70-річчя УПА 14 жовтня 2012 року: Слава Україні! Героям слава!

 

70-річчя УПА 14 жовтня 2012 року: Слава Україні! Героям слава!




Колективний портрет вояка УПА

 

Довгий час у комуністичній пропаганді, а до сьогодні значною мірою ще і у свідомості частини наших громадян побутує міф про те, що УПА була "жалюгідною купкою німецько-українських буржуазних націоналістів", які втекли з України в 1919 року й повернулися 1941-го в "гітлерівському обозі", прилучивши до свого руху "попівських синів, міську буржуазію та не трудові елементи. Відкриття колись таємних архівів і чисельні історичні розвідки дають змогу цілковито спростували вказані вище тези. Для ілюстрації реального стану речей скористаємося найповнішім масивом повстанської статистики з з Воєнної округи "Богун" УПА-Північ (оперувала на території південної Рівненщини, Північної Тернопільщини та Хмельниччини).

 

 

http://tyzhden.ua/Gallery/62233/5#gallery2

 

 

13 жовтня, 2012  ▪  Олександр Пагіря  ▪  Версія для друку

 

 

 

Нескорені. Чому українські повстанці не стали нацистськими та совєтськими колаборантами

14 жовтня 1942 року – дата більше символічна, ніж хронологічна, від якої зазвичай ведеться відлік історії Української повстанської армії.

 

 

 

 

 

Безперечно, армії не створюються за один день, тим більше просто у святковий. Але традиція, яку започаткував Роман Шухевич своїм наказом у 1947-му, закріпилася, і саме Покрову асоціюють не тільки з днем козацтва, а й із зародженням Повстанської армії, яка постала як факт швидше на початку 1943-го. 

 

Чому УПА не ОУН

Рух, який восени 1942 року німецькі спецслужби характеризували як повстанський, зародився на Волині – у регіоні, де нацистський окупаційний режим виявив свою найпотворнішу сутність із численними облавами на населення для вивезення на роботу до Німеччини, систематичними реквізиціями продовольства та худоби в селян, спаленням сіл, актами політичного терору та геноциду. Саме тут склалися передумови для зародження потужного збройного опору окупантам, який очолила Організація українських націоналістів (бандерівців).

Звичайно, провідну позицію останньої в розгортанні та подальшому функціонуванні УПА не можна применшити, позаяк на базі саме оунівських боївок формувалися повстанські загони, а мережа підпілля стала своєрідним логістичним тилом (запіллям) «лісової армії». Однак потрібно чітко розуміти відмінність між цими організаціями. УПА була армією з власною військовою структурою (воєнні округи, тактичні відтинки, з’єднання, курені, сотні, чоти, рої тощо), дисципліною (за дотриманням якої стежила Військово-політична жандармерія (ВПЖ)), мережею допоміжних служб (медичних, господарських, зв’язкових), осередками підготовки повстанських кадрів (підстаршинські й старшинські школи), військовою присягою, відзнаками та медалями, воювала під синьо-жовтим прапором (а не червоно-чорним) і з липня 1944-го підпорядковувалася вищому військово-політичному органу воюючої України – Українській головній визвольній раді (УГВР). У той час як ОУН була підпільною організацією зі своїми правилами конспірації, розгалуженою нелегальною структурою, ієрархією, судовими органами, системою виховання та навчання членів, присягою, прапором тощо.

Звичайно, ОУН і УПА були нерозривно пов’язані між собою протягом усієї боротьби (керівники першої обіймали командні посади в другій, як і чимало її членів перебували в УПА), і між ними неможливо провести чітку лінію розламу, позаяк одне випливало з іншого й одне в одному продовжувалося. І водночас не варто ставити риску й сприймати їх як одне ціле: не всі оунівці були учасниками повстанського руху, як і не всі повстанці ставали членами ОУН чи навіть ідеологічними націоналістами. У документах підпілля ніколи не вживалося словосполучення «ОУН – УПА», а після згортання повстанського руху йшлося лише про збройне підпілля. Ця абревіатура є продуктом радянських органів держбезпеки і значною мірою залишається незмінною в масовій свідомості до сьогодні. 

 

Загальноукраїнські горизонти

Постання на початку 1943 року УПА та боротьба її бойових відділів аж до остаточного згортання за наказом УГВР у вересні 1949-го було якісно новим етапом в історії українського визвольного руху, в якому поєднувалися національні та соціальні завдання, антиколоніальна й антитоталітарна боротьба проти двох імперій-тираній: сталінського СРСР та нацистської Німеччини. До лісу йшли, з одного боку, ті, хто був національно свідомим і хотів відновлення незалежності України, а з іншого – ті, хто виступав проти безмежного свавілля окупантів, прагнув соціальної та економічної свободи, обстоював людські права. Саме залучення до складу УПА вихідців із багатьох регіонів України (а серед них було також чимало східних українців), представників різних соціальних прошарків і політичних угруповань, національних меншин та іноземців значно розширило горизонти та завдання українського визвольного руху. Останній став більше орієнтуватися на розгортання демократичних антитоталітарних революцій серед народів Радянського Союзу, в чому вбачав єдиний ефективний шлях до повалення сталінської імперії та відновлення на її руїнах незалежної України та держав інших поневолених народів, набувши типових антиколоніальних рис. Значною мірою ці зрушення також вплинули на еволюцію ідеологічно-програм­них засад ОУН, яка в серпні 1943-го здійснила поворот від захоплення авторитарними гаслами до демократичної платформи. Це був безпосередній наслідок постання УПА. Але чи можливий він був би без «лісової армії»?

Те, що з огляду на відносно вищий рівень національної свідомості й протестних настроїв населення та сприятливіші історичні умови повстанський рух географічно виник саме на Волині (йдеться про її історичне визначення, що включає в себе сучасну Волинську, Рівненську області, північні райони Тернопільщини та більшу частину Житомирщини), не дає підстави характеризувати його лише як регіональний (західноукраїнський). На український П’ємонт – Галичину – він поширився тільки влітку 1943-го, а остаточно структури УПА тут сформувалися лише на початку 1944-го – у той самий час, коли почали створюватися також з’єднання УПА-Південь, що оперували на території сучасних Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та Київської областей. Саме останні поряд із найсхіднішими відділами УПА-Північ, які інколи виділяють в окрему групу УПА-Схід, були тим передовим авангардом, якому на відносно короткий період вдалося охопити (більшою-меншою мірою) повстанським рухом Правобережну Україну, просунувшись до Дніпра. УПА була виявом загальноукраїнського руху Опору, який не обмежувався тими чи іншими регіонами, а прагнув набути загальнонаціонального масштабу. Участь багатьох вихідців із Наддніпрянської України в лавах УПА засвідчує також ту «палку любов», яку відчували радянські українці до більшовицького режиму після жахіть Голодомору, примусової колективізації, сталінських репресій та ганебного відступу Червоної армії влітку 1941 року. Недарма, за оцінками німців, мобілізаційний потенціал УПА сягав 100 тис. осіб, реально ж у складі «лісової армії» на піку її чисельності перебувало до 35 тис. осіб .   

 

Та сягнувши максимальних кількісних і територіальних розмірів навесні – влітку 1944-го, ареали УПА почали стрімко скорочуватися під подальшим натиском радянської військово-поліційної машини, і «лісова армія» була змушена поступово перейти до тактики діяльності меншими відділами, а згодом і повністю влитися у збройне підпілля. Всупереч міфам про суто західноукраїнську природу повоєнного резистансу, він із різним рівнем інтенсивності палахкотів аж до середини 1950-х років на переважній частині території України (одна з останніх боївок ОУН була ліквідована в 1955-му на Житомирщині).

 

Коли УПА стала фактом

Чи був український повстанський рух 1940-х років чимось аномальним на тлі визвольних рухів інших народів Європи та Азії? Тиждень уже порівнював УПА з іншими антиколоніальними рухами в світовій історії першої половини ХХ століття і доводив закономірність її появи на українському ґрунті (див. Тиждень, 23/2011). І тут треба наголосити, що майже всі вони були радикальними, вели безкомпромісну збройну боротьбу, застосовували насильство до своїх ворогів, жоден з інсургентів (від ірландських бойовиків ІРА до єврейських повстанців у Палестині) не носив «білих рукавиць» і не мав цілковито незаплямованої репутації. Можна по-різному трактувати злочини, до яких були причетні вояки УПА, але при цьому залишається незмінним той факт, що без їхньої боротьби була б далеко в чому неможлива сучасна Українська держава. Зрештою, попри зміну політичної кон’юнк­тури та цілеспрямовані спроби очорнити цей рух, історична пам’ять про нього за роки незалежності повернулася в українське суспільство й міцно утвердилася у свідомості частини громадян, ставши елементом масової культури та компонентом громадянської ідентичності. 

Феномен УПА полягає в тому, що вона, на відмінну від інших аналогічних синхронних рухів Опору, виникла на базі високої організованості населення, звідки черпала всі свої сили та ресурси. Якщо радянський партизанський рух та інші комуністичні рухи Опору в Європи фінансувалися, матеріально і кадрово забезпечувалися Кремлем, а національні рухи резистансу на кшталт Армії Крайової, «Вільної Франції» Шарля де Ґолля чи «Югославських військ на батьківщині» Драже Міхайловіча підтримувалися з боку своїх еміграційних урядів у Лондоні та західних альянтів, то УПА виникла цілком на власному ґрунті і є більш народною та українською за характером формування та своїм складом, аніж, приміром, радянські партизанські загони (див. стор. 34). Не маючи системного матеріального, кадрового і фінансового забезпечення, за доволі короткий період вона змогла не тільки розбудувати свою структуру, розгорнути бойові загони, налагодити матеріальне забезпечення та підготовку кадрів, а й чинити найтриваліший у Центрально-Східній Європі збройний опір сталінській імперії.  

У 1940–1950-х роках українські повстанці продемонстрували найвищий ступінь опірності двом тоталітарним режимам. Хоча частина з них під тиском обставин була змушена піти на співпрацю з окупантами, які мали чимало засобів для «впливу», та більшість вояків УПА воліли померти власною смертю, аби не здатися ворогу. Усі вони знали, що рано чи пізно загинуть, і розглядали свою смерть не в апокаліптичному, а в суто євангелічному сенсі – як зерно, що, впавши в землю, має прорости, давши своє продовження у вигляді визвольної справи.

До 70-річчя створення УПА Тиждень підготував спеціальний проект, присвячений неконвенційним аспектам діяльності українського повстанського руху. Насамперед ми змістили фокус його аналізу з військово-політичного (з якого зазвичай розглядають це явище) в людський ракурс. Мілітарно-політичні параметри оцінки, як правило, звужують образ «лісової армії», зводячи його лише до бойових дій чи політичних конфліктів, з якими була пов’язана діяльність УПА. Тиждень пропонує подивитися на феномен українського збройного спротиву 1940–1950-х років з антропологічного погляду, не відкидаючи при цьому військово-політичного контексту, в якому він розгортався і заручником якого був. Цей підхід може бути вкрай ефективним для руйнування багатьох стереотипів та кліше попередньої доби, зокрема образу «кривавих вбивць із тризубом», міфічних «українсько-німецьких націоналістів», «зрад­ників українського народу», «одурманених націоналістичними фюрерами малограмотних селян та попівських синків». Правда про УПА, яку пропонує Тиждень, має більше людську природу, аніж претендує дати вичерпну відповідь на всі складні запитання, пов’язані з діяльністю українського самостійницького руху в 1940–1950-х роках. Спробуємо поглянути на те, якими були колективний портрет бійця УПА, національний і соціальний склад «лісової армії», а також з’ясувати, що змушувало людей (не тільки українців) вступати до її лав, чим харчувалися і як проводили дозвілля, які функції виконували жінки, чи існували кохання та шлюби в повстанському русі та яку творчу спадщину залишили після себе його учасники.  

21 жовтня, 2012  ▪  Іван Патриляк  ▪  Версія для друку

 

 

 

Кадри вирішують все: підготовка старшин і підстаршин УПА

Розгортання повноцінної підпільної армії було можливим лише за умови забезпечення достатньою кількістю кваліфікованих військових кадрів. У цьому відношення УПА мала серйозні проблеми.

 

 

 

Фотогалерея: Колективний портрет вояка УПА (зображень: 5)

На відміну від партизанських армій поляків, французів, греків, сербів чи від радянського партизанського руху, які черпали свої командні кадри з колишніх регулярних армій або (в радянському випадку) шляхом підготовки керівників партизанських загонів в тилу, в УПА були доволі обмежені можливості в плані отримання достатньої кількості військових спеціалістів. Старшини колишніх українських армій з часів Визвольних змагань 1917 – 1921 років були, як правило, уже непридатні за віком для умов боротьби «лісової армії» й могли використовуватися винятково як штабні старшини. Та й два десятиліття безармійського життя цих колишніх офіцерів дуже часто призводило до їхньої професійної деградації.

З метою налагодити систему виховання командирських кадрів в УПА було створено п’ять власних польових старшинських (офіцерських) шкіл, які випустили близько 700 офіцерів, що зайняли провідні позиції в Повстанській армії.

Від Полісся до Карпат

Перша старшинська школа УПА «Дружинники» (керівник – Лев Крисько-«Горинь») була організована на Поліссі. Викладачами тут стали колишні офіцери армії УНР, Червоної армії та учасники українських легіонів «Нахтігаль» та «Роланд». Близько 60 її курсантів проходили підготовку від серпня до грудня 1943 року, після складення випускних іспитів, школа припинила свою діяльність.

Читайте також: Нескорені. Чому українські повстанці не стали нацистськими та совєтськими колаборантами

У вересні 1943-го було організовано другу старшинську школу УПА «Лісові чорти» (керівники – Федір Польовий (Поль) і Василь Брилевський (Боровий), яка функціонувала на Волині до січня 1944-го. На навчання до цієї школи, згідно з наказом головного командира УПА Дмитра Клячківського (Клима Савура) від 4 вересня 1943 року, спрямовувалося по 30 людей від кожної округи (одягнених і добре озброєних) для проведення старшинського вишколу і по 15 людей від кожної округи (знайомих із піротехнічною справою) для підривного й саперного вишколу.

Після випуску півтори сотні курсантів, інструкторський склад школи в лютому 1944 року було переведено до Карпат у район м. Долина, де 1 березня 1944-го було створено третю офіцерську школу УПА – «Олені» (керівник – Степан Фрасуляк (Хмель), потім – Федір Польовий (Поль). Тут проходило навчання 350 курсантів, з яких 230 вчилися за старшинською і 120 за підстаршинською програмами. Підстаршинський випуск відбувся у середині червня 1944-го, а старшинський в липні того ж року. Цікаво відзначити, що два чотові школи згодом командували групами УПА-Захід. Зокрема, майор Микола Твердохліб у 1944 – 1949 роках очолював карпатську групу «Говерла», а майор Василь Левкович у 1944 – 1946-х був командиром львівської групи «Буг».

Для покращення відбору кандидатів на навчання у старшинській школі «Олені» у червні 1944 року у Розтоці було створено школу кадрів, через яку проходили всі претенденти на майбутнє навчання в «Оленях». Від серпня 1944 року було здійснено набір до другого туру навчання в офіцерській школі «Олені». Відомо, що у вересні-жовтні 1944 року у ній навчалося 300 курсантів, які проходили підготовку за старшинською програмою.  До травня 1945 року школа «Олені» функціонувала у форматі рейдуючої вишкільної групи і готувала офіцерські кадри в різних сотнях УПА в Карпатах.Восени 1944 року також функціонувала старшинська школа «Грегіт» на Гуцульщині, яка підготувала понад сотню старшин для групи УПА «Говерла».

Дещо простіше, ніж офіцерські було створювати підстаршинські школи, які почали формуватися при кожній групі УПА на Волині та Поліссі ще з весни 1943 року. 27 квітня 1943 р. підстаршинська школа «Вовки» виникла при першій групі УПА (пізніший криптонім – «Заграва»). Вона функціонувала до 21 липня 1943 року, провівши успішний випуск курсантів. Від 1 серпня 1943 року при першій групі УПА було також утворено два вишкільні відділи – для санітарів і мінерів.

30 травня 1943 року при загоні УПА «Січ» було створено другу підстаршинську школу УПА «Імені Головного отамана Симона Петлюри» (криптонім «Світлана»), яка провела випуск курсантів у липні 1943-го та січні 1944-го. Згодом на Волині та Поліссі організували ще три підстаршинські  школи – «Північ», «Везувій», «Хорти». Від травня 1943 року підстаршинські школи у форматі вишкільних сотень, а згодом куренів УНС починають виникати на території Галичини – «Чорні Чорти», «Гайдамаки», «Імені Кривоноса», «Беркути». У 1944 році на Дрогобиччині виникла підстаршинська школа «Крилаті», а в 1945 – 1946 роках на Закерзонні діяли підстаршинські школи  «Імені полковника Коника» та «Переяслави». На території ВО «Буг» у 1944 – 1945 роках функціонувала підстаршинська школа «Лісові чорти» (командир «Чавун»), яка з весни 1945-го називалась «Вертеп». Ці школи зробили свої останні випуски курсантів відповідно весною і восени 1945-го.

Читайте також: Герут-партизани

Цікаво відзначити, що радянські органи державної безпеки, які вели боротьбу з УПА від початку 1944 р., вказували на доволі непогану систему підготовки командирських кадрів у «лісовій армії», яка передбачала 4-місячний курс навчання для офіцерів і 2-місячний для підофіцерів. Співробітники комуністичних спецслужб навіть не хотіли вірити у те, що повстанських командирів вдавалося якісно готувати в умовах підпілля, а тому надали своєму керівництву інформацію про те, що окрім підпільних шкіл офіцерів УПА готують з допомогою англійців у Канаді. Безперечно, інформація про підготовку старшин УПА в Канаді була продуктом хворобливої фантазії чекістів, але система підготовки старшин і підстаршин УПА заслуговує на більш детальний розгляд.

Як гартувалися кадри

Більшість слухачів військових шкіл були у віці 18-23 років. За своїм соціальним походженням курсанти поділялися наступним чином – мешканці міст (які здебільшого мали вищу, середню або незавершену середню освіту) складали 10-15 % слухацького контингенту, 15-20 % належали до т. зв. «сільської інтелігенції» (вчителі, агрономи, просвітяни тощо), 65-75 % курсантів становили вчорашні селяни.

Частина слухачів командирських шкіл УПА перед тим, як долучитися до повстанців, проходила службу в різних регулярних арміях. Так, серед курсантів школи «Олені» у жовтні 1944 року було 5 % осіб, які служили в польській армії, 7 % - у німецькій, 4 % - у легіонах Дружин українських націоналістів, 6 % - у Червоній, румунській та угорській арміях. Безпосередньо з лав УПА до старшинської школи потрапило 6,5 % курсантів, а понад 70 % на старшинський вишкіл спрямовувалися підпіллям ОУН як новобранці. 

Вишкільні програми старшинських і підстаршинських шкіл складалися з двох основних частин – програми рядового вишколу (у ході якого вчорашніх рекрутів перетворювали на вояків) та, власне, старшинського чи підстаршинського вишколу. Для рядових вишколів здебільшого пропонувалося 359 год., для підстаршинського – від 289 до 400 год., а для старшинського – 400 – 900 год.

Програма підготовки старшини (офіцера) УПА відрізнялася від аналогічних програм у тогочасних арміях меншою кількістю годин відведених для муштри, наявністю окремих курсів з конспірації та шифрованого зв’язку. Аналіз текстів лекційних курсів вказує також на те, що в процесі підготовки командного складу в УПА посилена увага зверталася на специфіку боїв у лісі, проведення нічних маршів, на методах відриву від переслідування, виходу з оточення, маневрування, організації кругової оборони, засідок, диверсій тощо. Особливу увагу методам ведення партизанської війни викладачі старшинських шкіл УПА почали приділяти з другої половини 1944 року, коли наказом Головного військового штабу УПА до навчальних програм був включений курс «Загальна основа партизанки».

Поряд із загальним вишколом у командирських школах УПА проводився спеціальний вишкіл для офіцерів інженерних спеціальностей, передусім, для зв’язківців, саперів і понтонників. Важливе місце у командирських школах УПА (12% навчального часу) посідав ідеологічно-політичний вишкіл. Курс лекцій з ідеологічної і політичної підготовки включав широку гуманітарну підготовку, основи ідеології українського націоналізму, напрямки філософії ідеалізму, історію українських визвольних рухів, програмні документи ОУН, огляд політичного й економічного життя в СРСР, історію більшовицької партії тощо.

«Щоденний хліб» курсанта

Гостра потреба у старшинах і підстаршинах вимагала якнайшвидшої підготовки курсантів. До того ж бойові умови, в яких готувався командний склад Повстанської армії, диктували надзвичайно щільний і, навіть, фізично виснажливий графік навчання. Щодня протягом 16-ти годин (з 5-ї до 21-ї години) майбутні старшини та підстаршини УПА виконували фізичні вправи, практичні завдання, займалися господарчою роботою. Документи старшинської школи «Олені» за 1944 рік дають змогу реконструювати звичайний день курсанта вишкільного відділу УПА.

О 5-й год. влітку й о 6-й узимку всіх мешканців табору піднімала сурма. Протягом п'яти хвилин вони мусили вишикуватися на муштровому майдані посеред табору. Сурма лунала тричі з інтервалом трохи більше як півтори хвилини. Перший відрізок часу призначався для збору, між «другою» та «третьою» сурмою ройовий вишиковував свій відділ у колону, після «третьої» — виводив на плац.

Гімнастика (руханка) складала­ся з прискореного маршу, бігу, заспокійливих вправ, простих та комбінованих вправ для всіх груп м'язів, спортивних ігор, кінцевого бігу, маршу зі співом. Після зарядки курсанти мали 10-15 хвилин для того, щоб помитися, поголити­ся й застелити ліжка.

Ранкова й вечірня молитви відбувалися в такий спосіб: курсанти шикували­ся в три ряди, отримавши команду «До молитви», всі знімали шапки й ставали «струнко», потім, після команди «спочинь», відставляли вбік ліву ногу й трохи згинали в коліні праву. Один з повстанців (чия була черга) голосно промовляв слова Господньої молитви «Отче наш» і Богородичної молитви «Богородице Діво, радуйся», після чого виголошувалася особлива «повстанська» молитва до України.

Отримавши наказ «По молитві», курсанти одягали шапки й вирушали на сніданок. Перед сніданком черговий підстаршина перевіряв чистоту рук і мисок. Після сніданку службовий підстаршина звітував перед командиром школи або його адьютантом про загальну кількість курсантів, хворих, осіб, які відбули до бойових відділів, відправлені в наряди, на варту, кухню, технічну роботу (ремонт зброї, одягу і т. п.). Здійснювався загальний огляд зброї та одягу, після чого розпо­чиналися польові заняття. Завершивши їх, курсанти чистили зброю, одяг, обідали, отримували нові наряди. Після закінчення пообідніх занять о 18-й годині оголошу­валися наряди на наступний день і починалася вечеря, потім між 19.30 та 21.00 був вільний час, який здебільшого витрачався на господарські роботи. 0 21-й годині, після вечірньої молитви, знову лунали три сурми (нічна зоря). Протягом п'яти хви­лин курсанти з плацу переходили до землянок чи казарм і лягали відпочивати.

У школах УПА панувала жорстка дисципліна, якої вимагали суворі умови партизанського буття. Оскільки велике число новобранців вважало, що в повстанському середовищі має бути «демократична» атмосфера, їх прив­чали до життя, регламентованого армійськими статутами, з метою ліквідації проявів недостатньої субординації та самоуправства.

Вагому проблему для командирських шкіл УПА становило забезпечення персоналу та слухачів продуктами харчування. Тоді як бойові відділи УПА здебільшого рейдували на певному терені й харчувалися за рахунок селян, із підпільних складів, що були розкидані в районі дії кожної окремої сотні й забезпечувалися місцевими господарськими референтами запілля, а також здобували провіант і проми­слову продукцію під час нападів на склади та бази противника, вишкільні відділи, котрі розташовувались у стаціонарних таборах якнайдалі від великих сіл та містечок і не проводили масштабних бойових акцій, перебували виключно на забезпеченні тилових служб УПА та підпілля ОУН.

Головне командування УПА в ході організації старшинських і підстаршинських шкіл, доволі непогано справлялося із організацією навчального процесу, забезпеченням курсантів харчовими продуктами і озброєнням, натомість «проблемними місцями» залишалися належна кількість боєприпасів, промислові товари, ліки і засоби гігієни, яких катастрофічно не вистачало й виготовити кустарним способом які було неможливо.

http://tyzhden.ua/History/62780

 

 

21 жовтня, 2012  ▪  Ігор Дерев’яний  ▪  Версія для друку

 

 

 

Українські повстанці в ГУЛАГу: боротьба триває

Потрапивши у табори колишні вояки УПА не мирилися із заведеними там порядками, організовували повстання та стали одними з ініціаторів та активних учасників революції у радянській табірній системі після смерті Сталіна

 

 

 

 

Після Другої світової війна в Україні не припинилася. Ще протягом майже одного десятиліття після її офіційного завершення тут тривала запекла боротьба між УПА (згодом збройним підпіллям) та сталінською репресивною машиною. Статистика жертв серед учасників та прихильників українського визвольного руху за 1944–1953 роки сягає близько півмільйона осіб. Радянськими органами держбезпеки було заарештовано – 134 тисячі осіб (більшість були членами ОУН), знищено (загинули у боях та були розстріляні) – 153 тисячі (найбільшу частину становили вояки УПА, решта – підпільники) та депортовано – 204 тисячі осіб (переважно сім’ї учасників визвольного руху, а також співчуваюче цивільне населення).

Під суворим режимом

Полонених повстанців та підпільників очікував слідчий процес з усіма його складовими: камери, допити, тортури, провокації… Після завершення слідства, якщо вироком була смертна кара, в’язня розстрілювали у спеціальних камерах. На час 1947–1952 років смертну кару скасували, відтак найчастішим вироком стало ув’язнення на 25 років у трудових таборах (ІТЛ – від рос. «исправительно-трудовые лагеря»). Такий вирок дійсним та активним  учасникам підпілля виносили позасудові органи (ОСО – “Особое совещание”, та ВТ – військовий трибунал при НКВД, МВД). Вироки у 10 років – прихильникам визвольного руху, які могли й не бути причетними до підпілля, проте допомагали повстанцям харчами, одягом чи медикаментами. Опісля в’язнів переводили до пересильної тюрми, де вони очікували на етап – транспортування до ІТЛ.

Читайте також: Норильський вірус непокори

Ще з 19 квітня 1943 року згідно зі спеціальним указом Президії ВР СРСР для українських повстанців створили окремі каторжні табори. А 1948 року у системі ГУЛАГу з’явився новий вид ІТЛ – «особлаґ», тобто спецтабір. У травні цього року постало 12 особлаґів, найбільші з яких № 2 – Горлаґ у Норильську, № 4 – Степлаґ у Джезказгані, Казахстан, № 5 – Берлаґ у Магадан, № 6 – Речлаґ у Воркуті, № 7 – Озерлаґ в Тайшеті Іркутського краю та № 8 – Песчлаґ у Караганді, Казахстан. Ліміт місткості спецтаборів встановили у 145 тисяч в’язнів, однак вже за два роки арештантів було понад 275 тисяч. А найбільше в Озерлазі, Речлазі та Песчлазі – по 30–40 тисяч “нелояльних до СРСР громадян” у кожному. 

' v:shapes="_x0000_i1033">

Лаґпункт біля копалень ім. Матросова (до 1953 р. називалася ім. Берії), спец табір № 5 ‑ Берлаґ (Колима), 1956 р.

Це були табори суворого режиму, в’язні яких примусово працювали на будівництвах заводів та у видобувній промисловості в нелюдських умовах: 12-годинний робочий день, фіксовані норми виробництва, котрі за вказівкою бригадира слід було доробляти у позаробочий час під пильним оком озброєних конвоїрів. Плюс до цього свавілля адміністрації та охорони таборів, знущання кримінальних зеків – «урків», часто спеціально нацьковуваних на “політичних” табірною адміністрацією. Атмосфера безнадії, яка панувала за таких умов, яскраво описана у творах колишнього в’язня, «сина попа» Варлама Шаламова.

Для тих, хто таки дожив до кінця строку ув’язнення, в особлаґах практикували повторні засудження, а для цього не складало труднощів знайти причину. За спробу втечі засуджували на 20 років (указ від 26 листопада 1948 року «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць відбуття покарання і постійного поселення осіб»), але найчастіше – убивали на місці.

Із такими «законами» легко керували політичними в’язнями (їх називали «контріками» ‑ контрреволюціонерами) 1930-х років – колишніми партійними, інтелігенцією, розкуркуленими селянами тощо. Однак ситуація змінилася у 1940-х, коли в зону почали звозити контріків іншого ґатунку – ті ще нещодавно зі зброєю в руках організовано боролися проти радянської влади. 

«Сучі війни»

Потрапивши у табори, українські повстанці не мирилися із заведеними там порядками. Розпочалося освоєння табірного світу. Втечі з місць ув’язнення були непоодинокими: групи колишніх інсургентів нападали на охорону зон, відбирали зброю і тікали з таборів. Однак найчастіше їх наздоганяли та вбивали.

 

Вигляд на 5-й лаґпункт (зону) Мінлаґу – «Інтауголь». 1955 р.

Відтак тактику було змінено протистояння. В середовищі в’язнів колишні повстанці формують таємні організації («Заполярний провід ОУН», «Провід ОУН північних територій», «Центральний комітет ОУН», «Українська визвольна організація» та інші), що координували зв’язки між політичними, окремі з них мали структури розвідки та безпеки і були спрямовані протидіяти владі «урків» у зонах. Так розпочалася т.зв «суча війна» (1946‑1952) – боротьба політичних проти кримінальних в’язнів, які співпрацювали з адміністрацією таборів.

«Не знаю, де як (різали у всіх особлаґах, навіть в інвалідному Спаську!), а в нас (Кенґір) це почалося з приїзду дубовського етапу – переважно західних українців, ОУНівців, – описував цю війну Алєксандр Солженіцин. – Для всього цього руху вони зробили дуже багато, та ж вони й зрушили віз. Дубовський етап привіз до нас бацилу спротиву… вони в Дубовці огляділися, жахнулися цій сплячці та рабству – та й потягнулися до ножа… Закон ставав яснішим, але новий дивний закон: «Помри в цю ніч той, у кого нечисте сумління!» Тепер вбивства відбувалися частіше, ніж втечі і в кращі часи. Вони відбувалися впевнено й анонімно: ніхто не йшов здаватися зі скривавленим ножем; і себе, і ніж берегли для іншої справи. Улюблений час – о п’ятій годині ранку, коли бараки відчинялися поодинокими наглядачами, що йшли собі далі відчиняти, а в’язні ще майже всі спали, – месники у масках тихо входили у намічені секцію, наближалися до потрібної вагонки та неухильно вбивали зрадника, котрий щойно прокинувся та дико верещав, або навіть ще сплячого».

Завершенням війни став розподіл між сторонами конфлікту території впливу. Залякані кримінальники не порушували новий status quo. Коли відбувалися поодинокі спроби диктувати правила звичним шляхом приниження – винуватця через кілька днів знаходили мертвим.

' v:shapes="_x0000_i1035">

Жінки-політв’язні на роботі у копальнях

Читайте також: Печерний сталінізм

Парадоксально, що адміністрація не втручалася у конфлікт, як зазвичай. Випадки убивств були частими, проте свідків не було, а отже й винних. Відтак не могло бути  покараних. В результаті не лише позбавили впливу кримінальних, а й табірна адміністрація “підмочила” власний авторитет і втратила контроль над ситуацією.

Завершення «сучої війни» дало можливість політичним в’язням перевернути становище в ІТЛ: вояки УПА остаточно змінили ситуацію. Страх перед «урками» та керівництвом таборів зник. Політичні перебрали ініціативу в свої руки і стали господарями зон. В ІТЛ зосередився «неспокійний» елемент, котрий прагнув змін таборового режиму.

Революція в ГУЛАГу

Смерть Сталіна та беріївська амністія переважно кримінальних злочинців (серед політичних були звільнені лише ті, хто мали вирок до 5 років) кардинально змінили внутрішнє середовище ГУЛАГу. Тепер у спецтаборах переважали політичні в’язні, які вимагали зміни таборового режиму, полегшення власного побуту та умов праці. Проте їх організованість була невисокою, представники різних національностей непросто йшли на взаємний контакт. Якщо українці, литовці чи кавказці могли порозумітися між собою, то з росіянами та поляками було вкрай важко знайти спільну мову. Не забуваймо, що росіяни становили у таборах більшість зеків (колишні власовці, червоноармійці, інтелігенція).

' v:shapes="_x0000_i1036">

Лісоповал. 1948 р.

Водночас адміністрація намагалася повернути собі вплив та авторитет у таборах. Покладатися на кримінальних вже не було змоги, так як їх вже ніхто серйозно не сприймав. Прихована ворожнеча між в’язнями усіх “видів” та адміністрацією накопичувалася. Йшла гра на міцність нервів. Першими нерви здали у тюремників, коли конвой відкрив вогонь по колонам в’язнів без жодної причини. Так почалася «зеківська революція».

Спецтаборами прокотилися повстання (найбільші у Воркуті, Норильську та Кенґірі), які переважно мали мирний, ненасильницький характер. Проте повстанці чітко розуміли, що тоталітарна влада, котра не визнає їх за людей, придушить виступи силовими методами. Тому вони готувалися до оборони, виготовляючи холодну зброї, саморобні вибухівки тощо. У 1954 році у Кенґірі відбулося найбільше повстання, що тривало 42 дні. Його керівники врахували організаційні недоліки виступів у Воркуті та Норильську (адже після придушення цих повстань частину в’язнів-учасників перевели до Кенґіру – так поширилася інформація).

Підготовкою повстання керувала законспірована група українців, колишніх підпільників на чолі з Михайлом Сорокою. З їх ініціативи було створено комітет, що безпосередньо організовував протест. До його складу ввійшли: росіянин Гліб Слученков, що налагодив розвідку, єврей-підпільник ОУН Герш Келлер, який відповідав за «військовий» напрям роботи (виготовлення ножів, дрючків, запалювальних сумішей) та литовець Юрій Кнопкус — керував «відділом пропаганди» (виготовлення та поширення листівок поза табором, «стінгазети» для в’язнів). Несподіванкою для адміністрації став союз політичних в’язнів та кримінальних, оскільки згаданий Слученков був “битовиком” і розвідку він організував саме з кримінальних в’язнів.

Безпосереднім приводом виступу став розстріл конвоїром Калімудіним колони в’язнів 15 травня 1954 року, внаслідок чого 18 осіб було вбито, а 33 – поранено. На наступний день група, організована оунівцем Віталієм Скіруком, напала на табірний ізолятор та звільнила звідти ув’язнених, серед яких був і Михайло Сорока. 5 тисяч в’язнів (пізніше до них приєдналися ще 8 тис. 500 осіб) розпочали страйк, який набув небувалого розмаху: страйкарі організували генеральну асамблею із двох тисяч учасників та висунули вимоги.

 

Табірний цвинтар Мінлаґу, під табличками поховані безіменні в’язні 

Адміністрація ГУЛАГу в особі генерал-лейтенанта Івана Долгіх пішла на переговори зі страйкарями та пообіцяла задовольнити всі вимоги: було звільнено 4-х охоронців, відповідальних за розстріл в’язнів, знято колодки з дверей та вікон бараків, встановлено 8-годинний робочий день, безперервний відпочинок уночі. На це пішли, аби заспокоїти в’язнів та повернути їх до праці. Проте на роботу ніхто не вийшов.

Тоді 5 липня Долгіх звернувся до непокірних по радіо зі словами: «Замість того, щоб подякувати нашій Партії за піклування, ви піддаєтесь на провокацію авантюризму і сієте розбрат вже протягом 3 тижнів… На словах ви патріоти. Але всі ми стверджуємо: ви не помітили, що 3 тижні непокори в таборі — це не патріотизм, а антирадянська діяльність…. Відновіть порядок у таборі та беріться до роботи задля побудови комунізму». Так як ці слова не справили жодного впливу, міністр внутрішніх справ СРСР Круглов одержав доручення діяти залежно від обставин, але за всяку ціну повернути в’язнів до роботи.

21 липня до Кенґіру прибув перший відділ МВД: 5 танків Т-34, 1700 солдатів та 89 собак. Їх вторгнення у табір 26 липня завершилося смертю 600—700 в’язнів. Опісля розпочалися розправи із керівниками: Келлера, Кнопкуса та Слученкова розстріляно, іншим додали терміни та розпорошили по таборах суворого режиму, зокрема в Берлаґ (район м. Магадана, в народі відомий як табір «Колима»).

Втім у 1954 році таки було скасовано табірний режим: відтепер в’язні могли вільно пересуватися поза бараками у межах зони, на працю виходили без конвою, було встановлено 8-годинний робочий день, за який отримували оплату у вигляді карток на їжу, яку могли придбати на території зони, а також замовити літературу по пошті.  

Тоді ж розпочала діяльність Центральна комісія з перегляду справ засуджених за контрреволюційні злочини, до складу якої увійшов секретар ЦК КПРС Аверкій Арістов. Як результат 17 вересня 1955 року було видано указ «Про амністію радянських громадян, що співпрацювали з окупантами в період Великої вітчизняної війни 1941-1945 рр.», відтак переглянуто кримінальні справи та амністовано багато політичних в’язнів, яким інкримінувалася антирадянська агітація.

 

Лаґпункт інвалідів на Колимі. У першому ряді 2-й зліва – В.-І. Порендовський, 3-й – Михайло Сорока.

Подальші політичні зміни – ХХ з’їзд КПРС, розвінчання культу особи Сталіна – гостро поставили питання доцільності існування ГУЛАГу. Та й вільнонаймана праця була продуктивнішою, ніж примусова. Так у 1960 р. на місці ГУЛАГу було створено Управління місць ув’язнення МВД СРСР.  

Вчителі боротьби

Проте концтабір як елемент репресивної системи все ще не зник. На базі Дубравлаґа (Мордовія) було створено мережу концтаборів, що проіснували до 1987 року. Тут продовжували «сидіти» керівники українського визвольного руху: Михайло Сорока, Василь Левкович, Катерина Зарицька, Галина Дидик, Ольга Ільків та багато інших, які в тисячах кілометрах від власної батьківщини втримували серед колючого дроту в'язниць дух свободи, серед войовничого атеїзму – всепереможну віру, а серед нелюдських умов – надію на свободу, хоча б для наступних поколінь. 

«Валєра у таборі прийшов до віри, і підштовхнули його повстанці, бандерівці, – згадувала дисидент Ніна Марченко про сина Валерія. –  Це люди віруючі: вони вставали і лягали з молитвою, перед їжею молилися. І Валєра просто зацікавився цим. А коли він цікавився чимось, то заглиблювався. Віра цим людям допомагає. Особливо на нього мав вплив Степан Мамчур, з яким він у лікарні на Всесвятській там був. І майже на очах у Валєри помер цей чоловік, який відбув 26 років радянських і польських таборів.».

Отак концтабори стали школою для нового покоління політичних борців із режимом – дисидентів. А вчителями не лише боротьби, але й життя, залишалися ті самі українські повстанці…

http://tyzhden.ua/History/62782

 

 

"Ночью мы вошли в село под видом банды".

Чекісти тероризували населення, маскуючись під загони УПА

 

 

"У жовтні 1942 року на ­Поліссі ­постали перші збройні відділи, що дали ­початок Українській Повстанчій Армії.

1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14­го жовтня 1942 року днем постання УПА.

2. Для вшанування цього моменту день 14­го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА"

Постанова Української головної визвольної ради, що керувала повстанським рухом, від 30 травня 1947­го. Розрізнені загони українських партизанів у єдине партизанське військо – Українську повстанську армію – розпочали об'єднуватися восени – на початку зими 1942 року. Днем її заснування вибрали символічну дату. Розмаху УПА почала набувати з весни 1943­го. Діяла майже до середини 1950­х

156 спеціальних груп під виглядом загонів УПА діяли в Західній Україні станом на 26 липня 1945­го. Чисельність – 1783 особи. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 людей. Через неповних п'ять років після завершення німецько­радянської війни – станом на 20 лютого 1950­го – в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп, що нараховували 130 осіб. Упродовж 1944–1953 років радянські каральні органи знищили приблизно 153 тис. учасників і прихильників українського підпілля, коло 134 тис. – заарештували. Із західних областей УРСР до Сибіру й на Північ СРСР вивезли 66 тис. сімей – майже 204 тис. людей

"Я вважаю правильним створення спецгруп із колишніх бандитів, – заявив у травні 1945­го Микита Хрущов – тодішній перший секретар ЦК КП(б)У. – Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх". Було це під час виступу на нараді секретарів обкомів, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР.

Уже понад рік із Українською повстанською армією воювали радянські регулярні частини, партизанські загони, відділи армійської контррозвідки СМЕРШ, НКВС. Та чи не найефективніші були створені чекістами спеціальні агентурно­бойові групи. Під виглядом загонів УПА й боївок ОУН вони тероризували цивільне населення – щоб відвернути його в такий спосіб від українського підпілля.

Спецгрупами опікувалися районні й обласні управління НКВС та створене 1946­го Міністерство держбезпеки УРСР. Входили до них від трьох до 50, а часом й ­більше, осіб – як чекістів, так і колишніх повстанців, що склали зброю. Дехто з них повірив в обіцяну амністію, інших радянські спецслужби завербували після полону й тортур. Хтось не витримав знущань над взятими в заручники родинами, когось підкупили. Далі ­завербовані мали довести свою "відданість" радянській владі. "­Агенти­бойовики отримували завдання проникати в оунівське підпілля або в банди УПА для захоплення або фізичного знищення керівників ОУН­УПА, – дoпoвiдав Лаврентію Беpiї в липні 1945­го нaркoм внyтpiшнiх спрaв Української РСР Bасиль Pясний. – У тих випадках, коли агент­бойовик, який влився в банду або підпілля ОУН, не мав можливості фізичного знищення або захоплення керівника­ватажка, його завданням була компрометація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення та активізації внутрішнього розкладу банди або місцевої організації ОУН".

Більшість радянських документів про спецбоївки НКВС­МДБ, що діяли під виглядом українських повстанців, знищені в архівах КДБ 1990 року. На сьогодні їх знайдено кілька десятків – передусім завдяки тому, що були розпорошені по різних фондах Галузевого державного архіву СБУ й обласних управлінь СБУ, Центрального державного архіву громадських організацій – колишній архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України – й обласних архівів.

"Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы, особенно их главари, являются опытными нелегалами и конспираторами, обладают большим многолетним опытом подпольной вражеской деятельности; они являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки", – йдеться в доповідній записці, яку склав заступник начальника Другого управління, контррозвідки, МДБ УРСР підполковник Леонід Пастельняк 25 вересня 1949­го. А далі писав: "В этой обстановке агентурно­боевые группы очень часто приносят неоценимую помощь в чекистской работе по розыску и ликвидации оуновского подполья и его банд. Опыт по использованию специальных агентурно­боевых групп показывает, что их применение ­быстро дает эффективный результат при непременном условии глубокого знания агентурного дела, его фигурантов, все­сторонне продуманных комбинаций и техники применения этих групп".

Далі на майже 90 сторінках тексту наводяться приклади "успішної діяльності" агентурно­бойових груп. Цей документ під грифом "Цілком таємно" міністр держбезпеки УРСР генерал­лейтенант Сергій Савченко наказав переслати всім начальникам управлінь МДБ західноукраїнських областей. Імовірно – як інструкцію.

Ось один із прикладів, які подавав Пастельняк. 5 ­червня 1949­го агент­бойовик Дрогобицького управління МДБ "Данило" повідомив, що встановив зв'язок з місцевим керівником ОУН на псевдо "Мико". Той просив його долучитися до постачання продуктів підпільникам. За тиждень "Данило" доніс, що отримав від "Мико" харчі й має передати їх керівникам районного проводу ОУН. В управлінні МДБ "Данилові" видали дозу миш'яку. Ним агент обробив продукти й відніс підпільникам. Після цього пішов додому. Коли за годину повернувся, то виявив отруєними керівника пропаганди районного проводу ОУН "Мирона", керівника збройної групи "Чорногора" й санітарку районного проводу "Селянку". Служба безпеки ОУН захопила "Данила". На допиті той заявив, що підпільників убив станичний "Мико". Того відсторонили від роботи, а на його місце призначили "Данила".

"Чтобы проверить группу в бою, я решил с ней провести операцию по ликвидации группы "Арапа", – звітував своєму керівництву 3 січня 1945­го керівник чекістської спецгрупи із колишніх підпільників майор Олександр Соколов. – Мы на заре неожиданно окружили хату, где был схрон. ­Четверо бандитов было в хате, двое – в схроне, которые были в хате стали отстреливаться из пулеметов и автоматов. Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих – хату сожгли. (…) В этой же операции мне сообщил нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой "Трегуба" и ничего о появлении боевки "Трегуба" в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент (продуктовий податок. – "Країна") Советской власти. Он нас уверял, что ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с которыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли".

Купився на провокацію й голова сільради села Яблунів Станіславської області – нинішня Івано­Франківщина. Соколов продовжує: "Ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким­либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и восемь повозок, оставленных ­куренем "­Резуна". Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовета ­выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем "Быстрого" из станичного села (клички его не помню). Он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется "Резуну", что мы забрали его лошадей. Тогда мы ­забрали его с собой, убили и бросили в колодец".

Згодом Соколов відвів свою спецгрупу до Чорткова – райцентру на Тернопільщині – й передав місцевому опер­уповно­важеному НКВС. Такі переведення спецгруп із одного району в інший практикували часто – щоб уникнути їх викриття й ліквідації. "Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны – на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было", – писав Соколов у тому ж рапорті. За здобутки в боротьбі з українським підпіллям керівництво НКВС і Тернопільського обкому КП(б)У представили майора Соколова до нагородження Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.

 

Міністр держбезпеки Української РСР Микола Ковальчук наказом від 30 грудня 1949 року оголосив амністію повстанцям, які добровільно здадуться радянським органам влади. Усім, хто прийде з повинною, обіцяли право вибору місця проживання, допомогу в працевлаштуванні, повернути родини із заслання. У повстанських друкарнях видали листівку­відповідь на оголошену амністію

Безчинства спецбoївок МДБ набули такого poзмаху, щo пpoкypop Укpaїнськoгo округу вiйськ МВС полковник юстиції Григорій Koшapський у лютому 1949 року надіслав Mикитi Хpyщoвy доповідну записку "О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ". Зокрема, писав: "В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ "Крылатым", дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого р­на Ровенской области – Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов "УПА", жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы они "выдавали органам МГБ украинских людей". "Крылатый" и участники его группы подвергали пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З.Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья. Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа".

У ніч на 22 липня 1948 року із села Підвисоцьке, нині Радивилівського району на Рівненщині, спецгрупа вивела до лісу місцевого жителя Федора Котловського. Його "участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива, и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов. Эти провокацион­ные действия преследовали цель: путем истязаний и угрозы лишения жизни, заставить Котловского дать показания, что он является врагом Советской власти. В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г. По заключению больницы, Котловскому Ф.Л. были нанесены тяжкие телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела".

За добу чекістські бойовики забрали до лісу 17­­річну Ніну Ріпницьку з того ж села.Почали катувати: "­Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении".

Наостанку прокурор Кошарський наголошував: "Как показывают факты, грубо провокационная и не умная работа ряда спецгрупп и допускаемые их учасниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, а, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности… Из приведенных выше примеров видно, что действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями".

 

Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім “негласно хоронили”. Місця поховань були засекречені

Нарікав на спецгрупи й міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, колишній керівник Центрального штабу партизанського руху. "За последнее время зарегистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурно­оперативной сети органов МГБ западных областей Украины, являлись организаторами и участниками грабительских групп, – писав 9 червня 1949 року в доповідній записці міністрові внутрішніх справ СРСР ­Сергієві Круглову. – Работники МГБ вручают им ­оружие. Тех, кто имеет связь с преступниками, не контролируют, не воспитывают, в результате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, занимаются грабежами и кражами у мирного населения".

Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім "негласно хоронили". Місця поховань були засекречені


текст: Ярослав Файзулін, 

кандидат історичних наук



Создан 21 окт 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником