З книги Петра Мірчука “Нарис історії ОУН” ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН ПІД ЧОТИРМА ОКУПАНТАМИ

 

З книги Петра Мірчука “Нарис історії ОУН” ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН ПІД ЧОТИРМА ОКУПАНТАМИ




З книги Петра Мірчука “Нарис історії ОУН”

ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН  ПІД ЧОТИРМА ОКУПАНТАМИ

 

Збройна боротьба українського народу за Державність у 1917-1923 роках не увінчалася бажаним успіхом. У нерівній боротьбі на кількох фронтах одночасно Українська Армія, здесяткована тифом, не маючи нізвідки допомоги, ні навіть моральної підтримки, мусіла під тиском переважаючих ворожих сил віддавати ворогові українську землю п'ядь за п'яддю, рясно скропивши її ворожою і своєю кров'ю, та відступити поза межі України. Чотири окупанти кинулись на знесилену і скривавлену Україну і, як колись кати Христову одіж, поділили між себе українську територію. Осередні та східні землі України зайняла Московщина, західні українські землі (Галичину, Волинь, Полісся, Холмщину і Підляшшя) окупувала Польща, Буковину і Басарабію захопила Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехо-Словаччина.

Найжорстокіший терор запровадив московсько-большевицький окупант. Нащадки тих, які вже вісім століть тому, увірвавшись до Золотоверхого Києва, справляли там варварський пир, сполокуючи вулиці Києва кров'ю українських дітей, старих і жінок, - тепер повторювали свої звірячі оргії в кожному українському місті, в кожному закутку України. Від куль московських катів (опричників з Че-Ка, що опісля перейменувалася у ҐПУ, потім в НКВД, а далі в МВД, МҐБ і КҐБ) загинули сотні тисяч українських селян і робітників, мужчин, жінок і дітей.

Проте навіть з допомогою найжорстокішого терору москалі були неспроможні покорити український народ. Хоч переможена у війні, Україна щораз наново спалахувала вогнями повстання, щораз наново український народ брався за зброю, щоб прогнати червоного московського окупанта. На окупованих московськими большевиками осередніх і східніх землях України творяться підпільні революційні організації з метою організування нового всенароднього протимосковського повстання.

Виховані на московській традиції терору, хитрощів, і підступу, большевики переходять до НЕП-у в економічній та до "українізації" в національній політиці в Україні, мовляв: безжалісна заглада всім, хто проти совєтської влади, та зате можливість національного розвитку для тих, хто цю "селянсько-робітничу" владу визнає. Цей хитрий підступ заскочив багатьох, здезорієнтував їх політично та здемобілізував морально. І чимало українських патріотів, політично незрілих, дало себе зловити в сіті московсько-большевицьких хитрощів. Вони стали щиро до співпраці з московськими окупантами України з надією, що під вивіскою "УССР" вдасться їм таки розбудувати українське національне життя, створити справді вільну "соціялістичну, селянсько-робітничу" українську державу. Пішли на щиру співпрацю з московськими большевиками, щоб уже по кількох роках тієї співпраці позбутися всяких мрій про "загірну комуну" і, гукнути голосно пересторогу своїм землякам - "Геть від задрипанки Москви!", - покінчити самогубством (М. Хвильовий, М. Скрипник), або загинути в підвалах ҐПУ.

Так само і Польща запровадила систему варварського терору на окупованих нею західньоукраїнських землях, хоч вона залюбки чванилася своєю приналежністю до західньої Европи. Тюрми та концтабори наповнились українськими патріотами, а рука польського "культуртреґера" нищила українські школи, читальні, церкви.

На Буковині й Басарабії українці терпіли від шовінізму румунів, яким забажалося збільшити свою націю через винародовлення українців, застосувавши супроти них систему поліційного терору.

І навіть чехам захотілося чехізувати закарпатську частину України, яку було влучено в склад Чехо-Словаччини під виразною умовою, що це українська земля, яка повинна втішатися свободою демократичної республіки і мати змогу приєднатися до незалежної української держави, як тільки така знову постане.

Під тиском ворожого режиму то тут, то там ламались одиниці. Але, тільки одиниці; український же народ залишався далі незламним і невгнутим та продовжував нестримно прямувати до своєї мети. Зміна політичного положення зумовлювала зміну способу боротьби, зміну родів зброї, зміну тактики, але ніколи - припинення самої боротьби. Розбуджений до чину з вікового сну збройними визвольними змаганнями 1917-1921 рр., український народ уже за жадних обставин не припиняв боротьби і провадить її по сьогоднішній день - усіма можливими способами, в усяких умовах, проти кожного окупанта України і проти кожної сили, що ворожа ідеї самостійности та соборности України.

Аванґардом цієї боротьби стала від 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН). Не з'явилась вона нежданно, ні не створилася штучно, а постала органічно як історична конечність на даному етапі нестримного маршу української нації до своєї мети.

Революційно-збройна боротьба українського народу після знищення української держави наїзниками, коли то Україна опинилася знову під ворожими окупаціями, прийняла найвиразніші організаційні та ідеологічно-політичні форми на західноукраїнських землях. {Члени Команди Січових Стрільців у Луцьку в січні 1920 р. Сидять зліва направо: сотн. М. Матчак, полк. А. Мельник, полк. Є. Коновалець, полк. Р. Сушко і сотн. І. Даньків. Стоять зліва: сотн. І. Андрух, полк. Р. Дашкевич, сотн. В. Кучабський і сотн. Я. Чиж}

Українсько-польська війна, що почалася 1-го листопада 1918 р., тимчасово припинилася 16-го липня 1919 р., коли то Українська Галицька Армія під тиском ворожої переваги, а водночас ведена бажанням спричинитися до звільнення від большевицької навали Києва, щоб повернутися до Львова через Київ, - залишила західні українські землі й відійшла на схід за Збруч. Західня частина України опинилася під польською окупацією. Надії на переможний поворот УГА не здійснилися, і польська окупація західноукраїнських земель почала скріплюватися. Але політично-правний стан тієї частини української території, окупованої Польщею, залишався невирішеним. Польський окупант намагався перетворити захоплені ним західньоукраїнські землі в інтеґральну частину польської держави. Цим намаганням рішуче спротивився законний господар цієї землі - український народ, який вирішив не складати зброї та продовжувати боротьбу проти польського наїзника революційними методами, аж до повної перемоги. Цю боротьбу; проваджену в нових формах, очолили недавні старшини Корпусу Січових Стрільців та Української Галицької Армії.

Політична ситуація, в якій опинилися недавні Січові Стрільці, була дуже важкою і складною. Уряд Української Народньої Республіки на нараді з вищими представниками армії УНР 6-го грудня 1919 р. в містечку Чарториї біля Любара прийняв постанову про переформування реґулярної армії УНР на партизанські загони, щоб війну проти большевиків та денікінців провадити надалі партизанськими методами. Згідно з цим, того самого дня на нараді Старшинської Ради Січових Стрільців ухвалено розв'язати Корпус Січових Стрільців, залишаючи кожному стрільцеві свободу вирішувати самому, чи прилучитися йому до партизанських загонів, що під командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка вирушали в Зимовий Похід на тили ворога, чи відходити на захід. Але, коли для всіх інших частин армії УНР вищезгадане рішення мало тільки формально-тактичне значення, то для Січових Стрільців воно було вирішальне. Негайно після формального розв'язання Корпусу Січових Стрільців польські війська несподівано його оточили, роззброїли й інтернували, перевізши до таборів для полонених в околицях Рівного-Луцька. Внаслідок цього, водночас із формальним розв'язанням, Корпус Січових Стрільців перестав існувати теж фактично.

В польських таборах для полонених перебували Січові Стрільці всю зиму 1919-1920 рр., і щойно навесні 1920 р. почали вони, вже як цивільні люди, виходити на волю - частково шляхом індивідуальних звільнень, а частково через утечу. Все  ж таки вони й надалі вважали себе вояками армії Української Народньої Республіки, намагалися відновити свій зв'язок з військовим командуванням та урядом, бажаючи знову брати участь у боротьбі за прогнання окупантів з території України.

Тим часом, хоч становище було просто катастрофальне, всередині уряду Української Народньої Республіки дійшло до роз'єднання між представниками осередньо-східніх і західніх земель України. Андрій Лівицький, представник УНР у Варшаві, знехтувавши спротив представників західніх земель України, підписав 22-го квітня 1920 р. т. зв. варшавський договір, згідно з яким, за ціну військової допомоги з боку поляків, Західня Україна була визнана складовою частиною Польщі.

Проти варшавського договору запротестували представники Західньої України, Буковини й Закарпаття в уряді УНР, вийшли зі складу цього уряду й відновили уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР), під проводом диктатора Євгена Петрушевича.

Між обома урядами заіснували засадничі розходження. Уряд УНР плянував розпочати, з допомогою польських військ, новий похід проти московського окупанта, а уряд ЗУНР, відмовившись визнати союз із Польщею, повів за кордоном дипломатично-політичну акцію в обороні державної самостійности Західньої України, відокремлюючи справу західніх земель від справи решти української території.

Події ці поставили теж і Січових Стрільців у важке морально-політичне положення. Як ядро армії Української Народньої Республіки, Січові Стрільці бажали залишитися й надалі вірними урядові УНР, не зриваючи, однак, при тому моральних і політичних зв'язків з західньо-українськими землями, звідки самі походили.

ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ (УВО)

Для продовжування визвольної боротьби Україна потребувала насамперед військових сил. Тому теж і розформовані Січові Стрільці стараються зберігати організовані форми, щоб могти у відповідний момент відновити існування військової формації.{Нарада "Стрілецької Ради" в Празі в липні 1920 року Сидять зліва: сотн. І. Андрух, полк. Є. Коновалець і сотн. В. Кучабський Стоять зліва: Н. Н., сотн. М. Матчак і сотн. Я. Чиж}Формальне і фактичне розв'язання Січових Стрільців, як військової формації, не було для них однозначним із знищенням усяких організаційних вузлів, що єднали їх досі. Стрілецька Рада діє далі теж під час інтернування та по виході інтернованих на волю, а стрілецтво далі вважає її своїм зверхнім органом. Проте частина стрілецтва опинилася в таких умовах цивільного життя, що дуже послабили організаційний зв'язок між вояками і Стрілецькою Радою, а з другого боку - в цей зв'язок почали включатися колишні старшини й вояки УГА. З уваги на такий стан, у липні 1920 р. відбулося в Празі, під проводом полковника Євгена Коновальця, останнє засідання Стрілецької Ради, на якому ухвалено розв'язати Стрілецьку Раду та розпочати діяльність у нових організаційних формах, а не на базі організаційних пов'язань з часу існування Корпусу Січових Стрільців.

Нараду Стрілецької Ради у Празі, в липні 1920 р., треба  вважати  датою постання Української Військової Організації (УВО).

(далі всавка зі зменшеним шрифтом)

Дня 2-го вересня 1920 р. опубліковано "Приказ УВО ч. І", а це значить, що в той час УВО вже існувала. А що зараз же після наради Стрілецької Ради в липні 1920 р. виїхали на Наддніпрянщину колишні старшини Січових Стрільців, про яких у літературі УВО кажеться, що вони виїхали з дорученням організувати на Наддніпрянщині клітини УВО, - то й насувається з того логічний висновок, що саме на тій нараді й створено УВО. Такий висновок насувається теж як логічне вияснення, чому на тій нараді розв'язано Стрілецьку Раду і формацію Січових Стрільців: створення Української Військової Організації та її Команди зробили існування Стрілецької Ради зайвим. Важко припустити, що з почину полк. Є. Коновальця розв'язано Стрілецьку Раду без попереднього створення нового керівного органу для дальшої боротьби проти окупантів. Врешті той факт, що саме члени Стрілецької Ради стали ядром першої Начальної Колегії УВО, - вказує на одночасність розв'язання Стрілецької Ради і покликання до життя УВО та її Начальної Колегії.

Точної дати постання УВО не збережено в жадному документі з тих часів. Нараду Стрілецької Ради в Празі, в липні 1920 р., про яку згадує полк. Є. Коновалець у своїх "Причинках до історії української революції" (на стор. 42), приймаємо за початок створення УВО, у висновку таких міркувань:

На основі опублікованих досі спогадів і матеріялів треба вважати найбільш імовірним, що дата формального заснування УВО припадає скоро після припинення діяльности Стрілецької Ради, хоч сам задум і підготовчі плянування існували перед формальним її заснуванням. Полк. С. Коновалець у своїх "Причинках до історії української революції" стверджує, що останнє засідання Стрілецької Ради відбулося в Празі в липні 1920 р. Тоді ухвалено рекомендувати усім Січовим Стрільцям вертатися в Україну. "Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька організація" - пише полк. Коновалець (стор. 35). Який мілітарний осередок постав на її місце після липня 1920 р., або перед припиненням діяльности Стрілецької Ради, цього з зрозумілих конспіративних причин він не подає.

[В спогаді про "Початки УВО у Львові" ("Срібна Сурма" - II. Збірник статтей і матеріялів до діяння УВО, стор. 25-62) сотн. Осип Навроцький пише, що: "початок заіснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 р." Навроцький не був сам співучасником заснування УВО в Празі чи Відні ані учасником І. З'їзду представників військових організацій, 31. 8. 1920 р. Він був організатором першого керівного осередку УВО у Львові, що мав назву "Начальна Колеґія УВО" і був заснований у вересні 1920 р. з ініціятиви вже попередньо створеної Української Військової Організації. Пропозицію організувати у Львові перше крайове керівництво УВО Навроцький одержав від Я. Чижа, який брав участь у січневій (в Луцьку) і липневій (в Празі) нарадах перших ініціяторів оснування УВО і який поінформував його напочатку вересня, що організаційна робота УВО деінде, отже поза Львовом, вже ведеться.

Про заснування першого керівного ядра - Начальної Колегії УВО - у Львові Осип Навроцький подає, що з початком вересня 1920 р. його пові-домив Ярослав Чиж, недавній член Стрілецької Ради СС та кол. начальник контррозвідки в Корпусі СС, що ССтрільці створили Військову Організацію,  щоб зберегти військові кадри для боротьби проти обидвох окупантів, що "організаційна робота вже ведеться. Командантом Української Військової  Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова". Перед його приїздом необхідно "створити якийсь керівний осередок... для зв'язків з урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО".

Створення такого командного осередку Я. Чиж запропонував сотн. О. Навроцькому, як старшині найвищому ранґою, з тим, що він має наперед узгіднювати з ним намічених кандидатів. Це значить, що Чиж мав повновласті від уже існуючої в той час УВО монтувати такий командний осередок у Львові і вирішати про добір осіб.

За даними Навроцького перший склад командного осередку УВО до часу приїзду Коновальця до Львова був такий: сотн. Осип Навроцький - координуючий голова; члени: Ярослав Чиж, Михайло Матчак, проф. Юрій Полянський (старшина-гарматчик) і Володимир Целевич. Ця п'ятка утворила в вересні 1920 р. "Начальну Колеґію УВО". З приїздом полк. Коновальця перейменовано її на "Начальну Команду УВО". (- ред.).]

(закінченя вставки)

Можливо, що тоді ще не були вироблені чіткі організаційні форми для нової організації, і тому окремі клітини УВО діяли спершу самостійно. Одні з них більше симпатизували з урядом УНР, інші знову з урядом ЗУНР, контактуючись з його міністром військових справ Я. Селезінкою. Проте залишається фактом, що вже 2-го вересня 1920 р. видано окрему листівку, що її відтак нелегально поширено на західньо-українських землях, про створення УВО та про мету і завдання цієї нової організації.(* Дивись: Акт обвинувачення з варшавського процесу ОУН, стор. 45.)

Дня 31-го серпня 1920 р. в Празі відбувся перший З'їзд відпоручників українських військових організацій, на якому були присутні також і представники Бриґади УГА, що перебувала в інтернуванні в Німецькому Яблінному (ЧСР), представник Українського Союзу Старшин у Відні, представники робітничих сотень на Закарпатській Україні та представники української еміграції в Америці. Про цей з'їзд полк. Є. Коновалець у своїх "Причинках до історії української революції" пише:

(зменшений шрифт)

"На цьому З'їзді винесено, між іншим, такі постанови:

1. З'їзд стоїть на становищі повної соборности й самостійности України без огляду на те, в які соціяльні та політичні форми виллється ця самостійність. 2. З'їзд стверджує, що теперішнє катастрофальне положення України є наслідком неохоти до праці, нестійкости, хитання, суперечности з гаслами, виведеними в т. 1., і самого факту існування аж трьох українських урядів і їх органів. 3. З'їзд уважає вказаним не ставити мілітарного спротиву з'єднанню українських земель, яке зараз наспіває через большевицький наступ, та одночасно завзиває всіх старшин і стрільців Української Армії до дальшої послідовної боротьби за самостійність України. 4. З'їзд уважає за потрібне затримати в організованій формі існуючі поза територією України військові частини та об'єднати їх ідейно між собою. Крім цього, З'їзд закликає всіх тих, що можуть повертатися на Україну, до повороту й до праці на місцях. Далі прийнято постанови щодо центрального ідейного проводу всіх військових організацій.(** Полк. Є. Коновалець: "Причинки до історії української революції", стор. 42-43.)

"Після З'їзду один з членів колишньої Стрілецької Ради виїхав був до пок. Головного Отамана (Петлюри – Б.Г) з пропозицією звільнити Українську Армію від її незавидної ролі оборони Галичини для Польщі та заховати Армію виключно для боротьби за українську державність. Пропоновано тоді раптовим зворотом відсунути Українську Армію, що боролася на правому крилі польського фронту, у Карпати й таким робом ухилитися тимчасово від дальшої боротьби большевиків. Розрахунок був такий, що большевики, після переможного походу через Польщу, були б дійшли до Середньої Европи й загрозили безпосередньо інтересам держав-переможців. Для рятування ситуації згадані держави мусіли б не тільки піддати ревізії Версальський договір, але почати також організування поважного протибольшевицького фронту, при чому мусіли б вони взяти до уваги теж ті українські бойові сили, які досі легковажено й яким не хотіли помагати. Отже українські частини, що заховались би в Карпатах і до них приєднались би всі інші українські частини за кордоном, мусіли б увійти в плян великої протибольшевицької кампанії. Українська справа виринула б тоді знову на широкому інтернаціональному форумі та не була б залежною від одного тільки маршала Пілсудського. Переможена Польща не мала б відваги ставити такі домагання, як зробила вона пізніше в Ризі... Пок. Головний Отаман цю пропозицію відкинув. Не хотів він допуститися, як сам зазначив, "зради союзника". "Союзник" одначе, якому пок. Головний Отаман дотримав вірности аж до смерти, не мав таких сантиментів. Річ Посполита Польська погодилася дуже швидко після цього з Москвою в Ризі і то коштом українських земель та коштом долі решток вірних Польщі військ Української Республіки", - яких роззброєно й інтерновано.

(завершено цитату)

Так затратилось перше основне завдання Української Військової Організації - стати зав'язком української армії для відновлення протибольшевицької війни в найближчому майбутньому.

На перший плян перед УВО, як підпільно-революційної організації висувається нове питання: очолити революційно-політичну боротьбу українського народу проти окупантів. Такий характер УВО закріпився остаточно в 1923 р., коли то 14-го березня Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі Польщі. Того самого року, 31-го грудня, Головний Отаман Симон Петлюра виїхав з Польщі в Західню Европу.

Оте завдання, - очолити, як підпільно-революційній організації, спротив українського народу проти окупантів, - висунуло на перший плян перед УВО само життя, жахливе положення, в якому опинився український народ після невдачі визвольної боротьби.

 

 

ВІДНОСИНИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

 

Хоч Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі за Польщею щойно в 1923 р., то поляки запровадили на цих землях, а зокрема в Галичині, нечуваний поліційний терор вже від першого дня окупації, уважаючи Галичину інтегральною частиною "Речіпосполитої Польської". Версальський договір, що його підписала Польща з державами Антанти, забезпечував українцям у Галичині права національної меншини: рівність перед правом, свободу української мови в публічному житті, власне шкільництво, самоврядування тощо. Під умовою пошанування тих прав Рада амбасадорів прийняла своє вищезгадане рішення. Польський уряд, хоч і зобов'язався шанувати ту умову, проте на ділі знехтував її цілковито уже від першої хвилини.

По всій Галичині прокотилася хвиля військового, а вслід за цим поліційного терору. Згідно зі звітом міжнароднього Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100.000, в цьому понад 1.000 українських греко-католицьких священиків. У казематах Модліна, Берестя, Стщалкова, Варшави, як теж у концтаборах Домбє, Вадовиці, Перемишль, Пикуличі й ін. - навмисно морено ув'язнених українців голодом та важко побивано, внаслідок чого тисячі українців загинули, а тисячі залишилися каліками. За апробатою уряду, польські поліційні та військові частини проводили по селах грабежі, безправно реквірували в українського населення майно, знущалися над населенням, побиваючи людей нагайками та шомполами, ґвалтуючи жінок та дівчат. Багато українських патріотів розстріляно без усякого суду, проти колишніх українських вояків проваджено політичні процеси. І так, наприклад, без суду розстріляли поляки десятьох українських священиків: оо. Остапа Нижанківського, Заторського, Лопатинського, Захарію Підляшецького, Галібея, Сухаровського та ін.(* Трагедія Галицької України. Матеріяли про польську інвазію ..." Вінніпег, 1920 р.; "Крівава книга", Відень 1919 р.)

В березні 1920 р. поляки запровадили назву "Малопольска Всходня", заборонивши вживати назви Західня Україна й українці та запровадивши замість того окреслення "русіні", "рускі" та "русінські". Українську мову усунено з урядових установ. Галицький Крайовий Сойм та Крайовий Виділ скасовано, так само, як і самоврядні повітові ради, передаючи компетенції польським старостам. Більшість громадських рад розв'язано й замість них настановлено польських комісарів.

Варварську нагінку повели польські окупанти теж проти українського шкільництва. Рішенням ректорату єдиного на західньоукраїнських землях університету у Львові з 16. 8. 1919 р. дозволено студіювати в ньому тільки польським громадянам і тим, хто відбув службу в польській армії. Таку саму постанову проведено й на львівській політехніці. Метою цих постанов було виключити від студій українську молодь, а тих, хто мав би надію таки дістатись на студії, заставити прийняти польське громадянство та зголоситися до служби в польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Шевченка відкрити приватні університетські курси польська влада відкинула й рішуче заборонила влаштовувати такі курси. Водночас, для заспокоєння міжнародньої публічної опінії, пущено в закордонній пресі повідомлення про те, що варшавський уряд нібито підготовляє відкриття українського університету у Львові. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існувала за Австрії, тепер скасовано, а замість неї створено "Кураторію львівської шкільної округи", підпорядковану варшавському міністерству освіти. Дозвіл розпочати навчання дано тільки польським гімназіям, а до народнього шкільництва впроваджено скрізь примусове навчання польської мови.

Всіх українських урядовців, що працювали за Австрії та ЗУНР, позбавлено праці, якщо вони відмовилися скласти присягу на вірність польській державі. В листопаді 1921 р. проведено державний перепис населення Галичини, як частини польської держави, в листопаді 1922 р. -  вибори до польського сейму, а в грудні 1922 - перший примусовий набір до польського війська.

Цьому тотальному наступові польського шовінізму й терору мусів

протиставитися український народ.

У відповідь на вищезгадане рішення ректорату львівського університету, українська суспільність створила тайний університет у Львові, що, не зважаючи на поліційні переслідування, проіснував аж до 1925 р. Університет цей відіграв важливу ролю в формуванні революційної психіки серед повоєнного покоління західньоукраїнської молоді. Позитивний революційно-формуючий вплив на всі шари українського громадянства мав також факт кількарічної невирішености щодо державної приналежности західньоукраїнських земель.

Спротив українського народу окупантам очолила Українська Військова Організація (УВО).

 

 

ЗАВДАННЯ І КОМАНДНИМ СКЛАД УВО


За дату постання УВО треба вважати, як уже було зазначено раніше, липень 1920 р. Спочатку організувалися клітини УВО більш стихійно, при чому ці клітини були лише слабо взаємно пов'язані. Остаточне організаційне оформлення УВО на західньоукраїнських землях проведено навесні 1921 р., після приїзду туди полк. Є. Коновальця, який почав особисто керувати організаційною працею УВО. В першому році існування УВО багато праці на організаційному відтинку доклав полк. Юрко Отмарштайн, визначний старшина армії УНР, який загинув у 1922 р. від скритовбивчої кулі.(* На тему вбивства полк. Юрка Отмарштайна, колишнього старшини Січових Стрільців, члена команди Зимового Походу й першого головного організатора УВО на західньоукраїнських землях, велась у 1920-30-их роках на сторінках української емігрантської преси широка полеміка. Полк. Ю. Отмарштайна вбито скрито під час відвідування ним военнополонених українців у польському таборі. В брошурі "Хто вбив полк. Отмарштайна?", виданій у Празі 1933 р., полк. Р. Сушко на підставі зібраних ним документів обвинуватив у цьому вбивстві М. Чеботарева, шефа політичної поліції уряду УНР, організатора й виконавця розстрілу полк. П. Болбочана. Обороняючись перед тим прилюдним обвинуваченням в убивстві полк. Отмарштайна, Чеботарев скерував обвинувачення проти полк. Р. Сушка. У відповідь на це, сотн. Г. Рогозний опублікував нові, ним зібрані, документи окремою книгою п. н. "До тайни вбивства полк. Ю. В. Отмарштайна" (Чернівці, 1934 р.). Подібно, як полк. Р. Сушко, сотн. Г. Рогозний рішуче твердить, що організатор скритовбивства на особі полк. Отмарштайна - це М. Чеботарів.) Співробітниками полк. Отмарштайна в цій праці були старшини української армії Іван Чмола і Роман Дашкевич.

Для розбудови УВО важливою була постанова наради Стрілецької Ради в Празі з липня 1920 р., повторена як постанова З'їзду представників Українських Військових Організацій у серпні 1920 р., щоб усі старшини та стрільці Українських Армій, які можуть повернутися в Україну, зробили це і ввімкнулися в ряди українських революційних організацій. Згідно з цією постановою, чимало визначних військових старшин, а між ними і полк. Є. Коновалець, повернулося з-за кордону на українські землі.

Прибувши до Краю ранньою весною 1921 р., полк. Є. Коновалець скликав таємні сходини коло 100 колишніх старшин і з'ясував їм тодішню політичну ситуацію, як теж потребу, завдання та засади нової підпільно-революційної організації. Згідно з тезами його доповіді, УВО повинна стати в своїй політичній діяльності на націоналістичних позиціях: боротися з усякими проявами русофільства й польонофільства; перестерігати нарід перед надмірним оптимізмом щодо можливостей успіху дипломатичної акції уряду ЗУНР; готуватися до затяжного періоду польської окупації; спонукувати до організації всі живі сили народу в усіх ділянках його життя; звернути особливу увагу на молодь, жіноцтво, селянство й робітництво; енергійно протиставитися ворожим всеукраїнській національній ідеї гаслам; пропаґувати ідеї соборництва, національного активізму й віри у власні сили.

Під організаційним оглядом західньоукраїнські землі поділено на чотири округи на правах самостійних "корпусів". Ядром членства повинні стати загартовані в боях і випробувані щодо характеру недавні старшини та стрільці українських армій, а дальший дбайливо контрольований доплив повинна становити студентська, робітнича та селянська молодь. Цілістю діяльности УВО має керувати її Начальна Команда.

Тези доповіді полк. Є. Коновальця були однозгідно апробовані всіма учасниками конференції як основні засади діяльности УВО.

Членами Начальної Команди УВО стали: сотн. Богдан Гнатевич - начальник штабу; М. Саєвич - бойовий референт; Дмитро Паліїв - політичний референт; Осип Думин - розвідка; інж. Ярослав Індишевський, проф. Юрій Полянський, полк. Роман Сушко, Василь Кучабський, Остап Коберський, Осип Навроцький, Михайло Матчак, Петро Бакович, Ярослав Чиж. Після повернення з-за кордону в 1922-24 рр., до Начальної Команди УВО ввійшли ще сотн. Юліян Головінський, полк. Андрій Мельник, а також Володимир Целевич, Володимир Бемко, Ярослав Селезінка, І. Ревюк та П. Меркун. Спочатку Начальна Команда була водночас і Крайовою Командою. По виїзді полк. С. Коновальця восени 1922 р. вже напостійно за кордон, осідок Головної Команди УВО, званої тоді Начальною Командою, перенесено так само за кордон, а діяльністю УВО на західноукраїнських землях стала керувати окрема Крайова Команда, підпорядкована Головній Команді УВО.

Крайовими комендантами УВО були: проф. Юрій Полянський (1922-23), Петро Бакович (1923),(* За даними З. Книша П. Бакович був кадровим референтом в Крайовій Команді УВО, а Крайовим Комендантом став по виїзді Коновальця полк.А. Мельник (див. "Власним руслом", Вид. "Срібна Сурма", Торонто 1966, ст 36-42) полк. Андрій Мельник (1923-24), інж. Ярослав Індишевський (1924), сотник Юліян Головінський (1924-26 і 1930), інж. Богдан Гнатевич (1926-27), полк. Роман Сушко (1927-29), сотник Омелян Сеник (1929). Крайовими комендантами УВО на осередньо-східніх українських землях були сотн. Іван Андрух та сотн. Микола Опока.

Роля і завдання УВО з'ясовані в брошурі "У.В.О." (видання Пропаґандивного Відділу УВО, широко кольпортоване між українцями як нелеґальна література) так:

(вставка зі зменшенням шрифту)

"УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльності. Вона свідома рівнож того, що в цій діяльності буде вона наражена на атаки й клевети навіть з боку українців й це таких, що за юдин гріш служать чужим і ворожим Українському Народові інтересам. До всіх них буде УВО ставитися й надальше як до сміття Варшави або грязі Москви й на їх крайньо демагогічні й брехливі наклепи, що ними за наказом згори послуговуються, відповідатиме не полемікою та дискусією з ними, але ще більше інтенсивною діяльністю.

"Рівнож не думає УВО служити інтересам других народів. Рівночасно, одначе, УВО є свідома того, що не тільки її завданням, але й обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву Українського Народу.

"УВО не ставить терористичної діяльности як виключного свого завдання. Не є вона рівнож, як це польська займанницька влада старається  ввесь час пропаґувати, ніякою розвідчою централею. Ні! Ще раз ні! УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропаґувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з'єдинену Державу. Як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов'язком проводити вже плянову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця. В цій підготовці звертає вона пильну увагу на всі ті можливості, що з ними прийдеться Українському Народові стрінутися як у випадку самостійного зриву, так рівнож на випадок конфлікту Польщі з її сусідами, чи при вибухові щораз більше назріваючого світового конфлікту. УВО старається на всі ці випадки мати не тільки готовий, випрацюваний плян, але щобільше, перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повсталі маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до переможного кінця й то до такого, що не тільки приніс би українському народові власну державу, але й створив би збройну силу, готову й здібну боронити цю державу перед ворогами.

"УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й не сміє допустити до того, щоб грядучі події заскочили український нарід непідготованим, як це мало місце в роках 1917-18".

"Українська Військова Організація, що поставила собі за завдання пропаґувати загально-національний зрив українського народу проти займанців і як організація, що переводить конкретну підготовку цього зриву на західніх українських землях, йде й мусить іти з усіма шарами народу й серед них поширювати свої ідеї. Для неї не можуть бути обоятними настрої мас, бо саме від тих настроїв залежить, як широкі маси будуть ставитися до займанця взагалі, зокрема ж, чи стремління УВО увінчаються в остаточному висліді успіхами, чи ні.

"Українська Військова Організація буде тому впливати на настрої народніх мас та ширити дух активізму й непримиренности супроти займанця. Тому, в своїй пропаґандивній, як теж конкретній підготовчій діяльності до загального зриву. Українська Військова Організація виступає й надалі якнайрішучіше буде виступати проти всього, що цей дух боротьби і видержливости могло б захитати. До таких надзвичайно небезпечних проявів, як для революційних настроїв взагалі, так для підготовки зриву зокрема, зараховує Українська Військова Організація нічим неоправдані надії й орієнтації на чужу допомогу, що вже від довших літ є в нас модними, їх вплив помітний навіть серед нашої заокеанської еміграції, якої завданням, силою вже тої ролі, яку відогравали заокеанські еміграції інших поневолених народів, є - стояти непохитно на сторожі найвищих ідеалів нації". (Всі  підкреслення ориґіналу).

(кінець)

УВО рішуче відкидала і поборювала пропаґовану колами УНР орієнтацію на Польщу. Щождо відношення до УССР, то спочатку, доки УВО ще втримувала контакти з урядом ЗУНР, між членами якого були й такі, що в боротьбі проти Польщі хотіли бачити в підбольшевицькій Україні свого союзника, - серед деяких гуртів УВО були помітні пробольшевицькі настрої. Але полк. Є. Коновалець і його найближчі співробітники рішуче протиставилися таким настроям від самого початку існування УВО, і ці настрої ступнево заникали. Після заіснування конфлікту між УВО й диктатором Є. Петрушевичем постала т. зв. ЗУНРО (Західньо-Українська Народня Революційна Організація), як конкуренційна до УВО організація з радянофільським наставленням. Серед підпільної літератури на Західній Україні деколи траплялися видані ЗУНРО брошурки з ділянки методики революції. Коли ж голова уряду ЗУНР д-р Є. Петрушевич одверто перейшов на радянофільську плятформу, то УВО зайняла виразні протибольшевицькі позиції. В уже цитованій нами брошурі "УВО" читаємо про це наступне:

(зміна шрифту)

"Не во ім'я злуки українських земель і не для добра. Української Нації ведуть большевики свою каїнову роботу. І тому теж, доки в українському уряді (УССР) сидітимуть не дійсні представники українського народу, а висланники Москви й доки тим самим цей уряд вестиме, замість політики, що відповідала б інтересам всього українського народу, шкідливу й чужу нашому народові політику, так довго всякі орієнтації й надії на цей уряд будуть недоцільними й шкідливими. Всякі орієнтації, чи то на Польщу, чи на большевиків, є безпідставними й для українського народу шкідливими й тому УВО мусить з ними, як такими, боротися".

Рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на большевиків, УВО вважає зрадником визвольних змагань українського народу теж ті одиниці з-поміж українців, які пропаґують орієнтацію на того чи іншого окупанта України і намагаються витворити серед української суспільности прихильні до Москви або Польщі настрої. Не інакше оцінює УВО й тих українських політиків, які примирюються зі станом поневолення України та під плащиком "реальної" чи "позитивної" політики пропаґують розбудову українського життя в рамцях чужої держави. Перших називає УВО "хрунями", других - "угодовцями".

Про "хрунів" читаємо в брошурі "УВО" таке: "Не один із них згинув уже з караючої руки члена УВО, бо це найгірша язва на народнім організмі".

А "угодовців" названа брошура характеризує так: "Це слабодухи, яких не бракує в ніякій нації, що тремтять за свої посади; це пережитки нашого минулого, що не можуть умістити себе в нових умовинах боротьби на життя і смерть з польським наїзником; це, врешті, наслідки нашого довгого поневолення, - раби, що в їх природі є стирати кому-небудь порох із ніг .. . Угодовці є більше небезпечні, ніж згадані вище "орієнтаційні" табори. Бо коли останні не дуже то й закривають, що є на удержанні окупантів і до концепцій союзів з ворогами підходять, правда з хибним, однак з купецьким розрахунком, мовляв, "ми вам даємо Західню Україну, а ви нам творіть Велику Україну", або "ми вам комуністичну пропаганду, а ви нам федеративну державу з українізацією", - то "реальна" політика угодовщини полягає на тому, щоб віддати український нарід на цілковиту ласку й неласку ворога... Угодовці не тільки резиґнують із самостійности та соборности і на їх місце ставлять "охлапи",*( польське слово, означає "покидьки","рештки") та щонайвище пишуть, що "нам у Польщі належиться автономія", але й виступають якнайрішучіше проти війни, революції та взагалі нелеґальности".

"Щоб здобути незалежність українському народові, підготовляймо збройну розправу, а не угодовщину. Пам'ятаймо, що український нарід творив свою державну традицію і проголошував свою самостійність серед крісових і гарматних стрілів. Як довго стріли лунали, так довго існувала українська держава. Зброєю можемо її воскресити, а не охлапами, не автономією, не "реальною політикою", що нав'язує шнур на шию українського народу. Хто поступає протилежно, той ворог українського народу й ворог УВО".

(кінець зміни)

Як засіб боротьби супроти терору окупантів, УВО приймає протитерор, уважаючи його конечним для самооборони поневоленого народу та успішним у пропаганді визвольної справи серед своїх і чужих. Але УВО виразно зазначила, що цим засобом вона користуватиметься якнайобережніше і тільки в конечних випадках. Стосування такого терору, чи радше відплатних дій, як засобу національної самооборони, вважається виправданим через потоптання московсько-большевицьким і польським окупантами всіх засад людяности супроти українського народу, через їхню політику варварського гнобителя і визискування України. В таких обставинах відплатні акції, стосовані в обороні людських прав, так само, як і оборонна війна народу проти варварів, це не насильство, а боротьба за знищення насильства. Такий протитерор "піднімає почування людського достоїнства у всіх понижених і поневолених та прочищує атмосферу загальної вимушеної підлеглости. Кожний терористичний акт, за кожним разом, показує, що не можна здушити в народі стремління до свободи". Каральні акції, звернені проти провідних осіб ворожої держави, проти чільних представників окупаційної системи, - системи грабежу, кривди й насильств, - підривають самовпевненість окупанта та авторитет окупайційної влади, створюють стан провізорії та непевности. Такий стан не дозволяє ворогові закріплювати систему поневолення, а серед поневоленого народу скріплює духа спротиву й віру у власні сили та підносить почуття людської гідности.

Протитерор є теж успішним засобом пропаґанди визвольної боротьби серед своїх і чужих. Акти протитерору алярмують публічну опінію світу і заставляють її познайомитися зі станом, який змушує стосувати відплатні акції.

(зміна шрифту)

"Мусимо змінити психіку нашої суспільности і психіку ворогів та порушити світову опінію. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх - своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову опінію, знищить до тла, надламаний уже до цього часу, загарбницький характер ворогів. Тоді український нарід заживе вільно у власній хаті".

Закид, ставлений революційній організації т. зв. "реальними політиками", що, мовляв, революція пожирає гекатомби кривавих жертв поневоленого народу, - УВО вважає трагічною помилкою або єхидним заслонюванням власної трусливости. "Поневолений нарід обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, а тоді, коли гнобитель є переконаний, що поневолений нарід не є здібний повстання підняти". Жертви, покладені в боротьбі за волю, поривають народ і наснажують його незламним завзяттям. А тому - "ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляху. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б'ється і в кого, крім самолюбія, живе ще любов вищого роду - любов до батьківщини".

(закінчення)

 

РЕВОЛЮЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ УВО

 

Форми пасивного й активного спротиву

Ставши на таких засадах, УВО розвинула на терені Західньої України широку революційну діяльність. Безпосередньою метою цієї діяльности було мобілізувати маси до втримання воєнної готовости супроти чужої влади. Передусім, УВО закликала всіх українців відмовитись визнати польську окупацію законною, а польську державу - сувереном тимчасово окупованих нею українських земель. У зв'язку з цим, з ініціятиви УВО проведено такі масові акції:

1. Бойкот присягання на вірність польській державі. Цього жадали поляки від усіх українців, що працювали як урядовці чи службовики на різних державних або самоуправних становищах. Заклик УВО викликав серед українського населення прихильний відгук, і українці почували себе далі громадянами української держави й масово відмовлялися від присяги, не зважаючи на загрозу позбавлення праці. Акція ця мобілізувала українську суспільність і примушувала польську владу робити поступки.

2. Бойкот загального перепису населення Західньої України, як частини польської держави, в листопаді 1921 р.

3. Бойкот виборів до польського сейму в листопаді 1922 р. Участь українського населення в польських виборах і вислання представників до польського парляменту були б сильним козирем для польської пропаганди. Вона могла б твердити, що населення Західньої України вже примирилося з приналежністю до польської держави, і тому Рада Амбасадорів повинна визнати Західню Україну інтегральною частиною Польщі, а українську справу на західніх землях - внутрішньою справою польської держави.

4. Бойкот набору до польського війська, що почався в грудні 1922 р. Бойкот цей мав засвідчити перед світом про те, що тільки насильством можна змусити українську молодь служити в чужій для неї польській армії та скласти присягу на вірність чужій польській державі. А присяга з примусу - неважна і не може нікого зобов'язувати.

До всіх тих акцій пасивного спротиву УВО ангажувала все українське громадянство, поширювала об'яви уряду ЗУНР, даючи ініціятиву і залишаючи за собою загальне керівництво.

Створюючи форми активного спротиву окупаційній владі, УВО перебрала на себе повністю проведення даної акції. В таких випадках участь в акціях брали тільки окремі члени УВО, визначені для того Командою УВО. До тих акцій належали: індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади; саботажі - нищення ворожого майна й дезорганізація комунікації; «екси» - експропріяційні напади на державні установи, головно на поштові уряди й амбулянси.

 Атентати на представників окупаційної влади

Першим голосним актом індивідуального терору УВО був револьверовий атентат на начальника польської держави маршала Й.Пілсудського, який приїхав з офіціальною візитою до «польського» Львова, та на львівського воєводу Ґрабовського. Атентат виконав Степан Федак - «Смок», син відомого адвоката д-ра Степана Федака, у Львові, в дні 25-го листопада 1921 року. Револьверові постріли не поцілили Пілсудського і тільки зранили Ґрабовського. Політичний процес проти атентатника відбився голосним відгомоном не тільки по всій Польщі, але й поза її межами. Атентат цей був протестом проти польської окупації західньоукраїнських земель і першим сиґналом бойової діяльности УВО.

Другим голосним актом індивідуального терору було вбивство членами УВО польського шкільного куратора Собінського, який особливо завзято заходився нищити українське шкільництво. Це був самозрозумілий для громадянства протест проти польонізації молоді. Собінського вбито револьверовими пострілами на вулиці Львова, в дні 19-го жовтня 1926 р. В голосному процесі, що відбувся в січні 1928 року, польський суд засудив, як виконавців того атентату, Івана Вербицького та Василя Атаманчука на кару смерти, замінивши її опісля на досмертне ув'язнення, а ( фото:17 бойовиків УВО перед судом присяглих у Львові в січні 1928 року обвинувачені в атентаті на шкільного куратора Я. Собінського В першому ряді зліва сидять: В. Атаманчук, І. Вербицький, М. Вербицький, Ольга Вербицька, сотн. Ю. Головінський) пізніше Атаманчукові на 10, а Вербицькому на 15 років тюрми. Обидва засуджені були до того вбивства зовсім непричасними; атентант на куратора Собінського виконав Роман Шухевич разом з іншим бойовиком УВО - Богданом Підгайним.

З інших актів індивідуального терору згадаємо: вбивство поліційного аґента в Стрию членами УВО Теодором Улицьким і Нагорняком; вбивство польського жандарма в Добростанах коло Львова; ліквідація станиці польської поліції в с. Фирлеві, Рогатинського повіту.

Окремо треба ще згадати атентат члена УВО Ольшанського на президента польської держави Ст. Войцеховського у Львові, в дні 5-го листопада 1924 р., та замах на тернопільського воєводу.

Перша саботаж на акція 1922 року

 

Саботажна акція найсильніше розвинулася влітку та восени 1922 р., коли діяльністю УВО на західноукраїнських землях керував безпосередньо сам полк. Є. Коновалець. Саботажна акція, скерована проти державних об'єктів, почалась уже навесні того року. І так:

В травні 1922 р. в Баковинцях коло Перемишля спалено великі військові маґазини, а на передмісті Перемишля Засянні - два військові склади вовни і військовий тартак. На шляху Львів-Бібрка сильно пошкоджено залізничні рейки та поперетинано телеграфічні дроти, 3-го червня знищено дім жандармерії в Яворові, 16-го червня спалено поліційні доми в Городку Ягайлонськім. 18-го червня кинено бомбу на поліційну станицю в Угнові, а 27-го червня - на поліційну станицю в Судовій Вишні, 28-го червня спалено будинок водної станції в Любачеві. 2-го липня спалено залізничну станцію в Сопотові коло Кут, а тиждень пізніше - під Городком Ягайлонським. В липні поперетинано телеграфічні дроти навколо Львова, на лінії Коломия-Станиславів, біля Жовкви і в околицях Стрия Іб-го серпня виконано динамітовий замах на потяг в околиці с. П'ядики. 20-го серпня кинено дві бомби до помешкання повітового коменданта поліції в Стрию, 28-го серпня знищено динамітовими петардами залізничну станцію та поліційний дім у Яворові. У вересні спалено будинок староства в Печеніжині, зірвано динамітом залізничний міст у Яворові, підкладено бомби під поїзд на лінії Львів-Підгайці, на станцію Боднарів та на залізничний шлях біля неї, зірвано залізничні рейки на шляху Вигнанка-Іване Пусте та на лінії Стрий-Сколе біля с. Конюхів.

Водночас УВО провела саботажну акцію проти польських поміщиків, які сваволили по українських селах, подібно як це було за панщизняних часів, та проти польських колоністів, що були здебільша поліційними донощиками. Влітку й восени 1922 р. проведено коло 2.300 підпалів фільварків, скирт збіжжя та господарських будинків, що були власністю польських дідичів і колоністів. У цій акції УВО користувалося спеціяльними часовими механізмами з запальниками, що вибухали й запалювали по 1-2 днях після їх вкладення в сіно чи збіжжя, так, що пожари вибухали звичайно тоді, коли даний об'єкт був оточений поліційною сторожею.

Окремою бойовою акцією був партизанський рейд, проведений у жовтні 1922 р. групою коло 50 бойовиків, під командуванням колишніх чотарів УГА Степана Мельничука і Павла Шеремети.  (фото:  Зліва: чотар УГА Степан Мельничук і чотар УГА Павло Шеремета,командирі повстанчого загону, розстріляні поляками в Чорткові 11 листопада1922 року  та Василь Крупа, бойовик сокальської групи УВО розстріляний 30 листопада того ж року поляками у Львові) .Опис цього рейду знаходимо в тодішній емігрантській газеті «Український Скиталець».(*”Український Скиталець” ч.20)

(зменшеним шрифторм)

«Дня 15-го жовтня появилась у Зборівському повіті повстанська група, зложена з 50 людей. Вона, руйнуючи і палячи по дорозі фільварки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшла досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків. Рівночасно появилася така група в Сокальщині і перейшла до Тернопільщини, третя група виринула в Брідщині та Збаращині. Остання злучилася по дорозі з першою групою. Ці групи, особливо перша, найсильніша числом, роздроблюються по дорозі на малі гуртки, які несподівано появляються в різних місцевостях і ширять переполох між польськими зайдами. Дідичі й польські жандарми втікають до міст. Повстанці роздають забране поляками добро між селян та взивають їх відозвами вступати в повстанські ряди й бойкотувати вибори. Відділи польської піхоти, кінноти й змобілізовані жандарми рушили проти повстанців. У кількох місцях, наприклад, коло Осівця й Бобулинець, Бучацького повіту, прийшло між повстанцями й польським військом до завзятих боїв, що закінчилися соромною втечою ляхів. Акцією польських військ кермує комендант 12-ої дивізії в Тернополі.

«Перша група покарала в Ярчівцях польських колоністів і спалила фільварки Яцківці (Зборів), Авґустівку, Плавучу, Куряни, Пліхів Демню, Конюхів, Геленків (Бережани), Писарівку, Черемхів, Горинь, Корзову й Вільку.

«В Плавучі повстанці вбили коменданта польської жандармерії Ґловінського і двох жандармів, у Горожанці коменданта жандармерії Корчовського, а в Дунаєві поранили кількох польських колоністів. Телеграфічна сполука між Львовом і Підгайцями та між Львовом і Бережанами була довший час перервана, а залізничний рух на галицькому Поділлі стриманий.

«По 25-ім жовтні повстанські гурти, поділившись на малі гуртки по 5-10 людей, появляються в Тернопільщині, Борщівщині, Бучаччині, Заліщиччині, Сокальщині, а навіть і під Львовом в околиці Куликова.

«Дня 28-го жовтня прийшло в лісі коло Бараніх Переток, пов. Сокаль, до завзятої боротьби між польською поліцією й одною з таких груп і в ній вбили одного чоловіка, а одного поранили.

«31-го жовтня прийшло до збройної розправи між ляхами й повстанцями в околиці Чорткова. Також між Заліщиками й Осівцем прийшло до завзятої боротьби між одною групою і польським військом і тоді зловили Степана Мельничука, сина галицького залізничника».

(кінець цитати)

Польському військовому відділові вдалось зловити й другого коменданта повстанського загону Павла Шеремету, як теж членів УВО Василя Крупу та Романа Луцейка, організаторів і командирів сокальської групи повстанців. Воєнний польський суд засудив усіх чотирьох на кару смерти і їх розстріляно: С. Мельничука і П. Шеремету в Чорткові, а В. Крупу і Р. Луцейка у Львові.

Експропріяційні акції в 1924-26 роках

Експропріяційні акти («екси») УВО набрали найширших розмірів у 1924-26 р., коли крайовим комендантом УВО був сотн. Юліян Головінський. Головним завданням «ексів» було те саме, що й саботажів: підривати авторитет окупаційної влади, створювати стан непевности, залякувати ворога, алярмувати публічну опінію в користь української справи та морально мобілізувати українську суспільність. А крім того, через експропріяційні акти УВО здобувала гроші на бойову діяльність. Ішлося тут про гроші, здерті польським окупантом з українського населення, а тому й було зовсім виправдано, що ті гроші повинні були бути відібрані від грабіжника та використані на боротьбу проти нього.

Для проводження експропріяцій сотн. Ю. Головінський створив спеціяльну «Летючу бригаду», якою особисто командував при виконуванні «ексів», добравши до неї належно вишколених бойовиків із різних місцевостей Західньої України. Членами цієї «Летючої бриґади» були: пор. Іван М. Паславський, Микола Ясінський («Льольо»), Андрій Оленський, сотн. Омелян Сеник, В. Шумський, Василь Атаманчук, Микола Ковалисько, С. Букало, Дмитро Дубаневич, А. Медвідь, Володимир Лупуль, Прокіп Матійців, Моклович, Роман Барановський і Ярослав Барановський. У кожній окрузі та повітовій команді УВО був бойовий референт. Він часом долучував до «Летючої бриґади» бойовиків із свого терену, щоб виконавці даного «ексу» могли краще орієнтуватися в терені.

Сотник Ю. Головінський мав свояка, який працював у головній поштовій дирекції у Львові та інформумав його про більші грошові пересилки до різних поштових урядів. Призначені для виконання даного «ексу», бойовики з'їжджалися в умовлений час на означене місце, виконували напад і негайно роз'їжджалися.

З проведених «Летючою бриґадою» експропріяцій ширше відомі такі:

Напад на поштовий амбулянс під Калушем 30-го травня 1924 р.; напад на поштовий амбулянс під Калушем 28-го листопада 1924 р.; напад на головну пошту у Львові 28-го березня 1925 р.; напад на поштовий віз під Богородчанами влітку 1925 р.; напад на скарбовий уряд у Долині влітку 1925 р.; напад на поштовий амбулянс під містечком Дунаїв; напад на поштовий уряд Сьрем у Познанщині.

Після нападу на поштовий амбулянс під Калушем у листопаді 1925 р., при відвороті, частина боївки пробувала зупинитись у помешканні Барановських, батько яких був священиком у Темерівцях біля Галича, і тут попала в поліційне оточення. В перестрільці поліція поранила і зловила І. Паславського, а крім цього пізнала братів Р. і Я. Барановських, яких кілька місяців пізніше вислідила й заарештувала у Львові. Пізніше поліція вислідила й заарештувала теж інших членів «Летючої бригади». Врятувався від арешту лише Ю. Головінський, завжди добре законспірований, так, що навіть не всі члени «Летючої бриґади» знали його справжнє прізвище та місця його перебування. (фото:Зліва: сотник Юліян Головінський, Крайовий Комендант УВО в 1926-1927 та 1930 році, нар. 1 грудня 1894, замордований поліційним аґентом 30 вересня 1930 р. Зправа: Микола Ясінський, визначний бойовик УВО, член «Летючої  Бриґади»  УВО, пізніше бойовий референт КЕ ОУН)

В червні 1926 р. відбувся у Львові судовий процес проти учасників нападу під Калушем. Процес тривав більше місяця й набув широкого розголосу. Всі підсудні трималися дуже гідно, особливо ж Іван Паславський, який виголосив понад одногодинну промову. Паславський говорив не так у власній обороні, як радше в обороні прав українського народу, виправдуючи революційну боротьбу УВО та гостро обвинувачуючи Польщу за варварське поневолювання українців. Так само дуже гідно вів себе на суді Микола Ясінський, що був зразком незламного бойовика. Звідомлення з процесу видала УВО окремою брошурою п. н. «Дванадцять українців перед судом у Львові», що стала дуже успішною пропаґандивною літературою. (фото:Зліва: полковник Роман Сушко, Крайовий комендант УВО в 1927-1929 роках Зправа: Зиновій Книш, бойовий референт УВО)

Процес «поштовців» закінчився засудом вісьмох підсудних і звільненням (через брак доказів) чотирьох. Тоді були засуджені: Дмитро Дубаневич - 8 років тюрми, Іван Паславський - 5, Микола Ясінський - 4, Андрій Оленський - 3, Андрій Медвідь - 3, Ярослав і Роман Барановські - по 2 і пів років тюрми. На цьому ж процесі засуджено на 6 років тюрми також Миколу Бігуна, хоч він участи в нападі не брав, а, згідно з зізнаннями свідків, у день нападу виступав на імпрезі в Празі (ЧСР). 

«Летюча бриґада» могла бути, очевидно, поповнена новими бойовиками, та цього не сталося через заарештування сотн. Ю. Головінського, у зв'язку з убивством шкільного куратора Собінського в жовтні 1926 р.

Головінський просидів у тюрмі аж до судового процесу в січні 1928 р. В час його відсутности «екси» припинилися. Щойно в липні 1928 р. відбувся знову більший «екс» - напад на поштовий уряд при вулиці Глибокій у Львові, під час чого загинув бойовик Ярослав Любович, а в березні 1929 р. проведено напад на листоношу в домі при вул. Городецькій у Львові.

Каральні акції проти зрадників

Крім акцій проти окупанта, УВО провела каральну акцію проти тих «хрунів», які через зислуговування полякам шкодили українській національні справі І так, від куль бойовиків УВО загинуло багато війтів, українців з походження, які добровільно стали на службу польській владі в закріплюванні стану окупацій, польщенні українських земель та винищуванні українського самостійницького руху.

Найголоснішим виступом УВО проти «хрунівства» було покарання смертю журналіста Сидора Твердохліба, який уже в перші роки польської окупації став із запалом пропаґувати льояльність «русинів» супроти польської держави. В такому «хрунівському» дусі С. Твердохліб редаґував, видавану за польські гроші, газету українською мовою, а крім цього особисто дуже активно агітував за участь українців у виборах до польського сейму, хоч українська суспільність бойкотувала ці вибори. Бойовики УВО Іван Пасіка і Садовський, з співучастю члена УВО Дзіковського, застрілили С. Твердохліба в Камінці Струміловій, 15-го жовтня 1922 р. В той час УВО ще була організаційно пов'язана з урядом ЗУНР та його представництвом на західноукраїнських землях — «Політичною Колегією», і вбивство С. Твердохліба виконано за відомом і апробатою уряду ЗУНР, як теж проводів усіх тодішніх українських легальних політичних партій.

Закордонні  станиці  і  вишколи  УВО

Крайова УВО, при здобуванні засобів на бойову діяльність, мала технічно- організаційну допомогу від станиць УВО в сусідніх із Польщею державах — Чехо-Словаччині, Німеччині та Литві, а крім цього в Америці. Нагляд над Експозитурою УВО в ЧСР мав військовий аташе ЗУНР в Празі сотн. І. Т. Рудницький, що після перенесення Начальної Команди УВО за кордон став її фінансовим референтом. Справою постачання зброї з ЧСР до Краю керував чот. Мандзій. Керівником станиці УВО в Литві був сотн. Іван Рев'юк («Бартович»), колишній комендант УВО Покутської округи. Зв'язковим УВО в Данціґу до 1927 року був інж. Кізюк, а опісля — інж. Андрій Федина. (фото:Сотник Іван Теодор Рудницький)

Для фінансування діяльности УВО було створено «Український Бойовий Комітет» під керівництвом Михайла Матчака. Цей комітет мав свої клітини в Краю й на еміґрації та займався збіркою грошевих пожертв на цілі УВО. На американському терені проводила збірки на цілі УВО «Федерація Українців у ЗДА», під керівництвом д-ра М. Цеглинського. На терені Чехо-Словаччини, з почину д-ра І. Т. Рудницького, всі українські стипендіянти «Чесько-Українського Комітету», симпатики УВО, добровільно оподаткували себе і щомісяця таємно платили певну частину своєї стипендії на цілі УВО. В час співпраці УВО з урядом ЗУНР представник уряду д-р Я. Селезінка передав з фонду ЗУНР на цілі УВО суму 100.000 чеських корон. Окремим джерелом фінансів УВО були вищезгадані експропріяційні напади на поштові та податкові уряди.

Важливою ділянкою внутрішньо-організаційної праці УВО був військовий вишкіл її членів. Як для майбутньої війни, так і для революційно-бойової діяльности потрібні були добре вишколені військовики. З уваги на це, УВО доручила своїм клітинам у Краю дати кожному членові початковий військовий вишкіл, якщо даний член не служив у війську. Для підвищення рівня військового вишколу Начальна Команда УВО зорганізувала за кордоном спеціяльні військові курси. Одним з більших таких курсів, поставлених на високому рівні, був у 1925-26 рр. піврічний військовий курс у Данціґу для старшин. Курс цей закінчили 60 членів УВО — колишні військовики, як теж і 50 молодших членів УВО, які ще не відбули військової служби. Всі вони прибули на курс із Краю нелегально і таким самим способом по закінченні вишколу повернулися на рідні землі. Другий такий військовий курс відбувся на Закарпатті.

Підпільне видавання «Сурми»

Пресовим органом УВО був місячник «Сурма», що почав виходити щойно в 1927 р. — на сьомому році існування Організації. «Сурма» друкувалася за кордоном, перший рік у Німеччині, а відтак у ЧСР і Литві. До Краю пересилано її організаційним зв'язком і поширювано як нелегальну літературу. Наклад «Сурми» становив 10.000 примірників. Призначена для розповсюдження на українських землях частина накладу «Сурми» була друкована на тоненькому папері, а для закордону — на звичайному. Перше число «Сурми» зредагував д-р Іван Ґижа, відтак «Сурму» редаґувала колеґія: на ідеологічно-програмові теми писав полк. Є. Коновалець, на військові — сотн. Ріко Ярий, на політичні — Сидір Чучман, про революційно-визвольну боротьбу інших народів — Омелян Сеник, хроніку подій провадив Володимир Мартинець, обов'язком якого було теж збирати редакційний матеріял. Технічною частиною видавництва та кольпортажу чотирьох перших чисел «Сурми» займався Омелян Сеник, а дальших — сотн. Іван Рев'юк («Бартович»), керівник станиці УВО в Литві.

Польська влада всіма способами намагалася унеможливити кольпортаж «Сурми» між українським населенням. Кого поліція зловила на розповсюджуванні «Сурми», того засуджувано на кілька років тюрми. Та не зважаючи на ці переслідування, населення західньоукраїнських земель залюбки читало «Сурму», передаючи її з рук до рук і з хати до хати.

З-за кордону транспортовано «Сурму» на західньоукраїнські землі різними шляхами: з Данціґу, де провідником станиці від 1931 р. був Андрій Федина, з ЧСР через Польщу (лінія Тешина) і з Закарпаття через Карпати.

ПРОТИ ОРІЄНТАЦІЙ НА МОСКВУ І ВАРШАВУ

За вісім років діяльности УВО здобула собі величезний авторитет в українського народу, як теж розголос і добру славу серед чужих. А проте вже від самого початку свого існування УВО мала одну основну хибу, що поступово все більше проявлялася і гальмувала її діяльність. Українська Військова Організація постала як рух спротиву ворожій окупації, не маючи однак єдиної ідеологічно-політичної основи. В рядах УВО згуртувалися люди різних політичних поглядів, що бажали брати активну участь у боротьбі за визволення України. А в той час в українському політичному світі існували великі ріжниці в поглядах щодо програми й тактики політичної діяльности. Ті різні погляди щораз виразніше стали проявлятися і в рядах УВО.

В перші роки свого існування УВО намагалася бути в близьких контактах з урядом ЗУНР, на чолі якого стояв д-р Євген Петрушевич. Комендант УВО полк. Є. Коновалець був того погляду, що контакти УВО з урядом ЗУНР не повинні бути занадто тісні й УВО мусить мати широку свободу діяльности. Протилежний погляд заступали диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і його найближчі співробітники. Вони вважали, що УВО повинна бути повністю підпорядкована урядові ЗУНР і служити йому знаряддям у політичній діяльності. До 1923 р. авторитет уряду ЗУНР серед населення Західньої України був досить великий, тому й на полк. Коновальця, як Головного Коменданта УВО, ввесь час роблено натиск по лінії бажань диктатора Петрушевича. Для вияснення і полагодження тих справ полк. Є. Коновалець був примушений виїхати восени 1922 року за кордон. (Полк. Є. Коновалець виїхав з Краю 23-го жовтня 1922 р. і повернутися в Україну йому вже більше не судилося).

Полк. Є. Коновалець виїхав тягаровим поїздом з підльвівської станції в напрямі на Раву Руську, через Польщу до Данціґу на підроблені документи.(* примітка 1) Метою поїздки полк. Коновальця за кордон було намагання наладнати взаємини УВО з урядом ЗУНР д-ра Є. Петрушевича.

Властиво, полк. Коновалець утримував тісніший зв'язок та політичну координацію з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, а з головою уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушевичем контактувався для узгіднення акцій УВО на західньоукраїнських землях.

Одначе, полк. Коновальцеві, по приїзді за кордон, не вдалося наладнати добрих взаємин з урядом ЗУНР не тільки через своє безкомпромісове становище в питаннях соборности українських земель, але й через свою засадничо негативну поставу до всяких радянофільських орієнтацій чи тенденцій, які в той час, як було вже згадано, проявлялися серед членів уряду ЗУНР. Крім того, полк. Коновалець твердо обстоював погляд, що визвольна політика й боротьба на західньоукраїнських землях повинна провадитися на плятформі соборного змагання всіх українських земель, проти всіх окупантів, в одностайній скоординованій пблітично-революційній дії, а не в обмежених рамках і такій політичній обстановці, в якій тоді перебували лише західньоукраїнські землі.(фото:Зправа: полк. Андрій Мельник, Крайовий Комендант УВО в 1923-24 роках; зліва: сотн. Євген Зиблікевич, Окружний комендант УВО, засуджені  в процесі «басарабівців» на довгорічне ув'язнення)

Ще навесні 1920 р. полк. Коновалець задеклярував був свою згоду ввійти до «Ліги Відбудови України», що тоді створилась на принципі соборництва, але через нефортунний добір осіб швидко розпалася. В лютому 1921 р. полк. Коновалець увійшов до «Всеукраїнської Національної Ради» у Відні, з якої, на рішучу вимогу диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, мусіли вийти представники Галичини, після чого ця Рада розпалася. Водночас полк. Коновалець започаткував у Відні створення гуртка «Молода Галичина», що поставив за своє завдання «дати зав'язок до створення громадсько-політичної організації всеукраїнського характеру з метою: «протидіяти ширенню ідеології територіяльного сепаратизму, маючи на увазі, що така ідеологія остаточно кинула б наддніпрянське громадянство в обійми поляків, а знову галицьке — в обійми москалів» Після приїзду полк. Коновальця з-за кордону до Галичини, відбувся у Львові, в днях 1-3 липня 1922 р., великий студентський з'їзд з участю коло 250 учасників. Цей з'їзд прийняв подібного змісту постанови, як і «Молода Галичина» у Відні. Вище з'ясованих поглядів дотримувався полк. Коновалець і після другого приїзду за кордон, восени 1922 р., і тому проти нього почалася відверта кампанія з боку однодумців диктатора Петрушевича. В часописі «Канадійський Українець» проф. Петро Карманський умістив незвичайно напастливу статтю п. н. «Контрреволюційний заговір проти галицького уряду», проф. Степан Рудницький заговорив подібним тоном у статті «Галичина та Соборна Україна». В ще гіршому тоні, з явним пришиванням полк. Коновальцеві польської аґентури, були написані статті д-ра Осипа Назарука, колишнього міністра ЗУНР, а опісля шефа преси і пропаґанди в екзильному уряді ЗУНР. Врешті, сам диктатор Є. Петрушевич висунув вимогу, щоб Головний Комендант УВО полк. Коновалець або повністю підпорядкувався екзильному урядові ЗУНР, або уступив з поста Головного Коменданта УВО.

В тій справі відбулася в березні 1923 р., в Оліві біля Данціґу, спеціяльна нарада командного штабу УВО та його конференція з представниками уряду ЗУНР. Цими представниками були: отаман Ярослав Селезінка, керівник військових справ ЗУНР, та д-р Володимир Бачинський і Зиновій Пеленський — члени зорганізованих з доручення уряду ЗУНР на західноукраїнських землях «Народнього Комітету» та «Міжпартійної Ради». Полк. Коновалець відмовився зійти з позицій соборництва і перетворити УВО в знаряддя ЗУНР. Щоб не спричинити відвертого конфлікту між УВО і урядом ЗУНР, полк. Коновалець уступив восени 1923 р. з поста Начального Коменданта УВО. Функції Начальної Команди УВО перебрала «Політ-Колегія», під проводом військового референта уряду ЗУНР отам. Ярослава Селезінки. Крайовим Комендантом УВО на західноукраїнських землях став полк. Андрій Мельник, особа сприємлива для диктатора Петрушевича і його оточення як добрий військовик і бойовик, але людина не такого чіткого політичного наставлення, як полк. Є. Коновалець. На становищі Крайового Коменданта УВО пробув полк. Андрій Мельник до квітня 1924 р., — коли то його заарештовано у зв'язку зі справою Ольги Басарабової і засуджено на 4 роки тюрми. (фото:Конференція Начальної Команди УВО в Оліві (над Балтицьким морем) у 1923 році. Сидять зліва: Володимир Бемко, полк. Андрій Мельник, полк. Євген Коновалець, Володимир Целевич, міністер Ярослав Селезінка, Ярослав Індишевський. Стоять зліва: Петро Бакович, сотн. Юліян Головінський, сотн. Іван Ревюк, Павло Меркун)

Явний перехід д-ра Є. Петрушевича, голови екзильного уряду ЗУНР, на совєтофільську орієнтацію в 1923 р. дуже швидко зруйнував увесь авторитет диктатора, а далі й самого екзильного уряду ЗУНР. Внаслідок цього УВО відсахнулася від політики екзильного уряду ЗУНР і вирішила піти своїм власним шляхом. Тоді провідний актив УВО звернувся до полк. Євгена Коновальця, щоб він знову перебрав керівництво Організацією в свої руки. Полк. Євген Коновалець на це погодився, тим більше, що в час його відсутности УВО зазнала важкого удару і потребувала негайної відбудови.

На початку 1924 р. польська поліція заарештувала зв'язкову УВО Ольгу Басараб, і хоч вона загинула під час тортур 12-го лютого 1924 р., не зрадивши жадної організаційної таємниці, то знайдені при ній в момент арештування деякі матеріяли напровадили поліцію на слід і уможливили їй провести численні арешти серед провідного активу УВО. Керівник розвідки УВО О. Думин залишив в О. Басарабової таємні матеріяли, що попали в руки поліції та помогли їй розкрити і заарештувати сотн. В. Коваленка. В ході дальшого слідства заарештовано і засуджено тодішнього Крайового Коменданта УВО полк. Андрія Мельника на 4 роки; сотн. Євгена Зиблікевича і сотн. Василя Коваленка по 3 роки; Богдана Зеленого і Федора Горобця по 2,5 року; Миколу Білянського і Михайла Ґаца по 2 роки; Ірину Вахнянин на 15 місяців в'язниці; Франца Штика і Григорія Лихолата звільнено. Внаслідок цих арештів організаційна сітка УВО була сильно порвана.

Про цей період політичних труднощів у діяльності УВО подано в книжці «Євген Коновалець», що вийшла в 1938 р. у Парижі під редакцією д-ра Олега Кандиби-Ольжича та Ом. Сеника, дослівно таку коротку замітку, яку цитує у своїй праці «Від УВО до ОУН» В. Мартинець:

(зменшений шрифт )

«Грудень 1922 р.: — конфлікт Вождя з Петрушевичем, який домагається від нього безумовного підпорядкування, чому Вождь з огляду на вповні недоцільну антиреволюційну політику Петрушевича рішуче спротивився.

«1923 р.: — на вимогу висланої в березні цього року делегації Петрушевича до Москви під проводом сотника Івана Коссака, намагається Петрушевич усунути Вождя від кермування УВО. Восени Вождь покидає Команду УВО до червня 1924 р.

«1924.: — В червні Вождь знову перебирає Верховну Команду УВО під умовою, що УВО, як соборницько-революційна організація, не сміє мати з Петрушевичем нічого спільного».

(кінець)

Але саме повернення полк. Коновальця на пост Начального Коменданта УВО ще не зліквідувало у ній ріжниці в поглядах на зовнішню політику. Всередині УВО все ще існувала група прихильників політики д-ра Є. Петрушевича, щоправда нечисленна, зате ж досить впливова.

О. Думин, один із найрухливіших членів вищезгаданої групи, референт розвідки в Начальній Команді УВО, почав підготовляти, в порозумінні з диктатором Петрушевичем, «палатну революцію» всередині УВО; з метою відсунути полк. Коновальця від керівництва Організацією.

[В той самий час виникли великі розходження поглядів між тодішним Крайовим Комендантом інж. Ярославом Індишевським, а членами Крайової Команди УВО сотн. Ю. Головінським, та сотн. Омеляном Сеником щодо тактики і політичних позицій революційної боротьби УВО.

Ярослав Індишевський не був фронтовим старшиною, як Головінський і Сеник. Будучи в Коші УСС, він цікавився політичними питаннями, мав знайомства з полк. Г. Коссаком та іншими старшинами, що в часах українізації переїхали на Україну і були там пізніше розстріляні. Плянуючи з ними широку акцію на Україні, він нав'язував зв'язки також до деяких знайомих, що вже були залеґалізовані на большевицьких посадах. (Його змішують з його братом, інж;. Степаном Індишевським, старшиною СС, що з Ужгороду утримував зв'язки УВО з ЗУЗ, і в 1924 році був висланий на СУЗ і там пропав у невідомий спосіб). Ярослав Індишевський, бувши приклонником Петрушевича, розраховував на допомогу большевиків у протипольській боротьбі. Він приїхав у 1924 році зі Львова до Праги намовляти, щоб змінити полк. Коновальця. Ця місія не пощастила петрушевичівцям. Я. Індишевського залишено в Празі, а Крайовим Командантом УВО на ЗУЗ призначено сотн. Ю. Головінського, бойового референта в Крайовій Команді. Про причини цих змін кружляли різні припущення.

(змен шення)

На процесі Романа Барановського у вересні 1933 р. свідок прокурора Кухарський насвітлив ці розходження в такий спосіб, що тодішній Крайовий Комендант УВО Ярослав Індишевський, разом із Дмитром Палієвом, політичним референтом Крайової Команди УВО, мали б їздити до Харкова на переговори з урядом УССР, щоб нав'язати з ним співпрацю УВО в боротьбі проти Польщі.

Я. Індишевський помер у Празі у 1928 році, а Дм. Паліїв був арештований і переслуханий у справі цієї подорожі, але не був за те засуджений поляками.]

Тоді ж було розкрито і змову сотн. О. Думина.

(закінчення)

Для вияснення всіх тих справ скликано окрему конференцію УВО, що відбулася в січні 1925 р. в Ужгороді. Конференція визнала неправильними позиції визнавців орієнтації на «радянську Україну» та прихильників політики Петрушевича, як теж: затвердила усунення інж.Я. Індишевського і сотн. О. Думина та їхніх однодумців з рядів УВО.

Усунені з рядів УВО, на підставі рішення ужгородської конференції, прихильники радянофільської політики д-ра Є. Петрушевича створили нову підпільно-революційну організацію п. н. «Західньо-Українська Народня Революційна Організація» (ЗУНРО), а водночас почали видавати, як її офіціоз, підпільну не періодичну газету «Український Революціонер». Проте, крім створення кількох ланок       на Покутті, ЗУНРО не зуміла розбудувати своєї організаційної сітки на західньоукраїнських землях і незабаром самоліквідувалася.

ПОТРЕБА ПОЛІТИЧНОЇ ОДНОРОДНОСТИ КАДРІВ УВО

Українська Військова Організація постала як революційно-збройний рух спротиву проти окупантів українських земель — в обороні самостійности соборної української держави, — без чітко визначеного власного ідеологічно-пропаґандивного обличчя. Членом УВО міг стати кожен український патріот-самостійник, який бажав чинно боротися в організованих рядах збройного підпілля проти ворожої окупації за волю українського народу, без уваги на свої ідеологічно-політичні переконання чи партійну приналежність.

Тому вважалося за цілком природне, що члени УВО, крім діяльности в рамках УВО, займалися ще й іншою політичною роботою поза цією організацією. І так, одні вели окремі ідеологічні організації (як, наприклад, Зиновій Петрів, д-р Мирон Коновалець, Ілярій Ольховий, Василь Бас, д-р Іван Ґижа), інші залишилися членами леґальних політичних партій (як, наприклад, Юрій Полянський, Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Остап Коберський, О. Павлів та ін).

Організатори УВО гадали, що така постановка справи буде великим позитивом, бо дасть можливість об'єднати в рядах УВО найкращі одиниці з-поміж членів усіх українських політичних груп, партій і напрямків. Нова організація, як на це вказує вже сама її назва, повинна була базуватися на такому принципі, на якому базується побудова національної армії, всенароднього війська: на позапартійності.

Проте дуже швидко виявилося, що така «позапартійність» УВО стала її великим недоліком. Відсутність, всіх її членів зобов'язуючої, ідеології та програми з одного боку, а з другого — зустріч у рамках однієї організації людей різних політичних поглядів, — усе це стало причиною багатьох внутрішніх конфліктів, що завдали організації великої шкоди.

Начальний Комендант полк. Є. Коновалець, свідомий отих недоліків УВО, прагнув надати їй виразне ідеологічно-політичне обличчя, обличчя націоналістичне. А таке прагнення полк. Коновальця викликало, в свою чергу, велике зацікавлення до УВО з боку інших українських націоналістичних організацій, що постали в період «позапартійности» УВО і діяли чи то на українських землях, чи то на чужині. Політична доцільність наказувала прагнути до об'єднання всіх українських націоналістичних сил для спільної боротьби.

ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

М

В 1919 р., коли Польща окупувала західноукраїнські землі, тут існували чотири українські політичні партії: 1) «Українська Народно-Трудова Партія», яка до 1919 р. називалася «Українська Національно-Демократична Партія» (УНДП); 2) «Українська Соціял-Радикальна Партія» (УСРП);  3)  «Українська  Соціял-Демократична  Партія»  (УСДП); 4) «Українська Християнсько-суспільна Партія» (УХСП).

Міжпартійна Рада

Спочатку всі вони діяли одностайно проти польської окупації і з цією метою заснували були «Міжпартійну Раду», головою якої був Кирило Студинський, а секретарем — Володимир Бачинський. «Міжпартійна Рада» підчинялась екзильному урядові ЗУНР д-ра С. Петрушевича. З бігом часу, внаслідок нової політичної ситуації, а саме: закріплення совєт-ської влади на Наддніпрянщині й польської окупації на західньоукраїн" ських землях, перехід д-ра Петрушевича на советофільську орієнтацію і занепад авторитету екзильного уряду ЗУНР, — серед членів «Міжпар-тійної Ради» виникла велика ріжниця в поглядах щодо дальшої політичної діяльности. Через те «Міжпартійна Рада» перестала існувати, і кожна з вищезгаданих партій пішла далі своїм власним шляхом, переживаючи менше чи більше гострі внутрішні кризи та зміни.

УНДО та її відлам УПП

Найсильніших внутрішніх потрясень зазнала найбільша з тих партій — Трудова. Велика частина її членів залишилася вірною д-рові Є. Петрушевичеві навіть після зміни його політики, переходячи разом із ним на совєтофільську орієнтацію. Ця частина Трудової партії назвала себе «незалежною групою». Вона мала спершу помітний вплив на офіціоз партії — щоденник «Діло», який із захопленням передрукував вістки про «небувалі успіхи радянської влади» в УССР. Другу групу в Трудовій партії творили т. зв. автономісти, які підкреслювали конечність «органічної праці» і ставили перед собою завданням здобути для Галичини автономію в рамках польської держави. Провідниками цієї групи були д-р Степан Баран і д-р Степан Витвицький. Була ще й третя група, а саме: ті, що відкидали совєтофільську орієнтацію й автономізм та намагалися знайти можливості легальної боротьби на засадах самостійництва.

В 1923/24 рр. Дмитро Паліїв виступив з ініціятивою перебудувати Трудову партію під політично-програмовим оглядом і дати їй нову назву — «Українське Національне-Демократичне Об'єднання». В Трудовій партії Паліїв належав до самостійницької групи, будучи водночас членом УВО, де займав пост політичного референта Головної, а відтак Крайової Команди.

Після довших переговорів дійшло до поєднання двох перших та частини третьої групи Трудової партії, і на з'їзді 11-го липня 1925 р. завершено те поєднання формально — створенням нової партії під назвою «Українське Національно-демократичне Об'єднання» (УНДО). Теоретично беручи, переможцем вийшла самостійницька група, бо в програмі партії поставлено вимогу самостійности й соборности України. На ділі ж справжнім переможцем стала група автономістів, бо в практичній діяльності прийнято засаду змагати до самостійности й соборности шляхом леґалістичного парляментаризму, на якому першим етапом мало бути здобуття для Галичини автономії в рамках польської держави. Члени УВО, що вступили в УНДО, створили там «опозиційне крило» під проводом Дмитра Палієва, але з бігом часу, замість перетягти автономістів на свої позиції, як це вони собі обіцяли були зробити, й самі вони почали чимраз виразніше переходити на автономістичні позиції.

Визначними діячами УНДО стали: Степан Баран, Степан Витвицький, Володимир Бачинський, Антін Горбачевський, Михайло Галущинський, Володимир Кузьмович, Дмитро Левицький, Кость Левицький, Іван Кедрин-Рудницький, Остап Луцький, Любомир Макарушка, Володимир Охримович, Мілена Рудницька, Юліян Павликовський, Володимир Целевич, Сергій Хруцький, Василь Мудрий. Офіціозом УНДО залишився щоденник «Діло». Спочатку УНДО бажало співпрацювати з УВО. До диспозиції Дм. Паліїв поставив щоденник «Новий Час», що почав був виходити в жовтні 1923 р. на кошти УВО, а якого редактором був якраз Паліїв, як делеґат Крайової Команди УВО. Проте з бігом часу УНДО почало щораз то виразніше і рішучіше виступати проти УВО й усякої протипольської революційної діяльности, мовляв, вона завдає українському народові шкоду. Обороняючи позиції леґалізму й «органічної праці», прагнучи до розбудови українського господарського, культурно-освітнього й політичного життя на засаді льояльности супроти польської держави, УНДО швидко стало явним противником УВО, повністю перетворившися, згідно з вживаною в УВО номенклятурою, в партію угодовців.

В травні 1927 р. відкололась від УНДО, з групи совєтофілів, частина під проводом Вячеслава Будзиновського і створила окрему «Українську Партію Праці» (УПП), з пресовим органом «Праця». УПП проіснувала до 1930 року.

Українська Соціял-Радикальна Партія

УНДО залишилось аж до 1939 р. найсильнішою з українських леґальних партій на Західній Україні.

Друга передвоєнна українська політична партія, заснована в 1890 р. під назвою «Українська Радикальна Партія» (її основником був Іван Франко, який, однак, швидко після цього вирікся сощялізму), після окупації Західньої України Польщею, з'єдналася з волинською партією соціял-революціонерів в одну, під новою назвою «Українська Соціял-Радикальна Партія» (УСРП). [У своїй програмі ця партія на головний плян ставила клясові інтереси селянства і робітництва, а своїм ідеологом визнавала Михайла Драгоманова (нар. 1841, помер 1895 р.). В національному питанні вона стояла на засаді державної самостійности України, і вела в леґальних формах опозиційну політику проти польської окупації Західньої України. В соціяльній політиці радикали проповідували немарксистський соціялізм, входили в склад соціялістичного ІІ. Інтернаціоналу, ідейно-політично були в контроверсії з комуністичними позиціями Третього Інтернаціоналу і розходилися з комуністами також у питаннях тактики. Протилежно до комуністів, вони відкидали засоби революції і терору і йшли шляхом леґалізму. Хоч радикали були противниками комунізму, одначе своєю пропагандою соціялізму вони мимовільно підготовляли подекуди ґрунт для комуністичної агітації, зокрема в таких осередках, які не розбиралися в ріжницях між демократичним і совєтським соціялізмом, або були здезорієнтовані посталими тоді новотворами т. зв. соціялістичних республік, особливо в роках НЕП-у й українізації, у неменшій мірі, ніж радянофільські групи націонал-демократів, що відкололися були від Трудової Партії. Чимало членів радикальної партії, які були наставлені революційне, перейшло тоді в комуністичні ряди. В практичній політичній дії радикали виступали головно проти консервативного клерикалізму в перебільшено-аґітаційних формах і старалися наставляти селянство проти духовенства та інтелігенції не лише з польського адміністративного апарату, але також проти української інтелігенції інших партійних переконань, як проти «буржуазії», що нібито визискує його. Українські націоналістичні організації, зокрема ОУН, радикали навмисне змішували з УНДО і в своїй пропаґанді називали речниками «української буржуазії»]. Своєю тактикою леґалізму й опортунізму в відношенні до польської держави радикали були близько споріднені з УНДО-м.

Радикали мали значні впливи серед західньо-українського селянства і були, після УНДО, другою найсильнішою леґальною партією в Західній Україні.

Визначними членами УСРП були: Лев Бачинський, Іван Макух, Матвій Стахів, І. Блажкевич, О. Коберський, Д. Ладика, В. Лисий, М. Матчак, О. Павлів, І. Попович, С. Жук. Пресовим органом цієї партії був «Громадський Голос», тижневик, за редакцією М. Стахова. Партія мала власну організацію молоді «Каменярі» та видавала освітню бібліотечку для народу «Самоосвіта». Фінансове радикали спиралися на значну допомогу з боку української селянсько-робітничої еміґрації в Америці.

Українська Соціял-Демократична Партія

Друга соціялістична партія на західноукраїнських землях — «Українська Соціял-Демократична Партія» (УСДП) — підпала під комуністичні впливи більше, ніж соціялісти-радикали. До голосу в партії прийшли явні речники советофільсько-комуністичної орієнтації: Б. Кузьма, Антін Чернецький, С. Волинець. Вони перетворили УСДП в експозитуру нелегальної «Комуністичної Партії Західньої України» (КПЗУ), через що польська влада її розв'язала. Щойно в 1929 р. УСДП відновила свою діяльність, уже як незалежна від комуністів партія, проте її впливи були ввесь час зовсім незначні. Преса УСДП, — тижневики, чи пак місячники «Вперед» і «Воля», — мала маленький наклад і появлялась нереґулярно.

Головними діячами УСДП були: Семен Вітик, Лев Ганкевич, І. Квасниця, Я. Остапчук, Володимир Темницький, Володимир Старосольський.

Сель-Роб

Частина совєтофільсько-комуністичного крила УСДП об'єдналася з соціялістами москвофільської галицької партії та з холмсько-волинською соціялістичною групою Сель-Союзу, і разом вони створили нову, явно комунофільську, партію «Українське Селянсько-Робітниче Соціялістичне Об'єднання» (Сель-Роб). У 1927 р. ця партія розкололася на «Сель-Роб правицю» і «Сель-Роб лівицю». В 1928 р. частини обох відколів об'єднались у «Сель-Роб єдність», та в 1932 р. польська влада розв'язала ввесь «Сель-Роб».

КПЗУ

Побіч явних, леґальних комунофільських партій, від початку польської окупації на західноукраїнських землях діяла нелегальна «Комуністична Партія Західньої України», заснована большевиками під час польсько-большевицької війни. КПЗУ користувалася великою фінансовою і політичною допомогою з боку уряду УССР, зокрема в період НЕП-у та «українізації».

Пропагуючи орієнтацію на «радянську Україну», яка мала б помогти Західній Україні визволитися з-під польської окупації та об'єднатися в одній «самостійній соціялістичній радянській українській державі», КПЗУ мала в перші роки свого існування помітні впливи серед українського селянства і студентства.

УКНП

Передвоєнна «Християнсько-Суспільна Партія» після окупації Західньої України поляками зовсім завмерла, і щойно в 1930 р. постала, як її наслідниця, «Українська Католицька Народня Партія» (УКНП), з пресовим органом «Нова Зоря». Провідниками цієї партії були стани-славівський єпископ Григорій Хомишин і редактор «Нової Зорі» д-р Осип Назарук. УКНП була наскрізь льояльною супроти Польщі та проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині, як «спільній батьківщині українців і поляків». З метою протиставитися тим національно-освідомлюючим впливам, що йшли через культурно-освітню організацію «Просвіта», єпископ Гр. Хомишин доручив організувати на те-рені своєї діецезії нове товариство «Скала», подібне до «Просвіти», але угодовецького напрямку.

Галицькі москвофіли

Існуюча до війни партія москвофілів зазнала в час війни смертельного ідейно-політичного удару. Визвольні змагання 1918-го і наступних років національне освідомили українську суспільність, так, що навіть колишні москвофіли стали здебільша свідомими українцями. З сильної колись москвофільської партії залишилась тільки жменька партійних провідників, без опертя в народніх масах. Проте ця жменька одержала міцну підтримку з боку польських окупантів, які з допомогою москвофілів прагнули розколоти український фронт. Окупаційна влада передала москвофілам великий будинок «Народнього Дому» та друкарню «Ставропігії» у Львові, призначивши для них постійні фінансові дотації. Спираючись на цю польську грошову й політичну допомогу, галицькі москвофіли створили окремий стипендійний фонд, з допомогою якого намагалися приєднати собі незаможних українських студентів. Проте жадного політичного впливу на українські народні маси москвофільська партія після війни вже не мала. Невелика група москвофілів перейшла до «Сель-Роб»-у

Окреме місце між усіма цими партіями займала недовгочасна «Українська Партія Національної Роботи», про яку буде мова на 50 сторінці.

Так ото оформилось українське політичне життя в Західній Україні в перші роки польської окупації. Поминаючи москвофільську партію, що її штучно втримували при житті поляки своїми фінансовими субсидіями і яка могла тільки декого з українців зловити приманою стипендії чи праці на державній посаді, — на український загал ішов з одного боку наступ совєтофільства, а з другого — леґалізму й угодовщини. Речниками і пропаґаторами совєтофільства були КПЗУ і Сель-Роб, а посередньо також і УСДП та УСРП, як носії марксизму-соціялізму. УСДП і УСРП, разом з УНДО і УКНП, були теж пропаґаторами леґалізму й угодовщини. Всі ці впливи проникали і до УВО, яка не могла протиставити їм своєї ідеології, бо в той час вона такої ідеології ще не мала. Дехто з членів УВО симпатизував з совєтофілами, інші намагалися політичне зв'язати УВО з УНДО-м (напр., Дм. Паліїв, Л. Макарушка, В. Целевич), ще інші — з УСРП (напр., М. Матчак, О. Навроцький, О. Коберський).

Щоб могти успішно протиставитися всім тим впливам, шкідливим для українського самостійництва, треба було спершу чітко оформити націоналістичну ідеологію. Тим більше, що саме в бік націоналістичної ідеології скеровував увагу українських патріотів критичний розгляд недавніх збройних визвольних змагань, ствердження причин їх поразки. Аналіза розвитку подій на Наддніпрянщині 1917-1918 рр. вказує на те, як фатально заважила на дальшому перебігу й кінцевому висліді визвольних змагань відсутність ясної національної самостійницько-державницької ідеї в тих, кому історія судила була стати при кермі на початках відновленого українського державного будівництва. Тож, як повчав досвід недавнього минулого, деструктивним силам, які все ще діяли, треба було протиставити самостійницько-державнотворчу силу — українську націоналістичну ідеологію й організацію.

 

ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОСЕРЕДКІВ НА ЗУЗ

 Писання д-ра Дмитра Донцова

Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по першій світовій війні став д-р Дмитро Донцов.

Д-р Дмитро Донцов перебував у Західній Україні вже в останні роки перед першою світовою війною. Він став тут загально відомим як пропаґатор націоналістично-самостійницької ідеології своєю доповіддю на Студентському з'їзді у Львові 1913 р. про «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». Доповідь ця появилася опісля окремим виданням як прийнята Студентським з'їздом самостійницька плятформа політичної діяльности на найближче майбутнє. Дальший розголос здобув Д-р Дм. Донцов своїми брошурами «Модерне москвофільство» (видана 1913 р.) і «З приводу одної єресі» (видана 1914 р.). В тих брошурах, написаних блискучим публіцистичним стилем, Донцов доводив шкідливість для українського народу всіх проявів москвофільства і пропаґував, як единоправильний шлях, повне відокремлення України від Росії та відновлення національно-державної самостійности України.

В 1921 р. видав Донцов у Відні свою нову публіцистичну працю «Підстави нашої політики», в якій рішуче відкидав усяку орієнтацію на Москву, все одно, чи та Москва царська, республіканська, буржуазна, чи пролетарсько-соціялістична, — і закликав українців орієнтуватися тільки на Західню Европу.

В 1925 р. появилась праця Дм. Донцова «Націоналізм», в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціялістичної псевдодемократії. Тієї псевдодемократії, що розкладала українську духовість, обдирала український нарід з його національної свідомости, присипляла його туманними фразами про «всесвітнє братерство» та про «спільні інтереси селянсько-робітничих мас усієї Росії», чим підготовила катастрофу визвольних змагань. Як антитезу до цього Дмитро Донцов вказав український націоналізм.(Фото:Д-р Дмитро Донцов ідеолог українського націоналізму)

Твори Дм. Донцова притягнули до себе загальну увагу. Гострота його вислову помагала виразніше бачити проблеми, а величність націоналістичних   ідей,   показана Дмитром Донцовим на тлі хуторянства «дядьків атєчества чужого», захоплювала українську молодь і робила її борцем за здійсненню ідей українського націоналізму.

Полк. Євген Коновалець, повернувшися навесні 1921 р. до Галичини і перебравши пост Головного Коменданта УВО, звернувся до д-ра Дмитра Донцова з пропозицією відновити видавання «Літературно-Наукового Вістника» й редагувати його в дусі ідей українського націоналізму, пропаґатором яких був Донцов. Одержавши його згоду, полк. Коновалець доручив реалізацію відновлення «ЛНВістника» проф. Юрієві Полянському, членові Головної Команди і першому Крайовому Комендантові УВО після виїзду Коновальця з Галичини. Так завдяки заходам УВО, з днем 1-го травня 1922 р. почав знову появлятися «Літературно-Науковий Вістник». Видавцем його стала відновлена в 1921 р. «Українська Видавнича Спілка», яку очолювали проф. Юрій Полянський і Осип Навроцький, тоді член Крайової Команди УВО. Начальним редактором «ЛНВістника», на виразну вимогу полк. Коновальця, став д-р Дмитро Донцов, а співредакторами — Володимир Дорошенко і Володимир Гнатюк.

Дм. Донцов подав у першому числі відновленого журналу таке основне завдання «Літературно Наукового Вістника»:

«Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація — ось завдання, до розв'язки котрого, разом з іншими, хоче спричинитися і відновлений “Літературно-Науковий Вістник”».

Згідно з такою заявою, Дм. Донцов заходився відразу надати журналові виразно націоналістичне обличчя. З тим не хотіли погодитися обидва співредактори, прихильники інших партійно-політичних напрямків, і тому вони вийшли з редакції. Редактором «ЛНВ» залишився сам Дм. Донцов.

Після того, як полк. Коновалець на деякий час відійшов від командування УВО, а УВО під Крайовим Комендантом полк. Андрієм Мельником підпорядкувалася урядові ЗУНР Петрушевича, зв'язок УВО з «ЛНВістником», який різко осуджував совєтофільську орієнтацію Петрушевича, перервався. Того зв'язку вже й не наладнано, і «ЛНВ» під редакцією Дм. Донцова залишився вже на далі самостійним органом. Проте «ЛНВ», хоч і не бувши пов'язаний організаційно з УВО, став пропаґатором ідей українського націоналізму і відіграв важливу ролю в формуванні націоналістичної ідеології. «Літературно-Науковий Вістник», під редакцією Дм. Донцова, виходив до 1933 р., а від 1933 до 1939 р. — під скороченою назвою «Вістник».

«ЗАГРАВА» І УПНР

Побіч відновленого «Літературно-Наукового Вістника» почав у 1922 році, з ініціятиви УВО, виходити ще один журнал виразно ідеологічно-політичного характеру — «Заграва». Головним редактором цього журналу став Дм. Донцов, а співредакторами—тодішні члени Крайової Команди УВО Дмитро Паліїв, Василь Кучабський, Михайло Матчак, як теж Володимир Кузьмович. У час відсутности полк. Коновальця в УВО (взимку 1923-24 р.) названі члени УВО заходилися творити при журналі «Заграва» окрему леґальну націоналістичну партію. Незабаром така партія справді постала під назвою УПНР, при чому для сторонніх це скорочення читалося «Українська Партія Національної Роботи», а для її членів і втаємничених це означало: «Українська Партія Національної Революції». Тому то повну назву партії писано завжди в такій формі: «Українська Партія Національної Р(оботи)».

До проводу УПНР були обрані такі особи: посол Самійло Підгірський — голова, Дмитро Донцов — секретар, членами керівництва партії були Володимир Кузьмович, Дмитро Паліїв, Остап Луцький. Замітнішу ролю в УПНР відігравали Володимир Кохан, Дмитро Левицький, Роман Сушко, Іван Кедрин-Рудницький, Мілена Рудницька, Ярослав Цурковський та інші. Це була спільна галицько-волинська партія націоналістичного напрямку. Але вона проіснувала недовго.

В літі 1925 року заходами Дм. Палієва члени УПНР, крім Підгірського і Донцова, об'єдналися з автономістичною групою «трудовиків» і радянофільською групою «незалежних» трудовиків в нову політичну партію, в «Українське Національне-Демократичне Об'єднання» (УНДО).

Політичні розрахунки Дмитра Палієва, що націоналістична група «загравістів», влившися в УНДО, надасть цій новій партії лінію принципового самостійництва, не здійснилися. Здійснилися за те передбачення і перестороги Донцова, що злиття з політичне хиткими елементами доведе УПНР до самоліквідації.

УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ В ПІДПІЛЛІ

У формуванні політичної думки студентство відігравало завжди важливу ролю. Так само і в формуванні української націоналістичної ідеології та українського націоналістичного руху важливу ролю відігравало студентство.

У вир політичної боротьби за українські національні інтереси втягнула українське студентство вже сама політична ситуація створена на західноукраїнських землях польськими окупантами.

Боротьба за український університет у Львові почалась іще за часів австрійської окупації Галичини і вже тоді вона скеровувалась проти поляків. Під тиском українських вимог, австрійська влада поступалася крок за кроком, погоджуючись на щораз більшу розбудову українського шкільництва, з високими школами включно. Протиставилися тому вперто й злобно поляки. Запроваджений поляками шляхетсько-панщизняний лад, що його застала Австрія при забранні Галичини в 1772 р., поміг полякам закріпити за собою політичні впливи на західньоукраїнських землях, так що й під австрійською окупацією польська меншість панувала над великою більшістю українських автохтонів.

Свої політичні впливи в австрійській державі поляки використовували насамперед для того, щоб не допустити до вирощування нової української інтелігенції як провідної сили національного відродження галицьких українців. Заснований у 1784 р. австрійським цісарем Йосифом II університет у Львові проіснував до 1805 р. і був опісля відновлений цісарем Францом І в 1817 р. Польська інтеліґентська верхівка захопила керівництво університету в свої руки. Всіма можливими засобами, законно й беззаконно, поляки протиставилися допущенню в університет української мови, як викладової, а так само не допускали на українські катедри українських професорів. Університет — це святиня науки, але університет в українському Львові став, з вини поляків, тереном завзятої політичної боротьби українського студентства проти польських оборонців безпросвітности. Боротьба ця була окроплена й освячена кров'ю українських студентів.

По окупації Західньої України в 1919 р., поляки завершили свій «наступ темряви» проти українського високого шкільництва повним спольщенням львівського університету. Вони зліквідували всі українські катедри, що існували на цьому університеті за Австрії, та розпорядили, що на університеті можуть студіювати тільки громадяни польської держави, які відбули військову службу в польській армії.

З уваги на такий стан українці ухвалили закласти у Львові свій приватний університет. Реалізацію цього задуму перебрало на себе Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, членами якого, як неофіційної української Академії наук, зорганізованої на західньоукраїнський лад були не тільки українські, але й визначні західньоевропейські вчені. Управа НТШ проголосила 20-го вересня 1919 р. вписи до цього приватного українського університету, повідомивши водночас польську владу про його відкриття. Але уряд відновленої польської держави 20-століття пішов слідами середньовічних ворогів поступу й науки та заборонив відкрити приватний український університет.

Не добившись урядового дозволу, українці вирішили втримувати тайний український університет у Львові. На спробу проводити університетські виклади явно, не чекаючи на офіційний дозвіл, польська влада відповіла висилкою військових і поліційних відділів, що оточили будинок викладів та заарештували професорів і студентів. Таємні виклади університетських курсів почалися восени 1919 р. і проіснували до липня 1920 р., а тоді переорганізовано курси на зразок західньоевропейських університетів.

Український тайний університет у Львові мав три факультети: філософічний, правничий та медичний, а згодом ще й четвертий — технічний, разом 54 катедри, на яких у 1921/22 академічному році студіювало 1.258 студентів. Правничий і філософічний факультети мали всі чотири роки викладів, а медичний і політехніка — тільки два перші, так, що студенти цих двох останніх відділів мусіли закінчувати свої студії за кордоном. Як показала практика, всі закордонні університети визнали український тайний університет рівнорядним із західньоевропейськими високими школами та без застережень зараховували студентам роки викладів, прослухані в українському університеті. Першим ректором тайного українського університету став проф. д-р Василь Щурат, а опісля цей пост зайняв проф. д-р Маріян Панчишин. Виклади відбувалися таємно в приміщеннях різних українських інституцій у Львові, а часом навіть у приватних помешканнях професорів.

Польська влада, одначе, не задовольнилася самою офіціяльною забороною відкриття українського приватного університету, ні пізніше загнанням його в катакомби, а застосувала супроти його студентів і професорів дошкульні поліційно-судові репресії. З-поміж заарештованих студентів затримано понад сотню в тюрмах довше ніж один рік. Пошукування за залями викладів, ревізії й арешти стали щоденним явищем. Супроти цього ректорат університету вніс до Союзу Народів у Женеві широкий меморандум, протестуючи проти варварської поведінки польської окупаційної влади. Цю скаргу підтримала своїм меморіялом «Українська Академічна Громада» в Празі, що його підписали теж представники чеського, словацького, німецького і білоруського студентства та представники українського студентства на Закарпатті. В цьому студентському меморандумі писалось, між іншим, таке:

«Як студенти поневоленої нації, підносимо голос протесту проти варварств польської солдатески над студентами, професорами й над українською культурою. Подаємо до Вашого відома ці факти: старий університет у Львові, українсько-польський за австрійського режиму, сьогодні зовсім спольонізований. Усіх українських професорів і деканів, що їх число становило 14, викинено з університету. На підставі зарядження вищих органів польської державної влади, до польських університетів допускається тільки тих громадян, що виконали «свій обов'язок супроти держави», себто тих, що служили в польському війську. На підставі того розпорядження звільнено українських студентів з високих шкіл, збудованих коштами українського населення, а сьогодні силою спольонізованих. Зрозуміло, що українські громадяни не могли служити в польському війську, бо окуповані сьогодні території зовсім не належали до Польщі. Українські студенти ніяк не можуть присвятитися вищим студіям. Бо коли професори львівського університету зорганізували вищі курси, то польська поліція розігнала слухачів уже на першому викладі. Так само відкинено домагання створити вищі курси, що його поставило Наукове Товариство ім. Шевченка; Товариство Наукових Викладів ім. Петра Могили та Братство Ставропігії. Тому українські студенти в порозумінні зі своїми професорами зорганізували таємні курси — наче в катакомбах. З цих курсів постав, нарешті, новий університет з відділами: філософічним, правничим і медичним та політехнічна школа. Цей університет, що нараховує 55 професорів, відвідує 1.350 студентів. Безперервні переслідування цієї суто наукової інституції польською поліцією просто неймовірні. Професори, як і студенти цього університету, піддані сотням нічних трусів, облав і арештувань. Декан і ректор п. В. Щурат був в'язнений впродовж трьох місяців. Студентів тримано у в'язниці разом із звичайними злочинцями, а студенток кидано до тюрем разом із проститутками. 12 студентів перебувають у тюрмах аж до сьогодні, — їх обвинувачують у т. зв. «головній зраді» (проти окупантів), — дармащо їм не доручено акту обвинувачення. Тільки внаслідок їхньої голодівки (12-18 квітня 1922 р.) полегшено їх долю, цебто — окупаційна влада, нарешті, пообіцяла переглянути їхні акти».

Під цим меморіялом представники студентів інших народів дописали від себе таке:

«Вважаючи слушним домагання українських товаришів, підтримуємо цей протест з уваги на потребу дати їм можливість вищих студій в їхній батьківщині».

Свою солідарність з боротьбою за високі школи українська суспільність засвідчувала щедрою моральною і матеріяльною підтримкою для тайного університету та його студентів.

У час існування українського тайного університету, втримуваного коштами українського громадянства, студенство мало свою окрему професійну організацію. «Професійна Організація Українського Студентства» (ПРОФОРУС) мала таку організаційну побудову:

Найвищим органом ПРОФОРУС-а був Загальний Крайовий Студентський З'їзд, а його постійною екзекутивою — Українська Крайова Студентська Рада (УКСР). Нижчими організаційними клітинами УКСР були Окружні та Повітові Студентські Ради. Першим головою УКСР був Петро Ган («Шевчиків»).

Український тайний університет проіснував до 1924 р. Внаслідок польської окупаційної політики боротьба за українські високі школи набула виразно національно-політичного характеру.(*Повну історію українського таємного університету подав ред. Василь Мудрий у своїх працях: Боротьба за огнище української культури на західніх українських землях, Львів, 1923 і Український Університет у Львові (1921-1925), Нюрнберг, 1948.)

ГРУПА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ МОЛОДІ

 Студентство — це особливо придатний ґрунт для всяких нових політичних ідей і концепцій, тому й українське студентство на Західній Україні стало об'єктом наступу з боку всіх тих партійно-політичних напрямків, які виникли в новій політичній ситуації.

Серед українського студенства 20-их років найсильнішими виявились радянофільські впливи. До поширення цих впливів найбільше спричинилася не нелеґальна КПЗУ, а головно організаційно неоформлений «культурно-політичний» табір радянофілів, що його очолив колишній член Християнсько-суспільної Партії д-р Кирило Студинський. «НЕП» і «українізація» в УССР створили придатний клімат для поширення радянофільства в Західній Україні. Колишні українські соціалісти, а згодом провідні члени Української Комуністичної Партії (УКП), що існувала деякий час в УССР, — Микола Скрипник, Олександер Шумський та Лапчинський дбайливо заопікувалися «українською наукою і культурою» в Західній Україні. Як відомо, Микола Скрипник був членом уряду УССР, Олександер Шумський — це спершу представник УССР у Варшаві, а від 1923 р., після повернення до УССР, — керівник відділу агітації та пропаґанди Центрального Комітету Комуністичної Партії большевиків України (агітпроп ЦК КП(б)У) і міністер освіти, а Лапчинський — це консул УССР у Львові. Їхня «опіка» й «уважливість» до працівників української науки і літератури в Західній Україні проявлялися в надаванні їм наукових і літературних стипендій, а совєтофільським видавництвам — значних грошевих субсидій. Все це заімпонувало деяким українським ученим і літераторам, тож, за прикладом проф. Кирила Студинського, вони почали загощувати до большевицького консула Лапчинського, — як тоді глумливо говорено, — «на ікру».

Оті «ікроїди» стали головними пропаґаторами совєтофільства і серед українського студентства. З їх допомогою пливла в Західню Україну белетристична й політична література, видавана українською мовою в УССР. «Ікроїдні» критики вихвалювали цю літературу як небувалий осяг вільного розвитку української культури у «вільній українській радянській республіці». Багатьом західнім українцям імпонував уже самий напис на книжках «Державне Видавництво України».

Вслід за наддніпрянськими науковцями, літераторами й політичними діячами, що виїхали до УССР, туди почали виїжджати теж галицькі вчені й літератори, як от проф. Степан Рудницький, проф. М. Лозинський, проф. М. Чайківський, д-р Антін Рудницький, Антін Крушельницький та інші.

Тому не дивно, що большевицька пропаґанда здобула собі поважні впливи також серед студентів українського тайного університету у Львові. За літературно-культурницьким созстофільством ішло совєтофільство політичне, а вслід за цим — відвертий ідейний наступ комуно-большевизму.

Хто ж успішно протиставився наступові совєтофільства й комуно-большевизму, той ставав об'єктом наступу «автономістів». Володимир Бачинський, Володимир Охримович, редактор «Діла» Федь Федорців та інші намагалися впливати на українських студентів у тому напрямі, щоб переставити їх на боротьбу за автономію Західньої України в межах польської держави. Така політика, мовляв, приведе до створення теж українського університету, бож це «виразно застережено» в постанові Ради амбасадорів про передання Західньої України Польщі.

Націоналістично настроєне українське студентство вирішило протиставитися розкладовим впливам обох вищезгаданих політичних течій. З цією метою засновано, зі студентів тайного університету, першу в Західній Україні нелеґальну ідеологічну, чітко націоналістичну, організацію під назвою «Група Української Державницької Молоді». Завдання, що його взяв на себе гурт студентів-націоналістів, об'єднаних у «Групі Української Державницької Молоді», було нелегке. Проти себе вони мали сильний табір совєтофілів і комуністів, озброєних докладно розпрацьованою доктриною марксизму-ленінізму та підтримуваних «ікроїдною» інтелігенцією, а з другого боку — табір «автономістів», що підривав віру у власні сили народу. Члени ж «ГУДМ» ще не мали яснооформленої ідеології, а спирались тільки на власний запал, на свій патріотизм і на віру в те, що здоровий стихійний гін українського народу до здійснення власної Правди — переможе. Проте вони не злякались труднощів і з запалом взялися до праці.

Провідними членами «Групи Української Державницької Молоді» були: Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Ґабрусевич, Богдан Кравців, Осип Боднарович, Володимир Диденко.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ ВИЩИХ КЛЯС УКРАЇНСЬКИХ ҐІМНАЗІЙ

Націоналістична течія захопила теж старших учнів українських гімназій. У той самий час, коли серед студентів українського університету діяла «Група Української Державницької Молоді», серед старших учнів українських гімназій постала і розвинула діяльність «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій» (ОВКУҐ). Ця молодеча організація середньошкільників у Львові почала навіть видавати перший нелеґальний журнал молоді «Метеор». ОВКУҐ поставила перед собою такі головні завдання: підготовляти учнів до студій на тайному університеті, до бойкотування польських високих шкіл та українських студентів-штрайколомів, притягнення учнів до таємних святкувань заборонених і революційних річниць та панахид, грошові збірки на тайні УВШ та Бойовий фонд, допомога в кольпортажеві революційних листівок. ОВКУҐ звертала увагу на те, щоб спонукувати Гімназистів до пильного вивчання українознавства, до зацікавлення суспільно-політичними питаннями, зокрема ж; до читання «Літературно-Наукового Вістника» та писань Донцова. В практичній дії ОВКУҐ організувала бойкот Гімназистами польських державних свят та різних польських патріотичних маніфестацій, до яких польська шкільна кураторія намагалася притягати теж учнів українських гімназій.

Провідними членами «Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій» були: Роман Шухевич і його брат Юрко, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Богдан Підгайний, а поза Львовом - Осип Карачевський, Степан Бандера, Олекса Гасин, Степан Новицький, Дмитро Яців (Стрий), Зенон Коссак (Дрогобич), Степан Ленкавський, Гриць Салевич, Ярослав Карпинець, В. Макух (Станиславів), Дмитро Грицай, Володимир Кобільник (Самбір), Омелян Грабець (Любачів), Василь Сидор (Сокаль), Іван Шиманський (Тернопіль).

СОЮЗ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ МОЛОДІ (СУНМ)

Члени ОВКУҐ, закінчивши середні школи і ставши студентами, почали творити всередині місцевих (повітових) організацій Т-ва «Українська Студентська Громада» окремі ідеологічні групи націоналістичного напрямку, які намагалися відсунути від впливів студентів радянофільського чи угодовецького напрямків. З об'єднання цих груп у різних «Студентських Громадах» з львівською «Групою Української Державницької Молоді» постав у 1926 р. «Союз Української Націоналістичної Молоді».

Цю організаційну роботу провели Степан Охримович, що став організаційним та ідеологічним референтом, і Осип Боднарович, що став першим головою нової організації. До проводу СУНМ входили також: Богдан Кравців і М. Демкович-Дсбрянський. Потім до нього покликано Степана Ленкавського та Івана Ґабрусевича. Припинено видавати орган середньошкільників «Метеор», а замість нього почав появлятися легальний орган СУНМ «Смолоскипи», під редакцією О. Боднаровича, що стояв під впливом Палієва. СУНМ розвинув жваву діяльність серед студентів та старших середньошкільників, зорганізувавши свої клітини не тільки у Львові, але й по інших західньоукраїнських містах.

Але Осип Боднарович, ставши співредактором «Нового Часу», що його почав видавати з ініціятиви УВО Дмитро Паліїв з співучастю Івана Тиктора як офіціяльного видавця, вступив під впливом Палієва в члени УНДО і почав робити заходи, щоб СУНМ з його органом «Смолоскипи» перетворити в секцію молоді УНДО. Ті заміри Боднаровича зустрілися( фото:Зліва направо: Богдан Кравців, Іван Ґабрусевич (згинув у 1944 році в концентраційному таборі Саксенгавзен) і Степан Ленкавський, член Проводу СУНМ, потім члени Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ) з рішучим спротивом з боку інших членів Союзу. Осипа Боднаровича підтримував тільки М. Демкович-Добрянський. Підтримка для Боднаровича з боку Д. Палієва, який до 1928 р. був політичним референтом Крайової Команди УВО, та з боку полк. Романа Сушка, що був тоді Крайовим Комендантом УВО, - не допомогла. Члени СУНМ рішуче відкинули пропозицію перетворити їхню нелеґальну організацію на леґальну молодіжну прибудівку УНДО. Вони дотримувалися засади, що вже сама легалізація політичної партії означає визнання польської окупаційної влади як державної влади західньоукраїнських земель, а цього СУНМ зовсім не думав робити. Внаслідок того внутрішнього конфлікту Осип Боднарович і М. Демкович-Добрянський вийшли з СУНМ. Новим головою СУНМ став Богдан Кравців. Провід СУНМ-у доповнено Богданом Кордюком, Михайлом Турчмановичем, Зеноном Коссаком.(фото:Володимир Михайло Янів - визначний провідник українського студентства на ЗУЗ, пізніше член Крайової Екзекутиви ОУН)

СУНМ пожвавив і поглибив діяльність, започатковану «Групою Української Державницької Молоді» серед студентства та «Організацією Биіцих Кляс Українських Ґімназій» серед середньошкільників. У ділянці розпрацьовування націоналістичної ідеології Степан Охримович, Іван Ґабрусевич і Степан Ленкавський звернули увагу на ідеалістичний світогляд і впровадили культ героїзму. В ділянці тактики вони розробили концепцію перманентної революції, що полягала на «постійному розвиткові революційної роботи, ввімкнення до неї чимраз нових кіл громадянства й постійному підвищуванні революційної температури». З ініціятиви Володимира Янева, як теж Атанаса Фіґоля і Богдана Романенчука впроваджено культ триста героїв-студентів, що загинули 29-го січня 1918 р. в бою під Крутами. Попри участь в академії або святкових сходинах, кожен український студент та учень вищих кляс гімназії повинен був вшанувати день річниці Крут цілоденною голодівкою і віддачею заощаджених через голодівку грошей на допомогу політичним в'язням. Ці гроші вплачувано таємно збірщикам.

Бойкот польських патріотичних свят українськими ґімназистами поширено. З уваги на те, що за неучасть у таких імпрезах шкільна влада на вимогу поліції викидала учнів з ґімназії, СУНМ організує через своїх членів зривання цілих імпрез із допомогою кидання між присутніх на імпрезі смердючок та навмисне викликування паніки через фіктивні напади на учасників цих примусових імпрез.

Активним виявом культу героїзму було влаштовування зеленосвяткових маніфестаційних походів на могили стрільців і героїв, поляглих у боротьбі за волю України, та жалобних академій у кожну річницю смерти членів УВО, засуджених на смерть польськими судами, або поляглих у бойових акціях підпільної організації.

Особливо мобілізуючий характер мало врочисте відзначування річниці 1-го Листопада, як. дня проголошення державної самостійности Західньої України, а яке було заборонене і переслідуване польською владою. Найімпозантніше випали святкування 1-го Листопада, влаштовані СУНМ-ом у Львові в 1928 р. В навечер'я річниці відбулася, за масової участи громадянства, в церкві св. Юра панахида, під час якої члени СУНМ розвинули й вивісили над катедрою український національний прапор з літерами УВО. Цієї ж ночі вивішено українські національні прапори на Головному залізничому двірці, Високому Замку та університеті. Після панахиди влаштовано великий демонстраційний похід вулицями міста з гостро протипольським характером. Коли кінна поліція почала розганяти демонстрантів, дійшло до зудару, під час якого вперше від часу окупації Західньої України поляками, з лав українських демонстрантів на вулицях Львова посипались на польську поліцію револьверові постріли. В продовженні акції проти демонстрантів поліція, на спілку з польським шовіністичним шумовинням, приступила до наступу на Український Академічний Дім, в якому забарикадувалися студенти - учасники демонстрації. На допомогу студентам прийшла українська робітнича молодь Львова. Так у першолистопадовій протипольській демонстрації та в боях проти польської поліції прийшло до єднання українського студентства з українськими робітниками і до ввімкнення його в лави українських націоналістів-революціонерів.

Для ідеологічного вишколу юнацтва ухвалено видавати окремий нелегальний журнал під назвою «Юнак». Перше його число появилося наприкінці 1928 р., зредаґоване Степаном Охримовичем з співучастю Степана Ленкавського, Івана Ґабрусевича, Богдана Кравцева й Володимира Янева.

СУНМ співпрацював з УВО (багато членів СУНМ-у були водночас членами УВО) та з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. Представники СУНМ брали участь у 1-ій та ІІ-ій Конференції українських націоналістів у Празі і зголосили свою участь у підготовлюваному Першому Конгресі українських націоналістів, призначивши своїми делегатами на Конгрес Степана Охримовича, Богдана Кравцева і Степана Ленкавського. Богдан Кравців, заарештований у зв'язку з першолистопадовою демонстрацією,не взяв участи в Конґресі.

СУНМ був спочатку організацією тільки студентської та середньо-шкільної молоді, але швидко під його ідейні впливи дістається теж робітнича й селянська молодь. Клітини СУНМ у Львові та інших містах Західньої України поповнюються теж юними представниками селянства й робітництва, що чимраз виразніше й рішучіше відвертаються від комуністів, соціялістів та соціял-радикалів і горнуться під прапори українського націоналізму в гуртках симпатиків УВО.

Цікавим для дослідження ґенези українського націоналістичного руху в Західній Україні після першої світової війни є епізод з життя ініціятора й першого ідеолога того руху серед молоді Степана Охримовича.

Степан Охримович, працюючи в пополудневих годинах у Національному Музеї при вул. Мохнацького у Львові, натрапив у бібліотеці музею на брошуру призабутого тоді М. Міхновського «Самостійна Україна», яка полонила його своїм націоналістичним змістом. Знаючи педантичну натуру директора музею Іл. Свєнціцького, Степан Охримович навіть не намагався пробувати її випозичити, але потайки взяв собі сам і дав своїм друзям на зміну переписувати її в цілому. Потім, пізнавши ім'я першого проповідника українського націоналізму, відшукав інші писання М. Міхновського, як от брошури «Справа українського робітництва в програмі УНП», «Справа українского селянства в програмі УНП» тощо. (фото: Микола Міхновський-основоположник і перший ідеолог українського націоналізму, замордований чекістами в Києві 3. травня 1924 року)

Політичні ідеї Миколи Міхновського, викладені в тих брошурах, полонили душу молодого Степана Охримовича і «дали ґрунт під ноги» ідеологічним гурткам української молоді, що саме тоді почали творитися в Західній Україні: «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій», «Група Української Державницької Молоді» юнацькі п'ятки УВО та врешті «Союз Української Націоналістичної Молоді». Ті ідеологічні організації, що творилися спершу як спонтанний протест здорової української молоді проти комуно-соціялізму та політичного угодовства, стали на позиції українського націоналізму, прийнявши за свої проголошувані Миколою Міхновським ідеї. Це було чітко відмічено вже в самій назві нової ідеологічної організації. Хоч СУНМ уже від самого початку своєї діяльности стояв у живому контакті з еміґраційною організацією «Група Української Національної Молоді», то в свою назву взяв він окреслення не «національна», а «націоналістична». Щодо ріжниці між окресленням «національний» і «націоналістичний» провадилися тоді жваві дискусії.

Організаційно-структуральне СУНМ розподілявся на «групи» або «секції», а кожна з «груп» - на «звена». Напередодні Конгресу українських націоналістів СУНМ складався з двох високо-шкільних «груп», чотирьох середньошкільних, трьох селянських та двох робітничих. Кількість «груп» та кількість членів у кожній із них були різні, відповідно до обставин. У проводі звена стояв провідник, запропонований членами звена і затверджений головою групи; у проводі групи стояв голова групи, запропонований провідниками звен і затверджений головою Союзу, якого вибирали голови груп. До помочі в праці добирали собі голови та провідники референтів, які мали керувати даною референтурою праці. Такий посередній спосіб вибору провідників, який ставав дійсним щойно після затвердження, практикованого з тієї причини, що СУНМ, бувши нелегальною організацією, в проводі якої сходилися зв'язки з революційною УВО, забезпечував себе перед випадковим приходом у склад проводу балакунів або не зовсім перевірених осіб, чи підсунених демагогів.

Члени СУНМ поділялися на «прихильників», «новиків» і «дійсних членів». Прихильники брали участь у зовнішній праці групи: сходинах, рефератах, дискусіях; новики проходили ще крім цього окремий ідеологічно-політичний вишкіл та виконували певні доручені їм завдання; дійсні члени вели працю самостійно в рамках СУНМ і поза ним, дбаючи про поширення націоналістичної організації та про приєднування нових членів для СУНМ. Вимоги, що їм мусів відповідати «прихильник», щоб стати «новиком», та «новик», щоб стати «дійсним членом», були окреслені окремим правильником організації при узглядненні інтелектуального рівня студентів, гімназистів, робітників та селян. До суттєвих, але дуже дискретних завдань «дійсних членів» належало підшукувати і добирати з-поміж членів СУНМ-у найповніші одиниці, які надавалися б на бойовиків УВО, пізнавати ґрунтовніше охочих і давати про них опінію. З цього погляду СУНМ був свого роду фільтром для рекрутування деякої частини членів УВО.

Плекання активізму в СУНМ-і було не теоретичне, а практичне. Культ «філософії чину» здійснювався спершу на найближчих для молоді ділянках. В 1928 р. націоналісти повністю перебрали керівництво в студентських товариствах та установах, здобули ключеві позиції в «Пласті» та пластовій пресі; повністю або переважно здобули безпосередній вплив на маси молоді, організованої в «Соколах» і «Лугах», ставши інструкторами і виховниками в тих молодіжних товариствах. Згодом, ставши до послуг Т-ву «Просвіта», висилали регулярно до сільських читалень доповідачів з доповідями відповідного виховно-патріотичного змісту, з метою переборювати угодовецькі чи радянофільські впливи на селянські маси і прищеплювати їм націоналістичні ідеї.

В дописах про СУНМ, поміщених у «Розбудові Нації» (ч. 5, травень 1928 і ч. 10-11, жовтень-листопад 1928), подано таку характеристику тієї організації:

(менший шрифт)

«Умови, серед яких здійснювано організаційні спроби націоналістичної молоді, були надзвичайно некорисні. Не можна було спертися на аналогічну організацію старших громадян, бо такої не було, не було старших провідників, бо ті або виїхали за кордон, або заанґажувалися в партійній діяльності. Врешті, всюди в дотеперішніх організаціях молоді взяли верх ліві елементи, з якими від самого початку треба було вести важку боротьбу...

«Групи, що творять Союз, є організаціями ідеологічного характеру. Вони перше кладуть вагу на самоосвідомлення членів, що відбувається при помочі сходин, рефератів на різні теми (ідеологія, історія, визвольна боротьба), журналів і книжок. Далі групи ведуть культурно-освітню працю по селах, дають ініціятиву й беруть часто участь у закладанні «Просвіт», «Соколів», хорів, аматорських гуртків, уряджують вистави по селах, беруть участь у національних святах, їдуть по селах з відчитами, переводять збірки на національні цілі й стають завжди до праці в такі моменти, як громадські вибори, поміч жертвам повені, парляментарні вибори та ін.

«За час існування Союзу витворився вже певний тип молодого націоналіста. Своїм думанням і чином він чужий старому поколінню, яке виховувалось у партіях. Власне це є найбільшим успіхом, бо сьогодні існує, правда невеликий, але сильний гурток націоналістів, що зуміє повести націоналістичний рух на Західній Україні та, вихований в соборницькому дусі, вважає себе частиною тої майбутньої організованої сили, яка росте всюди, де тільки живе молоде українське покоління на цілій Україні й поза її межами, не (на-?) еміграції».

(кінець)

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗА КОРДОНОМ

Невдача визвольної боротьби українського народу 1917-20 років вигнала на чужину порівняно велику кількість українців. На чужині опинилися уряди Української Народньої Республіки та ЗУНР, рештки наддніпрянської і галицької українських армій та загал політичних і громадських діячів періоду Визвольних змагань.

В нових умовах творяться скрізь, де опинилися українські вигнанці, нові українські установи, товариства, організації, розвивається далі й політична праця.

Рештки української наддніпрянської армії опинилися головно в таборах полонених у Польщі, що з них найбільшим був табір у Тарнові. Польське містечко Тарнів (недалеко від Кракова) стало теж осідком уряду УНР. Але тут, у Польщі, були дуже малі можливості розвитку політичного, а то й культурно-громадського життя українських емігрантів, бо Польща, хоч формально союзник УНР, дивилася кривим, оком на зростання будь-якого українського громадського життя і його явно або приховано припиняла.

Західньоукраїнський уряд (уряд ЗОУНР, очолений диктатором д-ром Є. Петрушевичем) опинився у Відні. Тут була безмірно більша свобода дії, аніж та, що її мав уряд УНР у Польщі. Тому у Відні досить широко починає розвиватися громадське і, насамперед, політичне життя української еміґрації. Проте у Відні не було так багато українських емігрантів. Тут опинилися переважно старші галицькі політики та частина студійної молоді.

Найбільше українських емігрантів опинилося на території Чехо-Словаччини. Уряд Чехо-Словаччини поставився до українських вигнанців досить прихильно і дав їм порівняно велику свободу громадської та політичної діяльности. Тому саме на території Чехо-Словаччини почало найбуйніше розвиватися громадське і політичне життя української еміґрації, як західноукраїнської, так і наддніпрянської.

Але партійно-політичні діячі, хоч багато дечого загубили по дорозі, тікаючи на чужину, то, на жаль, нічогісінько не загубили з партійної сварні, гризні та партійницького підходу до національних справ. Увесь цей крам перевезли вони на еміґрацію. Це лягло важким прокляттям на громадсько-політичне життя української еміґрації. Тим більше, що болюча невдача визвольної боротьби залишила і так своє важке тавро на стомлених душах, викликавши огірчення й озлоблення, а в слабших і зневіру.

Міжпартійна та внутрішньопартійна гризня спричинила важке морально-політичне спустошення головно серед членів і прихильників колишніх наддніпрянських соціялістичних партій - соціял-демократів і соціял-революціонерів. Велика частина провідних ес-ерів ще в час збройної боротьби Української Народньої Республіки проти московсько-большевицького наїзника стала до співпраці з московськими большевиками. Таким чином ес-ери викликали враження, ніби большевицький режим в Україні не є тільки новітньою формою московської окупації, але спирається на самих же українців, як бажана ними форма власного державного життя. Вслід за ес-ерами пішли після невдачі збройної боротьби деякі провідні ес-деки. Першим із них пішов найвизначніший їхній лідер Володимир Винниченко, який повернувся на Україну і там склав перед большевиками покаянну заяву, опубліковану прихильниками Винниченка за кордоном. За ним пішло чимало інших його партійних колеґ. Таке політичне безхребетне «зміновіховство» викликало серед емігрантів загальну дезорієнтацію, ідейно-моральний маразм, політично-програмову розгубленість та ще більше розбурхало партійні пристрасті. Соціял-демократична та соціял-революційна партії розкололися на безліч груп і відламів, з яких кожне вважало себе єдиним справжнім репрезентантом соціял-демократичної чи соціял-революційної партії.

У висліді «зміновіховства» колишніх провідних політиків типу В. Винниченка та важкої нової політичної дійсности зродилися серед еміґрації сильні течії советофільства, дбайливо підтримувані політично й фінансово большевицькою владою УССР за посередництвом її численних закордонних аґентів.

Тверезі уми протиставилися тому розкладовому процесові і, щоб вийти з тієї партійницької матні, почали шукати нових правильних шляхів ідеологічно-політичної діяльности. Як протиставлення хаосові, маразмові та примітивізмові політичної думки, репрезентованих українськими соціялістичними партіями, починають виростати націоналістичні ідеологічно-політичні організації з ідеологією державницького, соборницького і понадпартійного українського націоналізму.

 

ГРУПА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОЛОДІ

Першою націоналістичною молодіжною організацією на чужині була «Група Української Національної Молоді», що постала в таборі інтернованих вояків УГА в чеському містечку Ліберець (по-німецьки Райхенбах) на початку 1921 р.

В ліберецькому таборі перебувала група Української Галицької Армії під командуванням ген. Кравса, яка влітку 1920 р. перейшла Карпати й була інтернована чехо-словацькою владою. До табору полонених в Лібереці перевезено цих вояків у вересні 1920 р. До них долучено транспорт галичан із Відня, а далі втікачів з польського полону та інтернованих з табору в Липнику. Згідно зі статистикою з 31 грудня 1920 р., в ліберецькому таборі перебувало в той час 450 старшин, 563 стрільців, 66 жінок і 25 дітей. В таборі швидко розгорнулася жвава культурно-просвітна праця, а далі й ідеологічно-політична. На цьому ґрунті й виросла перша клітина «Групи Української Національної Молоді».

[Першими організаторами ГУНМ були; д-р З. Петрів, Мирон Коновалець, Ілля Ольховий, В. Бас, І. Ґижа та інші. Згодом визначнішими провідними членами цієї «Групи» стали: О. Черкавський, Осип Бойдуник, Михайло Козак, д-р- Юліян Вассиян, Степан Нижанківський].

Дня 1 квітня 1921 р. перевезено інтернованих українців з Лібереця до Иозефова. Туди, очевидно, перенеслася й перша клітина ГУНМ

Чеська влада бажала дати інтернованим джерело самостійного заробітку. З цією метою вона почала вже з самого початку існування таборів організувати різні робітничі відділи та посилати їх на працю до різних місцевостей на території ЧСР. Багато з тих відділів залишалося «на постійне» на нових місцях. Згодом влада почала дозволяти інтернованим самостійно переноситися з табору на нові місця праці, а студентам виїжджати на студії до Праги, Брна, Подєбрад та інших міст. В наслідок цього табори інтернованих стали розпливатися, творячи менші українські громади по всій ЧСР.

Разом з іншими переносяться на нові місця праці чи студії теж поодинокі члени ГУНМ. Цю обставину використано для розбудови організації. По різних українських осередках постають нові клітини ГУНМ. Восени 1922 р. створено централю організації, осідком якої стала Прага.

Від квітня 1924 р. ГУНМ почала видавати в Празі свій журнал -місячник «Національна Думка». Начальним редактором «НД» став д-р Мирон Коновалець (брат полк. Є. Коновальця), а редактором-помічником Іван Ґижа. В 1925 р., коли М. Коновалець виїхав до Краю, було створено редакційну колегію в складі: д-р Степан Нижанківський, Ілля Ольховий, Осип Бойдуник і Олесь Бабій. Згодом начальним редактором став Олесь Бабій, а технічним редактором - початкуючий тоді журналіст Володимир Мартинець. Співробітничали в «Національній Думці» теж інж. Дмитро Андрієвський з Брюсселю, полк. Роман Сушко зі Львова, д-р Остап Грицай і д-р В. Ґалан з Філядельфії. Журнал виходив спочатку літографовано, а від вакацій 1926 р. друком. Видавання «Національної Думки» припинено в січні 1928 р., коли замість неї почала виходити «Розбудова Нації», вже як орган Проводу Українських Націоналістів. (фото:Зліва направо: д-р Мирон Коновалець, д-р Іван Ґижа, інж. Осип Бойдуник визначні організатори і провідники Групи Української Національної Молоді (ГУНМ)

Про ідеологію ГУНМ читаємо в її органі «Національна Думка»:

(менший шрифт0

«Українському народові доводиться боротися на чотири фронти. Найважніші з них - це московський і польський, бо на них важиться судьба нації. Програна на одному вирішує про долю й другого. Тому на цих фронтах у першій мірі муситься скупчити вся увага нації, тут мусять бути зосереджені найбільші сили, бо тут кипіла і кипіти буде найжорстокіша боротьба. Говорити тут про способи боротьби не можна, бо характеристичною ціхою є її змінливість у формах, у видах, способах і поняттях, які все мусять бути приноровлені до специфічних вимог даного фронту і потреби хвилини, а це є найважливіше і найвідвічальніше завдання проводу.

«Одначе пам'ятати мусимо, що боротьба, яку веде український народ, це боротьба на життя або смерть, а в такій боротьбі ніколи не вибирається засобів і кожний засіб, який веде до цілі, себто до знищення ворога, не тільки треба, але муситься вжити. Жадна боротьба не узнає сантиментів, а тим більше боротьба за буття або небуття. З тих то причин встановляти якісь подрібні приписи бою поперед теоретично минається з ціллю; не допускає до цього само поняття боротьби як стихії життєвої сили.

«Але завданням нашим є не тільки знищення ворога чи прискорення його упадку, але рівночасно скупчити в нації стільки енергії, стільки життєвої сили щоб на будучих руїнах створити нове життя. Бо руйнування є тільки тоді доцільне, якщо є основою і засобом до творення.

«Не від речі буде порушити питання т. зв. орієнтацій і т. зв. власних сил.

«Ми не говоримо тут про жадні орієнтації в тім розумінні, наче б ця або інша держава була спеціяльно покликана до того, щоб дати нам поміч. Наша думка: максимум власних сил у боротьбі за власну державність, при рівночасному використанні кожної, хоч би і найменшої, помочі, яку приносить зі собою хвилина. Це також завдання політичного проводу...

«Тому: одна думка повинна нас оживляти, одне хотіння лучити, одна віра загрівати, одна воля проводити, одна мета присвічувати, а нею є добро української нації. На наших національних прапорах мусить бути виписане,- ні, не на прапорах, але в серцях, не написане, але випалене вогнем любови: «Салюс україніце націоніс супрема лекс есто» («добро української нації хай буде найвищим законом.»)*

(кінець)

В питанні польської окупації західньоукраїнських земель ГУНМ стояла на принципово непримиренному становищі:

(знову)

«Маючи на увазі польські тенденції супроти українських земель, як на протязі цілої історії, так і від часу існування теперішньої польської держави, треба позбутися всяких ілюзій щодо можливости уладити національне життя, хоч би тільки тимчасово, під Польщею і звернути всі сили на руйнування польської держави. Всі «здобутки» можливі під Польщею, при відсутності цього основного відношення до Польщі, матимуть характер наркози, яка тільки облегшуватиме Польщі операції нашого національного тіла згідно з її цілями. Для боротьби з польською державою треба, очевидно, використовувати всі леґальні можливості як внутрішні, так і міжнародні, одначе все мати на увазі не устроїтися під Польщею, але відірватися від Польщі.

Наше положення в Польщі - це положення в'язня в тюрмі. Він повинен використати всі можливості, щоб поліпшити своє положення. Одначе його ціль - якнайшвидше втекти на волю».**

Відношення ГУНМ до большевиків характеризує таке становище:

«Є дві евентуальності: Або ми уважаємо Радянську Україну фактично за українську державу і тоді ясно і зрозуміло, що треба кинути клич прилучення (західньоукраїнських земель) до Української Держави, або - уважаємо Радянську Україну фактично за фікцію і так довго, доки нема дійсної української держави, не можна до того, що не існує, щось прилучити... А тому, що на нашу думку Велика Україна є фактично під окупацією ворога, так як і Західня Україна, отже прилучати цю послідню до російського воза є недопустимим».***

«Українська політична думка не може йти по лінії радянщини... На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдности, на місце братовбивчої клясової різні - ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріотизму. А це виключає синтезу і компроміс, бо синтеза і компроміс йдуть усе на шкоду слабшому. Національно-державний принцип і клясово-інтернаціональний комуністичний - це вогонь і вода. І коли хто хоче творити синтезу з тих двох антитез, той хоче мирити вогонь з водою. Ми в ту синтезу не віримо. І тому на місце інтернаціоналістичних фраз несем в народ клич: Україна понад усе».****

(* «Національна Думка», ч. З, 1924 р., стаття «Наша ідеологія».** «Національна Думка», ч. 1, 1925 р., стор. 9.*** «Національна Думка», ч. З, 1924 р., стор. 4.**** «Національна Думка», ч. 1, 1927 р., стор. 25-26.)

З наведених цитат видно виразно, що ГУНМ стояла на засаді безкомпромісової боротьби за самостійну соборну українську державу, проти кожного окупанта, рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на УССР, та проповідувала орієнтацію на власні сили українського народу.

Празьку клітину ГУНМ творили студенти, тому її було зголошено як члена Української Академічної Громади в Празі.

Але до цієї націоналістичної організації належали теж і не студенти: інтелектуальні працівники, військовики та робітники. Клітини ГУНМ були не тільки на території ЧСР, але й у Відні, Берліні, Леобені та Ґрацу. ГУНМ стояла теж у живому зв'язку з Союзом Української Націоналістичної Молоді, що діяв у Західній Україні.

Навесні 1924 р. відбувся в Празі з'їзд представників усіх клітин ГУНМ, на якому одноголосне схвалено ідеологічно-політичні позиції організації та порушено думку про доцільність об'єднання всіх націоналістичних організацій.

Особливу ролю відіграла ГУНМ на студентському відтинку, у спрямовуванні українського студентства на чужині на шлях українського націоналізму. Ініціятор і голова ГУНМ д-р Ст. Нижанківський був визначним студентським діячем і деякий час головою централі українського студентства ЦЕСУС-у.

Головами ГУНМ, а від весни 1924 р. Екзекутиви ГУНМ, створеної конференцією представників клітин ГУНМ, як центрального проводу всіх груп, були: д-р Степан Нижанківський, д-р Петрів, д-р Любомир Макарушка, д-р Мирон Коновалець, д-р Іван Ґижа, д-р Снігурович, Осип Бойдуник. У своєму звідомленні д-р Ст. Нижанківський подає, що «через Групу перейшло коло 1.000 членів, які пропаґують і здійснюють гасла УНМ на ріднім ґрунті»; серед тих членів було кругло 70% західніх і 30% східніх українців.

 

ЛЕҐІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Окреме приміщення в таборах інтернованих старшин і вояків Української Галицької Армії було причиною того, що створена в тих таборах «Група Української Національної Молоді» хоч в ідеологічно-політичній площині стояла рішуче на позиціях соборництва, то під оглядом особового складу свого членства вона була «галицькою» і щойно згодом, коли почали творитися клітини ГУНМ теж поза таборами інтернованих, членами її почали ставати й наддніпрянські українці.

Тому-то поруч із ГУНМ починають творитися інші націоналістичні організації наддніпрянців. Такими організаціями були: «Українське Національне Об'єднання» (провідні члени: М. Сціборський, Дмитро Демчук), «Союз Українських Фашистів» (Леонід Костарів, Петро Кожевників) та «Союз Визволення України» (Юрій Коллард, Григорович).

З почину кол. полк. Армії УНР, а в той час студента Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехія) Миколи Сціборського відбувся 12 листопада 1925 р. у Празі з'їзд представників усіх цих трьох організацій, на якому було прийнято постанову про злиття «Українського Національного Об'єднання», «Союзу Українських Фашистів» та «Союзу Визволення України» в одну організацію під назвою «Леґія Українських Націоналістів». Головою ЛУН обрано М. Сціборського.

[Постання і ролю Леґії Українських Націоналістів характеризує Ю.Артюшенко* наступне:

(м.шрифт)

(* Юрій Артюшенко: Події і люди на моєму шляху боротьби за державу 1917-1966, Чікаґо 1966. Стор. 89 і 90.)

Постала Леґія Українських Націоналістів 12 листопада 1925 року в Подєбрадах, із злиття трьох раніше утворених ідеологічно-політичних організацій. Ці три організації, зливаючись, внесли з собою в ЛУН дві головні ідеологічно-політичні течії. Знаменним є те, що ці дві течії репрезентували дві різні, відмінні по своїй ментальності групи вояків - членів ЛУН. До чисельно більшої з цих двох груп належали переважно ті військовики, що були овіяні романтикою українського історичного минулого і вже з початку 1917 року спонтанно включилися в українську національну революцію. Ця група за джерело свого світогляду вважала традиції двох державницьких періодів, хоч форми їх втілення були різні, а то традиції давньої Козацької Держави і традиції державницького періоду Української Народньої Республіки, і на них старалася оперти свої ідеологічно-підставові засади.

До другої, менш чисельної групи належало переважно те вояцтво, що включилося в державно-збройні визвольні змагання вже в пізніших часах під впливом реальних українських державно-політичних і соціяльно-національних змін, себто - під впливом наявної історичної дійсности. Будучи далеким від романтики минулих державницьких періодів, це вояцтво шукало спочатку обґрунтування своєї української націоналістичної ідеології в різних нових європейських рухах. Та проти наслідування цих нових західньо-европейських рухів рішуче виступив Микола Сціборський . . .

Значення Леґії Українських Націоналістів як головно наддніпрянської організації в загальному національному русі було велике. А в ОУН, де в силу минулих історичних обставин галичани були у великій більшості, члени ЛУН, як і інші наддніпрянці, були тим ферментуючим чинником, що витворював на ґрунті минулого все дальший і дальший процес практичного соборницького ставання у всенаціональних маштабах. . . ЛУН підтримала кандидатуру на Голову Проводу ОУН полк. Євгена Коновальця, головним чином тому, що він із усіх вищих старшин Армії УНР уосібнював у собі фронтову боротьбу і революційне підпілля, фронтовика-вояка й державного мужа-політика.]

(кінець)

Перші місяці існування Леґії пройшли на внутрішньо-організаційній діяльності (фактичне злиття згаданих трьох ідеологічно-політичних організацій та творення нових клітин Леґії) і на уточненні ідеологічно-програмових питань. В першому завданні - в переведенні фактичного злиття трьох окремих до того часу організацій - не зустріто ніяких труднощів. Зате в ідеологічно-програмовій ділянці прийшло до міцного зудару двох концепцій: 1) базувати ідеологію і програму українського націоналізму виключно на українській державницькій традиції та на властивостях духовости української нації; 2) при розроблюванні української націоналістичної ідеології та програми використати досвід інших народів, зокрема італійський фашизм. Речником першої концепції був М. Сціборський, речниками другої - Л. Костарів і П. Кожевників. Переможцем вийшла перша концепція, оборонці думки про наслідування чужих зразків скаштулювали й покинули її, залишаючись членами Леґії Протягом пів року виготовлено й усталено організаційну схему та переведено відповідну пропаґандивну працю серед українського загалу.(фото:Леґія Українських Націоналістів Сидять зліва: М. Сціборський, М. Тобілевич, Т. Пасічник-Тарнавський, Л. Костарів, М. Загривний Стоять зліва: Юрій Руденко, Юрій Артюшенко, Дм. Пасічник, Р. Минів, Дм. Демчук, О. Чехівський, К. Дударів, Я. Герасимович)

В організації введено обов'язковий ідеологічно-політичний вишкіл членів. Як головні засади ідеології прийнято: визнання нації, а не кляси, творцем історії і ставлення, з уваги на те, інтересів нації понад інтереси кляс, груп і партій; змагання до відновлення самостійної соборної української держави; органічна єдність та солідарність усіх частин нації. Відзнакою членів Леґії був щит в українських національних кольорах з державним тризубом та написом: «Думка - думкою, меч - мечем».

Леґія плекала традицію визвольної боротьби Української Народньої Республіки, репрезентантом якої вважала Симона Петлюру, але до еміграційного «центру УНР» ставилась вороже, як до партійного центру українських соціялістів, що несовісне надуживають назву «УНР» для прикривання нею своєї розкладової партійницької роботи. На вістку про вбивство Симона Петлюри Леґія організувала жалобні віча українського громадянства та окремі громадські комітети для оборони пам'яті Головного Отамана. Не зважаючи на це, на Леґію почалася неперебірлива атака з боку українських соціялістів, які вважали себе «центром УНР на чужині», а то й посипалися доноси до чужої влади, мовляв, згуртовані в Леґії українські націоналісти є реакціонерами й аґентами італійського фашизму.(* Так, наприклад, на вічу Леґії в Празі, 11 квітня 1928 р., ес-дек Іссак Мазепа накинувся на український націоналістичний рух, закидаючи йому «ота-манію», «руїну», «безпрограмовість», «політиканство»; ес-дек Гр. Довженко говорив, що «націоналісти або жадної думки не мають, або думки їхні зоологічні, бо походять зі шлунку, а не з розуму»; ес-дек Питель вигукнув, що «ви не є навіть українці», а ес-ер С. Довгаль висловив своє побоювання, що «націоналісти скалічать затурканого українського селянина». (Див. «Розбудова Нації», ч. 4, 1928 р., стор. 161-162).

Восени 1925 р. ЛУН виступила з ініціятивою творення Всеукраїнського Національно-Політичного Об'єднання, закликаючи всю українську еміґрацію підпорядкувати свої вузькопартійні інтереси справі одностайної боротьби за українську незалежну соборну національну державу. Але партійний егоїзм еміґраційних політиків та моменти суперництва не дали змоги здійснити думку про широке об'єднання. Тому 3-ій звичайний Делегатський З'їзд ЛУН восени 1926 р. ухвалив, щоб Леґія зосередила свою увагу на справі об'єднання всіх однозвучних груп в єдину націоналістичну організацію, маючи на думці насамперед об'єднання ЛУН з однозвучною під ідеологічно-політичним оглядом «ГрупоюУкраїнської Національної Молоді».

На надзвичайному Делеґатському З'їзді ЛУН, що відбувся 17-18 березня 1928 р., внесено в статут організаційні поправки в тому сенсі, що створено як найвищий орган організації, замість Делегатського З'їзду, Генеральну Раду. В офіціяльному повідомленні про це сказано:

(м.шрифт)

«Замість Делеґатського З'їзду, що часом міг мати випадковий склад, ролю зверхнього органу передано Генеральній Раді, що складається з найбільш активних і найбільш продуктивних елементів. Право до вибору нових членів забезпечує Генеральній Раді поповнення свіжими випробуваними силами з-поміж рядових членів і тим витворюється кадр провідників організації».(** «Розбудова Нації», ч. 4, 1928 р., стор. 160.)

Створена цим З'їздом Генеральна Рада, до якої ввійшли представники всіх секцій ЛУН, вибрала свій Центральний Комітет у такому складі: М. Сціборський - голова, Юрій Руденко - генеральний секретар, Леонід Костарів - політичний референт, П. Кожевників - референт преси й пропаганди, Кордонський - фінансовий референт, Ярослав Герасимович - секретар.

Центральний Комітет ЛУН заініціював був у 1927 р. творення «Національно-Військового Союзу в ЧСР», одним із завдань якого мала бути підготовка, спільно з іншими подібними військовими організаціями, об'єднання українських вояків в єдину національно-військову організацію на засаді самостійности й соборности української національної держави.

Найсильнішими осередками ЛУН були секції в Подєбрадах і Празі. Крім них, жваву діяльність розвивали теж секції в інших місцевостях ЧСР, де були скупчення української еміграції, а також секції в Берліні, Відні, Парижі (інж. Г. Калюжний, сотн. М. Антоненко, сотн. П. Василів), Люксембурзі (О. Твардовський, Чуб). Провідний член паризької секції ЛУН сотн. П. Василів робив старання поширити ЛУН серед українських емігрантів в Єгипті, але ця праця зустрілася з великими перешкодами з боку російських еміграційних кіл. За посередництвом окремих осіб встановлено було інформативний зв'язок з українцями в Туреччині, а на Балкани було вислано окремого представника Центрального Комітету ЛУН.

Більшість членів ЛУН становили наддніпрянці, але було між ними й багато українців із західноукраїнських земель. І так серед гурту провідних членів ЛУН ми бачимо таких наддніпрянців, як Микола Сціборський, Дмитро Демчук, Євген Маланюк, Юрій Руденко, проф. М. Вікул, Л. Мосендз, Григорович, Л. Костарів, П. Кожевників, а поруч із ними - українців із західноукраїнських земель: Ярослав Герасимович, П.Вигнанський, В. Виноградник, Р. Минів, М. Селешко.

В 1927 р. ЛУН видавала свій пресовий орган - місячник «Державна Нація». Редагувала його колегія в складі: М. Сціборський, П. Кожевників і д-р Д. Демчук.

СОЮЗ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Ідеологічно-політична однозвучність «Групи Української Національної Молоді» та «Легії Українських Націоналістів» викликала в членах цих націоналістичних організацій думку про доцільність об'єднання обох організацій. Ініціятива щодо реалізації цієї думки виринула одночасно з обох боків. ЛУН пробувала зразу ініціювати об'єднання всіх українських політичних організацій на чужині для спільної зовнішньо-політичної дії в користь української державносте. Коли ж це виявилося нездійсненним, то ЛУН ухвалила обмежитись об'єднанням всіх українських націоналістичних організацій.

На початку 1927 р. почалися офіційні розмови між представниками обох організацій щодо об'єднання ГУНМ і ЛУН, разом з усіма їхніми філіями, із збереженням можливости вступу до Союзу іншим співзвучним еміграційним і крайовим організаціям. Представники обох організацій спільно переглянули всі матеріяли, що стосувалися ідеології обох груп і, ствердивши, що розходжень в ідеології обох груп, які унеможливлювали б співпрацю, немає, - ухвалили скласти проект статуту «Союзу Організацій Українських Націоналістів». Випрацьований проект статуту «Союзу» був у червні 1927 р. офіційно прийнятий зборами ГУНМ і Генеральною Радою ЛУН.

Статут «Союзу Організацій Українських Націоналістів» мав, між іншим, такі пункти:

(м.шрифт)

п. 3. Мета Союзу: Боротьба за якнайскорше відновлення Самостійної, Національної, Соборної Української Держави, яка забезпечувала б добробут усіх верств українського народу, та її охорона.

п. 4. Засоби: 1. Репрезентація й оборона української визвольної та державно-соборницької ідей шляхом ініціювання та влаштовування політичних акцій на захист інтересів українського народу, шляхом пропаґанди визвольних змагань українського народу перед світовим суспільством та міжнародніми політичними чинниками. 2. Плекання свідомости беззастережного першенства українських національно-державних інтересів перед усіма іншими інтересами чи то чужих народів, чи власних політичних, суспільних, релігійних, військових чи інших угрупувань чи поодиноких осіб. 3. Вироблення, плекання й поширювання української національної ідеології та піднесення політичної активности національно-орієнтованих політичних організацій і течій серед українського народу. 4. Об'єднання всіх згаданих політичних організацій і течій та узгіднення їхньої діяльности шляхом скликання Всеукраїнського З'їзду політичних організацій українських націоналістів.

п. 5. члени Союзу діляться на:

1. Дійсних, якими є автономні політичні організації українських націоналістів.

2. Чинних, якими є поодинокі фізичні особи, члени повищих організацій.

3. Почесних, якими є фізичні і правні особи, заслужені своєю діяльністю в національно-політичній ділянці, згідно з п.п. 3 і 4.

п. 10. Органи Союзу: Головна Рада, Управа, Ревізійна Комісія і Суд Національної Чести.

(кінець)

Дня 12 липня 1927 р., відбулися установчі збори Союзу, на яких обрано Управу в такому складі: голова - М. Сціборський; заступник голови - д-р Козак; секретар - д-р С. Нижанківський; організаційний референт - д-р С. Чернявський; політичний референт - Н. Нововірський,

В постановах Зборів зазначено, що одною з найважливіших справ є висвітлення й остаточне зформулювання ідеологічних засад та визначення напрямних української національної політики. Цю роботу можна виконати тільки через скликання спеціяльної Конференції або Конгресу українських націоналістів. На таку конференцію повинні бути запрошені організації, що є членами Союзу й організації, близькі йому своєю ідеологією, а крім цього теж окремі особи, які з виправданих причин не є членами жадної з українських націоналістичних організацій, але своєю дотеперішньою працею заслужилися для українського націоналізму. Завданням Конференції чи Конгресу має бути:

1. Остаточне зформулювання української націоналістичної ідеології і визначення шляхів української національної політики та відношення українського націоналістичного руху до існуючих українських ідеологічно-політичних організацій;

2. Створення нової української націоналістичної організації, яка обєднала б усі співзвучні націоналістичні елементи як за кордоном, так і в Краю на базі одної організаційної схеми.(* «Національна Думка», ч. 7-8, 1927 р., стор. 30-31.)

Як напрямні своєї діяльности «Союз Організацій Українських Націоналістів» визначив:

1. Активна підготовка вищезгаданої Конференції чи Конгресу;

2. Психологічне, ідеологічне й організаційне об'єднування українських націоналістів з усіх земель України, що мало б бути першим етапом революційно-конструктивної, соборно-державницької чинности;

3. Дотримання виразно ворожого становища до окупаційних режимів на українських землях, а тим самим і до тих українських політичних груп, які в своїй діяльності спираються на котрийсь із окупаційних режимів ;

4. Ведення рішучої акції проти політичних груп, які прибирають назву «націоналістичні», а разом із тим провадять особисто-авантюрницьку або угодовецьку діяльність; провокуючи й компромітуючи націоналістичний організований рух;

5. Розбудовувати далі українські націоналістичні організації на всіх теренах.

 

СОЮЗ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Створення «Союзу Організацій Українських Націоналістів» було великим кроком уперед в об'єднуванні окремих націоналістичних організацій в одну. Все ж, остаточне злиття залишено майбутньому Конгресові українських націоналістів, а «Союз Організацій Українських Націоналістів» створено тільки як координаційний центр, із збереженням організаційної самостійности й окремішности ЛУН і ГУНМ та їх клітин.

Більший крок у напрямку об'єднання, аніж централі ЛУН і ГУНМ, зробили клітини обох цих націоналістичних організацій у Брні на Моравії. В дні 28 січня 1928 р. вони відбули спільні сходини, на яких ствердили, що існування на тому самому терені двох окремих націоналістичних організацій з ідентичними цілями є зайве, а подекуди навіть шкідливе. З уваги на це сходини одноголосно прийняли постанову про злиття обох цих організацій в одну, під назвою «Союз Українських Націоналістів». На цих сходинах були присутні також націоналісти, які де того часу не входили до жадної з названих організацій, хоч і цілковито поділяли думку про завдання цих організацій та схвалювали їхню діяльність. Щоб не залишатися надалі поза організацією, вони зголосили своє приступлення до новоствореного Союзу.

На сходинах обрано Управу Союзу в такому складі: Микола Байко - голова, Осип Яхницький - заступник голови, Володимир Пеленський - секретар, Дмитро Мачай - пресовий референт, Остап Буринський - скарбник, Андрій Швець і Андрій Шкварок – виділові. (* «Розбудова Нації», ч. 2, 1928 р., стор. 65.)

Тим самим шляхом, що ЛУН і ГУНМ у Брні, пішли українські націоналісти й у Берліні. Там діяла окрема секція ЛУН, але поза нею залишалася ще деяка кількість українських націоналістів, які були членами інших націоналістичних організацій - ГУНМ та УВО. Після створення «Союзу Організацій Українських Націоналістів» усі націоналісти в Берліні ухвалили об'єднатися в одній спільній організації - в «Союзі Українських Націоналістів», щоб доцільніше повести працю як серед української еміграції, так і серед німецького загалу. Новостворений «Союз Українських Націоналістів» повинен був бути тільки переходовим звеном до організації українських націоналістів, що її мав покликати до життя заплянований конґрес українських націоналістів.

Установчі Збори «Союзу Українських Націоналістів у Німеччині» відбулися 25 червня 1928 р. в Берліні. До складу Управи були вибрані: Сидір Чучман - голова, С. Тимчук - заступник голови і скарбник, П. Кожевників - секретар, інж. М. Селешко - запасний член. Завданням нової організації визначено: вести націоналістичну пропаґанду серед українців та інформативно-політичну роботу серед чужинців на терені Німеччини; поширювати націоналістичну пресу; відбувати періодичні дискусійні сходини; вести підготовку до заплянованого Конґресу Українських Націоналістів.*

 

Друга частина (ст. 75-112)        

 

НАРОДИНИ ОУН

 

ДВІ КОНФЕРЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Аналіза виникнення й діяльности українських націоналістичних організацій в роки по першій світовій війні приводить до безсумнівного висновку, що український націоналістичний рух - це органічний природний процес. Він вийшов на політичний овид як стихійне явище. Український нарід, хоч і поневолений унаслідок поразки своїх визвольних змагань, та проте морально-політично незламний, шукав далі єдиноправильного шляху і найдоцільніших засобів для здійснення заповітної мети - побудови самостійної соборної української держави. Він не давав звести себе з єдиноправильного шляху, зі шляху національно-визвольної боротьби на партійні політичні манівці та протиставився партійницькому розгулові, що анархізував політичне життя української еміграції. І саме як вислід отого шукання єдиноправильного шляху до осягнення всенаціональної української мети, що йшло впарі зі здоровим протиставленням партійницькій анархії, виник організований український націоналістичний рух.

Оця стихійність вищезгаданого процесу зумовила виникнення в той самий час кількох окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних. Проте такий стан не міг задовольнити нікого з українських націоналістів, тому що визвольно-революційна боротьба за найвищу мету вимагала організаційного об'єднання і координованої дії всіх самостійницьких державно-творчих сил. Цей "категоричний імператив" - ця природна вимога - знаходила відгук у душі кожного українського націоналіста, і тому кожна з націоналістичних організацій висувала спонтанно, як одно з найперших і найважливіших своїх завдань, вимогу допровадити в можливо найкоротшому часі до організаційного об'єднання всіх українських націоналістичних організацій як на наших землях, так і за кордоном. Оця вимога була чітко зформульована зокрема в постановах крайового "Союзу Української Націоналістичної Молоді" (СУНМ), "Групи Української Національної Молоді" (ГУНМ) і "Леґії Українських Націоналістів" (ЛУН) на чужині, як теж у постановах "Союзу Організацій Українських Націоналістів" (СОУН), створено з почину ГУНМ і ЛУН.

Провідні члени названих організацій; ідучи назустріч здоровій ініціятиві щодо об'єднання всіх українських націоналістичних організацій, скликали з цією метою Конференцію українських націоналістів, що й відбулася в днях 3-7 листопада 1927 р. у Берліні.

І. Конференція Українських Націоналістів в Берліні (3-7 листопада 1927 року)

Конференція ця була названа офіціяльно 1. Конференцією Українських Націоналістів, і в ній взяли участь такі особи: полк. Є. Коновалець - начальний Комендант УВО; д-р Степан Нижанківський і д-р Юліян Вассиян - представники "Групи Української Національної Молоді" (Прага); інж. Микола Сціборський і Петро Кожевників - представники "Леґії Українських Націоналістів"; Омелян Сеник і Сидір Чучман - відпоручники УВО (Берлін); Петро Сайкевич і Любомир Макарушка - делегати Крайової Команди УВО (Львів); Осип Боднарович, Богдан Кравців і Степан Охримович - делегати "Союзу Української Націоналістичної Молоді" (Львів); Володимир Мартинець - делеґат УВО і "Групи Української Національної Молоді" (Берлін); інж. Дмитро Андрієвський (Брюссель) і Зенон Пеленський (Берлін) - редакційні співробітники "Національної Думки".

Центральною особою, що єднала всіх у підготові, та проведенні 1. Конференції, був полк. Євген Коновалець, висуваний усіма націоналістами як єдиний кандидат на провідника майбутньої Організації Українських Націоналістів.

Зараз же на самому початку Конференції проявилися дві різні концепції щодо способу організаційного оформлення українського націоналістичного руху. Перша концепція була така: всі вже існуючі українські націоналістичні організації мають самоліквідуватися через влиття в нову і єдину Організацію Українських Націоналістів, що її необхідно створити. Друга концепція зводилася до пропозиції об'єднати всі вже існуючі, як теж і можливі в майбутньому українські націоналістичні організації, в одному координаційному центрі, на зразок уже раніше створеного "Союзу Організацій Українських Націоналістів", залишившися об'єднаними організаціями і надалі з їхньою окремішністю та самостійністю.

Представник Крайової Команди УВО (а водночас член легальної галицької партії УНДО) д-р Любомир Макарушка обстоював другу концепцію та висунув ще додатково вимогу, щоб до майбутнього "Об'єднання українських націоналістичних організацій" не втягати УВО і щоб головою того "Об'єднання" був хтось інший, а не комендант УВО полк. Є. Коновалець. На думку Л. Макарушки, повинні були й надалі існувати дві, одна з одною не пов'язані, організації: ідеологічно-політична організація українських націоналістів з одного боку, а з другого - підпільна, якнайбільше законспірована, військово-бойова організація УВО. Перша організація має бути оформлена як леґальна партія, під назвою Об'єднання (чи Союз) українських націоналістів, і тому її не слід організаційно пов'язувати з УВО, бо таке пов'язання автоматично спричинить реакцію з боку польської окупаційної влади на західноукраїнських землях і вона почне так само переслідувати й ідеологічно-політичну організацію українських націоналістів, як нелеґальну. З тих самих мотивів Л. Макарушка радив не вибирати на пост голови ідеологічно-політичної організації коменданта УВО, щоб і персонально не пов'язувати двох окремих і різного характеру організацій.

Проти такого ставлення справи виступили прихильники першої концепції, зокрема ж представники крайового "Союзу Української Націоналістичної Молоді" (СУНМ). Знаючи добре умови польської окупації на західноукраїнських землях, делегати СУНМ-у заявили, що в час ворожої окупації України зовсім не можливе легальне існування української націоналістичної організації. Аджеж окупант ніколи не дозволить на легальне існування такої ідеологічно-політичної організації, яка принципово відкидає кожну співпрацю з тим же окупантом, а своїм головним завданням ставить повне знищення тієї ж ворожої окупації. Українська націоналістична організація, що намагалася б залеґалізувати себе перед ворожою окупаційною владою, таким чином сама себе заперечила б.

Конференція висловилася за першою концепцією, себто за злиттям усіх українських націоналістичних організацій в одну Організацію Українських Націоналістів. Проте, з уваги на наявність двох різних концепцій щодо організаційного оформлення українського націоналістичного руху, І. Конференція ухвалила передати цю справу на остаточне вирішення майбутньому Конгресові Українських Націоналістів. Конгрес цей, - згідно з резолюцією І. Конференції, - мав відбутися приблизно за рік, після відповідної психологічної, ідеологічно-політичної та організаційної підготовки. З цією метою І. Конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів (ПУН), що до часу створення єдиної Організації Українських Націоналістів мав діяти як координаційний центр усіх українських націоналістичних організацій та ще незорганізованих окремих націоналістів.

Провід Українських Націоналістів (ПУН), створений І. Конференцією Українських Націоналістів, 5-го листопада 1927 р., складався з п'ятьох членів: чотирьох обрала Конференція, а п'ятого мали узгіднено визначити "Союз Української Націоналістичної Молоді" і Крайова КомандаУВО. Таким чином отой п'ятий член ПУН-у, як уповноважений проводом СУНМ і УВО, мав бути в ПУН-і представником Краю. На голову Проводу Українських Націоналістів І. Конференція одноголосно обрала полковника Євгена Коновальця. Членами ПУН-у обрано: інж. Миколу Сціборського - голову "Союзу Українських Націоналістів"; Володимира Мартинця - члена УВО (і співредактора "Сурми") та інж. Дмитра Андрієвського - "самостійного" націоналіста, редакційного співробітника українських націоналістичних пресових органів. М. Сціборський став керівником політичної референтури, Дм. Андрієвський - ідеологічно-статутарної, а В. Мартинець - керівником секретаріяту і пресового та пропаґандивного відділу.

Конференція ухвалила, що ПУН має видавати, від січня 1928 р. почавши, свій власний щомісячний пресовий орган ідеологічно-політичного характеру. На пропозицію інж. Дм. Андріевського прийнято для цього місячника назву "Розбудова Нації".*(зноска:Під такою назвою помістив він був статтю на ідеологічно-програмові теми в "Національній Думці"). В 1-му числі "Розбудови Нації" (за січень 1928 р.), як органу Проводу Українських Націоналістів, опубліковано про І. Конференцію Українських Націоналістів офіціяльний комунікат такого змісту:

"І. Конференція Українських Націоналістів у днях 3-7 листопада 1927 покликала до життя Провід Українських Націоналістів, до якого входять (в поазбучному порядку): інж. Дмитро Андрієвський, полк. Євген Коновалець, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Як п'ятий член має увійти представник крайових націоналістичних кіл.

II. Провід розділив між своїх членів функції та утворив такі Відділи:

1. Секретаріят та відділ преси і пропаґанди, що має наладнати зв'язок із націоналістичними організаціями та поодинокими націоналістами; підготовити технічно Конґрес Українських Націоналістів, централізувати пропаґанду в користь Конґресу і майбутньої Організації та видавати пресовий орган.

2. Ідеологічно-статутарну референтуру, що централізує всю працю для підготовки Конґресу, а то через вироблення пляну відповідних референтур і визначення референтів, через формулювання ідеологічної бази і розроблення конструкції майбутньої організації українських націоналістів; при референтурі створено окрему ідеологічну комісію з правом кооптації потрібних людей.

3. Політичну референтуру, що координує діяльність поодиноких націоналістичних організацій, веде культурно-освітню працю внутрі тих організацій та займається питанням зовнішньої політики Проводу.

4. Економічну референтуру, що веде економічні справи Проводу, старається про фонди для відбуття Конґресу та виготовляє пляни для витворення сталої, сильної економічної бази для майбутньої організації українських націоналістів.

III. Провід приступає до видавання свого органу "Розбудова Нації", в якому будуть заступлені такі відділи: ідеологія, політика, філософія, соціологія, економічний та військовий відділи, література, політична та військова мемуаристика, визвольні змагання інших народів, огляд політичного життя українського та міжнароднього, націоналістичного руху, україніка та бібліогарфія. Журнал буде видаваний у Празі.

IV. Для придбання фонду на поточні потреби, як рівнож у зв'язку з підготовкою Конґресу Українських Націоналістів, Економічна Референтура приступила до збирання фондів на лісти. Кожна ліста є на мінімальну суму 10 амер. дол. Особи, що дістануть лісти, зволять їх повернути враз із грішми до 31 грудня ц. р. Всі лісти мають порядкове число та печатку Проводу".

Одночасно з цим офіціяльним повідомленням опубліковано в тому ж числі "Розбудови Нації" (ч. 1, за січень 1928 р.) таке звернення (видане крім цього і як окрема летючка):

"Новий почин!

Невдача наших національно-державних змагань у рр. 1917-1920 спричинила дезорієнтацію і так слабої та мало виробленої української політичної думки, появу безлічі партій, центрів і безнастанну борню всередині сторозтерзаної Нації.

Тим часом з кривавого моря української революції та збройної боротьби за незалежність вилонився в різких формах національно-державний ідеал, що владно вимагає сконсолідування наших сил і координації нашого чину.

В огні сих двох суперечностей розвинувся новий рух, що стає вище партійних розмежувань. На тлі великого румовища старих світоглядів, нав'язуючи до кращих традицій української історії, та головно до недавньої збройної боротьби, формується новий світогляд і розвивається новий творчий чин. Цим процесом є:

Рух Українських Націоналістів.

Сильні вірою у високе призначення свого Народу, палені соромом за пониження своєї Батьківщини, свідомі своєї місії в боротьбі за долю України, націоналісти відчули, що для поневолених немає порятунку, доки не підпорядкують часове і підрядне вічному й основному в бутті Нації та доки не здобудуться на однозгідний будуючий чин.

Світогляд українських націоналістів гостро відрізняється від сучасних українських ідеологій та вже всилу своєї природи змагає до опанування всієї нашої національної дійсности. Його вплив і чинність позначилися двома шляхами. З одного боку він покликав до життя різного роду націоналістичні формації (ідеологічні, політичні, військові); з другого боку він дав себе відчути щораз сильніше з поступом часу в різних українських організаціях і установах без уваги на їх характер і місце осідку.

Початкова стадія розвою українського націоналізму має стихійний храктер. Бо як поодинокі націоналісти працюють у різних, часто дуже віддалених ідеологічно, організаціях, не пов'язані, не рідко навіть не підозріваючи один в одному спільника, так і поодинокі націоналістичні угрупування існують побіч себе й чинять без спільного пляну, без одного проводу, навіть без зв'язку між собою.

Брак осередку націоналістичного руху дався гостро відчути щойно тоді, коли рух набрав потужности. Конечність його оформлення, загально відчута й подиктована як внутрішніми законами розвою Нації, так і зовнішніми обставинами, привела українських націоналістів до зближення, порозуміння та шукання способів координації свого чину. Вислідом цього була Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., складена з членів різних націоналістичних організацій, як рівнож із поодиноких осіб, в краю та еміграційних осередків.

Після основного розгляду сучасного українського націоналістичного руху Конференція визнала доцільність і конечність зцентралізування дальшої праці й вирішила створити Єдину Організацію Українських Націоналістів.

До часу створення такої організації, Конференція, рахуючись із потребою хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликала до життя і чину Провід Українських Націоналістів.

Найближчим завданням Проводу є зформування ідеологічної бази й розроблення структури та намічення пляну діяльности майбутньої організації, як рівнож підготовка загалу українських націоналістичних елементів до прийняття вже від нині її кадрів. У своїй діяльності Провід з одного боку спирається на всіх учасників Конференції, що підпорядкувалися йому, а з другого - має ввійти в тісний зв'язок з існуючими організаціями українських націоналістів. Завершенням діяльности теперішнього Проводу буде Конґрес Українських Націоналістів, що має остаточно усталити ідеологічні позиції українського націоналізму, ствердити факт постання єдиної організації, прийняти її структуру та покликати її сталий Провід.

Цим шляхом організований, послідовний український націоналізм, відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили, хоче й буде йти до перебрання в свої руки керми українського національно-політичного життя й змагатиме до відновлення та оборони Незалежної, Соборної Української Держави.

За Президію Конференції Українських Націоналістів: інж. Дмитро Андрієвський, голова. Володимир Мартинець, секретар".

            Поява "Розбудови Нації"

Заплянований І. Конференцією Українських Націоналістів офіціоз Проводу Українських Націоналістів (ПУН), місячник під назвою "Розбудова Нації", почав появлятися, як це було намічено, від січня 1928 р. В цьому журналі найбільше місця й уваги присвячувано головно питанню ідеології українського націоналізму та організаційним справам майбутньої єдиної організації українських націоналістів.

У трьох перших числах "Розбудови Нації" (ч. 1-ше зредагував Вол. Мартинець, чч. 2-ге і 3-те - Петро Кожевників) були вміщені такі статті різних авторів: "До головних засад націоналізму" - д-р Ю. Вассиян;"Соборність психології та політики - основа націоналізму" - М. Сціборський; "Наша позиція" - інж. Дм. Андрієвський; "Принципи раціональної політичної організації" - Л. Костарів; "Листи з Італії: Дещо про фашизм" - Є. Онацький; "Революція чи контрреволюція" - О. Бабій; "Причинки до історії ролі Січових Стрільців в Україні" - полк. Є. Коновалець. Крім цього в згаданих числах "Р. Н." були вміщені статті також і на загальні теми, як теж дописи про політичне положення на українських землях під усіма чотирма окупаціями та на чужині. Названі статті були написані у визначеному І. Конференцією Українських Націоналістів пляні ідеологічної, політичної та психологічної підготовки до майбутнього Конґресу Українських Націоналістів і до створення єдиної організації українських націоналістів, яку повинен покликати до життя і дії запроектований Конґрес.

І так, д-р Ю. Вассиян подав у стисло науковій формі основні засади ідеології українського націоналізму, чітко підкреслив органічну пов'язаність цієї ідеології з духовістю української нації, з її природнім відвічним прагненням до самовиявлення в усіх ділянках життя, а при цьому вичерпно з'ясував державницько-творчий характер української націоналістичної ідеології. М. Сціборський і Дм. Андрієвський окреслювали у своїх статтях політичні позиції сучасного українського націоналістичного руху і його ставлення до інших політичних таборів, зокрема ж до українських партій. Суть італійського фашизму була проаналізована Є. Онацьким, який вказав на цілковиту відмінність українського націоналізму й італійського фашизму, як теж на неможливість і недоцільність пересаджування цього останнього на український ґрунт. Стаття О. Бабія з'ясовувала ставлення українського націоналістичного руху, в ідеологічно-програмовій та політичній ділянках, до комуно-большевизму. Л. Костарів подав жмут думок до дискусії про політичні принципи    націоналістичної організації, як політичного руху. "Причинки до історії ролі Січових Стрільців", написані полк. С. Коновальцем, вказали на світлі моменти державницько-творчої традиції в нашому недавньоминулому. Це минуле було творене спільно молодими українськими патріотами, що походили з західніх чи східніх українських земель і діяли в рядах військової формації Січових Стрільців на Наддніпрянщині. Названа праця полк. Є. Коновальця є чіткою і переконливою ілюстрацією позитивного, творчого характеру українського націоналізму, визнавцями якого саме були Січові Стрільці. Разючим контрастом до нього є руїнницький соціялізм, що то його намагалися прищепити нашому народові партійні лідери, а який так багато приніс шкоди українським визвольним змаганням і державному будівництву.

Великим моральним і політичним успіхом увінчалися організовані з ініціятиви ПУН-у публічні доповіді для українського громадянства. Хоч усі тодішні українські політичні партії, а головно соціялістичні лідери, що опинилися на еміґрації, зустріли український націоналістичний рух хвилями партійницької ненависти, накидаючись на нього на партійних вічах неперебірливою лайкою, - то симпатії позапартійного громадянства чимраз виразніше зверталися в бік українського націоналізму.

Так, отже, ідеологічно-політична і психологічна підготова для створення єдиної організації українських націоналістів проходила цілком успішно.

Причини відкладення Конгресу Українських Націоналістів

Зате ж в організаційній ділянці ініціятори нового діла зустрілися з несподіваними труднощами. І-ша Конференція не прийняла рішучих остаточних постанов щодо злиття всіх існуючих українських націоналістичних організацій в одну нову. І хоч усі ті організації поставились були прихильно до створення Проводу Українських Націоналістів і здебільша йому підпорядкувалися, то все ж таки продовжували існувати окремо. Головно у проводів згаданих організацій помітна була тиха нехіть до вимоги самоліквідуватися. І так, наприклад, низові клітини Леґії Українських Націоналістів і Групи Української Національної Молоді у Брні на Моравії та в Берліні, після обговорення ухвал І. Конференції, ухвалили підпорядкуватися ПУН-ові, як найвищому керівному органові всіх українських націоналістичних організацій, а крім цього створили, з власного почину, нову одну організацію - "Союз Українських Націоналістів", в якій влилися всі дотогочасні окремі клітини Леґії та Групи. Та в той самий час, на засіданні Центрального Комітету Леґії Українських Націоналістів, обвинувачувано М. Сціборського, тодішнього голову Леґії, за "самовільне переступлення даних йому компентенцій", конкретно кажучи, за згоду стати членом ПУН-у без попередньої апробати на це з боку Центрального Комітету Леґії. І хоч після дискусії над цією спра-вою на форумі ЦК оте обвинувачення знято, то деякі члени ЦК Леґії були і надалі в тихій опозиції до пропозиції зліквідувати Леґію на користь майбутньої єдиної організації українських націоналістів. Щойно по деякому часі ті опозиціонери змінили свою думку і погодилися на згадану пропозицію.

Та в ще гострішій формі виявився спротив проти організаційної самоліквідації у членів Крайової Команди УВО. Висловлені в цій справі на І. Конференції д-ром Л. Макарушкою погляди були не тільки його власними. На такому самому становищі стояли й деякі інші члени УВО, головно ж ті, які в міжчасі стали членами леґальної партії УНДО. Особливо завзятим противником самоліквідації УВО був Дмитро Паліїв, тодішній політичний референт Крайової Команди УВО. Через те важко було зреалізувати навіть постанову І. Конференції про делегування організаціями СУНМ і УВО своїх представників до складу ПУН-у.

З уваги на те ПУН доручив своєму членові В. Мартинцеві поїхати до Галичини й об'єктивно перевірити згадану справу. ПУН сподівався, що В. Мартинець, як редактор органу УВО "Сурма", зможе свобідно і з взаємин довір'ям обговорити стосовну справу з усіма членами Крайової Команди УВО. Як постороння людина, він повинен був об'єктивно  проанізувати загальну політичну атмосферу, настрої серед членів УВО та серед української суспільности, як теж можливості політичної дії з боку націоналістичної організації на окупованих поляками західньоукраїнських землях.

Володимир Мартинець виїхав до Галичини на початку грудня 1927 року. Проте оцю свою подорож він зорганізував наскрізь невдало. Як редактор "Сурми" і член ПУН-у ( а про його членство в ПУН-і було опубліковано на сторінках націоналістичної преси), він повинен би їхати до Краю нелеґально. Аджеж треба було припускати, що польська розвідка за кордоном зуміла вивідати, хто редаґує "Сурму". В Краю польські суди засуджували на рік або й на кілька років тюрми, в кого знайдено хоч би липі один примірник "Сурми". Тож не могло бути сумніву, що польська поліція негайно заарештує редактора "Сурми", якщо тільки він опиниться на території польської держави. Проте, хоч і як воно дивно, В. Мартинець чомусь не схотів поїхати нелеґально. Як польський громадянин, він постарався про візу в польському консуляті в Берліні та на свій власний пашпорт приїхав до Краю. Тут уже за тиждень пізніше формально замельдувався на станиці ("постерунку") польської поліції, згідно з поліційними приписами.

Самозрозуміло, що польська поліція зараз же заарештувала В. Мартинця, і по деякому часі він став перед судом присяглих у Львові, обвинувачений за "державну зраду", точніше - за протипольську пропаганду і закликування відірвати західноукраїнські землі від Польщі. Дивним дивом, суд звільнив В. Мартинця від вини і кари, так що він, просидівши в слідчій тюрмі до кінця березня 1928 р., повернувся до Праги напередодні II. Конференції.

У своїй праці "Від УВО до ОУН", виданій у 1949 р., Володимир Мартинець так висловлюється про вищезгадану свою подорож до Краю:"Як би там не було, було парадоксальним, що в тому часі, коли звичайні смертельники з-поміж українців не могли добитися пашпорту, з польським державним пашпортом їде леґально до польської держави член Начальної Команди УВО й ПУН підготовляючи акцію, що була звернена проти тієї держави".

Ціла ця досить дивна справа викликала в Краю і за кордоном різні міркування і стала джерелом всяких підозрінь.

Нефортунним виявився вибір В. Мартинця на посланця ПУН-у до Краю також і в іншому аспекті. І так, наприклад, він мав зустрітися особисто з д-ром Дмитром Донцовим з метою приєднати його до співпраці з ПУН-ом і майбутньою організацією українських націоналістів. Така зустріч і вичерпні розмови на цю тему відбулися, проте В. Мартинець не лише не приєднав д-ра Дм. Донцова до співпраці, а навпаки - зразив цього останнього через свою прикру вдачу, задиркуватість і нетактовність.

Та що найважливіше, В. Мартинець зовсім не зрозумів того політично-психологічного процесу, що вже протягом довшого часу проходив серед частини провідних членів УВО, і в своєму звідомленні (поміщеному в сконденсованій формі в "Розбудові Нації", ч. 5, за травень 1928 р., стаття п. н. "По другій конференції") подав цілком фальшиві висновки. У названій статті він писав, між іншим, таке:

"Річ у тому, що, коли націоналісти на еміґрації стали вже давно твердо на становищі не тільки в теорії, але й на ділі, відокремлення себе від усіх інших політичних груп, то галицькі націоналісти ще сьогодні йдуть у хвості наших політичних груп. Провідники націоналістів частинне повступали в УНДО, зайнявши навіть відповідальні становища, і віддають йому не тільки свої сили, але при кожній нагоді також сили націоналістичних ідеологічних організацій".

А тим часом суть справи була зовсім інша. Не галицькі націоналісти й націоналістичні ідеологічні організації "пленталися у хвості політичних груп", а лише деяка частина членів УВО, що займала раніше або ще й у той час провідні пости в УВО, еволюціонували не в бік чіткого опреділення себе до націоналістичної ідеології, а в бік опортуністичного партійництва. Але ж це стосувалося тільки окремих, хоч і провідних в УВО одиниць, а не загалу членства цієї організації, ні тим більше Союзу Української Націоналістичної Молоді. І саме тому, що загал членів обох згаданих організацій залишився націоналістичним, то між ним і тими членами, які еволюціонували в бік опортуністичного партійництва, наростав виразний конфлікт.

В Союзі Української Націоналістичної Молоді процесові опортунізації підпали лише перший голова СУНМ-у Осип Боднарович та ще два-три члени. Виниклий на цьому тлі конфлікт зліквідовано радикально в самому його зародку: О. Боднаровича і кількох його однодумців усунено з рядів СУНМ-у. Організація ця залишилася і надалі виразно націоналістичною, твердо стоячи на засаді принципіялізму й послідовно відкидаючи ідеологічно-політичну співпрацю з опортуністичними партіями. Проте це не перешкоджало членам СУНМ-у брати активну участь в українському суспільно-громадському житті. У "Просвітах", "Соколах" та інших товариствах вони льояльно співпрацювали з членами різних українських партій, якщо ці громадяни працювали на користь названих товариств і не намагалися захоплювати їх під свій ідейно-політичний вплив. Це, очевидно, не має нічого спільного з опортунізмом, а навпаки - належить до завдань націоналістичної організації. Бож і сам В. Мартинець, у вищезгаданому звідомленні, ставив українським націоналістам закид, мовляв,    вони мають замалий вплив на українське організоване життя в Галичині. Супроти цього твердження В. Мартинця, що "галицькі націоналісти йдуть ще сьогодні в хвості наших політичних груп", було зовсім безпідставне щодо СУНМ.

Зовсім інакше була справа з УВО, що не мала, як було вже попередньо підкреслено, єдиної і всіх її членів зобов'язуючої ідеології. Не дивлячись на те, що сам ініціятор і пізніший начальний комендант УВО полк. Є. Коновалець завжди був визнавцем української націоналістичної ідеології і постійно клав великий натиск на ідеологічне оформлення цієї організації, то УВО, яка постала була не як ідеологічна, а як військово-бойова організація, лише в процесі свого розвитку та практичної роботи відчула конечність ідеологічно-політичної підбудови для всієї своєї діяльности. Саме тоді й виявилось, що хоч усі члени УВО були однозгідні щодо примату боротьби за українську самостійну соборну державу, зокрема ж проти польського окупанта на західноукраїнських землях, то в ідеологічно-політичних питаннях тієї однозгідности в них не було. З цієї причини в УВО раз-у-раз виникали різні конфлікти. Спочатку, в перші роки існування УВО, це виразно проявилося в різному ставленні членів УВО до сепаратної політики диктатора ЗУНР д-ра       Євгена Петрушевича, пізніше ж у ставленні до УССР. У висліді - всі прихильники сепаратної політики Є. Петрушевича, як теж і прихильники "м'якої політики" супроти УССР, відійшли з УВО.

З 1926 р. всередині УВО почав звільна наростати новий конфлікт через різне ставлення до легальних українських політичних партій. Група провідних членів УВО, - д-р Л. Макарушка, д-р В. Целевич, О. Навроцький, М. Матчак, на чолі з тодішнім політичним референтом Крайової Команди Дм Палієвим, - поставилась позитивно до легальних українських партій та вступила в члени УНДО або УСРП. Ця група вважала, що організація українських націоналістів повинна бути легальною партією, виразно ідеологічного характеру, поруч з іншими легальними партіями, зате ж УВО повинна й надалі залишитися нелегальною військово-бойовою організацією для політичного тиску українських леґальних партій на польський окупаційний уряд, себто бути на ділі таємною прибудівкою УНДО. Вищенаведений вислів В. Мартинця про "плентання у хвості" був слушний лише у відношенні до тієї групи провідних членів УВО. Члени цієї групи націоналістами насправді не були, тому й мусіли відійти з УВО з хвилиною її чіткого ідеологічно-політичного оформлення в націоналістичному дусі.

            Та ще в 1928 р. могло декому здаватися, що погляди групи Дм. Паліева є поглядами загалу націоналістів на західньоукраїнських землях. А що такий стан був поважною перешкодою для заплянованого добровільного злиття всіх націоналістичних організацій, з УВО включно, в нову єдину організацію українських націоналістів, то цю справу треба було ґрунтовно проаналізувати і вирішити. Для того і скликано П. Конференцію, відкладаючи відбуття Конгресу Українських Націоналістів на пізніше.

II. Конференція Українських Націоналістів в Празі(8-9 квітня 1928 р.)

ІІ-га Конференція Українських Націоналістів відбулася в Празі, в днях 8 і 9 квітня 1928 р. На ній референти ПУН-у здали звіт із проробленої їхніми референтурами роботи та про стан підготови до Конґресу, але головною темою нарад була проблема ставлення українського націоналістичного руху взагалі, а майбутньої організації українських націоналістів зокрема, до українських політичних партій, насамперед до леґально існуючих на західньоукраїнських землях.

Учасниками П. Конференції Українських Націоналістів були: полк. Є. Коновалець, М. Сціборський, Дм. Андрієвський і В. Мартинець - члени ПУН-у; П. Кожевників і Л. Костарів - від ЛУН; д-р С. Нижанківський, д-р Ю. Вассиян і О. Бойдуник - від ГУНМ; сотн. Р. Ярий, О. Сеник і С. Чучман - від Головної Команди УВО; Б. Кравців і С. Охримович - від СУНМ; полк. Р. Сушко і сотн. Ю. Головінський - від Крайової Команди УВО. Крім цього на цій Конференції були присутні ще деякі співробітники української націоналістичної преси.

ІІ-га Конференція прийняла остаточне рішення про поставу українського націоналістичного руху до політичних партій. ПУН і всі націоналістичні організації, що визнали його своїм зверхником, рішуче відмежувалися від легальних політичних партій і заборонили своїм членам до них належати. Члени націоналістичних організацій, у цьому числі й члени УВО, які вже стали членами котроїсь із українських легальних партій, мусіли тепер зважитися: або виступити з партії, або перестати бути членами даної націоналістичної організації.

В технічно-організаційній ділянці ІІ-га Конференція ухвалила "стосувати різні методи, відповідно до місцевих відносин і вимог доцільности". Згідно з цією ухвалою, поодинокі націоналістичні організації зберегли покищо свою організаційну окремішність. Проте зроблено все ж таки великий крок вперед у напрямі злиття всіх тих організацій в одну.

            Cпираючись на заяву представників, заступлених на II. Конференції, ухвалено передати ПУН-ові виключне представництво всіх українських націоналістів на зовнішньому форумі, як на чужинецькому, так і на українському. Таким чином визнано за обов'язуючу засаду єдности всього українського націоналістичного руху в його діяльності на міжнародньому форумі та у відношенні до всіх інших українських організацій, партій чи рухів.

Справа представника від крайових націоналістичних організацій у ПУН-і залишилася й надалі відкритою.

В "Розбудові Нації", в ч. за квітень 1928 р., про П. Конференцію опубліковано таке офіціяльне повідомлення:

"8-9 квітня б. р. відбулася друга Конференція Українських Націоналістів. У Конференції прийняли участь члени Проводу Українських Націоналістів, члени організацій українських націоналістів на українських землях і чужині та представники націоналістичної преси. На Конференції виголошено доклади референтів і переведено над ними дискусію.

10-го квітня Провід Українських Націоналістів прийняв на основі праць Конференції такі ухвали:

1. Провід Українських Націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними в співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині мусять стати також на цей шлях.

2. Організації українських націоналістів мають до скликання Конґресу Українських Націоналістів перевести організаційну працю згідно з окремо укладеним пляном.

3. Провід Українських Націоналістів перебирає заступництво організацій українських націоналістів назовні з тим, що організації можуть у порозумінні з Проводом вступати у взаємини з необхідними чинниками для полагодження справ місцевого значення.

4. Конґрес Українських Націоналістів має бути скликаний 1-го вересня б. р. На фонд Конґресу Провід заряджує другу збірку".

Постанови II. Конференції зустрілися з позитивним відгуком серед загалу українських націоналістів у Краю та були апробовані як СУНМ-ом, так і УВО, хоч у Крайовій Команді УВО були ще спроби опозиції. Внаслідок прийняття отих постанов, з УВО відійшли однодумці Палієва, вирішивши, що її місце - згідно зі своїм світоглядом і політичним наставленням - не в УВО, а в УНДО. Вслід за цим прийшли теж конечні зміни на керівних постах у крайовій УВО.

            Таким чином, II. Конференція своїми постановами мала найсильніший вплив на крайову УВО. Постанови ці внесли ясність щодо ідеологічно-політичних позицій УВО, внаслідок чого з рядів УВО мусіли відійти ті члени, які еволюціонували в бік опортунізму. Напередодні створення єдиної Організації Українських Націоналістів, в рядах УВО мали залишитися тільки здецидовані визнавці української націоналістичної ідеології.( 1-му ряді зліва сидять: д-р Юліян Вассиян (заступник голови Президії, голова Ідеологічної Комісії), 2. інж. Дмитро Андрієвський, 3. ген. Микола Капустянський (заступник голови Президії), 4. полк. Євген Коновалець (голова Військо-вої Комісії, обраний головою ПУН), 5. інж. Микола Сціборський (голова Президії), 6. доц. Яків Моралевич (голова Соціяльно-економічної Комісії), 7. інж. Володимир Мартинець (головний секретар Президії), 8. проф. Микола Вікул. У 2-му ряді зліва стоять: 9. інж. І. Малько, 10. інж:. Осип Бойдуник (голова ГУМН), 11. Максим Загривний, 12. сотн. Євген Зиблікевич, 13. Петро Кожевників, 14. д-р Дмитро Демчук (голова Політичної Комісії), 15. інж. Леонід Костарів (голова Організаційної Комісії), 16. д-р Олесь Бабій (голова Культурно-освітньої Комісії), 17. сотн. Ріко Ярий, 18. М. Антоненко, 19. Зенон Пеленський. У 3-му ряді зліва стоять: 20. інж. Юрко Руденко (секретар Президії)-, 21. Ярослав Барановський, 22. Степан Охримович, 23. Степан Ленкавський, 24. Андрій Федина, 25. інж. Ярослав Герасимович (секретар Президії), 26. Т. Пасічник-Тарнавський, 27. Олександер Згорлякевич. На фотографії бракують: В. Арсенич (секретар Президії), Василь Виноградник і Макар Кушнір-Богуш, (Омелян Сеник)

ПЕРШИЙ КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (28 січня - 3 лютого 1929 р у Відні)

Склад і перебіг Конгресу

Конґрес Українських Націоналістів був заплянований 1-ою Конференцією на весну 1928 р., а ІІ-ою - на вересень того ж року. Але з політичних, технічних і конспіративних причин відбуття Конґресу було двічі відкладене, так що він відбувся щойно в днях 28-го січня - 3-го лютого 1929 р.

Конґрес відбувся в столиці Австрії, у Відні, в одному з кращих готелів 23-ої дільниці ("бецірку"). Місце відбуття Конґресу було аж до останьої хвилини конспіроване. В повідомленнях про заплянований Конґрес подавано як місце його відбуття Прагу, столицю Чехо-Словаччини, де й зібралися учасники Конґресу і звідси від'їхали прямо до Відня. У згаданому готелі винаймлено, крім залі для нарад, також; і мешканеві кімнати для всіх учасників Конґресу, так, щоб якнайменше звертати на себе увагу сторонніх осіб.

Наради Конґресу розпочалися дня 28-го січня 1929 р., о 10, 15 год. ранку. Участь у Конґресі взяло 30 представників від українських націоналістичних організацій (у цьому 4 представники прибули на Конґрес прямо з Краю), а крім цього двоє гостей. Учасниками Конґресу були (подаємо в поазбучному порядку):1. Інж. Дмитро Андрієвський, член ПУН, Брюссель; 2. сотн. М. Антоненко, ЛУН, Париж; 3. Володимир Арсенич, ГУНМ, Прага; 4. Олесь Бабій, ГУНМ, Прага; 5. Ярослав Барановський, УВО, Львів; 6. Інж. Осип Бойдуник, ГУНМ, Прага; 7. Д-р Юліян Вассиян, член ПУН, Прага; 8. Інж. Василь Виноградник, ЛУН, Подебради; 9. Проф. Микола Вікул (нар. 3. 1. 1888 р. у Тбілісі, в Грузії, як син православного священика; помер 14. 5. 1935 р. в Празі), професор неорганічної хемії. (Писав під псевдом М. Райгородський), ЛУН, Подєбради; 10. Інж. Ярослав Герасимович, (нар. 1. 7. 1898 р. в Білявцях, у Галичині), інженер хемічної технології; 11. Д-р Дмитро Демчук, ЛУН, Прага. Учитель чеської гімназії; 12. Максим Загривний, старшина Армії УНР, поет, писав під всевдом Максим Грива, помер на сухоти 1931 р. в Празі; 13. Євген Зиблікевич, УВО, Перемишль, сотник СС; 14. Олександер Згорлякевич, УВО. Данціґ; 15. Ген. Микола Капустянський, УВО, ген. -хор. Армії УНР; 15. Петро Кожевників, ЛУН, Берлін; 17. Полк. Євген Коновалець, Комендант УВО і Голова ПУН-у; 18. Інж;. Леонід Костарів, ЛУН, Прага, інж. агрономії, (нар. 6. 2. 1888 в Петербурзі); 19. Макар Кушнір (нар. 10. 8. 1890 р. Помер 2. 8. 1951 року в Бельгії; 20. Степан Ленкавський, СУНМ, Львів, студент філософії; 21. Інж. І. Малько, сотн. СС; 22. Ікж. Володимир Мартинець, ЛУН; 23. Доц. Яків Моралевич, ЛУН, Подєбради; 24. Степан Охримович, СУНМ, Львів, сту-дент філософії, нар. 18. 9. 1905 р. у Сколім, Західня Україна. Помер 10. 4. 1931 р. в Завадові біля Стрия; 25. С. Пасічник Тарновський, ЛУН, Подєбра-ди; 26. Зенон Пеленський, Берлін, журналіст; 27. Інж. Юрко Руденко, ЛУН, Прага, інж. економії, нар. 12. 8. 1899 р. в Окниці на Бесарабії; 28. Інж. Микола Сціборський, член ПУН-у, полк. Армії УНР, інж. економії, нар. 28. 3. 1897 р. в Житомирі, загинув 30. 8. 1941 там же; 29. Інж. Андрій Федина, УВО, Данціґ; 30. Ріко Ярий, УВО, Берлін, сотн. УГА, нар. 14. 4. 1898 у Ряшеві.

Гістьми на Конґресі були:1. Полковник Кіндрат Плохий (представник українців з Кубані); 2. Іван Кедрин Рудницький (член УНДО, член редакції львівського щоденника "Діло").

Наради відкрив Голова Проводу Українських Націоналістів полк. Євген Коновалець. У своїй вступній промові він зробив перегляд українського націоналістичного руху протягом останніх років і з"ясував завдання Конгресу. Після цього він передав слово гостеві К. Плохому, який привітав учасників Конгресу від імени українців північного Кавказу, що в основу своєї політичної програми поставили постулят побудови незалежної соборної української держави.

Президію Конґресу обрано в такому складі: інж. Микола Сціборський - голова, ген. Микола Капустянський (в офіціяльному комунікаті названий псевдонімом: П. Низола) і д-р Юліян Вассиян - заступники голови; Володимир Мартинець, Володимир Арсенич, Ярослав Герасимович та інж. Юрій Руденко - секретарі.

Наради відбувалися в формі засідань окремих комісій та пленумів. Створено шість таких комісій: 1) ідеологічна - голова Ю. Вассиян, 2) соціяльно-економічна - голова доц. Я. Моралевич, 3) військова - голова полк. Є. Коновалець, 4) політична - голова д-р Дм. Демчук, 5) культурно-освітня - голова О. Бабій, 6) організаційна - інж. Л. Костарів.

На пленарних засіданнях в дні 28. 1. були відчитані такі доповіді:"Сучасне положення на українських землях" - полк. Є. Коновалець;"Український націоналізм" і "Державний устрій України" - Дм. Андрієвський; "Міжнародня політика України" - З. Пеленський.

Наступного дня, 29. 1., виголошено на пленумі такі доповіді: "Аґрарна політика" і "Торговельна політика" - М. Сціборський; "Промислова політика" - Л. Костарів; "Фінансова політика" - Я. Моралевич; "Соціяльна політика" - В. Мартинець; "Література і мистецтво" - О. Бабій; "Релігійне питання" - М. Вікул; "Військова справа" - ген. М. Капустянський; "Організація Українських Націоналістів" - П. Кожевників.

У днях 30 і 31 січня та 1 лютого праця Конгресу відбувалася в комісіях, де додатково було прочитано такі доповіді:

1. Ідеологічна комісія: "До головних засад націоналізму" - Ю. Вассиян; "Причини невдачі наших визвольних змагань" - Ст. Охримович; "Суверенна Україна та національна революція" - Ст. Ленкавський; "Основи українського націоналізму" - Дм. Демчук; "Дві концепції" - Дм. Андрієвський.

2. Соціяльпо-економічна комісія: "Економічні взаємини між: Україною і Росією в СССР" - В. Богуш; "Уваги до економічної політики України" - О. Бойдуник; "До морської політики України" - Я. Герасимович.

3. Військова комісія: "Військова справа" - полк. Є. Коновалець; "Військова політика України" і "Справа інтервенції" - ген. М. Капустянський; "Проблема морської оборони України" - Л. Костарів.

4. Політична комісія: "Революція національна і пролетарська", "Проблема сталого миру на Сході Европи й Україна" та "Національна революція на Західніх Землях України" - Л. Костарів; "Проблема майбутнього державного устрою України" та "Фашистівська Італія" - Ст. Нижанківський; "Політичне становище в Західній Україні" - С. Чучман; "Закарпаття" - Р. Ярий; "Політичне становище на Буковині та Басарабії" - Ю. Руденко.

5. Культурно-освітня комісія: "Шкільна політика" та "Література й мистецтво України" -  М. Загривний.

6. Організаційна комісія: "Проект устрою ОУН" - П. Кожевників;

"Уваги до статуту організації націоналістів" - О. Бойдуник; "Уваги до статуту ОУН" - Л. Костарів.

Усього на пленумах і на засіданнях комісій було прочитано 40 доповідей. (З цього числа тільки доповідь Ю. Вассияна була ще перед Конґресом надрукована на сторінках "Розбудови Нації"). Доповіді, впарі з висновками та проектами резолюцій із даного питання, були заздалегідь роздані всім учасникам Конгресу.

На засіданні ідеологічної комісії розпочалася полеміка, що опісля перенеслася частково і на кінцеве пленарне засідання під час ухвалюваня ідеологічних концепцій. Юліян Вассиян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму, вирослі з ідеалістичного світогляду українського народу, теоретично зформульовані в писаннях Миколи Міхновського і дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дм.Андрієський і Дм Демчук, що намагалися включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріялістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Реремогла перша концепція.

(Повник Євген Коновалець голова Проводу Українських Націоналістів нар. 14 червня 1891, убитий 23 травня 1938 року)

На пленарному засіданні в дні 2-го лютого зроблено підсумки праці окремих комісій, ухвалено Постанови Конґресу та Устрій Організації Українських Націоналістів. Останнього дня Конґресу, 3-го лютого, обрано керівні органи ОУН. Головою Проводу Українських Націоналістів вибрано одноголосно полк. Є. Коновальця. На його пропозицію, затверджено такий персональний склад Проводу: М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Дм. Андрієвський, Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський (Низола), Дм. Демчук і Л. Костарів. Головним Суддею іменовано одноголосно Я. Дуба, а Головним Контрольним - доц. Я. Моралевича.

Після обрання його Головою Проводу, полк. Є. Коновалець перебрав дальше ведення Конґресу.

На закінчення Конґресу полк. Є. Коновалець виголосив промову, в якій сказав, між іншим, таке:

"Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів . . .

"Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися. Це залежатиме від праці, зусиль, послідовности і жертвенности нас усіх. І це залежатиме від того, наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілою всьому українському громадянству. Отже, сьогодні ще надто швидко казати, що, покликаючи до життя нашу Організацію, ми вже тим самим довершили велике діло, або що наша Організація обов'язково призначена бути великою. Але одне. знаю напевно: доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії. ..

"Сьогодні ми покищо тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов'язання. Але це ще не осяг. Бож мусимо собі ще раз коротко узмисловити і величину цього нашого зобов'язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами.

"Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу. . .

"Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, - маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов'язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі: його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації".

Конґрес закінчено 3-го лютого 1929 р., о 1-ій год. по полудні.

 Про відбуття Конґрееу Українських Націоналістів та про покликан-ня ним до життя Організації Українських Націоналістів повідомлено українське громадянство окремою відозвою такого змісту:

Від Конгресу Українських Націоналістів

Боротьба Української Нації за незалежність у рр. 1917-20 скінчилася поразкою. Поневолення України змінило лише форму. Кількість окупантів української землі збільшилася.

Але в огні боротьби вибуяло в українському народі незламне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави, який серед тяжких обставин сучасности владно кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги.

            Цей ідеал ліг в основу нового українського світогляду й нового творчого чину, - в основу українського націоналізму.

За короткий час націоналістичний рух перейшов внутрішнє організаційне оформлення. Слідом за стихійним постанням численних угрупувань українських націоналістів, що провадили діяльність без спільної керми й пляну, Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 року покликала Провід Українських Націоналістів, у тісній співпраці з поодинокими націоналістичними групами. Провід підготовив і скликав 27 січня - 3 лютого 1929 р. Конґрес Українських Націоналістів, в якому взяли участь представники з різних українських земель і чужини.

Конґрес покликав до життя й чину Організацію Українських Націоналістів, що має охопити всі існуючі націоналістичні групи, та ухвалив головні засади українського націоналізму.

Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави, українські націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорности назовні.

Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української держави.

Щойно після відновлення державности, національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.

Місцеве самоврядування буде основою адміністративного устрою впорядкованої Української Держави, на чолі якої стоятиме покликаний представницьким органом голова держави.

У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення меж, що охоплюватимуть всі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистачальність та стратегічну відборонність.

В основу внутрішньо-політичної діяльности ляже забезпечення духових потреб і матеріяльного добробуту населення та збільшення національного добра шляхом розбудови всіх галузей народнього господарства.

Визнаючи в засаді право приватної власности, державна влада ствердить законом, переведене на Сході України вивласнення поміщицьких земель без викупу, поширить силу того закону на інші українські землі, удержавить ліси та обмежить право вільної продажі землі.

Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности шляхом підтримання середнього селянського господарства, сільсько-господарської кооперації та промисловости.

Упромисловлення України буде переводитися на основі приватної ініціятиви поруч удержавлення підприємств, що мають значення для оборони й нормального розвитку країни.

Вільна торгівля поруч державних монополів на вироби удержавлених підприємств і на галузі перевозу ляже в основу торговельної політики. Система мит і торговельних договорів охоронятиме національне господарство.

Єдиний, рівномірний і поступовий, безпосередній податок, при обмеженій кількості посередніх податків, забезпечуватиме державні фінанси.

Співпрацю всіх виробничих верств Української Нації осягне державна влада регулюванням взаємовідносин поміж: суспільними  групами зокрема між капіталом і працею, на засадах волі праці права коаліцій і вільних умов працівників і працедавців. Разом з цим, буде затверджений восьмигодинний день праці із скороченням його в міру витворення сприятливих умов та заведене загальне соціяльне забезпечення

Переводячи засадничо відділення церкви від держави, влада співпрацюватиме з церквою у справах духового виховання населення на підставах християнізму.

Обов'язкова, безплатна, державна школа, разом з приватними освітніми установами, перебере на себе виховання українського народу в національно-державному дусі та піднесе рівень української культури

й цивілізації.

Єдина, реґулярна армія і фльота, збудовані на підставі загальної обов'язкової повинности, разом із територіяльними козачими частинами, оборонятимуть Українську Державу.

Визнаючи ці засади, Організація Українських Націоналістів протиставляється всім партійним і клясовим угрупуванням і буде стреміти, через опануваня цілого українського життя на всіх землях України й на чужині, до найширшого розгорнення української національної сили та до забезпечення великій Українській Нації відповідного місця серед інших державних народів.

            За Президію:

Микола Сціборський (голова),  Володимир Мартинець(секретар)

ПОСТАНОВИ ВЕЛИКОГО ЗБОРУ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ що відбувся в днях 28. 1. до 3. 2. 1929 р.

В "Розбудові Нації" (чч. 3-4 за березень-квітень і ч. 5 за травень 1929 р.) опубліковано постанови Конгресу. Ось вони:

І. ЗАГАЛЬНІ ОЗНАЧЕННЯ

1. Український націоналізм є духовий і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.

2. Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму.

3. Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.

4. Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.

5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з цим принцип синтетичного формування, який дає життю нації на протязі її історичного розвитку суцільну духову окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма - це є ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання.

6. Історичне ставання - цей наглядний вираз постійної актуальности національної ідеї - вказує на безглядний ідеал нації, який полягає в її стремлінні, втриматися в системі світової дійсности в ролі безпосередньо-чинного підмету з найширшою сферою впливу.

7. На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивности історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біо-фізичних сил на поширеній рівночасно територіяльній базі; у цьому відношенні відбувається у ній процес постійного переформлювання різних етнічних первнів у синтезу органічної національної єдности; з погляду цієї своєї чинности нація все находиться в стані власного росту.

8. Найвидатнішим силовим засобом росту нації є її духова тугість, узмисловлена в витворених вартостях культури, що - з одного боку - затіснюють внутрішню спільність нації, а з другого - простелюють їй шлях відосереднього впливу на оточення. Культура не є тільки чинником національної окремішности та її відпорности назовні, але першим з-поміж чинників безпосереднього зазначення на оточенні духової сили нації, за яким з тимбільшим успіхом наступає цивілізаційне і політично-господарське його опанування.

9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава.

10. Держава є зовнішньою формою такої взаємочинности всіх діючих сил нації, яка відповідає основним її якостям і в той спосіб уможливлює нормальний її розвиток у всіх можливих виявленнях; держава - це стан кожночасної окреслености нації формою організаційного співвідношення сил, замкнених в органічну цілість - систему, відмежовану назверх, як самостійна збірна одиниця.

11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо щолиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету.

12. Державна форма життя найвимовніше потверджує конкретне узмістовлення чинного характеру національної ідеї, а тому першим природним стремлінням нації є прикрити межі своєї державної виконности з цілим краєвидом свойого етнічного розпросторення, щоб таким чином державне оформити цілий свій фізичний організм - цю найважливішу елементарну підставу своєї будучности.

13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної Українська Самостійна Соборна Держава.

14. Для створення, закріплення і розвитку держави необхідна є засаднича умова: щоб держава була висловом національної істоти у спосіб найбільш творчої видайності всіх складових органів нації, отже виявляла систему організованої їх взаємочинности на засаді інтеґралізму суспільних сил з їх правами і обов'язками, відповідно до їх значення в цілості національного життя.

15. Український націоналізм висновує для себе з провідних засад державної організації практичні завдання, підготовчі для здійснення державного ідеалу соборними зусиллями українців-державників, зорганізованих на принципах чинного ідеалізму, моральної своєзаконности, та індивідуального почину.

16. Першим зав'язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конґресом Українських Націоналістів, Організація Українських Націоналістів, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійности і монократизму.

            I. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

1. Форма української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, а то: національного визволення, державного закріплення та розвитку.

2. В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпорність назовні.

3. Що лиш після відновлення державности настане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. В цей переходовий час голова держави матиме за завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, ще ввійдуть до складу Української Держави.

4. На чолі упорядкованої держави стане, покликаний представницьким органом, голова держави, що назначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодавчим тілом.

5. Основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве самоврядування, зокрема кожний край буде мати свій представницький законодавчий орган, покликаний місцевими організованими суспільними верствами, та свою виконавчу владу.

III. СОЦІЯЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПОСТАНОВИ

1. Вступні тези

1. Українська Держава буде змагати до осягнення господарської самовистачальности нації, збільшення народного майна та забезпечення матеріяльного благобуту населення, шляхом розбудови всіх галузей народного господарства.

2. Господарське життя країни буде побудоване на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу. Поодинокі ділянки народного господарства будуть розділені між ними, стануть предметом їх рівночасного й рівнорядного діяння, у залежності від корисности цього для цілости народного господарства та для інтересів держави.

2. Аґрарна політика

1. Інтересам народного господарства України відповідає існування та розвиток селянського господарства.

2. Вивласнення поміщицьких земель без викупу, переведене в час революції на Сході України, державна влада затвердить законом, силу якого поширить на всі землі Української Держави.

3. Державна влада переведе корективи в розподілі землі на Сході України, необхідні з огляду на стихійний, неупорядкований характер розподілу вивласнених земель у час революції.

4. Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности та про забезпечення благобуту селянства шляхом підтримання середнього селянського господарства.

5. Селянське господарство буде побудоване на праві приватної земельної власности, обмеженім державною регуляцією вільної продажі і купна землі з ціллю запобігти в цей спосіб надмірному зменшенню чи збільшенню земельних наділів.

6. Державна влада буде всебічно сприяти інтенсифікації селянських господарств та пристосовуванню їх до ринків, буде підтримувати розвиток сільсько-господарської кооперації, уділювати сільському господарству дешевого продукційного кредиту і буде дбати про аґрикультурну й аґриосзітню справи та про забезпечення хліборобської продукції державним забезпеченням.

7. Лісові площі будуть вивласнені без викупу та передані державі, або органам самоврядування. Лише невеликі площі, непридатні до удержавлення й муніципалізації, будуть у руках приватних власників.

8. Аґрарне перенаселення буде реґульоване шляхом приміщення селянських рештків у національній продукції та відповідно переведеній колонізації.

9. Міські землі та нерухоме майно остануть у руках приватної власности. Держава і органи самоврядування реґулюватимуть міське будівництво та усуватимуть мешкальні кризи й земельну спекуляцію шляхом скупчення в своїх руках відповіних реґуляційних земельних фондів.

 3. Промислова політика

1. В цілі усамостійнення народного господарства та його всебічного розвитку, що зокрема диктують потреби державної оборони та конечність дати варстат праці лишкам сільської людности, держава буде сприяти упромисловленню країни.

2. Підприємства тих галузей промисловости, що являються важливими для існування та оборони країни, будуть удержавлені. Інші підприємства будуть залишені приватному капіталові поодиноких осіб і асоціяцій на основі вільної конкуренції та приватної ініціятиви. У випадках, визначених законом, держава матиме право першенства перед приватними капіталами в набутті співвласности приватних підприємств.

3. Держава дбатиме про переведення раціоналізації всіх родів промисловости, зокрема їх машинового урядження, та про підготування кадрів фахівців і технічних робітників, що задовольнили б вимоги сучасної техніки.

4. Для піднесення добробуту сільського населення й для підготування фахових робітників для великої промисловости, держава буде сприяти розвиткові сільсько-господарської промисловости в формах виробничої кооперації.

5. Держава подбає про організацію виробничої та збутової ремісничої кооперації, підпираючи ремісництво в межах, що відповідають сучасному характерові продукції та ринків.

4. Торговельна політика

1. Торговельні операції, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках, будуть розподілені між приватним капіталом, кооперацією і державою, яка то останньо перебирає торгівлю виробами удержавленої промисловости та головні роди перевозу.

2. Маючи на увазі нормальний внутрішній процес обміну розподілу, держава дбатиме рівночасно про забезпечення українським продуктам і виробам найвигідніших умов збуту на світових ринках, а для оборони національного господарства назовні вживатиме метод охоронного і сприяючого характеру та метод протекціонізму, що найдуть примінення у формі мит та торговельних договорів.

5. Фінансова політика

1. Податкова система буде оперта на засаді єдиного, рівноправного, поступового і безпосереднього податку при залишенні обмеженої кількосте посередніх податків.

2. Держава дбатиме про розвиток банківництва в усіх галузях господарського життя. Емісійний банк буде установою найбільш незалежною від суто політичних чинників, та підлягатиме контролі з боку виконавчої влади та громадянства.

3. Справа уморення державних боргів, що припадуть на українську державу, як частина боргів окупаційних держав, буде упорядкована після засад справедливости і в рямках господарської спроможності.

6. Соціяльна політика

1. Реґулювання взаємовідносин поміж суспільними групами, зокрема право остаточного арбітражу в справах суспільних конфліктів, буде належати державі, яка дбатиме про співпрацю виробничих верств Української Нації.

2. Члени всіх супільних груп будуть мати право коаліцій, на основі якого вони будуть об'єднуватись у професійних організаціях з правом синдикалізування після територіяльного принципу і після галузей виробництва, та матимуть своє представництво в органах державної влади.

3. Працедавці і працівники будуть мати право вільних персональних і колективних умов у всіх справах, що дотичать взаємних інтересів, у рямках законодавства та при контролі держави.

4. В приватних і державних промислових підприємствах будуть утворені виробничі ради з представників підприємців, керівників і робітників, з правом вгляду і контролі техніки продукції.

5. У хліборобських, промислових і торговельних підприємствах будуть утворені ради працівників, як представничі органи для полагоджування справ працівників у взаємовідносинах їх з професійними спілками, працедавцями та державою. Зокрема вони заключатимуть самі, або в порозумінні з професійними організаціями колективні умови, а в промислових підприємствах братимуть участь у виробничих радах.

6. Працедавці і працівники матимуть право вирішувати взаємні спори шляхом третейських судів. На випадок недосягнення згоди, за ними залишається право штрайків і льокавтів. Остаточне залагодження конфліктів належатиме державним арбітражним урядам.

7. Нормальним днем праці буде 8-годинний день праці з тим, що, наскільки дозволять на це обставини, держава подбає про його скорочення.

8. Признаючи засадничо волю праці, держава дбатиме про видатність праці, з одного боку, шляхом видавання закону, що визначуватиме умови кваліфікованої праці і концесіованих занять та нормуватиме внутрішній реґулямін підприємств, зокрема розпорядок робіт і технічний процес, з другого боку, при помочі контрольних органів та інших державних установ.

9. Ведучи державний уряд праці, та контролюючи приватні бюра посередництва праці, держава дбатиме про матеріяльну поміч безробітним, що її буде уділювати при посередництві професійних організацій з фондів, зібраних від працівників і працедавців, а у виняткових, визначених законом, випадках, з допомогових фондів громад і держави.

10. Держава заведе єдину організацію загального забезпечення, обов'язкову для всіх верств суспільности, приймаючи рівночасно на себе обов'язок удержувати всіх громадян понад 60 років життя, позбавлених власних засобів прожитку.

IV. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

1. Здійснення постуляту української державности передумовляє активізацію внутрішнього політичного життя українського народу, заманіфестовану назовні для зазначення української справи, як рішаючого чинника в питанні східньо-европейського політичного стану.

2. Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції, та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика.

3. Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики орієнтуватися у визвольній боротьбі на котрогось з історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних зв'язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України, як рівнож шляхом належного використання міжнародних взаємовідносин для осягнення суб'єктивної ролі України в міжнародній політиці.

4. У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення найбільш відборонних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистарчальність.

V. ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА

1. Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення.

2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народніх мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.

3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.

4. Оборону упорядкованої держави перебере єдина, реґулярна, надклясова, національна армія і фльота, що враз із територіяльними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности.

VI. КУЛЬТУРА Й МИСТЕЦТВО

1. Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями і вимогами сучасности, та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу.

2. Тільки розвиток тої культурної творчости і тих мистецьких течій, що зв'язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могутности.

VII. ШКІЛЬНА ПОЛІТИКА

1. Керування і догляд за шкільництвом, як засобом виховання народніх мас в національно-державницькому дусі, та встановлення шкільної системи, що піднесла би на належний рівень розвитку освіту українського народу, буде належати державі.

2. В основу народнього шкільництва ляже система української, державної, обов'язкової і безплатної, єдиної школи, яка забезпечуватиме всебічний, гармонійний розвиток людини, та обійматиме й практичне, фахово-професійне виховання.

3. Приватні освітні установи та чужомовне навчання будуть допущені за дозволом держави в кожному окремому випадку, та підлягатимуть контролі державних чинників.

VIII. РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА

1. Вважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської особи, Українська Держава в цьому огляді стане на становищі повної волі релігійної совісти.

2. Приймаючи засадничо відділення церкви від держави, влада - задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями - співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.

3. В школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.

4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріярхатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні.

IX. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

1. Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не признаючи всіх тих міжнародніх актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повищих засад.

2. Не обмежуючися в своїй діяльності на той чи інший терен, але змагаючи до опанування української національної дійсности на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, Організація Українських Націоналістів вестиме політику всеукраїнського державництва без придавання їй партійного, клясового, чи якогонебудь іншого суспільно-групового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і клясовим угрупуванням з їх методами політичної праці.

3. Спираючись на творчі елементи українського громадянства та об'єднуючи їх вколо українського національно-державного ідеалу, Організація Українських Націоналістів ставить собі за завдання уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її ширину, і таким чином забезпечити великій Українській Нації відповідне місце серед інших державних народів світу.

Ухвалений Конгресом "Устрій ОУН" опубліковано, з пропущенням із конспіративних причин 1-го розділу, в цьому ж журналі ("Розбудова Нації", чч. 1-2, за січень-лютий 1929 р.). Нижче передруковуємо дотичний текст:

УСТРІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

II. Розділ

1. Членами Доросту ОУН можуть бути українці (-ки) у віці 8-15 років.

2. Членами Юнацтва ОУН можуть бути українці (-ки) у віці 15-21 років.

3. Членами ОУН можуть бути українці (-ки), яким сповнився 21 рік життя.

4. Кожний бажаючий вступити в ОУН подає до одного з відділів писану заяву з порукою двох дійсних членів ОУН.

5. Новий член протягом шести місяців вважається кандидатом.

10. Обов'язком членів є підлягати приписам Устрою, правильників, постановам і наказам усіх керуючих органів ОУН, ширити ідеологію українського націоналізму, притягати нових членів і своєчасно платити членські вкладки.

III. Розділ

1. ОУН на території України ділиться на 10 Країв.

2. ОУН на чужині ділиться на 10 Теренів.

3. Край ділиться на 5 Округ.

4. Терен ділиться, відповідно до політичних кордонів, на Держави.

5. Кожна Округа й Держава діляться на Відділи.

IV. Розділ

1. Відділ складається з членів ОУН, що перебувають в одній місцевості.

2. Відділ має гурти Доросту і Юнацтва.

3. На чолі Відділу стоїть Управа в складі Голови і двох членів.

4. Голову обирають Загальні Збори Відділу. Членів Управи затверджують Загальні Збори на пропозицію Голови.

V. Розділ

1. На чолі Округи чи Держави стоїть Секретар, якого призначає Провідник Краю чи Терєну.

VI. Розділ

1. На чолі Краю чи Терену стоїть Провідник, якого призначає Провід Українських Націоналістів.

VII. Розділ

1. Законодавчим органом ОУН є Збір Українських Націоналістів.

2. Членами Збору є всі Секретарі Округ чи Держав, усі Провідники Країв чи Теренів, усі члени Проводу, всі члени Суду, Головний Контрольний і всі члени ОУН, що виконують ті чи інші самостійні завдання.

VIII. Розділ

1. Виконавчим органом ОУН є Провід Українських Націоналістів.

2. Провід складається з Голови, якого покликає Збір, і вісьмох членів, яких на пропозицію Голови затверджує Збір.

3. Кожний член Проводу, що стоїть на чолі Референтури, зветься Референтом.

IX. Розділ

1. Фінансово-технічну контролю ОУН переводить Головний Контрольний, якого покликає Збір Українських Націоналістів.

Х. Розділ

1. Голова Проводу, Провідники, Секретарі й Голови Відділів мають право накладати кари на членів ОУН.

2. Суд ОУН складається з Головного Судді, якого покликає Збір Українських Націоналістів, і двох членів, яких іменує Провід з-поміж фахово підготованих членів ОУН.

3. Правильник Організаційної Карности встановлює норми дисциплінарної влади керівників і діяльности Суду ОУН.

***

 Покликання постановою Конґресу Українських Націоналістів з дня 2-го лютого 1929 р., до життя і дії Організації Українських Націоналістів (ОУН) завершило процес об'єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську націоналістичну революційно-визвольну організацію.

ОУН з'явилась на політичному овиді не нежданно, ні не виникла вона штучно. Вона зродилась у процесі боротьби найкращих українських патріотів за права української нації, в боротьбі проти ворожої окупації і проти ворожих українській національній справі політичних сил, як наслідок багаторічного шукання найкращих організаційних форм для української революційно-визвольної боротьби. На початку 20-их років стихійно виник ряд окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних, і то як на українських землях, так і на чужині серед скупчень української політичної еміграції. Через аналізу причин і факторів, що зумовили невдачу визвольних змагань 1917-1921 років, оті організації прагнули продовжувати національно-визвольну боротьбу єдиноправильним - революційним - шляхом. У здоровому органічному гоні до об'єднання приходить насамперед до злиття трьох націоналістичних груп у Чехо-Словаччині в одну "Леґію Українських Націоналістів", яка в дальшому процесі об'єдналася з націоналістичною "Групою Української Національної Молоді" в "Союз Організацій Українських Націоналістів" (СОУН). Подібно було теж і на західноукраїнських землях. Студентська націоналістична організація "Група Української Державницької Молоді" та ідеологічні групи, що постали з "Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій", об'єдналися в один "Союз Української Націоналістичної Молоді" (СУНМ). СОУН і СУНМ та УВО, яка остаточно теж стала на політично-ідеологічні позиції українського націоналізму, злилися врешті в одну Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЧАС ПОСТАННЯ ОУН

В час постання ОУН українське політичне життя визначалося великим партійним розбиттям, розгубленістю і зневірою у власні сили в рядах вчорашніх політичних лідерів, занепадом політичної моралі серед партійних проводів і шуканням опертя на чужі сили. Ці лідери та партійні проводи вставляли ще в свою програму теоретичну вимогу самостійної соборної української держави, та насправді висували плян т. зв. "реальної органічної праці", що оту вимогу практично перекреслювала.

Тоді існували ще різні т. зв "державні центри", а саме: республіканські "Державний центр УНР" і "Державний центр ЗУНР", а крім цього ще й монархістично-гетьманський "Державний центр".

Державні центри

"Державний центр УНР" уважав себе екзильним урядом Української Народньої Республіки та стояв на плятформі Варшавського договору з 1920 р. Інакше кажучи, він проповідував боротьбу за відновлення державної самостійности на осередніх і східніх землях України в формі Української Народньої Республіки, в оперті на Польщу, як союзника, і признання їй за те суверенних прав над західноукраїнськими землями: Галичиною, Волинню, Поліссям, Холмщиною і Підляшшям. Репрезентантом цього центру вважав себе Андрій Лівицький, який по смерті Симона Петлюри проголосив себе його наслідником, прибравши собі титул "Головний Отаман УНР", а згодом - "Президент УНР". А. Лівицький, разом із своїми найближчими співробітниками, перебував у Варшаві на "союзницькому" утриманні польського уряду, а в Парижі перебував проф. Олександер Шульгин як міністер закордонних справ екзильного уряду УНР. Там же проф. Ол Шульгин редаґував головний політичний орган уенерівського "державного центру" - "Тризуб".

Під Новий Рік 1929 було скликано у Варшаві з'їзд "Українського Центрального Комітету", що повинен був стати центральним представництвом усієї наддніпрянської еміграції при "екзильному уряді УНР". Та на з'їзд прибули представники тільки тієї частини наддніпрянської еміграції, що перебувала в той час у Польщі, а й з-поміж них коло 20 осіб заявилися проти політики Андрія Лівицького й демонстративно покинули з'їзд. Політику А. Лівицького підтримали ті, хто служив у польській армії чи державній адміністрації, або в якійсь іншій польській інституції.

Проти А. Лівицького і його групи, як репрезентантів наддніпрянської України, виступили зокрема недавні члени Директорії УНР, що перебували в Чехо-Словаччині, а саме: А. Макаренко, Ф. Швець та П. Андрієвський. Вони назвали А. Лівицького узурпатором, який, усупереч законам УНР, самовільно привласнив собі і титул Головного Отамана УНР, і право репрезентувати екзильний уряд УНР. Згадані діячі проголосили себе єдиними законними репрезентантами УНР, з титулу свого членства в Директорії УНР. Для протиставлення намаганням групи А. Лівицького здобути собі підтримку з боку загалу наддніпрянської еміграції через створений ними "Український Центральний Комітет", вищезгадані члени Директорії, а особливо А. Макаренко, на переломі 1928/29 рр. заходились творити "Українську Національну Раду Закордоном" (УНРЗ), що мала бути репрезентантом усієї наддніпрянської еміграції "перед законним урядом УНР - Директорією УНР".

Крім цього, проти варшавської групи УНР, очоленої А. Лівицьким, виступила так само і празька група ес-ерів: М. Шаповал, Григоріїв, Ол. Шелухин, С. Русова. Група ця, в противагу двом вищезгаданим "державним центрам", заходилася в той самий час творити "Народню Українську Раду" (НУР), як "єдине законне і демократичне" представництво всієї наддніпрянської еміграції.

Продовжував існувати теж "екзильний уряд Західньо-Української Народньої Республіки" (ЗУНР) - Д-ра Євгена Петрушевича, хоч авторитет його впав уже майже зовсім - через відвертий перехід на совєтофільську орієнтацію. В Галичині підтримувала його ще тільки невеличка "Українська Партія праці", з тижневиком "Праця".

Компромітував уряд Петрушевича й той факт, що недавній міністер закордонних справ цього уряду д-р Степан Витвицький прибув до Польщі, начебто для оборони воєннополонених і в'язнів, і незабаром став з листи УНДО послом до польського парляменту. Склавши посольську присягу на вірність польській державі, д-р Ст. Витвицький тим самим офіціяльно визнав польську окупацію над західноукраїнськими землями. Так само і д-р Осип Назарук, недавній міністер пропаґанди в уряді ЗУНР, став у пізніші роки проповідником льоялізму супроти польської держави, як редактор наскрізь угодовецької газети "Нова Зоря", що виходила у Львові. Врешті д-р Василь Панейко, теж недавній міністер уряду ЗУНР, почав проповідувати москвофільську концепцію "Союз держав східньої Европи".

Ще один "державний центр" на еміграції створили гетьманці. Колишній гетьман Павло Скоропадський перебував на еміграції в Берліні. Його однодумці проголосили, що зречення П. Скоропадського з гетьманату в листопаді 1918 р. було вимушене, а тим самим не важне і тому Павло Скоропадський залишається далі єдиним законним репрезентантом Української Держави.

Так, отже, існувало в той час аж чотири "державних центрів" на еміграції, що з них кожен уважав себе єдино "законним", "леґітимним", "традиційним". Та що найгірше, кожен із них проповідував орієнтацію на котрусь із сторонніх сил.

Такий образ розбиття являли собою й тодішні українські політичні партії.

Найгаласливіша на еміґрації партія ес-ерів (соціял-революціонерів), після того, як її "ліве крило" повернулось до УССР і стало до співпраці з большевиками, черговий раз розбилася. "Революційно-Демократичний Союз" і "Селянська Спілка" ес-ерів самоліквідувались, а на з'їзді партії в 1929 р. обох її лідерів - Шаповала і Григорієва - усунено з проводу. Таким способом соціял-революційна партія розкололася на три частини-групи: Куликівського і Клименка, Шаповала і Григорієва, Богацького і Паливоди. Кожна з тих груп претендувала бути єдиною партією соціял-революціонерів.

Не менше розбитою була і соціял-демократична партія.. Особливо велике безладдя в рядах соціял-демократів настало після того, як лідер партії Володимир Винниченко розкаявся був перед большевиками і виїхав до УССР, а потім, уже "розчарований", знову повернувся за кордон. Тоді-то виник цілий ряд соціял-демократичних "партій", що на ділі були лише невеличкими (часом лише з двох-трьох членів складеними) партійними групками.

Ідеологічно-організаційний розлам не оминув у той час і гетьманської організації, від якої в 1929 р. відкололася група Полтавця-Остряниці, що проголосив себе "гетьманом". Та найяскравішим проявом розколу серед гетьманців була публічна заява її дотогочасного ідеолога Вячеслава Липинського про розрив з П. Скоропадським. У цій заяві, написаній у дуже гострому тоні, В. Липинський написав, між іншим, таке:

"Урочисто, як теперішньому, так і будучим поколінням Української Землі заявляю, що ні я, ні мої однодумці з таким "українським монархізмом", який робиться тепер п. Павлом Скоропадським і його прибічниками у Ванзее, ні в ділах, ні в помислах наших не мали, не маємо і не будем мати нічого спільного. Коли б такий "монархізм" під проводом Павла Скоропадського, чи іншого подібного "гетьмана", мав колинебудь на Україні появитись, - коли "гетьманцями-монархістами" стануть звати себе люди, в яких довголітня політична розпуста і мандрівки по різних політичних партіях виснажили всю віру, всю ідейність, всю дисциплінованість, товариськість, і оставили в душі лише згарища, повні злоби, заздрости, перфідії і звичок до політичного крутійства, - то заявляю, що такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна може мати, і що прокляття за такий монархізм нехай не спадає на мою голову, бо я перед ним остерігав і протрі нього боровся".

Найсильніша галицька партія "Українське Націолально-Демократичне Об'єднання" (УНДО), після відходу з неї в 1927 році групи радянофілів під проводом В'ячеслава Будзиновського, пережила новий внутрішній конфлікт. А саме: ряди УНДО покинула група Дм. Палієва, яка створила нову партію "леґалістичних націоналістів" - Фронт Національної Єдности (ФНЄ).

Так само і в лоні галицької соціял-радикальної партії (УСРП) відбувалися різні ферменти та внутрішньопартійні розгри. Новусоціял-радикальну партію намагався створити старий радикальний лідер Кирило Трильовський, після відсунення його від впливів у "матірній" партії. На з'їзді цієї останньої в 1929 р. викинено з партії посла до польського сейму Стефанова, зажадавши передання його посольського мандату до диспозиції партії. Відкололася від партії і т. зв. Богордчанська група д-ра Осипа Когута.

Крім цього, в Галичині існувала ще невеличка українська соціял-демократична партія (УСДП), провідними діячами якої були Володимир Старосольський, Володимир Темницький і Лев Ганкевич.

Галицькі партії, головно ж УНДО і УСРП, намагалися поширити свою діяльність і на північно-західні землі (Волинь, Полісся, Холмщину, Підляшшя), що в перші роки польської окупації було ще можливе, і ці намагання увінчалися були спершу деякими успіхами. Та вже незабаром польська окупаційна влада відгородила названі землі від Галичини адміністраційно-поліційним, т. зв. "сокальським", кордоном і почала практикувати там окрему "регіональну українську політику", що практично проявлялася як крайнє угодовство, опортунізм і сервілізм супроти Польщі з боку продажних і безхребетних елементів українського походження. Найяскравішим уосібленням цієї політики був ославлений Петро Певний, лідер "Волинського Українського Об'єднання" (ВУО) і посол до польського сейму, слухняне знаряддя в руках польського адміністраційного кацика на Волині - воєводи Г. Юзефського.

В такій ситуації і за такого стану українського політичного життя по цей бік ризького кордону, а по той - за умов жорстокого тотального поневолення большевицькою Московією осередніх і східніх земель України - оформилась і почала діяти нова українська політична сила: Організація Українських Націоналістів (ОУН).

ОУН і українські легальні партії

Організація Українських Націоналістів зайняла від самого початку неґативну поставу супроти всіх тодішніх українських леґалістичних політичних партій.

Яка ж причина такої постави: принципова ворожість до кожної іншої політичної партії, як до конкурента, монопартійні та монополістичні тенденції, чи негативне ставлення до політики тих партій, як виразно шкідливої для української визвольної справи?

Оцінка тодішніх українських леґалістичних партій під польською окупацією зроблена українським революційно-визвольним рухом і висловлена, між іншим, на сторінках офіціяльного органу УВО "Сурма" про тодішній український опортуністичний табір:

"Один із наших письменників недавно писав:Кожна справді визвольна боротьба - це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом - боротьба на життя і смерть. Визвольної боротьби півзасобами, півдорогами і півділами немає, ніколи не було і бути не може.

Але цієї правди не хоче знати опортуністичний табір, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються "реальною" політикою, проповідують "органічну працю" та мають "орієнтаційні концепції". Всіх їх ціхує одна спільна риса: всі вони хотіли б "хитро-мудро, невеликим коштом" - "збудувати Україну".

І так одні (уенерівці) вже від років проповідують: українці самі не зможуть побороти всіх ворогів, а що більше-навіть самих большевиків; тому ми вступили в союз із поляками і відступили їм західньоукраїнські землі; за те польські війська звільнять Велику Україну з-під большевицького ярма, тоді ми там створимо нашу державу, створимо власне військо, а коли окріпнемо - відберемо від поляків Західню Україну; а коли б мали навіть назавжди зрезиґнувати з Західньої України, то це оплатиться за самостійність Великої України.

А другі (гетьманці) кажуть: Росія завелика, щоб її поборола Польща, а тим більше ми самі не зможемо її побороти, та ще й тепер, в стані нашого поневолення. Зате легше є побороти Польщу, тому нам треба жити в згоді з Росією, створити "союз трьох Русей" з монархій московської, української і білоруської під скептром московського монарха; тоді легко поборемо Польщу, відберемо Західню Україну й так діб'ємося "соборности"; а тоді зможемо зрезиґнувати з союзу з Московщиною, а якщо і ні, то також нічого злого не буде.

А треті (соціял-революціонери) кинули клич: монархії в Росії вже не буде і не є добре, щоб була, бо буде нас гнобити, як давніше гнобила. Зате треба утворити соціялістичну "Ліґу Востока Европи" в союзі з російськими соціялістами; Україна тоді легко відбере свої землі від Польщі, буде соборна і самостійна, бо союз із соціялістами не буде ніякою неволею, а союзом самостійних держав.

Четверті (ундівці) вже давно почали проголошувати: не можемо звільнитися нараз, а лише поступово, етапами. Тому дбаймо ми за галицький загумінок і тут стараймося дістати автономію; тоді ми скріпнемо й наша самостійність прийде автоматично.

А п'яті (соціял-радикали) кажуть: біда наша не в Польщі, і не в польській державі, а в фашистівській диктатурі в Польщі. Коли б не було диктатури, то польський працюючий нарід погодився б з українським працюючим народом. Отже, в Другім соціялістичнім Інтернаціоналі наше спасіння.

Шості (соціял-демократи) додають до того ще й большевицьку диктатуру, як причину неволі на Великій Україні, і також шукають спасіння в ІІ-ім Інтернаціоналі й у світовій демократії.

Сьомі (радянофіли) говорять: ми вже маємо українську державу над Дніпром, а треба нам тільки визволитися з-під Польщі. Тому наше спасіння в большевиках, які прилучать Західні Землі до Радянської України, і тоді будемо мати і самостійність, і соборність.

Осьмі (католики Хомишина) заявляють: Радянська Україна - це царство Антихриста, і - "не Рада Амбасадорів, але Провидіння Боже поставило нас, як частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися. Хотяй би нас польська держава гнобила і переслідувала, то таки маємо завжди і всюди зазначувати нашу льояльність; наша льояльність має до того стреміти, щоб польська держава була сильна і забезпечена". Лише тоді дістанемо автономію, а тоді побачимо.

Що більше, маємо й таких "реальних" політиків (Панейко), які постійно міняють свої орієнтації, в залежності від того, де бачать силу: коли Денікін був сильний, тоді видвигали концепцію злучених держав сходу Европи, отже союз із білими москалями; коли ж упав Денікін, а большевики закріпили свою владу, то перескочили до радянофільської орієнтації; коли ж із большевиками почало бути "не теє", тоді давай проповідувати територіяльну автономію під Польщею.

Але мали ми ще ліпший випадок: один і той самий "реальний" політик редагував "Діло" і проповідував "самостійність і соборність" та принципіяльну політику, а заразом, із одного боку, через В. Бачинського вів угодово-польонофільську політику, а з другого боку - редаґував радянофільські "Нові Шляхи" та разом із большевицьким консулем ширив радянофільство.

Отака-то "реальна політика" - сидження на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і "капитал пріобресті і невінность соблюсті", - розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки тому, що навіть самі ті протилежні концепції взаємно виказують свою абсурдність і нереальність, отже засуджують себе взаємно, - але й тому, що кожна поодинока група з табору "реальної політики", а то й навіть поодинокі "реальні" політики самі себе неґують, коли проповідують одне, а роблять зовсім щось протилежне, або коли нині роблять одне, а завтра щось друге - протилежне.

Ми вже навіть не говоримо про те, що всі ті "концепції" "реальної" політики не мають ніякої об'єктивної вартости, бо ані поляки не думають про створення України над Дніпром (доказом на що є хоч би похід ляхів на Київ 1920 р., ризький мир і пакт неаґресії, абстрагуючись від давньої історії і теперішньої політичної думки польських провідників); ані не думають вони про ніяку автономію на Західній Україні (доказом чого є "пацифікація" з цілим дотеперішнім винищуючим режимом згідно з пляном "на зніщенє Русі"); ані російські монархісти не думають про самостійну Україну (доказом цього є не тільки стара монархія, але й поведінка "чорної сотні" на Україні за часів гетьмана Скоропадського та воєнна акція Денікіна на Україні); ані російські демократи й соціялісти не думають про самостійну Україну (доказом на що є російські правительства за часів Центральної Ради, що навіть на автономію не хотіли дати згоди); ані большевики не "будують" українську державу і не думають принести волі західній Україні (доказом є Соловки, комуністична партія і ризький мир); ані Другий Інтернаціонал не дасть нам спасіння (доказ - рішення його про непорушність польських державних границь і засудження ним усякої революційної і повстанчої акції в совєтському Союзі)".

Оця стаття дає ясну відповідь на питання, чому ОУН зайняла вороже становище до всіх тогочасних леґалістичних українських партій. Безкомпромісово самостійницька революційно-визвольна політика ОУН була рішучим і цілковитим запереченням угодовецько-опортуністичної політики леґалістичних партій. Політика цих партій була наскрізь шкідливою для української визвольної справи, через підривання в народі віри у свої власні сили та через пропаґанду примирення з ворогом і рабством.

Не можучи до цього признатися, оті партії обвинувачували ОУН у монопартійних тенденціях. Проте ж з історичної перспективи добре видно, що політика ОУН була абсолютно правильною і для української визвольної справи єдиноспасенною.

ВІДГОМІН НА СТВОРЕННЯ ОУН

Як прийняли постання ОУН українські партії

Різні українські політичні партії, що існували раніше, чи існують ще й тепер, завжди закидали Організації Українських Націоналістів нетолерантність супроти цих партій. Як же ж вони самі прийняли факт постання ОУН?

Загально кажучи, постава всіх тих партій супроти ОУН була крайнє неґативна.

Найбільшу ворожість супроти ОУН виявив табір уенерівців, очолений Андрієм Лівицьким. Офіціоз цього табору "Тризуб" постійно нападав на ОУН неперебірливою лайкою І так, в числі за 24 лютого 1929 р., "Тризуб" написав про створення ОУН наступне:

"На протязі останнього року з окремих еміґрантських течій щодо самореклями рекорд побив нововиявлений Провід Українських Націоналістів у своєму органі „Розбудова Нації". Розуміється, ми не такі наївні, щоб вірити цілому тому реклямному галасуванню, яке утворюють біля своєї націоналістичної фірми її власники, але за еміґрантських умов і саморекляма може вплинути на переоцінку питомої ваги даної політичної течії... Хто є вони, ті панове націоналісти з-під знаку Проводу, які оповіщають свій виступ на громадську арену з таким галасуванням? Перегортаємо їх орган „Розбудова Нації". Вони хотять собі засвоїти два ймення - ім'я представників молоді й представників новітнього націоналізму. Думаємо, що ні на перше, ні на друге панове з Проводу не мають права... Через що власне групка людей, що назвала себе "Проводом", сміє брати на себе претенсії бути єдиним репрезентантом українського націоналізму?"

"Тризуб" у числі за 5 травня 1929 р. дав таку оцінку програми ОУН:

"Такі наміри націоналістів, як удержавлення лісів і обмеження продажу лісів явно викривають етатські нахили наших майбутніх диктаторів. Яка ж тоді лишається ріжниця у методах в порівняні з большевизмом? Так само на большевицький манер збираються націоналісти збудувати і соціяльну базу влади... Очевидно, було б ніяково говорити серйозно про програму і партію націоналістів. Є лише певна група з певним настроєм... Дійсно, приглядаючись до того, хто в "Розбудові Нації" виробляє і творить ідеологію Проводу, хто належить до складу його, приходиш до висновку, що при тих умовах годі говорити про можливість витворення чогось нового, єдиного, що з'єднувало б людей в певну ідейну цілість".

Неґативно поставився до ОУН також і гетьманський "Державний центр". Орган гетьманців " Січ", що появлявся в Чікаґо, подав у числі за 15 квітня 1929 р таку інформацію:

"В чеській Празі зав'язалася недавно з українських інтеліґентів на еміґрації дуже цікава організація. Та організація назвала себе "Організацією Українських Націоналістів". Бідні українські   "націоналісти" змагають до зміни теперішнього державно-політичного стану шляхом "національної революції" (без того, очевидно, ніяк не обійтися!) і до зміни внутрішніх економічно-суспільних умов шляхом послідовних реформ (пощо реформ, коли большевики вже їх зробили і ті „реформрі" беруть наші бідні націоналісти в свою програму)... Та організація назвала себе "Ліґою" або "Організацією Українських Націоналістів" здається тому, що її члени вважають, що ніде на світі нема ніяких других націоналістів".

У цьому ж часописі, числі за 1 червня 1929 р., читаємо, між іншим,таке:

"Тим "героєм", що валив Українську Державу і приїхав аж сюди з порадами про потребу "вічної революції" на Україні, єсть бувший полковник нещасливих українських "Січових Стрільців" - п. Євген Коновалець. Замість помолитися Господу Богу, замість вдаритися в груди і сказати:"Боже, милостив буди мені, грішному" та просити у Господа прощенія за окаянні літа з р. 1918, сей "герой" вибрав іншу дорогу, вірний засаді "вічного революціонера". Він оснував у Чехах в спілці з такими другими героями, що їх дух "рветься до бою", своєрідне Товариство або "Леґію Українських Націоналістів". Наші свідомі робітники вже розуміють, в чім діло, і не тільки не виявляють українським "вічним революціонерам" своєї симпатії, але навпаки - відвертаються від них з погордою, бо знають і розуміють, що вони завалили в р. 1918 Українську Гетьманську Державу і так віддали її в руки Ляха, Москаля і Румуна. Отож, ще раз повторяємо, що даремні й пусті є кличі українських "вічних революціонерів" так довго, доки вони не признають одної правної української гетьманської влади, хоч вона, завдяки їх юдиній роботі, сама нині на вигнанні".

"Соціял-Демократ", що появлявся в Празі під редакцією Ісаака Мазепи та Панаса Феденка, інформуючи про ОУН, побив усі рекорди пресової вульґарности. Ось кілька прикладів політично-журналістичної культури українських соціял-демократів:

"Лямпові революціонери", "недобросовісні політиканти", "анархісти" і "революціонери" з УВО, в "самозакоханому засліпленні", "підняли рев" (і створивши ОУН, висунули) "глибокопримітивні ідеї нашого т. зв. українського націоналізму". "Ці панки, граючись у диктатуру, спекулюють на крові й муках свого народу". "УВО своїми саботажами працювала на Пілсудського", програма дії ОУН проти окупантів - це "дитячі змови", а революційні методи боротьби - це "простацькі, наївні методи політичного примітивізму".

Взагалі, вся заплянована революційна діяльність ОУН, в оцінці українських соціял-демократів, - це "злочинна безвідповідальність отаманів", а революційно-визвольна тактика - це "тактика тореадора: роздразнити бугая і придивлятися збоку, як він рогами своїми поре черево шкапи".

Орган "екзильного уряду ЗУНР" - "Український Прапор", в числі за 15 квітня 1929 р., повідомив про постання ОУН так:

"Провід Українських Націоналістів, себто жмінка молодих, шукаючих життєвого примінення людей, переважно петлюрівців, що під проводом отамана Коновальця на Конґресі у Відні і собі склеїла щось у формі диктатури, і стоячи зрештою ідейно недалеко від уенерівців варшавського толку, утворила свою філію за кордоном під кличем "чистого націоналізму".

" Діло", орган УНДО, в числі за 4 квітня 1929 р., дало таку оцінку:

"Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою".

А в звідомленнях про 3-ій З'їзд УНДО подано слова одного з доповідачів:

"Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть".

Подібно, як "Соціял-Демократ", лайкою та інсинуаціями привітав новостворену ОУН також  і "Громадський Голос", офіціоз галицьких соціялістів-радикалів, прозиваючи українських націоналістів "фашистами", "організацією поповичівських  паничиків" та "спекулянтами на безпросвітності робочого люду".

Так ото привітали ОУН тогочасні українські політичні партії.

Большевики про створення ОУН

Постання ОУН привернуло до націоналістичного руху пильну увагу большевицької пропаганди і партії в УССР, а також її експозитури на західноукраїнських землях - КПЗУ. І так, харківський "Більшовик України" (ч. '7-8, за 1929 р.) вмістив статтю М. Мотузка п. н. "Зовсім нового типу українці", в якій, між іншим, написано таке:

"Слабкі організаційні ресурси молодого українського фашизму не дають одначе підстав легковажити потенціяльні можливості його, як певної активної націоналістичної концепції. Створюючи в умовах еміграції лише свою "ударну групу", прихильники молодого українського фашизму за певних умов можуть іноді мати впливи значно більші, ніж би то дозволяли йому його організаційні дані. Ідеологічний натиск фашизму може за певних умов виявлятися на деяких ділянках нашого життя. Елемент деструктивний, хоч орган українських фашистів і має назву цілком конструктивну - "Розбудова Нації"".

На реальність відміченого в тій статті "впливу націоналістів на наше життя", себто на життя українського народу під большевицькою окупацією, звернув увагу також і Ф. Голуб у своїй книжці " Л К С М У в культурно-національному будівництві", що її видало "Державне Видавництво України" (ДВУ) в Харкові 1929 р. Цитуємо:

"З одного боку бачимо український націоналізм, що соціяльним представником його є куркуль та прошарки української інтеліґенції, які з ним зв'язані; тут відбувається шалена боротьба в різних формах за вплив на молодь. Український шовінізм зокрема морально підтримують і допомагають йому уламки націоналістичної еміграції за кордоном. Це є, так би мовити, духовно-ідейні отці... Якби комсомольські організації досить добре провадили роботу в справі українізації, не доводилось би натрапляти на факти утворення ворожих нам організацій, або принаймні їх було б дуже мало. Наприклад, по селах Берещівка, Скипка і Нападівка Липовецького району, Вінницької области, створено оформлену організацію молоді під назвою НПВУ (Народня Партія Визволення України). Угруповання хотіло зв'язатися з українською шовіністичною організацією дорослих і добитись скинення радвлади. Можна послатися ще на таке явище, як створення ворожої нам групи молоді в Березніговатському районі, Херсонської округи, керівником якої був колишній комсомолець. Такі явища настирливо сигналізують для ЛКСМУ про певну небезпеку в боротьбі за молодь".

Подібним тоном вдарила на сполох теж "Пролетарська Правда". І так, наприклад, у 39-ім числі цієї газети, з датою: Київ, 20. 6. 1929 р., в статті М. Харитонова "Клясова боротьба на ідеологічному фронті" читаємо таке:

"Із плятформою автора "проблеми української економіки", звісно, цілком згодні закордонні українські націоналісти типу Донцова... Історична ділянка ідеологічного фронту на протязі останнього року теж характеризується чималим пожвавленням і активізацією ворожої ідеології. Закордонні українські фашисти в своїй "прогнозі" щодо процесів, які нібито відбувається на Радянській Україні, покладають свої надії на ту, як вони кажуть, на "нову провідну верству" з кіл радянської української інтеліґенції, що своєю психологією стоїть найближче до заможнішої, дрібновласницької селянської маси й що має стати "основою майбутньої національної державности"... Наведена концепція українського історичного процесу користується чималим впливом серед декого з українських істориків-марксистів, а також: і серед частини наукової молоді, що працює, в галузі української історії... Проти ворожого ідеологічного фронту, що організує і скупчує проти нас свої сили, конче треба протиставити добре згуртований, войовничий марксо-ленінський фронт".

Отож, алярмуючи про небезпеку для большевиків від ідейно-політичного наступу українського націоналізму, організаційно очоленого ОУН, большевики зразу ж: усякими способами намагаються компромітувати український націоналістичний рух перед очима українського населення УССР. З цією метою вони вперто й послідовно прагнуть насамперед причепити українським націоналістам ярлик "фашизму". Довгорічна большевицька пропаґанда проти італійської фашистівської партії, за її рішуче ворожу поставу супроти комуно-большевизму, спромоглася надати назві "фашизм" неґативного змісту, утотожнили його з поняттям антинароднього, терористично-диктаторського, буржуазно-ретроградного руху. Тому називаючи українських націоналістів "фашистами", большевики хотіли викликати ворожість і погорду до них з боку українськихнародніх мас.

Прикладом большевицького фальшування ідеології, програми та політики ОУН є хочби така "замітка" в харківському "Більшовику України" (ч. 7-8, за 1929 р.):

"Українському фашистові раптом Варшава здасться значно симпатичнішою, ніж Москва. Чому так, невідомо, - але в програмово-декляративному числі органу "Проводу Українських Націоналістів" стоїть цілком ясно, що Москва "є більш небезпечною для України". Що більше, редакція „Розбудови Нації" дала повну амнестію польонофільській позиції Петлюри. Ні, таки снуються укр-фашистівські нитки на Варшаву. "Провід Українських Націоналістів" є кубло інтервентів".

Як бачимо, цитуючи з "Розбудови Нації" вислів, що Москва є для України грізнішим ворогом, ніж Варшава, большевицька пропаґанда твердить, що ОУН є союзницею Польщі, з допомогою якої вона хотіла б знищити большевицький режим в УССР.

На іншому місці той же "Більшовик України" пише:

"Члени "Проводу" в своїм центральнім органі не криються з тим, що основою їхньої "держави" має бути "верства земельних власників", себто рештки старої шляхетської, дворянської верстви. Хоч форма влади, за словами наших фашистів, і не має вирішального значення в державному будів-ництві, але ми бачимо, що тут ходить не про що інше, як про режим монархії. В ч. 4. "Розбудови Нації", на стор. 128, наші теперішні фашисти з кольосальним запалом боронять репутацію не кого іншого, як гетьмана Павла Скоропадського".

 

Отож, за твердженням большевицької пропаґанди, українські націоналісти з ОУН - це "фашисти", "реставротори шляхетчини та дворянства" і "оборонці гетьмана Павла Скоропадського". Фальш такої пропаґанди більш, ніж очевидний.

Таке становище супроти ОУН зайняли й західньоукраїнські вислужники большевиків. У постановах "ІІ. Пленуму Центрального Комітету Комуністичної Партії Західньої України" (ЦК КПЗУ) читаємо, між іншим, таке:

"Треба також підкреслити посилену антирадянську діяльність груп фашистівських націоналістів, що гуртується навкруги празького місячника "Розбудова Нації". Мнимо непримиримі націоналісти з групи Коновальця на ґрунті антирадянських плянів знаходяться в одному фронті з польським фашизмом і в щораз більшій мірі будуть примушені підлягати його команді...

"Ця група українського фашизму стремиться створити організацію, яка б здобула собі визначний вплив на організації української буржуазії в краю. Спеціяльну увагу група "Розбудови Нації" звернула на молодь, організуючи "Союз Української Націоналістичної Молоді", опановуючи "Пласт", добуваючи впливи в українських студентських корпораціях і навіть пробуючи закладати гуртки серед української ремісничої і робітничої молоді".

Отже, така ж сама свідомість грізної небезпеки для большевизму з боку українського націоналізму, і таке ж саме таврування "фашистами" та підсовування українським націоналістам - польонофільства.



Создан 25 окт 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником