Мій сайт Богдана Бо з ресурсу http://blog.i.ua/user за 2016 рік грудень - серпень

 

Мій сайт Богдана Бо з ресурсу http://blog.i.ua/user за 2016 рік грудень - серпень




Догана бездоганності ОСББ




В мене були сумніви, чи можна це розповідати, бо журналісти, як адвокати чи лікарі, можуть знати багато, але не все мають право розголошувати, особливо якщо це стосується когось приватно, зокрема його бізнесову таємницю. Водночас і мовчати не можна, коли це стає надто вагомою темою. Одного часу я активно досліджував тему комунального господарства в Україні і, зокрема, тему ОСББ (Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку). В той час я познайомився з чоловіком, який розповів мені про унікальну людину-реформатора і його досягнення в цій комунальній сфері, але суто по-секрету і далі ви здогадаєтесь чому. Так само я знаю приблизну схему, а не реальність як таку, бо то відбувалось в іншому місті, але для мене то була вражаюча інтелектуальна знахідка. У нас зараз (як і завжди!) є чимало базік, що на словах палаци з повітря збудують, але якщо постає запитання: Чому ж коли ви (вибачне на слові: суки!) був при владі і параді, то самі нічого не зробили?! Чому не вирішили проблемне питання так, щоб ми про нього більше і не згадували? – відповіді конкретної немає, або ж безпомічно розводять руками, що ситуація не дозволяла і лякала тощо. Маю, зокрема,  на увазі занадто балакучого екс-міністра комунального господарства Кучеренка і ще більшу «народну захисницю» щодо газу та комунальних тарифів екс-прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, щоправда захисницю після втрати посади, а не під час свого прем’єрства. Також на противагу негативним прикладам назву унікальну людину, царство їй небесне, – Георгія Кирпу, який чи не єдиний рухав, будував і відкривав у часи, коли все довкола в Україні зупинялося і закривалося, а далі – руйнувалося і розкрадалося. Тобто одні в найгірші часи у жахливих  обставинах могли робити і зробили, а інші – не змогли і не зможуть ніколи. Висновки з того робить самі.
Герой моєї розповіді був інженером-будівельником, що лишився без роботи у кризові 90-ті роки псевдо-реформ Леоніда Кучми, коли в державі Україні майже все встало на «мертвий (в буквальному розумінні цього слова і вислову!) якір», особливо ж – будівництво припинилось повністю. Розпочинав «човником»-торгашем до Турції, а тоді трапилась нагода під замовлення будувати приватні котеджі ясно що не простим людям, під час чого завів потрібні знайомства, щоб змогти відкрити власну будівельну фірму, яку зайве не опікали владні установи з податкової та прокуратури і їм подібні рекетири при владі, а ще тоді можна було знайти земельні ділянки під забудову в досить прийнятний спосіб. Хто знається на темі – той все зрозуміє, а хто не знає, тому не пояснити в двох словах, а довго – ніколи. Після кількох вдалих оборудок з котеджами та окремими багатоповерховими будинками він, можливо, перший вийшов на проект побудови наразі вже поширеного будівництва комплексу, або інакше: цілого кварталу. Зараз у Львові такого багато, але не чув про інше, що було головним в задумі цього будівничого, про що і хочу розповісти.
Використати тему Закону про ОСББ в якості «фірми-прокладки» здогадались чимало бізнесменів, які будували багатоквартирний дім, приватизували на підставні особи квартири, створювали власне ОСББ і обирали-призначали його керівництво, після чого продавали квартири справжнім власниками, але при цьому по-суті примушували їх ставати членами вже діючого псевдо-ОСББ за фактом його існування. Реально будинок обслуговувався  найближчою з житлово-комунальних контор чи подібною організацією, з якими укладався від імені правління ОСББ відповідний договір, що було вигідно для керівництва комунальних підприємств, як значний додатковий прибуток при тій самій рабсилі і ресурсах. Таким чином гроші з мешканців будинку збирало псевдо-ОСББ, з того всього 20-40% лишало собі, а інше переказувало на рахунок комунальників і так до безкінечності. Чистий прибуток до кишені власника забудови на тривалий час гарантовано без зайвих витрат. Зокрема таким чином у Києві діяли будівельні фірми підпорядковані олігарху Живаго і не тільки його. Власне тут і проявилось найогидніше звіряче обличчя Закону про ОСББ, тому що правління цього колгоспу обрати простим співмешканцям будинку є досить важко, а переобрати – майже неможливо. Саме тому у новобудовах комунальні послуги завжди дорожчі за середній рівень по місту. Причому навіть за чесного утворення  і керівництва ОСББ, що мене особисто дивує, але то інша розмова.
Одразу зазначу, що не маю зайвого захоплення перед цією людиною, якої ніколи не знав, як не обожнюю надто Георгія Кирпу, з яким довелось безпосередньо бачитися кілька раз. Річ у тому, що на моє тверде переконання ще з армії: керівник не має бути добрим і альтруїстом, а має бути розумним і справедливим. Цього достатньо! Я поважаю людину, якщо вона справу вміло робить з прибутком, людям дає заробити і собі особисто добрий шмат залишає цілком заслуженого бабла (грошей). Так, добрий керівник часто є жорсткою і навіть жорстокою людиною, але це обумовлено всім стилем його роботи і посади, а точніше – з сукупності домовленостей, зобов’язань,   відповідальності та ризиків. Я не уявляю ситуації, щоб людина була доброю і стала багатою завдяки бізнесу. Бізнес – то є війна, нехай і економічна, а на війні головним є вижити і залишитись людиною, ну і, звичайно, – перемагати. Проте залишитись  Людиною для керівника завдання не з простих. Такою справжньою людиною  я вважаю героя моєї оповіді, який загинув під час відпустки кілька років тому, коли займався дайвінгом і досліджував з друзями уламки затонулого корабля. Його бізнесу я вже якоїсь значної шкоди не зроблю, розповідаючи про його унікальні знахідки в системі ОСББ, хоча по-суті то є антитеза існуючому закону. І гарна догана бездоганності цього закону про ОСББ, який аж занадто чомусь популяризують і майже не критикують в ЗМІ.
Тепер почну про головне: ним було збудовано чотири дев’ятиповерхових будинків на чотири під’їзди у вигляді чотирикутника (каре), посередині спортивний і дитячий майданчики, кілька продуктових «мапів» (магазиннчікі) і кнайп (кафе), а найголовніше – збудовано окрему централізовану систему опалення та водопостачання. Ви скажете: - Ну і що тут дивного? Отож бо і воно, що всі так вважали: звичайна котельня і не більше. А воно зовсім незвичайна. Зрозуміло, що тут прийшлось людині чимало обмізкувати і ризикувати, бо тоді термальне тепло було для України диковинкою як, врешті, і зараз. Під час будівництва котельні були запрошені фахівці (недешеві!), які пробурили глибинні шурфи і встановили апаратуру термального теплопостачання. Ще на належній відстані було зроблено артезіанські свердловини, які було об’єднано в єдину автоматизовану систему з двома середньої потужності газовими котлами. Також було облаштовано на даху котельні сонячні батареї, а в середині акумуляторний відсік та ще два дизельні електрогенератори: один меншої потужний для аварійного підключення і другий досить потужний на випадок відключення централізованого електропостачання від міста для всього комплексу, бо ж все на електриці функціонувало. Також було прокладені мережі централізованого водопостачання,  водовідведення (каналізація) і газопостачання. Але самі будинки не були газифіковані, а все в них було виключно на електриці і то було дуже мудро з кількох причин: по-перше, ніхто з жильців апріорі не міг самостійно встановити собі автономне опалення; по-друге, це значно зменшувало залежність від різних контролюючих інстанцій по-газу; нарешті, по-третє, гарантувало високий рівень безпеки у багатоквартирній будові від вибухів побутового газу і пожеж. Досить і досить важлива річ, що завжди гарно сприймається мешканцями, як і для промоції при продажі квартир добре діє. Здавалось на перший погляд, що нічого особливого в тому немає, але давайте уважно придивимось і підрахуємо.
Одна справа: збудував, продав, прибутки зібрав і забув. Інша справа, якщо  після продажу доходи далі продовжують надходити, але не як у фірм-«прокладок» типу псевдо-ОСББ, а як все нормально якісно своє комунальне забезпечення. Звичайно, що була певна «хімія», коли створювались і функціонувало це своєрідне приватне ОСББ,  але інакшого наше українське законодавство не дозволяло, тому що управляючі компанії дотепер є тільки на папері в якості законопроектів. Тут все було досить законно! В кожному будинку до половини квартир продавалось, ще частина здавалась у довготермінову оренду, а ще інша частина йшла на по-добову здачу. Тобто частка квартир забудовника була достатня для обрання правління ОСББ, отже всім тим господарством по будинку займався офіційний голова правління ОСББ, а насправді – призначений забудовником управляючий, якому виділялась службова квартира і досить непогана зарплатня з гарними бонусами від прибутку. Маю зазначити, що демпінговими цінами тут не займалися, щоб не нажити ворогів, але в цілому ціни були середні за ринковими, при досить значних внутрішніх пільгах. Можна було мати нижчі розцінки за комуналку, але тоді це б викликало непотрібну підозру та зацікавленість різними інстанціями, чого не хотілось. Врешті, все було досить прибутковим навіть за низьких тарифів на газ, а коли тарифи почали шалено зростати – це стало просто «золотою жилою»! Додам, що кому потрібно – грошики заносили, бо то традиція в українців – «засіяти» в кабінетах чиновників, щоб як у нас кажуть: «Не треба від держави допомоги – головне, щоб не заважала». Мусів бути як всі на той час, щоб не постати під прицілом в переносному і прямому значення цього слова. Всіляке бувало. Повторюсь, що не роблю свого героя таким вже Героєм – я просто  втішався з того, що не просто когось з людей наших тупо обкрадають, а чесно розумом гроші хороші заробляють! Люди сплачували ті самі гроші, що і всі! Просто на газові котли приходило нагріта термальним теплом вода і її тільки підігрівали на потрібний градус та запускали в систему, а гроша рахували як за нагріту воду за розцінками, що і в усіх котельнях міста. Нечесно? Чому? Хіба втрати з тепломереж, які ми  так само оплачуємо, є чесно? Отож…
Скажу відверто, що коли зустрічаю подібні схеми збагачення, то щиро захоплююсь ними. Просто я мав надто багато справ зі справді геніальними схемами розкрадання бюджетних коштів, тобто обкрадання нас з вами. Чомусь багато хто вважає, що держава і її бюджет щось далеке від нього особисто, тоді як насправді це все наші з вами гроші – наші гроші! Власне тому я і поважаю людей, які стають багатими не торкаючись до бюджету держави. Вкрасти, звичайно, також треба вміння, але честі в тому немає, а тут чоловік просто додавав до основного централізованого джерела ще свою вироблену воду, тепло- та електроенергію і навіть послуги безпеки та кабельного телебачення – все чесно і достойно! Молодчина! Шкода, що мало таких у нас розумників. Зовні все так просто начебто виглядає: у кожного власника квартири його домофон окрім прямої дії впускати до під’їзду мав додаткову функцію внутрішнього зв’язку з операторами і будь-яку свою проблему чи потребу жилець міг миттєво їм передати, а ті так само швидко доводили все потрібному управляючому в цілодобовому режимі, бо ж той тут і жив в цьому будинку! Далі всі проблеми оперативно вирішував сам управляючий без додаткових коштів з мешканців будинку, окрім серйозних ремонтів, але то інакше не буває. Всі були задоволені, жили тихо і мирно, чого і всім іншим бажаємо.   
На завершення ще дещо так чисто раціональне: у так званій «котельні» все було автоматизовано, але і оператор про всяк випадок мав чергувати, щоб в разі чогось надзвичайного міг зреагувати, або передзвонити кому потрібно. Причому навіть оператори не знали про систему термального водопостачання та артезіанські свердловини! А навіщо їм те знати? Головне для них було знати, які коли кнопки на диспетчерському пульті натискати. Тільки спеціаліст з налаштування всієї тої автоматики все знав, а я його знав і сподіваюсь – не здав. Так от щоб оператори не сиділи дурно коло тої автоматики, цей чоловік порадив, а той забудовник його послухав щодо внутрішньої мережі з домофонів, а ще наставив відеокамер по периметру будинків і навіть у під’їздах на поверхах. Камери були об’єднано в єдину систему, вони йшли до запису на комп’ютери і виходили на цілу стіну моніторів перед операторами, які, в разі потреби, переключали відеоспостереження, тобто так би мовити «вели потрібний об’єкт» і одночасно, за потребою, викликали охорону. Вона також була своя, бо за безкоштовне користування місцевим тренажерним залом мешканцями мікрорайону «спортивної статури» існувала своєрідна такса охороняти місцевість «за викликом», що всіх влаштовувало: тут живу, тренуюсь і охороняю. Просто і розумно! Головне: правильна організація! Тоді є спокій і порядок. І задоволення від життя. Зрозуміло, що в дуже особливих моментах викликали поліцію чи там рятувальників. Водночас де б господар не мандрував, він завжди міг увійти в Інтернеті на свій сайт і його засекречену функцію аби переглянути відеокамери і простежити, що там у нього робиться в це час. І реагував моментально. Або пізніше. Або не було потреби йому втручатися, раз без нього гарно справлялись. Але він знав усе – техніка все фіксувала…
Більше додати не маю чого, хоч і певен, що було в такого чоловіка (на жаль, не маю права оприлюднити хто це і де це) багато інших задумів та досягнень, але розповів те, що про нього знав. І то взнав випадково в приватній розмові. Хочеться дуже, щоб такого позитиву було побільше у нас в Україні, як і на користь людей в більшому обширі це діяло, але то залежить він самих людей: не будьте наївними простаками і не мрійте, що хтось вам зробить добре за так – ніколи не зробить! Популізм – це система гарних, але брехливих за виконанням обіцянок заради того, щоб тільки дорватися до влади. І оте скигління: – А ми йому повірили…– залишіть немудрим, бо вірити можна тільки в Бога і в себе! Ставайте самі мудрими і самі робіть щось подібне до того, що зумів зробити цей чоловік. Будьмо!

Богдан Гордасевич
м. Львів, 04.12.2016

Україна і Польша кажуть: ні divide et impera

Спільними зусиллями ми зміцнимо Об’єднану Європу демократії, поваги та впевненості у завтрашньому дні

02 Грудня 2016



Спільними зусиллями ми маємо врятувати сьогоднішню Європу від приступів популізму, байдужості, євроскептицизму та синдрому егоїзму, наголосив Президент Петро Порошенко на українсько-польській конференції з циклу «Форум лідерства» в ході офіційного візиту до Республіки Польща.

«Маємо довести, що сьогодні нас об'єднує більше, ніж розділяло в усі попередні століття. Тягар старих часів не опустить наші голови вниз. Ми будемо дивитися вперед – і прагнути до спільної мети. А мета ця проста і велична: єдина, сильна, демократична, вільна Об’єднана Європа. Об’єднана Європа, де спільний кордон – це не історичне прокляття, а точка синергії для культур та економік», - наголосив Петро Порошенко.

Глава Української держави зазначив, що спільними зусиллями Україна та Польща зможуть зміцнити «Об’єднану Європу демократії, поваги та впевненості у завтрашньому дні». «Думаю, ця мета заслуговує нашої віри та наших зусиль. Сьогодні, перебуваючи у Варшаві після спілкування з моїми польськими друзями і колегами, я маю ще більше оптимізму», - додав він.

За словами Президента, на жаль, відносини між українцями і поляками мають як світлі, так і темні сторінки, але настав час історичних рішень. Петро Порошенко процитував заповідь Іоанна Павла ІІ, висловлену під час візиту до Києва: «Найбільш гарячим прагненням, яке народжується у моєму серці є, щоб помилки минулого не повторилися у майбутньому, щоб пам’ять про них не стала перешкодою на шляху до взаємного пізнання, котре є джерелом братерства та співпраці».

«В Європі немає іншого шляху до миру, ніж шлях християнський: прощати і просити прощення. В Західній Європі цей крок зробили колись німці та французи. В Центральній та Східній Європі його мають зробити українці та поляки. Не заради політичних міркувань, а заради відповідальності», - сказав Президент.

Петро Порошенко наголосив, що у важкі часи треба бути сильними і не можна сумніватись у власній перемозі: «Дякую, що ви стоїте з нами. Дякую, що ваша душа і серце – з нами. Ви надто добре знаєте, як це страшно – коли твою свободу нищать і коли за тебе приймають рішення. Або знищують еліту нації, як це відбулося в небі над Смоленськом».

Глава Української держави зазначив, що сотні громадян України будучи етнічними поляками боролися і продовжують боротись за українську свободу. Він нагадав про Леона Полянського – українця польської національності, який віддав життя на Майдані і зараз серед Героїв Небесної Сотні. Віталій Мйодушевський – поляк із Житомирщини, який загинув у місті Щастя від кулі російського снайпера.  «За походженням – поляк, з народу – українець», -  так казав він про себе.  Доброволець батальйону «Дніпро», 49-річний етнічний поляк з Хмельниччини Леонід Смолінський, який загинув разом із своїм українським товаришем 12 серпня 2014 року під Донецьком, потрапивши в засідку російських десантників.

«Ця пам'ять – назавжди з нами. Ця свята жертва освячує наше нове братерство. Братерство свободи. Братерство мужності. Братерство вірності», - наголосив Петро Порошенко.

За його словами, Україна і Польща мають спільні спогади спільної величі і спільні спогади спільних трагедій. «Нарешті народжується драйв, великий драйв взаємного тяжіння. Я особисто це відчув під час Помаранчевої революції, коли виходячи на Майдан бачив багато польських прапорів. Мені надзвичайно важливо було чути і відчувати це під час Революції Гідності», - сказав Президент.

Глава держави також зазначив, що 1 грудня, рівно 3 роки тому, коли він звертався до мільйонного Києва, поруч були польські депутати: «Унікальне відчуття солідарності. Солідарність – слово, яке так важливе для Польщі і для України».

Президент нагадав, що 25 років тому Україна здобула незалежність, оскільки більше не хотіла бути у складі Радянського Союзу і точно не хотіла більше бути радянською колонією. «Вона хотіла бути демократичною, вільною, правовою і європейською державою. За 25 років це відчуття і це бажання України і українців лише зміцнилося. Старі та нові версії радянського колоніального минулого – це точно не для нас. Для нас – це об’єднання Європа», - наголосив Петро Порошенко.

Водночас, Глава держави з сумом констатував, що СРСР не припинив своє існування: «Радянський Союз не в документі і не в Біловезькій пущі. Радянський Союз в головах. І в цьому сенсі Радянський Союз ще досі не похований. І, вибачте за відвертість, Україна зараз воює, щоб поховати Радянський Союз в головах декого, бо іншого приводу для війни просто не існує», - сказав Петро Порошенко.

В свою чергу, Президент Польщі наголосив, що його держава завжди прагнула мати на своїх східних кордонах вільні і незалежні країни. «Польща завжди здавала іспит на підтримку вільної України. Так було і під час Помаранчевої революції, і під час Революції Гідності. Поляки завжди підтримували вільний вибір народу України, його власного незалежного вибору. Польща завжди була і буде солідарною з Україною», - наголосив Анджей Дуда.
http://www.president.gov.ua/news/spilnimi-zusillyami-mi-zmicnimo-obyednanu-yevropu-demokratiy-38946

Україна і Польша - солідарність

 

На українсько-польській конференції з циклу "Форум лідерства" в ході офіційного візиту до Польщі Президент України Петро Порошенко заявив, що Радянський Союз в головах ще не похований, і що Україна воює як раз за те, щоби його поховати.

"Радянський Союз не в документі, і не в Біловезькій пущі. Радянський Союз в головах. І в цьому сенсі Радянський Союз досі не похований. І, вибачте за відвертість, Україна зараз воює, щоб поховати Радянський Союз в головах деяких, тому що іншого приводу для війни просто не існує", - сказав Петро Порошенко.

Президент нагадав, що 25 років тому Україна здобула незалежність, оскільки більше не хотіла перебувати у складі Радянського Союзу і не хотіла більше бути радянською колонією.

"Вона хотіла бути демократичною, вільною, правовою і європейською державою. За 25 років це відчуття і це бажання України і українців тільки зміцнилося. Старі і нові версії радянського колоніального минулого - це точно не для нас", - зазначив Порошенко.



У свою чергу, Президент Польщі Анджей Дуда підкреслив, що його країна завжди прагнула мати у своїх східних кордонах вільні і незалежні країни.

Нагадаємо, Україна і Польща мають намір прискорити будівництво газового інтерконектора.

Як повідомляли Українські Новини, президент Польщі Анджей Дуда планує під час зустрічі 2 грудня обговорити з Президентом України Петром Порошенком шляху пошуку історичної правди в болючих питаннях українського і польського народів.

http://ukranews.com/ua/news/463707-ukraina-zaraz-voyuye-shhob-pokhovaty-radyanskyy-soyuz-poroshenko

Театр збудовано, а драма - навколо нього

Архітектор театру на Подолі: Дискусія про будівлю в мережі – колосальна дикість



Олег Дроздов не уявляє собі, як можна переробити фасад театру з урахуванням думки городян

Елена Панченко Середа, 30 листопада 2016, 19:22

Олег Дроздов не уявляє собі, як можна переробити фасад театру з урахуванням думки городян Архітектор Олег Дроздов Фото: Костянтин Чегринський/KHARKIV Today

Цього тижня в епіцентрі великого скандалу опинився театр на Подолі. Не всім киянам сподобалося нове приміщення, яке звели на Андріївському узвозі. У мережі споруда вже обізвали "енергоблоком" і "крематорієм". "Апостроф" поспілкувався з автором проекту будівництва театру, харківським архітектором ОЛЕГОМ ДРОЗДОВИМ. Він розповів про всі перипетії і визнав, що краще було б зовсім не починати будувати в цьому місці. Резонанс, який викликав фасад нового театру в соціальних мережах, архітектор пов'язує з політикою і ізоляцією України від цивілізованого світу.

- Для початку розкажіть передісторію. Як до вас потрапив цей проект?

- Насамперед, проект називається "Завершення будівництва будівлі театру на Подолі". Взагалі, ініціатива бере свій початок ще в початку 1990-х, коли театр з театру-студії трансформувався в драматичний і став відомим, міським начальством того часу було вирішено побудувати театр. І був обраний будиночок, такий купецький двоповерховий, схожий на ті, які стоять праворуч і ліворуч від театру.

А ще раніше, на початку 1980-х, Андріївський узвіз став культовою вулицею і остаточно сформувався в туристичний атракціон, яким не був до цього часу. До цього він був більш секретний. Вже в перебудовний час на Андріївському узвозі почали проводити різні фестивалі, і, як завжди, таке бурхливе життя призвела до того, що все почало змінюватися.

І тоді було вирішено поруч з існуючим театром-студією, котрий вміщував 70 місць, побудувати традиційну будівлю театру з усіма його атрибутами, колосниками і так далі. Працювала команда, яка вибрала псевдоісторичну естетику з безліччю деталей. Тоді й сформувався подальший шлях пенопластового історизму. Фінансування то починалося, то припинялося, загалом, щось там відбувалося. Від перших ескізів, які є в інтернеті, він став сильно відрізнятися – він став в три рази більшим. Проте в самому залі на вузьких лавочках, як для профспілкових зборів, могло розміститися всього 170 осіб. Будівля була дуже лабіринтовою, і у неї був образ житлового будинку багатої людини, а не театру. Наприклад, в зал виходили три скляних вікна. Така ось симулякра, в якій повинен був оселитися театр.

Пізніше знайшовся відповідальний спонсор, який вирішив все-таки цей театр добудувати. Був конкурс портфоліо, який проводив директор театру разом з меценатом. Вже далі ми працювали одночасно з командою театру і командою "Рошену".

- Які були основні складності у вашій роботі?

- Коли ми взялися за цей проект, це був такий лабіринт, що нам здавалося, місія нездійсненна. Але ми пропрацювали певний час і увірували в те, що у нас все виходить. Ми щосьзнесли, всередині якось спростили, бо для двохсот глядачів там було багато дуже-дуже дивного і незручного: треба було піднятися, щоб спуститися, перетиналися всі потоки, коли ти з гардеробу повертаєшся в зал, зустрічаєшся з тими, хто заходить... загалом, якась була страшна плутанина, але ми загалом впоралися. І нам це сподобалося.

- У чому була ідея вашого проекту?

- Про що був наш проект? Звичайно, про контекст Андріївського узвозу. Наша концепція була така, що одна з найцінніших речей – це якраз ступінчаста структура маленької парцеляції, ритміка цегляних будиночків, які, як правило, будувалися навіть без архітектора, артілями, і які мають свою принадність. І це якраз підкреслює те, що ми опустили наш карниз до цієї сходинки, виконаної із старовинної київського цегли, котру купували на різних звалищах. Це була окрема робота. Ідея була – успадкувати саму плоть, абсорбувати, щоб це була не якась підробка, а щоб плоть була справжня.

Друга ідея, яка доповнювала першу, це зелений пагорб, біля підніжжя якого знаходиться театр. Він у багатьох ракурсах зливається з нашим будинком, і для цього ми обрали такий природний матеріал – цинк-титан. Це не фарбування, це такий сплав, який з часом окислюється. Можете собі уявити які-небудь бронзові скульптури зі стажем більше 5-6 років, які, умовно, не сідають на коліна. Ось і цей матеріал отримає таку патину, стане схожим за своєю суттю, текстурою.

- Журналісти говорили, що архітектурно-містобудівна рада винесла певні зауваження, які ви не врахували. Прокоментуйте, будь ласка.

- Там були різні думки. Юридично вони носили рекомендаційний характер. Ми вислухали, напевно, дві третини виступів. З негативних там були, скажімо, думки про те, що "харків'яни не можуть зрозуміти київських скреп". Якісь конструктивні речі були, були версії, які ми перевіряли. Загалом, якісь ще зміни ми внесли, але використовували той же інструментарій, який у нас був, трохи змінили пропорції – нижню частину зробили трохи вищою і більшою. Десь знайшли можливість прибрати метр-півтора в одній частині, що ближче до Андріївського. А так всі геометричні параметри, які були, вони ж і залишилися. Він не став більшим чи меншим.

- Вам самому подобається ваш проект?

- Ви знаєте, це питання з розряду: а чи любите ви своїх дітей? Ми віддали цьому проекту дуже багато часу і віддали його для того, щоб знайти максимально професійне рішення. Це дуже важливий проект для нас, і нам він дуже близький. Там вже стоять наші підписи.

- А скільки людей працювало над цим проектом?

- Я думаю, що десь близько 30-40 осіб. Команда з 6-7 архітекторів в нашому офісі, група інженерів з усієї України – від інженерів по акустиці до тих, хто забезпечує систему пожежної безпеки; конструктори, всякі різні служби, багато-багато різних людей. Режисер, колектив театру, інші служби театру. Загалом, це була велика колективна безперервна робота протягом двох років.

- Після відкриття фасаду головний архітектор Києва Олександр Свистунов заявив, що він може бути скоригований з урахуванням думки жителів міста. Як ви ставитеся до цього?

- Давайте подумаємо, як ці думки можна зібрати. Нам потрібно акумулювати цю думку і її представити. Повинен бути для цього якийсь релевантний механізм, це раз. А вийде майже як колективний живопис або колективна театральна постановка. Я собі це так уявляю. Інша справа - проводити якісь слухання, щоб відповісти на питання: так чи ні. Зараз же не обговорюється, бути театру чи не бути. А обговорюється, яким він повинен бути. Я, наприклад, собі це не дуже добре уявляю, як абсорбувати цю колективна свідомість і як її направити. Напевно, це можливо. Я просто не знаю як.

- Мер Києва Віталій Кличко навіть сказав, що поки не буде схвалення киян, це будівля не буде введена в експлуатацію.

- Це слова політика. І одне, і інше. Добре було б, якщо б цей алгоритм хтось пояснив. Можливо, були якісь прецеденти.

- Як ви взагалі ставитеся до того резонансу, який викликала ваша робота?

- По-перше, я хочу розібратися в його природі. Я приймаю це на свій рахунок і на рахунок всієї команди - і з театру, і з "Рошену". Ми не були досить публічними, не було інформаційного поля навколо цього театру. Це абсолютно точно наша помилка. Занадто сильно всі були занурені в питання творення. А ці питання були дуже важливими.

Другий момент – це дуже професійна маніпуляція свідомістю, тому що ті картинки, які були вкинуті, і ті слова, які були написані, - це абсолютно точно замовна штука. Судячи зі стилю і з усього іншого, людина так не може писати. Це дуже професійна робота.

Третій момент – це те, що наше суспільство переживає таку глибоку незадоволеність всією ситуацією в країні, пов'язану з тим, що були дуже високі очікування, за це було заплачено колосальними жертвами і були ніби як потужні зусилля спрямовані на те, щоб перейти на інший щабель, а ми залишилися, а то й відступили на кілька кроків назад. І як би нічого такого не відбувалося для того, щоб така була реакція. Це виявилося просто приводом для того, щоб вилити той негатив, який накопичився. Тим паче це виявилося ще якось політично пов'язано з меценатом, хоча, я б сказав, що "Рошен" діє як соціально відповідальний бізнес.

Наступний, більш серйозний момент, це повна ментальна ізоляція від цивілізованого світу. Ми досі представляємо собою якийсь ізольований острів в цивілізаційному плані. По-перше, те, як ведеться взагалі вся ця дискусія в інтернеті. Я перший раз з цим зіткнувся. Звичайно, це колосальна дикість. Другий момент пов'язаний з тим, що Київ залишається герметичним містом з точки зору професійної культури. Я думаю, що це пов'язано з тим, що старше покоління окупувало своїми смаками це місто, і нав'язується такий образ міста через те, що сталося за останні 25 років. Це місто, наповнене майже утопічного розміру гігантами, просто величезними будівлями. Найстрашніше – що це житло, в якому точно є міні-ком'юніті, - це такі величезні в'язниці, які люди купують за власний кошт. І друга крайність - це ось цей пінопластовий псевдоісторизм, абсолютно позбавлений смаку, ірраціональний. І він заполонив практично всю основну історичну частину Києва. І, напевно, на Подолі він є взагалі домінуючою плоттю. І заповідник всього цього – сусідня Воздвиженка. І, напевно, противники нашого підходу до історичного середовища якраз апелюють ось до такого. Взагалі це мало зрозуміло комусь ще за межами України. Таке ставлення до середовища, до історії, взагалі до місця, міста, тому що такої кількості підробок, симулякрів немає ніде на планеті.

Ще одна важлива тема нашого будинку – це правдивість. Ось з того, з чого він складається, - це і є суть. Цей будинок побудований в таке дуже-дуже складний час. Це чудово, що у цей складний час витрачаються гроші на культуру. Цей будинок і всередині, і зовні є дуже прагматичним, дуже якісним з точки зору технології, з точки зору всіх цих поверхонь і матеріалів, які там будуть, естетичних і стійких до часу.

Що мене вразило у всьому цьому, так це те, що майже ніхто з городян не говорив про те, що це будівля театру. Я постараюся провести аналогію: уявіть собі, що величезна п’ятимільйонна громада (я думаю, Київ зараз налічує не менше), величезна християнська громада не потребує церкви. Мені здавалося, що це такий дефіцит, така необхідність в цьому місці, цьому будинку, який всі чекають. Але про це взагалі не йшлося. Не випадково я таку аналогію провів, тому що церква має свою інфраструктуру, вона відрізняється від усіх сусідніх будинків, на ній дзвіниця, це певний публічний простір, який має свою оболонку. Театр – приблизно те ж саме. І колосники – це його дзвони, вони потрібні для того, щоб забезпечити світ перфомансу, світ вистави, диво драматичного жанру. Це місце для всіх. Це публічний будинок. З точки зору масштабів, якщо це театр – тут не треба цього соромитися, цього приховувати.

- Може, проблема якраз в тому, що театр не варто будувати на Андріївському узвозі?

- А тепер до вас питання, і я думаю, що кожен повинен на нього відповісти. Що треба було зробити з будівлею театру, яка зараз добудовується, на думку кожного? Я думаю, що, за сьогоднішніми цінами, будівля театру, котру ми переробляли. вже коштувала 5-6 млн доларів. Там колосальні роботи, там мільйони бетонів, палі, зміцнення схилів, які робили попередні будівельники, інженери. І що з цим? Місто повинен був продати це під офіс? Взагалі все це знести, засипати землею? Яка думка городян, цікаво, з цього приводу? Напевно, є місця, які найбільше могли підходити для цього. От якщо ми зараз уявимо, що не було нічого. Але ми напевно знаємо, що кожен клаптик землі в центрі, де хотілося б бути театру (а це не просто будівля, це успішна трупа, на чиї вистави квитки розкуплені заздалегідь), вже зайнятий. Ми говоримо зараз про сучасний театр з дуже високою сучасною технологією. Ось ми просто зважили одне і інше. Ми зробили свій вибір. Ці гроші, які витрачені (насправді їх було набагато більше, вони безсовісно розкрадені, там десятки кримінальних справ щодо будівництва цього театру), ці розкрадені гроші – це було даремно? Нам здалося, що соціально відповідально його закінчити. Та що там він може бути.

- А якби там не було нічого?

- То ми б рекомендували його не починати. Абсолютно точно.

- А крім всяких відгуків від "експертів" в соціальних мережах, напевно, ви почули якесь професійне думку з приводу проекту. Було таке?

- Ви знаєте, було. Є думки, які я поважаю і які мені близькі. Були там слова підтримки, була дуже тонка дискусія, тому що це пов'язано з тим, що важливо всю історію знати від початку і до кінця, те, в якому контексті ми працювали.
Елена Панченко
https://apostrophe.ua/ua/article/society/kiev/2016-11-30/arhitektor-teatra-na-podole-diskussiya-o-zdanii-v-seti--kolossalnaya-dikost-/8604


14%, 1 голос

86%, 6 голосів

0%, 0 голосів

Звернення Президента України з нагоди Дня Гідності і Свободи


Звернення Президента України з нагоди Дня Гідності і Свободи

20 Листопада 2016 - 14:58



Дорогі співвітчизники! Громадяни України!

Три роки тому кілька сотень сміливих дівчат та юнаків, без участі жодних політиків, зібралися на Євромайдан – щоби висловити мирний протест проти дій режиму Януковича,  який вкрав у них велику європейську мрію. Звіряче побиття молоді «беркутом» сколихнуло тоді всю країну.

За лічені дні вже мільйони українців вийшли на площі й вулиці. Вийшли, щоб зірвати план з перетворення України на малоросійський закуток російської імперії. Щоб продемонструвати свій проєвропейський вибір.

Per aspera ad astra. Шлях до зірок пролягає через терни  – такий сенс крилатого вислову, який ми дуже добре знаємо. Та в листопаді тринадцятого ніхто навіть уявити собі не міг наскільки важкі випробування підготувала нам доля… І яку високу ціну випаде заплатити за такі цінності як свобода, гідність та незалежність.

І після перемоги над режимом виявилося, що від усього державного механізму залишився лише штурвал, та й то – гнилий. Україну душив дефолт, який здавався вже невідворотним. Економіка так і не оговталася від світової кризи. Росія не просто розв’язала війну, а ще й влаштувала справжню торговельну блокаду, чим у сукупності завдала нам збитків на сотні мільярдів. Армії і спецслужб практично не існувало. От такої глибини було те дно, з якого ми починали підніматися.

Одразу після перемоги Революції Гідності найкращі і найсміливіші майданівці вирушили прямо на фронт. Перші добробати кров'ю, пролитою за Вітчизну, вписали себе у сторінки нашої військової історії. А цього року ми вже дозволили собі відмовитися від чергових хвиль мобілізації, відпустити в резерв демобілізованих і укласти професійні контракти з десятками тисяч добровольців. Це – промовисте свідчення прогресу у зміцненні обороноздатності нашої держави. Армію одягнено і нагодовано. Вона фахова і озброєна. І хай не за останнім словом техніки, але достатньо, щоб стримувати Росію.

В економіці, щоб уникнути дефолту та катастрофи, Уряд не мав жодного іншого виходу, як вдатися до жорстких та непопулярних заходів. Так само стандартних кроків, які успішні сусіди по Центральній та Східній Європі здійснили ще на початку 90-х.

Критично важливою для нас була і все ще залишається підтримка Міжнародного валютного фонду. А Фонд ніколи не виписує солодких ліків. Тож я розумію, що ми зробили мимоволі боляче мільйонам родин. За це не гріх і перепросити. Але я впевнений, що незабаром ефективність вжитих заходів відчуватиме все більша й більша кількість людей.

Наш економічний організм вже виписано із реанімації і демонструє ознаки одужання. Після чотирнадцяти кварталів падіння поспіль, яке, до речі,  почалося ще за рік до революції і війни, економіка нарешті відновила зростання.

Пожвавлення ділової активності і перші кроки з детінізації, збільшення надходжень до бюджету дали змогу запланувати відчутне підвищення зарплат вчителям, лікарям, іншим бюджетникам і зробити з початку сімнадцятого крок назустріч найбіднішим верствам населення – підняти вдвічі мінімальну заробітну плату до 3200 гривень.

Настає час збирати перші, хай поки що не дуже соковиті, але плоди жорстких антикризових заходів.

Та ґрунт, на якому ми виплекали паростки відновлення, ще недостатньо міцний. Не так вже й багато треба зусиль, щоб все зроблене, все вистраждане зійшло нанівець. Ворог не лише атакує Україну ззовні, але й розхитує нас зсередини. Метою Кремля є постійна  внутрішня дестабілізація, анархія, отаманщина. Дострокові вибори в Україні і посилення позицій проросійських сил в новому парламенті. А далі – ревізія європейського курсу. А ще потім – повна зміна зовнішньополітичного вектору держави. У фіналі – повернення України в імперське стійло.

Якщо піти шляхом гострих внутрішніх конфліктів, можна дуже швидко кинути країну у прірву хаосу і безладу, зробити незахищеною перед зовнішньою агресією. Як Президент, я не допущу такого сценарію.

Я вже неодноразово на історичних прикладах показував, як авторитарна Московія переваги демократії в сусідніх країнах використовувала в своїх інтересах – аж до поглинання цих країн. Впевнений, цього разу у неї нічого не вийде. Чому? Бо ми, українці – мудрий народ, який складно збити на манівці.

Водночас, закликаю не таврувати всіх без розбору учасників масових акцій. Зрозуміло, що у людей є підстави для невдоволення і кожний вільний громадянин у вільній Україні має невід’ємне право на протест. Саме демократія та свобода стали очевидними здобутками Революції Гідності. Війна і криза заважали зосередитись на питаннях добробуту. Зараз вже Уряд і вся влада мають можливість сконцентрувати увагу саме на цьому.

Дорогі співвітчизники!

Свобода слова, як і дотримання всіх інших прав і свобод, навіть під час війни. Нова патрульна поліція і незалежне антикорупційне бюро. Антикорупційна електронна система державних тендерних закупівель ProZZoro, яка вже заощадила десятки мільярдів і децентралізація, яка перерозподілила гроші від центру на користь громад. Декларування статків високопосадовців і початок відновлення доріг. Хіба в Україні до Майдану все це було можливим?

Ми реалізували 144 пункти Плану дій з візової лібералізації, здійснивши при цьому низку надзвичайно важливих для нас самих реформ. Цього тижня Рада Євросоюзу одностайно ухвалила рішення, яким визнала повне виконання Україною всіх зобов'язань. Вона задекларувала чітку політичну волю Союзу та всіх його членів надати нам безвізовий режим найближчим часом, після узгодження деяких суто внутрішніх процедур Європейського Союзу.

Мої переговори з лідерами інституцій та держав-членів Європейського Союзу також дають підстави прогнозувати, що буде знайдено взаємоприйнятний компроміс між Україною, Євросоюзом та Нідерландами і ратифікацію Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі буде завершено.

Саме Євромайдан, Революція Гідності і світлої пам'яті Небесна сотня безповоротно визначили європейський вектор України. Ми рухаємося в правильному напрямку і до правильних цілей. Та шлях до європейських зірок, як і будь-який інший, пролягає крізь терни - рer aspera ad astra. Тому в дорозі так важко. Тому й прорахунки при вирішенні надскладних завдань неминучі.

Часом я сам собі ставлю питання: «Чи міг би я уникнути помилок?» Спільна мудрість багатьох народів відповідає: «Не помиляється лише той, хто нічого не робить».

Із висоти горизонт видно трохи ширше. Проблем проглядається ще чимало, і я не збираюся прикрашати дійсність. Але не можу не поділитися своїм чітким баченням, що найскладніше в економці ми пережили і все буде гаразд, якщо ми з вами не дозволимо окремим політиканам обнулити результат, досягнутий такою дорогою ціною. Якщо не дамо їм перетворити на сізіфів труд важку працю влади, громадянського суспільства, волонтерів, і всього народу, які за три роки заклали фундамент нової України.

Уряди, парламенти, президенти, казав колись Вацлав Гавел, будь вони навіть найкращими у світі, не здатні нічого зробити самі по собі, бо свобода й демократія передбачають участь всіх і кожного.

Отже, дякую, дорогі українці, що нашу європейську державу ми будуємо разом!

Вітаю всіх вас з Днем Гідності та Свободи.

Слава Україні!

http://www.president.gov.ua/videos/vistup-prezidenta-ukrayini-na-urochistomu-zahodi-z-nagodi-dn-238

http://www.president.gov.ua/news/zvernennya-prezidenta-ukrayini-z-nagodi-dnya-gidnosti-i-svob-38796

90%, 9 голосів

10%, 1 голос

0%, 0 голосів

Самотній час Галини Гордасевич

Самотній час Галини Гордасевич



Українську письменницю Галину Гордасевич доля пов`язала з Донеччиною внаслідок трагічних подій воєнного і повоєнного лихоліття. Незалежний, у рамках системи, Донбас післясталінського періоду охоче приймав «вільнонайманців», звичайно, і тих, хто вийшов із таборів ГУЛАГу. Звідси, з тих таборів, – Галина, яка знайшла свою долю тут, на Донеччині, хоча і повернулася згодом на рідну Волинську землю.

Тернопільська земля здавна славилася релігійністю, сільський священик був не просто представником інтелігенції, а залишався сам-один адміністративно-правовою силою, котра могла впливати на навколишню ситуацію. Галина Гордасевич любила повторювати такий вислів, що справжній інтелігент повинен мати не один, а три дипломи про вищу освіту: свого діда, свого батька і власний. Десь так воно і сталося. Тільки свою, справжню, інтелігентську освіту їй довелося здобувати в інших «університетах».

Народилася 31 березня 1935 року у м. Крем’янцi на Тернопiльщинi в родинi священика Леоніда та його дружини Олени. Дитинство майбутньої письменниці не було щасливим через щоденні сімейні чвари, ініціатором яких була мати. Все своє дитинство Галина Гордасевич згадує як суцільну чорну незгоду, де їй добряче перепадало, особливо після народження сестрички. Тому більшу частину вільного часу дитина проводила у «шевченківських» бур`янах. Десь із цього моменту п’ятирічна Галина стала серйозно мучитись над питанням: «А може мої теперішні батьки – не мої? Може мої справжні люблячі батьки – якісь інші люди?». З дитинства вона звикла бути самотньою, згодом ця самотність стає її своєрідним авторським стилем, що відбився у кількох книжках її поезій і прози.

Переживши війну і німецьку окупацію 1941-1945 років, Галина влітку 1946 року стала свідком арешту батька, якого засудили на 10 років, сім’я опинилась без засобів для існування. Не зважаючи на все, Галина закінчила семирічну школу з похвальною грамотою, поступила в Острозьке педагогічне училище, наступного року перевелась до м. Костополя. Однак настали важкі часи: 13 березня 1952 р. Г. Гордасевич була заарештована після тривалого вистежування органами МГБ, вдруге заарештована 20 травня того ж року і засуджена до 10 років ув’язнення по ст. 54 Кримінального Кодексу УРСР з вироком «За написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Згодом були кількамісячні перебування під слідством у тюрмі м. Рівного, етапування до жіночої зони коло м. Чернігова, а в подальшому – покарання у зонах Одеси та Куйбишева (нині – Самара, Росія).

Усі жахи, пов’язані з арештом і перебуванням в ув’язненні, вона описала в автобіографічній повісті «Соло для дівочого голосу».

Як неповнолітню, її не відправили за межі України, утримували під Черніговом у таборі для жінок-інвалідів. У зв`язку із беріївською амністією звільнені були майже всі жінки – карні в`язні, тому дівчат, яким виповнилося 18 років, 29 квітня 1953 р. перевели в Одесу, щоб там не зупинилася фабрика, яка шила білизну для солдатів. Коли кримінальні повернулися в зону з новими термінами, політичних у вересні 1953 р. перевели до Куйбишева, де вони працювали на заводі будівельних деталей. Галині Гордасевич доводилося також розвантажувати баржі з цементом (мішки по 50 кг). За Указом 1954 р. Г. Гордасевич як малолітній і за добру роботу зняли судом 2/3 терміну.

На волю вийшла 24 грудня 1954 р. Удома її ніхто не чекав – мати з сестрою поїхали в Сибір до батька. Що чекало дівчину з табірним минулим у радянському суспільстві, згуртованому навколо соціалістичного будівництва? Саме доля безликої трудівниці-чорнороба: Галина Гордасевич завербувалася за оргнабором у січні 1955 р., прибула на Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Жила спершу у м. Макіївці та шахтарському поселенні Ханжонковому, з 1962 р. – мешкала у м. Донецьку.

Навчалася у школі робітничої молоді. Вступила до Донецького індустріального інституту, потім – на театральне відділення культосвітнього училища. Працювала в Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонковому, друкарем у Донецькій обласній друкарні.

У Донецьку Галина Гордасевич вийшла заміж. Але і в родинному житті вона залишалася самотньою, чоловік покинув її вагітною. Її перша дитина померла від дизентерії. У 1961 році, поза шлюбом, народився син – Богдан Гордасевич, нині відомий львівський поет Жорж Дикий.

У середині 1960-х Галина Гордасевич знову після юнацьких спроб почала писати вірші, трохи пізніше – прозу і критичні статті, стала членом літературного об`єднання „Обрій” при газеті «Комсомолец Донбасса», яким керував Йосип Курлат і з якого вийшли відомі письменники Василь Стус, Леонід Талалай, Василь Захарченко, Анатолій Гарматюк. Тоді ж познайомилася і подружилася з українськими дисидентками Аллою Горською та Надією Світличною. У 1965 році Галина вступила на заочне відділення Літературного інституту ім. М. Горького у Москві (закінчила 1971 р.). У цей час були спроби КДБ завербувати письменницю, навіть послали її з групою шахтарів до Польщі, та вона категорично відмовилася.

Як наслідок, 1968 року у видавництві «Донбас» знімають з виробництва підписаний до друку рукопис нової збірки поезій, 1971 року у київському видавництві «Молодь» знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію «затятій націоналістці і бандерівці»: до Спілки письменників України її прийняли лише в 1988 році.

У 1990-му році Галина Гордасевич переїхала з сином до Львова. З тих пір вийшло понад 30 її книг, серед яких «Степан Бандера – людина і міф» і «Нескорені берегині» – про українських жінок, політичних ув`язнених.

Не склалося особисте життя табірного в`язня Галини Гордасевич: у неї є свій варіант весільної пісні про Галю:

«Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив`язали Галю до сосни косами...
А щоб слухала батька-матір,
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювались ближче підійти.
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти».

Галина Гордасевич померла 11 березня 2001 р. у м. Львові, похована у м. Кременці на старовинному Монастирському цвинтарі.

Творчий дебют Галини Гордасевич відбувся 1966 р., коли вийшла друком її перша поетична збірка «Веселки на тротуарах». Книжку було визнано однією з найкращих за підсумками року серед українських видань, але час поетичних лаврів в умовах нової хвилі репресій тривав дуже недовго. Творчий доробок письменниці – чотири поетичні збірки та п`ять книжок прози вкупі з добірками критичних та публіцистичних статей – не є показником її справжнього потенціалу, але виразно ілюструє ситуацію, коли письменник змушений «писати в шухляду», правдами і неправдами вибиваючи друк власних творів.

Поезії Галини Гордасевич – це діалоги з сучасниками, гострі рефлексії з приводу реалій навколишньої дійсності. У більшості своїй це твори сповідального характеру, у яких без прикрас і зайвих метафор озвучені малоприємні прикмети часу і факти власного невтішного життєвого досвіду. Як гостро і болісно свідчать рядки поезії «Для мене «культ» – не абстрактне поняття…», жаль за загубленою молодістю, прикрість несправедливих звинувачень, коли доказом злочину ставили дівочі вірші про першу весну і перше кохання, не можуть змінити поетичне кредо героїні: «Найстрашніша із зрад – це себе зрадити».

Раз у раз ставить Галина Гордасевич питання «Хто ми?», нагадує, що без ідентифікації національної приналежності не може бути самодостатньої людської особистості, і рецепти для цього лишаються незмінними:

«То що ж ми чинити маємо?
Що нам тепер робити? –
Рабів у собі убиваймо!
Воскрешаймо мужність убиту!»

Часто у її віршах оживають постаті близьких за духом і творчістю людей. Тут і тверда постава та ясний погляд Алли Горської у вірші «Споконвічний вогонь», і величний сум над труною В`ячеслава Чорновола, до якого «приліпились не ті, ой не ті», і спогади, про подругу-єврейку Раю Розенберг, з якою переносила центнери бетону, спогади, що легко розв`язують національне питання:

«Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці».

Творчість Галини Гордасевич відображає невгамовні пошуки самореалізації знедоленої, але незламаної особистості, самотньої, але не одинокої у пошуках одвічних істин душі, мисткині, яка до кінця своїх днів не втратила можливості побачити у людині людину, відкинути фальш, лицемірство і фарисейство, а натомість наголосити на збереженні божественного начала у людині, милосердя як вищої духовної цінності. «Так, жiнка в свiт приходить для любовi!» – стверджує письменниця у своїй поезії «Історія жінки», власним прикладом свого життя вона доводила цю істину, щиро і безхитрісно намагаючись протистояти будь-яким проявам свавілля, жорстокості, цинічності і звичайної байдужості.

«Але якби усе почати знов?
Адже обiд щоденний – це любов!
Сорочка, чисто випрана, – любов!
І ночi, що не спала ти – любов!
І пiсня, що спiвала ти, – любов!
І квiти, що посiяла, – любов!
І очi правнукiв яснi – любов!
І Україна вся – одна любов!
Було б все так, якби почати знов.
Жiноча доля в свiтi – це любов».

Автопортрет, який у вигляді творчої самохарактеристики підготувала письменниця, вражає ліричними нюансами, поєднанням звукових і зорових вражень і легкістю мистецької фантазії. Він завершується грайливим візерунком, у якому відчутні нотки суму і самотності, адже справжній митець завжди залишається самотнім.

«У Жака Превера є вірш про те, як намалювати птицю. Детально описавши цей процес, поет радить підписувати свою картину лише після того, як птаха заспіває. Дивлюся на свій автопортрет і чую музику, яку слухає та, намальована. Але чи почують її інші люди? Того я не знаю. Але беру свій пензель (тобто кулькову ручку) і ставлю своє ім`я в нижньому правому кутку картини: Галина Гордасевич».

Сергій Несвіт.
Газета "Провинция":
    № 14 (1265) 08.04.2015
http://www.konstantinovka.com.ua/node/23315

Для львів’ян відкрили онлайн-доступ до всіх ухвал Міськради

Для львів’ян відкрили онлайн-доступ до всіх ухвал Міськради від 1990 року



Львів – перше місто України, яке розмістило у відкритому доступі на сайті міської ради всі прийняті ухвали, починаючи з 1990 року.

Як зазначив секретар Львівської міської ради Анатолій Забарило, проведено велику роботу щодо оприлюднення ухвал Львівської міської ради. Тепер понад 17 тисяч ухвал, прийнятих з 1990 року, доступні для громадськості. Знайти перелік ухвал за скликаннями можна за посиланням http://city-adm.lviv.ua/lmr/docs/decisions-by-session

«Ще на початку каденції ми акцентували увагу на прозорості та відкритості роботи Львівської міської ради. На Інформаційному порталі депутатів ЛМР є оприлюдненні порядки денні пленарних засідань, не лише проекти ухвал, додатки, викопіювання. В рубриці «Постійні комісії» за день до засідання постійних депутатських комісій розміщують проект порядку денного засідання із питаннями, які розглядатимуть члени комісій, та протоколи».

Як повідомив в.о. начальника управління «Секретаріат ради» Юрій Лукашевський, оцифруванням ухвал займались працівники управління «Секретаріат ради». В результаті оцифрована і оприлюднена 3361 ухвала (1990-2002 роки).

«Зараз львів’яни мають можливість зайти на сайт Львівської міської ради і через пошук довідатись, чи були якісь ухвали щодо питання, яке їх цікавить. Це стало можливим завдяки співпраці з архівним відділом ЛМР. До речі, на сайті є знакові ухвали, які передають дух цих часів. Наприклад, Декларація першого демократичного скликання від 03.04.1990 року про прагнення львів’ян до незалежності України», - зазначив Юрій Лукашевський.

На думку декана історичного факультету ЛНУ ім. І Франка Романа Шуста, оприлюднення оцифрованих ухвал є важливим історичним джерелом для істориків.

«Хочу зауважити, що ініціатива Львівської міської ради щодо оприлюднення ухвал всіх скликань вартує на підтримку і заохочення. Це є не тільки доступ до публічної інформації, а й дуже важливе історичне джерело. Це велике підґрунтя для істориків, науковців для подальших праць з історії нашого славного міста Львова. Багато істориків зараз вивчають історію ХХ століття, радянський період та період Незалежності України. Документи цього часу в архівах дістати досить важко, які, до речі, часто зберігаються в неналежних умовах. А оцифровані угоди уже, як то кажуть, не пропадуть. Будь-який дослідник, не виходячи з квартири, може використати ці документи для свого дослідження. І, що ще важливо, ці документи після оприлюднення не можуть уже бути сфальшовані».
http://tvoemisto.tv/news/lya_lvivyan_vidkryly_onlayndostu
p_do_vsih_uhval_miskrady_vid_1990_roku_80645.html

Закрити EX.UA змушують останні законодавчі ініціативи.



Право автора чи право вибору: Чому закривається EX.UA
 1
6 листопада 2016
Проблеми у ресурсу через проект закону "Про державну підтримку кінематографа в Україні"

Найбільший у країні файлообмінник - EX.UA вирішив закритися. Через погрози, шантаж, небажання працювати поза межами правового поля. Так, принаймні, пояснили користувачам. Про рішення закрити ресурс повідомили 16 листопада ввечері на головній сторінці.

"За останній рік EX.UA довелось відчути на собі прямі погрози, шантаж (зокрема і на міждержавному рівні), DDоS-атаки. Дані дії піддають небезпеці особисту інформацію та особисті файли, які зберігаються на ресурсі", - сказано в повідомленні EX.UA. Також у заяві стверджують, що завжди працювали в правовому полі, незалежно від вимог законодавця.

Адміністрація ресурсу просить користувачів до 30 листопада вилучити свої файли з архівів і зазначає, що "останні законодавчі ініціативи в сфері нібито боротьби з піратством несуть всі ознаки нецивілізованого лобізму. Новий закон, який знаходиться на підписанні у президента, робить невигідним його дотримання: він буде діяти тільки проти тих, хто спробує йому слідувати. Він буде стимулювати нехтування авторськими правами. І тому він невигідний. Він мертвий".

Проблеми у ресурсу через закон "Про державну підтримку кінематографа в Україні". Документ чекає на підпис президента і передбачає блокування піратського контенту. Законодавець вирішив, що у разі, якщо власник авторського права виявляє фільм або музику, розміщені без його дозволу, то має право вимагати заблокувати доступ до нього. Якщо власник сайту заявляє, що не зніме контент, то доступ до файлу повинен заблокувати постачальник технічних послуг. Якщо контент не блокується, правовласник може звернутися до суду.

Практика судового блокування сайтів з піратським контентом існує в Росії. Там у травні 2015 року в силу вступила розширена версія антипіратського закону. Документ ще на етапі проекту охрестили "Законом проти інтернету". Він передбачає можливість блокування сайтів, що містять неліцензійний контент, на вимогу правовласника. Спочатку передбачалося, що це торкнеться всіх видів інформації, але, після внесення поправок, закон застосовується тільки до відеопродукції. Якщо після попередження власники сайту не видалять спірний матеріал, то блокується весь ресурс.

На думку адміністрації EX.UA, судова система блокування сайтів вигідна виключно іноземним компаніям, а українські правовласники у разі підписання закону президентом та набуття чинності більше коштів не отримають. А ось у глядача і слухача, стверджують в адміністрації файлообмінника, стане значно менше свободи вибору.

"Найтемніша ніч – перед світанком. Можливо, нашому ринку знову варто повернутися до безконтрольного торрент-піратства, щоб правовласники усвідомили, що, не надаючи глядачам можливість легально отримувати контент, вони не можуть забороняти". Так завершили в EX.UA своє звернення до користувачів.

EX.UA — найбільший український файлообмінник. Він працює з 2009 року. Файлообмінник - один з 15 найбільш відвідуваних серед українських інтернет-користувачів. Трафік сервісу становить близько 15% всього трафіку зони UA-IX.

Творці сервісу задумували його саме як файлообмінник. Користувач може зберігати необмежену кількість інформації і обмінюватися нею. EX.UA з'явився після того, як у 2009 році МВС закрило сайт infostore.org, користувачі якого володіли аналогічними функціями зберігання й обміну даними.

Майже відразу ж після запуску Американська асоціація звукозапису RIAA внесла ресурс у список з 25 сайтів, які сприяють поширенню нелегальної музики. Після цього керівництво українського файлообмінника заявило про те, що EX.UA можуть зробити платним, відраховувати відсоток авторам розміщеного контенту і таким чином уникнути подальших звинувачень у піратстві.

Платним сайт не зробили, а проблеми з законом не закінчилися. У січні 2012 року сайт закрили в рамках розслідування кримінальної справи за статтею про порушення авторських прав. Справу було відкрито за ініціативою Adobe Systems Inc., Microsoft, Graphisoft Inc. МВС проводило обшук і вилучило багато техніки, серед якої близько 200 серверів, де зберігалося понад 6000 терабайт інформації. Адміністрація сервісу інформацію про обшуки і вилучення спростовувала, а заявляла лише про призупинення делегування доменного імені реєстратором.

МВС тоді повідомляло, що з'ясувало громадянство голови адміністрації EX.UA. Це був нібито громадянин Латвії. Після цих подій деякі нардепи зверталися до силовиків з вимогою перевірити законність проведених слідчих та процесуальних дій, а обладнання сервісу повернули тільки після того, як у лютому сталася серія DDoS-атак на сайти органів уряду і силовиків. Апаратуру повернули, але справу не закрили. Епопея з відкриттям-закриттям кримінальних справ і поверненням серверів тривала ще близько півроку. Повідомлялося навіть про кримінальні справи проти слідчих.

Деякий час EX.UA просто працював, але ось влітку 2014 року в Росії його внесли в список заборонених. Можливо, що вже до початку 2017 року і нам доведеться забути про те, що такий сервіс існував
http://ua.112.ua/statji/pravo-avtora-chy-pravo-vyboru-chomu-zakryvaietsia-exua-353222.html

http://www.ex.ua/88689655?r=82543,80938


89%, 8 голосів

0%, 0 голосів

11%, 1 голос

Закриття EX.UA – це НЕ є "класно"

У Порошенка заявили, що закриття Ex.ua – це "класно"
Четвер, 17 листопада 2016, 14:13

Заступник глави адміністрації президента Дмитро Шимків вважає, що припинення роботи файлообмінника Ex.ua є позитивним моментом і безумовним успіхом у сфері боротьби з піратством в інтернеті.

Про це він розповів журналістам у четвер, повідомляє "Інтерфакс-Україна".

"У них (Ex.ua – ред.) є бізнес-модель, яка давала їм можливість заробляти кошти, поширюючи нелегальний відеоконтент, вставляючи в нього українську рекламу. Українські рекламодавці платили гроші за розміщення реклами, а правовласники контенту не отримували ніякої бенефіції від цього", – сказав він.

Шимків заявив, що власники ресурсу отримували таким чином близько $1 млн доходів на рік.

"Знаєте, завжди в піратській історії наступав момент, коли пірати усвідомлено переходили на світлу сторону. Це класно", – сказав Шимків.

Як відомо, 16 листопада Ex.ua повідомив про рішення припинити свою роботу і попросив всіх користувачів вилучити файли зі своїх архівів до 30 листопада.

В ресурсі відзначили, що за останній рік їм довелося відчути на собі прямі погрози, шантаж (у т. ч. і на міждержавному рівні), DDoS атаки, які наражають на небезпеку особисту інформацію та особисті файли, які зберігаються на ресурсі.

В Ex.ua вважають, що їх ресурс працював у правовому полі, однак "не всім подобалася таке трактування законодавства".

Раніше силовики вилучили сервери найбільшого онлайн-кінотеатру України Fs.to, тим самим заблокувавши його роботу. Представники ресурсу пообіцяли відновити роботу в найближчі дні.

Українська правда
http://www.epravda.com.ua/news/2016/11/17/611458/

Богдан Гордасевич:
Я особисто категорично проти, бо замість допомогти власним інтернет-ресурсам увійти в потрібне правове поле - їх тупо закривають.Чому Ютюбу можна і це не піратсво, а EX.UA не можна. Все повторюється як з ігровим бізнесом, який так само вмомент знищила одна дама (ЮВТ) і він перейшов закордон, через що Україна втрачає величезні кошти.



 ЕХ.UA прекращает работу

Ресурс EX.UA принял решение прекратить работу. За последний год EX.UA довелось ощутить на себе прямые угрозы, шантаж (в т.ч. и на межгосударственном уровне), DDOS атаки. Данные действия подвергают опасности личную информацию и личные файлы пользователей, которые хранятся на ресурсе.

EX.UA работал в правовом поле. Не всем нравилась такая трактовка законодательства, но ресурс всегда уважал законы Украины. EX.UA соблюдал авторские права, что постоянно подтверждал быстрым реагированием на любые нарушения на площадке. При этом, ресурс не одобряет ту систему распределения и управления авторскими правами, которая сложилась сегодня.

За время существования EX.UA поставил перед собой задачу поднять эту проблему в украинском обществе. Личным примером ресурс показал, что страна способна соскочить с иглы торрентов, и в рамках рыночных механизмов плавно двигаться к нормализации правоотношений между пользователями, правообладателями и Интернет-площадками. Часть из этих задач выполнена, часть – нет.

Последние законодательные инициативы в сфере якобы борьбы с пиратством несут все признаки нецивилизованного лоббизма. Новый закон, который находится на подписании у Президента, делает невыгодным его соблюдение: он будет действовать только против тех, кто попытается ему следовать. Он будет стимулировать пренебрежение авторскими правами. И поэтому он невыгоден. Он мертв.

Выгоду получат только иностранные компании. Украинские правообладатели не получат больше денег. Украинский бюджет не получит вообще никаких денег. А украинский зритель получит меньшую свободу выбора. Мы считаем то, что сейчас будет происходить в Украине после принятия закона, сильно вредит ее интересам.

EX.UA всегда идентифицировал себя как национальное файловое хранилище и отвергал любые "предложения" связанные со сменой доменной зоны и территории вещания. Название EX.to/co/ru для EX.uа неприемлемо.

EX.UA никогда не сойдет с позиций уважения законов Украины, и поэтому ресурс принял решение просто прекратить свою работу. Мы просим всех пользователей изъять файлы из своих архивов на EX.UA до 30.11.2016. Также уведомляем пользователей mail.ex.ua, что данный сервис будет в ближайшее время перенесен на новый домен.

PS: Самая темная ночь – перед рассветом. Возможно, нашему рынку снова стоит вернуться к бесконтрольному торрент-пиратству, чтобы правообладатели осознали, что, не предоставив зрителям возможность легально получать контент, они не могут запрещать.
http://www.ex.ua/

Вчені розгадали написи на стінах Софійського собору

Вчені розгадали написи на стінах Софійського собору

10.11 23:26



Вчені виявили і розшифрували на стінах Софійського собору 4 тисячі написів.

Велика частина графіті - це молитви з проханнями допомогти і благословити. Наприклад, на фресці святого Ефіопа є таке послання: "Господи, поможи рабу своєму Осію, який писав це, йдучи в Ємь кухарем Бориса Вячеславича".

"Ємь - це народність фінської затоки. Очевидно, що автор цього послання звернувся з молитвою, йдучи на війну. При цьому він назвав себе кухарем Бориса Вячеславича. Він же князь-ізгой, який, як відомо, загинув в битві в 1078 році. Завдяки таким відомостям вдалося датувати графіті ", - пояснює заступник директора заповідника В'ячеслав Корнієнко.

Ще одне послання - на фресці Пантелеймона - підпис самої дочки Ярослава Мудрого Анни. На фресці надряпано слово "Анна".

"У нас є запис Анни на одному з документів, і після експертного порівняння визначили, що це підпис саме Анни Ярославни, - розповідає Корнієнко.

Незважаючи на те, що згідно з указом князя Володимира було заборонено робити графіті в храмах, люди не переставали дряпати стіни. На фресці Святої Єлени любовне послання написане голкою.

"Дівчина, яка писала це послання, зверталася до своєї небесної покровительки. Вона написала "Куприяне, гораст е си, елы суе расмаглитца", що перекладається як: "Купріян, красивий ж ти, скільки ж мені даремно розпорошуватися", - пояснює вчений.

А запис XII століття "Кузьма тать. Украл еси мясо. Асилонь твои кокошь. Аминь" слід розуміти так: "Кузьма лиходій. Вкрав м'ясо. Щоб тобі ноги сплутала. Амінь". Експерт запевняє, що прокляття в храмі - рідкість, але зустрічаються і вони.

У соборі є кілька графіті із зображенням коней, кота і навіть собаки. Швидше за все, вони створені дітьми. У вівтарній частині є графіті з Георгієм Переможцем, який бореться зі змієм.

А на одній з фресок є навіть малюнок священика.

Як повідомляв "Знай.ua", Київський апеляційний суд заборонив будувати житловий будинок біля Софійського собору і скасував договір оренди на 0,1 га землі з забудовником

http://znaj.ua/news/society/74812/vcheni-rozgadali-napisi-na-stinah-sofijskogo-soboru.html

8

 

Шаховий Львів - 2

Шаховий Львів
(продовження)

Міцний горішок для Рубінштейна

Довершені архітектурні споруди Львова сьогодні тішать нас вкарбованими в свої мури промовистими картинками з минувшини містян. Будинок Львівської наукової бібліотеки, що на проспекті Шевченка, збудований у 1876 році для міського казино. Це був популярний розважальний заклад, де, зокрема, відбувалися й традиційні сезонні бали. Артисти, літератори, митці мали тут своє коло прихильників. Окрім гри в шахи і карти, влаштовували різні забави. У будні інтелігентної зовнішності львів’яни могли зайти з вулиці та почитати газети й журнали. Цікаво, що до читальні та до кабінету для гри в шахи чи карти мали доступ лише чоловіки — члени клубу казино. Натомість лекції, літературні вечори, концерти чи вистави театрів були відкриті для широкої публіки. 1880 року саме тут приймали у Львові цісаря Франца Йосифа. У нинішньому читальному залі, де проходив знаменитий сеанс шахової гри зі всесвітньо відомим Акібою Рубінштейном, збереглося фото, яке показав директор бібліотеки Іван Сварник.

— Переглядаючи львівські газети, — розповів Іван Яремко, — я багато довідався про перебування навесні 1931 року у Львові двох світової слави персон на одне прізвище: піаніст Артур Рубінштейн і шахіст Акіба Рубін­штейн. Преса писала про Акібу Рубін­штейна, що він був одним із найсильніших шахістів початку ХХ століття, претендував на звання чемпіона світу, перемагав у найбільших турнірах. Був лідером збірної Польщі, що стала переможцем першої Всесвітньої шахової олімпіади 1930 року та здобула срібло на наступній олімпіаді 1931 року. Але стан його здоров’я погіршувався і не дозволяв гросмейстерові й далі виступати успішно. Він походив із великої бідної єврейської сім’ї і провів життя шахового професіонала, тож Федерація шахів Польщі оголосила своєрідну акцію «СОС» і запропонувала спосіб збирання коштів для Рубінштейна. Гросмейстер об’їхав 15 міст, у тому числі Львів і Тернопіль, де виступав із сеансами одночасної гри проти місцевих шахістів. Ажіотаж був неабиякий, шахісти пхалися один поперед другого, щоб зустрітися з легендою світових шахів і, звісно, не шкодували коштів. Організаторам було непросто відібрати учасників сеансу, а такими у Львові назвали 31 шахіста, й з-поміж них були і кращі українці — Стефан Попель, Ярослав Шевчик, Слободян, Федюк, з Дрогобича приїхав чемпіон міста Кашуба.

Сеанс одночасної гри у Львові відвідали місцеві достойники — воєвода і староста, які разом із гостем довго перебували посередині кола учасників сеансу, що не був для маестро вдалим: здобувши вісім перемог, він стільки ж програв і зробив 15 нічиїх. Зокрема, у нього виграв Шевчик, поступився Кашуба, а Попель, Слободян і Федюк досягли нічиєї.

Після зустрічі, що тривала майже вісім годин (з 19.30 до третьої ночі) й упродовж якої гросмейстер постійно курив, Рубінштейн відверто зазначив, що рівень гри львівських шахістів його приємно здивував і він так багато партій у сеансі ще не програвав. Газета «Хвіля» написала, що Львів, як завжди гостинний, дуже неґречно поставився до людини, перед якою навіть королі падають на коліна…

Акіба Рубінштейн прожив довге життя (1882–1961), але останні двадцять років провів у Брюсселі в лікарні для психічно хворих. Він був дуже спокійний і маломовний пацієнт. Постійно носив із собою комплект шахів і аналізував цікаві для нього позиції. Шахам віддавав усю свою енергію.

Попереду планети всієї

З приходом «совєтів-визволителів» у Львові закінчилась епоха шахових кав’ярень. Шахи стали інструментом маніпуляцій радянської агітації. Шляхетних коників з королевами і королями запрягли в ідеологічний віз совєтської пропаганди: ми попереду планети всєї. Іван Яремко стисло переповів історію львівських шахів радянського періоду:

«Першим гросмейстером у Львові в 1962 році став Леонід Штейн (1934–1973), триразовий чемпіон СРСР, не­одноразовий учасник претендентських турнірів. У 60-ті роки плідно працював із дітьми Віктор Карт, з-під крила якого згодом вилетіла ціла плеяда майбутніх гросмейстерів: Марта Літинська (Шуль) стала чемпіонкою СРСР 1972 року й багато років брала участь у змаганнях претендентів за світову корону, Олег Романишин став чемпіоном Європи серед юніорів і переміг у Кубку СРСР, переможець командних першостей світу серед молоді (як і О.Бєлявський, Й.Дорфман, А.Михальчишин), триразовий чемпіон Європи, призер Всесвітніх шахових олімпіад (1978, 1996, 1998, 2000), чемпіон світу у складі команди України (2001), Олександр Бєлявський 1973 року став чемпіоном світу серед тих, кому до 20 років, кількаразовим чемпіоном СРСР, переможцем Всесвітніх шахових олімпіад, командного чемпіонату світу (1985), Адріан Михальчишин — переможець Всесоюзного турніру молодих майстрів (1977), низки міжнародних турнірів.

У 1970-ті роки у Львівському державному університеті фізичної культури відкрилася шахова спеціалізація, звідки вийшло чимало майбутніх майстрів і тренерів, один перелік яких викликає повагу. Зокрема, випускником спеціалізації є «шаховий гетьман» України Василь Іванчук, один із найсильніших шахістів світу майже тридцяти останніх років, лідер збірної України, з якою перемагав і на командному чемпіонаті світу, і на всесвітніх шахових олімпіадах, чемпіон Європи (2004) та багатьох міжнародних турнірів. Одними з найкращих у світі нині є сестри з міста Стрий Аня і Марічка Музичук. Володимир Грабінський став видатним тренером, який виховав останніми роками 10 міжнародних гросмейстерів, з яких Андрій Волокітін і Юрій Криворучко ставали чемпіонами України, призерами чемпіонатів світу серед молоді, учасниками розіграшів Кубка світу.

Крім Карта та Грабінського, тренерами плідно працювали і працюють Віктор Желяндинов, Ярослав Сроковський. Кілька років тому відкрилася шахова школа Василя Іванчука, в ДЮСШ «Дебют» (нині директор  — В.Щербаков) постійно займаються сотні дітей, з яких виростають майбутні шахові зірочки. Зокрема, чемпіоном світу серед юнаків віком до 20 років у 2012-му став Олександр Іпатов, який розпочинав у «Дебюті». На жаль, він нині представляє шахову федерацію Туреччини, де щойно став чемпіоном цієї країни.

З різних причин Львів втратив не одного гросмейстера й знаного тренера. Нині працюють за кордоном Олександр Бєлявський, Адріан Михальчишин (обидва — Словенія), Віталій Голод і Олександр Хузман (Ізраїль), Катерина Боруля, Зоя Лельчук (Шлейнінг), Аркадій Ротштейн, Фелікс Левін (усі — Німеччина), Михайло Гуревич (Туреччина), Андрій Максименко (Польща), Йосиф Дорфман (Франція), Ірина Чолушкіна (Сербія) та інші. Олександр Сулипа — нині головний тренер чоловічої збірної України, тренерами збірних команд інших країн постійно працюють інші львівські шахісти. Зате нині до Львова переїхав один із провідних гросмейстерів України Олександр Арещенко, який разом із дружиною, теж гросмейстером Катею Мацейко, покинув неспокійний Луганськ.

У Львові відбувається чимало сильних змагань — чемпіонатів країни, міжнародних турнірів: вища і перша ліга чемпіонату СРСР серед чоловіків, фінали жіночих першостей СРСР та України. Відбулися турніри-меморіали Леоніда Штейна, Олександра Котова, Сало Флора, Бориса Когана, Володимира Білинського, Стефана Попеля, Богдана Воробця, з 2004 року регулярно проводиться турнір пам’яті багаторічного керівника львівського спорту Михайла Василишина. 20 липня, у Міжнародний день шахів і День шахів України, постійно проводяться цікаві шахові дійства.

Автор «Великої шахівниці» — почесний громадянин Львова

Коли в середині 1990-х років відкрили доступ в історичні архіви Львова до документів, з яких зняли гриф «таємно», до цих установ почалося паломництво іноземців. Вони розшукували свої загублені родоводи, маєтки, могили тощо. Саме тоді до Львова з приватним візитом прибув відомий політик Збігнєв Бжезинський. Він мав конкретні наміри відшукати могилу свого діда. З цією метою 1998 року побував у Державному історичному архіві у Львові.

«Ми двоє з тодішнім (уже покійним) директором архіву Орестом Мацюком супроводжували поважного гостя, — пригадує історик Іван Сварник. — Збігнєв Бжезинський запам’ятався своїми манерами аристократа. Приємний і легкий у спілкуванні. Він дуже прихильно, із симпатією ставився до українців, відвідав Жовкву, побував на могилі свого діда».

Щойно вийшла в світ його знаменита «Велика шахівниця». Вона наробила в Росії найбільшого розголосу й спричинила скандал. Вже тоді, 15 років тому, Бжезинський заявив всьому світові, що Росія можлива як імперія лише разом із Україною, без України Росія ставатиме все більш азійською і продовжить втрачати своє значення як світова наддержава. Це було пророче попередження нам, українцям, щоб відкинути ілюзію того, що Росія випустила нас зі своїх лещат. Але у Львові тоді панувало національне піднесення, місцеву пресу заполонили матеріали про наше історичне минуле, що діяли на свідомість галичан, як джерельна вода для спраглого. Тоді приватний візит до Львова Збігнєва Бжезинського, найбільшого ворога Росії, національно свідомі депутати Львівської міської ради радо вітали й прийняли рішення присвоїти визнач­ному політику з українським корінням звання «Почесний громадянин Львова». Ймовірно, без об’єднавчого чинника магії простору львівських шахів тут не обійшлося.

Гра без фальші

Не так давно у Львові відбувся світовий чемпіонат з шахів, який набув великого розголосу й сприяв формуванню нового іміджу міста. Та попри позитив чемпіонату місцеві чиновники замислили шляхетну гру поставити на службу своїм корупційним амбіціям. Адже у Львові вже є модель пропаганди шахів, створена тією самою «совєтською ідеологічною машиною». Варто тільки гасло змінити, головне — побільше нот патріотизму. Але не врахували того, що ми живемо нині в особ­ливий час, де все таємне швидко стає явним. І молекула простору напрацьованого шахового інтелекту Львова, як лакмусовий папірець, миттю проявила маски лицемірства і брехні. Був скандал із невиплатою коштів учасникам шахового турніру. Відтак матч залишив в історії львівських шахів, як кажуть галичани, несмак (із наголосом на першому складі).

Роздумуючи над цим випадком, Іван Яремко пригадав розмову з композитором Мирославом Скориком, котрий, як і багато всесвітньо відомих музикантив, обожнює гру в шахи.

«Яке спільне кредо музики і шахів?» — запитав мій колега в композитора.

«Думаю, що то — чистота задумів. Аби вийшов цікавий твір, тут і там фальшивити не можна», — відповів львів’янин Мирослав Скорик.

І це була істинна правда, бо Дух Творчості, що живить і музичні композиції, які торкаються серця людей, і шахові партії, що відкривають креативність інтелекту, мають спільний чинник — чистоту намірів і відсутність фальші!

http://www.viche.info/journal/5270/

Шахи у Львові - 1

№14, липень 2016

Шаховий Львів

Львів здавна вважається шаховою столицею України. Він дав світові 44 гросмейстери – більш ніж будь-яке інше місто країни. Вихованці знаменитої львівської шахової школи брали участь у матчах претендентів на звання чемпіона світу, захищали честь національної збірної, здобували гучні перемоги в престижних міжнародних змаганнях.

Понад чверть століття лідером українських шахістів залишається львів’янин Василь Іванчук. І останніми роками, у складні й драматичні для України часи, місто Лева зберегло свій шаховий статус. Торік Марія Музичук виборола звання чемпіонки світу, а цьогоріч саме у Львові вперше в Україні відбувся матч за жіночу світову шахову корону. Звідки починаються витоки шахових традицій Львова, як вдалося зберегти їх попри всі сучасні виклики й негаразди? З нагоди започаткованого кілька років тому Дня шахів України поговорімо про це докладніше.

Кава в інтелектуальному інтер’єрі

Сьогодні у Львові в кав’ярнях сидять за столиками відвідувачі не лише за горнятком кави, а за планшетом, ноутбуком, смартфоном, електронною книгою. Здається, аромат кави проникає навіть у соцмережі, так природно поєдналися віртуальний і кавовий простори. А якщо подумки перенестися на терени Львова середини ХІХ століття, коли про електронні носії й гадки не мали, то й тоді в кав’ярнях не лише пили каву — на столиках ще стояли шахівниці, своєрідні «плати» інтелектуальної гри. Для гравців-інтелектуалів уже тоді шахи стали частиною їхнього духовного життя. І не тільки їхнього. За шаховими баталіями спостерігали численні відвідувачі, з-поміж яких були поважні й знані мешканці міста  — дворяни, банкіри, адвокати, промисловці, професори, намісники.

Таким своєрідним шаховим клубом у Львові свого часу стало «Кафе Мюллера», згодом центр гри перебрався до «Віденської кав’ярні», де шахістам навіть відвели окреме приміщення. Цей привілей вони дістали завдяки одному з найактивніших тогочасних гравців — правнику Олександру Лоріа, що був зятем власника кав’ярні.

У різні роки найпопулярнішими шаховими кав’ярнями були: «Американська» на початку вулиці Січових Стрільців, «Авеню» на площі Міцкевича (нині — ресторан «Спліт»), «Рома» (проспект Шевченка, 25), «Севілья» (Пекарська, 2), «Рітц» (нині — «Українські страви» на розі вулиць Костюшка та Січових Стрільців) і низка інших. Власники кав’ярень усіляко заохочували гравців, бо за ними приходило чимало уболівальників. Коли ж приїздили знаменитості й тут влаштовували матчі та сеанси одночасної гри, прибутки закладу значно збільшувалися.

Від клубу до світового визнання

Львівський журналіст Іван Яремко, який досліджує шахову історію Львова вже 40 років, поділився з журналістом «Віча» своїми знахідками й спостереженнями.

—У листопаді 1894 року у Львові заснували Львівський шаховий клуб, який розмістився у приміщенні «Гранд-Отелю» і налічував 45 членів. Вони обрали своїм головою графа Михайла Мйончинського. Клуб одразу ж влаштував перший чемпіонат міста за участю восьми найкращих шахістів. Переможцем став Ігнаци Попєль (1863–1941), який потім багато років був одним із провідних шахістів міста й успішно виступав на великих міжнародних турнірах у Європі.

Трохи згодом за ініціативою професорів та активних студентів Львівського університету й «Політехніки» шахи поширилися у студентському середовищі, з якого вийшло чимало майстрів.

Перша світова війна зашкодила розвиткові шахів, але вже у двадцяті роки їхня популярність у Львові набула нової сили. 1922 року відновив діяльність Львівський шаховий клуб, 1926 року створили Товариство українських шахістів, шаховий клуб «Гетьман» та інші клубні заклади, що брали участь у популярних командних чемпіонатах міста. Почали виходити й спеціалізовані видання: «Шаховий місячник», «Шахи», «Шахіст». Велику роль у популяризації шахів відіграли запрошення видатних гросмейстерів — чемпіона світу Олександра Алехіна, претендентів на світову шахову корону Акіби Рубінштейна, Рудольфа Шпільмана, Борислава Костіча, з якими львів’яни дістали можливість позмагатися в сеансах одночасної гри. І в ті роки шахові поєдинки зазвичай проходили за столиками кав’ярень.

Найкращі львівські шахісти у складі збірної Польщі успішно виступали на Всесвітніх шахових олімпіадах, зокрема Генрик Фрідман здобув «бронзу» (1935), а Ксавери Сулік — «срібло» (1939). Також з-поміж українських шахістів помітні здобутки мав Стефан Попель, котрий після другої Світової війни став триразовим чемпіоном Парижа й перемагав на турнірах у США, — розповів Іван Яремко.

Перемога «Шахового Коника»

30-ті роки минулого століття у кав’ярні «Рітц» та поруч у готелі «Народний» на Костюшка (нині — управління митниці) збиралися переважно українські шахісти, а в «Ромі» — поляки. Тут вирували пристрасті, за партіями відомих маестро спостерігали десятки прихильників, а багатші з них потім пригощали все шахове товариство смачною вечерею. Про запеклий поєдинок на десяти дошках між українською та польською командами у приміщенні кав’ярні «Рітц», який українці виграли (6:4), збереглися спогади очевидців.

Львів'янин Євген Чучман, активний діяч спортивного руху, який багато років входив до складу керівництва спортивного товариства «Україна», а після війни став головою однойменного товариства в канадському Торонто, так описав шахове життя Львова після Першої світової війни:

«…Багато української молоді, яка студіювала за кордоном, вернулася додому не тільки з новими знаннями, але також з новими ідеями й потребами духовної розваги. У той час появилося багато молодих шахових талантів, які згодом засяяли повним світлом на світовому небосхилі,
як-от професор Стефан Попель — неодноразовий чемпіон післявоєнного Парижа, а потім переможець турнірів в Америці. Славу українському імені на Австралійському континенті ширив Ярослав Шевчик, рівно ж Мирослав Турянський вибився на одне з передових місць в Америці. До таких шахових талантів належав також Лев Туркевич. Щоб дати змогу згаданим талантам виявити себе, зайшла потреба створити самостійний український клуб шахістів… у домівці Союзу українських купців і промисловців на Підвальній, було схвалено стaтут товариства під назвою «Шаховий Коник», а мене обрано його головою.

Урешті настала пора зміряти свої сили з чужими шахістами, а то й одразу з найсильнішими, що належали до «Львовскєго клюбу шахістув» (ЛКШ), до якого входили переважно поляки і жиди. (…)

До змагання з ЛКШ наш «Шаховий Коник» розпочав дуже солідну підготовку. Відбувалися постійні товариські тренінги між собою. Найбільш завзято тренувалися кандидати на першу дошку — Стефан Попель і Лев Туркевич».

«Обираючи, кого з них поставити на першу дошку проти майстра Генрика Фрідмана, скористалися порадою духовного провідника Михайла Присташа, котрий вважав, що, попри високий клас гри Попеля, краще поставити Туркевича, бо той «добрий імпровізатор, ніякої школи не признає — він сам для себе школа» і першими ходами «геть зіб’є Фрідмана з пантелику, так що той не не буде знати, з ким має до діла, чи з геніяльним ляїком, чи з геніяльним майстром». Так і зробили. Розрахунки українців справдилися, бо Лев Туркевич таки грав нешаблонно і зумів подолати Генрика Фрідмана — члена збірної Польщі, бронзового призера Всесвітньої шахової oлімпіади 1935 року.

Аристократи гри

До них належать диригент, композитор Лев Туркевич і професор франко-латинської філології Стефан Попель. Обидва вони захоплювалися шахами з дитинства, здобули добру освіту у вищих закладах Львова, Брюсселя, Відня, Парижа. Обидва походили зі священицьких родин: Туркевич замолоду мешкав при соборі Юра, де служив його дід, а Попель був приватним секретарем митрополита Шептицького.

Лев Туркевич рано проявив музичні й математичні здібності. Обрав за фах перше, писав музичні твори, керував українськими хорами, працював у Львівському оперному театрі диригентом. Поміж цією творчою роботою забігав до кав’ярні зіграти кілька партій. Емоційний, дотепний і непередбачуваний у грі, він легко здобував перемоги. Коли студіював математику у Відні, грав у шахи в знаменитій кав’ярні «Централь».

Стефан Попель був секретарем українського шахового товариства «Шаховий Коник», у 1926 році став одним із засновників Товариства українських шахістів, а також лідером цієї команди в усіх регіональних змаганнях. Зважаючи на те, що він магістр франко-латинскої філології Львівського університету та магістр юриспруденції, його запрошували до збірної Львова для участі в командних чемпіонатах Польщі. І це було надзвичайним винятком, бо поляки дуже рідко пропонували українцям місце у своїй команді. Також він популяризував шахи серед української громади, часто виступаючи із сеансами одночасної гри в різних куточках Галичини.

Обидва українці-інтелектуали Попель і Туркевич вперше познайомилися із «совєтами» у 1939 році, а тому після війни, не маючи жодних ілюзій щодо своїх перспектив, емігрували спочатку до Європи, а згодом опинилися в Канаді. Вони й там не забували про шахи. Шахісти СТ «Україна» 1957 року здобули командну першість Торонто й привернули до себе увагу шахових кіл Канади.

Попель, переїхавши до США, став чемпіоном у кількох американських штатах, переміг у турнірі українців Америки і Канади 1969 року. В чемпіонаті США 1956 року розділив
4-те – 8-ме місця, зігравши з майбутнім чемпіоном світу Робертом Фішером унічию. В університеті Фарго, крім основного курсу «французька література», вів курс шахового мистецтва. Його останнім турніром стала першість американських українців у 1986 році. А через рік на 80-му році життя Стефан Попель помер.

Лев Туркевич прожив значно менше, у 60 років його спіткала невиліковна хвороба. Обидва поховані далеко від рідного Львова, однак на батьківщині їх імена не забуто. Встановлено пам’ятні меморіальні дошки, відбуваються шахові турніри для вшанування їхньої пам’яті.
(далі буде)

На підтримку Дмитра Міхальця

Активісти, депутати і журналісти написали відкритого листа Генпрокурору на підтримку Міхальця
субота, 05 листопада, 2016 13:48



Активісти просять Генерального прокурора Юрія Луценка взяти під контроль розслідування кримінального провадження відносно начальника Управління патрульної поліції в м. Івано-Франківську лейтенанта поліції Дмитра Міхальця та гарантувати неупередженість і раціональність дій прокуратури у цій справі.

Лист на підтримку Дмитра Міхальця уже підписали 35 осіб.

Як повідомляв КУРС, 26 жовтня голова патрульної поліції Івано-Франківська Дмитро Міхалець отримав оголошення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення за ст. 365 ч. 2 – перевищення влади або службових повноважень. Учасник АТО, боєць батальйону спецпризначення "Івано-Франківськ", колишній даівець Іван Чайковський звинуватив начальника патрульної поліції Дмитра Міхальця у побитті. Та дав свідчення в прокуратурі Івано-Франківська. Начальник патрульної поліції заперечив побиття ветерана. Спроба вирішити конфлікт між ветераном АТО, інвалідом другої групи Іваном Чайковським та начальником патрульної поліції Івано-Франківська Дмитром Міхальцем тоді провалилася.

28 жовтня міський суд Івано-Франківська відхилив клопотання прокуратури про відсторонення Дмитра Міхальця із займаної посади на час слідства та частково задовольнив клопотання про обрання запобіжного заходу начальнику патрульної поліції.

Текст листа:

Відносно «Справи Міхальця» (Патрульна поліція Івано-Франківська)

Шановний Юрію Віталійовичу!

Як повідомляли національні і місцеві засоби масової інформації, прокуратура в Івано-Франківській області здійснює досудове розслідування кримінального провадження відносно начальника Управління Патрульної поліції у м. Івано-Франківську лейтенанта поліції Міхальця Дмитра Володимировича. Розслідування проводиться з приводу конфлікту, який стався між ним та громадянином Іваном Чайковським, який є інвалідом АТО, а також колишнім співробітником ДАІ. Конфлікт виник тому, що І. Чайковський 6 вересня 2016 року прийшов в кабінет до Д. Міхальця з метою «вирішити питання» щодо винесеної на нього постанови  за порушення правил дорожнього руху. Наступного дня, 7 вересня 2016 року, громадянин Чайковський звернувся до прокуратури із заявою про застосування до нього фізичної сили з боку начальника Патрульної поліції. В результаті 26 жовтня Д. Міхальцю було повідомлено про підозру у перевищенні влади за (ч. 2 ст. 365 КК України) та проведено обшуки в його кабінеті та вдома. 28 жовтня 2016 року відбулося судове засідання, на якому суд обрав запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання та не задовольнив клопотання прокуратури про відсторонення Д. Міхальця від займаної посади. Прокуратура оперативно подала апеляцію на рішення суду щодо відсторонення від займаної посади Д. Міхальця, хоча не навела у першому засіданні жодного доказу, що за минулі два місяці Д. Міхалець вчиняв будь-які спроби уникати розслідування або впливати на заявника чи слідчих.

Ми – громадські активісти, керівники громадських організацій, журналісти, блогери та інші лідери громадської думки, підтримуємо чесне та неупереджене розслідування стосовно заяви Івана Чайковського та водночас заявляємо про нашу стурбованість діями прокуратури у цій справі. У декого з нас складається враження, що окремі особи в Івано-Франківській прокуратурі керуються іншими мотивами, аніж захист прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави (ст. 1 Закону "Про прокуратуру"). Ми хочемо повідомити Вам, що Управління патрульної поліції в Івано-Франківську та його керівник лейтенант поліції Д. Міхалець своєю роботою показали високий професіоналізм та чесність, заслужили повагу та довіру з боку громади міста й області. Дмитро Міхалець за дев'ять місяців служби в Івано-Франківську не дав підстав сумніватися в своїй добропорядності та відданості принципу «Служити і захищати».

Просимо Вас взяти під контроль розслідування кримінального провадження відносно начальника Управління патрульної поліції в м. Івано-Франківську лейтенанта поліції Д. Міхальця та гарантувати неупередженість і раціональність дій прокуратури у цій справі.

З повагою,

Аркуш для підписів відносно «Справи Міхальця» для Генерального прокурора України Юрія Луценка
 
1.   Сергій Никоноров (ГО «Д.О.М.48.24»)

2.   Костянтин Скіпор (Автоакадемія водійської майстерності)

 3. Андрій Черніков (ГО «Vision Zero»)

4.   Роман Стельмах (інтернет-видання «Станіславське ТБ»)

5.   Ігор Сусяк (громадський активіст)

6.   Юлія Канюс (інтернет-сайт «0342.ua»)

7.   Михайло Джогола («ГО «Центр «Антикорупційна Платформа»)

8.   Роман Турій (головний редактор «Галка.іф.юа»)

9.   Андріан Волгін (учасник АТО, боєць, який пройшов «Іловайське пекло» та був у полоні. Зараз депутат Івано-Франківської міської ради)

10. Сергій Борис (головний редактор інтернет-видання «КУРС»)

11. Денис Бондарчук-Грита (фізична особа)

12. Іван Гарасимко (ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат")

13. Віктор Загреба (ГО «Vision Zero»)

14. Лідія Бойко (інтернет-видання «Станіславське ТБ»)

15. Максим Кицюк (фізична особа)

16. Андрій Озорович (ГО «Громадський центр Еталон»)

17. Андрій Грималюк (депутат Івано-Франківської міської ради)

18. Говера Оксана (редактор інтернет-видання «briz.if.ua»)

20. Богдан Томенчук (громадський активіст)

21. Микола Гавриляк (ГО «Український Вектор»)

22. Мирон Дмитрик (ГО «Бюро з прав людини»)

23. Тарас Случик  (громадський активіст)

24. Богдан Гдаль (громадський активіст)

25. Мирослав Кошик (журналіст AH «Фіртка»)

26. Олександр Шевченко (ГО «Тепле Місто»)

27. Михайло Ткач (Федерація дебатів України)

28. Мирослав Федорків (ГО «Вело-Франківськ»)

29. Віталій Гоголь (ГО «Контроль»)

30. Микола Макар (ГО «СЛІД»)

31. Оксана Архипчук (ТзОВ "Ектів Юкрейн")

32. Оксана Шишляннікова (фізична особа)

33. Олег Іванов (фізична особа)

34. Ярослав Наваляний (координатор ГО «Народна самооборона Івано-Франківської області»)

35. Наталія Драганчкук (фізична особа)

    "Якщо Ви готові підписатися і Вас немає у цьому списку, то ми прикріплюємо «Аркуш» у форматі JPEG, який Ви можете роздрукувати, підписати і передати нам. Цей «Аркуш» ми також додамо до цього листа і відправимо Генпрокурору", – повідомляють активісти

Передати "аркуш" можна Віктору Загребі або Лідії Бойко.

Активісти, депутати і журналісти написали відкритого листа Генпрокурору на підтримку Міхальця
http://kurs.if.ua/news/aktyvisty_deputaty_i_zhurnalisty_napysaly_vidkrytogo_lysta_genprokuroru_na_pidtrymku_mihaltsya_46294.html

( з архівів)

Керівник військової прокуратури Анатолій Матіос - про дезертирство під Іловайськом, шпигунів, мобілізацію і кримінальні справи проти екс-міністрів оборони

Анатолій Матіос  про "котел" під Іловайськом

Поки інтерв'ю було на узгодженні, з'явилася інформація, що в рамках розслідування дезертирства добровольців з Івано-Франківська прокуратура відкрила провадження за статтями непокору, опір начальнику і уникнення військової служби, з комбатом проводяться слідчі дії.

- Президент Петро Порошенко поклав відповідальність за оточення бійців АТО в Іловайську на командирів підрозділів, які самовільно покинули свої позиції. Цей факт розслідується військовою прокуратурою?

- Дійсно, основним підрозділом, який залишив місце розташування біля Амвросіївки, був 5-й батальйон територіальної оборони "Прикарпаття". Він був у другому кільці, недалеко від місця проведення АТО. Коли почався обстріл, бійці покинули позицію і перемістилися в Запорізьку область, повністю оголивши фланг.

Батальйон був мобілізований в травні і проблеми почалися з моменту його створення, коли понад 60 осіб після формування в Івано-Франківську відмовилися їхати в зону АТО. На початку червня особовий склад отримав зброю і на автобусах і вантажівках у кількості 400 осіб відправився в зону АТО, де перебував до 23 серпня. Наскільки я знаю, за цей період двох бійців вбили, п'ятьох поранили - один середньої тяжкості, решта отримали не важкі поранення.

- Батальйон намагалися повернути на позицію, але невдало. Чому?

- Незважаючи на наказ командування АТО зупинитися, вони відмовилися виконувати накази і виявили бажання відправитися в Івано-Франківськ. Я разом з командувачем Сухопутними військами вилетів на переговори, і на Кіровоградщині біля Знам'янки чотри години ми, м'яко кажучи, обговорювали з бійцями ситуацію.

Вони говорили, що у них не було важкої зброї, їх позиції обстріляли, техніку розбили, і вони були змушені покинути місце дислокації. Це не зовсім правда. Вони виїхали звідти на 17 автобусах, 14 вантажівках і 7 легкових автомобілях або без розпізнавальних знаків, або з номерами серії АН (Донецька область - ред.). Яким чином ці легкові машини потрапили їм в руки - невідомо.

- Чим закінчилися переговори?

- Командувач Сухопутних військ запропонував прослідувати в найближчу військову частину, здати зброю і боєприпаси, отримати медичну допомогу та гарячу їжу і всім учасникам відбути в короткострокову відпустку. Вони категорично відмовилися, бо розуміли, що скоїли військовий злочин. Сказали, що будуть їхати зі зброєю через всю Україну, так як повинні її здати там, де отримували. Нам вдалося переконати здати важку зброю - гранатомети, які не перебували на штатному озброєнні. Де вони їх узяли теж незрозуміло, це стане предметом вивчення слідством. У підсумку вивантажили УРАЛ з причепом і ще один автомобіль з гранатами і гранатометами. З такою кількістю важкого озброєння можна було б зупинити танковий батальйон - який згодом і заїхав в Новоазовськ.

Батальйон доїхав до Івано-Франківська, там здали зброю і отримали відпустку на 7 діб. Йде слідство. Допитано більше 30 чоловік. Решта бійців також будуть допитані, хоча і діють за принципом: моя хата скраю...

Для мене, як для людини, яка виросла на Західній Україні, дезертирство вихідців з Прикарпаття в будь-якому вигляді - це велике горе і ганьба.

- Причини, що спонукали батальйон покинути позицію, вже зрозумілі?

- Я можу зрозуміти і розумію людей, які не мали досвіду участі у військових діях, не потрапляли під обстріли важкої військової техніки. Але в таких випадках зобов'язані діяти командири, а вони виявилися не на висоті. І в цьому, на мою думку, безпосередня вина військового комісара Івано-Франківської області, який під час мобілізації при підборі і призначенні на посаду командирів цього батальйону зобов'язаний був перевірити морально-ділові та психологічні якості людей, а також їх організаторські навички та здібності.

В процесі розслідування з'ясувалося, що один з командирів роти взяв на себе роль командира батальйону, який самоусунувся від командування, і наполіг на поверненні додому. Ним виявилася людина, яка закінчила військове училище в Росії, брала участь в Чеченській і Абхазькій війнах на боці Росії. З 1995-му жив в Україні, одружився, має дітей, а коли почався конфлікт, пішов добровольцем в цей батальйон. Висновки робіть самі.

- Вважаєте, що він саботував цілеспрямовано, зі злим умислом?

- Це стане предметом слідства. На даний момент (1 вересня) ця людина за місцем проживання поки відсутня. На мій погляд, сусідня країна давно і системно готувалася до такого сценарію подій. Як вже стало відомо, асиміляція офіцерського складу, в силу різних причин, почалася ще з 1994 року через повернення в Україну російських військовослужбовців. Їх добровільний похід в українську армію, думаю, не випадковість.

.........................................
Дмитрий Орлов
ЛIГАБiзнесIнформ

( з фейсбуку)
Богдан Гордасевич Не розумію, що то за "оперативність" ТБ: де вересень, а де - жовтень. Але зміст від того незмінний. Мене вже допекло паразитичне поводження щодо прав атошників на виключно повагу і, відповідно, - зневагу через їх власну ганьбу.
Подобається · Відповісти · 1 · 29 жовтня о 15:29
андрій мат відповів · 3 відповіді
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич,перш ніж писати пост і обгаджувати людину, треба про неї дізнатись. Що ж для таких "особливих" по порядку: 1. не рахіт, а людина, яка отримала бойову травму в м.Іловайську - розірвало нерв, м*язи на руці, після чого рука не функціонує на всі 100%. Результат - 2 група інвалідності. 2. Іван був ДОБРОВОЛЬЦЕМ, одним з перших, батальойну міліції "Івано-Франківськ", що захищав Іловайськ. І дійсно є учасником бойових дій. 3. Хіба дезертири отримують Державні нагороди. А саме Державну нагороду від Президента України отримав Іван. 4. Москаль-дезертир не Іван, а Ви, який замість того, щоб послідувати прикладу добровольців і захищати Батьківщину, сидите у теплій квартирі, ситий і здоровий, пишите всіляку ХЕРНЮ!
Подобається · Відповісти · 4 · 29 жовтня о 19:41
Приховати 15 відповідей
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич "перш ніж писати пост і обгаджувати людину, треба про неї дізнатись" Алаверди!
Подобається · Відповісти · 22 год
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич Полон - не є зрада, але і честі не додає. Я знаю-знав, царство їм небесне, багато справжніх героїв і вони ніколи тим не вихвалялися, були надзвичайно скромними людьми. Тим більше так не принижувались, як оцей колишній мент. Права качає...
Подобається · Відповісти · 22 год
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич Авін і не вихваляється
Подобається · Відповісти · 22 год
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич а судити можна тоді, коли сам все це пройшов
Подобається · Відповісти · 22 год
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич і цей колишній "мєнт" воюв, а що робили Ви та пан патрульний?
Подобається · Відповісти · 22 год
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич полон честі не додає? А що додає? Коменти у фейсбуці?
Подобається · Відповісти · 22 год
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич андрій мат Я нікого слава Богу не судив і не збираюсь, як і не бачу причин перед вами звітувати.
Подобається · Відповісти · 22 год
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич майдан був якраз і для того, щоб ми могли захищати свої права усюди, в тому числі і перед новою поліцією.
Подобається · Відповісти · 22 год
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич звітувати не потрібно. Але Ваш пост не тільки засуджує, але як я писав вище і обгаджує людину честі.
Подобається · Відповісти · 1 · 22 год · Відредагований
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич Як кажуть: а на цьому місці з подробицями: де і чим займався пан мент під час Євромайдану? Отож бо що не з нами.
Подобається · Відповісти · 22 год
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич кривавого четверга був разом з людьми на Інститутський, оскільки на той час вже покинув лави міліції і проживав за кордоном. А де були Ви і пан патрульний?
Подобається · Відповісти · 22 год
андрій мат
андрій мат Богдан Гордасевич і ще траба розібратись, за які такі заслуги Міхалець має такий стрімкий карєрний ріст?
Подобається · Відповісти · 22 год · Відредагований
Lesya Markovetska
Lesya Markovetska · Дружить з Ruslan Telipskyi
Богдан ГордасевичТо ви визнаєтє лише мертвих героїв?
Подобається · Відповісти · 20 год
Lesya Markovetska
Lesya Markovetska · Дружить з Ruslan Telipskyi
Богдан Гордасевич Що,Богдан не клеїться? Іван і на майдані стояв(повернувшись спеціально з-за кордону).І добровольцем пішов.І товаришів своїх не покинув (тому й попав в полон).І батькв і дружин загиблих побратимів підтримує.І сам чудовий сім"янин.Що ще? Які ще придирки будете шукати щоб якось оправдати свої зневажливі слова? Зауважте,що Іван відмовився від всіх "флеш-мобів" в свою підтримку.Категорично заборонив.Бо не потребує цього.Хто знає його-той знає яким він є ,а інші нехай собі надумують..Але думати треба.
Подобається · Відповісти · 2 · 29 жовтня о 22:50
Подобається · Відповісти · 2 · 29 жовтня о 22:50
Lesya Markovetska
Lesya Markovetska · Дружить з Ruslan Telipskyi
Інтерв"ю ДО (з 0.56хв)https://www.youtube.com/watch?v=g2vkj6-20Ys
Громадськість побачила, як готуються до АТО у батальйоні…
youtube.com
Подобається · Відповісти · Видалити огляд · 2 · 29 жовтня о 22:58
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич І що там далі? Хто перед ким вибачився?
Подобається · Відповісти · 20 хв
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич Активісти, депутати і журналісти написали відкритого листа Генпрокурору на підтримку Міхальця
http://kurs.if.ua/.../aktyvisty_deputaty_i_zhurnalisty..
Активісти, депутати і журналісти написали відкритого листа…
kurs.if.ua
Подобається · Відповісти · Видалити огляд · 12 хв
Богдан Гордасевич
Богдан Гордасевич Я вважаю за честь перебувати з цього боку з такими людьми, які підписали звернення
Подобається · Відповісти · 11 хв

моє попереднє: http://blog.i.ua/community/662/1972285/

Харківські винахідники створили газодетонаційний міномет

У Харкові створили принципово новий вид зброї

Розробку здійснили фахівці Харківського національного університета Повітряних сил ім. Кожедуба

10 листопада 2016, 14:06



Як передає Depo.Харків, про це повідомило "Військове телебачення України". Створений харківськими винахідниками газодетонаційний міномет під час стрільби не використовує пороховий заряд - для вистрілу використовується газова суміш пропану з киснем

Військові вже продемонстрували новинку в польових умовах, встановивши на танку міномет калібру 71 мм.

За твердженням розробників, пристрій є унікальним й не має аналогів у світі. Така зброя не залишає після себе ні продуктів згоряння пороху, ні гільз. При цьому дальність ураження не поступається пороховим аналогам, а постріл є значно тихішим. Міномет може стріляти як твердими снарядами, так й рідиною та сипучими матеріалами. Установка є значно економнішою від порохових прототипів - адже крім того, що порох дорожчий за газ, в нього обмежений термін придатності та йому потрібні особливі умови зберігання.

Така технологія дозволяє також швидко встановлювати мінні загородження. За допомогою керування енергією пострілу, міни вистрілюються таким чином, щоб вони лягали в одну лінію на необхідному напрямку.

Розробники впевнені, що танковий міномет з газодетонаційним снарядом й автоматичною подачею мін здатний змінити тактику танкового бою. Зараз танки не можуть стріляти осколочно-фугасними снарядами на малі відстані, оскільки снаряд може зрикошетити від ґрунту. Це робить танк дуже вразливим проти ручних переносних протитанкових засобів. За допомогою ж міномета можна буде ефективно обстрілювати близькі цілі.

Нині харківські винахідники працюють над створенням скорострільного безгільзового кулемета, який дозволить прострілювати "зеленку" на полі бою без економії набоїв. Зараз для такої мети використовуються зенітні установки, вартість вистрілів яких досить висока.

Зброю зі схожим принципом дії розробляє американська корпорація Utron. Але між її конструкцією 45-мм гармати та харківським мінометом є суттєва відмінність - як стверджують українські спеціалісти, американська гармата не забезпечує стабільну початкову швидкість боєприпасу при кожному пострілі.

Технологія, покладена у основу газодетонаційної зброї, може використовуватися також у виробництві - наприклад, для нанесення антикорозійного покриття з алюмінію на металеві поверхні автомобілів та сільгосптехніки.
http://kh.depo.ua/ukr/kh/u-harkovi-stvorili-printsipovo-noviy-vid-zbroyi-10112016140600

Трапився Трамп 3

Дональд Трамп про Україну: ключові цитати
Святослав Хоменко ВВС Україна

    9 листопада 2016

Україна не входила до топ-тем передвиборних дискусій у Сполучених Штатах Америки, проте час від часу до неї у своїх заявах зверталися обидва фіналісти перегонів.

Сьогодні важко сказати, як саме виглядатиме політика нового президента США відносно Києва — і особливо це стосується Дональда Трампа з його фактично нульовим зовнішньополітичним досвідом.

Однак певні враження про неї можна скласти, ознайомившись з його заявами на "українську тематику", зробленими під час виборчої кампанії та ще до її початку, коли пан Трамп ще навіть не був формальним кандидатом у президенти.

ВВС Україна пропонує своїм читачам згадати найяскравіші моменти, у які Дональд Трамп у своїй риториці згадував про існування України, яку він, до речі, наполегливо називає "the Ukraine", що самі українці вважають неправильним і з граматичної, і з політичної точки зору.

"Росія голосно сміється"

Отож, 28 лютого 2014 року, наступного дня після того, як "зелені чоловічки" - про яких ми тепер знаємо, що це були російські спецпризначенці, - заблокували ключові адміністративні об'єкти в Криму, Дональд Трамп реагує на події саркастичним твітом: "США закликали Росію не вторгатися до України. Росія каже США, що не вторгатиметься, а тоді голосно сміється!"

Уже за тиждень на традиційній великій політичній конференції консервативних політиків та активістів Дональд Трамп детальніше і в характерній для себе манері розповів про своє бачення подій в Україні.

"Нещодавно я був у Москві, оскільки я володію конкурсом "Міс Всесвіт", і мене прийняли там просто чудово. Путін навіть надіслав мені чудовий подарунок з чудовим привітанням. Я говорив з усіма його людьми. І подивіться, що він робить з президентом Обамою. Він просто грається з ним", - почав пан Трамп.

Image caption Що означатиме перемога Трампа для України, наразі невідомо

"І от він проводить Олімпійські ігри, а вже наступного дня береться за Україну. Наступного дня. Дуже розумно! Він не хотів цього робити під час Олімпіади. Бум! Наступного дня. Коли наші атлети вже поїхали, ми всі поїхали.

Знаєте, коли він зайшов і захопив Крим, він вирвав серце і душу, тому що там були всі гроші. Мене це здивувало. Я чув, що більшість доходу надходили просто з цього регіону. Це – територія багатства, а це значить, що решта України зазнає поразки, і це, як можна передбачити, станеться дуже скоро… Подивіться, що вони роблять в Україні роблять, і (ви зрозумієте), що це - лише питання часу", - сказав він.

Що саме мав на увазі Дональд Трамп, говорячи про "всі гроші", і що він відчував, коли пророкованої ним поразки України так і не сталося, - невідомо.

"Слова, а не справи"

Однак уже наступного року в інтерв'ю NBC Трамп показує, що Україна не входить до його зовнішньополітичних пріоритетів.

Image caption Дональд Трамп каже, що йому все одно, чи увійде Україна до НАТО

Відповідаючи на питання, чи підтримує він вступ України до НАТО, він говорить: "Увійде (Україна до НАТО) чи не увійде, мені все одно. Увійде – чудово. Не увійде – чудово…"

"Мені не подобається те, що діється в Україні. Але це проблема, яка зачіпає Європу набагато більше, ніж нас. Отож вони повинні взяти на себе частину відповідальності", - одразу додає він.

Ця заява викликала різку критику американських експертів із зовнішньої політики, і вже за кілька тижнів Дональд Трамп дещо модифікує свою точку зору на події в Україні.

Його запрошують виступити у форматі відеоконференції на конференції Ялтинської європейської стратегії, і тут він визнає, що Україна не отримує від світу підтримки, якої заслуговує.

    США підтримували Україну, але радше словами, а не справами
    Дональд Трамп

"У мене є таке відчуття, що люди з різних частин Європи повинні об’єднатися, аби допомогти Україні. Мені не здається, що Україна отримує гідну повагу від інших частин Європи. Але Україна цілковито заслуговує цієї поваги, вона довго це доводила. Отож про Німеччину йдеться чи про інші країни, я не думаю, що ви отримуєте підтримку, якої потребуєте", - заявив він.

"США підтримували Україну, але радше словами, а не справами. Наш президент недостатньо сильний, і він не робить для України того, що повинен. Ми називаємо це балаканиною. Частиною проблеми, яку Україна має зі США є те, що Путін не поважає нашого президента", - продовжив він.

Далі промова Трампа звелася до критики Барака Обами, отож довідатися, що саме він має на увазі під "підтримкою України справами", так і не вдалося.
"Я повністю за Україну"

Вже цього року в інтерв'ю New York Times Дональд Трамп знову нарікає на те, що США в українському випадку займаються тим, чим взагалі-то повинна була б займатися Європа.

Image caption "Зараз я повністю за Україну", - заявив Дональд Трамп у березні цього року

"Одна з речей, які мене дратували, - це була Україна. Зараз я повністю за Україну. У мене є друзі, які живуть в Україні, однак, не так давно, коли українська проблема виникла, і Росія пішла на конфронтацію, у мене не було враження, що хтось переймається цим більше, ніж ми. Нас те, що відбувається в Україні, зачіпає найменше, бо ми розташовані від неї найдалі. Однак, схоже, їхні сусіди про це не говорять. Подивіться на Німеччину, на інші країни – не схоже, щоб вони дуже переймалися...Тож я здивувався, чому країни, які межують з Україною і розташовані з нею поряд, не переймаються цією проблемою більше?" - розповів він.

"Ми боремося за Україну, але за неї не бореться більше ніхто, крім самої України, звичайно, і це не здається мені чесним, і не здається мені логічним", - резюмував Дональд Трамп.

У травні цього року в інтерв'ю Reuters він лаконічно висловився на тему російської присутності в Україні: "Вона мені не подобається. Вона мені зовсім не подобається".
"Путін не зайде в Україну"

Однак, мабуть, найвідоміші свої заяви з "українського питання" Дональд Трамп зробив улітку цього року.

Спочатку на прес-конференції, відповідаючи на питання, чи визнає він у якості наступного президента анексію Росією Криму, він заявив: "Ми розглянемо це. Так, ми розглянемо".

Ця лаконічна і неконкретна відповідь викликала цілу низку критичних коментарів: досі американський істеблішмент в один голос визнавав незаконність приєднання до Росії території іншої європейської країни.

А вже за кілька днів у ефірі телеканалу АВС Дональд Трамп заявив, що "Путін не зайде в Україну".

"Він не зайде в Україну. Просто, щоб ви розуміли. Він не зайде в Україну, зрозуміло? Позначте собі. Запишіть. Що хочете з цим зробіть", - сказав він.

Image caption "Ми розглянемо це", - несподівано відповів Дональд Трамп на запитання про можливе визнання анексії Криму влітку цього року

Ведучий зауважив: "Але ж він уже там", вочевидь, маючи на увазі анексію Росією Криму.

"Так, певним чином він там. Але мене там немає. Там Обама", - відреагував на це Дональд Трамп.

Наступного дня пан Трамп пояснив: його просто неправильно зрозуміли.

"Коли я в інтерв’ю сказав, що Путін "не зайде в Україну, позначте собі це", я казав, "якщо я стану президентом". (Путін) уже в Криму!", - написав він у своєму Twitter.

"Отож з усіма грізними словами Обами про Росію та Україну, вони вже захопили Крим і продовжують тиснути. Це – те, що я казав!", - додав Дональд Трамп.

    Росія захопила Крим під час так званих "Обаминих років". Хто цього не знає? І чому через це до Обами жодних претензій?
    Дональд Трамп

З того часу резонансних заяв про Україну новообраний американський президент не озвучував, хоча його "ляп" з тим, що "Путін не зайде в Україну" періодично використовувала у своїй контрагітації Гілларі Клінтон.

Деякі спостерігачі пояснюють різкий спад уваги Трампа до цієї теми звільненням керівника його передвиборчого штабу Пола Манафорта, який мав неабиякий досвід роботи у Києві.

Так чи інакше, відтоді пан Трамп згадував про цю далеку європейську країну лише вряди-годи.

"Росія захопила Крим під час так званих "Обаминих років". Хто цього не знає? І чому через це до Обами жодних претензій?", - написав він, приміром, у Twitter 14 вересня цього року.

Що ж, відтепер у Дональда Трампа є шанс показати, як саме потрібно проводити "українську політику", щоб не наразитися на критику навіть найдошкульніших опонентів.

А наразі чимало українських спостерігачів звернули увагу: пан Трамп, на відміну від Гілларі Клінтон, не зустрівся з Петром Порошенком під час вересневого візиту українського лідера до США.

Через брак часу чи свідомо - невідомо. Зрештою, це означає тільки те, що їм доведеться познайомитися і обмінятися думками з приводу ситуації в Україні згодом.
http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2016/11/161108_trump_quotes_sa_embargo?post_id=1135931573156664_1135934473156374#_=_


Чому програла Гілларі Клінтон
Нік Браянт кореспондент ВВС, Нью-Йорк

    9 листопада 2016

Image caption Гілларі Клінтон набрала більше голосів виборців, проте програла у ключових штатах і не добрала потрібної кількості виборщиків

Нинішні вибори, які стали найбільш незвичними в американській історії, стали своєрідним повстанням проти політичного істеблішменту. А мало людей так сильно асоціюються з ним, як Гілларі Клінтон.
Реклама

Під час цієї кампанії для мільйонів розлючених виборців вона стала обличчям американської "зламаної політики".

Дональду Трампу вдалося переконати достатньо виборців у достатній кількості штатів, що він має рецепт, як цю політику полагодити.

Мільярдер успішно позиціонував себе людиною з-поза системи, яка бореться проти людини, що втілює цю систему.

Image caption Виборці Гілларі Клінтон з відчаєм відреагували на поразку

Він став протестним кандидатом, а вона - уособлювала збереження статус-кво.

Гілларі Клінтон постійно наголошувала, що вона - найбільш кваліфікована кандидатка. Політик вказувала на своє резюме – досвід першої леді, роботу сенатора і державного секретаря.

Але в цих пекельних перегонах, переповнених гнівом і невдоволенням, прихильники Дональда Трампа у досвіді та кваліфікації вбачали тільки негатив.

Дуже багато людей, з якими довелося розмовляти під час кампанії, особливо у старих містах металургійного поясу на північному сході США, воліли бачити в Білому Домі бізнесмена, а не кар’єрного політика.

Їхню ненависть до Вашингтона можна було легко відчути. Як і ненависть до Клінтон, яка засіла в них дуже глибоко.

Я чітко пам’ятаю розмову з жінкою середнього віку з Теннессі, яка випромінювала південний шарм і була уособленням ввічливості. Але коли йшлося про Гілларі Клінтон, її манери зникали.

Гілларі Клінтон давно мала проблему з довірою, тому скандал з її електронною поштою був таким гучним та тривалим. Її вважали багатійкою з еліти східного узбережжя, яка глумливо дивилася на робочий клас.

Image caption Дональд Трамп зумів привернути білих представників робочого класу

Колишнє президентське подружжя розглядали не просто як лібералів із вищих класів, а лицемірних лібералів, які повчають інших скромності, але не живуть так самі.

Знову ж таки, їхній достаток загострили проблеми з виборцями із робочих класів, хоча останні щасливо проголосували за магната ринку нерухомості та мільярдера.

У країні, де участь у виборах беруть більше жінок, ніж чоловіків, було сподівання, що її стать дасть перевагу.

Але ще під час праймеріз з Берні Сандерсом стало зрозуміло, як важко заохотити жінок, а особливо молодих, голосувати за першу жінку-президента в історії країни.

Багато жінок не мали теплих почуттів до неї. Дехто згадував її зневажливі ремарки на посаді першої леді, яка не хотіла бути домогосподаркою.

Коли Дональд Трамп звинуватив її у сприйнятті любовних інтриг чоловіка і атаках на жінок, які звинуватили Білла Клінтона, багато жінок із цим погодилися.

Image caption Виборці не взяли до уваги професійний досвід Гілларі Клінтон

Безсумнівно, свою роль зіграв старий, не викорінений у країні сексизм. Багато чоловіків відмовились голосувати за жінку на посаді президента.

У рік, коли так багато американців хотіли змін, вона з’явилася і запропонувала усе те ж саме. Партії у США завжди було складно виграти три терміни поспіль у Білому Домі. Демократи не досягали цього з 1940-х років.

Але ця проблема ускладнювалася тим фактом, що дуже багато виборців втомилися від Клінтонів, адже Білл правив країною з 1992 по 2000 рік.

Гілларі Клінтон не була природною в якості кандидата. Її промови часто "вилизані" або схожі на слова робота. Її фрази звучали штучно і для багатьох - нещиро.

Повторне роздмухування скандалу навколо її електронної пошти сильно відволікло її увагу і змусило завершити кампанію на негативних повідомленнях.

Гілларі Клінтон намагалася показати своє бачення повернення Америки. Але гасло "Сильні разом" ніколи не було таким популярним, як "Зробимо Америку великою знову" Трампа.

Image caption Поразці Клінтон сприяв і звичайний сексизм

Під час її кампанії чули десятки різних слоганів, які свідчили про проблеми з чіткістю ключового повідомлення.

У кампанії Клінтон також були тактичні помилки. Вона концентрувала ресурси і час на штатах, які їй не були потрібні для перемоги. Зокрема, на Північній Кароліні та Огайо. А цих ресурсів не вистачало для роботи з так званою синьою стіною – 18 штатами, які голосували за демократів на останніх шести виборах.

Дональд Трамп за допомогою білих виборців із робочого класу частково зруйнував цю стіну, взявши Пенсильванію та Вісконсин, який не підтримував республіканців з 1984 року.

І це не була просто відмова від Гілларі Клінтон, а й відмова половини країни від Барака Обами
http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2016/11/161109_why_clinton_lost_vc

Трапився Трамп 2

П'ять причин, чому Трамп переміг
Ентоні Зуркер Кореспондент у Північній Америці

    9 листопада 2016

Від початку своєї президентської кампанії понад рік тому Дональд Трамп перевершив усі очікування.

Мало хто думав, що він візьме участь у виборчих перегонах, а він узяв. Мало хто думав, що він підніметься в рейтингу громадської думки, а він піднявся. Мало хто думав, що він виграє бодай якісь праймеріз, а він виграв. Мало хто думав, що він обійде всіх і номінуватиметься як кандидат від Республіканської партії – а він це зробив.

Нарешті, здавалося неможливим, щоб він усерйоз змагався за прихильність усього народу на виборах, не кажучи вже про те, щоб перемогти.

Нині ж його обрано наступним президентом США.

Ось п’ять причин, які дозволили йому досягти результату, неочікуваного для більшості і незбагненого для багатьох.

Білі виборці за Трампа

У штатах, де результати вважалися непередбачуваними, жереб було кинуло на користь Трампа: один за одним, до нього відійшли Огайо, Флорида і Північна Кароліна.

Це лишало пані Клінтон надію на штати, в яких її перемога була ймовірною, хоча й непевною, – преса охрестила ці штати "синім захисним екраном" (англ. blue firewall). І захист було пробито.

Перемога лідерки демократів великою мірою лежала на плечах Середнього Заходу. Ці штати десятиліттями підтримували Демократичну партію, частково завдяки чорношкірим виборцям і білим представникам робітничого класу.

Ці білі представники робітничого класу, особливо люди без вищої освіти, як чоловіки, так і жінки, масово відмовились від своєї демократичної орієнтації. Натомість своє слово сказали виборці з сільської місцевості – громадяни, що давно почувалися непомітними для істеблішменту і забутими елітою з узбереж, нині з’явилися на дільниці у великій кількості.

Вірджинія та Колорадо встояли, але Вісконсин упав – а з ним і надії пані Клінтон на президентство.

У підсумку, не виключено, що пані Клінтон матиме більше прямих голосів виборців – за рахунок сильної підтримки у Каліфорнії, Нью-Йорку тощо, а також програшу з меншим розривом, ніж очікувалося, у "яскраво-червоних" штатах, наприклад, у Юті.

Втім, циклон Трампа вдарив туди, де це було необхідно. І вдарив зі страшенною силою.

"Тефлоновий" Дональд

Пан Трамп принизив шанованого ветерана війни Джона Маккейна.

Він вступив у сварку з каналом Fox News і його популярною ведучою Меґін Келлі.

Він повівся вкрай агресивно, коли його спитали, чому він колись насміхався над зайвою вагою переможниці конкурсу краси родом із Венесуели.

Він удавано вибачився, коли в інтернеті з’явилося відео, де він вихваляється своїми чіпляннями до жінок.

Він ледь видряпався з трьох президентських дебатів, на яких показував явно постановні номери.

Усе це не мало жодного значення. Хоча після найбільш обурливих епізодів його рейтинг падав, невдовзі він спливав на поверхню, як корок, що не тоне у воді.

Можливо, суперечливі ситуації ставалися так раптово, що не мали часу на розвиток. Можливо, пан Трамп – така сильна постать, що скандали для нього – як об стінку горохом. Хай там як, він виявився куленепробивним.

Аутсайдер

Він змагався з демократами. Він змагався із силами всередині власної партії.

Він переміг їх усіх.

Пан Трамп побудував собі престол із черепів опонентів-республіканців. Дехто з них – Марко Рубіо, Тед Круз, Кріс Крісті та Бен Карсон – врешті-решт зігнули перед ним коліна. Найстійкіші же, зокрема Джеб Буш і губернатор Огайо Джон Кейсік, тепер відіграють у своїй партії роль спостерігачів.

А як щодо решти впливових гравців-республіканців, від спікера Палати представників Пола Раяна і далі вниз? Пану Трампу не знадобилася їхня допомога – можливо, він і переміг саме тому, що тримався від них на відстані.

Те, що Трамп громив усіх, нагородило його аурою незалежності у той час, коли значна частина американської публіки засуджувала Вашингтон (хоча й не настільки, щоб не переобрати більшість із членів Конгресу, які балотувались на наступний термін).

Цей настрій вловили й інші політики національного рівня – наприклад, демократ Берні Сандерс, а також пан Круз.

Утім, ніхто не втілив його у життя краще, ніж Трамп, і це дозволило йому завоювати Білий дім.

Фактор Комі

Опитування погано відбивали настрій та уподобання електорату, особливо в штатах на Середньому Заході. Втім, в останні дні перегонів навіть вони показували, що пан Трамп має реальні шанси перемогти.

Ці шанси були менш реальними два тижні тому, аж поки директор ФБР Джеймс Комі не оголосив, що відновлює розслідування приватного електронного листування Гілларі Клінтон.

За опитуваннями, найбільше позиції Трампа посилилися за кілька тижнів між отим першим і другим листами пана Комі – у другому той заявив, що кладе матеріали розслідування в шухляду.

Схоже, за цей час пану Трампу вдалося укріпити свою базу, повернувши до себе блудних консерваторів і розбивши надії пані Клінтон на красиве останнє слово до виборців.

Звісно, дії Комі не мали би жодного значення, якби Клінтон тримала все робоче листування на серверах Держдепу. Тут уже ніхто, крім неї, не винний.

Довіра до власної інтуїції

Пан Трамп провів найбільш нестандартну політичну кампанію; та, як виявилось, йому було видніше, ніж всім експертам.

Він більше витратив на брендовані кепки, ніж на рейтингові опитування. Він навідався у такі штати, як Вісконсин і Мічіган, які, на думку експертів, були для нього недосяжними.

Він проводив масові заходи замість того, щоб стукати у двері до кожного чи спиратися на акції "Віддай свій голос!"

Він провів суперечливий, часом хаотичний загальнонаціональний з’їзд партії, кульмінацією якого став його спіч подяки за номінацію – найпохмуріший у сучасній американській політиці.

Він витратив на президентські перегони значно менше, ніж пані Клінтон, як і на республіканські праймеріз порівняно з конкурентами. Він перевернув з ніг на голову загальноприйняту мудрість щодо того, як стати президентом.

"Тямущі люди" бурхливо висміювали всі ці рішення і багато інших.

Втім, у кінцевому підсумку, його рішення спрацювали. Пан Трамп і його довірені особи – його діти та кілька обраних радників – сміятимуться останніми. І робитимуть це в Білому домі.
http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2016/11/161109_trump_victory_five_reasons_or_it


Трампу радіють білі і праві - огляд ЗМІ

    10.11.2016

Увага світових ЗМІ залишається прикутою до Дональда Трампа. Поки американці оговтуються від виснажливої президентської кампанії та її вкрай неочікуваного результату, англомовна преса намагається пояснити причини тріумфу республіканця та спрогнозувати, як його політика позначиться на США та інших країнах світу.
"Коаліція білих виборців"

Як перемога пана Трампа стала можливою? Газета New York Times, яка піддавала бізнесмена нищівній критиці під час президентської кампанії, вважає, що успіх йому принесла "коаліція білих виборців".

Серед цих соціальних груп пан Трамп здобув набагато більше підтримки, ніж інші кандидати-республіканці під час попередніх перегонів, пише видання.

Посилаючись на соціологічні дані та власні інтерв'ю з виборцями по всій країні, видання доходить висновку, що підтримували пана Трампа не тільки консервативні виборці і не тільки бідне населення.

"Що найбільш вражає, згідно з екзит-полами, пан Трамп переміг з найбільшим відривом серед білих виборців із середнім доходом. Тож йдеться про бунт не тільки робочого класу, а й значної частини білого середнього класу", - пояснює газета.

Втім, яким би шоком не була перемога пана Трампа для ліберальної американської преси, газети закликають читачів змиритися із результатом та дати новому президенту шанс проявити себе з кращого боку.

У ще одній статті для New York Times оглядач Ніколас Крістоф зазначає, що американська політична система побудована таким чином, щоб не давати одній людині абсолютної влади. "Я вже бачив вибори, які вважали кінцем світу. Так зокрема Демократи думали про тріумф Рейгана у 1980 році. І країна це пережила", - заспокоює пан Крістоф читачів.

Із таким підходом погоджується і Los Angeles Times. Газета наголошує, що її і досі непокоять людські якості пана Трампа – "його схильність до образ та нетерпимості та його безрозсудна демагогія". Але редакція зазначає, що бажає новому президентові успіху, а почати йому варто з пошуку спільних ідей серед власних прихильників та опонентів.

"Справжні лідери об'єднують людей навколо спільних цілей. Варто людям лише погодитися щодо проблеми, і може з'явитися шлях до компромісу", - пишуть автори.

За межами США пресу непокоїть, перш за все, вплив обрання пана Трампа на міжнародну політику. Британська Guardian досить песимістично зауважує, що результати виборів стали справжнім "політичним та культурним катаклізмом", і не тільки для самих американців.

"Зараз не найкращий час бути литовцем або українцем, і знову ж таки поганий час, щоб бути сирійським опозиціонером", - констатує газета у редакційній статті під назвою "Похмурий день для світу".

Проте таким похмурим день обрання пана Трампа став не для всіх.

Як наголошує Financial Times, його успіх викликав значне пожвавлення серед правих популістських сил у Європі. Результат тільки посилив відчуття свята, яке вже переважало серед таких політиків після голосування за вихід Великобританії з ЄС, вважає видання.

"Несподівана перемога пана Трампа сталася незадовго до виборів у Німеччині та Франції, на яких популісти наступного року можуть показати сильні результати. Позиції французького "Національного фронту" та партії "Альтернатива для Німеччини" щодо імміграції, безпеки та глобалізації досить схожі на ідеї пана Трампа", - пише газета.

Британська Daily Mail, в свою чергу, пророкує важкі часи для НАТО. Видання нагадує, що Трамп неодноразово заявляв, що участь в альянсі обходиться США занадто дорого. До того ж, його схвальні висловлювання щодо Володимира Путіна означають, що він навряд чи підтримуватиме жорстку політику НАТО щодо Росії.

У такій ситуації, вважає газета, на передову роль може вийти Велика Британія.

"Трамп не дуже довіряє найсильнішому європейському лідеру - канцлеру Ангелі Меркель. Цілком вірогідним є варіант, що попри "брекзит" він обере Британію як важливий міст між США та ЄС. Але тільки якщо ми заплатимо та виконаємо або навіть перевиконаємо наші зобов'язання щодо витрат на оборону", - пише видання.

Ще одне британське видання Independent погоджується з тим, що обрання Трампа відкриває нові перспективи для Британії під час та після брекзиту. У статті під назвою "Ця перемога означає утворення нового світового порядку" газета зазначає, що тепер, можливо, Лондон не залишиться останнім у черзі на підписання угоди щодо двосторонньої торгівлі, як попереджав Барак Обама.

"Але в окремих сферах геополітики Британія з Трампом не погоджуватиметься. Тереза Мей хоче взяти на себе головну роль у запровадженні санкцій проти Росії через події в Україні, яку підтримувала адміністрація Обами. Вірогідність, що пан Трамп піде на конфронтацію з Москвою, є дуже малою", - пише Independent.

Огляд преси підготувала Яна Люшневська, Служба моніторингу BB
http://www.bbc.com/ukrainian/press_review/2016/11/161110_foreign_press_sk


Перемога Трампа дестабілізувала світові ринки

    9 листопада 2016

Поділитися
Image copyright Getty

У Європі і Британії підбивають підсумки дня, який розпочався обвалом ринків на тлі перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США.
Реклама

Головний індекс британського фондового ринку FTSE 100 впав на 2% на початку торгів, але потім котирування дещо стабілізувалися на рівні -0,7% порівняно з вівторком.

Головні європейські ринки також падали, а інвестори переводили кошти у безпечні активи, такі як золото чи валюту, зокрема японську єну, яка зміцнилася на 2% відносно американського долара.

    найбільш вірогідним поясненням відносного спокою на ринках є невизначеність
    Домінік О'Коннол, BBC Today

Британський фунт зміцнився на 0,6%, а євро - на 0,6%. Золото на початку торгів підстрибнуло на 5%, але при завершенні торгів зростання ціни становило лише 2%.

Французький Cac і німецький Dax за підсумками дня втратили близько 1,5%, хоча на початку торгів падіння було стрімкішим.

"Інвестори намагаються визначити переможців від перемоги Трампа. Золото пішло вгору, тоді як акції компаній, що можуть постраждати від торговельних війн, пішли вниз. Врешті, найбільш вірогідним поясненням відносного спокою на ринках є невизначеність. Ринки знають так само мало про політику, яку провадитиме Трамп на посаді президента, як і будь-хто інший", - вважає Домінік О'Коннел, ведучий рубрики "Бізнес" програми ВВС Today.

Вранці 9 листопада азійські фондові ринки впали на тлі очікувань перемоги Дональда Трампа. Ці ринки першими відкрилися у день, коли мають стати відомі результати президентських виборів у США.

Падіння відбулося на усіх ринках регіону, а гроші перетікають у безпечні активи.

Японська Nikkei 225 закрилася із падінням на 5,4%.

Очікується також, що так само падінням відреагують і американські ринки, адже трейдери очікували на перемогу комфортнішого для себе кандидата - Гілларі Клінтон. За прогнозними розрахунками, Dow Jones index може втратити близько 4%, а London's FTSE 100 index - понад 3%.

Деякі аналітики порівнювали можливий шок від перемоги Дональда Трампа на виборах із тими, який приніс на ринки "брекзит".

На тлі новин про перемогу Трампа також почали падати ціни на нафту - вартість барелю нафти марки Brent впала до мінімуму за останні три місяці.

Курс мексиканського песо обвалився на 13%, що стало найглибшим падінням від 1994 року, коли країна переживала девальваційну кризу.

Причиною цього стали заяви Дональда Трампа під час виборчої кампанії щодо суттєвих змін у імміграційної політики США, а також щодо можливого перегляду правил Північноамериканської зони вільної торгівлі (NAFTA).

Image caption Інвестори сприймали Гілларі Клінтон як більш прийнятну кандидатуру на посаді президента США

"Дональда Трампа здебільшого сприймали негативно для азійських економік через його протекціоністську риторику, що лунала під час його виборчої кампанії", - каже азійський бізнес-кореспондент ВВС Карішма Вашвані.

Трампа також сприймали як "велике невідоме", тоді як до Клінтон ставилися як "кращого диявола, якого знаєш".

Інвестори також радять стежити за першими заявами пана Трампа щодо торгівлі з Китаєм.

Із тим, що перемога Дональда Трампа на президентських виборах буде "кроком у невідоме", погоджується і один із провідних американських економістів Пол Ешворт із Capital Economics.

"Ми просто не знаємо, яким президентом буде Трамп. Чи залишиться він демагогом, як це було під час виборчої кампанії, який погрожував приборкати своїх політичних опонентів, покарати медіа, збудувати стіну на кордоні і розпочати глобальну торговельну війну? Або ж він буде здатен перетворитися на державного діяча, який керуватиме у більш поміркованому тоні.
http://www.bbc.com/ukrainian/business/2016/11/161109_trump_victory_global_markets_az

Трапився Трамп

Дональд Трамп - новий президент США: шлях до перемоги (09.11.2016)

http://www.dw.com/uk/%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B4-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BF-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9-%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D1%81%D1%88%D0%B0-%D1%88%D0%BB%D1%8F%D1%85-%D0%B4%D0%BE-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B8-09112016/av-36319061


Чого ж, власне, хоче Дональд Трамп

Під час передвиборчої боротьби Дональд Трамп багато говорив про те, чого він прагне досягти. Заяв і обіцянок було багато і вони часто суперечили одна одній. То що ж конкретно пообіцяв Трамп своїм виборцям?

Вільна торгівля

"Насамперед Америка" - для Дональда Трампа його країна завжди стоїть на першому місці. Аби посилити американську економіку, він виступає за протекціоністську політику, тобто прагне відгородити США від імпортних товарів. На його думку, вільна торгівля - це недобре.

Тож на тлі цього Трамп прагне по-новому узгодити пункти Північноамериканської угоди про зону вільної торгівлі між США, Канадою та Мексикою (NAFTА) або ж взагалі вийти з неї. Що стосується Трансатлантичної угоди про створення зони вільної торгівлі між США та Європейським Союзом, переговори про яку завершили торік, то Трамп недвозначно планує відмовитися від неї.

Крім того, він воліє запровадити митні збори, щоб завадити американським компаніям переносити виробництво з США в інші країни з дешевою робочою силою, аби потім безмитно ввозити товари на американський ринок.

Міграція

У своєму плані на перші сто днів на посаді президента, Трамп проголосив швидкий початок видворення за межі країни "двох мільйонів кримінальних, нелегальних мігрантів". Той, кого вже видворили раз з країни, але хто знову незаконно прибуває до США, має рахуватися з дворічним ув'язненням.

Вже на перший день свого перебування на посту глави держави Трамп пообіцяв припинити міграцію з "вразливих в терористичному плані регіонів" та взагалі посилити безпекові перевірки для мігрантів. Між іншим, мусульман Трамп вимагав взагалі не допускати до країни.

Мексика

"Без кордону ми не матимемо держави", - сказав Дональд Трамп в одному з відеозвернень під час передвиборчої боротьби. Прикордонні споруди він порівняв зі швейцарським сиром. Дональд Трамп багато разів оголошував намір спорудити стіну вздовж південного кордону, аби стримати потік нелегальних мігрантів та наркотиків. Водночас, за його словами, Мексика має відшкодувати витрати на спорудження стіни.

Ділянка американсько-мексиканського кордону

НАТО

Трамп нерідко критично висловлювався щодо НАТО, запитуючи, чому саме США мають завжди виступати в ролі лідера. В одному з інтерв'ю виданню New York Times він знову вказав на те, що деякі країни-члени НАТО не сплатили своїх внесків. На питання, чи США підтримуватимуть у військовому плані країн-членів, до чого їх, власне, зобов'язує сам договір, Трамп відповів: "Якщо вони дотримуватимуться своїх зобов'язань щодо нас, тоді відповідь "так".

Клімат

Під час перших теледебатів з Гілларі Клінтон Дональд Трамп стверджував, що він ніколи не казав, буцім-то теза про зміни клімату - вигадка китайців. Але однин з його твітів з 2012 року каже дещо інше.

Трамп також постійно називає тезу про глобальне потепління ошуканством. Тож з метою захисту "американських робітників", Трамп, якщо вірити його програмі на перші 100 днів, прагне скасувати багатомільярдні виплати на фінансування кліматичних програм ООН, а звільненні від цього кошти направити на спорудження водної та екологічної інфраструктури в самих Сполучених Штатах.

У травні він проголосив намір вийти з Паризької кліматичної угоди. Щоправда, зробити це юридично буде не так просто.

Виконавча та законодавча гілка влади

Трамп пообіцяв скасувати під час свого найпершого дня роботи будь-які "неконституційні" укази попередника Барака Обами. Він також пропонує заморозити кількість державних службовців та обмежити тривалість каденції конгресменів.

Енергетика

Разом зі своїми планами щодо виходу із програми захисту клімату він також планував одразу дати зелене світло спорудженню енергетичних проектів, без яких "не обійтися". Це стосується, скажімо, суперечливого проекту Keystone XL, що передбачає створення мережі нафтогонів, які мають поєднати канадську провінцію Альберта, де ведеться видобуток нафти з нафтоносних пісків, з мережею американських нафтопроводів.

Коментар: Історична перемога Трампа, безпорадний Захід та багато відкритих питань

Свого часу Барак Обама відхилив реалізацію цього проекту через енергетичні ризики. Трамп також планує скасувати будь-які обмеження на розробку викопного палива з метою цілковитого використання власних запасів нафти, газу, сланців та вугілля, що, на його думку, має створити додаткові робочі місця.

Податкова політика

Трамп прагне домогтися економічного зростання мінімум 4 відсотки щороку та створити 25 мільйонів нових робочих місць. Полегшити реалізацію цієї мети має, серед іншого, й зменшення податкового навантаження. Так податкове навантаження на підприємства він планує зменшити з 35 до 15 відсотків, аби в такий спосіб спонукати більше фірм залишити виробничі потужності на території США. Максимальна позначка ставки податку на прибуток для людей з найвищим рівнем доходів має становити 33 відсотка, а люди з низьким рівнем доходів взагалі можуть почасти уникнути сплати податків на прибуток, користуючись системою неоподаткованих мінімумів. Родині середнього класу з двома дітьми доведеться сплачувати на 35 відсотків менше податків. Згідно з дослідженням Forbes, найбагатші американці зможуть заощадити на сплаті податків щороку в середньому 275 тисяч доларів, а найбідніші - 128 доларів. Утім, експерти по-різному оцінюють реалістичність цих обіцянок і їх наслідки.

Медичне страхування

Неодноразово Трамп заявляв про намір, скасувати дітище Барака Обами в галузі охорони здоров'я, систему медичного страхування - так звану Obamacare, замінивши її власною системою.

Аборти

Не так як раніше, Трамп виступає і проти абортів. Так, у березні цього року він заявив, що аборти слід оголосити поза законом, а жінок та лікарів, які згоджуються їх робити, "якось" карати за це. Згодом його штаб пояснив, що карати слід лише тих, хто проводить незаконні аборти, але не самих жінок. Трамп також планує припинити фінансування організації Planned Parenthood, якій належить зокрема мережа клінік, де проводять аборти. Натомість, на думку Трампа, слід дозволити проведення абортів лише в крайніх випадках. Він також має намір призначати на посаду суддів Верховного суду США тих суддів, які виступають проти абортів.

Зброя

Друга поправка, яка дозволяє американським громадянам носіння та зберігання зброї, для Трампа - свята. "Коли я стану президентом, то в цьому плані вид можете покластися на мене на сто відсотків", - сказав він в одному зі своїх передвиборчих відео.

Юридичні процеси проти опонентів

Під час других теледебатів Трамп пригрозив запроторити за ґрати Гілларі Клінтон через скандал із несанкціонованим використанням нею приватної поштової скриньки під час роботи в Державному департаменті. "Коли я стану президентом, я накажу своєму генеральному прокуророві, нехай спеціальний слідчий займеться вашою ситуацією", - сказав він Клінтон.

Крім того, під час презентації свого плану на перші 100 днів він також проголосив, що позиватиметься проти жінок, які закинули йому сексуальні домагання, звернувшись у такий спосіб до громадськості. Цих жінок він назвав "брехухами".

    В оточенні родини: Дональд Трамп із його дружиною Меланією, дочками Іванкою та Тіффані, синами Еріком та Дональдом-молодшим, а також онуками Кей та Дональдом-молодшим-III. Троє старших дітей Трампа займають посади перших віце-президентів у його фірмі Trump Organization.

http://www.dw.com/uk/%D1%87%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D0%B6-%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%BD%D0%B5-%D1%85%D0%BE%D1%87%D0%B5-%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B4-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%BF/a-36329347?maca=ukr-tco-dw


Родина Трампів

Переможну промову у Нью-Йорку Дональд Трамп давав у супроводі всієї своєї великої родини. Хто ж такі, нова "перша сім'я Америки"?

1. Беррон Трамп - єдина дитина від нинішнього шлюбу Дональда Трампа з дружиною Меланією. І хоча він кілька разів ненадовго з'являвся перед камерами під час виборчої кампанії, переважно 10-річного хлопця тримали подалі від камер. Він грає у гольф з батьком і, як повідомляється, вільно володіє словенською - рідною мовою своєї матері.

2. Меланія Трамп - колишня модель, родом зі Словенії. У шлюбі з Дональдом Трампом вона перебуває з 2005 року. Вона підтримала чоловіка після того, як під час кампанії було опубліковане відео, на якому пан Трамп вихвалявся обмацуванням жінок. У липні ім'я Меланії потрапило в заголовки газет після її виступу на зібранні Республіканської партії - жінку звинуватили у тому, що вона списала свою промову з виступу Мішель Обами у 2008 році. Коли у жовтні в ефірі CNN її спитали, що б вона змінила у своєму чоловікові, Меланія відповіла: "Його пости у Twitter".

3. Джаред Кушнер - чоловік Іванки, старшої дочки Дональда Трампа. Він також є сином великого нью-йоркського забудовник і 10 років володіє газетою New York Observer. Як повідомляється, Джаред, що є євреєм, розгнівав свою рідню, коли виступив на захист використання Дональдом Трампом зірки Давида у твіті з нападками на Гілларі Клінтон. У власній газеті він написав: "Мій свекор - не антисеміт... Різниця між мною та журналістами й натовпом у Twitter, які дозволяють собі говорити про зміщення мого свекра, дуже проста. Я його знаю, а вони ні".

4. Іванка Трамп - ймовірно, найвідоміша з дітей мільярдера. Вона - єдина його дочка від шлюбу з першою дружиною Іванною. В юності була моделлю, а зараз є віце-президентом у компанії батька та брала участь у одному з його реаліті-шоу The Apprentice як суддя. Після одруження з Джаредом перейшла в іудаїзм. На згаданому конгресі Республіканської партії вона закликала батька підтримувати права жінок: "Як мати трьох малих дітей я знаю, як важко працювати під час їхнього виховання. І також я знаю, що у цьому плані мені пощастило більше від інших. Американські сім'ї потребують допомоги. Політика, яка дозволяє жінкам з дітьми процвітати, не має бути якоюсь новинкою, вона має бути нормою".

5. Тіффані Трамп - дочка Дональда Трампа від другої дружини Марли Мейплз, екс-актриси і телеведучої. Тіффані - активна користувач Twitter і Instagram, де вона постить фото свого гламурного життя. Вона проявляла порівняно мало активності під час виборчої кампанії, однак заслужила похвалу від батька за "фантастичну" промову, у якій назвала свого батька "природженим натхненником".

6. Ванесса Трамп, уроджена Хейдон - дружина Дональда Трампа-молодшого з 2005 року. У подружжя є п'ятеро малих дітей, зокрема восьмирічну Кай (зображена на фото). Ванесса ще у дитинстві стала моделлю і навіть зустрічалася з Леонардо Ді Капріо. Зараз вона працює у керівництві благодійного фонду свого зведеного брата Еріка. Вдома Ванесса тримає зброю - у інтерв'ю компанії з виробництва глушників для зброї SilencerCo вона зізналася, що має дозвіл носити приховану зброю та регулярно стріляє.

7. Кай Трамп - найстарша з п'яти дітей Ванесси і Дональда Трампа-молодшого.

8. Дональд Трамп-молодший - найстарший син мільярдера від першого шлюбу. Зараз він є віце-президентом його Trump Organization. З Ванессою Хейдон одружився після того, як їх познайомив Дональд Трамп-старший на одному з модних показів. Процес дорослішання Трампа-молодшого не минулося без суперечливих моментів. Зокрема його спільне з братом Еріком захоплення полюванням на велику дичину зазнало серйозної критики після публікації фото, на яких вони позують з вбитими тваринами, зокрема леопардом та крокодилом. Дональд-молодший також тримав відрізаний хвіст слона.

9. Ерік Трамп - третя дитина від шлюбу Дональда Трампа з першою дружиною Іванною. Як і свої брат і сестра, він також є віце-президентом Trump Organization. Водночас він очолює винний завод Трампа у Вірджинії і контролює його гольф-клуби. У 2006 році Ерік Трамп запровадив власний благодійний фонд, який пожертвував 28 млн доларів дослідницьким лікарням, що борються проти смертельних дитячих хвороб. Як і його брат Дональд-молодший, Ерік зазнав критики через своє сафарі у Зімбабве в 2010 році. Його також звинувачують у порушенні виборчого закону в день голосування, коли він опублікував у Twitter фото свого бюлетеня зі словами: "Це була велика честь проголосувати за мого батька".

10. Лара Юнаска - колишня ТБ-продюсер, яка у 2014 році одружилася з Еріком Трампом. Вона відома вершниця - за два тижні до весілля Лара зламала обидва зап'ястки під час кінної поїздки. У подружжя немає дітей, натомість є собака. Водночас вона є захисником прав тварин, що суперечить захопленню полюванням її чоловіка. Лара Юнаска також причетна до благодійного фонду Трампа і, як повідомляється, є одним з найбільших приватних благодійників у США. За два дні до голосування вона заявила каналу Fox News: "Жінок дуже ображає, що така кандидат як Гілларі Клінтон вважає, ніби може здобути наші голоси просто тому, що ми однієї статі... Це смішно, це прикро і це образливо".
http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161110_trump_family_review_vs

1


Ретроградна реформа



Ретроградна реформа

Давно займаюся темою комунального господарства, перепрошую: комунальної безгосподарності. Зокрема майже на абсолютне «Слава!» я зустрічав колись закон про так звані «кондомініуми» або ще їх називають «об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» (ОСББ). Сподівався на справді кардинальну зміну в житловому сегменті України, але коли копнув глибше, то копнув цей закон і все пов’язане з ним, бо то виявилось підставою, псевдореформою. Чому? А дуже проста причина: головним гаслом цього так званого «реформаторства» є спільне господарювання над своїм будинком його мешканцями без посередництва осоружних жеків або інших подібних комунальних підприємств, які обдирають і оббирають мешканців будинків, не надаючи фактично їм послуг, за які начисляють чималу оплату за квартиру, а якщо точніше: за кожен квадратний метр квартири! Чомусь люди тупо не хочуть розуміти, що де освітлення в їх під’їзді і підвалах, прибирання під’їздів та прибудинкової території, врешті і вивіз сміття – і де квадратний метр їхньої квартири! Сплачувати за так зване «комірне», яке складають наполовину і навіть більше послуги, що абсолютно не стосуються суто їх помешкання, – є що найменше безглуздо. Але так є! Візьміть і порахуйте самі, врешті-решт! Скільки вийшло і за що? Отож бо і воно! В ОСББ робиться все за аналогічною схемою! Обгортка в цукерки дуже приваблива, а насправді власник квартири вступаючи до ОСББ добровільно віддає свою квартиру як пайовий внесок і фактично позбавляється повноцінної приватної власності на неї. Нагадати шановному панству, як називалася за радянської влади подібна спільна-колективна власність? Нагадую: це є КОЛГОСП. Далі продовжувати? Хто мало знає про всю «принадність та ефективність» колгоспів – той нехай відновіть інформацію від сільських і навіть міських старожилів. Правління колгоспу жирувало, а все інше поспільство – стогнало і нічогісінько не могло змінити.
Радянська влада на чолі з комуністами добре зналася, як створити умови, щоб всі управлінські та особисті проблеми перекласти виключно на звичайних людей, а всі прибутки привласнити виключно собі, для чого і придумали колгоспи. Наші горе-реформатори вирішили реанімувати цей самий колгоспний принцип в комунальній сфері сьогодення. Самі подумайте: нащо створювати комунальні підприємства, утримувати і ще й нести відповідальність за їх діяльність, коли можна просто збирати грошики від ОСББ і ні за що не відповідати – геніальна система здирництва! Мені заперечують, що стільки гарного говорять зі ЗМІ про ОСББ, а я відповім, що і колгоспи навіть зараз багато є бажаючих вихваляти, а під час їх запровадження – і поготів хвалили аж ну. Перепрошую, але невже з ОСББ в Україні все так на 100 % гарно? Звичайно, що ні, але почути про це неможливо, бо не кажуть ніде. Хіба що по мережі БіБіСі (бабця бабці сказала), тобто в приватних розмовах. Ще можна почути в судах при розгляді справ про шахрайства керівництва ОСББ, чим українські ЗМІ чомусь (?!) зовсім не цікавляться. Якби система ОСББ була насправді для пересічних людей, а не для корисливих бл… ( інакше кажучи: різноманітних шахраїв), то вона сама б давно розповсюдилась, а не з таким надривом повзла десятки років.
Статистики детальної по ОСББ немає окрім суто кількісних підрахунків, але я за власними дослідженнями вияснив, що в Україні основний масив ОСББ складають новобудови і знаєте чому? Ніколи не здогадаєтесь! Загадка має зовсім несподівану розв’язку: бо серед мешканців квартир в новобудовах обов’язково знайдуться і слідчі з МВС чи Прокуратури, і судді, і депутати, і ще багато таких, хто легко вичислить і легко так би мовити «голову відірве» у керівництва ОСББ, якщо воно почне їх обкрадати. В новобудовах пересічний українець не проживає. Пересічний українець проживає в «старобудовах» і при створенні ОСББ він опиняється в руках його правління повністю беззахисним, тому що місцева влада не має повноважень втручатися у внутрішню діяльність колективних товариств і розбиратись щодо всіх їх рішень, або скоріше просто не бажає тим перейматись. Коли ж опоненти починають мені доводити, що можна елементарно скликати загальні збори і переобрати правління ОСББ, то я з наївним виразом запитую: – Згідно закону така норма існує, але там нічого не сказано, де проводити збори співвласників ОСББ. Наголошую: ДЕ проводити ці загальні збори? Щоб від кожної квартири був представник. Відповідаю: а ніде! Все, шановні, скінчилось ОСББ! Починається колгосп! А як інакше називати оті спорадичні збіговиська коло будинку на ногах під шум-гам звідусіль? Що можна обговорити та вирішити під відкритим небом без належних умов? Навіть не уявляю. Що тоді робити? Проводити збори на даху? В підвалі? В одному з під’їздів? Не смішно. Отже треба орендувати актовий зал? Можна, звичайно, за рахунок збільшення квартплати чи окремих внесків, але чи то всіх влаштує? Певен, що ні. І чи є він поблизу такий місткий актовий зал? Особливо мені цікаво уявити, щоб правління ОСББ оплатило за оренду якогось залу і проводило збори, знаючи наперед, що ними мешканці незадоволені і їх зможуть переобрати…
Тема спільних зборів всіх учасників ОСББ є одною з підступних прогалин в українському законодавстві, яка в реальному житті знайшла вихід у системі спільної згоди співмешканців по ОСББ, яка тотожна команді в комп’ютері «за замовчуванням». В кожному будинку є певна кількість активних людей десь в межах 10 % від основної маси мешканців, що господарюють в будинку, обирають правління і контролюють його, а всі інші з тим просто мовчки погоджуються, якщо то є в межах дозволеного. На моє прохання всіх хвальків з успішних (з їх слів) ОСББ ніхто не зміг назвати факту проведення спільних зборів за участі принаймні 2/3 співмешканців і частотою хоча би раз на квартал. Хоча якщо йти за змістом закону, то по закінченні кожного місяця повинні бути загальні збори співмешканців ОСББ зі звітом правління і затвердженням квартплати з ухилом до її зменшення за рахунок економії і правильного управління. На диво у більшості ОСББ квартплата не менша, а то і більша за загальну комунальну, що особливо відбиває бажання вступати до ОСББ у багатьох громадян. Є проста істина: хороше рекламувати не потрібно – воно саме себе поширить.
Завершуючи тему деструктивної законодавчої бази стосовно ОСББ я б дуже хотів його вдосконалення принаймні через обов’язкове щомісячне анкетування активного формату впливу на правління від кожного власника квартири по ОСББ. В ідеалі має бути постійний інтерактивний контакт, контроль і вплив через засоби зв’язку поміж співвласником і правлінням ОСББ. Ще я дуже сподіваюсь, що намічена нарешті ідея конкуренції у комунальному господарстві як за введенням системи з окремими управляючими, так і з потужними управляючими компаніями, буде належно і всебічно підготовлена в законодавчому плані, отже не буде мати подібних «ляпів» як зі загальними зборами ОСББ, або інше тому подібне законодавче лукавство від наших вже чесних і розумних народних депутатів у Верховній Раді України.

Богдан Гордасевич
м. Львів
03.10.2016 р.

Кондомініум (лат. con — разом і dominium — володіння) — співволодіння, спільне володіння.

    спільне володіння і управління однією і тією ж територією двома або більше державами.
    спільне володіння єдиним об'єктом, найчастіше будинком, але також і іншим нерухомим майном.

Група Єврокомісії з підтримки України

Група Єврокомісії з підтримки України опублікувала перший звіт щодо реформ



КИЇВ. 28 жовтня. УНН. Група підтримки України у Європейській комісії опублікувала звіт за перші півтора року своє роботи, де зазначається, що Україна демонтрує прогрес в реформуванні, передає УНН з посиланням на прес-службу Єврокомісії.

"У доповіді йдеться про перші 18 місяців роботи Групи підтримки України, де відображається дуже важливий прогрес, який Україна зробила в реформах, зокрема, в сфері боротьби з корупцією і верховенства права, управлінні економікою і енергетиці та децентралізації. Група підтримки України буде продовжувати робити внесок в успішне просування реформ в Україні в найближчі роки", - заявив комісар з питань європейської політики сусідства і розширення переговорів Йоханнес Хан.

У звіті охоплено період з вересня 2014-ого до березня 2016 року і зазначається, що український уряд вжив значні кроки у боротьбі з корупцією шляхом створення низки антикорупційних інституцій та прийняття законодавства з метою подальшого зміцнення зусиль в цьому напрямку. Також вказано, що були внесені зміни щодо української судової системи.

Крім того, українському уряду вдалося зробити важливі кроки для стабілізації і дерегуляції, а також були проведені підготовчі роботи з приватизації держпідприємств України, сказано у звіті.

Група Єврокомісії також звітує, що вона допомогла забезпечити грошову допомогу Україні, призначену для конкретних потреб щодо реформ, і почала процес координації з державами-членами, щоб забезпечити кращий приток інвестицій ЄС на реформи України.

http://www.unn.com.ua/uk/news/1613830-grupa-yevrokomisiyi-z-pidtrimki-ukrayini-opublikuvala-pershiy-zvit-schodo-reform

Стали відомі переможці фестивалю "Молодість"



Найкращим фільмом програми "Сонячний зайчик" визнано стрічку "Тхеквондо".

Гран-прі кінофестивалю "Молодість" та грошовий сертифікат на 10 тис. дол. отримала польська стрічка "Остання сім'я" режисера Яна Матушиньського. Про це повідомляється на сторінці фестивалю у Facebook.



"Гран-прі 46-го Міжнародного кінофестивалю “Молодість” та грошовий сертифікат від “Лото-Забава” на 10 000 доларів отримав фільм Яна П. Матушинського “Остання сім’я” (Польща)", - йдеться у повідомленні.

Найкращим фільмом програми "Сонячний зайчик" визнано стрічку "Тхеквондо" режисера Марко Бергера, Мартіна Фаріни з Аргентини.

У національному конкурсі перемогу святкує стрічка "Кров'янка" режисера Аркадія Непиталюка.

Приз міжнародного журі отримав фільм "Воротар" Гійома Сене (Бельгія-Швейцарія-Франція).

Приз у студентському конкурсі отримала стрічка "Жінка і її колісниця" режисера Лоіка Дарсеса (Канада), у короткометражному конкурсі - "Вознесіння" португалського режисера Педру Перальти.

Нагадаємо, найбільший кінофорум України стартував у суботу, 22 жовтня, в Києві.

http://tyzhden.ua/News/177248

У Румунії відкрили пам'ятник Тарасу Шевченку



У Румунії відкрили пам'ятник Тарасу Шевченку

Кошти на погруддя виділив Союз українців Румунії.

У румунському місті Сігету Мармацієй повіту Марамуреш відкрили погруддя Тарасу Шевченку. У відкритті взяв участь міністр закордонних справ України Павло Клімкін, передає прес-служба МЗС.

Як зазначається, пам’ятник спорудженого за рахунок Союзу українців Румунії.

Крім того, Клімкін зустрівся з головою МЗС Румунії Лазерем Коменеску, із яким обговорив питання двостороннього співробітництва, зокрема, аспекти транскордонної та регіональної співпраці, розвитку інфраструктури українсько-румунського державного кордону та проблематики національних меншин, а також подальшу підтримку Румунією євроінтеграційних зусиль України.

Нагадаємо, в червні 2016р. пам'ятник Шевченку відкрили у столиці Болгарії.
http://tyzhden.ua/News/177237

Умовність мови




Відразу однозначно заявляю, що я є і буду проти будь-якої примусової українізації в нашому суспільстві – це аксіома! Я давно визначився, що українізувати потрібно суто державний апарат і то з чисто технічної причини: виключно задля правильної комунікації. У кожному підручнику з мови вказується головна функція мови: комунікативна, тобто зрозуміла усім учасникам процесу форма обміну інформації. Все, що там далі дочіпляють до функцій мови – то є вторинне, хоча і вартісне також. Але функціонально інформаційна складова в кожній мові – найважливіша. Саме тому державна мова має бути одна в унітарній державі, щоб не виникало різночитання і різнорозуміння в законодавстві, як і в цілому керуванні державою. Єдина мова для єдиного державного апарату є константою без винятків.
Простіше це виглядає так, що хто отримує зарплату з державного бюджету України – той на роботі має послуговуватись виключно українською мовою. Питання з перекладачами, запрошеними іноземними фахівцями, митцями та етнічними діячами залишимо у спокої, бо це специфіка роботи іномовлення, а суто службове діловодство все одно українською має бути. І то є та крайня межа, яку я проти, щоб переходили в питаннях українізації.
Вся інша соціальна українізація має проходити природньо і непомітно. Абсолютно непомітно для пересічного громадянина України, який не користується наразі українською мовою. У мене колись виникла подібна розмова з мешканкою Харкова в період поміж двома українськими революціями, коли проблему українізації я визначив так: у людей зараз і без того життя сповнене проблем і я б не хотів додавати до цієї купи ще одну проблему з нагальною українізацією. Також я пригадую мовні дискусії ще до Незалежності України під час прийняття Закону про українську мову у ВРУ, коли інша жіночка у Києві привселюдно заявила наступне: я народилася в українській родині і розмовляла українською, але тепер я розмовляю постійно російською скрізь і вдома також, але я не вважаю, щоб мене насильно русифікували. По-суті вона висловила мою позицію щодо українізації, тільки у протилежному напрямку, бо я хочу, щоб головна маса людей з так званого «російськомовного населення України» навіть не помітила, як вона перейшла спілкуватись постійно українською мовою! В тому я особисто вбачаю правильну українізацію України!
Висловивши свої раціональні погляди щодо українізації, я ще хочу висловити свої суб’єктивні емоції, а саме: я категорично не хочу, щоб хтось вивчав, розмовляв  або інакше користувався українською мовою і при цьому люто її ненавидів. В тому я вбачаю найгірший варіант українізації! Такого я не сприймаю і буду проти всіма силами. Як не можна людину силою примусити покохати іншу людину, а скоріше призвести тим до зненависті щодо неї, так само буде, коли нетактовним мовним насиллям ми будемо породжувати внутрішніх  ворогів-українофобів. Перепрошую але ворогів в України і без того вистачає.
Наголошую ще і ще раз на своєму суто суб’єктивному постулаті, що хочу, аби українською мовою користувались виключно з любов’ю і пошаною до неї. Тема сповна ірраціональна і важка для зовнішнього керування та коригування, але бажана. За тим повернемось до раціональних реалій, хоча і далі суто особистих, бо я пропоную запровадження українізації не просто як своєрідне вичікування, а як динамічний процес, який залежить від кожного з нас. Пригадуєте оте дивне гасло: «Услышьте Донбас!», – поширене на Сході України після Революції Гідності.  Так от його в Києві почути – почули, але зрозуміли його тільки в Москві, причому досить специфічно та зараз не про те йдеться. Зараз важить наступне: якщо хочеш бути почутим там, де власне хочеш, то потурбуйтесь спершу вивчити потрібну мову і звертатись на ній, щоб вас насправді могли зрозуміти. І такою є ще одна мовна аксіома: хочеш бути почутим – навчись говорити на відповідному комунікативному рівні передачі інформації, тобто вивчи потрібну для цього мову. Іншого не дано. Точніше це «інше» дано виключно агресорам, загарбникам і окупантам, отже вибирай ким маєш виглядати...
Як на мене – все досить просто: я українець, живу в Україні, а тому якщо хтось хоче, щоб я його почув і належно зрозумів – прошу звертатись до мене українською. Крапка. Все, що лунає начебто до мене, але на іншій мові, зокрема – російській, я розумію тільки тоді, коли я сам цього захочу. Таким є мій принцип «динамічної українізації» і я пропоную поширювати його кожному, хто вболіває за розвиток вживання української мови без якогось насилля: беріть і створюйте особисто суто задля себе умови скрізь, де тільки це є можливим, для звучання виключно україномовного контенту по ЗМІ або інакше, особливо у себе вдома. Просте рішення проблеми і воно того вартує: хто захоче вашої уваги – той нехай проявить належний рівень достатньої поваги говорити зрозуміло. А коли йдуть в наглу за принципом, що: «И так сойдёт! – Поймут, куда они денутся! Стану я ещё лишний раз напрягаться» і т.д. У мене на такий випадок спрацьовує реакція типу «виключити» або «переключити» – і все добре, навіть гарно. Інакше це  виглядає як неповага і зневага, в першу чергу до самого себе. Повторюсь, що я вважаю за прояв зневаги, коли до мене звертаються на іншій мові за принципом «ти повинен мене зрозуміти»! Та нікому я нічого не повинен! Я вільна людина у вільній країні! І я роблю тільки те, що я особисто вважаю за потрібне! Добровільно за власним бажанням!
Таким чином найпродуктивнішим в українізації України я вважаю спосіб творення власного українозмістовного середовища і очищення його від усього зайвого і нікчемного, як ось принцип, що «кожен матюк робить тебе москалем» тощо. Найяскравішими представниками руху «динамічної українізації» я вважаю тих людей, що за особистим бажанням будучи російськомовними у такому ж середовищі переходять говорити виключно українською. Без примусу і якоїсь вигоди, а просто з власного потягу не стоячи на протягу обов’язкової українізації. Як виходець з Донецька і вихованець Запоріжжя, я сам пройшов подібний еволюційний шлях. У мене був вибір ставати суто російським літератором чи українським і я вибрав друге, при більш ніж значних пріоритетах першого варіанту у 70-х в Україні 20 століття, про що ніколи не шкодував і не шкодую. Українська мова стала головним проводирем моєї особистої світоглядної еволюції, але то вже інша тема і я її оповім якось іншим разом. Наразі важить наголос на значенні особистої волі, суто добровільної і зацікавленої в опануванні та користуванні українською мовою.  
Особисто у мене ніколи не було негативних емоцій до простих людей, звичайних або як про таких кажуть українською: пересічних – до таких в мене немає і краплини зневаги через те, що вони «російськомовні», як і знаю, що наша сучасна Українська Армія на 2/3 є російськомовна і це є феномен, хоча і те правда, що коли на передовій перемовляються наші вояки по радіо українською, то реакція «ответкой» з ворожого боку є частіше  невдалою. Взагалі, як це не дивно, але потрібно подякувати за мовний закон Ківалова–Колісниченка на користь поширення вживання російської мови в Україні, тому що він фактично зовсім зліквідував негативні настрої в цій сфері, отож коли з РФ почали наганяти істерію мовного насилля над «російськомовними» в Україні, то отримали у відповідь не масову підтримку, а всезагальне подивування. Ніхто з російськомовних ніякої дискримінації в Україні не зазнавав, отже і не відчував ніяких образ, тому що це стосувалось не їх, а до навпаки виключно державної української мови. Перестарались тоді регіонали, тому що мали би для підбурення проводити провокаційну «жорстоку українізацію» начебто на вимогу фракції   «свободівців» тощо. А так вийшов анекдот: українофоби Ківалов і Колісніченко зробили своїм законом вагомий внесок для національного примирення і єднання в обороні України від агресії РФ. Найяскравіший приклад тому – Одеса!
В подібній площині варто обговорити ще одну важливу тему так званих «українських російськомовних інтелектуалів», яких можна спостерігати в якості різноманітних експертів майже скрізь по всіх ЗМІ. Скажу відверто, що особисто мені важко визнати людину інтелектуалом, якщо вона тривалий час проживає в якійсь країні і не спроможна вивчити мови цієї країни. Тим більше щодо людини, яка від народження проживає і не володіє мовою рідної країни. Зрозуміло, що регіональні особливості позначаються, проте інтелектуал на те й інтелектуал, щоб бути розумнішим за інших, а не дурнішим. Еліта – це обранці за принципом «найкращі з кращих», а не – «найкращі з гірших».  Є гарна приказка: скільки людина знає мов – стільки раз вона людина. Що можна сказати про людину, яка не знає мови рідної країни? Особливо якщо ця людина ще й преться виглядати якимсь там інтелектуалом, бути експертом, щось іншим радити і вказувати тощо. У мене подібна інтелектуальна неповносправність в мові дорівнює діагнозу і щодо інших розумових здібностей подібних псевдо-інтелектуалів. Водночас я навпаки з підвищеною повагою та увагою ставлюся до людей, які вийшли з російськомовного середовища, але оволоділи українською і нехай не досконало, але спілкуються нею не ховаючись за побрехеньками типу: «Я мушу говорити мовою, якою я думаю, щоб мене краще зрозуміли» Хто насправді вміє думати – той на будь-якій мові зуміє виявити, проявити і заявити про свій інтелект. Інша справа, що володіння українською ще не обумовлює наявність в людині інтелектуальних здібностей вищого порядку, але то вже знову інша тема. А у нас, наразі, є на увазі тема мови та її умовність.
В своїй основі кожна мова є умовна, бо то сукупність знаків, що мають виключно умовне значення. Ніхто не дасть пояснення, чому, наприклад, слово «стіл» є така послідовність букв-знаків, а  слово «їсти» – інша послідовність і т.д. Все це умовність, яка створювалась і вдосконалювалась протягом тривалого часу. Кожна існуюча мова безумовно умовна, але саме існування мови творить дива становлення людського буття, культури, цивілізації і що найголовніше: кожної людської особистості! Через мову людина творить себе і творить Світ, або навпаки: спотворює і себе, і Світ. Не буду далі вдаватись ні у філософські, ні у релігійні тонкощі трактування функцій мови, а просто хочу особливо підкреслити, що умовність мови безумовно обумовлює сутність нашого реального життя: ми спільно маємо умовитись і домовитись стосовно нашої української мови і на тому порозумітися, без чого неможливе порядне і погідне співжиття людей у соціумі. Отже якщо ми хочемо жити гарно і заможно в сильній світовій державі, то вагомою умовою в тому має бути повноцінне функціонування української мови в усіх сферах держави Україна.

Богдан Гордасевич
 29.10.2016

Хто кого: честь-по-честі

Мішанка 13:16 29.10.2016



Побачив по телевізії про конфлікт між атошником і поліцаєм в Івано-Франківську через неправильну парковку і штраф за неї. Атошник показував синці на руках, які отримав під час його насильницької евакуації з відділку поліції силами його керівника. І я не зрозумів одного: чому атошник не показав по телебаченню головні докази насилля, над якими довго сміялась судекспертиза, а саме два відбитки підошов поліцеського черевика на двох сідницях атошника, отримані спершу для «виходу» з кабінету начальника, а далі – на виліт з самого відділку поліції.
Скажу відверто, що я беззастережно на боці поліції з двох причин: 1-ша причина: що то за рахіт з АТО, який за себе не може постояти, а 2-га та, що нарешті хтось в Івано-Франківську висловив привселюдно своє ставлення до атошників з добробату «Прикарпатртя», які спричинили своєю ганебною втечею з фронту трагедію Іловайська 2014 р. І давайте не будемо покривати смертями героїв з Франківщини підлісь дезертирів з того самого краю. Так, герої не вмирають! Але героями і не називають отаке убожество, що замість визнати свою провину ще починає "качати права" як класичний москаль-«визволитель».
Маю переконання, що всі по-справжньому учасники війни в АТО є взірцями доблесті і честі, тому якщо хтось з них вчинив правопорушення, то з нього має бути особливо суворе стягнення, яке він сам ретельно спокутує, сам!, тому що він є взірець майбутньої України –  тому що ВІН Є ВЗІРЕЦЬ!

Богдан Гордасевич
13:50 29.10.2016
Для роздумів:


Начальник патрульної поліції Івано-Франківська побив ветерана АТО, пораненого під Іловайськом
середа, 07 вересня, 2016 15:34
Учасник АТО, боєць батальйону спецпризначення "Івано-Франківськ", інвалід, який пройшов полон, Іван Чайковський обвинуватив начальника патрульної поліції Дмитра Міхальця у побитті. У ці хвилини ветеран дає свідчення в прокуратурі Івано-Франківська.


Про це повідомив на своїй сторінці у Фейсбук голова Спілки добровольців АТО Прикарпаття Василь Андріїв.

    "Знайомтеся, Чайковський Іван – пройшов Іловайськ.. у батальйоні спецпризначення "Івано-Франківськ" був важко поранений.. потрапив у полон.. Після каторги полону його вдалося визволити.. Зараз він удома.. має другу групу інвалідності.. Вчора його зупинила поліція за неправильне паркування.. він пішов оскаржувати протокол до голови поліції Дмитро Міхалець.. після словесної перепалки Міхалець зірвався із стільця, схопив інваліда за руки і кинув до підлоги під крісла..

    Зараз боєць знаходиться в прокуратурі.. дає свідчення по застосуванню фізичної сили з боку керівників поліції Івано-Франківська.. після їде на медичне освідчення.. забій голови, садна на руках, головокрутіння і погане самопочуття...

    Каже, як воював за Україну, ніколи не думав, що тут, у рідному місті, буде таке ставлення до учасників АТО.. Що просто в кабінеті його може побити той, хто мав би захищати.." – написав Василь Андріїв.

КУРСу вдалося поспілкуватися з Іваном Чайковським. Ветеран розповів, що днями привіз документи з МСЕКу до пенсійного фонду і припаркувався з порушеннням. Йому потрібно було тільки занести документи, що забрало приблизно 3 хвилини. Однак патрульні зафіксували порушення ПДР, що сам Чайковський визнає. Також його свідчили на алкоголь в крові – тест показав нульовий результат.

Вчора Чайковський помітив грубу помилку в протоколі: патрульні неправильно вказали знак. Це дало підстави звернутися до поліції про скасування протоколу. Чайковський прийшов на прийом до начальника управління патрульної поліції Івано-Франківська Дмитра Міхальця. Однак начальник відмовився визнавати помилку підлеглих. Між ними спалахнула суперечка. "Я сказав йому, що він не поважає ветеранів, а він просто кинув мною об підлогу і виштовхав з кабінету. Залишилися синці. Навіть не вибачився... " – розповів Іван Чайковський.

У прес-службі патрульної поліції факт сутички не заперечують, однак коментар від Дмитра Міхальця обіцяють згодом.
http://kurs.if.ua/news/nachalnyk_patrulnoi_politsii_ivanofrankivska_pobyv_veterana_ato_poranenogo_pid_ilovayskom_43835.html

Українська мова і «русский мир». Рецепти дерусифікації

Українська мова і «русский мир». Рецепти дерусифікації
18 жовтня 2016, 23:51

  (Рубрика «Точка зору»)

Стаття доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко «Мовна політика України. Антиукраїнський закон досі чинний» порушує багато гострих питань щодо функціонування державної української мови в Україні.

Авторитетний мовознавець Лариса Масенко робить закономірні висновки:

«Відсутністю державної підтримки української мови скористались представники п’ятої колони… В умовах функціональної нерівноправності двох мов, успадкованої від періоду колоніальної залежності України від Росії, це загрожує витісненням української мови з усіх сфер суспільного життя на більшій частині території країни…

Антиукраїнський Закон Ківалова-Колесніченка досі лишається чинним. І це означає, що й нинішнє керівництво, навіть в умовах розв’язаної Росією війни проти України, не усвідомлює, чи не хоче усвідомити того незаперечного факту, що деукраїнізація мовно-культурного простору прокладає шлях «русскому миру» всередину країни».

На жаль, це в Україні здатні зрозуміти далеко не всі. Доводиться чути, що мова сьогодні – це нібито не основне, а от закінчиться війна з Росією та почне підніматися економіка (а з нею і рівень життя), мовне питання вирішиться ледве не автоматично.

Хоча це є фундаментальною помилкою, на яку українці нині не мають просто права.

Використати мовний досвід Ізраїлю

Так сталося, що дякуючи професії, довелося відвідати чимало країн. Але в жодній із них колишні радянські громадяни не могли жити і працювати, не вивчивши мову країни свого перебування. Адже це просто неможливо.

Декілька років тому мені пощастило побувати в Ізраїлі на курсах для журналістів, які були організовані міністерством закордонних справ цієї країни.

В Ізраїлі вразило звичайно багато чого, але, можливо, найбільше те, що колись майже мертва мова іврит за відносно короткий проміжок історичного часу була повернута у функціональний оббіг єврейського народу.

І якщо на початку проголошення державності Ізраїлю іврит не був рідною мовою для більшості дорослих репатріантів, і її їм доводилося вчити з нуля, то вже своїх дітей ізраїльтяни спочатку вчили івриту, а вже потім іншим мовам.

Хоча важливість вивчення івриту явно усвідомили не всі. Так, у містечку Кфар-Саба під Тель-Авівом довелося поспілкуватися з репатріанткою з російського Біробіджану.

У Біробіджані вона працювала головним бухгалтером якогось великого підприємства, а у Кфар-Сабі спромоглася влаштуватися лише прибиральницею. Чим дуже була незадоволена і вважала це ледве не дискримінацією.

Втім, проблема виявилася дуже простою. Ця репатріантка не змогла (чи не захотіла) вивчити державну мову Ізраїлю – іврит. Бо вважала, що в країні, де значний відсоток російськомовних, це просто непотрібно.

А виявилося, що це зовсім не так. І вона почала задумуватися про повернення назад до Росії, оскільки незнання мови країни свого перебування стало непереборним бар’єром для влаштування в Ізраїлі на пристойну роботу.

В Україні сьогодні усе відбувається з похибкою до навпаки.

Ті, хто не бажають вивчати державну українську мову, з усіх сил намагаються законсервувати ситуацію з російською таким чином, аби з часом проблема вживання української мови відпала взагалі.

Через те, що переважна більшість її носіїв або перейшли на російську мову, або ж були витіснені на маргінеси суспільного життя.

Стан справ ускладнюється ще й тим, що для тих, хто видає себе за українські еліти, споконвічна мова країни їхнього проживання переважно не складає суттєвої цінності.

Рецепти дерусифікації

Аналізуючи шляхи припинення русифікації України, необхідно враховувати також і такий фактор, як мотивації принципово російськомовних ігнорувати українську мову.

Мова може йти не лише про небажання виходити з зони звичного «мовного комфорту» від перебування серед російськомовного оточення, а й про спробу законсервувати подібну аномальну ситуацію, якщо не назавжди, то принаймні на максимально розтягнутий час.

Роблячи перші кроки на шляху до дерусифікації, потрібно передбачити адміністративну відповідальність за ігнорування української мови, або публічне вживання російської мови під час своєї діяльності чиновниками, які перебувають на державній службі.

І ця відповідальність має застосовуватись незалежно від посади та службового рангу того, чи іншого держслужбовця. Що мусить бути чітко і однозначно прописано в українських законах.

Адже і зараз можна подати судовий позов щодо ігнорування державним чиновником української мови.

Але що можна написати у такому позові? Що чиновник порушує статтю 10 Конституції України. Суддя з цим погодиться. А що далі? За якою статтею його притягти до відповідальності?

Тому на напрямку дерусифікації України потрібно було б зробити низку кроків.

Перший: якнайшвидше скасувати, як антиукраїнський, антиконституційний і антидержавний Закон Ківалова-Колесніченка.

Другий: ухвалити новий закон, який би враховував реальні потреби відродження і утвердження української мови як державної. Підключивши до його підготовки провідних мовознавців України.

Третій: в законі «Про функціонування державної української мови в Україні» передбачити адміністративну відповідальність і звільнення з посади, котру вони займають, тих держслужбовців, які продовжуватимуть ігнорувати вживання української мови під час виконання ними службових обов’язків.

Четвертий: законодавчо зобов’язати персонал вишів, шкіл і дитячих садочків викладати і спілкуватися у стінах цих установ виключно українською мовою.

П’ятий: встановити суворий державний контроль над тим, щоб контент передач, які транслюють телебачення і радіо в Україні, був не менше, аніж на 70-80 відсотків україномовним.

Волонтери української мови

Українське громадянське суспільство мусить взяти мовне питання під свій контроль. І діяти так, як це вже було з обороною України.

Потрібно ініціювати волонтерський рух, тепер вже для відновлення природного середовища функціонування української мови.

Для цього потрібно започатковувати нові масові громадянські ініціативи, організувати безкоштовні мовні курси, створювати мовні клуби за інтересами, проводити флешмоби.

Проте українська мова буде популярною лише тоді, коли громадяни України почнуть масово читати українською.

Потрібно зробити так, щоб українська книга сама йшла до свого читача. І поширення українських книжок може стати можливим через створення мережі «Народних бібліотек української книги».

Щоб волонтери української мови поширювали загальнодоступні книжки з цих бібліотек за місцем проживання людей.

Потрібно розгорнути мережі мобільних бібліотек, які б доносили українську книжку до свого масового читача в містах, містечках і селах. Формуючи таким чином цільову масову аудиторію української книги.

Головне – призвичаїти громадян (і особливо молодь) до думки, що зовсім не все одно, якою мовою ви послуговуєтеся під час спілкування.

І що українська мова – це не «бандерівщина» і не сільський провінціалізм, як це намагалася переконати українців колоніальна російська влада в часи СРСР, а самоповага, причетність до свого українського народу і шлях у майбутнє.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

    Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

   http://www.radiosvoboda.org/a/28060826.html

Україна і Польща. Роздуми після перегляду фільму «Волинь»

Україна і Польща. Роздуми після перегляду фільму «Волинь»
11 жовтня 2016, 20:10



Кшиштоф Становський

(Рубрика «Точка зору»)

Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)

Варшава – Я не кінокритик і не кіноман. Мені не подобаються фільми, що викликають страх кров’ю і жорстокістю. Можливо тому, що я надто багато нещастя зустрів у житті: у слідчих камерах, у таборах для біженців, у селах, де не було чоловіків. Так багато зустрів поранених із Майдану. Так багато знайомих загинуло в Криму, не повернулось із фронту…

На прохання регіональної влади розмовляв учора у містечку Голенюв із першими глядачами фільму Смаржовського «Волинь». У місцевій спільноті є багато українців, переселених під час операції «Вісла», близько 2 тисяч мігрантів із України. Перед входом у зал – виставка, присвячена 25-й річниці Незалежності України.

Кінець фільму. Люди мовчать. Частина виходить. Як розпочати розмову?

Вічний відпочинок даруй їм, Господи… Вибачаємо і просимо вибачення.

На Волині по-звірськи замордовано 40-60 тисяч поляків. Голокост поглинув мало чи не всіх євреїв. На тих теренах під час війни загинули також десятки тисяч українців. Фільм нагадує важливу правду про націоналізм. Кожному. Польський, німецький, український, російський… Націоналізм вбиває душу. У світлі смолоскипів і вигуків веде сусідів на смерть.

Думаючи про трагедію на Волині, слід пам’ятати, що там вбивали і були вбиті громадяни Речі Посполитої. Якщо ми звикли простіше говорити про них – поляки, то необхідно послідовно казати, що поляки вбивали поляків.

Фільм Смаржовського є розповіддю однієї сторони. Він показує події на Волині польськими очима. Навіть моментами виникає враження, що це, буцімто, кіно про повстання Спартака, режисером якого є громадянин Риму. Все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони, з невідомої причини, збунтувалися і почали мордувати сусідів. Не було так гарно. Фільм опосередковано нагадує про соціальну нерівність. Про поляків, які займали всі посади. Знищення церков у 30-х роках польським військом. Помилково (відповідно до того, що знаю) показано поляків, які вільно володіють українською мовою (аж включно до молитви українською мовою ), численні змішані шлюби. Фільм цілковито ігнорує той факт, що єдиними союзниками Польщі у польсько-радянській війні 1919-1921 років були вояки Петлюри з Української Народної Республіки. Не згадано про генерала Марка Безручка, командира Дивізії Січових стрільців, який очолював оборону Замостя від Червоної Армії. Всі вони були зраджені Польщею мирним договором у Ризі у 1921 році, коли ми визнали Українську радянську республіку, а воїнів, які обороняли Варшаву перед радянською окупацією, замкнули в таборах для інтернованих. Значна частина цих військовослужбовців померла, знищена хворобами. Зраджені і забуті. Замість цього, Смаржовський без жодних джерельних підтверджень показує акцію освячення сокир і ножів у греко-католицькій церкві (відсутній у той час на Волині).

Окрім однієї з останніх сцен – помсти поляків українцям, у фільмі гинуть переважно тільки поляки, євреї, радянська вчителька. Смерть оминає українців. Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці – лише злі, дуже злі і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям Слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда.

Масові вбивства поляків на Волині є злочином страшного часу націоналізму. Зізнавались у цьому багато разів, просячи нас, поляків, про вибачення ієрархи Української греко-католицької церкви, президент України. У моєму рідному Любліні вибачення просила Надія Савченко, українська героїня, яку не змогли зламати російські слідчі.

Під час агресії Росії проти України

Немає доброго часу для таких фільмів. Не слід забувати тодішньої трагедії. Фільм про Волинь повинен був з’явитися. Але буває час особливо поганий. Фільм Смаржовського виходить на екрани тоді, коли Україна захищається від російської агресії. Це війна за Незалежність. Також і нашу. Окупованим є Крим. Упродовж останніх двох років на фронті загинули близько 20 тисяч українських військовослужбовців, лікарів, журналістів. Саме такою є кількість населення Голенюва. Півтора мільйони людей (разом Познань, Щецін, Ґданськ і Ґдиня) змушені були залишити свої бомбардовані і окуповані будинки на Донбасі і в Криму. Переселенці є у кожному українському містечку. До українських домівок повертаються домовини, покалічені герої. Показ цього фільму сьогодні можна порівняти до підтримки ідеї про безчинства польської шляхти, зради Тарговиці під час Варшавського повстання. Тішиться лише Москва. Ох, якби знову ж так посварились.



Реклама фільму Войцеха Смажовського «Волинь» у Варшаві

Фільм є на екранах. Кінозали заповнюються молоддю. Водночас поруч нас живуть українці. Вчителі англійської, програмісти, прибиральниці, робітники. Дехто вибереться подивитись «Волинь». Більшість із них бачить рекламу на плакатах чи телебаченні. У мовчанні слухає поляків, які коментують фільм в автобусі, на роботі, вдома. Більшість не чула раніше про волинський злочин. Їхні батьки жили у Радянському Союзі, який, з одного боку, підживлював ненависть до польських панів, а з іншого, випробував Україну штучним голодом, в якому загинуло багато мільйонів жителів. Виходячи багато разів на вулиці міст, під час Революції на граніті, Помаранчевої революції, врешті Революції гідності, українці вірили, що їхня омріяна країна теж піде європейським шляхом. Можливо, не тепер, але колись доєднається до європейських спільнот. Усупереч традиції, переказаної дідами і бабусями, повірили, що найкращими сусідами, які пізнаються у біді, є поляки.

Пам’ятаємо про жертв вбивств на Волині. Вибачаємо і просимо вибачення. Знаємо, що наші предки не були святі. Здійснювали різні негідності, про які хтось в ім’я правди створить фільм. Зробімо все можливе, щоб пам’ять про минулі злочини не посіяла ненависть сьогодні. Ненависть, яка вбиває душі, а іноді й сусідів. А починається все від показаних Смаржовським написів на будинках, і нав’язування сьогодні в Польщі мови ненависті, руйнування надгробків, нападів на людей, які моляться на могилах своїх предків.

Наближається 100-річчя Варшавської битви. Битви, в якій поляки та українці солідарно встали на захист Речі Посполитої, України, Європи. Зробімо все, щоб пам’ятати водночас і добрі моменти спільної польсько-української історії. Подбаймо про цвинтарі. Помолимось спільно на могилах спільних героїв. Розповімо про них нашим онукам. У Польщі та в Україні.

Кшиштоф Становський – президент Міжнародної фундації «Солідарність», член Комітету громадянської солідарності з Україною, колишній заступник міністра освіти Польщі (2007-2010) і екс-заступник керівника польського МЗС (2010-2012)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди
http://www.radiosvoboda.org/a/28046278.html

БГ: Вдяний автору за його правдиву позицію, щиру і чесну. Найперше запитання виникає по цій темі: яка мета? Рішень Сейму про геноцид? Цей фільм? Моя думка однозначна: почнеться зворотня реакція з боку українців і їх негативи в бік поляків з полонізацією, пацифікаціями, концтабором Береза-картузька, операція "Буря" АКа тощо. Навіщо це? Безглуздо, якщо не більше: divide et impera. Авторо правильно привертає увагу на потрібне перенесення акцентів де українці і поляки бились разом проти агресора, зокрема варто згадати і про тисячі українців у Війску Польському під час трагічного вересня 1939 р., коли колаборантами-союзниками в Гітлера була сталінська СРСР, що власне і до подій на Волині в 1943-му доклала чимало зусиль провокаціями червоної партизанки - про це потрібно розповідати. Я так вважаю.

Я – патріот Україн

«Я – патріот України»: понад 300 школярів взяли участь в змаганнях у День захисника Вітчизни
Жовтень 14, 2016



14 жовтня 2016 року в День захисника України на базі підрозділу Держприкордонслужби в Бортничах відбулися військово-патріотичні змагання під гаслом «Я – патріот України». До заходу залучалися учні шкіл Києва, Київської та Житомирської областей. Про це повідомляється на сайті Держприкордонслужби.

На початку заходу прикордонники ознайомили дітей з діяльністю Державної прикордонної служби та системою охорони кордону, показували школярам сучасні зразки озброєння. Далі школярі змагалися у військово-спортивних іграх. Вони виборювали першість у вправах зі зброєю, спортивних змаганнях на влучність, естафеті та перетягуванні канату.

Також на польовій кухні для дітей зварили смачну запашну кашу. Крім того для всіх гостей зі святковим концертом виступили артисти Академічного ансамблю пісні і танцю Державної прикордонної служби України.

Організаторами заходу були: Держприкордонслужба, Міністерство молоді та спорту, Київський молодіжний центр Київської міської державної адміністрації та дитяча громадська організація «Центр патріотичного виховання дітей і молоді «Юний прикордонник».

http://global-ukraine-news.org/2016/10/14/ya-patriot-ukrayiny-ponad-300-shkolyariv-vzyaly-uchast-v-zmagannyah-u-den-zahysnyka-vitchyzny/

«Stop Putin’s War 2.0» - в єдності наша сила!

«Stop Putin’s War 2.0»: як це було (відео- та фоторепортаж)
ЖОВТЕНЬ 18, 2016 DIGEST
Цими вихідними українці у понад 70-ти містах світу, у більш ніж 27-ми країнах світу вийшли на акцію «Stop Putin’s War 2.0», намагаючись привернути увагу міжнародної спільноти до російської агресії та закликаючи вжити рішучих дій для її припинення.


«Хоча зараз події в Криму та на Сході Україні вже майже не висвітлюються світовими медіа, розпочата Путіним гібридна війна ніколи не припинялась і продовжує забирати людські життя», – зазначали організатори акції.

Головними вимогами українців були:

Вивести з території України всі російські окупаційні війська, а також повернути назад в Росію всю зброю і військову техніку;
Посилити (збільшити) наглядову місію ОБСЄ до 24 годин на добу сім днів на тиждень, допустити місію ОБСЄ до частини російсько-українського кордону, яку Україна тимчасово не контролює, оскільки російсько-сепаратистські війська припиняють атаки тільки тоді, коли спостерігачі ОБСЄ присутні на фронті;
Звільнити громадян України, які незаконно утримуються під арештом – як на території Росії, так і в Криму – за політично вмотивованими і сфабрикованими звинуваченнями.
Редакція Global Ukraine News зібрала фото та відеоматеріали, які покажуть Вам, як саме українці в різних країнах світу проводили акцію.  GU

http://global-ukraine-news.org/2016/10/18/stop-putin-s-war-2-0-yak-tse-bulo-video-ta-fotoreportazh/
15

Українська команда отримала перше місце! Можемо!

Українська команда отримала перше місце на Фестивалі світла в Берліні
ЖОВТЕНЬ 18, 2016 DIGEST



Українська команда перемогла на Фестивалі світла в Берліні з інсталяцією «Чарівні інновації» у вигляді бджолиного вулика. На одному з основних символів Берліна — телевежі, 10 команд змагалися за перше місце в конкурсі кращих світлових шоу. Переможець визначався за голосуванням глядачів, передає Укрінформ.

«Десь у Всесвіті народжується перший атом, який перетворюється в медові стільники. Бджола літає над торф’яником, плющем і квітами, що символізує симбіоз працьовитих комах і рослин – як приклад всіх живих істот. Свій шлях бджола завершує в селі на квітучому пагорбі», — описують інсталяцію організатори фестивалю.


http://global-ukraine-news.org/2016/10/18/ukrayinska-komanda-otrymala-pershe-mistse-na-festyvali-svitla-v-berlini/

Моя мішанка за жовтень 2016 р.



Моя мішанка  за жовтень 2016 р.

Передмова: Наскільки я знаю, то в селах "мішанкою" називають різносортове зерно або взагалі суміш різного зерна, яким засівають грунти під пашу для худоби чи просто, аби земля не пустувала. Мені подібний образ-месидж досить сподобався для своїх невеличких нотаток з думками, які не є сильно значимі, але і не пусте зовсім. Не думи, а думки, додумки і видумки з приводу якоїсь теми. Не простенькі коменти, і не поважні максими за Ларошфуко, а скорше веселі сонячні зайчики - грайливі відбитки справжнього сонечка.
Для прикладу, читаю про черговий "наїзд" на голову НБУ Гонтареву і думаю, що поки її захищає стабільний курс гривні щодо долара і євро - всі оті наїзди-переїзди марні. Не така вже й незнати яка глибока думка, але в тему вдала, як я вважаю. То чого б не зафіксувати її? Можна і треба. Таким буде і весь зміст мого циклу щомісячних і щорічних збірок під загальною назвою "Мішанка".
Або таке: коментую свій матеріал про сепаратиста Моторолу: "Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве. Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце." - і комп виділяє в тексті слово "інсценізація", а коли я його пробую перевірити, то викидає в замінники тільки два слова "асенізація" та "ініціація", що не підходить по-суті, але надто підходить за змістом: скінчилась ініціація Мотороли в сепари і настала його асенізація.


Богдан Гордасевич


Катюзі по-заслузі: в Донецьку знищено Моторолу



Якби не одна особиста подія, то я б просто оминув і не став згадувати про загибель у Донецьку одного з найпідліших ворогів України на Донбасі, який, будучи етнічним росіянином, засобами війни запроваджував "русский мир" в Україні, зокрема на її сході. Так, мова йде про знищення бойовика Мотороли, але тепер реально, а не як всі фейкові повідомлення перед тим в Інтернеті. Просто так сталося, що ця подія відбулась саме пізно ввечері 15 жовтня, а саме в цей день я маю особисту традицію відзначати пошанування пам'яті Степана Бандери, який загинув у цей же день 57-м років тому від руки агента КДБ Сташинського. На противагу Моторолі у Степана Бандери не було охоронця і був він без зброї, як і немає жодних свідчень, щоб особисто сам Степан Бандера будь-кого вбивав чи замордував.
Для мене просто несподівано виникла своєрідна колізія зі протиставлення Людини Чину і підлого загарбника-ката. В жодній статті чи іншій публікації авторства Степана Бандери або спогадів про нього я не знайшов жодної його агресивної думки і навіть натяку на загарбання територій інших країн - жодної! Ця благородна людина всі свої помисли і саме життя присвятила виключно визволенню своєї страждальної Батьківщині - України. Присвятила героїчній боротьбі за її звільнення від польського і московського поневолення задля встановлення Самостійної Соборної Української Держави. Як і задля звільнення всього українського народу від ярма неволі та пригнічення. Степан Бандера був найперше людиною світлої ідеї Визволення, хоча в тому процесі боротьби він змушений був приймати жорстокі рішення як керівник Організації Українських Націоналістів. І ось маємо начебто таке ж насильницьке вбивство людини, якби цього ката Моторолу можна було називати "людиною", але насправді це нікчемна істота, яка, прийшовши в чужу господу-країну, почала там вчиняти розбій оружною і осоружною рукою окупанта, страшного ката і злочинця. Ніхто навіть серед російських військових не висловлював захоплення від особистості Мотороли, бо ніякий це не воїн, а мерзотник, що вихвалявся такими "героїчними вчинками", як особисто ним вбитими аж 15-ть полонених українських воїнів. Тільки над беззбройними полоненими виявляв Моторола свою силу і значимість, а в боях був значно обережнішим, тому і залишався цілим тривалий час. Власне як жорстокий і кривавий кат Моторола набув значного поголосу, отже виділявся посеред інших сепаратиських "передовиків"-злочинців, але не більше. Водночас значимою військовою фігурою Моторола ніколи не був, тому жодним чином тут не мало місце діяльність фахівців українського спецназу. Не та особа, щоб вони нею займались. Як в таких випадках кажуть специ: "Ми, звичайно, за чистоту, але прибирати лайно з пляжу не для нас". Зате місцеві сили опору окупантам, яких умовно називають "партизанами Донбасу" - могли і, я певен, провели показову і дуже доречну спецоперацію щодо знищення ката Мотороли, за що їм щира вдячність від всіх нас і моя особисто. Поясню детальніше чому так.
Відверто кажучи, мене досить злостило і пригнічувало те замовчування щодо відзначення дати загибелі Провідника Степана Бандери цьогоріч і в цілому по Україні, і у нас у Львові - зокрема. З одного боку я дуже не хочу бачити фальшивих, отих добровільно-примусових і  показових пошанувань суто на публіку чи так для годиться, як за "Совка"-СРСР, але з іншого боку коли зовсім нічого і ти сам один з єдиною лампадкою стоїш коло пам'ятника Степану Бандері у Львові - стає дещо прикро і сумно. Не мав я настрою зовсім, коли повернувся ввечері 15-го жовтня додому, аж тут така несподівана новина: підірвали в ліфті Моторолу! Кращого пошанування Степана Бандери я не уявляю, аніж такого, що його влаштували донеччани з сил опору. Бо я твердо знаю, що для Провідника було завжди краще нехай одна-єдина справа з конкретним результатом, аніж багато-багато величних патріотичних слів і жодного результату. Я більше ніж певен, що з свого постаменту Степан Бандера нам всім каже наступне: - Мене вихваляти не треба! Краще зробіть те, чого б я мріяв досягти! Тоді я буду щасливий!
Що ще одним катом України стало менше - це найкращий дар в пам'ять пошанування дня загибелі незламного Провідника ОУН Степана Бандери.
Слава Україні!  Героям слава!

Богдан Гордасевич

Післямова: Мене поправляють, що знищення Мотороли відбулося не 15-го, а 16-го жовтня. Перепрошую, але хіба це головне? Я ж написав про інше. Як і зумисно не згадую як звали Моторолу насправді - то зайве.
Щодо інсценізаці, то мені сподобався один комент такого змісту, що то навіть було б добре і якщо б в Мотороли було хоч і 10-ть життів, то це означає тільки мати задоволення вбити його всі 10 раз. Погоджуюсь, хоча особисто я не бачу причин для інсценізації його смерті, тому що нахріна той Моторола здався ФСБ чи ще комусь. Він тільки серед сепарів хтось, а як спецназівець він порожнє місце.

57 років тому загинув Степан Бандера

2016-10-15
Юрій Малашевич

57 років тому, 15-го жовтня 1959 року в Мюнхені від руки вбивці, аґента КҐБ Богдана Сташинського трагічно згинув провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степан Андрійович Бандера.

За цей терористичний акт, його вбивцю Б.Н. Сташинского, теж уродженця Львівщини, нагородили орденом Бойовий Червоного Прапора.

Інтерес до постаті Бандери не вщухає й понині. Приміром, відвідуваність сторінки про Бандеру у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Сьогодні ж згадаємо про обставини смертельного замаху на цю людину.

Степан Бандера є одним з найбільш неоднозначних персонажів в історії України. Одні вважають його героєм, інші-зрадником. Хто ж насправді був лідер українських націоналістів? Як його називали в дитинстві? Що зробили з родиною Бандери?

На жаль, наша держава стикається з досить протирічними думками з приводу певних політичних діячів. Напевно, багато хто може привести приклад того, що одна людина каже про якусь історичну та політичну особу одні речі, а інша людина - інші. Історія невпинно переписується. Та чи за цим переписуванням не встратиться справжня сутність подій та людей? Мабуть, найнеоднозначнішим персонажем в історії України можна вважати Степана Бандеру. Така неоднозначність великою мірою пов'язнана з великою радянською пропагандою та залякуванням. Але чому Бандеру так боялась радянська влада? Які сторінки з життя лідера українських націоналістів досі не відомі людям?

 
Старі та нові міфи про Степана Бандеру

Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Німецький Верховний Суд у Карлсруе підтвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.

З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.

Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна  безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи  підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.

Терорист

Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є  терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які  весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще  відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».

Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної  української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».

Колаборант

Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу  українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.

В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.

Авторитарний лідер

Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».

Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил.

Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору,  вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не  в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.

Розкольник

З політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське.

Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і  в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте  безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України.

Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві.  І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності.

Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння.

Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися  в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх  замовників та виконавця атентатів.

І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І  тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».

«Лише символ»

Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських  тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під  його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України»  та  багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.

Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери  як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і  навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася  представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом.

Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам  щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».

Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією.

В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори  переповідають основні факти із його життя:  діяльність в підпільній організації,  боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2385

9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію

 2016-10-09 11:45:10 __Юрій Малашевич
   
420 років тому 9 жовтня 1596 р. було укладено Берестейську Унію. Народження Української Греко-Католицької Церкви. Як це було?!

9 жовтня 1596 року на соборі в Бересті (нині Брест, Білорусія) проголошено приєднання ряду єпархій православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Михайлом Рогозою до Апостольської Столиці за умов підлеглості православних Папі Римському.

Потреба в Унії постала після розколу християнства у 1054 році на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Невдачею закінчилась і спроба Данила I Галицького утворити унію з Римом (1253): незважаючи на те, що Данило отримав королівську корону, допомога так і не надійшла і під тиском татар Данило розірвав стосунки з Римом. В 1439 році на Флорентійському соборі київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію.

Ідея унії - злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання

Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», - пише митрополит Іларіон.

Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та като­ликів. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому.

Справу унії підтримували - папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький (1527-1608), «некоронований король України», був одним із наймогутніших маґнатів, власником значної частини Волині і великих поселень в Галичині. Він був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства.

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів - Йоакима і, особливо, Єремії - під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митро­полита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, - сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу.

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися - Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи.

Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Року 1593 на звільнену Володимирську кафедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Іпатія) Потія, який приєднався до прихильників унії.

Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На -Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою:

збереження обряду;

заборона католикам забирати православні церкви;

заборона переходити на латинський обряд;

зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;

повідомлення в справі унії патріархів;

повідомлення про те Москви і Молдавії;

поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;

відкриття шкіл для право­славного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі.

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик - єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький - прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів.

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський - Осніковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький - Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

На боці православних були: два єпископи - Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Александрійський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства; воєводи:

Київський - князь Костянтин Острозький, Волинський - князь Олександр Острозький, каштелян Новгородський - Полубенський, депутати шляхти воєводств: Київського - 3, Руського - 3, Перемиської землі - 2. воєводства Волинського - 10, Брацлавського -- 2, Пинського повіту - 1, трибуналу Литовського -2, багато без мандатів шляхти, міщан. Князь Острозький привіз з собою військо. що охороняло будинок Райського, де засідав Православний Собор. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо - насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори.

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митропо­лита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів - Володимирського, Луць­кого, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

Уніатський Собор проголосив публічно унію, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського і все духовенство, що брало участь у Православному Соборі, кинув клятьбу.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.

Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Так Україна розділилася на дві частини. По одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому - уніати: митрополит, п'ять владик і купка прихожан. Який же Собор право-сильний? Почалася полеміка.

Уряд вважав правосильним Уніатський Собор, не рахуючись з тим, що владики, над якими була влада патріарха, самовільно вирішили приєднатись до іншої Церкви і змінити канони. В практиці православних участь мирян у Соборі була цілком правильна. З погляду православних Уніатський Собор був неканонічний.

У Православному Соборі брали участь іновірні. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язниці, де він і помер.

Ідеї і практиці патронату протиставлено владу короля, в справі номінації. Православна Церква наче не існувала. Прохання не давати дібр уніатам уряд відкинув, бо, мовляв, уніати - грецького обряду.

Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох - православної і католицької - з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і - народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами - козацтво - залишилися при вірі батьків.

Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.

Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 - це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», - писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

На той час православне духовенство не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл - кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

Найбільше значення п справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів." Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

Справу православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті." Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита - Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання («рокош») на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема – деградувати

уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.

Після смерті Кирила Терлецького король поспішив надати луцьку кафедру уніатові Остафієві Єловичу-Малинському.

На тлі цих подій поглиблювалася денаціоналізація української шляхти: нащадки знатних родів переходили на католицтво або унію. Року 1608 помер князь К. Острозький, і серед української шляхти вже не було нікого, хто міг би заступити його. бо й діти князя перейшли на католицтво.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, - пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Але внаслідок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом «стала головним заборолом української народности проти польонізації», - писав Д. Дорошенко.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2377

Джерела:
Історія України. Освіта UA  http://osvita.ua/vnz/reports/history/3820/

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=10&Day=09

Міхаель Мозер: відповіді на запитання

Нові причинки до історії української мови -2

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ:

- Хто є автором гасла «Единая страна»?

- Це почалось під час анексії Криму 2014 року. Нібито це була ініціатива телеканалів. А хто власне автор, я вам не скажу, не знаю.

- У Німеччині я надибав на цікавий рукописний словник поморського діалекту російської мови (по мові це така народність, яка живе на території сучасної Архангельської області) і я звернув увагу на те, що чимало слів є українізмами або просто схожі на українські слова. Тож, перше питання: як би ви прокоментували цей факт? І друге: англійське слово «Russian» має таку цікаву внутрішню форму, яка недвозначно вказує на етимон «Русь». Таким чином, саме слово сприяє підміні понять, чим власне користується російська пропаганда, ототожнюючи «руський», як той, що походить з Русі, і «російський», як той, що належить Росії. Чи вважаєте Ви доцільним в цьому плані застосувати інший підхід, який застосовується для власних назв, які засвоюються іншою мовою за принципом орфографічної трансплантації. Якщо це інший алфавіт – то і транслітерації. Тобто, ці слова, які відображають виразні національні особливості, транслітерувати, але не перекладати.

- Щодо цих рукописних матеріалів, про які Ви згадали, я не можу сказати нічого, оскільки я їх досі не бачив. А просто асоціація така, якщо це насправді словник, який стосується російської мови, що не обов’язково має так бути. Але якщо це справді російська діалектна мова, то ми ніколи не повинні забувати, що російська мова досі не побутує лише в формі «великого и могучего русского языка литературного». Тобто є діалекти, які майже не збережені, але це не стосується лише російської мови, однак її це стосується більшою мірою. Але, звісно в діалектах є багато того, що суттєво відрізняється від літературної мови. А інколи це може бути щось дуже близьке до української. Це саме стосується й інших слов’янських мов і їхніх діалектів. Насправді картина дуже строката. Іноді ви знайдете деякі слова, що нагадують українські в словенських діалектах.

Щодо другого запитання, то англійською мовою набагато краще, ніж німецькою мовою можна вирішити ту термінологічну проблему, що її ви згадали. Якщо я не помиляюся, колеги з Гарвардського університету не говорять про «russian [рашн] things» стосовно Середньовіччя, і коли це стосується Русі, говорять про «rusian [рузіен] things». І це набагато краще. Німецькою мовою це не дуже добре працює, оскільки німецькою треба було би сказати «rusisch» (рузіш), і це дуже дивно.

- Значну частину Вашої лекції зайняла розповідь про трактування і сприйняття древньоруської, давньої української, московської, української. Мені здається, що тут елементарні поняття термінології. Для мене особисто жодного цього питання немає давно. Тому що для мене Україна – це Русь, Русія, Україна – це Рось, Росія. І українська мова хоч давня, хоч нова – це руська мова, вона ж і російська мова. А все те, що зараз неправильно сприймається, це є московська мова, московський язик. Це свідчення стандартності нашого життя. Це архаїчне завжди сучасне. І сьогодні в політиці якби ми на державному застосували поняття «Московська Федерація», «Московська держава», то знімається левова частка проблематики.

- На щастя, це все ж таки не так просто. Саме про назву Русь і що вона означала, можна говорити дуже довго. І для тих, котрі неуважно досліджували це питання, тут є багато несподіванок. В новгородських літописах є люди, які з Новгорода ідуть на Русь. А як це може бути? Тільки тоді, коли Новгород не є Руссю. Як встановили дослідники (не я особисто), є різні значення слова «Русь». З іншого боку, Новгород може бути частиною Русі, але тільки Русі в ширшому значенні. Бо у вузькому значенні «Русь» цих джерел це тільки Києво-Переяславська земля. І Русь спочатку – це лише варяги, «Руська Правда» це нам показує. Там йдеться про те, як карається з одного боку русич, а з іншого боку – слов’янин. Тобто русич не може бути слов’янином.

- Хочу запитати про новгородські грамоти. Чи Ви звернули увагу, що вони не всі були писані чистою церковнослов’янською мовою? І саме грамоти, які писав один керівник Новгородської республіки, містять дуже багато українізмів, саме цих слів, які цілком вкладаються в українську мову.

- Новгородські берестяні грамоти найцінніші для нас зі славістичної перспективи. Вони відзначаються саме тим, що написані народною новгородською, тобто російською мовою цих часів. Є в них церковнослов’янські фрагменти, адже церковнослов’янська мова побутує в Новгороді цих часів, але це також доволі складні питання.

- Я хотів би спитати про спільні риси руської, російської та української мов? Як вони зараз пояснюються? Бо колись казали, що це була спільна мова-предок, необов’язково вона була в часи Русі, в цей час вона вже розпалася, був окремий діалект. Але вона була раніше.

- Ніхто не заперечуватиме, що білоруські, українські, російські діалекти та мови мають багато спільного. Але також українські, білоруські та польські діалекти мають багато спільного. Щодо генетичних питань, то на спорідненість цих мов по-різному можна подивитися. Але славісти давно знають, що єдиної давньоруської мови не було. Бо нам розповідали, що є такий «единый древнерусский язык». Але це мова, яка має різні діалектні явища. Якщо ми дивимося в ранні століття, то так не може бути. Або це одна єдина мова, або є діалектні явища. Але фактично діалектні прикмети створюють різні мовні одиниці. Так що, що таке мова і що таке діалект завжди важко сказати. І про це говорить Залізняк, так ми говоримо фактично про діалекти, але про діалекти передусім слов’янської мови. І поза цим контекстом російсько-українським і т. д. багато славістів погоджується з тим, що аж до розвитку так званих «єрів», аж до початку II століття нашої ери, можна говорити тільки про спільнослов’янську мову та діалекти, ареали цієї спільнослов’янської мови. Тому йдеться про анахронізми.

- До прикладу повноголосся, воно властиве лише білоруській, російській, українській.

- Так, як не дивно, повноголосся властиве всім східнослов’янським мовам, але все ж таки можна знайти саме на території Новгорода винятки, що нам показують, що навіть повноголосся не таке просте явище, як дехто думає. Щодо цих давніх явищ, завжди йдеться про питання, які з цих явищ найстаріші. Наприклад, повноголосся, напевно, не старіше, ніж так звана друга палаталізація велярних (співголосних), тобто розвиток «к-ц» у таких випадках, як «рука-руці». А в Новгороді не було такої другої палаталізації. Там є «рука-руке». Про це можна прочитати у моїй статті та у статті Шевельова та Залізняка. Ця стаття, як на мене, єднає погляди Шевельова та Залізняка, оскільки саме час пошанувати те, що роблять росіяністи для нас, коли йдеться про доказ того, що єдиної давньоруської мови не було.

- Моє питання не стосується напряму Вашої лекції, а стосується Вашої функції президента Міжнародної асоціації україністів. Що Ви плануєте, коли буде наступний з’їзд (якщо відомо) та, може, трохи розповісте про роботу?

- Міжнародна асоціація україністів – це асоціація, яка фактично має одну головну мету: це організація конгресу україністів, що відбувається щотри роки, щочотири роки, щоп’ять років. Але щоби зорганізувати такі конгреси, потрібні гроші. Отже, саме під враженнями цих останніх подій, того, що ми усвідомлюємо, наскільки тяжкі обставини в Україні саме тепер, наступний конгрес відбудеться 2018 року, це через 5 років після останнього конгресу. Ми також робимо те, що можемо робити на підставі бюджету «нуль». Тобто ми хочемо бути присутніми на різних заходах, ми хочемо, щоби зв’язки між україністами світу залишалися живими. Ми беремо участь у конференціях, коли є можливість і виступаємо там також як функціонери Міжнародної асоціації україністів. Бо це не тільки я, це і колеги з Національної організації україністів у Києві. Вони дуже активні – пані Леся Мушкетик, ми дуже добре співпрацюємо. І на цій підставі ми дбаємо про те, щоб україністів було видно. І не тільки серед україністів, але й поза цими колами. І нам допомагають й інші люди, наприклад такі, що ставлять подібні питання на науковому заході. Міжнародна асоціація україністів є, ми далі співпрацюємо. Конгрес відбудеться, буде новий президент, кращий, сподіваюся. Але ми україністи надалі будемо активно працювати.

- Моє питання стосується того, що останнім часом в Інтернеті поширюються псевдонаукові, антинаукові концепції про те, що українська мова чи не найдавніша мова світу, про те, що вона має спільні корені, що її певні слова відповідають словам у санскриті. На мій погляд, така ідея робить дуже погану послугу як українській мові, так і людям, які хочуть її поширювати. Які є, на ваш погляд, шляхи протидії таким псевдонауковим концепціям і як можна з цим зараз боротися?

- Антинаукові погляди можуть бути різного характеру: можуть бути дуже впливовими і дуже шкідливими. Але такі, що про них Ви говорили, є настільки смішними, що можна махнути рукою. Не тільки Україна визначається такими «досягненнями», що стосуються таких міфів. Інтернет особливо до такого терплячий, але до цього частково долучаються і книжки, які видаються і містять такі дурниці.

- А як Ви відрізняєте наукове від антинаукового?

- Я би не сказав, що я науковець №1, але я вже давно працюю в галузі науки. Хороший столяр теж трохи орієнтується: він знає, що таке добра робота, а що ні. І на таке питання теж можна відповісти, але навряд чи одним реченням.

- Чим викликана Ваша зацікавленість саме українською мовою? По-друге, Вам як професору було би цікаво знати, що на Новгородщині в наш час діти, дошкільнята, говорять дуже вже по-українськи, наприклад, «пішоу, с’єв, пошов». І третє, коли Ваша книжка українською мовою вийде?

- Я цікавлюся різними мовами, та традиційно, вже кілька років мене цікавить саме українська. Просто українська мова найбільш приваблива, тому досі я є славістом. Про всілякі спостереження щодо мовного життя Києва та України я часто намагаюсь знайти інформацію. Це дуже цікаво. І я переконаний, що це цікаво і вам. Адже мовознавство – це не те, що цікавить усіх, однак мова – це те, що якраз цікавить усіх. І тому мовознавство має бути таким, щоби якомога більшою мірою бути цікавим людям. І над цим ми теж працюємо. У цьому випадку, я повторюся, ми вирішили, що найкраще буде видати збірку англійською мовою, оскільки світ повинен пам’ятати, мати на увазі, що українська лінгвістика, українське мовознавство живе. Таких грубих книжок, понад 650 сторінок, які присвячені проблемам української мови, не дуже багато. Так що, навіть якщо не все, що я там написав, є дуже мудрим, це все ж є якесь досягнення для українського мовознавства та для України. А коли буде українська версія, я не знаю. Думаю, що тих людей, з якими я плідно співпрацював, коли ми видали «Причинки…», не треба перенавантажувати. Ці «Причинки…» мають також понад 800 сторінок. І це багато праці. Може, колись вийдуть українською мовою. Декілька статей вийшли вже українською мовою.

- Чи могли б Ви коротко окреслити науковий метод, яким користуєтесь у своїх дослідженнях? І що б Ви могли сказати стосовно зв’язку української мови з санскритом?
 
- Якщо йдеться про методику, то я філолог у традиційному розумінні. Тож я не цураюся різних методів, які є у філологічному контексті. Я мовознавець, який дуже уважно слідкує за історичними науками та їх досягненнями, адже мова побутує в історичному та соціальному контексті, як в сьогоденні, так і в минулому. Тож я не проти комбінації різних методів. Вони описуються в різних підручниках. Якщо ми говоримо про різні звукові зміни, то це методи історичної фонології. Якщо я досліджую як споріднені польська та русько-українська версії цього розмовника, то потрібні цілком інші методи.
Щодо санскриту та української мови, то той, що каже, що санскрит і українська мова зовсім не мають нічого спільного, грішать. Оскільки українська мова та санскрит є просто індоєвропейські мови. Це спільна спадщина, але це не означає, що українська мова тут дуже відзначається на фоні інших індоєвропейських мов.
 
- Чи могли би Ви дати якісь практичні рекомендації, як присутня тут людина могла би перевірити певний факт, чи він є справжнім чи ні?

- Я намагаюся бути прозорим. Тобто намагаюся відрізняти аксіоми, тези від інтерпретації висновків. Методи науки фактично і зводяться до того, як сказав мій земляк, що науковість в тому і полягає, що тези можна фальсифікувати. Саме це окреслює науковість. Але, звісно, коли йдеться про якусь наукову дисципліну, то щось треба знати, щоби перевірити і мене. Таку можливість даю, але ніхто не може в кожній публікації пояснити світ заново. Бо тоді буде дуже нудно всім. І мета така, щоб було не нудно.
Мені не було нудно, дуже дякую всім!

Лекцію було прочитано у Книгарні «Є» у Києві 19 лютого 2016 року.
Відеозапис лекції (відеоматеріал Ігора та Ірини Міняйлів, MiraStudia "Модерна Україна")
Міхаель Мозер – коротко про українську мову (“Мова [за лаштунками]“)
http://zbruc.eu/node/5047

Нові причинки до історії української мови




 Нові причинки до історії української мови
Міхаель МОЗЕР

У Канаді готується до друку нове (значно доповнене) видання книжки австрійського україніста, професора Інституту славістики Віденського університету (та інших університетів), президента Міжнародної Асоціації Україністів Міхаеля Мозера «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Майбутнє видання автор презентував лекцією в Києві.

Щиро дякую вам усім, що ви прийшли на такий дивовижний захід, бо тут ідеться про презентацію книжки, якої ще немає. Книга називається «New Contributions to the History of the Ukrainian Language». Ми свідомо вибрали таку назву, це «Нові причинки до історії української мови», які вийшли 2008 року і зазнали трьох видань, що, на щастя, вказує на те, що українське мовознавство живе, що є люди, які цікавляться такими питаннями, і ми, зокрема я, тоді були дуже раді, що це саме так. Тоді ми приклали декілька статей українською мовою. Була наступна мета – щоб українці дізналися про те, що десь в Австрії сидить людина, яка серйозно цікавиться історією української мови. Цього разу це інша мета – ми хочемо показати світові, що українське мовознавство існує і поза Україною. І тому ми зібрали кілька статей в книзі, що майже готова. Вона має більш, ніж 650 сторінок, вони присвячені різним аспектам історії української мови, моєї улюбленої теми.

Щодо сьогоднішнього вечора, то ми домовилися, що я буду говорити про чотири теми, які, звісно, якось пов’язані з «Новими причинки до історії української мови». І тут я з задоволенням погодився, що можна говорити на ці чотири теми.

Перша тема: „Новгород – це не Київ“. Що це означає? Тут ідеться про різні переконання, різні думки, що дуже поширені не тільки серед не науковців, а й серед різних науковців. Тут ідеться про початки історії української мови. Можна сказати, що йдеться про міф єдиної давньоруської мови. З одного боку, багато хто з вас, звісно, знає праці провідного українського мовознавця Юрія Шевельова, який багато що довів саме в такому розумінні, що єдиної давньоруської мови ніколи не було.

Але, як на мене, варто не тільки звернути увагу на праці Шевельова, які висвітлюють питання з українського боку, але й віддати належне нашим колегам з русистики, які дуже плідно попрацювали за останні роки, досліджуючи мову Новгорода. Ви всі колись, мабуть, чули про унікальну мову Новгорода, про новгородські берестяні грамоти. Ви всі також, мабуть, чули, що росіяни – і це є цілковитою слушністю – дуже пишаються цими новгородськими берестяними грамотами, які є унікальними щодо мовних аспектів. Новгородська мова, справжня народна мова середньовічного Новгорода – це мова унікальна не лише з огляду на Давню Русь, а й унікальна на фоні всіх слов’янських мов загалом. Тобто це щось неймовірно цікаве. Це те, що суттєво відрізняється від всього іншого, що ми бачимо перед собою в слов’янськомовному ареалі Середньовіччя. Є різні монографії присвячені мові давнього Новгорода. І ми це шануємо, і віримо, і не розуміємо як надалі нам можуть розповідати, що все ж таки був «единый древнерусский язык». Ми навіть не мусимо бути мовознавцями, щоби зрозуміти, що щось не так. І те, що нас тут особливо цікавить, – це те, що колеги з русистики, певне, найпереконливіше нам показали, що єдиної давньоруської мови не було.

Ви бачите певні, дуже суттєві прикмети, котрі я не знайшов, а взяв з книжки відомого високоповажного російського мовознавця Андрія Залізняка. Це деякі з тих прикмет, дуже давні та суттєві для всього слов’янства. Ці суттєві різниці стосуються всіх мовних рівнів. З іншого боку, звісно, новгородські берестяні грамоти не являють собою єдиний корпус новгородської мови Середньовіччя. Тобто новгородські середньовічні тексти є дуже різними. Багато з цих текстів зовсім не написані автентичною мовою Новгорода. Вони написані мовою, що є набагато ближчою до мови інших пам’яток з інших регіонів Давньої Русі. І тут Залізняк каже, що все вказує на те, що в Новгороді, і не лише там, побутувала якась мова, що її він називає так: «наддиалектная форма русского языка». І багато що вказує на те, що пан Залізняк має рацію. Якщо це «наддиалектная форма русского языка», тоді все ж таки якесь підґрунтя має бути. Оскільки ми знаємо, що справжня мова середньовічного Новгорода так суттєво відрізняється від усього іншого, що ми бачимо на східнослов’янському мовному просторі Середньовіччя, то багато що вказує на те, що підставою цієї наддіалектної форми давньоруської мови є слов’янський діалект, яким говорили в середньовічному Києві.

Залізняк вказує на щось дуже суттєве. Якщо ми говоримо про українську мову Середньовіччя, то це анахронізм, на це вказують всі. Але якщо ми говоримо про «древнерусский язык», то це також анахронізм. І він дуже слушно пише: «Следует учитывать, однако, что такие названия, как древнерусский язык, древнечешский язык и т. д., отражают в первую очередь взгляд со стороны современных языков (русского, чешского и т. д.)». Це наш погляд у минуле. І визнає, що ці назви є анахронізми, оскільки, якщо йдеться про перші приклади сполучень слів «русский язык», і коли малось на увазі щось як мова, то «русский язык» перших років – це навіть не слов’янська мова, це мова Русі. А Русь найдавніших часів – це не слов’яни, це варяги. І Костянтин Багрянородний дуже однозначно пише про те, що є назви слов’янські, з одного боку, і руські – з другого. І руські назви – це скандинавські назви, тобто теж анахронізм.

Якщо ми кажемо, що дуже часто працюємо в історичних науках з анахронізмами, маємо працювати з анахронізмами, то треба бути послідовними. Якщо це мова Києва, якщо ми погоджуємося на анахронізм, то «наддиалектная форма русского языка» це все ж таки не «древнерусский язык» у першу чергу, але, попри все, давньоукраїнська мова, якщо ми послідовні щодо анахронізмів. Як на мене, не треба бути таким послідовним завжди, оскільки щодо української мови ми не маємо такої переваги, що можемо чітко відрізняти все руське від усього російського. Та коли нам розповідають про «древнерусский язык», тут надалі можна бути обережним. І якщо нам розповідають, що «Добрилове Євангеліє», наприклад, або «Євсевієве Євангеліє», такі важливі середньовічні тексти, які однозначно написані на українській основі (церковнослов’янською мовою, але на українській основі), що вони написані на «церковнословянском языке русской редакции», то теж ми не можемо бути дуже задоволені. Адже це однозначно є тексти, що походять з України, і навіть якщо України не було, всі ці явища середньовічної України не є «русские», російською мовою.

Друга тема – це цитата з Валуєвського циркуляра, тут можна говорити про польські впливи на українську мову: «тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Українська мова ніколи не була «тем же русским языком» – це, по-перше. По-друге, «испорченный». Є такі традиції, я чесно кажучи не знаю, звідки вони походять, що впливи ззовні називаються або «засміченням», або «збагаченням». І навіть у дуже об’єктивних творах, присвячених історії різних мов, можна читати про «збагачення», про «засмічення» так, ніби це були цілком нейтральні вирази. Однак, звісно, це не так. Щодо «испорченный», «засмічений» я дуже сумніваюсь. І щодо впливу саме з боку Польщі, я також трохи сумніваюсь. Бо багато що насправді входило в українську мову з Польщі, але далеко не все, навіть меншість цих елементів. Це польські елементи з походження. Скажімо, «шляхетство», «шкода» – це не просто польські слова. Українське слово «власне» є полонізмом, але у польській мові це слово є «богемізмом». Це саме стосується слова «праця». І цей перелік можна продовжувати. Дуже багато цих польських елементів в українській мові. Вони відіграють величезну роль, починаючи принаймні з 16 століття. Багато з цих польських елементів – це латинські елементи. І поляки теж не вигадали латинь, як ви знаєте. Так що на це можна подивитися цілком інакше.

Перед нами текст з раннього XVII століття, текст доволі відомий, називається «Інструкція». Це протест львівських міщан проти їхнього гноблення у Львові з боку поляків. Мова цієї «Інструкції» однозначно руська, тобто українська мова ранньомодерної доби. І ця писемна мова неймовірно близька до польської таким чином, що перекласти цей текст польською мовою можна без великих проблем. Це мій власний переклад, він такий, що ним не треба дуже пишатися, оскільки тут є певні механізми, що діють між польською та русько-українською мовами цих часів, що їх я трохи описую в «Нових причинках до історії української мови». Русини-українці ранньомодерної доби просто взяли участь у тому неймовірному культурному злеті, який відбувся у Польщі, зокрема, починаючи з другої половини 16 століття. Це золотий вік польської культури. І українці тоді під тиском поляків багато прийняли та перетворили на своє. Передусім, такі впливи відкривали українцям, русинам цих часів погляд на те, що відбувалося в Європі. І в XVII-XVIII столітті це не було мало. І ці контакти з Польщею також підтримували контакти з провідною мовою цих часів – латинською. І латинська мова була не зовсім чужа нам, українцям, тих часів. Тут ви бачите справжню цікавинку щодо культурної історії русинів-українців. Я вам зачитаю: «Electi sunt domini Nicolaus Zarogowsci, Janis Walach, Georgius Raich, Nicolaus Dompiach, Stanislawsci par et Lionas Lintner, incomes residentis». Чудова латинська мова, написана кирилицею, дуже рідко трапляється. І ми мусимо читати такий фрагмент згідно з правилами української мови. «» (ять) – це «і». Коли маємо читати «ґ», тут є «кг». Це однозначно український латинський текст. І знову ж, цей польський вплив навряд чи був «засміченням». Ці переклади Біблії (Пересопницьке Євангеліє та інші переклади) – вони не були просто перекладами однієї версії польської Біблії, але польські Біблії слугували зразками.

Є й інші цікавинки. Наприклад, таке. За ранньомодерних часів дуже популярними стали розмовники, такі книжечки, які давали можливість подорожувати по Європі та знайомитися з тим, як інші народи кажуть про різне, побутове, важливе під час цих подорожей. Дуже популярним розмовником був розмовник пана Берлемонта. Він був перекладений різними мовами, в тому числі слов’янськими. І одна зі статей у цих «Нових причинках до історії української мови» стосується стосунків польськомовної версії та українськомовної версії цього розмовника. Ті колеги, що видали цю розмову-бесіду Івана Ужевича, були переконані, що українська версія вийшла (чи краще, постала, бо не була надрукована) без польського зразка. Мені здається, що це неправильно. І в цій статті я намагаюся довести, що Іван Ужевич прекрасно знав польську версію цього розмовника. В ньому йдеться про дуже побутові речі, зокрема про те, що кажуть, коли пообідали і про це зрідка пишеться в текстах XVII-XVIII століття.

Ці контакти з польською культурою були дуже багатогранними. Наприклад, відомо, що одним із найважливіших джерел постання ідеї про один спільний «русский народ» є текст, який постав у Києві у другій половині XVII століття. Це так званий «Синопсис». Він написаний церковно-слов’янською мовою, і він тоді так сподобався росіянам, що «Синопсис» став першим підручником з російської історії, так пишуть у різних джерелах. Тут багато йдеться про один словянорусский народ». І це нібито початки ідеї «руський мир». Це трохи запросто. Але що цікаво, це те, що цей текст «Синопсис», який має таку сумнівну історію, фактично є перекладом польської хронічки. Це «Kronika polska, litewska, muka i wszystkij Rusi» автора Maciej Stryjkowski. Як ви бачите, ці контакти абсолютно несподівані. Такі польські тексти були написані мовою і стилем, який знаходився на рівні цих часів. Це дуже розвинений, розроблений стиль. І українці-русини тих часів багато що взяли щодо цих осягнень польських, європейських, латинських, і вони тоді осягнули, що русько-українська мова XVII-XVIII століть також знаходиться, як на мене, на такому дуже високому культурному рівні. І в такому контексті цікаво порівнювати російські тексти цих часів з руськими (українськими, білоруськими) текстами. Це цілком різні світи.

«Українізація українців» далеко-далеко від XVI століття. Мене досі, чесно кажучи, дивує, як взагалі досі часто говорять про «українізацію українців» стосовно цього розвитку в XX столітті в 20-30-х роках. Я досі ніколи не читав про «австріякизацію австрійців», про «полонізацію поляків», про «богемізацію», «чехізацію чехів» тощо. Це також цікаво через те, що, як багато хто з вас знає, першопочатковим терміном не був термін «українізація». Коли вигадали цю політику, то вона називалась «націоналізацією» і вона стосувалась не лише України, а й усього Союзу. Але початок цієї «націоналізації» насправді дуже пов’язаний з подіями в Україні. Оскільки більшовики не просто захопили Україну. Їм було дуже тяжко, оскільки українці не хотіли опинитися під радянською владою. І один з чинників, що на них натрапили більшовики, це був український націоналізм. Націоналізм може бути різним, а пан Сталін вже доволі рано, 1918 року чудово зрозумів, що націоналізм також може бути маскою. Він говорив про націоналізм як маску серед контрреволюціонерів. Тобто, звісно, більшовики не хотіли бути націоналістами, але «національна маска» могла бути корисною, вони про це чудово знали. Коли Сталін оголосив цю політику «українізації», то він сказав у цій промові від самого початку, що це політика, яка буде корисна тільки тимчасово, так само як і «НЕП». Він пише про «передышку» і про те, що «після останніх подій» 1923 року потрібен деякий час, коли треба буде «лизати» рани більшовикам. Але від самого початку було сказано, що це тимчасова справа. І «українізація, «націоналізація» та «НЕП» тісно пов’язані між собою.

Нам часто розповідають, що українська культура взагалі постала завдяки більшовикам. Різні люди нам досі таке розповідають. Дуже цікаво дізнатись, що власне таке «українізація», бо це не просто 20-ті роки і початок 30-х років. Оскільки 1923 року Сталін оголосив цю політику, а 1926 року Лазар Каґанович сам дізнався, що тільки тоді можна було відзначити першу річницю «українізації». Тобто більшовики самі визнали, що впродовж перших років нічого не сталося, а тільки десь в 1925 році взагалі почалась ця «українізація». І як ви бачите, щойно вона почалась, то Політбюро Центрального Комітету вже дуже стало дбати про те, щоб усі ті, що справді могли щось осягати в рамках цієї «українізації», були під чуйним оком партії і КГБ. І доки оголошували ці гасла про потребу в «українізації», дуже дбали про те, що з ухильниками треба боротися без пощади. Каґанович, та сама людина, що у великій мірі відповідала за українізацію, сказав під час так званої «афери Шумського»: «Абсолютно неправильні всякі тлумачення, всякі натяки на те, що більшовики нещирі, що більшовики брешуть, коли вони говорять за «українізацію», що в більшовиків це лише маневр, що провадять більшовики «українізацію», не бажаючи її, не вірячи в неї, не люблячи її тощо». Ну, коли більшовики дуже наполягали на тому, що щось абсолютно не так, то ми знаємо, що саме так і є.

Після цієї промови Каґанович у дискусії сказав «Нам безперечно небезпечний «великоруський» шовінізм, якщо має історичні корені та історичну давність». Ну, це «бла-бла-бла» тих часів, чесно кажучи. Це просто політичні гасла цих часів. Голос з місця: «Наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом». І Каґанович, який за «українізацію», дуже швидко погоджується: «Це правда, наша партія на Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом. Країна наша більше схильна до українського шовінізму». Два обличчя, не тільки маска, повсюди це видно.

Наймудріші люди точно розуміли, що там відбувається. Це відомі слова Миколи Куліша: «Їхня українізація – це спосіб виявити нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було». Попереджає. 1925 року почалась ця «українізація», 1928 року почалась колективізація, 1929-го починається ця афера Спілки Визволення України і починається цілковитий терор. Власне, проти тих, які могли щось зробити, якщо йдеться про власну «українізацію»: це представники Академії Наук, це вчителі, це інтелектуали. Вже 1929 і 1930 року нема жодних закладів в Академії Наук, які б могли займатися тими справами, які просто необхідні були для «українізації».

Отже, з 1925 року по 1928-1929 роки. Що насправді можна було осягнути продовж цих років? Правда, багато що осягнули. Хай нам ніхто далі не розповідатиме, що саме «українізація» зробила українців українцями, що «українізація» так багато дала українцям. Це є не так. Навіть коли йдеться про справжні осягнення цієї «українізації», то я б хотів вказати на книжку, яка вийшла нещодавно, це книжка американського історика Мет’ю Полді (Matthew Poldy). На жаль, я наразі не пригадую назву книги. У цій книзі йдеться про те, що було сказано, що було досягнуто під час «українізації». З одного боку, пропаганда, а з іншого, – те, що насправді діялося на місці, зокрема, в сфері освіти. Це була та сфера, що в ній все виглядало так, нібито успіхів було дуже багато, однак архівні матеріали показують, що це була «українізація» на папері. Тобто, певні школи були нібито зукраїнізовані, але насправді нічого подібного не було. Тут треба просто надалі працювати в архівах. Нам, історикам мови, варто знати про такі дослідження. Все разом вказує на те, що ми надалі повинні цікавитися цією більшовицькою «українізацією», але дивитися на неї дуже критичним і дуже тверезим оком.

Про те, що сталося 1933 року, я не буду говорити, ви всі про це знаєте. Куліш мав рацію дуже трагічною мірою, і 1933 року все це здійснилося, те, що він сказав.

Четвертий пункт – «Кілька слів про злободенне: мовне питання в сучасній Україні, або Що стоїть за гаслом „Єдина країна / Единая страна“?». На відміну від інших пунктів, це не мої слова, це пропозиція з боку пані Анастасії [Левкової – Z], дуже гарна пропозиція. Але я вирішив, що більшість можливих пунктів, що пов’язані з такою темою, хай вони стануть предметом дискусії. По-перше, я сьогодні шукав в Інтернеті, що ж саме я знайду, коли наберу у пошукову стрічку «Єдина країна» / «Единая страна». Перші п’ять результатів – російськомовні. Це вказує на те, що щось там досі не так, з цією «єдиною країною» / «единой страной». Ми знаємо, що «Майдан» не був виключно україномовним, а й російська мова була присутня. Ми знаємо, що в АТО російська мова звучить не рідше за українську. Але це не означає, що надалі не треба працювати над тим, щоб українська мова в Україні нарешті опинилася там, де мала опинитися в ролі державної мови, яка є державною, я зумисне повторюся, не тільки на папері. Це є дуже важливо. Російська мова в Україні мала своє місце, має своє місце і матиме своє місце, і це добре. Але українська мова має бути більш поширена, ніж тепер. І ніякий Майдан, і ніяке АТО, мені здається, це не змінює. І ті, що були на Майдані й ті, що є в АТО, зі мною, мабуть, погоджуються. Дякую!

Як розмежувати Україну?

 Як розмежувати Україну?
Ігор МЕЛЬНИК

Територіальні аспекти адміністративної реформи

Україна потребує системи державного управління, яка є професійною, прозорою, відкритою, ефективною, покликаною служити інтересам громадян, бути перед ними відповідальною та спрямовувати всю свою діяльність на розв'язання проблем, що стоять перед суспільством. На жаль, за 10 років незалежності у нашій державі такої системи так і не було створено. В той же час більша  частина функцій державних органів управління давно вже повинна була перекладена на органи місцевого самоврядування, а в економічній сфері – на приватну ініціативу.

Нині громіздка та незграбна державна машина, перевантажена зайвою роботою, не в змозі динамічно та адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в економіці. Ця громіздкість та невизначеність управлінських процедур призводить до неефективності управління, створює сприятливий ґрунт для корупції та безвідповідальності урядовців. Надмірна концентрація управлінських функцій на вищих щаблях виконавчої влади призводить до низької якості їх реалізації, а також зменшення ролі місцевих органів державної влади та самоврядування. Суспільство втрачає довіру до влади, не знає, за що воно платить податки. Тож адміністративна реформа є не лише побажанням Міжнародного валютного фонду та однією з умов надання кредитів Україні, а нагальною потребою сьогодення, без реформування владних структур неможливий вихід нашої держави з кризи.

Вже понад три роки тому в Україні було заявлено про необхідність адміністративної реформи, створено спеціальні органи для її підготовки та проведення, розроблено її концепцію. Державну комісію з її проведення очолив Леонід Кравчук. Стратегічними цілями адміністративної реформи мають стати: підвищення діяльності органів влади; забезпечення прозорості прийняття державних рішень і персональної відповідальності за їх реалізацію; уникнення дублювання функцій у владних структурах та чітке розмежування компетенцій на загальнодержавному і місцевому рівні та між гілками влади; наближення державного апарату до потреб пересічних громадян; ліквідація причин хабарництва і корупції в державному апараті; підвищення престижу державної служби.

Однак вибори 1998 та 1999 рр. загальмували процес реформування системи влади і лише з грудня 1999 року розпочались перші реальні кроки з реалізації адміністративної реформи. Насамперед вони стосувались реорганізації Кабінету Міністрів. Скорочено число міністерств та членів кабміну. Його поточну роботу має забезпечувати секретаріат. Підвищено роль міністрів, але вони ще надалі залишаються лише чиновниками, а не політичними фігурами, бо не несуть безпосередньої відповідальності за свою діяльність перед урядовою більшістю парламенту і виборцями та політичними партіями.

Було скорочено до 17 тисяч державних службовців, але робилось це поспіхом, без необхідного обґрунтування та розмежування функцій в апараті. Тому частину з них треба було знову повертати на роботу. Недостатнім залишається законодавче забезпечення адміністративної реформи. Часто її заходи проводяться не за нормативними актами Верховної Ради, а на основі указів Президента та постанов Кабінету Міністрів.

Пересічний громадянин ще не бачить наслідків перших кроків адміністративної реформи. Поки що адміністративна реформа зачіпає лише вищі органи державного управління і ще практично не дійшла до органів влади на місцях, якщо не рахувати деякого скорочення посад в облдержадміністраціях.

Державі необхідна якісно нова регіональна політика, яка передбачає чітке розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади, посилення ролі регіональних органів влади, розширення їх повноважень та відповідальності, участь місцевих органів влади у процесі прийняття державних рішень, оптимізацію розвитку регіонів та дотримання мінімальних соціальних стандартів життя населення. Внаслідок децентралізації багато обов'язків держави має надаватись органам місцевого самоврядування базового та регіонального рівня. Делегування повноважень на нижчі рівні повинно супроводжуватись децентралізацією державних фінансів. У доходах місцевих бюджетів вирішальною має стати частка власних доходів, а не дотацій та субвенцій. Та формування бюджетів повинно проводитись "від низу до гори", а не навпаки, як це зараз відбувається.
 
Більшість  експертів (зокрема з Українського центру економічних і політичних досліджень) вважають, що адміністративно-територіальну реформу в Україні варто розпочинати не раніше 2003 року, принаймні після чергових парламентських виборів. Але вже тепер можна було б готувати деякі законодавчі акти, щоби вибори до органів місцевого самоврядування проводити вже за новим принципом.


Таблиця 1

Подивимось на адміністративно-територіальний устрій деяких країн Європи, співмірних з Україною за територією та чисельністю населення (Табл. 1). А також на середнє число населення, яке припадає базову (І рівень) одиницю місцевого самоврядування (Табл. 2). Як бачимо в Україні вони є чи не найдрібнішими (якщо не рахувати Францію). Наші сільради, та й переважна більшість селищних і міських громад, не спроможні не лише забезпечити за рахунок власних ресурсів виконання власних повноважень у галузі освіти, охорони здоров'я, утримання власної інфраструктури, а навіть утримувати мінімальний апарат управління. Однак процес дроблення сільських рад не припинився і теоретично їх число може дійти до 30 тисяч, бо стільки є зараз в Україні відокремлених населених пунктів. Особливо гостро тенденція до розмежування повстала тепер, коли відбувається розподіл власності, особливо землі. Але, з другого боку, на місцях неможливо створити достатніх умов для забезпечення цих процесів (реєстрація прав власності, землевпорядні роботи). Тому ці функції виконуються вже на районному, а то й вищому рівні. Тоді як поділ району на кілька великих самоврядних громад, дало би можливість вирішувати усі питання у їх центрах, а не їздити за кожним папірцем до райцентру. Якщо враховувати ще і парадокси нинішнього адміністративного поділу, то, наприклад, мешканці Малехова, Мурованого чи інших сіл на північний схід від Львова, повинні їхати спочатку на одну з автостанцій обласного центру, потім міським транспортом доїжджати до вокзалу чи до іншої автостанції, а вже звідтіля добиратись до свого райцентру – Пустомит.
 

Таблиця 2

Натомість вже у кожному населеному пункті міг би деякі суто місцеві питання вирішувати на громадських засадах обраний громадою війт. Так у Польщі ці функції виконують понад 40 тисяч солтисів. Тоді, як число територіальних громад базового рівня у 16 разів менше.

Чи не найбільше емоцій, звичайно, викличе зміна мережі адміністративних одиниць найвищого рівня. Зараз ми тут маємо одну автономну республіку, 24 області та два міста загальнодержавного значення. Якщо піти німецьким, іспанським чи італійським шляхом і створювати регіони за історичним принципом, то в Україні, поряд з Кримом  та "вільними містами" Києвом і Севастополем", такими історичними землями могли би бути Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, Поділля, Правобережжя, Лівобережжя (Гетьманщина), Слобожанщина, Донеччина, Запорожжя, Причорномор'я та Південна Бессарабія (Буджак). Всього до 15 земель-регіонів, різноманітних за етнічним складом, історичними традиціями, економічним потенціалом, людністю та територією.


Мапа 1

За французьким варіантом, Україну можна було би поділити на 90-100 земель-округів. Як вважає професор географії Львівського національного університету Федір Заставний, "таке розосередження функцій територіального управління цілком виправдане, коли йдеться про ліквідацію старих управлінських структур, територіальне розосередження влади і підвищення ефективності її функціонування... Це дозволило би зняти напруженість на національно-етнічному грунті в багатьох "гарячих" регіонах республіки, територіально розосередити цю напруженість і зробити її менш відчутною". Звичайно поділ, наприклад, Криму чи Закарпаття на кілька таких округів, дозволив децентралізувати "місцеві сепаратизми". Україна вже мала досвід такого устрою у 20-роках, коли територія УСРР була розділена на 53, а потім на 41 округ (мапа 1). Однак переважна більшість таких адміністративних одиниць не могла би себе утримувати і була би дотаційною.
 

Мапа 2

Виходячи з економічних чинників проф. Заставний пропонує розділити Україну на дев'ять економічних районів (мапа 2), причому Причорноморський у одному з варіантів пропонується поділити на два. Скоріш за все, така схема могла би стати основою для майбутнього поділу держави на регіони, тільки що розмежування слід би було проводити не по кордонах існуючих областей, а по менших територіальних одиницях.

Насамперед необхідно було би визначитись з центрами цих територіальних одиниць (над назвою: область, земля, край... ще слід подумати). Природними регіональними центрами, вплив яких вже зараз виходить за межі їх областей, є Київ, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Донецьк та Одеса. Крим не може існувати без дніпровської води, тому було б доцільно створити на півдні Таврійський регіон, долучивши до нього більшу частину Херсонської області. Волинь та Поділля утворювались би не довкола центрів, а скоріше за залишковим принципом, на перетині сфер впливу Києва та Львова. На Волині столицею могло б стати Рівне – не тому, що воно випереджає Луцьк і Житомир за своїм потенціалом, а завдяки серединному положенню серед цих трьох центрів. На Поділлі Вінниця дещо переважає Хмельницький, тому має більші шанси стати регіональною столицею. Натомість Центрально-Український район таки мусив би бути розділений між Києвом і Дніпропетровськом.

Але чи витримає така концепція тиск регіональних еліт, які би не погодилися з "деградацією" їх центрів. Приклад завершального етапу адміністративної реформи в Польщі показує, наскільки потужним був тиск на уряд і сейм, коли було оприлюднено рішення обмежитись лише 12 новими воєводствами. У групи лобістів об'єднувались і праві, і ліві, створювались громадські комітети та проводились акції протесту, включно з живими ланцюгами єднання.

В результаті в кінцевому варіанті кількість воєводств було збільшено до шістнадцяти, а щоб задовольнити амбіції окремих міст, у деяких випадках у воєводствах було утворено по дві столиці – місце урядування воєводи та місцевого сеймику. Можливо, і в Україні не вдасться теж обмежитись цифрою 9, а доведеться збільшувати число планованих регіонів до 12, 15, 20?

Отже адміністративна реформа не є легкою справою, але її треба робити, бо існуюча система владних структур давно вже стала гальмом розвитку нашої держави.

Поступ, №196, 30.11.2000
 http://zbruc.eu/node/36946

Найживучіші міфи про Бабин Яр

 Найживучіші міфи про Бабин Яр
Володимир ГІНДА



Одна з найбільших трагедій Другої світової війни сталася 29-30 вересня 1941 року – масове знищення єврейських мешканців Києва в урочищі Бабин Яр. Протягом всієї німецької окупації в Бабиному Яру були знищені 100-150 тисяч людей. Утім, історія трагедії Яру містить чимало «білих плям», більшість із яких, напевне, так і залишаться нерозкритими через відсутність документів. Це породжує навколо них низку міфів.

Зокрема, за одним із них, розстріл євреїв відбувався за колишнім Єврейським цвинтарем у Києві. Згідно з іншим, розстрілювали в засипаному нині яру, що проходив під сучасною вулицею О.Теліги, а Бабин Яр розпочинався за станцією метро «Дорогожичі». Є навіть такий міф, згідно з яким, євреїв взагалі не розстрілювали в Бабиному Яру, а лежать тут жертви репресій 1920-1930 років. Тому, мовляв, у радянський час комуністи намагалися забути про Яр.

Але, окрім цих дрібних міфів, існують такі, що мають політично-пропагандистське підґрунтя і міцно вкорінилися в свідомості певної частини населення – попри спростування українськими істориками.

Напередодні 75-х роковин Бабиного Яру (звичайно, не так часто, як, скажімо, 10 років тому), довелося знову чути, здавалося, вже призабуті деякі з них, що були спростовані моїми колегами на самому початку XXI століття. Найбільш тиражовані серед них три: 1) що розстріли євреїв 29-30 вересня проводили українські націоналісти з Буковинського куреня; 2) що в Бабиному Яру німці з українцями розстріляли понад 200 тисяч євреїв (в окремих розвідках говорять про 100 тисяч); 3) що в урочищі знищували лише єврейське населення. Отож, укотре хотілося би нагадати, що ці твердження не мають нічого спільного з дійсністю.

Розпочнемо з нібито причетності Буковинського куреня (найчисленніша похідна група ОУН, яка розгорнула свою роботу на Наддніпрянській Україні)  до розстрілу євреїв 29-30 вересня 1941 року. Цей міф зародився у 1980-х роках, коли вище партійне керівництво СРСР і УРСР ухвалило рішення про посилення боротьби з українським буржуазним націоналізмом і «заходи з протидії діяльності» організацій і окремих діячів, які мали виразну антирадянську спрямованість. У 1985 році ці рішення були доповненні постановою ЦК КПРС про заходи у зв’язку з 40-річчям Нюрнбергського процесу та схваленою на її виконання постановою ЦК КПУ про додаткові заходи з викриття «нацистських воєнних злочинців та їх посібників, що переховуються у західних країнах». Саме тоді вперше і пролунали звинувачення на адресу Буковинського куреня щодо участі у розстрілах євреїв у Бабиному Яру. Потім без обґрунтування були повторені у книгах Юрія Шульмейстера «Гитлеризм в истории евреев» (1990) і Олександра Шлаєна «Бабий Яр: художественная публицистика» (1995; книга останнього справді є «художньою публіцистикою»). Ці твердження в кінці XX-го – на початку XXI століть українських істориків Михайла Коваля, Анатолія Подольського та Віктора Короля потрапили до наукової літератури, а звідти – до публіцистичних статей у ЗМІ. Найактивніше цей міф тиражували у 65-ту річницю трагедії Бабиного Яру, тобто, 2006 року. Всі ми чудово пам’ятаємо тодішнє ідеологічне протистояння «Партії регіонів» із президентом Віктором Ющенком і активну роботу проросійських організацій України проти спроб команди Ющенка відійти від комуністично-російської історичної парадигми.

Але вже наступного 2007 року в «Українському історичному журналі» вийшла наукова розвідка історика Віталія Нахмановича, яка повністю спростувала це твердження та показала звідки «ростуть ноги» згаданої вигадки. Проаналізувавши значний пласт мемуарної літератури та можливих архівних джерел, Нахманович довів, що Буковинського куреня взагалі на той час не було в Києві, а з’явився він у столиці в кінці жовтня – на початку листопада 1941 р., коли розстріли євреїв вже відбулися. Окрім того, про Голокост на Заході вийшли друком десятки документальних досліджень. Але в жодному з них, включно з «Енциклопедію Голокосту» (2001), немає згадки про участь українців у розстрілах 29-30 вересня 1941 року в Києві.

Другий найбільш поширений міф – це кількість замордованих у Бабиному Яру євреїв. У радянський час вона коливалася від 50 до 200 тисяч. Ці цифри нерідко можна зустріти й тепер. Наспраді, як аргументовано довів київський краєзнавець Дмитро Малаков, у Бабиному Яру загинули не більше 35 тисяч євреїв. Але про все по порядку.

Відразу після повернення Червоної армії до Києва, в радянській пресі з пропагандистських мотивів вийшли кілька публікацій, у яких згадано про масові розстріли євреїв у Бабиному Яру. Спочатку йшлося про 50 тисяч загиблих, яких розстріляли й закопали, а потім, аби приховати злочин, викопали та спалили. Навіть спеціально запросили на місце злочину американських кореспондентів, які мали засвідчити це, але ті не змогли знайти достовірні цьому підтвердження. Проте на Нюрнберзькому процесі 1946 року вже йшлося про 100 тисяч загиблих у Бабиному Яру (дані були взяті з висновків Спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва). При цьому жодним чином не було вказано, завдяки яким методикам чи розрахункам Комісія дійшла такого висновку. Адже жодних документальних підтверджень тому, окрім свідчення свідків, які часто були суперечливими, не було. Як не були проведені жодні розкопки (не рахуючи Сирецького концтабору). Згодом ця цифра зросла до 200 тисяч загиблих (причому йшлося виключно про євреїв). І тому нині в різних публікаціях можна зустріти суперечливі цифри: 50, 100 чи 200 тисяч.

З цього приводу серед киян навіть ходила легенда: мовляв, Куренівська трагедія 13 березня 1961 року сталася через величезну кількість розстріляних у Яру. Жир людей нібито так просякнув землю, що створив своєрідний відстійник для води, яка не могла піти глибоко під ґрунт, тому прорвала дамбу, і вся грязюка, яку протягом 10 років зливали з цегляних заводів до урочища Бабин Яр, затопила Куренівський район, забравши життя тисяч людей.

У вересні 2003 року києвознавець Дмитро Малаков у своїй статті «Молитви та міфи. У Бабиному Яру лежать не лише євреї», опублікованій «Дзеркалом тижня», «розкалав усе по-поличках». Звернувшись до перепису населення 1939 року, він зауважив, що в Києві 1941 року було 847 тисяч мешканців, з яких 25% – євреї. Спираючись на ці дані, Малаков припускає, що в Києві до початку війни могло бути 220-230 тисяч євреїв. Але за офіційними радянськими даними, з початком війни до війська були призвані близько 200 тисяч людей, ще 325 тисяч киян евакуювали на схід, і серед них, звичайно ж, також були євреї. Отож, на момент вступу нацистів до Києва в місті могли перебувати 400-450 тисяч  жителів, але євреї від цієї загальної кількості вже не могли становити 25%. Тобто, виходить, що на момент масових страт у Бабиному Яру євреїв у Києві перебувало набагато менше від 200 тисяч.

Що більше, вже згодом знайшли архівні документи німецьких айнзацгруп, які засвідчили, що нацисти планували знищити в Києві 50 тисяч євреїв.

У німецьких джерелах також є свідчення, що нібито в місті на той час мешкали 150 тисяч євреїв. Але вони умовні, адже перепису на той час ніхто не переводив. В одному зі знайдених документів Айнзацгрупи «Ц» йшлося, що 29-30 вересня 1941 року в Києві зондеркоманда 4-а у взаємодії зі штабом Айнзацгрупи та двома підрозділами поліцейського полку групи армій «Південь» стратили 33 771 єврея (саме цю цифру нині використовує переважна більшість істориків, вона є усталеною). Проте, як слушно зауважує Малаков, це були не лише євреї, а й члени їхніх родин – українці, росіяни, а також діти від цих змішаних шлюбів. 5 жовтня уповноважений нацистського міністерства окупованих східних областей при групі армій «Південь» гауптман Ганс Кох повідомив, що в Києві знищили майже 35 тисяч осіб. Тобто, ми маємо офіційні документальні свідчення німців про кількість знищенних у Бабиному Яру євреїв, яким немає сенсу не довіряти, хіба що, вони можуть бути трохи завищеними (аби вислужитися перед своїм керівництвом), але аж ніяк не занижені. А, отже, всі інші цифри є не чим іншим, як вигадками.

Третій міф виник на межі XX-XXI століть, коли трагедію Бабиного Яру так активно обговорювали в ЗМІ та науковій літературі, що вона стала символом Голокосту. Говорилося лише про загибель євреїв, хоча там, окрім них, розстрілювали ще й циган, полонених військових, українських націоналістів. На місті розстрілів почали виникати різні пам’ятники, стели, меморіальні таблиці, якими намагалися увіковічити пам'ять про загиблих різних національностей і політичних поглядів. У прагненні знайти точки дотику у цій справі, 2003 року був створений громадський комітет із увічнення памяті жертв Бабиного Яру – Комітет «Бабин Яр». Очолили його відомі в Україні люди: Мирослав Попович, Іван Дзюба та Семен Глузман. Своєю метою Комітет відразу поставив собі створення в Бабиному Яру історико-меморіального заповідника і національного меморіалу, відкриття музею. Але, аби зменшити напругу навколо національної ідентичності жертв Яру, вирішили, що першим кроком у цій роботі має стати встановлення історичної правди про ті трагічні події. В результаті копіткої роботи Комітету й істориків було доведено, що протягом усієї нацистської окупації Бабин Яр став місцем масових розстрілів нацистами євреїв і циган (за національними ознаками), а також радянських підпільників і військових (в’язнів Сирецького концтабору), українських націоналістів, мирних мешканців Києва. Загалом протягом двох років в Ярі розстріляли (за різними оцінками істориків) від 100 до 150 тис. людей, зокрема, євреїв.

З цього приводу імпонує висловлювання згаданого авторитетного дослідника Віталія Нахмановича, який нещодавно сказав в одному з інтерв’ю: «Ми, звичайно, можемо зробити вигляд, що цієї дискусії не існує, але якщо ми хочемо Бабин Яр перетворити на місце пам’яті, а не на занедбаний парк, в якому стоїть 30 пам’ятників, ми маємо підходити до цього питання дещо з іншої точки зору… Є загальносвітовий символ – Бабин Яр, символ Голокосту. І в світі нічого більше про Бабин Яр не знають. А реальна його історія пов’язана з окупацією, де знищували не лише євреїв, а всіх, кого треба було знищити. Та історія Бабиного Яру на цьому не закінчується. Існує повоєнна історія: з одного боку, знищення Яру радянською владою, та з іншої – збереження пам’яті громадськістю. Також далі йде сьогоднішня історія – змагання пам’яті. Дуже мало, хто готовий так сприймати Бабин Яр. Для всіх це або два дня у вересні 1941 року, або два роки нацистської окупації. А це все жива історія – Бабин Яр живе й сьогодні. Тому наше завдання – перетворити цей простір на меморіальний, щоби люди, які входять туди, розуміли, що вони входять у зону смерті».
 
28.09.2016
http://zbruc.eu/node/56729

Обама розкрив різницю між трактуванням Майдану у США та РФ

Обама розкрив різницю між трактуванням Майдану у США та РФ.



Президент США Барак Обама у своєму виступі перед генасамблеєю ООН розвінчав міфи російської пропаганди про так званий західний сценарій демократичних змін в Україні й попередив Росію, що втручання у справи сусідів послаблює її власний авторитет.

Про це Обама сказав у промові на 71-й сесії Генеральної асамблеї ООН, повідомляє аґенція "Укрінформ".

"У Європі відбувся прогрес у тих країнах, що раніше входили до радянського блоку, у просуванні по лінії демократії, на відміну від інших. Люди в Україні вийшли на вулицю не через якусь там "змову" за кордоном, вони просто не мали іншого виходу. Вони вимагали змін, оскільки бачили, що в Балтійських країнах, у Польщі люди жили краще – там були відкриті, вільні й демократичні суспільства", – зазначив Обама.

Президент США підкреслив, що завдяки поширенню демократії у світі великі перетворення відбулися в країнах, які дуже різняться одна від одної.

"Наприклад, у Японії, Чилі, Індонезії й Ботсвані – у країнах, які добилися значних успіхів, де населення має відчуття участі у власній державності", – зауважив лідер США.

Водночас він наголосив, що країни, котрі вдаються до агресії – такі, як РФ, – насправді послаблюють свої міжнародні позиції. "У світі, в якому епоха імперій залишилася позаду, ми бачимо, як Росія намагається відновити втрачену славу за допомогою сили", – обурився Обама.

"Якщо Росія продовжуватиме втручатися у справи своїх сусідів, це підтримуватиме популярність [влади] всередині, і це підживлюватиме національні інтереси. Але з часом її авторитет зменшуватиметься, і кордони стануть менш безпечними", – застеріг президент США.
 

Листи Лесі Українки - вийшла нова книга


 Їй – двадцять шість

Роксолана Жаркова,  літературознавець

(Леся Українка. Листи: 1876–1897 / Упорядкування Прокіп (Савчук) В. А., передмова Агеєвої В. П. — К.: Комора, 2016. — 512 с. — Іл. — (Серія «Persona»)

Їй двадцять шість. І вона вже втомилася – «трохи мені обридло це самотнє життя, надто се погано під час слабости: лежиш собі, дивисся в стелю, слухаєш вистріли бурі на морі та свист вітру межи кипарисами, а в хаті так тихо, а ніч така довга…» (із листа до Л.М. Драгоманової, серпень 1897 р.) (с. 495). Лист написано у Ялті, Екатерининская ул., дача Лещинского, кв. № 12. Саме тут декілька місяців поспіль відновлює фізичні сили і душевну рівновагу Лариса Косач. Після важкої зими, невиліковної недуги, процедур з потрійною дозою йодоформу, «від яких рискуєш зробитись морфіністкою» (з листа до Драгоманових, лютий 1897 р.) (с. 426), ще й «припадка безпамятства з бредом» (з листа до Л.М. Драгоманової, березень 1897 р.) (с. 427). Вона приїхала сюди. Щоби знову побачити море, набравшись його свободи. Вона відчуває, що тіло здатне коритися тільки морю. І це «олімпійське повітря» змушує тіло рухатися: «я чую, як весь мій організм на иншу гамму строіться під впливом сього повітря й моря» (з листа до матері О.П. Косач, липень 1897 р.) (с. 445).      

Морська натура Лесі пізнається у текстах – чи не найглибшим зануренням у рідну стихію стало оповідання «Над морем». Текст, у якому дослідники-інтерпретатори чомусь зовсім не бажали помічати її, таку неспокійну, пристрасну, бунтівливу, схвильовану – у хвилях самопошуків і самовіднайдень. Жінку Косачівського роду, яка у хвилі найбільших внутрішніх штормів замислюється над своєю інакшістю, над своєю не-тутешністю. Як і гаряча натура Алла Михайлівна (епатажна і трохи легковажна панночка з «Над морем»), вона хоче кохати, і водночас – залюблена в самоту, по-дитинному спрагла моря і спокою, як безіменна нараторка з цього ж твору. А критики собі говоритимуть про діалектичних персонажів, антитетичні образи тощо, і ні словечка – про неї саму. Так, наче цей «титул» інваліда – це все, чого вона заслуговує…

Море як життя: не варто його боятися. Косач це затямила ще змалку. Чисто по-драгоманівському перейнялася думкою, що «під Дамоклевим мечем краще, ніж під павутиною» (про це оповідає у листі до однієї з ключових фігур свого самостановлення – дядька М.П. Драгоманова (січень 1894 року (с. 251). Оте постійне відчування себе під небезпекою позначається на письмі – воно уривчасте, фрагментарне, здатне ось-ось на найвагомішому зі слів обірватися – «дуже се мало, що я роблю і я думаю, що навряд чи я скінчу коли хоч половину того, що маю на мислі» (із листа до М.П. Драгоманова, вересень 1891) (с. 156). Вона відчуває, як мимохіть змінюється її почерк – «від якоїсь, невідомої мені, причини мій почерк ще гірше, ніж був, зробився!!!» (зізнається братові Михайлу (травень 1890 р. (с. 100 – 101). А графологи мовчатимуть – віддадуть право на коментар медицині: вплив діагнозу, що поробиш?

Лариса Косач з братом Михайлом. Фото 1880-1881 рр. / Леся Українка з братом Михайлом і Маргаритою Комаровою. Фото початку 1890-х рр.

Її письмо зигзагоподібне, хаотичне, балансуюче між вертикаллю сили і горизонтальністю безсилості, узалежнене тілом, якому забаглося лежати (але як це – знерухомитися, коли у тобі прибоєм накочуються хвилі письма?) – «я тепер і на крилах літаю, і на чотирьох лапах лажу (перше в переносному, а друге навіть в буквальному смислі)» (до Л.М. Драгоманової, серпень 1894 р) (с. 295). У стані рахунку кожного кроку («ходить мені трудно, якь ніхто не піддержує» – пише юна Лариса бабуні (жовтень 1885 р.) (с. 51), Л. Косач навіть не здогадується як багато вона пройде доріг, щоби врешті колись, після страшної операції у камінному Берліні, згадати волинські ліси, затужити за кожною стежечкою, а потім випустити туди з вербового прихистку спритну Мавку – свою спраглу душу, яка лунко прокричить у невідомість «Ressurrexi!» (Воскресла!). Лариса Косач промовила отаке пророцтво задовго до 1912 року, року створення «Лісової пісні», у листі до брата (травень 1890 р.) (с. 99) дев’ятнадцятилітня дівчина каже про сізіфів камінь, гори, своє примхливе здоров’я і музику, з якою прощається, мабуть, назавжди.
Чи не в кожному листі якесь кассандрівське передбачення. Якась ідея-фікс фінального перетворення. Так, ніби платонівська метемпсихоза – чи не єдина певність своєї присутності серед минаючого і минаючих. Про таке можна розповісти не кожному – «я б Вам могла розказати, що то справді значить жити ростиною, – я знаю те добре з власного досвіду» (з листа до М.П. Драгоманова, липень 1891 р.) (с. 145). Чи ж не про це промовляє і голос Лукашевої сопілки, якій Мавка довіряє власну долю? Музика знов оселяється у ній (Мавці/Лесі), знаходить собі куточок, десь обіч болю, щоби врешті злитися з ним в єдину мить. А поки Мавка спить – у лоні верби, подалі від людей. Мусить так.

«Жаль мені, що я мушу таким відлюдком жити…» – пише Леся Українка до М.І. Павлика від 13 жовтня 1891 р. (с. 160). Та чи в цьому її вина? Тут – природа, вона тримає Мавку в обіймах, щиріших, ніж Лукашеві. Тут – вона вдома. Лариса Косач відчайдушно кидається у простір вимушених о-тілеснених мандрів, щоби таки зрозуміти, де ж її дім. Одеса-Ялта-Київ-Софія-Берлін-Сан-Ремо-Тбілісі-Хельван-Кутаїсі-Сурамі. І це тільки шматок її карти. І це тільки уривок того, що вона відчула. Суцільні уривки. Як нам збагнути, хто вона, наша Леся, з тих шматочків карт й уривків відчутого? «Здається, мені і моїм писанням сужено таки по світі блукати чимало» (з листа до М.П. Драгоманова, березень 1892 р. (с.171). І ці скарги на свою «бродячу» натуру і на те, що частенько (особливо весною) «у вирій тягне» (с. 173) тісно переплітаються з епістолярними пасажами про домашню кабінетність, яка то надзвичайно стимулює творчість – «мені нігде так не добре, як вдома і робота тут найліпше робиться […] Ще є тут одна річ, мій столик для писання, що я без нього була на чужині все одно як без рук і без пера» (до М.Павлика, жовтень 1891 р.) (с.161), то навпаки – замикає на несказанності.                                                   

Десь там, у затишші батьківської домівки народжуються казки про політ. Десь тоді і там народжується Метелик (однойменна казка Лесі Українки), для якого ув’язненість у темних стінах льоху (робочого кабінету?!) як приреченість на статику очікувань – жахливіша, аніж динамічна смерть від дотику палаючої лампи. Але він летить до світла. Не може інакше. Подібне творче самоспалення Леся передбачила у листі до М.П. Драгоманова (травень 1893 р.): «Як би хто моїй фантазії крила присмалив, то може б і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає […] Ну, та колись вони самі присмаляться, тиї крила моєї фантазії…» (с. 178). Різкі підвищення температури тіла сигналізуватимуть про самоспалення. Нічні пориви натхнення біля улюбленої лампи (коли не коптить, звісно) обернуться постійними спазмами і судомами. То «юрба образів», що не дає заснути вночі, то самота білого аркуша наполегливо мучить як недуга. Списані аркуші – і жінка стає порожньою, як торбинка. Всі тексти – діти. Тільки троянда, та «Блакитна троянда» колючими снами не дає спокою: чи серед тих опустілих залів-пустель хтось її таки почує?

     Публіка – «інквізиція літературна». «А я б хотіла, щоб мене судили пощирости, не вважаючи ні на мою молодість, ні на молодість нашої літератури» (с. 202) – це вже зі словесного двобою Українка/Маковей. Дивується сама собі, як це – скуштувати слави, з десяти років потрапивши в поети, і все ж прагнути бути собою, вберегти свою свободу. В Лариси Косач єдине бажання – зберегти своє собі. А «олюднення» – це подвиг чи крах? – знає тільки Мавка.

Тому й фемінне «я» символічно і рішуче відповідає на маскулінні закиди О. Маковея про авторське опублічнення: «Я все таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люде, немов у свою хату…» (вересень 1893 р.) (с. 213). Поки живий господар – не впускати. Хоча іноді для обраних привідчиняти двері. Щоби побачили її, справжню модерністку й феміноцентристку, відкриту у власних текстах до наготи, і зрозуміли головне – «не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього, скажу більше, – ніхто не вартий сього, бо ідеал, се ідея, а не людина. Не вірте в мою ідеальність, а вірте тілько, що я Вас люблю» (з листа до А.С. Макарової від 14 травня 1894 р. (с. 286).
Леся Українка ще з дитинства виробила свій faion d’aimer (не такий контрольований і гіперопікуючий, як у її мами, що «безпощадна до того, кого любить» (до М.П. Косача, грудень 1893 (с. 232). Лесина любов була іншою, неземною, необмежувальною, просторою, свобідною, трохи мінливою, хаотично невпорядкованою, аморфною, стихійною – як письмо; як море. Їй завжди любилося – як писалося: «моя така натура, що я мушу від часу до часу щось писати, і не можу навіть добре собі самій об’яснить, навіщо я часом пишу» (до М. Драгоманова, від 29 вересня 1894 р. (с. 315), бо найкраще пишеться тоді, коли людина «не думає про своє писання» (до А.С. Макарової, січень 1895 р. (с. 324). І письмо, і любов – з натури, а її (чому?...) «тяжко одмінити». Ця любов колись сягне дна її душі, стане жертвою-як-порятунком себе самої. А поки, маючи трохи більш, як двадцять літ, Лариса Косач тільки передчуває таку любов, і «здається, не могла б так офірувати себе» (з листа до М.І. Павлика від 12 лютого 1895 р.) (с. 330), як це до одержимості може Міріам. Звичайно, після самої Лариси у Мінську на початку 1901 року. Тільки жінка-авторка так уміє почати собою нове століття.

    «Не ідеалізуйте мене, я насправжки кажу, що я сього боюся, я вже раз падала з п’єдесталу, зробленого помимо волі моєї» – читає М.І. Павлик в одному із листів від Лесі Українки (лютий 1895 р.) (с. 342). Їй хочеться простоти: перечитувати Нансена, лежати над морем, писати, гортати Мюссе, слухати романс «Posa la mano sul mio cor» («Поклади руку мені на серце» (італ.). І чи горбата піаністка Настя Гриценко з «Голосних струн» – не сама вона, що прагне музики, любові, взаємності почувань?.. А на тебе дивляться, дивляться…і мовчать.

Ну, нічого, рятує хіба що письмо. І морфій. Але письмо все частіше робиться горизонтальним – не летить, не лине ins Blau (у блакить): «ходить я ще звичайне зовсім не можу, навіть підвестись без сторонньої помочі» (із листа до батьків від 15 травня 1897 р. (с. 436). Врешті, з Києва – до Ялти. Зі суші – до води.

Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 р.

…Їй двадцять шість. І вона знає, що «море куди добріше від людей». І те, що її давнє бажання, висловлене у листі до М.І. Павлика від 24 липня 1895 р., себто за два роки до поїздки в Ялту, потроху почало перетворюватися у реальність: «а забратись так на місіаць, на два у яку небудь таку трушчобу, де б ні душі знайомої не було і навіть де не пишуть і не отримують листів, та там би засісти, або крашче залягти та й закамяніти, а потім вже вернутись на світ, та й за роботу» (с. 366). Найважче, певно, було би зовсім не писати й не отримувати листів. Хоча Леся Українка безпричинно й повсюдно заявляє, що не вміє їх писати – «бракує «епістолярного таланту». А ще зауважує: «не вмію писати, не отримавши відповіді на попередній лист».

    Мовчання насторожує. І, мабуть, єдине, чого вона уникатиме усе своє життя – порожнього мовчання. Не болю, не самоти, не розлуки. Її ніщо так не лякатиме, як тиша. Навіть близькість смерті.

…Добре, що мовчання таки порушено. З 1978 року, часу виходу у світ епістолярного десятого тому академічного дванадцятитомника творів Лесі Українки, це мовчання стало застиглим і холодним, як і стояння цієї жінки на зимному монументальному п’єдесталі. Вимушене стояння. Вимушена мовчанка, бо нібито вже все відомо і проговорено. Майже сорок років у тиші. І ось – Лесині листи метеликами летять до читачів, щоби згоріти десь там, біля жарівок сердечних мембран. «Цю книжку можна захоплено прочитати і як сповідь, і як письменницьку біографію, і як родинну хроніку» – зазначає у передмові Віра Агеєва. Бо, як додає упорядниця Валентина Прокіп (Савчук), Лесина «епістолярна спадщина, не менш вагома й цікава, ніж тексти, писані для публікації, досі маловідома ширшому загалу й нерідко сприймається як царина для вузького кола професійних дослідників». Але ж… Ми всі знаємо її як фотокартку у шкільній хрестоматії. Ми її «вивчили», змірявши своїм раціо гордий постамент. І не торкнулися її тексту між рядків – коли вона наодинці, сама з собою. Хоч кожен лист має визначеного адресата.

Одна частина цих листів – автографи та вивірені копії з відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, інша – епістолярні тексти з Відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника та Слов’янської бібліотеки в Празі при Національній бібліотеці Чехії. Всі тексти подано мовою оригіналу, без купюр.    

Ця книга завершується двадцять шостим роком Лариси Косач. Попереду ще шістнадцять. Може, найважчих і найтривожніших – де багато творів, чимало людей, міст, місць, думок і слів. ХІХ століття поволі наближається до обрію, як сонце на морському узбережжі. Встигла таки втомитися, хоча «ще зарані вкладатися спати, ще сонце високо, а день довгий, а ніч буде ще довша. А я боюся щоб мене ніч не захопила на середині дороги, і мені прикро, що ті дурні літа так хутко минають» (із листа до М.І. Павлика, від 28 липня 1891 р.) (с. 149).
26.09.2016
http://zbruc.eu/node/56556

В Україні стартувала судова реформа



Нова редакція закону "Про судоустрій і статус суддів" набула чинності одночасно з конституційними змінами в частині правосуддя.

Закон передбачає ліквідацію вищих спеціалізованих судів і створення нової структури Верховного Суду як єдиного суду касаційної інстанції.

Новий Верховний Суд, відбір до складу якого вперше буде проходити на конкурсних засадах, повинні сформувати до 30 березня 2017 року. Конкурсний відбір суддів Верховного Суду мають провести до 30 листопада, повідомляють "Українські новини".

Разом з тим, законом передбачено створення Вищого антикорупційного суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності (Вищий патентний суд) - має бути створений протягом року, тобто до 30 вересня 2017 року, а також місцевих окружних судів. Терміни створення Вищого антикорупційного суду і місцевих окружних судів у законі не визначені.

Апеляційні суди в нових апеляційних округах повинні бути створені до 30 вересня 2019 року.

Також, до 10 жовтня цього року Рада зобов'язана передати у Вищу раду правосуддя матеріали на тих суддів, які претендують на обрання безстроково і не розглянуті парламентом. Законом передбачено моніторинг способу життя судді для перевірки відповідності його рівня задекларованим доходам.

Відтепер суддя, крім декларації про доходи, повинен подавати декларацію сімейних зв'язків і декларацію доброчесності. Неподання зазначених декларацій може стати підставою для притягнення судді до кримінальної відповідальності і звільнення.

Крім того, створюється Громадська рада доброчесності, яка збирає й аналізує інформацію про суддю і подає Вищій кваліфікаційній комісії суддів висновок про його невідповідність критеріям професійної етики і доброчесності.

Дисциплінарні провадження щодо суддів будуть передані у Вищу раду правосуддя, а Вища кваліфікаційна комісія судів (ВККС) зосередиться на вирішенні кваліфікаційних питань, включаючи проведення кваліфікаційного оцінювання суддів, відкритих конкурсів на посади, спеціального навчання суддів.

Законом також передбачено суттєве збільшення окладів суддів - з 1 січня 2017 року зарплата суддів Верховного Суду зросте вшестеро - з 13 до 75 мінімальних заробітних плат (близько 110 тис грн).

Також, передбачено створення Служби судової охорони (до 1 січня 2018 роки) і Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи.
http://ipress.ua/news/v_ukraini_startuvala_sudova_reforma_182433.html

Кара для вбивць з РФ за "Боїнг" рейсу MH17 буде!

Глава МЗС Австралії: у справі МН17 потрібен трибунал "в стилі Локербі"
2 жовтня, 2016



Міністр закордонних справ Австралії Джулі Бішоп виступає за створення трибуналу "в стилі Локербі" щодо винних в аварії на сході України малайзійського "Боїнга" рейсу MH17

Про це вона заявила журналістам програми Insiders, що випускається австралійською радіомовною корпорацією ABC. Витяги з інтерв'ю компанія оприлюднила в неділю на своєму сайті.

"Може бути організований судовий процес в стилі Локербі - трибунал, який буде заснований міжнародним співтовариством", - підкреслила Бішоп.

За її словами, сформувати подібний трибунал в Нідерландах, "можливо, буде простіше", однак, необхідно впевнитися, що "він буде наділений всіма необхідними повноваженнями".

Мова, наприклад, йде про екстрадицію, необхідну, щоб "притягнути до відповідальності всіх винних у цьому злочині", підкреслила вона.

За словами Бішоп, подібний трибунал можна створити в обхід Ради Безпеки ООН, де Росія має право вето.

Міністр повідомила, що зустрічалася з представниками інших країн, що беруть участь в розслідуванні трагедії, під час візиту до Нью-Йорка, де у вересні проходила сесія Генеральної асамблеї ООН, і обговорювала з ними подальші кроки по даній справі.

Глава МЗС Австралії також вела переговори з владою Нідерландів, які оцінюють спектр можливостей для покарання осіб, що стоять за даним злочином.

Бішоп в кінці вересня вже говорила, що Австралія, Бельгія, Малайзія, Нідерланди і Україна мають намір створити спеціальний трибунал, який не потребує схвалення Ради Безпеки ООН, для покарання винних у катастрофі малайзійського "Боїнга". Міністр тоді також не виключила повторного внесення до Ради Безпеки ООН проекту резолюції про створення міжнародного трибуналу, після того як буде завершено офіційне розслідування обставин катастрофи.

Як повідомлялося, в Нідерландах 28 вересня були оприлюднені перші результати розслідування загибелі малайзійського "Боїнга" на сході України. Міжнародна слідча комісія прийшла до висновку, що літак був збитий з території, підконтрольної проросійським сепаратистам, ракетою земля-повітря з комплексу ППО "Бук", доставленого на Донбас з Росії.

Трагедія рейсу МН17 на сході України, в результаті якої загинули 298 осіб, порівнянна з так званою "справою Локербі".

В результаті вибуху літака американської компанії Pan American над шотландським містом Локербі в грудні 1988 року загинули 270 осіб, в основному громадяни США. За підсумками розслідування було встановлено, що за теракт відповідальні громадяни Лівії, очолюваної тоді Муамаром Каддафі.

У 1999 році після тривалих переговорів полковник Каддафі погодився видати підозрюваних за умови, що суд відбудеться на нейтральній території. У квітні 1999 року підозрювані були передані шотландській поліції в голландському Утрехті, де на колишній американській військовій базі відбувся суд з дотриманням шотландських законів. У 2001 році суд виніс обвинувальний вирок щодо підсудних.

http://espreso.tv/news/2016/10/02/glava_mzs_avstraliyi_u_spravi_mn17_potriben_trybunal_quotv_styli_lokerbiquot

Мірко Сабліч: - Гори душа! Пісня про АТО

Дивитись! Слухати! Поширювати! Коментувати!

Українська група "Мірко Саблич" випустила нову пісню і кліп про війну на Донбасі під назвою "Горі, душа, гори!". Твір створено на зразок пісні російської групи ДДТ "Просвистіла".
"Пісня про українських вояків для українських воїнів. Юрій, ти написав цю пісню про Чечню, але коли твоя країна напала на нас - ти отмычался. Довелося заспівати за тебе.", - сказано в описі до відео.

"Побратим"

Прогриміла над країною біда.
Чорні крила, руssкій мірЪ-лиха орда
Йде війною. Зжерла Крим, жере Донбас.
Гей, до зброї! Тільки ми! Ніхто крім нас!

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород —
Встаю за свій народ.

Розпалила пустобріхами заміс.
Вража сила пазюрами тягне вниз.
Всюди зрада, але нам своє робить!
Не за владу – йдем Вітчизну боронить.

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород –
Встаю за свій народ.

Буде важко необстріляним в бою.
Не безстрашні, та лишаємось в строю.
Біс із тими, хто в тилу щуром сидить!
Побратиме, переможем! Будем жить!

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород –
Встаю за свій народ.

Світла пам’ять всім загиблим пацанам…
Вже не з нами бойових їм пить “сто грам”,
Не заспівають із весною в унісон.
Ви встояли, та не вистояв бетон.

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород –
Встаю за свій народ.

Россиянин, что ж ты делаешь, очнись!
Испоганил руssкім міромЪ нашу жизнь.
Ваше «братство» колошматит нам страну.
Что за гадство! Мы на Родине в плену!

Гори, душа, гори!
Россия, изыди!
Когда вернёте Крым,
Тогда поговорим.

Гори, душа, гори!
Прапори догори!
Не задля нагород –
Встаю за свій народ!



У Дніпрі вандали вкрали елемент пам'ятника воїнам АТО

У Дніпрі вандали вкрали елемент пам'ятника воїнам АТО
 30 вересня 2016



Скульптура розповідає реальну історію з подій на Донбасі

З фігури під назвою "Вдячність" вкрали яблуко, яке тримала дівчинка. Фрукт, за замислом композиції, символізував подяку українським воїнам. Скульптура розповідає реальну історію, як боєць 42-го окремого мотопіхотного батальйону врятував дівчинку під обстрілами поблизу Іловайська. Фігура зроблена з металевого сплаву, а саме яблуко порожнисте всередині, кажуть автори ідеї.

Крадіїв зафіксували встановлені у музеї камери відеоспостереження. Правоохоронці, за фактом пошкодження пам’ятника, відкрили кримінальне впровадження за 194 статтею кримінального кодексу - умисне знищення або пошкодження майна. Нагадаємо, вуличну експозицію першого в Україні музею АТО "Шляхами Донбасу" у Дніпрі відкрили у травні.

"Дуже сумно і прикро, тому що ця скульптурна композиція - є центром нашої експозиції, і вона уособлює той світ, який наші воїни хочуть принести на Донбас. Не зрозуміло, кому знадобилося це яблуко і чим керувався той чоловік, який це зробив. З точки зору якоїсь матеріальної цінності, це яблуко ... особливо на ньому не заробиш", - каже координатор Центру допомоги учасникам АТО Наталя Шуліка.

"На сьогодні проводяться всі необхідні заходи для того, щоб знайти людину, яка це зробила. Їй може загрожувати від штрафу і до терміну до трьох років позбавлення волі", - повідомила речник Національної поліції у Дніпропетровській області Ганна Старчевська.

http://www.5.ua/suspilstvo/u-dnipri-vandaly-vkraly-element-pamiatnyka-voinam-ato-127156.html


Огляд української преси

огляд української преси
30 вересня 2016



За 2,5 роки не притягнули до відповідальності нікого з оточення екс-президента Віктора Януковича. І тих, хто грабував Україну, і тих, хто наказував стріляти в людей на Майдані, пише «Газета по-українськи». Нікого з керівників «Опоблоку», на думку експерта видання, директора Інституту аналізу та менеджменту політики Руслана Бортника, не покарають. Про Юрія Бойка – це лише риторика генпрокурора. Тримають колишніх регіоналів на гачку. Адже «Опозиційний блок» вигідний владі – дають голоси в парламенті і не дуже заважають. А проти Єфремова відкрили справу, бо він випав із системи, став білою вороною. Інший експерт «Газети по-українськи», політолог Тарас Березовець, вважає, що Геннадія Кернеса покарати немає шансів. Він хитрий і зачистив усі докази. Проти Сергія Льовочкіна також зачіпок не буде. Реально посадити Михайла Добкіна, Миколу Скорика. Порошенку вигідно їх покарати, бо це сподобається виборцям, переконує експерт газети у публікації «Посадити мають Єфремова. Бойка, Льовочкіна, Кернеса – ні».

Сьогодні система перетину лінії зіткнення відверто недосконала. Причин кілька – суб’єктивних і об’єктивних, констатує в газеті «День» міністр з питань тимчасово окупованих територій Вадим Черниш. Серед цих причин – недостатня кількість пунктів пропуску і погана їх відрегульованість, що сприяє корупції. Міністр переконує, що неприпустимо надавати можливість для пропуску великих партій товару, оскільки бойовики, отримавши контроль над ними, будуть на цьому наживатися. Натомість спрощення для мирних громадян процедури перевезення товарів є логічним. Бойовикам цю процедуру буде важко взяти під контроль, до того ж, гроші витрачатимуться на українські товари, зазначає газета «День».

Адміністрація президента хоче застосувати сценарій Кучми-1999, коли в суперники тодішньому президенту просували заздалегідь «програшного» Петра Симоненка. Цього разу влада в ролі зручного спаринг-партнера розкручує Юрія Бойка. Про це в газеті «Україна молода» стверджує парламентарій Андрій Лозовий. Він вважає, що у другий тур на президетнських виборах пройдуть Юлія Тимошенко та Олег Ляшко.

Газета «Голос України» інформує, що з 1 жовтня розпочнеться пілотний проект у сфері регулювання цін на продовольчі товари, який передбачає тимчасове скасування надмірного адміністративного регулювання цін на харчові продукти. Протягом цих трьох місяців вивчатиметься динаміка цін, і за результатами моніторингу буде ухвалене рішення щодо скасування, обмеження чи поновлення такого регулювання. Докладніше «Голос України» розповідає в матеріалі «Завтра держава перестане регулювати ціни на продукти».

«Субсидії не стимулюють економити» – у статті під таким заголовком «Газета по-українськи» переконує, що змусити українців заощаджувати ресурси може заміна субсидії грошовою допомогою. Після опалювального сезону споживач зможе використати залишок коштів на утеплення чи економніше обладнання.

Ірина Біла
http://www.radiosvoboda.org/a/28023032.html
5

Покута провини перед Україною

Німці ще не усвідомили до кінця своєї провини перед українцями – німецький історик
30 вересня 2016
 

Президент України Петро Порошенко (праворуч) та президент Німеччини Йоахім Гаук під час вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру. Київ, 29 вересня 2016 року

Питання відповідальності Німеччини за те, що відбувалося на теренах України під час Другої світової війни, стало з’являтися у національній свідомості німців лише внаслідок Євромайдану, коли німці усвідомили, що українці не є продовженням Росії, а є незалежною нацією з окремою історією від росіян, вважає німецький історик, професор Мюнхенського університету Ґвідо Гаусман. Проте, на його думку, цей процес лише на самому початку, і багато досліджень, які змінять свідомість німецького суспільства і політиків, ще доведеться провести. Радіо Свобода поспілкувалося із професором Гаусманом у Києві під час відзначень роковин трагедії Бабиного Яру.

– Фундаментальних змін у німецькій свідомості щодо того, де і як відбувався Голокост, поки не відбулося. Із 1970-х років і до сьогодні головне місце в історичній пам’яті посідають концентраційні табори, табори смерті, як наприклад, табір Аушвіц. Але в дослідженнях зміни відбуваються. З’являється розуміння того, що в колишньому Радянському Союзі, особливо в Україні та Білорусі, відбувався інший тип Голокосту. Це вже не було індустріалізоване вбивство за колючим дротом, приховане від очей громадськості, а вбивство, під час якого вбивці бачили своїх жертв, дивилися їм в очі.

Я думаю, що досі ми не бачимо цілісної картини Голокосту в Україні. Бабин Яр – це символ і лише початок розуміння цих подій. Потрібно дослідити і усвідомити, що відбувалося у тих менших містечках. І ця складна історія лише починає писатися.

– Почуття провини, яке німці мали щодо росіян, формувало великою мірою політику щодо Радянського Союзу і пізніше щодо Росії. Але багато українців звертають увагу на те, що більшість із цих злочинів були скоєні на території України супроти мешканців України. І почуття провини німців має не того адресата, чи ця думка починає доходити до масової свідомості німців?

    Ситуація змінюється. І дослідники звертають увагу на те, що найбільші трагедії сталися в Україні, Білорусі, у західних частинах Росії, також, звичайно

    Є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів

Але тут є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів. Це не так стосується істориків, бо йдеться про стереотип масової свідомості, що українці були колаборантами. Нам потрібно створити повнішу картину, де було б місце всім українцям, бо мільйони були жертвами, були примусовими робітниками. І велика робота, присвячена цим людям, була зроблена на рівні міст, сіл, і на цьому можна було б розбудовувати подальші дослідження. І до цих міст уже в 1990-х роках багато з цих людей повернулося, до тих місць, де їх змушували працювати.

– Багатьох українців не лише змушували працювати, але і змушували вбивати. Мільйони військовополонених загинули в концтаборах і тисячі з них були поставлені перед вибором: померти там голодною смертю, або стати охоронцями в таборах смерті, як Аушвіц. Чи усвідомлюють німці свою відповідальність за цей злочин?

– Я б сказав, що ці факти, про які ви говорите, є відомими дослідникам. Але в суспільстві вони ще не набули широкого усвідомлення. Дуже мало люди знають про умови життя місцевого населення та вибір, перед яким вони опинялися. Потрібно буде ще 10-20 років, щоб ці факти були усвідомлені.

– У Німеччині також є дуже важливий досвід визнання своєї вини за злочини, скоєні німцями. Чи це є той досвід, який вона може передати іншим, тим країнам і суспільствам, які намагаються заперечити злочини, скоєні їхніми співвітчизниками?

    Німцям було потрібно кілька десятиліть стабільного життя, щоб змогти взяти на себе відповідальність за минуле
  Марія Щур
http://www.radiosvoboda.org/a/28024821.html

Журналіст і слово здорово

Журналіст, як універсальний солдат

Звичайно, що за погане дякувати не годиться, але іноді доводиться. Діяльність багатьох засобів масової інформації (ЗМІ) в Україні призводить до того, що в мене постійно збільшується періоди вільного часу від них, отже я можу нарешті взятися спокійно і вдумливо почитати цікаву книжку, або послухати музику чи переглянути відеофільм, або безкінечно мандрувати безкінечним Інтернетом... Як тут не подякувати?
Одного часу я навіть працював журналістом і навіть мріяв стати видавцем газети у Львові та вчасно збагнув, що мої ілюзії щодо журналістики і її призначення явно не на часі, тому і пішов у видавничу справу, де чуюся дещо краще щодо самореалізації, але не соціальної користі, як і прибутків, та мова не про це. Я хочу поговорити про зміст і призначення як ЗМІ загалом, так і професії журналіста, яких недаремно величають ще як «масмедіа». З латинської «medius» перекладається як «посередині», а «маси» пояснення не потребують – це споживачі інформації, яку подає те чи інше періодичне видання, радіо або телебачення. От і поговоримо про цих інформаційних посередників для масового споживача.
Є досить зачовганий вираз: «Хто володіє інформацією – володіє Світом». Сказано гарно, але тут не уточнюється якою саме потрібно оволодіти інформацією, якої є безмір, бо будь-яка новина чи побрехенька – все є інформацією, тому варто зазначити чіткіше, що це має бути вагома інформація – вагома, актуальна, значима тощо. Одразу виникає запитання: як визначити вагомість інформації?
Особисто я розробив досить просту шкалу оцінки інформації, яку і пропоную для застосування всім при визначенні вагомості різної інформації, навіть сумнівної.  Найвищій рейтинг має інформація, що має дотичність безпосередньо до мене особисто, що безпосередньо впливає так чи інакше на моє життя. Подібна інформація є найвагоміша! Для мене, хоча за змістом вона може бути і не дуже знаменита, як оголошення на дверях під’їзду, що гарячу воду відключено – не світова сенсація, але вагома причина не лізти купатись, щоб не застудитись. Отже це є корисна інформація – корисна вам! Запам’ятайте! І чим більше коло людей, яких зачіпає інформація – тим вона вагоміша. Подорожчання вартості проїзду – дуже значима, але зміна вартості електроенергії чи газу – ще глобальніша. Тобто саме така інформація є отою значимою, що дозволяє керувати Світом.
Другий рівень інформації є просто цікава для вас, знову ж таки особисто! Подібна інформація вже не має фактично ніякої ваги, подібно як є різниця між роботою і розвагою. Виграла чи програла улюблена команда – це питання вашого настрою, тоді як інформація про звільнення з роботи – це питання життя. Таким чином визначаємо другий рівень інформації, як «не важливий, але цікавий».
Нарешті третій і останній рівень інформації, який я коротко визначаю як «сміття!»  Пояснювати щодо такої інформації немає чого – це і не потрібна, і не цікава вам новина. Знову наголошую – вам особисто! Для когось вагітність Альоши чи Діми Білана – новина вагоміша за життя! Але коли не знаєш навіть хто це такий, то різні деталі про «оце» взагалі абсолютно безглузді. Пуста інформація, або ж – сміття.
Рекомендую робити подібну характеристику отриманої інформації за даною градацією і виставляти + (плюс, бо корисна)  в першому випадку, 0 (нуль, бо  користі нема) – у другому, і – (мінус, бо змарновано час!) у третьому випадку.
Методологія визначена. Далі... А що далі? Починаємо аналізувати все, що попадається на очі і у вуха, а тоді швидко переконуємось, що в сучасному медіапросторі 90 % інформації є сміттям, десь 8 % – цікавої і не більше 2 % – значимої. І то зізнаюсь: щодо «значимої» я свідомо зробив перебільшення. Фактично цей показник десь на рівні 0.1 до 0.01 відсотків.
Простий приклад на підтвердження: виступає по ЗМІ президент України або прем’єр-міністр. Про що говорить – без різниці, тому що вся актуальна інформація полягає виключно в тому, що можна просто пересвідчитись, хто саме є наразі президентом або прем’єром України – ось і всі відсотки корисної інформації. Щоб вони не говорили – це суцільна брехня, отже суцільне сміття яко інформація. Я завжди  дивуюсь цій клоунаді, від якої хочеться плакати, а не сміятись: для кого і для чого ці побрехеньки, що скрізь в державі все кращає і поліпшується, гарнішає і розвивається... Скільки не пробував знайти щось реально правдиве – не знаходив, хіба що робив висновки від протилежного: обіцяють одне – значить готують щось до навпаки. Те саме стосується більшості українських урядовців, хіба що деякі з дурості правду вибовкають випадково, а так складається повне враження, що урядовці до своїх помічників звертаються: «Про що цього разу брехати будемо?»
Людям, які пам’ятають застійні брежнівські часи 80-х, або ще можна згадати вже в Україні подібні часи президентства Леоніда Кучми – теперішні побрехеньки просто як «дежавю»-повторення з минулого, але кожного разу це призводило до загальновідомих результатів кризового характеру. Те саме можна сказати про сповнену брехні авантюру Юлії Тимошенко, яка завершилась також по-суті обвалом-провалом в особі новообраного Президента України Віктора Януковича. Тепер захоплено бреше цей керівник країни і його ставленики, отож залишається чисто технічно почекати до обвалу такого правління. Але ж проблема не в цих людях, а в нашому подальшому бутті: чи й далі будемо чергувати брехунів і кризи в державі, чи може розірвемо це зачароване коло?
Один не дурний чоловік з родини Ульянових влучно визначив призначення періодичного видання не тільки як інформаційного чинника, але ще й як важливого організаційного інструменту! І тут є два варіанти: або в Україні власники і видавці всіх ЗМІ свідомо саботують цю організаційну складову, або, що скоріше всього, навіть не здогадуються про її існування. Фактично весь інформаційний масив в Україні збудовано на одному принципі – розважальному! Яскравий доказ тому – різноманітні політичні шоу на телебаченні, де серйозні теми державної ваги стають розважальною театралізованою виставою за участю політиків і державних діячів в якості акторів. Гірше того: навіть трагічні соціальні події перетворюють в розважальні шоу, де найогиднішим було телешоу про «Караванського стрілка», в якій цинічно смакувались всі деталі події включно до родин загиблих охоронців. І що маємо? Позабавились і позабули.
В нашому суспільстві сформована чітка концепція псевдо-інформаційної роботи всіх ЗМІ від так званих «про владних» до так званих «опозиційних». Безперечно, що це можливо тільки моє таке суб’єктивне враження, але я і не претендую на примат вищого знання – я просто пробую наштовхнути на інший реалістичніший погляд щодо призначення та функціювання ЗМІ. Спробуйте проаналізувати самостійно, що важливого дає вам сучасне інформаційне поле і його творці. Якщо у вас все гарно склалось в житті, отже ваші проблеми тільки в пошуку як гарно розважитись – український медіапростір цілком може вас влаштовувати. Особливо, якщо ви не переймаєтесь україномовним контентом, бо тут все проблемно. Зовсім інша справа у людей, які обтяжені пошуком покращення власного життя і своїх ближніх – тим сучасні ЗМІ мало що можуть дати позитивного на всіх мовах. Власне у цьому і вся проблема.
Ось нещодавно відбулись дві глобальні начебто події: Президент України Віктор Янукович поспілкувався в прямому ефірі з людьми з різних куточків нашої держави – подія? Так, подія. Важлива? Досить важлива, якщо зважити, що до цього три роки свого керування президент такого не робив взагалі – не спілкувався з пересічними людьми, громадянами України. Але на тому весь позитив і закінчується, тому що все це була жорстко зрежисована вистава, закрита для доступу сторонніх людей, як і відповіді Віктора Януковича нічого нового людям в загальній масі не дали. З того в суспільстві повне ігнорування події: показуха невідомо на кого розрахована, бо людям від того жодних змін в особистому житті чи навіть просто надій – нема нічого! Цікавитись такою подією їм з якої причини? Велика подія, яку мало хто помітив.
Подібною виявилась і грандіозна прес-конференція прем’єр-міністра України Миколи Азарова перед засобами масової інформації з усіх можливих видань та засобів. Наїхало тих регіональних журналістів до Києва повно і що? Місяць чи два велось жваве всенародне обговорення сказаного прем’єром? Все зарухалось і завирувало від задекларованої публічно прем’єром «нової індустріалізації України»? Жодної навіть слабенької реакції в суспільстві на те базікання, бо немає на що реагувати. Все за класикою сценки, коли виступаючий з трибуни завіряє: «В наступній п’ятерічці ми будемо жити ще краще?», – а йому зі залу летить репліка: «Про вас – немає сумнівів. А ми?»
В подальшому немає сумнівів, що всі присутні журналісти написали якісь матеріали щодо прес-конференції і почутого там, але кому вони були потрібні в широкому колі пересічних людей? Нікому. Тиражування побрехеньок – це псевдо-інформація. На таке не зважають і не зауважують.
Робимо підсумок і потім – висновки. Отже: важливого актуального інформаційного поля через засоби масової інформації в Україні не існує. На 99% люди користуються приватними джерелами доступу до такої інформації, тому не дивляться телевізор, не слухають радіо, не купують газет при вирішенні своїх життєвих проблем. Задля розваги – то інше. Наразі маємо виключно новини-«похоронки», тобто про факт події та наслідки від неї, але практично нема новин-попереджень, які дають можливість відреагувати вчасно і запобігти негативним наслідкам. Тобто в нормальному процесі ділова людина купує вечірню газету, щоб належно спланувати свій день на завтра завдяки отриманим новинам, а наступного дня купує ранкову газету, щоб пересвідчитись в правильності або потребі оперативної корекції справ для їх вдалого впровадження. У нас же вона в недільний вихідний переглядає пресу, що надійшла за тиждень, аби розважитись – і не більше!
Щоб означити конкретне суспільне значення ЗМІ, які часто прозивають «четвертою владою», тобто що йде після законодавчої, виконавчої та судової, то тут варто спершу чітко визнати найвищий імператив: в державі існує одна єдина найвища влада – влада народу. В наш час – тільки так. Свою всезагальну волю народ шляхом виборів делегує окремим представникам для керування владними повноваженнями у державі. В Україні на пряму за волею народу такими є посада президента та весь корпус депутатів різних рівнів, але найважливішими є народні депутати Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в державі. Посади інших чиновників від народу залежать тільки опосередковано, тобто ні голова ВРУ, ні прем’єр-міністр Уряду України і всі його міністри, ні голови обласних та районних держадміністрацій, ні судді  і прокурори всіх рівнів, ні всіляке інше чиновництво від народу вже мало що залежать – тільки від свого начальства. З того і виникає феномен бюрократизму, а за тим і корупції в державі. Щоб подолати цей негатив при функціюванні державного апарату – включається народний контроль, офіційним представником якого і являє собою корпус журналістів та весь обшир засобів ЗМІ. Зміст діяльності правдивого журналіста – бути нишпоркою, соціальним розвідником, що засовує свій ніс у всі-всі шпари власної держави – в усі! Включно до державних таємниць, бо він є громадянином цієї держави, а не ворожої. Інша справа оприлюднення таємниць державного чи ділового характеру, але то має бути стримування рівня етики нерозголошення як у медиків чи адвокатів. Відмова від надання інформації фаховому журналісту будь-ким з державних службовців має визнаватись за злочин проти народу і вести до автоматичної відставки. Журналіст – це той же уповноважений народний контролер і має відповідні права допитуватись всього, що вважає за потрібне. Після чого журналіст має правдиво відтворити зібрану інформацію і розмножити її через відповідне джерело ЗМІ, а народ отримує актуальну інформацію і реагує на неї, що за відповідним масовим проявом людей по-окремо творить  загальну соціальну опінію, яку вже влада не спроможна зігнорувати і змушена відреагувати. Ось коли журналісти стають отою «четвертою владою» – коли вони з народом і для народу! Коли вони є шукачами правди! А не коли вони робляться ємкостями для збирання і транспортування різного лайна з побрехеньок, щоб потім фахово зробивши «з лайна – цукерку», видати через ЗМІ цей продукт людям. Це ніяка не журналістика – це... Самі визначить різницю між воїном і дезертиром, між героєм і зрадником, між людиною честі і рабом.
Висновок тут простий і однозначний: бути правдивим журналістом – це значить стати по-життєво «універсальним солдатом» на захисті власного народу від зловживань власної влади.

Богдан Гордасевич
м. Львів

Дітлахи вітають журналюх
                    (фельєтон)

Загадково-невідомим залишається для мене ім’я одного українського фільольога, – саме так, оскільки назвати цього мовного паразита справдешнім філологом просто неможливо, як і тих всіх, хто постійно користується його дико-убогим словотвором «дітлахи».  Для усіх навіть не надто великих знавців теорії мови і теми словотворення – морфології, є відомим факт існування спеціальних словотворчих морфем для надання словам емоційних відтінків, зокрема суфіксальна морфема «-чк» придає словам применшувально-пестливого емоційного забарвлення: сонце – сонечко, квіти – кіточки, ложки – ложечки, діти – діточки тощо. Про існування словотворчої суфіксальної морфеми «-лах» в українській мові мовчать всі підручники, зате доволі поширеним в побутовому мовленні використовується слово «лахи» на означення того, що у нас знедавна почали величати секен-хендом. Слово «лох» коментарів не потребує, а ще є такий вираз: «не дери з мене лаха», яке означає : «припини з мене знущатись і насміхатись». Є слово «ляха», що означає «велику жирну свиню». І тепер порівняйте в цьому мовному оточенні емоційну насиченість сучасного новотвору «дітлахи» ...
На щастя, цей словесний покруч маловживаний у лексиці журналістів друкованих ЗМІ, проте журналісти радіо і телебачення безперервно деруть лаха з діточок, постійно обзиваючи їх «дітлахами». Напевно вони вважають це гарним і ніжним узагальненим означенням для дітей в замін слова «дітвора», а ті у свою чергу, будучи не обтяжені освітою і фаховими знаннями з мови, теж роблять у відповідь ще видатніші мовні утворення типу «а дякуємо вам, дядя-журналюх і тьотя-журналяха».
Панове правдишні журналісти, я  особливо хочу звернутись до вас з питання чистоти вживання мови: ви найпередовіший загін філологів, що найбільше демонструє довершеність і витонченість мови, тому пильнуйте цей свій основний інструмен! Поважайте мову, щоб поважали вас, бо коли ви починаєте засмічувати свої матеріали новомодними словечками зі сленгу задля намріяної модерної оригінальності, то у відповідь так і напрошується вираз на аналогічному рівні «Ти чо, чмо? Фільтруй свій базар».
Засміченість мови українських журналістів просто феноменальна і  у мене, як знавця і шанувальника української мови, постійним є відчуття нудоти від огиди, коли засмічують її чистоту і джерельну милозвучність різними жахливими новотворами. Час припинити прикривати особисту неповноцінність якоюсь міфічною меншовартістю української мови з отими всіма різноманітними «розчіпірками», «дітлахами» і тому подібним словотворчим убожеством!
Другою нашою мовною бідою є надмірне і абсолютно невиправдане вживання іноземних слів. Жоден з українських самозакоханих журналістів не може обійтись без іноземних словес типу «презентація», а то і з особливим шиком виведе «репрезентація», хоча це можна спокійно означити гарним українським словом «представлення».  А тих менеджерів і дилерів розвелось стільки, що тільки кілери можуть допомогти навести лад.
Застування іноземних слів повинно мати за основний принцип їх суто вузький термінологічний характер, а не узагальнений, тобто коли всіх звичайних українських продавців починають повально називати дилерами або коли всі стали менеджерами, а нормальне українське слово управляючий взагалі виходить з активного вжитку, то це вже не стільки маразм, як лікарський діагноз, скільки звичайнісінька дурість, гірше за яку є тільки прогресуюча дурість – це коли іноземні терміни починають вживати взагалі поза змістом і здоровим глуздом. Зокрема, я не можу спокійно слухати, коли в інформаційних повідомленнях і то на найвищому офіційному рівні в Україні лунають словеса типу: «губернатор» або «спікер».  Явно прогресуюча дурість, тому що які в Україні можуть бути губернатори, коли тут нема жодної губернії і жодної офіційної посади такого рівня. В сусідній Росії губернатори є офіційно як посадові особи конкретних територіальних місцин федерації, але при них функціонують офіційно і власні державні уряди з посадами міністрів! І території під керівництвом російських губернаторів по масштабах куди більші за наші українські області, а деякі – і цілої України! Наші українські губернатори можуть бути названі такими хіба що від фразеологічного звороту «розкотав губу», тобто «мати надмірні бажання і пиху».
Звичайно, що й якийсь там начальник житлово-комунальної контори може почати величати себе «президентом ЖККа» і в розмові вставляти фрази: «Я готуюсь до саміту з колегами Ющенком і Бушем, а ви тут зі своєю прогнившою сантехнікою пхаєтесь, відволікаєте від державницьких справ Україну розбудовувати!» Або ж можна уявити розчарування якогось пенсіонера-прохача, коли він писав жалобну петицію на ім’я Його Величності Губернатора Харківського і всія Слобожанщини, Малої і Великої, а йому відповідають якісь дрібні чинуші від імені якогось миршавого голови Харківської обласної державної адміністрації. Тьху! І розтерти! Відмова від  самого губернатора – то велика честь, не те що позитивно вирішене питання головою ОДА – це більше схоже на кревну образу.  
Або як гарно можна проявити  свої фантазії нашим журналістам описуючи буденну нараду голів облдержадміністрацій України: «Відбувся всеукраїнський форум всевладної еліти за участю губернатора харківського, воєводи луцького, хана кримського, сатрапа донецького, васала луганського, маршалка львівського, господаря чернівецького, гетьмана запорізького, наркома дніпропетровського... Їх привітали  Великий Князь України-Руси – він же Призедент України, а також мер він же бургомістр Київський і спікер він же снікерс Української Верховної Ради без усякої Думи» –  просто цукерочка-кросворд, замість нудного інформаційного повідомлення. Чтиво найвищого гатунку! Хвала і слава панству журналюхству!
Сподіваюсь, що вже досить показувати недолугість подібної  журналістики. І так зрозуміло необхідність для справді професійного журналіста чітко дотримуватись чистоти мови і документальної точності в поданні інформації, а щодо всіляких горе-ЗМІїстів, то ні диплом журфаку, ні редакторська посада, ні журналістське посвідчення не є причиною зараховувати їх до журналістів.  
Панове, припиніть «приколюватись» з української мови і продукувати лжеінформаційний простір. Бо коли вже по БіБіСі з врахуванням анлійської прискіпливості редакторів сповна серйозно говорять про призначення і звільнення українських губернаторів, то це вже занадто. Західні люди звикли називати Росією всю територію Радянського Союзу, тому для них цілком нормальним є за аналогією розповсюджувати всі реалії державного функціонування і устрою Російської Федерації на колишні республіки, у тому числі і Україну, особливо якщо ми самі вводимо їх в оману фальшивою ЗМІїтворчистю. Але ж нема в Україні губернаторів! Нема! В РФ є, а у нас – НЕМАЄ! Тому у нас не можуть призначати і знімати губернаторів, як не можуть обирати спікера Верховної Ради, бо нема такої посади! Є не спікер і не снікерс, а голова Верховної Ради України! Нема губернатарів і мерів нема! Є голови ОДА, міст, районів, рад різних рівнів. Голови керують в Україні навіть при відсутності «голови на плечах» чи «клепки в голові». Зрозумійте і запам’ятайте це, шановні панове журналісти! Називайте речі своїми іменами й не продукуйте шаради і кросворди замість правдивої інформації!

Богдан Гордасевич
м. Львів      

виправлено 15:16 22.09.2016

Кого поляки полякали?



Відкриття нового завжди стаються несподівано. Особисто я тривалий час досліджував тему так званої «Волинської трагедії» і вже не раз зарікався знову щось писати про ті події, тому що чітко визначився з першопричинами, які ніколи не належали українцям. В тому моя перша і основна теза: якби місцеві українці справді мали намір винищити польське населення на Волині, то вони б не чекали аж по 1943-й рік, а все б зробили ще у 41-му. Можливостей вистачало, але мова йде про інше. Зовсім несподівано я відкрив для себе інше бачення теми від мого, бо я особисто трактував всю Західну Україну як окрему державну формацію, що була тимчасово окупована Польщею у 1921-1939 роках 20 століття. Прийнятий 22 липня 2016 року Сеймом Польщі закон про «геноцид поляків під час Волинської різні українськими націоналістами» чітко означив, що всі землі Західної України, зокрема і Волині, ними вважаються складовою частиною польської держави ІІ Речі Посполитої. Без жодних ознак автономії чи ще якоїсь суверенної ідентичності! Тобто існувала єдина і неділима Польща «од можа до неможа». І це мене вразило неймовірно! Чому? Тому що своїм рішенням Сейм Польщі визнав те, що панівна титульна нація поляків зазнала «злочинного геноциду» від дій іншої етнічної меншини в їх же державі! Вам не вважається це абсурдним? Де в тому розум? Про гонор поляків я взагалі мовчу...
Звідси постає головне запитання: «А чого тоді вимагають поляки від сучасної України?» Наголошую: сучасної України!!! Вибачень? Перепрошую, але за що ми повинні вибачатись? Згідно постанови Сейму одні громадяни Польщі побили інших громадян Польщі. Це їх внутрішній державний безлад, якому вже понад 70 років і яку-таку причетність ми маємо до того аж зараз? Хтось може одразу зауважити, що подібну позицію декларує Російська Федерація стосовно сучасних подій на Донбасі в Україні. Спростовую цей закид тим, що існуюча тоді поряд з Польщею так звана Українська радянська соціалістична республіка (УРСР) не те, щоб підтримувала, а навпаки крайнє вороже ставилась до всіх течій і прошарків українських націоналістів, які тільки існували в Речі Посполитій. Що там казати про інших, коли своїх рідних комуністів з КПЗУ майже всіх було репресовано за притаманний і їм ухил до націоналізму в часи «тоталітарного воз’єднання» двох Україн у 1939 р. Тому як кажуть в Одесі: то є дві великі різниці. Наразі маємо: тоді на Волині жили українці і ми зараз також українці – це єдина ланка взаємозв’язку поміж подіями. Більше – жодної!
Повторюю, що ситуація настільки абсурдна, що немає слів для висвітлення її суті, яка повністю відсутня. Яким чином вирішувати цей політичний нонсенс і вийти на якийсь сенс та консенсус? Що нам потрібно для цього зробити? Яку відповідь має надати Україна? Важко навіть уявити. Звернутись до класичного «Прощаємо і просимо прощення»? Можна, звичайно, але так само можна отримати у відповідь гнівне: «А чого Україна втручається у внутрішні справи Польщі?!» І в цьому буде більше здорового глузду, аніж в першому документі поляків, де вони на державному рівні хочуть відзначати свій «національний геноцид», а Україна за це їм не знати що повинна. Та нічого ми тут не повинні!
Одним словом: зарозумілі поляки посадили самі себе у величезну політичну баюру і най самі з неї вибираються. Україну вони таким демаршем на перейменування в Києві проспекту Московського на проспект Степана Бандери – не налякали. Українці не раз доводили і колись, і зараз, що вони нація не з лякливих. Кого і чому визнавати або ні своїми національними героями українці розберуться без вказівок з Варшави чи Москви. В таких випадках цитують фразу відомого кіногероя з фільму «Термінатор-2»: Hasta la vista, baby.


Богдан Гордасевич
м. Львів
18.09.2016

Не можу не втриматись без післямови: за «Волинську різню» в Польщі пам’ятають аж занадто, а що сотні тисяч етнічних українців воювало у Війську польському і чимало загинуло, захищаючи цю державу під час жорстокої агресії Німеччини у 1939-му році – на те пам’яті у сучасних поляків нема, а варто було б її мати. Але не лякайтесь: примушувати не будемо.

Відсвяткували 222 річницю з дня заснування Одеси

Як незвичним парадом в Одесі відсвяткували день міста

 02.09.2016

<iframe src="http://24tv.ua/jsp/nodecorate/jwpvideo.html?videoUrl=2016/09/721963&imgUrl=_main.mp4.jpeg&h=360&w=640" width="640" height="360" frameborder="0" scrolling="no"></iframe>


222 річницю з дня заснування Одеса відсвяткувала парадом дитячих візків. Фантазії та гумору молоді батьки не пошкодували. Дитячий транспорт перетвори на неймовірні моделі.

Тут були і візок сажотруса, і спа-капсула, і сільська хатинка. Образи створювали не лише для дитячого транспорту, але й усій родині. Наприклад, один з візків перетворили на космічний апарат. А малюк з батьками - іншопланетні пасажири.

Найскладніше – придумати ідею, щоб її реалізувати. А вже коли є образ, легше від нього відштовхуватися. Доповнювати його, по крихтах складати,
– розповіла учасниця параду візків Анастасія.

Не обійшлося і без одеського "Привозу". Дитячий візок малюка батьки перетворили на справжню продовольчу вітрину, де в асортименті й морські бички, й соковиті томати.

Парад дитячих візків в Одесі відбувається вже вп'яте. Щороку охочих позмагатися стає все більше. Організатори кажуть, креативності батьків може позаздрити будь-який дизайнер. Тож обирати найкращих було вкрай важко.

Зрештою серед сотні учасників обрали аж десятьох кращих. На першому місці – сім'я з візочком-космічним апаратом.


http://24tv.ua/yak_nezvichnim_paradom_v_odesi_vidsvyatkuvala_den_mista_n721963

Гривні сьогодні 20 років!

Гривні сьогодні 20 років.
Факти, яких ви не знали

02.09.2016



2 вересня 1996 року в обіг була введена українська валюта – гривня. Звідки така назва, чому рубль – це лише обрубок української валюти, що Канада має до гривні? Про все це і більше в матеріалі сайту "24".
Що означає гривня?

Слово "гривна" має корінь із санскритським griiv'aa, тобто "потилиця". Як вважають історики, назва валюти походить від золотої чи срібної прикраси-обруча, який носили на "загривку".
Рубль – обрубок гривні

Гривня була основною грошовою одиницею у Київській Русі до XIV століття. З другої половини ХІІІ, під час татаро-монгольської навали, срібну гривню почали ділити навпіл. Саме так з’явилися рублі, від слова рубати.
100 тисяч за одну гривню

Коли у 1996, за Указом тодішнього Президента Леоніда Кучми, гривню ввели в обіг, її курс до карбованця був – 1:100 000. Саме карбованець, або купоно-карбованець, був жертвою інфляції протягом 1992-95 років, коли Україна була на перехідному етапі.
Гривня і долар

Цей факт вам швидше за все відомий, та до свята вирішили нагадати. На своєму початку українська валюта була доволі міцною. Курс був 1,8 гривні за 1 долар! І так тривало практично до економічної кризи 1998 року. Потім курс довгий час тримався на рівні 5 гривень за долар. Зараз про ці часи можна згадувати хіба з ностальгією.
Різана чи сотий

Якщо з назвою гривня суперечок було не багато, то копійки могли мати й іншу назву. Серед варіантів були: різаний та сотий. А у традиції Русі монети взагалі мали назву "шаги". Однак, зупинилися все ж на звичній для нас назві.
Чому є валюта з 1992 року?

Знаходили у своєму гаманці гривні та копійки з датою 1992? Справді, у цьому році були видруковані перші гривні та викарбувані перші копійки, однак в обіг вони надійшли аж у 1996 році під час грошової реформи.
Українську валюту друкували канадці

Після розвалу СРСР в Україні банально не було підприємств, які б могли взятися за виготовлення банкнот. Тож вперше національну валюту друкувала канадська компанія "Канадіен Банкнот Компані".



Тоді українського дисидента Левка Лук'яненка якраз призначили послом в Канаді. Саме він попросив канадську діаспору допомогти Україні.
Скільки банкнот припадає на одного українця?

За даними НБУ (станом на листопад 2015 року), в обігу було 2,8 млрд штук гривневих банкнот загальною вартістю в 295,7 млрд гривень! Виходить, що на 1 українця припадає 64 банкноти загальною вартістю в 6758 гривень.
Папір з малини

Ну, звісно, не в прямому розумінні. Папір для банкнот виготовляється Фабрикою банкнотного паперу НБУ в Малині, що на Житомирщині.
Скільки живе купюра?

Життя паперових купюр недовге… Купюри номіналом в 1, 2 і 5 гривень "живуть" від півроку до 8 місяців. Потім Нацбанк міняє їх. Купюри номіналом від 10 до 100 гривень здебільшого в обігу до трьох років. А от 200 і 500 гривневі "живуть" від 5 років і більше.

640 млн банкнот всіх номіналів кожного року НБУ вилучає з обігу через фізичний знос!
Скільки виготовлено банкнот?

З 1992 і дотепер на банкнотній фабриці Нацбанку виготовлено кілька мільярдів купюр. Однак, точна кількість – державна таємниця.

http://24tv.ua/grivni_sogodni_20_rokiv_fakti_yakih_vi_ne_znali_n721757

Вітаю з 1-м вересня!









1-е вересня у загальноосвітній середній школі № 92 м. Львова

Мій друг, викладач вузу, іронічно поздоровив мене з новим навчальним роком словами: "Вітати вчителя з 1-м вересня все одно, що привітати коня з початком польових робіт" Мусів визнати його правоту, тому що у роботі сучасного вчителя справді значно більше чисто "тяглової" роботи, аніж творчої, яка в нашій школі абсолютно немає жодного іншого стимулу, окрім власного бажання. Оцінка роботи вчителя і викладача на нинішній час йде виключно від кількості лекційних годин, певних технічних обов'язків і ще стажу та звань, але жодним чином не зачіпає якості навчання. Навіть введення Зовнішнього незалежного оцінювання зовсім не вплинуло на оцінку праці вчителя як таку. Є винятково епізодичні скандальні інциденти, які часом трапляються, але відсутня принципова прив'язка результатів ЗНО або чогось подібного до тарифікації оплати роботи вчителя та його преміювання.
Отже, щоб ми могли говорити про роботу вчителя як творчу, щоб ми могли говорити про роботу педагога в якісній площині - нам потрібно відійти від проклятої радянської кількісної оцінки його праці, а ще більше - від кількісного перевантаження учнями класів часом до 40 чоловік одночасно! Тому я особисто вважаю, що починати реформування шкільної освіти потрібно саме з того, що всі класи в школах (особливо початкової!) мають бути не більше з 20-ти учнів! А градація оплати вчителів має бути значно більше розширена включно з результатами ЗНО та обов'язковим таємним анкетним опитуванням батьків та старшокласників в кінці навчального року.
Водночас вважаю актуальним посилити права вчителів стосовно учнів, тому що на теперішній час відповідальність вчителів значно більша за їх права, а це є ненормально. Немає секрету, що педагогічний процес має нести в собі і каральну функцію, а не одну лише похвальну. Виховання без можливості покарання є неможливим. Просто варто правочинно узгодити варіанти і межі шкільних покарань, чого зараз немає абсолютно. Єдине наявне покарання, як відчислення зі школи є безглуздим, подібно до розстрілу за будь-яке кримінальне порушення. Традиційні виклики батьків не є безпосередньо педагогічним вихованням, а є своєрідною втаємниченою домовленістю, часто досить проблемною і малорезультативною. Колектив класу, як основного об'єкту і суб'єкту  педагогічного процесу, майже не задіяно в сучасній школі.
З усього вище сказаного я вважаю за потрібне починати реформування шкільної освіти в Україні зі 1) зменшення кількості учнів у класах, 2) значного збільшення прав вчителя щодо учнів, 3) прив'язати кількісну оцінку роботи вчителя до якісної за результатами успіхів учнів по завершені навчального року.

Я зумисно не торкаюся реформування суто змісту навчального процесу в школі, тому що це окрема глобальна тема.

Богдан Гордасевич

Стус без шансу на захист 2

БЕЗ ПРАВА НА ОСТАННЄ СЛОВО

Зрештою суд перейшов до стадії дебатів. Після виступу на стадії дебатів прокурора Армасова, який попросив для «особливо небезпечного рецедивіста» 10 років позбавлення волі та 5 років заслання (аркуш справи 306-307 том 6), — кульмінація процесу: слово надається захиснику Медведчуку.

Його промову в дебатах (напрочуд небагатослівну) варто зацитувати повністю (аркуш справи 307-308 том 6):

«Товариші судді!

Предметом судового розгляду, ось вже на протязі трьох днів являється кримінальна справа по звинуваченню Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочинів, передбачених ст. 62 ч. 2 КК України та ч 2 ст. 70 КК РРФСР. Кваліфікацію його дій я вважаю вірною.

Але при винесенні вироку я прошу урахувати всі обставини, які характеризують особу підсудного, його відношення до праці, фізичний стан та стан здоров'я, всі ці обставини заслуговують уваги і потребують ретельного вивчення з Вашої сторони.

Це пов'язано не тільки з вимогою закону але й з тим, що тільки враховуючи їх при обранні міри покарання Ваш вирок, винесений в нарадчій кімнаті, буде обґрунтований та справедливий»

Віктор Медведчук
адвокат В.Стуса
        
Цікаво, що ж говорив Василь Стус в своєму останньому слові.

Але раптово виявляється, що можливості виголосити останнє слово суд Стусові так і не надав.

У розписці, складеній дисидентом після ознайомлення з вироком (аркуш справи 366-367 том 6) читаємо:2

Василь Стус
поет, правозахисник
«До протоколу вважаю за необхідне внести такі уточнення:

- Я вимагав розглянути в судовому засіданні головне питання — злочин скоєний КГБ УРСР перед Українським народом, його культурою, я вимагав судити КГБ УРСР як терористичну організацію;
- Я вимагав оголосити та надати мені для користування Загальну декларацію прав людини, прийняту ООН, матеріали Хельсінкських домовленостей — і суд, і протокол обійшли ці вимоги;
- Суд ухилився від розгляду питання про застосування до мене фізичних тортур в СІЗО КГБ 07.08.1980, а в протоколі не зазначив ні про мої вимоги судити винних у розправі, ні про саму наявність таких заяв — вимог;
- Мені не дали виголосити своєї звинувачувальної промови
т. зв. останнього слова, суддя заборонив мені говорити»
        
Отже, відповідно до заяви Стуса, йому не дали можливості виголосити останнє слово — хоча в протоколі вказано, начебто Стус в останньому слові заявив (аркуш справи 308 том 6):1

Василь Стус
поет, правозахисник

«Я не визнавав і не визнаю себе винним. До самої смерті я буду стояти на обороні правди від брехні, чесних людей від убивць,
Ісуса Христа від диявола!»
Оголошення вироку відбулося наступного дня — 02 жовтня 1980 року.

Стус вирішив вирок не оскаржувати — він не мав віри в радянські суди.

А також розумів, що цей вирок для нього фактично є смертним — адже він не витримає чергового багаторічного перебування в таборах (аркуш справи 365 том 6).
ПОЗИЦІЯ МЕДВЕДЧУКА:
що не сходиться
Медведчук кілька разів публічно коментував свою позицію під час того судового процесу. Так, у 2012 році Віктор Медведчук прокоментував свою захисну діяльність: "У ті часи була стаття, яка передбачала за такі дії кримінальну відповідальність. Він [Стус] був засуджений за цією статтею" (Видання «Українська правда» від 04 квітня 2012 з посиланням на відеоблог).

У цьому відеоблозі адвокат підтверджує факт того, що він визнав у судовому процесі вину свого підзахисного. Більше того, Медведчук послався на те, що начебто сам Василь Стус в судовому засіданні заявив, що він «всегда выступал и будет выступать против советского строя и советской власти».

Однак, при детальному вивченні протоколу судового засідання такої заяви ми в документі не побачили. Жодної згадки про таку позицію Василя Стуса немає в матеріалах справи.

Окрім того, адвокат Медведчук стверджує, що вирок по Стусу був скасований на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року у зв'язку зі скасуванням ст. 62 КК УРСР. Але насправді ця стаття була виключена з Кримінального кодексу лише Законом України від 17.06.1992 року. Та й матеріали справи свідчать про зовсім інше.

А саме: ще 18 липня 1990 року прокурором УРСР Потебеньком М.О. було внесено протест з посиланням на те, що в діях Василя Стуса взагалі не було складу злочину — оскільки він «публічних закликів до насильницьких дій з метою підриву та ослаблення Радянської влади не висловлював» (аркуш справи 372 - 388 том 6).
        
2 серпня 1990 року Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР розглянула протест Прокурора УРСР та вирішила протест задовольнити, вирок скасувати, а справу закрити у зв'язку з відсутністю складу злочину (аркуш справи 389 - 396 том 6).
Мотиви, з яких Верховний Суд УРСР скасував вирок були такими:
«... публічних закликів до насильницького повалення, підриву чи послаблення Радянської влади він не допускав. Допустимими методами Стус боровся за становлення демократичних засад в суспільстві, проти окремих порушень, допущених в той період».
        
Отже, Верховний Суд УРСР ще в 1990 році (у період чинності відповідної статті Кримінального кодексу і майже рік до прийняття закону про реабілітацію жертв політичних репресій) прямо підтвердив позицію, яку займав Стус у суді. Той факт, що Стуса виправдав ще радянський суд (!) за чинного радянського законодавства (!!) безперечно підтверджує, що в адвоката були всі правові підстави заперечувати та не визнавати вину Стуса в Київському міському суді. Ось вам і «на розгляд суду»…

Саме тому виникає питання: чи належним чином захищав адвокат Медведчук свого підзахисного?
ЗАКОНОДАВСТВО ТА АДВОКАТСЬКА ЕТИКА В РАДЯНСЬКИЙ ЧАС:
адвокат Медведчук не мав права на таку позицію
Для того, щоб розібратися з цим питанням, звернемося до законодавства та спеціалізованої літератури того часу.

Відповідно до ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року:

По-перше, «Защитник обязан использовать все указанные в законе средства и способы защиты в целях выяснения обстоятельств, оправдывающих обвиняемого или смягчающих его ответственность, и оказывать обвиняемому необходимую юридическую помощь.

С момента допущения к участию в деле защитник вправе: иметь свидание с обвиняемым; знакомиться со всеми материалами дела и выписывать из него необходимые сведения; представлять доказательства; заявлять ходатайства; участвовать в судебном разбирательстве; заявлять отводы; приносить жалобы на действия и решения следователя, прокурора и суда. Кроме того, с разрешения следователя защитник может присутствовать при допросах обвиняемого и при производстве иных следственных действий, выполняемых по ходатайствам обвиняемого или его защитника».

І тут виникає питання: чи виконав адвокат Медведчук свій встановлений законом обов'язок — використав всі засоби та способи з метою з'ясування обставин справи, що виправдовуть обвинувачуваного?!

Матеріали справи свідчать, що адвокат Медведчук не заявив жодного протесту чи клопотання, не ознайомлювався з матеріалами справи, не подав жодної скарги, пояснення, доказу тощо!

Це можна було б назвати бездіяльністю, але адвокат може заперечити, що він сам самостійно визначає стратегію захисту. А от як бути із визнанням адвокатом вини клієнта, коли той її заперечує? Чи має (мав) на це право захисник?

Чинний наразі Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» прямо забороняє адвокату займати у справі позицію всупереч волі клієнта (п. 3 ч. 2 ст. 21), але можливо в радянський час були інші правила та заборони у адвокатів?

Виявляється, що ні. Загальна спрямованість діяльності адвоката виключає можливість визнання вини клієнта. Відповідно до ст. 7 Закону Союзу Радянських соціалістичних республік «Про адвокатуру в СРСР» від 30.11.1979 року – «адвокат зобов'язаний у своїй діяльності точно й неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби й способи захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною допомогою».

З цього приводу писали в тому числі і радянські класики юридичної науки. Наприклад, Строговіч М.С. (Курс советского уголовного процесса, т. 1, с. 247-248): «Если обвиняемый не признал себя виновным, отрицает предъявленное обвинение, то адвокат ни при каких условиях не может занять иную позицию в деле, он обязан доказывать невиновность своего подзащитного».

Також в юридичній літературі того часу зазначали: «Признание адвокатом виновности подсудимого при отрицании последним своей вины следует рассматривать как нарушение профессионального долга, завуалированную форму отказа от защиты, а следовательно, грубое нарушение права на защиту» (Гинбург Г.А., Поляк А.Г., Самсонов В.А. — «Советский адвокат» М., Юридическая литература, 1968, с. 8).

При цьому деякі автори у своїх професійних публікаціях вказували, що якщо вина клієнта доведена, і немає найменших сумнівів щодо доведеності його вини, адвокат має право після отримання згоди клієнта визнати його вину, а якщо клієнт не надає таку згоду, адвокат зобов'язаний відмовитись від справи, якщо він не згодний з позицією обвинувачуваного (Петрухин И. Доказательства невиновности и позиция адвоката в суде. — «Советская юстиция», 1972, № 10).

Згаданий Строговіч М.С. (Курс совесткого уголовного процеса, т. 1, с. 247-248), до речі, по суті, описав ситуацію, що склалась у справі Стуса, тільки от позиція адвоката тут мала би бути інакшою: «Если подсудимый отрицает свою виновность, а защитник утверждает, что подсудимый виновен, но заслуживает снисхождения, это значит, что защитник оспаривает оправдательные доказательство, представленное обвиняемым…., а это есть обвинительная деятельность, а не защитная».

Підсумовуючи, ми доходимо двох основних висновків:

    В.Медведчук, будучи адвокатом та захищаючи В.Стуса, не використав всі засоби та способи з метою з'ясування обставин справи, на виправдання обвинувачуваного, та не надав останньому належної юридичної допомоги, чим порушив вимоги ст. 23 Основ кримінального судочинства СССР від 25.12.1958 року (чинного на момент розгляду справи нормативного акта).

    Визнаючи в суді вину свого підзахисного Стуса (при запереченні вини самим підзахисним), адвокат Медведчук порушив свій професійний обов'язок, фактично відмовився від захисту Стуса, чим грубо порушив право останнього на захист у суді.


Зрештою, такі дії адвоката Медведчука створили ґрунт та сприяли прийняттю неправомірного судового рішення (що згодом було підтверджено судом вищої інстанції), виконання якого за реалій радянської репресивної системи, на жаль, призвело до смерті Василя Семеновича Стуса.
ДЕЯКІ СВІТОГЛЯДНІ ВИСНОВКИ:
особиста позиція авторів
Ми — Українська адвокатура, що історично та за багатьма ознаками є спадкоємницею радянської адвокатури, яка породила адвоката Медведчука, повинні вибачитися перед громадянами України — країни, яка зараз, як і в минулому столітті, бореться за свою незалежність.

Вибачитися за продажність, непрофесійність, колаборацію представників професії з імперським антиукраїнським режимом.

Адвокатура в Україні зараз переживає складні часи. Складні часи переживає і українське суспільство.

Багато адвокатів, які у період Майдану віддано захищали права затриманих громадян і хоробро, ризикуючи життям, боролися з репресивною машиною, зараз представляють інтереси суддів, які підозрюються у вчиненні злочинів — винесенні неправосудних рішень, через що було заподіяно в т.ч. смерть, втрату здоров'я, порушено гідність людей, щодо яких вони проголосили неправосудні рішення.

Проте суть адвокатського покликання — захищати права підзахисного. Адвокати виконують свою роботу. Професійно. Достойно. І ніхто, як нам відомо, не визнає вину своїх підзахисних. Навіть в таких непростих, а подеколи — очевидних, справах.

Коли знайомишся з матеріалами справи КДБ УРСР проти Стуса, розумієш, які були настрої у суспільстві. Це прекрасно розуміють ті, хто працював та жив у часи Союзу. Не було і не могло бути масового протистояння суспільства проти влади. Цінність свободи слова та право на власну думку, право на розвиток нації десятиліттями випалювалися радянською (московською) владою — війною, репресіями, Голодомором.

Дуже небагато було тих, хто міг протистояти словом, ще менше було тих, хто діяв. Проте від адвоката Медведчука не вимагалося ставати дисидентом, як його підзахисний, робити гучні заяви, проголошувати промови, конфліктувати з репресивним імперським апаратом. Його професійним обов'язком було робити свою роботу — якісно, професійно, згідно з вимогами чинного законодавства. Вже це — як підтвердив згодом суд вищої інстанції — могло б призвести до виправдання Василя Стуса, або ж хоча б до призначення йому більш м'якого покарання. На вагах було життя людини. На жаль, адвокат зі своїм обов'язком не впорався. Більше того, захисник Медведчук фактично став посібником сторони обвинувачення, діяв усупереч і нормам права, і вимогам професійної етики.

Відновлення історичної справедливості, встановлення істини, визнання прорахунків є запорукою розвитку адвокатури в Україні.

Закликаємо українську адвокатуру, як особисто кожного адвоката так і в особі представницьких органів адвокатури, зокрема Національну асоціацію адвокатів України, публічно визнати порушення адвокатом Віктором Медведчуком прав його клієнта Василя Стуса на захист.

Слава Україні!
Епілог

Василь Стус,поет, правозахисник

« Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь».

Матеріал підготували:
Роман Титикало
адвокат, к.ю.н. член дисциплінарної
палати Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури
Костін Ілля
адвокат, член Ради адвокатів Київської області, голова комітету захисту прав адвокатів
Текст підготовлено за допомогою та підтримки Громадського руху ЧЕСНО
http://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2016/08/stus/
 
А фільм СТБ про Стуса таки знову раджу - реально шедевр. І про сценариста Сергія Стеценка ми ще почуємо в якості українського режисера. Талановитий!
http://www.stb.ua/ua/episode/den-nezavisimosti-vasilij-stus/

Оригінал публікації Кириченко, ч.1 - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1980/Svoboda-1980-102.pdf
ч.2 - http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1980/Svoboda-1980-104.pdf


БГ: Василь Стус і Віктор Медведчук - це два антагонізми, наявний приклад протистояння Добра і Зла за часів СРСР, як і в цілому епохально. І хоча Віктор Медведчук дотепер живий - він є давно труп, від якого смердить смертю, а Василь Стус навпаки і мертвий вічно живе з нами у сяйві безсмертя і любові.

Стус без шансу на захист 1

СТУС БЕЗ ШАНСУ НА ЗАХИСТ: "ведмежа послуга" Медведчука

Правовий аналіз судової справи дисидента 35 років потому

Василь Стус помер у тюремному карцері табору особливого режиму ВС-389/36 (Росія). Це сталося 31 рік тому — 4 вересня 1985 року. Віктор Володимирович Медведчук виступав захисником у процесі над поетом і дисидентом. До цього ще ніхто не оцінював його адвокатську роботу з професійної точки зору, зокрема у розрізі дотримання правил адвокатської етики.

Після смерті Стуса Віктора Медведчук очолив адміністрацію президента Леоніда Кучми, згодом він став кумом президента Російської Федерації Володимира Путіна, який хрестив його доньку Дарину, а в даний час представляє Україну в Мінському переговорному процесі, адвокати вивчили архіви справи й готові поділитися своїми висновками.

Ми детально ознайомилися з архівною кримінальною справою №5 Слідчого відділу Комітету державної безпеки УРСР за обвинуваченням Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 2 КК УРСР та ст. 70 ч. 2 КК РРФСР («Антирадянська діяльність і пропаганда»), а також із законодавством, що регулювало адвокатську діяльність того часу та спеціальною й науковою літературою того часу.
ЗНАЙОМСТВО З МЕДВЕДЧУКОМ:
«Другий прокурор мені не потрібен»
Кримінальна справа відносно Стуса була порушена 13 травня 1980 року, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою було застосовано 15 травня 1980 року. Поета звинуватили в тому, що він вчинив дії з виготовлення, зберігання і розповсюдження «з метою підриву та ослаблення радянської влади ворожої літератури, що порочить радянський державний і суспільний лад», чим начебто скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. 2 КК УРСР, як особа, раніше судима за особливо небезпечний державний злочин (обвинувальний акт складений 10 вересня 1980 року та затверджений заступником прокурора Української РСР 12 вересня 1980 року).

Стусу інкримінували в тому числі написання листів Андрію Сахарову, Петру Григоренку, Левку Лук'яненку, Анні-Галі Горбач з Німеччини, члену
«Міжнародної Амністії» Кристині Бремер, лист до Президії Спілки письменників України, віршів «Безпашпортний закріпачений …..», «Існує тільки дві форми ….», «Ось Вам сонце, сказав чоловік з кокардою», «Колеса глухо стукотять ….» та ще багато чого.
Адвокат Медведчук В.В. вступив у справу на підставі ордеру №058310 від 24 вересня 1980 року, виданого Шевченківською юридичною консультацією Київської міської колегії адвокатів.

Після вступу у справу, 24 вересня 1980 року, адвокат Медведчук написав заяву про надання дозволу на побачення в СІЗО КДБ УРСР з підсудним Стусом «для согласования вопросов, касающихся его защиты в суде».
 
Про що саме вони розмовляли та як погоджували позицію — невідомо, ця інформація захищена адвокатською таємницею, і навряд чи ми колись про це дізнаємося.

Хоча друг Стуса дисидент Євген Сверстюк пригадував:

Євген Сверстюк
письменник, філософ
«Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката», (Сверстюк Євген. Одвічний сценарій // Українське слово. - 2000. - 26 травня)
Подібні спогади і в дружини Стуса — Валентини Попелюх.

Цікаво, що Медведчук навіть не ознайомлювався з кримінальною справою та не подавав такого клопотання — на цій стадії справу вивчала інший адвокат — Людмила Петрівна Коритченко, яка з невідомих причин відмовилася брати дальшу участь у процесі (аркуш справи 179, том 6).

За збігом обставин перш ніж захищати Стуса Людмила Коритченко була адвокатом у справі іншого політв'язня — дисидента Юрія Бадзя — засудженого за антирадянську пропаганду на 7 років ув'язнення та 5 років заслання. Юрій Бадзьо розповідає Громадському руху ЧЕСНО, що в суді не було змагальності, а суть захисту тоді зводилася не до заперечення обвинувачення, а до пом'якшення вироку.

Юрій Бадзьо
літературознавець, публіцист
«Влада запропонувала свого адвоката і я не робив з того проблеми... Захищали нас за одною логікою: знайти у нашій поведінці позитивне і це протиставити уже звинуваченню і самій ідеї злочину. Розумієте, всі ці процеси були позбавлені змагальності з владою, з прокуратурою і прокурорами. Ішлося якось про витлумачення ситуації адвокатом так, щоби пом'якшити вирок. До того ж адвокат — це єдиний зв'язок із родиною. Я був з адвокатом Людмилою Петрівною в добрих стосунках, моя дружина Світлана Кириченко — теж. То я не маю ніяких претензій до Людмили Коритченко. Вона приходила до мене, ми говорили, вона частувала мене шоколадкою, напевне, від дружини. Все було так по-людськи»
Окремо варто зупинитись на ставленні Василя Стуса до адвокатури та захисника. Так, 3 вересня 1980 року обвинувачений звернувся із заявою, в якій прохав надати можливість ознайомлюватися зі справою за допомогою
«міжнародного адвоката» залученого за допомогою організації «Міжнародна амністія» чи «Пен-клуб», зазначаючи що «Інститут політичної адвокатури в СРСР практично відсутній (на судах офіційні адвокати СРСР виконують функцію другого прокурора). А другий прокурор мені не потрібен» (аркуш справи 168, том 6).
Як і варто було очікувати, старший слідчий майор Селюк відмовив в наданні незалежного адвоката Стусу
ПРОЦЕС:
Стус наполягає — ні в чому не завинив.
Адвокат визнав провину підзахисного

О 10 ранку 29 вересня 1980 року розпочався судовий розгляд справи в Київському міському суді на вулиці Володимирській.

Процес відбувався в закритому режимі, на засідання не допустили навіть дружину Стуса Валентину Попелюх. Цікаво відстежити лінію поведінки адвоката Медведчука на різних етапах процесу.

По суті, свій захист Стус здійснював самостійно. Він заявив відвід всьому складу суду, розпочавши його словами «Любий склад суду....» Стус посилався на те, що радянський суд за визначенням не може розглянути його справу об'єктивно.

Підсудний також заявив клопотання про надання можливості бути присутнім в судовому засіданні представникам міжнародних організацій, у тому числі —
«представникам комісії по правам людини ООН», «представникам міжнародної юридичної асоціації — міжнародна амністія» та іншим.
Стус вимагав відкритого та гласного розгляду його справи:

Василь Стус
поет, правозахисник

«Я вимагаю, щоб у судове засідання мали доступ представники зарубіжної і радянської преси, а також ті особи, які хочуть бути присутніми у судовому засіданні»
Цілком справедливі вимоги. Якою ж була реакція адвоката Медведчука?

Він не підтримав ні заявлений відвід, ні клопотання підзахисного, а натомість заявив, що покладається «На розгляд суду».

А суд, звісно, не задовольнив відвід (аркуші справи 259-260, том 6), і клопотання про публічний розгляд справи теж фактично відхилив.

Стус, вочевидь, розуміючи, що адвокат Медведчук його захищати не буде, заявив:

«Я відмовляюсь від адвоката Медведчука і взагалі від любого Радянського адвоката. Я вимагаю адвоката з міжнародної правової організації»
Прокурор попросив відхилити клопотання Стуса щодо залучення адвоката з міжнародної правової організації, мотивуючи це тим, що така участь не передбачена радянським законодавством. На думку прокурора, участь Медведчука в процесі обов'язкова, бо «підсудний... не має юридичної освіти і свої інтереси сам не зможе в повній мірі захистити». І Медведчук з прокурором погоджується, відмовляючи Стусові в праві на захист міжнародними правниками, а щодо участі в процесі своєї кандидатури покладається на розсуд суду:

«В першій частині я згоден з прокурором. А що стосується моєї участі у судовому засіданні — це право підсудного і я покладаюсь на розсуд суду»

Віктор Медведчук
адвокат В.Стуса
Після роз'яснення прав обвинуваченому Стус заявив, що йому потрібен перекладач «на той випадок, якщо свідки будуть давати покази російською мовою» (аркуш справи 264 том 6).

Після оголошення обвинувального висновку, на запитання головуючого підсудному — чи зрозуміло обвинувачення та чи визнає він себе винним, Стус відповів:

Василь Стус
поет, правозахисник

«В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю»
Вважаємо цю позицію, висловлену підсудним Стусом з самого початку судового розгляду, принциповою та дуже важливою. Виходячи саме з неї, захисник мав би будувати свою стратегію захисту. Але адвокат, як ми переконаємося, обирає інший шлях.

Надалі Стус відмовляється давати покази, він обрав тактику мовчання та ігнорування, доки суд починає досліджувати матеріали справи – листи поета, його вірші, висновки експертизи, а також проводить допит свідків. І тут роль адвоката також є цікавою.

Зокрема, один зі свідків обвинувачення — Сірик Микола Іванович — стверджував, що начебто зустрічався з поетом у штрафному ізоляторі, коли той відбував попередній строк.
«Я пришол к выводу что Стус откровенный враг Советской власти...», — заявив Сірик, стверджуючи, що Стус йому говорив, «что украинцы хотят выйти из «оккупации» России. Стус предлагал вести против Советской власти террористические акты», «он призывал меня вести против Советской власти агитацию и пропаганду аж до террора, что все средства против Советской власти хороши»

Микола Сірик
свідок обвинувачення
Ці репліки викликали у Василя Стуса відверте обурення:

Василь Стус
поет, правозахисник

«Сірика я не знаю, це провокатор. Я з ним не знайомий, я з ним ніколи й словом не обмовився»
Медведчук тим часом мовчить. Він не поставить цьому свідку жодного запитання. Зате при допиті відомої представниці дисидентського руху Михайлини Коцюбинської, яка, звісно, дала позитивну характеристику Стусу, він запитає про те, як свідок може охарактеризувати політичні погляди Стуса, а також про вірші поета, які мають антирадянську спрямованість (аркуш справи 300 том 6).

Цікава відповідь свідка Михайлини Коцюбинської на питання Стуса:1

Михайлина Коцюбинська
свідок у справі
«Мені відомо, що порушення таємниці листування карається законом. Кристина Бремер, член соціалістичної партії ФРН, до українського націоналізму не має ніякого відношення. Мені не відомо, що 08 серпня 1980 року в КДБ до Стуса застосовували фізичні тортури, але якщо про це говорить Стус — то це правда»
Ще більш яскравий та цікавий виступ свідка Кириченко Світлани Тихонівни:5

Світлана Кириченко
свідок у справі

«Я не буду відповідати ні на які питання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних»
Головуючий одразу почав попереджати свідка про відповідальність за відмову давати покази за ст. 179 Кримінального кодексу УРСР, але і це не злякало свідка, вона відповіла: «Ніяких свідчень в цьому суді я давати не буду».

Прокурор почав вимагати у суду порушити кримінальну справу відносно свідка, а захисник Медведчук знову заявив «Я покладаюсь на рішення суду» (аркуш справи 302 том 6).

Суд пішов в нарадчу кімнату та згодом оголосив ухвалу, якою порушив кримінальну справу відносно Кириченко С.Т. за ст. 179 КК УРСР (аркуш справи 261-262 том 6).
Можна лише захоплюватися мужністю Світлани Тихонівни, яка вистояла проти тиску репресивної радянської системи та не зрадила Стуса, отримавши 3 місяці виправних робіт та постійне переслідування
Інший свідок Андрієвська Валерія Вікторівна, 1938 року народження, також дала позитивні покази відносно Василя Стуса та вказала, що:

Валерія Андрієвська
свідок у справі

«Стус обдарована людина. В листі, якому писав Стус своїм друзям
у м. Києві в тому числі і мені, немає ніяких антирадянських проявів»

Новий посол США в Україні. Хто вона?




Новим Надзвичайним і Повноважним Послом США в Україні стала Марі Йованович. 23 серпня вона вручила вірчі грамоти. Хто це?

Посол Сполучених Штатів в Україні – це, зрозуміло, більше ніж посол. За умови того впливу, якій має Росія на структури ЄС і провідних країн Європи, саме США – це найсильніший, найпослідовніший і найвпливовіший союзник України. І це стало очевидно ще задовго до війни з Росією. Згадайте, наприклад, до кого і куди на початку осені 2005 року бігали на дачу по консультації члени першого уряду Юлії Тимошенко, під час давньої уже кризи Помаранчової команди? Цю людину звали Джон Гербст, а посольство США знаходилось тоді ще вул. Юрія Коцюбинського…

Посли США в Україні: уже майже футбольна команда

Цікаво, що менше всіх інших – усього 14 місяців – представляв Штати у Києві перший посол, Роман Попадюк. А довше всіх – другий – Вільям Грін Міллер, він єдиний з американських представників подолав у «київському сидінні» межу у три роки – 38 місяців. І цьому є просте пояснення: українська незалежність, до певної міри, була несподіванкою для США, тому й перше, що у 1992 році спало на думку у Вашингтоні, це призначити сюди представника української діаспори. Коли з’ясувалося, що час для сентиментів промайнув швидко, а Україна явно не вписується у роль безсловесного сателіта Москви на пострадянському просторі, американська дипломатія взялася до справи по-серйозному. І, чи це так планувалося, чи було проста співпадінням – кожний новий американський амбасадор символізував своїм переїздом до Києва новий етап, певний поворот.

Ким стане для України Марі Йованович, народжена в Канаді (1958 р.) американка з трьох рочків? У 1980 році вона закінчила Прінстонський університет, де отримала ступінь бакалавра в галузі історії та досліджень, що стосуються Росії. Здобула ступінь магістра в Національному військовому коледжі (2001). З 1986 року на дипломатичній службі США. Працювала в дипломатичних представництвах США в Могадішо (Сомалі), Лондоні (Великобританія), Москві (Росія) і Оттаві (Канада). Послом США уже була, у двох пострадянських країнах – Киргизстані (2005-2008) та у Вірменії (2008-2011).

А Кучма скаже Марі: «Спасибі за кольчуги»?

В Україні Марі Йованович вже працювала - у 2001-2003 рр. була заступником Посла та тимчасовим повіреним. У 2002 році саме вона підняла питання про порушення Києвом санкцій проти Іраку в зв'язку з нібито продажем Саддаму Хусейну радіолокаційних систем «Кольчуга». І саме вона стверджувала, що крім плівок Мельниченка, у США нібито були й інші докази цієї угоди.

Оприлюднені ці докази не були, «кольчуг» в Іраку американці не знайшли, але Кучма закінчував свою каденцію на президентській посаді у статусі ізгою на міжнародній арені. Пригадуєте, як на одному з міжнародних самітів організаторам, навіть, прийшлося вдаватися до допомоги французької мови (однієї з офіційних в ООН) щоби Кучму «посадити на місце»? Адже за англійським правописом делегації USA і Ukraine мали сидіти поруч, а тодішній президент США Буш дуже не хотів позувати фотографам у безпосередній близькості до Кучми. Чи була у тому дипломатичному конфузі певна роль нового посла США в Україні Марі Йованович? Безперечно! Чи пригадували цю історію у Вашингтоні, коли зупиняли свій вибір на Йованович; і в Києві, коли давали агріман на її призначення? У цьому немає жодного сумніву. Але дипломатія – на те й мистецтво, щоб не показувати й виду у подібних випадках.

Безперечно, у роботі нового Посла США у Києві намічається абсолютно очевидна двомісячна, навіть, піврічна пауза. Її треба витратити не лише на входження в курс справ, а ще й на очікування підсумку доленосних (Клінтон-Трамп!) президентських виборів у США. Тільки після того, і те не одразу, а десь в березні-квітні, доречно буде робити якісь прогнози щодо політики, яку вестиме американська дипломатія, в Україні, зокрема.

Чи насправді Марі Йованович хоче українських вареників?

А щодо особисто Марі Йованович, то вона працювала у зовнішньополітичному відомстві Штатів при багатьох різних адміністраціях. Тричі при республіканцях (Рональд Рейган, Джордж Буш - старший і Джордж Буш - молодший), двічі при демократах (Білл Клінтон і Барак Обама) так що досвіду змін, які в дипломатії часто проявляються в дрібних нюансах – у неї вистачає. Вона, схоже, з тих кар’єрних жінок, яким підходить термін «відмінниця». Промовиста деталь: Марі Йованович шість разів отримувала Нагороду за найвищі досягнення в дипломатичній службі і п'ять разів - Найвищу почесну нагороду Державного Департаменту. Вона також отримала президентську Відзнаку за особливі заслуги і Нагороду державного секретаря з дипломатії в області прав людини.

Російською мовою володіє вільно. Судячи з її українського відео-звернення до табору «какая разница!?» приставати не збирається. Тривожна (жарт) деталь: захоплюється дзюдо… Цікаво, що в Киргизстані вона тренувалась у відомої киргизької дзюдоїстки Лариси Мазур, і так подружилася з тренером, що стала хрещеною матір'ю її дитини за всіма православним звичаями. Втім, щодо віросповідання Марі Йованович точної інформації немає. Але вона із 100 відсоткової «православної» сім’ї: батько – серб, мама – росіянка. Мама, якій 88 років, збирається приєднатися до дочки у Києві. Про інших членів сім’ї, крім собаки Скелтера, невідомої поки що породи, не повідомляється нічого.

Посол США виглядає молодо, має підтягнуту спортивну статуру. Так що її заява про мрію «з’їсти цілу миску справжніх українських вареників» - це або жарт, або такий особливий дипломатичний реверанс.
http://www.pohlyad.com/news/n/98367

Хто така новий посол США в Україні Марі Йованович
Марі Йованович, новий посол США в Україні, буде “незручним” співрозмовником для української влади

23 серпня 2016, 23:00
Роман Федюк
Хто така новий посол США в Україні Марі Йованович

Не маючи жодних сантиментів до Росії, вона, втім, добре знає і слабкості пострадянських еліт. І, судячи з її трирічної діяльності у Вірменії, не збирається закривати очі на те, що бачить.

Біографія у Марі Луїзи Йованович видалась насиченою. Випускниця Прінстону та Національного військового коледжу США, вона немало встигла побачити в житті. Місії в Могадішо (столиця Сомалі), робота послом в Киргизстані та на посаді заступника директора відділу у справах Росії Держдепу, - все це сприяє широті поглядів. При тому Йованович користується помітним авторитетом як у Держдепі, так і у Вашингтоні загалом.

Працювати з чинним українським керівництвом — втім, як і з будь-яким іншим, новому амбасадору США буде непросто.

Хоча б із тієї причини, що в 2002 році саме Йованович, яка працювала на той момент заступником американського посла та була тимчасовим повіреним в Україні, підняла питання про можливий продаж президентом України Леонідом Кучмою та керівником “Укрспецекспорту” Валерієм Малєвим автоматизованих станцій радіотехнічної розвідки “Кольчуга” підсанкційному на той момент режиму Саддама Хусейна.

Історія з “Кольчугами” нічим конкретним, насправді, не завершилась — станцій американці не знайшли, але і звинувачення не спростували. Не надавши, втім, жодних вагомих доказів своїх підозр, окрім записів незабутнього майора Мельниченка, де йшлося про намір такий продаж здійснити. Як би там не було, але історія з “Кольчугами” добряче попсувала українсько-американські стосунки на багато років.

При тому, судячи зі специфіки діяльності Йованович у Вірменії, до старих образ українських еліт на неї скоро додасться чимало нових. Здатність відкрито і жорстко говорити про корупцію — вказуючи прізвища винних та причетних — навряд чи сподобається будь-якій гілці української влади.

Окрім того, Йованович має певний досвід “миротворчості” - хай і не дуже вдалий. Саме вона, перебуваючи послом у Єревані, намагалась забезпечити певну нормалізацію стосунків між Вірменією та Туреччиною. Вона зуміла підштовхнути до початку цього процесу президента Сержа Саргсяна. Тоді все зірвалось — але не з вини Йованович — коли турецький парламент відмовився ратифікувати протоколи про нормалізацію стосунків.

Цілком ймовірно, що саме талант до “активної миротворчості” і став ключовим критерієм на користь призначення Марі Йованович на посаду посла в Україні.

Що для неї особисто теж може стати проблемою — оскільки друга її спроба примирити заклятих ворогів цілком може завершитись точнісінько так само, як перша — невдачею через незалежні від неї причини. Тим паче, що новий посол — зважачи на сомалійський досвід — цілком здатна самостійно з'їздити ближче до місця подій, власними очима подивитись на ситуацію, і зрозуміти, що “термінове проведення демократичних виборів на Донбасі” - це тема радше для письменників-фантастів, аніж для добросовісних дипломатів.

Втім, як би не обернулись справи, призначення Йованович на посаду призведе до пожвавлення українсько-американських стосунків. До чого б це пожвавлення у підсумку не привело.

Більше міжнародних новин читайте на Depo.Світ
http://www.depo.ua/ukr/svit/mari-yovanovich-vid-somali-y-kolchug---do-posla-v-ukrayini-19052016122500

Ким був Франко?




Учасники_з’їзду_українських_письменників_з_нагоди_100-річчя_виходу_в_світ_«Енеїди»

Фактчекінг міфів про єдину надлюдину української літератури
Мар'яна Вербовська, 28 травня

28 травня, виповнюється 100 років з дня смерті Івана Франка. Із такої нагоди ми вирішили перевірити, наскільки правдивими є історії про масона, ловеласа та вегетаріанця.

ZAXID.NET разом із трьома франкознавцями – Богданом Тихолозом, Наталею Тихолоз та Ярославою Мельник – провів фактчекінг найпопулярніших міфів про Івана Франка.

Франко – масон

Насправді ні. Франко був абсолютно відкритим у своїх текстах та політичній діяльності.

Робити висновки про приналежність його до таємного руху масонства за текстом «Каменярі» (а масонство у перекладі з англійської означає «вільне каменярство») – не конструктивно.

Інші ж прив’язки Франка до руху масонів наразі теж не знаходять свого підтвердження.

Франко спав у домовині

Це правда. Таке було, коли він навчався у Дрогобицькій школі отців василіян і мешкав у своєї тітки Кошицької.

Тітка разом з чоловіком мали столярню, в якій розмальовували дерев’яні скрині та виготовляли домовини. Іноді трун було так багато, що не було, куди їх складати, відтак домовини клали одну на одну.

Тоді траплялося, що малому Франкові доводилося спати у труні. Коли його мати дізналася про те, де ночує син, то зробила тітці скандал.

Франко – вегетаріанець

Не зовсім. Іван Франко справді рідко вживав м'ясо, але це було пов’язано з тим, що у той час не вживали багато м’ясних страв. Його улюбленими кулінарними пристрастями були гриби та риба.

Однією із найпопулярніших страв на столі у родини була риба у галяреті, яку зараз називають «рибою по-жидівськи». Рибу Франки їли у найрізноманітніших варіаціях – смажили, вудили, маринували. Франко не любив алкоголю, але у добрій компанії він міг випити вина. Згадують, що він любив медовуху. Також любив малиновий джем та малиновий сік. Навіть його персонажі часто їдять малинові та смородинові конфітюри.

Усі Франки дуже любили фрукти і мали великий сад, де були вишні, черешні, яблука, груші, сливи, кущі смородини та малини – цими фруктами та ягодами вони щедро пригощали усіх друзів.

Іван Якович виділявся ще й тим, що у той час, коли весь Львів пив каву, то він із родиною любив заварювати фруктові чаї. Щоправда зранку він любив заварити «триповерхову» каву, яка складалася з натуральної кави зі сметанкою та свіжої печеної булочки. Це називали «стоячою» або «триповерховою» кавою. Така кава була класичним сніданком багатьох Франкових героїв.

Кухня Франків була оригінальна тим, що стала синтезом різних традицій – галицької, бойківської, центральноукраїнської та гуцульської.

Франко мав два імені

Це правда. Оскільки Франко був пізньою дитиною (батьку на момент його народження було 54 роки), то вдома вирішили максимально його оберігати.

До п’яти років Івана Франка називали Мироном. У той час вірили, що коли по дитину прийде нечиста сила, то вона його просто не знайде – бо нікого в хаті не кликатимуть Іваном.

Це ім’я надзвичайно подобалося матері Франка – Марії. Воно ж стало причиною множення Франкових псевдонімів, яких він мав кілька десятків. Його навіть називають рекордсменом за кількістю псевдо в українській літературі, більше мав тільки Олександр Кониський.

У своїх творах Франко називав іменем Мирон тільки близьких йому персонажів, які передають його переживання чи здібності.

Франко – екстрасенс

Частково це правда. У одному із найвідоміших автобіографічних творів «Під оборогом» Іван Франко описує сцену, де мольфар відганяє від села велику грозову хмару.

Франко описує, як гуляв біля села і побачив темну грозову хмару. Силою свого духа він ці хмари розігнав. Знесилений втратою енергетики, п’ятирічний хлопець засинає. Коли мати знаходить його і чує цю історію, то дуже лякається.

Деякі епізоди життя Франка свідчать, що він мав екстрасенсорні здібності. Зокрема, він бачив видіння смерті свого сина Петра. Йому наснився сон про те, як його син впав у яму. Петро справді загинув за невідомих обставин під час примусової депортації до СРСР. Останні десять років свого життя він проводить у розмові з духами, пише про них не тільки у листах чи нотатках, але й у наукових працях. Франко видав поему Адама Міцкевича «Wielka utrata» і посилається на те, що дух самого Міцкевича сказав йому, що це, власне, його твір.

Франків нахил до містицизму в останні роки життя, ймовірно, міг бути й наслідком інтенсивного лікування. Йому приписували старече слабоумство та психічні захворювання.

Можливо, галюцинації стали наслідком неправильного лікування та погано встановленого діагнозу. Його лікували препаратами з миш’яку, ртуті та йоду, які і є галюциногенами. Окрім того він мочив руки в у креозоті, який має токсичну дію та впливає на нервову систему.

Франко не вчився і не викладав у львівському університеті

Це не зовсім правда. Франко вступив в львівський університет як один із найкращих випускників Дрогобицької гімназії. Він успішно навчався і отримував стипендію, але згодом, як сам пізніше писав, «на його голову впав безтолковий політичний процес».

Франка ув’язнили, але насправді не вигнали за це з університету. На відміну від Російської імперії, де за політичні переконання могли вигнати, у Австро-Угорській імперії цього не сталося. Франко вийшов із в’язниці і поновився на навчанні, але втратив можливість закінчити його, коли його заарештували вдруге.

Насправді саме в’язниця зруйнувала його кар’єру та особисте життя. На час студентства припала його перша любов – Ольга Рошкевич. Його навіть одобрили батьки Ольги, називали «майбутнім міністром Австро-Угорщини». Тобто не можна казати, що його вигнали з університету – він сам був змушений перервати навчання, прослухавши тільки сім семестрів.

Пізніше його дружина Ольга Хоружинська наполягала на тому, щоб він захистив докторську дисертацію. Вона вірила, що так родинна зможе отримати стабільне джерело прибутку. Тоді Франко дослухав останні семестри навчання у Чернівецькому університеті, докторат він захищав уже у Відні, після чого хотів продовжити наукову і викладацьку кар'єру у Львові.

Але й тут у нього не склалося – спочатку на кафедрі української словесності не було місця, пізніше його не дуже сприймали у викладацькому середовищі, бо він був надзвичайно яскравий та полемічний. Насправді Франко мав дар науковця і викладача. Так, після габілітаційної лекції у Львівському університеті студенти його винесли на руках і навіть підкидали так, що подерли фрак, який він спеціально позичив у друга, польського поета Яна Каспровича.

Але насправді не університетське середовище виштовхнуло його з роботи. Причиною того, що Іван Франко не став професором стали не викладачі, а політика намісника Галичини – Казимира Бадені. Коли Іван Якович приїхав до міністра освіти у Відні, той його гарно прийняв, але з розмови Франко зрозумів, що йому нічого не світить, зокрема через своє політичне минуле.

Франко – олігарх

Насправді ні. Франко ніколи не був багатим. Його прибуток був непостійним, навіть були періоди, коли він голодував.

Коли Франко був студентом, то казав, що змушений переходити тільки на капусту та хліб. Коли гроші закінчувалися, то він їхав у батьківську хату у Нагуєвичах – вдень працював на городі, а вночі писав тексти.

Франко ставився до грошей як митець. Він ніколи не був надто ощадливим, але не треба з нього робити вар’ята-безсеребреника. Основний прибуток Франка – це гонорари за тексти, зокрема в польській та німецькій пресі. Як і зараз, жити з гонорарів було дуже складно.

У шкільні роки він виконував домашні завдання замість своїх менш здібних однокласників, підробляв репетитором. Однією з найбільших статтей витрат була оплата за орендовану квартиру. Майже 16 років родина Франків змінювала зйомні квартири і тільки у 1902 році Іван Франко спромігся збудувати власний дім.

Гроші на будинок Франки частково взяли зі залишку посагу Ольги Хоружинської, ювілейного дару, який зібрали студенти на «25-річчя творчої діяльності Франка». Окрім того, Іван Франко взяв кредит у банку на завершення будівництва. Цей кредит письменник так і не встиг виплатити, цим займався вже його син Тарас.

Франко – донжуан

Це неправда. Франко дуже часто закохувався і любов йому являлася частіше, аніж тричі.

Інша річ, що коли про це говорять некваліфіковано, то це виглядає так, що він був розпусником, ловеласом чи Доном Жуаном. Це не так, бо більшість його любовей були тільки літературними – він не стільки хотів возз’єднатися у сімейній гармонії із цими пасіями, скільки закохувався у ці образи, а потім гірко розчаровувався.

До прикладу у «Зів’ялому листі» він пише:

«Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію».

Його першим і найбільшим коханням була Ольга Рошкевич. Він був молодий, мав великі плани, можливо, якби був ініціативніший, вони могли втекти разом до іншої країни.

Тому, схоже, що всі подальші любові Франка були ерзацами його перших стосунків. Ні полька Юзефа Дзвонковська, ні поштова співробітниця із Трускавця Целіна Зигмунтовська не мали тих рис, якими їх наділяв Франко. Він просто фантазував.

У одному з листів до Осипа Маковея Франко запитав, чи є у нього дівчина, а коли дізнався, що нема, то написав, що треба негайно закохуватися – у поета повинна бути жінка і щороку інша. Тільки тоді він буде писати про любов «живо» і люди будуть це читати.

Віктор Петров у книзі «Романи Куліша» пише, що Куліш не вмів любити і не любив любові. Про Франка так не можна сказати, він любив любов, щоразу дуже переживав, а потім детально це описував у свої творах. Його найкращі твори, як-от «Зів’яле листя», це не стільки реальні його стосунки, скільки сублімація, фантазія його пристрастей, які вилилися у літературну форму.

Франко мав отримати Нобелівську премію

Частково, так і було. Франка справді висували на Нобелівську премію, це зробив священик Йосип Застирець.

У 1915 році він звернувся до нобелівського комітету із пропозицією про висунення Франка. Але, на жаль, його лист надійшов до Стокгольма із запізненням, коли питання про лауреатів було вирішене, а список претендентів уже був затверджений.

Франкознавці зауважують, що у цьому році Іван Якович мав усі шанси отримати Нобелівську премію, адже його робота була відомою у Європі.

Справу із висуненням вирішили перенести на наступний рік. Але у 1916 році Франко помер, а, згідно з правилами Нобелівського комітету, премія вручається тільки живим претендентам.

Франко – родич Кульчицького, який відкрив першу кав’ярню у Відні

Це правда. Мати Франка – Марія Кульчицька, належить до роду шляхти Кульчицьких.

Цей рід пов'язаний із засновником віденської кав’ярні «Під синьою фляшкою» Юрієм Кульчицьким, який і був автором рецепту «віденської кави».

http://zaxid.net/news/showNews.do?lovelas_mason_i_vegan_kim_buv_franko&objectId=1393078

20 гривневі банкноти до 160-річчя Івана Франка




В Україні вводять в обіг банкноти до 160-річчя Івана Франка

26 Серпня 2016
    
Національний банк України з 1 вересня 2016 року вводить в обіг пам'ятні банкноти номіналом 20 гривень на честь 160-річчя видатного українського письменника Івана Франка.

Про це повідомив заступник голови НБУ Яків Смолій у ході брифінгу, повідомляється на сайті НБУ. Як наголосив під час заходу заступник Голови Національного банку України Яків Смолій, Національний банк України винайшов можливість відзначити 160-річчя від дня народження видатного українського письменника, вченого та громадського діяча Івана Франка введенням в обіг особливого виду банкнотної продукції, присвяченого знаковим подіям в історії та культурі країни, – пам’ятної банкноти.

Яків Смолій повідомив, що пам’ятні банкноти на честь 160-річчя Івана Франка:

- уводяться в обіг з 1 вересня 2016 року;

- їх тираж становитиме один мільйон штук;

-  для нумерування банкнот використано серію ЦБ;

- папір для пам’ятної банкноти було вироблено із додаванням українського льону, що дало змогу зменшити витрати на її виготовлення та додати банкноті міцності.

У центральній частині на лицьовому боці пам’ятної банкноти розміщено портрет Івана Франка; основним елементом дизайну зворотного боку пам’ятної банкноти номіналом 20 гривень залишено зображення будівлі Львівського оперного театру.  Як і обігові банкноти номіналом 20 гривень пам’ятна банкнота має переважаючий зелений колір і тонований під цей колір банкнотний папір.

20 000 примірників цих пам’ятних банкнот будуть запаковані в сувенірні конверти та реалізовуватимуться регіональними представництвами Національного банку України за ціною 31 гривня. Вартість решти пам’ятних банкнот становитиме 27 гривень.

Опублікувала Наталія Середюк
http://tvoemisto.tv/news/v_ukraini_vvodyat_v_obig_banknoty_do_160richchya_ivana_franka_80361.html

Львівські науковці запустили блог Franko:Live

До ювілею Івана Франка львівські науковці запустили блог Franko:Live



Подружжя франкознавців, викладачів Львівського національного університету ім. І. Франка Богдан та Наталя Тихолози запустили популяризаторський блог про Івана Франка. У межах проекту «Франко. Наживо» публікують досі невідомі загалу фотографії письменника, цікаві історії про Франка, а також спростовують поширені про нього міфи.

«Наша ідея така: розказувати маловідомі широкому загалу деталі життя Франка, про його маловідомі твори для того, щоб руйнувати шкідливі стереотипи, які є в суспільній свідомості. Ми давно зіткнулися із проблемою, що в академічному франкознавстві, такому суто науковому є багато цікавого про Франка, але все це не виходить за межі цього середовища. Виходить, що наука працює для науки, а не для людей. Тому ми вирішили спробувати розказати про справжнього живого Франка нормальною людською мовою», – пояснив ZAXID.NET один із авторів проекту, франкознавець Богдан Тихолоз.

Блог почав працювати у травні. Тут є розповіді про виховання дітей у сім'ї Франків, думки письменника про Великдень, писанки, спростування міфу про Франка-атеїста, а до Дня вишиванки на ньому з'явилася стаття про Франка як людину, яка й започаткувала моду носити вишиту сорочку під європейський костюм.

Проект «Франко. Наживо» запустили перед 100-річчям від дня смерті Франка (помер 28 травня 1916 року). Однак Богдан Тихолоз уточнює, що оскільки блог розповідає про Франка живого, то коректніше було б сказати, що його запустили до 160-річчя від дня народження письменника (відзначатиметься у серпні цього року).

Основні факти про Івана Франка (малюнок Михайла Огоновського/Франко. Наживо)

«Якщо ви подивитеся, як шанують своїх великих інші нації – німці, австрійці, поляки, то побачите, що вони створюють своєрідний культ. Але роблять не культ мертвої, а культ живої особистості. От ми думаємо, що великих треба шанувати. Щоб шанували, треба любити, а щоб любили – треба розказувати про живу людину, тому що живий любить живе», – переконаний Богдан Тихолоз.

На його думку, в Україні та світі знову актуальна мода на все українське – на музику, одяг, культуру. Але важлива також форма, у якій все це подається.

«От є, наприклад, дуже добрі цукерки «Моцарт», які продаються в Австрії. Але чому немає цукерок «Франко», які продавалися б у магазині «Лис Микита»? Або чому немає магазину східних солодощів «Абу-касимові капці»? Франка треба перетворювати на бренд. Він – приклад успішного українця, який знав 14 мов, який на рівних спілкувався з найвидатнішими людьми свого часу. Це приклад сучасного європейського українця. Такий Франко нам цікавий, такий Франко цікавий молоді і про такого Франка ми збираємося розказувати», – додає Богдан Тихолоз.

http://zaxid.net/news/showNews.do?do_100richchya_smerti_ivana_franka_lvivski_naukovtsi_zapustili_blog_frankolive&objectId=1392795

Маловідомий Іван Франко



Урочисте відзначення 160-річчя Великого Каменяра коло пам'ятника Івану Франку у Львові перед Національним Університетом ім. Івана Франка, а позаду - парк ім. Івана Франка


Письменник і вчений Іван Франко володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.

Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності. 27 серпня виповнюється рівно 154 роки від дня народження Каменяра. «Погляд» вирішив іще раз зазирнути в біографію поета і розповісти читачам про кілька маловідомих фактів. У цьому нам допомагав дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Богдан Тихолоз.

Маленький мольфар

Як стверджує наш співрозмовник, Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства. Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями. У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів.

Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає.

Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано. Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

Забув про весілля через вірш

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника.

Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

Петро Франко – летун УГА

Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників «Пласту», а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС. Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу. Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.

Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся.

Перший український політик

Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком. Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Політичний провидець

Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор.

«Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви. Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій. Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі». Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

Підготувала Галина ЧОП
http://www.pohlyad.com/zhyttya/n/3221

Моє про Івана Франка

Відомий і невідомий
Іван Франко



Як насправді звали Івана Франка? Дивне, скажете, запитання? Зовсім ні, тому що насправді прізвище Франко звучало з наголосом на першому складі, але через співзвучність його з прізвищем фашиського диктатора Іспанії Баамонде Франко було прийняте «мудре» рішення компартійними босами перенести наголос у прізвищі Івана Франка на останній склад і тільки таким дозволити вживати його в радянській літературі. З тої самої причини відбулось доволі унікальне перейменування м. Станіславів та кількох сел на комбіновану назву з імені і прізвища героя увічнення: Івано-Франківськ.
Стосовно імені письменника, то навіть дослідники-франкознавці не всі знають, що насправді вдома і в рідному селі Нагуєвичах Франка звали зовсім не Іваном чи Івасиком, а Мироном. Відоме оповідання «Малий Мирон» є повністю автобіографічним.
Багато ще існує таємниць, а в цілому про життя Івана Франка та про його творчість узагальнено можна сказати так: його багато вчать та мало знають, ще менше розуміють і шанують, тоді як без цієї постаті неможливо уявити, якою була б сучасна українська література і її співвідносна повноцінність у загальноєвропейському контекстів. На цей факт особливо звертав увагу директор музею Івана Франка п. Роман Горак у своїй промові на урочистому вшануванні 147-ї річниці від часу народження Івана Франка, яке відбувалось на подвір’ї музею 27 серпня. Цей сонячний день видався у Львові на рідкість щедрим на вітер, який аж завивав у верхів’ях дерев, що оточували садибу, і складалось враження, начебто вітер відтворює особисту присутність буйного, могутнього духу Івана Франка на урочистому зібранні.
Водночас варто зауважити, що ніхто з поважних промовців тут слів на вітер не кидав. Так заступник голови Львівської облдержадміністрації п. Володимир Герич твердо заявив, що найгірші часи - вже позаду і відтепер на нас чекає тільки поліпшення умов життя, відповідно більше уваги буде приділятись розвитку культури і мистецтва в області, особливо спадщині нашого Каменяра.
Небагатослівним був народний депутат п. Ігор Шурма, який певно що узяв собі за гасло принцип «ділом і тільки ділом», бо як годиться для уродин він прийшов на них не з порожніми руками, а подарував музею Івана Франка рідкісне раритетне видання з 21-о тому за редакцією самого Івана Франка, що побачило світ рівно 100 років тому. Це далеко не перший щедрий внесок від нього у скарбницю пошанування Великого Каменяра, за що варто висловити велику подяку, оскільки різні політичні опоненти роблять йому закиди на кшталт «приватизації Франка», але водночас нічого подібного вагомого від себе не чинять - їм вистачає самих слів про любов до поета...
З Лесиного краю - її батьківщини м. Новоград-Волинська, привезла Каменяреві свої вітання лауреат літературної премії ім. Лесі Українки письменниця Ярослава Павляк, яка розповіла про завершення своєї роботи над перекладом на польську мову поеми Івана Франка «Мойсей».
Велично прозвучали поезії Каменяра у виконанні відомих акторів-заньківчан Юрія Брилинського та Святослава Максимчука. Останній посвятив декламацію монологу графа з поеми Франка «Похорон» 60-річчю трагічним так званим «Волинським подіям», бо якраз тоді рідне село Святослава Максимчука - Ремель було 17 березня 1943 р. вщент знищене поляками та гітлерівцями, а майже 400 односельців було замордовано.
Впродовж усього урочистого зібрання звучав музичний акорд пошани з творів на поезії Івана Франка у виконанні славної капели «Трембіта», якою диригував п. Андрій Легкий, також автор музики до одного з виконаних творів. В котре серця людей схвилювали звуки могутнього Франкового гімну «Не пора...», що завершив урочисту частину, після чого ведучий, заступник директора п. Петро Зозуляк запросив всіх оглянути нову цікаву експозицію в музеї. Її представляла публіці працівник музею Івана Франка з майже 40-річним стажем п. Олександра Старак.
Думаю, що багатьох зацікавить подивитись на підбірку прижиттєвих портретів Івана Франка, раритетні документи, світлини його друзів і сподвижників по праці. За життя Івана Франка гучно вшановували тільки двічі: у 1898 р. з нагоди відзначення 25-річчя його творчої діяльності, та у 1913 р. - з нагоди її 40-річчя. Перші урочистості відбулись в залі готелю «Жорж» і вони співпали в часі з відзначенням громадськістю 100-річчя поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Для других урочистостей знаменною стала подія, коли вже важко хворого Івана Франка супроводжував і допомагав зійти на сцену Консерваторії сам митрополит Андрей Шептицький.
Цікавим є і той факт, що найбільшим інвестором, як прийнято зараз величати жертводавців, було для Івана Франка студентство, академічна молодь, яка постійно організовувала збирання коштів і накопичувала їх у банку «Дністер», щоб потім передати-подарувати Івану Франку. За ці кошти було куплено земельну ділянку і будувався на ній дім Франка. Саме академічна молодь піднесла Івану Франку чималий за розмірами лавровий вінок з чистого срібла з дарчим надписом «Великому учителеві українське студентство 1873-1913». Враховуючи ту обставину, що Івана Франка свої ж галичани-професори не допустили до викладацької діяльності в університеті, який нині носить його ім’я,- цей вінок став для Франка особливо цінною відзнакою.
На відміну від молоді, більша частина консервативних галичан не признавала гострого на слово, радикального у поглядах на суспільство і бунтівного за натурою «мужика» Івана Франка, тому тричі не підтримали його спроб бути обраним до Сейму, проте все одно в історію державотворення України з галичан увійшов саме Іван Франко як творець першої легальної української політичної партії - Русько-української радикальної партії у 1899 році, яку і очолив напочатку. Але найголовнішим є те, що Іван Франко возз’єднав Галичину з Великою Україною духовно! Це він не дав розвинутись тенденції формування якоїсь окремішньої галицької етнічної групи поза українською нацією.
Непомірна, фантастична кількість зробленого Іваном Франком в багатьох царинах науки, літератури, лінгвістики, суспільствознавства тощо піднесло його на той величний п’єдестал, до якого принесли свій духовний вінок пошани учасники цих урочистих зборів, гаслом якого стали слова «Твойому генієві наш скромний дар». Серед почесного ескорту варто відзначити присутність професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, декана філологічного факультету п. Тараса Салигу, відповідального секретаря Львівської Спілки письменників п. Романа Качурівського разом з її членами: письменником Миколою Дубасом та поетесою Ліліаною Косанівською.

Богдан Гордасевич, «Діловий діалог»,
вересень 2003 р.

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка

До 160-ї річниці дня народження Івана Франка



Поезії Івана Франка

О. Лунатикові

Квилить поезія німа, безрука:
«Не геній ти, а взір лиш продуцента!»
Глум і безсилля - труду мого рента.
Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!
«Без маски», стор. 6.

Я не геній, синку милий,
Тим ніколи й не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;
Фарисейству й лицемірству
Я концесій не робив;
Людській кривді, злості й звірству
Я ні раз не підхлібив.
В долі добрій чи злиденній
Чесно, просто йшов весь вік
І йду досі. Я не геній,
Я звичайний чоловік.

Я для геніїв грядущих
Поле дикеє орав,
Шлях серед хащів найпущих
Просікав і протирав;
Для голодних пік сквапливо
Разовий, не панський хліб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свій скромний сніп.
В сніговійниці студеній
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не геній,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневірі сльози ллю,
Се тому, що скрізь по полю
Так багато кукілю,
Що царює баба Бляга,
Так що й краю їй не знать,
І немає ліски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як;
Що молодші покоління
Схнуть і в’януть вчасно так.
Правда, синку, я не геній...
Ех, якби я геній був!
З тих істерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, світлих мет
І до жертви, і до бою
Вів би ваш я смілий лет!
Я б вам душі переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужів з вас повиводив -
Навіть з мавп таких, як ти!


В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Поклін тобі, народних нужд співаче;
Від міліонів, для котрих ти жив,
Від України, що ще й нині плаче
В тім самім горі, як ти ї лишив!

Поклін могилі твоїй, що руйнує
Ненависть дика й глупота сліпа!
Дарма! До неї, хоч най злість лютує,
Не заросте народная тропа.

Вони бояться, що ти ще не згинув,
Що в тій могилі не поліг, не зтлів,
Що в слушний час повернеш в Україну
Ще раз і збудиш громом своїх слів.

Вони бояться, чи та вкрівля з глини
Ножів не криє, списів, хоругов,
Старої слави й сили України,
Котра от-от воскресне, встане знов.

Вони бояться, що як хрест підгнилий,
Знак многолітніх наших кривд і мук,
Відновиться верх твоєї могили,
То Україні спадуть пута з рук.

От і збиткуються на твоїм гробі,
Що вкрив тя від гадючого жала,
І раді б навіть споминку о тобі
Із серць народних вирвати дотла.

І мову, на котрій співав, і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.

Хто зна - тиранів злість і гнів всеможні!-
От, може, днесь підписуєсь указ:
Кістки твої, як «неблагонадьожні»,
«Препроводить» в Сибір чи на Кавказ.

Слова ж твої, потіху в нашім горі,
Спалить, з серць вирвать, з пам’яті, з умів,
І вимазать ім’я твоє з історії,
І об’явить: «Шевченко - это миф».

Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоби його розвіяв і розніс.

Та ні, дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слова!
З-під гніту їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива!

Небавом проясниться світ над нами!
Щасливі, вольні, ми зо всіх сторін
Святої України громадами
Підем к могилі твоїй на поклін.

1884 р.

V. Якби...

Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.

Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крові й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа,-
То хто б з тобою супірництво зніс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.

Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілька нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!

II. Україна мовить:

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався,-
Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Русі він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

III. Рефлексія

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при житті обкидувано їх.

IV. Сідоглавому

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала,-
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво

Ти, брате, любиш Русь,
За те, що гарно вбрана,
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь -
Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

VII. Моїй не моїй

Поклін тобі, моя зів’яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Остатній сей поклін!
Хоч у житті стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа
І до твоєї груді припадає,
У стін твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша. -

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу
І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.

Безкінечне сходження "Сходів"



Ірина Токарська - головний координатор  Творчого об'єднання "Сходи"  в місті Львові

Відтепер, тобто від 25-річчя Дня Незалежності України, вношу корективи у свою діяльність як блогера, тобто перестаю цензурувати свої дописи, а видаю все, що маю на душі поточне і проточне, а головне: наочне!

Найбільше на це рішення вплинуло вчорашнє урочисте зібрання Творчого об'єднання "Сходи" у складі чисельного люду спершу за столиком коло "Чаші достатку" в парку імені Івана Франка, 160-річчя уродин якого ми також відзначили з радістю як продовження святкування 25-річчя Дня Незалежності України. Далі "Сходи" сходили до готелю "Дністер" і провели сходження на бенкетну галерею на даху з бездоганною за красою панорамою чарівного Львова.
Неможливо просто в кількох словах передати  всі урочистості промови, розмови і обмови, а що вже стіл накритий був бездоганно, як і чарівна обслуга забезпечила нас чистотою повітря, приміщення і протягів, які ми успішно подолали. І звичайно що вражаюче вразило не вороже творення бездоганного сервірування і наявність загадкового меню (можливо і навпаки, тому що один прибор було розшукано серед двох принесених, а офіціант, чарівний хлопчина, довго не давався замовити те, що нам закортіло, допоки наша знаюча дівчина не пішла і на кухні сама зробила замовлення, а він вже натхненно отой смаколик поставив на свій підніс і підніс нам під ніс)
 В підсумку обміну думок, книг, емоцій і промоцій, дісталося на горіхи Уряду, обговорено слова тексту славня "Ще не вмерла Україна" за Франковим "..ще не вмерла і не вмре!" та Іваном Багряним "воріженьки" чи "вороги" згинуть, трясця їх мамі, як "роса на сонці" чи як дурні в ополонці, а також ще багато чого актуального, але не радикального. Від часу появи радикально переляканого з вилами всім лячно наближатися до чогось радикального, щоб часом не вступити в оте фе. Ото вже хлоп - так хлоп: всіх перестрашив! Не даремно і зветься: Ляшко! А ось з Порохом вийшло дискусійне непорозуміння: чи то є порох при дорозі, що вітром переносить і в очі сипле, чи то той порох, що вибухає і його в гармати закладає воїнство українське? Наразі ще неясно, бо надто багатьом очі ріже офшори і рошени, а за тим слабенько видно вибухові злами, проломи і погроми у корупційних фортецях та засівших там олігархічних кланах із різноманітних "посівальників" для позивальників тощо. Було що поговорити, обговорити і затвердити, а саме що 160-т Франкові і 25-ть Україні то є гарно!

Також запропоновано мною кожному бажаючому робити невеличкі особисті прес-релізи з новинами, поезіями і текстами, заходами, виходами та усіма "посиланнями" тощо, щоб то разом зводити до купки і публікувати на сайті ТО "Сходи" http://artshodu.io.ua/ і паралельно в сайті "Елітарний Львів" http://artlvivbest.io.ua/

Богдан Гордасевич, прес-аташе ТО "Сходи"

Свято вдалося і це радує!

Дуже і дуже тішусь, що відзначення 25-річчя Дня Незалежності України пройшло без негативних подій: ні в середині нашої держави, ні на фронті в АТО, ні зовні неї нічого небезпечного для нас не трапилось, дякувати Богу. Ще раз вітаю усіх з видатною подією, яка є підсумком одного етапу нашого державотворення і розпочинає інший новий етап.



Моїм особистим гаслом свята у зверненні до своїх онуків та доньки, як і в цілому до молодого покоління українців було наступне: - Вітаю народжених вільними!



На мою думку найбільшою проблемою України є наше підневільне минуле, колоніальне рабство, яке увійшло в психіку цілих кількох поколінь українців як феномен "Совка", коли людина не сприймає стану свободи як фактор свого особистого щастя, а навпаки ностальгічно згадує і шкодує за своїм усталеним "благополуччям" часів свого рабства, яке вона не сприймала за погане явище, бо пристосувалась і звикла до нього. Дуже правильно сказано, що "Коли раб втрачає господаря, то він не стає автоматично вільною людиною, бо його психіка не призвичаєна до самостійності, через що він просто вишукує собі нового господаря, так би мовити - "кращого хазяїна", а не радіє зі своєї свободи" 



Тому я вітаю і підтримую всіма силами прихід до державного управління в Україні покоління народжених вільними! Будьмо!


Французька компанія будує третій завод на Львівщині

Президент прибуде на початок будівництва заводу на Львівщині

15 Серпня 2016

У четвер, 18 серпня, до Львова планується прибуття Президента України Петра Порошенка. Метою робочої поїздки є урочисте відкриття будівництва нового заводу.

В рамках запланованої поїздки, Президент має закласти капсулу у будівництво заводу Nexans у Бродах, а також оглянути після ремонту дороги в області і відвідати могили загиблих учасників АТО.

З власних джерел відомо, що офіційного підтвердження інформації щодо візиту Петра Порошенка на Львівщину Адміністрація президента ще не надала. Тому деталі програми робочої поїздки уточнюється.



Нагадаємо, що востаннє Петро Порошенко відвідував Львівщину у квітні 2016 року на офіційному відкритті завод Fujikura.

До слова, у Бродах відкриють вже третій завод Nexans на Львівщині. Ця французька компанія спеціалізується на виробництві кабельно-провідникової продукції. Перший завод Nexans відкрила у Перемишлянах у 2008 році, другий – у Золочеві. Завод у Бродах буде найбільшим підприємством концерну Nexans в області.

Підготувала Оксана Лісна

http://tvoemisto.tv/news/do_lvova_zaplanovano_vizyt_prezydenta_80109.html#sthash.2zc9GioE.dpuf

Свій трамвай для Львова за чужі кошти

У Львові з’являться сім нових трамваїв «Електрон»

Трамваї будуть схожі на вже курсуючий транспорт від компанії «Електрон», але з новою системою керування. Транспорт з’явиться у Львові у середині жовтня.



Сім нових трисекційних трамваї Львів отримає до середини жовтня. Як зазначив комерційний директор заводу-виробника СП «Електронтранс» Володимир Будзан, п’ять трамваїв спеціалісти вже складають, один – фарбують, а ще один – готують до фарбування. Про це повідомляє zaxid.net.

За словами Володимира Будзана, ззовні новий транспорт виглядатиме так само, як і його попередники. Утім, всередині будуть встановлені польські системи керування замість російських. Крім того, німецькі двигуни замінять харківськими, розробленими спеціально на замовлення компанії. Кузови трамваїв тепер – з чорного металу, а не з нержавіючої сталі.

ЛКП «Львівелектротранс» отримає нові трамваї у середині жовтня.

«Згідно з вимогами договору, термін контракту закінчується в середині жовтня. Але ми не будемо всі трамваї здавати в жовтні. Щойно буде готовий перший, відвеземо до депо. І так будемо передавати один за другим», – зазначив Володимир Будзан.

Зауважимо, Львів закупив сім нових трамваїв у межах проекту «Трамвай на Сихів» за кошти ЄБРР та субвенції з держбюджету.

Опублікувала Ганна Беловольченко

 http://tvoemisto.tv/news/u_lvovi_zyavlyatsya_sim_novyh_tramvaiv_elektron_79757.html#sthash.lwERZC1s.dpuf

Зростання ВВП України прискорилось

Зростання ВВП України прискорилось у 6 разів



Зростання внутрішнього валового продукту України з 0,1% у першому кварталі 2016 року прискорилось до 0,6% у другому. А за 12 останніх місяців ріст склав 1,3%.

Про це пише прес-служба Державної служби статистики.

"ВВП у II кварталі 2016 року порівняно з попереднім кварталом (з урахуванням сезонного фактору) становив 100,6%, а порівняно з II кварталом 2015 року – 101,3%", – йдеться у повідомленні.

Як відомо, у першому кварталі 2016 року показник прискорення ВВП склав всього 0,1%.

Додамо, Національний банк і Міністерство економічного розвитку погіршили прогноз ВВП на 2016 рік з 2% до 1-1,1%.

Натомість, прем'єр-міністр України Володимир Гройсман прогнозує 1,5% зростання валового внутрішнього продукту в Україні у 2016 році.
Джерело: Телеканал 24

Юнацтво України перемагає в світі!


Український школяр отримав золото на Чемпіонаті світу з авіамодельного спорту



Вихованець Львівського центру науково-технічної творчості учнівської молоді Дмитро Мерзляков став золотим призером Чемпіонату світу з авіамодельного спорту серед юніорів у класі моделей F-1-В.

Змагання відбувалося з 3 до 6 серпня 2016 року у Республіці Македонія, йдеться на сайті МОЗ.

Учень харківського Палацу дитячої та юнацької творчості Артур Моісіаді посів друге місце чемпіонату у класі F-1-P.

Третіми у загальному заліку стали учень Дніпропетровського обласного центру науково-технічної творчості та інформаційних технологій Пугач Антон та вихованець Палацу дитячої та юнацької творчості Харкова Анатолій Смирнов.

В абсолютному заліку збірна команда України посіла третє командне місце.

Тренери та журі чемпіонату зауважили, що українські діти продемонстрували високий рівень технічних знань та майстерність у пілотуванні моделей літаків.
Джерело: Українська правда
2016-08-15
http://www.eramedia.com.ua/article/242764-ukranskiyi_shkolyar_otrimav_zoloto_na_chemponat_svtu_z_avamodeln/

Сьогодні 15 серпня 2016 року в Польщі вшанували УНР

Пам'ятний хрест бійцям УНР.

У Міноборони Польщі ушанували сьогодні пам'ять воїнів УНР. Їх могили знаходяться на православному кладовищі Варшави



Представник Міністерства оборони Польщі поклав квіти до пам'ятників воїнам Української Народної Республіки. Про це говориться в повідомленні Міністерства оборони Польщі.



Фото: Міноборони Польщі

"Директор політичного кабінету Бартоломей Мисевичвич поклав квіти до пам'ятників воїнам Української Народної Республіки, які боролися за свободу України і Польщі в 1918-19 роках", - говориться в повідомленні.



Фото: Міноборони Польщі

Могили воїнів УНР знаходяться на православному кладовищі Варшави.


Фото: Міноборони Польщі

Як повідомлялося, 8 липня після офіційних зустрічей у рамках саміту НАТО, президент України Петро Порошенко ушанував пам'ять жертв Волинської трагедії, які загинули від рук українців. Зокрема, він поклав квіти, вставши на коліно перед пам'ятником

http://www.segodnya.ua/world/v-minoborony-polshi-pochtili-pamyat-voinov-unr-742945.html

Три світи України і боротьба між ними


Результати дослідження Українського Інститута Майбутнього громадської думки з класичних ліберальних питань показали, що сучасна Україна – країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.

Ось результати по кільком ключовим питанням:



 Украинский Институт Будущего

 
Висновки однозначні:

– сучасна Україна – країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.

Тобто рівно така, якою її малювала радянська пропаганда, в повоєнний типу у фільмі «Максим Перепелиця» і все таке інше.

Дві спроби революції і війна, разюче мало вплинули на неомарксистські вподобання суспільства.

Ось цей стан речей – найбільша українська проблема.

Проблема, тим більша, що зав’язана на національний аграрно-лубочний міф, де симпатія до «садка вишневого кола хати», виступає основним розрізненням у системі «свій – чужий», і вподобання тем космосу та фундаментальної науки відносить суб’єкта до «чужого».

Процеси, що відбуваються в колективному несвідомому мозку, настільки проблемні і, при цьому, загальмовані, що панівна ідеологія примудряється «не помічати» ні шести атомних станцій, ні бюро Антонова, ні цілого субкласса програмістів світового рівня, ні української наукової станції в Антарктиді – вони існують в окремому, паралельному лівацької, агроельфійський Україні, просторі.

Міське населення, що тяжіє до індустріального міфу, має відчувати і відчуває себе в такій країні, вкрай незручно – бо причавлюється більшістю і не може уявити, захистити і просунути свої права, свободи та інтереси.

Ситуація тим складніше, через належність індустріального міфу, переважно російськомовному середовищу і його генетичним походженням з СРСР.

Аграрний миф плекає україномовність і тяжіє до періоду націогенезу, який співпав з розкладанням традиційної фази хазяйнування.

Є ще (англомовний, переважно) тонюсенький постіндустріальний прошарок, люди Третьої хвилі (по Тоффлеру), публіка інформаційної фази.

Цей стан речей і є – головною загрозою національній безпеці.

І справа не в сумі протиріч між класами трьох різних історичних фаз, і навіть не в тотальному домінуванні людей традиційної фази, які відстають від загальноісторичного такту на два (!) кроки.

При вмілому використанні, і з таким ресурсом можна добре працювати для досягнення модернізаційних цілей.

Проблема – в надзвичайній загальмованості процесів ( «болото») в національному колективному підсвідомому, за 25 років незалежності практично не зсунулись з місця un masse ( в масі - Б.Г.), і, одночасно – сильно форсованому у груп модернізаційного дискурсу.

У суспільстві створені (і розбіжність посилюється) ножиці між людьми трьох історичних фаз, трьох світів, які, якщо не принципово ворожі одна одній, то принципово погано розуміють одна одну. І «хочуть розуміти» – додамо.

Таке протиріччя має знайти вихід і – знаходить.

Найбільш очевидний – міграція індустріально-актуалізованого і пост-індустріального (інформаційного) населення за кордон, в простір, де вони можуть себе реалізувати.

Інший вихід – агрегація модерністських груп, усвідомлення ними себе, своїх завдань і загальних інтересів, становлення в якості суспільно-політичних суб’єктів і початок боротьби за своє представництво і вплив / отримання влади, з завданням проведення в життя рішень, що забезпечують їх інтереси.

Тобто – втеча від проблеми, або спроба вирішити проблему.

Особисто я бачу вихід в трансцеденції проблеми:

– розвитку пост-індустріальних / інформаційних технологій, з тим, щоб вирішити проблему конфлікту «сільських» та «міських», шляхом її деактуалізації.

Слід зазначити, що конфлікт на Донбасі можна розглядати, як певний випадок цього загального конфлікту – «традиційників» та «індустріальників».

Іншими способами (переворотом, реформами і ін.) ця суперечність в даних умовах, на мій погляд, не вирішується.

Насамперед, це створення філософських передумов для формування когнітивного світогляду та нових технологій освіти, яки мають створити в Україні свідомість нового історичного типу.

Але, це вже зовсім специфічна розмова.

Олексій Арестович

 http://hvylya.net/analytics/society/oleksiy-arestovich-tri-sviti-ukrayini-i-borotba-mizh-nimi.html

Офіційні заяви від ВРУ щодо дій РФ в Криму



11 серпня 2016, 18:45

 Прес-служба Апарату Верховної Ради України

Заява Голови Верховної Ради України Андрія Парубія щодо нагнітання хвилі антиукраїнської істерії в Росії
 
 Росія вчергове захоплює українських заручників для продовження політичних торгів

Поширення фальшивих заяв ФСБ Росії щодо затримання ніби то диверсійних українських груп, які начебто планували здійснили ряд терористичних атак на цивільні об’єкти окупованого Криму, є свідомою провокацією російських спецслужб та складовою частиною гібридної війни.

Російська пропаганда використовує цей фейк для нагнітання чергової хвилі антиукраїнської істерії в Росії, а російська воєнщина намагатиметься використати його для посилення обстрілів української території та виправдання діяльності власних диверсійно-розвідувальних груп, які останніми тижнями дуже часто намагають прорватися або просочитися крізь українські блок-пости.

Росія вчергове захоплює українських заручників для продовження політичних торгів. Підтведженням того, що дана провокація є частиною політичних ігрищ є заяви очільників Російської федерації про фактичну відмову представників Росії від проведення переговорів у Нормандському форматі.

На жаль знову заручниками політика Кремля стали громадяни України. Ще належить з’ясувати ким і яким чином вони були переправлені на територію Криму. Хоча мета цієї спецоперації очевидна – дискредитувати Збройні сили України.

Провокація не вдалась. У підтасовані факти не повірив ніхто. Однак для усієї української влади та громади актуальним залишається питання негайного визволення з полону українських громадян, які стали черговими заручниками путінського режиму.

 http://iportal.rada.gov.ua/news/Top-novyna/133695.html



11 серпня 2016, 17:55

 Інформаційне управління Апарату Верховної Ради України

Головам Комітетів у закордонних справах Парламентів країн-членів Європейського Союзу, США, Канади і Японії, Комітету у закордонних справах Європейського Парламенту

Шановні колеги-парламентарії,

Ми змушені привертати увагу світової спільноти до надзвичайно загрозливої ситуації, яка складається у зв’язку із продовженням політичної лінії керівництва Російської Федерації, спрямованої на свідому ескалацію військової агресії проти України. На цей раз мова йде про чергову підступну провокацію, пов’язану із безпідставними звинуваченнями України у нібито спробах організувати терористичні акти на території Автономної Республіки Крим, яка є невід’ємною частиною Української держави і перебуває під тимчасовою російською окупацією.

Відповідні державні органи України спростували згадану інформацію, натомість російська сторона не представила жодної доказової бази. Більше того — російські спецслужби вкотре вчинили злочин, викравши громадянина України з території України з метою фабрикування проти нього “доказів злочину”. У цьому контексті хотілося б нагадати про те, що Росія продовжує утримувати більше сорока українських політичних в’язнів, які стали жертвою агресивної політики офіційного Кремля. Свідоме нагнітання напруження, порушення російськими силами Мінських домовленостей та збільшення обстрілів забороненими видами озброєнь, що підтверджується Спеціальною моніторинговою місією ОБСЄ,  накопичення наступальних сил по всій лінії розмежування та біля кордону України, різкі заяви протягом останнього місяця російських посадовців та їхніх маріонеток на окупованих територіях - все це свідчить лише про те, що нинішнє російське керівництво не відмовилося від планів подальшої військової агресії проти України.

Російське керівництво шукає привід для виходу з перемовин  у форматі «Нормандської четвірки» та руйнації Мінського процесу. Оскільки Україна такого приводу не дає, агресор вимушений створювати його сам. Сьогодні держава-окупант шукає шляхи для перекладення на Україну та її міжнародних партнерів відповідальності за свої деструктивні дії, а також створює штучні передумови для подальшого загострення військового протистояння.

Переконані, що подібні дії російського керівництва несуть пряму загрозу не лише для України, але й для Європи і усього світу. Нашою спільною відповідальністю є докласти максимум зусиль, у першу чергу пов’язаних із парламентською дипломатією, для того щоб зірвати войовничі плани Кремля і повернутися до послідовної реалізації Мінських домовленостей.

Виходячи із ситуації, яка складається навколо останніх провокативних дій російського керівництва, ми закликаємо наших колег-парламентарів до негайного вжиття усіх можливих політико-дипломатичних заходів для того, щоб вплинути на Кремль і запобігти новому витку агресії проти України, а також остаточному зриву Кремлем Мінського процесу.


Перший заступник Голови Верховної Ради України                                                                                  ІРИНА ГЕРАЩЕНКО       

Перший заступник голови Комітету з питань європейської інтеграції                                          МАРІЯ ІОНОВА

Голова Комітету у закордонних справах                                                                                                           ГАННА ГОПКО                                                              

http://iportal.rada.gov.ua/news/Novyny/133693.html

7 історій про польських депутатів (тема "Волинь-1943")


7 історій про польських депутатів, що не підтримали "геноцид на Волині"

Ігор Ісаєв, для Європейської правди _ Середа, 27 липня 2016, 13:32

Коли минулої п’ятниці спікер польського Сейму Марек Кухцінський запропонував ухвалити резолюцію про визнання геноциду на Волині одноголосно, в залі почулися вигуки незадоволення.

Кричали ті, хто в момент голосування "утримався" або вийшов з зали. Остаточно Сейм прийняв документ під бурхливі оплески, проте "присмак залишився": автори резолюції хотіли саме одноголосного схвалення. Хто ж був проти такого кроку?

Утриматися або вийти з зали — це були єдині способи висловити протест проти резолюції. Документ сконструйований таким чином, що проголосувати проти нього означало поховати свою політичну кар’єру.

Не йшлося тільки про "геноцид" — як, наприклад, проголосувати проти "солідарності з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності" чи проти "гідного поховання всіх знайдених жертв"?

Отже, з-поміж усіх 442 депутатів ніхто не був проти, 10 депутатів утрималися від голосу і 18 не голосувало.

Ті, які утрималися, це депутати опозиції: троє від "Громадянської платформи" — Марцін Свєнціцький, Януш Ціхонь і Мар’ян Зембаля; а також 7 депутатів від партії "Новочесна" — Ева Лідер, Катажина Любнауер, Єжи Мейштович, Кшиштоф Мєшковський, Моніка Роса, Йоанна Шойрінґ-Вєльґус і Адам Шлапка.

Що стосується 18, які не голосували, то частини на сесії взагалі не було. Не голосували, наприклад, досить видні політики правлячого "Права і справедливості": міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський і оборони Антоні Мацеревич. Обоє в той день перебували з візитом у Вашингтоні.
 
А от офіційного пояснення, чому не голосував Марек Якубяк, заступник голови фракції Кукіз’15, я не знайшов.

З-поміж усіх 72 голосувань того дня Якубяк не брав участі лише в одному, "волинському". Між тим він досить емоційно закликав парламентаріїв "не боятися українців", бо цей документ "можна просунути за два дні".

Однак наші інші історії — саме про тих польських політиків, хто був проти такого "просування". Ці історії не всі, проте вони показові.

Яцек Протасевич і Стефан Нєсьоловський

Яцек Протасевич був присутній у Сеймі 22 липня, проте у голосуванні за "волинську резолюцію" участі не взяв. Він — донедавна один із найвпливовіших політиків "Громадянської платформи" (нині опозиційної, донедавна правлячої), — три дні як був виключений зі своєї партії.
 
Офіційно його виключили за "псування іміджу", проте, за версією Протасевича, нині в "Платформі" йде боротьба "поміркованих" із "консерваторами". Одним із лакмусових папірців цієї боротьби стало голосування у справі Волинської трагедії, говорив він в одній з публіцистичних програм напередодні прийняття резолюції.

— Три роки тому ми в "Платформі" не хотіли вживати слово "геноцид", тому зійшлися на формулюванні "злочин з елементами геноциду". Щоб для блага всього регіону не загострювати відносин з Україною, — наголошував Протасевич.

Натомість нині, за версією Протасевича, теперішній керівник "Громадянської платформи" Ґжеґож Схетина чимало речей погоджує із "Правом і справедливістю". Зокрема, "волинську резолюцію".

Саме через тиск Схетини в "Платформі" проти документа не голосував ніхто, припускає Протасевич.

Черговим депутатом "Платформи", який вийшов з зали в момент голосування, був Стефан Нєсьоловський. Перед тим він виступив проти виключення Протасевича з партії. Обидва, ще раз підкреслю, — одні з найвпливовіших політиків "Платформи" часів Дональда Туска.

Якщо двоє попередніх депутатів "Платформи" просто проігнорували голосування і не брали участі в дискусії з трибуни Сейму, то Марцін Свєнціцький весь час брав слово.
 

Він підкреслював, що міцні формулювання нашкодять двостороннім взаєминам, він вказував, що резолюції варто приймати спільно з українським парламентом, він наголошував, що в Україні вшановують УПА не за вбивства поляків, а за боротьбу за незалежність.

— Тому я вас закликаю, нехай польські прапори на Майдані не будуть забуті! — говорив Свєнціцький під час дискусії щодо проекту на парламентському комітеті.

— Чи ви взагалі вірите в те, що говорите? — відповідав йому Пйотр Зґожельський з Польської селянської партії. — Адже ми маємо стільки доказів того, що вся українська самосвідомість будується на злочинах УПА! Це ж знають учні початкових класів.

Загалом Свєнціцький почув у свій бік чимало колкостей від колег.

Варто додати, що він 20 червня вніс проект "резолюції Сейму в справі польсько-українського примирення". У ньому є заклик про "продовження примирення і діалогу, розпочатого політичними лідерами і духовенством", а також прохання до Верховної Ради України прийняти такий же заклик.

Проект не вийшов за межі парламентської комісії.

Досить активний загалом депутат партії "Новочесна". Це він висловив спротив на пропозицію спікера Сейму прийняти "волинську резолюцію" одноголосно — процедурою акламації.

— Європа переживає різкий поворот у своїй новітній історії, — наголошував він під час парламентської дискусії. — У мільйонів людей руйнується почуття безпеки і впевненості в майбутньому. Тому зростає страх перед незнайомим, ксенофобія і націоналізм. З тривогою ми спостерігаємо за подібними явищами в нашій країні.

Черговий депутат від партії "Новочесна", який утримався від голосування і брав участь у парламентській дискусії щодо проекту. В його випадку просто наведу виступ з трибуни Сейму з урахуванням реакції зали.
 

Шлапка: Давайте разом (з українцями. — Ред.) будувати консенсус і переконувати, що це був злочин.

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...бо ціль така, щоб і українці також це визнали. Тому закликаю всіх депутатів не використовувати цей жахливий злочин...

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...а прагнути вшанувати пам’ять жертв і шукати рішення в дусі примирення, тому що суттю нашого державного інтересу є добрі відносини з Україною. А ви про це часто забуваєте і граєте саме так, як хоче Владімір Путін.

Зала: сміх, оплески.

Богдан Борусевич
 

Сенатор, колишній спікер Сейму, один із найвідоміших діячів антикомуністичної опозиції.

Нагадаю, ще перед резолюцією Сейму польський Сенат, верхня палата парламенту, закликав назвати події 1943 р. "геноцидом". Борусевич під час дискусії в Сенаті вказував на те, що проект невідомо звідки взявся на порядку денному (це правда, "волинське питання" в обох палатах потрапляло на розгляд у більшості випадків в останній момент), а також на те, що проект несправедливий щодо української сторони.

— Тоді загинули кільканадцять тисяч українців! — наголошував Борусевич під час дискусії в Сенаті. — Дії поляків мали менший масштаб, але вони були такі ж жорстокі, як і дії другої сторони. Дискусія необхідна, але тільки спільна дискусія поляків і українців. Нам не можна бити палкою по голові Україну тому, що та нині слабша від нас!

Теж сенатор і, напевне, найбільш неочікувана історія.

Перед голосуванням Сейму він надіслав листа, в якому протестував проти одноголосного прийняття парламентом "волинської резолюції". Пікантність ситуації в тому, що за тиждень до голосування Єжи Вцісла приїхав до Одеси на запрошення "Опозиційного блоку", щоб зустрітися з "Радою матерів 2 травня".

Зустріч не відбулася, бо сенатора з колегами заблокував у готелі Автомайдан.

"Цей жест ("волинська резолюція Сейму". — Ред.) закриє двері політичного діалогу з Україною", — так Вцісла закликав своїх однопартійців не приймати резолюцію одноголосно. — "Я це зрозумів, коли під час мого драматичного перебування в Одесі один із активістів Автомайдану сказав мені: "Ми знаємо, що ви друг України, бо голосували проти „геноциду"".

Інші, які утрималися

Я не написав окремих історій про депутатів "Громадянської платформи" Януша Ціхоня і Мар’яна Зембаля, а також депутатів партії "Новочесна" Еву Лідер, Катажину Любнауер, Моніку Росу, Йоанну Шойрінґ-Вєльґус і Кшиштофа Мєшковського.

За винятком останнього, вони не брали участі в обговоренні "волинської резолюції", проте утрималися під час голосування.

Загалом це депутати-ліберали, які критикували такі рішення Сейму, як-от загострення аборційного законодавства чи реформа шкільної освіти.

Кшиштоф Мєшковський перед самим голосуванням за "волинську резолюцію" риторично питав:

— Чи словом "геноцид" — адже таке визначення має давати Гаазький суд, а не ми, політики, — хочемо довести до балканізації польсько-українських взаємин?..

* * * * *

Відразу після "волинського голосування" в польському інтернеті з’явилися фото "10 зрадників", які утрималися.

"Ганьба в Сеймі! Ці депутати хотіли заблокувати пам’ять жертв геноциду на Волині. І програли", — таким був заголовок на популярному польському порталі.

Не буду судити, в чому була зрада, а в чому піррова перемога — проте парламентська дискусія про Волинь на вістря польських політичних дебатів поставила добре знані в Україні хештеги: #поразка, #зрада, #ганьба, #перемога.

Автор: Ігор Ісаєв, журналіст, головний редактор

Мультимедійного порталу українців Польщі PROstir.pl
http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/07/27/7052659/

Новини з зони АТО за минулу добу (10.08.2016)



За минулі 24 години в зоні проведення антитерористичної операції на Донбасі Україна втратила ще одного свого бійця. Четверо солдат Української армії отримали поранення різних ступенів тяжкості. Про це під час традиційної прес-конференції розповів спікер Адміністрації президента України з питань АТО Мотузяник Олександр, передає replyua.net.

«За попередні день та ніч Збройні сили України зазнали серйозних втрат. Одного бійця в результаті ворожих обстрілів було вбито, ще четверо отримали поранення також в наслідок атак сепаратистів», - розповів полковник. Також Мотузяник, повідомляючи останні новини з тилу, зазначив, що за 8-ме та 9-те серпня Українські бійці ліквідували 5 терористів. А ще 16 отримали поранення. Всіх бійців Української армії було направлено до лікарень. Зараз їх надають необхідну медичну допомогу. Про їхній стан уточнюючої інформації немає.

http://replyua.net/news/army-ukraine/ato/36572-novini-z-zoni-ato-za-minulu-dobu-100816.html

Щодо можливого російського наступу.



Олексій Арестович
6 серпеня 2016

ЩОДО МОЖЛИВОГО РОСІЙСЬКОГО НАСТУПУ.

Багато розмов щодо російського наступу, що може відбутись найближчим часом.

Дійсно, багато ознак вказує на те, що ймовірність такого розвитку подій дещо підвищилась.

Як я розумію, задум у Кремлі наступний:

1. Під виглядом навчань "Кавказ-2016", які розпочинаються (поступово) з 15 серпня, розгорнути ударне угруповання, спрямоване проти України.

2. Під час розгортання та під його прикриттям розпочати поступову і покрокову активізацію дій на Донбасі з метою:

а) досягти переваги у втратах та успіхах (зараз у них негативна не на їх користь), демотивувати тим наших бійців та мотивувати власних,

б) виснажити наші ресурси та вирахувати логіку нашого командування щодо використання резервів.

2. Розгорнуте угруповання та локальні успіхи на фронті використати для політичного тиску на українське керівництво з метою примусити його на поступки у питанні надання особливого статусу ОРДЛО, загрожуючи у разі непокори повномаштабним вторгненням.

3. Рішення про застосування угруповання, створеного у рамках навчань "Кавказ-2016" для введення на теріторію України (повністю або частково) ймовірно, буде прийматися на основі аналізу ситуації, в т.ч. політичної, за результатами їх тактичних рухів в кінці серпня - вересня.

Вочевідь, російське керівництво сподівається повторити успіх серпневого вторгнення 2014 року, коли, завдяки святкуванню Дня Незалежності, українська політична та військова верхівка, приймала стратегічні та оперативні рішення дуже повільно.

До цього ж додаємо відволікання світових лідерів на Олімпіаду у Бразилії.

4. Навчання деяких військових частин так званих "ЛНР" та "ДНР" (1 та 2 армійські корпуси Резервної армії РФ), які по окремих елементах закінчилися в липні (21.07), а за деякими почалися тільки 30.07, вказують на неготовність (поки) сил противника до системних повноцінних дій.

Ймовірно, активізація противника буде йти поетапно, з нарощуванням за рахунок введення в бій своїх підрозділів, одразу з навчальних полігонів.

Тож: наступ противника, вочевидь, дійсно готується.

Пік його дій слід очікувати з середини вересня - до середини жовтня.

Введення військ РФ можлие у разі виснаження наших ресурсів і резервів за цей період і тільки (!) у ситуації, яка буде оцінена Кремлем дуже вигідною для вторгнення.

Для цього, ми маємо бути не готові ефективно відбити напад, не готові швидко провести мобілізацію , Захід має бути не готовий до адекватного реагування на конфлікт.

Зрозуміло, що це виключне становище речей, імовірність реалізації якого дуже низька.

З іншого боку, темпи виснаження російської економіки та загроза переозброєння ЗСУ за допомогою Заходу, вже за рік-півтора, не залишають Кремлю шансів на військове вирішення конфлікту на свою користь.

Тож, дуже багато буде залежати від готовності українського суспільства та керівництва адекватно відреагувати на загрозу, що посилюється.

Кремлівське керівництво, навіть не доводячи справу до повномаштабного вторгнення, сподівається отримати:

- повний розклад по нашій реальній готовності до відбиття агресії в масштабах країни,

- вимотати наші сили, резерви,

- створити неабияке внутрішньополітичне напруження в Україні,

- зрушити справу щодо визнання особливого статусу ОРДЛО українським суспільством та парламентом,

- підвищити моральний дух росіян на фоні невдач в Сирії, та сепаратистів - на фоні невдач в АТО.

Слід зазначити, що можливий наступ буде, як завжди, забезпечуватись потужною інформаційною кампанією з боку російських спецслужб, головною метою якої буде посіяти в нашому суспільстві зневіру та паніку.

Тому:

- дуже багато буде залежати від нашою із вами адекватності.

Крики "зрада!", "нас зливають!", "нашим не дають стріляти!" я особисто схильний буду розцінювати як пряме пособництво ворогові у його намаганні знищити нашу волю до спротиву та перемоги.

Коли/якщо підуть повідомлення про початок дій, втрати серед хлопців, від нас вимагається зберігати спокій та не розганяти паніку і недостовірну інформацію.

Думаю, що не дивлячись на всі наші "таланти" і "можливості", ВВП-Х знову обламається і злякається довести справу до, грубо кажучи, рукопашної з Україною. Бо там йому і кінець.

І наше військо, і керівництво знаходиться у добрій формі, усі попереджені та відслідковують цю ситуацію.

Тож, справа у тому, щоб не підвело суспільство.

Дуже багато у цій грі нервів буде залежати від нашої здатності швидко провести мобілізацію у разі потреби та встояти перед інформаційно-психологічним впливом російських спецслужб та їх місцевих посібників з "5-ї колони".

Я особисто побігу до військкомату за першим покликом - щодуху. Чого і бажаю усім чоловікам, для яких "вільна Україна" - не пусті слова.

Боятися не треба. Ми цілком здатні відбити навіть повномасштабний наступ. Треба знати та бути готовими. Усе наше буде.:)

- Слава Україні!.

https://www.facebook.com/alexey.arestovich/posts/1205134396217305

Б.Г. : Цілодобово за безкоштовним номером 0 800 501 482 або на електронну скриньку callcenter@ssu.gov.ua на засадах довіри і співпраці громадяни України можуть повідомити в СБУ про будь-які факти прибуття та перебування в регіоні підозрілих осіб, наміри здійснення сепаратистської, терористичної, диверсійної чи розвідувально-підривної діяльності, а також корупційні дії чиновників.

Четвертий вимір війни

Четвертий вимір війни

 Серпень 9, 2016

Кібернетичний простір набуває подальшого визнання як повноцінне поле бою

Всесвітня комп’ютерно-інформаційна мережа впродовж нетривалої історії свого існування набула колосального впливу як на життя окремих людей, так і на процеси глобального рівня, що стосуються країн та цілих субрегіонів. Звісно, зросли швидкість, зручність та обсяги обміну інформацією, її доступність, оперативність використання численних банків даних, а створення соцмереж, систем онлайн-зв’язку на кшталт Skype й електронної пошти взагалі призвели до революції в комунікації. Вже виросло покоління людей, яке мало не з пелюшок сприймає віртуальну реальність як частину матеріального буття. Але так уже склалося, що більшість досягнень технічного прогресу містять, окрім позитиву, ще й певні еволюційні «побічні» ефекти.

Так було майже з усіма винаходами: із поштових дирижаблів з часом почали скидати бомби, а трактори перетворили на танки. Щось схоже відбулося й із засобами та мережами електронної комунікації. Поки хтось вчився користуватися власною банківською карткою, створювати акаунти на Інтернет-ресурсах, довіряв особисту інформацію електронному листуванню, хакери та інші «лихі генії» цупили чужі кошти, відомості й таємниці. Проте талановитими зломниками паролів і ефективними ІТ-фахівцями, які здатні крутити інформацією, як циган сонцем, швидко зацікавилися як великі медіа- та бізнескорпорації, спецслужби, так і відверто кримінальні структури.

    Портрет загрози

    Український професор міжнародного права Олександр Мережко дає визначення кібервійни: це використання Інтернету й пов’язаних з ним технологічних, інформаційних засобів однією державою задля заподіяння шкоди військовій, технологічній, економічній, політичній та інформаційній безпеці й суверенітету іншої. Водночас експерт з безпеки уряду США Річард Кларк у книзі «Кібервійна» зауважує, що кібервійною є дії однієї держави з проникнення в комп’ютери або мережі іншої для заподіяння збитку чи руйнування.

Маніпулювання інформацією, викрадання даних, перехоплення мобільної телефонії, мільярдні оборудки у віртуальних та реальних банках і з рахунками, численні атаки на Інтернет-ресурси та мережі, коли виникає збій національних енергетичних, фінансових, безпекових систем, нині є неабияким викликом глобальній стабільності. За деякими позиціями цей виклик перевершує, а насправді почасти доповнює таке страшне лихо сучасності, яким є тероризм. А в усій «красі» потенціал кібернетичної зброї, як узагальнено віднедавна називають згадану технологію, розкрився із початком гібридної агресії Росії проти України.

Саміт НАТО, що не так давно відбувся у Варшаві, формалізував, так би мовити, юридично інституалізувавши кіберпростір. Найпотужніший воєнно-політичний альянс визнав: кіберпростір відтепер є четвертим операційним простором для ведення воєнних дій.

— З боку НАТО у Варшаві ухвалено рішення про визнання кіберпростору четвертим операційним простором для ведення воєнних дій. На це необхідно звернути особливу увагу, — повідомив під час брифінгу за підсумками згаданого натовського форуму директор Департаменту воєнної політики, стратегічного планування та міжнародного співробітництва Міністерства оборони України генерал-майор Анатолій Петренко. — Тобто на додаток до суші, моря, повітря кіберпростір стає тією ареною, де впроваджуватиметься і військове планування, і військова підготовка і генеруватимуться відповідні сили й засоби, які дозволять унеможливити проведення масштабних кібератак на країни-члени та Організацію Північноатлантичного договору в цілому.

Щоправда, маємо іншу, не позбавлену логіки, версію щодо порядкового номера, який слід надати кіберзагрозі в переліку можливих збройних конфліктів. Так, американський журнал The Economist описує кібервійну як «п’яту зону війни — після землі, моря, повітря і космосу».

Світові країни-лідери останнє десятиліття не лише активно готуються до «оборонних» кібернетичних дій, а й самі провадять у власних національних інтересах спеціальні, можна сказати, віртуальні за формою, а бойові за суттю операції в кіберпросторі. Піонерами тут вважають американців: Пентагон створив спеціальний військовий підрозділ — Кіберкомандування США, першим очільником якого 2010-го став генерал Александер Кейт.

У свою чергу Україна посилює міжвідомчу координацію у сфері нацбезпеки і оборони, координацію розвіддіяльності, взаємодію з питань моніторингу й оцінювання обстановки, вдосконалює систему управління та зв’язку, розвиває системи кібернетичного захисту і стратегічних комунікацій.

P.S. Звісно, в межах однієї публікації неможливо висвітлити всю багатогранність насправді не такої вже й нової проблеми, якою є кібербезпека. Тому «Народна армія» відкриває цикл матеріалів, присвячених простору невидимої війни. Ви обов’язково дізнаєтеся багато цікавої інформації, зокрема від експертів, отримаєте корисні поради щодо того, як не стати «кібержертвою» тощо.

Геннадій КАРПЮК

Українська відповідь

Неабияку ступінь загрози кіберзброї й нагальну потребу покращувати кондиції щодо протидії останній визнано у Стратегічному оборонному бюлетені України. Зокрема там зазначено, що аналіз досвіду участі ЗС України в АТО виявив неспроможність ефективно реагувати на зростання кількості й потужності кібератак та протистояти кіберзлочинності. Тому ближчим часом наша держава планує посилити розвиток системи кібернетичного захисту і стратегічних комунікацій.

Указ глави держави, що в березні 2016-го затвердив Стратегію кібербезпеки України, став ще одним нормативним документом, який посилив правові підвалини розбудови національної системи протидії кіберзагрозам. Причому експертне середовище більшістю думок одразу визначило, що головним гравцем українського кіберспротиву має стати оборонне відомство, де буде утворено структуру на противагу російським кібернетичним військам. Згаданий документ сприяє залученню до розбудови такої системи ІТ-волонтерів, які вже воюють на власний страх і ризик із супротивником, блокуючи сепаратистські сайти, заважаючи їхньому фінансуванню, просуванню «ватної» ідеології, вишукуючи різнорідні відомості про ворога в соцмережах тощо.

Іншим нещодавнім суттєвим кроком до організації дієвого інструмента кіберспротиву стало дебютне засідання Національного координаційного центру кібербезпеки, що розпочав роботу при РНБО. Голова Ради нацбезпеки і оборони України Олександр Турчинов зауважив, що згаданий центр має мобілізувати весь наявний потенціал для надійного кіберзахисту країни. І наголосив, що «Російська Федерація активно провадить агресивну політику не тільки на фронті на Сході України, а й у кіберпросторі, що є елементом «гібридної» війни проти нашої держави… Актуалізуються й інші загрози, зокрема, активізується кібершпіонаж». Вочевидь, Національному координаційному центру кібербезпеки відведена системоутворююча роль осередка кіберзахисту країни. Тепер важливо чітко і коректно визначити спеціалізацію державних суб’єктів — складових цієї системи та модель їхньої ефективної взаємодії. Часу на розкачування немає, адже, попри давню й очевидну проблему використання сучасних технологій терористами і навіть сусідніми країнами проти інтересів України, Київ до останнього часу не мав адекватної державної політики у сфері кібербезпеки. Відповідну стратегію належало ухвалювати, як кажуть, ще вчора. Але краще «запізнитися на годину», ніж не встигнути назавжди…

http://na.mil.gov.ua/35081-chetvertij-vimir-vijni

13%, 1 голос

25%, 2 голоси

63%, 5 голосів

Економічне зростання в Україні мовою фактів



ДФС у січні-липні перевиконала план надходженнь до бюджету на 3%

КИЇВ. 8 серпня. УНН. У січні-липні 2016 року до зведеного бюджету надійшло 352,4 млрд грн, індикативні показники Міністерства фінансів перевиконано на 3,1%, або на 8,2 млрд грн, передає УНН з посиланням на прес-службу ДФС.

"У січні-липні 2016 року до зведеного бюджету надійшло (сальдо) 352,4 млрд грн, що на 26,3% більше відповідного періоду минулого року. До державного бюджету забезпечено 274,5 млрд грн, до місцевих бюджетів – 77,9 млрд гривень", - йдеться у повідомленні.

За словами директора департаменту моніторингу доходів та обліково-звітних систем ДФС Миколи Чмерука, "індикативні показники Міністерства фінансів України виконано на 103,1%, додатково забезпечено 8,2 млрд гривень".
Джерело: УНН
http://www.unn.com.ua/uk/news/1592745-dfs-u-sichni-lipni-perevikonala-plan-nadkhodzhenn-do-byudzhetu-na-3


Від початку року до місцевих бюджетів надійшло майже 78 млрд грн

КИЇВ. 8 серпня. УНН. За січень-липень до місцевих бюджетів надійшло 77,8 млрд грн. Про це повідомив віце-прем’єр-міністр — міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Геннадій Зубко, передає УНН з посиланням на прес-службу Мінрегіону України.

“За січень-липень до місцевих бюджетів (без урахування трансфертів) надійшло 77,8 млрд грн. Маємо приріст проти аналогічного періоду минулого року у 25,4 млрд грн”, — повідомив Г.Зубко.

Міністр наголосив, що це не просто цифри, а реальні проекти. “Це кошти, які громади вже сьогодні спрямовують на розвиток інфраструктури, будівництво та ремонт дитсадків та шкіл, лікарень, доріг тощо. Це реальний ресурс для вирішення громадами своїх проблем. Це свідчення ефективності і незворотності реформи децентралізації”, — зазначив Г.Зубко.

Джерело: УНН
http://www.unn.com.ua/uk/news/1592659-vid-pochatku-roku-do-mistsevikh-byudzhetiv-nadiyshlo-mayzhe-78-mlrd-grn-g-zubko


Місцеві бюджети перевиконані більш ніж на 40%

КИЇВ. 2 серпня. УНН. Місцеві бюджети наразі перевиконані на більше 40 відсотків. Про це під час святкування Дня ВДВ у Житомирі заявив Президент України Петро Порошенко, передає кореспондент УНН.

"Місцеві бюджети перевиконані на 43%, це той ресурс, який отримано завдяки децентралізації. У порівнянні із 2014 роком доходи місцевих бюджетів зросли вдвічі", - сказав П.Порошенко.
Джерело: УНН
http://www.unn.com.ua/uk/news/1591295-mistsevi-byudzheti-perevikonani-na-bilshe-40-prezident


Профіцит місцевих бюджетів становить 60 мільярдів гривень

КИЇВ. 21 липня. УНН. Міністр юстиції Павло Петренко заявляє, що профіцит місцевих бюджетів складає 60 мільярдів гривень. Про це він заявив у четвер у Києві, передає кореспондент УНН.

Він вважає, що це свідчить про правильність рішень стосовно передачі грошей на місця.

"Профіцит* місцевих бюджетів становить 60 мільярдів гривень. Вони на власний розсуд можуть витрачати ці гроші’’ , - зауважив П.Петренко.

Як повідомляв УНН, за шість місяців 2016 року в порівнянні з аналогічним періодом 2015 року доходи до місцевих бюджетів (без урахування трансфертів) зросли на 48,5% або на 21,2 млрд грн.
Джерело: УНН
http://www.unn.com.ua/uk/news/1588566-profitsit-mistsevikh-byudzhetiv-stanovit-60-milyardiv-griven-p-petrenko

*Профіцит бюджету — економічне поняття, яке означає, що дохідна частина бюджету перевищує видаткову частину бюджету. Щодо торгового балансу — перевищення обсягу експорту над обсягом імпорту (у грошовому вираженні).


Володимир Гройсман пообіцяв суттєво збільшити пенсії в Україні

    8 серпня 2016

Прем'єр-міністр Вoлoдимир Грoйсмaн зaпевняє, щo уряд відшукaє мoжливoсті для збільшення пенсій.

Прo це він зaявив, відкривaючи зaсідaння уряду в пoнеділoк у Києві, пoвідoмляє «Інтерфaкс-Укрaїнa».

    Нaше зaвдaння сьoгoдні – рефoрмувaти систему oплaти прaці тaким чинoм, щoб кoжен укрaїнський грoмaдянин oтримувaв гідну зaрплaту, щoб вoнa булa «білoю» і щoб людинa, якa сьoгoдні прaцює, oтримувaлa і нoрмaльну зaрплaту, з oднoгo бoку, a з іншoгo бoку – (oтримaлa) в мaйбутньoму зaхист пенсійнoї системи, – скaзaв він.

    Пенсійнa системa пoтребує змін, тoму є питaння: ствoрити сучaсні пенсії, a це oзнaчaтиме, щo нaм требa буде в рaмкaх мoжливoстей нaшoї екoнoміки, Пенсійнoгo фoнду прийняти всі неoбхідні рішення, щoб пенсія в Укрaїні зрoстaлa, – дoдaв Грoйсмaн.

Зa слoвaми прем'єрa, є певні думки з цьoгo привoду і в дaний чaс «звaжуються всі мoжливoсті екoнoміки».

    Це будуть не пoпулістські, a дуже кoнкретні крoки, – зaпевнив він.

Нaгaдaємo, середній розмір пенсій в Україні значно підвищать вже восени.
http://dostyp.com.ua/novini/volodimir-groisman-poobitsiav-suttievo-zbil-shiti-piensiyi-v-ukrayini

Українці прагнуть споживати якісний контент українською мовою

Дослідження: українці прагнуть споживати якісний контент українською мовою

02-08-2016



За даними дослідження сейлс-хаусу FISH все більше молодих українців у дорослому віці роблять свідомий вибір на користь української мови. Протягом останніх двох років країну сколихнуло глибинне пережиття автентичної людської гідності. Люди ще не зовсім повною мірою усвідомлюють, що в Україні наразі відбувається мовна революція, яка надасть початок зовсім новим процесам у суспільстві.

Доведено, що, шукаючи відповіді на запитання, чому одні нації бідні, а інші багаті, треба звернутися до їхніх цінностей. Добробут важливий для людей, але цінності мають набагато більшу вагу. Це вони є рушійною силою розвитку людства. В Україні з’явилася єдина спільнота, яка об’єдналась єдиною метою та цінностями. Спільнота, яка піднялася над державою, бізнесом, корпораціями. Прийшло усвідомлення, що для перетворення країни потрібні самоідентифікація, інтелект і культура. Однією з цих складових є свідомий вибір мови. Мови, як одного з елементів цінностей.

Так історично склалось, що більша частина українців за 25 років Незалежності була під впливом гегемонної російської мови. Для них вона не була свідомим вибором, на відміну від тих, хто в наш час за переконанням обирає український контент. Молоді люди до 30 років переважно налаштовані на розваги, які суттєво русифіковані. Програмне забезпечення, ігри, піратське кіно та книги в інтернеті — все це споживається переважно російською мовою.

За словами редакторів порталу SichNet, справді якісних сайтів з українським контентом не так вже й багато. Ми знаходимось в замкненому колі: з одного боку, більшість українців роблять свої сайти російською, тому що нею користуються більше, а з іншого — шукають більше російською, бо російськомовних сайтів більше. Але ж важливо пам’ятати чудове прислів’я: «Хто бажає — шукає можливості, а хто не бажає — шукає причини».

Останнім часом в українському інтернет-просторі з’явився термін, який описує нову унікальну аудиторію: «україно-вибагливі». Це не лише україномовні користувачі, це користувачі, які свідомо обрали український контент через спільні цінності або за переконанням. Це люди, які свідомо намагаються розмовляти українською, або не розмовляють українською, але прагнуть споживати саме український контент.

Одна з найбільш відвідуваних категорій сайтів в Україні — це онлайн-ЗМІ. Так сталося, що український ринок онлайн-ЗМІ дещо повільно адаптується під нові потреби користувачів. Маркетологам варто звернути увагу на ефективний спосіб підвищення лояльності користувачів до власних брендів. Відсоток користувачів, котрі прагнуть читати новини та споживати якісний контент українською мовою, постійно зростає. Частина з них публічно дописують у коментарях та формах зворотного зв’язку, висловлюють вдячність компаніям за наявність україномовної версії сайту тощо.

Також ми маємо досить викривлену картину зі статистикою на майданчиках, які мають двомовні версії. Однією з причин, чому читачі отримують контент російською за замовчуванням, є «автоматична» зміна мови. Наприклад, на комп’ютері користувача встановлено браузер, в якому за замовчуванням налаштовано російську мову (часто дорослі користувачі не знають, як змінити мову браузера). Відповідно, майданчик, котрий має декілька мовних версій, використовує cookies та завантажує для відвідувача російську версію. Цей ланцюжок продовжує зростати коли у користувача, наприклад, встановлено неліцензійну (найчастіше російськомовну) версію ОС за замовчуванням з російським регіоном, після чого пропозиція для завантаження нового інтернет-браузеру також буде з відповідною мовою за замовчуванням.

Нічого дивного, що для більшості дорослих користувачів ці процеси занадто складні. Простий експеримент доводить, що навіть суто українські сайти, які не мають російської версії, здебільшого відвідують користувачі, у котрих в налаштуваннях браузера встановлено російську мову (в середньому 70%). Тобто користувачів, які прагнуть споживати контент сайтів українською, не обов’язково характеризує мова браузера.
Розподіл за мовою



Топ 450 українських користувачів Facebook

За даними матеріалу «Становище української мови в «українському» інтернеті».

Перший інтернет сейлс-хаус FISH пропонує своїм клієнтам готове рішення — унікальний рекламний продукт Ukrainians. До цього продукту входять майданчики, котрі мають якісний україномовний контент з українською версією або паралельну двомовну версію:

    NV.ua
    24.tv
    Unian.ua
    Tsn.ua
    Pravda.com.ua
    Espreso.tv
    Glavkom.ua
    Hvylya.net та інші

Яким категоріям рекламодавців перш за все може бути цікава аудиторія Ukrainians? Абсолютно всі категорії рекламодавців можуть ефективно змагатися за лояльність клієнтів, використовуючи «про-українське» позиціонування. Ринок відчуває попит на українське позиціонування та українську мову. Наприклад, Samsung просуває власні товари за допомогою реклами із сучасними українськими мотивами з Onuka тощо.

За даними дослідників, в UA-net більше 30% аудиторії новинних ресурсів використовують українську версію принципово. А українську версію Facebook – 40%. На сьогодні україномовна аудиторія в інтернеті фактично дорівнює розміру мобільної аудиторії. Це молодь, новатори, котрі мають активну життєву і соціальну позицію. Вони полюбляють тестувати гаджети, купувати нову техніку, слідкують за новинами діджитал-світу. Україномовна аудиторія «за принципом» — обізнана, вибаглива та проактивна.

Висновки

    Кореляція між мовою браузера і мовною версією сайту існує, але все більше користувачів з російською мовою в браузері свідомо обирають українську версію сайту. Причиною автоматичної зміни мови може бути використання неліцензійного програмного забезпечення зі встановленою російською мовою, а також людський чинник. Часто через звичайні неуважність або необізнаність при інсталяції браузерів користувачі обирають російську мову, а під час користування вже не хочуть це змінювати. Тим не менш, відвідуючи сайт, багато користувачів віддають перевагу саме україномовній версії.
    Українські відвідувачі все більше надають перевагу українському продукту. Тому сайти з якісним україномовним контентом можуть суттєво збільшити кількість відвідувачів.
    Нова аудиторія «україно-вибагливих» — це освічена, активна та прогресивна категорія користувачів.
    Для українських рекламодавців з’явився новий продукт, за допомогою якого можна збільшити лояльність клієнтів — використовуючи чітке «про-українське» позиціонування.

ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ

В дослідженні використовувались дані матеріалу Galinfo та «Ініціатива ’21 листопада’»

http://maidan.org.ua/2016/08/doslidzhennya-ukrajintsi-prahnut-spozhyvaty-yakisnyj-kontent-ukrajinskoyu-movoyu/


83%, 5 голосів

17%, 1 голос

0%, 0 голосів

Субсидії існують для незаможних, а не для багатих!

Міністр соцполітики спростував 9 міфів про субсидії

П'ятниця, 15 липня 2016, 11:37

Міністр соціальної політики Андрій Рева зазначив, що значна частина депутатів Верховної Ради підпадає під умови отримання субсидій на житлово-комунальні послуги.

Про це він сказав під час години запитань до уряду на засіданні парламенту в п'ятницю.

"Проаналізувавши у відкритому доступі інформацію про доходи самих народних депутатів, я хочу вас запевнити, що значна частина тих, хто сидить у цьому залі, не тільки має право, а й можливість оформити житлову субсидію. Виходячи з ваших доходів за минулий рік", – сказав він.

Рева закликав депутатів не лякати громадян неправдивою інформацією про систему субсидій та спростував 9 міфів, популярних серед населення.

Міф 1. Що всю суму отриманих субсидій доведеться повернути в майбутньому а також те, що начебто оформлення субсидії в майбутньому може перешкодити продажу квартири, будинку чи оформленню спадку.

"Такі чутки поширюються вже 20 років. Однак немає жодного подібного випадку", – зазначив Рева.

"Субсидія є безповоротною державною допомогою, її отримання не пов'язане і не тягне за собою зміни форми власності житла", – зазначив міністр.

Міф 2. Що необхідно начебто використовувати газ, воду та інші комунальні послуги в повному обсязі, на які призначена житлова субсидія, інакше її перестануть надавати.

"Випалювати газ до рівня призначеної субсидії не лише безглуздо, але й невигідно", – зазначив Рева.

"Якщо люди не використали всю норму ресурсів на сім'ю, заощаджені кошти субсидії залишаються на рахунках сім'ї і можуть бути використані в подальші місяці в тому числі і для погашення обов'язкової частки платежу", – наголосив міністр.

Міф 3. Про те, що клопоту з оформленням субсидії багато, а в реальності вона може скласти мізерну суму.

Міністр нагадав, що потрібні лише 2 документи для оформлення субсидії. А подати заявку тепер можна і в електронному вигляді.

Міф 4. Що субсидії не надаються безробітним працездатним громадянам або сім'ям, до складу яких входять такі особи.

"Якщо такі громадяни не мають доходів для розрахунку субсидії їм буде враховано умовний дохід в розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатної особи", – зазначив Рева.

Міф 5. Субсидії не призначаються за наявності заборгованості за оплату комунальних послуг

Він зазначив, що цю норму було скасовано ще в 2011 році.

Міф 6. Що за помилки при заповненні декларацій будуть штрафувати або навіть забирати субсидії.

"Жодних штрафів за помилки в деклараціях не буде. Можливі санкції у випадку, коли громадяни свідомо приховали частину важливої інформації", – сказав глава Мінсоцполітики.

Міф 7. Що громадяни можуть втратити субсидію, якщо будуть купувати валюту.

"Субсидія не призначається, якщо будь-хто з членів домогосподарства протягом 12 місяців перед зверненням про призначення субсидії здійснив одноразову купівлю товарів робіт та послуг на суму, яка на дату купівлі перевищує 50 тисяч гривень. Купівля валюти не входить в перелік вартісних покупок, здійснення яких позбавляє права на субсидію", – сказав Рева.

Міф 8. Що Міністерство фінансів проводить перевірку доходів одержувачів субсидій через банківські установи.

"Неправдивою є інформація, що субсидій позбавлять ті сім'ї, які мають депозитні рахунки в сумі більше 50 тисяч гривень або інші доходи", – наголошує міністр.

"Депозити і відсотки по них не враховуються як доходи і не входять в перелік критеріїв, на підставі яких може бути відмовлено в наданні субсидії", – додав Рева.

Міф 9. Що субсидія не призначається батькам пенсіонерам, в помешканні яких зареєстровані повнолітні діти які проживають в іншому місці.

"Рішення комісії приймається з урахуванням наявності документа, що підтверджує тимчасову відсутність осіб з числа зареєстрованих. За відсутності документа – на підставі акту обстеження матеріально-побутових умов проживання сім'ї", - сказав міністр.

Валентина Романенко,
http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/15/7114832/

Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?



Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?
04 серпня 2016, 22:41

    Петро Кралюк

Відразу хочу попередити, що не збираюся писати рецензію на фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Тим паче, що цей кінотвір з’явиться на екранах не раніше жовтня цього року. Однак у Польщі (і не тільки) навколо нього створено чимало медійного галасу. Власне, про цей галас і варто поговорити. Він, як, зрештою, й поява самого фільму, свідчить, що проблема волинських подій 1943 року не зникне з польського політичного дискурсу.

Розкручування теми «волинської різанини» у Польщі зараз із медійного рівня переноситься на якісно новий рівень – мистецький, що стає доволі небезпечним. Свідченням цього і є фільм «Волинь».

Значення мистецького впливу чудово розуміє Смажовський, який в одному зі своїх інтерв’ю сказав таке: мовляв, книжки читає небагато людей, а фільми дивляться. Тобто фільм здатний серйозно вплинути на публіку. І цей вплив, ймовірно, буде на шкоду України.

Розкрутка фільму здійснюється фахово. Уже з’явився його рекламний ролик, де, зокрема, маємо сцени «звірств українців». Режисер роздає інтерв’ю. Про фільм говорять мас-медіа. Що ще потрібно? Зацікавлений глядач з нетерпіння чекає на цей «кіношедевр».

Сумнівна «мистецька правда»

Польський соціолог і дипломат Маріуш Машкєвіч, переглянувши робочу версію фільму «Волинь», доволі критично відгукнувся про цей твір. Зокрема, написав таке: «Нам пропонують порцію дешевої пропаганди, від якої жодна зі сторін, яка дивитиметься фільм, не буде почуватиметься комфортно. Є Зося, яка допомагає євреям, є надумані євреї, які (в одній сцені) вітають Червону армію, є погані поляки (теж надумані), є жорстокі і бездумні українці, які вбивають, підбурювані греко-католицьким проповідником. Позитивним є лише православний священик…»

Машкєвіч (і, схоже, не безпідставно) проводить паралелі між цим фільмом та антиукраїнськими мистецькими творами, що продукувалися в «народній Польщі». Вказує він також на історичні невідповідності, яких вистачає в фільмі. Наприклад, представляти типовим явищем греко-католицького проповідника, який закликає до «волинської різні» на православній (!) Волині, це справді «кіно абсурду». І такого, судячи зі слів Машкєвіча, вистачає. Дивним у цьому фільмі виглядає позитивний образ православного священика. Адже чимало таких священиків на Волині були пов’язані з українськими партизанами-бандерівцями – а це, з точки зору режисера, злочин.

Смажовський же у своїх інтерв’ю «доводить», що «волинська різанина» – це чи не найбільша трагедія поляків разом із Катинню й придушенням Варшавського повстання. Такі неадекватні історичним реаліям речі сприймаються цілком нормально в польському суспільстві. Адже, за даними соціологічних досліджень, проведених у 2009 році польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, поляки вважають, що найбільше вони постраждали під час Другої світової від рук… українців. На другому місці йшли німці, на третьому – росіяни. При цьому лише 14% опитаних заявили, що мали контакти з українцями. А з тих, хто контактував, тільки 10,7% сказали, що їхні родичі зазнали кривд від українців у роки війни. Здавалося, в цій ситуації мала б політична й культурна еліта Польщі попрацювати над виправленням такого вкрай викривленого погляду на минуле. Але, схоже, робиться все навпаки. І «Волинь» Смажовського може цей погляд ще більше спотворити. До речі, згаданий фільм частково фінансувався з урядової казни. Отака зараз у Польщі політика пам’яті!

При цьому Смажовський в інтерв’ю іноді намагається постати в ролі «друга України». Він, мовляв, хоче українцям принести «правду». При цьому навіть запросив українських акторів зіграти в фільмі. Деякі з них відмовились, побачивши антиукраїнську спрямованість цього кінотвору. Але деякі погодились. «Культурних» колаборантів у нас завжди вистачало.

Асиметрична відповідь?

Згадуваний Машкєвіч передбачає таку відповідь з нашого боку на фільм «Волинь»: «Українці дістануть урази. Не на довго. Оскільки у відповідь одразу створять кілька ще гірших і дидактично безнадійних стрічок про поляків, що гноблять український народ і мордують невинних селян на Холмщині. А після того (можливо, за допомогою російських спонсорів) буде знято фільм про операцію «Вісла» або колонізацію Кресів. І так далі і тому подібне».

Якщо ми справді діятимемо таким чином, то це не зробить нам честі. Хіба що породить ще більше непорозумінь між нами й поляками. Як на мене, відповідь мала би бути асиметричною.

По-перше, не акцентувати увагу в літературі, мас-медіа на кривдах українців, які вони зазнали від рук поляків у ХХ столітті. Таких кривд справді було чимало – принаймні українці були більше скривджені поляками, ніж поляки українцями. Українці мали б продемонструвати, що саме вони дотримуються заповіді Єжи Гедройца, котрий закликав два наші народи відійти від примар минулого. Зрештою, треба мати на увазі, що поляків наші кривди, вчинені з їхнього боку, «не дістають». Поляки їх просто намагаються проігнорувати. Зате варто було б постійно показувати полякам фальшування історії щодо волинських подій 1943 року, яке здійснюється їхніми істориками на догоду політикам. Це, зрештою, не так складно зробити. Тим паче, що ці фальшування лежать на поверхні й відбуваються на різних рівнях – у мас-медіа, політичних заявах, зрештою, мистецьких творах. Слід також говорити, що проблема «волинської різні» – це не історична проблема, а проблема передусім політична, яка руйнує польсько-українські стосунки – часто на догоду росіянам. Тим паче, що це справді так. І саме такий підхід викликає певне розуміння в польському середовищі.

По-друге, сумнівній формулі «поєднання через тяжку пам’ять», яку нав’язує нам польська сторона, запропонувати свою – «поєднання через спільні перемоги» (або щось у цьому сенсі). Таких спільних перемог насправді є чимало. Це і Грюнвальдська битва, і битва під Оршею 1514 року, і Хотинська битва 1621 року, і Віденська 1683 року… Список можна продовжувати. А ще не завадило б нагадувати полякам: їхні першорядні національні герої Тадеуш Костюшко, Гуго Коллонтай, Юліуш Словацький мали українські корені – як, зрештою, багато діячів польської політики й культури.

А коли вже говорити про фільми, то я би зняв фільм про українця Михайла Чайковського, чудового письменника, одного з відомих діячів польської політичної еміграції середини ХІХ століття, який діяв на Балканах, в Туреччині, котрий зі зброєю в руках боровся за незалежність України й на руках в якого помер Адам Міцкевич. Ще би зняв фільми про спільну оборону поляками й українцями Замостя від більшовиків у 1920 році, героєм якої був українець Марко Безручко, а також про спільне визволення містечка Грубешова воїнами Армії крайової та Української повстанської армії в 1946 році.

Може, Україна спроможеться зняти такі фільми? Їх поляки точно подивляться.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії
http://www.radiosvoboda.org/a/27899932.html

Волинська резолюція та польсько-українські стосунки

Волинська резолюція та польсько-українські стосунки
(тема "Волинь-1943")

Ольга Попович, 4 серпня, 2016 р.

Найбільшою помилкою з українського боку буде симетрична відповідь

Два тижні тому польський Сейм прийняв резолюцію про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами у 1943-45 роках. Таким чином, Сейм встановив 11 липня офіційним днем пам'яті за жертвами, а самі події назвав геноцидом громадян ІІ Речі Посполитої. Резолюцію приймали з емоційним обговоренням у парламенті, передувала їй попередньо прийнята фактично така ж резолюція Сенату.

Резолюція пропольська чи антиукраїнська?

В Україні сеймове голосування за резолюцію здебільшого сприйняли негативно. Часто виникало нерозуміння та розчарування: як така братня та підтримуюча нас Польща змогла прийняти антиукраїнську резолюцію? І взагалі, багато хто з українських коментаторів підхопив визначення «антиукраїнська резолюція». Більш емоційні трактували це так: «польські політики – агенти Кремля». Такий погляд також підсилює реакція на згадану резолюцію в Росії, яка вітає та радіє їй, а також доволі активно розкручує цю тему в різних медіа. Якщо ж розглядати польську політику з позиції проукраїнська/антиукраїнська, то такі визначення та пояснення здаються простими та зрозумілими. Вони не потребують глибшої рефлексії, але часто провокують емоційні висновки та поглиблюють відчуття «нас зрадили». Ці висновки не пояснюють для українського читача/глядача, чому ж за резолюцію в Сеймі свої голоси віддали аж 432 депутати та не було жодного голосу проти.

Тим, хто хоч трохи знайомий з польськими реаліями, відомо, що тема волинських злочинів – це один з міцних елементів історичної пам'яті в Польщі. Часто ця пам'ять переростала в міфи, у яких образ українських націоналістів, або ж просто українців, був набагато гіршим та страшнішим від образу нацистів чи більшовиків. До середини 2000-х питання волинських злочинів переважно лежало у площині історичних досліджень та історичної пам'яті «кресових середовищ». З активним входженням на польську сцену політичної партії Право і Справедливість (ПіС) це питання почало поволі переростати у політично активне.

2013 року польський Сейм вже приймав «волинську» резолюцію, але, на відміну від теперішньої, не було ані встановлено офіційно дня пам'яті, ані сам злочин не отримав чіткого визначення геноцид. Ба більше, тоді серед перерахованих формацій, які брали участь у етнічних чистках поляків на колишніх землях ІІ Речі Посполитої, було згадано тільки дві – ОУН та УПА. Нова ж резолюція до ОУН та УПА додає ще сформовану з українців німецьку дивізію СС Галичина та «інші українські формації, які співпрацювали з німцями», а також говорить про «понад 100 тисяч замордованих», тоді як резолюція 2013 року містила окреслення «близько 100 тисяч». Тоді «за» проголосувало 263 парламентарі з таких партій, як коаліційна Громадянська Платформа (ГП), Польська селянська партія (ПСП) та Союз демократичних лівих сил посткомуніста Лєшека Міллера. Утрималось 128 депутатів опозиційної партії ПіС Ярослава Качинського та 14 Солідарної Польщі (на виборах 2015 року кандидати Солідарної Польщі стартували за списками ПіС), а проти проголосувало 33 депутати від ліво-ліберальної партії Рух Палікота. Одразу ж після голосування депутати партії ПіС обурювалися такою резолюцією, адже їхньою вимогою було формулювання «геноцид», і саме це визначення відкинула парламентська більшість, очолюваною Громадянською Платформою. Обурювався разом з Ярославом Качинським і теперішній міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який у момент цьогорічного голосування був поза межами Варшави.

Ще 2008 року, у 65-ту річницю волинських злочинів, Лех Качинський був сильно критикований одіозним ксьондзом Ісаковичем-Залеським за те, що не з'явився на урочистостях із вшанування жертв, які організовували «кресові середовища». Сам Лех Качинський у своїй зовнішній політиці та відносинах з Україною намагався уникати конфронтації в історичних питаннях. А от голос одіозного ксьондза з кожним роком ставав дедалі гучнішим. Тепер він не тільки частий гість різних теле- та радіоефірів, але й має своїх репрезентантів у польському парламенті. Його погляди – це часто також погляди праворадикалів і неофашистів у Польщі, різних «патріотичних» рухів, які з кожним роком стають все агресивнішими у своїх акціях. То чи саме до такої політики, часто агресивної щодо інакодумаючих, націоцентричної, шовіністичної та антидемократичної «дозріло» польське суспільство? Не думаю, але підігрування таким поглядам та рухам і політизація історичних питань нестиме загрозу демократичному розвиткові Польщі та її безпеці. Вогонь розпалити завжди легше, ніж потім погасити пожежу.

Резолюція Сейму, яку підтримала абсолютна більшість депутатів, була сприйнята ними як пропольський і патріотичний документ. За неї голосували і симпатики праворадикального крила, і ліберали. Зрештою, те, що в цій резолюції не йшлося про засудження «українців» як таких, а про конкретні формації, теж варто пам'ятати, оцінюючи її з точки зору «антиукраїнськості». А ще у ній знайшлося місце на «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa szacunek i wdziczno Ukraicom, ktrzy naraajc wasne ycie, ratowali Polakw» («Сейм Республіки Польща висловлює повагу і вдячність Українцям, які, піддаючи небезпеці власне життя, рятували Поляків») та «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa solidarno z Ukrain walczc z zewntrzn agresj o zachowanie integralnoci terytorialnej» («Сейм Республіки Польща проголошує солідарність з Україною, яка воює із зовнішнім агресором за збереження своєї територіальної цілісності»). Можливо, що саме через ці формулювання й не знайшлося голосів проти? А може, колишні противники формулювання «геноцид», будучи тепер у меншості в парламенті, побоялися політичних атак опонентів і звинувачень у непатріотичності?

Оскільки польська сторона відкинула пропозицію українських парламентарів прийняти спільний документ, то цей факт, можливо, дещо на виріст, можна прийняти як аргумент, що резолюцію радше прийнято для польського громадянина і основний акцент робився на польську внутрішню політику. Однак прийняття саме такого тексту резолюції, де офіційно закріплюється поняття «відплатні акції» («akcje odwetowe»), хоч і засуджується їх, певним чином створює подвійний стандарт в оцінці жорстокого вбивства. Виходячи з моралі демократичної держави, для якої людське життя є найбільшою цінністю, а жорстоке вбивство не має виправдання, то на рівні злочинів, вчинених представниками українських націоналістів мали б бути однаково засуджені і так звані «відплатні акції» з боку польських формацій. І мова не йде про порівняння жертв з обох боків, а про цінність людського життя як основну вартість для розвитку здорового суспільства. Але цього в резолюції нема.

Разом з питанням Єдвабного, погромів у Кельцях та офіційним вшануванням героїчності Проклятих Солдатів (офіційно день вшанування запровадив 2011 року попередній парламент, в якому більшість становила коаліція ГП-ПСП) резолюція про «Волинь» започатковує новий етап в історичній політиці офіційної Варшави. А те, що вона може мати антиєврейський, антиукраїнський чи антибілоруський вимір, уже буде наслідком, а не умовою такої політики. З українського боку варто оцінювати таку політику і прораховувати ризики для двосторонніх відносин. Проте засуджувати чи схвалювати таку політику – мають вирішити самі громадяни Польщі, і тільки вони можуть висловити протест та вплинути на її зміну.

Особисто мені бракувало тверезих оцінок можливих наслідків цієї резолюції не від української сторони, а від представників польських консерваторів. І якщо вони таких загроз не бачать, то це справді може бути загрозливим сигналом для подальшого українсько-польського діалогу. Не менше непокоїть те, що часом представники консервативного крила хочуть продовження діалогу з українською стороною, бачачи в ній малодосвідченого «молодшого брата». Російська агресія та окупація українських територій сильно вплинули на українське суспільство, і формула «старший-молодший брат» за жодних обставин не може бути прийнятна для повноцінного діалогу між сусідами. Болючий досвід «старшого брата» в Україні вже засвоїли і нема потреби в пошуках нового.

Чи можна було уникнути такої резолюції?

Щонайменше з 2013 року, коли тодішню «волинську» резолюцію лідери ПіС називали «резолюцією-потворою», було зрозуміло, що після виграних парламентських виборів відбудеться її зміна та впровадження у неї поняття «геноцид». Чи завинили цим попередні польсько-українські дискусії, які проводились за формулою «вибачаємо і просимо вибачення», яку зараз консерватори називають «хованням проблеми під килим»? Не певна, бо саме така формула допомагала багатьом в Україні спокійніше та з усвідомленням всього жаху сприйняти факт етнічних чисток проти поляків, здійснених українськими націоналістами. А приклад того, що в самій Польщі відбуваються дискусії, в яких відверто говорять про злочини поляків проти євреїв у часи Другої світової війни та пробують оцінки «відплатні акції» як не менше зло, ніж злочини українських націоналістів, давав аргументи у дискусіях тим, хто намагався переконати у критичних оцінках захисників діяльності ОУН та УПА. Тепер цих аргументів стає менше, а внесення до пантеону героїв контроверсійних Проклятих Солдатів у Польщі зміцнює в українських середовищах, для яких ОУН та УПА виключно герої, правильність такого мислення – «герої можуть чинити злочин, але попри це вони і надалі залишаються для нас героями».

Офіційній владі в Україні, за винятком 2010 року, коли Віктор Ющенко своїм указом визнав героєм України Степана Бандеру, до 2015 року не можна було закинути героїзацію ОУН та УПА, при цьому без належної оцінки їхньої ролі в етнічних чистках. Після ж прийнятого закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» у польської сторони таки з'явилися поважні аргументи. Звісно, не обійшлося тут без демонізації значення та ролі голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича у творенні нової історичної політики. Вплив Володимира В'ятровича часто сильно перебільшувався, але критика має свої підстави. Варто лишень глянути на сторінку УІНП, з якої видно, як справді підбираються факти, щоб показати виключно героїчний бік діяльності діячів ОУН та боротьбу УПА.

Беззаперечно, УПА боролася за незалежність України, але так само й конкретні відділи та конкретні керівники несуть відповідальність за етнічні чистки поляків у 1943-45 роках. Відокремлення в УПА тих, хто справді не пішов на колаборацію з нацистами та боровся з двома тоталітаризмами за незалежність, від тих, хто вибрав шлях злочину, має відбутися на офіційному рівні, як із прийняттям закону «Про правовий статус». І маємо ми це зробити не так для польської сторони, як для самих себе. Належна оцінка історичного минулого, без надмірної та однобокої героїзації, допоможе нам плекати здорове суспільство, в якому людське життя буде основною цінністю. ОУН поставило собі мету здобути незалежність, але методи, якими досягалося цієї мети, мають знайти свою об'єктивну оцінку і розуміння. Тільки в тоталітарних країнах є прийнятною модель – мета виправдовує засоби. Але ж ми будуємо країну демократичну, тож маємо розуміти, що є головною цінністю такої держави.

Що далі?

Найбільшою помилкою та недозрілістю з українського боку буде приймання так званої симетричної відповіді на резолюцію Сейму. Те, в якому напрямку заповідається розвиток історичної політики Польщі, для України може бути прикладом, чого варто уникати і не повторювати. Здорова дистанція та адекватна критика складних питань минулого допоможе уникнути помилок в майбутньому. Для України, як і для Польщі, важливо утримати і розвивати добросусідські відносини. Про те, що від ворожнечі між Польщею й Україною виграє однозначно Росія, говорять впливові політики, експерти, інтелектуали. Враховуючи незгасиму агресивну енергію Кремля, тільки міцна співпраця та підтримка один одного допомагатимуть протистояти цій агресії.

Чи буде успіх у новому форматі польсько-українського історичного діалогу? Питання відкрите. Якщо діалог відбуватиметься на підставі «правди», яку кожна зі сторін може мати свою, то результати успіху примарні. Бо, говорячи мовою «правди», часто сторони діалогу чують тільки себе і не здатні до самокритики. Поки не бачу міцних аргументів, що варто змінювати формулу діалогу. Резолюція Сейму – рішення політичне, натомість мудрістю в продовженні польсько-українського діалогу буде спроба абстрагуватися від цього рішення і повернутись до формули «почути один одного». На жаль, поки не маю міцного переконання, що це можна успішно реалізувати, враховуючи те, що історична політика у Польщі змінює основні акценти та гамує принцип критицизму, а особливо, якщо й українська історична політика остаточно відмовиться від цього принципу.

http://zaxid.net/news/showNews.do?volinska_rezolyutsiya_ta_polskoukrayinski_stosunki&objectId=1399733

«Геноцид» – лише початок (тема "Волинь-1943")

«Геноцид» – лише початок (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 24 липня

Резолюція Сейму РП як початок нового періоду міждержавних стосунків

Українсько-польський процес порозуміння і примирення останнім часом набув нових, загрозливих для добросусідства ознак. Європейська «криза біженців» сприяє популярності правих сил. Безпрецедентне падіння прихильності до українців, безкарні напади на українські меншини, заборона на в’їзд музичному гурту, визнання «Волинського геноциду» – це тільки частина фактів, котрі промовисто свідчать: українсько-польський «медовий місяць» закінчився.

І медовий місяць, і його закінчення мали свої раціональні причини. Вони криються у внутрішніх суспільно-політичних процесах обох країн, а також у міжнародній кон’юнктурі. Більше року тому ZAXID.NET один із перших пояснював, чому Україна програє вибори в Польщі. Тоді багато українських експертів будували мітичний «союз Міжмор’я», очікували поставок летальної зброї з Варшави і «на ура» сприймали перемогу правого президента. Тоді ж новий тренд тільки вимальовувався, щоб сьогодні набути чіткіших рис...

Педагогіка сорому

Фактично, вся політична влада у Польщі належить одній правій партії – «Право і Справедливість». Особливе місце в структурі польської політики – з ексклюзивним впливом на парламент, міністрів і президента – займає лідер партії Ярослав Качинський. Він формує головні вектори розвитку. Качинський – євроскептик за переконаннями. Часто говорить про потребу реформувати унію. Хотів би забрати в ЄС частину польського суверенітету і повернути до Варшави. Можливо, нестримна пристрасть до реформ політики пам’яті є видом політичної сублімації. Втрачені атрибути економічного і політичного суверенітету компенсуються через історичну політику. Важко сказати напевно. Так чи інакше, на початку року Ярослав Качинський сформулював нове завдання для польських правлячих еліт: потрібно подолати «педагогіку сорому», адже вона ослаблює поляків. Підважує «національну гордість» і «сили суспільства». Головними «підручниками» педагогіки сорому є лівацькі й ліберальні медіа та їхні ідеї.

Оскільки більшість нинішньої політичної еліти ІІІ Речі Посполитої прямо орієнтується на пана Качинського, то йому двічі не довелося повторювати. Ревізія та реінтерпретація вже усталених історичних наративів відбувається безперервно і по всіх фронтах. Ще донедавна інтелектуали в Україні дуже любили посилатися на польський досвід болісного прийняття «темних» сторін національної історії. Зокрема, це стосується погрому в Єдвабному і дискусій довкола нього. Боюся, доведеться шукати інший приклад. Окремі міністри і працівники Інституту національної пам’яті публічно підважують усталені тези про вину поляків перед вбитими євреями. З’явилися навіть голоси про ексгумацію замучених тіл для нових досліджень і перерахунку. Схожа ситуація – з підходом до погрому в Кельце. Триває жорсткий конфлікт довкола Музею Другої Світової у Гданську. Там експозиція, що розроблялася на підходах до війни як гуманітарної, соціальної і персональної катастрофи, потрапила в немилість, оскільки мало акцентує увагу на «патріотизмі» й правильному національному вихованні. Інший конфлікт: влада, в особі міністра оборони Антонія Мацеревича, сперечається з ветеранами Повстання Варшавського. Першого серпня річниця культового повстання, але військові хочуть під час урочистостей зачитати також і «апель смоленський» – згадати загиблих трагічної катастрофи 2010 року. Це обурює повстанців, котрі пригрозили відмовитися від участі військових у поминаннях. Масова культура не відстає від політики. Після проголошення 2011 року національного дня пам’яті «Проклятих Солдатів» (onierze wyklci) про їхню боротьбу з’являється щораз більше книг і фільмів. А один із виробників безалкогольних напоїв готує серію енергетиків, де на бляшанках розмістить зображення «Проклятих». В таких умовах у Польщі відбувалися останні дебати про Волинський геноцид.

Перегорнута сторінка

Від апологетів геноцидної природи Волинської різанини часто можна було почути: потрібно врешті визнати правду, вголос назвати злочин злочином, поставити крапку і перегорнути сторінку. На жаль, такий розвиток подій малоймовірний. Сторінку ми й справді перегорнемо, але сага не закінчиться. Натомість розпочнеться новий розділ. Про це свідчить інтенсивна міфологізація та інструменталізація Волинського геноциду.

Міфологізація «Волинської різанини» почалася відразу після самої трагедії. У комуністичній Польщі військові ветерани описували Волинську різню в контексті війни. Очевидно, згідно з лінією партії. Не відставала й еміграція. Наприклад, професор Ришард Шавловський розробив окремий спеціальний концепт «геноциду жахливого» (Genocidum atrox) – найгіршої форми зі всіх можливих геноцидів. Люди, що безпосередньо потерпіли на Волині, переселенці, вигнані зі Східних земель ІІ Речі Посполитої, організовувалися в середовища кресов’ян і систематично нагадували про жахіття війни. Багато з них присвятили життя, щоб донести власну правду чи популяризувати ті події. Прямі нащадки солдатів, які воювали з «бандами УПА», часто займали однозначну антиукраїнську позицію, продовжуючи «священну війну» батьків уже в інформаційному полі. Історики-аматори, не маючи ані методологічної підготовки, ані доступу до архівів, збирали усні свідчення, де йшлося головно про нелюдську жорстокість українців.

Тваринна жорстокість справді була присутня у тих подіях. Причин, на жаль, було багато : цілеспрямована тактика жахання цивільних, відбиток божевільного часу, ненависть до іншого, психічні патології. Варто згадати, що десять років перед тим за 300-400 км східніше матері їли власних дітей. І про ці химери було відомо у поліських селах. Згодом почався Голокост, в якому місцеві українці та поляки допомагали німцям методично знищувати євреїв. Людське життя не вартувало ламаного гроша. В тих умовах важко було не збожеволіти.

Дослідження ж часто були упереджені. Збиралося все, щоб підкреслити власну правоту. Ілюстрацією некритичності досліджень є неправдива історія світлини вбитих дітей божевільної Маріани Долинської. Світлина стала доказом легенд про «бандерівський шлях до самостійної України» обвішаний замученими немовлятами. А може, і джерелом цих легенд. Неправдиве фото стало несучою стіною міфу. Цікаво, що вже після відкриття фактичних маніпуляцій шовіністичні середовища далі використовують цю фотографію як приклад тваринної жорстокості бандерівців. Та й зараз в Інтернеті легше знайти це фото як ілюстрацію геноциду, аніж як ілюстрацію несвідомих помилок (дуже сподіваюся) його дослідження. Особливо в російськомовному Інтернеті.

Тімоті Снайдер вважає, що ми живемо у добу пам’яті, а не історії. Емоційна пам'ять про Волинський геноцид сформувалася давно й не істориками. Відповідно, жодні спростовані факти не порушують вже сформованого концепту. Ані упереджені свідчення, ані фейкові фото, ані завищені цифри жертв. Міф опечатаний.

Інструменталізація «Волині» набувала виразних рис синхронно з міфологізацією. Спочатку пам’яттю про «Волинь» воювали українські та польські політичні еміграції. Одні намагалися її стерти, інші використовували як інформаційну зброю. Після 1991-го пам'ять частково приносили в жертву політиці примирення. Президенти наших держав вели так звану дворівневу гру – на міждержавних зустрічах кути і риторику згладжували, щоб загострити вдома. Врешті вже сконструйована пам'ять про Волинський геноцид, дякуючи новим медіа й здатності до емоційної мобілізації, «завоювала» польське суспільство. Історична реконструкція Волинської різні 2013 року та штучне спалення «українськими бандами» бутафорного села на Підкарпатті можна вважати символом перемоги радикального наративу.

Середовища кресов’ян під лідерством сумнозвісного священика Тадеуша Ісаковіча-Залеського зорганізували активну групу тиску – неформальну політичну партію. Сам лідер невпинно коментує зовнішню і внутрішню політику України та Польщі. Оцінює міністрів. Одним політикам обіцяє підтримку на виборах, іншим погрожує бойкотом, якщо його умови не будуть виконані. Часто використовується «морально-етичний шантаж». За принципом: не визнаєте нашої правди – зрікаєтеся сотень тисяч невинно-закатованих жертв, і загублені будуть ваші душі.

В Україні «Волинь» теж використовували технологічно, поляризуючи й мобілізуючи електорат. За президентства Віктора Януковича свідомо культивувалися війни історичних пам’ятей. Вадим Колесніченко плідно працював з лідером середовища кресов’ян. Уже після Януковича «переможний» націоналістичний історичний наратив свідомо вписав «Волинь» у широкий контекст непростих українсько-польських стосунків, захищаючи героїчний міф УПА, який з 2014 року відродився у новій війні з Москвою.

Зовсім недавній приклад інструменталізації стосується поминальної дати замучених кресов’ян. Традиційно це 11 липня – так звана «Кривава неділя». Цікаво, що на початку літа Ярослав Качинський казав, що не варто виокремлювати поминальну дату 11 липня, адже є 17 вересня – день пам’яті всіх польських жертв на сході. «Волинь», мовляв, наслідок великої війни. Відтоді багато наближених політиків пояснювали, що саме так і треба зробити. Геноцид – геноцидом, а дати окремої не потрібно. Міністр оборони Польщі навіть встиг звинуватити Росію у геноциді. Але коли дійшло до голосування, пункт про окремий день – 11 липня – повернувся без пояснень. Тут варто додати, що 10 липня поляки офіційно поминають жертв погрому в Єдвабному. Немає жодних доказів, що упорядкування календаря мартирології стало жертвою кампанії з подолання «педагогіки сорому», проте причини віражів навколо пам’ятних дат досі невідомі.

Новий період

Одна з красномовних ознак початку нового періоду українсько-польських стосунків – процес обговорення й голосування резолюції про геноцид в Сеймі. Фактично відсутні проукраїнські сентименти. Запальні прокурорські промови. Мало бракувало, щоб резолюцію прийняли без голосування – за загальною згодою. Після голосування депутати бурхливо аплодували стоячи. Незначна групка проукраїнських депутатів або вийшла зі зали, або утрималася. За це вони одразу отримали тавро «зрадників» польського народу. Тепер уже вони перетворилися на символічних «українських кресов’ян», тільки не про землі йдеться, а про маргінальний характер проукраїнських сил у Сеймі. У 2003 році Сейм і Верховна Рада одночасно приймали постанову про примирення. У 2016 році Сейм вже засуджував «український націоналізм» без будь-яких консультацій з Радою. 432 голоси – за проект, 0 – проти, 10 – утрималося. Ще декотрі вийшли.

Такій кардинальній метаморфозі польського політикуму щодо «українського питання» є пояснення. Серед іншого – це зміна, а навіть деконструкція засадничої стратегії українсько-польських відносин, так званої «доктрини Ґедройця» – багатолітнього камертону східної політики Польщі. На жаль, немає змоги занурюватися у творчість культового редактора й розбирати ідейні засади «доктрини УБЛ» (Україна-Білорусь-Литва). Коротко нагадаємо, що Єжи Ґедройць був редактором польського еміграційного видання «Культура», на сторінках якого десятиліттями пропагував українсько-польське примирення. Саме він найбільше постарався, щоб поляки розумом і серцем відмовилися від східних земель, Львова та Вільнюса. Адже це було не так просто, як може здаватися тепер, особливо дивлячись з сучасної України. Фундаментальні пласти польської культури розрубали по живому, і те, що 1991 року не було жодної політичної сили, котра б захотіла ревізії кордонів, – заслуга Ґедройця. Саме він вдихнув життя у тезу: нема незалежної Польщі без незалежної України. Беззаперечності цій тезі надав авторитет Ґедройця, вона не є сама по собі очевидна. Сформулювавши доктрину про необхідність існування незалежної України, Ґедройць зумів вкласти її безальтернативність у голови діячів легендарного «Комітету захисту робітників» і «Солідарності». А оскільки фактично вся політична та інтелектуальна еліта Польщі вийшла з антикомуністичної опозиції й тільки потім розсварилася – основні меседжі «Культури» засіяли увесь політичний спектр. Авторитет доктрини був беззаперечний, і навіть колишній комуніст Александр Квасневський її перейняв. На позір романтична, українофільська доктрина була в засаді дуже прагматична й раціональна. Недарма схожі ідеї повторював один з авторів «Культури», впливовий у США Збігнєв Бжезінський. Та роки йшли, Польща вступила до НАТО. Згодом у ЄС. Відходили і відходять авторитетні «хрещені батьки» українсько-польського примирення, найвідоміший приклад – Яцек Куронь.

Відбувається закономірна зміна покоління політичного класу. Скоро вже не буде людей, які тримали в руках номер «Культури». Згаданий вище радикальний лідер кресов’ян пан Ісаковіч-Залевскі називає, як не дивно, Ярослава Качинського останнім впливовим політиком школи Ґедройця. Після нього, мовляв, з Україною вже не будуть панькатися. Крок за кроком Ґедройць втрачає актуальність, а слідом за цим іде невпинний процес десакралізації України у зовнішньополітичному баченні Варшави. Прометеїзм закінчився.

Крім того, Польща стає щораз більш європейською країною в сучасному розумінні «європейськості». З активним пропутінським «правим інтернаціоналом» та політичними елітами, які не ведуть виборців, а йдуть за ними, догоджаючи.

Пост-Волинь

Українська позиція складна. Традиційно, ми самі себе завели в лабіринт. Замість проводити широкомасштабні дослідження на Поліссі й опитувати живих свідків: українців, білорусів, поляків та євреїв, Київ дочекався, коли свідчити будуть вже їхні діти, котрі переказуватимуть почуті колись легенди про бандитів/героїв, поляків/українців, жертв/катів.

Водночас «волинський міф» у Польщі вже сконструйований, живий і постійно живиться від масової культури та історичних реконструкцій. Він не піддаватиметься модифікації і не йтиме на користь міждержавним стосункам, оскільки в його основі лежить глибока людська кривда й агресія. Проте Україна за жодних умов не може дозволити псувати стосунки з найближчим сусідом. Якщо для Польщі «доктрина Ґедройця» тепер суто консультативна, то для України це імператив. Вона актуальна як ніколи. Якщо в п’ятницю Варшава заявила: «Ґедройць помер!», то в понеділок Київ має відповісти «хай живе Ґедройць!». Історія свідчить: коли і на Сході, і на Заході пожежа – Київ неспроможний втримати державність. Уже давно прийшов час впорядкувати західний напрямок.

Потрібно додати, що «доктрина Ґедройця» не передбачає жодних автоматичних зобов’язань Польщі перед Україною. Тому не варто тлумачити полякам слова Єжи Ґедройця, Івана Павла ІІ чи Ісуса Христа, як це дозволяє собі публічно робити Голова Комітету ВР у закордонних справах пані Ганна Гопко. Ні надривистий емоційний тон, ані апеляція до святих авторитетів і праведників, ані некоректні слова про «кілька мізерних особистостей» (на фоні майже одноголосної (!) підтримки резолюції в Сеймі та Сенаті) не зарадять в українсько-польських відносинах. А саме їх покращення, а не погіршення є прямим обов’язком пані Гопко. Саме за вирішення проблем, а не їх створення вона отримує зарплату. Цікаво було б почути хоч коротенький звіт, як спеціалісти від зовнішньої політики Верховної Ради працювали, щоб запобігти цьому голосуванню. Скільки разів Голова комітету відвідала Варшаву, коли там буяли волинські страсті? Парламентська дипломатія все ж здатна на більше, ніж кинути Володимира В’ятровича на фейсбук-амбразуру і лайкати його статуси. Парадоксально, але владолюбство Петра Порошенка, котре заставило його закрити на собі більшість зовнішньої політики, показує себе в кращому світлі, аніж емоційні істерики депутатів.

Україна серйозно заборгувала Єжи Ґедройцю. І мова не лише про промоцію антології «Розстріляного відродження», якою той займався особисто в Парижі. Мова про 27 років безумовної «варшавської адвокатури» і стратегічного партнерства. Мова про надійний тил. І для того, щоб віддати борг, замало просто пам’ятати і цитувати. Потрібно діяти у стилі Редактора. «Ґедройць» – не людина, а інститут. Щоденні газети, інтелектуальні тижневики, видавництва, дослідницькі центри, ціла плеяда провідних політиків, публіцистів, професорів і журналістів Польщі – усе це «Ґедройць». Майже три десятиліття він формував грані «східної політики» Польщі.

В Україні ж ситуація драматично інша. Польщею займаються одинокі інтелектуали й перекладачі. Для підрахунку аналітичних центрів, що досліджують проблематику Центрально-Східної Європи, достатньо пальців однієї руки. Але якщо ми виходимо з пост-радянського простору, то неодмінно потрапимо у регіон Центрально-Східної Європи. Більше варіантів нема. І критично необхідно знати, як там поводитися, щоб бути вдома, а не в гостях.

Що стосується геноциду. Тут давно важливо напрацювати стратегію поведінки. Передусім треба врешті усвідомити, що абсолютна більшість поляків сприймає Волинську різанину як геноцид. Друге – обережніше з формулюваннями, гострими деклараціями та істерикою. Українцям не варто вступати в польські політичні конфлікти на якомусь боці. По-факту ліберали польського Сейму штовхали правих до радикальніших формулювань. Політична влада колись зміниться, але навряд чи з умовною ліберальною партією «Громадянська Платформа» можна буде добиватися пом’якшень у формулюваннях. Вони просто знімуть це з найгарячішої повістки, оскільки менше зациклені на історії.

Безумовно, потрібно визнати злочини УПА на Волині. Безумовно, потрібно засудити діяльність Клима Савура. Зрештою, Володимир В’ятрович сам не раз наводив свідчення, що Клячківський займався злочинною самодіяльністю. То чому не відділити очевидних військових злочинців і їхні фактичні злочини від філософських дискусій про рівень ідеологічної фашизації українського націоналізму. Міфологія про визвольну боротьбу проти НКВС не надщербиться, натомість це буде значним кроком до відділення зерна від полови. Тут, до речі, теж можна прислухатися до редактора Ґедройця і його поради відмовитися від того, що вважаєш своїм і цінним заради спільного безпечного майбутнього.

Окрім того, потрібно врешті подолати «національні наративи» у підході до схожих мультирівневих трагедій. Неможливо написати прийнятну для всіх «українську» чи «польську» історію «Волині». Світ уже дано напрацював нові методологічні підходи до вивчення і пояснення масових убивств. Згадайте тільки про теорії «коммеморативної зумовленості» чи «подвійної окупації» Тімоті Снайдера. А були ще Ганна Аренд, Тоні Джадт і багато-багато інших світових умів, яких так потребує «Волинь». Натомість польські історики цитують пропаганду польського підпілля, українські відповідають пропагандою ОУН, а збоку ще росіяни, котрі, як завжди, цитують доповідні записки НКВС. Як наслідок, маємо періодичні епізоди боротьби і нову війну за Волинь 2.0 – Армія Крайова vs УПА vs НКВС. Тільки тепер стріляють рафінованими цитатами власної пропаганди. Все це виглядає, перефразовуючи класика, як дідусі на дискотеці, котрі ще й сваряться про молоді літа.

Це щодо філософії порозуміння. Однак є ще й практика порозуміння, і вона відмінна від спільного бачення історії. Польща й Україна мають чимало точок наявної і потенційної співпраці, котрі виходять за межі історії чи військової безпеки. Різкий дефіцит робочої сили, зумовлений масовою міграцією поляків на захід, відкрив польський ринок праці. Це зручний для України ринок, оскільки географічно близький. Відтак люди не покидатимуть Україну назавжди, а повертатимуться витрачати зароблені кошти. Це добре місце дочекатися кращих часів в Україні. Історики та політики не змогли домовитися. Вже давно час спробувати бізнесу. Всі інші, якщо не можуть допомогти, то хоч не заважайте.
http://zaxid.net/news/showNews.do?genotsid__lishe_pochatok&objectId=1398612

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 22 червня, 2016

Чому визнання етнічних чисток посилить позицію України в українсько-польському примиренні

Відділи УПА чинили злочинні етнічні чистки польського цивільного населення на Волині під час Другої світової. Такі злочини мали ознаки геноциду, і людей, котрі їх скоїли, потрібно визнати військовими злочинцями. Приблизно так звучить засаднича теза польської сторони у нашій міждержавній дискусії про історію. Натомість українська сторона пропонує розглядати «Волинь» у ширшому контексті польсько-українського військового конфлікту, де кричущі злочини чинили обидва учасники. Ці тези часто подаються як взаємно суперечливі, але це не так. Якщо українці насміляться прийняти польську пропозицію, це посилить позицію України в діалозі примирення і розширить простір для маневрів. Парадоксально, але позиція поляків потрібна українцям.

Морально-етичний вимір Волинської різні, а особливо українське покаяння за неї теж має елементи парадоксальності у тому сенсі, що вибачення передусім потрібні не жертвам, а винуватцям. Каяття та примирення – важливі максими в житті християн, а українське суспільство (як і польське) часто декларує глибоку релігійність. Отже, українцям потрібне християнське покаяння, і добре, що це усвідомлюють найвищі церковні архієреї, котрі вже не раз зверталися до польських духівників. Та морально-етичні аспекти «Волині» – предмет окремої широкої дискусії і водночас інтимного персонального розважання кожного. Адже навряд чи каяття може бути масовим та всезагальним. Натомість текст пропонує зосередитися на більш прагматичних аспектах українсько-польського діалогу про історію. Зрештою каяття і співпереживання приходять лише після усвідомлення та розуміння, котрі, своєю чергою, зароджуються в діалозі.  

Листування

Нещодавній лист українських громадських, духовних та політичних діячів до поляків вкотре підтвердив: процес примирення поміж двома народами якщо не зупинився, то рухається надто повільно. А в час активної суспільно-політичної турбулентності в ЄС, Польщі та Україні надто млявий рух може з легкістю перейти в регрес. Докази цьому помітні вже зараз. Наприклад, березневе опитування громадської думки у Польщі (CBOS) показало вражаючі дані. Кількість поляків, що з симпатією ставляться до українців, впала з 36% у 2015 до 27% у 2016. Такого драматичного падіння за всю новітню історію наших держав ще не було. Фактично, ми відкотилися на 10 років назад. І це не лише реакція на постійне збільшення українських заробітчан у Польщі. Невирішені питання спільної історії з року в рік підточують діалог поєднання.

Першими український лист опублікували в «Газеті Виборчій». З’явилися окремі блоги  та поодинокі реакції представників католицького духівництва, та все ж широкого резонансу звернення не викликало, принаймні позитивного резонансу – праві середовища розкритикували цей лист ущент. Вже як хвиля спала, польські депутати з партії «Право і Справедливість» все ж відповіли власним листом, але нічого принципово нового там не сказано. Пропозицій щодо спільного дня пам’яті польські політики не прийняли, натомість по-менторськи вказали українцям на контроверсійність історичної політики.   

Формула примирення «Пробачаємо та просимо вибачення», запропонована колись польськими єпископами для польсько-німецького порозуміння, не знаходить широкого відгомону в серцях поляків. Вкотре складається враження, що ми переконуємо переконаних. Активні симпатики України відомі, і вони вже давно пробачили. Активні противники – теж, і вони вже навряд чи вибачать. Проблема, щоправда, полягає в іншому. Про трагедію на Волині в Польщі відомо не всім. У комуністичній Польщі ця тема була заборонена й більшість людей про неї не знали. Проте ситуація змінюється. У 2008 році 41% поляків взагалі нічого не знали про трагедію. Вже 2013 року частка тих, хто нічого не знає, скоротилася на 10%. Щоправда, велика кількість тих поляків, котрі знають дуже мало. Очевидно, що польське суспільство з року в рік наново відкриває «Волинь». Ще рано говорити про кореляцію між інтерпретацією «Волині» і ставленням поляків до українців, проте логічно припустити залежність цих тем. Відтак офіційному Києву варто напрацювати раціональну, а головне, ефективну позицію. Погіршення українсько-польських стосунків зовсім невигідне, а зараз навіть загрозливе для України.     

Багатоголосся однієї розмови  

Упродовж багатьох років однією з найпопулярніших стратегій подолання українсько-польських історичних суперечок вважалася політика «історичної амнезії». Мовляв, історію варто залишити історикам, а двом сучасним народам потрібно будувати майбутнє і не порушувати дражливих тем.  Історики свою справу зробили – знайшли документи, описали жертви, пояснили причини. Але  суперечки лише наростають. Досвід показав, що будь-які спроби політики «амнезії» в українсько-польському діалозі не працюють. На це є кілька причин.

Перша причина – це відчутна політизація питання в обох країнах. Теоретично, побудувати діалог на рівні політичних еліт й оминути найпроблемніші питання можна. Це, наприклад, намагалися робити Александр Квасневський і Леонід Кучма. Правда, ефективність процесу напряму залежатиме від персональних взаємин політиків. Квасневський і Кучма були друзями, мали схожі політичні погляди й полюбляли разом випивати. Та, попри дружбу, логіка фактів дозволяла польському президентові називати Волинську різню «геноцидом».  Їхні наступники – Віктор Ющенко та Лех Качинський – теж були близькими друзями й теж зробили чимало у процесі історичного примирення. Проте історія все ж і їх посварила: після присвоєння Ющенком статусу героя України Бандері та Шухевичу Качинський фактично припинив з ним спілкуватися. Відтоді політичний діалог почав буксувати. Віктор Янукович уже не шукав дружби з Броніславом Коморовським – вони з інших світів. Попри те, що країни зуміли спільно провести Чемпіонат Європи з футболу, питання історичних взаємин з поляками почали використовувати у внутрішньополітичних іграх. Чого вартий тільки лист «регіоналів» і комуністів до польських депутатів 2013 року, де українці закликають визнати, геноцид  вчинений «бандерівцями» на Волині. Петро Порошенко опинився у делікатнішій ситуації, аніж всі його попередники. Революція і війна відчутно підштовхнули українське суспільство  «вправо». Водночас у Польщі до влади прийшли праві політичні сили. Тепер дискурси: «вічні жертви – вічні герої» стали невід’ємною частиною політичної риторики і в Польщі, і в Україні.

Друга, не менш важлива причина неефективності «амнезії» – це «усуспільнення» чи то пак «соціалізація» процесу міждержавних перемовин. Зі вступом Польщі у ЄС та бурхливим розвитком громадянського суспільства міждержавні ініціативи ставали щораз помітнішими. Розмови ведуться на рівні організацій, наукових інститутів та медій. В Україні наразі зміцнився середній клас із виразною ліберальною орієнтацією. Поступово процес примирення та діалогу з політичного перетворюється на громадсько-політичний. Десятки міждержавних акцій, ініційованих «знизу», регулярно порушують незручні питання. Глобалізація й поширення Інтернету теж вплинули. Українці з поляками можуть спілкуватися напряму, часто оминаючи традиційні медіа як посередників. Хоча важко сказати, чи пішло це на користь процесу примирення: якість коментарів і блогів часто є низькою і деструктивною. Мова ненависті, як і фейкові фото «вбитих бандерівцями дітей», поширюються мережею блискавично. Що можна ствердити напевно, то це те, що процес діалогу став значно динамічніший, відколи до нього заангажувалися широкі верстви користувачів Інтернету.

Отже, амнезія не мирить, а може і нашкодити. На політичному рівні еліти погоджуються мовчати залежно від кон’юнктури, і щойно вона змінюється – починаються історичні спекуляції. На виході ми отримуємо неможливість замовчування проблеми, непоступливість сторін, чергові неприйняті вимоги щодо вибачення і обмін давно озвученими аргументами.  Контури кризи українсько-польського діалогу примирення стають щораз чіткішими.             

Стратегія подолання кризи

Однин із канонів кризової комунікації каже: запорука ефективної розмови – чіткі меседжі й правильні адресати. Для того, щоб рухатися далі, мусимо хоч приблизно розуміти, з ким і про що говорити.     

Аудиторія. Визначати цільову аудиторію у справі міжнаціонального примирення – річ непроста. В ідеалі обидва народи є адресатами. Але політична стратифікація визначає реальність. Дуже умовно в питанні ставлення до «Волині» можна виокремити три основні суспільні групи поляків.

Перша – ті, хто знає про «Волинь», пробачив і ставиться до українців радше позитивно. Часто це люди з українським корінням або ті, хто контактує з Україною безпосередньо. У політичному плані це адепти ідей Яцека Куроня, чиє середовище, на жаль, невпинно зменшується.   

Друга група –  хто знає про «Волинь», не пробачив і вирізняється характерною антиукраїнською позицією. Найчастіше це вихідці з так званих «кресів», тобто земель ІІ Речі Посполитої, які сьогодні є українськими. Серед них багато людей, що особисто потерпіли під час антипольських акцій УПА, тому навряд чи вони колись примиряться з українцями.

Третя група – найчисельніша. Люди, котрі не мають чіткого ставлення до «Волині», оскільки не дуже знайомі з тематикою. Особливістю цієї групи є те, що вона постійно зменшується. Соціологія показує щораз більшу кількість обізнаних. А далі все просто: людина дізнається про «Волинь», формує власне бачення й обирає між першою та другою групою.  

У дискусіях доводилося чути думку, нібито історія перестане бути важливою і болючою тоді, коли помруть живі свідки та люди, що безпосередньо постраждали. Проте практика спростовує цю тезу. Приклад українсько-російських відносин показує, що вага міфів про Велику Вітчизняну війну обернено-пропорційна кількості живих свідків. Цифрові суспільства множать емоції. Тож даремно сподіватися, що радикальне середовище кресов’яків зменшуватиметься. Найближчим часом у Польщі вийде художній фільм «Волинь», де українці, м’яко кажучи, висвітлені негативно. Антиукраїнська група, очевидно, поповниться новими прихильниками.

Українській стороні варто працювати з «центристами». Оскільки відмовчатися не вдасться, потрібно активніше формулювати власну позицію і переконувати людей. Специфіка сучасних європейських демократій має особливість: політичні еліти перестають задавати тон, вони прислуховуються до мас. Якщо Україна «програє» на рівні польського суспільства, годі буде сподіватися близьких стосунків на політичному рівні. Тоді концепт «адвокат в Європі» перейде у розряд історії. А оскільки наша держава не може похвалитися великою кількістю друзів, найближчих варто оберігати.      

Меседжі. Якщо з цільовою аудиторією більш-менш зрозуміло, то зі змістом повідомлень все набагато складніше. Власне, на цьому рівні й точаться найбільші суперечки, які нагадують замкнуте коло. Тому саме цей аспект діалогу примирення потребує прагматики.

Після схвалення парламентом Польщі резолюції 2013 року, що Волинська різня – це етнічні чистки з ознаками геноциду, польська сторона сформулювала власну позицію. Насправді це найкоректніше формулювання, на яке могла сподіватися Україна. За схожу стриманість варто дякувати тогочасній правлячій партії – Громадянській Платформі. Ймовірно, «Право і Справедливість» поведеться радикальніше й прямо пропише визначення «геноцид» у документі.

Для України найкраще було б прийняти термін «етнічні чистки» ще тоді, у 2013-му, і пробувати закрити питання термінології. Якби в нещодавньому листі від українців конкретно вказувалося, що пробачення ми просимо за злочинні етнічні чистки, вчинені конкретними злочинцями, що воювали в лавах УПА, – можливо тоді, відповідь була б теплішою.

Потрібно розуміти: термін «Волинська трагедія» у багатьох поляків викликає оскому. Реакція дуже схожа на українську, коли ми чуємо принципове «на Україні», а не «в Україні». Мовляв, так вчить російська граматика. Ще одна аналогія, що допоможе зрозуміти контекст, – це модний тепер підхід до «Волині» як до рядового епізоду українсько-польської війни. Тут відразу згадується виправдання Голодомору неврожаєм. І контрольна теза: а на Поволжі теж був голод!  Можливо, так буде зрозуміліше, як українців чують поляки. Продуктивний діалог потребує компромісної стилістики. Українцям варто взяти на озброєння позицію польських лібералів. Така центристська позиція буде міцним ґрунтом для офіційного Києва, дипломатів і для симпатиків України у Польщі.  Фактично, позиція однієї Польщі 2013-го захистить від позиції іншої Польщі 2016-го року.
 
Зрештою, марно також заперечувати очевидне. Про злочинний характер дій окремих підрозділів УПА на Волині 1943 року написали більшість поважних істориків України, Польщі та світу. Непоступливість української сторони у визнанні злочинів підпілля базується на принципі «своїх не здаємо!». Цей принцип зрозумілий, особливо зараз, коли Україна вкотре воює за право бути. Але на позір зрозумілий принцип є помилковим за своєю суттю. Парадокс полягає в тому, що для порятунку своєї більшості потрібно відректися від злочинної меншості. Серед різних бойових одиниць УПА були мародери та злочинці. Були убивці цивільного населення.  Зрештою, відомі безпосередні організатори й виконавці «антипольських акцій».  І неважливо, що особливо жорстокі етнічні чистки польського населення були в часі українсько-польського конфлікту. Злочин має бути засуджений, а злочинці – названі. Формулювання  «окремі частини УПА чинили етнічні чистки поляків з ознаками геноциду» жодним чином не кидає тінь ані на всю УПА та її війну за незалежність, ані на ідею української незалежності, ані на українців.  Натомість визнання конкретних злочинів, що чинилися конкретними людьми, відкриває можливість захисту від огульних обвинувачень. Назвати злочинців злочинцями повинні не поляки, в цьому мають бути зацікавлені самі українці.

Такий крок може відчутно збільшити «проукраїнську» частину польського суспільства. Прийняття очевидних істин розширить поле для маневрів. Після визнання, засудження і каяття за конкретні злочини можна спробувати напрацювати спільні методологічні підходи. Наприклад, і в польському, і в українському підпіллях були окремі групи злочинців, але це не є підставою до огульних звинувачень. Досвід подвійної окупації і деконструкція держави, каже Тімоті Снайдер, провокує найгірші людські інстинкти.  

Наївно було б сподіватися, що суперечки, щодо драматичних сторінок українсько-польської історії можна вирішити остаточно. Завжди будуть ті, хто вимагатиме повної та безумовної капітуляції опонентів. Практика показує, що процес примирення має бути постійним, і навіть тоді він ризикує відкотитися назад. Добре, що в обох суспільствах є люди, котрі це розуміють і регулярно підтримують діалог. Добре, що українські лідери написали лист, але, здається, прийшов час насмілитися на ще один крок вперед. Не буває народів-героїв чи народів-злочинців. І не може весь народ бути заручником окремих груп, навіть якщо вони воювали і гинули за Україну. Вибачення й засудження власних злочинців не свідчить про слабкість, зовсім навпаки. Тільки зрілі та сильні нації приймають відповідальність і зізнаються в помилках.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volin_paradoksi_interpretatsiyi&objectId=1395609

Звернення без відповіді (тема "Волинь-1943")

Звернення без відповіді

Анджей Шептицький, 15 червня, 2016 р.

Лист українських інтелектуалів з приводу Волинської трагедії

Група українських інтелектуалів, політиків і духовних осіб минулого тижня надіслала лист полякам, пов'язаний з непростою історією двох народів. Він містив таку культову фразу: «Ми просимо вибачення і так само пробачаємо злочини і кривди, заподіяні нам».

Лист був підписаний людьми, котрі упродовж багатьох років щиро анґажувалися в польсько-український діалог (перший ректор університету Києво-Могилянська академія В'ячеслав Брюховецький, колишній посол України в Польщі Дмитро Павличко), представники політичних і релігійних кіл (перший президент України Леонід Кравчук і герой Помаранчевої революції Віктор Ющенко, глави Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви). Цей документ є важливим кроком у наших відносинах. Бо ще у 2003 році, під час церемонії в Павлівці, тодішній український президент Леонід Кучма не забажав просити вибачення у поляків за волинський злочин. Потім були спільні заяви церков 2005 і 2013 років і, нарешті, цей це лист.

Вибачення тут і вже

Звернення українських інтелектуалів зустріло в Польщі поміркований відгук: у кращому випадку – невелике зацікавлення (важко знайти його загалом у мережі, хіба що на сторінках Gazety Wyborczej), частіше – критику. Міністр закордонних справ Вітольд Ващиковскі заявив, що не повністю погоджується з тезами послання. На його думку, обидві сторони мусять вжити заходів щодо Волинської трагедії, але зараз ініціатива лежить на українському боці –  подає українське агентство УНН з посиланням на польське радіо.

Чому ж з польського боку присутній такий скептицизм? Можна визначити чотири засадничі причини: еволюція історичної політики обох країн, специфіка взаємного сприйняття, зміст листа і дії інших гравців, котрі мають на меті домогтися розколу між двома народами.

Історична політика Польщі й України протягом останніх десяти-дванадцяти років зазнала значної еволюції. У Польщі ці зміни пов'язані передусім з діяльністю партії «Право і Справедливість» в 2005-2007 роках і після 2015 року. За президентства Леха Качинського політика Польщі не була скерована проти України, проте свою справу зробило зростання інтересу до історії, і в результаті – різниця історичних ресентиментів, певних національних традицій: іноді ендецьких (мова йде про Національно-демократичну партію Польщі, котрій були близькі ідеї фашизму й націонал-соціалізму – ZAXID.NET) або навіть націоналістичних.

Чинний уряд, нехтуючи досягненням останніх двадцяти шести років і критично ставлячись до більшості закордонних партнерів, не може вже дозволити собі мати амбітної, сталої політики примирення з Україною, за яку виступав Лех Качинський. У розрахунок йде кількість жертв і вимога вибачень «тут і вже».

Політика нової української влади не сприяє спрощенню завдання «Права і Справедливість». Польща хотіла б, щоб Україна ментально вийшла з посткомунізму, щоб припинила дрейфувати (зокрема й у царині історичної політики) між Росією і Заходом. Певні кроки у цьому напрямі здійснив Віктор Ющенко, але реальний перелом вчинила Революція гідності. Над Віслою радісно спостерігали за падінням пам’ятників Леніна в Україні. Проблема ж виникла тоді, коли замість них з'явилися червоно-чорні прапори Української повстанської армії, коли були ухвалені закони, котрі забороняють історичну критику УПА тощо. УПА вбила на Волині і Східній Галичині до 100 тисяч поляків, тож у Польщі вона асоціюється передовсім з цим злочином. Для українців же, особливо після Майдану, УПА стала символом боротьби за незалежність.

Ще однією проблемою є асиметрія взаємного сприйняття. Польща і Україна – найбільші країни Центральної та Східної Європи, і це сприймається по-різному. Для українців Польща була в минулому одним з ворогів державності, тепер є символом успішної трансформації та адвокатом Києва в західних структурах. Для поляків Україна є колишніми «кресами», бідною пострадянською державою, чиї громадяни запруджують польський ринок праці, і, водночас, важливим партнером, який заслуговує на підтримку, але на польських умовах.

І тут ми підходимо до суті проблеми: з точки зору Варшави, ключовою умовою для примирення є акцептація польської інтерпретації історії, особливо коли справа стосується Другої світової війни. Українці ж, своєю чергою, охоче приймають польську допомогу, але ретельно уникають всього, що могло би вказувати на залежності від польського партнера. Особливо важко їм погодитися на те, щоб колишній ворог формував український історичний дискурс.

«Трагедія» – цього замало

Третє питання – це зміст листа. Я вірю в добру волю його авторів (принаймні, декого з них – наприклад, Кравчук вже три десятиліття є розумним політичним гравцем), але з самого початку було очевидно, що деякі твердження наразяться на незадоволення певних середовищ у Польщі.

Ключова теза звучить так: «Серед них особливо болісними епізодами і для України, і для Польщі залишається Волинська трагедія і польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни, внаслідок яких загинули тисячі невинних братів і сестер». Це зрівнює становище обох країн (був конфлікт, страждали і одні, і другі), тоді як поляки вважають, що саме вони були безневинними жертвами організованої бійні. Крім того, об'єктивні дані (кількість польських жертв значно вища, ніж українських) показують асиметрію втрат двох народів.

Українські автори листа все ж зауважують, що становище поляків та українців не було однаковим, але, на їхню думку, українці виявилися в гіршій ситуації: «Найбільшим лихом у наших відносинах була нерівність, спричинена відсутністю української держави».

Що більше, частина польських середовищ (особливо правих і «патріотичних») протягом багатьох років воює з формулюванням «Волинська трагедія», вважаючи його занадто м'яким. Вони віддають перевагу терміну «різанина» або просто (не заглиблююсь у юридичну кваліфікацію) «геноцид».

Зрештою, можна припустити, що подальші суперечки навколо Волинської трагедії напередодні її сімдесят третьої річниці, як і навколо саміту НАТО у Варшаві, грають на руку Росії, котра протягом багатьох років намагається вбити клин між Польщею та Україною – зокрема й через історію. У цьому контексті заслуговує уваги різкий коментар «Пробачили... самі собі», опублікований на прихильному до Росії порталі Kresy.pl. Автор коментаря стверджує: «Не заперечуючи права підписантів звернення  на благі наміри, не можна все ж одночасно замовчати його очевидні вади, ані тим більше завуальованого в листі – називаймо речі своїми іменами – шантажу». Публіцист також закликає, аби Польща об'єктивно оцінила Волинську різанину, як, приміром, Німеччина оцінила турецький геноцид вірмен, не побоюючись негативних наслідків такого кроку для польсько-українських відносин.
 
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET  і польським  часописом  Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.
 Оригінальна назва статті:  Apel bez odpowiedzi

 („Nowa Europa Wschodnia”)
http://zaxid.net/news/showNews.do?zvernennya_bez_vidpovidi&objectId=1395003

Зрада - ч. 3

 Звернення Богдана Гордасевича: Мені дуже прикро повідомляти, але ось дізнався зовсім несподівано, що замість працювати у три зміни і виробляти продукцію для посилення оборони держави Львівський бронетанковий завод вже майже пів року простоює і це жахливо! Більше того ось що я зібрав:

Суд призначив умовний термін екс-директору Львівського бронетанкового заводу
20 травня, 2016 р.



Олександра Остапця випустили на волю у залі суду

20 травня Сихівський районний суд виніс вирок у справі розкрадання державних коштів в особливо великих сумах. Підозрюваного екс-директора Львівського бронетанкового заводу Олександра Остапця визнали винним та засудили на 5 років умовно із випробувальним терміном три роки і присудили штраф 11,9 тис. грн. Остапця відпустили на волю просто у приміщенні суду.

Прокоментувати вирок суду він відмовився. А його адвокат Тарас Самбір сказав, що вони очікували на таке рішення, тому що обвинувачений співпрацював із слідством, відразу визнав свою вину і погодився відшкодувати усі збитки держави та витрати суду.

Військовий прокурор Василь Шимко зазначив, що обвинувачення погоджується із вироком суду, тож подавати апеляцію не будуть.

Також суд призначив передати 2 млн 32 тис. гривень, які перебували на резервному рахунку, Львівському бронетанковому заводу. Суд повернув обвинуваченому його арештоване майно та зобов’язав сплатити судові витрати 17 тис. грн.

Нагадаємо, 1 жовтня минулого року у квартирі Олександра Остапця слідчі військової прокуратури знайшли готівку – 2 млн грн. Слідство вважало, що ці кошти призначалися на ремонт військової техніки для фронту, а посадовець їх нібито привласнив.

http://zaxid.net/news/showNews.do?sud_priznachiv_umovniy_termin_eksdirektoru_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu&objectId=1392336


З Львівського бронетанкового заводу стягнули майже 14 млн. грн. за невідремонтовану техніку
19 липня, 2016

Господарський суд Києва задовольнив чотири позови військової прокуратури Центрального регіону України і прийняв рішення про стягнення з державного підприємства «Львівський бронетанковий завод» до державного бюджету України 13,7 млн грн.

Як повідомила у вівторок, 19 липня, прес-служба Генпрокуратури, у 2015 році між Міністерством оборони України та держпідприємством було укладено договори про надання послуг з технічного обслуговування та капітального ремонту автотранспортних засобів. Втім, вказані послуги у встановлений термін виконані не були. Відтак, реагуючи на виявлені порушення та діючи в інтересах Міноборони України, військова прокуратура заявила позови про стягнення зазначених коштів.

Суд погодився з доводами військового прокурора щодо наявності підстав для повернення цієї суми та задовольнив позови в повному обсязі.

«Також під час судового розгляду однієї із зазначених справ підприємство у добровільному порядку вже перерахувало до держбюджету 3,4 млн грн.» – йдеться у повідомленні.
http://zaxid.net/news/showNews.do?z_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu_styagnuli_mayzhe_14_mln_za_nevidremontovanu_tehniku&objectId=1398175


Львівський бронетанковий завод сплатив майже 9 млн. грн. через несвоєчасний ремонт танків
17 травня, 2016 р.

Також завод повернув передоплату та сплатив штрафні санкції

ДП «Львівський бронетанковий завод» перерахувало Міноборони 8,7 млн грн. Ці кошти вимагала повернути оборонному відомству військова прокуратура Центрального регіону України за насвоєчасний ремонт військової техніки.

Господарський суду м. Києва своїм рішенням зобов’язав держпідприємство сплатити вказану суму, інформує Генпрокуратура України.

Відтак із Львівського бронетанкового заводу стягнули попередню оплату та штрафні санкції за несвоєчасне виконання договірних зобов’язань за наслідками виконання ремонту танків Т-72 у 2015 році.

16 травня військовою прокуратурою Центрального регіону забезпечено виконання рішення суду.
http://zaxid.net/news/showNews.do?lvivskiy_bronetankoviy_zavod_splativ_mayzhe_9_mln_cherez_nesvoyechasniy_remont_tankiv&objectId=1391960


Депутат Івано-Франківської міськради очолив «Львівський бронетанковий завод»
27 вересня 2015

Львівський бронетанковий завод отримав нового тимчасового керівника


Роман Тимків

Державне підприємство «Львівський бронетанковий завод» очолив Тимків Роман Мирославович. Його обрали за результатами конкурсу на заміщення вакантної посади, інформує «Укроборонпром».

Роман Тимків від 5 серпня виконував обов’язки директора бронетанкового заводу. Після завершення конкурсу його ж і обрали директором.

Як йдеться в повідомленні, члени комісії зосереджували увагу на поглядах учасників конкурсу та їхні конкретні пропозиції щодо оптимізації процесу виробництва та модернізації продукції, орієнтацію на пошук нових і перспективних зовнішніх ринків для укладення вигідних контрактів.

Тимків наразі також діючий депутат Івано-Франківської міської ради від політичної партії «Третя сила». Він також є засновником та директором будівельної компанії ТОВ «Екстім ЛТД». Як пишуть ЗМІ, Тимків є відомим забудовником Івано-Франківська та співвласником калуського пивзаводу.

Як повідомляв ZAXID.NET, у червні 2015 року керівництво Державного концерну «Укроборонпром» звільнило очільника держпідприємства «Львівський бронетанковий завод» Олександра Остапця через, як обгрунтовувалось, невиконання виробничих планів на підприємстві.

Виконувачем обов’язків директора Львівського бронетанкового заводу тоді призначили головного інженера Віктора Андрощука.
http://zaxid.net/news/showNews.do?deputat_ivanofrankivskoyi_miskradi_ocholiv_lvivskiy_bronetankoviy_zavod&objectId=1367115

Зрада - ч. 2



Львівський бронетанковий завод передасть Міноборони 31 танк
 19 вересня 2015

Державне підприємство «Львівський бронетанковий завод» до кінця року передасть міністерству оборони ще 31 танк для українських військових.

Про це сьогодні, 19 вересня, заявив міністр оборони Степан Полторак, який зараз перебуває з візитом у Львові, повідомляє УНН.

Міністр оборони ознайомився зі зразками військової техніки, які виробляються на заводі та оглянув оновлений цех конвеєрного виробництва броньованої тактичної колісної машини «Дозор-Б». Також Полторак проінспектував відремонтовану бронетанкову техніку, зокрема п'ять одиниць Т-72.

«Минулого року завод не міг нормально дихати, робота не була ефективною. А ось цього року зроблено дуже серйозний крок вперед. Я поспілкувався з екіпажами танків, які завершили ремонт, зауважень не маю», - зазначив Полторак.

Як повідомляв ZAXID.NET,  на Львівському бронетанковому заводі нещодавно запрацював новий цех із серійного виготовлення тактичних бойових колісних машин – «Дозор-Б».
http://zaxid.net/news/showNews.do?lvivskiy_bronetankoviy_zavod_peredast_minoboroni__31_tank&objectId=1366211


Львівський бронетанковий завод продаватиме "Дозор-Б" іноземним замовникам
 16 вересня 2014,

На Львівському бронетанковому заводі активно монтують бронетранспортер "Дозор-Б", який планують відправити на передову для допомоги українським військовим. Це унікальний легкий БТР, призначений для доїзду у гарячі точки. Для фронтовиків на Донбасі "Дозор-Б" був би незамінним транспортом. Сталь витримує снайперські кулі і навіть кулемет.

Однак зараз його не можуть відправити у зону АТО. Очікують надходження комплектувальної панелі управління та навігаційного приладу. Також мають отримати двигун і коробку передач.

"Ми плануємо виготовити до кінця місяця, але є певні технічні складнощі. Ми купуємо матеріал за кордоном. А тут є невеличка затримка", — директор ДП "Львівський бронетанковий завод" Олександр Остапець.

"Сьогодні ви бачите перший зразок експеремантального легкого бронетранспортера. Він може перевозити близько 20 десантників на високих швидкостях. Ми сподіваємося, що цей БТР буде популярним на світових ринках", — зазначив міський голова Львова Андрій Садовий.
http://zaxid.net/news/showNews.do?lvivskiy_bronetankoviy_zavod_prodavatime_dozorb_inozemnim_zamovnikam&objectId=1322587


«Укроборонпром» замовив у Львівського бронетанкового заводу 150 машин «Дозор-Б»
10 квітня 2015,

Державний концерн «Укроборонпром» замовив у Львівського бронетанкового заводу 150 повнопривідних бойових броньованих машин «Дозор-Б». Ці автомобілі вдвічі дешевші, ніж закордонні аналоги із такими ж характеристиками.

«Буквально місяць тому був перший запуск цього автомобіля. Через три дні цей автомобіль вже протестував Петро Порошенко і зразу була дана команда на постановку на озброєння цієї техніки в Україні. На цьому автомобілі стоїть найсучасніший двигун та коробка передач, а все решта зроблено силами працівників заводу», – розповів 10 квітня після підписання меморандуму у Львові про співпрацю в оборонній галузі між підприємствами Львівщини та ДК «Укроборонпром» гендиректор концерну Роман Романов.

За його словами, до кінця року на замовлення «Укроборонпрому» у Львові випустять 150 броньованих машин «Дозор-Б», виробництво яких уже поставили на конвеєр. Зараз ці автомобілі уже проходять випробування у військових. А орієнтовно через місяць перші автомобілі доставлять у зону проведення АТО.

Вартість бронемашини «Дозор-Б» не розголошують – військова таємниця. Але Романов наголосив, що вона вдвічі дешевша, ніж броньовані автомобілі з такими ж характеристиками закордонного виробництва.

Замовлятимуть у Львові вироби із пластмаси, шкла, алюмінію, чорних металів, а також оптику, електроніку. Як зазначив голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка, така співпраця «дасть Львову робочі місця, дасть замовлення, дасть використання наукового потенціалу, який сьогодні є на Львівщині».

«Ми будемо залучати ще більше підприємств до співпраці з виготовленню «Дозора-Б». Двигун, коробка передач, броня – це виготовлятимуть за кордоном, усі інші деталі до БТРа виготовлятимемо у нас на підприємстві, або будемо залучати інші підприємства Львівщини», – пояснив головний інженер Львівського бронетанкового заводу Віктор Андрощук.
http://zaxid.net/news/showNews.do?ukroboronprom_zamoviv_u_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu_140_mashin_dozorb&objectId=1347441



У Львові представили унікальний легкий бронетранспортер «Дозор-Б»

 3 квітня 2015

На Львівському бронетанковому заводі виготовили українську бойову машину "Дозор-Б». Міністерство оборони замовило сорок таких бронетранспортерів для Збройних сил України.

Наразі така машина єдина в Україні. Найближчим часом, після завершення випробувань, її поставлять на озброєння у ЗСУ.

Розробили бронетранспортер у Харкові, а у Львові його будуть виготовляти для армії. Ця бойова броньована машина є найлегшою серед усіх бронетранспортерів, тож дуже мобільна.

«Ця техніка дозволяє швидко переміщати особовий склад для виконання завдань. Не на передовій, а в районі бойових дій», - пояснив директор Львівського бронетанкового заводу Олександр Остапець.

Ціну «Дозору-Б» на бронетанковому заводі тримають у таємниці, проте порівняно з аналогами іноземного виробництва коштує він удвічі дешевше.

Перевозить автомобіль три члени екіпажу та вісім бійців. Бронь захищає особовий склад від автоматичної зброї, підриву на міні чи фугасі. Зверху на кузові закріплений кулемет.

«Дозор-Б» розвиває на трасі швидкість 100 кілометрів на годину. Укомплектована сучасним німецьким двигуном, автоматичною коробкою передач, роздавальна коробка львівська, нашого підприємства. Машина броньована, дозволяє тримати кулю 7.62. Тож екіпаж від кулемета захищений", - додав головний інженер Львівського Віктор Андрощук.

Нещодавно «Дозор-Б» показали на виставці воєнної техніки в Арабських Еміратах, де нею зацікавились.
http://zaxid.net/news/showNews.do?u_lvovi_predstavili_unikalniy_legkiy_bronetransporter_dozorb&objectId=1346607

Зрада - ч.1

Колишнього директора Львівського бронетанкового заводу підозрюють у розкраданні 2 млн. грн.
1 жовтня 2015



У екс-директора Олександра Остапця під час обшуків у власному будинку знайшли 2 млн. грн.

У екс-директора Львівського бронетанкового заводу Олександра Остапця 1 жовтня, під час обшуків у власному будинку, знайшли 2 млн, які призначалися для ремонту військової техніки, яку відправляють у зону АТО. Його підозрюють у розкраданні коштів та зловживанні службовим становищем.

Про це у Facebook повідомив військовий прокурор України Анатолій Матіос.

«Слідство підозрює колишнього керівника держпідприємства «Львівський бронетанковий завод» у тому, що він протягом грудня 2014 – січня 2015 років, за попередньою змовою з іншими особами та з використанням підприємств з ознаками фіктивності, зловживаючи службовим становищем заволодів державними коштами оборонного замовлення в сумі понад 2 млн гривень, які призначалися для ремонту в зону АТО 31 одиниці БМП-1, а також двигунів УТД-20», – написав він.

Вилучені під час обшуків кошти

Матіос підкреслив, що ці кошти призначалися для ремонту військової техніки та подальшого її відправлення у зону проведення АТО.

Підозрюваного доставили у Шевченківський районний суд міста Львова для обрання запобіжного заходу. Військовий прокурор вимагатиме арешту.

Нагадаємо, у червні керівництво «Укроборонпрому» звільнило очільника Держпідприємства «Львівський бронетанковий завод» через невиконання виробничих планів на підприємстві. Зокрема, через затримки у налагодженні повноцінного серійного виробництва бронемашин «Дозор-Б».
http://zaxid.net/news/showNews.do?kolishnogo_direktora_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu_pidozryuyut_u_rozkradanni_2_mln&objectId=1367734



«Укроборонпром» звільнив директора «Львівського бронетанкового заводу»
 13 червня 2015

Керівництву концерну не сподобалися затримки у налагодженні серійного виробництва бронемашин «Дозор Б»

Начальник ЛБТЗ не зміг налагодити безперебійного виробництва бронемашин «Дозор Б»

Керівництво Державного концерну «Укроборонпром» звільнило очільника Держпідприємства «Львівський бронетанковий завод» через невиконання виробничих планів на підприємстві.

Про це йдеться у повідомлені прес-служби держпідприємства.

Як зазначається, мова йде про затримки у налагодженні повноцінного серійного виробництва бронемашин «Дозор-Б» від березня місяця.

«Не виконуєш поставлених перед тобою завдань - звільни відповідну посаду. Дотримання виробничих планів - це особиста відповідальність керівника будь-якого з наших підприємств», - наголосив перший заступник генерального директора Концерну Сергій Пінькас.

Наразі виконувачем обов’язків директора Львівського бронетанкового заводу призначено головного інженера Віктора Андрощука, якому поставили завдання якнайшвидше надолужити темпи виробничого процесу.

«Щодо минулого керівника Олександра Остапця, то «Укроборонпром» неодноразово фіксував проблемні ситуації. За результатами проведеної чергової перевірки виявлено зрив виробничих графіків», - йдеться в повідомленні.

У відомстві нагадали, що цього тижня змінили керівника ще одного бронетанкового підприємства - ДП «Завод ім. В. О. Малишева». Свою посаду покинув Микола Бєлов, а виконувачем обов'язків призначили головного інженера Олександра Шейка.
http://zaxid.net/news/showNews.do?ukroboronprom_zvilniv_direktora_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu&objectId=1354889



Керівництво «Львівського бронетанкового заводу» «зливало» інформацію про танки іноземцям
 2 вересня 2014

Органи прокуратури порушили кримінальне провадження за фактом передачі посадовими особами ДП «Львівський бронетанковий завод» конфіденційної інформації про танк Т-72 і БТР-80К іноземним установам.

Про це під час брифінгу у Києві 2 вересня повідомив речник генеральної прокуратури України Юрій Бойченко.

«18 серпня цього року розпочато кримінальне провадження за фактом передачі 11 січня 2012 посадовими особами державного підприємства «Львівський бронетанковий ремонтний завод» представникам іноземних установ науково-технічних та інших відомостей про танк Т-72 і БТР-80К, що є конфіденційною інформацією, та знаходиться у власності держави», –  розповів Юрій Бойченко, передає «Інтерфакс-Україна».

За його словами, кримінальне провадження розслідується за ч.1 ст.330 Кримінального кодексу (передача або збирання з метою передачі іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам відомостей, що становлять службову інформацію, зібрану в сфері оборони країни особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства). Стаття передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Як повідомляв ZAXID.NET, у червні цього року прокуратура Західного регіону з нагляду за дотриманням законів у воєнній сфері почала розслідування проти посадових осіб ДП «Львівський бронетанковий завод» за підозрою у заволодінні 1 мільйоном гривень, які належать підприємству.
http://zaxid.net/news/showNews.do?kerivnitstvo_lvivskogo_bronetankovogo_zavodu_zlivalo_informatsiyu_pro_tanki_inozemtsyam&objectId=1320933



На військових заводах Львова виявили порушень на 200 млн грн
4 квітня 2014

На бронетанковому заводі у Львові щороку ремонтують 150-160 танків

Аудитори Держфінінспекції з’ясували, що минулого року Львівський бронетанковий завод витратив понад 200 млн грн не за призначенням. Гроші йшли на оплату інформаційно-консультаційних, агентських та інших послуг.

 «ДП «Львівський бронетанковий завод» протягом 2013 року витратило на оплату інформаційно-консультаційних, агентських та інших послуг на 211,5 млн грн більше, ніж це було передбачено фінансовим планом підприємства», – йдеться у повідомленні Держфінінспекції.

На заводі відмовились коментувати ZAXID.NET звинувачення у фінансових зловживаннях.

Окрім того, аудитори виявили зловживання і на Львівському державному авіаремонтному заводі, де закупівлі здійснювали через низку посередеників, що призвело до переплат на 1,1 млн грн.

 «Приміром, завод придбав у ТОВ «ТІКОМ» запасні частини та комплектуючі вироби для ремонту літаків типу МіГ-29. Згадане товариство виробничих потужностей не мало, а купувало запчастини та комплектуючі в інших суб’єктів господарювання і перепродало їх заводу на 504 тис. грн дорожче», – зазначається у повідомленні Держфінінспекції.
http://zaxid.net/news/showNews.do?na_viyskovih_zavodah_lvova_viyavili_porushen_na_200_mln_grn&objectId=1305885


Создан 04 дек 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником