

2. Герой України Степан Бандера – Збірник.
До книги увійшли основна частина збірника, виданого до 100-річчя провідника ОУН С. Бандери, що містив матеріали сучасної дискусії з приводу ювілею включно з російськими та польськими авторами, з доповненням нових документів, а також розширена біографія С. Бандери і додано його авторські твори.

3. Герой України Роман Шухевич – Збірник.
В основу цього видання увійшли доопрацьована версія збірника, виданого до 100-річчя  Головного Командира УПА Романа Шухевича, що містить біографію, авторські твори і матеріали сучасної дискусії з нагоди ювілейної дати.

4. Нескорена Берегиня. Мартиролог про 115-ть українських жінок-політв’язнів радянської репресивної системи від 1919 до 1991 років
Книга унікальна за своїм змістом, тому що містить відомості про унікальних жінок, зокрема про трагічні долі жінок з роду Крушельницьких,  жінки і доньки Н. Махна, сестер С. Петлюри й С. Бандери, жінки В. Сосюри,  Я. Галана, Р. Шухевича і його сестри тощо. До кожної біографічної замітки додано унікальні авторські матеріали і документи.

Всі перелічені вище книжки розраховані на використання в якості посібників з історії у навчальних закладах України всіх рівнів акредитації.

Адреса: «Видавництво «БОНА», вул. Наукова, 5  м. Львів, 79053
т. (032) 2540274   bona-kr@lviv.farlep.net   

    Хочу мати
    73%, 16 голосів
    Хочу мати і допоможу у роповсюдженні
    14%, 3 голоси
    Мені це байдуже
    14%, 3 голоси

261   

    Коментарі: 17+17
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Два листи в діаспору від Богдана Гордасевича

    25.12.12, 13:10
    Ми любимо тебе, Україно!
    канада, листи, україна

Оскільки листи мої, то вважаю етичним їх оприлюднення, тому що там багато мого світоглядного висказано, то чого маю переінакшувати з їх викладом та подачею?
Для кращого розуміння хто є Олександра Щур - донька дуже видатного чоловіка Євгена Храпливого, який провів просто революційні перетворення у сільському господарстві українців Галичини в часи 1920-30-років, був міністром сільського господарства в Уряді Ярослава Стецька 1941 р. не будучи членом ОУН, про якого можна і треба багато говорити, але іншим разом. Я не знаю чогось більше про Олександру Щур, що вона українська письменниця і проживає в Канаді, що вона якимсь чином познайомилась, листувалась з моєю мамою Галиною Гордасевич, заопікувалась нею, надсилаючи продуктові посилки, ліки та іноді невеличкі суми грошей у важкі 90-ті, які були досить сутужними для нашої літераторської родини.
Після смерті мами 2001 р. цей контакт обірвався на низку років, але коли вийшло 3-томне видання "Вибраного" Галини Гордасевич, я по старій пам’яті вислав посилкою їх на віднайдену адресу і несподівано наш зв’язок з Олександрою Щур було відновлено.

Лист № 1

10 листопада 2012                             п. Лесі Храпливій-Щур
м. Львів                                             м. Торонто, Канада

Шановна і дорога наша пані Леся, вашого великого листа з книжкою і купою цікавих додатків я отримав, за що щиро вдячний.
Дуже всім сподобався ваш лист за ту енергію, який він в собі несе нам від вас. Так приємно спілкуватись з людьми, які не рюмсають і не бідкаються, а роблять справу і до інших з тим звертаються. Я подібну енергію відчув, коли були ще попередні вибори і до нас в район приїздила виступати сама б.п. Слава Стецько, яка вже мала досить поважний вік, але до чого сильна від неї йшла енергія віри, бадьорості і завзяття, що просто важко передати. Що значить гарт – то гарт, і що воля – незнищенна! Мало серед нас таких людей, а шкода. Як не вистачає людей з вірою в себе і в справу. Кожну пропозицію, що я з ними ходжу і приходжу, всі починають обговорювати від початку так: чому її неможливо зробити, скільке то є проблем і обов’язково все втикається в гроші: ніхто не дасть, а без того...  Нудьга повна! Якби таких дослухатись, то все б давно пропало, але я з іншої породи: що можливо зробити зараз – треба робити зараз, а там час покаже. Я так свій альманах „Наш Львів” робив і зробив, а гроші потім наче самі знайшлись його видати, щоправда я з того мало що користі мав, як і за видання „Нескорена Берегиня” – кількадесят авторських примірників ото і весь гонорар. Але ж хіба це важливо? Для мене важливо, що справа зроблена, що є гарний результат, який грошима не виміряти.
Те саме з моїм проектом „Уся Україна”: роботи дуже багато і дуже цікавої, бо  кожна мапа України відтворює окремий її аспект і все детальніше і глибше. Також, я прошу вибачити, але ідея посвяти проекту саме вам: Олександрі Храпливій-Щур – є для мене дуже важливим символічним чинником, бо я так само є сином дуже видатної людина як і ви, тому сповна розумію вашу самокритичність, але має бути як за Вільямом Шекспіром з „Гамлета” тільки до навпаки: зв’язок епох не перерветься. У моєї  мами є чудовий вірш на цю тему:

ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала  двадцять п’ятого лютого
Тисяча дев’ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене, що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене, що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я – та ланка, що з’єднує минуле з майбутнiм.

Моя думка, що власне це призначення „ланки” і творить правду життя, де ви продовжуєте величну справу свого видатного батька Євгена Храпливого, а я – своєї видатної мами Галини Гордасевич. Тому у своєму проект „Вся Україна” мапу-відгалуження по сільському господарству я обов’язково присвячу Євгену Храпливому, а мапу-відгалуження по літературі – своїй мамі. Це дуже глобальний проект, бо Інтернет дає величезні можливості концентрувати масу інформації, а вся проблема тільки у її упорядкуванні та опрацюванні, як і розміщенні.  На цьому завершую свої мрії і перейду до теми, яка всіх нас турбує найбільше: вибори до Верховної Ради України.
Скажу відверто, що на мою думку це були  чи не самі найголовніші з усіх виборів, які відбувалися в Україні, тому що це вперше люди голосували не за принципом аби „проти” когось і тому за його опонента, а чітко „за” певну політичну силу, як позитивну і потрібну – це величезна подія у становленні державного народу, свідомого своєї сили і значення волі народу. Найкращим себе у цих виборах показав український народ! Ще, зрозуміло, не весь, тому що чимало ще піддалось на подачки і просто облуду, яку вкотре розповсюджували комуністи та регіонали, але загальна картина по Україні змінилась кардинально. То є величезна перемога!
Також  всі у величезному шоці не тільки з того факту, що „Свобода” пройшла до парламенту, хоч багато хто з навіть наших львівських знайомих казав, що голосувати за „Свободу” – це змарнувати голос, а треба всім дружно за Об’єднану опозицію, але насправді ось як все гарно вийшло! Всі політики (і не тільки вони!) особливо шоковані тим, що майже половину голосів „Свобода” набрала у середовищі російськомовного електорату! І я можу це підтвердити, тому що була радіопередача всеукраїнська з включенням дзвінків від простих громадян, то фактично всі говорили російською і підтримували „Свободу”. Особисто я так само в трансі від такого дива, але у дуже приємному трансі! Значить робота мами над книгою і моя робота по розповсюдженню книги „Степан Бандера: людина і міф” не було марним заняттям – дійшло таки! Правда – вона і є Правда! І мої збірки документальні про Степана  Бандеру і Романа Шухевича до їх 100-річчя також розійшлись і свою справу зробили. Тішусь з того, бо нелегко то все давалось і дуже мало допомоги було в тому. Але попри все – справу зроблено!
Що буде далі – то покаже час. Головне відбулось: ми є ДЕРЖАВНИЙ НАРОД !!!
Принагідно повідомлю вам ще одну дуже радісну новину, про яку досить мало говорять і є небагато інформації: кордон поміж Україною і Росією набув фізичного вигляду! Тобто вже встановлено з обох боків вздовж кордону державні стовпчики України й Росії, а поміж ними прорито чи накреслено прикордонну смугу. Все! Нема чого казати: „Ой, а я не помітив!” різним порушникам кордону, а найбільше – російським чиновникам. Показували короткий репортаж про підписання цієї угоди, то Путін просто казився з того, бо він мріє відновити СРСР, а тут замість входження у його Митний чи взагалі Євроазійський союз – демаркація кордонів і юридично, і фізично.  Вважаю цю подію дуже вагомою і знаковою, тобто Янукович і його Ко, як колись і Кучма, розуміють, що московське панування над Україною – то є і для них огидне рабство, а не жодним чином декларована правдива співдружність.
Ще хочу поділитись однією радістю, яку помічаю і відзначаю тільки я, тому що бачив дитиною, як у вже далекі 70-ті в Східній Україні водії авто на лобовому склі прикріплювали портрети Сталіна, хоч ніхто їх до того не примушував – хотілось. Дякувати Богу, що минула та мара. І радісно, що тепер можна помітити багато авт, де на передньому склі закріплено державний синьо-жовтий прапорець, є що з тризубом, а є ще поряд і прапорець червоно-чорний УПА. Важливо, що не тільки звичайні авта мають прапорці, але і дорогих марок, тобто так званих „крутеликів” – дуже важливо, щоб цей клас буржуа відчув свою державну значимість і причетність до України.
Мушу сказати, що 14 жовтня було дещо прикро відзначати 70-річчя УПА без державного визнання і належної всеукраїнської пошани до наших героїв Ідеї і Чину, проте в Києві відбувся грандіозний марш центром Столиці Української  Самостійної Соборної Держави під гаслами „Слава УПА!” і з синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами! Важливо саме це! Як і те, що марш комуністів на відзначення Жовтневої революції 7 листопада в Києві не відбувся, тому що їх блокувала значно більша маса люду, чим зійшлось під червоні прапори. І цього року вперше цей день –  7 листопада в Україні не є державним святом. Нарешті! Ще б 8 березня і 9 травня позбавити статусу державного свята, а 9 березня і 14 жовтня – навпаки треба зробити державними святами і вихідними. Сподіваюсь, що так обов’язково буде!
В свою чергу не буду зайве обтяжувати вас іншими подробицями виборів до ВРУ, які загальновідомі. Я написав вам про такі, які не дуже знані. Шкодую, що не пройшов Віктор Ющенко до Верховної Ради, але з тим нічого не вдієш: як людина він хороший і правдивий чоловік, але як політичний лідер і організатор – не дуже справний. Він мені сильно нагадує Михайла Горбачова, що так само зробив багато хороших справ скоріше за випадковістю ситуації і власною добротою, чим як свідомий далекоглядний політик.
Моя жінка Галя кпинить з мене за ці симпатії і каже, що Горбачов і Ющенко мені подобаються тому, що я сам такий добренький, всім хочу догодити, а за себе мало коли обстоюю, особливо якщо то заходить про гроші, притому чесно зароблені мною гроші, які я майже ніколи не домагаюсь, а дадуть – добре, ні – обійдуся. І якось обходимось, хоча жінка є жінка і хоче більших заробітків від чоловіка. Тим паче, що Соломія вже дівка виросла нівроку і треба про її майбутнє думати, як навчання закінчить у вузі.
А все ж шкода, дуже шкода, що не буде в парламенті Ющенка, який намагається всіх об’єднати і примирити, який скеровує, щоб політики домовлялись, йшли на поступки і цивілізовані компроміси, а не безкінечно ворогували. Однак наші люди хочуть переважно рішучих змін, в чому багато надій покладають на новітні сили у Верховній Раді, як „Свобода” та „Удар”. Час покаже. А нам своє робити: книги випускати, вечори проводити, культуру в Україні розвивати тощо. Ось готуємо заходи на відзначення 21-ї річниці Всеукраїнського референдуму за Незалежність України 1 грудня – дуже видатна подія, про яку не варто забувати нагадувати і відзначати. Також вечір про творчість письменника Богдана Лепкого готуємо, а далі вже до свят Миколая і Різдва почнемо програми готувати. "Життя йде нелегке, але гарне!" – як я люблю приповідати.
Ще нагадав, як чудово цього року 1 листопада вшанували пам’ять Українських Січових Стрільців та Стрільців УГА на Янівському цвинтарі, де на меморіальному полі зійшлось багато студентів з Університету Івана Франка, яких сама місцина вишукувала в ряди вздовж поховань стрільців, що мали так само переважно по 18-20 років на час Чину і загибелі. На могилках свіжі квіти і лампадки горять, поминальний молебень перейшов у віче і спів хору січових пісень – дуже вражаюче дійство. На цьому полі поховано також генерала Тарнавського та перепоховано Біласа і Данилишина. Не менші урочистості пройшли і на Личаківському цвинтарі, де вже споруджено просто грандіозний Пантеон українських героїв різних часів. Повірте п. Леся мені на слово: вражаюче видовище цей Пантеон на Личакові. Я бував у Києві на відомому Байковому цвинтарі, так немає що порівнювати, настільки там все занедбано. Вважаю, що саме Львів є найкращим місцем для всеукраїнського Пантеону. І це не моє регіональне самолюбство чи когось ще, а просто це відбулось за фактом: ми у Львові вже збудували і вже маємо Український Пантеон! Сподіваюсь, що в майбутньому часі саме сюди потягнуться люди честі з усієї України, щоб належно вшанувати пам'ять Героїв Чину!
Дорога п. Леся, завершую свого листа на цій величній темі. Хочу ще раз подякувати Вам за опіку та увагу до нас. Бажаю вам наснаги, здоров’я і щастя побачити най і здалеку, але ту правдиву Україну, про яку мріялось вам і ще багатьом з вашого покоління. І багатьом минулим поколінням українців, що боролись і полягли за Україну, щоб вона була – і вона є! І буде! Тільки потрібно далі наполегливо працювати, дбати і пильнувати.
Вітає вас, п. Леся, з наступними Різдвяними святами вся наша чимала родина: Богдан, Галина, Соломія, Ірина, Андрій та Миколка з Русланчиком.

Христос народився!  Славімо Його!  
                    Богдан Гордасевич

Лист № 2

21 грудня 2012                             п. Лесі Храпливій-Щур
м. Львів                                м. Торонто, Канада

   
Шановна і дорога наша пані Леся, дуже, дуже, дуже і дуже вдячний вам за надіслані гроші на відзначення Св. Миколая, з яких я третинку віддав жінці Галі на подарунки донькам та онукам, на Різдв’яну гостину і коляду, а інші 2/3 витратив на авансовий платіж, щоб ще цього 2012 року видати книжечку Василя Кука „Степан Бандера. Роман Шухевич”, яку вам надсилаю. Ми планували видати її ще у вересні до ювілейної дати 70-річчя УПА, бо були певні, що знайдемо спонсорів серед партій та кандидатів під час виборчої кампанії, але нічого з того не вийшло. Переважно нам ніхто не відмовляв, навпаки обіцяли допомогти, але не зараз – а потім, коли вибори скінчаться. Тільки в одному місці мені прямо сказали, що давати гроші на книжку під час виборів ніхто не буде, бо: «В якості політреклами книга не є рентабельний агітаційний продукт».  В тому є доля правди, тільки це прикра правда.
Просто страшні кошти викидали на багаточисельні білборди, плакати і листівки, а найбільше – на багатогодинну телевізійну політичну рекламу. Мій видавець казав, що 5 хвилин політичної телереклами вистачило, щоб видати цю книжку. Грошей ми на видання не дістали і до 14 жовтня книга не вийшла. Я, безперечно, був не так сильно щоб  пригнічений, як розлючений тим всім, а тому пішов на досить ризиковану для себе авантюру і вирішив видати цю знакову книгу за власний кошт в кредит, щоб потім повернути гроші від її продажу, що є досить непевний прибуток в наш час. Видавець також пішов мені на зустріч, щоб відтермінувати оплату на 3-4 місяці і без жодних процентів, але все одно потрібні були гроші як авансовий платіж для закупівлі паперу, а де їх було взяти мені, людині дуже далекій від всіляких бізнесових оборуток? Йти прохачем наново по колу, де легко роздають обіцянки, бо не думають їх виконувати – вже не хотілось. Чогось іншого не випадало, тому вже думав відмовитись від видання, аж тут такий несподіваний дарунок долі – гроші від вас! Відверто кажучи, після такої щедрої премії в влітку я вже жодним чином не сподівався ще якоїсь передачі з вашого боку, шановна п. Леся, але ваша думка була інакшою, що мені надзвичайно приємно. Сподіваюсь, що моя подяка в книзі стане також приємною і вам.
Тепер можу переходити до наступного етапу: розповсюдження книги з ухилом на східні і південні регіони України, тому що тут у нас в Західному регіоні тільки Закарпатська область якась зовсім безвільна, а так в основному ситуація з національною свідомістю більш-менш добра. Проблема в тому, що за офіційною статистикою відсоток української книги в книгарнях по регіонах України такий: в Західних – 60%, в Центральних – 20%, а в Східних і Південих – 6%. Це є правда, жахаюча правда! І вона мене не дивує, тому що я чимало років б’юся над цим питанням: доводжу всім, що нам треба йти з українською книгою на Донбас та Крим – йти самим і наполегливо, якщо ми хочемо їх українізувати. На жаль, як я вище подав ту тезу: політикам книжкова тема не є актуальною, бо політична кон’юктура вимагає гасел і крісел (посад) – тактичних перемог вже, а не марудної непримітної роботи на стратегічну перспективу для держави. Я іншої думки і поглядів: мені не треба посад і почестей, але мені потрібно закласти таке підгрунтя в державний фундамент України, щоб вона була україньскою і єдиною від заходу до сходу, від півночі до півдня на віки. Для мене головними чинниками єднання є в першу чергу українська мова та історична правда. Допоки  наші (а вони таки наші!) люди будуть казати: «Да какая разница на каком языке разговаривать…», або: «Каму это надо был голод или нет…» – доти ми міцної держави не збудуємо. Власне з такими думками я започаткував суто поліграфічний проект у 2002 р. під умовною назвою «Хто ти є, Україно?!» і мені вдалось видати коло 20  різних найменувань книжок, але не вдалось перевести це в глобальнішу потугу, аніж моя особиста діяльність. Також мені не вдалось організувати потужну експансію української книжки з Львівщини на Донбас, тому що наші видавці не хочуть зайвих витрат, коли українські книжки найкраще купуються на україномовних теренах, а на сході українська книжка ясно ж не така рентабельна.
Всі оті мої муки у видавничій справі та проблеми книгорозповсюдження і наштовхнули мене на ідею Інтернету, як більш актуального, дешевшого і доступного засобу пропаганди, де я досить активно працював і працюю блогером, й одночасно задумав створити свій веб-проект «Вся Україна», де б міг поєднати напрацювання минулих років з новими можливостями інформаційних технологій. Але відмовлятись зовсім від поліграфічного напрямку своєї діяльності я також не мав наміру – нехай одне-дного доповнює. Що зараз я і впроваджую: з одного боку збираю в електронному вигляді всю потрібну мені інформацію для веб-проекту «Вся Україна», а з іншого – продовжую колишні напрацювання за своїм поліграфічним проектом «Хто ти є, Україно?!», результатом чого і є видання книги Василя Кука. Там перед змістом є маленька реклама щодо наступних видань, хоч маю значні сумніви на спонсорську підтримку, але як казав Христос: «Хто стукає – тому і відчиняють» Може колись і достукаюсь до наших богачів-дуків.
Дуже хочу перевидати святу для мене книгу – «Нескорена Берегиня», але то надто коштовно, тому запланував видати схожу до Кука книжечку про трьох українських жінок-мучениць: Ольгу Басараб, Олену Телігу і Аллу Горську – всі вони загинули за трагічних обставин в різний час, проте об’єднанні під однією палітуркою створюють сильне враження нескореної України. Буду старатись, а що вийде – то залежить від Бога і таких чудових людей, як ви, дорога п. Леся. На цьому прощаюсь і зичу вам багато-багато душевної наснаги, здоров’я та інших гараздів.

Христос ся рождає!            Славіте Його!

    З глибокою пошаною і вдячністю          Богдан Гордасевич

20   

    Коментарі: 18+18
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Чим Яворівський кращий од Табачніка?

    24.12.12, 20:27
    Ми любимо тебе, Україно!
    вру, міністр, освіта

Чим Яворівський кращий од Табачніка?

Сергій Пантюк Український письменник
22 грудня 2012, 20:14

З великими від здивування очима прочитав інформацію про те, що на посаду голови Комітету з питань культури і духовності ВР України "Батьківщина" знову пропонує людину, яка ніколи не мала нічого спільного ані з духовністю, ані з культурою. Ім'я цього претендента – Володимир Яворівський.
Ну не можу я зрозуміти отаких кроків, хто і що б мені не казав. І навіть кинута одним поважним паном фраза "Так, це сучий син. Але ж наш сучий син!" теж виглядає мало переконливою. Я завжди звик називати негідника негідником, а злодія злодієм. Цього мене навчили ще в дитинстві книжки, які читав. А ще ті книжки навчили мене самого не жити так, щоб люди пальцями тицяли. І щоб очей у сірка позичати не доводилося.
Єдиний контр-аргумент, який мені можуть запропонувати опоненти – так В. Яворівський же виграв мажоритарку! Але це теж не так, бо виграв не Яворівський, а "єдиний опозиційний кандидат". Навіть якби Міккі Маус балотувався у Києві під цим брендом, теж би виграв. Але головне не це.
Відпрацювавши понад рік на посаді секретаря національної Спілки письменників України, я отримав змогу донесхочу "понасолоджуватися" наслідками "культурної" та "духовної" діяльності пана Яворівського. Сказати, що це жах, буде нічого не сказати. Куди не ткнись – всюди купа відвертого криміналу.
Письменницька поліклініка на вул. Рейтарській (біля Золотих воріт) продана за ціною трикімнатної квартири. І не просто так продана, а за підробними документами. За Статутом НСПУ, навіть найменше відчудження майна відбувається за рішенням Ради – найвищого органу між з'їздами. Такого рішення не було, про це у письмовій формі заявили всі тодішні члени Ради. Власне, крім одного – такого собі Анатолія Гая, який досі працює підбрехачем у Яворівського. Але то окрема тема. До речі, продавши поліклініку, яворівська команда навіть податку з оборудки не сплатила – зараз є всі шанси паралізувати діяльність НСПУ роки на два. Бо ті борги (з пенею – це понад 3 млн. грн) тепер висять, і їх хтось таки має сплатити. Бажано, щоб цим "хтосем" став наш пан Яворівський, причому особисто!
Знищено і продано неодмінну письменницьку реліквію – кав'ярню "Еней", стіни якої були розписані відомим художником Анатолієм Базилевичем. У персонажах "Енеїди" на унікальних фресках легко впізнавалися українські класики, панувала дуже тепла атмосфера. Зараз у тому приміщенні гіпер-крутий ресторан "Сад", власники якого – представники російського капіталу – тепер (завдяки "високодуховному" Яворівському!) претендують (увага!) на 50% відсотків власності Будинку письменників на Банковій, 2!
Таких штучок пан Яворівський, перебуваючи на посаді голови НСПУ і водночас – згаданого вище Комітету з питань культури і духовності, натворив чимало. І у пресі про це неодноразово повідомлялося, і кримінальні справи відкриті. Тому письменники й погнали В.Яворівського поганою мітлою з керівної посади, не бажаючи більше все це терпіти. Думаєте, він покаявся? Ага! Більше того, продовжує свою чорну справу – через згаданого вище А.Гая розповсюджувалися чутки, ніби це наша команда хоче продати партії регіонів Будинок письменників на Банковій. Більшого цинізму годі й шукати.
І останнє. Хочу запитати у шановного товариства, може хтось знає: а що такого важливого для країни зробив пан Яворівський, протираючи штани на чолі Комітету з питань культури і духовності у попередній каденції? Агов, друзі письменники, художники, співаки, видавці! Може то лише я нічого не помітив? Підкажіть...
Звідси й виникла думка, яку виніс у заголовок – а чим Яворівський кращий за Табачніка? Табачнік робить Україні шкоду своїми діями, а Яворівський – і діями, і бездіяльністю. Не хотілося б критикувати "оновлену" "Батьківщину", але чому вона досі не очистилася від такого вразливого суб'єкта, та ще й продовжує його пхати на ключову для українства посаду, жодною логікою пояснити не можу. Хіба що – кулуарними домовленостями із владою. Але то вже хай буде на їхній совісті...
http://blogs.pravda.com.ua/authors/pantyuk/50d5f89a28a5b/add_ok/#comments

Богдан Гордасевич, комент: Я знаю давно нешанованого Яворівського ще по його діяльності на чолі Демократичної партії України, яку він успішно декласував свого часу, як і НСПУ, звідки ось подав заяву про вихід. Саме за подібну "кадрову політику" я не поважав "Батьківщину" і Тимошенко, де зрадників не перелічити і Яворівський - на черзі. Гнида конкретна і ще своє покаже, хоча і до цього стільки було показано, що я дивуюсь його плавучості рівня Поплавського. Досить нагадати, як він дві каденції у 90-х очолював у ВРУ Комітет по Чорнобилю, а крадіжки тоді були глобальні, ну а Яворівський як дурник наче: нічого не бачив і не чув про це. Ось хто перший запустив фразу "Ці руки нічого не брали" - все чужими типу Гая роблено.

Якраз новина: Табачника Дімона знову призначено міністром освіти України - дружно привітаймо нового-старого керівника освітнього сміттєзвалища!
Це не моя особиста негація, а світова!
Реальний світовий рівень української освіти (пост-радянської совкової і дуже розхваленої виключно самими ж "совками" як дуже прогресивну): Цілеспрямована робота з позиціювання вузів у світовому освітньому просторі дозволила ряду провідних українських університетів значно поліпшити позиції у світовому рейтингу Webometrics: НТУУ «КПІ» — 957-ме місце, НУ «Львівська політехніка» — 1248-ме місце, НПУ ім. М.Драгоманова — 1747-ме місце, КНУ ім. Т.Шевченка — 1934-те місце.
http://dt.ua/EDUCATION/akademichniy_reyting_universitetiv_top-200_ukrayina-103116.html

Вкотре наголошую: не в персоналіях справа! Панове, чи варто всі сили кидати проти Табачника, щоб замість нього став Колесников чи Мірошниченко, або ще якась падлюка інша від Табачника тільки за прізвищем? Потрібна докорінна системна зміна економічних важелів в усьому державному апараті України! І зокрема - в освіті!
21   

    Коментарі: 36+36
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Гаряче вітання "холодній війні" України з Росією

    20.12.12, 17:05
    Ми любимо тебе, Україно!
    війна, росія, україна

Не я один з хвилюванням сприймав тему майбутнього візиту президента України(!) Віктора Януковича до Москви на зустріч з самодержцем-президентом РФ Володимиром Путіним, тому що після досить прозорих заяв Януковича про можливість вступу України до Митного союзу по завершенні саміту СНД в Таджикистані можна було очікувати всякого паскудства з його боку. На превелике щастя - візит скасовано. І нового не передбачається! Який чудовий подарунок зробив на Св. Миколая всім нам в Україні її президент Вітя Янукович! Не продав нас! І сам не скурвився! Прекрасно! Аж жити хочеться!
Особисто я був, є і буду противником агресивного протистояння з Росією, тому що це є безглуздо. Щоб не заглиблюватись у розлогі пояснення, просто наведу афоризм: "Ніколи не сперечайся з дурнем, тому що він спершу опустить тебе до свого рівня, а тоді переможе на досвіді". Мною не раз було акцентовано, що саме відсутність достатнього розуму в правлячої компартійної еліти призвело до розвалу СРСР, як і теперішню зовнішню політику керівництва РФ важко назвати розумною. Особисто я не бачу жодної країни з колишнього Варшавського договору та СРСР, народ і уряд яких щиро б симпатизували РФ. Включно з Білоруссю та Казахстаном, де більше діє принцип "стерпиться - злюбиться". Наглість і брутальність росіян у міжнародних відносинах просто феноменальні. Не виняток і щодо України, де досить звичних до всілякого приниження Януковича з Азаровим - навіть їх злість і протест опановує.
Нам постійно тлумачать з усіх-усюд чужі  й свої проросійські політики, політологи, економісти та інша курвійська ЗМІ-їбратія, яке ж то добре життя настане, якщо Україна увійде до Митного союзу і стане рабою Росії. Хіба це не вигідна оборутка: стільки добр за таку дурницю, якою є свобода? Достатньо зректись державного суверенітету і вже тоді Росія заопікує над своєю новою провінцією щедрою рукою господаря: подешевшає газ, нафта, горівка, одразу запрацюють виробництва, зайва робоча сила з радістю помандрує з України без всяких митних перешкод до Сибіру розробляти нові газові та нафтові родовища - ну просто рай у найліпшому вигляді! А вперті хохли все відмовляються від того свого щастя, бо щось воно їм не до вподоби. Вибадують, мать-перемать!
Відверто кажучи, можливо все у цьому світі, але я не вірю в можливість приєднання чи об’єднання України з Росією в майбутньому за жодних обставин, навіть якщо Янукович би підписав які завгодно документи і договори, тому що коли люди звикли жити вільними, то їх загнати до ярма можна тільки силою, але часи "червоного терору" та сталінізму з його імперією ГУЛагу вже малоймовірні, а без такого силового примусу українці не віддадуть ні свого особистого суверенітету, ні державного. Вже в Україні люди розсмакували, що є таке - свобода! І з подивом дивляться українці на поліційні погроми протестних тусовок росіян, як і на безвільне приниження білорусів "своїм бацьком" Лукашенком. З ким об’єднуватися? З ними? З кріпаками убогими? Навіть якщо він є російський олігарх - все одно він нікчемний холуй-"гаманець" для Путіна! Ось таке нам "добро" пропонують? Ні! Ми не дамося і не здамося! За жодних умов та обставин!
Звичайно, що досить непросто терпіти огидне і брутальне втручання іншої держави у наше суспільне життя, причому втручання у зумисному погіршенні соціально-економічного стану в державі, щоб буквально примусити народ України стати на коліна і приповзти до правителів Росії з благанням врятувати від економічних злиднів, спровокованих тими ж "благодійниками"... Подібну "холодну війну" стосовно України російська правляча еліта розпочала давно, ще за часів Кучми, але Помаранчева революція все сплутала і змусила розпочати наново. А час то збіг! Якби Янукович став при владі 2004 р. - це була б значно простіша комбінація загарбання України, але народ і країна  до 2010 р. змінились настільки кардинально і всеосяжно, як перемінився і сам Віктор Янукович, що став зовсім інакшим політиком! І тому я вітаю всіх, що нарешті розпочалась "холодна війна" України проти Росії. Якою вона буде? Виграшною! Чому? А тому!
Чим більша криза - тим більша необхідність кардинальних змін, отже економіка України має зазнати таких трансформацій, які змусять її, по-перше, налагодити внутрішню економіку на значно якіснішому рівні науково-технічного прогресу, а, по-друге, перемінити кардинально зовнішні інтеграційні та економічні пріоритети. За тим піде адміністративна та соціально-політична трансформація державного устрою. Повторюю, що для України безглуздо вступати у відкриту ворожнечу з Росією, влаштовуючи демарші, різні протести і всіляку дипломатично-економічну шарпанину - ні! Ні! І ще раз - ні! То буде безглузде витрачання ресурсів, яких у нас мало, а в Росії - безмірно! На всіляку дурість там ніколи не шкодували ні грошей, ні людей. Чечнею клянуся! Грузією клянуся! "Південним потоком" клянуся!
Всі свої зусилля і наявні інтелектуальні та сировинні ресурси ми маємо використати за умов "холодної війни" України з Росією виключно на власну технологічну модернізацію економіки, на її надекономічне енергозбереження, а також встановити однозначно справедливі умови для ведення бізнесу всіх рівнів: малого, середнього та великого. Не зробимо цього - криза нас поглине, а за тим і Росія. Зробимо вчасно - тоді чхали ми на Росію, як Таваню начхати на Китай...
Дуже сподіваюсь, що буде все в нашу користь, тому так гаряче вітаю чергове зимове і новорічне протистояння як новий виток "холодної війни" поміж Росією та Україною: нас поставлено в умови глобального катарсису і ми або очистимось, або будемо знищенні. Не вірю, що остання позиція когось в Україні задовільняє, тому до бою, панове! До праці!
Станьмо в раз! В слушний час! Все тобі - завзятій боротьбі! За Україну! За її волю! За честь! За славу! За народ!

Богдан Гордасевич
20.12.2012 р. м.Львів

рекомендую глянути
http://ua.korrespondent.net/worldabus/1441105-ng-yanukovichu-vidmovili-vid-kremlivskogo-porogu
http://ua.korrespondent.net/worldabus/1440006-ng-yanukovich-zibravsya-do-moskvi
http://ua.korrespondent.net/worldabus/1440628-ng-yanukovich-gotue-putinu-podarunok-pid-yalinku
і особливо: http://forbes.ua/nation/1344329-vygoden-li-ukraine-tamozhennyj-soyuz

    Згоден: час визначатись для України настав
    77%, 24 голоси
    Росія з Путіним і Янука зломить, і Україну поглине
    13%, 4 голоси
    Балачки дурні це все
    10%, 3 голоси

26   

    Коментарі: 120+120
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Початок нового світу

    16.12.12, 20:20
    метеорит, плани, подія

Не знаю, як там хто що планує, а у мене 19-го грудня на день Святого Миколая, що є моїм похресним патроном, відбудеться вихід в світ книги Василя Кука "Степан Бандера. Роман Шухевич" Біографічні нариси. З додатоком. Тобто для мене кінець світу за майа співпадає з початком мого нового життя в якості видавця. З чим і була пов'язана моя блогерська відсутність, яку я маю намір виправити, тому що вже зібралось досить тем на черзі, а саме:

1. Подяка телевізійникам всіх телеканалів за те, що дозволяють мені без проблем тримати телевізор у стані "вимкнуто".

2. Про вибори щось маю таки сказати, але ще ніяк не визначу, що саме варто сказати, якщо тут  йде саме час очікування і вичікування.

3. Тема 70-річчя УПА була мною не дуже опрацьована 14 жовтня через тогочасні бурхливі події з нагоди 28 жовтня, але тепер варто її обговорити за спокійнішої ситуації.

4. Поїздка до Києва потребує якогось оформлення в щось значиме, тому що подія виходу книг у видавництві "Смолоскип" та їх представлення варті опису очевидця подій.

5. Два мої останні цьогорічні листи до Олександри Щур-Храпливої в Канаду хочу оприлюднити, оскільки вони якось само-собою виявились досить програмного змісту, то нащо переінакшувати в статтю чи прокламацію? Епістолярний жанр має свою принадність певною сповідальністю - тим і скористаюсь.

Не знаю, що з того буде зроблено, але кортить виконати перелічене вище, щоб вже зроблені напрацювання не марнувати, оскільки в чомусь вони є унікальні - отже важливі не тільки для мене особисто.

Завершити анотацію плану дій на майбутнє хочу заявою, що на власні очі бачив отой метеорит, що хлюпнувся у море коло Туреччини, хоч було то коротка мить, але запам'яталось. Чому? Тому що коли побачив "падаючу зірку", то почав загадувати бажання, а зірка-метеор візьми і не щезни, як більшість метеорів, а блиснув над нічним Львовом вузькою яскравою доріжкою і... полетів десь далі за горизонт. Я ж розгубився: на таке я не готовий, бо чи загадувати бажання - чи я в прольоті? Зірка ж не впала, а кудись собі полетіла... За часом 23 год.13 грудня якраз збіглося з подією в Туреччині, з чого мене опанував сумнів стосовно метеорита: надто все це схоже на кероване приводнення космічного корабля прибульців, які прибули поглянути, як там у нас кінець світу відзначати будуть - цікаво сапієнсоноїдам, напевно.
Метеорит впав коло берега, тому його гарантовано будуть шукати і якщо не знайдуть найближчим часом і не покажуть в ЗМІ - значить то гарантовано прибульці! А значить, що ніяка це не "впала зірка" і що моє заповітне бажання зустрітися з прибульцями з космосу - накрилося і не збудеться. От вже ті турки турецькі з своїми дешевими курортами і тарифом "все включено" - навіть космічних клієнтів звабили...
8   

    Коментарі: 4+4
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Запрошую киівську блогосферу i.ua до...

    22.11.12, 10:39
    конференция, презентація, урочистості

ЗАПРОШУЮ ВСІХ ПРИЙТИ І БУТИ 23 ЛИСТОПАДА 2012 РОКУ В БУДИНКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (тепер Будинок Учителя, вул. Володимирська, 57) ДЕ О 15 ГОДИНІ ВІДБУДЕТЬСЯ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ДОПОВНЕНОГО ВИДАННЯ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНОГО  ДОВІДНИКА  "РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ: 1960 - 1990" ТА АНТОЛОГІЇ  "ПОЕЗІЯ З-ЗА ГРАТ" ЯКІ ВИДАНО У ВИДАВНИЦТВІ  "СМОЛОСКИП" ДОВІДКИ ЗА ТЕЛЕФОНОМ 4252393 Я  СЬОГОДНІ ВИЇЖДЖАЮ З  ЛЬВОВА ДО КИЄВА, ЩОБ ТАМ БУТИ. БОГДАН  ГОРДАСЕВИЧ

Приєднатися до події
9   

    Коментарі: 0
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Геноцид Голодомором українців - пам’ятати вічно

    21.11.12, 18:39
    Ми любимо тебе, Україно!
    геноцид, голодомор, україна




24 листопада Україна та світ згадають мільйони вбитих геноцидом

 Україна готується до 79-х роковин Голодомору. Цьогорічна громадська кампанія має на меті насамперед розповісти про тих, хто в роки геноциду рятував співвітчизників від страшної смерті. Заходи пройдуть у Києві, обласних центрах України та 32 країнах світу.
В Києві акція розпочнеться 24 листопада о 14:00 з ходи від станції метро Арсенальна до Національного меморіалу пам’яті жертв Голодоморів.
О 16:00 відбудеться загальнонаціональна хвилина мовчання із вшанування пам’яті жертв Голодомору.
В рамках загальнонаціональної акції «Запали свічку пам’яті» мільйони українців запалять свічки у своїх вікнах.
Цьогорічна громадська кампанія має на меті насамперед розповісти про тих, хто в роки геноциду рятував співвітчизників від страшної смерті. «Коли вбивали голодом, поділитися хлібом — був подвиг. Долі цих людей нагадують нам, що героїзм можливий завжди», — говорить історик, член Громадського комітету Володимир В’ятрович.
Історик, член Громадського комітету Володимир Тиліщак встановлює імена таких рятівників. «Ми недостатньо знаємо про мужні, людяні діяння у ті роки, — розповідає Володимир Тиліщак. — У той жахливий час голодного мору, коли людина ламалася фізично й психічно, доводилася до останньої межі існування та втрачала людську подобу, залишалися ті, що вистояли. Серед хаосу, безконечної черговиці смертей і страху продовжували жити люди, що не злякалися, не втратили благородства і простягнули руку допомоги іншим».
Незважаючи на цензурування Міністерством освіти підручників історії, відомі українські науковці проведуть серію Уроків пам’яті для школярів і студентів, присвячених подіям 1932—1933 років.
Нагадаємо, що громадськість організувалася для ініціювання пам’ятних заходів, бо переконана: остаточне та безповоротне засудження злочинів тоталітарного режиму в Україні і найбільшого з них — геноциду 1932—1933 років — запорука нашого незалежного демократичного майбутнього.
До складу комітету увійшли 37 знакових постатей у науковому, мистецькому та громадському житті країни: Ольга Богомолець, В’ячеслав Брюховецький, Володимир В’ятрович, Володимир Василенко, Іван Васюник, Василь Вовкун, Анатолій Гайдамака, Дмитро Гнатюк, Петро Гончар, Іван Дзюба, єпископ Євстратій (Зоря), Андрій Жолдак, Микола Жулинський, Євген Захаров, Олександр Іванків, Геннадій Іванущенко, Сергій Квіт, Андрій Когут, Роман Круцик, Ніла Крюкова, Станіслав Кульчицький, Неля Лавриненко, Олександр Максимчук, Василь Марочко, Ніна Матвієнко, Марія Матіос, Олекса Петрів, Мирослав Попович, Олег Рибачук, Стефан Романів, Євген Сверстюк, Михайло Свистович, Володимир Сергійчук, Євген Станкович, Лесь Танюк, Володимир Тиліщак, Ігор Юхновський


Програма вшанування пам’яті жертв голодоморів у Львові

 Програма передбачає проведення 24 листопада у Львові та в області скорботних заходів, зокрема біля пам’ятної таблиці «Жертвам комуністичного терору, які загинули від голоду в 1946-1947 рр.» на Підзамче, біля Пам’ятного знака жертвам
Голодомору та політичних репресій, на площі біля пам’ятника Т.Шевченку та концерту-реквієму у Львівській обласній філармонії (вул. Чайковського, 7). Заходи розпочнуться поминальними богослужіннями у всіх храмах Львова та області.
Програма
15.00 – Покладання квітів до пам’ятної таблиці «Жертвам комуністичного
терору, які загинули від голоду в 1946–1947 рр.» (залізнична станція
Підзамче), запалення лампадок.
15.15 – Покладання квітів та композиції з пшеничних та житніх колосків
до Пам’ятного знаку жертвам Голодомору та політичних репресій (пр.
Чорновола).
15.40 – Екуменічна молитва за загиблими під час голодоморів біля
пам’ятника Т. Шевченкові.
16.00 – Хвилина мовчання та початок акції «Засвіти свічку».
17.00 – Реквієм пам’яті жертв Голодомору в Україні у Львівській
обласній філармонії.

Голова Львівської обласної ради Олег Панькевич закликає жителів

Львівщини долучитися до вшанування пам’яті загиблих від голодоморів – засвітити свічки на центральних площах міст і сіл та у вікнах будинків, а також зупинити роботу на підприємствах та рух транспорту під час хвилини мовчання.

Президент вшанував пам'ять жертв голодоморів в Україні

Напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів Президент України Віктор Янукович віддав шану померлим під час Великого Голоду.

У Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» в Києві Глава держави встановив символічну композицію з квітів і колосків до скульптури «Гірка пам'ять дитинства». Також Президент поставив запалену лампаду до «Свічки пам’яті».

Участь у церемонії вшанування пам’яті жертв голодоморів взяли Прем’єр-міністр Микола Азаров, голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк, представники дипломатичного корпусу та громадськості.

У церемонії також взяли участь Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Присутні вшанували пам'ять померлих хвилиною мовчання. 
У День пам’яті жертв голодоморів Президент України звернеться до народу24 листопада, в День пам'яті жертв голодоморів, Президент України Віктор Янукович звернеться до Українського народу.

Звернення Глави держави розпочнеться на Першому національному о 19:30. У символічний час, о 19:32 розпочнеться хвилина мовчання за загиблими під час Великого Голоду, трагедії, що сталася 80 років тому - у 1932-1933 роках.

У День пам'яті жертв голодоморів звернення Президента України також транслюватимуть інші національні телеканали.

    голодомор - складова геноциду української нації
    89%, 39 голосів
    страшні помилки керівництва СРСР
    7%, 3 голоси
    нічого страшного - пережили
    5%, 2 голоси

32   

    Коментарі: 197+197
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Роковини Жаху

    07.11.12, 10:03
    Ми любимо тебе, Україно!
    дати, життя, пам'ять

Не буду багато розписувати на тему річниці Жовтневою революції, тому що чим більше я вивчав це питання, тим більше заходив у простір повного ступору і нерозуміння, а що ж то було насправді?
Перечитав величезну купу літератури і скрізь чіткою тезою проходить ідея, що всі ці революційні криваві події відбувались виключно з бажанням встановити соціальну справедливість в державі та Світі в цілому. Справедливість щодо всіх людей! Особливо щодо простих людей - робітника, селянина, простих працівників в різних сферах життя, яких нещадно експлуатують та обкрадають інші нечиселні люди-визискувачі. Але ж вийшло все до навпаки! Дико до навпаки!
Замість свободи і справедливості, було впроваджено тотальне рабство - тотальне! Це коли не тільки фізично людина переставала бути вільною, але й духовно! Навіть думати не можна було, як комусь захотілось - не те, щоб вільно і щасливо жити за власним уподобанням. Тотальне рабство!
Це жахливо! Стільки людей знищено і перемучено - і заради чого?  Сотні мільйонів життів скалічено! Сотні мільйонів! Це не просто соціальна деструкція - це глобальна соціальна катастрофа, яка ледве не стала катастрофою планетарною, тому що до ядерної війни було всього нічого - і тоді людству настав би кінець як цивілізації.
Коли відзначають дату роковин Великого Жаху - Жовтневої революції, то я не дивуюсь, що є люди, які вважають це великим радісним святом - для влади над рабами завжди були потрібні наглядачі, яким жилось значно краще за простих рабів, хоч і вони також залишались рабами Системи. Ясно, що ці всі наглядачі і їх нащадки ностальгічно згадують про той час їхньої слави і панування, коли "все було справедливо і всім було добре" тільки тому, що їм особисто було добре жити. Мене ці покидьки не турбують, бо вони такими каліками і духовними, і переважно й фізичними, вже і помруть, але нічого не зрозуміють.
Куди більше мене хвилює те, що багато з підступного ідеологічного блуду з минулого проявляється в нашому теперішньому житті, особливо коли пропонують дуже "прості та ефективні" соціальні рішення встановлення справедливого ладу в суспільстві і житті через застосування глобального насильства одних над іншими. Озирніться і подивіться добре, що то дало! Голодомори, війни, тюрми і ГУЛаги! Все це не повинно повторитись - ось до чого закликає нас спогад про річницю дати 7 жовтня 1917 р.
Люди, будьте пильні: складні речі просто не вирішують! Так не буває! Соціальне життя - надскладна категорія буття, тому треба дуже і дуже багато мудрості, щоб правильно розібратись у тому й встановити більш-менш справедливі правила співжиття, до чого ще дуже і дуже далеко, але потрібно намагатись досягти цього. Майбутнє зароджується зараз серед нас і завдяки нам, тому й пильнуйте, добре пильнуйте - від всіх нас залежить, щоб там у Майбутньому не було війн і лихоліть, через які світ пройшов за минулі часи.

Богдан Гордасевич
м. Львів


Жорж Дикий

ХТО ТИ?

На твоїх очах убили твого батька.
На твоїх очах забили твою матiр.
На твоїх очах спалили рiдну хату.
На твоїх очах згорiли рiднi дiти.

На твоїх очах брат рiзав свого брата.
На твоїх очах з дiвчат робили дрантя.
На твоїх очах убивць благословляли.
На твоїх очах убитих проклинали.

І тепер, коли в зiницях дiрки,
Я дивлюсь вам в душу i питаю:
– Ви Герої тiльки щоб убити?
А Героїв ЖИТИ – ЩО?
                                      НЕМАЄ?


10   

    Коментарі: 31+31
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Старе падло смердить огидно

    05.11.12, 18:57
    Ми любимо тебе, Україно!
    захист, підлість, увага



Вкотре (див.1) бачу у Львові вздовж вулиць білборди з тезами від огидновідомого українського політика Віктора Медведчука (до зміни прізвища з: Френдрах або Швендрах, а як агент КДБ  мав код «Соколовский»), який під якоюсь дивною маркою "Український вибір", капає і капає підступну ідеологічну труйку в наше суспільне українське життя.
Не хотів раніше реагувати, щоб не відволікати від теми виборів, але тепер вже не можу стерпіти. Здавалось, що пішов вже тихенько у тінь після ганьби 2004 р. та повного провалу на виборах 2006 р. партії-клану СДПУ(о) на чолі з Віктором Медведчуком - ну то вже йди собі, нездаль, і не роби смороду людям надалі (див.2), аж ні - преться і смердить ще і ще те старе політичне падло. Вилазить, як роги в дідька, отими всіма білМордами та іншою пропагандою через ЗМІ, бо ж не може спокійно бачити, як в Україні життя на щось добре починає виходити.
Я вважаю, що час ті роги дідьку-Медведчуку пообламати, щоб більше не пхався до людей, як і люди щоб від нього сторонились, як від дідька, тому і вирішив не ігнорувати як раніше, а відповісти на нове гасло з його білборду: "Країною керуєш Ти! А не ті, кого Ти обираєш", під яким розміщено гарно відретушований паскудний писок Віктора Медведчука.
Як ви думаєте, що ця теза має означати і для чого вона запущена саме зараз, якраз після виборів? Здавалось на перший погляд, що все правильно: країною справді керує народ, тобто кожен з нас: ти і я. Але яким чином керує народ? Ясно і дитині, що не кожен з нас персонально це робить, а через передачу своєї частки владних повноважень на керівництво країною одній конкретній людині, уповноваженій на те особі-депутату, що узагальнено представляє інтереси певної кількості людей і якого обирають шляхом конкурентних виборів. І у нас якраз ці вибори відбулись! І ми всі чекаємо, як наші новообрані депутати будуть використовувати свої повноваження на керівництво країною, які ми їм делегували.
Аж тут голос, як в тій пісні Володимира Висоцького про "Жирафа", зі затхлої політичної гущавини каркає нам: "Країною керуєш Ти! А не ті, кого Ти обираєш"... Для кого і для чого цей сморід з кущів? Чи не для того, щоб ми вже наперед починали ненавидіти своїх обраних депутатів - тих, кого якраз маємо належно підтримувати! І що головне: позитивно контролювати. Зумисно додав означення "позитивно", тому що контролювати можна і негативно, тобто чіплятись до найменших помилок і одразу не роздумуючи і не в вагаючись, як то кажуть: змішувати людину з лайном. А так і буде, якщо люди будуть настроєні вже озлоблено і з недовірою до своїх депутатів.
Чи не до цього нас намагається підсвідомо налаштувати через ті всі числені білборди Віктор Медведчук, щоб зробити свій "Український вибір" у напрямку Росії і нашим вибором через отакий підступний розбрат? Не вийде! Люди у нас досить мудрі, що і показали результати виборів, тому і не будуть дослухатись до підлих навіювань від політичних трупів - у цьому я певен. Кожен добре розуміє, що тут є підступна підміна понять, бо ставиться як протиставлення те, що насправді є послідовністю: "Країною керуєш Ти! Через Тих, кого Ти обираєш"
Залишаю кожному окремо вирішувати чи є за мною правда чи ні, як і коригувати своє особисте ставлення до всього, що продукує Віктор Медведчук і його "Український вибір"(див.3). Я ж особисто в цьому прогнилому політичному (як і фізичному!) падлі копирсатись більше не маю жодного бажання, тому що воно смердить огидно! І закликаю до того всіх: оминати та ігнорувати оце старе падло - Віктора Медведчука.
Думаю, що не варто пояснювати ще щось далі, тому зверну увагу на інше: виховані люди навіть до батьків звертається з повагою на "Ви", а не те, щоб "Ти"-кати цілій країні і всьому народу одночасно. Тому, Вітьок задрипаний, ти мене не запряг - отож і не "тич"! Або як би сказав на це інший Вітьок, котрий Янукович: "Ми з тобою, сука, на одній параші не сиділи - тому до всіх на "ви" і на цирлах, гнида!"
То з Путіним може Медведчук "ти"-катись, скільки влізе і вилізе, але не українській спільноті! Заткни свій писок і не смородь людям, падло!

Богдан Гордасевич
м. Львів
Прошу вибачення, за вживання найнегативної лексики в українській літературній мові, але як тут інакше цензурно передати свої емоції і обурення.

Додаток.
1. http://www.wz.lviv.ua/articles/106662
2. http://exlibris.org.ua/medv/  Дмитро Чобіт. НАРЦИС. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука
3.http://vybor.ua/documents/reformy/2.html

<a href='http://no.ua/api/hit.php'><img title='рекомендувати' src='http://no.ua/api/btn.php'/></a>

    Медведчук - політичний труп
    96%, 53 голоси
    Медведчук - досвідчений політик
    4%, 2 голоси

38   

    Коментарі: 55+55
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Листопадове повстання 1918 - відзначаємо 94-річчя!

    01.11.12, 13:28
    Ми любимо тебе, Україно!
    1 листопада, герої, історія, листопадовий чин

1 листопада - Листопадовий Чин відзначаємо разом!

ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1918 (Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив) – українське національно-визвольне повстання, що відбулося в ніч з 31.10 на 1.11.1918 у Львові, внаслідок якого було утворено Західно-Українську Народну Республіку. В жовтні 1918, передбачаючи близький розпад ослабленої війною і національно-визвольними рухами Австро-Угорської імперії та перебуваючи під впливом факту існування Української Держави у Наддніпрянській Україні, західні українці почали готуватися до створення власної незалежної держави. Ще в вересні 1918 у Львові було створено Військовий Комітет, який розпочав підготовку до збройного повстання у Галичині. 18-19.10.1918 у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту і українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду (УНРаду; див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19), яка стала представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині. 19.10.1918 УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншості вислати своїх представників до УНРади. Президентом УНРади було обрано Є. Петрушевича. В свою чергу польські політичні діячі 28.10.1918 створили у Кракові т. зв. Польську Ліквідаційну Комісію, яка мала 1.11 прибути до Львова і за допомогою військових частин захопити владу в краї. 30.10.1918 УНРада, враховуючи ці обставини, поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак намісник Галичини ген. К. Гуйн відповів на цю пропозицію відмовою. 31.10.1918 на спільному засіданні членів УНРади і Військового Комітету було вирішено взяти владу в місті збройним шляхом. Військовий Комітет було перейменовано в Українську Генеральну Команду (див. Український Генеральний Військовий Комісаріат), яка мала здійснювати безпосереднє керівництво повстанням. Штабом повстання став Народний Дім у Львові. Повстання розпочалось о 4 год. ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1500 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк. Над ратушею і намісництвом було піднято синьо-жовтий прапор, австрійського намісника Галичини ген. К. Гуйна і коменданта Львівського військового гарнізону ген. Порсфера було заарештовано. 1.11.1918 о 7 год. ранку сотник Д. Вітовський склав рапорт К. Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади. Розпочався період становлення української державності у західно-українських землях (див. Західно-Українська Народна Республіка).

Детальніше тут:


http://spavedfront.io.ua/s84575/1_listopada_-_listopadoviy_chin_vidznachamo_razom
23   

    Коментарі: 16+16


  
Богдан Бо   
Свято окупації! До Києва вночі на Майдан введено бронетехніку

    28.10.12, 18:54
    Ми любимо тебе, Україно!
    28 жовтня, ганьба, лже-свято

Не знаю, якому ідіоту з команди Президента України стукнуло в голову завезти в ніч на 28-ме жовтня різну бронетехніку та важке озброєння часів Другої світової війни радянського виробництва на центральну полощу Майдан у Києві з приводу відзначення якогось нікчемного свята, як 68-ма річниця "визволення України від фашистських загарбників". В день виборів до Парламенту країни це бряцання бронетехніки нічними вулицями столиці - досить зловіще видовище...
Одного окупанта було вигнано - то правда, а при тому замовчується, що одночасно розпочалася нова окупація України московсько-комуністичними фашистами!
Я не буду щось доказувати, а просто наведу цитату з вітальної промови Віктора Януковича і попрошу знаючих реальну і правдиву історію України (не за Табачниковим Дімою!) - отож прошу визначити: це цитата з промови, вартої бути виголошеній у Бикивні чи до сьогоднішнього дня - свята переміни окупанта:
"Воєнне лихоліття, майже трирічне панування в Україні гітлерівського режиму стало страшною трагедією. На фронтах, окупованій території та на чужині - у концтаборах і на каторжних роботах - загинули мільйони співвітчизників. Світла пам'ять про них завжди житиме в наших серцях"
Ще б добре, якби і в голові в кожного була світла пам'ять!
Мені вже доводилось відповідати на закид, що б було, якби нас в Україні не визволили від влади Гітлера? І моя відповідь була однозначна: - Як що було б? Та те саме, що і за радянської влади всі роки її панування в Україні з 1919 по 1941 роки та з 1944 по 1991 ріки: та те саме тотальне нищення українців, яке постійно проводили "радянські визволителі"! Знову використовую наведену цитату з невеличкою корекцією: "Воєнне І МИРНЕ лихоліття ГОЛОДОМОРІВ, майже 70-річне панування в Україні СТАЛІНсько-КОМУНІСТИЧНОго режиму стало страшною трагедією. На фронтах, окупованій території та на чужині - у концтаборах і на каторжних роботах В СИБІРУ - загинули мільйони співвітчизників. Світла пам'ять про них завжди житиме в наших серцях"
І це убожество: "свято зміни окупанта" - відзначають одразу по абсолютному замовчуванні 70-річчя Української Повстанчої Армії з боку влади, але не з боку народу, чому був доказ - марш Києвом багатотисячної маніфестації на відзначення цієї визначної події. А чи багато вийшло святкувати 28-го? Жалюгідні групки "визволителів"-окупантів, яких ніхто з простих мешканців Києва не вітав зі святом, не дарував квітів, не дякував і не супроводжували натовпом на урочистих заходах...
Воно можна було і мені проігнорувати цю нікчемну подію, як її не помітили більшість населення в Україні і навіть ЗМІ, але оте бряцання зброєю - огидне: для чого і для кого ця техніка смерті на Майдані в центрі Києва у день виборів? Для мене це показник того, як теперішня влада страшиться нового повстання українського народу, тому і бряцає раритетною зброєю з прямим натяком, що вона може бути і найновіших взірців з зарядженими бойовими зарядами гарматами.
Не залякаєте! Народ завжди сильніший від влади і жодна зброя народу не зупинить - жодна! Тому це не так свято для владних сил, як показник їх страху, тому і кажу, що тільки ідіот міг цей захід придумати і так по-ідіотськи організувати, де люди мають прийти туди, де в них будуть цілитись стволами танки і гармати, кулемети та інша смертоносна зброя...

Богдан Гордасевич
м. Львів

    Зміна окупанта не може бути святом
    82%, 32 голоси
    Це свято визволення і це мають визнати всі
    18%, 7 голосів

311   

    Коментарі: 29+29
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Отже я за "Нашу Україну" і мажоритарну Фаріон

    26.10.12, 16:52
    Ми любимо тебе, Україно!
    вибори, вру, голосування

Як завжди на повну відвертість: я буду голосувати у 116-му виборчому округу за "Нашу Україну" і мажоритарну п. Фаріон з "Свободи"

Взагалі максимум мого бажання від цих виборів 2012 до Верховної Ради України - це щоб туди пройшла "Наша Україна" і щоб Ющенко став головою ВРУ. Вже наперед знаю всі спростування цього бажання - за минулі тижні набралось того добра чимало: і "фе", і "ге", і "тю" тощо. Але кожного разу я відповідав просто: це моє законне право - обирати того, кого я хочу. Як моє законне демократичне право бажати певних результатів, які я спеціально оприлюднюю наперед, що потім можна було порівняти з результатами, що будуть.
Також я дуже хочу і сподіваюсь, що не пройдуть 5 % КПУ та "Україна - вперед", а ПРУ не матиме значної більшості в списку, хоча мажоритарників буде в них чимало - це зрозуміло.

Загалом, на мою думку, це вперше вибори в Україні є виборами, а не війною, як всі попередні. Є що дійсно вибирати. Тут розклад електорату десь такий:

1. Партія Регіонів України по своїй суті представляє клан олігархів та великої буржуазії, але електорат її складає переважно консервативний "совковий" за своєю психологією виборець, переважно російсько-суржикомовний, який вимагає від держави патронального благополуччя, тобто йому "держава має забезпечити роботу і достаток" як і всі інші блага цивілізації. Простіше кажучи: стабільність буття раба, що має доброго до нього пана-господаря.

2. Об'єднанна опозиція "Батьківщина" згуртовує в собі весь протестний електорат, що чітко висловлено в їх гаслі "Ми їх зупинимо!" Це зробити не важко щодо тих, хто вже стоїть і боїться завалитись. Але тема "війни заради війни" - малопродуктивна. Що дасть боротьба за імпічмент? Однозначно то буде картинка, як два барани зійшлися на хисткому містку і бодались доти, доки обидва не полетіли у воду. Але люди мають право бути проти, бо комусь треба бути проти, та і є чого бути проти...

3. ВО "Свобода" дуже добре що йде самостійно, але і узгоджує свої дії з іншими опозиціонерами. Тут назва відповідає бажанням електорату, який буде голосувати за цю політсилу: бажання свободи! Вільна людина, що сама творить своє життя у своїй державі. Певний надлишок декларативного українського націоналізму у ідеологічній програмі, як показує практика на Львівщині і Тернопільщині, - так і залишається та обмежується одними деклараціями і нікому ніяких загроз не несе, тому вважаю цю політсилу позитивною.

4. Партія "Удар", це якщо тезово, то це політсила "ні вашим - ні нашим", бо тут змішались Пинзеник з Куніціним, Гурвіц з Наливайченко  тощо. Електорат тут найрізнобічний і переважно з тих, хто хоче змін в першу чергу в складі нардепів ВРУ, а там і змін в правовому полі життя за європейськими стандартами. Також позитивна політсила, особливо тим, що за неї може дозволити собі проголосувати і російськомовний електорат, що ослаблює позиції ПРУ.

5. Партія "Наша Україна" тримається виключно на твердих прихильниках Віктора Ющенка, якого дуже влучно обізвали колись "котом Леопольдом", тому що його основний месидж один: "Панове, ну давайте жити дружно!" Мені, як людині, що пів життя прожила в Донецьку (на Сході), а другу половину - у Львові (Захід-Бандерштат) подібна позиція найбільше імпонує.
Я хочу домагатися всенаціонального примирення в Україні - хочу і буду. Тому і обираю Ющенка для цього. Поки що це найкращий варіант, а головне - перевірений: знаємо достатньо і позитивні, і негативні сторони. Як на мене - позитивні переважають.

6. Найогидніша, звичайно, КПУ - так безкінечно брехати можна тільки з наявності величезного досвіду вже у майже 100 років, якщо 75 р. комуністичного СРСР і 20 р. КПУ в України скласти, то обіцяне щастя комунізму мало бути давним-давно, але  не буде ніколи. Бреше Петро Симоненко просто геніально, тому по електорату КПУ можна буде визначити кількісний показник ідіотів в Україні. Не ідіоти за такий блуд голосувати точно що не будуть.

7. Залишається цікавим питання, чи буде хтось і скільки, що проголосують за "Україна - вперед!". Окрім назви тут все "повний зад", особливо політтехнологи, які обрали своїм програмним документом казочку про Буратіно, якого так і нема, але є Мальвіна, Арлекін і Пьєро, а ще є їх таємний закулісний володар-керівник злий і жорстокий Карабас Барабас з Межигір'я. А якби замість клоуна і футболіста до цієї структури запросили справжнього Буратіно - Леоніда Грача, а ще до нього - Юрія Кармазина! То могло б спрацювати ще й як! Вже можна сказати, бо не використають. Тут чистий спортивний інтерес щодо марнотратсва і марнославності. Сподіваюсь, що відберуть принаймні голоси у не повних ідіотів щодо КПУ.

Ото і все, що хотів сказати на передодні виборів до Верховної Ради України 28 жовтня 2012 р., на які всіх закликаю прийти, голосувати за власним сумлінням і не продаватися.

            ВСІ  -  НА ВИБОРИ !!!                        НА  ВИБОРИ  -  ВСІ !!!

Богдан Гордасевич
м. Львів - Рясне

    Піду на вибори 28-го
    100%, 38 голосів
    Не піду
    0%, 0 голосів
    Не вийде, а пішов би
    0%, 0 голосів

23   

    Коментарі: 131+131
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Переглянь, скопіюй, розмнож

    17.10.12, 22:10
    Ми любимо тебе, Україно!
    агітація, вибори 2012, карикатура


    Коментарі: 39+39
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
З двох зол яке краще?

    08.10.12, 20:01
    Ми любимо тебе, Україно!
    дискусія, доводи, думки



Відомий сатирик Михайло Жванецький ще в радянський час написав гарну інтермедію на тему ведення диспутів, коли головним є не слухати співрозмовника, а роздивлятись. І вести дискусію на ось таких тонах дослівно за Жванецьким «Що може розумного сказати чоловік, якщо він кривий? Ну якщо він кривий, то як його можна взагалі слухати?»
Справді, це найпростіший метод ведення дискусій, де логіку розуму підміняють агресією емоцій: – Тю, дурню! – Сам дурень! Ще й свиня! – Хто би ще рохкав...  Такою є класична бесіда людей різних політичних уподобань у нас по Україні, про що особливо наглядно видно з Інтернету. Вже скільки часу я намагаюся знайти бодай незначне коло людей, у яких особисті емоційні уподобання не перебивають тверезого розумового аналізу – і ніяк не можу знайти. Постійно натикаю на позицію дуалізму: або ти з нами за нашу правду – або ти дурень і гад. Іншого просто не дано. І я вже стомився опонувати людям, кажучи, та не лайтеся, а подивіться спокійно на дійсність і подумайте неупереджено про все  – нічого з того не виходить.
З широкого спектру подібних дискусій-сварок особисто мене що називається дістало оте проклинання дотепер електорату «проти всіх», до якого я і себе долучаю, хоча принципово не ходив голосувати у другому турі виборів Президента України у 2010. Принципово, про що докладно описав, тому не буду повторюватись, а подаю невеличку алегорію про ті вибори, щоб потім додати кілька зауважень з погляду більш сучасного.
Отже вибори назвемо весіллям, а Україну – нареченим, ну а претенденти будуть наречені. Отож зібралася у нареченого вся рідня різна і багацько, провели перший тур кастингу наречених, вибрали двох суджених і стали поміж них обирати, аж тут стає відомо, що одна дівчина горбата, але цнотлива, а друга хоч і гарніша, але гуляща як ну, вже аж два аборти зробила... І тут рідня нареченого поділилась на три табори: одні кричать, що вони проти всіх, бо нареченому треба обрати нормальну і порядну молодичку, другі кричать, що краще горбата, чим гуляща, ну а треті ревуть, як то можна за горбату – що то за жахіття, а не пара буде на весіллі. Б’ються- чубляться, розсварилася вся рідня, а за бенкет вже заплачено, кабанчика заколото, музикам завдаток дано – когось мусять вибрати. Тут і наречений натякнув, що воно якось з горбатою до ліжка не дуже кортить йти в шлюбну ніч...
І минуло по тому весіллі кілька років, а в рідні нареченого все ще й досі поміж собою чубляться: – А бачиш! Бачиш! Жіночка і за чоловіком все одно підгулює на стороні, а от наша вірна жона була б, ой вірна... Їх опоненти кажуть на те: – Звичайно, що вірна була б – хто ж бо до такої горбатої залицятись схоче? Та вона і в шлюбі свою цноту недоторканою зберегла б... А так хоч воно і не все так, як мало бути, але ж і чоловікові щось добре перепадає... Ну а третя частина родини мовчить, тужливо дивиться на нездалу подружню пару і на свою недолугу родину, що доводить і надалі свою правоту, хоча добре ясно, що вся родина гуртом велике паскудство вчинила.
Хтось може запитати, чому саме горбата? Можна і осучаснити, звичайно, бо наркоманка справді ближче до істини, але хіба це міняє змісту паскудства? Хіба не огидно всім від такого сватання? Від виборів без вибору? Від того, що не вихваляють принади, а виказують в кого більші вади! Бач інший претендент значно гірший від нашого... Убожество в абсолюті! І після цього ще хтось пробує осуджувати когось з людей, що обрали в Президенти України Віктора Януковича, а інші тому не перечили. Ви таки нарешті оберніться і на своє «добро» добре роздивіться! Змусили обирати з двох зол, от люди і обрали яке менше... Значить ваше зло більше – чому того не хочете визнати?
Навпаки постійно можна почути звідтам злорадне: – Насте! Маєте! А от би обрали тоді Юлю... І вся пісня, без жодних аргументів! Бо не можуть їх навести щодо того, а чому вони певні, що було б краще за Юлі, – не наводять. Жодного! Одна міфічна здогадка: от якби... Хоча всім відомо з практики, що за час свого прем’єрства з надширокими повноваженнями жодних успіхів економіка України не показала. Коли кажуть про світову кризу чи епідемію грипу тощо, то є проста і чітка відповідь: а справді видатну людину якраз по таких надскладних моментах і визнають. Чомусь за Меркель світова криза Німеччину не зачепила? Бо то жінка мудра і за державу дбає, а не за оновлення власного гардеробу...
Ще одна з важливих тем, коли йде звинувачення теперішньої влади в Україні як кримінальної і мафіозної. Зачекайте, а хіба туди до влади не перейшла провідна частина з команди БЮТ? Перейшла. І вона приймає активну співучасть у мародерській антинародній економічній політиці теперішньої влади в Україні. Список тих людей занадто довгий, щоб наводити... Та й питання в іншому: чи робили б вони щось інше, якби перемогла Тимошенко? Риторичне запитання.
Всі антиукраїнські та антинародні закони й інші акти у Верховній Раді України за минулий час включно й злочинний мовний  закон – ніколи б не стали дійсністю, якби не вирішальна участь в голосуванні депутатів-перекінчиків з БЮТ. Що це за кадрова політика була у пані Тимошенко, яка безпосередньо особисто затверджувала всі депутатські списки включно по областях?!  Хіба не з надр БЮТу вискочило оце новітнє проросійське угрупування Наталії Королевської? А наявність коло себе садиста-вбивці Лозинського навіщо було Юлії Тимошенко? Для самозахисту, чи щоб прибирати різних неугідних типу Євгена Щербаня? Знову риторичне запитання.
Можна продовжити спростування тези, що якби на виборах в президенти перемогла Юлія Тимошенко, то Україна б процвітала аж зацвітала, але чи потрібно? Для розумного сказано досить, а для опонентів, що люблять замість слухати – роздивляється і обдивлятися чим би це обгадити, то не боїмось – серед того живемо. Хоч і не хочеться, як і обирати не хочеться поміж двох зол. Як каже англійське прислів’я: «З двох зол не обирають жодного». Я з цим згоден, а ви? І це вже зовсім не риторичне запитання.

Богдан Гордасевич
м. Львів
282   

    Коментарі: 115+115
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Бандера не прийде – однозначно!

    06.10.12, 00:11
    Ми любимо тебе, Україно!
    бандера, вибори, вру, україна

Є таке популярне гасло: «Бандера прийде  – порядок наведе!»  – яке можна часто почути на різних заходах у Львові, особливо національно-патріотичних мітингах чи маніфестаціях. Найбільше полюбляє скандувати це гасло молодь, що і не дивно, але дивно інше: чому власне саме Степан Бандера повинен приходити й наводити порядок в сучасній Українській Державі? Теж мені крайнього знайшли в якості прибиральниці...
Ні, я розуміюся на метафорах і на гіперболах, як розумію, що мова йде про ідейну спадщину Степана Бандери, а все ж чому так прямо і не сказати: «Ідеї Бандери вжиття проведем  – своїми руками порядок наведем!» Власне так і діяла когорта людей з УВО-ОУН-УПА: вони не чекали, що хтось там дасть їм свободу, державу і наведе порядок в ній. Ці люди за власною ініціативою бралися за роботу в різних сферах суспільного життя, чим і ствердили навічно в Україні свою Ідею і Чин.
Для чого заведена ця дещо абстрактна розмова? Власне заради конкретики, якими є майбутні політичні вибори в Україні до Верховної Ради: які б гасла не проголошували політики і яких би глобальних та радикальних обіцянок не робили, а все одно людям потрібно ясно усвідомити наперед, що саме вони будуть виконавцями або і навіть жертвами від діяльності новообраної ВРУ. Дива не станеться, бо в політиці його не буває! І економіці так само. Час це усвідомити чітко і однозначно.
Можна нагадати, як всі вірили, що ось Україна стане незалежною і ми тут же заживемо гарно і заможно! Не сталося такого дива, а стався Кучма. Або після славної Помаранчевої революції так само всі в Україні сподівались на диво: зараз Ющенко і Тимошенко зроблять наше життя чудовим-пречудовим. І тут нічого не вийшло гарного. Далі багато хто увірував у диво «владної руки господаря» Януковича, що враз наведе порядок і дисципліну в Україні, а затим і добробут. Що маємо насправді  – самі бачите: доброго мізерно мало.
І виникає просте запитання: коли ж ми в Україні нарешті перестанемо вірити у міфічне диво миттєвого збагачення і розпочнемо самі працювати, самі наводити лад у власній державі? На себе особисто працюємо хто на що гаразд, тоді як до державного... Тут явний негаразд.
Є гарне прислів’я: «Біда вимучить  – біда й виучить». Щось в Україні з тою виучкою ну ні в яку. Виникають і зникають в Україні різні політичні МММ, знову і знову якийсь черговий політичний Мавроді надурює людей  – і мало що йде в науку українському виборцю, який і далі вперто вірить в диво: ось проголосуємо, оберемо вождя-генія і завтра настане красота, а не життя. Хоча після виборів настає час протилежного обіцяному нового гасла типу: «Покращення вже сьогодні»  –  було учора»
Таким чином закликаю більшість активного електорату в Україні не тільки і не стільки перейматися результатами нових виборів до ВРУ, як грунтовно задуматись над тими власними діями в подальшому після виборів та над відповідними вимогами до законодавчої і виконавчої влад. Особливо це стосується вже досить значного прошарку української буржуазії і малого, і середнього, і великого бізнесу, тому що там є що планувати і є що втрачати, якщо в Україні розпочнеться чергова політична деструкція. Тому для вас, любі буржуа, особливо теза «чесних виборів» повинна стати першочерговою!
В політичній боротьбі багато хто з «претинднетів на папаху» готовий піти на все заради досягнення перемоги, але обмежує оте його «все» усвідомлення, що і суперники також можуть піти на все що завгодно. Тому і тільки тому всі учасники виборчого процесу всіма силами повинні намагатися діяти чесно самим і вимагати цього від інших, а не навпаки  в жодному разі! Чесна перемога у виборах дає право на владу, тоді як нечесна сфальшована перемога владу дає, а права на неї  – ні. Чесність виборів є одною з головних суспільних вимог!
І ще одне є важливим, про що я вже сказав вище: виборець повинен усвідомлювати подальшу мету свого вибору. Якщо основною темою вибору є гасла «знай наших» і «наб’ємо пику ворогам»  – то ясно, що після виборів суспільного позитиву в діяльності обраних депутатів буде нікчемно мало, що ми пересвідчились вже безліч разів. Але якщо вибір відбувається за думкою, що політика  – це мистецтво компромісів, вміння домовлятись щодо дотримання взаємних інтересів  – то результати виборів будуть однозначно значно позитивніші від виборів за принципом «стінка на стінку».
У Степана Бандери є гарний вислів: «Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав»  Сподіваюсь, що для українського суспільства настав час ідеї примирення і припинення соціальної конфронтації. Ідеї спільної злагоди в державі і мирної праці. Принаймні підтвердження тому є той факт, що принцип «біполярного політикуму» в Україні не знайшов підтримки і нам не доводиться вибирати «або  – або», де за часту жодне «або» не довподоби виборцю, але іншого нема. А потім жаліємось, чому ми маємо, те що маємо... На щастя, тепер є що вибирати в Україні, а це наша спільна заслуга.
З того всього висновок чіткий: вибори 28 жовтня 2012 року до Верховної Ради України мають бути чесними і їх результат має бути позитивним для соціального єднання в Україні, а не створити нове коло суспільної конфронтації. І все це залежить від нас з вами! Всіх нас в Україні сущих! І Бандера для цього не прийде!  Як би його не кликали і не припрошали  – все одно не прийде, тому що це справа для живих: наводити порядок у власній хаті. До того ж Степан Бандера давно вже з нами в Україні для кожного, хто цього щиро схоче!
  
Богдан Гордасевич

    Згоден з автором
    85%, 28 голосів
    Не згоден
    6%, 2 голоси
    Своя думка
    9%, 3 голоси

26   

    Коментарі: 45+45
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі (закінчення)

    21.09.12, 12:59
    Свобода і справедливість
    держава, правитель




(Макіавеллі молодий)

3.
Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.
Як вже зазначалось попередньо, трактат "Правитель" Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 "Про змішані держави", щоб процитувати звідти наступні тези:

"Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки - тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність."

За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!
А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:

"...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях"

Саме так жорстоко вчинили  можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 - 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого "визволення від німецько-фашистських окупантів", хоча насправді у 1941 -1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили і тому програли війну (за твердженням Гудеріана). Жорстокість сталінської помсти не забарилась: черговий штучний голод 1946 - 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії "возз'єднати" Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі:

"Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику - не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти"

Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: "Є людина - є проблема. Нема людини  - нема проблеми."   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера - трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

4.
Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 "Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають":

"...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної - на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин"

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, - то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...
Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 "Про те, як правителі мають дотримуватись слова":

"Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим - і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним"

Нарешті висновок з заключного абзацу:

"Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, - їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава"

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим "дітям війни", щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, - підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся О. Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести О. Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість -  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з "дітей війни", але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Ю. Луценко і Й. Вінський, яких О. Мороз також використав "в темну", як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось "киданула", а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор "кидалова помаранчевих" - Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович - ???
Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука - це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни - і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя - ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.
Завершити свій огляд трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 "Як належить чинити правителю, щоб його шанували":

"Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші - розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку"

Богдан Гордасевич
1:18 20.09.2012
м. Львів - Рясне

"Правитель" Нікколо Макіавеллі за адресою
http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli

    Народ - це головний правитель
    18%, 3 голоси
    Правитель - це істина бажань народу
    18%, 3 голоси
    Кожен є правителем власного життя
    65%, 11 голосів

19   

    Коментарі: 22+22
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі

    20.09.12, 01:34
    Свобода і справедливість
    думка, знання, політика



Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі "Правитель" і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як  "правитель", "повелитель", "володар" тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ  і ще раз - народ!
Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці "великомудрих розпоряджень" і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату "Правитель" Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.
Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав - і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами,  скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому "анатомічному театрі", де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.
З іншого боку, враховуючи відстань в часі в 400 років, твір дійсно є величезного інтелектуального потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто - демократичних. Тому я обговорюю далі твір "Правитель" Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.
Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні - підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину - це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.
Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад - особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов "мудре" рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд - найвищий, тому злочинець має бути покараним - це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. (Свіжий приклад: засудження тинейджерок з Pussy Riot)  Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя - його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів - сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як "мудрої жорстокості" чи "жорстокої мудрості".
Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір "Правитлеь" з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як "суто прагматичне дійство життя", граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі "Правитель", так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 "Про перемішані держави": "...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.
Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз - Ред.): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко  розпізнати (діагностувати - Ред.), проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, - то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть."

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

2.
Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу - значну за розмірами з Глави 6  "Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою":

"Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок."
Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку - історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:
"Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора - усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком - Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку."

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, - Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою - зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя - цього не сталось.
Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг - немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок - до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього - так він сподівається.
З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах - це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ - така й еліта...
Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 "Про громадянське єдиновладдя": "Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян - для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя - його можна назвати громадським - стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.
Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе - за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю - можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок - добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще."
Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ - тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

 (далі буде)

"Правитель" Нікколо Макіавеллі за адресою
http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli
18   

    Коментарі: 31+31
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
"Ми не стояли на колінах..."

    11.09.12, 11:47
    Ми любимо тебе, Україно!
    боротьба, луганщина, підступи, повстанці

Дмитро Снєгирьов

Повстанський рух на Луганщині 1921-1923 рр.
Провокативні методи та спецзагони ВЧК

У березні 1921 року V Всеукраїнський з'їзд Рад, організований більшовиками, ухвалив рішення щодо посилення боротьби з "бандитизмом", тобто, проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це "государственной задачей первостепенной важности".
У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач всіма Збройними силами Російської республіки Л. Каменєв у доповіді В. Леніну (про стан боротьби з бандитизмом) змушений був визнати, що "банди на території правобережної України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100-250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців". У липні 1921 року в офіційній доповідній записці того ж Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише в Донбасі, які об'єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.
На момент цих подій повітові надзвичайні комісії (далі - ЧК) в Україні були ліквідовані через відсутність відповідної кількості працівників. Їхнє місце зайняли так звані політбюро, які входили на автономних правах до міліції. Повітові ЧК були збережені тільки в небагатьох особливо важливих центрах Донбасу, наприклад, у Маріуполі. Керівництво таких комісій було завжди відоме працівникам, яких скеровували з досить високих посад в апараті "губчека". Про це красномовно свідчать шифровки, які органи ВЧК надавали своїм низовим каральним структурам: "Як встановлено, контрреволюційні організації та угруповання добре обізнані про те, що ВЧК даного часу вимушене на, так би мовити, деяку пасивність. Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен з нас... Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії комунізму".
Не розраховуючи на місцеві кадри, з Росії, для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів держполітуправління у Правобережній Україні був призначений російський більшовик В. Євдокимов. Сотні чекістів із різних губерній Росії були відряджені в Україну. Серед них – відповідальний працівник Брянської ЧК Д. Мєдвєдєв, який був призначений головою Старобєльскої ЧК.
Разом з посиленням каральної системи та безжального терору , V Всеукраїнський з'їзд проголосив амністію всім "бандитам", які бажають припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, а потім її дію продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10000 повстанців, що свідчить про масштаб повстанського руху на Правобережній Україні. З-поміж тих, хто зголосився скласти зброю, були керівники штабу Махно-Звєрєв, Полєно, Вдовіченко. Проти останнього чекісти використали брудний та відверто провакативний метод. Важко пораненого, його скерував Махно на лікування до Новоспасовки. Там, у непритомному стані Вдовіченка захопили в полон. Піддавши страшним тортурам та моральному тиску, чекісти примусили його підписати заяву про перехід до більшовиків та звернення до повстанців щодо припинення збройної боротьби.
Подібні методи нащадки чекістів використовуватимуть у боротьбі проти повстанців на Західній Україні у 40-50-х роках.
Частина повстанців під загрозою розстрілу перейшли на сторону влади. ЧК тоді вирішило використати їх, аби деморалізувати повстанців із середини: одних відправили до повстанців, інших – розстріляли їхні ж колишні бойові побратими. Ця поразкова пропаганда поєднувалась з жорстокими репресіями проти поранених повстанців та їхніх родин. У випадку, коли знаходили пораненого повстанця, карали не тільки його, а й родину, в якій він переховувався.
Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою роботи чекістів. Основним моментом у боротьбі проти повстанців було просунення чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів з метою ліквідації керівництва та морального занепаду усередені загону.
У липні 1921 року Мєдвєдєв, який вже тоді був начальником Старобєльської ЧК, отримав інформацію про наявність у районі великого повстанського загону у кількасот шабель. Загін вів себе доволі пасивно, діяв, здебільшого, з метою захопленя провізії. Це свідчило про те, що загін не мав міцного керівництва. Мєдвєдєв, уникаючи прямого зіткнення із загоном, вирішив деморалізувати загін зсередини шляхом просунення туди завербованої ним людини, колишнього штабс-капітана царської армії на псевдо Басня. Спираючись на колишніх пере вербованих повстанців, які діяли у загоні, чекістам за чотири доби вдалось ліквідувати керівників загону, а самих повстанців, кількістю 350 шабель, переконати в необхідності добровільно перейти до Совєтів.
Приблизно за такою ж схемою чекісти ліквідували загін Огнєва. Цей загін мав характерну деталь: після кожної операції його учасники розходились по домівках та лісах, очікуючи наказів командира. Цим і скористався Мєдвєдєв. Загін, у складі близько сотні багнетів, застали зненацька біля хутора Сємікозова у момент їхнього збору. Місце і дату Мєдвєдєв знав заздалегідь, позаяк за допомогою колишніх перевербованих повстанців сам їх і вказав.
Але найбільш характерною та показовою операцією чекістів, з використанням псевдоповстанських загонів, стала операція з ліквідації повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування чисельністю близько 50 шабель відрізнялось високою активністю та провело менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час проведення чекістсько-військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника тих подій, командира 14-го стрілецького полку 2-ї Донської дивізії.
22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту повстанець розповів, що штаб загону разом з командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка.
Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились на проведення операції з ліквідації повстанського штабу. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобєльська. З огляду на те, що загін ВЧК не був відомий мешканцям села Бараніковка, які підтримували та співчували повстанцям, вирішили видати чекістів за повстанський загін, поширивши з-поміж мешканців села інформацію щодо роззброєння та захоплення у полон частини ЧА новоприбулим псевдоповстанським загоном, чекісти вирішили таким чином витягнути з очерету повстанців.
"24-25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з'явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів на контррозвідників пішли скарги місцевого населення. В одного селянина взяли бика, в іншого – коней, у третього – барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи "Вот вам, сволочи-комунисты разверстка", – писав у своїй доповідній командир ЧА. Яскрава картина "народної любові"" до червоних визволителів та їхня поведінка стосовно місцевого населення.
Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який видавав себе та своїх людей за повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці і закрили їх у хліву, випустивши заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, чекісти дали повстанцеві команду привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом.
Переконаний в "істинності" повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 оплічниками прийшов у приміщення виконкому, де знаходився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Ввечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. В той час, коли для штабу Блохи подали коней для того, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправились з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Все це побачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але вдіяти вже нічого не могли.
"Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з-під варти, після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям. 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції", – зазначив у своїй доповідній командир полку.
Методи, які застосовували чекісти у боротьбі проти повстанців на Луганщині у 20-х роках, вони перенесли і в Карпатські гори, використовуючи вже в боротьбі з загонами УПА у 40-50-х роках.
28 листопада 1921 року колегія Донгубчека нагородила голову Старобєльского ЧК Мєдвєдєва золотим годинником "за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде". Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Д. Мєдвєдєва. Через 20 років Мєдвєдєв у лісах Рівненщини знову використовував той досвід провакацій та створення псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі з загонами УПА.
Могила отамана Блохи, незважаючи на 80-річне комуністичне панування, доглядається мешканцями села Бараніковка. Людська пам'ять міцно закарбувала імена своїх героїв.
http://www.galinfo.com.ua/news/117056.html

Коментар: не хотів як то кажуть "тиснути на психіку", тому витримав паузу, але для мене підступність ліквідації повстанців не так вражає, як ось ці рядки "...після чого разом з загоном ВЧК були розстріляні кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям".
Коли вбивають навіть вже полонених - це огидно, але то є знищення людей, які взяли зброю до рук і чинили активний спротив, проте коли підступом дізнаються просто про світоглядні симпатії чи антипатії і за те розстрілюють мирних людей - це вже не просто підлість, а злочин проти людяності!  Коли вбивають не за дію, а за слово - це найжахливіше, що може бути.
І я ставлю поряд і тих повстанців проти тиранії, хто загинув зі зброєю в руках, і тих, хто просто їх підтримував як міг, за що і був покараний - всі вони є ГЕРОЇ !!!

Результати голосування, яке я випадково збив

Ваша кров - наша свобода, герої!
97%, 37 голосів

Було і загуло, чого там згадувати
3%, 1 голос   

    Ваша кров - наша свобода, герої!
    100%, 4 голоси
    Було і загуло, чого там згадувати
    0%, 0 голосів

39   

    Коментарі: 19+19
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Вартісне слово від Віктора Ющенка

    06.09.12, 15:11
    вибори, правда, україна, ющенко

Звернення Президента України Віктора Ющенка (2005-2010 р.р.) з нагоди Дня Незалежності України

13:44, 24 Серпня

24 серпня 1991 року - це найбільше свято моєї нації. Велич цього дня полягає в тому, що найбільша мрія наших дідів-прадідів - це бачити свою землю незалежною, а націю - суверенною.
Наше становлення починається не з Радянської України. Ми одна з древніх європейських націй. Наша земля, безумовно, була колискою світової цивілізації. Ми європейська історична нація, яка пережила геноциди, тоталітарні імперії, переслідування. Жодна нація в світі стільки не заплатила за своє визначення.
Ми пережили геноцид-голодомор, який забрав у нас 10 мільйонів українців. Ми пережили небачені політичні репресії. Сибір наш найбільший цвинтар.
Сьогодні відбувається те, що найбільше забирає нашу силу, - це знищення всього українського. У нас сьогодні забирають три базові речі - національне усвідомлення, що ти українець, що у тебе є власний національний світогляд, що з тобою твоя рідна мова, твоя культура, твої герої, а не чужі. Це забирають, починаючи з мови.
Те, щоб відбувається сьогодні у мовній політиці - це геноцид. Безумовно, це антинаціональне, антидержавне рішення. У ХХІ столітті небезпечна гуманітарна окупація, коли у тебе спочатку забирають мову. У нас забирають вільну думку, вільне слово. Право фундаментальне, яке існує в демократії, - це право твого вибору. Тяжка дискусія в Україні, бо дві третини нації до цього ставляться помірковано. Мене це не тішить. Бо тут іде водорозділ - що ти обираєш, що є твоїм світоглядом. Ти можеш обрати вклади ощадного банку, пенсію, зарплату. Але я гарантую, що не буде реалізована жодна програма, яку я назвав. Тому що це - високі соціальні і економічні стандарти - відбуваються тоді, коли ти виконав інше своє призначення - сформував цільну об'єднану помісну націю. Націю, яка не живе в протиріччях. Найвища пенсія, зарплата, соціальний захист там, де обрали демократію. Не пенсію обрали, а демократію. Завжди демократія дає високі стандарти.
Свобода - це поняття не тільки політичне. Це поняття економічне, раціональне. Мені боляче, що часто нація знаходиться у виборі між хлібом і свободою. І дуже часто ключові політичні гравці сьогодні вам говорять про хліб.
Нам треба обирати свободу. Нам треба обирати демократію у найширшому значенні цього слова. І третя позиція - це європейськість. Це є спосіб формування твого світогляду. Це не говорить про те, що ти повинен бути позбавлений свого рідного, автохтонного. Ти просто повинен бутив вільним, ти просто повинен бути толерантним, ти просто повинен будувати своє життя на засадах патріотизму.
Подаймо один одному руки, продемонструймо, що ми одна нація. І цей урок якраз і вимагається обставинами і Господом Богом у тих викликах, які ми зараз переживаємо
Сьогодні час гордитися Україною, гордитися своєю нацією. Пора стати українцем. І не менш важливо - захистити Україну. Захистити українське.
З кожним роком ми будемо переоцінювати у ліпшу сторону день нашого суверенітету, тому що подія, яка сталася 21 рік тому, - це подія, яку будуть краще розуміти наші діти та онуки.
Я бажаю українській нації процвітання і довгих років життя у цих здобутках .
Один раз назавжди засвоїти уроки, які проходила будь-яка інша нація в часи свого становлення. Вирішення національного питання - це по суті є національна ідея. Станьте нацією. Нація - це спільнота. Нація - це не населення. Ніхто, хто не вирішив тему національної свідомості, консолідації і єдності, не проводив успішних економічних чи соціальних реформ. Жодна нація. Нема домінанти економічної над домінантою національною. Для більшості політичних сил це не на порядку денному.
Коли сьогодні дивишся на Україну, на політичну дискусію, від чого серце пече? А найбільше пече від того, що ми починаємо звикати до війни, нас закликають до ударів. І боляче. що мова йде про українця з одної сторони, і українця з іншої сторони. Я хочу змін, але я не хочу війни. Нам треба навчитися полемізувати, вести дискусію, але не забувати, що пріоритет номер один - це нація, це держава, і те, як ми разом можемо розробити план завтрашнього дня для 46 мільйонів.
Завершити полеміку у цьому питанні можна одним - мрією, думкою Тараса Шевченка, у саму гірку хвилину коли він звертався. що він хотів просити в Бога, про що він благав - єдиномисліє і правдолюбіє пошли. Якщо ми це питання вирішуємо, якщо ми стаємо одне ціле - українцями, і для нас немає будь-кого дорожчого, ніж один для одного, і всі ці імперські розводи, на яких ми живемо вже 350 років - це злочин проти моєї нації, чим швидше ми відмежуємося, вирішимо його, тим швидше ми вирішимо питання пенсії, зарплати і високих стандартів.
Одномоментно це не робиться. можливо нам цілі покоління треба віддати щоб ми дійшли до базових консолідуючих питань національного становлення. але саме головне - просто рухатися, іти в цьому напрямку, не лукавить із собою. Сповідувати ті аксіоми, на яких відбувалося становлення щасливих націй. Для мене це аксіома.
Нація знаходиться у своєму становленні. У нас є суверенна держава - нам треба створити націю. Тому я живу в світі цих аксіом національних, бо переконаний, яку б оцінку хто не давав, ми є найкраща нація, яка пройшла самі великі муки і яка цьому світу дала багато начал, засад, починаючи від свободи, демократії...Українська земля породила десятки ознак. які стали потім надбанням світової цивілізацією. Я зажди пишаюсь своєю нацією і я зажди буду необ'єктивний до неї, бо занадто люблю.
http://www.razom.org.ua/news/14630/


Віктор Ющенко: "Я не переконаний, що правляча партія зможе демократично передати владу"

 Із "мерседеса" виходить 58-річний Віктор Ющенко, президент України 2005-2010 років. Розмовляє по мобільному. На першому поверсі у великій залі партійного офісу "Нашої України" на столичному Подолі його чекають голови обласних штабів. Мають провести нараду.

— Кава, чай, водка, самогон? — жартує до нас Ющенко. Каже, що за часів президентства "підсів" на каву. Замовляє секретарці лате.

Кабінет оздоблений деревом. За склом у шафах багато книжок та журналів. Посередині — дерев'яний стіл, на якому викладені писанки. Стоять пляшки з мінералкою, ваза з цукерками та засушеною калиною. Навпроти — камін, над яким висить портрет Тараса Шевченка.

Як змінилося ваше життя за два з половиною роки після президентства? Про що були ваші думки?
— Коли відходиш від тієї служби, яка була останні п'ять років, природно, береш паузу. Нація зробила вибір. Я його не поділяю, але поважаю свою націю. Далі моє завдання зробити так, щоб вона була мудрішою, жила найдостойніше. У нас має бути один пріоритет — національний. Програєш національне питання — ні пенсія, ні зарплата, ні соціальна допомога — ніщо тобі не буде за радість. Рано чи пізно це все розвалиться.

Що для вас означає підписаний Януковичем мовний закон?
— На поверхні є чисто технологічний прийом, мета якого — найпростішим способом мобілізувати електорат.

Яким було би правильне вирішення мовного питання?
— Дехто так легко каже:"Давайте змінимо Януковича, Табачника, і проблем не буде". Насправді треба копнути глибше. Я дуже критично ставлюся до міністра освіти, але кажу: його породило декілька мільйонів людей, які обрали діючу владу і мають приблизно такі ж думки щодо моєї рідної мови, як пан Табачник. Якщо хочемо вигравати українське питання — треба вигравати не на деклараціях, а в діалозі. Робити таку політику, яка множила б із кожним днем український простір, українців.

Хто цей діалог має вести?
— Влада. Для чого політичні сили? Щоб протиріччя у суспільстві вирішувати не на полі громадянської війни, майданах, революціях, а в діалозі. Однак сьогоднішній діалог між політичними гравцями, особливо першої ліги, не дає прикладу, як тягнутися до кращого. Він мені як громадянину пропонує звикати до мілітарної тематики: фронт, війна, агресія. У дикому суспільстві це може бути. У цивілізованому — є діалог, програма, де сказано: "У мене є гарний план для України". Можливо, у когось є кращий, давайте обговоримо. Так робиться прогрес. А у нас 90 відсотків людської енергії тратиться, щоб показати, що хтось нездара, а той — іще гірший. І тоді може бути Янукович-2, Янукович-3.
Опозиція каже, що ми маємо бездарну неукраїнську владу. Її треба замінити. Згоден. Але це все рівно, що прийти у храм і сказати: "Бог — є". Це зрозуміло. Владу треба змінити, але на кого? Який план нашого життя на завтра? Зараз у демократичному корпусі йде самопоїдання — своїх же братів.

Які основні загрози існують для України?
— Найбільша нас супроводжує вже 22-й рік — слабка національна інтеграція. Проявляється вона в тому, що по більшості ключових, націєутворюючих питань відсутня дискусія.
Ми стали ізольованіші від зовнішнього світу. Таке враження, що стосовно України взяли політичну паузу. Дехто з українських політиків каже, що треба дати уроки владі — закликати Захід до ізоляції, бойкоту спортивних ігор, зовнішньовідомчих зустрічей і так далі. Я не хотів би, щоб стосунки між двома-чотирма-шістьма особами перекладалися на перспективи 46 мільйонів. Якщо сьогодні не втілюватиметься євроінтеграційна політика, майте на увазі, піде зворотний процес. Потрібні будуть не рік і не п'ять, щоб повернутися до точки, в якій ми є зараз. Свідомо чи несвідомо автори такої політики штовхають українців до втрати діалогу з нашими партнерами у Європі, світі. Це підштовхування України до білоруського варіанту.

25 серпня — "екватор" президентського терміну Віктора Януковича. Які його основні помилки?
— У клубі президентів давати оцінки не прийнято, бо це характеризує гірше тебе. Я скоріше говорив би про процес, чому ми програли як нація. Найбільше варто сумувати через те, що всередині країни ми нестабільні, менш інтегровані, з'явилося більше тріщин із різних питань. Ми не такі рідні, як п'ять років тому. "Політика приниження" сягнула загальнонаціонального масштабу.

За чим не зробленим за час президентства жалкуєте?
— Я дуже вірив у свою націю. Вона пройшла такі складні випробування, що ці пласти пам'яті сягають не п'ятьох і не 10 років. Розуміння таких речей штовхає тебе до рішення — або ти як президент ставиш задачу вивести націю на свою стежку, або ти політик-флюгер, що думає, як виграти наступні вибори, — і впадаєш у популізм. Я вибрав першу дорогу, хоч добре розумів, що це не буде оцінене нинішнім поколінням. Це — світогляд, який у тобі. Який приніс твій батько, дали мама, твої колеги, побратими — ті люди, з якими ти проводив цілі шматки свого життя.

Якими словами достукатися до кількох мільйонів "табачників" і відучити бити братів у спину? Треба говорити про історію, релігію?
— Є також інші речі. Економічний прогрес, реформування — це чутлива механіка. Я людина, що зробила національну грошову реформу, яку вважають найкращою в Європі за післявоєнний період. Економіка — проста наука. Потребує одного — клімату. З 1991-го по 2004 рік в Україну було вкладено $6,7 млрд інвестицій. З 2005-го по 2009-й — $36,6 млрд. Економіка не дасть продукцію, якщо в неї не вклали — чи в землю, чи в рухомі або нерухомі активи. Треба привнести кров в економіку, і буде віддача. Будуть робочі місця, буде пристойний валовий продукт. Тоді не треба займатися популізмом. Оці 30 мільярдів прийшли під мій політичний курс. Зараз минає серпень 2012 року, і за ці вісім місяців від нас утекли $4,5-5 млрд.

Експерти не дуже вірять у вашу політичну силу. На що розраховуєте під час виборів?
— Хочемо донести до українців те, що вони до кінця не почули. Але не криком, не біґборди розмальовувати на дорогах. Головне — встигнути пояснити, що у вищій лізі працюють два монстри — Партія регіонів і "Батьківщина". Вони грають на пониження вибору і якості української політики. Це війна. Тому ми звикли, що в нас оці слова "фронт", "агресія" — атрибутика повсякденного політичного життя. Я не переконаний, що правляча партія вже зможе демократично передати владу. Не переконаний, що ті, хто прагнуть влади, — чесно й демократично її можуть здобути. Тому їм потрібні "фронти". Якщо уважно подивитися на історію останніх чотирьох-п'яти років, найболючіші для українського життя рішення, як правило, приймалися "ширкою" (назва широкої коаліції Партії регіонів і "Батьківщини", що не відбулася. — "ГПУ"). Найганебнішу для економічної історії України Московську газову угоду ініціювала і провела "Батьківщина". У нас уже понад $12 млрд штрафів за невибраний газ. Нас називають четвертою країною світу з переддефолтним станом.
А хто прийняв закон про мови? Партія регіонів? Ні. Їй ніколи не вистачало мандатів. 30 голосів додали "легіонери" з так званої демократичної сили, яка була в опозиції. Як третина списку "Батьківщини" стали "тушками"? Суміш опозиції та влади призвела до того, що об'єднали в один виборчий закон гірший варіант пропорційної системи із закритими політичними списками і гірший варіант мажоритарної частини виборів із кримінальним підтекстом. Ми проведемо чесні вибори? Ні!

А якими будуть вибори?
— Не було в нас більшого закону із провокативними можливостями фальсифікацій, ніж цей. Ми не отримали відповіді на питання депутатської недоторканності. Тому в політику далі йде криміналітет, дуже часто рецидивісти. І це рішення підтримала опозиція.
2009 року до мене прийшла прем'єр-міністр і подала текст нової Конституції. За нею 226 депутатів у парламенті призначають президента. По суті — довічна влада. Виборів нема. Другий розділ — таке ж вічне, пожиттєве формування інституту глави уряду. Прем'єр каже: "Пане президенте, можливо, ви подасте проект цієї Конституції? А якщо — ні, то це зроблять інші". Мої слова приблизно були такі: "Доки я президент України, ви ніколи не будете обирати майбутнього главу держави "ширкою" в парламенті". Через певні канали я попередив обидві сторони: тільки-но в українському парламенті з'являється ця макулатура, я оголошую дострокові президентські вибори. І через кілька днів, як відомо, у Києво-Печерській лаврі одна зі сторін сказала: "Та де вона взялася, ця ідея? Та ніколи". І так далі.
Я переконаний, що українська демократія у своїй основі безповоротна. Але сьогодні ми у такому стані, що дуже важливий голос патріотичної сили. Питання, почують його чи ні, приватно для мене не таке важливе.

Тобто чи пройдете ви до парламенту, чи ні — неважливо?
— Так. Хоча я й сам себе запитую: якщо українцеві це байдуже — жити у своїй державі, говорити своєю мовою, ходити у свою церкву, мати своїх героїв, проводити економічні реформи, солідаризуватися з Європою, бути відкритими й демократичними, — тоді як можна досягти того, чого хоче кожна людина? Не буває високої зарплати в країні тоталітарного режиму. Хочеш добробуту — потурбуйся про демократію. Вільна людина набагато продуктивніша й цікавіша, ніж раб. Якщо ви обираєте свободу — демократія дасть вам і хліб, і волю.

Ющенко входив до шістки найкращих банкірів світу
Віктор Ющенко народився 23 лютого 1954 року в селі Хоружівка Недригайлівського району Сумщини. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут. Працював у Держбанку та банку "Україна". З 1993-го по 1999 рік — голова правління Національного банку. За його керівництва замість купонокарбованців була успішно запущена в обіг національна валюта — гривня. 1997 року за рейтингом журналу "Ґлобал файненс" Ющенко ввійшов до шістки найкращих банкірів світу.
Із 1999-го по 2001 рік на посаді прем'єр-міністра. З його урядуванням пов'язують ліквідацію боргів із пенсій і зарплат, зростання внутрішнього валового продукту та всіх соціальних виплат. Економіка перейшла від бартерних розрахунків до грошових.
2002 року очолюваний Ющенком блок партій "Наша Україна" набрав на виборах до Верховної Ради 24,7% голосів і посів перше місце.
2004-го Віктор Ющенко — кандидат у президенти України. Незадовго до виборів був отруєний. Справу розслідують дотепер. У першому турі переміг головного свого опонента, висуванця влади й тодішнього прем'єра Віктора Януковича. Другий тур виборів позначився численними порушеннями законодавства. Через це на вулиці вийшли сотні тисяч протестувальників. Події листопада — грудня 2004 року дістали назву помаранчева революція.
Перед тим як Ющенко обійняв посаду президента, Верховна Рада проголосувала конституційну реформу. Вона позбавила главу держави значної частини повноважень. Україна перейшла до парламентсько-президентської форми правління.
У вільний час малює картини, колекціонує предмети народного побуту, етнографічні раритети. Одружений. Має п'ятьох дітей та чотирьох онуків.

15:44, 27 серпня
http://gazeta.ua/articles/politics-newspaper/452151   

    Підтримую Ющенка
    20%, 9 голосів
    Проти категорично
    34%, 15 голосів
    Може і правий, але хочу іншого лідера
    45%, 20 голосів

31   

    Коментарі: 79+79
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Духовні цінності

    31.08.12, 13:37
    Ми любимо тебе, Україно!
    21-річчя, майбутнє, роздуми, україна


Духовні цінності

Любомир Гузар «Дзеркало тижня. Україна» №29, 22 серпня 2012,

Минає двадцять перший рік існування самостійної, незалежної Української держави. Ранні дев’яності роки минулого століття позначались вибухом надії, неймовірної ейфорії. Після десятиліть, а властиво — століть дуже складних обставин життя, здавалося, що для нашого народу починається новий порядок, настає золота доба. Але так не сталося.
Настрої в народі визначають зневіра та відчай. Чомусь у нас сьогодні не все грає. На якій підставі? Правдоподібно, найглибшою причиною такого стану є матеріалізм, не як теоретичне філософське вчення, а радше як неймовірна практична зажерливість. На це звернули увагу предстоятелі трьох українських традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) у своєму Зверненні 1 грудня 2011 року. Справді, куди не глянемо, всюди одна й та сама музика.
Останніми роками значно зросла кількість українських мільйонерів. Може, само собою це було б не найбільшим лихом, бо для народу добре мати багатих людей, але й тут якось не все ладиться. Адже дуже велика частина населення впродовж тих самих років убожіє, відчуває брак засобів для нормального, спокійного, вповні захищеного щоденного життя, як це личило б громадянам багатої країни, про що дедалі більше й гучніше говориться. Мабуть, кожному зрозуміло, що зацікавлення засобами щоденного життя дуже відрізняється від жадоби матеріальних благ та тих привілеїв чи проклять, які приносить із собою непомірне багатство.
На багатьох ділянках суспільного життя за найвище добро поставлено матеріальні блага. Влада, чинна чи бажана, зосереджена на збагаченні, радше власному, ніж народу. В політичному житті за місце у списку кандидатів треба чимало заплатити, а мажоритарним кандидатам не можна вірити, бо себе продадуть. Фальсифікація «волевиявлення», як і збирання підписів чи проведення зібрань, уже відкрито і безсоромно оплачується ще далеко до самої дати голосування. Уми високих посадовців зациклені на фінансах: кредити, інвестиції, сплата податків, пенсії, соціальні виплати тощо. Тим часом слухачі їхніх заяв відчувають щораз більшу прірву між словами та дійсністю. Велика індустрія старається задавати тон державній політиці виключно задля збагачення кількох родин. Щасливий той, кому вдасться відбитися від рейдерського нападу. Середні і малі підприємства борються за своє існування. На всіх рівнях фінансових відомств усі справи можна легко залагодити за кілька годин, поклавши наповнений умовними одиницями конверт на стіл відповідного чиновника. Земельну ділянку, навіть якщо на ній містилася історична будівля або вона законом відведена під культову споруду, можна віддати під комерційне використання. Свободою слова володіють власники ЗМІ. Відсоток державного бюджету на науку та культуру мізерний. Натомість від перших класів початкової школи до закінчення вищих студій треба платити: за вступ, за переведення з курсу на курс і випуск, а академічним ступенем можна прикраситися навіть без зайвого навчального зусилля.
Що вже казати про судову гілку влади: народ не має довір’я ні до правозахисних, ні до судових установ. Багатій людині не потрібно турбуватися про свої манери керування автомобілем. Навіть якщо їй і трапиться когось поважно «потурбувати», вона тим не переймається. Одне слово, все вище сказане — це дуже прикрий образ нашої дійсності: за гроші і задля грошей можна все. Як твердять старші і молодші громадяни — в Україні купується і продається все. Тому цілком закономірно, що найбільшою цінністю вважається гріш.
Двадцять років життя, навіть у власній незалежній державі, не дали бажаних плодів. Матеріалістична філософія життя себе не виправдала. Незважаючи на багато милозвучних заяв, котимося до гіршого. Настав найвищий час шукати інших підходів до здорового суспільного життя, інших цінностей, за якими буде можливо розвивати справді здорове суспільне буття.
То що ж нам робити? Потрібно звернутися до інших цінностей, перевірити їх, щоб переконатися, чи можуть вони гарантувати позитивний розвиток, солідну основу для тривалого розвитку. Визначення таких цінностей — це не пошуки в темряві, це радше ствердження досвіду суспільств і народів, які на таких цінностях успішно будували своє суспільне життя. Це завдання провідної верстви суспільства, так званої інтелігенції, — належно представити такі цінності. Популярно називаємо їх духовними, але не в слові таємниця їхньої вартості, а в змісті. Нижче подаємо конкретні приклади, що ці так звані духовні цінності собою являють. Відразу видно, що вони нас уводять в інший світ. Ось вони:
Погляньмо на самих себе. Хто ми? Звідки взялися? Чи наше існування має якесь значення? Чи маємо якусь питому гідність? Чи можемо щось пізнати і зрозуміти? Чи можемо щось бажати та щось постановити? Чи можемо свобідно вибрати напрям нашого життя? Чи маємо якісь здібності? Чи маємо якісь таланти? Чи маємо змогу щось осягнути? Чи можемо щось доброго вчинити? А куди прямуємо? Який зміст і яка ціль нашого життя?
Спробуйте відповісти на всі ці питання, і напевно здивуєтесь, наскільки великою є ваша гідність. А тепер зробіть наступний крок.
Якщо ви належно зрозуміли свою власну гідність, то чи гідність вашого сусіда менша за вашу? Якщо вас варто вшанувати, то чи менше треба шанувати вашого сусіда? А якщо вам вільно щось зробити, то чи вашому сусідові менш вільно? Якщо ви людина віруюча, то вище наведені питання постануть перед вами ще яскравіше. Але навіть якщо ви не вірите у Творця, то вам відкривається розуміння дійсності, а перш за все — розуміння самого себе, про яке людина, хоча б власник цілої гори золота, навіть не мріятиме. Отже, маємо приклад однієї духовної цінності — природа людини. Коли її приймаємо, світ починає видаватися цілком інакшим.
Трапляються ситуації, і то, на жаль, не аж так рідко, коли громадянин щось стверджує, а чиновник це спростовує. Який наш висновок? Хто з цих двох не каже правди? Якби вони обидва говорили правду, наскільки б змінилася якість суспільного життя! Ось вам і друга духовна цінність — говорити правду. Як прекрасно, коли перестають торгувати правдою!
Живемо в такий історичний період, коли поінформованість є дуже важливою частиною суспільного життя. Йдеться про якість уявлень, достовірність, об’єктивність, здоровий глузд, позитивний підхід до життєвих проблем. Чи не такими повинні бути засоби масової інформації?
Уявімо собі ситуацію, де ви чиновник, ваші повноваження чітко визначені, як і ваші обов’язки-завдання. До вас приходить громадянин, котрий викладає свою потребу, яку ви без зайвих ускладнень, без жодних вимог особистого характеру ретельно та без зволікання залагоджуєте. Чи щось таке можливе? Спробуйте — і здивуєтесь, що цей громадянин відійде щиро задоволений, з погідною усмішкою на обличчі, а ви відчуєте справжнє внутрішнє задоволення.
Уявімо собі іншу конкретну ситуацію, де ви викладач. За декілька років ваші студенти нестимуть відповідальне служіння на різних ділянках життя. Є два шляхи, якими можна досягти бажаного результату: студент регулярно платить і безперебійно переходить з курсу на курс, не завдаючи собі ані найменшого клопоту, щоб чогось навчитися. Інший студент завзято працює, не зіпсутий поганим прикладом своїх багатих батьків, але зі щирим бажанням колись належно та відповідально послужити потребуючим. Кому з цих двох ви б хотіли допомогти, і в який спосіб — руйнуючи чи будуючи його характер?
Існує ціла низка соціальних зобов’язань, які уможливлюють і в свій спосіб задовольняють життєві потреби громадян, — це двосторонні відносини громадянина та держави. Громадянин виділяє свою фінансову пайку для загального блага: утримання шкіл, забезпечення охорони здоров’я, культурних установ, благодійних установ тощо. А держава, зі свого боку, захищає права своїх громадян, перш за все щодо належного забезпечення та інших умов для нормального особистого, сімейного та громадського розвитку. Є стан, який треба назвати суспільною справедливістю, де вона забезпечена на ділі, а не тільки на словах: там панує мир.
Ми дещо сказали про духовні цінності. Те, що сказане, дуже відрізняється від переконань, які тепер панують в Україні. Якщо щиро бажаємо докорінно змінити напрям розвитку нашого суспільства, мусимо змінити систему цінностей. Мусимо це робити всі разом. Велике питання, яке перед нами стоїть: чи всі ми насправді цього бажаємо? На жаль, складається враження, що ні.
Але я як християнин, а не як пустослівний політик, щиро надіюся — проти надії таки сподіваюся, — що рано чи пізно всі ми без винятку таки зберемось, сядемо разом і розпочнемо справді творчу, підкреслюю — творчу, розмову.
zn.ua
http://dt.ua/POLITICS/duhovni_tsinnosti-107478.html

    То є правда
    93%, 14 голосів
    Не згоден
    7%, 1 голос

13   

    Коментарі: 35+35


Богдан Бо   
Класичне: чому бідні? - бо керують проффесори-дурні

    29.08.12, 21:44
    Ми любимо тебе, Україно!
    атом, газ, енергія, нафта, самодостатність, україна

Нещодавно дізнався про цілком реальні розробки у тому числі в Україні синтезу енергії за принципово новою методологією, але на заваді цьому є з одного боку дурість і неосвіченість наших урядовців КМУ на чолі з Азаровим і їх паханом проФФесором Януковичем, а з іншого боку все блокується магнатами газо-нафтових монополій, якім дешева енергія смерті подібна. Тому Азаров з Януковичем принижуються перед Путіним, щоб знизити ціну на газ, замість вкласти кілька мільярдів у новітні технології і стати незалежними і самодостатніми. Величезні мільярди вгатили в платформи на чорноморському шельфі, але ні копійки не вклали у такі перспективні проекти, як ось цей та далі по наведеним посиланням.

Проект «Лавина»

У результаті багаторічних досліджень неформальний колектив київських фізиків розробив проект під умовною назвою «Лавина», успішне виконання якого може зробити Україну незалежною від імпорту будь-яких енергоносіїв.
Йдеться про створення, виробництво та промислове використання альтернативного екологічно чистого дешевого ядерного палива, принцип спалювання якого базується не на поділі урану чи плутонію на високорадіоактивні осколки, а на злитті легких атомних ядер у стабільні хімічні елементи з виділенням лише теплової енергії. Всі компоненти цього палива в Україні є.
Кілограм майбутнього палива здатний замінити приблизно 1 тис. т мазуту.
Розрахункова собівартість електроенергії у 8 разів нижча за існуючу.
Проект не потребує великих фінансових витрат і може бути реалізований у короткі терміни.
Дешевизна проекту визначається тим, що вся необхідна апаратура вже є. Кошти передбачається витрачати лише на придбання видаткових матеріалів і зарплату виконавцям. Це 30 чоловік у шести інститутах Національної академії наук.
Швидкість виконання проекту визначається тим, що немає потреби проводити пошукові роботи, оскільки методична частина завдання опрацьована досить повно.
Перший етап — створення технології промислового виготовлення паливних елементів і оптимізація технології спалювання. Орієнтовний термін виконання — 8—10 місяців, вартість — не більше 100 тис. у.о.
Другий етап — виготовлення дослідного зразка теплового генератора потужністю не менше 1 кВт. Термін виконання — 15—18 місяців. Вартість — 300—500 тис. у.о.
Порівняємо це з витратами на піввікову мрію. Або, для прикладу, пригадаємо, що в зимовий час опалювати Україну коштує $ 2 млн./доба.
До чого ця бухгалтерія? Та до того, що все, що можна було зробити на старих запасах і голому ентузіазмі в умовах непробивного наукового скептицизму, уже зроблено. Тепер потрібно змінювати ставлення до проблеми.

Замість епілогу

5 липня 2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про альтернативні джерела енергії» (із поправками у другому читанні). Документ визначає правові, соціальні, економічні, екологічні та організаційні принципи використання альтернативних джерел енергії і спрямований на створення необхідних умов для розширення їх використання в ПЕК України. Одна з поправок, які пропонувалися, рекомендувала визнати необхідність досліджень з ХС, тобто, по суті, офіційно їх узаконити. Поправку наші законодавці відхилили! Очевидно, через брак інформації про стан досліджень у світі.
На дозвіллі проектанти спробували підрахувати, скільки разів вони читали у пресі, що Україні дуже потрібні нові наукоємні прогресивні технології. І десь після п’ятої сотні збилися з рахунку...
P. S. Кількість наукових установ, які відкрито працюють за тематикою ХС: США — 31, Японія — 17, Італія — 8, Франція — 4, Китай — 4, Індія — 3, Росія — 3, Німеччина — 2, Швейцарія — 1, Англія — 1, Корея — 1, Тайвань — 1, Іспанія — 1, Греція — 1, Румунія — 1, Білорусія — 1.
За експертними оцінками, кількість лабораторій, які не афішують своєї діяльності, уп’ятеро-вшестеро більша.
http://dt.ua/SOCIETY/chi_zigrie_ukrayinu_teplo_holodnogo_sintezu-26734.html

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B8%D0%BD%D1%82%D0%B5%D0%B7
Ще в пошуковій багато є на тему ХС на імена: Андреа Россі і Серджіо Фокарді

    Дуже важлива тема
    89%, 25 голосів
    Добре, як є
    0%, 0 голосів
    Олігархи не дозволять
    11%, 3 голоси

24   

    Коментарі: 29+29
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Не весело на святі щось...

    23.08.12, 12:01
    Ми любимо тебе, Україно!
    день незалежності, держава, свято, україна

Цього року я не маю жодного бажання святкувати День Незалежності України як власне свято, чому спричинилось багато чинників і особистих, і зовнішніх, а найбільше - Закон про мови в України і всі ті зведення з регіонів про прийняття мови окупанта за місцеву основну мову - яке тут свято може бути?!
Хотів навіть свого прапора, якого щоразу вивішую, з синьо-жовтого поміняти на червоно-чорний УПА, або вчепити чорну траурну стрічку жалоби...
А тоді вирішив інакше: не дочекаються вороги, щоб я скорився: на День Незалежності України у Львові має бути похід єдності від будинку облдержадміністрації до пам'ятника Степану Бандері - до них з прапором і долучусь. Подивимось ще чия гору візьме, а для прикладу варіантів подій публікую уривок з "Гайдамаків" Тараса Шевченка - "Гонта в Умані"
 

Вітаю всіх з Днем Незалежності Україні!

З 21-ю річницею! Слава Україні! Героям Слава!

ГАЙДАМАКИ

Гонта в Умані

Хвалилися гайдамаки,
на Умань ідучи:
“Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти —
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Звір тілько виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають
Рай, та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть — огудять.
Треба кров'ю домальовать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм —
Так було і в Трої.
Так і буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть — земля горить,
Кров'ю підпливає.
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.
Максим ріже, а Ярема
Не ріже — лютує:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.
Не милує, не минає
Нігде ні одного:
За титаря ляхам платить,
За батька святого,
За Оксану… та й зомліє,
Згадавши Оксану.
А Залізняк: “Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!”
Погуляли
Купою на купі
Од Києва до Умані
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
“Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кінні narodowi;
Покотились малі діти
І каліки хворі.
Ґвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: “Добре, діти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза-єзуїта
І двох хлопців. “Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш — заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть…”
“Убийте пса! а собачат
Своєю заріжу.
Клич громаду. Признавайтесь,
Що ви католики!”
“Католики… бо нас мати…”
“Боже мій великий!
Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!”
Зібралась громада.
“Мої діти католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..”
“Будем різать, тату!”
“Не будете! не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем —
І дітей немає!
Попадали зарізані.
“Тату! — белькотали,—
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” — та й замовчали.
“Поховать хіба?”
“Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходім, брате!”
Взяв Максима,
Пішли вздовж базару
І обидва закричали:
“Кари ляхам, кари!”
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Ні в будинку, ні в костьолі,
Нігде не осталось,
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.
Базиліан школу",
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
“Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує.—
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!”
Гайдамаки
Стіни розвалили,—
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували;
Душі не осталось. А Гонта кричить:
“Де ви, людоїди? де ви поховались?
З'їли моїх діток,— тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крові мені, крові!
Шляхетської крові, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
Де я прихилюся?”
Так Гонта кричав,
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи;
Де що запопали, страви нанесли
І сіли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря!
“Гуляйте, сини!
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —
Залізняк гукає,— Ану, навісний,
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
Нехай погуляють мої козаки!”
І кобзар ушкварив:

“А мій батько орандар,
Чоботар;
Моя мати пряха
Та сваха;
Брати мої, соколи,
Привели
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
В намисті,
А на лиштві листя
Та листя,
І чоботи, і підкови.
Вийду вранці до корови,
Я корову напою,
Подою,
З парубками постою,
Постою”.

“Ой гоп по вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє?
Чому не п'є з козаками?
Чому не співає?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до співи.
А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями,
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху,
Свячений виймає
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть — гукають
Товариші-гайдамаки;
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує.
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, ніби чує:
“Ми не ляхи, тату!”
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
“Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцілував, перехрестив,
Покрив, засипає:
“Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Просіть, сини! я прощаю,
Що ви католики”.
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
“Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вб'ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Піду ще раз.
Ще раз погуляю!..”
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться.
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне — усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі… тілько мріє
В диму, та й сховався.
25   

    Коментарі: 32+32
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Усе ясно: в новому все по-старому

    02.08.12, 15:29
    Свобода і справедливість
    вибори, обман, підступ, політика

Про політику кажуть, що: політика - це сфера можливого. Також кажуть, що політика - це продовження економіки. Про українські політичні реалії сьогодення важко сказати, що то є щось раціональне і причетне до економіки країни. Скоріше навпаки: українські політики живуть своїм окремим життям, яке в приватному плані цілком раціональне, але в державному масштабі абсолютно ірраціональне та метафізичне, а що вже далеке від економіки в розумінні для людей і країни - то взагалі доходить до абсурду. Зокрема один провідний член Партії регіонів України з повною серйозністю та відвертістю тупої людини сказав прямо в очі кореспондентам на їх закиди щодо голосування кількома картками у Верховній Раді наступне: "Якщо ми весь час будемо у залі сидіти, то коли ми працювати будемо?!" Чіткіше не скажеш: всі ті голосування у ВРУ просто відверта бутафорія, окозамилювання щодо правової держави, де все підлягає закону. І самі депутати це розуміють, отже і зневажають своє сидження у залі парламенту - зневажають! Але при тому цінують статус, який вони мають від перебування народним депутатом: недоторканість, пільги і право розпоряджатись усім в державі. Гарно бути таким "слугою народу", ой як гарно! А що вже вигідно - і не переповісти!
Складається повне враження, що політики і державний апарат працює суто для себе в замкнутому колі, а народ країни живе своїм приватним життям і ці дві величини існують паралельно  і ніде не перехрещуючись. Хіба що під час виборів трапляється диво, коли влада і народ дещо стають дотичні одне до одного, та й то влада шахрайськи розкладає такий варіант, що грай - не грай, а дурнем буде виключно народ, що ми і споглядаємо не одне десятиліття. Звичайно, що і я належу до народу, а не до вищої депутатської касти, тому є дурнем - а ким ще? І що найцікавіше: не шкодую! То є мій свідомий вибір і поясню чому: ще за влади совєтів для всіх було зрозуміло, що бути на посаді будь-якого рівня і не користатись з цього особистих цілях - значить бути дурнем, а якщо користатись - значить бути злодієм і сволотою. Більше варіантів не існувало! Дурень бо чесний, або розумний і тому - злодій. Хто мені не вірить, той може перевірити і вказати на кришталево чесну, але при тому багату людину у нас в Україні - я щиро буду подивований існуванням такого унікуму.
Отже радянська система виплекала касту партноменклатури досить розумної, щоб бути абсолютно безчесною. Прикладів безмірна кількість: від комуністичного соловейка-брехунця Петра Симоненка до надбуржуазних зрадників з комсомолії Юлії Тимошенко та Сергія Тігіпка, що заради грошей збрешуть і оком не змигнуть. Про цинізм Юлії Тимошенко щодо так званого процесу "киданути" партнера - можна переповідати безкінечно, тому що важко знайти такого, кого б вона не обманула. Найкрутіше Юлія Тимошенко спробувала "киданути" весь український народ і своїх виборців, коли запропонувала Віктору Януковичу утворити так звану "широку коаліцію" з об’єднання у ВРУ фракції БЮТ і ПР у конституційну більшість, що давало можливість законодавчо увіковічнити і парламент без перевиборів, і Юлію Тимошенко в якості по-життєвого прем’єр-міністра України, і по-життєвого Президента України Віктора Януковича.  Але останній не захотів бути останнім, кого обдурить ЮВТ перед тим, як узурпує всю владу в Україні  особисто для себе, рідної. Спрацювала зеківська закалка і чуйка, що тут явне кидалово вимальовується для нього, тому Віктор Янукович не став повторювати помилок Віктора Ющенка і саме тому вийшов у переможці, бо не повірив всім обіцянкам і клятвам Юлії Тимошенко. А та, отримавши одкоша, випадково промовила пророчу фразу на прес-конференції, яку розпочала словами: "Все пропало!"
Тепер щодо дурнів, тобто людей, які чесно працювали і не хотіли красти не зважаючи на всі умови радянського ладу, коли принцип "Не вкрадеш - не проживеш!" був актуальним як основа приватного достатку для кожного - кожного! Нас всіх примушували красти по дрібницях, а за тим ще й соромили, які ми погані - крадемо державне. І нам всім дійсно було з того соромно, хоча ті, хто нас соромив, крали значно і значно більше без жодних вже докорів сумління, бо вони - розумніші за тих дурнів і нікчем що є народом... Що не вміють по-справжньому красти, багато і підступно. Визнаю, що я не з таких і не хочу таким бути, тому не заздрю Віктору Медведчуку ні його краденим статкам, ні краденим фешенебельним дачам в Криму з фонтанами і візитерами віп аж пук. Гнило то все, як на мене. Краще вже я буду дурнем, що спокійно дивиться і людям в очі, і в дзеркало в очі самому собі. Або Межигір'я з палацом Віктора Януковича: яка насолода жити в краденому? Невже для людини такого масштабу важко узяти глуху пустош і збудувати там свій дім - свій! Свій дім-палац! Не вкрадений у народу чи ще в когось палац, а свій! Не можуть вони так - це притаманно тільки дурням з народу.
На привеликий жаль, вся українська бізнес-еліта є зграєю злодіїв різного формату і профілю. Сюди входять всі служби держави, які обслуговують цих злодіїв, як і суди та всі силові структури. Говорити про Україну, як правову державу - це насміхатися над істиною: тут право захищає злодіїв і гнобить одурених людей. І я не не так обурююсь, стверджуючи це, як констатую ситуацію: ми живемо в позаправовому суспільстві - факт!
Хто дочитав до цього моменту, тому я можу пояснити причину своїх подібних писань стосовно політики та економіки, не будучи ні фахівцем, ні гравцем цих величин суспільного буття. Я є категоричним противником всезагальної політизації під гаслом: "Якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика зацікавиться тобою". Як на мою думку, то в Україні люди аж занадто багато переймаються політикою як процесом її обговорення, а водночас надто мало займаються політикою практичною. Більшість людей ділять світ на дві складові: на свій особистий актуальний і на зовнішній евентуальний (випадковий). З того всього, як вже зазначалось, у нас народ живе своїм життям, а політики і державна сфера - своїм окремим життям. Ясно, що це алогічна конструкція, яка рано чи пізно обвалиться, але що буде після цього - невідомо. З того всього я, як приватна особа і громадянин України, хочу розібратись в обставинах сучасного соціуму - просто логічно розібратись, розставляючи все на свої місця, щоб потім чітко спрогнозувати що нас всіх чекає в майбутньому, як і мене особисто. Для того, щоб рухатись вперед, потрібно знати наперед принаймні де той "перед" знаходиться і навіщо нам туди треба.
Тобто на даному етапі в своїх дописах я ставлю за мету визначити Мету! Конкретну мету, як константу: яку Україну я хочу! А також взнати чого й інші громадяни України хочуть від майбутнього?!
В попередніх дописах мною було викладено переважно суб’єктивний формат свого бачення світу і його реалій, тобто ідеологічну складову, яка тезово звучить так: "Кожна людина має природне право на власне життя і особисте щастя". Детальніше прошу зчитувати з вже раніш оприлюдненого мною. На сучасному етапі мною буде зроблено свою приватну спробу проаналізувати об’єктивну ситуацію суспільного стану в Україні в усіх можливих аспектах соціуму, які спадуть мені на думку. Взагалі то є колективна праця для прагматичного обговорення, тому що без відповіді на питання: Де ми є? і Чому? - не можливо визначити, куди ж далі йти і навіщо.
 Тепер, як каже давньоримське прислів’я: "Повернемось до своїх баранів". Тобто зануримось в сьогоденне прагматичне політичне буття. Вибори до Верховної Ради України ще тільки розпочались, але їх результат вже можна досить точно спрогнозувати. Це не є складно, якщо подивитись на всі попередні вибори та їх результати, як і що саме пропонує нам теперішня політична ситуація. Судячи з усього все буде як і було: шум і гам, а віз і далі там. Структурно робота Верховної Ради України побудована таким чином, що в політичному плані стає головним досягти більшості в один голос, причому більшості не саме з депутатів, а "карткової більшості", що є унікальною новацією в світовій практиці парламентаризму. Депутати, як живі люди, як інтелектуальні одиниці, в роботі українського парламенту є зайвим компонентом: цілком самодостатньо їх карточки для голосування. Яка різниця: чи депутат особисто голосує за помахом чи іншою вказівкою, чи це робиться карточкою за його відсутності? Я особисто різниці в тому не бачу. Однозначно, що політично йде боротьба за карточку депутата, а не людину як особистість політичну, що яскраво продемонстрували оголошені перші 5-ки всіх основних політичних партій та об'єднань. Детальніше про це поговоримо потім. Зараз важливіше інше.
Наступним глобальним казусом українського парламентаризму є, як засвідчила практика попередньої роботи Верховної Ради України, коли сформована більшість фактично ліквідовує законодавчу і всю іншу політичну активність меншості, а це є чимала кількість народних обранців у кількості до 174 особи - повний абсурд. Фактична ізоляція такої кількості депутатів перетворює їх у формальний баласт, причому дуже дорогий баласт, який не має іншого виходу аби проявити свою активність, як вдаватись до всіляких бздур в прямому розумінні цього слова: бійок і блокування трибуни, дверей чи людей,  ломання устаткування, інших деструктивних дій. Дивитись на подібну мародерську політичну діяльність парламентарів принизливо для всіх виборців по всі сторони барикад: люди хочуть бачити чесну політичну боротьбу, а не ігрища недоумків. А що нас реально чекає далі? Однозначно, що саме "ігрища недоумків"! Чому? Тому що це встановлена практика, яку ніхто міняти не хоче, оскільки всім політикам хочеться ухопити суперника навіть не за горло, а значно злосніше - за оте одне місце... інтимного характеру. Убожеством політичних дикунів - інакше цей маразм не назвеш.
Всяка критика має нести конструктивну пропозицію зміни на краще, а вона досить очевидна і застосовується як основний механізм голосування в світовій практиці роботи парламентів різних країн, тобто мова йде про "ситуативну більшість". Один депутат - один голос. Скільки є на даний момент депутатів в залі - тільки вони й голосують і наявна більшість не залежно від кількості депутатів, що проголосували, - є вирішальною. Коротко і просто. І дієво, щоб всі депутати були на своїх робочих місцях, тому що контроль автоматичний! Прогавив момент і все - виграли організованіші! Чесна політична динаміка! Чесна і порядна. І головне: вона робить опозиційних депутатів з меншості потенційно активними! Не зайвими, не баластом, а так би мовити мисливцями в засаді, що можуть в кожний момент з неї вискочити і проголосувати. Все просто і ясно. Але...
Мені було і смішно, і водночас прикро чути від молодого ще політика Арсенія Яценюка заяву, що вони будуть добиватися "кримінальної відповідальності" за голосування картками, а не особисто. Як і повною дурістю була його невдала спроба запровадити сенсорну кнопку голосування, яка сканувала б відбиток пальця депутата. Повторюю, що немає принципової різниці чи голосує картка, чи депутат особисто за помахом руки чи іншою інструкцією за вже  існуючої схеми голосування у ВРУ - і це все фікція законодавчого процесу. Фікція. І всі ми це бачимо і знаємо. Як і бачимо, що жодна політична сила в Україні не заявила своєю політичною ціллю змінити цей метод голосування у ВРУ з стандартної більшості у не менше 226 голосів на ситуативний - жодна! Принаймні я не маю достовірних свідчень щодо того про когось з сучасних політиків і не чув подібних заяв.
Тепер повернемось до депутатського значення як персоналії. Особисто я відстоював і відстоюю позицію свободи кожного депутата як суб’єкта волевиявлення, тобто його повне право на пошук оптимального варіанту вираження дієвості свого статусу. Отже я категорично проти партійної чи фракційної дисципліни в розумінні права позбавлення статусу депутата через вилучення з членства в партії чи фракції. Треба думати і правильно вирішувати до того, як надавати комусь статус депутата, а не після того. Так само хочу вкотре вказати на абсурдність теми "відкликання депутата його виборцями", тому що таємниця голосування вже не дозволяє визначити хто з виборців має це право відкликати свій голос. Також вкажу, що за всю історію законодавчо затвердженого принципу відкликання депутатів своїми виборцями за весь час існування СРСР не було жодного прикладу його застосування - більш ніж характерний показник. Депутат є уповноважена особа на певну часову каденцію, тому тільки надзвичайні кримінальні злочини можуть бути причиною позбавлення його цього статусу силоміць. Якщо депутат не виконує своїх обіцянок і програмних засад, то його просто не переобирають наступного разу. Так прийнято в світовій практиці. Стосовно обману виборців депутатом, то шановні: вас багато, а він один - невже важко відстежити чого варта людина за попереднім його життям? А якщо піддалися обману, так то ваша спільна вина і вона первинна - вам і відповідати!
Ще одною з характерних рис  для радянської системи державного управління було обов’язкове процентне залучення до всіх виборчих органів людей з народу та окремо процент жінок. Обирали простолюд навіть до найвищих державних органів, щоб задекларувати народовладдя, хоча всім було ясно, що простий робітник від станка чи доярка з села були просто наповнювачами, тому що реально нічого не розумілися в усьому, що відбувалося в залі засідань. Рішення всі були наперед заготовленні, всі доповіді та виступи заздалегідь підготовлені і затвердженні в кабінетах комуністичних керівників, тому активним народовладдям тут і не пахло.
Фактично те саме маємо і зараз: досить поглянути на склад перших 5-ок партій, а що вже казати про загальні списки. І давайте не робити проблеми чи ті списки стануть відкритими, чи й далі будуть закритими: що нам дасть можливість обирати поміж акторами, співаками, футболістами, водіями, офіціантами, секретарками, прислугою та коханками якогось партійного лідера - що це нам дасть? Вибір без вибору!
Я однозначно не розумію, яким чином наявність серед депутатів ВРУ співачки Таїсії Повалій, футболіста Андрія Шевченка, актора Богдана Бенюка чи письменниці Марії Матіос тощо зможе покращити законодавчу роботу нашого парламенту - не розумію і все тут. Але розумію, що це все є ті самі сурогатні замінники "робочих і доярок", які потрібні виключно для бездумного голосування чи права користуватись їх картками - і це мене ображає як виборця і як громадянина. І раніше ображало. Єдина співачка Оксана Білозір реально поміняла фах на період свого депутатства, отримала спеціалізовану освіту дипломата і управлінця - це було правильно і я підтримую подібні вчинки. Гарно також поступив співак Святослав Вакарчук, який відчув огидну принизливість ситуації і добровільно склав свої депутатські повноваження. До речі, і Рональда Рейгана цінували не за його акторські здібності в США, коли обирали двічі президентом. За радянської влади якось зрозуміло чому всякі клоуни ставали депутатами - задля хохми головних циркачів, а на теперішній час я такого підходу не розумію і не хочу розуміти! Це гниль і підступ щодо виборців.
Ще не розумію людей, які йдуть на виборчі дільниці не знаючи наперед за кого проголосують, як і не розумію виборців продажних за якісь подачки - це ж принизливо! Хоча з іншого боку коли обирати приходиться поміж Повалій і Шевченком, то сто гривень стають цілком актуальним аргументом навіть для інтелектуалів. Особисто мене цікавило все нове в нашій політиці, зокрема Віталій Кличко і його "Удар", який він мені і завдав своїми обранцями, де окрім згаданої Матіос опинився і супер-бездарний (але супер-покірний!) псевдо-економіст Віктор Пензеник - то вже удар нижче пояса. Крапка. Замість молодих та енергійних, свіжих розумом та ідеями людей я бачу струхлявілі пеньки! Фу ти - ну ти!
Є класична фраза, що: "Короля творить його оточення", - яке, в свою чергу, обирає і формує собі король. Нікчемність оточення свідчить про убогість самого лідера. І навпаки. Тільки я не знаю кого навести в приклад отого "навпаки". Нема. Дико звучить, але це так: нема нікого в українській політиці, вартого уваги і підтримки у виборця Богдана Гордасевича, тому скоріше з принципу, чим з реальної політичної користі буду голосувати в черговий раз за Віктора Ющенка з його партнером Юрієм Костенком та Конгресом українських націоналістів. Також старе, але принаймні перевірене на надійність. А як нема кращого - що робити? Он "Свобода" наче націоналісти, але з КУНом чи їм подібними не хочуть єднатись - голоси потрібні з усіх регіонів, тому поміркованість в дозуванні декларацій українського націоналізму не завадить. Най пробують. Все одно, як я визначив перед тим: варіантів ситуації після виборів не багато. Трошки почубляться-поторгуються, а тоді створиться нова-стара більшість з Партії регіонів, комуністів, Королевської та мажоритарників, якій буде протистояти безвільна опозиція з "об’єднаних" та з "недооб’єднаних": Кличка, Тягнибока і, можливо, Ющенка та ще невеличкої кількості мажоритарників-оригіналів. Можливі варіанти ротацій, але не суті політичної ситуації в країні, де й надалі керувати будуть всі оті майстри знущатися над кошенятами чи щенятами. І над нами всіма також.
Пропонувати щось робити значиме наразі не має сенсу, поки не закінчиться політична агітація на грані істерії, не припиниться боротьба гаманців з "лантухами бабла", не завершиться війна політтехнологів та інших футурологів поміж себе тощо аж до часу виборів у жовтні. Зачекаємо. Мусимо.
Не знаю, чи буду в подальшому відволікатись на подібні теми сучасної градації політичної деградації в Україні - не бачу для того причин, тому що все головне по темі виклав тут. Більше мені сказати наразі нічого.
З того всього перейду в історичну ретроспективну сферу досліджень українських соціо-політичних реалій, щоб потім перейти у сферу більш-менш перспективних соціальних потуг як реалій чогось нового і кращого в Україні. Знову наголошую, що свої роздуми я викладаю виключно для зацікавленої публіки, щоб обмінятись думками і задумами.

З повагою до всіх, Богдан Гордасевич.
м. Львів - Рясне
1 липня 2012 р.

    Згоден з автором
    39%, 9 голосів
    Частково згоден
    22%, 5 голосів
    Дурна балачка
    9%, 2 голоси
    Своя думка
    30%, 7 голосів

19   

    Коментарі: 45+45
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Плитка українська політика

    25.07.12, 15:12
    Свобода і справедливість
    позиція, політика, україна

Один чоловік гарно висловився про політичну ситуацію у нас в державі: «В Україні багато розумних людей поокремо, а спільного розуму - немає». І то є чиста правда: кого не послухаєш - кожен у нас знавець і може чимало скати свого про політику й окремі персоналії, а також і про владу, як і зможе дати розумну пораду, що треба робити - ну кожен розумник! Проблема тільки в тому, що всі ці рішення мало в чому збігаються, тоді як реалістичне спільне суспільне рішення можливе за умови значного співпадіння в загальних обрисах думок окремих людей. На жаль, у нас нема такого спільного знаменника. Причина тому, на мою думку,  є занадто абстрактне розуміння людьми змісту політики як соціального механізму - саме механізму! Без ідеологічної (частіше: псевдо-ідеологічної) та популістської бутафорії. В Україні ставлення у людей до політики має скоріше метафізичний характер, навіть теософічний, тому що наші політичні партії та рухи мають персоналізовані константи у вигляді конкретних «божественних персон» - лідерів. Однозначно, що в українській політиці персоналізація політичного процесу значно переважає ідеологічну та системну складову, бо для цього досить поглянути на всі наші провідні партії і поставити запитання: «Що лишиться від партії, якщо забрати її теперішнього лідера?»
Найяскравіший приклад - БЮТ, який з могутнього політичного руху буквально розчинився в ніщо без свого лідера Юлії Тимошенко. Або заберіть Віталія Кличка, Наталію Королевську, Олега Тягнибока - що лишиться від партій? Навряд щось значне. Як і в минулому скільки щезло партій одразу після втрати з різних причин свого лідера? Віктор Медведчук  не пішов шляхом Стеньки Разіна і проміняв партію на бабу - і немає СДПУ(о), а була ж досить крута політична тусовка. Цікавим було антагоністичне самознищення політиків Олександра Мороза та Віктора Ющенка, що так само фактично ліквідувало відповідно досить потужні політугрупування як СПУ та «Наша Україна». Ще веселіше вчудив Сергій Тігіпко з своєю партією «Сильна Україна» - як в класика Тарас Бульба: « Я тебе породив - я тебе і...» ліквідував. А ще недавно за рейтингами яка була сила! За малим не вистачило стати 3-ю політсилою в Україні за потужністю, але все вмить пшикнуло, як лідеру приспічило...
Перелік можна продовжити, де спокійно між партією і її чільником можна ставити знак рівняння: Арсеній Яценюк = «Фронт змін», Юрій Костенко = УНП, Анатолій Гриценко = «Громадянська позиція» тощо. Найцікавіше в цьому політичному кросворді, що спитай: у чому різниця тої чи іншої партії одна від другої? Ідейна чи програмна, в розумінні економічних і соціальних принципів - і мало що можна сказати. Так звані політичні меседжи в абсолюті сходяться на особистих якостях лідерів партій і все! Найцікавіший парадокс виник у протистоянні Партії регіонів та БЮТ, які фактично в усьому були тотожні: два олігархічні клани рвались захопити владу, щоб мати можливість «дерибанить» Україну. Тому пропозиція Юлії Тимошенко до Віктора Януковича об’єднатись в єдину «широку коаліцію» (так звана «ширка») і дерибанить Україну спільно - мало цілковиту логіку законів джунглів: «Ми з тобою одної крові: ти і я» Але...
Таким чином можна однозначно стверджувати, що політичні партії в Україні є не соціальними та ідеологічними організмами, а суто політичними технологіями під процес виборів виключно з метою  просування певних персон щодо захоплення ними владних повноважень - і все! Все! І жодної ідеології! Як кажуть в бойовиках убивці-кілери своїм жертвам: «Нічого особистого - просто це моя робота». Політична технологія була вперше найгарніше зреалізована у політпроекті «Партія зелених» України», де в організації на захист екології реально все контролювали промисловці, тобто фактичні руйнівники екології.
Найяскрішивими прикладами чисто політичної технології опанування влади є наші начебто найідейніші партії-антагонізми: КПУ Петра Симоненка та ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Одні декларують себе як найкруті захисники простих людей від експлуатації та здирництва багатіїв, а інші акцентують все на національній ідеї як основі соціального захисту і добробуту. Але що ми маємо насправді. Мені не один раз доводилось вказувати на псевдо-ідейність політсил, якщо слова є, а результат по їх змісту - відсутній. На Сході та Півдні України за весь час існування виборів в незалежній Україні обирали виключно лівих за ідейною спрямованістю депутатів, як і всю іншу керівну місцеву братію обирали з ще або ж колишніх членів КПУ або СПУ - і жодного націоналіста там не пройшло! Жодного за всі роки праворадикала! І що? Сильно захищають ці обранці права людей? Масове безробіття, підпільні копанки і найкрутіші олігархи тощо де це процвітає? Там, де обирають начебто любих електорату ліваків з комуністів та соціалістів. Перейдемо до Західного регіону України: де розповсюджена тотальна корупція і зловживання владою? Саме там, де постійно обирають виключно ідеологічно правої орієнтації претендентів на всіх виборах, - тільки тих, які люблять Україну понад усе! Але результати до дивного схожі щодо всіх інших регіонів України: скрізь при владі злодії, хапуги і  плутократи. Як кажуть галичани: «Ту щось пороблено», а східняки: «Сглазили»
Далі я спробую висловити власне бачення причин і наслідків того, що ж реально було пороблено в Україні з політичною культурою й традиціями, але зараз хочу звернути увагу на інші важливі теми на прикладі з спорту, а саме - футболу, оскільки це найпоширеніший у нас за авдиторією і значимістю вид спорту. Почну з найпростішого: з глядача, тобто вболівальника, для якого по-суті все це дійство й існує: змагання з футболу! Перша головна константа: футбол існує не для гравців, суддів, тренерів та інших функціонерів, і навіть не для олігархів, як власників команд - ні! Футбол існує в першу чергу для вболівальників, які з спортивного інтересу переживають за грою улюбленої команди, щоб визначити в чесній за правилами боротьбі найсильнішого. Правильно? Правильно.
Тепер моделюємо всім відому ситуацію, коли найзавзятіші вболівальники команд об’єднуються у групи фанів  футбольних команд і поступово перетворюють футбольні змагання з гри на полі у силові протистояння між фанатами як на стадіоні, так і поза ним. Головне, що в таких бойовищах значення гри команд зникає як таке: не важливо, яка з команд і чому виграла чи програла. Важливішим стає інше: яка група фанів у черговій сутичці перемогла й «набила морду» іншій. Тепер скажіть: де тут футбол? Нема. А тепер зробіть екстраполяцію цієї аналогії на проминулі вибори президента України: так само чубились виключно фанати і чисто з принципу «хто кого подолає» суто за психологією бійки «стінка на стінку», але зовсім не як політична ідейна боротьба. Одні фанати хотіли реваншу за попередній програш, а другі знову хотіли обіграти опонентів за принципом «всі на одного» і їм на цей раз не вийшло. Після чого фани, що програли бійку, виказують претензії до інших вболівальників, чому вони їх не підтримали? І не спроможні зрозуміти відповіді, що люди хочуть бачити правдиву політичну гру і реальний вибір, а не дурну шарпанину поміж деструктивних фанатугруповань, яка є абсолютно далека під нормальної політики.
Тепер інша тема: договірні матчі, продажність суддів, багатомільйонні трансфери гравців і все інше включно до тоталізаторів та вибадувань олігархів-власників команд. Зрозуміло, що яким би талановитим і порядним не був гравець - він є членом команди і сам зіграти не зможе ні за яких обставин. Тому грай - не грай хтось з гравців чесно і відчайдушно, як і вболівальники як би не підтримували свою команду, але так званий «договірний матч» залишиться в силі, як і виграш в тоталізаторі забере той, кому треба. Тільки чи буде це спортом? І чи  буде потрібен такий футбол правдивим вболівальникам? Зрозуміло, що ні! «Такой футбол нам не нужен», - як колись казав відомий коментатор Микола Озеров.
Знову робимо екстраполяцію на сучасну політичну ситуацію в Україні і зважуємо наступне: «Чи зможе чесний депутат щось самотужки зробити згідно волі своїх виборців?» Дуже і дуже сумнівно. Що один тут не воїн, яскраво демонструє Юрій Кармазін, який вносить безліч розумних і потрібних поправок у законопроекти ВРУ, але ніхто його не підтримує, а ще й іронізують: «О, ще при голосуванні до звичної дюжини нових кілька голосів додалось - то вже перемога...» Зрозуміло, що жоден депутат ні в одній раді сам собі ради не дасть - тільки об’єднавшись з іншими депутатами у певній фракції можна чогось досягти реального. Але що тоді? Тоді депутат змушений інтереси фракції ставити вище за інтереси своїх виборців, якщо вийде так званий «конфлікт інтересів» - першопричина всіх корупційних діянь. І що тут можна зробити? Важко так просто і однозначно сказати, окрім аналогічного Озерову: «Така політика нам не потрібна»


 Система, де процвітає політичне шулерство, не може апріорі толерувати чесну політичну гру, отже і загалом державна політика буде діяти не на користь суспільства і мас народу, а виключно надогоду жменьки шарлатанів і злодіїв при владі, що ми вже не один десяток років і споглядаємо у нашій славній Україні. Власне тому я особисто не дуже високо ставлю майбутні парламентські вибори не залежно хто в них переможе, оскільки хибною в Україні є вся політична і державна система як така. Хибна! Схиблена! Деструктивна! Якщо я помиляюсь в цьому - прошу мене спростувати. Я ж поки що бачу, як депутати всіх рівнів працюють за принципом: красти - дозволено, а керувати - ні. Керують у нас в державній політиці закулісні махінатори, яких ми не обираємо.  І ось тут варто перейти до історичних ремінісценцій, що і буде зроблено в наступній частині.

Богдан Гордасевич
25 липня 2012 р.
м. Львів-Рясне

    Згоден з автором
    62%, 13 голосів
    Не згоден
    14%, 3 голоси
    Своя думка
    24%, 5 голосів

20   

    Коментарі: 65+65
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Янек - ти чо хош?

    16.07.12, 17:17
    Ми любимо тебе, Україно!
    візит, путін, україна, янукович

Вже 2 роки дивлюсь на ту владу і думаю: - Ну ви, Вітьки, два чоботи - пара!"
Спершу Ющенка не міг зрозуміти, "цо пан хце?" Тепер Януковича не допетраю:  "Ти скажи, ти скажи, чё те надо, чё те надо: может дам, может дам, чё тьі хошь..."
Ну як можна зрозуміти, що відбувається поміж Януковичем та Путіним, коли один, як закохана дівчина, що не дасть до весілля, а другий - як Казанова з Коза ностри: та мені твоя цнотливість до одного місця (не найгіршого!) - гроші де? За ті стільці, що ще Ільф і Петров тобі вранці продали, а ти гроші ні ввечорі, ні вранці не віддаєш - країну коли здаси?
А все так гарно починалось: "Харківські угоди", які не тільки здали Конституцію України та всі інші домовленості про "Чорнросфлот, плиз до 2017 з Севастополя до Новоросійська! Плиз, рідненькі, до бісової мами! Плиз! Гарно просимо!" Але, що зовсім нечекано стало для Януковича з Азаровим: ці ж самі "Харківські угоди" зафіксували легітимність договорів ЮВТ з ВВП щодо газу. І вже два роки ганчують Юлю, хоча як божий день ясно, що: - Хлопи, а що ж ви тоді у Харкові попідписували?
От і зараз те, як вибадливо продефілірував президент Росії Володимир Путін по кримській Україні до Ялти, щоб дати чергового щигля президенту України Віктору Януковичу, вже навіть його ворогам не є смішно - це аж ніяк не смішно нікому! Зовсім не смішно, бо вже однозначно ясно: або ти, як грузинський князь Са...-ах! який молодця! Або ще одна наложниця-заложниця поряд з Білорусією та Казахстаном: коли захочу - тоді й зайду та вийду. Зрозуміло, що Януковичу так не хоца, бо нікому, окрім ВВП, так не хоца. Але час щось вибирати, як казав запал до вибухівки: бум чи не бум?!
От і я довго думав, щоб написати про такий візит такого президента до ось такого президента - і ось тільки на таке ніщо і спромігся.
І мучить мене єдина цікавість: - Що ж наш Янек хоче? Невже це наш другий Вітя-тютя? А справжній Вітя-цяця коло фонтану музикального? Ну не даремно ж до нього сам Вовочка завітав - ой, що не даремно!
А ви як думаєте?

Богдан Гордасевич
м. Львів
 

    Здасть Україну Янук
    36%, 9 голосів
    Другий Ющенко: ні те - ні се
    0%, 0 голосів
    Щось буде незвичайне
    64%, 16 голосів

19   

    Коментарі: 24+24
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Сучасне вагітне майбутнім

    13.07.12, 14:40
    Свобода і справедливість
    думка, майбутнє, україна

 Вельмишановне панство з блогерів і всіх інших, хто читає чи проглядає мої дописи тут або деінде, - як я вже зазначав в минулому, я використовую цей ресурс просто для оприлюднення своїх матеріалів. І все! Мені тим Інтернет і цікавий, що я можу розмістити що хочу і забути, тобто не думати як далі донести думку суспільству - вона вже є доступна для всіх бажаючих, отож можу спокійно рухатись далі.

Далі буде Майбутнє і мене турбує, яким воно буде. Маю тверде переконання, що в житті нічого не відбувається просто так спонтанно: все має певний збіг сукупних обставин, серед яких можливі випадковості, але спільний знаменник всеодно буде закономірним. Не буду зараз обтяжувати всіх прикладами і доводами - їх безліч. Хочу сказати про інше: я викладаю свої знання і роздуми тут для спільного використання всіма, хто того забажає - ото і все.

Також хочу зазначити, що я не претендую на те, щоб бути найрозумнішим за всіх - а навіщо воно мені? Мій імператив дії походить з іншого: якщо я втаємничую свої розумові знахідки в собі через завищену самокритичність, то зроблю зле, бо не мені вирішувати, що є насправді мудре, а що - не дуже.
Все вирішуєте ви, мої читачі. Знайдете собі цікаве і корисне - добре, але як не станете читати - теж не пропадете, як і я не пропаду з того.
Я дуже полюбляю притчу про сіяча, що розкидує зерно, але в кожної зернини своя доля і не кожному зерняті дано прорости і вирости до повноцінного колоса.
Як ще люблю повторювати іншу сентенцію: - Якщо врожай поганий - всеодно треба сіяти знову і знову.
Моя робота як я її вбачаю: засівати думками українські інтелектуальні грунти. Я плекаю УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ЕЛІТУ МАЙБУТНЬОГО.  Придумав для цього віртуальний проект Соціальна партія України "Гарт" (СПУ "Гарт") http://gartua.io.ua/ - з тим і буду рухатись далі.

З повагою - Богдан Гордасевич.
19   

    Коментарі: 12+12
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт»)

    10.07.12, 15:13
    Свобода і справедливість
    інтелект, партія, україна

Історія і філософія задуму як його вбачаю я, Богдан Гордасевич.Всім відома формула ринку: попит народжує пропозицію. Але що є первинним? Ясно, що пропозиція, бо інакше звідки має виникнути попит на те, чого нема. Інше питання, наскільки пропозиція є актуальною, щоб мати попит.У даному варіанті є просто пропозиція створити партію нового характеру, а саме таку, яка не виражає інтереси окремої верстви суспільства, але є універсальною і об’єднавчою інтересів всіх членів суспільства. Яким чином це можна зробити? От над цим і спробуємо задуматись.Нормальне вільне суспільство в демократичній державі характеризує його багатошаровість і розпорошеність інтересів людей на противагу тоталітарним чи монархічним державам, де все уніфіковано під певний ідейний стандарт керуючої влади.  І що цікаво: кожна влада своїм основним критерієм існування й панування виставляє добробут народу як своє головне завдання, але майже завжди то є облудою для самої влади і бідою для людей.  Проблема в тому, що не можна ощасливити кожну окрему людину без врахування її суб’єктивної волі інакше, аніж надавши їй свободу вибору в тому пошуку особистого щастя. Свобода - це є право вибору! Вільного і розмаїтого. І особистого!Ось чому я вважаю за можливе і навіть необхідне творити суспільство з різних ідейних форм співжиття позитивного характеру, тобто щось приблизно як у Давній Греції, коли міста-поліси мали свої порядки, тільки, зрозуміло, в осучасненому варіанті. Далі можна буде деталізувати, але наразі зупинимось на цьому. В принципі теперішні державні федерації досить непогано демонструють варіантність місцевих норм співжиття.За своїм задумом Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт») - це партія інтелекту, отже в ній можуть бути люди різних соціальних груп від бомжів до олігархів, хоча в результаті діяльності цієї партії не повинно бути не бомжів - ні олігархів, як взагалі повинно зникнути протистояння типу експлуатованих та експлуататорів, соціальні антагонізми і глобальні конфлікти. Все це не є якоюсь нездійсненною мрією - світ неухильно до того йде, а я просто конкретно обумовлюю цей процес. Інше питання, що для виникнення об’єднання потрібно мати в достатній наявності що об’єднувати. Якщо за рівень інтелекту брати показник, який наявний зараз у Верховній Раді України згідно діяльності народних депутатів, то він занадто низький, щоб йти туди з партією інтелекту.  Ще важче, щоб таку партію оцінили виборці, які більше полюбляють обирати різноманітних «гречкосіїв», а не таких, які кажуть просту правду: щоб мати - потрібно працювати. Задурно тільки ярмо видають. Одним з моїх особистих розчарувань під час процесу відомої «горбачовської перебудови» яка призвела до розвалу СРСР було усвідомлення наскільки нікчемна інтелектуальна потуга є у всій нашій країні, особливо провідній верстві, якою на той час була компартія СРСР - КПРС. На мою думку тільки це стало першочерговою причиною розвалу держави СРСР - убогість інтелекту починаючи від найбільш елітного апарату КДБ і до низу по всіх структурах партійних і державних. Якщо комусь здається, що я не правий, то після того, як він перехреститься і буде й далі так вважати, тоді най спробує і спростує мої закиди. Зокрема, коли мені говорять, що розвал СРСР має зовнішні причини типу дій ЦРУ чи масонів, то прошу ласкаво вказати, де були наші розумники, які все оте підступне дійство прогавили? І т. д. Особисто я був в часи перебудови Горбачова його прихильником, як і був проти розвалу СРСР, тобто не надто переймався ідеєю повної незалежності України. І думаю будь-яка розумна людина була б проти руйнації того громадного соціально-економічного комплексу, який вже склався в СРСР, якби вчасно було реформовано політичні важелі суспільного буття, але не вистачило на те розуму - однозначно. Спробую пояснити, як би мало бути тоді на мою думку. В Радянському Союзі була спотворена система влади, яка була зосереджена фактично в абсолюті у структурі компартії як єдиної партійної сили в державі, а інші державні органи були чисто номінальні за значенням десь як дублери. Від такого «сумісництва» економіка в СРСР ставала суцільним волюнтаризмом-самодурством, а ніякою не плановою та розумно скерованою, через що і зайшла в повний ступор і «штопор», з якого так і не змогла вийти. Китай зумів завдяки інтелекту Ден Сяопіна, а ми - ні. Хоча сам задум був правильний, але коли Горбачов почав свої реформи з того, що став передавати всю владу від компартії до виконкомів рад різних рівнів, то єдиною формою збереження керованості країною стало масове переобрання чиновників компартійної номенклатури до всіх рад і їх виконкомів. Але при тому громадна інфраструктура державного керівництва через партійні ланки виявилась спустошена і тим автоматично зліквідована, замість того щоб всіма засобами треба було намагатись її зберегти і надати нової форми дії, а саме перетворити їх на осередки інтелектуальних штабів перебудови, своєрідні мозкові центри без ідеологічної упередженості. Тепер через 25 років я вже розумію наскільки це було малоймовірною задумкою, хоча і гарною: як виявилось, у СРСР не було  не тільки сексу, але й інтелекту, тобто через відсутність інтелекту не було і сексу.  Десь так. Одночасно варто звернути увагу, що комсомольська організація в Україні зробила спробу подібного переформатування своєї структури і створила обласні так звані «ресурсні центри» за рахунок своїх коштів та майна, але вони себе абсолютно не проявили як прогресивні осередки, тому що займались виключно поглинанням різноманітних грандів й подібних програм, або легалізацією грошей в якості конвертаційних центрів тощо. Один комсомольський  за генезою Центр Разумкова діяв глобально в інтелектуальній сфері, проте і він скорше перетворився у соціологічну службу, а не потужний центр прогресивних ідей. Таким чином в Україні, як і в цілому по СРСР, кількісно значний прошарок освіченого люду не перейшов у якісний формат - це варто визнати. Тому перші 10 років в Україні пішло на встановлення хоч якоїсь подібності до державного апарату й влади. Можна нагадати, що в Україні вже на цей час відбулось коло 12 змін державного устрою кардинального характеру, а різних малих переподілів влади - не зрахувати. Тому не дивно, що після скасування Конституційної реформи 2004 року без легітимного затвердження іншої Конституції, навіть відновленої, ми живемо в позаправовому полі, не кажучи, що фактично жоден закон чи постанова Верховної Ради України не була прийнята конституційно, тобто щоб всі голоси депутати виявляли особисто і безпосередньо під час голосування. Голосують карточки депутатів, але не їх власники, причому це робиться публічно, то кого ми такою законотворчою діяльністю дуримо окрім самих себе? Де тут розум й інтелект? Нема. Друга важлива річ: для кого визбирувати перла інтелекту? Особисто я ніколи не погоджусь з поділом суспільства на провідну правлячу еліту і сіру масу з обивателів. Який сенс у найвидатнішій еліті, яку не може зрозуміти народ? Ніякого. Перли не розкидають перед свинями. Тобто еліта повинна мати розуміння у масі людей, щоб продуктивно керувати нами як свідомою соціальною сутністю, а не стадом худоби. І знову натикаємось на парадоксальну ситуацію, що начебто цілком освічені люди діють абсолютно всупереч розумній логіці. Для прикладу, на нашому виборчому окрузі 117 в Львові двічі підряд обирали в народні депутати відомого ультрас-дисидента Степана Хмару виключно тому, що він «морди комуністам б’є».  Коли ж у Львові почали масово закриватись великі виробництва, якими керували оті самі комуністи - тільки тоді люди почали задумуватись чи правильно вони чинять. Дивна політична деструкція мислення навіть наче розумних людей з науковими званнями мене завжди дико шокувала, бо раціональний зміст справи постійно поступався перед особистими ірраціональними й суто суб’єктивними бажаннями. Виключенням з правил був хіба що тільки Ігор Юхновський, але один він в полі не воїн. Ясно, що не морди комуністам треба було бити, як завдання №1, а шукати виходів спільно з кризової ситуації після розвалу СРСР і наявної економічної стагнації в Україні. Прогавили ми цей момент державного єднання і тепер маємо антиукраїнську буржуазну еліту з колишньої партноменклатури, яка абсолютно антинародна й антидержавна за своїми устремліннями.Моя позиція на період 1991 р. була проста і однозначна: починаємо з чистої сторінки, з повного нуля незалежно від того хто і ким був до цього часу. Так: повна і всеохоплююча амністія всім комунякам, комсомолії, номенклатурі та кедебістам з усіма їх стукачами – прощення в ім’я розбудови Української Держави. Міг би сказати, що на жаль, мої ідеї не були актуальні, однак не скажу, тому що життя пішло більш складним і розумнішими шляхом. Саме так: розумнішим. Потрібен час, щоб відбулась психічна переміна в масовій свідомості соціуму, який за своїм головним принципом надзвичайно консервативний, що і добре. Спрацював принцип: «Біда вимучить – біда й виучить!» Не буду викладати та аналізувати всі процеси, які пройшли в Україні за часи панування президентів Кравчука – Кучми (двічі) – Ющенка – Януковича, але скажу одне – всі вони були дуже корисними для нас всіх, бо ми пройшли важку і важливу школу від рабів до свідомості вільних людей. Пройшли всі: і хто хотів, і хто не хотів бути вільною людиною, але мусів нею стати. Будемо відверті: Україна свободи не завоювала – нам її нав’язали через розвал СРСР в першу чергу за ініціативою Росії. І скажу, як на мене, на той час це було дуже мудре рішення державників Росії: скинути баласт і виплисти з економічної кризи позбавивши з себе відповідальності за всі союзні республіки, перед тим викачавши через  Ощадбанк з них всі грошові ресурси. План розвалу СРСР був оприлюднений урядом Росії на чолі з Сілаєвим ще у 1988 році! Зверніть увагу: за 3 роки до фактичного розвалу СРСР, в якому вже ніхто не сумнівався! Більше того, знаю інформацію, що коли 1980 р.помер голова кабміну СРСР Олексій Косигін, то Леонід Брежнєв запропонував цю посаду Володимиру Щербицькому, першому секретарю ЦК компартії України, але той відмовився! Відмовився! І сказав щиро чому саме це зробив своєму помічнику: «Цю махіну вже не витягнути – воєнка все з’їла» Рекомендую, щоб не було сумнівів, прочитати чудову за своєю об’єктивністю книгу Нурсултана Назарбаєва «Без лівих і правих» – розвал СРСР є передусім внутрішня причина цього державного утворення, а не суто зовнішня провокація, як це багато хто намагається подати. Не смішіть цапа: агресії проти Росії 1918 – 1920 та 1941 – 1944 років були куди глобальніші – і Російська імперія встояла! Тож ні ЦРУ та США з своїми сателітами тому винні – виключно зсередини прогнило все в СРСР. Але нас цікавить інше: свободу нам нав’язали буквально давши копняка під зад! Не тільки Україні, а всім так званим союзним республікам включно з Прибалтикою,  бо невже хтось має сумнів, що якби могли втримати – то б відпустили? Щоб отак хутко пішли з Східної Європи, якби могли далі утримувати війська й уряди цих країни? Я особисто в те не вірю, що добровільно і за власним бажанням Михайла Горбачова. Криза економічна і соціальна в СРСР за часи так званого «застою» набула настільки глобального характеру, що можна подякувати Горбачову та Єльцину, що все ще досить гарно пройшло з тим розвалом, а не як в Югославії. Менше всього я також вірив у швидке процвітання України після того, як вона з колонії стала незалежною державою. Просто знаю з історії, що ніколи, наголошую: ніколи не траплялось такого, щоб колишня колонія швидко ставала прогресивним мобільним державним утворенням – на все потрібен час. Держава – це надскладний соціальний формат суспільного буття, тому це все одно, що вірити у побудову великого міста всього за кілька років. Неможливо таке: ні Мадрид, ні Санкт-Петербург, ні Бразилія, ні Астана не будувались за коротку мить, а що вже казати про державу. Зауважу, що дуже не люблю, коли починають про Україну казати з погляду порівняння з іншими країнами як Прибалтійські чи Грузія – це абсолютно не співвідносні порівняння, як не можна порівнювати гарний хутір чи містечко з великим містом – це надто різні речі. Україна – величезна держава і розбудова її досить складний процес,  який ми тяжко-важко проходимо й долаємо. І ще хочу зауважити на одному важливому моменті, який часто використовують в політичних процесах, що ось це наче «єдиний та останній шанс» кудись там вийти чи все врятувати тощо. Коментар може бути тільки один: «єдиний та останній шанс» це може і так, але виключно для вас, хто про це галасує та репетує, тоді як для України все це просто епізод історії людей, що живуть в цей час на її землі. Були до них інші, як дасть Бог – будуть інші й після них. Україна – це земля, де ми гості і дещо паразити. Думаю, це варто сказати і усвідомити кожному. Тому що це головна причина, яка дає мені заспокоєння від того, що життя складається не зовсім так, як би мені хотілось. Власне весь проект Соціальної партії України «Гарт» присвячено тому, що я хочу з одного боку зібрати важливі матеріали як базові для того, щоб виразити якою би я особисто хотів побачити Українську Державу: – Державу честі, спільної справедливості і благополуччя. Мрія? Звичайно. Але ж мрії мають властивість здійснюватись! Особливо, якщо мрія стає масовою. По-друге, моя ідея дії досить проста і її назва «Мозковий штурм» – це процес, коли люди з певним рівнем ерудиції та досвіду, збираються задля вирішення конкретних проблем і висловлюють всі можливі способи їх вирішення включно до найдивніших. Головне в цій дії хотіти вирішити проблему, а не прославитись особисто, отже не потрібно бути весь час мудрим і логічним, постійно слідкувати за власним реноме. Не кажучи вже про особисту вигоду, що так процвітає в лже-«мозкових штурмах» сучасних народних депутатів ВРУ, як і всіх інших депутатів місцевого рівня по всій Україні. Соціальна партія України «Гарт» має постати з мережі осередків «інтелектуальних штабів» місцевого рівня з відповідним делегуванням своїх обраних представників до вищих рівнем інтелектуальних об’єднань. Така партія не потребує масового членства, тому що головним в її діяльності є продукування інтелектуального процесу як ідейної константи, і який добровільно підтримується або ж ні суспільством – це основа діяльності СПУ «Гарт». Принцип простий: розумні люди завжди знайдуть порозуміння. Дурні ж завжди знайдуть причину посваритись. Так само спокійно можна одночасно (!) діяти і власним шляхом без участі в СПУ «Гарт» – тут якраз важить оте Шевченкове «єдиномисліє подай», а не структурна підпорядкованість. Кожен повинен зрозуміти: які ми – така і Держава! Інакшого не буває. Будуймо державу через себе, свою дію і свою волю!
З повагою – Богдан Гордасевич
9 липня 2012 р.Детальніше: СПУ "Гарт"http://gartua.io.ua/   

    Цікаво
    92%, 12 голосів
    Пусте
    8%, 1 голос

15   

    Коментарі: 23+23
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Путин - хайль геть!

    06.07.12, 01:53
    Ми любимо тебе, Україно!
    візит, протест, путін, україна

Путин - хайль геть!


12 липня В.В. Путин їде упокорювати бунтівну провінцію Російської імперії - Україну.

Маємо дружно висловити своє - НІ !!!

Путин, хайль геть!

Путин, пошёл вон с Украины в свою рабскую Россию!

Путин, мы не продаёмся ни за газ, ни за пряник после кнута!


Закликаємо всіх людей честі, як патріотів своєї держави, провести акції протесту 12 липня проти візиту президента Росії В.В. Путина до України хто як зможе, якщо схоче.

А хто не схоче - має на те повне право, гарантоване Конституцією Кучми-Януковича: право бути бидлом, імперським рабом. Бути з тими ПРидурками, які плазуючи перед московським паном-хазяїном, в якості подарунка-підношення,  прийняли ганебний протекційний закон стосовно панування російської мови в Україні.

Виходьте 12 липня з акціями протесту до місцевих державних установ, посольства та консульств Росії або інших російських представницьких закладів з транспарантами протесту стосовно мовної та економічної агресії Росії щодо України. Проявляйте ініціативу в протестах через Інтернет або іншим чином, але будьте пильними від провокацій: зокрема знищення прапора і державних символів будь-якої держави несе кримінальну відповідальність. Тоді як тиражування портретів Путіна і їх розмальовка з відповідними підписами-гаслами не є правопорушенням.

Також рекомендуємо не паплюжити суто в цій акції Януковича, тому що він най і поганенький президент, але репрезентує Україну в міжнародному світі.

САУ «Таємна сила» 


Розсилайте цей заклик, множте його і пишіть свої протести!

    Путин - хайль геть!
    91%, 63 голоси
    Не потрібно цих протестів
    6%, 4 голоси
    Байдуже
    3%, 2 голоси

43   

    Коментарі: 84+84
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Громадянська війна в Україні стає реальністю

    04.07.12, 17:26
    Ми любимо тебе, Україно!
    громадянська війна, мова, україна

Не скажу, що прийняття закону про деукраїнізацію України більшістю Верховної Зради України 3 липня 2012 р. було для мене нечеканим.
Інакше б я не писав подібних заміток до блогу, як
http://blog.i.ua/community/1925/855765/
ДАУ - Добровільна Армія України
http://blog.i.ua/community/662/1003312/
безуМовна катастрофа

Підлим було все: і сам закон, і метод його прийняття, і ті, хто його приймали.
Комуніст-галичанин Адам Мартинюк постав у всій своїй огидній красі комуністичного блюзнірства, підступності та лицемірства, як і всі інші гниди-депутати, які своїми діями дали початок процесу громадянської війни в Україні.
Хто знається на глобальних соціопроцесах, той знає, що будь-яка війна не виникає з нічого ось так миттєво - це завжди той фактор, який завершує довготривалий процес підготовки до кровопролиття різними засобами соціального впливу на людей.
Маємо готуватись до значних проблем в нашому бутті, якщо власне сама діюча влада провокує людей на збурення. Можу наперед вказати як все буде, тому що бачив аналогічну ситуацію у місті Львові 9 травня 2010 року, коли сюди поперли червонопрапорники святкувати свою трагічну перемогу... Що з того було - відомо.
Тільки тоді це було місто, а тепер - ціла держава. Як і озлобленість в людей куди більша за цей час фіктивного щоденного покращення життя з постійним його реальним погіршенням. Не маю бажання зараз багато розписувати, а рекомендую прочитати ось це:

Моя особиста програма дій у разі ухвалення закону «Ка-Ка»
19.06.2012 г. в 21:27
Іван Андрусяк

1. Я не розмовляю російською мовою з громадянами України.

2. Я не розумію російської мови, якщо нею до мене звертається політик, державний службовець, правоохоронець, рекламник чи працівник сфери послуг. В усіх інших випадках я знаю і розумію російську мову.

3. Я не купую російськомовних газет і журналів.

4. Я не читаю російськомовних версій українських сайтів. Якщо такий сайт не має україномовної версії – я взагалі його не читаю.

5. Я не ходжу в кіно на російськомовні сеанси.

6. Я не дивлюся телевізор. (російськомовний - !)

7. Я ігнорую російськомовні розваги (ЗМІ, програми, книжки, диски, сайти, вистави, концерти, вечірки тощо). Мистецтва це не стосується – мистецтво не шкодить.

8. Я не купую українські товари, які мають російськомовні назви, або їх нав’язує мені російськомовна реклама.

9. Мої діти розмовляють українською мовою.

10. Я не маю людину за ворога, якщо ця людина розмовляє російською.

http://glavcom.ua/articles/7394.html

http://www.pravda.com.ua/articles/2012/07/3/6967941/
всі, хто проголосував 3 липня 2012 за антиукраїнський мовний закон

Звичайно, повторюсь ще і ще раз: це все огидно включно з подібною боротьбою на негативі, але вибору не лишається, як тільки вчиняти супротив всіма можливими засобами. Або мовчки терпіти наругу -  теж варіант для когось.

Богдан Гордасевич
371   

    Коментарі: 66+66
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Паровані пародії Івана Гентоша

    27.06.12, 17:50
    Пишемо українською
    література, пародія, поезія

Іван Гентош - пародист, але не звичайний, як це прийнято, коли з вірша вибирають-виривають пару рядків сумнівного змісту та якості, а тоді на цьому ляпі будують пародію-знущання, зачасту досить образливі для автора поезій. Така літературна метода виховання типу електро-шокера.
У шанованого пародиста Івана Гентоша метода зовсім інакше, тому що він є ДОБРИЙ пародист! І ще він добрий шанувальник поетичного слова. А разом то є ну дуже добре, коли пародист такий добрий, тому що він не паплюжить поезію і поетів, а навпаки підносить вищу ступінь розуміння поезій, він розкриває в своїх пародіях нові відтінки змісту поезій як пересічним читачам, так і самим авторам! З того часто-густо автори полюбляють пародії Івана Гентоша на свої вірші і як відгук їх допитливого читача, і як своєрідну рекламну промоцію. Увага ніколи зайвою для митця не буває.
Сприяє популяризації творчості "жертв" пародій Івана Гентоша сама творча концепція, тому що він подає об’єкт своєї пародії не уривком, а весь вірш вцілому, тобто в повному об’ємі. Власне ж у своїх пародіях Іван Гентош не так чіпляється до різних ляпів чи неуважностей в поезіях, як іронічно обігрує пікантну ситуацію, яку створює ота дрібна недоречність в самому вірші-першоджерелі.
Як на мою думку, то Іван Гентош віднайшов свою авторську новацію у літературному обширі, що не має навіть терміну для визначення типу "іроніродія", тому поки що я визначаю цей феномен як "паровані пародії"
Можна навіть провести конкурс на кращий термін на найкраще означення літературної новаці пародиста Івана Гентоша - я свою заявку вже зробив: "іроніродія". Прошу долучатися до конкурсу. Як запрошую читати паровані пародії Івана Гентоша, бо то справді приємна справа: автори гарні і пародії веселі.

Богдан Гордасевич, літкрит

Читати пародії тут: http://artshodu.io.ua/s204853/gentosh_ivan_-_poet_i_parodist   
8   

    Коментарі: 5+5
 
Богдан Бо   
Сьогодні 71 річниця трагедії

    22.06.12, 10:48
    Ми любимо тебе, Україно!
    війна, пам'ять, трагедія

Сьогодні 22 червня 2012 року рівно о 10 годині по всій Україні пройшло відзначення Хвилини пам’яті по всіх загиблих у Другій світовій війні, зокрема від часу ворожого зудару двох нещодавних союзників -  тоталітарних систем Німеччини та СРСР, який розпочався в цей день рівно 71 рік тому.
Моя молитва під час цієї хвилини пам’яті була такою: "Вічная пам’ять і вічний спокій всім тим, хто загинув у цій кривавій світовій бійні. І вічне прокляття й ганьба всім тим, хто розпочав усе це, як і всім тим, хто пишається цією війною. Амінь"
Кому стане часу і снаги, то рекомендую закачані мною на файлообмінник документальні фільми про ту війну з нашого боку http://www.ex.ua/user/rjasne, а особливо рекомендую почати з 5 серії "Документальний фільм про війну 1941 - 1945 років. Страшна правда окопів." http://www.ex.ua/view/1142067

Богдан Гордасевич


Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни

Цього року 8 травня вкотре вже ініціативні групи молоді у кількох українських містах вшановуватимуть пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вестимуть мову про загальнонаціональне примирення і єднання. Йтиметься про те, що для українців війна де-факто розпочалася у березні 1939 року з окупації угорськими військами – союзниками нацистів – незалежної Карпатської України та тривала до середини 1950-х років, допоки УПА воювала проти радянського режиму. Тому ані трактування війни як «Великої Вітчизняної» (до речі, запроваджене Сталіним), ані ототожнення солдатського подвигу вояків Червоної армії з тоталітарним режимом, ані відзначення «Дня перемоги СРСР над Німеччиною» (де, цікаво, та держава-переможець?) для України неприйнятні. Ба більше: Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини був підписаний 8 травня 1945 року о 23:43 за київським часом (й о 22:43 за середньоєвропейським), відтак 9 травня в Україні відзначається тільки тому, що цей день назвав той-таки Сталін, а зробив святковим і вихідним «бровеносний» сталінець Брежнєв…
Утім, можна заздалегідь упевнено прогнозувати, що ця ініціатива, як і попередні – скажімо, щось подібне проводили 2005 року у Львові під гаслом «За примирення всіх фронтовиків Другої світової війни» – залишиться практично непоміченою у вирі червоних прапорів із радянською символікою та ревищі «патріотичних» пісень з гучномовців. А ще її прокоментують міцні сивочолі дідугани у військових кітелях з численними орденами на грудях та вгодовані депутати з провладної більшості з георгіївськими бантами на грудях – мовляв, ніхто не відбере у нас нашу Велику Перемогу, і крапка!
А тим часом ще в радянський час у популярній пісні (яку, до речі, заборонила було цензура, але відстояли справжні фронтовики, котрих тоді було ще чимало) Дев’яте травня звалося «святом зі сльозами на очах», а ветеран війни і знаний культуролог Григорій Померанц назвав ту перемогу «пірровою».
І справді: що ж продовжує відзначати вслід за покійним СРСР, який начебто самотужки виграв війну з Німеччиною, незалежна Україна? І про що згадує у ці травневі дні Європа – як та, яку Червона армія начебто «визволила», так і та, на землі якої вона так і не ступила?
Хто і як насправді переміг у Другій світовій війні
Найперше, що слід відзначити – ніяку «велику перемогу» Червона армія у війні не здобула, ба більше – здобути не могла. Перемогу над нацистами та їхніми союзниками у Європі здобули спільними зусиллями Об’єднані Нації. При цьому Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції майже через два роки після початку війни, а до цього де-факто виступав союзником нацистів, демонстративно підписавши з Німеччиною угоду про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року, поділивши перед тим з нею польську державу і домовившись про «сфери інтересів» у Центрально-Східній Європі. Майже рік – із літа 1940-го по літо 1941 року – Велика Британія за військової допомоги своїх домініонів та економічної, політичної та військово-технічної підтримки США самотужки вела війну проти Німеччини з Італією, яким економічно та політично допомагав СРСР – і вистояла. А далі Гітлер перехитрував Сталіна, вдаривши по Червоній армії дещо раніше, ніж вона встигла розгорнутися для «визвольного походу» до Європи, й Радянський Союз перетворився за один момент на союзника демократичних держав. Це насправді і був той самий «другий фронт», відкриття якого Сталін лицемірно вимагав від західних держав, які воювали з нацизмом ще тоді, коли радянський прем’єр Молотов виголошував із офіційної трибуни на адресу Британії та Франції: «Не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим стягом боротьби за «демократію».
У 1941-45 роках більша частина сухопутних частин Німеччини була задіяна на Східному фронті, відповідно й найбільших втрат Вермахт зазнав там. Але чи означає це, що саме Червона армія «зламала хребет гітлерівській воєнній машині», як донині твердять неорадянські пропагандисти? Зовсім ні. Якщо на європейському театрі воєнних дій втрати Вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були майже ніякими (тоді як броньової сталі, потоплених британцями найсучасніших німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами щонайменше двох танкових армій), а наприкінці 1942 року небо Німеччини від союзної авіації захищали 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, які можна було використовувати і як протитанкові гармати і які легко прошивали наскрізь будь-який радянський танк; уявімо їх під Сталінградом – хіба міг би тоді бути успішним наступ Червоної армії?
І взагалі – цей наступ був би неможливим, якби не союзники. 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов маршала Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав те, що докорінно суперечило його офіційним «спогадам» (насправді написаним великим авторським колективом під контролем ЦК партії): «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».
Ці слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Західна допомога включала приблизно половину використаного під час війни радянською промисловістю алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), майже всі легуючі добавки, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, більшу частину автопарку Червоної армії (у 1945 році аж 70% цього парку становили американські автомобілі, а ще ж були англійські та канадські), основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Зрештою, постачання продовольства західними союзниками не тільки порятувало СРСР від страшного голоду і дозволило нагодувати армію – воно дало змогу додатково мобілізувати 6-7 мільйонів чоловіків і жінок, без яких у Червоній армії просто б нікому було воювати…
А ще сама постановка питання про «велику перемогу у Вітчизняній війні» автоматично ділить українців на два ґатунки. Вищий ґатунок у цій системі координат – це ті, хто вважав і вважає СРСР своєю вітчизною, хто воював виключно у Червоній армії та інших радянських формуваннях (скажімо, військах НКВД та НКҐБ). Другий ґатунок, якого свято наче й не стосується – це не тільки ті, хто був в УПА чи інших національних формуваннях; це й ті українці, котрі вступили у бій з нацистами 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського (тоді, коли Червона армія була союзницею Вермахту і між ними виникла, за словами Сталіна, «дружба, скріплена кров’ю») та пізніше воювали у польській армії на території Італії та Франції, а також у загонах Руху Опору в Європі. Загалом ідеться про сотні тисяч людей; ба, серед розстріляних у Катині польських офіцерів були десятки етнічних українців, котрі не спокусилися принадами сталінізму і до кінця залишилися вірними бойовому братерству. Виходить, що й вони – «другий ґатунок», а от ті, хто їх розстрілював, а пізніше тим чи іншим чином виявився причетним до війни з Німеччиною – то «справжні герої-переможці».
Що ж стосується взяття Берліна, то він опинився (ціною страшних втрат) у руках Червоної армії тільки тому, що Верховний головнокомандувач експедиційними силами союзників генерал Ейзенхауер заборонив генералу Паттону, який командував 3-ю армією США, штурмувати німецьку столицю.
«Ветерани» для параду чи вшанування ветеранів, живих і мертвих?
Та попри ці факти (і чимало інших), що відомі сьогодні всім, хто цікавиться справжньою історією Другої світової війни, щороку перед Дев’ятим травня в Україні (не в останню чергу завдяки впливу російських ЗМІ та заявам лідерів Росії) наростає прорадянська «патріотична» істерика. Прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби радянських народів» (особливо, очевидно, під час депортацій десятка із цих народів…) тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А на додачу – традиційні вже провокації у Львові та грізні інвективи на адресу «поплічників фашистів» (тобто всіх тих українців, хто не бажає ставати під червоні прапори, хоча яка в цьому крамола – адже нацисти так само, як і більшовики, марширували під червоними стягами). І так далі, і таке інше. А тим часом реальний подвиг реальних фронтовиків залишається «за кадром» – у телекадрі ж останнє десятиліття перебувають здебільшого ті, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював із «українськими буржуазними націоналістами» і, ясна річ, сьогодні має і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж ветерани Другої світової, котрим у більшості вже за 85 та котрі не лікувалися у чекістських спецсанаторіях.
Ба більше – ті ветерани (значна частина яких не дотримується комуністичних поглядів, ба більше – ніколи не належала до сталіністів) ані схильній до тоталітарних цінностей нинішній владі, ані «захисникам Великої Перемоги», ані фахівцям з шоу-бізнесу, які щороку вправно «рубають бабло» у ці дні, не потрібні – від них у кращому разі відкупляться черговою подачкою. А от міфологеми, побудовані навколо 9 травня, конче потрібні. Бо ж нехай зараз погано, нехай народ у злиднях, нехай політичні та соціальні права утиснені – але ж «ми звільнили Європу», «ми порятували світ», «ми перемогли у найстрашнішій війні». Тому всі інші – це щось другорядне, а от «великий багатонаціональний радянський народ» – це унікальне явище, найвище досягнення людської цивілізації, і ним можна до скону пишатися…
За цих обставин ініціатива молоді вшановувати 8 травня (одночасно з усією Європою, крім Білорусі та Росії) пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вести мову про загальнонаціональне примирення і єднання заслуговує на глибоку повагу і підтримку. Людське і людяне зрештою має здолати, хай не сьогодні, тоталітарну помпезність та неорадянську істерію. А без подолання досі живої сталінської міфології про «Велику Вітчизняну» Україна не стане вільною державою вільних людей.
Джерело: www.radiosvoboda.org
Сергій Грабовський
13   

    Коментарі: 10+10
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Дякую за приємний подарунок від Президента України

    19.06.12, 16:42
    Ми любимо тебе, Україно!
    люблю, слава, україна

Тільки що отримав такий приємний подарунок по розсилці до свого дня народження.

Знаю-знаю, але-але...

Я сам з донбаської шпани і часом у Львові жартую, що коли Янук шапки знімав, то я, можливо, десь поряд на шухері стояв... Я знаю (без документів) як він виліз туди де є, тому... І це не Ахметов - він тоді в садок дитячий ходив, як і Влодзя Путін...

Тому мені просто приємно, що так співпало: мій день народження і цей указ про те, що мені дуже дороге. ДУЖЕ ДОРОГЕ!!!

Президент України Віктор Янукович підписав Указ «Про відзначення 21-ї річниці незалежності України».

Згідно з Указом, Уряд має протягом двох тижнів створити Оргкомітет з підготовки та відзначення цьогорічного Дня незалежності, а також протягом місяця розробити та затвердити відповідний план заходів. План, зокрема, повинен передбачати організацію та проведення 23 серпня, у День Державного Прапора України, церемонії урочистого підняття Державного Прапора в Києві, Севастополі, обласних і районних центрах, інших населених пунктах.

Йдеться також про організацію урочистостей з нагоди 21-ї річниці незалежності у столиці України за участю представників органів державної влади та місцевого самоврядування, депутатського та дипломатичного корпусу, громадських, релігійних і міжнародних організацій, науковців, української діаспори, делегацій з Криму, областей країни, Києва та Севастополя, а також святкових заходів в обласних і районних центрах, інших населених пунктах.

Крім того, йдеться про покладення квітів до пам'ятних знаків і пам'ятників видатним діячам українського державотворення, борцям за свободу і незалежність України; організацію заходів зі сприяння реалізації громадських (зокрема молодіжних) ініціатив, спрямованих на консолідацію суспільства.

План заходів із підготовки до свята також має стосуватися проведення наукових конференцій, виставок фото- та архівних документів, присвячених історії українського державотворення та питанням сучасного розвитку держави; культурно-мистецьких заходів і спортивних змагань; виставок досягнень у сферах економіки, науки, освіти та культури; показу по телебаченню документальних фільмів про історію українського державотворення тощо.

Кабмін має забезпечити здійснення видатків на організацію та проведення заходів із нагоди 21-ї річниці незалежності України.

Згідно з Указом, Рада міністрів Криму, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації повинні затвердити регіональні плани заходів до Дня незалежності України і забезпечити їх виконання. Вони також мають вжити додаткових заходів із упорядкування об'єктів культурної спадщини, пам'ятників та місць поховань борців за незалежність України.

Йдеться також про забезпечення 24 серпня 2012 року святкових феєрверків у Києві та Севастополі, обласних центрах, містах-героях.

У свою чергу МЗС має вжити заходів щодо залучення до участі в урочистостях з нагоди 21-ї річниці незалежності України іноземних дипломатів та представників української діаспори, організації нашими закордонними дипустановами заходів до Дня незалежності за участю місцевих українських громад.

Держкомтелерадіо має забезпечити висвітлення, у тому числі за кордоном, заходів з підготовки та відзначення 21-ї річниці незалежності України.
20   

    Коментарі: 26+26
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Три навіщо?

    18.06.12, 13:12
    Свобода і справедливість
    ідея, партія, світ, україна

Перша думка в кожної розумної людини є запитання:  - А навіщо це мені?
Далі йде логічна послідовність: - А навіщо це ініціаторам справи?
І нарешті: - А для чого це все взагалі світу і людям?

Відповім спершу за себе: особисто я не мав і не маю бажання робити політичної кар’єри, проте був завжди задіяний в різні громадсько-політичні події, зокрема був серед членів Демократичної партії України, яка стала чи не найпершою з легально створених та зареєстрованих в Україні політичних партій після довготривалого монопартійного панування комуністичної партії. З того всього життя зібралось багато напрацювань і думок, які залишаються не зреалізованими, а хочеться їх з особистих надр "видати на гора", як кажуть шахтарі.
Ще одна причина: я користаюсь доброю порадою розумного чоловіка, який сказав, що коли не знаходиш того, що тобі подобається - бери і твори його сам! Власне цим я і займаюсь: намагаюсь створити ідеологічну платформу новітньої соціально-політичної сили. Новітньої! Тому що коли мені про сучасність починають говорити з позицій Дмитра Донцова або Карла Маркса, то я мушу робити зауваження: - Панове, це все треба знати як історичну ідеологічну цінність, але не більше, бо то ідеї ХІХ і початку ХХ  століть, а зараз йде ХХІ століття з надзвичайно інакшим базовим комплексом соціуму і його буття.
Тепер, для чого це потрібно комусь? То вам вирішувати особисто чи приставати до подібного ідейного спрямування і соціального поступу - чи ні. Особисто мене сучасна політично-соціальна клоунада і несправедливість злостять, тому і берусь робити щось нормальне і закликаю приєднуватись "словом і ділом", причому визначальним є діло і його результат! Бо є досить і досить таких, що можуть критикувати чи радити, як і бути наддіяльними на словах, без наявних результатів. Мене такі помічники не цікавлять. Спершу слово, тоді діло і результат - ось тоді і шана.
Для чого це потрібно світу і людям? У нас в Україні, і не тільки у нас, багато політиків люблять закликати до єдності, але майже завжди та єдність має суто фізичну величину: єдина сила, яка об’єднує багатьох в потужну партію чи щось подібне. І центром того єднання кожен з політиків уперто вбачає тільки себе, як най-наймудрішого і найдосконалішого з усіх можливих. "Вірте мені і ви побачите, який я видатний!" З того всі соціальні помилки і проблеми, тому що не повинен цілий соціум залежати від одної єдиної людини, навіть якщо вона дійсно геніальна. Значно продуктивніше об’єднання навколо Ідеї. Людина може померти і щезнути вмить, тоді як ідея ніколи миттєво не зникає.
Єднання в ідейній площині найкращий формат мобілізації зусиль спільноти, коли кожен стає свідомим свого чину і вчинку, а не є просто виконавцем розпоряджень мудрого чи й не дуже мудрого керівництва.
Соціальна партія України "Гарт" має своїм завданням створити новітній ідейний потенціал соціального буття, як і соціоформат простого індивідуального життя виходячи з сучасних реалій трансглобалізації світу і космічних перспектив людства. Як на мене, то є досить важливо для світу і людей.
Детальніше все ось тут:
СПУ "Гарт"
http://gartua.io.ua/

Богдан Гордасевич
18 черевня 2012
19   

    Коментарі: 27+27
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
БезуМовна катастрофа в Україні

    07.06.12, 14:43
    Ми любимо тебе, Україно!
    вру, закон, опір, українська мова

Після того, як прийняття ВРУ Закону про мовну політику в Україні ще в першому читанні одразу привітали в Росії, стало ясно для кого цей підступний гешефт вчинили регіонали - для хазяїна стараються, бо то він вже їх президент, а не якийсь там Янукович. Для цього останнього (в усіх розуміннях даного слова) всі ці події у Верховній Раді, а ще більше - збурення у регіонах України та ще саме на початку великого дійства Єврочемпіонату 2012, яке б мало прославити власне Януковича, то є досить і досить неприємна подія, але і він так само не може нічого вдіяти - Хазяїн з Кремля наказав і треба виконувати.
Давайте реально подивимось на мовну ситуацію в Україні: чи є насправді така вже нагальна потреба в прийнятті подібного мовного закону? Жодної! Однозначно! Неймовірно приниженою, затурканою і забитою якщо і є якась мова в Україні, то це саме українська, номінально державна мова, але далеко не як належить бути тому насправді функціонально. За 2 роки влади Януковича і Ко з ПРидурків відбулась тотальна русифікація навіть того невеличкого україномовного простору, який виник в держапараті та радіо- і телепросторі за 2005 - 2010 роки. І це все робилось без всякого правового обгрунтування, а навпаки всупереч всім законам включно до Конституції - просто в наглу, як то і звикли робити урки-регіонали, які наглість вважають за єдине щастя в світі. Ну що ж, панове урки-ПРидурки, якщо ви шукаєте неприємностей на власну шкуру, то швидко їх знайдете - я в цьому більш ніж певен. І мені особисто досить кумедно чути, як головні ПРидурки заявляють, що не допустять повторення подій 2004 року. Кучма так само не раз промовляв, що не допустить революції, наче хтось його про цей дозвіл став питатись. Так само і ПРидурків ми питатись не збираємось, як не будемо і повторювати все як колись мирно і чинно, тому що і найбільшому з усіх можливих добреньких і лагідних українців тепер вже ясно, що боротись тут можна тільки одним єдиним чином: «Вогнем і мечем»
Безперечно це не є щось собі простеньке і веселеньке часів Майдану, як зрозуміло, що це нацьковує народ України одне на одного огидна рука Москви, бо тільки Росії вигідно мати дестабілізацію в Україні через етнічні конфлікти за грузинським сценарієм, але якщо над народом починають настільки нагло знущатись і зраджувати його інтереси власні керівники на догоду іншій державі, то немає більше виходу з такої ситуації, як масове повстання і покара для зрадників. Всіх. Бити і гнати в три шиї як оту парламентську більшість, так і оту недолугу опозицію, що бездарно здає одну позицію за другою - нам таких захисничків не потрібно! Пошукаємо кращих!
В завершення теми хочу сказати від себе наступне: якщо до 5 червня 2012 року я змушував себе миритись з владою ПРидурків, бо то є демократична константа визнавати владу обрану на виборах, проте відтепер я цієї влади не визнаю, тому що вона діє за законами окупанта: «горе переможеним». А ми не є переможені! Ми ще подивимось, хто кого...

Богдан Гордасевич
м. Львів
06.06.2012   

А що робити нам?

Велелюдного віче, яке я сподівався застати перед будинком Львівської облдержадміністраці вранці 5 червня, не було, хоча тема прийняття Закону про мовну політику в Україні була досить актуальна, але ясно і те, що люди вже не вірять в легальну демократію в цій державі при цій владі. І я вважаю, що люди праві, тому і не нарікаю на львів’ян, які спокійно сновигали містом по своїх особистих справах. Просто в усьому стає відчутно, як визріває народний гнів, накопичується і незнати з якої причини він вибухне - то більш ніж зрозуміло. Всякому терпінню є свої межі, а коли великій нації в наглу плюють у лице зневагою до найсокровеннішого - до мови! До мови корінного народу! І хто? Зайди й перевертні, які опанували владу і вважають себе за всемогутніх зверхників над людьми! Не бувати цьому!
Суто по темі хочу навести вірш поета Мирослава Кушніра, який у 22 роки загинув у лавах УПА:

ШЕВЧЕНКО - БРАТЧИК

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
і в пітьму вдивлене вікно.
Нависла дум криклива зграя,
морочить душу ув одно.

Братерство братнє, воля, воля...
Кого ж ви братом нарекли?
Синам жорстокого Миколи
ви дружно руку подали.

І ви ждете од них любови,
раби, підніжки, прошаки...
Нема козацької в вас крови -
сини козацькі не такі!

Не ждіть добра в собак Петрових -
обух громадою сталіть!
Бо ж не словами - кров’ю злою
нам треба волю окропить.

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
глибінь бездонна темноти.
Буранно вітер завиває,
відносить думи у степи.

1 березня 1942 р. 

На мою думку тут поетом-бійцем більш ніж чітко визначено, що потрібно робити і чому. Тому я хочу висловитись на іншу тему, яку почув на тому ж віче серед людей, а саме, що одні казали: «То Ющенко все винуватий», - а інші відповідали: «Ні, то Юля винувата, бо взаємопоборювали одне одного, а не єднались» І ніхто і півсловом не обмовився, що вони може й обоє таки винуваті кожен по-своєму, але найбільша вина на нас всіх! Бо всі ми після перемоги Помаранчевої революції преспокійно зачали очікувати коли ж то нам мана небесна до рота посиплеться від наших зоресяйних керманичів, замість того щоб користатись сприятливим часом і активно братися до роботи, тобто перебирати владу в країні до власних рук - наших народних рук! Пригадайте, як то все було?! Хіба не фронда 2005 року Тимошенко до Ющенка розпочала відродження фактично знищеної політичної сили на чолі з Януковичем? А де ми всі були? Ми дружно голосували проти себе самих віддаючи голоси хто за «Нашу Україну», хто за БЮТ, а хто і за СПУ, і ще за цілу купку інших лженаціонал-патріотів типу Народної партії Костенка з Плющем, РУХу тощо - що то було? Демократія? Дурократія це було, тому що раз довірили владу президента України Ющенку - то й треба було того триматись! І спитати можна було б тоді конкретно з кого! Ну а так вийшло як класичне: собака на сіні, що сама його не з’їсть, але і худобу до харчу не підпускала. І винуватих нема: Гриць киває на Гаврила, а Гаврило - на Данила...
Отже хто винуватий у конфронтаційній упередженості стосунків Ющенка з Тимошенко? Виключно ми самі - виборці з націонал-патріотичного табору, які голосували один проти одного, а не проти регіоналів та комуністів. То є факт, який ніхто не зможе спростувати. Як і підступне відтягування голосів ВО «Свобода» у виборах 2008 р. під ультрапатріотичними й націоналістичними гаслами від БЮТу й НУНС  на користь Партії регіонів та комуністів - це так само потрібно пам’ятати. Це все наші з вами голоси! Наші з вами! І далі теж вибір є і буде за нами! Це не стосується одних тільки виборів - це стосується самого буденного життя кожного! Цей вибір відбувається щоденно! Ми просто не надаємо тому належної уваги і робимо в тому велику помилку. Дуже часто ми самі себе принижуємо більше, аніж це хтось інший нас принижує. Простий приклад: сучасні молоді хлопці і дівчата у Львові спілкуються поміж себе українською з величезною кількістю матюків - це хіба не самоприниження? Чому молодь не хоче сама спілкуватись чистою нормальною мовою, а вподобала зеківську говірку? Звідки це їм навіяли? Хто до того привчив? А самі так хочуть - самі! Ну хочеться їм сморід з рота випускати, тіло наколками вкривати, оголеними і розцяцькованими на людях з’являтись - хочеться! А бути вишукано вбраним з гарною мовою і поводженням вихованої людини - не хочеться! Чому? Подумайте? І дайте просту відповідь на запитання: так це нас хтось «опускає» чи ми самі себе?
Тепер повернемось до основної теми: української мови, яку грубо зневажили з боку правлячої верхівки нашої держави. Як я вже однозначно зазначав: реальної потреби в такому мовному законі немає, тому це треба сприймати виключно як образу проти української нації. Особисто я такої образи як свідомий українець, а не просто україномовний громадянин, прощати не збираюсь. Воно й раніше я дещо самостійно українізовував свій життєвий простір обираючи у читанні, музиці, перегляді телепередач тощо українське, але тепер, коли в державі на законодавчому рівні вводять мовну сегрегацію - моє рішення стає однозначним і категоричним: я, українець, живу в Українській Державі, тому якщо хтось захоче, щоб я його почув і зрозумів, то він має звертатись до мене виключно українською мовою! Все - без варіантів! Винятки в мене можуть бути до іноземців, але винятки для того й існують, щоб стверджувати правило. І мав я десь всіх сурогатомовних співвітчизників, які не володіють державною мовою, як і всю провладну державну номенклатуру з ПРидворних ПРидурків з Партії регіонів, яким не вистачає інтелекту вивчити ще одну слов’янську мову.
Ігнорування - то не війна, отже дозволити може кожен, хто забажає відстояти свою мову і державу як надбання Українського Нації. Звичайно, що я був і є проти міжнаціональної ворожнечі та проявів етноциду, але я вимагаю і маю на це повне право, щоб мову і націю корінного населення моєї держави поважали і не принижували незалежно від чисельності іншомовних зайд та перевертнів на її території. Якщо влада тупо хоче повторити експансію сербів в Хорватії, то відомо чим вона закінчилась і немає сумнівів, що і в Україні це відбудеться аналогічно, якщо далі так все піде.
Також мушу визнати, що як вихована людина, я з величезною нехітю вживаю образливі вирази, яким є у даному випадку словотвір «ПРидурки» стосовно членів Партії регіонів у Верховній Раді України, але на мою особисту думку треба бути винятково обмеженими розумово людьми, щоб так бездарно і передчасно звести наніц той величезний потенціал електорального позитиву, який би могла дати регіоналам вдало проведена акція з Єврочемпіонатом 2012. Все! Не буде тепер вам нічого від того! Нічого! Ложка вашого дьогтю вже зіпсувала цю діжку з медом. А що вже Ківалов Серьйога-підрахуй знову капітально підставив Януковича - то просто фатум якийсь для обох. Подивишся на весь цей бедлам і тільки одне що й можеш вимовити: «Ну й ПРидурки!»
Завершити свій допис хочу доповненням до закінчення одного рекламного гасла з табору ПРидурків: «... руїну подолано!» - «Тюрму збудовано!»   
Я особисто туди заселятись наміру не маю - я 30 років в «соціалістичному таборі» відбув, в зоні, що називалась СРСР або ще  як Імперія Зла. Вдруге я добровільно в тюрму не піду нізащо! Краще вмерти стоячи, чим жити на колінах! Саме це довів поет Мирослав Кушнір, а ми що не з тої породи українців? З саме тої - і доведемо це, якщо треба буде, як довелось зробити іншим перед нами.

Богдан Гордасевич
м. Львів
7 червня 2012 р.

Прошу додавати свої думки до моїх і розсилати хто де гаразд - створимо хвилю українського гонору!

    Підтримую!
    94%, 72 голоси
    Проти, бо закон правильний
    4%, 3 голоси
    Байдуже
    3%, 2 голоси

653   

    Коментарі: 76+76
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Шукай себе в списку Юлі

    29.05.12, 19:00
    Ми любимо тебе, Україно!
    вибори, винничук юрій, львів

Юрій Винничук
       
У попередній моїй статті йшлося про вибори на Львівщині, куди зібралася висуватися київська журналістка Тетяна Чорновіл, наївно націлившись обійти місцевого магната. А ось Андрій Шкіль, який уже перемагав у цьому окрузі, навіть сидячи за ґратами, вирішив сховатися за списками. Є така тиха підозра, що місце програшного кандидата було куплено заздалегідь. І в цьому полягав мій крик душі

«Наш атвєт Чемберлену» не забарився. Олексій Шалайський на сайті «Наші гроші» вмить розродився блогом під вишукано дотепною назвою «Юрій Винничук. Тварина. Амінь».
Починає свою репліку він з відвертої брехні у стилі тов. Ґеббельса. Спритно підтасувавши фразу «Сутенер наказав – дівка лягає», яка стосувалася Львівщини, зробив недвозначний висновок: «Чоловік на прізвище Юрій Винничук написав у журналі «Український тиждень»... що журналістка Тетяна Чорновіл – курва».
Чесно кажучи, я навіть про Цибулька нічого подіб­­ного не писав. А Тетяну вважаю прекрасною журналісткою. Але ось друга брехня: «Чорновіл вибрана КОДом як основний кандидат по Городоцькому виборчому окрузі на Львівщині».
Легко переконатися, що це не так. Тетяна впала на Львівщину як сніг на голову і заявила, що йде від опозиції. Але тамтешньому КОДу так і не була представлена.
Депутат Львівської облради від «Нашої України» Олександр Старовойт заявляє: «Ніхто їй не забороняє висуватися в депутати чи проводити агітацію, але називати себе кандидатом від КОДу як мінімум некоректно. Керівники усіх політичних сил, які були присутні на засіданні КОДу, сказали, що ніхто кандидатури Тетяни Чорновіл не подавав. Ніхто з нею перемовин не вів».
Тоді Тетяна змінила версію і стала посилатися на якийсь таємничий список, котрий нібито уклала Юля. Але – от лихо – ніхто того списку не бачив. Однак, погодьтеся, це дуже дотепно: список Юлі! Щось як код да Вінчі. Хто стоїть за цією спритною аферою, незабаром дізнаємося.
А тим часом Тетяна вже на окрузі. Зустрічається з виборцями. Щоправда, зустрічі ті вселяють дуже мало оптимізму. На першій було 8 осіб, на другій – 14!!! Тобто кинули жінку на розтерзання без жодної організаційної підтримки.
Та Шалайський лише брехнею не обмежився, а вважає, що мій «текст можна було би продати братам Дубневичам, які балотуватимуться по цьому ж округу». Тут уже, вибачайте, клініка. Але все стає на свої місця, коли знаєш, на кого працює мій опонент. Тому дискусія зайва.
Здавалося б, чого стільки просторікувати про якийсь там поодинокий випадок? Але, перебуваючи днями в Києві, я довідався, що нахабний продаж округів під слабких кандидатів від опозиції, переважно київських «парашутистів», які не мають жодного стосунку до них, – це вже не якийсь поодинокий випадок, а ціла лавина. Таке відбувається по всій Україні, а проводирі опозиції потрапили в заручники до корупціонерів, які не зацікавлені вигравати вибори.
Влада змогла накопати компромат на добру половину опозиціонерів та їхніх родичів, усі вони тепер у неї на гачку, тому й здають округи деколи і без особливих фінансових вливань, а самі – у списки, у списки... Якщо парламент ще й зніме з депутатів недоторканність, то перед нами у всій красі вишикується опозиційний штрафбат.
Ось нещодавно Печерський райсуд виправдав депутата Київради від фракції «БЮТ-Батьківщина» Владислава Ярцева, якого спіймали на хабарі в розмірі 50 тис. грн. Можна не сумніватися, як зраділа родина. Особливо керівник опозиційної парламентської фракції Андрій Кожемякін. Адже Ярцев – це не просто якийсь там депутат, а зять борця за демократію.
А втім, виправдали. Виправдали, маючи таку чудову нагоду продемонструвати всьому світові справжнє обличчя опозиції і розтрубити на весь Євросоюз: ось де партія хабарників і брехунів!
Що ж їм завадило? Адже зазвичай, коли ловлять на хабарі, то усе обставляють так, аби грало. Тут не пройде варіант, що хабар прийняв посередник або що пакет з грошима підкинули у смітник. Хабарник мусив прийняти гроші в руки. Однак виправдали.
Добре знаючи статистику, що в Україні виносять лише 0,2% виправдувальних вироків, залишається лише потішитися за родича. Хоча ми знаємо ще одне: виправдувальний вирок не вічний. До справи можна ще не раз повернутися, а це вже в традиціях влади. А відтак постають сумніви: наскільки ефективною буде подальша діяльність в опозиції Андрія Кожемякіна?
І так можна рухатися від суб’єкта до суб’єкта. Вочевидь, на опозицію чекає тотальний погром, унаслідок якого вона опиниться на тих самих позиціях, що й тепер. А все матиме цілком пристойний вигляд і буде навіть видимість чесної боротьби. Європа й Америка тільки руками розведуть, бо не буде чим крити. А народ, чого доброго, й не помітить, як його обвели навколо пальця.
Народ щиро вірить, що опозиція зацікавлена, аби Юля вийшла з тюрми. Та, гадаю, її проводирі бачать це хіба у страшному сні. Усім вигідно, коли потенційні вожді сидять. Тоді й «список Юлі» запрацює на повну потужність.
За такої ситуації, якщо опозиція завоює бодай 150 мандатів, то буде велика перемога. З чим я її і привітаю.

http://tyzhden.ua/Columns/50/51108

Коментар: чесно кажучи я не розумів, чому в бійці за мову Кожемякін проявив активність не як боєць, а як захисник Колеснікова, якого Кожемякін власними грудьми прикривав - це мене надзвичайно вразило, а тепер все стало на свої місця.

    Опозиція: гра на програш почалась
    17%, 6 голосів
    Потрібне кардинальне оновлення політичних сил у ВРУ
    80%, 28 голосів
    Влада починає і виграє
    3%, 1 голос

22   

    Коментарі: 36+36
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Вітаю з перемогою львівських студентів

    09.05.12, 17:49
    Ми любимо тебе, Україно!
    9 травня, львів, перемога, студенти

Рівно три роки тому невеличка група львівських студентів, які не належали до будь-яких організацій чи партій, бо не користувались жодним подібним брендом для прикриття, провели 9 травня свою акцію пам’яті та вшанували всіх жертв великої трагедії, якою була Друга світова війна, тим, що дочіпляли до вивішених державних синьо-жовтих прапорів чорні стрічечки жалоби.
Ось цей матеріал: http://blog.i.ua/community/662/463838/
Тоді, як бачимо, міліція спрацювала ось таким чином: хлопців було заарештовано і складено адмінпротоколи. На жаль, залишились невідомими як прізвища цих студентів, так і наслідки для них від цієї акції, але з перемогою їх вчинку і чину сьогодні я можу всіх їх привітати: значна частина вивішених цього року 9 травня у Львові державних прапорів з причини свята Дня перемоги мали на собі чорну стрічечку жалоби. Ясно, що це було зроблено свідомо і цілеспрямовано не без участі місцевої влади. Однак було чимало прапорів і без чорних стрічок, що досить точно передає духовну боротьбу нової української державної свідомості з старою рабською пострадянською. Якщо хтось хоче зрозуміти це протистояння Людини Волі з рабською натурою, тому раджу прочитати драму "Оргія" Лесі Українки. Ах, як хтось ностальгічно згадує, яким затишним і ситним було його рабство в часи СРСР, ще й молоді подібні спокусливі байки оповідає...
Та дякувати Богу, сучасна молодь  не дурна і робить правильний вибір, як ось ці студенти почали першими справу і перемогли! Молодці! Вітаю з перемогою і бажаю ще багато подібних перемог, які роблять не для власного звеличення, а як справжні патріоти честі - безіменно для держави і суспільства.
Слава Україні! Львівським студентам - слава!

Богдан Гордасевич
9 травня 2012 р.

    Студенти молодці!
    95%, 42 голоси
    Нічого доброго в тому
    5%, 2 голоси

391   

    Коментарі: 23+23
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Мир, але смерть! - або що святкують в Україні 9-го травня.

    08.05.12, 12:50
    Ми любимо тебе, Україно!
    9 травня, війна

епіграф
"Все, чого не знаємо
Ми не пригадаємо"
Жорж Дикий

Не дуже маю охоту писати на цю тему святкування Дня перемоги 9 травня, бо вже багато раз роз’яснював, що тут святкувати нічого, особливо україніцям.
Просто набридло дивитись на цьогорічну передвиборчу компанію з тиражування всіляких побрехеньок. Але найбільше мене злять заяви типу "Ви не уявляєте, щоб сталось, якби ми не перемогли фашизм!" А чому не уявляємо? Більш ніж певен, що гітлерівнці б нищили українців так само, як це робили "радянські визволителі" в усі повоєнні роки. Тому я не розумію, як можна радіти перемозі одного зла на іншим, бо це не моя видумка, а світова спільнота визнала злочинними тоталітарні як гітлерівський нацизм, так і сталінський комунізм. Власне тому всі в світі 8 та 9 травня вшановують як День пам’яті та примирення, чого і нам бажаю.
А взагалі я не розумію, чому ніхто не говорить в такі дні про жахіття штучного голоду в Україні 1946 -1947 років? Що це було? Результати перемоги? Кого над ким?
Голод тоді був у 18 з 20 областей України та в Бесарабії, а не було його тільки в Західній Україні де підпілля ОУН та УПА не дозволило створити колгоспи і через них пограбувати селян Галичини. І тоді саме галичани врятували від голодної смерті не одне життя втікачів з центральних та східних областей України.
Вдови і діти українців, що полягли на війні здобуваючи перемогу, пухли і масово вимирали від голоду в мирні (!) повоєнні роки після отої "Великої перемоги" - якою ж треба бути падлюкою, щоб це забути? І ще святкувати, як велику радість...
Чимало істориків спростовують відомий наказ Жукова про виселення всіх українців з України як фальшивку, що, можливо, так і є. Проте голод в Україні 1946-1947 років був! І він має значну доказову базу, як є і документи про те, що Москва та Ленінград забезпечувались продовольством саме з голодаючої України, як тоді ж відправлялись з українських портів кораблі з зерном до країн повоєнної Європи, щоб підтримати там про-сталінські уряди.
Чому про це мовчок? Бо нащо такі теми піднімати... Значно зручніше тиражувати безкінечні фільми про непереможних радянських розвідників та вояків в часи війни, які вже перевершили за своєю абсурдністю навіть пропагандивні фільми часів Сталіна. Достовірність цих фільмів фактично нульова, про що кожен ветеран може підтвердити. А чи не єдиний дійсно правдивий фільм "Они сражались за Родину" чомусь забувають показувати в десяте-соте... Безкінечними горами-курганами трупів власних солдат коштувала нам та перемога 9 травня 1945 року - є причина з того радіти?
І вже зовсім гротескно виглядає самопиха всіх ветеранів ВВ на фоні зруйнованої держави і суцільного зубожіння людей в противагу надбагатіям-олігархам. Оце також ваша славна перемога? Оце ви її святкуєте?
А що вже казати про антиетичне і зловороже економічне ставлення Росії до свого колишнього союзника у війні - України. І це нашим ветеранам ВВ в радість? Уряду? Президенту? Німеччині газ в двічі дешевше Росія продає, ще й самі трубопроводи туди тягнуть, переможці довбані, щоб своїми природніми ресурсами забезпечувати технологічне процвітання німців. Це святкуєте?
Огидно про таке писати, але ж терпіти брехню та інтелектуальну убогість також нема сил. Нас вже за повних ідіотів тримають, а якщо не вірите, то провірте все, що я навів вище і переконаєтесь, що все те є правда.

Богдан Гордасевич

    Це велика трагедія
    56%, 32 голоси
    Це велика перемога
    12%, 7 голосів
    Для України 9 травня не є святом
    32%, 18 голосів

463   

    Коментарі: 37+37
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Травневий заклик від Жоржа Дикого

    30.04.12, 12:30
    Ми любимо тебе, Україно!
    дія, заклик, травень

ЖОРЖ ДИКИЙ

ЗАКЛИК

Боротись хочу зі злобою

й мажорів наглості,

щоб жити в мирі з добротою

без війн і гадості.

Хотіти мало - щось роби!

Саме не зробиться!

Випрямлюй вікові горби -

душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:

- А що я можу?

І не грози, а покажи,

як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту -

вони не варті...

Набий ту гниду золоту

в державній варті.

І стань керманичем життя!

І стань людиною!

Щоби пишалася сім’я,

а ти - країною!

Час не повернеться назад -

чого чекати?!

Щоб було в світі все гаразд -

час повставати!

30.04.2012 р.

Коментар Жоржа Дикого: Хочу уточнити значення слова "повставати", яке багато хто розуміє як безлад-бунт і бійку з силовими структурами влади, а реальний зміст слова є: "повно ставати", тобто ставати повноправним розпорядником власного життя. У вірші йдеться про повстання як духовну категорію кожного - повстати проти власного самоприниження.

Подивився на ту червону чуму серпасто-молоткасту, що вирувала 1 травня по Україні, особливо на Хрещатику і згадав давній вірш Жоржа Дикого, написаний ще десь у 1989 р., а потім ще вражаюче для публіки його було зачитано у достопам*ятному Северодонецьку десь 1996 р.

Жорж Дикий

ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ Веселитись будемо i усе забудемо. Все, чого не знаємо, – ми не пригадаємо. Нащо нам iсторiя?! Поперед – вiкторiя! Слава комунiзму! Та дивись крiзь призму: кольори красивi, а батьки вже сивi – їх життя минає, щастя чи хто має? Парость молодая – бур'яну безкрая... Мрiяти не будемо – все чуже огудимо! Лиш своє вiтаємо – тiльки ним ригаємо! Мерзосна теорiя: кожен, як калорiя. Витисли, мов клiзму – слава комунiзму! Скрiзь слова лестивi, скрiзь дiла злостивi. Тiльки Бог те знає, як всiх покарає: винищить до краю недолюдкiв зграю!

І ще пригадався випадок, коли десь ще на початку всіх подій у 1987 р. в Донецьку на площі Леніна виникла якась дискусія між членами тільки но створеним товариством "Меморіал" і ще там іншою публікою, ну і я там був - дискусії розводив. І вже тоді я отримав відповідь на всі часи, яка до цього часу мені пояснює оту черону гниль, що тримається вперто дотепер. Отже один чоловік доводив, що радянська влада чудова і зробила багато доброго, на що я наводи безліч доводів репресій і несправедливості совєтів, масові вбивства і безліч прихованих злочинів. Врешті-решт я дістав того чоловіка і він чесно вигукунув: "А мне нет дела до всего этого - мне было хорошо и я хочу, чтобы и дальше так было!" Огидно, але реальність така, що надто багато подібних червоних трупоїдів ще живе в нашій славній Україні, а це біда для держави і для людей честі, бо з такими яке майбутнє можна збудувати?
25   

    Коментарі: 16+16
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Львів вшанував 77-річчя Галини Гордасевич

    17.04.12, 14:22
    Ми любимо тебе, Україно!
    галина гордасевич

- Їй би тепер 31 березня виповнилось символічні 77, але на жаль Галини Гордасевич немає з нами вже 11 років відтоді, як вона 11 березня відійшла у вічність." - такими словами розпочав свій виступ директор знаменитого львівського видавництва "Каменяр" п. Дмитро Сапіга. Власне з його ініціативи і відбулася ця урочиста подія вшанування життя і творчості відомої української письменниці, поетеси, публіциста та громадського діяча Галини Гордасевич. Разом з керівництвом Львівської обласної бібліотеки для юнацтва, що знаходиться в самому центрі міста коло Ратуші на пл. Ринок, та ще власного бажання, бо Дмитро Сапіга започаткував щомісяця проводити тут в якості реалізації проекту "Зустріч з книгою" різнопланові літературно-мистецькі заходи. На березень припало представити читацькій аудиторії 3-и томи "Вибраного" Галини Гордасевич, що вже побачили світ у видавництві "Каменяр" за минулі роки.
Затишна невеличка читацька зала з величним склепінням старовинних львівських мурів першого поверху бібліотеки створювала надзвичайну естетичну приємність бути тут, вслухатися у витончену гру на скрипці прекрасного виконавця Богдана Дворника, що бездоганно співпадала в тональність з декламацією віршів знаної акторки-заньківчанки Тетяни Павелко. Класично свіча горіла на столі, щоб своїм живим полум*ям означити душевну присутність Галини Гордасевич, а поряд стосиками лежали книги з її творами, поезіями, з її думками і почуттями. І хоч відомий львівський поет Богдан Чепурко у своєму виступі зазначив, що митець не вмирає доти, доки живуть його твори, доки вірші поета звучать - то він живий разом з ними, проте мусимо сумно визнати, що з певного моменту цих творів вже ніколи не побільшає... В чому принадність таких зустрічей - це щира духовна єдність всіх присутніх, через що надзвичайно важко потім переповісти і передати весь той настрій піднесення і благородства, що був там присутній. То треба бути і відчути, після чого закарбувати в душі як сакральну цінність, на чому зробив особливий наголос у своєму виступі син і спадкоємець письменниці - Богдан Гордасевич. Оскільки значна частина присутніх була молодь і учні Гуманітарного ліцею, то він підкреслив, що їм варто пильно вдивитись в усіх присутніх тут особистостей, уважно вслухатись в усе ними сказане і запам*ятати, тому що це все є унікальні люди. Поетеса Ганна Вівчар одна з останніх із знаменитої плеяди львівських жінок-письменниць, до якої належали окрім Галини Гордасевич, і Оксана Сенатович, і Марія Хоросницька, і Жанет Максимович тощо. Присутній на зустрічі побратим Галини Гордасевич по фаху і по долі-недолі письменник Микола Петренко є просто унікальною величиною, бо особисто пережив і голод 33-го, і воєнні лихоліття, і сталінські табори - таких людей серед сучасних письменників вже більше немає! А хіба не унікальною людиною є директор "Каменяра" Дмитро Сапіга, що так само є чи не останнім представником видатного шляхетського роду, що в сучасній Україні рідкість неймовірна, бо винищенна вся наша еліта вщент. Хоча і з одного зерня може відродитись щедрий лан, якщо того припильнувати, до чого і закликав син письменниці Богдан Гордасевич, бо також пишається приналежністю до шляхетського священичого роду Гардасевичів, нехай і не такого гучного, як вельможні Сапегі. Не обминули увагою і присутнього серед публіки відомого художника Миколу Горду, що єдиний з митців живопису є автором прижиттєвого портрету Галини Гордасевич. Завершив свій виступ син письменниці не менш ефектним представленням присутнього на урочистостях гостя з Кремянця, де народилась і навічно упокоїлась письменниця, - п. Романа Дубровського, що спеціально приїхав до Львова в якості представника кафедри української мови та літератури Кеременецької гуманітарної академії, щоб вручити сину письменниці Богдану книгу-монографію "Галина Гордасевич: життя і творчість" за авторством відомих кременецьких дослідників Валентини та Гаврила Чернихівських. Книга була написана до відзначення ювілейної дати 75-річчя Галини Гордасевич і тривалий час йшла до свого оприлюднення та адресантів, але врешті-решт дійшла. Важливу тему про Галину Гордасевич як громадсько- політичного діяча розкрив присутнім професор університету ім. Івана Франка п. Богдан Якимович, який багато часу провів пліч-о-піліч з Галиною Гордасевич у Демократичній партії України від часу її утворення, а також в багатьох інших громадсько-політичних акціях. Галина Гордасевич була завжди не передовій боротьби за Україну і народ на всіх рівнях цього нелегкого чину і як письменник, і як політик, і як громадянин. Вона була найпершою, хто організовувала на Донбасі установчі зібрання Товариства української мови та Народного Руху України, Демократичної партій України та ще цілого ряду різних громадських товариств як Спілка матерів України тощо. Декілька раз балатувалась Галина Гордасевич у депутати різних рівнів, але зазнала у тому долі аналогічної у Івана Франка, бо ніде не була обрана, тому що не вміла гарно брехати і обіцяти того, чого виборцям хотілось би почути, але не можна було виконати реально. То була людина честі і справедливості, а таких дуже і дуже мало як серед наших політиків, так і в багатьох інших українських державних установах, тому ми й борсаємось в нікчемності суспільних негараздів. Галина Гордасевич була тим взірцем громадянскої мужньості, який треба пам*ятати назавжди. А найточнішою епітафією про Галину Гордасевич є рядки "І хоч брела крізь горе бродом / Була я зі своїм народом" з символічного циклу поезій письменниці "Острозькі сонети". Найкращим свідченням вдалого заходу є те, що публіка не поспішає розходитись після закінчення, а хоче і продовжує спілкування приватно з учасниками дійства. Зокрема Богдан Гордасевич подарував кожному з присутніх по одній із збірочок поезій Галини Гордасевич з проекту "15 + 1", а потім ще довго роздавав автографи разом зі своєю особистою збірочкою поезій в стилі андеграунд, яка присвячена мамі. Купували також книжки Галини Гордасевич у видавництва "Каменяр", що є найкращою ознакою небайдужого читача і гарною підтримкою українського видавця. Однозначно захід щодо вшанування 77-ї річниці письменниці Галини Гордасевич вдався на славу, а це приємно усвідомлювати в час значної економічної і одночасно й духовною кризи в Україні. Відродження духу - найперша складова відродження держави та її економіки, а тому берімось діяти, змагатись і перемагати! Також варто оприлюднити своєрідну заяву Богдана Гордасевича, коли він сказав, що перші 5 років після смерті Галини Гордасевич він вважав своїм обов*язком завершити розпочаті нею справи, як видати окремою книжкою автобіографічний роман "Соло для дівочого голосу", видати наступні 4 готові збірки поезій з проету "15 + 1", перевидати дуже важливу книгу-розвідку "Степан Бандера: людина і міф", а ще завершити роботу над головною працею Галини Гордасевич, яка певним чином і вкоротила життя письменниці через надвиснажливу працю над нею, а саме - мартиролог "Нескорена Берегиня" про 115 жінок-політв*язнів, що стали жертвами московсько-комуністичного терору у 1919 - 1991 роках. Всі ці роботи були успішно завершено сином, а потім за його ініціативи було проведено презентації всіх видань громадськості як у Львові і Дублянах, так і в Кремянці та Тернополі, а ще у Донецьку, Києві, Новоград-Волинську та Нововолинську, Стрию і Червонограді, Ужгороді, Черкасах тощо. Після чого, як зауважив Богдан Гордасевич, він визначив свою місію стосовно мами як завершену, бо є і сам творчою людиною, має чимало задумів, а потім як він зазначив дослівно: "Мама писала все не для мене, а для людей, тому я і вважаю, що не я, а люди повинні перейматись долею і значенням творчої спадщини Галини Гордасевич. Їм належить визначати, їм належить читати, їм належить шанувати, отже і організовувати подібні заходи, як ось цей, що відбувся. Як син я з щирою душею готовий відгукнутись на кожну ініціативу громадськості, проте сам особисто вже нічого не організовую стосовно мами, окрім суто сімейних урочистостей".   Одразу по смерті письменниці її син утворив Видавничо-благодійний фонд імені Галини Гордасевич, але не як юридичну установу, а виключно як інформаційно-організаційний центр, що не займається коштами і не проводить жодних фінансових оборуток, а переймається виключно допомогою у доступі до праць та архівів письменниці усім бажаючим науковцям та видавцям, і ще популяризує й розповсюджує свої та інші виданння посеред українського обширу. Хто зацікавиться співпрацею з ВБФ ім. ГГ та Богданом Гордасевичем, можете надсилати повідомлення або дзвонити за телефором 0978228421, або листовно на адресу: вул. Тараса Шевченка д. 400 к. 61, м. Львів-69, 79069. Також ще хочу повідомити, що у нас є вже домовленність з Богданом Гордасевичем про інтерв*ю або й ширшу розмову про все, що може бути цікаве читачам, отож найближчим часом розпочнемо цю публікацію. Сподіваємось на зацікавлену реакцію у тому числі чекаємо на запитання до вищезгаданого співрозмовника за вищевказаною адресою. Зиновій Зимний ІМ "Відверто"
292   

    Коментарі: 22+22
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Інтерв’ю з літератором Богданом Гордасевичем

    14.04.12, 14:13
    Ми любимо тебе, Україно!
    богдан гордасевич

Інтерв’ю кореспондента ІМ "Відверто" Зиновія Зимного з літератором Богданом Гордасевичем Відомий львівський літератор Богдан Гордасевич, як виявилось, є зовсім невідомою персоною, бо все, що вдалось вивідати стосовно його біографії зводилось до кількох банальних речень: що він є сином відомої української письменниці і громадської діячки Галини Гордасевич (31.03.1935 - 11.03.2001), що займався журналістикою і що народився 19 червня 1961 р. у м. Макіївці Донецької області, а з 1991 р. проживає у м. Львові. Заінтригований такою утаємничістю, я зателефонував до п. Богдана і домовився про зустріч. І ось що з того вийшло. Наперед зазначу, що поставивши крапку під цим матеріалом, я так і залишився з дивним відчуттям, що я і далі нічого не знаю про цю людину: Богдана Горадсевича. ЗЗ - Шановний пане Багдане, розкажіть про себе. БГ - А для чого? Я не політик і не державний службовець, щоб звітувати, а вільний митець - кому яке діло, хто я і що я. У мене принципова позиція, що для митця важить тільки його особистий творчий доробок, а його особистіть - це навіть не другорядне, а подесяте. ЗЗ - Дивно? Якось зазвичай всі починають робити грунтовні оповіді про себе і свою родину, де ріс і де навчався, про вчителів, друзів розповідають і тому подібне, щоб краще могли розуміти їх творчість митця. БГ - Так і я про це: біографію і критику зачасту вивчають більше за самі твори мистецтва. То є повний маразм! Для мене головним є книга, картина, музика, вистава, пісня, фільм, вірш і так далі, тобто узагальнюючи - важливим є суто витвір мистецтва, який мене вразив, зачепив, зацікавив як такий сам по собі. І мені байдуже в цей момент, хто його автор, хто виконавець, актор чи режисер і всі інші персоналії, а тим більше мені начхати на їх особисте приватне життя! Я ж отримую естетичні враження від самого твору мистецтва!  ЗЗ - Тоді я навіть не знаю, як продовжити нашу розмову, тому що мав намір в основному розпитувати вас про біограіфю і життєві стосунки з вашою видатною мамою. БГ - То все зайве! Знаєте, коли я вчився кілька років у Донецькому державному університеті, який потім кинув на третьому курсі у 1986, то в нашій чоловічій компанії виникла цікава традиція: після чергової гучної студенської гулянки хтось наступного дня обов’язково вимовляв заповітну фразу: "І коли під кінець життя він озирнувся, то не побачив нічого, окрім купи порожніх пляшок та товпи покинутих жінок" - це була у нас своєрідна команда і ми дружно всі брались за науку. ЗЗ - І що можете сказати, коли зараз озираєтесь? БГ - Озираюсь і залишаюсь задоволеним. Безпосередньо за моєю участю було видано 9 збірок поезій і два томи поезії і прози "Вибраного" Галини Гордасевич, а ще я довів до логічного завершення і видав працю останніх років життя мами - величний мартиролог "Нескорена Берегиня", присвячений українським жінкам-політв’язням в СРСР. Ще горджусть, що спричинився до перевидання значними тиражами книги Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф". І своїм особистим доробком задоволений, а особливо тим, що упорядкував, відредагував і видав альманах "Наш Львів" ч.1, який приурочено до видатного ювілею 750-річчя Львова. А ще видав поетичний альбом "Мотлох", де під псевдонімом Жорж Дикий опублікував вже власний поетичний доробок в стилі "андеграунд". Є ще ціла купа різних проектіів, в яких я приймав участь - всього не перлічити та й нема такої потреби. Краще перейдемо до інших тем. ЗЗ - Навіть не знаю, як скерувати нашу подальшу розмову. БГ - Я вам допоможу. Перш за все я, звичайно, хочу заторкнути тему творчої спадщини моєї мами Галини Гордасевич. Я дуже вражений, безмежно вражений! Якась дика ситуація, що людина страждала по таборах ГУЛага, потім за сприяння руху дисидентів переслідувалась, все особисте життя присвятила творчості на ниві української поезії та літератури заради майбутнього України, коли були часи тоталітаризму і тотальної русифікації, а тепер в часи свободи і незалежності України раптом виявляється, що весь значний творчий доробок письменниці нікому не потрібний. І не тому, що він поганий якісно, а просто тому, що всім байдуже до існючих надбань української культури взагалі. Тобто ця проблема стосується не тільки однієї Галини Гордасевич, але й інших письменників, як Михайло Осадчий, Ростислав Братунь і ще цілий ряд значних постатей в літературі та мистецтві Львівщини. ЗЗ - В чому причина такого деструктивного стану? БГ - Як у чому? У людях, що сидять по різних чиновницьких кабінетах. Наводжу простий приклад: зараз йде унікальний ювілейний рік 100-річчя Степана Бандери і що? А нічого! Все тишком-нишком списують на кризу! Всі ювілейні урочистості відбуваються виключно на громадській ініціативі, а в той самий час ювілей комсомолу святкують на державному рівні у всеукраїнському маштабі, а недавно всі Східні області помпезно вшанували пам’ять міфічної "Молодої гвардії". Чому у нас є криза з святкуванням ювілею Степана Бандери, а з тими ювілеями кризи нема? А це тому, що наші місцеві чиновники самі перші бояться ідейної спадщини Степана Бандери! Знають добре, що оживи він зараз, то не москалів, а їх, наших місцевих чиновників перевішав на тій шибениці, що спорудили за його плечима у Львові. Скарав би їх за дискредитацію національної ідеї, української влади, за корупцію, за клановість і саботаж всіх позитивних реформ в економіці та застій в культурі. Не думаю, щоб багато з наших чиновників тоді б уціліло. ЗЗ - Ви це серйозно? БГ - Майже. Взагалі я вважаю, що найбільшою карою для чиновника було б позбавити його посади із забороною прийому на іншу будь-яку державну службу. ЗЗ - Так не любите чиновників? БГ - Я взагалі не люблю людей, які погано виконують свої фахові обов’язки: і медиків, і вчителів, і політиків, але поганих чиновників - найбільше. Занадто багато, на жаль, в нашому житті від них залежить. Поганий чиновник подібний до тромба в системі кровообігу - бац, і праця багатьох людей йде наніц, бо тромб-чиновник так схотів. У мене саме з цим проблема у спробах перевидати чи закупити готові видання книг Галини Гордасевич для шкільних бібліотек, особливо це стосуєтьс мартиролога "Нескорена Берегиня", яка саме розрахована за подачею матеріалів на молодь старших класів. Куди не звертався - відписки є, а результату - нема. А хіба це мені особисто треба? Прикро, дуже прикро... ЗЗ - Невже немає жодного виходу? БГ - Дуже малоймовірно, шо будуть зміни в найближчому часі. ЗЗ - І що тоді збираєтесь робити? БГ - Працювати! Однозначно, працювати далі. Роботи маю безмір. До того ж я знайшов обхідний шлях - інтернет: усі книги я перевожу в електронний вигляд і розміщаю на різних веб-сайтах. Досить непогано виходить, хоча, звичайно, це не замінить книги у звичайному поліграфічному виданні, як ніколи віртуальне спілкування не замінить безпосередньо живої розмови. Отож я шукав і буду далі шукати можливості видавати книги та їх розповсюджувати, бо я без цього не можу - це зміст мого життя. ЗЗ - І все? БГ - Ні, не все. Я ще дуже багато часу приділяю громадській роботі. Раніше переважно самостійно діяв, або долучався до інших товариств, а тепер третій рік є членом правління Громадської організації "Разом", гаслом якої є - "Разом змінимо життя на краще". Розумієте, зараз в Україні якась парадоксальна ситуація в суспільстві: розумних і поінформованих людей у нас багато, більшість, можна сказати, але чомусь всі потуги загалу зводяться тільки до критики. Президента, прем’єра, міністрів, голів різних рівнів чи депутатів обговорють по повній, критикують на чому світ стоїть, але якщо перевести справу в іншу площину конкретних дій і вчинків, то виявимо диаметрально протилежний стан - нема нікого. Проста громадська робота мало кого цікавить, бо то не язиком плескати, а треба справу робити і щоб результат був. І тут всі задкують від громадських обов’язків, а допоки так буде - нам в країні добра не бачити. ЗЗ - Такі вже наші люди: ніхто не хоче мати зайвий клопіт на голову - краще собі відпочити.

БГ - А я і не кажу, що всі як один мають братися до громадської роботи і ставати членами різних організацій. Ні! Головне в іншому - в розумінні! Люди повинні зрозуміти, що ніяка одна особистість чи невеличка групка людей, якими б геніальними вони не були. - не зможуть навести і проконтролювати порядок в усіх сферах суспільно життя. Це може зробити тільки сама громада. Якість громадянского суспільства творить велика кількість різноманітних громадських ініціатив і справ, що проявляються через діяльність різних громадських організацій і товариств, чи навіть просто неформальних спілок. У нас повинні почати розуміти, що є люди, які полюбляють заняття спортом, інші люблять бути просто вболівальниками, хтось надає перевагу рибальству чи туризму, а є люди, які хочуть реалізувати свої суспільні ідеї, якусь громадську справу. Людям потрібно це зрозуміти і підтримувати по-можливості таких ентузіастів, якщо бачать реальний позитив від їх діяльності, а не тільки проекти і слова обіцянок. Якщо цей механізм громадських ініціатив запрацює - наше життя докорінно зміниться на краще.
ЗЗ - А можна сказане вами конкретизувати? БГ - Звичайно. Наша громадська організація від перших днів своєї діяльності зайнялась темою упорядкування озер та водоймищ на території нашого Львова. Вирішили для початку прибрати коло озер сміття, а в подальшому хоч трозшки їх чистити і робити коло них реакреаційні зони відпочинку. Було проведено кілька акцій, зокрема очистка озер у Парку "Знесіння", було проведено громадські слухання та обговорення теми озер і водоймищ, але сама справа виявилась настільки маштабною і глобальною, що більша частина роботи у нас ще попереду. Значно більших успіхів ми досягли у створенні соціальних спортивних майданчиків та безкоштовних спортивних груп для дітей і підлітків, що не мають чим зайнятись і тиняються по вулицях міста. Проект виявився досить продуктивним і корисним для суспільства. Величезне здоволення мали члени нашого товариства від вдалих культурологічних акцій для дітей з інтернатів області: їх привозили на безкоштовні вистави у дитячий театр, а ще до Львівської філармонії на концерт видатного гурту "Піккардійська терція", де одночасно був проведений конкурс молодих талантів. Тобто вже є конкретін справи і досягнення, якими наше товариство може пишатись.  ЗЗ - На майбутнє багато маєте планів, задумів, ідей? БГ - Багато. Але поки що головна увага на продовжені вже початого: це озера Львова та спортивні майданчики та спортгрупи. Також нагальною справою є тема відкриття музею Олени Степанівни у Львові. ЗЗ - Зрозуміло. Але на завершення хоч би коротко про себе, найголовніше. БГ - Якщо вже так наполягаєте, то я народився і майже 25 років прожив у Донецьку, служив в Радянській Армій тут на Львівщині коло Червонограда у 1980-1982 роках, потім 1984 поступив у ДонГУ, потім перевівся до Тернопільського педінституту, де завершив навчання і отримав фах "вчителя української мови та літератури". Приймав активну участь в різних громадських подіях 1988-1991 років, як створення молодіжного товариства "Вертеп" у Тернополі, першого в Україні Обласного осередку Товариства української мови, Народного руху України, товариства "Меморіал" і цілого ряду інших товариств та партій. Як журналіст, активно співпрацював з редакціями часописів "Українське слово", "Поклик сумління", "Демократ", "Ратуша", "Літературний Львів" та іншими. Потім перейшов у сферу книговидавництва і розповсюдження, чим і займають до цього часу. Є редактором альманаху "Наш Львів". Одружений. Маю доньку Соломію, яка вже пішла у випускний клас. Я думаю, що цього досить. ЗЗ - Дякую за відверту розмову. БГ - І вам дякую, бо якщо відверто, то увагою ЗМІ я не переобтяжений, а є теми, варті обговорення поокремо кожна. Сподіваюсь - до зустрічі. ЗИНОВІЙ ЗИМНИЙ

липень 2009 р., м. Львів

Богдан Гордасевич Я, Гордасевич Богдан народився 19 червня 1961 року у м. Макіївка Донецької області і перший рік прожив разом з мамою у кімнатці серед великого порожнього бараку в шахтарському селищі Ханжонково, а з 1962 по 1988 рік жив у м. Донецьку. Після закінчення восьмирічки 3 роки з 1976 по 1979 навчався у Запоріжжі в будівельному училищі №29, після чого провів 2 роки в Радянській армії в ракетній частині коло м. Червонограда Львівської області. Працював потім 2 роки столяром на Донецькій меблевій фабриці. З 1984 по 1986 вчився в Донецькому державному університеті, який покинув через тотальну русифікацію навчального процесу по курсу української філології: всі предмети окрім суто профільних мови і літератури та ще історії КПРС велось на російській. Після короткотривалого одруження та розлучення, поновився 1988 р. в Тернопільському педагогічному інституті, де також стикнувся з тотальною русифікацією: набір на російську філологію був 150 чоловік, а на українську - 50! Але принаймні скрізь населення говорило українською. Закінчив навчання 1997 р. і є за фахом "вчитель української мови та літератури". З 1990 року переїхав жити до м. Львова. Тоді ж одружився вдруге і разом з жінкою ми виховуємо доньку Соломію. Приймав активну участь у процесах державотворення Незалежної України в якості журналіста і помічника своєї мами, відомої української письменниці Галини Гордасевич. З 1998 року перейшов до книговидавничої справи і видав понад 10 книг, серед яких особливо відзначаю 3 перевидання книги Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф", мартиролог "Нескорена Берегиня" про 115 українських жінок-політв’язнів, альманах "Наш Львів", приурочений до 750-річчя Львова.

Сайт ГО "Разом"
22   

    Коментарі: 13+13
 

Богдан Бо   
З нагоди 77-річчя Галини Гордасевич відкрито сайт

    23.03.12, 13:01
    Ми любимо тебе, Україно!
    77-річчя, галина гордасевич, писменниця, поетеса

Сайт Видавничо-благодійного фонду імені Галини Гордасевич (ВБФ ГГ) створено для популяризації творчого доробку письменниці з нагоди її 77-річчя від дня народження 31 березня 1935 р. Головним завданням сайту http://fondhg.io.ua/ є найповніше зібрання творів письменниці Галини Гордасевич  та оприлюднення її архівів, світлин, щоденників тощо. Допоміжним завдання сайту є висвітлення діяльності ВБФ ГГ. Надідеєю і завданням проекту ВБФ ГГ і цього сайту є розвиток і поширення всього українського, що було, що є і що буде! Автор проекту і виконавець - син письменниці Богдан Гордасевич Слава Україні! Героям слава! Бог!  Україна!  Свобода! Будьмо! ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА (нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м. Львів). Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках з повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка. Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25. Як неповнолітню,її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг). За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір (м. Сусуман, Колима) до батька, який став вільнонаємним на золотих копальнях після відбування там терміну ув'язнення, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно (теп. Донецьк). Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася. З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлат. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружилась. 1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.. Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років. У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір. 1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ. 1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог.

                                  ОГОЛОШЕННЯ

30 БЕРЕЗНЯ 2012 Р. О 16 ГОД У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСНІЙ БІБЛІОТЕЦІ ДЛЯ МОЛОДІ ТА ЮНАЦТВА (Пл. Ринок, 9)  ПРОЙДЕ УРОЧИСТЕ ЗІБРАННЯ З НАГОДИ ВШАНУВАННЯ 77-ЛІТТЯ ВІДОМОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ГАЛИНИ ГОРДАСЕВИЧ.

ОРГАНИЗАТОР ЗАХОДУ ДИРЕКТОР ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ВИДАВНИЦТВА "КАМЕНЯР" ДМИТРО САПІГА ЗАПРОШУЄ НА ЗАХІД ВСІХ ШАНУВАЛЬНИКІВ ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИЦІ, А ТАКОЖ ПРОПОНУЄ ПРИДБАТИ ТРИТОМНИК ТВОРІВ ГАЛИНИ ГОРДАСЕВИЧ, ПРЕДСТАВЛЕННЯ ЯКОГО ПРОЙДЕ В ПРОЦЕСІ ПРОВЕДЕННЯ УРОЧИСТОСТЕЙ.

В ЗАХОДІ ВІЗЬМЕ УЧАСТЬ СИН ПИСЬМЕННИЦІ - БОГДАН ГОРДАСЕВИЧ
251   

    Коментарі: 18+18
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Галина Гордасевич (31.03.1935 - 11.03.2001)

    11.03.12, 12:55
    Ми любимо тебе, Україно!
    галина гордасевич

Галина Гордасевич (справа) з батьками: о. Леонід і Олена Збірка поезій "І СКАЗАВ ІСУС" Присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок, що передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко Від автора Коли мені ще й двох років не було, – я цього, звичайно, не пам’ятаю, це згадувала мама, – отож, коли мама приходила в церкву зі мною на руках, я, ще не вміючи як слід вимовляти слова, вже тягнула за хором:”Осі, милю!” – що мало означати:”Господи, помилуй!” По батькові я належу до спадкового роду духовенства. В Острозі в церкві служив мій прадід Павло. Священиком був мій дід Олександр; арештований в 1940 році, він не повернувся додому. Священиком був мій батько Леонід, якого арештували в 1946 році, і в Україну він повернувся з Колими лише через 23 роки. Він і помер від інфаркту в дорозі до церкви, де мав правити службу. Біблію, – і то церковно-слов’янською мовою, – я прочитала, коли мені було років десять. Звичайно, я тоді ще не була в змозі осягнути всю мудрість цієї геніальної книги, але дитячий розум міцно запам’ятав зміст, і колись я вже писала, що Біблія – це одна з чотирьох прочитаних в дитинстві книг, на яких базується вся моя освіта. Тому мої вірші релігійної тематики – це не данина моді, вони виношувалися в моїй підсвідомості все життя, щоб у потрібний момент появитися на світ. В більшості випадків народження цих віршів не пов’язане з якимись конкретними подіями. Хоча “Звізда Полин” таки викликана Чорнобилем, але написана через три роки. “Остання вечеря” написалася мені незадовго після “Різдва”, а вірш “Кажуть: пустеля цей ниций світ” прийшов до мене в березні 1991 року, коли я була в Литві і слухала концерт місцевої єврейської молоді. В збірку ввійшли також кілька віршів, які просто є роздумами над сенсом життя і його минучістю, бо такі роздуми обов’язково приводять нас до вічного питання: то ж чи є над нами якась Вища Сила? Молитва Ангеле Божий, хоронителю мій! Бережи мене і вночі, і вдень, Коли сонце пече і коли сніговій, Від хижих звірів і злих людей. Ангеле Божий, Хоронителю мій! Коли горе чорний день принесе, Коли сльози пекучі підступлять до вій, Дай мені силу знести усе. Ангеле Божий, хоронителю мій! Над Тобою небо ж таке голубе! Коли в серці моїм загніздиться змій, Дай мені силу здолати себе. Перстень царя Соломона Поверни, царю, круг пальця мене. Повір, премудрий, – і це мине, Образливо?.. Гірко?.. Біль серце тне? Треба потерпіть – і це мине. А цариця Савська була ж наче пальма... А цар персня зриває з пальця. А з персті земної ще раз змигне:

– І це мине!

ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА ЛЕОНІДІВНА (нар. 31.03. 1935, м. Кременець Тернопільської обл. – 11.03. 2001, м.Львів). Репресована за безпідставним звинуваченням у звязках з повстанським підпіллям. Поетеса, учасниця руху шістдесятників, громадська діячка. Мати Г. закінчила учительську, а батько духовну семінарію в Кременці. Батько мав парафію в с. Язвенки, потім у с. Парахонськ на Пінщині, відтак у Дібровиці на Рівненщині. Уникаючи переслідувань німців, потім більшовиків, перебрався в с. Городець, потім Кричильськ, де за відмову порушити таємницю сповіді був у липні 1946 р. заарештований і увязнений за ст. 54-1"а" у Сибіру на 10 р.. Повернувся в Україну аж 1959 р. Помер 15.09. 1990 р., похований у с. Михайлівка під Черкасами біля церкви. Г. 1950 р. з похвальною грамотою закінчила сьомий клас у с. Кричільськ і без екзаменів вступили в Острозьке педучилище. Як така, що приховала правду про батька, потрапила під безпідставні підозри НКВД у звязках з підпіллям. Жила впроголодь, лише на стипендію. Щоб бути ближче до бабусі, на другий курс перевелася в педучилище у м. Костопіль. 13.03. 1952 була затримана міліцією на три доби за провокативним звинуваченням у крадіжці. При обшуку виявили щоденник і вірші, справу передали до Рівненського обласного управління КГБ, де від 16-літньої дівчинки домагалися зізнання в антирадянських настроях. Єдину з групи її не приймали до комсомолу. Щоб виправдати марні витрати на дворічне стеження, 20.06 1952 Г. заарештували. Слідчий Шустов розумів безпідставність звинувачень, співчував підслідній, навіть підгодовував її, але справу про “антирадянську агітацію” за ст. 54-10 таки сфабрикував. У справі фіґурувала єдина листівка, яку Г. спровокувала написати подруга, та вірші типу "Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі". Радянські люди знають, що треба йти до комунізму. 31.07. 1952 Рівненський обласний суд присудив Г. 10 р. увязнення. Коли Г. зачитали вирок, вона подякувала, що не 25. Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У звязку з беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні вязні, тому дівчат, яким виповнилося 18 р., 29.04. 1953 перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 перевели в Куйбишев, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Г. доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг). За Указом 1954 р. Г. як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну. Звільнена 24.12. 1954 р. Оскільки мати і сестра поїхали на Сибір до батька, Г. не було куди повертатися. У Рівному її не прописали. Зупинилася в Костополі в бабусі, а через кілька днів завербувалася на Донбас, у Сталіно. Працювала різноробочою на будівництві, жила в гуртожитку, пішла у вечірню школу, щоб поступити згодом на фізичний факультет політехнічного інституту. Але оскільки паспорт був виданий на підставі довідки про звільнення, то звернулася до Верховної Ради України з проханням зняти судимість. Виявилося, що судимість уже знята Верховним Судом. Одержала новий паспорт. Однак увага КГБ до Г. не слабла. Вчилася, працювала в друкарні. Одружилася, перша дитина померла. 1961 р. народила сина Богдана. З чоловіком, чужим по духу, розлучилася. З вересня 1963 р. відвідувала літературне об'єднання "Обрій" при газеті "Комсомолец Донбасса", яким керував Йосип Курлак. Там познайомилася з Василем СТУСОМ, Василем Захарченком, Володимиром Міщенком, Леонідом Талалаєм, Анатолієм Гарматюком. У тюрмі не написала жодного вірша, а тут вони пішли потоком. Г. зрозуміла, що її покликання – література, а не фізика. Що розмовляла з сином українською мовою, то 1965 року біля експериментальної школи на неї звернули увагу художники, які створювали мозаїчні панно, зокрема, Григорій Синиця, Алла ГОРСЬКА, Віктор Зарецький, Надія СВІТЛИЧНА, з якою Г. подружила. 1965 р. Г. вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького У звязку з підготовкою до друку книжки віршів "Веселки на тротуарах" (ред. Володимир Підпалий) 13.12. 1965 Г. приїхала до Києва, і Н.СВІТЛИЧНА познайомила її з Олесем Сергієнком, Оксаною МЕШКО, Вячеславом ЧОРНОВОЛОМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ та Євгеном СВЕРСТЮКОМ на його дні народження, потім з Іваном ДЗЮБОЮ. Прочитала працю І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.. Кагебісти робили спробу завербувати Г., щоб доносила на своїх нових друзів, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася. 1968 року у видавництві “Донбас” знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві “Молодь” знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію “затятій націоналістці і бандерівці”: до Спілки письменників її прийняли аж через 17 років. У 80-х роках Г. писала листи В. ЧОРНОВОЛУ на заслання та в якутській табір. 1988 р. Г. включилася в громадську діяльність: була одним з організаторів Товариства української мови на Донеччині, НРУ, “Меморіалу”, ДемПУ. 1990 р. переїхала до Львова. Виступала як публіцист, повістяр, поетеса, вела передачі на радіо, кандидувала до Верховної Ради. Тричі була лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники”, лауреат премії ім. Олександра Білецького, премії ім. В. Марченка. Вийшло понад 30 її книжок, зокрема, “Степан Бандера – людина і міф”, “Нескорені берегині” – про українських жінок-героїнь, політвзенок. Працювала натхненно, до знемоги. Задумала видати 15 збірочок поезії, та встигла видати лине 7, решту готує син Богдан – філолог. Бібліоґрафія Г.Гордасевич Г.Л. Степан Бандера: людина і міф. - Львів: В-во "СПОЛОМ", 2000. - 192 с. з іл. Г.Гордасевич. Соло для дівочого голосу. – Дзвін, ч. 2 – 3, 2001 р. (Автобіоґрафічна повість). Клавдія Бачинська. Згасла зірка Волині. - Українське слово, ч. 20 (3072), 2001. - 17 травня. Петро Гоць. Галина Гордасевич серед нас. - Шлях перемоги, ч.13 (2500), 2002. - 21 березня. Надія Романюк. "Жила. Любила. Плакала. Сміялась". - "Дзеркало тижня, № 314 (389), 2002. - 13 квітня.  2.03. 2004 р. Василь Овсієнко
31   

    Коментарі: 20+20
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Іван Підкова Тарас ШЕВЧЕНКО

    09.03.12, 07:50
    Ми любимо тебе, Україно!
    тарас шевченко

Тарас ШЕВЧЕНКО

Іван Підкова

I

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.

Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.

II

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
«А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревіло.
«Спасибі вам!» —
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]
29   

    Коментарі: 22+22
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Nou komments: Путін, Луценко, Тимошенко, Янукович

    07.03.12, 16:06
    Свобода і справедливість
    без коментарів, світ, україна

Треба було б якось прореагувати на начебто важливі події, як обрання Путіна, засудження Луценка, перебування в колонії Тимошенко, два роки президенства Януковича - а немає що сказати.

Хто би сумнівався, що Путін стане знову президентном Росії? Ніхто. Чи можна поважати політичного лідера, який отримав перемогу по-суті безальтернативно? Звичайно, що ні. Рейтинги і всяка інша електоральна складова - то одне, але є ще честь боротьби, яка власне і відсутня. Якщо фактично між виборами Лукашенка і виборами Путіна можна поставити знак рівності, то і як особистості вони стають на одинаковий рівень нікчемності. Шкода. Я, якщо чесно, від Путіна чекав більшого, але вже ясно, що це явно не Ден Сяо Пін чи подібний значний реформатор - така собі посередність типу Суслова, тільки той був принаймні поряднішим і без манії величчя, яка в Путіна вже прямо зашкалює, чим він дуже нагадує мені нашого Ющенка.

Найгірше з того, що відтепер однозначно ясно, що жити найближчі років 10-15 буде і трудно, і нудно з такими світовими державними лідерами довколо нас і в нас, але що поробиш - кращого не дано і не світить...

Стосовно Луценко і Тимошенко, то я, звичайно, мало радію цій "картині маслом", але і тут не бачу чогось реально позитивного, а найсумніше, що ми (у тому числі і я!) власне для того і робили "Кучму геть!", а з того - Помаранчову революцію й надали владу Тимошенко і Луценко, щоб вони знищили подібну бузувірську систему суду і влади як такої, але ні - їм засмакувало бути безконтрольними крутеликами при владі, тому вони і не здійснили жодної правдивої реформи влади - жодної! Навіть простого поіменного голосування нардепів у ВРУ не зробили, бо теж було не вигідно... Одним словом: отримали і мають те і так, як того заслужили...

З тим все ясно, тоді як з їх статусом "лідерів опозиції" якось дуже неясно, тому що судячи з реакції суспільства головна маса електоральної "опозиційної" підтримки Тимошенко і Луценка знаходиться за кордоном, а не в Україні. Переважно іноземні представники постійно бушують на захист цих персон яко "опозиційних", тоді як саме громадського руху в середині України на їх захист абсолютно не спостерігаємо. Не те, щоб масового - взагалі ніякого. Отож давайте не дурити в черговий раз один одного міфами: ніякі Луценко і Тимошенко не опозіціонери і тим більше - не лідери опозиції. Це звичайні невдахи, що надто зарвались, будучи при владі. І тільки не треба казати про якусь там "помсту помаранчовим лідерам", тому що вже стільки з тої когорти вже опинилось коло Януковича, що аж дратує. Один Каськів чого вартий з своєю тодішньою "Порою" 2004-5 року - і вже скільки часу ручку виціловує його сіятельству...

Нарешті щодо амністії Луценко і Тимошенко, то я тут теж чогось тупо не розумію, тому що все їх особисте поводження, як і поводження всіх їх захистників і з боку нардепів особливо БЮТу, і закордонних захистників - воно є дуже агресивним і провокаційним, тобто його така влада як Янукович і його гоп-компанія апріорі не можуть визнати. Зеківська психологія як основу-основ не визнає тиску як вимоги, тому що тоді поступка буде виглядати як поразка. Тільки прохання і компроміси могли би дати реальні результати, якщо б хтось дійсно хотів звільнення Луценко і Тимошенко. Але щоб їх Янукович звільнив в ореолі мучеників-переможців з усіма почестями - то навряд чи можливе. Тоді це буде величезна дурість: що-що, але агітувати і "охмуряти" електорат Тимошенко вміє, а Луценко допоможе, причому не тільки і не так Захід (ми вже вчені!), але набагато скорше Центр та Схід України піде за ними...

Нарешті щодо 2-річного терміну ув*язнення Януковича на Банковій, то я ось постійно одержую електронну розсилку з його Адміністрації про діяльність Президента України та його розпорядження і ось вже по часі можу порівняти з діяльністю Ющенка, якого я особливо звинувачую за державну бездіяльність як лідера країни. Ну, а тут все начебто до навпаки: казанок кипить, аж вихлюпує, але результат чомусь той же самий - негативний. Чогось я в цьому світі не розумію - щиро зізнаюсь. Тому і хочу запитати панів при владі з нардепами включно: "Гей-гей, нешановні, ви дійсно думаєте, що робите справу? Бо виглядає, що ви поросто бавитесь, тому що ігри в дітей на тому і збудовані: важить сам процес гри, а не власне її результат"

Перед написанням цього матеріалу я заглянув на передвиборчу програму Віктора Януковича в обіцянках і картинках-діограмах для інтелектуально обмеженого електорату - дійсно гарна казочка. І так хочеться в неї повіртити, хоч і наперед знаєш - в житті такого ніколи не буває! А знаєте, що найжахливіше у тому всьому? Зовсім не наша електоральна довірливість - значно страшніше те, що в цю фігню вірять самі обранці: і Янукович, і Путін, і Лукашенко, і бувший Ющенко, і... ( далі продовжуйте самі) Вони себе несуть яко "Богом данні венціносці", тоді як реально це ж нереально обмежені люди, які власне тому думають про інших людей, що то конкретні ідіоти - весь отой народ довколо... Вони ж і тільки вони нас рятують, а без них ми всі пропадемо ні за цапову душу...

http://www.president.gov.ua/docs/udl_rus.pdf
президенська програма Янука

а це її результати: http://hvylya.org/analytics/politics/20039-2-goda-janukovicha-tsifry-fakty-rejtingi-i-nevypolnennye-obeschanija.html

На завершення можу сказати леше одне: панове, я не песиміст за характером, але справа не у тому, що жити важко - справа у тому, що це все взагалі життям назвати важко! Це просто нудьга! Безкінечна і безмірна нудьга! І як сказав Черчіль: "Nou komments"

    Згоден: нас чекає Велика Нудьга
    45%, 13 голосів
    Все буде гарно - життя чарівне!
    17%, 5 голосів
    Фігня то все - дурна балачка.
    38%, 11 голосів

21   

    Коментарі: 35+35
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Світлая і благая пам’ять...

    21.02.12, 10:47
    Ми любимо тебе, Україно!
    історія, пам'ять, україна

На Львівщині відзначили 120-ліття від дня народження Йосипа Сліпого

Згідно з рішенням Львівської обласної ради, 2012 рік на Львівщині оголошений роком Йосипа Сліпого, тому заходи  по вшануванню пам'яті патріарха УГКЦ будуть проводитися протягом усього року. Однак важливо, щоб ці заходи розпочалися з відзначення 120-ї річниці від Дня народження митрополита Йосипа Сліпого. Отож, 17 лютого 2012 року у Львові відбулася Архієрейська Божественна Літургія в соборі Святого Юра, а також здійснено урочистий чин панахиди біля могили Йосипа Сліпого в крипті собору святого Юра та покладання квітів на могилу Йосипа Сліпого.
Також представники влади та молодіжних організацій побували у Музей-садибі Йосипа Сліпого у селі Заздрість Тернопільської області.

Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, Теребовельського повіту в Галичині.
Святу Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і в Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Грегоріянум. Стає габілітованим професором догматики. Від 1922 р. є професором догматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 р. її ректором.
22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує о. Йосифа на єпископа з правом наслідства. Після смерті Слуги Божого Андрея 1 листопада 1944 р. серед руїн нашої Церкви і Народу архієпископ Йосиф стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.
11 квітня 1945 р. арештований, за віру засуджений в Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений знову на заслання. Третій раз засуджений в 1957 р. на сім років ув'язнення і каторжних робіт і четвертий раз в 1962 р. засуджений на ув'язнення в Мордовії. Разом – 18 літ ув'язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт. Папа Іван XXIII у 1960 р. номінує Митрополита Йосифа Кардиналом "іn ресіоrе".
Впродовж 21 року на волі відвідує всі українські поселення в світі, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Києво-Галицького Патріарха в очікуванні на визнання його папою, купує монастир для монахів-студитів, і збирає їх, розсіяних по світі, основує і будує Український Католицький Університет св. Климента папи з храмом Святої Софії. Весь час на волі переповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Нарід і на славу Бога та благо Народу.
Помер 7 вересня 1984 року при храмі Святої Софії в Римі. У 1992 р. мощі Патріарха Йосифа перенесено до Львова у крипту архикатедрального собору Св. Юра.


У колишній катівні пом’янули Олену Телігу

До 70-річчя убивства гітлерівцями відомої української поетки Олени Теліги у Львівському Національному музеї-меморіалі „Тюрма на Лонцького” 5 лютого о 13.00 відбувся вечір пам’яті.
Вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч української культури Олена Теліга пішла у вічність 35-літною у лютому 1942 р. із гестапівської в’язниці у Києві, надряпавши на стіні камери №34 тризуб, а під ним свій останній автограф: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга». 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патрiотку було розстрiляно у Бабиному Яру разом з її чоловiком та соратниками.
Вшановуючи 70-річчя гестапівських арештів української інтелігенції у Києві, Олену Телігу та її побратимів з Організації українських націоналістів пом’янули у Львові виставою „Або-або”, що її актори театру ім. М.Заньковецької відтворили в автентичних декораціях в’язничного простору. Адже, як в українській столиці, так і у Львові гестапо обирало своїм  осідком колишні в’язниці НКВС.
У Львові в колишній катівні тепер діє Національний музей-меморіал жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького”. Це особливе місце, у якому за повної відсутності театральних умовностей фрагменти заньківчанської вистави „Або-або” про Олену Телігу звучать із особливим емоційним навантаженням, - вважають автори вистави „Або-або”.
Виконавиця ролі Олени Теліги - акторка Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької Наталія Лісова й режисер-постановник „Або-або” Інна Павлюк супроводять сцени із вистави, створеної на основі спогадів Олени Теліги, її листів і віршів та інших історичних матеріалів, не менш цікавим відеорядом із архівних фото- і кінодокументів, що демонструються на екрані.
Голова просвітянського фонду ім. І. Фещенка-Чопівського «Джерело» Ярослав Гелетій на вечорі пам’яті Олени Теліги у музеї-меморіалі презентував  книжки  „Олена Теліга. Я вихор, я вогонь” та «Олена Теліга. Або-або», до яких увійшли вірші, п’єси, статті та світлини.

Вхід і вихід до Національного музею-меморіалу жертв-окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького” та на всі його мистецькі заходи – довільний!

Запали свічу пам’яті 22 лютого!
131   

    Коментарі: 11+11
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Щоб мене розуміли або «Декалог від Богдана»

    19.02.12, 13:06
    Свобода і справедливість
    мої думки, сенс життя

Коли берешся писати якісь узагальнювальні праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так и насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми - різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини - органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це Жорж Дикий: «Якби я мав совість - то не мав би дітей, але якби я не мав совісті - то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же - Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру - готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії - з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або - або. Для мене не існує економічних, національних чи расових проблем як таких - все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» - я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів - закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб - на своєму Сході, турок - в Турції, а всі українці - в Україні.
Міграційна політика є одною з тих проблем, що мені дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне - душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом - всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись - я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи на соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» - це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові - у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший - музиці, ще інший - бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами - що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком - так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь - кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої - варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом, а для виборця важить правильно обрати такого фахівця і свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, - як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав - всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я - за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава - це всі ми отже і я, але я одночасно - повне ніхто, як і більшість з ми.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший - той і багач, а інші - в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати - у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює - той їсть, а хто працює - має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому - існує для людей, а не навпаки.
Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду - ось головне завдання економіки, а за тим - і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення - нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті - це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці-виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця - праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле - це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча - це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча - отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця - сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці - багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче - гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, - це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації - білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальними і жахливими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто - і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, - схаменіться! Як себе не шкода - дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні - не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо.
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там - будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.
18   

    Коментарі: 43+43
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Свідчу в захист інтернет-ресурсу EX.UA

    07.02.12, 13:34
    Ми любимо тебе, Україно!
    влада, інтернет, честь

Коли я вперше опинився користувачем файлообмінника EX.UA десь років зо 3 тому, то це було досить страшне видовище як звалище всякого інтернетівського мотлоху переважно російськомовного. І я був тоді серед перших, хто завантажив українські файли, якими були 5 серій документального фільму "Ціна перемоги" і ще теж 5 серій докфільму "Війна. Український рахунок". Всі ці роки мої файли користувались попитом, а що для мене особливо головне: інші користувачі EX.UA почали доповнювати їх і з часом цей файлообмінник став чи не найбільшим в Україні зберігачем і популяризатором українського кінофонду за всі часи.
На протязі останніх років я був приємно подивований тим, як інтернетресурс EX.UA наполегливо українізувався в усьому явно абсолютно добровільно, а не за директивами влади чи ще когось. Що це була взаємна позиція як адміністрації EX.UA, так і його користувачів свідчила зростаюча популярність файлообмінника. Мені особисто було приємно спостерігати не шторм, а справжню бурю в Інтернеті по Україні від обурення фактом брутального знищення EX.UA владою через структури МВС. Ось тільки  я не розумію, чому це обурення обзивають "хакерським". Наскільки мені відомо хакерські проникнення і шкода робиться таємно з якоїсь власної користі, а тут ми спостерігаємо просто чесне відкрите обурення інтернетної спільноти - це не хакерство.
Так само мені не зрозуміло, чому EX.UA обзивають "піратським", якщо головним джерелом заробітку його власників є реклама. Ресурс надає послуги зберігання  різноманітних файлів та їх використання  абсолютно безкоштовно для всіх користувачів Інтернету. Адміни ресурсу ніде нічого не крадуть і не перепродують, але навпаки останнім часом досить прискіпливо вилучали всі сумнівні файли, а також активно реагували на звернення авторів щодо збереження їх інтелектуальної власності. Файлообмінник EX.UA працював за принципом великого складу надаючи приватні "камери сховку", а їх зміст наповнювали ми - спільнота Інтернету. В чому ж тоді "піратство" EX.UA?
Бо якщо брати по-суті, то сам по собі Інтернет є суцільне піратство інтелектуальної власності, оскільки це і було основою його створення! Обмін інтелектуальною інформацією швидко і якісно було закладено відпочатку в зміст діяльності Інтернету - чи я помиляюсь? Якщо ні, то боротьба з піратством щодо інтелектуальної власності реально можлива тільки з ліквідацією Інтернета взагалі! Повністю як такого! Тому коли хтось когось закриває в Інтернеті поокремо, то це явно щось нечесне. І в мене є дві тези щодо брутального закриття EX.UA структурами МВСУ: перше, як демонстрація боротьби з інтелектуальним піратством в Україні комусь там в міжнародному обширі, або, по-друге,  як примус власників інтернет-ресурсу EX.UA до співпраці з певними колами чи й взагалі його переподіл, тобто класичне рейдерство, що і є одною з назв дійсного піратства. Можливе і поєднання цих двох причин.
З того всього викликає вкотре великий жаль, що силові структури України вкотре не захищають інтереси власного народу, а навпаки вкотре начхали на його інтереси заради власних, що викликає огиду від отаких "захистничків". Ця огида примножується від усвідомлення того факту, що в усіх наших державних установах 9/10 комп'ютерів працює на неліцензійному програмному забезпеченні, а оте нікчемне 1/10 з ліцензійного є або подароване, або з конфіскованого, але закупленого безпосередньо у виробника - нема! Покажіть рахунки! Їх не існує. А "неліцензійне" - це і є піратське, крадене! Отже державній владі включно з МВСУ та СБУ красти можна, бо вони - влада. Злодії вчать нас бути чесними - гротеск! І як вже це дістало. Якщо не маєте совісті, то вже розум майте, щоб усвідомити принаймні свою комедійну дурість у цьому випадку з EX.UA.
На мою думку, там де хочуть справді навести порядок, то репресію застосовують як винятковий засіб, коли до зауважень та порад абсолютно не дослухаються. Тоді як ось така "демонстрація сили" є просто творенням бардаку, щоб обкручувати свої власні діла, але не наведення порядку. Задумайте хоч трошки до чого це веде, бо ж не один індик думав який він пан, але на пательню попав.
В завершення свого слова в захист EX.UA я хочу щиро подякувати їм за все зроблене для України і користувачів нашого інтернету! Закликаю й інших це зробити, що одночасно стане рейтинговим голосуванням щодо підтримки за адресою support@ex.ua
А ще маю велике захоплення і віру, що усі шанувальники EX.UA на цьому прикладі зрозуміють як нам треба розбудовувати Українську Державу та оберігати її - кожен поокремо зробив свій внесок щодо українізації EX.UA і він став прекрасним! І буде!

Богдан Гордасевич

Наскільки я зрозумів обурення громадськості таки дало свої результати і EX.UA вже відновлює свою діяльність, проте вважаю за корисне оприлюднити свої думки стосовно події і закликаю не розслаблятись.

[ Читати далі ]   

Сергей Ярыгин

Глава Украинского пиратского сообщества
01.02.2012 18:01
EX.UA "накрили" аби відкрити новий ресурс з новим хазяїном

Правоохоронці закрили популярний український файлообмінник EX.UA нібито через порушення авторських прав та розповсюдження піратської продукції. Що насправді стоїть за цим вчинком?
Закриття EX.UA - це жест доброї волі в чиюсь сторону. Зазначу, це сталося після Давосу. В Інтернеті ходять чутки, що сайт, який входив до 20-ки найбільших веб-ресурсів з вільним доступом, в Європі попросили закрити. Тому вчорашня подія може бути подарунком нашої влади комусь.
Наприклад, за тими ж чутками, з відповідним проханням до нашого президента Віктора Януковича звернувся засновник і голова ради директорів корпорації Microsoft Білл Гейтс. Підтвердження цієї інформації поки що немає, і хто справжній замовник закриття EX.UA - зараз невідомо.
Існує ще одна версія скандалу. Не забувайте, EX.UA - це величезне підприємство, яке коштує дуже багато. На рекламі там зароблялися величезні гроші, ця бізнес-модель прекрасно працювала. Тому його захоплення може означати переділ сфер впливу. EX.UA закрили, а замість нього швиденько відкриють якийсь новий ресурс з такими ж функціями, але з іншим господарем.
Тепер з приводу можливості переслідування інших сайтів. Згадайте, попередній популярний ресурс, який був закритий - infostore.org - не відновився, але будь-які наступні закриття після нього не відбулись. Знищення цього файлообмінника пройшло дуже спокійно, оскільки там була домовленість між правоохоронними органами, владою та власниками ресурсу, що ніхто нікого чіпати не буде. Не було показової посадки людини до в'язниці.
Так і тут. Думаю, не скоро закриють який-небудь подібний сайт в Україні. Враховуючи резонанс, який викликав арешт EX.UA у суспільстві, наша влада побоїться закривати сьогодні ще щось.
Таким чином, смішно говорити про якусь боротьбу з піратством і порушеннями авторських прав. Це не так. Та й як можна розглядати серйозно такі обвинувачення, якщо у нас в держорганах практично все програмне забезпечення контрафактне?!
І Microsoft зараз на це спокійно дивиться, саджаючи на голку практично всю країну. Потім ця компанія рано чи пізно скаже: "Хлопці, так ви ж користуєтесь краденим. Давайте - платіть гроші!".

http://gazeta.ua/ru/articles/sergij-yarigin/_ex-ua-nakrili-abi-vidkriti-novij-resurs-z-novim-hazyajinom/420865
    Так так так 03.02.2012 11:43

    Ребята, что Вы ходите вокруг да около? Скажите прямо, что донецкие отжимают доходный бизнес. Или для вас это новость?
    Ответить
    + - +4
    IP: 93.127.108.--
  
Дмитрий 03.02.2012 11:10

    Нормально что закрывают, нечего привыкать к пиратскому софту, пора наконец начать уважать чужую интеллектуальную собственность, иначе спустя надцать лет, кто-то действительно прийдет и скажет: пользуетесь - платите!
    Воспитывать хорошие привычки нужно с детства, а честь беречь - с молоду.
    Неужели не очевидно?
    Ответить
    + - -4
        IP: 46.201.117.--
        Да! 03.02.2012 13:04

        Правильно, почему никто не платит отчисления производителям ручек, ведь с их помощью подписывается столько важных контрактов в стране! А производители чернил? Надо уважать чужую собственность! Подписали контракт - дайте процент канцелярсикм фирмам.
        Ответить
        + - +4
            IP: 93.127.108.--
            Дмитрий 03.02.2012 17:14

            Ваша аналогия не к теме. Не вижу связи.
            Ответить
            + - 0
        IP: 93.75.139.--
        Алекс 03.02.2012 14:02

        Хочешь держать свою интеллектуальную собственность у себя - не публикуй нигде. Опубликовал - это общее достояние. Так с военными патентами. По-моему, очевидно.
        Ответить
        + - +3
            IP: 93.127.108.--
            Дмитрий 03.02.2012 17:15

            На фильмах, музыке, ПО зарабатываются деньги. В этом заинтересованы как покупатель так и продавец. Это нормальный процесс. Ваша аналогия неуместна
            Ответить
            + - 0
                IP: 93.75.139.--
                Алекс 05.02.2012 22:00

                на оружии деньги не зарабатываются? в оружии покупатели не заинтересованы? Аналогия абсолютно уместная
                Ответить
                + - +1
                IP: 188.230.64.--
                Богдан Рясне 06.02.2012 11:51

                Колись першодрукаря Івана Федоровича вигнали з Москви інтриги з боку величезної когорти дяків-переписувачів, яких він полишав без заробітку. От і ви десь на тому рівні захисту прав переписувачів.
                Шановний, вже ХХІ вік! І зараз багато авторів тільки подякують їх теражуванню і популяризації задурно в неті!
                А заробіток справді переходить в моральну площину: хто має совість - той заплатить ще й переплатить за добру річ, але вже добровільно!
                Ответить
                + - 0
        IP: 188.230.64.--
        Богдан Рясне 06.02.2012 11:39

        Ви праві по думці про порядність, але не праві у данному випадку, бо це файлообмінник! Самі адміністратори сайту нічого ніде не брали і тим більше - не крали! Це ми обмінюємось інофрмацією - ми, спільнота Інтернету.
        Ніхто не закриває ринок через те, що там трапляються випадки перепродажи краденого! Це дурість, яку і споглядаємо, а ви раді старатись підтакнути: "піратський софт" Перш як когось совість оновлювати - загляньте в свою...
        Ответить
        + - 0
    IP: 46.164.136.--
    kit 03.02.2012 09:47

    ЕХ закрили після вивішування док фільму "Кримінальна окупація" про початок та мету діяльності донецьких. Та ще й пере виборами. Частіше треба провокувати хама та його опричників на такі хамські дії, може тоді я побачу вільну від хама та подібних йому Україну.  

      згоден з автором
    98%, 40 голосів
    не згоден
    0%, 0 голосів
    дурня це все
    2%, 1 голос

412   

    Коментарі: 22+22
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Опа! - далеко ще Європа!

    24.01.12, 10:18
    Ми любимо тебе, Україно!
    дурість, львів, новий рік, ялинка



Місто Львів не даремно в Україні вважають як наші "Золоті ворота в Європу", що цілком відповідає реаліям. За своєю 758-річною історією та архітектурою Львів є містом європейським окрім двох часових винятків у 1914 -1915 та 1939 - 1991 років, коли Львів належав окупантам з Азії. На жаль, навіть через 20 років волі від неволі ми не можемо позбутись азіатщини в собі, хоч і дуже намагаємось демонструвати які ми у Львові вже супер-пупер європейці. Блефуємо, панове, блефуємо, бо ось що трапилось в новорічну ніч з шановним Богданом Бо у "європеському" Львові.
Звичайно, що новорічна ніч не є таким значним святом як Різдво Христове, але в ньому є своя принада простого дружнього єднання всіх з усіма. Один рік закінчився, а інший - розпочався: гарна причина для веселого спільного громадянського свята, щоб всі старі проблеми та чвари лишити в минулому році, а новий рік почати з чистої сторінки з надіями на нове щастя. В моєму розумінні свято Нового року є святом пригод, несподіваних радісних новин, подарунків, знайомств, забав тощо. Своєрідне карнавальне дійство, де всі радіють просто тому що хочуть цього - веселитись. Простіше кажучи: хочеш свята? - то зроби його собі сам!
Не буду розписувати причин, але у новорічну ніч я мусів знаходитись сам в центрі міста, тому вирішив зустріти новорічний момент о півночі коло головної ялинки Львова, що встановлено перед театром Опери та балету ім. Соломії Крушельницької, а щоб якось підвищити тонус і цікавість, то узяв собі в супутники нашого державного синьо-жовтого прапора з гарним тризубом на полотнищі. За чверть години до півночі я вийшов у мандрівку, яку розпочав коло фігури Матінки Божої, звідти пройшов і постояв хвильку коло пам'ятника Тарасові Шевченку, а тоді вже підійшов до ялинки. Люду вже зібралось чимало і найперше, що вразило: зачинені ятки новорічно-різдвяного ярмарку. Розумію, що всі хочуть святкувати, а не робити в новорічну ніч, але ж це "новорічний ярмарок" як не як і влада має домовлятись наперед, щоб його учасники працювали цілодобово на Новий рік та Різдво. Проте це був тільки початки неприємних див, бо найбільше мене здивувала новорічна ялинка: це було щось загадково-темне, тому що ілюмінація на ялинці була вимкнена. "Ага! - намагався я пояснити причину темноти:- Коли настане північ - ялинку включать для більшого ефекту! Славетне: ялинко засвітись! Гарно задумано!" Можете уявити моє розчарування, коли пролунав опівнічний бій годинника на львівській Ратуші, а новорічна ялинка так і залишилась чорною горою-потворою, що зловісно зависла на натовпом обнадієного люду...
Ще одною чорною глибою зависла над людьми сцена, порожня і темна, а по ній тинялось кілька постатей-привидів з шукачів екстріму, тому що можна було не догледіти країв сцени і добряче навернутись.
Ясна річ, що злітали феєрверки раз по раз, але це все були явно принесені публікою пускові установки, тому що якими мають бути справжні феєрверки я побачив по телевізору наступного вечора в інформаційних репортажах. Власне під час цього перегляду новин, де в Парижі, Берліні, Лондоні мільйони люду зустріли новорічну мить разом на площах, щоб подивитись організовані владою грандіозні феєрверки - саме тоді я і промовив саркастичну фразу: "Опа!- далеко ще Європа!"
Не знаю, скільки ще клепок треба додати до голів наших владних голів міста, щоб вони опанували європейську ментальність і зріклися азіатщини у любому мені Львові... Наразі, влада любить і шанує тільки себе, рідну...
Навпаки захоплююсь нашими людьми, бо попри всі владні дурості та прикрощі, як відсутність організованого комунального транспорту в новорічну ніч, зачинені ятки ярмарку і неувімкнену новорічну ялинку, відсутність  якісного феєрверку, новорічного концерту та інших веселих імпрез, які личать святу  -  наші люди дають собі раду і зробили собі свято, за що їм моя щира шана. Вся надія на наших громадян у мене і щодо проведення Євро-2012, бо з такою місцевою владою і радою прийдуть всі на футбол, а м'ячів-то і нема... Хто не здогадався чому, того попрошу перечитати цей матеріал.
Єдині, кому можу сказати слова вдячності з діяльності державних структур у новорічну ніч - це працівникам міліції. Особисто був свідком як моментально було припинено міліцією якийсь конфлікт між підпилими молодиками, хоча в основному все було спокійно.
Як я помітив, то переважно центром міста і коло ялинки збиралась молодь, а ще досить помітно було наявність чисельних туристів. Загалом людно було, але не надто і я вже розумію чому, бо теж і сам не захочу, й іншим не пораджу зустрічати новорічну ніч коло ялинки в центрі міста Львова - кому потрібна ця нудьга? Чорна-чорна ялина на тлі чорної порожньої сцени...
Хіба коли побачу з новин, як новорічну ніч відзначали у Парижі, Берліні, Лондоні, Києві, Львові - і не помічу значної різниці, ось тоді я знову вирішу зустріти новорічну мить в центрі Львова.

Богдан Гордасевич
4 січня 2012 р.



Не поспішав публікуватись, тому що свята і нема чого нудьгу вже наганяти, проте і замовчувати взагалі не годиться, тому що я певен у тому, що наша влада міста навіть не знає про цей стан речей і не включену вчасно ялинку.
Як каже народна мудрість: "Вміли, матко, готувати, та не вміли дати"
28   

    Коментарі: 35+35
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
1 січня - 103-тя річниця Степана Бандери

    30.12.11, 18:27
    Ми любимо тебе, Україно!
    1 січня, бандера, україна

В мене вже традиція 1 січня бути на урочистих заходах з нагоди дня народження Степана Бандери коло його пам'ятника у Львові, який цього року мають відкрити у всій красі разом з стелою. Дехто каже, що є пропорційна невідповідність стели і пам'ятника, а я відповідаю, що якраз все правильно: маленька людина вершить великі справи - це і відтворює пам'ятник.
Далі я наводжу промову Степана Бандери над могилою свого провідника і взірця Євгена Коновальця, тому що тут найчіткіше висловлено Бандерою його особистий символ віри, всі його програмні і світоглядні позиції.
Хто хоче прочитати більше, то є відповідне посилання, а я вітаю всіх з святами і запрошую 1 січня згадати про день народження героїчного провідника ОУН Степана Бандеру. Водночас прошу не піднімати за нього чарок з алкоголем - Степан Бандера був суворим противником вживання алкоголю та тютюну. Тому я не розумію націоналістичних заходів українських патріотів з чаркуванням і палінням.

 
 
Степан Бандера

НАД МОГИЛОЮ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ

Промова виголошена 25 травня 1958 року над могилою сл. пам. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, Голляндія.


Степан Бандера промовляє біля могили полк. Євгена Коновальця

Двадцять років - це звичайно невеликий відтинок часу в житті народів. Звичайно - але не це двадцятиріччя, яке лягло між теперішністю і трагічним травнем 1938 року. До нього не можна прикладати звичайної міри часу. Воно виповнене такими подіями історичного значення, що своєю вагою може рівнятися з цілими сторіччями інших епох. І всесвітня історія запише цей період назрівання, ходу і наслідків Другої світової війни, як один з важливіших. А вже в історії українського народу й української землі це двадцятиріччя закарбувалося такими подіями і процесами, далекосяглими перемінами і трагічними потрясеннями, що їх було б досить на долю багатьох поколінь.
Цей власний багатий і важкий зміст того порівняно недовгого часу творить неначе призму, через яку можемо бачити події і постаті у далекій перспективі, не в сучасних, а історичних пропорціях. Чимало справ і проблем, які двадцять років тому полонили увагу народів, сьогодні виглядають дрібними і маловажними. Скільки відійшло у безслідне забуття постатей, що в той час стояли в центрі публічної уваги? Але ця перспектива часу, багата на великі події і зміни, не тільки зменшує і нівелює картини. Вона теж відслонює і ставить на ввесь зріст такі постаті і справи, які здобули собі тривале значення і вплив у житті народів.
І ось стоїмо над могилою такого небуденного мужа, полковника Євгена Коновальця. Двадцять літ проминуло, як у цій чужинній землі, далеко від батьківщини, поховано тіло одного з найбільших синів України. Та всі бурхливі події, що бурунами котилися через Землі України і не лишили незаторкненого навіть цієї, здавалося б затишної голляндської країни, не змогли затопити, ні присипати пилом забуття пам'яті про Євгена Коновальця. Вони немов підняли її на височінь, неначе очистили довкола неї виднокруг, так що вона виступає ще монументальнішою, ще світлішою на тлі нашої епохи.
Коли замислимося над питанням: чому це так, чому той час не прислонив тінню цієї постаті, приходимо до переконання, що це діється завдяки величі і вартості життєвого чину полковника Коновальця, завершеного Його смертю борця.
Євген Коновалець, комендант Корпусу Січових Стрільців — це одна з найбільших, найсвітліших постатей у період будування і збройної оборони Української Держави 1917-20 років. Після знищення Української Держави і захоплення Земель України ворожою військовою навалою. Він стає основоположником, організатором і провідником націоналістичного, визвольного руху, оформленого найперше в Українській Військовій Організації, а згодом в Організації Українських Націоналістів, що продовжує Національно-визвольну боротьбу за державну самостійність України революційними методами.
Змістом усього життя славної пам'яті Євгена Коновальця було повне самопосвяти і послідовне змагання за волю свого народу, за здійснення на українській землі, в українській державі християнських засад, загальнолюдських і національних ідеалів - волі, правди і справедливости. Невмирущість великої ідеї увіковічнює й опромінює пам'ять покійного Полковника, бо Він зробив дуже багато для закріплення і перемоги цієї ідеї.
Організація Українських Націоналістів і ввесь національно-визвольний рух встоялися в боротьбі з большевицькою Москвою й іншими наїзниками на Україну, закріпили й поширили свої впливи в українському народі через те, що вірно й послідовно йдуть шляхом Євгена Коновальця.
Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям. Визнаючи свої національні ідеали, згідні з вічними Божими законами, та відкидаючи все незгідне з ними, що накидає нам ворог, зокрема протихристиянський большевизм, український народ мусить вести за це боротьбу за всяких обставин, а не тільки у пригожій ситуації. Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу, а не тільки засобом, дорогою до кращого життя в майбутньому, оскільки є вигляди на недалеке осягнення цієї мети. Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «воля народам, воля людині!»
Большевицька Москва добре оцінила незаступимість полковника Коновальця, як Провідника українських національно-визвольних змагань, українського націоналістичного руху. Вбиваючи Провідника, ворог сподівався не тільки обезголовити цей рух, але цілком його знищити. Та знищити Організацію Українських Націоналістів, спинити її боротьбу не вдалося большевикам навіть убивством її Вождя. Джерело її живучости і сили лежить у всьому народі і з нього приходить постійне відновлення і скріплення національно-визвольної боротьби та її дійових чинників.
Та передусім самому покійному Провідникові завдячуємо тим, що навіть після Його трагічного загину ОУН не збилася зі свого шляху і віднайшла свою самостійницьку пробоєвість у дальшому важливому і важкому періоді своєї діяльности. Полковник Коновалець, як керманич революційної боротьби проти окупантів Українських Земель, зокрема проти большевицької Москви, був так само висунений на ворожі знищувальні дії, як борці підпілля, і завжди це враховував у своїй праці. Особисто неустрашимий, він турбувався найбільше долею визвольного руху, якщо б Його не стало в живих. Для того Він намагався якнайбільше своїх ідей, напрямних і засад визвольної дії прищепити цілій Організації, всім її кадрам.
Майбутнього розвитку світових подій і в зв'язку з ними умовин дальшої визвольної боротьби не можна з певністю передбачити на далеку мету і через те годі визначити відповідні конкретні пляни дії. Але те, що лише в тому напрямі можна було зробити, те полковник Коновалець зробив, щоб приготовити ОУН до правильної дії і боротьби в різних можливих ситуаціях.
Коли в 1941 році розгорілася між двома загарбницькими, тоталітарними імперіялізмами війна на українській землі та за її посідання, тоді ОУН, пам'ятаючи висновки Євгена Коновальця з ходу подій в 1917-1918 рр., дала почин і дійові рамки для активного виступу української нації на історичній арені. Проголошенням віднови Української Держави в червні 1941 року та будівництвом самостійного державного життя засвідчено, що український народ в жадній ситуації не зрікається своїх прав господаря на власній землі і тільки пошанування цих суверенних прав України іншими народами і державами може бути платформою приязні з ними.
Коли гітлеризм недвозначно виявив свої загарбницькі пляни і колоніальні методи супроти України, тоді ОУН, не зважаючи на трагічність двофронтової боротьби, перейшла до широких збройних діл, організуючи Українську Повстанську Армію.
Широка збройно-політична боротьба проти гітлерівського знищування України та проти поновленої большевицької займанщини, яку розгорнула ОУН-УПА в Другій світовій війні та в перші повоєнні роки, становить найвище піднесення українських визвольних змагань після 1917-20 років. Організаційно-політичні основи і напрямні для того дав Організатор і Провідник націоналістичного руху полк. Коновалець.
Найбільш непригожі зовнішні обставини не дали змоги підняти повстання проти большевизму і здобути державну незалежність України. Міжнародне становище допомогло Москві кинути змобілізовані у війні армії на придушення визвольної боротьби України та інших народів уярмлених большевизмом. Та ОУН-УПА не склала зброї і не припинила продовжувати боротьбу, йдучи слідами славної пам'яті полковника Коновальця. Як Він і інші провідники самостійницьких змагань з Головним Отаманом Симоном Петлюрою у проводі, після заливу України ворожими окупаціями розпочали боротьбу революційно-підпільними методами, так знову ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича-Чупринки перейшла з повстанської тактики на підпільну.
Визвольна боротьба триває далі. Її незламність - це найповніша запорука прийдешньої перемоги. Тепер цілий український народ захоплений націоналістичною ідеологією самостійности України та послідовної боротьби з без-божницьким і протинароднім большевизмом. Націоналістичний рух став всенароднім визвольним рухом. А в парі з закоріненням його ідей в народі живе і все більше поширюється пам'ять про його великого Провідника й Основоположника Євгена Коновальця. Даремні всі большевицькі намагання осквернити й вирвати з душі народу цю велику славу, так само, як не вдається ворогові знищити віри в Бога та інших національних святощів.
Сьогодні, як і раніше, можемо ствердити, що ворогові Бога, України і всього свободолюбного людства не вдалося знищити ОУН і українського визвольного руху вбивством його Основника й Провідника. Але одночасно усвідомлюємо собі, що це величезна незаступима втрата, якої впродовж двадцяти літ понині не можемо переболіти. Розвиток і боротьба ОУН були б пішли ще багато краще і дальше, якщо б її далі очолював і нею кермував полковник Коновалець. Ворожа бомба вирвала Його з визвольного змагання якраз напередодні того^періоду, в якому самостійницький фронт найбільше потребував Його, досвідченого й незаступимого політичного і військового керманича. Його героїчна смерть борця на найвищій і найважливішій стійці скріпила ще більше діючу силу націоналістичної ідеї, віру і завзяття українських націоналістів. Але втрати Його ніщо не вирівняє.
Коли стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний, - то жаль і біль проймають наші серця з такою ж невтишною гостротою, як тоді, двадцять років тому, коли вперше, в різних обставинах і не одночасно, але з однаковою грозою поразила нас страшна вістка про загин Полковника. І час, який проминув від тієї пори ті проніс понад нами стільки великих і важких, героїчних і трагічних подій, — не в силі заглушити цього жалю.
А проте і цей жаль-біль не переходить у нас в одчай. Бс кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ -християнська віра в Бога, в Його справедливість і безмежна доброту, віра в безсмертність людської душі - дає нам певність що наш невіджалуваний Провідник приймає участь у новому вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаєм переконання про нерозривний зв'язок Його й інших полягли борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв'язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови - живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.
У двадцяті роковини смерти Євгена Коновальця прибули до міста Його загину сотні синів і дочок українського народу, щоб на могилі цього Великого Українського Патріота, Борця і Провідника скласти вінки та вшанувати Його світлу пам'ять. Прибулі — це немов делегація від цілої нації, яка зберігає пам'ять про свого Великого Сина в найбільшій пошані. Наші поминки, молитви і вінки висловлюють найщиріші почуття всіх вірних дітей України, а зокрема всіх активних борців і страдників за цю ідею, для якої жив і за яку поліг полковник Коновалець. Хоч тільки мала частина українських патріотів має змогу спільно вшанувати двадцяту річницю Його смерти, а багато навіть не знає цієї дати, одначе всі віддають найкращий поклін Його пам'яті вірністю Його ідеї. І кожний з нас добре завершить вшанування Його пам'яті, коли до молитви за вічне щастя Його душі додасть обітницю над Його могилою: іти Його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю. Щоб перемога великої ідеї і правди навіки закріпи а пам'ять і славу їх Великого Борця-Подвижника Євгена Коновальця.

http://lib.oun-upa.org.ua/bandera/   
35   

    Коментарі: 32+32


Богдан Бо   
Підсумки 20-річчя України

    27.12.11, 12:41
    Ми любимо тебе, Україно!
    20-річчя, ми, україна

епіграф
Ця біда ще не біда, бо коли справді прийде біда - ото вже буде біда!
(українське прислів'я)

Останнім часом мені довелося почути чимало інформаційних програм щодо підсумків 20-річчя України як незалежної держави. Вирішив додати і свій коментар щодо цього.
Розпочну з позитивного, тому що це і є головним підсумком: Україна за ці роки відбулась як світова держава, яку визнали і вже розпізнають на міжнародній арені, тобто ідентифікують не як "Раша" або частинку СРСР, а саме як Україну. Другим важливим після міжнародного є вже визнання як внутрішній фактор: громадяни України за 20 років навчились визнавати свою державу як Державу, а не як уламок розвалившоїся імперії. Це основне.
Наступним після Самостійності (суверенітету) йде Соборність: дякувати Богу, але Україна зберегла всю свою територіальну цілісність, а не розвалилась на обособленні шматки-регіони, чому було чимало загроз за всі 20 років. Навіть Крим вже тільки формально є автономією, але фактично цілковито злився з Україною по всіх соціально-економічних параметрах. Порівняйте Придністров'я в Молдові щоб точно зрозуміти про що йдеться. Також не відбувся ні Східний, ні Західний сепаратизм, хоча процеси ставали іноді досить масштабні, проте вони не набули реальних обрисів завдяки одні простій і найголовнішій причини: сепаратизм не мав підтримки в масі самого народу. Соборність України відбулась і це також одна з головних позитивних удач.
Можна вважати, що ці складові національної ідеї у формулі "За Українську Самостійну Соборну Державу" виконано. На цьому наш позитив і завершено, тому що значно гірше ми маємо ситуацію з означеннями "Української" та "Держави". За своїм сучасним форматом Україна є денаціоналізована країна з формальними ознаками української етнодомінанти. Простіше кажучи десь 2/3 населення України "типа русскоговорящие" без якоїсь яскравої національної самоідентифікації, що вживають українську мову тільки за службової необхідності. Рівень сучасної "українськості" в Україні найкраще демонструє те, що у воді не тоне: вічно юний козел - співучий ректор Михайло Поплавський. Маємо вже навіть не оту декоративну але якісну "шароварщину від Вірського", а щось з містерій буф з голими дівками у віночках та опудалом у вишиванці. Ось він найвищий рівень псевдо-української кіч-культури, яку масштабно продукує відповідний столичний вуз! Подібна "українськість" не навертає неукраїнців, а відвертає навіть українців. Але як сказав наш перший президент України Леонід Кравчук, цитуючи класика: "Маємо те, що маємо". Хоча у Івана Багряного ця фраза має важливе логічне продовження: "Маємо те, що маємо, але зобов'язані зробити все, щоб виправити на краще" Не уявляю, як це можна буде зробити, хоча і дуже хочу, що зміст поняття "Українська" набрав справді грунтовної якості. Та поки наші моральні авторитети нації творитимуть щось на кшталт "Записок самашедшаго" - ми приречені на невігластво. Ми приречені на "безукраїнську Україну". Сумно, але факт.
Не кращі справи у нас з тим, що розуміють за терміном "держава":  це є чітка правова конструкція - якщо стисло охарактеризувати його зміст. Не відкрию державної таємниці, бо це ні для кого давно вже не таємниця, що в Україні сфера права починаючи від Конституції України і на всіх-всіх інших рівнях правової системи мають один єдиний постулат "Своя рука - владика", а в народному трактуванні: "Закон, як дишло - куди поверне, так і вийшло". Не знаю, як кому, а мене вражає механіка функціювання державної системи в Україні, де 9/10-х всіх процесів відбуваються у позаправовому полі. У нас не право обумовлює дію, а навпаки. Унікальне досягнення, яке бездоганно забезпечує міністр юстиції Лавринович: він може формалізувати у формат існуючого права будь-що і будь-коли. Про яку державність може йти мова, коли у нас вдумайтесь: на законних підставах може бути все що завгодно! І найцікавіше, що нікого в Україні це не здивує. То іспанських депутатів шокувало голосування "багатостаночників" у нашій Верховній Раді - для нас усіх давним-давно це стало нормою! Більше того, коли представники від ВО "Свобода" обурюються в телешоу з цього приводу цитуючи відповідну норму Конституції України про обов'язковість особистого голосування депутатом, вони одночасно абсолютно спокійно у Львівській обласній раді на сесіях також голосують за відсутніх побратимів по партії і вважають це абсолютно законним, бо щиро впевнені, що та норма з Конституції стосується виключно депутатів ВРУ! І то доти, доки там нема самих "свободівців"...
Правова конструкція Української Держави надскладна формально і надпроста за змістом, який весь увібрала одна фраза: "Не попадайся". Хто з наших українських водіїв думає про дотримання правил дорожнього руху? Однозначно ніхто, тому що всі вони думають про одне: як би не попастися інспектору ДАЇ. А той інспектор так само чхати хотів як водії дотримуються правил дорожнього руху і що робиться на дорогах, бо для нього головне - вчасно підловити порушника, обібрати і їдь собі далі, порушуй... І така сама ситуація у всіх сферах нашого українського буття. Однозначно правової системи як і відповідної правової свідомості в Україні не існує, тому говорити про її державність як сталу правову форму суспільного буття є просто безглуздо, з чим нас всіх і вітаю.
І тепер про одну з наших найголовніших бід в Україні - корупцію. Але спершу одне зізнання: мені доводилось спілкуватись з досить значною кількістю так званих "корупціонерів" і серед міліції, інших правоохоронних і контролюючих державних структур, з урядовцями різних рівні тощо і я беззастережно стверджую, що на 99 %  це все є прекрасні люди! Відсоток подонків там значно менший за наше побутове життя, тому я категорично не погоджуюсь все звалювати стосовно корупції на так званий "людський фактор".  Як казав мій знайомий: за реальним змістом часто балет буває значно жорстокіший за бокс, а просто форма вираження різна, через що мало хто розуміється в суті процесу. Корупція не є приватною ініціативою окремої особи! Вона системний продукт, який є головним чинником поєднання у співіснування двох економік в нашій державі: легальної і тіньової. І що найцікавіше в цьому економічному процесі, так той факт дуже частого поєднання в одній людині і бізнесмена, і політика, і урядовця, що є безпосереднім учасником одночасно і в державній економіці, і в так званій "тіньовій" - нелегальній. В нормальній державі фахова приналежність чітко роз'єднана: бізнесмен - окремо, політик - окремо, урядовець - окремо, а у нас все це разом, як напис на одному з медичних кабінетів "Послуги стоматолога і практолога" - це реально було, не жартую. І я можу нагадати, який економічний колапс пережила України перші 3-4 місяці після перемоги Помаранчевої революції коли корупція в Україні самоліквідувалась як реальний факт. Всі корупціонери добровільно стали порядними людьми і - о жах! Країна стала валитись в економічну прірву, тому що легальна державно економіка втратила контакт з економікою тіньовою. Звичайно, якби при владі опинились люди розуму і честі, то вони б зуміли швидко об'єднати обидві економіки в одну, але... Знову вертаємось до класика: "Маємо те, що маємо" До речі, чув, що ця фраза стала улюбленою у Леоніда Макаровича при перегляді своїх банківських рахунків. І не тільки у нього вона стала улюбленою в подібній сцені життя. Тому корупція - це вам не хухри-мухри, а наш національний фатум.
Таким чином узагальнити 20-річчя державності України можна так: добре так, як є - аби не гірше. Цю фразу мені у Львові доводиться чути найчастіше. Справді не є все у нас аж надто погано, але до доброго ой як далеко!
Стосовно прогнозів майбутнього України, то я тут повний нуль. Я вже був свідком таких неймовірних подій, які не міг наперед не те що обдумати, а взагалі не міг повірити, що таке можливо. Але Луценко і Тимошенко в тюрмі, а Віктор Янукович - наш президент. Звучить досить обнадійливо. В якому сенсі? Та в тому самому, що й одночасні послуги стоматолога і практолога... Поживемо - побачимо.
З новим роком - з новим щастям, Україно!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
27 грудня 2011 р.
23   

    Коментарі: 22+22
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Світова Людина

    10.12.11, 17:55
    Свобода і справедливість
    думка, ми, світ

Світова Людина
(відступ, але не фентезі)

епіграф
«Я демократ і ніколи не нав'язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє» 
Жорж Дикий

Свої особисті погляди на життя я виклав у дописі «Люблю я бути українцем» і ще подібних по темі "Анархізм і націоналізм - чи можливе поєднання?" тощо, тому не бажаю повторюватись, а бажаю додати дещо більш узагальнено, щоб розставити всі крапки над "Ї".
Розумію, що мене можуть звинуватити у пропаганді індивідуалізму чи егоцентризму, а звідси - егоїзму. Ну і ще - космополітизму. Відповідаю на ці звинувачення просто: хто чого шукає - те і знайде. Я особисто шукаю позитивного змісту життя людини, тому що для мене головним в цьому світі є Людина. Кожна людина світу!
Життя кожної людини є неповторним і безцінним,  саме воно є найвищою світовою турботою. Інша справа, що не можна погодитись визнати Людину як світову домінанту над усім в природі. Людина не цар природи, а її частинка, співмешканець разом з усіма іншими частинами природи, отже людство повинно шукати компромісу свого співіснування з Природою, а не екстенсивно знищувати все в природі для власного добробуту, що ми наразі надуспішно робимо.
Звідси виникає проста схема дуалізму: людина приходить у цей світ з гарантованою турботою про його життя і зростання, але потім і людина має віддячити світу своїм позитивним ставлення до життя і світу. Отже всі соціальні утворення як: сім'я, громада, держава, нація, релігія тощо є вторинними по відношенню до кожної конкретної людини - не домінуючими, а вторинними.
В кожній  нормальній сім'ї тішаться з народження дитини і намагаються їй допомагати вирости здоровою і розумною людиною, а не від самого ще зачаття задумуються над тою користю, яку можуть отримати від цього. Так само має ставитись до людини і громада, держава тощо, а тоді правильно вихована людина належно пошанує і свою родину, і громаду, і державу.
Зрозуміло, що в сучасному світі глобалізації багато етичних норм трансформуються, зокрема активно нівелюється етнографічна  розмежованість, зовсім зникає ознака національності як важливої соціальної складової, тому говорити зараз про якість «національні держави»  стає анахронізмом, хочемо ми того чи не хочемо. Поняття національності з соціальної категорії вже перейшло в суто індивідуальну. Не бачу в цьому явищі чогось катастрофічного, але не вважаю втрату національної ідентичності корисною, про що давно вже написав у іншому своєму дописі «Екологія наших душ».
Я є свідомим противником всяких теорій і  соціальних схем, де людина стає автоматично складовою певної суспільної структури і відповідно усталеного змісту життя без можливості усвідомлення своєї свободи вибору. Можливо це виключно мої негативи до колективної волі, до комунізму і тому подібних диктатурних ідеологій, через що я є ідейним прихильником анархізму в правильному розумінні цього терміну. Визнаю, що моєю ідеєю є Людина Світу, яка сама творить своє життя як і щастя. Для мене Людина Світу є отим носієм головних тез світової гармонії Свободи і Справедливості.
Знаю, що звучить пафосно і сам насміхався з різних подібних опусів, але я сказав те, що мав сказати. Як вийшло - так і вийшло. Своїх думок я не примушую переймати, а хто захоче - най і бере. Мені не шкода, бо для того і написав це.
Міг би і змовчати, якби мене не турбували так звані «світові месіанські синдроми», тобто коли частинка людей починає вважати себе вищими за інших, а значить вони самі наділяють себе правом розпоряджатись іншими людьми, їх життям і щастям. Маю на увазі не тільки рух масонів, але в узагальненій формі всіх соціо-релігійних концепцій в стилі «стада і його поводирів».
Власне тому і вважаю за потрібне вказати чіткіше, що я не визнаю жодних непроханих доброзичливців соціального гатунку, що «без мене мене женили» - не треба мені вашої непроханої ласки «ощасливлення», бо не маю охоти потім її відробляти сторицею. Нехай моє маленьке особисте щастя буде винятково моєю заслугою і винагородою за усі труди праведні.
І сам я нікому нічого не нав'язую як істину-перфект з усього того, що буду оповідати у своїх подальших дописах. Мій задум інакший: я спробую описати що саме я розумію під космічним узагальненням Людина Світу. Сподіваюсь, що буде цікаво...
Це буде реалізація одної моєї давньої задумки  (можливо не без впливу популярного кінофільму "Отроки во Вселенной"), коли я ще вчився на педагога, яким так і не став, - я тоді придумав ігрову схему наскрізної побудови всього навчального процесу як наче ось учні під керівництвом учителя прибули на Землю з іншої планети і вивчають її як дослідники: а там усі предмети шкільної і позашкільної програми, ще й виховання потенційних науковців одночасно.  Не склалося, тому вирушаю в дорогу таким, як є: Людиною Світу. Вирушаю, щоб поспілкуватись з іншими, в чомусь зі мною подібними...

Богдан Гордасевич
Львів -  Рясне  

Додатково по темі, бо це вже продовження
http://blog.i.ua/community/1925/470467/   
10   

    Коментарі: 10+10
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Добровільна Армія України

    07.12.11, 14:32
    Свобода і справедливість
    армія, дія, україна

Проект

Добровільна Армія України

В сучасних умовах відзначення 20-річчя Збройних Сил України (далі - ЗСУ) маємо визнати нашу фактичну не готовність захистити країну та її населення власною військовою потугою від навіть незначних загроз військового гатунку з боку іноземних держав, що, відповідно, провокує на зневажливо-погрозливе ставлення від держав з потужним воєнним потенціалом.
До цього часу у нас в Україні не розроблена військова доктрина для ЗСУ, як відсутня і структурна концепція Української армії як сучасної модерної військової формації. Однозначно далі не можна покладатись на виключно державну адміністрацію, уряд і якісне державне забезпечення ЗСУ, тому що навіть за найкращих умов це не буде достатньо для обороноздатності країни. Нова Українська армія повинна бути виключно професійна і високотехнологічна, але і нечисельна, тому що всіляке побутово-технічне забезпечення армії мають робити не військові, а цивільні люди та організації. Статус військовослужбовця має бути особливим і тому не кожному доступним. Але над тим хай працюють державні мужі-політики та фахівці з професійних військових.
Питання в іншому: існування професійної високотехнологічної армії не дозволяє провести швидку і якісну мобілізацію основної маси готових до призову одиниць з чоловіків і жінок з причини їх фахової непідготовленості, отже у випадку військового конфлікту будь-якого масштабу з умовно 45 мільйонів населення України фактично готові до бою будуть максимально 200 тис. одиниць військових, а також частково інші силові структури в державі, як службовці МВС, СБУ, погранвійська, МЧС, ну і ще де-які зможуть бути змобілізовані державні охоронні сили, але ясно наперед їх не високу військову підготовку, отже й невисоку ефективність для ведення сучасної війни. За найкращих підрахунків це буде 400 - 600 тисяч разом з ЗСУ, а що буде з отими ще понад 44-ма мільйонами люду? Він просто постане як баласт під назвою "мирне населення", яке змушене буде страждати без жодних можливостей себе захистити?
Однозначно відкидаю ідею формування різнобарвних козацьких частин як архаїчності самої структури цих військ та їх ідеології, але єдине схвалюю - наглість їх самоорганізації, яку і пропоную визнати в якості рушійної сили у створенні Добровільної Армії України (далі - ДАУ). Головне завдання ДАУ є первинна військова підготовка та організаційна підпорядкованість сил самооборони по захисту безпосередньо мирного населення у випадку військового конфлікту. Зрозуміло, що якщо всі службовці-силовики будуть мобілізовані для участі безпосередньо у бойових діях, то їх місце мають зайняти інші підготовлені заздалегідь сили, а не нашвидкоруч зібрані випадкові утворення з груп незнайомих людей з малопридатною зброєю в руках і зовсім не підготовлених тактично до дій у подібних обставинах  безладдя та хаосу. Паніка серед населення є одною з головних причин поразки і навпаки саме єдність військових і мирного населення країни дозволила Фінляндії дати достойну відсіч агресії СРСР у 1939 - 1940 рр., а В'єтнам вистояв проти окупаційної військової машини США 1964 - 1975 рр. і зупинив агресію Китаю у  лютому 1979 р. Це яскраві приклади коли організованість і воля народу перемогли значно сильнішого нападника.  У нас в Україні паніку 44-х мільйонів людей мало що спроможне зупинити, отже поразка вже гарантована за найкращої в Україні професійної армії.
Таким чином в Україні потрібно створити мережу добровільних військових формувань за територіальним принципом узявши за взірець побудову Української Повстанської Армії, а особливо її тактичні та практичні напрацювання вишколу включно з оновленою системою схронів, щоб вберігатись від застосування ворогом високотехнологічної зброї в полюванні на людей. Головним для ДАУ є не озброєння і воєнізація населення, а підготовка фахівців серед мирного населення на випадок надзвичайних ситуацій, як знавців-організаторів захисту і порятунку на місцях. І то мають бути не просто одинаки, а поєднанні в єдину мережу члени ДАУ.
Все в ДАУ має проходити за принципом повної добровільності, що не спростовує внутрішню субординацію і командний принцип підпорядкування з гори в низ, а також обов'язкову дисципліну. Просто спочатку свого командира підлеглі оберуть самі, а від їх кількості буде визначатись статус цього керівника. Після цього керівник має всю повноту влади включно з судовою у періоди надзвичайного стану, а вже опісля буде відповідати за правомірність своїх вчинків. Класична світова практика всіх добровільних військових формацій.
Головні принципи та ідеї вже сказано щодо Добровільної Армії України, тому далі можна і не читати, бо то йдуть мої розмисли про можливу структуру ДАУ, звання та обов'язки і все інше просто для прикладу.

7 грудня 2011 р.
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Розумію, що можливо і дмухаю на холодне, що можливо все є і буде гарно, тихо і затишно, але не даремно кажуть, що береженого й Бог береже. Як і "Si vis pacem, para bellum" не застаріло: хочеш миру - будь готовий до війни, бо тільки це найкращі заспокійливі ліки для потенційного агресора.
Звичайно, в України є світові гарантії безпеки після відмови від наявності ядерної зброї, але події навколо о. Тузла яскраво показали не дуже якісну дієвість цих гарантій. Російсько-грузинський конфлікт найкраще викрив безпомічність мирного населення, як і повільну реакцію світових сил безпеки. Найбільша загроза військового конфлікту та агресії для України безумовно існує з боку Росії, яка, доречно зауважити, відмовилась підтвердити свої узяті зобов'язання гаранта безпеки України за "Будапештським меморандумом". Авторитарні режими є взагалі потенційною загрозою для всіх сусідніх держав, тому і Білорусь, як і Росію варто оберігатись, бо стрельне чоловікові щось в голову як Брежнєву Льоні у 1979 р. - і вже є "Інтервенція СРСР до Афганістану" з усіма відповідними наслідками. Хто дасть гарантії, що старіючі вінценосні Лукашенко і Путін не стануть наслідувати "гемнерального"? Ніхто.
Взагалі світ зараз в дуже нестабільному стані економічних криз і соціальних проблем, тому вважаю створення Добровільної Армії України цілком слушною ідеєю. До того ж сприятиме становленню демократії в Україні, тому що владі не так просто стане узурпувати владу тощо.
Дуже корисною в цьому плані вважаю для вивчення науково-історичну та мемуарну літературу стосовно процесів підготовки і створення Легіону Січових Стрільців у часи Першої Світової війни, які були започатковані як спортивно-воєнізовані товариства "Сокіл" і "Пласт".

Структура Добровільної Армії України

Основний принцип: виключно військова спеціалізація. Не поліційна чи міліційна і не мобілізаційна, тобто підрозділи ДАУ можуть бути тільки епізодично задіяні у акціях підтримання правопорядку і в жодному разі не можуть бути забрані з основної території свого розташування. Збірні похідні групи можливі, але не базові частини ДАУ.
Максимальна організаційна одиниця - район в межах сучасної адміністративної системи поділу України. Окремо міста і містечка більше від 10 тис. населення. Низова структура має розходитись так, щоб скрізь по території району були осередки ДАУ в кожному значному населеному пункті. Умовно 1 військовик ДАУ на 300-500 одиниць цивільного населення.
Як вже зазначено, звання в ДАУ підлягає головній умові: скільки бійців під своєю орудою має конкретний керівник - таке у нього і звання (див. нижче перелік). А право на владу на конкретній території визначається змагальним способом за визначеними правилами "сила камінь ломе". То вже деталі.
Не буду заперечувати, що в багатьох рисах це нагадує бандитські угруповання, які так само є самоорганізацією з контролем окремої території, але є вагома різниця в меті цих формувань: здирництво і грабунок в одних, або захист людей - у інших. Я вже наперед знаю, що абревіатура дає привід обзивати всіх причетних до ДАУ як "дауни" - і в тому буде реальна правда: треба дійсно мати особливу психічну складову тій людині, що добровільно погодиться захищати інших чужих йому людей з ризиком для власного життя. З точки зору чистого раціоналізму будь-яка людина, яка дотримується норм особистої честі є ненормальна, тобто - даун. Нехай буде так. Особисто я згоден на подібну ненормальність. Для кожної людини найбільшою цінністю є його життя, але для окремих честь - ще дорожча! Для даунів. І я один з них. Добровільно.
Пропоную наступну структурну організацію і звання: 3 рівня бойових звань, а саме: "воїн" з градацією від 1 до 5, далі йде "старший" з градацією від 1 до 5, тоді йде "керівник" з градацією від 1 до 5 - досить. Окремо має бути звання "розумник" без градацій, як не потрібну для людей наукового фаху, а не бойового, що при тому є добровольцями в ДАУ. Зміст такого вигляду звань, а не історичних як "стрілець", "хорунжий" чи "отаман" полягає в наступному: звання будуть позначатись і вимовлятись як абревіатура типу "В2" чи "С3", або "К1" - це разом з територіальнім топонімом базування дозволяє миттєво визначити кожному з ким він має справу без тривалих знайомств та розпитування, що у кризові моменти ліміту часу є надважливим.
Воїн-доброволець є основою ДАУ, тому це повинна бути не залежно від статі особа фізично загартована і обізнана в простих знаннях і навичках бою, наданні первинної медичної допомоги і системі виживання. Практично від самого початку має відбуватись спеціалізація воїнів, тому що основну низову ланку в ДАУ будуть складати 5-ки, що є найбільш мобільними в сучасній війні, які мають складатись з командира, розвідника-сапера, кулеметника, гранатометника та  снайпера. 5-ка буде стандартна одиниця ДАУ з тренованих та обізнаних вояків, до яких у випадку війни кожному члену 5-ки прикріпляють 1-3 новачків, яких він вчить у процесі бою. Таким чином підрозділ набуває одразу більшої чисельності, основа 5-ки має помічників і водночас новачки мають безпосередньо захист і науку фахівця, а не як дурне стадо гинуть масово без розумного керунку. Знаємо, як це не раз було.
Таким чином в мирний час 5-ки є основною низовою ланкою на чітко означеній території району. Керівник 5-ки має звання "В2"
Уся структура ДАУ має такий вигляд:

Воїни
В1
В2 - 5 од.  
В3 - 25 од. (одна 5-ка - тилове забезпечення)
В4 - 50 од. (10-ка - тилове забезпечення)
В5 - 0

Старшини
С1 - 100 од. (20-ка - тилове забезпечення)
С2 - 250 од. (50-ка - тилове забезпечення)
С3 - 500 од. (100-ка - тилове забезпечення)
С4 - 1000 од. (200-ка - тилове забезпечення)
С5 - 0

Керівники
(мають військо під орудою, але не безпосередньо коло себе)
К1 - 2500 од. (охорона і штаб з розумників - розвідка)
К2 - 5000 од. (охорона і штаб з розумників - оперативне планування)
К3 - 10000 од. (охорона і штаб з розумників - контррозвідка)
К4 - 20000 од. (охорона і штаб з розумників - стратегічне планування)
К5 - 0
    
Розумники
штат науковців згідно потребам і можливостям ДАУ

І останнє: я завжди з великою іронією ставився до різних нагород і мені завжди смішно дивитись на людей, які обвішані різними брязкальцями-відзнаками і вважають це великою почестю. Розумію, що вони за так не даються, але чи личить справжньому герою демонструвати на публіку свій героїзм? Не думаю. Фронтовики давно самі визнали головну ознаку героїзму: кількість нашивок за поранення. Моя пропозиція відзначати особливі бойові заслуги не чіплянням брязкалець, а спеціальним військовим званням: для воїнів це В5, старшин - С5, і майже неможливим буде К5. То буде особлива військова еліта ДАУ, звільнена від територіальної приналежності, яка має у випадку катастрофічних становищ утворювати збірні похідні групи для переходу саме в ті найнебезпечніші місця країни.
Все це, зрозуміло, просто фантазії людини не фахової у військовому ділі, але якщо наші "велемудрі і досвідчені" чисельні колишні військові не мають бажання братись за подібні актуальні теми військового забезпечення обороноздатності України протягом вже 20-ти років, то мусить це нарешті зробити хоч хтось?
І той хтось є я: Богдан Гордасевич, В1 Львів-Рясне,
7 грудня 2011 - День місцевого самоврядування.
Мої вітання в черговий раз.
22   

    Коментарі: 42+42
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Несвяткове свято 20-річчя Збройних Сил України

    06.12.11, 14:12
    Ми любимо тебе, Україно!
    зброя, сила, україна

Особливого піднесення з нагоди цієї значної дати не відчувається, тому оприлюдню одну інформацію про наші святкові військові події на Львівщині

На Львівщині на території військової частини урочисто відкрили й освятили каплицю Пресвятої Богородиці

| 06.12.2011 |  |10:00|
У день святкування Введення в храм Пресвятої Богородиці, а також з нагоди 20-річчя від дня створення 9-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону та Збройних Сил України у військовій частині, що дислокується у районному центрі Золочів Львівської області, урочисто відкрили та освятили каплицю Пресвятої Богородиці.
В урочистостях взяли участь представники місцевих органів влади, священнослужителі, члени сімей військовослужбовців.
Командир окремого ремонтно-відновлювального батальйону підполковник Ігор Задорожний, який підтримав ідею спорудження каплиці на території військової частини, розповів, що втілити задум у життя вдалося завдяки зусиллям всього колективу. Він також наголосив, що ще з княжих і козацьких часів покровителькою Українського війська вважали Пресвяту Богородицю. Саме тому у Золочеві на її честь спорудили каплицю, приурочивши її відкриття до 20-річчя з дня створення військової частини та Збройних Сил України.
– Це святе місце стане для кожного, хто служить у нас, не тільки осередком душевного спокою. Каплиця покликана стати одним із важливих елементів виховання у військовослужбовців почуття відповідального ставлення до виконання обов’язку і служіння українському народові, – зазначив командир військової частини.
Слід також зауважити, що 5 грудня особовий склад 9-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону 13-го армійського корпусу відзначив 20-ту річницю від дня свого створення. Таким чином, ця військова частина практично є ровесницею Збройних Сил України.
А за підсумками минулого навчального року батальйон визнаний кращим серед ремонтних частин і підрозділів армійського корпусу.
http://www.mil.gov.ua/index.php?lang=ua&part=news&sub=read&id=22715

Коментар Б.Г,: що тут сказати в додаток окрім простої істини, що у випадку якогось конфлікту у нас вся надія виключно на Божу силу, а не на міць Української армії. Нещодавно бачив у Львові, як наші славні вояки копирсалися у будівельних купах сміття, вибираючи звідти бруківку на роботах турецької фірми по вул. Городоцька, а перед тим інші солдатики вивозили архівні фонди в поміч бібліотеці Стефаника - служба! Ось вони, захисники наші як вчаться воювати з ворогом. І згадую свою подібну нікчемну службу в Радянській Армії, яка у глобальному масштабі власне і стала одною з причин розвалу СРСР. Тепер черга України...
З того всього щось жодного бажання нема вітати наших славних вояк Збройних Сил України - вибачайте, панове
20   

    Коментарі: 16+16
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Вишкіл Свободою

    03.12.11, 11:02
    Свобода і справедливість
    народ, справедливість, україна

Вишкіл Свободою
(Вступ 2)

епіграф
«Без свободи не буває справедливості, а без справедливості не потрібна свобода»  Жорж Дикий

Тандем свободи і справедливості є найнеобхідним початком всякого суспільного буття, як на мою думку. Причому якщо свобода несе більше фізичної складової як реального змісту осмислення стану свободи, то справедливість є виключно психологічною, отже суб'єктивною величиною, тобто не має чіткості визначення.
Вважаю тому за потрібне розставити смислові наголоси стосовно змісту понять «свобода» і «справедливість», щоб можна було далі вибудовувати всі принципи і схеми суспільних взаємовідносин як я їх собі бачу.
Свобода є фізичним станом людини за яким вона повноправно розпоряджається собою в максимальній величині. Свобода означає право людини на власний розсуд вчиняти дії і особисто нести відповідальність за їх результат. Одночасно свобода потребує фізичної самодостатності особи, тому що свободи, як «просто свободи» - не існує. Людина, яка не має засобів для життя як фізіологічного існування  - не є індивідуум в стані свободи, бо вона знаходиться в умовах необхідності суто фізичного виживання. Не думаю, що це потрібно детально доводити на прикладах, тому обмежусь цитуванням Оруєла: «Кожна людина повинна спершу наситити тіло, а вже потім потурбуватись про душу. Це є не порядок цінностей, а послідовність задоволення потреб»
Для нормального суспільного ладу основою з основ є забезпечення кожної людини мінімальним рівнем фізіологічного життя, тобто харчуванням, одягом і житлом. Не має права бути стану, коли хтось не має можливостей поїсти, не має в що вдягнутись і переночувати у нормальних умова - все це безкоштовно, як гарантована норма свободи. На моє тверде переконання сучасне суспільство достатньо розвинеуте, щоб гарантувати цей фізіологічний мінімум кожній людині не залежно від її суспільних функцій. Головне, якщо люди не поводяться як суто антисоціальні , тобто як злочинці. В наш надіндустріальний час, коли існує постійна проблема безробіття як надлишкова кількість робочої сили, для суспільства є можливим задовольняти мінімальну фізіологічну потребу певного прошарку людей навіть якщо вони не бажають заробляти собі на життя. Тобто я проти тези «Хто не працює - той не їсть», бо обов'язкова трудова повинність в СРСР (і не тільки там!), як свідчить історія, красномовно показало, як можна імітувати роботу і нічого не виробляти.
З іншого боку система так званого «ринкового капіталізму» непогано демонструє протилежну тезу: як можна працювати самовіддано на всю силу і при тому мало що одержувати від результатів своєї праці. Таким чином свобода в суспільстві повинна мати обов'язкові гарантії «права на життя» як щоденне забезпечення фізіологічних потреб і захисту, а по-друге - гарантований значний дольовий заробіток від результатів праці.
Про капіталістичні відносини типу вільної ринкової економіки або узагальнено - бізнес, існує влучне визначення, що «Бізнес - це законне привласнення чужих грошей». Власне умовною законністю бізнес і відрізняється від незаконного грабунку, де теж йдеться про привласнення чужих грошей, але якщо брати за глибинним змістом, то будь-яке привласнення чужих грошей є злочином. Будь-яке!
Знову таки немає потреби вдаватись в тонкощі теорій солідаризму або комунізму тощо. Варто зафіксувати прості зрозумілі тези, що для особистої свободи кожного в суспільстві не має бути ні бідних, ні надбагатих. Зараз існує вже поняття «мінімальний прожитковий рівень», але хто за тим пильнує, що людина бідує?
Таким чином «свобода особи» є фізична сукупність соціального забезпечення і захисту кожної окремої людини в мінімально-достатньому вигляді Це той стан, коли людині можна починати вирішувати самому: як жити і що в житті робити або ні. Звідси розпочинається сфера суб'єктивного, яке узагальнює поняття справедливості. Сюди входить як обов'язкове і «недоторканість особи», і право на рівні можливості у навчанні та праці тощо.  Звичайно і зрозуміло, що далі йде складна «Гра Долі», як і надскладна суспільна структуризація - це так і має бути! Ніхто не збирається гарантувати переможного фінішу для всіх, але більш-менш рівних умов старту в житті і справедливих умов змагання забезпечити можна і треба. В першу чергу це гарантує державна правоохоронна структура, яку не даремно часто називають ще як сфера Справедливості.
Зміст слова «правоохоронець» більш ніж прозорий: охоронець права!  Справедливий охоронець, а не те, що ми маємо зараз в Україні. Не буду всіх наших правоохоронців і в міліції, і прокуратурі, і в судах тощо обзивати хабарниками і гадами, але в загальній суспільній думці переважає негативи над позитивами стосовно наших правоохоронців і це перша й головна проблема. Неможлива правова держава, де охоронці права є найпершими його порушниками. Вони створили з  себе якби «касту недоторканих», яких закон переважно не стосується. Рідко-рідко бувають винятки, коли вже як Зварич «по-беспределу» чуда творить - тих прибирають, але ж основна маса правоохоронців в Україні забезпечує свій добробут м'яко кажучи «не дуже чесно».
Висновок з усього сказаного такий: щоб мати можливості для прогресивного вишколу свободою як окремої особи, так і суспільства загалом, нам потрібна в державі достатня соціальна захищеність і справедлива правова система.
А що зосереджено у понятті «Вишкіл Свободою?» Це означає, що кожен може робити вчинки виключно за власною волею, а не з примусу в різних його варіантах, а тоді отримувати свій результат за зроблені вчинки, як позитивний, так і негативний.
Все сказане є дуже узагальненим, але допоки ми не визначимось з таким поняттям, як головні принципи суспільного життя, концепцією та її філософією - рухатись в плані деталізації просто безглуздо. Принципи Великої Французької Революції були «Свобода! Рівність! Братерство!», а філософією теза «Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої людини»
Філософія Жовтневої комуністичної революції було: «Грабуй награбоване» та «Хто не працює - той не їсть!», а результати наглядні: багачі дограбовують награбоване, а хто працює - той і голодний. Злочинні тези можуть призвести тільки до нових ще більших злочинів, але то вже окрема тема.
Людина нового часу має хотіти в першу чергу двох простих речей: Свободи і Справедливості. Все інше - як сам спрацюю і як повезе. Тобто основа з основ: покладатись на власні сили! І тут не йдеться про «надлюдину» з Ніцше, а просто йдеться про бажання людини хотіти прожити життя як нормальна людина: чесно і щасливо, чого і собі бажаю хоч трошки, а то щасливо виходить, а ось інше - не дуже. Умови сучасного життя не дозволяють бути чесним, якби того не хотів і не старався, але і це вже окрема тема.

З повагою до всіх, хто читав і дочитав, а потім ще й відгукнувся.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Багато різного по темі тут http://spavedfront.io.ua/   
29   

    Коментарі: 39+39
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Ще одне привітання з референдумом 1 грудня 1991 р.

    01.12.11, 19:02
    Свобода і справедливість
    думки вголос, референдум, україна

Почув такий закид, що надто багато в нас урочистих дат, які потрібно відзначати на державному рівні: тільки 22 листопада відзначали День Свободи, а вже настало 1 грудня з ювілейним 20-им роком Всеукраїнського референдуму на підтвердження Незалежності України.Справді не встигаю при всій своїй зацікавленості на все зреагувати, але якраз цьому і радію: це є яскравим прикладом і доказом величезного історичного буття України, бо де ще в Європі знайдете храм, який відзначив своє 1000-ліття, як наша Софія Київська - нема. Ми ж таку подію відзначили скромно, наче соромились.Можливо, що справді не варто все відзначати підряд і обов'язково з першими особами держави і регіонів. Так само потрібно припинити смішну практику з радянського часу святкувати якісь свята податківців, бухгалтерів чи механізаторів. Є регіони, де є причина святкувати Свято шахтаря - нехай собі святкують, але не державному рівні відзначати - це смішно. Ще міжнародні свята можна відзначати і то побіжно.Тобто більша частина свят і відзначень дат має відбуватись виключно на громадському рівні, але не державному. Особливо щодо свят професійного характеру. А з релігійних - тільки Різдво і Великдень залишити загальнодержавними.З іншого боку ніхто не повинен чітко розмежовувати: оце ваше свято, а оце - наше. Так 9 березня не є святом офіційно, але воно існує на всезагальному рівні свідомості в Україні, тому важко уявити цей день без покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку усіма і державними, і громадськими провідними діячами. Щось подібне приємно вразило на нещодавньому відзначенні 26 листопада пам'яті жертв Голодомору, коли це було зроблено на сугубо духовному рівні: вперше 4 президенти України відзначили цю подію спільним дійством на меморіалі Голодомору в Києві, а потім ще побували у Биківні на меморіалі Жертв репресованих. Все було в цей день суто добровільно, тому і втішає що настільки гарно подали приклад перші особи нашої держави. Не було державних розпоряджень на місця обов'язкового характеру, а була добра воля громади, що особливо стала помітна ввечері величезною кількістю свічок у вікнах квартир. Так і має бути, як на мене, більшість свят - без державного втручання. І тому я не надто переживаю, що про ювілейну дату 20-річчя Всеукраїнського референдуму - добре так, як є. Подібне я казав і про 22 листопада: не має значення як відзначають чи не відзначають День Свободи - головне, що цей день був. Аналогічно і до сьогоднішнього відзначення ювілею: гарно і помірковано - хто хоче, той і відзначає. З боку держави президент України зробив офіційне вітання - цілком достатньо. Взагалі чим менше державні мужі та чиновники будуть брати участь у різних святкових дефілядах - тим краще для держави, бо їх цілодобове утримання надто дорого обходиться суспільству. В завершення трошки особистого: буває находить такий настрій як: "Ну що тобі більше за інших треба? - та живи тихо в своє задоволення і не пхайся, куди треба чи не треба - якось без тебе обійдуться!" Можливо, що так і дійсно для мене було б краще, бо життя вдалося, як то кажуть у фільмах про щасливчиків, яким я і себе вважаю. Не буду вдаватись в розмисли по цій темі, а просто скажу наступне: єдине,  що в цьому світі мене змушує братись до громадської роботи - це діти. Так! І не тільки мої особисто, а от коли бачу оте маля ще таке смішне, наївне і невинне, для якого весь світ ще суцільна "terra incognita" і дитина щиро сподівається у добро від світу, а я вже з вершин свого досвіду розумію у яку далеко не найкращу соціальну та екологічну сферу цій дитині прийдеться увійти, бути, зростати і жити, то відчуваю себе таким нікчемним чоловіком і в саме такий момент вирішую однозначно: все, буду намагатись поліпшити цей світ для майбутніх поколінь, щоб вони отримали після мене світ справедливішим, чистішим і кращим , аніж той, що дістався мені. Знаю, що можу не багато, але знаю і те, що буду робити все можливе в межах моїх сил. Скільки стачить - стільки і буду. А результат - оцінять нащадки. Додам, що не закликаю наслідувати мене, долучатись і т. п. і т. д. Все це не суттєво. Для мене. Це вже суттєво для вас, що обрати, а я вже обрав - 1-го грудня 1991 р. І не тільки я. От і прекрасно. Ще раз вітаю з святом.Богдан Гордасевич
Львів-Рясне19:00 01.12.2011
291   

    Коментарі: 25+25
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Відзначаємо 1 грудня 20-річчя референдуму

    30.11.11, 16:00
    Ми любимо тебе, Україно!
    1991, референдум, україна

Відзначаємо 1 грудня 20-річчя всеукраїнського референдуму на підтвердження незалежності України. Всеукраїнський референдум 1991
Результати референдуму 1991 року.
Всеукраїнський референдум 1991 року — загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90,32%) проголосувала «За».
 Організація
Детальніше: Проголошення незалежності України 1991 та Акт проголошення незалежності України
Всеукраїнський референдум 1991 року був організований Верховною Радою та урядом УРСР. Перебіг
Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 093 дільниць для голосування[1]. 37 885 555 осіб було внесено до списків громадян, що мали право проголосувати[1]. 31 943 820 осіб або 84,32% тих, хто мав право голосувати, отримали бюлетені для голосування[1]. З них взяли участь в референдумі 31 891 742 осіб або 84,18%[1].

Одночасно з референдумом проходили перші в історії незалежної держави Україна вибори Президента України.
Результати

Акт проголошення незалежності України було підтримано в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 області, 1 автономна республіка, та 2 міста зі спеціальним статусом. До бюлетеня було внесено запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Ствердно на це запитання відповіли 28 міл 804 тис. українців (або 90,32%), взяли участь у голосуванні 31 міл 891 тис.громадян (або 84,18%).
28 804 071    90,32%    2 417 554    7,58%
Ukr Referendum 1991.png    Ukr Referendum 1991 No.png
Так, підтримую (%)
   
Ні, не підтримую (%)
Примітки

    а б в г Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 р. // ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 28. — Спр. 144. — Арк. 6.

Джерела

    Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 р. // ЦДАВО України. — Ф. 1. — Оп. 28. — Спр. 144. — Арк. 6.
    Постанова Верховної Ради України N 1660-XII: Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України. 1991-10-11
    Постанова Верховної Ради України N 1661-XII: Про форму бюлетеня для голосування на всеукраїнському референдумі. 1991-10-11

Посилання

    Кравчук Л. Похорон імперії // Дзеркало тижня, № 32 (356) 23 серпня — 1 вересня 2001.
    Кульчицький C. Довіритись народу // Дзеркало тижня, № 47 (371) 1 — 7 грудня 2001.

31   

    Коментарі: 58+58
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Обговорюємо закон про вибори народних депутатів

    29.11.11, 13:27
    Ми любимо тебе, Україно!
    вибори, закон, україна

Лист ведучому радіо "Єра" політологу Сергію Крижанівському

Вельмишановний пане ведучий, я прослухав вашу програму (25.11.2011) з головою Комітету виборців України і хочу висловити кілька своїх думок для подальшого їх використання, якщо вони вас зацікавлять.
Найперше, що ми повинні визнати і припинити хибну традицію постійно переробляти закони про вибори і народних депутатів, і президента України на напередодні виборів, а тим більше - під час виборчої компанії. Це основне. Закон - це стала норма, а не змінна згідно до кон'юнктури моменту.
Коли я чую фразу, що хтось підлаштовує "закон під себе", то іронізую в тему, як визнання тим "підганяйлом" власної інвалідності, тому що "під себе роблять" виключно лежачі важкохворі... Не хворі політсили домагаються справедливих норм для всіх.
З повноваженнями влади теж однозначно їх не можна самочинно перерозподіляти, тому рішення про відміну реформи положень Конституції 2004 року повинно було вирішуватись щонайменше конституційною більшістю у Верховній Раді Україні, а по-суті це мало бути винесено на всенародний референдум з автоматичним імперативом дії його рішення.
Взагалі все існуюче законодавче поле в Україні важко визнати легітимним, коли жодного (!) свого рішення Верховна Рада не прийняла за конституційною нормою "один депутат - один голос", тобто особисте голосування, а не піаністами-кнопкодавами. На жаль, але це рівень нашої політичної культури, точніше - безкультур'я.
Однозначно, що політична культура і поводження обранців на пряму залежить від політичної культури виборця. Тому я надзвичайно радий, що у вашій програмі нарешті прозвучало головне, на мою думку, правило для виборця: депутатів обирають не для благочинної діяльності, а для творення законів та умов нормального життя в державі! Те саме в області, районі чи  місті. Але якщо полікультурність на рівні кілограмів гречки чи подачки в 100 - 200 гривень, то результати бачимо вже.
Також я вважаю всілякі "звітування перед виборцями" або так звану "роботу в округах" скоріше за фарс, чим серйозні речі, тому що чимало бачив і побачив цей процес без жодних результатів від нього. Навіть якщо траплялись епізоди допомоги з боку депутата, то це не змінювало кардинально самої проблеми як соціального явища, що і є головним завдання обранців: законодавчо робити добро для загалу.
І зовсім смішним є бажання "відкликати депутата", бо як вдало було зауважено: а хто його має з виборців відкликати ? - за логікою це мають робити ті, що його обирали, а як їх визначити при таємному голосуванні? Тому як контрольна норма "відкликання депутата" є абсолютно малодієвим засобом, що доказано життям. Це нагадує ситуація, коли таксі найняти з умовою розрахунку після кожного кілометра, бо раптом клієнту щось не сподобається: от і зупиняється таксі, щоб розрахуватись і знову рушати - ох і малоприємною подорож вийде... Тому загальний рівень життя є основним показником для виборця про успішну чи не дуже успішну діяльність депутата, а головною карою для всіх з них було і буде відсторонення від влади. Вибирайте і обирайте вдумливо - це основний принцип контролю за депутатами, а не відкликання.
Навпаки, вилучення графи "проти всіх" є погіршенням, тому що це звуження демократичних прав волевиявлення виборця: можу не прийти, можу зіпсувати бюлетень, а можу і висловити своє побажання-замовлення в графі "проти всіх" на нові політичні формації. Власне саме ця графа і стимулює творити нові політичні партії, тому що вказує на факт наявності вільного електорату. Отже графа "проти всіх" хоч і не принципова, але важлива.
Щодо норми балотуватись в депутати одночасно і мажоритарно, і в партійному списку - це абсолютно недопустимо і антиконституційно. Чого не можу сказати про вимогу так званих "відкритих списків" - це скорше політологічна мулька, аніж ділова пропозиція, тому що давайте спробуємо уявити численні партійні списки-простирадла з їх повним переліком, де виборець має розібратись і проставити позначки, а тоді ще повинні прискіпливо облікувати цей інформаційний вал у виборчкомах - це абсолютно неможливо навіть технічно, не кажучи просто психично, тому що кожен виборець має уважно дослідити біографії незчисленної кількості претендентів. Поки що відкриті списки не є на часі в Україні.
Але, звичайно, що найголовніше у виборах є не закони, а сам виборець! Буде масовим бажання чесних виборів - будуть вони чесні! А буде домінувати байдужість чи за подачку продажно віддаватимуть свій голос - ну тоді не нарікайте, що життя таке безчесне. Теза "Кожен народ заслуговує на ту владу, яку має" - цілком слушна і перевірена часом.
Владі ж особливо варто потурбуватись про чесність виборів, тому що з негативними результатами виборів влада ще може знайти компроміси, а ось невизнання виборів як сфальшованих позбавляє владу легітимності в абсолюті як у всього власного народу, так і світової громадськості. Таким чином: хочеш краху - сфальшуй вибори і матимеш крах. Приклади відомі і в нас, і поряд нас.
Всі на вибори 2012!

З повагою, Богдан Гордасевич
Львів - Рясне

    підтримую повністю
    92%, 22 голоси
    підтримую частково
    8%, 2 голоси
    не згоден повністю
    0%, 0 голосів

20   

    Коментарі: 53+53
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Ще одна жертва Чорнобиля

    28.11.11, 16:11
    Свобода і справедливість
    донецьк, загибель, чорнобиль

Чергова жертва чорнобильської мафії: померлий пенсіонер Геннадій Конопльов, який голодував у Донецьку - не був навіть чорнобильцем по своєму статусу. Чому тоді він голодував? З простої солідарності чи тому, що це непогано оплачувалось? На жаль, все будується на здогадках, тому що місцеві журналісти не мають охоти провести час безпосередньо в середовищі голодуючих, щоб проконтролювати процеси протесту і їх моральну сутність.
В першу чергу хотілось би знати, чому така обмеженість інформації про які суми грошей йдеться, як і досить красномовним є раптова відсутність в протестних акціях чорнобильців так званих афганців, що не так давно пліч опліч з тими ж чорнобильцями штурмували Верховну Раду. Явно видно, що "афганці" та інші ветерани УБД (учасники бойових дій - ред.) домоглись свого - урвали ласий шматок з бюджету країни  і втекли в кущі, щоб в спокої зжерти власну здобич, яку їм надали налякані нардепи з умовою більше не бушувати та не допомагати чорнобильцями, бо в когось треба відібрати оте бабло, а в простих українських пенсіонерів відбирати реально вже нічого, чого не скажеш про незліченну кількість фальшивих пільговиків з чорнобильської мафії. Давно відомий факт, що особливо за останні 15 років величезна кількість державних службовців і тому подібної номенклатури перед виходом на пенсію раптово ставала "чорнобильцями" з надвисокими соціальними виплатами. І про це чудово знають в Уряді України та Адміністрації Президента, як і чудово розуміють, що таку кількість паразитів прогодувати стає просто неможливо фізично.
Недолуга пенсійна реформа може закінчитись глобальною катастрофою Пенсійного фонду, якщо гроші будуть і далі "дерибанити" без належного контролю за їх справедливим розподілом. Принаймні сучасна ситуація з пенсіями абсолютно не стимулює молоде покоління ставати активними платниками пенсійних внесків, а без того ніякі псевдореформи з підвищення віку виходу не пенсію не призведуть до належного справедливого матеріального забезпечення більшості пенсіонерів країни на противагу зажерливій елітній меншості пенсіонерів з чиновників, нардепів, ветеранів-"силовиків" та УБД, чорнобильців тощо. З цього приводу варто нагадати давні знамениті слова ще претендента в президенти України Віктора Януковича: "Эти козлы мешают нам жить" - тепер вже президент України Віктор Янукович повинен визначитись хто саме є всі оті козли і належним чином з ними розібратись.
На завершення: висловлюю співчуття рідним померлого пенсіонера-"псевдочорнобильця" Геннадія Конопльова, що намагався підзаробити таким небезпечним шляхом участі в акції протестного голодування.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

    Всім справедливі пенсії мають бути
    100%, 25 голосів
    Нехай буде все, як було
    0%, 0 голосів

27   

    Коментарі: 38+38
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Роздуми на тему Голодомору

    28.11.11, 13:19
    Ми любимо тебе, Україно!
    голодомор, україна

Сама тема не дозволяє вживання слів і фраз як "радісно" чи "мені приємно" тощо, але коли я бачив чотирьох президентів України разом на покладанні квітів до меморіалу Жертвам голодомору, а потім всі вони поїхали до Биківні, де вшанували пам'ять репресованих, розстріляних і похованих тут сотень тисяч людей - це однозначно викликало у мене дуже і дуже позитивні враження.
Ще зовсім недавно на урочистий ювілей 20-річчя Дня Незалежності України цього єднання не спостерігалось. Як не було помітним минулого року духовна глибина у відзначенні цієї вічнопам'ятної дати владними структурами, а також в ЗМІ, зокрема - на телебаченні. Цього року все пройшло значно виваженіше, щиріше із співчуттям та пошаною. А що не було масовості заходів та великої кількості людей у процесіях - то цього і не потрібно, тому що головна масовість має відбуватись в душах людей по всій Україні. Мільйони невинних мучеників освячують наше теперішнє буття, той мир і спокій, що є у нас зараз. Коли хтось починає нарікати та бідкатись, як погано йому живеться, то часом так хочеться відповісти: вам все зле зараз тому, що ви справжньої біди не зазнали. Принаймні я ні разу не чув від людей, що пройшли війни та голод, подібних нарікань при всьому їх нелегкому житті, яке насправді в нас є.
Наголошую ще і ще на тому, що не потрібно штучної масовості ні заходів, а ні їх учасників у відзначенні такої глобально-трагічної дати, як геноцид українського народу через застосування голодомору, а потрібно саме те, що продемонстрували 26 листопада усі 4 президенти України - добру волю і щире співчуття. Ніхто в цей день з політичних діячів не думав про так званий піар, як і не було якихось протистоянь.
Часом лунають нарікання, чому ми в Україні надто багато значення надаємо вшануванню трагічних дат з нашої історії, а не радісним перемогам: чому Берестечко, Крути, Базар, голодомори, Бикивня, Павлокома і Бабин Яр? Чому не Зборів, не Конотоп, не Чортків, не Космач, або ще якісь інші перемоги, які були у нас? Напевно це тому, що поразки значно більше виховують, гуртують і гартують націю, що яскраво засвідчено ще у величній літописній повісті "Слово о полку Ігоревім". Усвідомлення спільного горя, всенародної трагедії спричиняє до духовного очищення нації від усякої душевної захланності, яку навпаки спричиняють перемоги і грабунок майна переможеного. Чи не в цьому першопричина того, що Німеччина стала і є світовим лідером, а СРСР зник з мапи світу, як приклад всім нам.
Доречно також зауважити, що вшановуючи трагічні дати з історії українського народу, ніде не звучить ні безкінечних бідкань, що ось які ми нещасні і безневинно знедолені, як і не займаємось злобними прокльонами в бік своїх ворогів-загарбників. Навпаки в усіх таких заходах переважно настрій інший, самокритичний: і чого ж це ми піддались, якщо ми є така велетенська потуга? Хіба зараз на вшануванні жертв Голодомору та репресій прозвучала хоч одна думка щодо помсти чи вимог компенсацій? Не було жодного натяку на те. Виключно одне: як ми допустили подібну грандіозну наругу над собою? Дозволили, щоб мирний народ вимирав мільйонами люду в рідній хаті на рідній землі - що може бути  ще жахливішого?..
Плачі та бідкання, як і ненависть і намагання помститись - не мають якоїсь цінності у становленні суспільної свідомості українського народу, але нас єднає усвідомлення того, що подібне лихоліття не має більше повторитись з нами. І в тому плані в черговий раз маємо визнати просту істину: покладатись варто тільки на власні сили. Всі сподівання на чиюсь поміч в біді ніколи не справдились для українців ні в часи Хмельниччини і опісля для Мазепи, ні у революційні часи початку ХХ століття, ні у часи Другої світової війни і подальших повстанських та дисидентських рухів -  усі такі очікування на допомогу різних світових потуг були марними і примарними . На дослідженні трагедії Голодомору можна пересвідчитись навіть в протилежному: світові уряди були чудово поінформовані у правдивому стані геноциду проти українців у 1931 - 1933 роках, але свідомо замовчували цю світову трагедію з власних  корисливих інтересів, бо самі жерли наше збіжжя і тому догоджали Сталіну, як зараз догоджають Путіну заради дешевих енергоносіїв з Росії, віддавши вкотре Україну на поталу. Але ми вже не ті, кого можна легко подолати.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
27 листопада 2011 р.

    Свідомості ще надто мало у людей
    55%, 6 голосів
    Людей ще мало, але буде багато
    45%, 5 голосів

16   

    Коментарі: 14+14

Богдан Бо   
Один спогад...

    25.11.11, 13:31
    Пишемо українською
    голодомор, поема, україна

Один спогад Миколи Петренка, як очевидця тих подій на Полтавщині, що якось вижив...

Батькова вишиванка

Дитинна пам’ятка 33-го року

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають - на хліб чи на смерть?
Повезла мати мінять вишиванку -
Хоча б на макуху, хоча б на дерть.

На голодному ганку, на голодному ганку
Сидять і чекають маленькі сичі.
Сидять і чекають до ночі від ранку,
Чекають весь вечір, чекають вночі.

На голодному ганку, на голодному ганку
Малі і худющі - ну в чому душа?..
А потяг пихтить на глухім полустанку -
Чому не рушає?..
Здається, руша!..
* * *
Хрестики, хрестики - потім вокзали,
Піски, Ромни, а тоді Конотоп.
Хрестики клалися просто на шпали -
Це для матусі, верталася щоб.
[ Читати далі ]   
291   

    Коментарі: 19+19
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Голодомори - зброя винищення українців

    25.11.11, 13:21
    Ми любимо тебе, Україно!
    голодомор, пам'ять, україна

Масштаби трагедії

Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору.
Зменшення населення в Україні із Кубанню та півдні Росії. 1929—1932Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на таке.
Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. людей. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.
З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природню смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 рр. Природня смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. людей на рік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.
• Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
Землі, населені українцами у 1918—1920 рр. Матеріали Мирної Конференції в Парижі, 1919
• Області сучасної України, що постраждали від Голодомору
Області сучасної України, що постраждали від Голодомору
Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродню смертність у 1933 році.
Природній приріст за 1927—1936 рр. становить 4 043 тис. людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тис.), одержуємо демографічний дефіцит у 4581 тис. людей.
Облік механічного руху населення, який провадився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 343 тис. людей. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.
Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, що виводить на 3 238 тис. людей. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.
Згідно даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тис. людей. Цей голод був наслідком конфіскації хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової кофіскації хлібозаготівель з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 р. у 1932 р. у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 р. від голоду померло 3 238 тис. людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. людей.
Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. на рік у 1927 році до 97 тис. на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. на рік у 1934 році.
Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічним відлунням 1934 року становлять 4 649 тис. людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 рр.
Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду
За даними ЗАГСів про національну приналежність померлих, в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, оскільки вони жили в основному у містах, де функціонувала карткова система постачання продовольством. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.
Проте сталінський інтернаціоналізм закінчувався на кордонах союзних республік. Зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством України і, до певної міри — Північно-Кавказького краю. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. В цій таблиці кубанські показники розчиняються в показниках п'яти інших округів Північно-Кавказького краю.
У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п'яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тис. кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В.Кондрашина, 366 тис. чоловік. В Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тис. кв. км., від голоду померло 3 238 тис. чоловік, тобто на порядок більше.
Поволзький голод 1933 року нагадує український 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушеня тощо.
Восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками.

Причини Голодомору

Постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У про саботаж хлібозаготівельДля виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.
Результати такого аналізу свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).
На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х — 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків.[2].
Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 20-х — на початку 30-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти «московської комуни». Тоді підросло нове покоління українців, яке пішло у бій. Є свідчення про створення партизанських селянських загонів у 1931-1932 роках. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!". В ті часи люди організовувалися як могли. Були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла Україна" ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.
Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційних радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:
"Національна проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема"
«Пролетарська правда» номер від 22 січня 1930 р.
"знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні"
Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив:
"націоналістичний ухил у Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві"
Він також промовляв на партійних зборах влітку 1930 року:
"Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями"
Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:
"У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму"
"Механізм" Голодомору
Спосіб, за допомогою якого людей нищили, був найжахливішим з досі відомих" — Ален Безансон.
Для виявлення суті Голодомору (тобто, як саме «морили голодом») при аналізі подій доцільно зосередитися не на тому, чи дійсно в Україні у 1931—1932 рр. був поганий врожай зернових і які були цьому причини і не на тому, чи був поганий врожай також в інших частинах СРСР, тому що, як відомо, скупі врожаї не є незвичайним явищем у сільському господарстві будь-якої країни. Найбільш важливо те, яких заходів було вжито керівництвом СРСР (відтак — і керівництвом тодішньої Радянської України) щоб максимально посилити ураження (сільського, перш за все) населення України голодом.
Відповідно до результатів досліджень, для досягнення бажаної мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано наступний механізм:
В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;
Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.
Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом. Дивись Директиву ЦК ВКП(б) и СНК СССР в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины
Таким чином, хоча зменшення врожайності практично завжди призводить до деякого («пропорційного») погіршення умов харчування населення, практично всі дослідники визнають, що в умовах України голод такого масштабу міг бути і був організований лише штучно і навмисно.
32   

    Коментарі: 73+73
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
23 докази геноциду й жодного спростування

    24.11.11, 18:04
    Ми любимо тебе, Україно!
    геноцид, голодомор, пам'ять, україна

Янукович закликає вивчати факти. А факти, такі, що навіть 7 мільйонів жертв може виявитися мінімальною оцінкою.
Якщо Голодомор – не Геноцид, а "спільна трагедія", то як так сталося, що між переписами 1926 і 1937-го років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від чисельності українців у 1926-му році. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій, мало б становити 37,246 мільйона.
А СТАНОВИЛО 26,421 МІЛЬЙОНІВ, ТОБТО НА 10,825 МІЛЬЙОНІВ МЕНШЕ.
Звичайно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники троцькісти-бухарінці, за що їх було жорстко, але справедливо покарано радянським правосуддям.
Але як тоді з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939 року?
За цими даними, кількість українців з 1926-го по 1939-ий роки скоротилася з 31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйонів, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% - зі 147,028 до 170,557 мільйона.
Якби на Україну поширити хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників України, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді.
І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні Україна - №1 у світі за швидкістю зменшення населення.
Можна було б поставити Януковичу, який заперечив геноцидний характер Голодомору, ще чимало запитань. Наприклад, такі:
· Чому в селах України, які проводили відповідні обрахунки, кількість загиблих у результаті Голодомору більша, ніж у Другій світовій війні? У ній загинуло щонайменше шість з половиною мільйона мешканців України.
· Чому з усього СРСР в 1932-1933 роках лише в Україні застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті?
· Області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у 1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Цьому є маса доказів та свідчень досі живих людей.
· Чому нічого схожого в інших регіонах СРСР не було?
· Чому єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань - єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення?
· Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, розташовано численні українські села, які вимирали з голоду, а за кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік - Росії та Білорусії - не згадує жертв голодомору?
· Чому тільки щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів?
· Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а "тих, хто пробрався на північ" негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені "контрреволюційні елементи", висилати на місця попереднього проживання?
· Чому в розпал голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?
· Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися на місце вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення - ні?
· Чому Голодомор проводився паралельно з відновленням масштабних репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?
· Чому про Голод у Поволжі 1921-1922 років у СРСР можна було вільно писати, а про просту згадку про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі "брудними наклепами" йпродовжував так робити ще десятиліття?
· Чому під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці?
· Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР. Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Врятувати їх від голодної смерті коштувало б копійки в порівнянні з тим, що ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?
· Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити пошепки під ковдрою, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?
· Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників про те, що в Україні в результаті голоду "етнографічний матеріал буде змінено"?
· Радянський Союз здійснив геноцидні дії у вигляді виселення проти низки народів Криму й Кавказу. Невже Сталін більше любив українців?
· Чому свідки розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, заявляли, як Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: "Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные"?
· Чи довіряє Віктор Янукович матеріалам з`їзду КПРС і самому Генеральному секретареві Комуністичної партії про те, що Сталін вирішив виселити всіх українців з України: "Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив".
· Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.
· У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з`їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов.
· Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на "ненадійне" становище в Україні, та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.
· Якщо в 1944 році керівництво СРСР було готове на геноцид українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933?
Якби президенту була важливіша правда і повага до земляків (якщо не співвітчизників) за окрик з Москви, то він би дав логічну відповідь на ці питання.
А найголовнішу відповідь мають дати собі українці. До таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. І зараз наміром вступити до Митного союзу, змінивши Конституцію, „українська” влада в особі Януковича фактично створює передумову для чергової трагедії. Бо ж ніхто з ідеологів „руского міра” й не збирається приховувати, що для цього „міра” український народ є помилкою, яку треба виправити (викорінити).
Олександр Палій, історик
http://www.unian.net/ukr/news/news-408524.html   
20   

    Коментарі: 39+39
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Присвячено Голодомору

    23.11.11, 13:25
    Ми любимо тебе, Україно!
    голодомор, пам'ять, україна, шана

Понад 160 годин телеефіру державних ТРК буде присвячено Голодомору
23 листопада 2011 о 12:04
ictv.ua

Понад 160 годин телевізійного ефіру та близько 70 годин радіоефіру присвятять 26 листопада державні телерадіоорганізації вшануванню пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій. Про це повідомляє Державний комітет телебачення і радіомовлення.

Державні ТРК широко висвітлюватимуть жалобні заходи, які відбудуться по всій країні, а також демонструватимуть передачі, художні та документальні фільми, присвячені цій тематиці.

Перший національний транслюватиме всі заходи за участю керівників держави, членів уряду, представників громадськості, а саме — скорботну ходу та покладання квітів до Меморіалу пам'яті жертв голодоморів, Молебень в пам'ять жертв голодоморів та політичних репресій, а також концерт-реквієм, який відбудеться в Національній опері України.

Розклад жалобних трансляцій Першого національного 26 листопада (за даними прес-служби каналу):

12:30 — концерт-реквієм пам'яті жертв голодоморів в Україні за участі президента України Віктора Януковича та перших осіб держави. Концерт відбудеться в Національній опері України.

13:45 — художній фільм «Час скорботи і пам'яті».

14:30 — художній фільм «Голод-33» Олеся Янчука за мотивами повісті Василя Барки «Жовтий князь». В основі сюжету — історичні події 1932—1933 років, коли злочини сталінського режиму призвели до трагедії — Голодомору в Україні.

16:25 — художній фільм «Холодне літо 53-го». Події фільму розвиваються в 1953 році. Міністр внутрішніх справ СРСР, перший заступник голови Ради Міністрів Лаврентій Берія після смерті Сталіна провів амністію і на свободу було випущено багато в'язнів. У тайзі приховується адміністративна група бандитів, які один за одним вчиняють злочини. В пошуках їжі та засобів пресування вони знаходять селище, де на катер чекають двоє політв'язнів — колишній капітан розвідки на прізвисько Лузга та інженер Капалич. Їм двом і доведеться врятувати безпомічних людей від банди рецидивістів...

20:45 (з продовженням о 21:50) — Молебень у пам'ять жертв голодоморів та політичних репресій.

Обласні ДТРК висвітлюватимуть жалобні заходи, що проходитимуть у регіонах за участю керівників органів влади, представників громадсько-політичних сил.

Також у сітці мовлення державних ТРК 26 листопада заплановано трансляцію документальних та художніх фільмів, тематичних програм про події часів голодоморів. Зокрема, художній фільм «Голод -33» крім Першого національного покажуть «Всесвітня служба УТР», Полтавська, Черкаська ОДТРК та інші. Документальні фільми «Хлібна гільйотина», «Технологія геноциду» транслюватиме Сумська ОДТРК.

Низку документальних фільмів, загальний хронометраж яких складатиме понад сім годин ефірного часу, покаже «Всесвітня служба УТР». Це фільми «Великий злам», «Пейзаж після мору», фільм-монолог «Долі. Марія Власівна Дубініна», а також документальний фільм Євгена Шаботенка «Чорний колір порятунку», присвячений пам'яті жертв голоду 1946—1947 рр.

В ефірі державних ТРК також вийдуть документальні проекти власного виробництва. Телеканал «Лтава» демонструватиме документальний цикл «Голодомор-33. Останні свідки», у якому про пережиті випробування свідчать земляки. Волинська ОДТРК покаже документальні проекти своїх колег з інших регіонів — «Люди і долі» Київської ДРТРК, «Доки горить свічка» Донецької ОДТРК, «Справа №» Миколаївської ОДТРК, «Хліба щоденного дай нам» Запорізької ОДТРК, «Без права на забуття» Рівненської ОДТРК, «В апогеї зла» Хмельницької ОДТРК, «Філософія життя» Новгород-Сіверської ДМТРК. Водночас мешканці Черкаської області побачать програму Волинською ОДТРК «33 хвилини пам'яті».

У жалобний день державні мовники утримаються від трансляції рекламних матеріалів, гумористично-розважальної відео- та аудіопродукції. На будівлях телерадіоорганізацій 26 листопада будуть приспущені державні прапори.

http://ridna.ua/p/ponad-160-hodyn-teleefiru-derzhavnyh-trk-bude-prysvyacheno-holodomoru/
Розішліть далі. О 16 год. 26 листопада - запаліть свічу у вікні і вшануйте "хвилиною пам'яті" жиртви голодоморів в Україні
43   

    Коментарі: 84+84
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
День Свободи! Так! І тільки так!

    22.11.11, 14:59
    Ми любимо тебе, Україно!
    свобода, україна, честь

В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так - мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні - важливо те, що цей день був!
Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: "А що  тобі дала та свобода?" - Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це - прекрасне відчуття!
І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
"Ми не бидло і ми не козли -
Ми України доньки і сини!"
Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів "що вони не діти, а якась худоба..." і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
Вітаю усіх-усіх з свободою!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
22. 11. 2011

/>Рекомендую:
http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/11/21/5446/   
372   

    Коментарі: 61+61
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Гідно продовжити розпочате

    17.11.11, 15:55
    Свобода і справедливість
    дослідження, майбутнє, україна

Присвячую 20-й річниці Всенародного референдуму про Незалежність України 1 грудня 1991 року

епіграф: "Біда вимучить - біда й виучить"
(українське прислів'я)

Вступ

Розпочинаючи щось нове, варто не забувати, що "Все нове - це добре забуте старе", але і водночас варто враховувати, що "Коли двоє роблять одне і теж - це далеко не одне і теж"
Тобто досвід варто знати, пам'ятати і застосовувати, а при тому звичайно що потрібно розуміти новизну часу і його потреб, тобто робити модифікацію досвіду, а не тупо копіювати і провадити те, що колись виявилось дуже вдалим у певному минулому часі.
Так нещодавно, коли зайшла мова про актуальність багатьох тез Дмитра Донцова в сучасній Україні, - я зупинив апологетику свого опонента тим, що вказав на часову відстань ідей в майже 100 років, отже що було доречним на початках у ХХ сторіччі не може бути таким же у ХХІ віці - інакше де прогрес? А світ реально дуже і дуже змінився, як і Україна, тому Донцова вчити і знати треба, а ось впроваджувати в життя його ідеї маємо досить обдумано і вибірково.
Ще пригадую, як давно-давно дивився художній фільм про Сергія Корольова і там мені запам'ятався однин важливий епізод, де Корольов приймає кардинальне рішення припинити розробляти ідею ракет як монокомплексів, а робити їх у вигляді полікомплексу з відкидними ступенями тощо. Зміна була глобальна, що в радянські часи не віталось і Сергію Корольову одразу поставили у провину, що значить величезні народні кошти були витрачені бездарно і за це треба відповідати, на що Сергій Корольов розумно і відповів: завсім не марно були витратрачено гроші, а ми в процесі цієї роботи навчили, випробували на практиці і отримали висококласних фахівців-науковців,  а також вже маємо організовану конструкторсько-виробничу структуру, що сукупно дозволить тепер значно легше і швидше впоратися з новим завданням. І дійсно так відбулось.
Не даремно науковці при дослідженнях люблять приказувати: "Відсутність результату також є результат", а ще є гарна сентенція: "Не помиляється тільки той, хто нічого не робить". Тому я наперед зазначу, що все моє подальше монографічне думання я б волів перевести у поліобговорення задля чіткішого дослідження й вияснення досить складної теми, яку я окреслив як "Україна майбутнього в Світі майбутнього"
На моє щире переконання ми зараз знаходимось якраз у подібному стані готовності суспільства в Україні до значних соціально-політичних та економічних трансформацій. Питання в одному - у такій "дрібниці", як визначити: "А що ми маємо зробити?" Тобто треба на якась ейфорична "європейська держава Україна", а чітко промальована ціль з ясною для всіх громадян позицією України у Європейському та Світовому обширі.
За всі минулі 20 років я особисто не побачив жодної чіткої обгрунтованої програми державності суто для України. Безліч є узагальнених декларацій-прокламацій, але конкретної концепції я особисто не можу віднайти за жодною політичною силою чи окремим лідером. Може хтось знає - то підкажіть і покажіть таку, бо ситуація парадоксальна: всі клянуть і нарікають на сучасну владу, але якби вона раптово впала і пропала - ми б опинились в повній політично-економічні прострації, бо нема чіткої політичної антитези, як немає і відповідних згуртованих сил для переобирання влади. На мою думку: найгірший вид опозиції - це відсутність опозиції, що ми наразі й маємо в Україні.
Пройдені нами етапи суспільного поступу в Україні є дуже і дуже важливі, особливо їх мирна-безкровна і водночас революційна насиченість. Особисто я вважаю, що народ України у всій своїй різнобарвній багатонаціональній єдності визрів за пройдений час до становлення як активного громадянського суспільства.  Чи так це насправді - побачимо з часом.
Отже я розпочинаю пошук відповіді на споконвічне питання: "Камо грядеши?" - "Куди йдемо?"
Запрошую всіх бажаючих до аналогічних дій щодо пізнання існуючого досвіду, наукових знань, аналізу практичного результату і всього дотичного в дослідженні вищезазначеної теми.
Одразу зауважу, що і сам буду та інших підтримаю у подоланні різних  ідейних та ідеологічних стереотипів і фобій: для роздумів та дискусії важить думка та її обгрунтування, а не особисті симпатії чи антипатії або щось подібне.
Додатково хочу зазначити, що цю працю я розпочинаю в переддень визначної події: відзначення 6 листопада 2011 р.  величного ювілею - 200 років з часу народження Маркіяна Шашкевича, священнослужителя, якого поправу називають "Будителем української духовності".  Спочатку я думав саме цій людині та ювілейній події присвяти наступне дослідження, але вирішив, що проминулі 200 років були тим жертовним шляхом багатьох і багатьох пробудженних Маркіяном Шашкевичем до свідомості українців, щоб відбулись ці вагомі 20 років Української Соборної Самостійної  Держави.
Тепер для нас головне завдання: гідно продовжити розпочате!

Богдан Гордасевич
5 листопада 2011 р.
Львів - Рясне

Подальший план чітко ще не визначений, але найперше хочу обговорити кілька історичних та наукових праць, які вважаю основоположним, зокрема

1 "Історія Русів"
2. "Маніфест Івана Мазепи"
3. Політологічна теорія держави.
4. Історія політичних та правових вчень.
5. Фактична і політична економіка України.
6. Політична історіографія України.
7. Соціальна структура сучасного українського суспільства.
Тощо...
27   

    Коментарі: 36+36
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Хто хоче придбати "Наш Львів" ч.1?

    10.11.11, 12:01
    акція, книга, поезія

На промисловому ярмарку виробників з Харкова, що відбувається з 4 по 17 листопада у центральному парку ім.Івана Франка, що коло головного корпусу Університету, приймає агітаційну участь видавець і літератор Богдан Гордасевич. Тільки у нього є ексклюзивні права на розповсюдження творчості поета Жоржа Дикого - поетичний збірник "МОТЛОХ" Також можна придбати альманах "Наш Львів" ч.1 та інші цікаві видання про Львів і його мешканців. Шанувальники творчості української письменниці Галини Гордасевич також можуть прийти та придбати всі видані поетичні і прозові твори. Чекаємо коло "Чаші достатку" на початку алеї з 12 до 16 годин щодня.

Приєднатися до події
4   

    Коментарі: 0
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Салют отцю Маркіяну Шашкевичу ві Львові на 200-річчя

    09.11.11, 10:41
    Ми любимо тебе, Україно!
    пошана, україна, шашкевич, ювілей

Я був у неділю 6 листопада о 10 год. коло пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на урочистому заході покладання квітів і доклав свій оберемок домашніх хризантем, що дуже різнились від офіційних кошиків з трояндами і букетів з тюльпанів у прозорих обгортках.
Враження посередні: добре що хоч так вшанували пам'ять щодо  ювілею цієї видатної людини. Люду зібралося не густо, а на промови взагалі було пусто - жодної за програмою! І думаю, що тут тільки мовчки і варто бути всім від сорому схиливши голови постояти, хіба що Роман Лубківський не з таких і вискочив сказав кілька слів від себе особисто - і то не зле.
Взагалі що тут казати: найкраща пам'ятка для Маркіяна Шашкевича те, що у цю святу неділю люди йшли по цілій Україні до храмів на службу, яку їм правили українською мовою - те, що першим започаткував своєю промовою українською ще будучи семінаристом Маркіян Шашкевич і за що боровся все своє подальше життя будучи священиком. Ось його перемога! Все інше - речі банальні й тривіальні. Тому і кажу постійно: "Добре так, як є. А краще колись та буде."
Зауважу, що був вражений, коли дізнався про відсутність прижиттєвого портрету Маркіяна Шашкевича, бо що є тепер - пізніша посмертна реконструкція зображення подвижника українства. З іншого боку як вчить церковний канон: ікона не є зображенням святих, а є тільки формальною площиною концентрації уваги прочанина при зверненні-молитві до конкретного святого чи Бога.
Також хочу внести трошки іронії: у суботу 5 листопада о 22 год. у Львові відбувся гучний салют з гармат навіть не знаю з якої причини, а я всміхнувся, дивлячись на нього, і сказав вголос: "Гарно ювілей Шашкевича відзначають - з салютом!"
А кожен нехай сам вирішує, що в тому гано - що не гарно: які ми - такі і святкування.

Богдан Гордасевич


Влада Львівщини сьогодні відзначила 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича

6 листопада, у день народження Маркіяна Шашкевича, керівники Львівської області та Львова поклали квіти до пам’ятника Маркіянові Шашкевичу.

Про це повідомили у прес-службі ЛОДА.

В урочистій церемонії взяли участь голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк, міський голова Львова Андрій Садовий, заступник голови Львівської облради Валерій П’ятак, заступники голови Львівської облдержадміністрації, керівники управлінь та відділів Львівської облдержадміністрації, представники громадськості Львівщини та Львова.
Академічна хорова капела України «Трембіта» виконала музичний твір «Квітка земная» на слова Маркіяна Шашкевича та духовний гімн України «Боже великий, єдиний».
«Сьогодні влада продемонструвала, що вона має перспективу – і національну, і політичну, і моральну,», – наголосив на урочистій церемонії лауреат Шевченківської премії України, член організаційного комітету з відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, відомий громадський діяч, поет Роман Лубківський.
Голова Львівської облдержадміністрації Михайло Костюк ознайомився з діяльністю музею «Русалка Дністровая». Він оглянув музей після проведених тут реставраційно-будівельних робіт. Основну увагу було зосереджено на питаннях, що потребують вирішення, зокрема відновлення Церкви Святого Духа, видання творчої спадщини Маркіяна Шашкевича.
Як відзначила завідувач музею Галина Корнєєва, проблемним залишається зберігання фонду Маркіяна Шашкевича, що містить понад тисячу експонатів та перебуває зараз у підвальному приміщенні палацу Потоцьких.
Схвалення викликає громадська ініціатива спонсорів, що доклалися до фінансування реставраційно-будівельних робіт.
Під час ознайомлення з експозицією музею «Русалка Дністрова» Михайло Костюк відзначив велику роботу, проведену музейними працівниками, будівельниками, спонсорами і меценатами. «Ми будемо продовжувати розпочате, будемо й надалі працювати на культурне зростання Львівщини», – наголосив голова Львівської облдержадміністрації.

Нагадаємо, що у рамках програми відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича також відбудуться такі заходи:
8 листопада
Відкриття музею М.Шашкевича в с.Нестаничі Радехівського району
13 листопада
Відкриття пам’ятника М.Шашкевичу та музею-садиби М.Шашкевича в с.Новосілки Буського району
Нагадаємо, що з нагоди 200-річчя від дня народження видатного громадсько-культурного та релігійного діяча, письменника, фундатора «Руської трійці», речника і символа українського національного відродження Маркіяна Шашкевича видано розпорядження голови Львівської облдержадміністрації №381/0/5-11 від 5 травня 2001 р. «Про відзначення 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича», яким затверджено низку важливих заходів з нагоди 200-літнього ювілею Маркіяна Шашкевича.

Довідка.
Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811р. в с. Підліссі, Золочівського повіту в Галичині в сім’ї священика.
Учився спочатку в гімназії у м. Бережанах, а з 1829р. – у Львівській семінарії. Під час перебування в семінарії Шашкевич розпочав свою творчу діяльність; тоді ж він організував літературний гурток молоді. Перші твори Шашкевича з’явилися в збірнику «Русалка Дністровая» (1837).
Перу М. Шашкевича, крім низки поезій, належить кілька прозових творів. Найвизначніший з них – казка «Олена», високо оцінена Іваном Франком.
Маркіян Шашкевич був одним з поетів «Руської трійці», організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.
Помер Маркіян Шашкевич 7 червня 1843 року.
Музей «Русалки Дністрової» присвячений першому західноукраїнському альманаху «Русалка Дністровая» та його творцям: Маркіянові Шашкевичу, Іванові Вагилевичу і Якову Головацькому.
Експозиція музею розміщена у дзвіниці Свято-Духівської церкви – семінарської церкви при Греко-католицькій духовній семінарії, в якій навчалися творці «Русалки Дністрової»: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.
Свято-Духівська церква була зруйнована 15 вересня 1939 року. Тоді авіабомба з німецького літака, що атакував будівлю Головної пошти, поцілила у Богословську Академію. Були зруйновані будівлі церкви, бібліотеки. Залишилося лише дзвіниця з бароковим завершенням, яка є пам’яткою архітектури національного значення.
Експозиція музею розповідає про історію створення і подальшу долю альманаху, про тогочасні соціально-політичні умови, а також про історію «Руської трійці», і особисто її членів: Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького.


Маркіян Шашкевич - світоч Галицької України

6 листопада 2011 року виповнюється 200 років з дня народження невтомного проповідника української національної ідеї, Великого Будителя і Просвітителя галицької України, поета і священика Маркіяна Шашкевича. Українціпатріоти вже давно на рівні генної пам'яті усвідомили, що доля посилає нації таких світочів тільки раз на століття. Хотілося б, щоб двохсотрічний ювілей людини, діяльність якої наближала незалежність рідного народу, згуртованою родиною відзначила вся Україна. Однак тішимося, що принаймні на Львівщині 2011й проголошений роком Маркіяна Шашкевича.

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?

Ці до щему тужливі, наповнені гарячою любов'ю до рідного слова патріотичні рядки прозвучали з уст Маркіяна Шашкевича в роки цілковитого занепаду і зубожіння галицького українства. Це був час, коли після поділу Польщі західні українські землі в 1772 році перейшли під владу Австрії у стані повної економічної і культурної руїни. Український народ Галичини в основному репрезентували селяни, що лише недавно стали вільними від панщини (цісар Йосиф ІІ зніс кріпацтво в тому самому році (1782), коли цариця Катерина затвердила його у Великій Україні). А тогочасна інтелігенція в побуті і в культурних цілях послуговувалася чужими  польською, німецькою  мовами, ще й незрозумілою їх мішаниною з народних, церковнослов'янських і польських слів.
Яскравим спалахом у цій темряві національного життя став альманах "Русалка Дністровая", виданий у 1837 році в Будапешті (Угорщина) живою народною мовою. Збірка пропагувала три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав і заклик до її відновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та прославлення народних героїв  борців за соціальне й національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Було очевидним, що "Русалка Дністровая" вийшла за межі культурнопросвітницької діяльності й зачепила проблеми політичні. Книга відразу ж стала забороненою, майже весь її тираж було конфісковано (вісімсот примірників із тисячі), а автори  Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич  мали великі неприємності із владою. Якось під час допиту один із чиновників Львівської поліції запитав Маркіяна: "Як ви посміли воскресити народ, якого вже давно не існує?". І саме тоді, у відповідь, Шашкевич прочитав вищеназвану поезію… Керівникові гуртка "Руська трійця" на той час сповнилося 26 років, а його літературна, наукова і громадська діяльність вже була позначена плідними подіями для національнокультурного відродження рідної Галичини…
1832 рік став роком народження славнозвісного гуртка "Руська трійця", який мужньо виступив на захист рідної української мови. Засновник гуртка  Маркіян Шашкевич разом з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким збирали фольклорні зразки галицького люду, вивчали історію України, писали літературні твори. Згодом ряди гуртківців поповнили й інші молоді патріоти. 1833 рік відзначився упорядкуванням першої рукописної збірки під промовистою назвою "Син Русі". Ця збірка була пройнята волелюбними ідеями, глибоким співчуттям до галицького люду, бажанням покращити його життя. Пристрасні слова "Ти не неволі син…" стали могутнім поштовхом хвилі відродження української національної ідеї та державності. У 1834 році був підготовлений до друку збірник "Зоря", лейтмотивом якого зазвучав заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. 12 лютого 1835 року в день 67річчя цісаря Маркіян Шашкевич у приміщенні семінарії виголосив першу публічну промову живою українською мовою. У 1836 році вийшла брошура "Азбука і абецадло", в якій автор рішуче виступив проти спроб запровадити в українське письменство латинський алфавіт. У жовтні того ж року юнак в соборі Святого Юра виголосив проповідь чистою українською мовою. З нього взяли приклад, відкинувши застарілу старослов'янську мову з богослужіння, й інші патріотично налаштовані священики. У 1836 році Шашкевич упорядкував "Читанку для діточок", по сторінках якої, за його власними словами, "веде дітей за ручку від сучасності до майбутнього, від їхньої хати у широкий світ". До речі, навіть слово "читанка", сьогодні таке милозвучне і таке звичне для нас, створив саме він, Будитель духовності Галичини. Усі ці події доказують, що Маркіян Шашкевич перший у Західній Україні зрозумів велику місію українцяпатріота в умовах Австрійської монархії і показав придатність української мови для культури, науки та освіти.
Такий рішучий виступ Поета, Священика, Громадянина вражає і нині. Звідки ця мужність, ця безмежна сила духу, зрештою, ця самовіддана любов до свого знедоленого люду? Дещо можна збагнути, якщо пройтися слідами Маркіянового життя... Народився він 6 листопада 1811 року в мальовничому селі Підлисся Золочівського повіту в родині священика. Після закінчення початкової школи навчався у Львівській і Бережанській гімназіях. З 1829 року юнак слухав філософський курс у Львівському університеті, а водночас як майбутній слухач теології був прийнятий до Львівської духовної семінарії. У 1830  1837 роках Маркіян розгорнув у Львові активну культурнопросвітницьку й громадськополітичну діяльність. Коли одружився й висвятився на священика, отримав бідні парафії  у Гумниськах, Нестаничах. Знесилював туберкульоз, гнітили матеріальні нестатки. Відрадою була підтримка дружини Юлії. Турботи про сина Володимира, який народився в 1839 році, і письменницька діяльність скрашували останні роки письменника. Помер 7 червня 1843 року у тридцятидвохрічному віці. Спершу був похований у селі Новосілки, а у 1893 році з ініціативи "Просвіти"  перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові. На могильному пам'ятнику  напис "Маркіян Шашкевич", однак поряд з Маркіяном тут знайшли вічний спочинок і його дружина Юлія, і син Володимир, який, взявши приклад з батька, теж став письменником і присвятив свою творчість служінню народові.
Сьогодні нам, українцям початку ХХІ століття, треба навчитися у Маркіяна Шашкевича глибокої духовності, розуміння народної мудрості, національної твердості духу, благородства і самовідданості, навчитися жити і діяти так, щоб ніхто із наших ворогів не забирав у нас держави, мови, історії, літератури, щоб ніхто не смів живцем шматувати нашу українську душу.

Оксана ТРОШИНА,
вчитель української мови і літератури
Сокальської гімназії імені Олега Романіва.
26   

    Коментарі: 31+31
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
200 років від дня народження Маркіяна Шашкевича 6 листопада 2011

    04.11.11, 12:23
    Ми любимо тебе, Україно!
    200 років, україна, честь, шашкевич маркіян, ювілей

Вшануймо гідно будителя українського духу в душах українців

Далі моє не сьогодні писане, але і сьогодні не скажу краще, хіба ще більше маю пошани до людини, що була першою в боротьбі за Україну:

Будитель української національної свідомості в Галичині

Цього 2003 року у червні виповнилося 160 років від дня смерті і 110 річчя від перепоховання у Львові на Личаківському цвинтарі видатного українського літератора, святого отця Маркіяна Шашкевича, якого по праву називають «будителем української національної свідомості в Галичині» А ще він був першим українцем Галичини всеукраїнського типу, тому що започатковані ним справи давно стали надбанням цілої України.
Бути першим завжди важко, та ще важче першим залишатись. Маркіян Шашкевич за своє коротке 32-річне життя встиг зробити стільки, що йому у Львові нащадки встановили пам’ятник, а премією на його ім’я нагороджують щороку найкращих львівських письменників. Неможливо стисло описати життєпис, творчий доробок та його значення для нас, тому відзначимо одну з головніших дій Маркіяна Шашкевича: він навчив галицьких українців поважати самих себе і свою націю, розпочавши з утвердження поваги до рідної мови. Наскільки це було важко свідчить те, що в греко-католицьких церквах, де збирались русини-українці, священики виголошували свої проповіді до громади винятково польською мовою. Тому перші проповіді українською мовою у Львові, які водночас виголосили на свято Покрови 1836 р. Маркіян Шашкевич в соборі св. Юра , Юліан Величковський у церкві Успенія і Микола Устиянович у церкві св. Параскеви - стали революційним потрясінням для галицьких русинів.
Утверджувати повагу до рідної мови Маркіян Шашкевич почав з себе під час навчання у Львівській богословській семінарії спілкуючись виключно українською мовою, у той час як інші русини-семінаристи рідну мову зневажали, насміхались, вважаючи її безкультурною. Лише двоє семінаристів приєдналися до Шашкевича: Яків Головацький та Іван Вагилевич, яких за вірність рідній мові в семінарії прозвали «руська трійця». Про небезпеку такої поведінки свідчать спогади польського шовініста з тогочасної семінарії Івана Сінкевича, який писав: «Аж в 1835 р. виходить назначений ректором Маркіян Шашкевич і проповідує по-руському! Це розсердило мене так, що півроку я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канал; якщо він був би й загинув у моїх руках, я не уважав би цього за проступок, навпаки, якщо мене й були б повісили за вбивство, я уважав би себе за мученика за святу польську справу, а вбивство за заслугу, тим більше, що загинув один «москаль».
Першим літературним твором Маркіяна Шашкевича стала рукописна збірка поезій його і найближчих друзів, що мала назву «Син Русі», а наступного 1834 р. зусиллями «руської трійці» було укладено альманах «Зоря», друк якого заборонила цензура, але в доопрацьованому вигляді і під назвою «Русалка Дністрова» він був надрукований у Будапешті 1837 р. Значного розголосу набула написана Шашкевичем ода «Голос галичан», яку він видав без зазначення авторства у 1835 р. У своїх спогадах Микола Устиянович зазначав, що цей один віршик «зробив цілу переміну на землі Галича, він збудив Русь із глибокого сну». Примірники вірша розійшлись по місту і провінції.
Багато зусиль доклав Маркіян Шашкевич стосовно упорядкування правопису української мови, наполягаючи на його фонетичному підгрунті та спростовуючи намагання ввести латинську абетку. У 1836 р. він укладає вперше підручник для українських народних шкіл «Читанку для діточок в народних училах руських», який був виданий уже посмертно у 1850 р. Слабке здоров’я, нестатки і легенева хвороба спричинили передчасну смерть Маркіяна Шашкевича у 1847 р., та його син Володимир пішов батьківським шляхом і став не тільки гарним ліричним поетом і публіцистом, але й одним із засновників «Просвіти» у 1868 р.
У передмові до альманаху «Русалка Дністрова» є такі рядки: «Судилося нам послідніми бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохапують і єсли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій мряці гибіти». Слова доволі пророчі, бо хоч судилося Маркіяну Шашкевичу не останнім, а першим бути, проте у «мряці гибіти» доводиться багатьом нашим землякам і досьогодні.

Богдан Гордасевич,
«Діловий діалог», №28 (166),
4-10 липня 2003 р.

Багато про Маркіяна Шашкевича і всі його твори ось тут
http://spavedfront.io.ua/s124456/200_rokiv_vid_dnya_narodjennya_markiyana_shashkevicha_6_listopada_2011_roku   
10   

    Коментарі: 6+6
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Силова Україна - це варто знати

    23.10.11, 17:54
    Ми любимо тебе, Україно!
    мирне, повстання, силове, україна

Чисельність населення України, за даними на 1 вересня цього року, досягла 45,6 млн чоловік, повідомила Державна служба статистики республіки. Чисельність української армії складає 193 тис. чоловік. Чисельність української міліції включаючи внутрішні війська, досягає 357 тис. чоловік.
Особовий склад інших силових структур перевищує 40 тис. чоловік : штатна чисельність Служби безпеки України - 33,5 тис. чоловік, Служби зовнішньої розвідки України - 4,3 тис. службовців і, нарешті Управління державної охорони України (УДОУ) - 2,9 тис. чоловік.
 У організаторів гіпотетичного озброєного повстання непросте завдання - їм протистоїть півмільйонне угрупування урядових сил
Найбільше підрозділів спецпризначення мають Внутрішні війська МВС України. У їх числі головний елітний загін антитерору Омега, який розташовується в селищі Нові Петровцы Київської області. Там же дислокується бригада спецназу Барс у завдання якої входить охорона громадського порядку в столиці. В деяких випадках в Київ перекидається і полк запорізького спецназу Гепард, який за часів "помаранчевої революції" охороняв підступи до резиденції президента Кучми.( А самого президента Кучму в зюзю п'яного охороняв у цей час на дачі в Кончі-Заспі елітний російський спецпідрозділ "Витязь" всупереч всім міжнародним нормам державного суверенітету з кількома вертольотами на напоготові для екстреної евакуації - ось вам і демонстрація довіри після Пукача та  Мельниченка до своїх спецсиловиків - Бо)
Таким чином у організаторів гіпотетичного озброєного повстання непросте завдання - їм протистоїть півмільйонне угрупування урядових сил. Головне в такій ситуації щоб у тих, що захищають уряд Януковича бійців вистачило грошового постачання і моральної мотивації.

    Народ і армія єдині!
    54%, 15 голосів
    Може бути і бійня
    46%, 13 голосів

24   

    Коментарі: 23+23


Богдан Бо   
Слава Україні! Героям Слава! Їм - наша пошана і честь!

    13.10.11, 16:45
    Ми любимо тебе, Україно!
    бандера, покрова, слава, україна, упа, честь, шана

14 жовтня я останні роки проводжу коло пам'ятника Степану Бандері у Львові, що збираюсь зробити і цього разу. Спершу приходив просто з державним прапором і стояв, розмовляв з тими, хто підходив і переконався, що варто тримати коло себе літературу про ОУН, УПА, лідерів руху націоналістів, а тому з того часу беру книжки.
Цього року в мене якраз вийшла гарна книга "Роман Шухевич: з минулого в сучасне", що є своєрідною фіксацією інтернет-дискусії щодо цієї видатної особи з нагоди ювілею 100-річчя від народження - отож зроблю на свято Покрови і УПА своєрідну презентацію.
Бажаю всім гарного святкового настрою і бути гордим, що ми нащадки таких героїв!

15 жовтня буде 52 роки від дня загибелі Провідника і Героя України Степана Бандери, прах якого ще на далекій чужині, але душею він завжди з нами

 42   

    Коментарі: 40+40
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Слава Україні! Героям Слава!

    12.10.11, 15:14
    Ми любимо тебе, Україно!
    покрова, україна, упа

У Львові на могилі Лева та Дарії Ребетів відправили панахиду 12 жовтня ц.р. на могилі Лева та Дарії Ребетів, що на Личаківському цвинтарі, відбулися поминальні заходи за участі депутатів Львівської обласної ради, керівників громадських організацій. Ректор духовної семінарії Святого Духа отець Микола Фредина відслужив панахиду, яку супроводжував хор семінаристів. Про це повідомила прес-служба Львівської обласної ради.

Квіти від Львівської обласної ради поклали до могили депутати Андрій Холявка та Орест Шейка. В почесній варті стояли пластуни та вихованці Львівського ліцею Героїв Крут.

Як зазначив у своїй промові Андрій Холявка, сьогодні ми віддаємо шану відомим діячам національно-визвольного руху, подружжю Ребетів.«Їхнє життя та смерть мають навчити нас прагнути єдності, - зазначив депутат. – Адже з наших суперечок найбільше користають наші вороги».
54 роки тому, 12 жовтня 1957 року, Лев Ребет загинув від рук агентаКДБ Богдана Сташинського у Мюнхені. Був провідником крайової екзекутивиОУН в Західній Україні. Після проголошення відновлення Українськоїдержави у червні 1941-го Лев Ребет став заступником голови Українськогодержавного правління, яке очолював Ярослав Стецько. В еміграції бувпрофесором Українського вільного університету, редактором журналу«Український самостійник». Був похований у Мюнхені. У жовтні 2010 рокуйого тіло перепоховали у Львові на Личаківському цвинтарі. Лев Ребет народився 3 березня 1912 р. у місті Стрий на Львівщині, в сім'ї поштового урядовця.У 15-річному віці, навчаючись в українській гімназії, став членом Української військової організації (УВО); після заснування Організації українських націоналістів вступив до її лав.У 1934-1938 рр. - провідник Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні.1940-1941 рр. - після розколу ОУН на мельниківську й бандерівську фракції підтримує Степана Бандеру.30 червня 1941 р. - Ярослав Стецько у Львові оголошує про відновлення незалежної Української держави й очолює Українське державне правління, Лев Ребет призначений його заступником. Після арешту Стецька 9 липня Ребет упродовж чотирьох неповних днів - до власного арешту 12 липня - виконує обов'язки голови українського уряду.

З осені 1941 до грудня 1944 р. - в'язень концтабору в Освенцімі.
Лев Ребет в останні роки життя

У 1945-1948 рр. - головний суддя Закордонних частин ОУН, з 1948 р. - один із керівників, голова політичної ради Закордонних частин ОУН. 1949 р. - захищає докторську дисертацію на тему "Держава і нація". З 1954 р. разом із Зиновієм Матлою очолює альтернативний провід ЗЧ ОУН, із 1956 р. - ОУН (за кордоном). З 1954 р. - професор Українського вільного університету. З 1955 р. - головний редактор суспільно-політичного журналу "Український самостійник". Автор багатьох праць із теорії та історії української нації, зокрема, "Теорія нації", "Держава і нація", "Формування української нації", "Світла і тіні ОУН", "Похо­дження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій". 12 жовтня 1957 р. - убитий у Мюнхені агентом КДБ Богданом Сташинським. Похований на цвинтарі "Вальдфрідгоф".

У жовтні 2010 року за сприяння Львівської міськради прах Лева і Дарії Ребетів був перепохований на Личаківському кладовищі у Львові - поруч із президентом Західно-Української Народної Республіки Євгеном Петрушевичем, засновником "Пласту" Олександром Тисовським та легендарним військовим міністром ЗУНР, полковником УГА Дмитром Вітовським, організатором Листопадового чину 1918 року.

Детальніше тут:http://www.istpravda.com.ua/digest/2011/10/12/58949/
Дивіться відео тут: http://5.ua/newsline/184/0/69395/   
4   

    Коментарі: 3+3
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Звертаюсь до розумних

    11.10.11, 06:21
    Ми любимо тебе, Україно!
    дискусія, проблеми, роздуми

В якості епіграфа анекдот:
Магазин, черга, розмова продавця з покупцем
...
- Прошу, ось ваше замовлення.
- Спасибо
- "Спасибо" -  жителям Донбаса, а мені - дякую.


Нещодавно випадково попав на дивний сайт http://bezyanukovicha.org.ua/ - суто російськомовний і чітко проти Януковича, і то є прикольно, особливо що атрибутика націоналістично-державна, а українців мало що задіяно.
В котре переконуюсь: Україна парадоксальна країна, де росіяни виступають в якості супер українських націоналістів, а  "свідомі українські націоналісти"- западенці запопадливо співпрацюють в тандемі з Путіним, щоб обламати роги власній владі, яка чогось заартачилась в стосунках з Росією і не погоджується на Митний союз і подібні москальські "добра" - просто якась містерія-буф!
Я не збираюсь надто розписувати хто дурний, а хто розумний - вирішуйте самі, але для мене рух проти власної влади є подібним до назви, що надав тому руху поет Жорж Дикий: "антипідарасівці". Розшифровуйте це як кому захочеться, але я в ньому участі брати не маю охоти.
Моя позиція проста: влаштовувати повну обструкцію власні владі є великою дурістю, навіть якщо вона малосимпатична по персонах. Потрібно аналізувати і де треба - протестувати, а коли треба - то підтримувати владу. Ганебні "Харківські угоди" однозначно зрада державних інтересів України і зневага до влади має підстави бути, але теперішня чітка позиція-опозиція Януковича і Ко стосовно диктату з Москви вартує тільки підтримки, якщо ти людина розуму, а не інстинктів, як бики на кориді...
Нам в Україні потрібно нарешті перестати робити єдність на темі "проти зла", а єднатись довколо тем "за добро" - це мій висновок з сумного фіналу прекрасної Помаранчевої революції, коли ми "зло" перемогли і... загрузли у взаємних чварах так і не зробивши жодного "добра", через що і відбулось те, що є. І або справжні люди інтелекту в Україні почнуть послідовну працю в пошуках позитивної дії, яка нас поєднає в потужну силу, або будемо далі витрачати зусилля на лайку, безглузді протести та обструкцію влади, ось таку малоестетичну "поетичну творчість" тощо - ну то й будемо далі тупцювати на місці і мати те, що маємо в розумінні погані.
Далі наводжу два віршика в стилі "про і контра" і Маніфест "Украина без Януковича!" суто в стилі комуністичного агітпрому: сказати захопливе легко - зробити неможливо, бо дурне по-суті. Вже маємо прикрий досвід, як з подібними гаслами будували "світле майбуття" і нічого, окрім всезагальної тюремної зони СРСР збудувати не змогли.

Поэт Юрий Винничук посвятил Януковичу стихотворение «Убей пи*ораса»
06.10.2011 21:27

В блогосфере активно перепечатывается написанное на украинском стихотворение «Убей пи*ораса». Произведение впервые появилось на личной странице львовского поэта Юрия Винничука в сети Facebook.
В качестве автора указан «Юзьо Обсерватор». Под таким псевдонимом Винничук пишет еженедельные колонки для сайта Западной информационной корпорации.

Юзьо Обсерватор

Убий підараса

Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.

Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.

Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса.

За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.

Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.

Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вб’єш підараса.

Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У бога прощення піди попроси
І вбий підараса.

Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!

 Запись оканчивается призывом «Прочитал? Передай дальше».

censor
Интересная статья? Поделись ей с другими:
Обсудить на форуме (0 комментариев).
Комментарии
 
#1 Богдан Рясне 08.10.2011 07:13

Антипідарасівцям присвячую

Ми боролись, боролись, боролись
і не знати на що напоролись,
бо усе ми назад задкували
і спиною вперед наступали.

Ми грозилися грізно з підвала,
щоби влада боялась й дрижала,
якби влада погрози ті знала,
але влада нас "мала і мала"...

Зека задницями ми залякаєм -
підарасом його обзиваєм!
Ми свідомі антипідараси
невідомої статі і раси.

Переможемо всіх рачкуванням
як не вийшло те діло лизанням
грізні ми - ми до влади спиною
ми від влади вклонились юрбою!

Жорж Дикий

http://bezyanukovicha.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2119%3A-l-r&catid=34%3Aukraina&Itemid=59

Манифест народного фронта Украины
08.06.2011 15:43

4 июня 2011г. движением "Украина без Януковича!" был утвержден МАНИФЕСТ НАРОДНОГО ФРОНТА УКРАИНЫ

Мы, Народ Украины, заявляем:
Начиная с 24 августа 1991 года, власть в стране захватывали различные олигархично-бандитские кланы, которые на протяжении уже 20 лет своими бездарными экономическими и политическими действиями загоняют Украину в пропасть! На протяжении всех этих лет, горе правители, с особым цинизмом грабили и издевались над народом Украины. Народ терпел и верил в светлое будущее своей страны. Но в 2010 году, путем массовых фальсификаций, власть в стране захватил преступный клан под предводительством уголовника рецидивиста В.Ф. Януковича. Полный развал страны, произошедший всего за год их правления, стал последней каплей в чаше терпения украинского Народа.
Поэтому мы требуем:
• Немедленную отставку Президента Украины, Правительства Украины и роспуск Верховной Рады Украины.
• Немедленную отмену Налогового кодекса и возвращение к старой системе налогообложения . Налоги для малого бизнеса должны быть минимальные.
• Люстрация всех членов, всех парламентских партий, начиная с 24 августа 1991 года, и пожизненный запрет им избираться на государственные посты и занимать руководящие должности в государственных структурах.
• Проведение национализации, всех промышленных объектов украденных у Народа Украины начиная с 24 августа 1991 года.
• Немедленной национализации всех состояний более полумиллиона долларов.
• Создать на переходный период Комитет Народного Самоуправления.
Новоизбранная власть обязана:
• В кротчайшие сроки провести налоговую реформу, которая введет единую налоговую ставку для каждого вида деятельности. Реформа должна быть проведена в тесном сотрудничестве с представителями всех сфер бизнеса.
• В течении максимум полугода проведет реформу ЖКХ, в которую войдет расчет реально обоснованных тарифов и программа модернизации системы ЖКХ.
• В кротчайшие сроки разработать программу поднятия украинской экономики.
• Создание законодательства закрепляющего реальные права граждан Украины на управление государством и равенства перед законом
Власть объявила Народу Украины войну. Мы принимаем вызов!
http://bezyanukovicha.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1026&Itemid=111

bezyanukovicha.org.ua
vkontakte.ru/bezyanukovicha

Богдан Бо: Маю задум зробити власні коментарі по тезам даного Маніфесту, як буде на те час.
14   

    Коментарі: 32+32
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
14 жовтня 69-та річниця створення УПА

    06.10.11, 14:33
    Ми любимо тебе, Україно!
    14 жовтня, покрова, упа

Моя позиція є в тому, що вагомою складовою кожного свята є його підготовка, яка і робить свято - СВЯТОМ!
Коли надходить Різдво або Великдень, здавалось стільки турбот зайвих добавляється, але всі вони якісь приємні, тому що завдяки ним відбувається творення настрою і вагомості свят для кожного по окремо і всіх разом.
І навпаки, манера святкування наскоком, бо за день-два про нього згадали і щось на швидку зліпили-притулили, стрічки й шаровари, квіти й гонорари швиденько відробили - і вмить забули. А іноді й того нема.
Не знаю, як кому, але мене дуже і дуже засмучують роздуми над тим, як у Незалежній Україні цьогоріч нікчемно відзначили визначну ювілейну дату, якою є 1000-ліття Софії Київської, а також 150-річчя від часу смерті Тараса Шевченка. Просто дика прірва між значенням події та її відзначенням фактичним в Україні. У тому числі й у любому моєму Львові - щось тут П'ємонтом і не пахне, на жаль.
Розумію, що значною мірою суспільна увага прикута до політичної метушні та проблемам побутового виживання, але невже всі такі немічні й убогі? Та начебто ні: довколо себе бачу повно гарних і розумних людей, які добре виглядають і начебто непогано живуть. Бачу тільки одне виправдання подібній байдужості: тоталітарне минуле, яке привчило людей гидувати всіма офіційними святами, як примусовою фікцією свята і почестей. Цим духом негативізму до чогось офіційно-державного просякнуте все наше суспільство і потрібно чимало часу, щоб люди звикли самі йти і вшановувати своїх героїв і державні події заради свого особистого бажання надати значимості цим реаліям.
Всі ми є свідомі, що державний прапор чи герб, або гімн - все це банально прості матеріальні речі: шматок різнокольорової матері, графічна картинка чи якась там музика і спів, а їх символічної значимості надає емоційне суспільне ставлення до цих речей, як особливої значимості для кожного окремо цих символів його держави. Подібним чином вшанування померлих нічого не змінює для самих померли - вони ж бо мертві. То для чого про них згадувати? Тільки задля того, що це потрібно не мертвим - це потрібно живим.
При тому, що я категоричний противник масовості святкувань, особливо примусово, я також і проти штучної винятковості, коли хтось починає себе вважати за унікального і обраного для месіанської стезі серед стовписька непосвячених і нерозумних чад людських... Для прикладу, такими є масонство, що самоізолюється від людського загалу.
Якась патова ситуація виникає. Для прикладу, я цього року 23 і 24 серпня всіма можливими чинами святкував День Прапора та 20-річчя Незалежності України у Львові, де живу, але досить багато з місцевого люду ставились до цього не дуже привітно, бо я таким чином начебто підтримую теперішню "бандитську владу" в Україні. Я відповідав їм просто і однозначно: мені чхати на владу чи ще когось, бо це є МОЄ СВЯТО! День Незалежності України є моїм особистим святом не залежно від обставин життя і влади - це моє святе свято: день мого визволення з неволі, з тюрми народів - СРСР. І я радів та відзначав усі дати-річниці Незалежності від самого початку і буду далі відзначати скільки вистачить мені життя.
Доречно зауважити, що більшість такого поміркованого люду і в часи Ющенка не дуже то проявляли активність, як і за Кучми - все знаходили причину своєї пасивності. Особливо модно стверджувати, що то є "примітивна шароварщина", а ми ото вже европейскі естети, нам смішити світ отим тупуватим патріотизмом вже не гоже тощо. З того всього мушу зацитувати Івана Багряного: маємо те, що маємо, але зобов'язані все те виправити на краще.
Я закликаю кожного, хто хоче плекати особисту гідність як українця, як людини, що не байдужий до власних етнічних та державних реалій життя, історичних коренів і взагалі до життя - закликаю всіх тих проявляти самостійну активність у подібних починаннях та підтримувати інших - разом ми переможемо!
Коли нас закликають об'єднуватись, то я завжди ставлю найпершим запитання: що це має бути за єднання? У нас загалом чомусь домінує думка, що то має бути якесь фізичне єднання в сильний гурт, як єдину партію яко армію чи навпаки з жорстою дисципліною, підзвітністю та організованністю. Я категоричний противник подібного єднання, тому що історія довела його силу фізичну і безсилля розумове та етичне.
Для мене єднання може відбутись тільки добровільно і виключно навколо ідеї! Ідеї, а не людини! Ми, на превеликий жаль, досі діємо навпаки, тому у нас немає ні нормальних партій, ні сильних лідерів, ні доброї влади - все якісь фантоми. І все наше життя стає суцільним фантомом, яким ми начебто і не задоволені, але мусимо жити, як вже виходить так жити...
Чому я зробив значний акцент на святах? А тому що це є знакові маяки у пізнанні людей як лідерів і потенційних претендентів на державну владу. Лідер має організовувати, збирати, просвіщати, вести людей до святинь, а не до навпаки виглядати коло яких місць люди мають тяглість збиратись і скок-прискок він уже тут піариться, в грудки себе б'є, який він шанувальних цього місця, події, героя тощо.
Також і люди, як маса, в процесі творення святкового дійства краще організовуються і заводять знайомства, обмінюються живою інформацією і думками, що є дуже важливо для нейтралізації політично-технологічного зомбування різноманітними ЗМІ і тому подібним чином. Образно кажучи: підготовка і проведення різних державних свят, відзначення важливих дат, історичних персон є для громадськості тим, що для спортсменів є тренажерний зал - м'язи треба тренувати, щоб на змаганнях перемагати.
Давно над тим думав, але не бачив потреби виголошувати подібну промову, а тепер навпаки  вбачаю, що вона на часі. Помічаю в Україні значний рух ініціативності окремих людей в бажанні змінювати своє життя на краще власними силами, а не вичікує на "ману небесну". Вже мало хто вірить і живе в очікуванні "доброго лідера"-керманича для держави і нього персонально, що всіх охопить турботою і достатком. Не буде цього ніколи! Сам рухайся і роби щось для цього. Щоб жити радісно і святково, треба ясно зрозуміти, що правдиве щастя людині ніхто не подарує - вона сама повинна його створити. Щастя не можна вижебрати - тоді яке це щастя?
І якщо хочеш жити святково - то й живи! Бери і твори це свято: свято поваги до роду, народу, держави, а отже і себе самого, як спадкоємця і сучасника. Власне задля цього і гинули всі ті, кого ми будемо згадувати 14 жовтня на свято Пресвятої Покрови-Богоматері: всіх, хто віддав своє життя за те, щоб зараз ми могли вільно обирати долю, життєву ролю і взагалі бути вільними та щасливими.
Цінуючи Чин самопожертви Героїв кожен поглибить зміст та якість свого життя і щастя сьогодення. Давайте будемо щасливі! Занадто багато людей вистраждали нам цю можливість - бути щасливими.
Будьмо!

Слава Україні!
Героям слава!
http://spavedfront.io.ua/s83480/14_jovtnya_-_svyato_presvyatoe_bogorodici_pokrovi_i_svyato_stvorennya_upa

Богдан Гордасевич
м. Львів
28   

    Коментарі: 65+65
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Сьогодні вшановуємо 145-річчя Михайла Грушевського

    29.09.11, 09:52
    Ми любимо тебе, Україно!
    145 грушевський, україна, шана



Михайло Сергійович Грушевський (нар. 17 (29) вересня 1866, м. Холм, нині Польща — † 25 листопада 1934, м. Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Біографія
 Походження
Михайло Грушевський, 1895. Батько — Грушевський Сергій Федорович. Уродженець Холму, Михайло Грушевський виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Проте Сестринівка стала його духовною батьківщиною: тут народилася та виросла його мати Глафіра Захарівна і 17-річною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського; у Сестринівці провів своє життя батько Глафіри — місцевий священик Захарій Опоков.
Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, — і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
 Університети
В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
 Центральній Раді
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
 Грушевський — академік
Меморіальна дошка на будику на вул. Володимирській де був ВУАН
1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.
 У Москві
Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.
Могила Грушевського на Байковому цвинтарі
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер 25 листопада.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)
Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка №6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.

 Міф про президентство
У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком[2]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.
У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.
За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».
Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.
 Вшанування пам'яті
Пам'ятники і барельєфи
Пам'ятник Грушевському у Києві
Пам'ятник Грушевському у Луцьку
У Києві, Луцьку , Барі та Львові споруджено пам'ятники Михайлу Грушевському. Також невеликий постамент був зведений у місті Козятин на Вінничині.
У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927—1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.
Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві.[3]
Зображення на грошових знаках
Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам'ятних монетах 1996 та 2006 років.
Об'єкти, названі іменем Грушевського
Ім'я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні. Зокрема, на вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам'янці-Подільському та Луцьку , вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Докладніше див. Вулиця Грушевського. Також імя Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію "Барське староство", яка була його магістерською дисертацією.
Музей Михайла Грушевського
Пам'ятна монета НБУ 1996 року
Пам'ятна монета НБУ 2007 року

Михайло Грушевський писав у «Споминах»:
«Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»
На 140-річчя Грушевського відродилося його ім'я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки.
У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6х9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12х17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.
Праці
    Грушевський Михайло. Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку).
    Історія української літератури
    Історія України-Руси
    Ілюстрована Історія України
    Художні твори на сайті ukrlit.org
    Праці Грушевського на аудіобібліотеці litplayer
    На порозі нової України

 Повне зібрання творів
Повне зібрання творів М. Грушевського – найповніше 50-томне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів).
Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва.
У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками.
Том 1: Суспільно-політичні твори (1894 – 1907). — Київ, 2002. — 529 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України). ISBN 966-603-223-6; 966-603-224-4 (т. 1).
Цим томом започатковується видання творів видатного історика і громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського (1866–1934). У першому томі вміщено статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також публіцистику вченого 1894-1907 років, що друкувалися переважно в журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 2: Суспільно-політичні твори (1907 – 1914). — Київ, 2005. — 704 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-000-0 (т. 2).
Другий том є продовженням серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського. У ньому вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907-1914 рр. у журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 3: Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-453-0 (т. 3).
Третій том серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов’язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.). Сюди увійшли публікації з “Ради”, “Діла”, “Села”, “Засіву”, “Украинской жизни” та ін., а також низка маловідомих публіцистичних праць, виявлених під час упорядкування тому.
    * * * *
Том 4. Книга 1: Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918). — Київ, 2007. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-499-4 (т. 4, кн. І).
Перша книга четвертого тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради. Статті, промови та звернення М. С. Грушевського, видруковані на сторінках періодичних видань упродовж березня 1917 р. — квітня 1918 р., а також ширші праці, що вийшли окремими брошурами, стали вагомим внеском у розробку концепції Української революції та залишилися важливим джерелом для вивчення й осмислення бурхливих поточних подій зазначеного історичного періоду.
    * * * *
Том 5: Історичні студії та розвідки (1888 – 1896). — Київ, 2003. — 592 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-276-7 (т. 5).
П’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію “Історичні студії та розвідки”. У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах “Киевская старина”, “Чтения ИОНЛ”, “Правді”, “Записках НТШ” протягом 1888-1896 рр.
    * * * *
Том 6: Історичні студії та розвідки (1895 – 1900). — Київ, 2004. — 696 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-367-4 (т. 6).
Шостий том зібрання праць М. С. Грушевського є другим томом серії “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.
    * * * *
Том 7: Історичні студії та розвідки (1900 – 1906). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-439-5 (т. 7).
Сьомий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1900—1906 рр. У ньому вміщені археографічні публікації, передмови, історичні статті, огляди, рецензії та некрологи пам’яті видатних постатей того часу.
    * * * *
Том 8: Історичні студії та розвідки (1906 – 1916). — Київ, 2007. — 776 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-484-0 (т. 8).
Восьмий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1906—1916 рр. У томі вміщені численні історичні статті, огляди, рецензії, археографічні передмови та публікації вченого, некрологи й посмертні згадки про істориків, суспільних діячів — сучасників Грушевського.
    * * * *
Том 9: Історичні студії та розвідки (1917 – 1923). — Київ, 2009. — 592 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-628-8 (т. 9).
Дев’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1917—1923 рр., а також містить додатки за роки 1908-1916. У томі вміщені історичні статті, огляди, науково-популярні праці вченого.
    * * * *
Том 11: Літературно-критичні праці (1883 – 1931), “По світу”. — Київ, 2008. — 784 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-568-7 (т. 11)
Одинадцятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах відкриває серію “Літературно-критичні та художні твори”, до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883—1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця ХІХ—початку ХХ ст., визначають його роль у тогочасному літературному процесі. Також у томі опубліковане культурологічне есе “По світу”, в основу якого покладені враження від подорожей найвизначнішими містами Італії.
    * * * *
Том 14: Рецензії та огляди (1888 – 1897). — Київ, 2008. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-592-2 (т. 14)
Чотирнадцятий том розпочинає нову серію повного зібрання творів М.С.Грушевського в 50 т. — “Рецензії та огляди”. Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу. Його публікації в цьому науковому жанрі є вагомим внеском в українську історіографію.
37   

    Коментарі: 44+44
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Софія Київська - 1000-літній символ мудрості України

    25.09.11, 15:03
    Ми любимо тебе, Україно!
    1000-ліття, київ, софія, україна



Наше життя в Україні є надзвичайно цікавим і несподіваним, як от вмикаю телевізор і опиняюсь завдяки прямій трансляції прямо на урочистому заході за участю найвищих персон держави - на вшануванні 1000-ліття Собору Софії Київської.
Отак і живемо: за дріб'язковими політичними чварами не помічаємо великих, просто глобальних речей, якою є, на моє тверде переконання, зазначена подія: 1000-ліття Софії Київської. Коли відзначали нещодавно 1020-ліття  християнству в Україні - це вражало, але віра є річ не матеріальна, а духовно-абстрактна, тоді як культова споруда навпаки більше є матеріальним символом-носієм духовності. І щоб така будова збереглась впродовж 1000 років - це вражає! І не десь там у Тибеті чи ще глухому закутку землі, а в самому епіцентрі багатьох соціальних зрушень-заворушень, конфліктів і воєн, які відбувались на землях українських і зокрема - у Києві. Вражає, що й казати.
Розумію, що наше покоління розбалувано на круглі дати: то урочисте 1000-ліття хрещення Русі у 1988 р., то спокійне відзначення 7500 років від Створення Світу за літописними джерелами лічби у 1992 р., а тоді вже надгаласливе святкування міленіуму - 2000 років від народження Христа. Якось 1000-ліття Софії Київської не збуджує на такому фоні, отож ми події майже і не помітили. Простіше кажучи: вчора ще не знали, а позавтра вже й забули. Подібним чином промайнуло в Україні пошанування 150-річчя смерті Тараса Шевченка - майже непомітно, як завжди скромно...
Особисто я був і залишаюсь противником примусового святкування будь чого, тому що втрачається сам зміст свята, яке і походить то за назвою від поняття "святість" - суто духовна якість виключно особистого характеру. До святості, як і до любові, силою примусити неможливо. Примусити можна до фальшивого зовнішнього вираження пошани і захоплення, але в душі це може бути тільки добровільно. Як учасник багатьох так званих "добровільно-примусових" заходів, на яких значна чисельність люду не приєднувалась до настрою свята, а навпаки від нудьги і очікування, коли ж це скінчиться, можна було очманіти, якщо не вдавалось подрімати... Подібні примусові святкування я б назвав як анти-свята або посвяти до ненависті як не байдужості до змісту події.
А проте для мене не дуже приємним було спостерігати, як цьогоріч на 150-ту річницю смерті біля підніжжя пам'ятника Тарасу Шевченку у Львові 10 березня о 18 годині вечора горіло всього 4 лампадки і на ранок їх число не збільшилось, але всеодно це значно краще за сотні чи тисячі зігнаних людей, які коло Шевченка запалять свічки з примусу. Одночасно це і показник різним деклараціям патріотизму: за яко націоналістичну ВО "Свободу" проголосував зомало не весь Львів, а до Шевченка прийти - то не таке важливе ні тим виборцям, ні тим обранцям...
І 150-річчя дати дня народження Івана Франка також  у Львові на покладанні квітів 27 серпня до пам'ятника поету масовістю не відзначалось - чисто формальні ритуали влади, гарні промови один до одного, бо кому ще мають говорити, як від усього багатотисячного колективу університету ім. Івана Франка було з 10 чоловік на чолі з ректором і явно усі не з доброї волі, а по необхідності "за протоколом"...
Тепер ось 1000-ліття Софії Київської без жодної яскравої реакції в суспільному житті країни включно з так званим П'ємонтом України - західним регіоном. І церковним отцям зціпило вуста, бо щось не поділили конфесійного. Ну і нехай так буде, як є! Почекаємо, коли прийде час і прийдуть люди з відкритим серцем і щирою душею до всіх наших велетів духу і безцінних святинь, вони прийдуть з пошаною не через дати і ювілеї, а просто щоб відчути себе гордими синами і доньками великого народу і прекрасної держави. І будуть шанувати щоднини свої історичні надбання.
А до сучасних аж надто свідомих націоналістів-патріотів я не маю жодних претензій: ви як сучасники нікого і нічого не шануєте з свого минулого - і вас не пошанують нащадки, а забудуть, як щось незначне і мізерне. Ну і грець з вами. Краще буду про Софію Київську щось компонувати.
І всіх закликаю, в кого є почуття національної гідності - щось написати своє про Софію Київську в різних блогах і сайтах. Кон трошки і створимо грандіозну хвилю пошани!

Богдан Гордасевич
м. Львів



Софійський собор (Київ)

Інформація про будівлю
Розташування     Україна, Київ
Координати     50°27 пн. ш. 30°30 сх. д. (G)
Замовник     князь Ярослав Мудрий
Початок будівництва     4 листопада 1011 р.
Кінець будівництва     11 травня 1018 р.
Стиль     візантійський (первісний), українське бароко (сучасний)
Адреса     Софійська площа
Приналежність     музей

Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря i є складовою Національнoгo заповідника «Софія Київська». Окрім цього собору до Національного заповідника належать такі пам'ятки історії, як Золоті ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква і Судацька фортеця.
Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.


Історія Собору

У «Повісті врем'яних літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком. Натомість в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 роком. В будь-якому разі, засновником собору історичні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). В останні роки набула певної популярності гіпотеза щодо заснування Софії Київської князем Володимиром, але на думку більшості європейських вчених ця гіпотеза є безпідставною.
Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.
За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.
Реконструкція первісного вигляду Софіївського Собору
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.
Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.
У 1051 р. на Київський престол в Соборі висвячений митрополит Іларіон.
У 1054 р. в Соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.
У 1055—1062 рр. Собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.
У 1093 р. в Соборі похований князь Всеволод І.
У 1113 р. в Соборі відбулася коронація Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха
У 1125 р. в Соборі відбувся похорон Володимира ІІ Мономаха
У 1154 в Соборі відбувся похорон князя Вячеслава.
У 1169 Київ захопив та зруйнував володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого та половецької князівни, який пограбував Софію, вкравши всі цінні золоті речі та релігійні реліквії, в тому числі безцінну ікону Пресвятої Богородиці
В 1240 році Київ захопив хан Батий та зруйнував і пограбував більшість культурних пам'яток. Софіївський собор встояв, але був поруйнований та пограбований.
У 1375 р. собор ремонтував митрополит Кіпріян.
У 1416 році Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 році — Менглі-Гірей.
У 1497—1577 рр Собор лишається без догляду.
У 1577 р. Богуш-Гулькевич Глібовський на свій кошт ремонтував собор.
Нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою У 1633—1647 рр. митрополит проводить кап. ремонт собору та оздоблює його. Навколо нього споруджено дерев'яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одному будинку можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темно- червоного до світло-жовтого. Як правило, всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, облицьовані візерунчастими полив'яними плитками, що надавало інтер'єрам особливого колориту.
У 1638 р. в Соборі засновано чоловічий монастир.
У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі рішення Переяславської ради про військовий союз з Московією.
У 1690—1707 рр. митрополит Варлаам Ясинський проводить кап. ремонт собору при особливому зацікавленні та матеріальній допомозі гетьмана І. Мазепи. В галереях надбудовано поверхи, вибудовано 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Збудовано нову муровану дзвінницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвінниця». Головний купол гетьман І. Мазепа наказав позолотити своїм коштом.
У 1651 р. позолочено верхні малі куполи.
У 1697 році велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря.
У 1699 р. почалося спорудження нових кам'яних будинків навколо собору. Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури XVII—XVIII століть.
У 1843—1853 рр. позолочено іконостаси. Надбудовано четвертий поверх дзвінниці.
У 1786 монастир скасовано, а його землі секуляризовано.
У 1851—1852 реконструйована дзвіниця.
У 1917 р. — початок досліджень Софії комітетом охорони старовини та мистецтва.
29 квітня 1918 року — миропомазання Павла Скоропадського на гетьмана всієї України єпископом Никодимом.
У 1921 р. — всесоборна висвята протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України.
Всеукраїнська академія наук створює Софійську комісію, яка рятує собор від знищення радянською владою. Від 1928 до 1930 — секретар комісії Барвінок Володимир Іванович.
В 1934 територія Софійського монастиря оголошена Державним історико-архітектурним заповідником.
Комуністичний уряд забороняє служіння в соборі. Всі золоті та срібні цінності (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, дорогі церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, а решту- спалено.
У вересні 1941 р. за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка більшовики намагалися замінувати та підірвати Собор, але, на щастя, ця спроба виявилася невдалою.
В 1941—1943 рр. за німецько-гітлерівської окупації Києва, зграбовано експонати Софіївського архітекткрно-історичного музею, частину дорогих ікон та фотоархівів. Все те німці вивезли до Німеччини.
У 1950-их, за часів СРСР, проводились реставраційні роботи, під час яких виявлені та відкриті фрески 11 сторіччя (фрагментарно, там, де вони збереглися) та відновлені фрески 18 сторіччя.
У 1990 ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Зараз це — Національний заповідник «Софія Київська».

Урочисті заходи в заповіднику 22 вересня

21 вересня 2011 року до свята 1000-річчя Софії Київської відбулися: відкриття після реставрації пам’ятки XVIII cт. – Брами Заборовського, презентація проекту «Ангели Софії Київської» та висадження дерев на честь 1000 – річчя заснування Софії Київської.
Брама Заборовського – пам’ятка архітектури національного та світового значення побудована за проектом видатного архітектора Іоганна-Готфріда Шеделя. Браму було споруджено між 1731?1745 рр. як західний парадний в’їзд на територію митрополичого двору, з боку Золотих воріт. Свою назву вона дістала від імені замовника – Київського митрополита Рафаїла (Заборовського). Брама Заборовського входить до системи муру південно-західної частини території ансамблю Софійського собору. Розташована паралельно західному фасаду Будинку митрополита вона формує разом з ним митрополичий двір. У сучасній містобудівній ситуації пам’ятка оточена високою фронтальною забудовою Георгіївського провулку. Проте завдяки своїм неперевершеним бароковим формам, понині залишається його основною архітектурною домінантою.
Сучасна Брама Заборовського – це відбудована під час реставраційних робіт 2007–2009 рр. будівля з автентичним західним фасадом. Відбудова приміщень кордегардії з арковим проїздом здійснена на первісних фундаментах з повним відтворенням барокових форм пам’ятки. Рівень ґрунту біля західного фасаду брами понижено до рівня первісного, внаслідок чого пам’ятці повністю повернули початкові пропорції та її функція західного входу на подвір’я Софійського собору була відновлена.
Брама Заборовського – одна з небагатьох збережених кам'яних будівель української цивільної архітектури ХVІІІ ст., вирішених у традиціях архітектурного стилю бароко. Вона є невід’ємною і важливою частиною ансамблю Софійського собору, який внесено до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Поряд з цим відбулася презентація «Квітково-Ангельської феєрії», створеної з робіт Миколи Білика, В’ячеслава Гутирі, Надії Козак, Олени Козак, Сергія Козака, Олександра Козака, Зінаїди Ліхачової, Андрія Курила та Луїзи Черешкевич, а також презентація «Казково-Ангельської феєрії», створеної видавництвом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» та Іваном Малковичем.
Проект «Ангели Софії Київської» розпочався 19 вересня 2007 року, на свято Михайлового чуда, зі старту проекту «Відтворення постаті Архистратига Михаїла і воздвиження її на шпиль Південної вежі Національного заповідника «Софія Київська», на реалізацію якого знадобилось довгих три роки і зусилля багатьох науковців, митців, благодійників та меценатів, а також просто небайдужих людей.
Протягом 2008 року Громадською організацією «Асоціація «Український бурштиновий світ», Міжнародним благодійним фондом «Українська родина», Центром ділового і культурного співробітництва «Країна - Україна» спільно з Національним заповідником «Софія Київська» було створено Галерею Ангелів, відкриту в Митрополичих палатах Святої Софії і презентовану найширшому загалу відвідувачів: від Короля і Королеви Швеції до вихованців Бучанської школи - інтернату.
А 1 жовтня 2010 року відбулася довгоочікувана подія: воздвиження на шпиль відтвореної постаті Архістратига Михаїла, який тепер увінчує Південну вежу Національного заповідника «Софія Київська».
Відродження Брами Заборовського, шедевра українського бароко, Національним заповідником «Софія Київська» дало можливість облаштувати в споруді, що свого часу була тріумфальним в’їздом до Митрополичих палат, «Галереї Ангелів», нові експозиції які було презентовано Радою Фундаторів проекту: Квітково-Ангельська Феєрія» від дизайн-студії «Український бурштиновий світ» і художниці Зінаїди Ліхачової, майстра художнього скла Андрія Курила, київської родини скульпторів – керамістів Козаків та відомої скульпторки Луїзи Черешкевич; «Казково – Ангельська Феєрія» від дизайн студії «Український бурштиновий світ», видавництва «А-БАБА-ГАЛА-МАГА» та арт-майстерні «Самодєлкі» (samodelki.com.ua).
Ця шляхетна справа з відновлення духовного зв’язку поколінь є внеском у скарбницю української культури та знаковим проектом для Києва як міста і столиці Української держави.
У День Різдва Пресвятої Богородиці друзі і гості віковічного Храму Премудрости Божої поринули душею до духовно – сакральних таїнств Святої Софії, пройшлися Ангельськими Садами, де торкнулися рукою до створеної скульптором В’ячеславом Гутирею постаті Архістратига Божого Михаїла, який є вічним стражем Святої Софії та нашого рідного міста.
Портрет Рафаїла Заборовського, виконаний з українського бурштину, переданий Радою Фундаторів проекту в дар Національному заповіднику «Софія Київська» для постійного експонування в приміщенні Брами Заборовського спонукає нас поклонитись славному Митрополитові та пізнати «життєві подвиги» цього «світильника істинного».


1000-річчя Софії Київської: Янукович назвав її символом свободи і єдності

Президент зазначив, що, починаючи із часів заснування, у період Київської Русі, Софійський собор виконував роль духовного, культурного, просвітницького, політичного центру.
Президент Віктор Янукович вважає, що Софійський собор у Києві є символом свободи і єдності України. Про це він заявив, виступаючи на урочистостях з нагоди 1000-річчя Софійського собору.
"Завжди Софія Київська була центром тяжіння для тих, хто боровся за свободу і єдність України. І ми повинні пам'ятати, що саме отут в 1991 році Всеукраїнське народне віче підтримало акт про державну незалежність України", - сказав Президент.
При цьому Янукович зазначив, що, починаючи із часів заснування, у період Київської Русі, Софійський собор виконував роль духовного, культурного, просвітницького, політичного центру, і в подальшій історії завжди відновлювався після руйнувань, втілюючи незламність православ'я.
Президент також подякував працівникам Національного заповідника "Софія Київська" за внесок у збереження культурної спадщини.
В урочистостях також беруть участь прем'єр-міністр Микола Азаров, голова Верховної ради Володимир Литвин, колишній президент (1991-1994) Леонід Кравчук, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, міністри, представники Адміністрації президента, духівництво.
Нагадаємо, у серпні Кабінет міністрів виділив Міністерству культури 17,45 млн гривень на здійснення заходів щодо святкування 1000-річчя заснування Софійського собору й проведення протиаварійних і ремонтно-реставраційних робіт в Андріївській церкві в Києві.
http://tsn.ua/ukrayina/1000-richchya-sofiyskogo-soboru-yanukovich-nazvav-yogo-simvolom-svobodi-i-yednosti.html   
151   

    Коментарі: 12+12
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Про 18 Форум видавців у Львові 14 -18 вересня

    21.09.11, 12:01
    Ми любимо тебе, Україно!
    книга, львів, україна, форум видавців

Яко львівський літератор та імпресаріо-літагент поета Жоржа Дикого, а ще популяризатор творчості відомої української письменниці Галини Гордасевич (31.03.1935 - 11.03.2001) - я приймав участь майже в усіх Форумах від його започаткування у вже далекому 1994 р. Було за цей час багато всякого і різного, доброго і не дуже, але лишалось головним час, місце і сама подія.
З року в рік всі знали, що у вересні у Львові у палаці Мистецтв і на площі коло палацу Потоцького відбудеться Форум видавців з усієї України з одночасним залученням міжнародних колег і друзів. На початках це було надвидатною подією для України, тому що нічого подібного ще ніде не відбувалось: не просто ярмарок - а Форум! Головною ідеєю було творча і видавнича єдність в одному місці при одночасному долученні читацького загалу. Задум прекрасний і грандіозний, який не тільки набув реалізації, але і зберігся, а не зник, як багато-багато подібних прожектів.
Особисто я до цього часу дивуюсь і в захопленні від організатора всього цього дійства - пані Олександри Коваль. От де дійсно жіночка з левовою статурою і натурою, при тому вишукано елегантна і делікатна, а навіть надто стримана в спілкуванні. І то стільки років пройти таку кількість кроків поступу в українській книговидавничій справі - це викликає чималу повагу. Це вам не генерал армії за посадою в СБУ, а генералісімус над генералами видавництв за фактом!
Ви молодець, наш шановний генералісімус - Олександра Коваль! Ви справедливо заслужили це звання і сподіваюсь, що всі ми дружно підготуємо належне дійство відзначення цього статусу у процесі ювілейного 20-го Форуму видавців, який вже зовсім близько - через рік.
Щодо проминулого вже форуму, то скажу головне враження від нього, як процес стабілізації у свідомості учасників щодо впевненості у правильності нашої праці і дії: українська книговидавнича справа відбулася, зміцнилася і має значну потугу рухатись далі. Зовсім зникли нотки жебрацтва-меценатства і випрошування преференцій в держави, бо давно переконались в їх безрезультатності. Наші видавці беруть і роблять самі здавалось нездійсненні проекти, а письменники пишуть видатні і найвидатні твори з думкою про свого читача, про його душу і любов, а не про його гроші. Погодьтесь, що навіть найскандальніший Олесь Ульяненко писав не заради грошей свої надеротичні твори, а виключно заради правдивого відтворення життя. Його вже нема з нами, але гасло звучить: пиши правду, а не штампуй грошові підробки творчої халтури.
На мою особисту думку: головним принципом українського книговидавництва є не домінанта заробітчанства, а продукування виробів на збагачення духовності українського народу! Яку б українську книжку я не узяв до рук - і я відчуваю вкладену у ній любов автора і видавців до майбутнього читача, повагу, зацікавленість в почуттях читача від їх книги, а не суто в кількості грошей, які можна з нього витягнути "заманухою".
"Ми щиро любимо свого читача!" - таким було неписане гасло Форуму видавців у Львові завжди, як і тепер, хоч про нього не писали на плакатах, не говорили в промовах, не оголошували у ЗМІ, але воно звучало космічним резонансом в душі кожного, хто приймав участь у форумі. Щиро вдячний усім-усім за це!
Можна багато описувати власних вражень і можливо я це в подальшому спробую зробити, а наразі хочу подякувати всім, хто підходив до мого столика з книгами і приділив часточку своєї уваги, щось придбав або просто сказав кілька дружніх слів (недружніх не було!).
Моїм традиційним прощальним виразом стала фраза: "Радий був побачитись! Зустрінемось знову за рік на форумі!" Сподіваюсь, що і ви не проти нової зустрічі на Форуму видавців у Львові?

Богдан Гордасевич
20 вересня 2011 р.
м.Львів
 
Довідка

Форуму видавців у Львові (www.bookforum.ua)
Ідея створення Форуму видавців у Львові виникла в Олександри Коваль, майбутнього президента Форуму ще у 1994 році, і того ж року вона була втілена у життя. У вересні 1994 відбувся перший Форум.
Основним наповненням програми Форуму є літературні акції, презентації видавництв і авторів, літературні читання і автограф-сесії. Цьому сприяє не тільки поява великої кількості молодих українських поетів і прозаїків, а також зацікавлення літераторів із-за кордону.
1997 року в окрему частину програми Форуму виділився літературний фестиваль, який став дуже популярним серед молоді і щороку збирає все більші аудиторії слухачів і поціновувачів книжки. Найпопулярнішою його акцією є «Ніч поезії та музики non-stop».
Програма Форуму наповнена різноманітними акціями. У 1995-му році було визначено першого переможця конкурсу «Книга Форуму видавців». Цей конкурс є найпрестижнішою номінацію та однією з найважливіших подій Форуму.
Намагання організаторів Форуму залучити до ярмарки якомога більше іноземних видавництв і авторів дали свій результат — у 2006 році літературний фестиваль дістав право називатися міжнародним. Але і до цього його не оминали іноземні зірки в галузі літератури. Серед тих, хто брав участь в літературному фестивалі, були такі як: Інґо Шульце та Томас Бруссіґ (Німеччина), Мартін Полляк (Австрія), Міхал Вітковський та Мірослав Нагач (Польща), Марюс Івашкявічюс (Литва), Віктор Єрофєєв (Росія), Горан Петрович (Сербія), Манфред Хобот (Австрія), Алек Попов (Болгарія), Марсель Байєр (Німеччина), Катажина Ґрохоля (Польща), Ренато Баретич і Зоран Феріч (обидва — Хорватія), Андрій Хаданович (Білорусь). У 2004-му почесним гостем Форуму став Пауло Коельйо, один з найвідоміших письменників світу.
Закордонних гостей на Форум видавців запрошували також для проведення семінарів, дискусій, круглих столів. Серед них такі відомі діячі в сфері книговидання, як Ґжеґож Боґута, Ґжегож Маєрович, Анджей Хшановський, Крістоф Лінксю. В 2007 році почесним гостем Форуму видавців у Львові був Петер Вайдгаас, багаторічний директор найвідомішого у світі Франкфуртського міжнародного книжкового ярмарку (1975—2000).
У фестивалі традиційно беруть участь найвідоміші українські письменники: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Ірен Роздобудько, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Лариса Денисенко, Юрій Покальчук, Наталка Сняданко, Сергій Жадан, Ірена Карпа та ін. На кожному Форумі також висвітлюється багато нових постатей української та іноземної літератури.
Важливим завдання Форуму є заохочення до книг молодого покоління. Так, з 2005 року організація почала проводити Конкурс дитячого читання і Всеукраїнський конкурс «Найкращий читач України». За весь час його існування, участь у ньому взяло близько 500 тисяч дітей з усіх областей України.
Іншою частиною програми підтримки читання в Україні, є проведення фестивалю «Книгоманія» (з 2005-го року). Вже чотири рази була проведена благодійна акція «Подаруй дитині книжку!», на яких було зібрано понад 60 тисяч примірників для дитячих будинків, інтернатів та сільських бібліотек. А також одна з найулюбленіших дитячих акцій — «Книжка від зірки», де відомі люди України зачитують уривки своїх улюблених книжок. Свою любов до книжки демонстрували такі відомі люди як Святослав Вакарчук, Сашко Положинський, Ані Лорак, Руслана, Фома, Віталій Кличко, Василь Вірастюк, Катерина Серебрянська, Ліка Роман, Вова зі Львова, Тарас Чубай та інші. (під "та інші" треба розуміти президентів України, міністрів та урядовців рівня КМД, голів міст, РДА та ОДА, і звичайно наши-ших улю-любленних депутатів усіх рівнів - Б.Г.)
Окремими заходами проводилися спеціалізовані дитячі книжкові ярмарки не лише у Львові, а й у Києві. Організація «Форум видавців» постійно намагається розширити межі і проводить низку акцій поза Львовом і безпосередньо поза самим Форумом. Такими акціями були «Територія свободи» (2003—2004 рр.) — письменницький тур по 10 містах України із збіркою «Нерви ланцюга. 25 есе про свободу»; ряд книжкових ярмарків серед яких виставка «Форум видавців у Верховній раді» (2006 р.), виставка «Форум видавців у Секретаріаті Президента» (2006 р.), книжковий ярмарок в «Галереї Лавра» (м. Київ, 2008 р.).
24   

    Коментарі: 20+20
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Не газуйте до суду щодо газу

    14.09.11, 12:51
    Ми любимо тебе, Україно!
    газ, дружба, суд

Як ви гадаєте, чи є сенс судитись з Росією за газ? Навіть якщо справа виграшна на всі сто, як було у Фірташа?
Почну пояснення з байки, де є близький Віктору Федоровичу образ вовка: "Якось вовк спіймав здобич, а ведмідь її відібрав. Вовк пішов судитися до царя звірів - до Лева у Львів (він  же і Страсбург), а той присудив справедливо: здобич вполював вовк і вона його, отож ведмідь має повернути її вовку. Справедливість ствердилась! І ведмідь підкорився волі присуду і сказав, що най вовк прийде до нього по свою здобич і забере її. Отак приходь і забирай, але зауваж, що в рішенні суду ні слова нема, що ведмідь не має права полювати на вовка і що той не може сам стати здобиччю разом з своєю законною повернутою здобиччю. Мораль байки така: не лізь в печеру до змія-горинича, якщо ти не грузин"
Одним словом хотів би я бачити того судовиконавця у виграшній справі проти Росії...
То що маємо робити? Коритись диктату з Росії? Звичайно, що коритись, а не нариватись, щоб не стати здобиччю. Якщо когось "примусили до миру", а нас примушують до дружби - будемо дружити на мус з відповідною чесністю і порядністю...
Я от нещодавно прочитав гарну публікацію в "Українській правді" Володимира Дзьобака "Вони на гачку у Путіна. Вона і... Україна!" (http://www.pravda.com.ua/columns/2011/09/9/6574650/) - тут все гарно розписано, але дивним чином пропущено досить важливу тему: "Транзитну мережу газу в Україні включно з газосховищами і власним газовидобутком"
Давайте подумаємо добре і вияснимо: а що нам дасть суд з Росією, окрім неприємностей? Явно мало що. То нащо на нього витрачати зусилля і кошти. Якщо Росія не схоче піти на паритетні домовленості - їх не примусиш жодним чином і тоді що ми робимо? Те, що й робили завжди з такою дружбою на славному газопроводі "Дружба", тільки на порядок збільшуємо масштаби: тобто продовжуємо красти газ з магістральних газопроводів транзиту газу і твердо в тому не зізнаватись. Будемо жалітись, що все старе, а оновити грошей нема - усі в Росію йдуть... Зрозуміло, що одразу почнуться дружньо-погрозливі пропозиції спільного консорціуму для модернізації газопроводу, а ми на те: нащо той клопіт, як ви он новеньке і гарненьке будуєте в обхід України? Нас же і це барахло влаштовує - воно так гарно і корисно для нас протікає...
Гнила комбінація, але я особисто кращої не бачу. Європейці вкотре кидають нас "під танк розборок" з Росією сам на сам, тому і ми маємо право не сильно з ними панькатись і вибачатись до того часу, аж поки вони дружно від імені Євросоюзу не зроблять давно назрілу пропозицію нам: розпочнуть купувати газ на кордоні України з Росією і вже за його транзит домовлятись безпосередньо з нами. Думаю не треба пояснювати наскільки це убезпечить Україну надалі від шантажу з боку Росії в питання постачання газу і його вартості.
Є ще варіант федералізації України з Росією і Ко, про що цілком плідно домовлялись Путін і Тимошенко, але чомусь не дуже погідно стало виходити з Януковичем.
Хто його зна, як все буде далі, але що судитись безглуздо - це однозначно.
Я так вважаю.
А ви?

Богдан Гордасевич
м. Львів
17   

    Коментарі: 35+35
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
А ви помітили?

    10.09.11, 07:04
    Ми любимо тебе, Україно!
    дурні, подяка, президент, росія, україна

А ви помітили, хто дякую, кому дякує і за що дякує?
Мова йде стосовно дивно розпіареної в Україні фрази-гасла "Спасибо жителям Донбасса за президента пи_до_раса!"
Особисто моїх інтелектуальних потужностей не вистачає, щоб пояснити цей варіант подяки, бо взагалі традиційна формула, що "обов'язком влади є задоволення потреб народу" під яким я особисто розумію як "підвищення добробуту і духовності громадян країни" в Україні набрало зовсім іншого ненормального характеру.
Погодьтесь, що коли величезна кількість людей країни виголошує подяку за наявність у них президента-збоченця, то значить цим людям із таким президентом добре! Він їх задовільняє! Вах! За кордоном вкотре шоковані фантомом "загадковості слов'янської душі" - принаймні я не уявляю, як вони пояснюють поширеність в Україні вищенаведеного гасла. Спробуйте розтлумачити іншим цей парадокс, коли противники Януковича на виборах у президенти через півтора роки почали масово дякувати своїм опонентам за те, що їх кандидат виявився сексуальним збоченцем - ???
Якщо мова йде про глибоко прихований сарказм, який не кожному дано зрозуміти, то з Донбасу лунає не менш саркастична відповідь "Да пожалуйста! Сосите, сколько влезет - нам не жалко!" І що лишається з того сарказму для шанувальників гасла подяки Донбасу?
Взагалі мене це мало обходить, бо я належу до зникаючого виду чоловіків з нормальною сексуальною орієнтацією стосовно жіночок, тому міг би проігнорувати цей епізод з життя країни, якби не підмітив загадкового моменту: чомусь цей явно не українського походження слоган став поширеним в Україні не тоді, коли президент Янукович підписував сумнозвісні "Харківські угоди", а саме тоді, коли він навпаки став у позицію протистояння щодо диктату з боку Росії. От і задумайтесь, в кого є чим!
І класикою жанру вже є те, що супер-бупер-ультрапатріоти України, які на словах просто голими руками готові роздерти тих москалів, насправді за хитрої та підступної махінації-спецоперації з підбуренням на кшалт такого ось гасла до власної української влади стають ярими помічниками тої самої ненависної їм Московії - і це вже чисто наш традиційний український феномен, з чим всіх нас і вітаю. Такі вже ми є - взаємовічливі.

Богдан Гордасевич
09.09.2011
27   

    Коментарі: 37+37
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Вітаю з 1 вересня! До школи пішло наше майбутнє!

    01.09.11, 20:18
    Ми любимо тебе, Україно!
    1 вересня, діти, україна, школа

День Знань - гарне свято. Свято мрій і надій. Будемо сподіватись, що наші діти будуть щасливі. А ще рекомендую в якості відпочинку скористатись ось цими збірками мультиків, що дуже гарно перекладені в україномовний формат і може бути досить корисним посібником для всіх, в кого діти не мають достатньої мовної практики чи україномовного оточення. Раджу скачувати і давати дивитись дітям, а ще додаю гарну бібліотеку аудіо всього українського, але там є багато корисного для дітей і школярів.

http://www.ex.ua/view/918596
українська аудіобібліотека

http://www.ex.ua/view/6761774?r=5837324
том і джері укртитри і гарна якість

http://www.ex.ua/view/6923103?r=82484,80934
пінгрвіни мадагаскару теж укр.

http://www.ex.ua/view/5858358?r=82484,80934
про козаків все http://www.ex.ua/view/4197736?r=82484,80934

клуб мікімауса
http://www.ex.ua/view/1037384?r=82484,80934

круті бобри
Щастя й успіхів всім.
9   

    Коментарі: 4+4
 
Богдан Бо   
Відкладем війну на потім

    28.08.11, 15:45
    Ми любимо тебе, Україно!
    доповідь януковича, майбутнє, обговорення, україна

Співдоповідь Богдана Гордасевича з нагоди 20-ї річниці Дня Незалежності України.

Спробую висловити своє бачення процесів, які окреслено у доповіді Президента України Віктора Януковича з нагоди 20-річчя Дня Незалежності України.
Загалом доповідь дуже фахова і позитивна. Я її прослухав і у виконанні першої особи держави, а тоді ще уважно перечитав завдяки електронній розсилці. Раджу також уважно і без поспіху перечитати доповідь кожному, хто роздумує над своїм майбутнім, своїх рідних і держави загалом. Зрозуміло, що це повністю добровільна річ і робити її варто як роздум над прочитаним, а не як причину для злослів'я тощо. Принаймні вже ясно, що підготували доповідь якісно, а це вже говорить багато що і про Віктора Януковича, і його команду помічників. Час покаже, які будуть розбіжності між словом і ділом. Проте не потрібно забувати, що ці розбіжності як і відповідність залежать так само і від нас, громадян країни: від нашої підтримки чи обструкції до задекларованого в доповіді президента України поставатиме і реальність нашого буття.
Чим у першу чергу цінна доповідь? Вона дає стислий виклад глобального світогляду теперішнього президента України та його команди. І як на мою думку - це є не найгірший варіант ідейних постулатів. Однозначно немає домінування пріоритетності стосунків з Росією і бажання об'єднання з нею в різних формах кооперуючого поглинання України. Для мене найголовніше наразі є задекларована "стратегічна багатовекторність", як ознака, що ми не збираємося обмежувати свій наявний суверенітет України різними договорами типу "Митний союз" чи вступ до НАТО і тому подібне.
Взагалі мені важко зрозуміти, чому українська політика і політики-персони такі безхребетні лакузи, коли транзитна домінанта енергоносіїв по нашій території робить саме Україну головним чинником у цьому процесі. Це не Європа залежить від Росії за поставками газу, а від України вона залежить! І Росія залежить від України, яка може і повинна в разі невигідних позицій економічного плану відмовитись від транзиту газу з Росії по своїй території. І все! Ми диктуємо умови, а не нам! Не просимо - вимагаємо! Сподіваюсь у Януковича стане на це здорової й розумної наглості - дуже сподіваюся!
Від позицій у питанні якою буде далі Україна у зовнішній політиці: чи прохач, чи розпорядник,- з того буде ясно і політика в середині країни. Зокрема, щоб реформи не робились для проформи, як теперішня пенсійна під замовлення вимог МВФ. Або судова теперішня реорганізація остаточно перетворило убоге правочинство періоду Кучми і Ющенка у просто безбожний судомазохізм сучасної формації. Якщо суди виносять масово безглузді постанови, а правоохоронці зайняті творенням соціальної опозиції спрямованої проти влади та ще організацією провокацій масових безладів в державі з боку різних політугруповань, зокрема варто згадати цьогорічні події у січні в Запоріжжі, 9 травня у Львові, або умисний ажіотаж навколо справи Тимошенко з постійними бійками правоохоронців з власними провокаторами включно аж по 24 серпня - то що це за правова держава? Демонстрація сили чи безсилля? Більше всього демонстрація дурості, що явно суперечить розумним принципам доповіді президента.
Отже якщо Віктор Янукович реально хоче виконувати те, що було задекларовано в його доповіді - це дуже скоро стане ясно, як і те, що він блефує і доповідь є бутафорією для обману народу. Що буде тоді, коли обман усвідомить народ, весь народ від Заходу до Сходу - важко спрогнозувати. Революцію заради Тимошенко і Луценка ніхто робити не буде, а ось просто новітня коліївщина може відбутись, як в Лівії чи Сирії зараз, тому раджу президенту України та його команді дотримуватись обіцянок, тим більше таких позитивних.
А громадськості України варто узятись за публічне обговорення доповіді Президента України, щоб зафіксувати і постійно контролювати порушення слів президентом. Мужик сказав - мужик зробив. От Ющенко сказав: "Ці руки нічого не брали" - і дотримав слова: так і не взявся до роботи за всі 5 років свого президентства. Тут дорікнути нічим - чисті руки. Ще б совість була такою ж чистою.
А Вона робила так і таке, щоб краще була допомагала Ющенкові...
Моя думка чітка і виважена: будувати подальше майбуття України на поглибленні внутрішньої конфронтації з владою є безглуздим шляхом в нікуди. Потрібно не воювати з владою на знищення, а змушувати владу дотримуватись своїх слів та обіцянок, які є досить позитивного змісту. І тільки тоді, коли влада явно буде чинити порушення і злочини проти народу, тільки тоді варто починати війну з нею.
Повторюю всоте: війна з владою - це закінчення опозиційної боротьби, а не початок. Навпаки: треба почати з мирних умовлянь і перемовин, публічного контролю, підтримки всього позитивного і прогресивного в діях влади, що корисно для країни. А не: апріорі не приймаю всього, що йде від Януковича, Азарова чи Табачника. Це глобальна дурість.
Боротися треба не за владу, а за Україну! Так закликали робити наші герої: Степан Бандера і Роман Шухевич. Я з ними згоден, а тому й пропоную наступне: є доповідь і конкретні декларації та обіцянки, отож прошу до роботи пане президенте України Віктор Янукович з командою. По справах - і результат, і відповідальність буде.

Львів,
28 серпня 2011 р.

Прес-служба Президента України Віктора Януковича http://www.president.gov.ua/news/20979.html

Виступ Президента України Віктора Януковича під час урочистостей з нагоди 20-ї річниці Незалежності України в палаці «Україна»

Дорогі співвітчизники!

В ці серпневі дні ми святкуємо ювілей Української держави.
Незалежній Україні – 20 років!
В серпні 1991 року стала реальністю вікова мрія українського народу.
Крах соціалістичної системи, провал «путчу ГКЧП» та розпад СРСР ще раз засвідчили, що жодна імперія чи тоталітарна держава неспроможні втримати енергію національного розвитку і протистояти прагненню до свободи.
За традицією, в ці святкові дні річниці незалежності ми ще і ще раз аналізуємо пройдений шлях, як-то кажуть, звіряємо наш рух вперед за компасом історії.
Адже саме в ці святкові дні кожен з нас має унікальну можливість відволіктися від буденності сьогодення і замислитись над десятиліттями як минулого, так і майбутнього.
Для України та її громадян ці двадцять років – це не просто ювілейна дата.
Це важлива віха в історії держави і суспільства, що пройшли горнило перших випробувань на міцність.
Сьогодні ми з впевненістю стверджуємо: український народ достойно склав іспит на свободу і незалежність!
Світ, в якому ми живемо, змінюється з величезною швидкістю.
Ще зовсім недавно за історичним виміром, якихось 25-30 років тому, світоустрій виглядав статичним і прогнозованим.
Але поразка комуністичної системи, гостра конкуренція за ресурси розвитку і глобальна економічна криза, яка нині ще далека від завершення, назавжди змінили старий порядок.
Яким буде новий – без перебільшення, залежить сьогодні від кожного народу, від кожної держави.
За роки незалежності ми здолали комплекс, що складався століттями, — комплекс меншовартості.
Не менш важливо сьогодні подолати і розповсюджене в суспільстві відчуття апатії.
Ми навчилися долати кризи власними силами.
Ми рухались вперед, змінювали своє уявлення про світ, про свої можливості і свою історичну місію.
Маємо нарешті усвідомити, що справжній фундамент нашого двадцятиріччя – віковий досвід пошуку і розвитку державництва, духовності та культури.
Маємо пам’ятати і те, що наша історія завжди була нерозривно пов’язана із становленням європейської цивілізації.
Наріжним каменем цього фундаменту є спадщина державності від Київської, Древньої Русі, що була невід'ємною сторінкою історії європейського середньовіччя.
З Київською державою рахувались церкви і монархії Європи. З нею вигідно торгували. Її міста вражали красою.
«Гардарика - країна міст» - так в деяких середньовічних текстах згадують Русь.
В ті славетні часи Київська Русь стала одним із духовних центрів європейської християнської цивілізації.
Україна з гордістю продовжує цю місію і сьогодні.
Складні часи України-Русі, що охоплюють кілька століть, коли українські землі та населення перебували у складі інших держав, не завадили нашим прадідам зберігати і розвивати міста, архітектуру, створювати освітні центри, забезпечувати хлібом та іншим продовольством європейські ринки, поєднувати просвітницькі процеси з традиціями культурної спадщини, зберегти православну віру і толерантне ставлення до інших церков.
Особливе місце займає козацька доба, що залишиться в історії славною сторінкою на шляху до нової державності.
Ідея нової, модернової держави в сім'ї вільних європейських народів, з якою пов’язані імена видатних українських вчених, філософів і просвітників, поетів, письменників, надихала романтиків у буремні роки європейської «весни народів» дев’ятнадцятого століття і фундаторів самостійної української республіки на початку двадцятого.
На жаль, прагненням до незалежності не судилось здійснитись.
Республіканські проекти згинули в горнилі громадянської війни та соціалістичного перевороту.
Але здобута і втрачена незалежність, напівдержавний статус новоствореної УРСР у складі СРСР — це не лише трагічні та героїчні сторінки з підручника.
Саме в ХХ столітті, ціною жертв комуністичної системи та десятиліть несвободи, Україна все ж з'явилась на світовій мапі.
Разом з іншими народами українці перемогли нацизм у другій світовій війні.
Руками мільйонів трударів було створено міцну основу сучасної індустрії.
Україна отримала своє перше визнання як один з засновників Організації об'єднаних націй.
Складною і трагічною в роки радянської України була доля тих, хто намагався дорогою ціною прискорити плин історії.
«Червоне століття», як визначив цю епоху наш філософ-сучасник Мирослав Попович, зробило народження незалежної України незворотнім.
І якщо сьогодні запитати, що ж стало вирішальним в народженні держави України, що зберегло її землі і забезпечило єдність громадян, незалежно від регіону і етнічного походження?
Відповідь: визнана усіма ідея незалежності, єдність народу і наявний досвід державництва.
Це - основа, на який зросла молода республіка Україна на початку 90-х років ХХ століття.
По суті, для нашого багатонаціонального народу ідея незалежності стала об'єднуючою духовною силою, що містить в собі такі цінності як свобода, гуманізм, демократія, толерантність, справедливість, соціальна єдність.
Українська політична нація нині стала невід'ємною складовою сім'ї європейських народів.
Впевнений - назавжди!
Дорогі співвітчизники!
В буремні 90-ті вибір шляху нашого розвитку був непростим.
Як в суспільстві, так і серед політиків не було єдності і чіткого розуміння того, яку державу і яке суспільство потрібно будувати.
Згадаймо ті роки.
Економічний колапс, виробництво майже зупинено. Мільйони безробітних.
В українських сім’ях – знову злидні, наче по країні прокотилась війна.
На вулицях – розквіт злочинності. Інфляція вимірюється на сотні відсотків.
І все це відбувалось в умовах зовнішнього тиску щодо наявної тоді в України ядерної зброї, швидкого демонтажу рубльового простору, розпаду старих виробничих зв'язків.
Державотворення було важливим завданням перших років.
Але в ті роки, і це треба розуміти і пам’ятати, люди більшою мірою опікувались одним завданням – як вижити родинам, і як знайти місце в новому, ще незрозумілому для них світі.
Романтизм національного відродження  поступався соціальному відчаю і зростаючим протестним настроям.
Перші кроки на шляху економічних перетворень середини 90-х на певний час врівноважили ситуацію в країні.
Приватна власність, розвиток підприємництва і дійсно знаменна подія – прийняття Конституції незалежної демократичної України – створили нову реальність.
Україну визнали і в Україну повірили.
Саме на початку XXI століття наша держава отримала унікальний шанс через реформи увійти до кола країн-учасників європейського інтеграційного процесу.
Кажу щиро: я і до сьогодні вважаю, що економічна динаміка зростання, пік якої припав на 2003-2004 роки, могла б стати чудовим фундаментом наступних глибоких модернізаційних змін.
Саме в ті роки Україну почали визнавати як майбутній центральноєвропейський осередок розвитку.
Зростав добробут громадян, і це відчувала кожна родина.
Ми мали шанс на прискорений успіх. Якби не одне «але».
Трагічна смерть журналіста Георгія Гонгадзе і наступний, так званий, «касетний скандал» стали приводом для тривалих «боїв без правил» за владу.
Звичайно, в умовах економічного піднесення люди бажали і нових, якісних змін.
Неефективна політична система, не завжди справедливе правосуддя, корумпований чиновницький апарат гальмували розвиток.
Водночас, підміна реальної політики примітивним популізмом, ідеологічне шаманство і вождізм дестабілізували ситуацію.
2004 рік став роком своєрідного «зламу».
Після помаранчевих подій 2004 року ми всі пережили 5 фактично втрачених років життя держави.
Українська політика була перетворена на нескінченне ток-шоу.
Суспільство знову, як і в перші роки незалежності, було штучно занурено в дискусії про історію, що провокувало нові конфлікти і непорозуміння.
Економіка увійшла в піке, її керованість була фактично втрачена.
Зовнішня політика підмінювалась ритуалом, а на практиці – лише декларації і сумнівні прожекти та контракти, такі як газова угода 2009 року.
Нагадаю також, що країна вимушено пережила експеримент з недолугою реформою політичної системи та невиправдані дострокові вибори до парламенту у 2007 році.
Як логічний наслідок, розхитана та розхристана країна виявилась неготовою до викликів світової економічної кризи, і опинилась серед лідерів економічного спаду.
Реальною загрозою став дефолт за зовнішніми зобов'язаннями держави.
Після президентських виборів 2010 року ми виправили ситуацію.
Ефективна антикризова політика та курс на модернізацію країни, системні реформи в економіці та соціальній сфері дають нам новий шанс.
І цього разу ми не маємо права його втрачати.
Розумію, що такий стислий екскурс в недалеке минуле не вичерпує всіх аспектів нашого життя.
Незалежно від політичних подій в державі, люди працювали, народжували і виховували дітей, і мріяли про якісні зміни, про достойне життя і про справедливу та сильну владу.
Які ж уроки ми маємо винести з власної історії?
Перший урок, і мабуть, головний: незалежна держава – це не подарунок на все життя.
Незалежність потрібно доводити і зміцнювати щодня.
Це справа кожного громадянина – підприємця і вчителя, шахтаря і міністра, пенсіонера і студента.
Не популізм і красиві гасла забезпечують незалежність.
А лише реальні справи і повсякденна робота.
Урок другий: недореформованість країни – головний чинник соціальних бід і нестабільності.
Очевидно, що потрібна системність і послідовність змін, глибока модернізація країни.
Світова криза ще раз засвідчила, що в сучасному світі навіть найсильніші країни можуть стати банкрутами, якщо не здатні до саморозвитку.
А для країн з радянською спадщиною – в економіці, політиці і, у декого, в думках – модернізація потрібна, як кисень для людини.
Урок третій – потрібне ствердження правової і впорядкованої демократичної системи.
Для багатьох українських політиків демократія стала синонімом сваволі та безвідповідальності.
Прикро, що і для багатьох моїх співвітчизників політика «гарного слова» виглядає привабливішою за політику законного порядку та реальних справ.
Скільки ще потрібно уроків, щоб позбутися хвороб анархізму та популізму?
Урок четвертий: корумпована система влади знищує будь-яку реформу.
Визнаю, що і в нинішній владі рівень корупції залишається критично високим.
Я оголосив війну корупції, і наголошую – це не просто гасло. В цій війні не буде «своїх» та «чужих».
І хто ще не зрозумів – відчує, як-то кажуть, на своїй власній шкурі вже найближчим часом.
Це також моя відповідь тим, хто хоче політиканством та демагогією підмінити правосуддя.
Заявляю відкрито – нічого у них не вийде. Досить жити за правилами політичного шоу.
Лише справедливе правосуддя і закон, а не політична доцільність, мають визначати, чи була дія громадянина злочином, чи ні.
Це моя принципова позиція.
І п'ятий урок. Всі роки незалежності ми відчували дефіцит гуманізму, людяності в стосунках між державою та громадянами.
Жодні реформи, жодні політичні ініціативи не матимуть підтримки і розуміння, якщо вони не вирішують проблеми конкретної людини.
Громадяни мають нарешті відчути, що вони живуть не в державі, де панують бюрократія і право сильного, а у власній республіці, що піклується про кожного.
Впевнений, ми спільно побудуємо таку країну!
Шановні співгромадяни!
Дорогі друзі!
Сьогодні я з упевненістю стверджую: В Україні є широкий консенсус щодо того, яку країну ми творимо разом.
Це - сучасна, демократична, правова, високотехнологічна і розвинена держава, яка є невід’ємною складовою європейського цивілізаційного простору.
І ця мета об'єднує усіх українців, незалежно від політичних уподобань чи віри.
Шлях її досягнення безальтернативний — це реформи і глибока модернізація країни.
Найближчим часом Україна буде в Європейській спільноті і увійде до кола розвинених країн.
На шляху до цієї мети маємо вирішити низку стратегічних завдань, від яких великою мірою залежить майбутнє України.
Буду відвертим: попереду на нас чекають непрості часи.
Зберігається реальна загроза «другої хвилі» світової економічної кризи.
Вже зараз Уряд напрацьовує пакет антикризових заходів, які націлені на запобігання фінансової нестабільності та спаду виробництва.
Таких провалів, що були допущені владою в 2008-2009 роках, не буде.
Впевнений, ми впораємось з новими викликами і вийдемо на траєкторію стабільного прогресивного розвитку ще сильнішими.
Тому піклуємось про сьогодення, працюємо на перспективу.
Пріоритети політики модернізації та напрями реформ були викладені в щорічному Посланні Президента та Програмі економічних реформ.
Сьогодні ж, користуючись нагодою, хочу акцентувати увагу на загальних завданнях на перспективу.
Перш за все, необхідна гуманізація реформ.
Насамперед, в усіх реформаторських напрямках мають бути чітко визначені якісні характеристики та соціальний зміст пропонованих змін.
Як завтра і післязавтра житимуть люди, які матимуть можливості отримати якісну освіту і професію, як забезпечуються гарантовані Конституцією основні права та свободи – саме на ці питання мають відповідати реформи.
Досвід з підготовки і впровадження податкової реформи ще раз засвідчив: остаточні рішення мають прийматися лише після широкого громадського обговорення, незалежних експертиз та врахування інтересів тих груп населення, яких ці зміни безпосередньо стосуються.
Вимагаю від Комітету реформ та Уряду максимального використання механізмів соціального діалогу та партнерства.
Робота над впровадженням пенсійної реформи, а точніше, її першого етапу, показала важливість і ефективність регулярних парламентських слухань, що дозволяють врахувати позиції провідних політичних сил, громадськості та професійних кіл.
Вважаю, що на майбутнє кожен реформаторський напрямок має пройти всі ланки – «Комітет реформ – соціальній діалог та громадське обговорення – парламентські слухання», і лише потім - втілюватись у конкретні рішення.
Саме цим шляхом мають бути підготовлені реформа освіти та охорони здоров’я.
Я звертаюсь до політиків і урядовців, які зараз намагаються займатися реформами і пропагують їх: навчіться, будь ласка, нарешті, зрозуміло і по-людськи пояснювати нашим громадянам, які цілі і які результати ваших рішень.
Ви зобов'язані навчитися чути і розуміти проблеми кожного громадянина.
Адже, умовно кажучи, чи не половина проблем, пов’язаних з впровадженням реформ, виникають тому, що часто люди не зорієнтовані щодо завдань і наслідків пропонованих змін.
А тому часто – розгублені і незгодні зі змінами.
Ми зобов’язані доносити свої плани і рішення своєчасно і зрозуміло.
Ще раз наголошую: мета усього пакету соціальних реформ – пенсійної, охорони здоров’я, освітньої – захист конституційних прав та забезпечення якісних послуг для кожного українця, покращення його життя.
Захищена старість і гарантована гідна пенсія для пенсіонерів, можливості для накопичення пенсій працюючих з використанням сучасних ринкових інструментів, гарантованість і доступність якісної освіти для дітей та молоді, відродження дитсадків та середніх учбових закладів, створення сучасної та забезпеченої системи медичних закладів – це неповний перелік пріоритетів пакету соціальних реформ.
Саме ці реформи націлені на впровадження нових стандартів і якості життя.
Наступне завдання – забезпечення високих темпів і нової якості зростання.
Поступово, але невпинно українська економіка виходить з кризового стану.
Проте, аби Україна посіла гідне її місце у післякризовому світі, виключно відновлення докризового рівня економіки замало.
Необхідна нова якість економічного зростання, яка інтегрує економічні та соціальні результати розвитку, національний соціально-економічний поступ та утвердження позицій у міжнародному поділі праці.
На часі - інвестиційно-інноваційна модернізація країни - формування якісно нової економіки, заснованої на прискореному освоєнні знань і виробництві інноваційної, високотехнологічної продукції, динамічному попиті на внутрішньому ринку та високій конкурентоспроможності на світовому ринку.
Збережений донині науковий комплекс здатний ефективно продукувати результати світового рівня.
Сформований науково-технологічний потенціал в ракетно-космічній, авіабудівній промисловості, сільському господарстві, харчовій промисловості, машинобудуванні та в інших сферах виробництва може стати основою для формування нових точок зростання.
Нам вдалося відновити дієвість держави у реалізації масштабних системних економічних проектів національного рівня.
Показовий приклад цього – підготовка до проведення в Україні Євро-2012.
В умовах жорсткої фінансової кризи ми сконцентрували ресурси держави і бізнесу, спільно реалізували масштабні інфраструктурні проекти, які мають велике значення для пожвавлення економіки в цілому, поліпшення інвестиційного середовища країни.
Вважаю, що такий підхід має впроваджуватись і надалі – при проведенні житлово-комунальної реформи, розвитку національної транспортної інфраструктури, відродження оборонного комплексу та високотехнологічних виробництв.
Головна запорука динамічного економічного зростання на сучасних засадах – справжнього економічного фундаменту національної незалежності – у всебічному розвитку вітчизняного бізнесу, створенні відповідних правових та економічних передумов.
З цією метою запроваджується регуляторна реформа.
Продовження потребує податкова реформа.
Чесний бізнес, який працює у прозорому регуляторному середовищі, сплачує прийнятні податки та упевнений у непорушності «правил гри», має стати головним рушієм економіки сучасної України.
Формування солідарної відповідальності держави та бізнесу за економічну могутність країни – це шлях, який має утвердити досягнення 20 років незалежності України у ХХІ столітті.
Україна має величезний потенціал щодо залучення іноземних інвестицій.
Проте післякризовий світ характеризуватиметься підвищеною конкуренцією за інвестиції у світовому масштабі.
Саме можливість прибуткового ведення бізнесу, спираючись на багатий людський потенціал, перспективні сектори економіки, вигідне геостратегічне положення України,– а не експлуатація її природно-ресурсного потенціалу – має стати головним джерелом інвестиційної привабливості нашої країни у новітньому світі.
Потенціал національної економіки повною мірою буде розкритий завдяки проведенню масштабної аграрної реформи.
Перший важливий крок – реформа земельних відносин.
Світова продовольча криза, що лише набирає обертів, обумовлює значне посилення уваги до українського аграрного ресурсу.
Відтак мусимо зрозуміти, що зволікання з реформами посилює ризики його безконтрольного «розтягування».
Левова частка доходу від використання українських сільськогосподарських земель має належати тим, хто на них працює.
На це і має бути орієнтована земельна реформа.
Це вимагає підготовки до запровадження повноцінного ринку землі - завершення встановлення та оформлення прав власності на землю, формування механізмів захисту прав власників, унормування ефективного використання земель власниками за прямим призначенням.
Одне з ключових завдань національного розвитку – ствердження засад республіканської демократії.
Ефективна система врядування будь-якої держави ґрунтується на трьох фундаментальних положеннях: національній традиції та культурі, верховенстві права і демократичних практиках, які пронизують все суспільство та створюють основу демократичної легітимності влади.
Власне це і є республіканська ідея – «країна як спільна справа», реалізація якої можлива за умови системної модернізації країни.
Поряд з економічною трансформацією необхідна конституційно-правова, а у широкому контексті, – демократична модернізація.
В це поняття вкладається не лише приведення законодавчо-нормативної бази України у відповідність з європейськими стандартами та нашими зовнішніми зобов’язаннями.
Демократична модернізація розглядається нами як остаточний розрив з радянським минулим та його деформованими практиками врядування, як реальний шлях подолання корупції та бюрократизму, популізму та політичної безвідповідальності.
За 20 років незалежності Україна як держава динамічно розвивалася.
І те, що такий розвиток на певних етапах потребує перегляду Основного Закону – цілком природно.
Оновлення конституційного поля є закономірним явищем, що відповідає суспільному розвитку.
Конституційна реформа в Україні стартувала.
Мною підтримано ініціативу щодо створення Асамблеї для підготовки змін до Конституції України.
Світовий досвід показує, що така модель започаткування конституційного процесу є демократичною і перспективною, та вже знайшла свою підтримку в європейських інституціях, зокрема у Венеціанській комісії.
Запитання, які найдуть місце в новій Конституції, які ми дуже часто чуємо в цьому контексті: суть та строки змін, можливості участі суспільства у напрацюванні змін до Конституції України. Все це ми повинні усвідомлювати.
Отримати відповіді на ці запитання, можна буде після початку роботи Конституційної Асамблеї.
Проте метою оновлення Основного Закону є утвердження якісно нової демократичної моделі політичної системи європейського зразка, яка має повністю забезпечувати принципи дотримання прав і свобод людини та громадянина, народовладдя, верховенства права, ефективного державного управління.
Строки внесення змін до Конституції України мають бути оптимізовані.
З одного боку процес оновлення Конституції має бути ґрунтовним, професійним та відкритим, з іншого боку – Україна потребує цих змін і штучно затягувати процес оновлення Основного Закону також неприпустимо.
Правова модернізація, насамперед, передбачає зміну філософії та підходів до державного управління, розвитку громадянського суспільства та завершення судової реформи, започаткування реформи місцевого самоврядування, реформування виборчої системи.
Комплексне та системне вдосконалення виборчого законодавства є одним з важливих напрямів реформ в Україні.
Короткострокова мета цього процесу – проведення парламентських виборів у жовтні 2012 року на новій нормативній основі, що виправляє вади існуючої пропорційної моделі парламентських виборів, дозволяє врахувати низку рекомендацій ОБСЄ, Венеціанської комісії.
Стратегічно ж національне виборче законодавство має стимулювати розвиток парламентаризму, партійної системи, реального місцевого самоврядування та розвиватися в напрямі комплексно-системного удосконалення з метою його кодифікації.
Маємо вирішити стратегічне завдання – формування ефективної публічної влади.
Сьогодні мова йде про потребу цілісної ідеології, системного підходу та напрацювання нового алгоритму конституційно-правового регулювання відносин у сфері місцевого і регіонального розвитку.
Пріоритет має бути надано в першу чергу потребам територіальних громад.
Ми зважено підходимо до питання компетенцій, прогнозування всіх ризиків та викликів, обрахування ресурсу, яким держава може наділити місцеве самоврядування.
Нині опрацьовується концепція реформи підтримки регіонального розвитку, відповідні зміни до податкового та бюджетного законодавства.
Давно назріла потреба реформи адміністративно-територіального устрою.
Реформа місцевого самоврядування повинна бути позбавлена конфліктів, що мали місце під час попередніх спроб реформувати адміністративно-територіальний устрій.
Я хочу, щоб всі мене зрозуміли.
Мова йде про формування зручного «середовища» для життя громадян, а не лише про оптимізацію системи управління.
Ще одне важливе і невідкладне завдання.
Країна повинна вміти захищати свої національні інтереси.
А для цього потрібні ефективні Збройні Сили, органи сектору безпеки.
Ми розпочинаємо глибоку воєнну реформу, спрямовану на створення Збройних Сил, які спроможні надійно захистити інтереси України в реальних умовах.
Завершується підготовка стратегічних документів, які визначать майбутній обрис нашої армії і флоту.
Впевнений, що Уряд зможе забезпечити належне фінансування цих перетворень.
На Службу безпеки України, розвідувальні органи в умовах позаблокової політики також покладається особлива відповідальність.
Від їх професійних і ефективних дій, відданості Конституції і демократичним цінностям залежить спроможність реалізовувати нагальні цілі державної політики, забезпечувати безпеку суспільства і держави.
Дорогі співвітчизники!
Проведення зовнішньої політики національного прагматизму вимагає послідовності і передбачуваності.
Я розраховую на те, що саме в 2011 році ми завершимо переговори з Євросоюзом щодо політичної асоціації з ЄС та створення поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі.
Це стане переконливим свідченням незворотності нашого цивілізаційного вибору і практичних кроків на запровадження європейської суспільної моделі в Україні.
Маємо використати цей потенціал і прогрес як стимул для подальшої модернізації нашої держави, економіки, соціальних інститутів.
Водночас, партнерство з Росією та країнами СНД було і залишається нашим стратегічним пріоритетом.
Ми зможемо переконати наших партнерів, що стратегічне економічне партнерство – це найбільш вигідний і перспективний формат наших відносин.
А для України така модель взаємин з Євросоюзом і Росією та іншими країнами Митного союзу – це практична реалізація стратегії економічної консолідації на Євро-Азійському континенті.
Україна може і повинна стати силою, що єднає континентальні економічні союзи. Ми і надалі будемо розвивати стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки, Китайською Народною Республікою та країнами Тихоокеанського регіону.
Але ця амбітна мета вимагає сильної і впевненої в собі України.
Ми зберігаємо і примножуємо капітал партнерських стосунків з лідерами і Заходу, і Сходу, нарощуємо свою присутність в перспективних регіонах світу, де утверджуються нові центри розвитку.
В сучасному глобалізованому і складному світі ми мусимо ствердитись у якості сильної та амбітної держави, що має міцний фундамент і здатна відповідати на виклики буремного XXI століття – століття глибоких світових трансформацій.
Чи готові ми до цього іспиту? Глибоко переконаний – так!
І я в це вірю! І я знаю, як досягти цієї мети!
З Днем незалежності, дорогі співвітчизники!


Виступ Президента України Віктора Януковича на урочистому зібранні біля пам’ятника Святому Володимиру «Благословенна і єдина Україна»

Дорогі співвітчизники!
Сьогодні, святкуючи 20-ту річницю незалежності України, ми молимось за її процвітання, за щастя і добробут громадян.
Ми згадуємо тих, хто поклав життя за другів своїх, за нашу Вітчизну.
У ці урочисті дні на святій і древній київській землі час пригадати історичні коріння нашої державності.
Хто ми, і звідки ми пішли – почесно і символічно говорити про це тут, біля пам’ятника Святому рівноапостольному князю Володимиру.
Володимир Великий, хрестивши Русь, не тільки заклав підвалини нашої державності і культури. Прийнявши християнство, Святий князь долучив наш народ до великої вільної європейської сім’ї.
Рівна серед рівних, Київська Русь була одним із духовних центрів європейської християнської цивілізації.
У Києві понад тисячу років тому засвітився вогонь духовності і просвіти, що освітлює єдину Європу і донині.
Ми, сучасні українці, не тільки пишаємося своєю історичною спадщиною, а й прагнемо бути її гідними спадкоємцями, продовжуємо цю місію і сьогодні.
Історія не щадила наш народ. Декілька століть поспіль Україну ділили державні кордони, саме її ім’я прагнули стерти з обличчя Землі.
Однак український народ не тільки вижив, не тільки не розчинився в історичних буревіях, але й зберіг і розвив свою культуру та ідентичність, нарешті збудував державу.
Згадаймо сьогодні мільйони тих, хто перебуваючи під владою різних столиць, не забував свою історію, свої духовні коріння, не відрікався від своєї віри, прагнув свободи і самостійності, боровся за це.
Вічна їм пам’ять.
Але пам’ятаємо і про те, що не раз у історії українці втрачали свою державність, самостійність своєї країни, коли наші гетьмани та гетьманчики починали сваритися і ділити між собою українську землю, захищаючи свої егоїстичні інтереси.
Політичні чвари і внутрішні розколи завжди приводили Україну до Руїни і втрати державності, вартували мільйонів життів українців.
Впевнений, що цей урок ми повинні пам’ятати.
Саме ідея незалежності стала об'єднуючою духовною силою, що містить в собі такі цінності як свобода, гуманізм, демократія, толерантність, справедливість, соціальна єдність.
І запорука цьому – наше сьогодення.
Завдяки єдності українців становлення і розвиток державності відбуваються у мирний спосіб.
Дякуючи нашому народу і виваженій державній політиці Україні вдається уникнути кривавих внутрішніх конфліктів та зберігати соборність.
Впевнений, так і буде надалі!
Сьогодні хочу висловити щиру подяку духовним отцям, керівникам і представникам всіх конфесій, релігійних організацій, які діють в Україні, сприяють розвитку і духовному відродженню нашого народу, миру та злагоді в українському суспільстві.
Молимось разом за мир і спокій в Україні, за мудрість та єдність нашого народу, за здійснення віковічної української мрії бути господарем на своїй землі.
Сьогодні, дякуючи Богу, ми українці різних політичних поглядів та вірувань маємо спільний погляд на наше майбутнє.
Ми єдині у своєму прагненні побудувати сучасну європейську країну, в якій кожна людина почуватиме себе вільною і щасливою.
Демократична, правова, високотехнологічна і розвинена держава, яка є невід’ємною складовою європейської цивілізації – ось наша мета.
Ще раз наголошу - шлях її досягнення безальтернативний - це реформи та глибока модернізація країни.
20 років тому український народ взяв на себе повну відповідальність за власне майбутнє.
Незалежність - це можливість, і скористатися нею - наше завдання і наш обов’язок перед живими, мертвими та ненародженими.
Не будемо тішити себе ілюзіями щодо безкорисливої допомоги.
Ніхто не пройде цей шлях замість нас самих.
Краще майбутнє для нашої країни та її громадян мусимо будувати самі, спільними зусиллями.
Заради блага нині сущих і прийдешніх поколінь ми маємо сумлінно працювати, бути чесними перед собою, суспільством і Господом Богом.
Українці - сильні духом і вміють перемагати.
Впевнений, нам вистачить мудрості, натхнення та енергії.
І допоможе нам Господь у цій великій і надважливій справі.
Зі святом вас, дорогі співвітчизники!
Із Днем незалежності!

Звернення Президента України Віктора Януковича до українських громадян з нагоди 20-ї річниці Незалежності України

Шановні співвітчизники!
Шановні громадяни України!
Вітаю вас з двадцятою річницею Незалежності!
Сьогодні ми святкуємо ювілей нашої молодої держави. Позаду 20 років новітньої історії, які змінили наше життя. А перед ними – ще століття слави і визвольної боротьби наших попередніх поколінь.
Справжній фундамент нашого двадцятиріччя – це віковий досвід Київської Русі. В ті славетні часи наші землі були одним із духовних центрів європейської християнської цивілізації. Україна з гордістю продовжує цю місію і сьогодні. Наша історія нерозривно пов’язана із сучасною Європою.
Впродовж віків найкращі доньки та сини України мріяли про незалежну країну, в основі якої є свобода, гуманізм та демократія. І їхні мрії збулися. Ми здобули незалежність і стали свідками великої події - появи України на мапі світу.
Двадцятиліття незалежності не далося Україні легко. Ми пережили роки романтичного піднесення, криз, популізму. Але незалежно від подій у державі люди працювали, виховували дітей і сподівалися на достойне життя, сильну та справедливу владу.
Нині всі гілки влади об’єдналися заради спільної мети. Це – оновлення держави та побудова успішної України. Тепер справа за кожним із нас.
20 років – чудовий вік для нових починань та рішучих кроків. 20 років – вік молодості і вік надії. І цей день ми зустрічаємо з вірою в майбутнє. Ми модернізуємо країну та розбудовуємо економіку. Ми зводимо аеропорти, дороги та мости, відкриваємо стадіони. Ми будуємо державу. Ту, про яку мріяли наші попередні покоління.
Ми стоїмо на платформі національного прагматизму і відстоюємо в першу чергу інтереси нашої країни, українських громадян. Україна стане справді незалежною, лише маючи сильну економічну основу. Українці відчуватимуть себе впевнено у світі лише тоді, коли їх права будуть справді захищені. Добробут кожного громадянина стане стабільним, коли корупцію буде подолано на всіх рівнях. Нація буде сильною, коли працюватимуть усі демократичні інститути. І це – наші цілі.
Нам є чим пишатися. Ми любимо нашу країну. Український народ за ці роки не раз демонстрував свою мудрість та толерантність. Тож бережімо один одного, адже Україна – це всі ми!
Бажаю всім нам довгих років миру та добробуту!
Із Днем незалежності України!
9   

    Коментарі: 51+51
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
155-та річниця народження Івана Франка

    27.08.11, 15:36
    Ми любимо тебе, Україно!
    155-й ювілей, іван франко, львів, український письменник



Про Івана Франка, якому сьогодні виповнився 155-й рік від часу  народження, є багато зібраного мною за адресою
http://spavedfront.io.ua/s80740/27_serpnya_-_den_narodjennya_velikogo_kamenyara

А тут я хочу розмістити два його вірша

Відповідь О. Лунатикові

    Квилить поезія німа, безрука:
    «Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
    Глум і безсилля - труду мого рента.
    Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
    «Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.

Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.

З Днем народження, дорогий наш Великий Каменяр - любий Іван Франко!

    Вітаю ювілей і вшановую Івана Франка
    90%, 18 голосів
    нічого особливого
    10%, 2 голоси

14   

    Коментарі: 12+12
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Вітаю з залежністю від Незалежності!

    24.08.11, 06:32
    Ми любимо тебе, Україно!
    незалежність, свято, україна



Україні виповнилось 20!

Вагома дата, якщо оцінювати її з точки зору просто людини, вік якої обмежений у 2-4 таких періоди. Можна багато доточувати часових розмірів до державницького буття України, але варто визнати, що реально як омріяна багатьма поколіннями українців Самостійна Соборна Українська Держава - це сталось 24 серпня 1991 року. Фактичне державне буття України починається від цього часу, а все інше - то історія державотворення.
Водночас потрібно чітко для себе визначити, що незалежність Україні дісталась чисто механічно, як і всім іншим республікам СРСР просто за фактом його самоліквідації. Далі кожен уламок цієї імперії поплив своїм курсом, а Україна обрала за курс - багатовекторність...
Що з того вийшло - прошу самим визначатись. Щоб добре було - не скажу, але категорично не погоджуюсь, що все погано аж нікуди. І тут зовсім не "маємо те, що маємо...", а якраз: маємо те, що заслуговуємо! Народне прислів'я каже: біда вимучить - біда й виучить! Подивимось далі, чому нас за 20 років життя научило, бо як влучно сказав Степан Бандера: "Ніщо не зупинить ідею, час якої настав"! А на думку Богдана Гордасевича, для сучасної України настав час такої ідеї: "Якщо у народу немає гідних лідерів, то лідером має стати сам народ" - тільки так! І крапка.

Слава Україні! Героям слава!   

    Згода!
    93%, 38 голосів
    Треба подумати...
    7%, 3 голоси

29   

    Коментарі: 35+35
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
А Львів довів свій солоспів

    20.08.11, 09:23
    Ми любимо тебе, Україно!
    львів, незалежність, україна

Галичани проголосили незалежну Україну ще 20 жовтня 1918 року

19.08.2011

Львів – Фольклорним фестивалем «Етновир» в п’ятницю у Львові розпочались численні заходи з нагоди святкування 20-ї річниці незалежності України. Численні мистецькі, наукові, культурні заходи відбуватимуться протягом цілого тижня. Серед наукових заходів привертає увагу виставка, яку відкрили в Державному архіві Львівської області. На виставці в  Державному архіві Львівської області представлені архівні матеріали від жовтня 1918 року і до 1991-го, які розповідають про боротьбу українців Західної України за незалежність і власну державу. В експозиції – відозви, рішення, рапорти військових комісарів австрійському уряду, накази жандармерії, присяги УГА та УПА, публікації у друкованих виданнях.У роки панування різних влад, чи то австро-угорської, чи польської, чи німецької, в Галичині виходило багато україномовних газет, які були досить впливовими.

Одним із найцікавіших і найважливіших, на думку істориків, документів, представлених в експозиції, є публікація в газеті «Діло» від 20 жовтня 1918 року акту проголошення Української держави на території «українських етнографічних земель Австро-Угорщини», тобто на території Галичини на схід від річки Сян, Лемківщини, північно-західної Буковини та Закарпаття. «Ся українська національна територія уконституовується отсим як українська держава. Постановляється поробити приготовні заходи, щоби се рішення перевести в життя», – мовиться в документі.   Про акт проголошення Української держави мало хто знає – науковець   Працівник Львівського обласного архіву Олег Бондар зауважує, що про акт проголошення Української держави мало хто знає і згадує. «Вже у 1918 році українська община говорила про саме проголошення. Навіть ще не було 1 листопада, про яке ми говоримо як про зрив. Із тих документів, які у нас є, можна дізнатись історію встановлення держави від самого початку», – каже науковець. У жовтні 1918 року у Львові тривали сутички між українцями і поляками. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Тому українці і поляки активно діяли задля власних держав. На засіданні міської ради була проголошена приналежність Львова до Польщі. Поляки та українці виходили на мітинги, організовували численні акції і кожен відстоював власні ідеї і власну державу.   Польська преса ігнорувала українські заходи, а українська – польські. Хоча на сторінках тодішніх часописів друкували чимало пропагандистських публікацій.   На виставці представлені також відозви і публікації пізніших часів, ОУН і УПА, в яких людей закликають боротися за незалежність держави Україна.
321   

    Коментарі: 35+35
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Все просто

    19.08.11, 13:39
    мої вірші

Жорж Дикий

ВСЕ ПРОСТО

Я з Господом давно на "ти" -
мені Він "тикає" безбожно
і не пускає у світи,
щоб я не пер поперед рожна.

Так я й не пру, а що зіпру,
то не питатиму: - Чи можна?
Не нарікай на дітвору,
якій стареча є тотожна...

Для Господа ми всі одні
і розум тут ніщо не важить!
Якими були твої дні -
то тільки Вищий Суд розважить...

23.11.2008
8   

    Коментарі: 5+5
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Я не хакер, а хочу скопіювати...

    17.08.11, 09:43
    Ми любимо тебе, Україно!
    я не хакер

Я не хакер, а хочу скопіювати наступний матеріал
http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru
і не виходить, отож якщо хто змогёть, то прошу надіслати мені емейлом або ще там якось, бо ну цікаво мати для архіву оце з отим "бачили очі...", наче свого не мають типу "без царя в голове" і тому подібне .
Ще б про Україну щось подібне хочу-хочу, але чи є у нас такі розумні джерела інформації...
10   

    Коментарі: 25+25
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Мені соромно за себе через них

    31.07.11, 19:29
    Свобода і справедливість
    луценко, право, совість

Вже вкотре прийшло мені повідомлення з посиланням на цей сайт "Дело Скляра" http://genasklyar.moyblog.net/ і я знову розсилаю його, щоб підтримати хвилю уваги до цієї справи, але водночас я вирішив написати замітку наступного змісту.
До цього часу я свідомо оминав і не коментував всі теми стосовно справ і суду як екс-голови МВД Юрія Луценка, так і екс-прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко, просто щоб не додавати їм зайвого піару в захист яко "переслідуваної опозиції". Тим більше, що я вважав це добрим знаком або за юридичною термінологією - прецедентом, що нова влада проводить суди над старою, а не списує їм всі гріхи в ім'я майбутніх своїх гріхів. Типу: ви покрали і йдіть собі з миром, а тепер наша черга... Влада діюча має перебувати під подібною загрозою! Так має бути, через що теперішня влада вже примушена задуматись, чи не сядуть і вони колись на лаву підсудних...
Тобто давайте чітко розрізняти, коли судять просто "опозицію", тобто лідерів не провладних політсил, які взагалі не були при владі подібно до Білорусі, чи судять "опозицію" з колишньої влади, яку народ відкинув в опозицію через їх неправильну позицію будучи при владі. Це є перше.
Наступним є власне тема недолугості правової системи, на яку нарікає відкинута від влади "опозиція", на що їм правильно відповідають тим зауваженням, а чому ж ви не зробили правильної чесної судової реформи? Не хотіли, бо нечесна судова система будучи підконтрольна адміністративному тиску вас повністю влаштовувала, бо при владі були ви і нічого міняти не хотілось, аж тепер он як заверещали. Е ні - давайте ласуйте ті страви, якими всіх нас годували. Що? Хріново? А простим людям давно вже так.
Відверто скажу, що мене зовсім не тішить, якщо будь-кого навіть за злочин садять за грати, але я цілком погоджуюсь з висловом людини, яка прореагувала на арешт Юрія Луценка таким чином: "Що, обіцяли "Злодіям - тюрми" і нікого щось не пересадили, то тепер посидіть самі в тюрмі замість злодіїв, яких ви мали туди запроторити" - і хіба це не правда?
Для мене особисто немає жодних сумнівів, що Юрія Луценка посадили за грати виключно з помсти за його злий жарт з посадкою Бориса Колесникова, а як кажуть москалики: "Долг платежом красен" Щоб не бути голослівним, нагадую цитатою з світлиною
 
Освобожден из под стражи Борис Колесников

13 июля 2005 года Бориса Колесникова освободили из-под стражи. Некоторое время спустя Генеральная прокуратура закрыла данное уголовное дело за отсутствием состава преступления, пишет [info]genshtab_info.
Как известно, после президентских выборов-2004 и «оранжевой революции» Колесников попал под прицел пришедших к власти политических оппонентов. В рамках реализации предвыборного лозунга Виктора Ющенко «Бандитам - тюрьмы!» правоохранительные органы возбудили против председателя Донецкого облсовета уголовное дело. В частности, ему инкриминировали завладение с применением вымогательства акций фешенебельного донецкого торгового центра «Белый лебедь».
Несколько месяцев политик просидел в СИЗО. Именитые зарубежные и отечественные адвокаты при поддержке авторитетных политиков- «регионалов» добились освобождения Колесникова из-под стражи и закрытия уголовного дела «в связи с отсутствием состава преступления». А позже потерпевший по «делу Колесникова», бывший совладелец «Белого лебедя», сам попал под следствие - «за дачу ложных показаний».
Борис Колесников был задержан в апреле 2005 года после допроса в Генеральной прокуратуре Украины. Председатель Донецкого облсовета вызывался в Генпрокуратуру как свидетель по делу о сепаратизме (дело было возбуждено в связи с проведением 28 ноября 2004 года в Северодонецке съезда представителей южных и восточных областей Украины. Съезд принял решение провести референдум и объявить Донбасс автономией, если Виктор Янукович не будет признан президентом Украины).
В июле 2006 года Колесников подал на Пенчука в суд, обвинив его в клевете и вымогательстве.



і ще однією для порівняння вже 2011 року



І що ви відчуваєте? Мені особисто соромно, дуже соромно в основному за себе, але через них - оцих недолугих політиканчиків з обох боків протистояння. Якщо ви пани один з одним таке витворяєте, то що казати про простіших посполитів?
Мені відверто кажучи є глибоко начхати на помсту Юрію Луценку з боку Бориса Колеснікова, але мене сильно вразив ось цей матеріал, що я прочитав у газеті "Високий замок" буквально по кількох тижнях арешту Луценка і тоді я про себе зло прошипів: не за Колесникова сидиш Луцик, а за цього невинного хлопця караєшся, бо тоді при тобі він ось так мучився ні за що - ні про що... І він вам помститись безсилий, як ось тепер ще доля Скляра додалась...
Прочитайте уважно і відчуйте цей біль за скалічене дитинство і цього хлопця, і тих, кого ще було згвалтовано і вбито через те, що справжній злочинець залишався на свободі.

Вісім років на нарах відсидів ні за що...
Іван ФАРІОН  
Минулої п’ятниці із виправної колонії №50, що під районним Миколаєвом (Львівська область), випустили на волю 22-річного Якова Поповича.
Він відсидів за ґратами у різних місцях вісім років, повинен був пробути там ще сім – оскільки засудили до 15-річного ув’язнення. Хлопця вважали сексуальним маніяком, інкримінували йому зґвалтування і убивство 9-річної племінниці. Лише через вісім років поневіряння по тюрмах вітчизняне правосуддя встановило, що Яків абсолютно ні в чому не винен…
Та вереснева трагедія 2002 року шокувала всіх жителів міста Пологи Запорізької області. В очереті неподалік колишнього цегельного заводу знайшли замордованою 9-річну третьокласницю Яну Попович. Після школи вона пішла до бабусі, однак додому так і не повернулася. Як потім з’ясувалося, після вбивства садист ще й поглумився над бездиханним тілом. Міліція запідозрила у злочині 14-річного семикласника Якова Поповича, якому дівчинка доводилася племінницею. На хлопця накапав у міліцію… місцевий вчитель. Коли пошуки зниклої не дали результатів, саме Яків підказав місце, де ще можна шукати дівчинку. Тож педагог вирішив, що це справа рук його учня, тим більше, що того фатального дня він неподалік на ставку ловив рибу. Хлопця забрали у райвідділ прямо з уроку, одягли кайданки. А згодом висунули страшне звинувачення, хоча відтворення подій під час слідчого експерименту доводило, що злочин не міг вчинити підліток…
У суді Яків заперечив свою вину, сказав, що свідчення давав під тиском. Розповів, що міліціонери знущалися над ним: протягом двох ночей не давали спати, затискали пальці у дверній щілині, пускали в очі цигарковий дим, змушували довго стояти на колінах, тикали в лице дулом пістолета.
Він відпирався. Лише коли слідчі пригрозили Якову, що його батьків чекає розправа, якщо не візьме вину на себе, під диктовку написав сфабриковані покази…
Вирок у підтасованій справі затвердив Верховний суд. Неповнолітнього відправили у дитячу колонію, потім перевели в один заклад для дорослих, другий. Від пережитого нині волосся 22-річного Якова Поповича вкриває сивина. Тяжко було не тільки йому. Батьки виплачували 50 тис. грн. компенсації рідним убитої, на вулиці їм не давали проходу, а якось побили матір засудженого, бо, мовляв, виховала «ірода». Через це сім’я Якова змушена була продати будинок і переселитися у Житомирську область…
Після ув’язнення Якова Поповича насильства у Пологах не припинилися. Жертвами невідомого маніяка стали ще декілька дівчат віком до 20 років. За підозрою у вчиненні насильства правоохоронні органи за ґрати кинули ще сімох (як виявилося потім, невинних) осіб, один з яких, не витерпівши катувань, вдався до самогубства. Врешті-решт, після чергового розбою, за фотороботом встановили особу ґвалтівника і затримали його. Ним виявився 52-річний працівник насосної станції Сергій Ткач (саме пучок його волосся затиснула у руках замордована Яна Попович). Убивця був колишнім працівником міліції, якого вигнали з органів. Коли його брали, сказав оперативникам: «Я чекав вас 25 років». Саме стільки часу нелюд полював на жінок. Колишній мент зізнався у вбивстві і зґвалтуванні Яни Попович, розповів про інші свої «геройства». Його звинувачують у 80 випадках зґвалтувань і убивств. А на допитах стверджував, що має на своєму рахунку не менше ста жертв…
Після зізнання пологівського маніяка справу Якова Поповича було переглянуто «за новими виявленими обставинами». Хлопця оправдали. Четвертий день він на волі. Забирала його з колонії згорьована мама, яка довгі вісім років разом із сином переживала несправедливо завдану кривду.
Виконувач обов’язків начальника ВК №50 підполковник Іван Волчанський у розмові з кореспондентом «Високого Замку» сказав, що Яків Попович під час перебування у колонії поводився нормально. Працював у їдальні. Завжди казав, що не винен, але не вірив, що справедливість коли-небудь переможе. За останні двадцять років це другий випадок у цій колонії, коли засудженого звільняють достроково через його невинуватість.
- Засуджені поздоровляли Якова, раділи за нього, – розповідає Іван Волчанський. – Судячи з розмов, багато з них мають надію, що колись переглянуть і їхні справи, оправдають або зменшать занадто жорстке, на їхню думку, покарання.
Якова Поповича чекає тепер нове життя. Крім усього, він має намір домогтися матеріальної компенсації за вчинену щодо нього наругу. А суворо каратимуть тепер, очевидно, тих неуків у погонах, хто допустив службовий злочин, безпідставно запроторивши за ґрати невинну душу. Як показують факти, Яків Попович не перша з них. І, на жаль, не остання…
http://www.wz.lviv.ua/articles/89069

Хто дочитав, тому щиро скажу, що вину за ці жахливі події я переношу і на себе, тому що це і я дав владу Юрію Луценко, коли голосував на виборах 2008 р. в першу чергу за його "Народну самооборону"
Моя думка однозначна: виборець має відповідати за свій невдалий вибір принаймні перед своєю совістю, щоб визнати помилку і провину за неї. Це є шлях до відповідальності за свій вибір у майбутньому.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
26   

    Коментарі: 32+32
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету Україн

    16.07.11, 11:20
    Свобода і справедливість
    декларація, історія, проблеми, україна

Чергова 21-а річниця проголошення Державного Суверенітету України

Сьогодні 16 липня відзначаємо 21 річницю проголошення Державного суверенітету України в межах СРСР. На той час 1990 року це не стало для нашого суспільства надто визначною подією, тому що аналогічні заяви про державний суверенітет зробили майже усі республіки СРСР, а до того ж Україна числилась на той час проголошеної КПРС "Горбачовської перебудови" на весь союз як "оазою застою" під владною рукою першого секретаря компартії України Володимира Щербицького.
Однозначно що ніхто ні у нас, ні в світі не очікував такого масштабного обвалу економіки і розвалу СРСР, через що всі працювали над процесом, що зараз мав би назву "реструктуризації"  тоталітарного за будовою держапарату і домінанти компартійного чинника в його структурі. Бо то було дивне утворення, коли існувало два паралельних державних апарати, один з яких мав статус "де юре" на керунок державою як структура Рад і їх виконкомів він низу до гори, а поряд існувала структура КПРС він нижніх ланок парторганізацій до районних, обласних, республіканських і аж ЦеКа, де власне і перебувала реальна влада "де факто".
Проблема перебудови Горбачова була в тому, що нормальна за наміром ідея: передати реальну владу від компартії в руки Рад - не набрала потрібної динаміки та підтримки. Однозначно тепер зрозуміло, що реформатор з Горбачова вийшов поганий, а його єдиною найголовнішою заслугою є те, що він свідомо провів надшвидкий вивід радянських військ з-за кордону як з Афгану, так і країн Східної Європи, а друга велика заслуга Горбачова відбулась вже поза його бажанням: він спричинив до мирного розвалу СРСР на окремі держави. За це варто бути вдячним Горбачову всім нам, навіть при всіх інших негативах з його боку. Однозначно мирне звільнення країн від окупації радянськими військами і мирний розвал СРСР - це є заслуга, тому що приклад Югославії показує, як ті самі процеси мають інші етапи і криваві наслідки, а в масштабах СРСР це б набуло масштабів світової катастрофи, тому що ядерна зброя була і то нарізно!
Час летить і ми вже давно позабували тодішні реалії і фекалії, що і добре! В мене зберігся значний архів преси з того часу, але не буду займатись його аналізом - надто складне завдання, а простіше відтворити себе у тодішньому форматі.
Безперечно на той час я не міг собі навіть уявити Україну - незалежною державою. І в тому нема нічого дивного, якщо до нас приїжджали президент США Буш-старший і прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Теччер, щоб умовляти не виходити с СРСР - ці світові лідери не бачили України суверенною державою, то що вже казати про нас, простих смертних, що виросли в "імперії зла" і "тюрмі народів" тоталітарному СРСР...
Однозначно я був проти розвалу СРСР! Для мене було безглуздим руйнувати те, що вже збудовано такими титанічними зусиллями народу, включно з єдиною грошовою одиницею та масштабною економічною спеціалізацією регіонів, глобальністю економічних зв'язків і обов'язків тощо. Тим більше була гарна аналогія правильної взаємодії такого державного утворення як США, і до подібної структури Об'єднаної Європи йшлося поряд з нами - чи міг я мислити іншими категоріями? Ні. Просто я був наївним мрійником і не міг розрізнити примусове тоталітарне єднання з добровільним на взаємовигоді і взаємоповазі.
Зараз я можу чітко стверджувати, що головною причиною розвалу СРСР попри всі економічні фактори було і є те суб'єктивне явище, яке образно можна охарактеризувати як "імперський великодержавний снобізм великоросов, а особливо - москалів" Не буду вдаватись в деталі термінологічних роз'яснень, але я кажу про "великоросів" як сукупність людей з різних етносів, що денаціоналізувались у формацію "радянський народ" і розмовляючи виключно російською ототожнювали себе з російським народом і його культурою, хоча навіть фізіологічно на є такими. Просто розсіяні по цілому Союзу ці люди яко "русскиє" були носіями великоруського імперського снобізму, але безперечними лідерами цього снобізму і зневаги до інших було у москалів: мешканців цілої Московської області - цього мегаполісу мега-економічного і мега-політичного центру влади в СРСР.
Пригадую щодо цього цікавий епізод, коли хлопчина дійсно за всіма фізичними і мовними параметрами росіянин з-за Уралу почувши наші анекдоти стосовно москалів відреагував специфічно на своє розуміння теми і сказав наступне: "А у нас тоже москвичей очень не любят".
Не претендую на визнання абсолютності мого висновку, проте я був і є переконаний у першопричині розвалу СРСР лежить суто суб'єктивний фактор "імперського шовінізму", як і в сучасній нам Україні фактори суб'єктивні заважають нам жити і будувати нормальну державу значно більше за всі об'єктивні фактори, про що і хочу далі поговорити у своїх наступних нарисах.
Наразі нагадую про подію 21-річної давності, щоб попередити про наближення події важливішої - 20-ліття  проголошення Дня Незалежності України. Вважаю, що варто обговорити цей етап в ретроспекції всім бажаючим, до чого і запрошую.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне  
 

    згоден з автором
    88%, 21 голос
    не згоден з автором
    4%, 1 голос
    комплекс причин в усьому
    8%, 2 голоси

19   

    Коментарі: 16+16
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Починати діяти потрібно вже

    15.07.11, 12:56
    Свобода і справедливість
    думка, зустріч, розмова, україна

Почув від цікавою людини цікаву думку: даремно ми не дали перемогти Януковичу у 2004. Цікаво було б почути огрунтування такого погляду у минуле, тому що я більше дотримуюсь погляду: добре так, як є, хоча хотілось би кращого. Тобто в загальному плані динаміка розвитку суспільства в Україні як поступ від "зони і її зеків" до громадського співжиття вільних людей - мене влаштовує, особливо у порівнянні з країнами-братами по нещастю перебування в СРСР.
В котре переконуюсь, що живе безпосереднє спілкування значно продуктивніше і динамічніше за спілкування в Неті, але водночас воно чисто енергетичне і мало що лишає фіксованого. До того ж спроба фіксувати розмову навіть пост-фактум виглядало б як суцільний сумбур фраз і думок. Описати важко, а не записати означає знищити, бо найперше правило журналістики звучить так: якщо відбулась подія, але про неї ніхто не дізнався - значить події не було.
Найголовнішим в цій ознайомчій зустрічі було те, що дві діаметрально протилежні за своєю генезою, а саме: літератор-демагог та інженер-прагматик, - і знайшли повне порозуміння в головних позиціях сучасного державницького стану в Україні:
1. Двадцять років українське суспільство зріло-визрівало і зараз настає слушна година для... Для всього, тож від нас простих-непростих громадян України тепер залежить, чи ці зміни будуть позитивні чи деструктивні щодо процесу створення громадянського правового і справедливого суспільства в Україні.
2. Ринкова економіка в Україні називається "тіньовою економікою", яка і є головною потугою в майбутньому, а головним завданням є збільшення максимально отої тіньової економіки, щоб можна було без шкоди для держави і людей знищити нікому не потрібну деградовану надбудову державної економіки разом з її анти-анти-анти... державним бюрократичним апаратом.
3. Максимально спрямовувати зусилля на соціальне примирення різних верств в Україні, а не на конфронтацію. І багаті, і бідні, і середні, і службовці, і приватні бізнесмени,і навіть депутати - це все наші люди, громадяни України, а тому нам краще домовлятись про умови нормального співжиття, аніж вишукувати гарної ворожнечі. Зміст простий: багаті не повинні платити за бідних, чим нас постійно спокушають, а багаті повинні допомагати бідним перестати бути бідними! Звичайно що при цьому багаті вже не будуть такими аж багатими, але вони залишаться живими, що, погодьтесь, вартує часткових жертв.

Це основні напрямки, а узагальненим було рішення робити регулярно подібні зустрічі зацікавлених людей для обміну думок і вироблення чітких постулатів та керунків щодо співдії на майбутнє.
Як літератор, я б обіграв зміст нашої розмови таким чином: був час, коли Слово і було Ділом, але вже надійшов час, коли Слово є початком Діла, щоб по часі Слово постало за результатом Діла.
В Україні вже є багато людей, які беруться до діла самотужки на всласний розсуд і їх вже не зупинити, що і добре. Просто варто скоординувати наші зусилля, щоб не плутати справи одне одному. Так я думаю, тому вважаю за потрібне робити подібні до нашої зустрічі-наради в доброму товарствві добрих людей задля доброї справи.


Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
16   

    Коментарі: 34+34
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Сьогодні відзначаємо всіх святих українського народу

    10.07.11, 14:16
    Ми любимо тебе, Україно!
    наші скарби, свято, україна

ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа постановлено святкувати празник Всіх святих українського народу.
Усі свята літургійного року Вселенської Христової Церкви безпосередньо пов'язані з величезним таїнством Богочоловіка, яке, за Провидінням Господнім, стало основою нашої віри. Кожне торжество, незалежно від свого місця в календарі та часової віддалености від Празника празників[1] — світлого дня Пасхи, — ніби якоюсь невидимою ниткою з'єднане зі спогадом про Воскресення. Пригадуємо це славне дійство не лише щодня, як апостоли[2], служінням Таїнства Христової Жертви в Пресвятій Євхаристії, і в пам'яті святкування кожного "першого дня тижня"[3], "дня Господнього" у неділю, і в радості поминання будь-якого з великих дванадесятих Господських чи Богородичних празників — дивовижних подій історії спасіння, які безпосередньо співвідносні з Торжеством торжеств[4], і в окремих щоденних святкуваннях кожного одиничного вияву сили і могутности Воскреслого Спасителя, сповіщених світові через життя і діяння його святих.
Зачудовані многоликістю таких проявів, ми, серед нашої обме­жености та немочі, пробуємо узагальнювати для себе ці спалахи Духа, беручи за приклад для наслідування якусь одну з чеснот та ціх праведного життя в Бозі цих великих подвижників, в особливий спосіб виокремлюючи та підкреслюючи її значимість для нас через тексти величань та благодарення Богові наших літургійних молитов. Так постають перед нашими очима численні когорти великих патріархів, побожних праотців, богоносних отців, богоглаголивих пророків, всехвальних апостолів, добропобідних мучеників, неустрашимих ісповідників, чеснотливих страстотерпців, ангелоподібних преподобних, гідних подиву безсрібників і чеснотливих праведних...
Особливо радісно стає на серці українського молільника, коли він вряди-годи впізнає тих, чиї чесноти і свідчення є особливо близькими йому за духом, бо їхні життя і діяльність по-особливому пов'язані плоттю і кров'ю з нашим народом, його історією, культурою та релігійним переживанням. Ось і сьогодні відчуваємо особливе піднесення, прохаючи про заступництво перед троном Всевишнього у наших болях та немочах святих рівноапостольних великих князів і просвітителів української землі Володимира та Ольгу, стовпів віри й славетних воїнів Христових, засновників українського монашества преподобних Антонія і Теодосія, світочів смирення, побожности, миру, справедливости та непротивлення злу страдників Бориса і Гліба, подвижника церковного єднання священномученика Йосафата, преподобної Йосафати (Гордашевської), блаженних пратулинських мучеників Данила, Луку, Вартоломея, Онуфрія, Пилипа, Костянтина, Микиту, Ігнатія, Вікентія, Івана, Константина, Максима, Михаїла та їх братів у звитязі мучеництва пізніших часів Миколая, Григорія, Йосафата, Івана, Гри­горія, Василія, Микиту, Симона, Теодора, Павла, Петра, Климентія, Леоніда, Миколу, Омеляна, Зенона, Івана, Северіяна, Якима, Віталія, Андрія, Миколу, Романа, Олексія, Лаврентію, Олімпію, Тарсикію, Володимира... і сотень чи навіть тисяч тих инших наших братів і сестер, імен яких ми не знаємо, але котрі, як і вони, осяяні сяйвом божественної слави[5].
Саме сьогодні маємо можливість глибше замислитися над зна­чимістю цих невідомих, але таких рідних нам людей у справі нашого з вами спасіння. Адже це саме сьогодні збірне свято всіх тих, хто в різний час і в різний спосіб своїм свідченням віри зумів притягнути на нашу землю благодать Святого Духа, котра, хоч незрима за своєю природою, так видимо виявила себе і в нашому з вами покликанні до співучасти в тому всесвітньому братстві, що гордо зве себе Христовою Церквою. Невідомі нам їхні імена, але чи від цього повинна бути меншою наша їм вдячність, инакші умови нашого і їхнього життя і деколи ми дуже віддалені один від одного у часі, але чи є це перешкодою для молитви?
З иншого боку, це свято є для нас не тільки прикладом подвиж­ництва, воно також сповнене благодарних і просительних молитов за їхнє дієве заступництво, але і празником нас самих, днем, коли торжествуємо і нашу з вами святість. Поміркуймо лишень, якщо в контексті цього святкування говоримо про багатьох "незнаних нам подвижників", ми не маємо права зачислити до когорти наших канонізованих святих чи блаженних і тих, хто безпосередньо був із нами, хто спасався зовсім поруч?
А що вже говорити про тих наших сучасників, які в побуті й на роботі, у родинному житті чи в приятельських і добросусідських стосунках, серед небезпек і терпінь спокійно живуть і трудяться з любов'ю, радістю, миром, терпеливістю, добротливістю, милосердям, вірою, лагідністю і поміркованістю...[6] Чому б мали ми закривати очі та соромитися тієї святости, яку Бог щедро виливає на них, виявляючи її у всіх цих їхніх добрих справах? Чи не тому, що ми не звикли бачити благодіяння Господні у власних душах, що слово "святий" — за велінням духа цього світу — звучить у наших вухах радше як глузування, що ніяк не насмілимося повірити в те, що й ми святі[7], і взяти нарешті на себе самих відповідальність за власну святість?[8]
Тому так важливо сьогодні нам, християнам України третього тисячоліття, йти за Христом і "поводитися, як діти світла", пам'ятати, що сьогоднішнім торжеством Господь перекидає до наших сердець ще один місток через прірву гріха, яка відділяє нас від Його святости, укріплюючи нас і заохочуючи сміливо ступати тим вузьким шляхом досконалости, що його проторили нам сотні і тисячі наших відомих і невідомих братів-співучасників Його благодати.
о. Роман Тереховський

[1] Восьма пісня канону Пасхи
[2] Ді. 2, 42, 46.
[3] Мт. 28, 1; Мр. 16, 2; Лк. 24, 1; Йо. 20, 1.
[4] Восьма пісня канону Пасхи.
[5] Од. 5, 116
[6] Гл. 5, 22-23.
[7] Рим. 1, 7; 15, 25-26, 31; 1 Кор. 1, 2; 2 Кор. 13, 13.
[8] Лев. 11, 44-45; 19, 2; 20, 7, 26; Чис. 15, 40; 1 Пт. 1, 15-16.
http://www.truechristianity.info/ua/books/know_your_devotion_21.php

Львів вшановує і святкує

У рамках святкування парафіяльного празника Всіх Святих Українського Народу у неділю 10 липня, парафію Всіх Святих (м. Львів вул. С. Петлюри 32) з Архипастирським візитом відвідає Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк) Архиєпископ Львівський. У переддень свята 9 липня о 19:00 служитиметься Святочна Всеношна (Велика Вечірня з Литією до всіх Святих Українського Народу) та Утреня. Також за день перед тим, а саме 7 липня після Служби Божої о 19:00 на перехресті вулиць Кульпарківської – Виговського – Володимира Великого, відбудеться процесійна зустріч мощей Блаженного Григорія Лакоти після чого о 20:00 розпочнуться молитовні чування біля мощей та служитиметься урочиста Вечірня. У сам день празника, 10 липня о 7:00 та 9:00 у храмі Всіх Святих Українського Народу служитиметься Празнична Божественна Літургія, після яких о 10:30 відбудеться процесійна зустріч Архиєпископа Львівського Владики Ігоря (Возьняка)…
11:00 – Архиєрейська Божественна Літургія.
13:00 – Празничне водосвяття, посвячення Високопреосвященнішим Владикою
Ігорем, Архиєпископом Львівським речей релігійного вжитку.
Відтак, о 14:00 з нагоди храмового празника проходитиме футбольний турнір за участю парафіяльних та архиєпархіяльних футбольних команд, після якого запрошуємо вірних Львівської Архиєпархії на святочну концертну програму за участю парафіяльного хору «Єдність», гурту «У дзеркалі», популярного співака ОСТАПА та інших виконавців.
http://hram.lviv.ua/

Мученики Борис і Гліб
[ Читати далі ]

Мученики Борис і Гліб

Брати Борис та Гліб, молодші сини князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 року під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол,— перші святі, канонізовані давньоруською Церквою. Вони є визнані як чудотворці й молільники перед Богом "за землю Руську", "за нові люде християнські".
Це є істотним, що невдовзі по їхній загибелі, ще до офіційної канонізації, вшанування Бориса та Гліба поширилось серед усіх верств народу. До їхньої могили в містечку Вишгороді, неподалік Києва, йшли на поклоніння ті, хто бажав зцілення та чуда. Напевно, й сама ініціатива канонізації належала не ієрархам церкви. Ще й більше, греки-митрополити, котрі очолювали давньоруську церкву, висловлювали великий сумнів щодо святості загиблих братів.
Навіть і після того, як сам князь Ярослав Мудрий розказав митрополитові Іоану про чуда, які діються на могилі Бориса та Гліба, той зостався в "усумнении". Не вірить, "яко свята блаженая", і митрополит Георгій, котрий стояв на чолі давньоруської церкви 1072 року, коли мощі святих переносили до новозбудованого храму.
Для таких сумнівів у них був свій резон. Занадто незвичайними з точки погляду усталеного канону візантійської церкви були ці святі.
Грецька церква взагалі знала дуже мало святих мирян. Найголовніше вшановувались як святі преподобні аскети-подвижники та святителі, а поодиноких мирян було канонізовано як мучеників за віру. Але руські брати-князі "не вписувалися" до цього типу святості. Адже їхня мученицька смерть була пов`язана не з гоніннями на віру, а з боротьбою за владу.
Міжусобні війни між князями-братами не були таким уже рідкісним явищем у суспільному житті Київської Русі. Після смерті Святослава — діда Бориса та Гліба — їхній батько Володимир прибрав зі свого шляху до єдиновладдя брата Ярополка, котрий перед тим і сам був винуватцем загибелі брата Олега. Тільки ж ці події не зворушують літписця, йому й на думку не спадає якесь особливе вшанування жертв міжкнязівської "котори". До речі, того ж таки 1015 року, коли загинули Борис та Гліб, було вбито ще одного брата — Святослава. Але про канонізацію його не було й мови.
Отже, щось незвичайне, ба й парадоксальне, ховає в собі смерть Бориса та Гліба. Є в ній якась дивна особливість, що стала прикметною саме для давньоруського образу святості. І така своєрідність показує самостійність та творчі можливості щойно наверненого в християнство народу Київської Русі. В чому ж полягає той внесок, який зробила давньоруська культура у створення образу святості?
Хвиля народного вшанування Бориса та Гліба виявилась такою могутньою, що, попри сумніви та спротив представників візантійської церкви, канонізація братів-мучеників сталася доволі скоро.
Ушанування Бориси та Гліба скоро вийшло за межі Київської Русі. Мабуть, наприкінці XI ст. культ святих було прийнято у Візантії. В Константинопольському храмі Софії встановлюють ікону Бориса та Гліба. В Іспагасі ставлять присвячену їм церкву. Збереглося проложне Житіє Бориса, писане вірменською мовою. Цей твір, напевне, був перекладом із грецької. Культ Бориса та Гліба поширюється серед слов`янських народів. У Чехії, в Созавському монастирі, будують на честь їх боковий вівтар у церкві.
На Русі від урочистого акту 1072 року вишгородських святих ушановують загальноцерковно. День смерті Бориса — 24 липня (6 серпня) — заносять до великих церковних свят. Крім того, в Київській Русі пам`ять Бориса та Гліба відзначали ще 5 вересня, в день смерті Гліба, 2 травня і 30 травня — на честь урочистостей 1072 та 1115 років, пов`язаних з перенесенням їхніх останків до новозбудо-ваних храмів. У пізніші часи додаються ще два дні пам`яті — 12 серпня (дата загибелі Бориса) та 11 серпня (цього дня 1191 року старі раки, в яких колись були поховані Борис та Гліб, було перенесено до Смоленського монастиря на річці Смядині). У місяцеслові початку XX ст. з пам`яттю цих святих пов`язані три дати — 24 липня, 5 вересня та 2 травня.
До наших днів зберігся чималий масив писемних пам`яток давнини, присвячених життю й трагічній загибелі Бориса та Гліба. Отже, полиньмо подумки в літо 1015 року, коли в своєму палаці, в князівському селищі Берестові на околиці Києва, помирав великий князь Київський Володимир Святославич. Саме з цього розпочинається оповідь, присвячена Борисові та Глібу, як у літописі, так і в "Сказанні". Тоді, як помер Володимир, обох його синів-любленців Бориса та Гліба, що він їх, як найменших, довго держав при собі, якраз не було в Києві. Гліб щойно посів стіл у Муромі. Борис же очолив князівське військо в поході.
Ще як заслаб Володимир, насунули на Русь печеніги з півдня. Тож послав князь їм назустріч Бориса. Тільки ж до бойовища не дійшло. Дізнавшись про наближення руського війська, печеніги відступили від кордонів Руської землі. Коли Борис повертався назад, додому, в дорозі його спіткала звістка про смерть батька і про те, що Святополк посів батьківський престол.
Глибоко засмучений тяжкою втратою, помолившися Богові за упокій душі коханого батька, Борис водночас щиро радіє за свого старшого брата — "сий ми будеть яко отець" — і рушає знову до Києва, "яко овця незлобиво, не помышляше никоего же зла на брата своего".
Святополк, захопивши стіл у Києві, щедрі дари роздавав киянам, але ті не так дуже радо приймали їх. Адже ж бо їхні рідні та близькі були в поході з Борисом. До того ж не до душі їм був Святополк, котрий ще за життя свого батька з намови польського короля Болеслава, тестя свого, хотів одколотися від Русі. Володимир за те кинув його до темниці. Бажаючи закріпити свою владу в Києві, Святополк задумав лихе проти меншого брата. Через гінців він запевняє Бориса в братерській любові, а насправді вони, як зазначено у "Сказанні", "льстьно, а не истину глаголя". Святополк подався вночі до Вишгорода та прикликав до себе Путьшу й інших мужів вишгородських і наказав їм виступити назустріч Борисові, щоб убити його. Лиходії погодились і рушили в путь.
Коли дружинникам Бориса стало відомо про підступний план Святополка, вони кинулися просити свого князя, щоб пішов він на Київ і вибив окаянного з міста силою, та й сів на батьківському престолі.
Але така пропозиція для Бориса не є прийнятна. Його моральні переконання не дають йому здійняти руку на брата, поготів на брата старшого: "Не буди ми възяти рукы на брата своего, и еще же и на старішпіа мене, его же быхъ им-Ьлъ акы отьца". Крім того, Борис здає собі справу з тим, що як станеться сутичка, то багато його вояків накладуть життям, а він з любові до них допустити того не може. Тому юний князь просить дружинників, щоб верталися до рідних осель, а до Святополка посилає свого отрока, аби він запевнив старшого брата в Борисовій любові та відданості.
Отрок не повернувся назад, бо Святополк його не пустив. Натомість надходить звістка, що вбивці вже наближаються до табору, і Борис, чуючи смерть, з гірким смутком починає готуватись до неї. Він наказує тим кільком отрокам, що лишилися біля нього, розбити шатро на березі річки Альти, і там, у самоті, з бурхливим риданням просить Бога про спасіння душі своєї і про милість до своїх убивць. А тим часом кати Святополкові Путьша, Тальць, Єлович та Ляшко підступилися до шатра. Щойно князь закінчив молитися, як вони забігли всередину і накинулися на нього. Та супроти вбивць став "угрин" Георгій, найулюбленіший слуга Бориса. Він хотів заступити собою князя, але впав, уражений вражою зброєю. Лиходії поспішали заволодіти дарунком князя, "гривною златою", що Георгій носив її на шиї, і відтяли голову бідоласі.
Але життя ще не полишило зраненого князя, він вибрався із шатра. Вороги кинулися навздогін, Борис молив їх не добивати його, поки він не промовить ще однієї молитви. І князь дякує в ній Богові найперше за те, що він дав йому "убежати от прельсти жития сего льстьнааго", `ще й зичить миру старшому братові й убивцям, що він їх послав. А відтак просить підступників кінчати свою службу.
Хто те бачив, ридали й захоплювалися з того, як повівся князь.
А сталося все це, як повідомляє "Сказання", 24 серпня.
Лиходії поклали тіло князя на воза та й повезли. Але дорогою він знову почав виявляти ознаки життя. Тоді двоє варягів, приставлених Святополком, добили його.
Тіло Бориса привезли до Вишгорода й поховали біля храму святого Василія.
Святополк же "окаянний" продовжує додавати беззаконня до беззаконня. Лиха стежка, на яку він ступив, тягне його до нових злочинів. У "Сказанні" устами самого лиходія розкрито пружини його злочинницьких діянь. Якщо ці діла припинити, розважує Святополк, то брати, щоб мені відомстити, або вчинять мені ще гірше, ніж ото я вчинив, або, в ліпшому разі, проженуть мене з батьківського престолу, "и поношения поносящихъ нападуть на мя, и къняжение мое прииметъ инъ"; а що тяжіє наді мною материн гріх, то однак "съ правьдьныими не напишюся". Отже, він не знаходить іншого шляху, як цей кривавий — повинищити всіх братів, щоб не було йому суперників у його владі.
Наступною жертвою став найменший із братів князь Гліб.
Гліб мав отчину в Муромі, де він і сидів, ще не знаючи про смерть батька і Святополкове злочинство над Борисом. Святополк же посилає гінця до Гліба із звісткою, що батько їхній Володимир захворів і бажає бачити його в себе. Гліб, не гаючись, сів на коня і помчав до Києва. Та невдовзі його наздогнав гінець од брата Ярослава, котрий княжив тоді в Новгороді. Сумну новину Ярославові повідомила сестра, і от він сповіщав Гліба про батькову кончину, про загибель Бориса і просив його не йти до Києва, бо Святополк задумав і над ним учинити розправу.
Тільки ж не може святий отрок не послухатись старшого брата. Він Має надію своєю покірливістю умилостивити Святополка і так порятувати своє молоде життя. Гліб знову пускається в путь. Аж тут кінь його зламав собі ногу. Тоді він іде до річки Смядині, сідає з дружинниками на "кораблець", щоб вийти до Дніпра і водою дістатись до Києва. По якомусь часі вгледіли вони стрічний корабель. Коли стало зрозуміло, що то є послані проти них люди Святополка, дружинники взялися до зброї, щоб захистити в бою свого князя. Та Гліб не міг допустити того і звернувся до своїх воїв із такими словами: "Друзі мої! Не треба чинити опір насильникам. Якщо ми зустрінемо їх без бою, то в посланців Святополка не буде причин позбавляти мене життя. Вони привезуть мене до Києва, де я вблагаю брата змилосердитись і зберегти мені життя. Якщо ж ми чинитимемо збройний опір, то й вас поб`ють і мене погублять. Тому, прошу вас, зійдіть на берег, а я сам зустріну їх посеред річки". Так переповідає Нестор Глібові слова, головний сенс яких — турбота про дружинників: "блюдя ихъ, да ніжако и тыхъ погубять и пролиють кровь неповиньну. Уняше бо святый единъ за вся умрети, и сего ради отпусти я".
Лиходії на чолі з Горясером підпливли до "кораблеця" й поскакали на нього. Вони схопили Гліба, котрий і не думав опиратися, і наказали його кухареві Турчину вбити свого господаря. Цей слуга був не такий, як отрок Бориса, ладний віддати власне життя за свого князя. Турчин, наче Іуда, зрадив господаря і зарізав його, як безмовну вівцю: "закла яко агня непорочьно и безлобиво".
Убивці повернулись до Києва і доповіли Святополкові про вчинене. Почувши це, підступник надумав було й інших братів отак повигублювати, та Бог не допустив того. Кияни повстали на Святополка і вигнали його з Києва. Батьківський стіл посів Ярослав.
Усе те, що є підкреслено дивним, незвичним для свідомості наших пращурів ув історії загибелі Бориса та Гліба: найбільше те, що вони по своїй волі вибирають смерть; мають змогу порятуватись, але не бажають наражати на небезпеку своїх вірних слуг, ладних віддати за них життя,— усе це виставляє їх як речників нової історичної ідеї. Було щось таке, що його святі брати поставили понад життям. Культ Бориса та Гліба служив проповіді та втіленню в життя найголовніше покори, любові та неприйняття марноти земного світу, що пов`язані з усвідомленням безглуздості жадання влади.
Скромність, лагідність, сумирність — ось ті якості, які характеризують моральне обличчя святих братів Бориса та Гліба.

http://www.allsaints.lviv.ua/cikavi-statti/57-----6-.html
   
262   

    Коментарі: 48+48

Богдан Бо   
Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

    08.07.11, 13:11
    Свобода і справедливість
    ідеї, майбутнє, україна

гасло "Майбутнє починається з мрії"


Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

Задум проекту полягає в тому щоб збирати і оприлюднювати ідеї стосовно того, якою ми хочемо бачити свою країну Україну в майбутньому.
Майбутнє починається з мрії" - тому давайте почнемо мріяти і припинимо бідкатись як все погано і зле.
В основу проекту закладено фундаментальну ідею позитивізму світової еволюції, через що деструктивні та антигуманні пропозиції не приймаються і не розглядаються. Критика можлива тільки в якості обгрунтування позитивних пропозицій та задумів.
Життя людина залежить від Бога, зміст її життя залежить від людей, а щастя в житті - тільки від себе особисто. Якщо хочеш бути сам щасливим і жити серед щасливих людей - працюй над цим, а для початку - просто по мрій!

Напрямки досліджень і генерації ідей "Майбутнє України"

1. Історична правда про Україну, бо хто не знає і не цінує минулого - той не вартий і майбутнього.

2. Культурологічні і громадські проекти та ініціативи, спрямовані у майбутнє:

    а) існуючі вже на цей час;

    б) задум і проекція нових;
   
3. Соціально-економічні проекти щодо реформування і розвитку життя в Україні як розвинутої світової країни.

4. Політологічні дослідження українського середовища з проекцією у майбутнє.

5. Технологічні задуми під загальним гаслом "Зроблено в Україні"

6. Наукові і дослідницькі розробки, праці та гіпотези, щоб Україна стала країною генерування інтелекту і знань.

7. Творчість у самих різних напрямках і задумах з особлиою увагою на:

    а) етнографічну сферу щодо збереження, відтворення і розвитоку-продовження історичної народної творчості в Україні

    б) продукування творчості в дитячому і юнацькому середовищі під загальним гаслом "Якою я хочу побачити Україну у майбутньому, щоб жити тут і почуватися щасливим"


Задум проекту укладено Богданом Гордесевичем після наради з Володимиром Маліновським під час святкування Івана Купала 7 липня 2011 р. у королівському місті Львові коло знаменитої "Порохової вежі".

Приєднуйтесь до нас, хто хоче особисто творити своє і майбутнє України!


    добра задумка
    95%, 21 голос
    не добра задумка
    0%, 0 голосів
    іще одна фігня
    5%, 1 голос

16   

    Коментарі: 31+31
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Безформна і безсоромна "Пенсійна реформа 2011"

    07.07.11, 12:49
    Свобода і справедливість
    пенсійна реформа, справедливість, україна

Для оцінки будь-якої справи існує одна загальна процедура оцінки: кому це вигідно? Або як казав не забутній Козьма Прутков: "Зри в корень"
Не відкрию великої таємниці, коли скажу, що вся теперішня політично-економічна еліта в Україні веде свою генезу з комуністично-номенклатурного прошарку СРСР. Винятки типу бездипломних міністра Зварича чи есбеушника Кислинського не виняток за результатом - їх вилучили з українського владного бомонду.
Отже всі-всі від А (Азаров) до Я (Янукович) включаючи сюди і всіх інших аж з Л (Литвин), з Т + Т (Тимошенко і Тігібко), і навіть з Ю (Ющенко) мають однакову "совкову" парадигму свідомості стосовно формування та функціонування системи влади, а саме: я найрозумніший, а інші - не такі. В класичному народному варіанті радянський принцип влади звучав однозначно просто: "Я начальник - ти дурак! Ти начальник - я дурак"
Молодому поколінню українців важко зрозуміти і покірне старше "сересерівське" покоління, і те, чому влада в ставленні до людей поводить себе так, наче це збіговисько ідіотів і дебілів, яким можна в наглу брехати і дурити, тому що все одно не зрозуміють обману. І я цілком підтримую нашу владу у їх зарозумілій наглості брехати і обкрадати народ, тому що якщо вони при владі - то народ, що їх обрав, дійсно дурень!
В цьому я повністю погоджуюсь з паном Зарубінським, який чітко визначив, що влада є такою, якою її обрав народ. І обиратиме надалі! І не важко нагадати реакцію з Росії на другий тур президентських виборів в Україні: "А нам все одно, хто тепер переможе чи той, чи та..."
Що нам з вами не все одно і що ми не є дурні всі як один в Україні, за винятком влади, я і хотів би показати на прикладі ідіотизму під назвою "Пенсійна реформа 2011"
Наводжу простий приклад у найбанальному питанні стосовно збільшення віку виходу жінок на пенсію.
В Конституції України в редакції 1996 р., яка начебто є чинною на сьогодення, в Статті 24 сказано наступне:
"Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорон и праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям."
Отже що ми маємо насправді? Грубе порушення цієї норми основного закону, де під дискримінацію попадають чоловіки! Сучасним законом про пенсійний вік є градація за статтю: жінки на пенсію у 55 років, а чоловіки - у 60. Як це називається? Очевидне порушення конституційної норми рівноправності чоловіків і жінок!
Інша справа, що жінки мають право, що теж зафіксовано у наведеній статті, на "встановленням пенсійних пільг" - то і встановлюйте пільги, нешановна влада, але ж не реформуйте і далі антиконституційну статеву дискримінацію!
Якби пенсійними реформами займались дійсно розумні люди, то вони б зробили просту юридичну новацію: жінки йдуть на пенсію як і чоловіки у 60 років, але за народження і виховання дитини отримують пенсійну пільгу 2 роки за першу і другу дитину і рік за кожну наступну щодо виходу на пенсію, тобто і державі була б значна користь у питанні демографії, і справедливість соціальна була - чи не так, жіночки? Ви б і в 50 могли на пенсію піти заслужено і почесно.
Простий і наглядний приклад, яким я і обмежусь, тому що аналізувати всю дурість псевдо-реформування пенсійного законодавства я не маю ні бажання, ні потреби. Ясно і так формула побудови владної конструкції "розумних щодо дурнів": хай кожен з працюючих віддає нам свої зароблені гроші на пенсію, на освіту, на лікування, безпеку тощо, а ми, влада, будемо вирішувати, як ці гроші з користю для всіх нас використати і що з них повернути у вигляді соціальної допомоги тій людині, що зуміла вижити і дожити, трясця її матері, до цього!..
Я майже впевнений, що подумки наші урядовці мріють про стан, як в одній з країн Африки, де є чи не найнижчий вік виходу на пенсію у 50 років, а все тому, що середній рівень життя там обчислюється у 40 років, а за 45 мають рідкісні старожили. Однозначно, що реформування пенсійного законодавства йде у подібному напрямку і це власне наводить мене на просту думку: а чому зі передчасною смертю людини всі її соціальні відчислення включно з пенсійними щезають-розчиняються у суспільному казані-кориті? Чому зароблені ним кошти не переходять до найближчого кола рідних? Де справедливість?
Таким чином ми повернулись до того, з чого розпочали: до головного питання "Кому це вигідно?" Для кого ці лже-реформи пенсійні і всі інші? Для людей? Не бачу і не відчуваю "покращення вже сьогодні" ні вчора, ні тепер. І не бачу надій на покращення на майбутнє з такими мудрагелями-реформаторами. Кожній нормальній людині зрозуміло, що це черговий злочинний обман влади спрямований проти народу, а ніяке не реформування законодавства в напряму справедливого пенсійного забезпечення людей.
Справедливість пенсій вимагає простої і однозначної дефініції: хай кожен отримує ту пенсію, яку насправді заробив! А для цього потрібно проста форма обчислення: сам робив і з того, що заробляв, сам собі відкладав і має на старість. Якщо завчасно помер - родина має, а не дяді-депутати з урядовцями укупі наше і нас мають як забажають і куди забажають...
А ми, народ, маємо що? Ось цю безформну і безсоромну "Пенсійну реформу 2011"

Богдан Гордасевич
12:46 07.07.2011
м.Львів-Рясне

    я проти солідарної пенсійної системи в Україні
    83%, 20 голосів
    я за принцип солідарної пенсійної системи в Україні
    8%, 2 голоси
    а мені то все десь у носі - якось буде
    8%, 2 голоси

18   

    Коментарі: 26+26
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Смажена яєчня в Україні вартістю у...

    03.07.11, 00:42
    Свобода і справедливість
    правда, сінькова, україна, честь

Активістку, що смажила яєчню на Вічному вогні, випустили на підписку про невиїзд

Активістку Анну Сінькову, яку було затримано за приготування яєчні на Вічному вогні у грудні 2010 року, звільнено на підписку про невиїзд. Про це у своєму блозі пише журналістка Олена Білозерська.
На сьогоднішньому засіданні суду прокурори заявили клопотання про об'єднання справи Сінькової зі справою Донець — іншої дівчини, яка підозрюється у смаженні разом з нею яєчні. Знову було заявлено клопотання захисту про взяття Сінькової на поруки народних депутатів, обласних депутатів і громадських організацій.
Засідання суду продовжиться о 14:00. Суддя - Родіон Кірєєв.
Як повідомлялося, 20 червня троє молодих людей на знак протесту проти «свавілля влади і чиновників» готували яєчню на Вічному вогні у київському Парку Слави. Таким чином вони висловили підтримку активістці «Братства» Ганні Сіньковій, яка у грудні минулого року здійснила подібний вчинок і перебувала під вартою до 30 червня.
Нагадаємо, 16 грудня двоє інспекторів патрульної служби помітили чотирьох невідомих, які намагалися приготувати яєчню і сосиски на Вічному вогні, при цьому свої дії фіксували на відеокамеру.
22 грудня слідчий відділ Печерського райуправління міліції порушив кримінальну справу за статтею «хуліганство» проти дівчини, яка брала участь у смаженні яєчні на Вічному вогні в Києві.
http://news.dt.ua/articles/83595

Богдан Рясне
Які ж "розумні"-зарозумілі коменти тут зібрало товариство рускоє, що і відповідати немає що і кому.
Відповім невідомому читачу: на символічному вогні смажилась символічна яєчня як знак протесту до влади, а не знак наруги над полеглими. Влада яко шанує мертвих і брутально не шанує ще живих, за яких "щасливе мирне життя" ці герої і погинули. Що тут не зрозуміло?
Три місяці тримати людину в тюрмі за протестну акцію означає тільки одне - влада дійсно боїться.
Я особисто щиро здивований тою бадьорістю духу, яку демонструє дівчина після перебування за гратами - приклад мужності багатьом чоловікам, які тільки патякати здатні.
Молодець Ганна Сінькова! Так і треба! Тому що ми:
Не випрошуємо - вимагаємо! Свого - не чужого!
Знайте: українці - не раби! Не корились зайдам і коритись не будуть!

http://video.i.ua/user/2513455/29281/297203/
відео по темі

За яєчню на вічному вогні затримано двох хлопців

У п’ятницю, 1 липня 2011 року у Києві було затримано виконувача обов’язки прес-секретаря Київської міської організації партії «Свобода» Кирила Бабенцова та активіста «Чорного комітету» Богдана Тицького, повідомляє прес-служба партії.
Хлопців затримано як підозрюваних у справі щодо другого смаження яєчні на вічному вогні у київському Парку слави 21 червня 2011 року.
За повідомленням Олени Білозерської у її блозі, 1 липня близько 14:00 у хлопців були проведені обшуки, вилучено комп'ютери і всю оргтехніку, вилучили навіть сковорідки з кухні і одяг. Після обшуку їх доставили до райвідділку. До них не допускали адвокатів та батьків.
Адвокат Кирила Бабенцова «свободівець» Олег Бондарчук повідомив, що з приводу смаження яєчні на вічному вогні створена слідча група. Її керівником є слідчий Печерського РУГУ МВС Дмитро Цуркан. Також адвокат повідомив, що, за словами заступника начальника Печерського РУГУ МВС, проти К.Бабенцова вже порушено кримінальну справу. Однак міліціонер відмовився показати справу адвокату.
О.Бондарчук у коментарі О. Білозерській зазначив: «У хлопця поки що статус підозрюваного, він затриманий на 72 години. Чи буде слідчий просити про запобіжний захід у вигляді взяття під варту — він сказав, вони ще не вирішили. Ми з Сидором Кізіним через чергову частину подали заяву про негайний допуск нас до зустрічі з нашими підзахисними. Звісно, ніхто її не задовольнив».
О.Бондарчук підтвердив, що все сказане про К.Бабенцова стосується і Б.Тицького. Був ще третій затриманий хлопець, його, за словами пана О.Бондарчука, допитали і відпустили.
Нагадаємо, що 30 червня, Ганну Сінькову, яку 3 місяці утримували у СІЗО за смаження яєчні на вічному вогні, випустили з-під варти.
http://news.dt.ua/articles/83755

Богдан Рясне
Відверто кажучи я не дуже тішусь з подібних акцій громадської непокори над різними некрополями у Києві чи Львові, але тримати три місяці дівчину за подібне правопорушення - це огидно щодо дій наших умовно названих "правоохоронців", які зумисно акції громадської непокори і протесту кваліфікують як акти вандалізму і наруги, що є дуже і дуже різні речі. Тому допоки влада буде застрашувати нас дурістю застосування репресій - я за подібні вчинки громадянського протесту і супротиву.
До речі, підривників справжніх не знайдено ні в Запоріжжі, ні в Макіївці - все покрито туманом, який розвіють нові вибухи. Дуже небезпечний шлях обирає для себе теперішня влада: ремікс Помаранчової скорше всього мирним не буде...

    підтримую ці протесні акції
    88%, 28 голосів
    не підтримую ці протесні акції
    6%, 2 голоси
    дурниці то є
    6%, 2 голоси

28   

    Коментарі: 42+42
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Сьогодні у Львові відзначать 70-ту річницю проголошення Акту

    30.06.11, 14:03
    Ми любимо тебе, Україно!
    30 червня, герої, слава, україна

30 червня у Львові відбудеться захід «Від акту відновлення до 20-річчя Незалежності», присвячений 70-ій річниці проголошення Акту відновлення Української державності.
В цей день на пл. Ринок о 16:00 год розпочнеться театралізоване дійство, яке має на меті відновити епоху тих часів. З балкону буде прочитано «Акт відновлення Української держави» так, як це було здійснено 70 років тому.
    "Львів завжди був серцем справжнього патріотизму, духовності, мужності. Реформаторські настрої, у доброму сенсі цього слова, - це рушій змін не лише у нашому місті, але і у державі. З Актом відновлення української держави ми ще раз наголосили, що українці – це державницька нація." - міський голова Андрій Садовий.

Після цього на всіх присутніх чекатиме концерт-мітинг за участю представників влади та політичних партій, а також виступи Софії Федини та хору «Гомін».
Організаторами проведення цих заходів виступили ГО Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять», Конгрес українських націоналістів за підтримки Львівської міської ради.
Нагадаємо, що 30 червня 1941 року ОУН проголосила про створення Української держави.

Акт відновлення Української Держави — проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Української держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».
Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.
30 червня 1941 р. в будинку «Просвіти» у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. На башті Князівської гори було піднято національний прапор. Львівська радіостанція повідомила про Акт населення України і передала благословіння митрополита Андрія Шептицького з цієї нагоди.
На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник УГКЦ Йосиф Сліпий.
Акт 30 червня 1941 р. засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України.
Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну 6 тисяч бандерівців, розділені на три похідні групи, які повсюду творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.

Звіт з національних зборів українців Західної України,які відбулися дня 30 червня 1941. (Жовківські вісті, Орган Українських Націоналістів, 10 липня 1941)
Дня 30.06. відбулися в год. 8 вечером в залах матірного Товариства «Просвіта» у Львові великі збори українців Західних Земель України, на яких проголошено святочне відновлення Української Держави і покликано перше Краєве Правління на чолі з Ярославом Стецьком, заступником провідника Організації Українських Націоналістів.
Збори відчинив промовою заступник провідника ОУН Ярослав Стецько, передав привіт провідника ОУН Степана Бандери, зізвав віддати честь борцям, поляглим за волю України і прочитав святочний акт проголошення Української Державности.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу взиває весь український нарід не складати зброї так довго поки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.
Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всебічний розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери взиває підпорядкуватися створеному у Львові Краєвому правлінню, якого головою є Ярослав Стецько.
Слава героїчній німецькій армії і її Фюрерові Адольфові Гітлерові!
Україна для українців!
Геть з Москвою!
Геть з чужою владою на українській землі!
Будуймо свою самостійну Українську Державу.

Акт про відновлення Української Держави (30 червня 1941 p.)

УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД Львів, дня 30 черв. 1941 ч.: 1/41 год. 21 Рішення ч. І. Національних зборів українців

АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.
Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.
3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.
Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! Слава Україні! Героям Слава!

(ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО — вр.)
Провідник Національних Зборів
Виготовлено в трьох оригінальних примірниках
печатка
Оригінал. Машинопис.

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали національний гимн.
Опісля о. др. Гриньох, довголітній душпастир українського студенства, а тепер полевий духовник українського національного легіону Степана Бандери, виступив у сірім вояцькім мундурі і передав привіт від командира легіону сотника Романа Шухевича і всіх українців-вояків які заприсягли віддати Україні свою кров і своє життя.
Наступне говорив делегат Краєвого Проводу Організації УН, підкреслюючи зокрема жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше, а де вже ситуація дозволяє, то стає до державного будівництва.
Опісля прочитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краєвого правління Західніх Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі — до часу створення центральних властей у Києві.
Наступне о. мітрат Сліпий привітав збори в імени Митрополита Андрія Шептицького, заявляючи, що Митрополит вітає цілим серцем і цілою душею великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і весь український народ стати одностайно для цього великого діла.
Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму.
Збори вислали як вислів почувань усього українського громадянства:
привіт Творцеві і Вождеві Німеччини А. Гітлерові
привіт славній німецькій непобідній армії
привіт провідникові ОУН Степанові Бандері
привіт Митрополитові Андреєві
і привіт всім борцям за волю України.

Делеґат провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема гарячо і щиро старшин німецької армії.
Представник Німецької Армії, бувший полковник УГА, професор КОХ привітав також присутніх і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з Німецькою Армією під проводом великого вождя німецького народу Адольфа Гітлера.
Збори зачинено відспіванням національного гимну.

 Звернення Українських Церков

 Пастирський лист митрополита УГКЦ Андрея Шептицького

З волі Всемогучого й Всемилосердного Бога в Тройці Єдиного зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили й проголосили ту історичну подію. Повідомляючи Тебе Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячности для Всевишнього, вірности для Його Церкви і послуху для влади. Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло розпочате в ім'я Боже з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця. Жертви, яких потреба конечно до осягнення нашої цілі, полягатимуть передусім на послушному підданні справедливим наказам влади, не противним Божим законам.
Український народ мусить у цій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету й життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім міг би розвинути усі Богом собі дані сили. Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов'язків докажіть, що ви дорослі до державного життя. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Державного Правління України пана Ярослава Стецька. Від Уряду покликаного до життя очікуємо мудрого, справедливого проводу та зараджень, які узгляднили б потреби й добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народности й суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі Твої праці, Український Народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам Святу Мудрість з Неба.
Дано у Львові при Арх. Храмі Св. Юра, І.УІІ.1941 р.

Андрей-Митрополит.

Пастирський лист митрополита УАПЦ Полікарпа Сікорського

До всіх українців, сущих на Волині! Мир вам від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа! Любі мої діти! Велике Боже милосердя і справедливість приблизилися до нас. Довгі роки терпів наш многострадальний нарід наруги і знущання над святою гідністю. В державі большевицького антихриста терор і жах дійшов до нечуваних досі розмірів, в порівнянні з якими бліднуть переслідування християн за часів римських імператорів Нерона і Діоклеціяна. Безбожники жахливо розправлялися з християнською вірою, мордуючи архипастирів, тисячами і сотками тисяч вірних християн, пастирів і проголошуючи закон зради й ненависти. Оце на наших очах справедливість Божа сповнилася: Один Бог, одна нація і спільна краща будучність. Сповнилась наша відвічна мрія. У городі князя Льва з радіовисильні несеться над нашими горами, нивами, ланами, над нашою так густо зрошеною кров'ю землею радісна вістка: проголошено Самостійну Українську Державу. Разом з українським народом радіє і наша многострадальна Церква. Відроджена у вільній українській державі — Українська вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю.
В цю велику хвилину звертаюсь до вас, любі діти, словами Св. Ап. Павла: «Благаю вас іменем Господа нашого Ісуса Христа, щоб те саме говорили ви всі і щоб не було між нами розділення, але щоб були з'єднані в одному розумінні і в одній думці». (Ап. Павло Корин. гол. 1, ст. 10). Любити Бога, любити батьківщину — це найбільша чеснота. Служба батьківщині — найбільший обов'язок. Нехай Господь милосердний допомагає Тобі, народе мій, і Тобі, Уряде наш, будувати Самостійну Українську Державу а моя молитва за вас перед Престолом Всевишнього буде за вами. В цей великий час всі українці мусять об'єднатись, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила і ту єдність мусимо показати на ділі. Не треба нам партій, не треба нам боротьби між собою. Всі мусимо об'єднатися при нашій Святій Православній Церкві, при нашому Урядові, при нашому Національному Проводі. Призиваю на весь Український Нарід і його державний уряд всемогуче Боже благословенство.
Дано в м. Луцьку на Волині, Року Божого 1941, місяця липня ,10 дня.

Полікарп, Єпископ Луцький.

Реакція німців

Незважаючи на заявлену у акті лояльність до Німеччини, 5 липня 1941 гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери:
Айнзацкомандо С/5 СБ і СД. — О. У. 25 листопада 1941. — Команда — Денний Наказ ч. 12432/41. Г. Р. С. До станиць: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Відносно: Організація Бандери.
«Стверджено поза всяким сумнівом, що організація Бандери приготовляє повстання в Райхскомісаріаті /України/ з метою встановлення самостійної української держави. Всі члени Організації Бандери мають бути негайно заарештовані і після строгих допитів зліквідовані в таємниці під претекстом грабежів».
Таємне! Звіт про події в Україні, ч.164. Осідок: Київ
«Захоплені друковані матеріали та зізнання заарештованих в міжчасі різних людей Бандери доказують ще раз, що є неможливим притягнути членів організації Бандери до якоїсь позитивної співпраці з німецькими чинниками. Залишається тільки вирішений шлях безпощадного винищення тієї організації».
Січень 1942 р., повідомлення ч. 9
«В липні 1941 р. у розповсюдженій відозві українського лейтенанта Леґенди був заклик організувати українську збройну силу. Для цього належить захоплену зброю совєтської армії не здавати німцям, але магазинувати для тієї заплянованої української армії. Згідно з цими дорученнями, ОУН діє до сьогодні».
Повідомлення ч. 10, 3.07.1942 р.
"У Києві захоплено летючку ОУН під проводом Степана Бандери з організаційними дорученнями. Там на вступі сказано: «Завдання, що стоїть перед українським народом: Створити самостійну національну державу. Без власної держави, уряду і війська немає вільного життя для українського народу!»
Повідомлення ч. 26, 23 жовтня 1942 р.
«Організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і змагає всіми засобами, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійности України».
Цей документ згодом відіграв важливу роль на Нюрнберзькому процесі, і ОУН-УПА була визнана цілим цивілізованим світом як воююча сторона.
На ультиматум Гітлера — відкликати Акт Відновлення Української Держави — провідник ОУН Степан Бандера, прем'єр уряду Ярослав Стецько і голова УНК Володимир Горбовий дали відповіли відмовою, потрапивши до концтабору Заксенгавзен.

Акт відновлення Української держави, проголошений у Львові

Український уряд
Ч.: 1/41

Львів, дня 30 черв[ня]1941 [р.]
год. 21-а
Саля Матір[ного товариства «Просвіта»]

Рішення ч. 1
Національних зборів українців

Акт відновлення Української Держави

1. Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває ввесь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.
Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України - Києві з волі українського народу.
3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.
Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!

Слава Україні! Героям Слава!

Ярослав Стецько
Провідник Національних Зборів

Примітки до автентичного пкршого екземпляру Акту:
1. Слова «Саля Матір» закреслені рукою.
2. Від слова «Рішення» до «українці» дописано рукою. Вище справа дописано рукою і закреслено: «Аркуш цей переписаний [і] переданий на землі Східної України» та»1 примірник».
3. Слово «відновлення» дописано рукою замість слова «проголошення», а після цих слів дописано рукою: «Акт відновленя Україн[ської] Держави після 23-х років неволі доконує Ярослав Стецько». Далі кілька слів не прочитано.
4. Після слів «під проводом» перед «Адольфа Гітлера» закреслено слово «Вождя».

Українське Державне Правління утворене 30 червня 1941 року

Ярослав Стецько(ОУН) - голова УДП і керівник Ресорту соціальних реформ
Маріян Панчишин (безпартійний) - перший заступник голови УДП і міністр охорони здоров’я
Лев Ребет (ОУН) - другий заступник голови УДП
Володимир Лисий (соціаліст-радикал) - міністр внутрішніх справ
Кость Паньківський -заступник міністра внутрішніх справ
Володимир Стахів (ОУН) - міністр зовнішніх справ
Олександр Марітчак (УДО) - заступник міністра зовнішніх справ
Генерал Всеволод Петрів (соціал-революціонер) - міністр оборони
Роман Шухевич (ОУН) - заступник міністра оборони
Олександр Гасин (ОУН) - другий заступник міністра оборони
Микола Лебідь (ОУН) - міністр державної безпеки
Юліян Федусевич (безпартійний) - міністр справедливості
Богдан Дзерович (безпартійний) - заступник міністра справедливості
Євген Храпливий (УНДО) - міністр сільського господарства
Юліян Павликовський - міністр народного господарства
Дмитро Яців (ОУН) - державний секретар міністра народного господарства
Роман Ільницький (ОУН) - державний секретар міністра народного господарства
Ілярій Ольховий - міністр фінансів
Андрій Пясецький (ФНЄ) - міністр лісництва
Роман Осінчук - заступник міністра охорони здоров’я
Олександр Барвінський (безпартійний) - секретар міністерства охорони здоров’я
Володимир Радзикевич (безпартійний) - міністр освіти
Н. Мороз (безпартійний) - міністр пошти і телеграфу
Олександр Гай-Головко (безпартійний) - міністр інформації
Осип Позичанюк (ОУН) - секретар міністерства інформації
Ярослав Старух (ОУН) - секретар міністерства інформації
Іван Климів-«Легенда» (ОУН) - міністр політичної координації
Михайло Росляк - директор адміністрації уряду

Відновлення Української Держави

Документ 1

1941 р., липень.
Повідомлення Інформаційного відділу ОУН для Великонімецького терену в Берліні про проголошення у Львові Акту відновлення Української держави
Організація Українських Націоналістів
Великонімецький терен
Інформативний відділ

Друзі Націоналісти!
Українці Великонімецького терену!
Українською землею сколихнула довгождана вістка.
Дня 30 червня 1941 р. відбулися у Львові Національні збори, що на них заступник Провідника Організації Українських Націоналістів Ярослав Стецько проголосив створення Української державної влади на західньо-українських землях, відчитуючи маніфест Організації Українських Націоналістів.
Одночасно проголошено маніфест Степана Бандери, яким назначено головою Уряду західньо-українських земель Ярослава Стецька.
На зборах були присутні високі старшини німецької армії на чолі з проф. др.Кохом, який прочитав привіт від Німецької армії.
О. др. Гриньох склав привіт від сотника Романа Шухевича від Національного легіону Степана Бандери.
Преосвященний о. др. Йосиф Сліпий склав привіт від Митрополита Андрея графа Шептицького.
Дня 1 липня 1941 р. відчитав о.др.Гриньох через Львівську радіовисильню ім. полковника Євгена Коновальця пастирського листа від Митрополита Андрея графа Шептицького, що в ньому він вітає український нарід і його уряд та очікує від нього багато енергії і добра для українського народу.
Друзі націоналісти!
Українці Великонімецького терену!
Українська нація вступила в нову добу своєї історії, добу організованого державного життя. Тямте про обов’язки, що від сьогодні тяжітимуть на вас - громадянах вільної держави! Перед вами - часи, повні праці і змагань. Ідіть твердо й витривало їм на стрічу! До завершення нашої цілі: здійснення соборності й закріплення Незалежної Соборної Української Держави!
Повідомляють нас теж, що голова УЦК у Кракові зголосив у дні 1 липня 1941 р. від імені УЦК своє підпорядкування новоствореному Українському урядові з Я.Стецьком на чолі.

Документ 2

1941 р., липень
Директива відомства А.Розенберга про невизнання Українського уряду та створення українських рад довір’я, відсунення групи Бандери і заборону творення нових українських політичних угруповань

Берлін, 10 липня 1941 р. Реф[ерент] п[осольства] Крамаж
Таємно
В[ерховне] командування] з[бройних сил], Абвер II, передає зв’язковому офіцерові такий наказ до групи військ ПІВДЕНЬ:
«Відомство Розенберга передало такі попередні директиви щодо ставлення до українців:
З місцевого українського населення слід створювати ради довір’я. Вони співпрацюють з командуючим в[ійськового] округу тилу. Вони не мають ні самостійних адміністративних завдань, ні власних виконавчих органів.
Ці завдання такі: дорадчі функції при німецьких установах та посередництво між німецькими військами й місцевим населенням.
Особливо слід звернути увагу на:
1. Український крайовий уряд не можна визнати. Стецько, після його прибуття до Берліна, буде відповідно поінформований.
2. Бандеру і його групу треба настільки виключити, щоб на її місці створити раду довір’я. Її треба сформувати з ділових і авторитетних українців, незалежно від їхньої групової належності.
3. Не допускати створення нових політичних угруповань.
4. Ці тимчасові правила є чинними до запровадження цивільного управління».

Цим подається П[анові] р[аднику] п[осольства] Гросскопфу згідно з компетенцією
КРАМАЖ
(Політичний архів Міністерства закордонних справ, Бонн. Політичний відділ.)


Документ 3

1941 р., серпень
Лист провідника ОУН С.Бандери в Берліні до канцлера А.Гітлера в Берліні з протестом проти включення Галичини до Генерального Губернаторства

Його Ексцеленції панові німецькому райхсканцлерові Адольфу Гітлеру
Берлін

Ваша Ексцеленціє!
Щойно я отримав зі Львова повідомлення про те, що український край Галичину приєднано до Генерального Губернаторства.
Впродовж десятиліть Галичина була П’ємонтом українського визвольного руху і головним виразником боротьби саме проти Польщі. Незліченними кривавими жертвами в минулі роки й особливо за останні тижні вона підтвердила свою вірність Україні.
Як Велика Німеччина під геніальним проводом Вашої Ексцеленції досягли об’єднання всіх своїх земель, так само єдність всіх українських земель є метою всіх українців і особливо українських націоналістів.
З глибоким болем ми мусимо сьогодні визнати, що вже об’єднані з українською батьківщиною Північна Буковина і Бесарабія знову потрапили до складу чужоземної держави, а тепер і Галичина знову буде приєднана до польських земель. Ми сподіваємось, що цей розподіл українських земель буде лише тимчасовим адміністративним заходом і що Ваша Ексцеленція свого часу об’єднають ці землі з українською батьківщиною.
Бо так само, як націонал-соціалісти Остмарки, батьківщини Вашої Ексцеленції, завжди боролися за приєднання до Великонімецького райху і жертвували для цього найкращими, так і українські націоналісти західних українських земель постійно боролися за визволення й об’єднання всіх українських земель і завжди будуть прагнути до досягнення цього національного ідеалу.

БАНДЕРА Степан
Провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН)
Берлін, 3 серпня 1941 р.
(Політичний архів Міністерства закордонних справ, Бонн. Політичний відділ.)

Документ 4

1941 р., грудень.
Повідомлення про масові арешти гестапо діячів ОУН

Арештування

Останніми часами гестапо, при помочі мельниківців, розпочало масові арешти людей за приналежність до ОУН. Зокрема багато виарештовано тих членів ОУН та чільних українських громадян, які на приказ свого Провідника Степана Бандери творили українську владу та позанимали керівні пости в українських урядах.
Такі арештування відбулися на Східніх Українських Землях в областях: Київській (Васильків, Біла Церква, Лисянка, Сміла, Хвастів, Умань і інш.), Житомирській, Вінницькій, Кам’янець-Подільській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській та інш.
На Західних Українських Землях: Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Холмщина, а зокрема у Львові у т[оварист]вах: «Січ», «Жіноча служба Україні», Інститут національної освіти. Поза землями України в таких містах як: Краків, Берлін, Відень і інш.
Зі знатніших осіб арештовано слідуючих:
Провідника ОУН Степана Бандеру, голову уряду Ярослава Стецька, професора університету Юрка Стефаника (Київ), ректора Педагогічного інституту д-ра Сака (Київ), ректора [Інституту] ветеринарії Чінченка (Київ), відомого східноукраїнського поета Гай-Головка Олексу (Київ), редактора Позичанюка (Київ), ін[женера] Кравціва (Стрий), мг-ра Малащука (Станиславів), Рибчука (Станиславів), Кравчука Романа (Львів), Одарку Лебідь, жінку Миколи Лебідя (Львів), мг-ра Ребета Льва, урядуючого голову Державного управління (Львів), мг-ра Дарку Цісик Ребетову (Львів), мг-ра Волошина Ростислава (Рівне), Уляну Самчук (Рівне), цілу Обласну управу в Тернополі, декого з Обласної управи в Рівному і Луцьку, як: мг-ра Марченка, Андріїшина, Юревича, Коха Ю., Зубрицького Г. і інш. Всіх арештованих около 1500 осіб.
Причини арештів: намагання зліквідувати ОУН під Проводом Степана Бандери як єдиної й потужної української організації, що твердо стоїть за самостійну Українську державу. Свідчить про це те, що впарі з арештами зліквідовано всі українські уряди, а місто них засновано німецькі, в яких рішаючий голос всьому мають німецькі комісарі.
(Пролом. - 1941. - Грудень. -Ч.1.)
Публікацію підготував Василь Горинь, «За вільну Україну», ч.70 (1894), 2 липня 2002 р.

    Слава Україні! Героям слава! 30 червня - є героїчний Чин
    98%, 46 голосів
    Ну і що? Нічого ж не добились тим...
    2%, 1 голос

38   

    Коментарі: 54+54
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Святкуємо те, чого нема

    28.06.11, 15:29
    Ми любимо тебе, Україно!
    беззаконня, конституція, право, україна

Особисто мені дивно, чому у Львові вивісили державні прапори 28 червня без чорних траурних стрічок?.. А ось погода навпаки начебто аполітична, а висказала своє обрурення сповна дощем і буревіями... Над моїм під'їздом так взагалі вітер вирвав прапор разом з гніздом утримувача і той завис полотнищем донизу, зачевившись за якісь дроти...
Символічно!
Взагалі скільки часу я не пробую зрозуміти - і не можу ні сам осмислити, ні від когось почути розумного пояснення, навіщо Януковичу Віктору, після того, як він успішно і що головне - легітимно прийшов до влади на посаду Президента України, після чого не зовсім легітимно, але підчинив собі Верховну Раду України і Уряд КМУ на чолі з абсолютно покірним Миколою Азаровим, тобто де-факто отримавши всю наявну повноту влади в державі - і САМ добровільно де-юре позбавив себе легітимності, зробивши підлог через рішення Конституційного Суду України. Видно у нього такий фатум: не може жити чесно по закону! Звик Віктор Федорович жити, як єнтот, що "в законє", а по-закону - ну ні в яку, ну просто 95-й квартал якийсь виходить...
Що не тільки у мене проблеми з осягненням цього феномену, говорить і запізніла реакція у закордонних держав і їх керівників, що критично прозвучала в адресу Президента України Віктора Януковича на недавньому XVII Саміті держав Центральної Європи у Варшаві, що змусило його клеїти з себе дурника і верзти побрехеньки стосовно неіснуючої в Україні Конституційної Асамблеї, яко активно діючої іституції.
Далі я виклав детально свої думки і докази, але всеодно прошу всіх уважно вчитатись в наступні найголовніші рядки Конституції України

Стаття 5. Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Все! Це основа-основ! Прошу зауважити, що введення в дію Віктором Януковичем  Конституції України в редакції 1996 р. на підставі рішення Конституційного Суду є найгрубішим порушенням законодавчої норми Статті 5 частина 3, а також Статті 75 де сказано наступне: "Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України." Отже жоден суд не має права вводити в дію закони або вносити до них зміни, що є правом тільки законодавчої гілки влади, а тим більше - узурпцувати право і змінювати конституційний лад в країні. Президента було обрано за Конституцією України в редакції 2004 р., а діє він за Конституцією України в редакції 1996 р. - отже зміна конституційного ладу відбулась без жодного народного волевиявлення і навіть без участі народних депутатів Верховної Ради України! Тобто фактично існуюча влада сама позбавила себе легітимності, провівши конституційний переворот! Ось які повноваження є у КСУ:
Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Зауважте: все, на що максимально уповноважений цей суд - давати "офіційне тлумачення"!!! І тільки діючої Конституції! Суд може відміняти закони, які суперечать Конституції, але КСУ не в праві відміняти саму Конституцію! В цій патовій ситуації КСУ мав право вимагати в правовому полі тільки: або щоб депутати ВРУ провели процедуру через прийняття рішення конституційною більшістю щодо легітимізації через повторну бездоганно правову процедуру підтвердження положень Конституції у редакції 2004 року, або скасувати всі зміни і проголосувати відновлення виключно конституційною більшістю ВРУ з обов*язковим особистим голосуванням народних депутатів Конституції України в редакції 1996 р. - це є мінімальне, що легітимізує Конституцію в разі визнання КСУ незаконності внесених до неї змін.
Або ще КСУ мав право вимагати максимально демократичної і легітимної процедури, як Всеукраїнський референдум з імперативним висновком, а не дорадчим, якими є призначення народних референдумів в Україні по сучасному законодавству, тобто його ще має одобрити-затвердити більшість депутатів ВРУ, щоб референдум став дійсним і що є абсурдом: рішення народу нижче за рішення жменьки депутатів, тоді як в Конституції є чітка норма щодо цього:
Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Ще раз звертаю увагу, що всенародні багатомільйонні віче Майдану 2004-2005 років і є отою конституційною нормою "та інші форми безпосередньої демократії"
І як зараз для мене є загадкою, чому Віктор Янукович сам позбавив себе легітимної конституційної влади, так до того було і є для мене загадкою, чому Віктор Ющенко не виніс питання затвердлження Конституції України на Всенародний референдум... Загадкова ця країна - Україна... І ми в ній живемо ну такі загадкові! Такі загадкові свята відзначаємо в Україні, що крий Боже, спаси і помилуй: то святкуємо, що один окупант переміг іншого і голод 33 поновився голодом 46 - радості нема меж! Тепер святкуємо наявність відсутності, чинність безчинства...
Немає в Україні легітимного законодавства! Нема! Взагалі! І це факт! Особливо наглядно це демонструють наші рідні народні депутати, серед яких вже визріла когорта "кнопкодавів за себе і за того парня", хоча в Конституції чітко і однозначно сказано: депутат повинен голосувати виключно особисто! В іншому випадку всі закони і постанови ВРУ не є чинними!

Стаття 84. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

А ще є ось яка стаття:

Стаття 79. Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:
"Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу.
Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників".
Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.
Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.
Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.

Як можете легко помітити: порушення присяги не несе покарання для депутата! Порушуй, рідний, скільки влізе, а вони в нас бездонні! І обезбашенні!

Так що ж святкуємо сьогодні, панове, у нашій славній Україні?..
А святкуємо те, чого нема!

Богдан Гордасевич
28 червня 2011 р.
м. Львів-Рясне
 
Прошу переглянути мої інші замітки по темі
http://blog.i.ua/community/1925/548803/
http://blog.i.ua/community/662/621047/
і повне зібрання різного
http://io.ua/s77066   

    згоден з автором
    91%, 32 голоси
    не згоден з автором
    0%, 0 голосів
    та нормально все, не кіпішуй, фень-шуй
    9%, 3 голоси

261   

    Коментарі: 42+42
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Звіт про сумне

    24.06.11, 16:00
    пам'ять, пошана, україна

А.Садовий: «Ніхто не має права завадити львів’янам вшановувати пам'ять загиблих»

22.06.2011
Сьогодні, 22 червня у Львові вшановують пам’ять жертв комуністичного та нацистського режимів.

    "Ніхто не має права завадити громаді Львова вшанувати тих, хто був закатований і замордований. І чию пам'ять ми сьогодні хочемо пом’янути в жалобі, опустивши голову і просячи прощення у Господа Бога за всі ті гріхи і молячи, щоб ніколи більше такого не повторилося.
    Сьогодні ми єдині. Єдині усі громадські організації, усі конфесії, сьогодні єдина громада. Ми мали багато трагічних уроків, ми мали багато неприємних уроків, в тому числі і уроки 9 травня. Я вірю, що ніколи більше лівосторонні сили не дозволять собі втручатися у наші справи і пробувати робити у нашому місті розбрат. Ми є єдині, ми є громада найбільшого у світі україномовного міста. Ми є велике християнське місто, де є 100 діючих храмів."- сказав міський голова Львова Андрій Садовий.

Нагадаємо, у місті закінчилася екуменічна панахида біля меморіального хреста на території історико-культурного ландшафтного комплексу «Цитадель»,  де протягом 1941-1944 років знаходився нацистський концтабір «Шталаг-328» для військовополонених. За даними істориків, тут загинуло близько 140 тис. військовополонених, серед яких українці, росіяни, білоруси, казахи, бельгійці, італійці та французи.


А. Садовий: «Нації, які мовчать – не відбуваються»

22.06.2011

Сьогодні, в День пам’яті жертв комуністичного та нацистського режимів, на площі біля пам’ятника Т. Шевченку відбулося віче-реквієм.
   
"Сьогодні дуже важко говорити. Коли бачиш фотографії молодих людей, які не народили своїх синів і дочок, фотографії батьків, які лишили сиріт, старших, які в нелюдських умовах загинули, не можливо говорити. Ми не маємо права мовчати. Ті нації, які мовчать – не відбуваються.
    Ми з кожним роком будуємо нашу державу. Дуже важко, шалений опір. Коли бачиш вас, переконуєшся, що нема такої сили, яка може нам завадити. Є Божа ласка над нашою державою Україною.
    Ми вміємо навчати, вміємо критикувати, але дуже часто не хочемо міняти себе на краще. Я хочу подякувати всім, хто сьогодні молився на екуменічних молебнях за невинно вбитих, які хотіли жити. І в них був лише один недолік – вони любили свою Україну. І за свою любов до рідної України були замордовані. Сьогоднішній день зробив нас сильнішими і єдиними. В єдності сила." - зазначив під час реквієму за жертвами масових розстрілів у червні 1941 року голова Львова Андрій Садовий

24 Червня 2011

    09:00
    Пам`ятні заходи в с. Дітківці Бродівського району, де у 1941-му відбулися масові розстріли новобранців радянської армії, здійснені НКВС
    Участь візьме Голова Львівської обласної ради Олег Панькевич
    11.00 панахида на місці розстрілу службами НКВС новобранців радянської армії у с.Дітківці
    11.40 віче за участю керівництва, громадськості, депутатського корпусу Бродівської районної ради, пластунів станиці "Броди" та громади Гаївської сільської ради.

26 Червня 2011

    07:30
    Скорботні заходи в урочищі Саліна у Добромилі у рамках вшанування 70-ї річниці масових розстрілів мирного населення Галичини, здійснених енкаведистами в червні 1941 року

    Програма вшанувань у Саліні:
    Проведення Божественних літургій у храмах Добромиля;
    Поминальна екуменічна панахида за жертвами НКВД - під стінами приміщення колишньої тюрми НКВД;
    Спільний піший похід зведеної колони жалобних процесій громад і учасників вшанування жертв комуністичного терору до урочища «Саліна»;
    Панахида за жертвами репресій на «Верхній могилі» в урочищі «Саліна»;
    Панахида за жертвами репресій біля пам’ятного знаку, встановленого в урочищі «Саліна» на соляному шибі, куди скидали вбитих людей;
    Траурне Віче за участю свідків трагедії, представників органів виконавчої і представницької влади та органів місцевого самоврядування, політичних та громадських організацій з України та закордону, громадськості та духовенства - територія біля пам’ятного знаку жертвам НКВД.


Ще хочу нагадати про події у Львові минулого року на 9 травня 2010 року і ніхто не знає (за винятком МВС), що то були за хлопці
http://blog.i.ua/community/662/463838/
І ще дуже раджу перечитати дослідження про Другу світову війну і втрати України в ній ще молодого і ще порядного Дмитра Табачника.
http://blog.i.ua/community/662/460488/   
8   

    Коментарі: 12+12
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Львів під окупацією відгадай коли?

    23.06.11, 14:21
    Ми любимо тебе, Україно!
    абсурд, львів, міфи

Унікальні світлини, які ніде ніколи не було оприлюднено!

І це теж варто глянути на завершення


    Це 2011
    23%, 7 голосів
    Це 2008
    77%, 23 голоси
    Це 1941
    0%, 0 голосів

16   

    Коментарі: 16+16
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
22 червня - початок великої трагедії

    22.06.11, 11:53
    Ми любимо тебе, Україно!
    22 чернвя, пам'ять, пошана, україна

Рівно 70 років тому у цей день 22 червня розпочався найкривавіший етап Другої світової війни, що отримав у світовій історіографії узагальнену назву "Східний фронт" (Восточньій фронт).
Тут важко щось коментувати... Війна є узагальнене безумство людей, що починають як це не дико звучить: свідомо вбивати одне одного.
На сьогодні мене турбувало тільки одне: чи не стане і цей день 22 червня 2011 року черговим трагічним днем в історії України через роздмухування вогню ворожнечі, який спробували  розпалити і рознести по Україні прикрі події у Львові на 9 травня цього року. На щастя, як я бачу, влада дійшла до розуміння всієї небезпеки таких провокаційних "урочистостей" у власній державі,  а тому поки що усе спокійно.
Хто хоче вшанувати цю дату, то найправдивішим чином того буде молитва на пошанування пам'яті всіх, хто дочасно загинув у вирі цих страшних подій.
 
291   

    Коментарі: 34+34
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Вітання з ювілеєм: 50-річчя у Богдана Гордасевича

    18.06.11, 17:49
    Свобода і справедливість
    гордасевич богдан, день народження, ювілей

                             ВІТАЄМ!!!    БАЖАЄМ!!!    ЧИТАЄМ!!!

Сьогодні 19 червня

святкує свій ювілейний

50-тий день народження

  Богдан Гордасевич
 
ПОВАЖНИЙ ЮВІЛЕЙ,  ДРУЗЯКО !!!

НЕ КОЖНА ПТАШКА ДОЛЕТИТЬ ДО СЕРЕДИНИ  ДНІПРА І НЕ ГЕПНЕ...

Що  можу сказати з цього приводу я, його найрідніший з усіх друзів –  Жорж Дикий? Нічого новішого від того, що я сказав у своєму невеличкому вірші-враженні при нашому знайомстві, коли Богдану виповнилось усього 30-ть:

 ***
                        Богдану Гордасевичу Земля-колиска страждає, небого, жде, коли людство дiйде до пуття, з неї відправляться люди в дорогу: або у вічність, або в небуття.

Більше не маю чого додати. За мене це куди краще зробили інші поважні персони і я додаю величне відео-вітання від президента України, прем'єра, спікера-снікерса ВРУ і загально від всіх народних депутатів, які під тему групи «Ногу звело» гарно переповідають зміст життя Богдана Гордасевича і висловлюють гарні побажання на майбутнє життячко.

УСПІХІВ ТВОРЧИХ І ФІНАНСОВИХ ТОБІ БАЖАЄМО, БОГДАНЕ !!!  І ВСЬОГО, ЩО ГАРНЕ І ВЕСЕЛЕ, РОЗУМНЕ Й НЕ ДЕБЕЛЕ !!!

    вітаю і бажаю всього гарного
    100%, 39 голосів
    вітаю але не бажаю
    0%, 0 голосів
    і не відтаю, і не бажаю
    0%, 0 голосів

30   

    Коментарі: 40+40
    Редагувати
    Видалити

Богдан Бо
Богдан Бо   
Іван Миколайчук відзначив вчора 70 - посмертно...

    16.06.11, 19:36
    Ми любимо тебе, Україно!
    іван миколайчук, річниця, україна

СВІТЛОЇ ПАМ'ЯТІ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

Два кольори мої, два кольори:
Червоний – то любов,
А чорний – то журба...
З пiснi (слова Д.Павличка)

Ой чорно душi моїй, чорно –
червоного майже нема,
журба мене давить потворно,
любов, як була – загула...
Ой чорно, ой чорно, ой чорно...
Дерева, трава – все зола!
Журба та моя невимовна –
до себе всю душу взяла...
А я ж так тягнувсь до любовi!
А я ж так моливсь до життя!
Чому ж тодi чорно, так чорно?
Червонi ж слова небуття...
Простiть цю трагiчнiсть в промовi,
та згасла у небі зоря...
І в горi, великому горі
застигла Вкраїна моя.



Іван Миколайчук [Фильмография]
http://www.ex.ua/view/1445204?r=82473,80934

ThaRidah, 20:31, 3 червня 2010, 23:45, 10 липня 2010

Іван Васильович Миколайчук (*15 червня 1941, Чортория — †3 серпня 1987) — український актор, режисер, сценарист.
34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.
Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.
В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
Народився в с. Чортория Чернівецької області.
У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.
1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.
А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків“, я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!“. Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…».
Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі «Комісари» він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота». В «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.
Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка «Пропала грамота». Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних «босів» викреслювала його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.
Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. «Вавілон ХХ» прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон ХХ» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».
У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку «Небилиць…» було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.
У житті цього актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука («Тіні забутих предків») і Тараса Шевченка («Сон»). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.
Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими.

Фільмографія:

роли в кино
1986 На острие меча :: генерал Турчин
Последняя работа в кино
(роль озвучена другим актёром)
1986 Жменяки
1983 Миргород и его обитатели :: Курочка
1983 Легенда о княгине Ольге :: Владимир Красное Солнышко :: главная роль
"Память - это совесть, это - судья, это - мерило бытия. У кого нет памяти - тот мёртв".
1982 Возвращение Баттерфляй :: Антон :: главная роль
1981 Такая поздняя, такая теплая осень :: Григор Корчак
1981 Лесная песня. Мавка | Лісова пісня. Мавка
1979 Вавилон ХХ :: Фабиан
1978 Под созвездием Близнецов
1978 Море :: Симохин
1978 Искупление чужих грехов :: Русин
1976 Тревожный месяц вересень :: Гнат
юродивый-немой
1975 Канал :: главная роль
1975 Волны Черного моря :: Терентий :: главная роль
"Белеет парус одинокий"
"Зимний ветер"
1974 Марина :: дирижер
1973 Про Витю, про Машу и морскую пехоту :: Вакула
1973 Повесть о женщине :: писатель
1973 Когда человек улыбнулся :: Алексей :: главная роль
1972 Пропавшая грамота :: казак Василь :: главная роль
1972 Наперекор всему | Живети заинат (СССР, Югославия) :: Иоко
1971 Лада из страны берендеев :: Рей
волшебник
1971 Захар Беркут :: Любомир
1970 Белая птица с черной отметиной :: Петр Звонарь
1969 Комиссары :: Григорий Громов :: главная роль
1968,1970,1971 Освобождение :: сержант Савчук
1968 Разведчики :: Виктор Курганов :: главная роль
"Бородатый", капитан-лейтенант, командир разведгруппы
в титрах Иван Николайчук
1968 Ошибка Оноре де Бальзака :: Левко
крепостной лакей графини Эвелины Ганской
1968 Каменный крест :: Микола
сын
1968 Аннычка :: Роман Дерич
жених Аннычки, молодой гуцул, ставший немецким полицаем и охранником в лагере для военнопленных
1967 Киевские мелодии (документальный) :: Композитор
1967 Две смерти (короткометражный)
1966 Бурьян :: Давид Мотузка :: главная роль
коммунист, герой 20-х годов
1965 Гадюка :: белогвардеец Брыкин
(в титрах И.Николайчук)
1964 Тени забытых предков | Тіні забутих предків :: Иван Палийчук :: главная роль
гуцул, пронесший через все муки и страдания, через всю жизнь свою неугасимую любовь
1964 Сон :: Тарас Шевченко :: главная роль

Режиссер
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ

Сценарист
1990 Небылицы про Ивана
1986 И в звуках память отзовется
1981 Такая поздняя, такая теплая осень
1979 Вавилон ХХ
1978 Под созвездием Близнецов
1977 Бирюк
1974 Мечтать и жить
1970 Белая птица с черной отметиной

Композитор
1979 Вавилон ХХ
1970 Белая птица с черной отметиной

Спасибо всем,чьи релизы здесь использованы!

    Іван Миколайчук - шаную і люблю
    100%, 37 голосів
    Нічого особливого - актор як актор
    0%, 0 голосів

321   

    Коментарі: 35+35
 
© I.UA, 2006-2013.
Зворотний зв'язок



Обновлен 06 ноя 2013. Создан 11 апр 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником