Україна і НАТО

 

Україна і НАТО




 

 


З усіх країн найбільш масштабну військову підтримку Україні надали США.


 03 серпня 2016
США, зокрема, надали Україні хаммери. Про це повідомили в управлінні зв'язків з громадськістю Міністерства оборони.
З 1 січня 2014 року та до 15 липня 2016 року 18 держав світу надали Україні різну матеріально-технічну і гуманітарну допомогу. Це США, Канада, Польща, Великобританія, Австралія, Китай, Туреччина, Словаччина, Норвегія, Франція, Нідерланди, Іспанія, Чехія, Албанія, Литва, Швейцарія, Латвія і Данія.
Зазначається, що вони передали в розпорядження ЗСУ обладнання загальною вартістю понад $164,1 млн.
За даними Міноборони, найбільш масштабну підтримку надали США. Серед скерованого цією країною до України — лазерні системи імітації тактичних дій MILES (виріб, призначений для тренування солдатів у навчальному бою), радіостанції Harris, медичне обладнання, прилади для розмінування місцевості, пристрої нічного бачення і тепловізори; бронежилети і кевларові шоломи, човни з жорстким корпусом WILLARD, а також радари для контрбатарейної боротьби, автомобілі підвищеної прохідності типу HMMWV, обмундирування і сухі пайки. Загальна вартість обладнання, яке ЗСУ отримали зі США, перевищує $117,5 млн. Нагадаємо, 2 липня Україна отримала 14 радарів класу AN/TPQ-49 і AN/TPQ-36. Радари класу AN/TPQ-36 є найсучаснішими засобами контрбатарейної боротьби і призначені для виявлення і знищення артилерії. Радари перебувають на озброєння армії США. Станція контрбатарейної боротьби AN/TPQ-36 призначена для виявлення і визначення координат вогневих позицій мінометів, артилерійських знарядь і реактивних систем залпового вогню противника. Україна не має аналогів цих радарів
http://www.unian.ua/politics/1450183-zmi-nazvali-krajinu-rekordsmena-za-postachannyami-ozbroennya-ukrajini.html

 

Підсумки саміту НАТО у Варшаві з перших уст
 
15 липня 2016 року

 Співдиректор програм зовнішньої політики і міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник, який взяв участь в Експертному форумі на саміті НАТО у Варшаві, у статті для мережевого видання «Цензор нет» розповів про те, як Північноатлантичний альянс збирається реагувати на загрозу міжнародній безпеці з боку Російської Федерації.

Якими є концептуальні підходи політики НАТО на середньострокову перспективу? Це оборона і стримування в комплексі з діалогом. Загалом «нові підходи» кардинально не відрізняються від тих, що були 50 чи 70 років тому. Але наразі більший акцент все-таки робиться на необхідності діалогу з метою уникнення подальшої конфронтації, попередження інцидентів військового характеру і недопущення гарячої стадії конфлікту.

Під час дискусії на саміті, і в оцінках по його завершенню, багато хто не втримався від спокуси назвати цей саміт історичним. З цим можна погодитися, але є певні застереження стосовно впевненості у втіленні рішень, ухвалених у Варшаві главами держав і урядів.

Дійсно, саміт був непересічним і глибоко символічним з огляду на місце проведення зустрічі. Це перший саміт НАТО у Варшаві — у столиці держави, іменем якої був названий блок (Організація Варшавського договору), який протистояв НАТО впродовж майже 40 років Холодної війни. Власне, всі ті роки головним противником НАТО була Росія (як синонім Радянського Союзу в західному лексиконі) і після двох декад «перемир'я» і пошуків сенсу існування, Альянс повертається «back to business». Тобто знову головним завданням НАТО стали оборона і стримування агресії. Домінування російської проблеми у дискусіях на саміті викликає відчуття дежа-вю — історія повторюється.

Водночас, про що також неодноразово наголошувалося у Варшаві, було б дуже небезпечно у нинішніх умовах намагатися використати старі випробувані часом підходи, завдяки яким вдалося не лише уникнути гарячої фази у холодній війні, але й отримати переконливу перемогу над могутньою Радянською імперією. Змінилося навколишнє безпекове середовище і змінився власне сам противник.

Росія є правонаступницею СРСР, володіє одним із найбільших у світі арсеналом ядерних і звичайних збройних сил. Водночас, загальний потенціал РФ (військовий, економічний, людський, ідеологічний) значно слабший, ніж радянський. А слабший противник є не менш небезпечним, оскільки усвідомлення власної слабості робить його більш агресивним і підштовхує до опортунізму — політики, що не передбачає ні поваги до загальновизнаних принципів і правил, ні врахування чужих інтересів. Найголовніше, що тактичні перемоги такої політики майже гарантовано закінчуються стратегічною поразкою і трагічними наслідками не лише для її авторів.

Попри певну дипломатичну стриманість в офіційних оцінках, політика Росії сьогодні сприймається як основне джерело викликів і загроз для НАТО. В аналізі безпекової ситуації були визначені три головні напрями:

Східний напрям. Зрозуміло що саме на схід від НАТО знаходиться Росія. Акцент робився на негативній ролі Росії у т. зв. українській кризі. Не знайшлося жодного спікера на експертному форумі (попри присутність російських неопозиційних експертів), який би спробував спростувати твердження про те, що саме Росія є основною причиною конфлікту і ключовим фактором, від якого залежить його врегулювання.

Південний фланг. Це загрози, що походять від нестабільності на Близькому сході, Середземномор'ї та в Північній Африці: сирійський конфлікт, ІДІЛ, міграційна криза, тероризм, Ірак, Афганістан тощо. Аналізуючи ключові проблеми, що стоять за цими загрозами, неодноразово згадувався «російський фактор». Дії Росії — від дипломатії до прямого військового втручання — відіграють переважно дестабілізуючу роль і роблять ці загрози більш актуальними, ніж вони могли би бути у разі, якщо б Росія не втручалася.

Третій напрям — північний і, насамперед, Арктика. Кризові процеси на Півночі сьогодні не настільки актуальні й очевидні, як в інших регіонах. При цьому, нарощування Росією військової присутності на фоні загального напруження і неготовності до компромісів створює передумови для появи ще однієї конфліктної зони на північному напрямі.

Тобто, в підсумку, на круговому радарі загроз і викликів безпеці НАТО, Росія тією чи іншою мірою присутня на всіх напрямах.

Ідея комплексного застосування заходів протидії одночасного діалогу видається досить логічною і конструктивною. На жаль, поки що немає чіткого бачення її практичної реалізації ні на офіційному рівні в НАТО, ні на рівні експертної спільноти.

На сьогодні спостерігаються ключові розбіжності між учасниками майбутнього діалогу: в оцінці дій одне одного; сприйнятті того, що є дійсною загрозою і що уявною; розуміння різниці між агресією і вимушеними заходами оборони.

З одного боку, для того, щоб Кремль відчув реальну потребу в діалозі, а діалог був конструктивним, НАТО має переконливо продемонструвати внутрішню солідарність, спроможність і рішучість до колективного захисту й оборони. Зрозуміло, що будь-які практичні кроки Альянсу будуть трактуватися і вже трактуються російською стороною як провокативні, неадекватні та такі, що не сприяють діалогу.

Що стосується практичних рішень, які були прийняті щодо зміцнення оборони і стримування Росії. Тут хотілось би привітати НАТО з тим, що рішення по розгортанню на ротаційній основі чотирьох батальйонів у Балтійських країнах і в Польщі - це дійсно приклад того, що називається smart defence (розумна оборона). За рахунок відносно невеликих інвестицій досягається дуже потужний ефект. Натомість, Росія почала розгортання цілих дивізій з інфраструктурою. Це також нагадує події середини-кінця 80-х років, коли втягування СРСР у гонку озброєнь нарешті призвело до його колапсу.

Відносно невеликі міжнародні підрозділи звичайно не можуть розглядатися як достатні засоби оборони з точки зору військового паритету, тобто порівняння кількості солдат, танків і гармат. Їхня основна роль — це чіткий сигнал своєю присутністю на території країн Балтії та Польщі, що будь яка агресія ставить під загрозу життя солдат всього Альянсу, що значно підвищує ймовірність колективного і негайного реагування у форматі статті 5 Вашингтонського договору: тобто напад на одну з країн Альянсу розглядається як напад на весь Альянс.

З іншого боку, таке нестандартне рішення позбавляє російських політиків і пропагандистів вагомих аргументів у намаганнях показати загрозу у розмірі чотирьох батальйонів НАТО проти кількох російських дивізій.

Наступне засідання Ради Росія-НАТО повинно продемонструвати можливість і перспективи такого діалогу. Однією з ключових перешкод налагодження такого діалогу в нинішніх умовах є «українська криза» і насамперед питання Криму. Позиції, які зараз сформовані в Росії і на Заході, є абсолютно несумісними. Росія це питання вважає закритим, а для Заходу питання незаконної анексії Криму стало настільки принциповим, що важко уявити можливий компроміс з цього приводу. Сподівання Росії на те, що Захід «проковтне» не справдилися, а поки не буде принаймні готовності до обговорення можливих політичних рішень, діалог буде суттєво обмеженим і конфліктним.

Водночас, навіть найбільш радикально налаштовані спікери не заперечували важливість мінімально можливого діалогу (каналів комунікації) з метою контролю конфронтації чи можливої деескалації, уникнення масштабного чи локального конфлікту внаслідок незапланованих інцидентів між збройними силами двох сторін.

Один із віп-спікерів, відповідаючи на питання стосовно можливості і формату діалогу з Путіним, згадав Рузвельта: «Говори приємні речі і тримай велику дубину в руці».
 
http://razumkov.org.ua/ukr/article.php?news_id=1356

 

 

Про позитиви та негативи Варшавського саміту НАТО для України
 
         14 липня 2016 року
 НАТО, Міжнародна допомога, Росія
 

Співдиректор програм зовнішньої політики і міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник в інтерв’ю газеті «День» розповів про основні здобутки і недоліки саміту НАТО, який відбувся у Варшаві 8-9 липня.

Існує чимало підстав вважати цей саміт історичним. По-перше, він відбувався в столиці, з якою колись асоціювався Варшавський пакт. Інакше кажучи, раніше це був символ ворога НАТО, а тепер це місто приймає саміт Альянсу.

Стосовно змісту — аналізуючи заключний документ і порівнюючи його з ухваленим в Уельсі, тут справді значно більше конкретики.

І саме комюніке можна, без перебільшення, назвати концептуальним документом. Тут все деталізовано, й охоплено практично всі напрями діяльності НАТО. Даються ґрунтовні та об’єктивні оцінки ситуації в сфері безпеки і тих загроз, з якими зараз доводиться зустрічатися НАТО і підходів до вирішення проблем.

Загалом, якщо буде імплементовано все, що було ухвалено у Варшаві, то, бузсумнівно, цей саміт матиме історичні наслідки на найближчі три-п’ять років.

— А які є позитиви та негативи цього саміту для України?

Очевидним позитивом є підтвердження у підсумковому комюніке Варшавського саміту наміру НАТО продовжувати підтримувати Україну, зокрема через розширення допомоги в рамках Всеохоплюючого пакету допомоги, ухваленого на цій зустрічі.

Окрім того, можна звернути увагу на такі моменти. Зокрема, по-перше, йдеться про перехід підходів НАТО у відносинах з Росією від співробітництва-партнерства до стримування та діалогу. Зараз існує відчуття, що головними будуть заходи стримування, а діалог, скоріше за все, буде обмежений спілкуванням з метою уникнути надмірної конфронтації чи незапланованих інцидентів як з літаками чи кораблями з обох сторін. І це буде грунт, на якому розглядатиметься вирішення конфлікту між Україною та Росією. І це, гадаю, матиме опосередковані наслідки для перегляду позицій Заходу загалом і зокрема НАТО з вироблення політики стосовно продовження дії санкцій та перегляду надання допомоги Україні.

По-друге, в іншому пункті цього комюніке чітко зафіксовано позицію, що з приводу Криму не може бути жодних компромісів, і НАТО робить чіткий акцент на відповідальності Росії за виконання Мінських угод.

Не думаю, що можна говорити про негативи, але є певні застереження. Зокрема, в ході дискусій на Форумі експертів на Варшавському саміті «НАТО на захисті миру: 2016 рік і далі» прозвучало, що зараз головне, щоб ухвалені тут рішення впроваджувались у життя.

— У декларації сказано: «Ми продовжуємо сподіватися на конструктивний діалог з Росією, якщо дії Росії зроблять це можливим». Як ви це прокоментуєте?

Це абсолютно конструктивна позиція. Тут багато говорилося про здатність однієї чи іншої сторони адекватно сприймати сигнали. І цей сигнал посилається у сподіванні, що Росія зрозуміє, що НАТО налаштовано на зняття цієї конфронтації з можливим переходом до налагодження відносин.

До речі, наступний захід засідання Ради Росія — НАТО покаже, які є перспективи уникнення подальшої конфронтації. Росія вже поставила умови, що вимагатиме роз’яснень по кожному пункту. І поки виглядає так, що принаймні є декілька пунктів, по яких навряд чи буде знайдено якийсь компроміс чи навіть взагалі бути якесь продуктивне обговорення. Насамперед це стосується Криму.

— А як ви оцінюєте те, що на прес-конференціях у Києві держсекретар Джон Керрі, а у Варшаві генсек НАТО Єнс Столтенберг казали, що Порошенко не просить членства в НАТО і заявляє, що головне завдання — реформа Збройних сил до 2020 року?

З одного боку, це позитив, що не було того, що ми спостерігали раніше, десять років тому, коли Україна постійно «смикала за рукав» партнерів по НАТО, вимагаючи якогось сигналу, якогось нового формату. Інакше кажучи, зараз є певний рівень взаємних домовленостей, що питання членства в НАТО не на часі, виходячи з того, що на території України триває збройний конфлікт та існують перешкоди для вступу країни до НАТО, завершуючи тим, що Україна із суто технічних критеріїв сьогодні не відповідає стандартам. І ця позиція влаштовує обидві сторони.

З другого боку, таке сприйняття в НАТО виникає з того, що від Порошенка йдуть такі сигнали, які вводять в оману. З одного боку, добре, що не звучить наполеглива вимога вступу до НАТО, а з другого — не завжди можна зрозуміти, чи Україна, як і раніше, налаштована на те, щоб цей процес був завершений формалізацією відносин.

Це може бути однією з причин, чому ця фраза: «Україна та Грузія будуть у майбутньому членами НАТО» — не прозвучала знову в заключній декларації саміту.

— Але, виступаючи на експертному форумі на панелі під назвою «Збереження миру, зміцнення свободи, правосуддя і безпеки у ширшому світі» віце-прем’єр-міністр з питань євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе сказала: якби була перспектива членства, то було б більше стабільності в регіоні.

Вона повторює речі, які лежать в основі політики розширення НАТО. Одна з найголовніших цілей, яку було досягнуто завдяки розширенню НАТО, це створення зони стабільності, демократії, що є чинником зміцнення регіональної та глобальної безпеки. Країна, яка приєднується до НАТО, автоматично підтримує всі цінності та принципи, на яких заснована Організація північноатлантичного договору.

— Якщо продовжити мову про сигнали, то чи можна розглядати як такий те, що на зустрічі 5+1 провідні лідери підтримали українську позицію щодо проведення виборів на Донбасі: спочатку безпека, а потім вибори?

Так, і це належить до позитивів, про які я говорив раніше. У фінальному комюніке саміту чітко зазначено, хто є головним винуватцем у продовженні конфлікту на Донбасі. Так, вони поділяють наші умови: спочатку припинення вогню, досягнення необхідного рівня безпеки в регіоні, без чого не може бути проведення виборів. З другого боку, українська влада, здається, не розуміє, що ухвалення законів, зокрема щодо проведення виборів на окупованій території, та виконання мінських умов — це дещо різні речі. Ті обставини, що нині є на сході, не заважають все-таки ухвалити закон про проведення виборів, що значно підсилює напруженість у переговорах з нашими партнерами і противниками. Таким чином, ухвалення закону — це одне, а проведення виборів — інше.

— Перед експертами на згаданому вище форумі виступали генсек НАТО, президенти і прем’єри країн Центральної Європи. Також планувалася участь у ній нашого Президента, але за день до цього було оголошено, що замість нього виступить віце-прем’єр-міністр з питань євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе. Наскільки, на вашу думку, було б важливим для іміджу нашої країни спілкування Президента з провідними експертами?

Сподіваюся, що у Президента Порошенка були дійсно якісь занадто важливі справи, щоб віддати їм перевагу, а не виступу на форумі, на якому були присутні практично найкращі світові експерти, які формують громадську думку та політику. Якщо це сталося з інших міркувань, то це свідчить про його нерозуміння важливості спілкування з людьми, які формують політику. Від підтримки на експертному рівні заявленої Україною позиції залежатимуть також політичні рішення.

Тут виникає інше питання. Існує занепокоєння з приводу того, про що б говорив Президент перед такою аудиторією. Зараз навряд чи потрібно говорити багато про те, що Росія — агресор і що Україна обстоює інтереси Європи на східних кордонах західного світу. Так, це правда, і всі про це вже знають.

А ось якраз від глави держави хочуть почути про успіхи в реформах, у боротьбі з корупцією, у реформуванні сектору безпеки та оборони. Виступаючи перед такою аудиторією, доводиться зважати на те, що навряд чи гаслами її можна задовольнити.

— І, на вашу думку, чи впоралася з таким завданням Климпуш?

Зрозуміло, що на тлі десятка глав держав і генсека віце-прем’єр не може замінити президента. Якщо говорити про оцінки, які я чув від колег, західних експертів, то якраз вони звертали увагу на те, що в її виступі були не досить враховані запити експертної аудиторії. Від неї очікували ключових месиджів стосовно того, що робить Україна, і виходячи з того, в чому полягає західний інтерес підтримки України задля зміцнення євроатлантичної безпеки. Вона намагалася це робити, але це виглядало не досить переконливо. І навіть за існуючих успіхів реформ Україна має значно більше чого продати Заходу, ніж це прозвучало у виступі Климпуш-Цинцадзе.

Рішення стосовно Чорногорії якраз є підтвердженням того, що двері НАТО залишаються відкритими, і це практичне рішення. З огляду на реакцію Росії, яка вже була, та гнівну риторику, яка залишається такою ж, це нічим не гірше або й, може, краще, ніж просто повторити те, що було сказано на Бухарестському саміті.
 
http://razumkov.org.ua/ukr/article.php?news_id=1353

 

 

 

Французькі ЗМІ про саміт НАТО

 

 12 липня, 2016
       
Французькі ЗМІ про саміт НАТО: Не можна дозволити собі закритися за залізною стіною
Французька преса оцінює саміт Північно-Атлантичного альянсу в Варшаві як «відповідність логіці холодної війни».
   
Французька винятковість, - один з базових елементів світогляду політичного класу цієї держави, - знайшла нагоду виявити себе й під час саміту НАТО у Варшаві, що відбувся наприкінці минулого тижня. У перший день роботи заходу президент Франсуа Олланд дещо шокував присутніх зауваженням: “Росія не є ані супротивником, ані загрозою”. Щоправда, під час підсумкової прес-конференції він нібито відступив від сказаного, заявивши, що у стосунках з Росією потрібні “діалог та твердість”. Але інші нюанси мови керівника держави, - зокрема заміна звичних “свідоме порушення принципів міжнародного права” на “відступи від стандартів права” дозволили багатьом спостерігачам зробити висновок: Париж навмисне занизив планку вимог стосовно Москви. Штати, Польща, Балтія залишаються на рівні терміну “свідоме порушення”. Франція пом’якшує риторику, імовірно, сподіваючись у такий спосіб здобути позицію привілейованого переговірника з Кремлем.

“Два дні роботи саміту НАТО у Варшаві, попри кілька негараздів, підтвердили репутацію Північно-Атлантичного альянсу як машини з напрацювання компромісів, - написали кореспонденти щоденного часопису  Le Monde Сільві Кофман та Наталі Гуібер у підсумковій аналітичній статті. - До спільного фронту проти Росії згуртувалися всі, від литовців до французів. Принаймні, під час саміту.”

Le Monde висловив думку, що розміщення додаткових сил стримування на території країн Балтії та Польщі є своєрідною винагородою за згоду “проковтнути пілюлю” - погодитися на діалог із Москвою, що особливо актуально в перспективі саміту НАТО-Росія, призначеного на 13 липня на рівні послів. “Ясно, що 4000 військових з різних країн-членів блоку не зупинять російські танки. З суто військових позицій це підсилення не є значущим, - наголошується в статті. - Проте йдеться по демонстрацію Росії політичної сили”.

Навіть Даля Грібаускайте, яку французька преса характеризує як найжорсткішого європейського лідера у ставленні по Кремля, погодилася на необхідність вести діалог з Москвою. Усвідомлюючи, що мінський переговорний процес зайшов у глухий кут, що між країнами-учасницями НАТО правдивого консенсусу нема, що збройний конфлікт в Україні має всі шанси перетворитися на “заморожений” - за прикладом Нагорного Карабаху та Придністров’я.

Французькі медіа вказують, що Париж погодився відправити до додаткового збройного контингенту НАТО 150 військових до Естонії. Для порівняння — США відряджають 400, що теж швидше символічно, ніж ефективно. “Не можна дозволити собі закритися за залізною стіною”, - повторюють французькі колеги в телесюжетах та по радіо, в соціальних мережах та в приватних розмовах. І водночас визнають, що події в Європі, хочуть цього західні столиці чи ні, розвиваються за логікою Холодної війни.

Росія захоплює території в Україні, НАТО відповідає жестами, що демонструють: напад на будь-яку державу-члена альянсу буде сприйнятий як агресія проти блоку в цілому. Україна — не тільки не кандидат, але й досі не сформувала своє чітке бажання стати ним у найближчому майбутньому. Така делікатна мовчанка Києва, безперечно, вигідна Парижу та Берліну, які фактично заблокували в 2008 надання ПДЧ до членства в НАТО Україні та Грузії.

Нині ж, коли ситуація ускладнилася прямими бойовими діями на Донбасі, а математична більшість політичного класу Франції відверто заграє з Кремлем, - кожен зі своїми сподіваннями та мотивами, - скромність України ніби й на руку Олланду. Дуже схоже, що вітчизняна дипломатія сподівається, що українська неквапність в питанні кандидатства в НАТО буде винагороджена підтримкою під час переговорів за нормандським форматом, - щойно вони відбудуться. Але чи так станеться? Світ не раз бачив, як поступки, не обумовлені чіткими взаємними умовами та вимогами, зависали безпомічною усмішкою Чеширського кота над змученою вогнем та кров”ю землею. Варто згадати хоча б Будапештський меморандум.

“Якщо Україна нічого не просить, вона нічого й не отримає”, - не раз доводилося чути від західних військових експертів, прихильних до Києва. Латвія, Литва, Естонія небезпідставно турбуються за свою безпеку, але членство в НАТО створює для них бодай якісь гарантії військової підтримки на випадок агресії. Не стовідсоткові: хтось з членів альянсу може не забажати долучитися до втілення 5 пункту статуту організації про взаємний захист. Але все ж — працює принаймні мова символів. Україна ж зависла у безпековій самотності між гірким минулим та непевним майбутнім, схоже, надовго.

Франкомовна версія інтернет-видання Huffingtonpost наголошує, що атмосфера [олодної війни не просто відчутна була на саміті в Варшаві — вона вкорінилася надовго. “На Півдні Європи НАТО все більше переймається безпекою Болгарії та Румунії, які з тривогою спостерігають за посиленням російської військової присутності в Чорному морі. Альянс передбачив відправити до Румунії додаткові потужності. “Ми констатуємо в зоні Чорного моря ознаки залякування”, - цитує “Huffingtonpost” високого американського чиновника. “Якщо мета була — дати чіткий сигнал Росії, її поза будь-якими сумнівами досягнуто”, - робить висновок видання.

Ставлення західних лідерів до подальших взаємин з Росією — це, власне, найперше та найважливіше запитання, що постало під час та після саміту НАТО в Варшаві. “Чи є Росія загрозою для НАТО?” - риторично запитує часопис Le Figaro у заголовку репортажа з Варшави. « НАТО зазвичай — це 99 відсотків нудьги та 1 процент істерики, - процитувала газета французького дипломата, який не побажав бути названим. - Цього разу обійшлося без істерики.” Польський президент Анджей Дуда, за інформацією “Le Figaro», був дуже близький від того, щоб проголосувати проти зустрічі НАТО-Росія, бо не вірить у перспективи діалогу з Москвою. Проте, іншим лідерам країн-учасниць альянсу вдалося його відрадити. “Росія є водночас і партнером, бо без неї не вирішити глобальні питання в Ірані та в Сирії, і також супротивником, бо агресивно поводиться в Україні, - цитує “Le Figaro» керівника Французького Інституту Міжнародних відносин Тома Гобера. - Через свою здатність продукувати тривогу, Росія є водночас і партнером, і супротивником, з яким треба не втрачати пильності.”

Без довіри, але з надією на порозуміння... Не лише НАТО, але й цілий західний світ не бачить, як вийти з цього політичного парадоксу. У цій непевності Париж, схоже, намагається, за рахунок привілейованих взаємин з Москвою, відновити давно втрачені позиції одного з лідерів європейської дипломатії. Щоправда, Кремль публічно привілеї не підтверджував. Хто знає, чи чекають на нас сюрпризи 13 липня?

http://tyzhden.ua/World/169390

 

 

 

Що Україна везе з Варшавського саміту

Україні на саміті НАТО пообіцяли матеріально-технічну допомогу, згадали про координацію і взаємодію і нагадали про пріоритетність реформ. Про перспективу членства не йшлося
   
Висновки про результати Варшавського саміту НАТО для України можна робити в першу чергу з двох документів - спільної декларації за результатами засідання Комісії НАТО-Україна, яка стосується власне співпраці між Києвом та Альянсом, та Комюніке Варшавського саміту, яке підсумовує подію загалом.

Найбільше - це матеріально-технічна та дорадча допомога НАТО загалом, а також з боку союзників на двосторонній основі, у реформуванні оборонно-безпекового сектору та досягненні взаємосумісності з силами Альянсу. Це здебільшого підтримка, яка вже визначена і узгоджена раніше - зараз її систематизують у Пакеті комплексної допомоги (ПКД). Він передбачає допомогу в реформах за 40 напрямками і буде розвиватися залежно від здатності України освоювати її. Що важливо, 9 липня президент створив Комісію з координації євроатлантичної інтеграції України, яку очолюватиме віце-прем'єр з європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе. Серед завдань Комісії - моніторинг, аналіз та оцінка діяльності, пов'язаної з євроатлантичною інтеграцією України та співробітництвом з НАТО. Це має забезпечити координацію процесу, який раніше відбувався фрагментовано і хаотично.

ПКД передбачає допомогу через дорадчу підтримку, тобто консультанти з країн-членів і партнерів НАТО допомагатимуть Україні в широкому діапазоні питань, пов'язаних з обороною, зокрема логістикою та стратегічними реформами. Що стосується реформи оборонного сектору, то ключова допомога полягає у розбудові українських спроможностей та інституцій, професійному розвитку цивільних працівників сектору та розвитку стратегічних комунікацій. Також передбачена допомога в освіті: експерти з країн-союзників співпрацюють з вісьмома освітніми установами, трьома навчальними центрами і Дипломатичною академією України над удосконаленням навичок та розробкою навчальних програм, що від повідають західним стандартам. Ще один напрямок допомоги в межах ПКД - протидія саморобним вибуховим пристроям і розмінування, а також підтримка Україні у питанні утилізації застарілої стрілецької зброї, боєприпасів. Допомога в цих напрямках надаватиметься через уже створені за рішенням Уельського саміту трастові фонди, зокрема з допомоги в розвитку командного контролю, логістики і стандартизації, кіберзахисту, перепідготовки колишніх військових, медичної реабілітації військових, і фонду, який має запуститися після Варшавського саміту - протидії саморобним вибуховим пристроям. Також у Києві має бути створений спільний українсько-натівський центр протидії гібридній війні. Після Варшавського саміту має активізуватися наповнення цих інструментів реальними ресурсами.

Усе це відповідає цілям, заявленим у Стратегічному оборонному бюлетені, який має стати дорожньою картою реформ у оборонно-безпековому секторі України. У ньому ж, зокрема, йдеться про те, що "єдиною всеосяжною метою оборонної реформи є розвиток відповідно до євроатлантичних норм та критеріїв членства в НАТО спроможностей Міністерства оборони України, Збройних Сил України та інших складових сил оборони, необхідних для адекватного реагування на загрози національній безпеці у воєнній сфері, захисту України, її суверенітету, територіальної цілісності та непорушності (недоторканності) кордонів, підтримки міжнародного миру та безпеки". Тобто є наголос на руху до гармонізацїі зі стандартами НАТО та досягненні взаємосумісності з силами Альянсу.

На прес-конференції після засідання Комісії НАТО-Україна Петро Порошенко сказав, що Україна отримує "унікальний ПКД" і суттєвішу підтримку, ніж будь-коли отримувала будь-яка країна-партнер. Але поки що говорити про нього в деталях складно, адже що конкретно передбачено пакетом допомоги і в які терміни - цієї інформації поки немає.

Також на прес-конференції президент згадав про те, що рішення, прийняті на саміті, дозволять запустити процес, який приведе Україну до отримання статусу "партнера з розширеними можливостями". Така можливість згадується і у спільній заяві за результатами засідання Комісії НАТО-Україна. Подібний статус на Уельському саміті 2014 року отримали п'ять країн: Фінляндія, Австралія, Грузія, Йорданія та Швеція. Це означає визначення і взаємодія між НАТО і країною-реципієнтом у проведенні певного набору реформ, необхідних для конкретної країни сферах. Для Грузії, наприклад, це підтримка реформ на зміцнення обороноздатності та взаємосумісності  з НАТО в межах підготовки до членства у Альянсі. Зокрема, створення у 2015-му Спільного центру з навчань та оцінки прогресу НАТО-Грузії, де мали би проходити спільні  навчання грузинських, натівських і регіональних сил, а також Пакет суттєвої допомоги НАТО-Грузії, схвалений 2014 року, який передбачає підтримку в 13 напрямках змін у оборонно-безпековомусекторі. "Це група країн-партнерів, які мають особливі стосунки з НАТО, прагнуть приєднатися до Альянсу після виконання критеріїв… двері НАТО залишаються відчиненими", - прокоментував два роки тому рішення тодішній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен.

Деякі експерти вважають, що подібні інструменти поглиблення взаємодії з НАТО, хоч і не є безпосередньо Планом дій з набуття членства, але можуть за сприятливих політичних обставин або наявності політичного рішення допомогти країні пройти процедуру отримання членства у пришвидшеному темпі, адже всі критерії вже буде виконано й без ПДЧ. На Варшавському саміті прагнення Грузії приєднатися до НАТО і відкритість до перспективи членства було підтверджено. Втім конкретики з приводу перспективи членства не з'явилося. Тут треба згадати, що Грузія ще 2008 року подала заявку на вступ до НАТО і відтоді з більшим чи меншим успіхом проводила реформи, а також активно брала участь у спільних операціях з НАТО закордоном. Україна ж тим часом у 2010 оголосила про позаблоковий статус і скасувала це рішення у 2014-му.

Що ж стосується України - і тут переходимо до політичних результатів, з якими ми поїхали з Варшави - то у цьогорічній спільній заяві НАТО-України, як і в підсумковому загальному комюніке НАТО, про перспективу членства для України

згадок немає (про це українські експерти застерігали ще напередодні саміту). Натомість є такий пункт: "Як зазначено на попередніх самітах НАТО у Мадриді, Бухаресті, Лісабоні, Чикаго та Уельсі, незалежна, суверенна та стабільна Україна, яка віддана демократії та верховенству права, є ключовою для євро атлантичної безпеки. У НАТО підтверджують відданість подальшому розвитку Особливого партнерства між НАТО та Україною." Якщо порівнювати цю заяву з тієї, що була прийнята на Бухарестському саміті 2008 року, то у останній містився пункт про те, що союзники вітають євроатлантичні прагнення України щодо членства у НАТО і погоджуються, що Україна стане членом НАТО, а наступний крок на її прямому шляху до членства буде ПДЧ.

Втім, генсек Єнс Столтенберг на спільній конференції з Порошенком 9 липня заявив: "Для НАТО абсолютним принципом є право кожної країни на визначення власного шляху. Це стосується й України. Чи буде вона членом НАТО, чині, вирішуватимуть Україна і 29 країн-членів Альянсу".

Пріоритетом наразі він назвав реформи і рух України до стандартів НАТО. На цьому ж наголошував і український президент. За словами обох представників, питання перспективи членства України на цьому саміті не стояло.

http://tyzhden.ua/Politics/169317

Готовність№? Як НАТО реагує на російську загрозу

Як організована система колективної безпеки НАТО в Європі з огляду на російську загрозу
   
Атмоcфера напередодні Варшавського саміту НАТО чи не драматичніша, ніж навіть перед Уельським 2014 року. Втім, важко уявити собі, які стратегічні новації можуть запропонувати лідери його країн-членів.

Остання значна формальна зміна стратегії Альянсу сталася на саміті 2010-го в Лісабоні. Тодішня Стратегічна концепція НАТО, а також підсумкова декларація Чиказького саміту 2012 року ставили за мету розвиток стратегічного партнерства з Росією як шлях до забезпечення миру в Європі. Хоча в Чикаго було особливо підтверджено можливість членства в Альянсі Грузії, а також констатовано ризики мілітаризації, яку здійснюють певні неназвані держави. Чи означає це, що розвідки НАТО не розглядали загроз від Москви, чи йдеться радше про приклад «розриву між розвідкою та політикою»? Утім, саміти 2010 та 2012 років убачали основну функцію північноатлантичної спільноти саме у кризовому менеджменті, який починається з оцінки загроз та передбачення.

Стратегічна концепція 2010-го зобов’язує Альянс «попереджувати кризи, керувати конфліктами і здійснювати постконфліктну стабілізацію». Втім, непопередженою, принаймні в інформаційному просторі, виявилася не лише російська агресія в Україні, а й міграційна криза 2016 року внаслідок активізації збройних конфліктів у Сирії та інших близькосхідних державах.

Водночас НАТО, починаючи з Уельського саміту 2014-го, посилило свої стратегічні та оперативні спроможності для захисту країн Балтії та Польщі. Передусім збільшило спільні сили в цих країнах на підставі рішення створити компонент швидкого реагування чисельністю 30 тис. осіб і пришвидшеного реагування із 5 тис. військових (останній можна розгорнути за два-три дні). Ще одне рішення, прийняте 11 лютого 2016 року, — розмістити певне важке озброєння та штабні командні структури у країнах Балтії, Польщі, Румунії та Болгарії. Відтак гаслом Альянсу стало «Оборона та стримування»: мається на увазі, що військову присутність у державах східного флангу нарощують, зокрема, для стримування агресії.

Сьогодні загалом зрозуміло, як реалізовуватиметься відповідь НАТО в разі атаки на країни-члени. Якщо мова, наприклад, про інспіровані заворушення з підтримкою «зелених чоловічків», то відповідальність за перше реагування покладається на інституції оборони та безпеки країни, що постраждала. Якщо, звичайно, відразу не буде застосовано, скажімо, повітряні сили, яких держава може не мати. Литва, Латвія, Естонія та Польща для ефективної реакції приділяють увагу регулярним резервним силам територіальної оборони. Так має відбуватися «стримування способом обмеження доступу». Створення таких спроможностей має на меті й держава Чорноморського регіону — Румунія.
У воєнних аспектах система колективної оборони Альянсу функціонує таким чином: існує керівний Об’єднаний військовий комітет, до якого входять очільники генштабів країн-членів, а також стратегічне командування Об’єднаних збройних сил з операцій, яке базується у штабі верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, поблизу бельгійського міста Монс. Йому підпорядковуються об’єднані органи військового управління стратегічного, оперативного та видового рівнів. Їхнє основне завдання — керувати спільними силами в разі війни чи кризи. Стратегічна концепція 2010 року мала на меті реформувати військове командування НАТО, зокрема задля збільшення гнучкості. Реформа повинна супроводжуватися також зменшенням його чисельності й створенням нових об’єднаних структур управління.

Наявна структура командування та ОЗС НАТО не замінює національних збройних сил,  які повинні дати першу відсіч ворогу до прийняття Північноатлантичною радою рішення про підтримку країни-члена

Наявна структура командування та ОЗС НАТО не замінює за своєю роллю національних збройних сил, які повинні дати першу відсіч ворогу й вистояти до прийняття Північноатлантичною радою, найвищим органом Альянсу, рішення про підтримку звернення країни-члена щодо застосування положень ст. 5 Вашингтонського договору. На сьогодні сценарії відповіді на агресію, якщо, наприклад, по котрійсь із країн Балтії буде завдано удару з повітря, а їй не вистачить можливостей авіації чи протиракетної оборони, публічно широко не обговорюються. Наявні місії патрулювання неба цих держав мають основну функцію — запобігати порушенням повітряного простору та супроводити порушників, без застосування зброї (якщо тільки не йдеться про ситуацію самозахисту). Автори одного з останніх міжнародних досліджень Closing the Baltic Gap («Закрити балтійську прогалину») підкреслюють, що стримування на морі та в повітрі є менш розробленим, тому на цих проблемах потрібно сконцентруватися після Варшавського саміту.

Така ситуація, безумовно, є неадекватною з огляду на безпекові виклики для країн Балтії: як зазначають автори, структура командування НАТО значно зменшилася порівняно з часами холодної війни, а завдання її стали масштабнішими. Якщо в минулому Альянс мав 65 штабів, то зараз функціонують лише два штаби стратегічного та два оперативного рівня. «Коли зважати на Росію та різні асиметричні загрози, то структура командування не є достатньо великою, стійкою чи ефективною, щоб реагувати на виклики як із півдня, так і зі сходу, проводячи й надалі навчання, та забезпечувати необхідний рівень поінформованості й готовності. Вона недостатньо укомплектована персоналом навіть для завдань мирного часу і явно не буде здатна впоратись із завданнями війни великого масштабу», — сказано в дослідженні.

Успішною новацією НАТО з часу Уельського саміту 2014 року стало проведення численних навчань. За підрахунками старшого наукового співробітника Ради з міжнародних відносин Стівена Сестановича, торік Альянс провів 300 маневрів, що стало рекордом. Нещодавні навчання «Анаконда-16» за участю України мали 31 тис. учасників.

Проте через успішність Росії у проведенні маневрів зі швидким та масштабним переміщенням сил, а також з урахуванням чисельності її військ і озброєння в Калінінградській області та в інших місцях поблизу західних кордонів РФ, країнам Балтії стало зрозуміло, що існує дисбаланс між Росією та НАТО у випадку не гібридної, а звичайної війни. Допомога Альянсу в такому випадку просто не встигне надійти. Тобто проблема залишається відкритою. Задля стримування можливої агресії та пришвидшеного реагування на неї міністри оборони держав НАТО у червні попередньо домовились розмістити чотири батальйони на ротаційній основі в Естонії, Латвії, Литві та Польщі (загальною кількістю 2,5–3 тис. вояків).

Крім того, НАТО шукає сьогодні відповідь на складні виклики співіснування з мілітиризованою Росією в регіоні Чорного моря. Незаконна анексія останньою Криму фактично наблизила контрольовані нею води до морських кордонів Румунії, Болгарії, а на півострові створюється й модернізується стратегічне угруповання задля «обмеження доступу», яке турбує також Туреччину, а ще заважає візитам американських кораблів до Чорного моря. Так само здатність РФ швидко переміщувати значні маси сил непокоїть Румунію: тим більше що планів розміщення там додаткових батальйонів у НАТО немає. Ці питання, ймовірно, будуть у центрі уваги на саміті Альянсу.

Ще важливою є проблема дотримання державами—членами організації взятих на себе зобов’язань щодо внесків у спільну оборону. Вона є складовою більш комплескного питання політичної злагоди всередині НАТО. Ще Стратегія 2010 року схвалювала доктрину «розумної оборони». Ця концепція передбачає згоду членів інвестувати кошти у власну оборону, а також спеціалізацію кожного з них на внеску певних військових можливостей у загальне оборонне планування. Наприклад, якщо компетенцією Естонії є кіберзахист або розмінування на Балтійському морі, то повітряними силами її забезпечують союзники. На жаль, на заваді ефективній реалізації цього принципу стоять два чинники: політичний тиск певної частини еліт і виборців на уряди стосовно обмеження допомоги союзникам — це характерно як для декотрих європейських країн, так і для США. А також значне обмеження військової потуги держав Європи після холодної війни.

В останньому, як зауважує Сестанович, помітно спадок 1990-х: Німеччина, наприклад, удвічі скоротила власні ЗС, а наземні сили європейських членів НАТО зменшилися на 60%. Нині це компенсується зростанням фінансування оборони, хоч у багатьох державах із таким процесом є проблеми. Фактично Альянс постійно зазнає випробувань своєї політичної солідарності. Одним із останніх прикладів стала відмова прем’єр-міністра Болгарії підтримати ініціативу Румунії про створення чорноморської флотилії за участю Софії та Анкари, яке надалі могло б означати співпрацю з партнерами Грузією та Україною.

У широкому розумінні політичні проблеми НАТО не можна відділити від глобальних кризових явищ у демократичному врядуванні. Похідною цих тенденцій є зростання політичного популізму та певного ізоляціонізму. У проведеному до Варшавського саміту соціологічному дослідженні зроблено висновок, що 56% жителів ЄС та 57% — США (медіанне значення) вважають: їхня країна повинна передусім залагоджувати власні негаразди, а не допомагати іншим. Так само дослідники констатують значний розкол між громадською думкою Німеччини, яка й надалі обстоює традиційні солідарні принципи, та Франції, що скептичніше ставиться до допомоги союзникам.

Загалом у нинішніх умовах помітної невизначеності раціональна поведінка членів НАТО (але водночас і Росії) повинна ґрунтуватися на уникненні великої війни. Значною мірою це так і є. Тим часом саміт у Варшаві підтвердить політичну підтримку Альянсом України. Північноатлантична спільнота посилить співпрацю з Києвом у справі реформування вітчизняного безпекового та оборонного сектору. Все-таки маємо надію, що наша країна вистоїть у «конфлікті на виснаження» на Донбасі й утримає внутрішню стабільність та політичну злагоду су­спільства, щоб пришвидшити ­зміни ­обороноспроможності.

http://tyzhden.ua/Society/169036

Андрій Загороднюк: «Ми з НАТО нарешті дійшли єдиного бачення наших реформ оборонної сфери»

 
Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.

Чого чекати від Варшавського саміту НАТО?

— Ми очікуємо розширення співпраці та допомоги від НАТО. До того ж ідеться про системну допомогу, а не тільки про гроші чи якесь обладнання, тобто допомогу в докорінному реформуванні оборонної сфери. Щоб вступити до НАТО, спочатку треба перейти на його стандарти, аби ми могли на рівних співпрацювати з їхніми бойовими підрозділами. Цих стандартів гігантська кількість — близько 1200. Наприклад, перелік відмінностей лише в системі логістики — 250 сторінок. Якщо ми говоримо про технічні стандарти: форми, обладнання тощо, то це не так реформа, як просто перехід до якісніших стандартів. А є стандарти адміністративні: як має бути побудована вся система, ті чи інші підрозділи, яка повинна бути структура управління та взаємодії тощо. Ось поле для реформ та співпраці, бо в НАТО ця система ефективна. Головне, що нам треба, — говорити мовою одного протоколу, щоб не було, ніби в нас телефони в різних, не сполучених між собою мережах.

А трохи конкретики можна?

— Цього напевне ще ніхто не знає, остаточно порядок денний ще не сформований. Зрозуміло, що дуже великих проривів уже ніхто не встигне зробити. Однак там точно обговорюватиметься розширений пакет допомоги Україні. Тобто його структура. Хоча, до речі, минулої п’ятниці був ухвалений дуже важливий документ для майбутнього, для оборонного відомства, для співпраці з НАТО — Стратегічний оборонний бюлетень. Скажу з впевненістю: вся історія реформування оборонки поділятиметься на етап до ухвалення цього документа й після. Уперше в нас прийнято реальний план дій та конкретних кроків, а не декларації про наміри на кшталт Концепції розвитку ЗСУ.

Гарантую: якщо ми чітко виконаємо те, що там написано, можна буде вважати, що реформи проведено. Головне, що це перший такий документ, який готувався в пов­ній кооперації якраз із НАТО та радниками його основних членів — США та Великої Британії. Перший варіант СОБу був готовий ще в листопаді минулого року, але тоді це був такий самий загальний документ, як і решта: ніби все правильно, але нічого нового, обтічні фрази цілком у дусі українського законодавства. НАТО саме запропонувало переробити його дорожню карту реформ, котрі мають дати чітку відповідь на запитання: якими повинні бути ЗСУ через п’ять років та як цього досягти? І кілька місяців відбувався живий процес взаємодії структур, які ніколи до цього разом не працювали: Генштаб, МО та НАТО.

    Щоб вступити до НАТО, спочатку треба перейти на його стандарти, аби ми могли на рівних співпрацювати з їхніми бойовими підрозділами

У СОБі є п’ять пріоритетів реформи, і кожним із них займалася окрема підгрупа з 10 людей. Зрозуміло, що попереду ще прийняття близько 30 програм за кожним напрямом: повітряні сили, сухопутні, сили спеціальних операцій, військова поліція, служби логістики, резерву тощо. Однак нарешті в нас є чітка база, яка регулює систему менеджменту: хто за що відповідає, на кому які функції. Це, до речі, пріоритет номер один, котрий має ще з 10 підзавдань. Другий — оборонне планування та управління оборонними ресурсами. Третій — розвиток спроможностей сил оборони. Четвертий — розвиток логістики та медицини, а за натовськими стандартами це один і той самий напрям. І, нарешті, професіоналізація ЗСУ та розвиток системи резерву. Це все, що пов’язано з персоналом: мобілізаційна політика, нова система військової освіти, нова система соціального забезпечення військовослужбовців. Головним управлінським принципом СОБу по­вин­на бути децентралізація в ухваленні рішень. Що мається на увазі? Думаю, ні для кого не секрет, наскільки в нас застаріла й неефективна система ухвалення рішень, де на кожний «пчих» необхідно 20 дозволів і 50 папірців. А потрібні просто чіткі посадові обов’язки та інструкції для всіх чинів, щоб кожен автоматично виконував свої обов’язки. Також потрібна співпраця між горизонтальними структурами на всіх щаблях, а не так, як дуже часто зараз заведено в армії: якщо це не моя тема, то нехай усе горить синім полум’ям. Взагалі ми змушені будемо перезапускати наново цілі напрями: ту саму логістику, військову медицину, освіту тощо.

Хочеться зрозуміти ступінь участі в конкретній роботі НАТО. Що це — гроші, менеджмент, консалтинг?

— На 2016 рік виділено $330 млн на підтримку ЗСУ. Ця сума ділиться на три блоки. По-перше, вони дуже багато всього нам куплять. І вантажівки, і радари, і засоби зв’язку, і комп’ютерне обладнання, і програмне забезпечення. По друге, це підготовка військ та солдатів. 4 тис. солдатів будуть повністю перепідготовлені не просто за стандартами НАТО, а саме за стандартами США. Ще стільки само підготує Велика Британія. До того ж цікаво, що тут програма також має кілька фаз. І саме цього року відбувається третя — підготовка не просто солдатів, а саме інструкторів, які будуть здатні як навчати військово­службовців, так і допомагати переписувати статути, відомчі документи тощо, аби наші вояки могли легально використовувати здобуті знання, бо чимало випадків, коли все навпаки. Як, наприклад, із санітарними інструкторами, що за американськими стандартами не зобов’язані мати медичну освіту, це парамедики, а в нас зобов’язані. І багато іншого.

По-третє, робота над системними змінами силами досвідчених радників-менеджерів. Приміром, нам треба створювати фактично з нуля військову поліцію. От як? Для цього сюди приїздять їхні фахівці, наших беруть на навчання туди. І я вам скажу, що саме третій блок, системний менеджмент, — найцінніше, що ми можемо отримати. Приблизно така сама структура допомоги від Великої Британії. Щоправда, там мало устаткування й багато підготовки військ та системного менеджменту. Є ще й Канада: канадці теж активно беруть участь у тренінгах, але матеріально-технічна допомога з їхнього боку вже майже припинена. Окрема допомога саме від НАТО як організації: від Альянсу працюють радники з різних країн. Звичайно, їх не так багато, як американців і британців. Виокремлю передусім балтійців та особливо литовців: вони дружньо до нас ставляться, дуже хочуть допомагати, у нас спільний ворог, проти якого їхні доктрини діють уже 20 років. Що стосується спільної польсько-українсько-литовської бригади, то вона в процесі злагодження — не треба забувати, що підготовка солдатів за натовськими стандартами набагато триваліша та ґрунтовніша, ніж наша. Загалом ми з НАТО нарешті дійшли єдиного бачення реформ української оборонної сфери.

А чи є єдність у позиції різних членів НАТО щодо України? Бо зі США чи Литвою питань немає. А як щодо таких країн, як Німеччина, Франція, Італія? Окремо цікавить Туреччина.

— Варто розділяти поняття «НАТО» та «члени НАТО». НАТО як організація має абсолютно чітку й консолідовану позицію по нашій країні. А от серед членів справді єдності немає, ніде правди діти. Є традиційні союзники але й ті, кому все це абсолютно не цікаво. Стосовно Туреччини скажу, що співпраця з нею розпочалася зовсім недавно, але дуже активно. Поки що зарано говорити, але й Україні, й Туреччині цікаві всі можливі напрями співпраці та допомоги. Зокрема, у питанні флоту, програма щодо якого через його колишнє керівництво рік простоювала.

--------------------------------------------------------------

Андрій Загороднюк — фаховий юрист, закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Університет Варвік та Окс­фордський університет. Має понад 16 років досвіду роботи на керівних посадах у гірничо-видобувній і виробничій галузях. З 2014-го — громадський активіст, волонтер ЗСУ. Із серпня 2015-го обіймає посаду керівника Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони України.

http://tyzhden.ua/Society/165987

 

 

НАТО пригадує забуті рефлекси

 

6 вересня 2014 р.

 

Російська агресія в Україні робить саміт НАТО в Уельсі найважливішим з часів закінчення холодної війни

 

 

 

Спочатку цей захід планувався як рутинна подія. Але саміт лідерів країн – членів НАТО, що відбудеться 4–5 вересня в місті Ньюпорт (Південний Уельс) і мав ознаменувати офіційне завершення бойових дій в Афганістані, перетвориться, ймовірно, на одну з найважливіших зустрічей за всю 65-річну історію Альянсу. Відтоді як Владімір Путін увів війська до Криму й таким чином розпочав першу в Європі збройну анексію території з часів Другої світової війни, стало зрозуміло: НАТО повертається до того, заради чого блок і створювався, а саме до колективної територіальної оборони.
Путін підхльоснув НАТО саме в час найбільших сумнівів у потрібності блоку, до того ж не вперше. Хоча Альянс і досяг піка активності в 2011 році, провівши шість операцій на трьох континентах (Афганістан, Косово, Лівія, навчання в Іраку, антитерористичні операції в Середземноморському регіоні й боротьба з піратством біля східного узбережжя Африки), більшість із них зараз закінчилися або добігають кінця. Модернізація Збройних сил Росії та її агресивні великомасштабні навчання близько до кордонів НАТО стурбували північних і східних членів Альянсу. Але європейців переважно хвилює зниження рівня життя, а не зовнішні загрози для безпеки.

Навіть якби останні дії РФ і не викликали такого занепокоєння, нинішній генеральний секретар НАТО і колишній пре­м’єр-міністр Данії Андерс Фоґ Расмуссен все одно взявся б пере­конувати лідерів європейських держав на саміті в Ньюпорті, що необхідно припинити зменшувати оборонні бюджети й витрачати їх ефективніше. Але в минулому такі заклики залишалися здебільшого без відповіді. Лише четверо європейських членів НАТО (Британія, Естонія, Франція і Греція) змогли наблизитися до взятих у 2006 році зобов’язань витрачати не менше ніж 2% ВВП на оборону, і тільки п’ять виконали інше, не менш важливе: витрачати 20% оборонного бюджету на сучасне обладнання.

 

Після 12-річних зусиль в Афганістані з непереконливим результатом вважалося, що ера масштабних військових інтервенцій за межами Європи минула. Очевидно, там ще на кілька років залишиться невеликий остаточний контингент НАТО під керівництвом США для «підготовки, консультування і допомоги» афганській армії в боротьбі проти «Талібану» (якщо новий президент Афганістану зможе швидко підписати угоди про безпеку). Але з огляду на розширення дуги нестабільності на Близькому Сході та на півночі Африки після Арабської весни і появу джихадистської «Ісламської держави» відповідати на такі складні загрози через заскорублі структури НАТО, які діють за принципом консенсусу, видається надто непростим завданням. Кампанія усунення від влади лівійського диктатора Муаммара Каддафі в 2011 році хоча й була вдалою, але виявила розбіжності всередині Альянсу й у військових потужностях, що викликало гнів Америки через незадовільне фінансування військової галузі в Європі. Крім того, після неї в країні залишився страшний безлад.

Що ж до Америки, то в нових стратегічних рекомендаціях, підготовлених для Барака Обами на початку 2012 року, самовдоволено йдеться про «більшість європейських країн», які зараз є «виробниками безпеки, а не споживачами». У документі йдеться про те, щоб скористатися «стратегічною нагодою перерозподілити американські військові інвестиції в Європу» на користь Азії, аби відповісти на виклики агресивного Китаю. Перезарядка Альянсу, який дехто у Вашингтоні вважає пережитком холодної війни, була десь у самому кінці списку пріоритетів президента.
Зараз усе це змінилося. Україна не має членства в НАТО (а недопущення цього – головна мета російської політики), тож не може скористатися захистом, прописаним у статті 5, що передбачає зобов’язання кожного члена вважати напад на одного нападом на всіх. Але заява Путіна про право діяти там, де, на його думку, утискається російськомовне населення, безпосередньо погрожує країнам Балтії, а вони якраз і є членами Альянсу. Естонія, Латвія та Литва, які вступили до НАТО у 2004 році, перебували в складі СРСР до його розпаду в 1991-му. І кожна з них має російськомовну етнічну мен­­ши­­ну. Після захоплення Криму спроба Путіна встановити російську сатрапію на Донбасі через розпалення та озброєння сепаратистських заворушень продемонструвала технології «гібридної війни», якими Кремль може скористатися для дестабілізації Балтії.

Реакція на путінську агресію була переважно економічною, з поступовим нарощенням санкцій. Але генсекові Расмуссену і головнокомандувачу об’єднаних збройних сил НАТО в Європі генералові Філіпу Брідлаву відразу було зрозуміло, що Альянс теж муситиме реагувати. Це означа­­ло негайно заспокоїти най­ураз­ли­­віші прифронтові держа­­ви НАТО й водночас домогтися, щоб усі 28 членів дійшли згоди щодо характеру загрози європейській безпеці та заходів, необхідних для протидії їй. Передусім це означало продемонструвати, що стаття 5 залишається непохитною опорою Аль­­­янсу саме тоді, коли з’явилися сумніви, наприклад, чи справді захоче уряд Нідерландів або Німеччини послати свої війська воювати за Естонію або Румунію.

Деякі з цих заходів уже вживаються. Патрулювання повітряного простору над країнами Балтії швидко підсилили кількома додатковими реактивними винищувачами. У червні Обама відвідав Варшаву й оголосив про виділення $1 млрд на поетапні військові навчання та підготовку в Східній Європі з додатковою ротацією американського контингенту в цьому регіоні (перед самітом він також зробить символічну зупинку в Естонії). Приблизно тоді ж Північноатлантична рада – основний орган прийняття політичних рішень НАТО – запропонувала генералові Брідлаву розробити надійний спосіб стримування російського авантюризму, який можна задіяти після саміту.

Потенційною проблемою для Расмуссена було те, що навіть після анексії Криму члени НАТО не могли дійти згоди щодо ступеня російської загрози. Дехто, схоже, купився на московську пропаганду «спонтанного» повстання, підтриманого Росією лише згодом; у Німеччині багато хто в силу історичних причин схиляється до політики Russland verstehen – «розуміння Росії», а то й симпатії до РФ. Федеральний канцлер Анґела Меркель, уродженка комуністичної НДР, не має особливих ілюзій щодо Путіна, але рідко виявляє бажання йти наперекір пацифістській громадській думці. Наївний новий уряд Італії, щосекунди пам’я­таючи про залежність крихкої італійської економіки від російського газу, теж сподівався уникнути конфронтації.

 

Розставляючи пастки


НАТО може діяти лише за наявності консенсусу, а деякі члени боялися, що розміщення військ у Польщі й країнах Балтії порушить досягнуті 1997 року домовленості з Росією в межах Засадничого акта, який офіційно проголосив закінчення ворожнечі. На квітневій зустрічі міністрів закордонних справ держав – членів Альянсу прохання Поль­­щі розмістити на її території 10-тисячний контингент було відхилено. Дехто ніяк не хотів почути думку Расмуссена про те, що багаторічні намагання НАТО перетворити Росію на свого стратегічного партнера зазнали невдачі й що путінська РФ вважає блок лише супротивником.

Проте з накопиченням доказів причетності РФ до дедалі кровопролитніших заколотів на Сході України аргументи натовських «голубів» слабшають. Масовий зсув у громадській думці стався в липні, коли сепаратисти збили літак малайзійських авіаліній МН17 із надсучасної ракетної установки, наданої Росією. «Ті, хто дотримувався оптимістичних поглядів на РФ, були змушені визнати, що помилялися; у них не було відповіді», – заявив один із провідних дипломатів НАТО. За словами Расмуссена, Альянс має бути готовим до довгого протистояння з Росією. «Я хотів би застерегти тих, хто думає, що причина лише в Путіні. Ні, вона глибоко вкорінена в російсь­кому суспільстві».

Як наслідок – генерал Брідлав навряд чи побачить значний політичний опір пакету стримувальних заходів, які він запропонує на саміті в Ньюпорті. Складено план «готовності до дій», який дав би НАТО змогу швидко відреагувати на кризу, передбачену статтею 5. Досягнуто компромісу між тими, хто вважає постійне розміщення сил Альянсу на сході та півночі Європи біля російських кордонів порушенням Засадничого акта, і тими, хто вважає, що РФ сама анулювала цей акт своїми діями: генерал Брідлав запропонує розмістити попередній командно-контрольний центр, фахівців із логістики, важкі озброєння і боєприпаси, можливо, на наявній базі в польському місті Щецин (див. «Члени НАТО в Європі»). За його словами, це дасть змогу «легкого пересування і потужного удару за потреби». Очевидно, буде ротація контингенту бази з постійним чергуванням військових різних держав-членів. Часті масштабні навчання сигналізуватимуть про готовність НАТО і підтримуватимуть необхідну взаємодію між національними контингентами за моделлю, виробленою в Афганістані.

Важливою складовою цих планів є утримання відносно недавно створених НАТО сил швид­­кого реагування (NRF), які налічують 13 тис. добре озброєних військових із країн-членів, у стані набагато вищої готовності, ніж раніше. Вони повинні стати «ударною силою» розгортання частин Альянсу в майбутньому. У межах цих сил мультинаціональна група рівня бригади (близь­­ко 5 тис. особового складу) може бути розгорнута за першим же сигналом тривоги, можливо, за кілька годин, за наказом верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі й без звичайної вимоги політичного погодження шляхом консенсусу.

За словами Расмуссена, це для того, щоб «кожен потенційний агресор знав: у разі нападу на одного з наших союзників він матиме справу не лише з національними збройними силами, а з НАТО». Натяк прозорий: ворогові доведеться рахуватися із силами-«розтяжками», які викличуть реакцію всього Альянсу. Як сказав один високопоставлений чин із Альянсу: «У цієї організації надзвичайна м’язова пам’ять. Ми все ще здатні дуже швидко озброїтися».

Потенційним ускладненням може стати те, що гібридна війна, яку Росія веде в Україні, не така однозначна, як звичайний збройний напад. За словами генерала Брідлава, НАТО має бути готовим до «зелених чоловічків» – сил особливого призначення без розпізнавальних знаків своєї держави, які перетинають кордон і розпалюють заворушення, захоплюють адміністративні будівлі, підбурюють місцеве населення й надають тактичні консультації сепаратистам, дестабілізуючи таким чином країну. В опублікованому 17 серпня інтерв’ю німецькій Die Welt він сказав: «Якщо раптом НАТО виявить проникнення на його суверенну територію [анонімних] іноземних сил і якщо нам вдасться довести, що цю діяльність веде конкретна держава-агресор, тоді можна застосовувати статтю 5».
На цьому Альянс, схоже, перестав гарячково шукати собі якусь місію, але Єнс Столтенберґ, колишній прем’єр-міністр Норвегії і з жовтня наступник Расмуссена, все ще муситиме вирішувати ті самі старі проблеми, від яких потерпає Альянс. Нинішній генсек НАТО каже, що до саміту близько половини членів зобов’язалися не зменшувати далі оборонні бюджети, хоча багатьом ще далеко до запланованих видатків у розмірі 2% ВВП на оборонку. Також, незважаючи на запевнення Обами щодо невіддільності європейської безпеки від американської, Сполучені Штати навряд чи перенесуть центр своєї уваги з Китаю. Президент США схильний вважати Росію радше проблемною регіональною державою, ніж військово-політичним супротивником такого рівня, яким колись був Радянський Союз. Крім того, є сумніви щодо важливості ролі НАТО на неспокійній близько­східній периферії.

Утім, попри всі свої недоліки, Альянс зберігає надзвичайну здатність оновлюватися перед лицем нових загроз. З ворогами на кшталт Путіна в його потрібності сумнівів немає.

© 2014 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved

http://tyzhden.ua/World/118505

 

 

ЗМІ назвали країну-рекордсмена за постачаннями озброєння Україні

З усіх країн найбільш масштабну військову підтримку Україні надали США.
 03 серпня 2016
США, зокрема, надали Україні хаммери. Про це повідомили в управлінні зв'язків з громадськістю Міністерства оборони.
З 1 січня 2014 року та до 15 липня 2016 року 18 держав світу надали Україні різну матеріально-технічну і гуманітарну допомогу. Це США, Канада, Польща, Великобританія, Австралія, Китай, Туреччина, Словаччина, Норвегія, Франція, Нідерланди, Іспанія, Чехія, Албанія, Литва, Швейцарія, Латвія і Данія.
Зазначається, що вони передали в розпорядження ЗСУ обладнання загальною вартістю понад $164,1 млн.
За даними Міноборони, найбільш масштабну підтримку надали США. Серед скерованого цією країною до України — лазерні системи імітації тактичних дій MILES (виріб, призначений для тренування солдатів у навчальному бою), радіостанції Harris, медичне обладнання, прилади для розмінування місцевості, пристрої нічного бачення і тепловізори; бронежилети і кевларові шоломи, човни з жорстким корпусом WILLARD, а також радари для контрбатарейної боротьби, автомобілі підвищеної прохідності типу HMMWV, обмундирування і сухі пайки. Загальна вартість обладнання, яке ЗСУ отримали зі США, перевищує $117,5 млн. Нагадаємо, 2 липня Україна отримала 14 радарів класу AN/TPQ-49 і AN/TPQ-36. Радари класу AN/TPQ-36 є найсучаснішими засобами контрбатарейної боротьби і призначені для виявлення і знищення артилерії. Радари перебувають на озброєння армії США. Станція контрбатарейної боротьби AN/TPQ-36 призначена для виявлення і визначення координат вогневих позицій мінометів, артилерійських знарядь і реактивних систем залпового вогню противника. Україна не має аналогів цих радарів
http://www.unian.ua/politics/1450183-zmi-nazvali-krajinu-rekordsmena-za-postachannyami-ozbroennya-ukrajini.html

 

Алі близько двадцяти на вигляд. Він худорлявий і м’язистий, весь час озирається навколо. В його російській часто проскакують арабські слова. На руках у Алі помітні шрами — Алі каже, що вони від тортур, яким його піддавали в іділівській в’язниці. З цих в’язниць майже ніхто не повертається: на тих, хто розчарувався в «Ісламській державі», чекає смертна кара або ж їх відправляють у перші ряди на вірну смерть. Алі стверджує, що йому вдалося утекти, тепер він живе в Україні і відмовляє мусульман від війни в Сирії. 

Алі розповідає, що народився в одній із колишніх радянських країн Середньої Азії. Коли йому було шістнадцять, він переїхав до Росії на заробітки, вчився у радіофізичному технікумі. За його словами, він ніколи не був релігійним, не відвідував мечеть і не розмірковував про іслам, але, коли у 2013 році в Сирії почалась активна фаза воєнних дій і утворився так званий «Ісламський фронт» (об’єднання радикальних ісламських угруповань), зацікавився і почав вивчати статті та відео, яке публікували ісламісти. 

Алі розповідає, що взимку 2014 він опинився в Сирії і став бойовиком «Ісламської держави».

Ми не можемо стовідсотково підтвердити усі викладені Алі факти, але ми маємо усі підстави довіряти його історії. Окрім того, ми вважаємо її показовою і суспільно важливою, тому публікуємо текст у вигляді прямої мови. Ми також вказуємо лише ім'я героя на його прохання з міркувань безпеки.

Ілюстрації до матеріалу виконав Сергій Захаров — художник із псевдонімом «Мурзилка», який малював карикатури на лідерів «ДНР» і розміщував їх у Донецьку. Після розміщення в центрі міста зображення Ігоря Стрєлкова, який стріляє собі у скроню з пістолета, його арештували. Захаров пробув у полоні «ДНР» понад два місяці. 

Начало

По телевизору показывали, как [президент Сирии] Башар Асад использует химическое оружие во время бомбежек Сирии, из-за чего погибает много детей. Противники призывали выйти против него, ведь как можно мусульманину просто сидеть и смотреть на то, как убивают детей? Я стал изучать, за что они [члены «Исламского фронта»] воюют, узнал, что они воюют за свободу своей земли, за восстановление Халифата.

Я увлекся и решил поехать туда. Мне было настолько больно от тех видео с бомбежками, что я понял, что выйти на путь джихада против тирана – это честь. Никаких связей и знакомых, которые бы имели такие связи в Сирии, у меня не было. Однажды я пошел в одну [московскую] мечеть и открыто сказал им: отправьте меня в Сирию! Они выгнали меня. Видимо, подумали, что раз я такой напористый, значит, из ФСБ. Практически все, на кого я выходил и кого просил помочь, отказывались со мной общаться, не верили мне. В итоге я вышел на чеченцев и дагестанцев: их очень легко найти, просто вбиваешь в соцсетях кириллицей русские имена в Сирии. Договорился с одним человеком и купил билет до Стамбула.

Родителям я не сказал, куда я лечу и зачем. Оставил маме записку: не ищите меня, со мной все хорошо, я нашел свой путь. Мама всегда говорила, что для нее главное – чтобы я нашел свой путь и был счастлив. Вскоре я вылетел в Стамбул из Домодедово.

Встреча была назначена в аэропорту Стамбула, там, где продают сим-карты. Ко мне подошли два человека и забрали меня. Спросили, не хочу ли я подождать несколько дней, чтобы отправиться в Сирию через Анталию. Я сказал, что хочу пойти сразу, и тогда меня посадили в обычный рейсовый автобус на Газиантеп [турецкий город неподалеку от границы с Сирией]. Там мы зашли в торговый маркет и я купил фонарик, батарейки, перчатки и одежду. Я платил за это сам, мне не нужны были деньги, я шел воевать за идею.

В Газиантепе собралось 15 человек. Одни шли воевать в составе «Джабхад Ан-Нусры» [сирийское ответвление «Аль-Каиды»], другие – в составе «Имарат Кавказ» [отделение ИГ на Северном Кавказе], третьи (в их числе я) – в составе «Джейш аль-Мухаджирин валь-Ансар» [«Армия переселенцев и помощников», формирование выходцев из России, Украины и других стран СНГ], с группой чеченского джихаддиста Сейфуллаха аш-Шишани [убит 6 февраля 2016 года во время штурма тюрьмы в Алеппо].

Первая попытка пройти через границу не вышла: нас развернули турецкие пограничники. Со второго раза тоже не удалось. А в третий раз, когда по дороге пошли бронированные машины, до колючей проволоки оставалось три метра, и наш проводник сказал – бежим! На мне была дубленка, я прыгнул прямо через проволоку, и куртка порвалась полностью. Открыл глаза – турецкие пограничники остались позади. Пройти удалось только мне и проводнику, остальные зашли позднее.

На следующий день нас отвезли к центральной базе в области Алеппо. Там нас встретили большие амиры (с арабского амир – руководитель, лидер), арабы и дагестанцы, их там очень много. Вскоре мы отправились в обучающий лагерь для новичков - центр подготовки боевиков. Там были «Джейш аль-Хур» [«Свободная армия Сирии»] и «Джейш аль-Мухаджирин валь-Ансар». Первые 5 — 6 дней мы в основном бегали, а потом начались жесткие нагрузки и учения с автоматами.

Смута

В это время как раз началась смута между «Свободной армией Сирии» и повстанцами, произошли стычки с приезжими. Я увидел, что воюющие в этом подразделении почти ничего не знают об исламе, они даже не выходили на утреннюю молитву – а это особый ритуал для мусульман. А еще, хоть они отделились от Башара и стали воевать против него, до сих пор носили на себе башаровские знаки. В итоге они ушли из лагеря.

Сейфуллах Аш-Шишани говорил нам, что нужно успокоиться и не поддаваться на смуту, и заявил, что теперь мы присоединяемся к «Ан-Нусре». Мы сказали, что не пойдем, и отряд Умара Аш-Шишани тоже решил остаться. Я возмутился: зачем они разводят смуту? В тот период я решил сосредоточиться на изучении ислама, но в итоге поехал с Сейфуллахом – еще не до конца понимал, что происходит.

Нас увезли туда, где располагалась «Ан-Нусра», на окраине Алеппо. Там было мало боевиков из СНГ, зато были люди из Франции (я общался с этническим французом, он слабо знал арабский), алжирцы. Моя группа ждала тренера, поэтому мы не спешили присоединяться к «Ан-Нусре». Мне показалось, что там слишком жестко относились к людям, калечили их на тренировках: зимой на построение заставляли выходить в одних майках, издевались над теми, кто был слабее.

В это время начались жесткие перестрелки, «САС» объявили нам войну, начались междоусобицы между ними и группировками «Ан-Нусра» и «Джейш аль-Мухаджирин валь-Ансар». «Ан-Нусра» взяла роль третьей стороны: мол, мы не вмешиваемся. Нас посадили в машины и повезли на их базу. В Алеппо уже шли жесткие бои между повстанцами и ИГ. «САС» окружили базы, начали брать в плен женщин, в основном казашек, насиловать их. Поэтому наша группа из 13 человек решила присоединиться к ИГ, чтобы помочь им. Они отбивались на маленькой территории, примерно три километра, и были окружены, а нас все время обманывали, что вот-вот придут на помощь, чтобы мы не уходили. Каждый день было по 3-4 трупа. В итоге мы с ИГ решили выходить туда, где были взятые ими города, – к Эль-Бабу.

При выходе ночью был сильный бой, очень многие погибли, из моей группы погибли пятеро тех, кто проходил вместе со мной тренировки, среди них – мой ровесник, 17-летний узбек.

Разочарование

В Эль-Бабе я впервые увидел Умара Аш-Шишани [лидер группы «Джейш аль-Мухаджирин валь-Ансар», которая состоит в основном из граждан России, Украины и стран СНГ; убит 13 июля этого года]. Он ставил сложные условия: навещать семью можно только раз в неделю, жить только на базе... Я увидел, что у него большинство людей ничего не знают об исламе. А когда они стали защищать «Ан-Нусру» и «САС», которые насиловали, пытали, убивали мусульман, объясняя это тем, что виноваты только амиры, а не пехотинцы, я возмутился и решил уходить от них.

В то время я слышал, что Абу Ханиф Аль-Узбаки [глава группировки ИГ из Узбекистана, под его руководством были кавказцы, азиаты и арабы] находится в городе Табка возле Ракки. Мы решили уходить к нему, поскольку у него была база и мы могли обосновать там группировку. Но при выходе из базы вышли люди в масках и приказали сложить оружие. В итоге Умар Аш-Шишани отправил меня и еще троих организаторов ухода на 10 дней в подготовительный лагерь, тренироваться вместе с новичками. Может, унизить тем самым хотел, не знаю. Ведь мы воевали на тот момент уже несколько месяцев, страшные вещи прошли.

После этого я ушел с базы и отправился в Ракку. Я уже понимал, что, возможно, скоро меня настигнет смерть, и боялся умереть невеждой, не как мусульманин, поэтому стал много читать про ислам. А чем больше читал, тем сильнее возмущался. Во второй день Рамадана [29 июня 2014] объявили Халифат [на захваченных территориях Сирии и Ирака под руководством Абу-Бакра Аль-Багдади], и все вокруг радовались, кроме меня. Я видел, что местный народ ничего не знает про ислам, что местные с одинаково громкими аплодисментами встречают и Асада, и ИГ – всех, кто зайдет на территорию. Они не знают намаз, не знают пророков, курят кальяны, продают сигареты. Те, кто объявил Халифат, не провели никакой работы с людьми. Непонятное какое-то государство получилось. Не исламское, а обычное государство, в котором живут неверующие.

Тогда начали происходить странные вещи. Игиловцы стали вести себя, как ФСБшники – специально сбривали бороды, чтобы косить под местных, и крали людей – тех, кто возмущался и выступал против ИГ. Я начал собирать единомышленников, чтобы выйти против ИГ, поскольку увидел, что они оправдывают невежество и поступают как предатели.

В этом у меня был союзник – Абу Ахмад, он пришел из Египта, чтобы призывать воевать за Исламское государство. Но увидев, что происходит, он стал открыто говорить, что получилось неправильно государство со множеством ошибок. Он вел лекции о том, что Абу-Бакр Аль-Багдади неправ, говорил, что нужно изучать Коран и Сунну, а не слушать кого-то, кто будет объяснять все за Аллаха. Он подозревал, что в скором времени Игиловцы могут его украсть.

Тюрьма

Вскоре Абу Ахмада забрали: ночью к нему домой пришли, хитростью выманили за дверь, надели наручники и увезли в неизвестном направлении. Недавно я узнал, что его казнили по обвинению в «чрезмерном такфиризме» [радикальная исламистская идеология египетского происхождения, основой которой является обвинение мусульман в неверии].

А через пару недель забрали и меня. Это произошло после того, как я сходил в Ирак и вернулся обратно в Сирию. На приграничной базе у меня стали требовать какую-то бумагу о том, что мне разрешено возвращаться из Ирака. У меня такой бумаги не было. Видимо, это была формальная причина для задержания.

Меня отвели в красивый особняк, с виду никак не напоминавший тюрьму. Но внутри была масса людей с автоматами. Меня и еще двоих турков запустили в подвал и посадили в камеру, надели наручники и повязку на глаза. Это было своеобразное СИЗО. После этого меня перевезли в бывшую башаровскую тюрьму. По ночам я слышал, как кого-то пытают. Я отказывался верить в это, ведь ислам говорит, что даже к пленным нужно обращаться как к самому себе, делиться с ними той же едой, что ешь сам. Но они просто врали, и я окончательно понял, что это не Исламское государство, а фейковое государство, где нет справедливости и нет места настоящему исламу.

Меня попытались обвинить в том, что я воевал против ИГ, что я шпион, что я стрелял в своих. В моей камере были сотни таких же, кого обвиняли в шпионаже. Среди заключенных было много выходцев из СНГ. В одной камере со мной, например, сидели ФСБшники, которых потом казнили, а казнь выложили в интернете.

Через время мне предложили выбор: либо меня убивают здесь по суду, либо отправляют воевать в Ирак в первых рядах – это верная смерть. Я не хотел умирать от рук невежд и предателей, это не по Шариату. Выбрал идти на войну и по дороге сбежал с помощью одного турка. На границе с Турцией меня поймали русскоязычные игиловцы, но мне каким-то чудом удалось сбежать. Так я, спустя год после того, как решил идти воевать, снова оказался в Турции.

Новая миссия

Мои знакомые и друзья остались там, внутри. Я долго искал их через соцсети, чтобы сказать им, что нужно выходить, потому что якобы Исламское государство – это государство неверующих.  

В Турции я встретил одного саудовца, который просил помочь ему пробраться в Сирию. Я долго объяснял ему, в чем дело, что это может быть его окончательный путь. Они же не отпускают просто так. Когда кто-то отказывается воевать за ИГ, потому что, как я, разочаровался, его обвиняют в том, что он либо шпион, который пришел воевать против них, либо неверующий.

Сейчас я занимаюсь тем, что отговариваю людей от войны в Сирии. Среди тех, кого уже удалось отговорить, есть один (этнический) украинец. Он принял ислам и, как и я, поддался на интернет-пропаганду, которая показывала, как в Сирии убивают детей. Теперь он понял, что такое настоящий ислам.

Cмертники

Когда я воевал, я встречал много тех, кто хочет стать смертником. Все они думают, что главное – это умереть и попасть в рай. Они не думают, что главное – это единобожие, им нужно просто взорвать себя. У них нет убеждений, они не стремятся изучать ислам. 

Если бы смертники знали, что такое ислам, многие из них даже не приняли бы его. И если бы хоть какое-то благо было бы в них [в смертниках], то, несомненно, Аллах бы направил их на путь истинного ислама.

Смертники идут на это сами– их никто не заставляет. ИГИЛ прикрывается  лозунгами ислама в своих делах. Это обычные сектанты, которые одну часть ислама принимают, а другую -  отрезают.

Однажды я узнал, что очередь на выполнение задачи террориста-смертника — примерно 1400 человек. Одного такого я встретил в тюрьме: он тоже, как я, без бумаги возвратился из Ирака. Там он целый год ждал своей очереди, а вернуться в Сирию решил, потому что ему дали «хаммер», напичканный 500 кг тротила, и сказали: взорви мост. А на том мосту вообще никого не было, даже военных. Он понял, что его просто хотят убить. Из тюрьмы его в итоге выпустили, потому что он отчаянный и готов был себя взорвать. А я с такими не могу воевать в одном ряду, они – неверующие.

Теракты в Европе и России

Почему джихадисты едут в Европу и устраивают там теракты? Я видел, как Америка, Франция, Германия бомбила Сирию. Эти самолеты не бьют по боевикам, очень редко попадают. При авианалетах погибают в основном женщины и дети. У Башара из вооружения практически ничего нет, старые МИГи сбрасывают на города самодельные бочки с тротилом, и из-за этого погибает много мирных жителей.

Когда к этим бомбежкам подключилась Россия, ей пригрозили, что теперь и там будут теракты. Это – ответ на авиаудары и химическое оружие. Теракты в Турции – ответ на то, что она стала сближаться с Россией.

В Украину сейчас ездит немало членов ИГ и «Ан-Нусры». Но они не будут ничего делать, пока Украина к ним нормально относится. Здесь нет притеснения за религию. Мусульмане сейчас в очень слабом положении, из-за этого они просят покровительства у других стран.

Многие нам не верят, считают нас опасными. Нас сваливают в одну кучу с террористами.  Дело в том, что когда начинаются притеснения, мусульман загоняют в угол, поэтому они отбиваются. В тюрьме мы не выживем, потому что нас будут судить не по Шариату, там же воровские законы, а мы не можем этого принять, для нас это считается вероотступничеством. Религия – самое святое, что у нас есть.

СЛОВАРЬ 

«Джабхад Ан-Нусра» («Фронт Ан-Нусра) - сирийское ответвление «Аль-Каиды», радикальная исламская группировка, сформированная в 2012 году и выступающая против правительства Сирии. 25 июля 2016 года лидер террористической организации Абу Мухаммад аль-Джулани объявил об отделении «Ан-Нусры» от «Аль-Каиды» и переименовании в «Джебхат Фатах аш-Шам».

«Имарат Кавказ» - отделение ИГ на Северном Кавказе. Организация ставит целью создание независимого исламского государства на его территории. «Имарат Кавказ» был провозглашён 7 октября 2007 года президентом Чеченской Республики Ичкерия в изгнании Доку Умаровым. По сути, это организация, действующая в подполье на территории Северного Кавказа и за его пределами и выступающая против российской государственности в регионе.

«Джейш аль-Мухаджирин валь-Ансар» («Армия переселенцев и помощников») -  группировка выходцев из России, Украины и других стран СНГ, которая выступает на стороне ИГ.

«Джейш аль-Хур» («Свободная армия Сирии») - одна из крупнейших группировок, выступающая против правительства Сирии и состоящая преимущественно из бывших солдат Башара Асада. В 2014 году во время «смуты» внутри «Исламского фронта» (союза различных радикальных группировок, выступающих против правительства Сирии) САС выступала то против «Ан-Нусры» и других группировок, то за.

Абу-Бакр Аль-Багдади - лидер Исламского государства. После объявления Халифата 29 июня 2014 года на территориях, подконтрольных антиправительственным войскам, провозгласил себя халифом.

Абу Умар Аль-Шишани - лидер группировки «Джейш аль-Мухаджирин валь-Ансар», выступающей на стороне ИГ и состоящей в основном из выходцев из СНГ. Проходил военную службу в грузинской армии, уроженец Панкисского ущелья. 13 июля этого года появилось сообщение, подтвержденное ИГ, что Абу Умар убит во время столкновений в иракском Ширкате.

Сейфуллах Аль-Шишани - чеченский джихадист, входивший в группировку «Джейш аль-Мухаджирин валь-Ансар», но во время «смуты» сформировавший отдельную группировку. Убит 6 февраля 2016 года во время штурма тюрьмы в сирийском городе Алеппо.

Абу Ханиф Аль-Узбаки - лидер группировки ИГ из Узбекистана, под его руководством были выходцы с Кавказа, Средней Азии и арабских стран.

 

http://hromadske.ua/posts/rozpovid-eks-boiovyka-islamskoi-derzhavy-iakyi-zhyve-v-ukraini

 

Аудит зовнішньої політики. Україна та Німеччина: чи переросте дружба проти Росії у серйозніші почуття?

Альона Гетьманчук, Сергій Солодкий, Інститут світової політики _ Вівторок, 09 лютого 2016, 12:42

 

Версія для друку Коментарі42

Фото Bild

Відносини між Україною та Німеччиною зараз проходять своєрідний випробний термін: за останні два роки перед двома країнами з’явилося чимало можливостей для їх виведення на новий рівень.

Проте ще більше перешкод можуть стати на заваді формуванню абсолютно іншої за своєю суттю взаємодії.

Україна має продемонструвати те, що німці цінують в інших країнах: вміння дотримуватись чітких правил гри та виконувати зобов’язання.

Досі невідомо, чи вдасться ситуативне партнерство, яке встановилося між Києвом та Берліном, перетворити на пріоритетне і принаймні наблизити до стратегічного.

Для цього потрібні зусилля з обох боків.

План дій щодо України, складений німецьким урядом, а також фактична стратегія, розроблена зовнішньополітичним крилом правлячої партії ХДС/ХСС – перші кроки в цьому напрямку, в закріпленні яких Київ має бути зацікавлений як ніхто.

Та сьогодні в Берліні не до кінця розуміють, наскільки серйозно Київ зацікавлений інвестувати у свої відносини з Німеччиною, а не лише тактично використовувати її для протидії російській агресії.

Не в останню чергу від самої України залежить, якою мірою нова українська політика Німеччини буде йти окремим треком, а не залежатиме від політики ФРН щодо Росії, як це було донедавна.

Нині принцип "Russia first" серйозно поставлений під сумнів, та шанси на його відтворення залишаються.

Особливо – зважаючи на коопераційний, а не конфронтаційний характер німецької зовнішньої політики.

* * * * *

Якщо узагальнити інтереси Німеччини щодо України, які звучать у Берліні, то вони виглядатимуть приблизно так:

1) стримування конфлікту на Сході України, оскільки він може підривати стабільність інших частин України;

2) запобігання дестабілізаційним та дезінтеграційним процесам в Україні, а також різкому погіршенню соціально-економічних умов;

3) консолідація України політично та через реформи, оскільки майбутнє України залежить від її внутрішніх трансформацій;

4) підтримка європейської інтеграції України як найпотужнішого інструменту трансформації країни.

Показово: якщо в інтересі України до Німеччини чітко фігурує економічний фактор, то в окреслених інтересах Німеччини щодо України він не простежується так очевидно.

Берлін цікавлять питання безпеки та реформ в Україні.

З Угодою про асоціацію процес європейської інтеграції України став неминучим, але в європейських столицях, зокрема, й у Берліні, досі є питання, чи буде він незворотнім.

До Євромайдану Україну сприймали як ще одну пострадянську країну зі схильністю до авторитаризму, з нечіткими пріоритетами, катастрофічно корумпованими елітами і засиллям олігархів. Наразі вдалося переконати принаймні частину німецьких еліт у тому, що українці щиро бажають змінити стан речей.

Нові можливості полягають у тому, що для німецьких політиків, як і для суспільства Німеччини, Україна ніби вийшла зі "сліпої зони".

Та можливості супроводжуються також і ризиками.

Німеччина дедалі більше змушена відволікатися на внутрішні проблеми (передусім – кризу біженців).

Не менше уваги Берліна займають питання дієвого функціонування усього Європейського Союзу (грецька криза, невдовзі не менше сил Берліна може забрати референдум про перебування в ЄС Великої Британії).

А дуже скоро увесь німецький політикум зануриться у виборчий процес, коли українське питання взагалі може відійти на задній план – вже у 2016 році відбудуться важливі вибори у п’яти німецьких землях, у 2017-му – парламентські вибори.

До того ж, не варто недооцінювати сильне російське лобі в Німеччині, а також тиск з боку частини німецького бізнесу, який прагне повернути статус-кво у відносинах з Росією.

Інтерес до України в Німеччині може в середньостроковій перспективі утримуватись на високому рівні за двох сценаріїв.

Перший – песимістичний: так буде, якщо безпекова ситуація в регіоні погіршуватиметься, відбуватиметься ескалація конфлікту між Україною та Росією. За таких умов Україна, без сумніву, входитиме щонайменше до трійки пріоритетів зовнішньої політики ФРН.

Очевидно, цей сценарій не є бажаним ані для Києва, ані для Берліна.

Другий – оптимістичний: Україна демонструватиме стрімкі дива реформування, боротьби з корупцією, і німецькі політики зможуть використовувати український приклад як власне досягнення, своєрідний козир.

В іншому разі Україна перетвориться для Берліна на хоча й важливу, але не пріоритетну східну периферію Європи.

Не в інтересах Києва допускати такий розвиток подій.

Навіть зараз у позиціях Києва та Берліна є розходження.

Найбільший подразник – питання інтеграції України до НАТО.

У Німеччині існує консенсус з приводу того, що рух до членства України в Альянсі є деструктивною політикою. Цю думку поділяють і політики, і виборці – німецькі суспільні настрої з цього питання б’ють усі негативні рекорди порівняно з настроями в інших країнах НАТО.

Так, 57% німців протистоять входженню України до Альянсу, тим часом, як навіть у Франції 55% підтримують його.

Наразі в  Німеччині не існує впливових політиків чи лідерів думок, які б могли резонно пояснити своїм співвітчизникам важливість такого кроку.

Ситуація лише погіршилися порівняно з тією, що була у квітні 2008 року, коли нам відмовили у наданні Плану дій щодо членства в НАТО.

Але від того, що Україна буде постійно заявляти про недалекоглядність Німеччини в цьому питанні, Берлін не змінить своєї позиції.

Очевидно, потрібен новий рівень діалогу столиць в секторі безпеки та оборони.

Україна та Німеччина наразі надають великої ваги посиленню власної безпеки та перебувають на етапі інтенсивного реформування збройних сил. Обмін досвідом міг би, з одного боку, виявитися корисним для реформ, але також заклав би підвалини для поглиблення взаєморозуміння у безпековому секторі.

Якими є інтереси України щодо Німеччини
і Німеччини щодо України?

Стабільність передусім

Інтереси Німеччини й України в цьому плані повністю збігаються – відновлення стабільності, припинення агресії Росії.

Утім, бачення механізмів – відмінне.

Після розв’язаної Росією агресії на початку 2014 року нові українські лідери зробили особливий акцент на залученні західних партнерів, аби зупинити Путіна.

На перший погляд, найбільш природною здавалася підтримка США, Франції чи Великої Британії, підписантів Будапештського меморандуму. Тоді як Німеччину жоден із документів не зобов’язував до підтримки територіальної цілісності та суверенітету України чи до посередництва між Україною і Росією.

Та Берлін передусім став на захист міжнародного права та постгельсінського безпекового порядку в Європі, а не власне України.

Навіть в Україні далеко не всі усвідомлюють і належно оцінюють той факт, що зусилля Німеччини зі стримування Росії – вимушений, але не обов’язковий крок керівництва країни.

Більше того, прагнення німецького суспільства цьому не сприяли!

За останні двадцять років у Німеччині відбулося переусвідомлення участі країни у врегулюванні міжнародних криз: якщо в 1994 році німецьку залученість до вирішення міжнародних криз підтримували 62% її громадян, а 37% були проти, то в 2014 ситуація зворотна – 60% "проти" та 37% "за".

Втім, не виключено, що в разі прогресу в українському врегулюванні ця історія може зіграти на користь Меркель та її команди під час виборчої кампанії 2017 року. Стале вирішення конфлікту на Сході України могло б стати першою серйозною зовнішньополітичною перемогою Німеччини за межами ЄС.

Попри досить насичені контакти представників української і німецької влади в останні два роки, не можна сказати про появу беззастережної довіри у відносинах. Досить помітно: Німеччина, підтримуючи в цілому Україну, відчуває своєрідний дискомфорт через суперечки з Росією.

Частина німецького політикуму досі вірить у повернення у відносинах з Росією до business as usual

В Україні, натомість, лунають підозри, що Німеччина шукає рішення конфлікту за спиною України та під прямим або опосередкованим впливом Москви.

Наразі довіра навіть в офіційних українсько-німецьких відносинах проходить серйозний тест. У Києва є серйозні побоювання, що Німеччина недостатньо бере до уваги безпековий фактор (зокрема, питання виведення озброєнь), акцентуючи увагу передусім на політичному врегулюванні. А в Берліні вважають небезпечною тактику Києва із затягуванням часу в тому, що стосується виконання української частини зобов’язань.

Попри це, Ангела Меркель під час виступу в Бундестазі 15 жовтня 2015 року наголосила, що "наріжний камінь" мінських домовленостей – "повне виведення усіх військ і найманців, що незаконно перебувають в Україні, а також повний контроль України над своїми кордонами".

Загалом, у Німеччині готові слухати аргументи української сторони, якщо вони мають під собою серйозне підґрунтя.

Проте для цього потрібно артикулювати їх на всіх рівнях.

Одна з вад української політики щодо Німеччини – фактична узурпація цього напрямку особисто президентом.

Натомість потрібне формування цілого альянсу лідерів думок, які б єдиним голосом доносили і пояснювали українську позицію.

Німеччина як гарант європейської єдності

В Україні є розуміння, що відсутність підтримки з боку Німеччини не дозволила б зберегти рішення про санкції проти Росії упродовж двох років.

Канцлер Меркель особисто відіграла вагому роль у забезпеченні єдності на чотирьох критично важливих для України напрямках: у самій Німеччині, зокрема на рівні правлячої коаліції; на рівні Європейського Союзу; трансатлантичної єдності; і, певною мірою, на рівні президент–прем’єр у самій Україні.

Утім, немає жодних гарантій, що Німеччина і надалі залишатиме за собою лідерські функції.

По-перше, вплив Берліна на ту чи іншу країну ЄС вимагає дедалі більших зусиль.

По-друге, Німеччина під гнітом внутрішніх проблем може сама змінити пріоритети.

Справжнім тестом єдності Євросоюзу може стати питання про продовження санкцій проти Росії всередині 2016 року. На той час можуть стати більш упевненими голоси прибічників відновлення кооперації з Росією.

За всіма ознаками, підтримка Берліна досі має ситуативний характер. Спокуса повернутися до політики "Russia first" усе ще є доволі сильною в Німеччині.

Німецьке лідерство в ЄС важливе не лише в плані антиросійських санкцій. Серед інших питань – запровадження між Україною і ЄС безвізового режиму. На тлі кризи біженців ідея про відкриття кордону для українців може виявитися вкрай непопулярною.

За таких умов сильна позиція Німеччини є критично важливою – однак важливо, аби при цьому Берлін сам не став жертвою антимігрантських суспільних настроїв. На цьому тлі говорити про єдність ЄС щодо безвізового питання буде надзвичайно складно.

Здатність Німеччини впливати на єдність ЄС залежить від внутрішньої сили, стабільності самої Німеччини. Україні важливо підготувати "план Б", який виходитиме за межі українсько-німецької співпраці.

Робити ставки в ЄС одноосібно на Ангелу Меркель було би вкрай необачним – якими б сильними її позиції не виглядали сьогодні.

Один із ризиків полягає в тому, що Україні може виявитися складніше досягати порозуміння з тими країнами-членами ЄС, які формували свою позицію довкола російської агресії під примусом німців (а також американців), а не внаслідок діалогу з українцями.

Реформи і німецька підтримка

Йдеться не лише про фінансові ресурси (кредитні чи грантові), які Берлін може надавати Україні, а й про консультаційну підтримку чи навіть залученість на рівні політичних декларацій.

Соціологічне опитування, здійснене GFK Ukraine у жовтні 2015 року на прохання Інституту світової політики, продемонструвало значний запит на допомогу Євросоюзу. Третина українців вважає, що ЄС повинен більше тиснути на українську владу, тоді як більшої фінансової підтримки чекають від ЄС лише 9% українців.

Німеччина на сьогодні належить до країн, які виділяють чи не найбільше коштів на реформи в Україні (конкурувати можуть лише США чи ЄС у цілому). Наприкінці 2015 року Берлін пообіцяв виділити України 136 млн євро – з них 20 млн євро виділяються як безповоротні кошти на технічні проекти.

Уряд Німеччини розробив План дій шодо підтримки України. Після доручення Меркель вісім державних секретарів міністерств та відомств відвідали Україну, щоб знайти точки дотику у співпраці на міжміністерському рівні. У МЗС Німеччини була створена робоча група з питань України, яка налічує вісім осіб.

Разом з тим у Німеччині неоднозначно реагують на ідею "нового плану Маршалла" (чи то плану Меркель) для України.

"Ми чекаємо на план Коломойського–Ахметова–Фірташа–Тарути для України. Не можна давати кошти нон-стоп", – це реакція одного німецького урядовця на чергові заклики Києва про допомогу.

Примітно, що у вересні 2015 року партія ХДС/ХСС оприлюднила фактичну стратегію підтримки України. Цей документ не має зобов’язального характеру; цілком імовірно, що про нього знає лише невелика частина депутатів правлячої партії. Утім, важливо, що в ФРН є політики, які усвідомлюють важливість підтримки українських реформ.

Якби цей документ став програмою до дії, українсько-німецькі відносини можна було б вважати партнерством вищого рівня.

Головна ідея документа полягає в тому, що підтримка реформаторських зусиль України входить до життєвих пріоритетів як Німеччини, так і ЄС у цілому.

Існує багато причин, аби пояснити, чому цей документ не став дієвим механізмом навіть для самої ХДС/ХСС, однак не може бути жодного виправдання для українських еліт, які навіть не спробували переконати німецьких колег покласти документ в основу подальшої співпраці.

Документ справді може лягти у фундамент вибудовування відносин двох країн іншої якості, якщо Україна зуміє підхопити ініціативу ХДС/ХСС.

Завдання максимум – показати очікувані результати в реформах, а насамперед у боротьбі з корупцією; завдання мінімум – активізувати міжурядові та міжпарламентські контакти. Від України не менше залежить, чи перетвориться заява впливової німецької фракції в дорожню карту всього ЄС. 

Німецький інвестор як стратегічний інвестор

Німеччина – один із найбільших інвесторів в українську економіку.

Київ пов’язував великі сподівання щодо капіталовкладень німецьких компаній із підписаною Угодою про асоціацію. Утім, поки що Україна не стала магнітом для важливих бізнес-проектів. Передовсім – через внутрішню нестабільність. Інша перешкода – корупція.

Ризики, пов’язані з можливою втратою інвестицій, перевищують поки що очікування можливого прибутку. Так, у 2014 році рівень прямих інвестицій в Україну впав на 91% – до 410 млн доларів США, до найнижчого показника за 15 років.

Таке стрімке падіння не можна пояснювати лише корупційною складовою,

яка характеризувала український бізнес-клімат протягом усього періоду незалежності. Вочевидь, основною причиною стали воєнні дії на сході країни.

Крім того, Україні буде досить складно перемогти в боротьбі за інвестора через несприятливі світові тренди. Найсуттєвіші інвестиційні потоки cпрямовані наразі до азійських країн.

  Потоки прямих іноземних інвестицій за регіонами, 2012-2014 (млрд доларів)
Джерело: World Investment Report, 2015, UNCTAD

Німецькі партнери звертають увагу: їхні інвестори вкрай обережні, а тому і не вкладають нових грошей; але важливо, що "старі" інвестори не закривають свій бізнес в Україні.

Проте інвестори продовжують скаржитися на корумпованість української державної машини. Менше скарг лунає щодо зарегульованості, досить позитивно німецькі бізнесмени відгукуються про реформу банківської сфери. Та є недовіра до головних інституцій, з якими стикається бізнес – до судової системи, податкової служби, митниці.

Без реформування цих інституцій і сфер розраховувати на збільшення інвестицій не варто, навіть за умови припинення війни.

Who is who?
Групи інтересів в Україні і Німеччині

Ще чотири роки тому лише кожен десятий українець називав Німеччину стратегічним союзником. Наприкінці 2015 року кількість таких українців зросла фактично удвічі.

24% громадян України відносять ФРН до трійки стратегічних союзників своєї держави. Німеччину випередили лише США (39,1%) і Польща (34,2%).

Показово, що чотири роки тому українці найбільші сподівання покладали в цьому плані на Росію (40,2%) та Білорусь (25,9%).

Перші місця США і Польщі – досить очікувані. Чому до трійки потрапила Німеччина? Вочевидь, це оцінка лідерських зусиль Берліна після початку агресії Росії проти України.

Які країни можна вважати нашими стратегічними союзниками? 

 

2012

2015

США

8,0

39,1

Польща

19,4

34,2

Німеччина

9,3

24,0

Країни Балтії

24,0

Україна не має
стратегічних союзників

17,2

23,0

Канада

20,7

Грузія

11,3

16,4

Велика Британія

3,2

15,1

Білорусь

25,9

11,9

Франція

4,8

9,0

Російська Федерація

40,2

5,9

Результати дослідження Центру Разумкова (респонденти могли вибрати кілька варіантів відповіді)

Серед німецьких громадян можна теж помітити відповідну зміну настроїв, спричинену війною.

У березні 2014 року більшість німців виступало проти перших санкцій щодо Росії – лише 38% підтримувало такий крок, 77% німців виступали проти виключення РФ із "вісімки". За рік, у лютому 2015-го, жорсткий підхід до Москви підтримували 65% німців, а 31% були проти.

Водночас Німеччина ставить рекорди за показником неготовності надати Україні озброєння у відповідь на агресію Росії.

Згідно з опитуванням Pew Research Center, 77% німців виступають проти цього.

Утім, більшість німців стабільно підтримують надання економічної допомоги України – за опитуваннями 2015 року, дві третини німців виступали за таку підтримку країни.

Опорою для налагодження діалогу з німецьким суспільством може слугувати молодь: відносна більшість молодих німців (порівняно з іншими віковими групами) вважають, що Україна – це частина Європи (40%). Здавалося б, це очевидний факт, однак цю опцію в багатьох країнах ЄС не обирають.

Повний текст аналітичної записки доступний тут.


Автори: Альона Гетьманчук, 
Сергій Солодкий,

Інститут світової політики

http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/02/9/7044548/

 

Чому Росія не нападе на Україну. Німецький фактор
Олександр Снідалов, для Європейської правди _ П'ятниця, 12 серпня 2016, 10:38
Версія для друку
Коментарі4
Фото kremlin.ru

В інформаційному просторі нескладно знайти десятки роздумів на тему можливого нападу Росії.

Та насправді ситуація інша.

І є сенс пояснити, чому Росія не нападе на Україну – ані сьогодні, ані завтра, ані протягом найближчого року.

Відповідь на це питання тісно пов'язана з Німеччиною.

Європейська правда ще півроку тому публікувала аналітичну записку Інституту світової політики. Дослідження стосунків України та ФРН було одним з перших з циклу "аудит зовнішньої політики". Вивчаючи це документ, зверніть увагу на прогноз можливих сценаріїв розвитку двосторонніх стосунків між Німеччиною і Україною.

Найгірший для нас сценарій — це шлях назад, до проблемних, корумпованих країн. Але тепер ще й із затяжним, млявим військовим конфліктом на додачу.

Цей варіант до певної міри задовольнив би Німеччину бо змістив би українське безпекове питання на маргінес зовнішньополітичних пріоритетів. За умови спокійної ситуації на сході, а також провалу реформ в Україні німці могли б чесно сказати: "ми спробували, але нічого не вийшло".

А Росію такий варіант задовольнив би повністю, оскільки де-факто повернув би Україні статус "російської сфери впливу".

Що мала б зробити Росія для втілення такого сценарію?

По-перше не допускати військової ескалації,  яка привертає увагу до українського питання, по-друге - максимально саботувати модернізаційні реформи в України, провокуючи розчарування Києвом у європейських партнерів.

Новий військовий напад РФ на Україну суперечить цьому сценарію.

Це – перше пояснення того, чому Росія не буде нападати. Є й друге.

Наступна частина дає нам чіткіші орієнтири по часу.

Не секрет, що уряд Меркель не розглядається Кремлем як надійний партнер; швидше – як ключовий супротивник.

Часи, коли Путін та Меркель були "на короткій нозі", лишилися в минулому, а нині німецький канцер є ключовим лобістом санкцій серед європейських лідерів.  Тому заміна нинішнього уряду Німеччини на лояльніший до Росії буде одним з основних завдань кремлівської політики в 2017 році.

Кілька фактів зі згаданої вище записки ІСП:

1) з часів Шредера, німці змінили своє ставлення до участі Німеччини в геополітичних миротворчих процесах на негативне;

2) німецький підпис відсутній під Будапештським меморандумом, і формальних причин активно перейматись долею України у Німеччини не більше, ніж у будь-якої країни.

Це означає що у 2017 році німецьким політикам доведеться пояснювати своїм виборцям, чому в Україну інвестується стільки часу зусиль і які позитивні результати принесла ця діяльність. Брак реформ з української сторони буде безумовно використаний проросійськими опонентами Меркель.

Отже, напад на Україну або військова ескалація з російської сторони зіграють на руку поточному уряду оскільки дозволять списати повільність української сторони на військовий тиск Кремля. Тож вигідна Кремлю стратегія в цій ситуації та сама, що наведена вище — військове затишшя і саботаж реформ в Україні.

Це буде актуальним щонайменше до завершення німецьких парламентських виборів восени 2017 року.

Весь цей час Росія намагатиметься відволікти українське суспільство від реформ.

Усіма можливими способами.

Отже, варто бути готовим до бряцання зброєю в Криму, провокацій на кордоні, лялькових вистав п'ятої колони та популістичних закликів до термінової зміни влади. Реформування триває, часу на втілення — обмаль, зволікання грає на руку Росії, зменшуючи сподівання європейців щодо України.

Для Німеччини, як і для решти наших союзників у західній Європі, питання українського конфлікту полягає у тому, щоб з'ясувати хто бреше: тільки Росія чи обидві сторони. Мірилом нашої чесності є прогрес з реформами. Інша відповідь України означатиме поразку євроінтеграції.

Герой Янковського у класичному кінофільмі "Обыкновенное чудо" висловив найгірший для України сценарій. "Ты прозевал свое счастье. Прощай, я тебе больше не буду помогать, ты мне не интересен."

І якщо ЄС вирішить сказати ці слова Україні, прозвучать вони саме російською мовою.

Автор: Олександр Снідалов,

активіст української громади в Нідерландах

 http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/08/12/7053298/

 


Що діється в Криму? Гіпотези і прогнози

    11 серпня 2016

Поділитися
Image copyright Reuters

ФСБ Росії в середу заявила про запобігання теракту в анексованому два роки тому Криму і звинуватила в його підготовці українську розвідку. Українська влада звинувачення категорично відкинула.

Експерти та спостерігачі сходяться в одному: отримати незалежне підтвердження заяв ФСБ на даний момент неможливо.

BBC зібрала всі відомі на сьогоднішній день версії того, що сталося.

    Путін: Україна переходить до терору
    Порошенко: звинувачення України в тероризмі - безглузді і цинічні
    Guardian: Крим - відплата Путіна за Ріо?
    Два роки анексії очима старих і нових жителів Криму

Версія ФСБ

Як стверджує ФСБ, у ніч з 6 на 7 серпня російські спецслужби затримали в районі Армянська в Криму "групу диверсантів" і вилучили саморобні вибухові пристрої "сумарною потужністю понад 40 кілограм у тротиловому еквіваленті", а також боєприпаси і гранати.

В результаті перестрілки, як стверджує ФСБ, загинув співробітник російського відомства.
Image copyright GETTY IMAGES
Image caption Світова спільнота не визнала анексію Криму, Україна вважає півострів своєю територією, окупованою Росією

ФСБ заявила про ще одну "спробу прориву" на територію Криму в ніч на 8 серпня, яка супроводжувалася обстрілом з боку України. В результаті перестрілки один російський військовий загинув.

За підсумками операції були затримані громадяни України і Росії, яких ФСБ звинувачує в тому, що у співпраці з українськими спецслужбами вони допомагали підготувати напад.

ФСБ називає ім'я одного затриманого - Євген Панов. За даними російських спецслужб, він живе в Запорізькій області України і працює на українську розвідку.

Напад мав бути спрямований на "критично важливі елементи інфраструктури і життєзабезпечення півострова".

Газета "Комерсант" повідомила в четвер з посиланням на неназвані джерела, що затримані в Криму дали свідчення і зізналися в тому, що вони співпрацювали з головним управлінням розвідки Міноборони України, де пройшли диверсійну підготовку.

Як стверджує "Комерсант", "передбачалося організувати в різних точках курорту серію невеликих за потужністю вибухів" і "в кінцевому рахунку вбити туризм" півострова.
Звинувачення України у відповідь

У Генштабі збройних сил України відкинули звинувачення з боку російської влади. Спікер українського Генштабу Владислав Селезньов назвав заяви російської сторони провокацією.

Радник голови Служби безпеки України Юрій Тандіт сказав, що спецслужби країни не намагається силою повернути анексований Крим. "Україна не захоплює і не повертає силою свою територію, і не буде цього робити", - цитує пана Тандіта агентство Інтерфакс-Україна.

Українська влада припустила, що своїми діями Росія намагається зірвати Мінські домовленості і загострити конфлікт на сході України.
Image copyright GETTY IMAGES
Image caption Українські ЗМІ повідомляли про закриття КПП на півострів ще до заяв ФСБ

Міноборони України назвало звинувачення з боку ФСБ спробами виправдати агресію на півострові і розміщення там російських військових частин.

"Таким чином представники російських спецслужб намагаються відвернути увагу місцевого населення і світової спільноти від злочинних дій по перетворенню півострова в ізольовану військову базу", - йдеться в заяві українського військового відомства.

Росія анексувала Крим в березні 2014 роки після референдуму, легітимність якого Україна і більшість країн-членів ООН не визнають. Конфлікт навколо півострова став однією з причин введення проти Росії санкцій з боку країн Заходу.

Українська преса ще до заяви ФСБ писала, що КПП на півострів перекриті з боку Криму.
Версія про дезертирів

Українська влада не виключає, що так звані "українські диверсанти" насправді можуть бути російськими дезертирами.

Українська версія розвитку подій в Криму виглядає так: як припустив в ефірі телеканалу "112 Україна" депутат Антон Геращенко, з російської військової частини дезертирували кілька солдатів зі зброєю. В ході втечі сталася перестрілка.

Як висловився пан Геращенко, дезертири могли виявитися джерелом важливої інформації для української влади "про ситуацію в Криму і про моральний дух російських військ", тому російська влада вирішила їх перехопити. Цим депутат і пояснив закриття КПП у Криму на вихідні.
Image copyright AP
Image caption "Комерсант" із посиланням на джерела стверджує, що метою "диверсантів" була туристична галузь Криму
Про російську активність у Криму

В останні кілька днів в українській пресі та блогосфері з'явилися повідомлення про посилену військову активність у Криму.

Повідомлялося про зосередження російських військ поблизу кордону півострова з материковою частиною і навколо важливих об'єктів інфраструктури, а також про активне переміщення військової техніки.

Згідно з однією з версій, які були висунуті в українській пресі, ця активність могла бути підготовкою до навчань російської армії в Криму або самими навчаннями.
Image copyright GETTY IMAGES
Image caption Як повідомили в міноборони Росії, російський Чорноморський флот збирається провести в Криму навчання з протидії "підводним диверсантам"

Зокрема, йшлося про появу щонайменше однієї військової автоколони в районі Керчі. На кадрах, поширених в інтернеті, було видно військові автомобілі.

9 серпня помічник голови Держприкордонслужби України Олег Слободян повідомив каналу "112 Україна" про високу активність російських збройних сил на адмінкордоні з Кримом.

"У шести випадках ми спостерігали польоти вертольотів збройних сил РФ, в одному випадку - безпілотний літальний апарат", - заявив Слободян. За його словами, російські військові вночі намагалися висвітлити українські позиції за допомогою прожектора.
Що відомо про затриманого Панова

ФСБ назвала ім'я затриманого громадянина України - Євген Панов. Як повідомляють українські ЗМІ, Панов - уродженець Енергодара Запорізької області - працював водієм транспортного цеху на Запорізькій атомній електростанції, рік воював добровольцем на сході України, зараз є членом партії УКРОП і керує місцевим ополченням "Самооборони".

"Українська правда" наводить слова брата Панова Ігоря Котелянця, який написав в своєму Facebook, що впевнений, що Панова викрали в Запорізькій області і вивезли до Криму.

"Я досі не можу повірити в реальність того, що відбувається. Мого брата викрали. Не існує жодного іншого варіанту, як він міг опинитися в Криму", - написав він.

Пізніше Котелянець розповів журналістам, що Панов спочатку планував поїхати в запорізький міський шпиталь, але в останній момент поїздка зірвалася, Панов "запланував зустрітися з кимось із друзів з області [...] - чи то з якогось сусіднього села, то чи з сусіднього міста".

"На відео його затримання, яке показують російські телеканали, як його ведуть по відділку міліції, він йде в звичайній футболці, звичайних штанях-трениках. Я впізнаю цю футболку, в ній він міг поїхати десь у гараж ремонтувати машину або на дачу на шашлики. Тому я думаю, що він просто хотів зустрітися з кимось із друзів, на якісь шашлики - справа вихідного дня, не більше", - наводить слова Котелянця "Українська правда".

Друг Панова, депутат місцевої ради Енергодара Артем Дубков сказав в ефірі українського каналу "112 Україна", що також схиляється до версії викрадення Панова.

"Він взагалі не збирався до Криму, він збирався на риболовлю", - сказав Дубков.

Українська поліція за заявою родичів відкрила кримінальну справу про викрадення Панова.
США засумнівалися в російській версії

США поки що не бачили жодних підтверджень російським звинуваченням у "вторгненні до Криму", заявив американський посол в Україні Джеффрі Пайєтт.

"Це не перше помилкове звинувачення Росії на адресу України, покликане відвернути увагу від своїх власних протиправних дій", - написав Пайєтт у Twitter.

"Наша позиція щодо статусу Криму добре відома. Крим є і завжди буде залишатися частиною України. Cанкції, пов'язані з окупацією Криму, залишатимуться в силі, поки Росія не поверне півострів Україні", - додав Пайєтт.
Image copyright GENERAL STAFF UA
Image caption Україна почала в четвер планові навчання
Аксьонов: "За ними маячить Держдеп США"

Влада анексованого Росією Криму повторила точку зору, висловлену російським президентом Володимиром Путіним, який заявив, що "ті люди, які захопили [владу] в Києві і продовжують її утримувати, замість пошуку компромісів [...], замість того, щоб шукати спосіб мирного врегулювання, перейшли до практики терору".

"Глава Криму" Сергій Аксьонов пішов далі і побачив в події руку США.

"Ви бачите, на який шлях вони [влада України] встали - шлях терору. Тобто той шлях, який вони випробували проти власних громадян, тепер вирішили винести за кордон. Але при цьому я впевнений, що це не їх власні дії і посили - за ними маячить Держдеп США, тому що у посадових осіб України духу б не вистачило на проведення подібних заходів", - висловив думку Аксьонов.
Нові загрози

Російський президент Володимир Путін пообіцяв, що не залишить без уваги вбивство двох російських військових в Криму, звинуватив українську владу в терорі і заявив, що проводити зустріч в "нормандському форматі" у вересні вважає "безглуздим".

Президент України Петро Порошенко відповів зустрічними звинуваченнями в терорі і закликав Росію повернутися за стіл переговорів.

Сергій Аксьонов стверджує, що кримчани висловлюють готовність патрулювати вулиці і захищатися. "У мене в "Фейсбуці", в соцмережах аншлаг з пропозицій кримчан ... патрулювати вулиці з метою виявлення диверсійних груп противників", - сказав він в інтерв'ю російському телебаченню.
Image copyright AP
Image caption Президент України Петро Порошенко доручив підвищити бойову готовність

Представник Генерального штабу Збройних сил України Владислав Селезньов сказав у розмові з Reuters, що українські військові постійно стежать за ситуацією навколо анексованого Росією Криму та що в України достатньо військових сил, щоб себе захистити.

Петро Порошенко доручив привести в підвищену бойову готовність підрозділи української армії на кордоні з Кримом і в Донбасі.

Україна почала планові військові навчання.

Як говориться в доповіді американської аналітичної компанії Stratfor, інцидент у Криму може спровокувати ескалацію конфлікту, незалежно від того, чи правдиві твердження кожної зі сторін
http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2016/08/160811_crimea_versions_conflict_it

 


Про позитиви та негативи Варшавського саміту НАТО для України
 
         14 липня 2016 року
 НАТО, Міжнародна допомога, Росія
 

Співдиректор програм зовнішньої політики і міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник в інтерв’ю газеті «День» розповів про основні здобутки і недоліки саміту НАТО, який відбувся у Варшаві 8-9 липня.

Існує чимало підстав вважати цей саміт історичним. По-перше, він відбувався в столиці, з якою колись асоціювався Варшавський пакт. Інакше кажучи, раніше це був символ ворога НАТО, а тепер це місто приймає саміт Альянсу.

Стосовно змісту — аналізуючи заключний документ і порівнюючи його з ухваленим в Уельсі, тут справді значно більше конкретики.

І саме комюніке можна, без перебільшення, назвати концептуальним документом. Тут все деталізовано, й охоплено практично всі напрями діяльності НАТО. Даються ґрунтовні та об’єктивні оцінки ситуації в сфері безпеки і тих загроз, з якими зараз доводиться зустрічатися НАТО і підходів до вирішення проблем.

Загалом, якщо буде імплементовано все, що було ухвалено у Варшаві, то, бузсумнівно, цей саміт матиме історичні наслідки на найближчі три-п’ять років.

— А які є позитиви та негативи цього саміту для України?

Очевидним позитивом є підтвердження у підсумковому комюніке Варшавського саміту наміру НАТО продовжувати підтримувати Україну, зокрема через розширення допомоги в рамках Всеохоплюючого пакету допомоги, ухваленого на цій зустрічі.

Окрім того, можна звернути увагу на такі моменти. Зокрема, по-перше, йдеться про перехід підходів НАТО у відносинах з Росією від співробітництва-партнерства до стримування та діалогу. Зараз існує відчуття, що головними будуть заходи стримування, а діалог, скоріше за все, буде обмежений спілкуванням з метою уникнути надмірної конфронтації чи незапланованих інцидентів як з літаками чи кораблями з обох сторін. І це буде грунт, на якому розглядатиметься вирішення конфлікту між Україною та Росією. І це, гадаю, матиме опосередковані наслідки для перегляду позицій Заходу загалом і зокрема НАТО з вироблення політики стосовно продовження дії санкцій та перегляду надання допомоги Україні.

По-друге, в іншому пункті цього комюніке чітко зафіксовано позицію, що з приводу Криму не може бути жодних компромісів, і НАТО робить чіткий акцент на відповідальності Росії за виконання Мінських угод.

Не думаю, що можна говорити про негативи, але є певні застереження. Зокрема, в ході дискусій на Форумі експертів на Варшавському саміті «НАТО на захисті миру: 2016 рік і далі» прозвучало, що зараз головне, щоб ухвалені тут рішення впроваджувались у життя.

— У декларації сказано: «Ми продовжуємо сподіватися на конструктивний діалог з Росією, якщо дії Росії зроблять це можливим». Як ви це прокоментуєте?

Це абсолютно конструктивна позиція. Тут багато говорилося про здатність однієї чи іншої сторони адекватно сприймати сигнали. І цей сигнал посилається у сподіванні, що Росія зрозуміє, що НАТО налаштовано на зняття цієї конфронтації з можливим переходом до налагодження відносин.

До речі, наступний захід засідання Ради Росія — НАТО покаже, які є перспективи уникнення подальшої конфронтації. Росія вже поставила умови, що вимагатиме роз’яснень по кожному пункту. І поки виглядає так, що принаймні є декілька пунктів, по яких навряд чи буде знайдено якийсь компроміс чи навіть взагалі бути якесь продуктивне обговорення. Насамперед це стосується Криму.

— А як ви оцінюєте те, що на прес-конференціях у Києві держсекретар Джон Керрі, а у Варшаві генсек НАТО Єнс Столтенберг казали, що Порошенко не просить членства в НАТО і заявляє, що головне завдання — реформа Збройних сил до 2020 року?

З одного боку, це позитив, що не було того, що ми спостерігали раніше, десять років тому, коли Україна постійно «смикала за рукав» партнерів по НАТО, вимагаючи якогось сигналу, якогось нового формату. Інакше кажучи, зараз є певний рівень взаємних домовленостей, що питання членства в НАТО не на часі, виходячи з того, що на території України триває збройний конфлікт та існують перешкоди для вступу країни до НАТО, завершуючи тим, що Україна із суто технічних критеріїв сьогодні не відповідає стандартам. І ця позиція влаштовує обидві сторони.

З другого боку, таке сприйняття в НАТО виникає з того, що від Порошенка йдуть такі сигнали, які вводять в оману. З одного боку, добре, що не звучить наполеглива вимога вступу до НАТО, а з другого — не завжди можна зрозуміти, чи Україна, як і раніше, налаштована на те, щоб цей процес був завершений формалізацією відносин.

Це може бути однією з причин, чому ця фраза: «Україна та Грузія будуть у майбутньому членами НАТО» — не прозвучала знову в заключній декларації саміту.

— Але, виступаючи на експертному форумі на панелі під назвою «Збереження миру, зміцнення свободи, правосуддя і безпеки у ширшому світі» віце-прем’єр-міністр з питань євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе сказала: якби була перспектива членства, то було б більше стабільності в регіоні.

Вона повторює речі, які лежать в основі політики розширення НАТО. Одна з найголовніших цілей, яку було досягнуто завдяки розширенню НАТО, це створення зони стабільності, демократії, що є чинником зміцнення регіональної та глобальної безпеки. Країна, яка приєднується до НАТО, автоматично підтримує всі цінності та принципи, на яких заснована Організація північноатлантичного договору.

— Якщо продовжити мову про сигнали, то чи можна розглядати як такий те, що на зустрічі 5+1 провідні лідери підтримали українську позицію щодо проведення виборів на Донбасі: спочатку безпека, а потім вибори?

Так, і це належить до позитивів, про які я говорив раніше. У фінальному комюніке саміту чітко зазначено, хто є головним винуватцем у продовженні конфлікту на Донбасі. Так, вони поділяють наші умови: спочатку припинення вогню, досягнення необхідного рівня безпеки в регіоні, без чого не може бути проведення виборів. З другого боку, українська влада, здається, не розуміє, що ухвалення законів, зокрема щодо проведення виборів на окупованій території, та виконання мінських умов — це дещо різні речі. Ті обставини, що нині є на сході, не заважають все-таки ухвалити закон про проведення виборів, що значно підсилює напруженість у переговорах з нашими партнерами і противниками. Таким чином, ухвалення закону — це одне, а проведення виборів — інше.

— Перед експертами на згаданому вище форумі виступали генсек НАТО, президенти і прем’єри країн Центральної Європи. Також планувалася участь у ній нашого Президента, але за день до цього було оголошено, що замість нього виступить віце-прем’єр-міністр з питань євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе. Наскільки, на вашу думку, було б важливим для іміджу нашої країни спілкування Президента з провідними експертами?

Сподіваюся, що у Президента Порошенка були дійсно якісь занадто важливі справи, щоб віддати їм перевагу, а не виступу на форумі, на якому були присутні практично найкращі світові експерти, які формують громадську думку та політику. Якщо це сталося з інших міркувань, то це свідчить про його нерозуміння важливості спілкування з людьми, які формують політику. Від підтримки на експертному рівні заявленої Україною позиції залежатимуть також політичні рішення.

Тут виникає інше питання. Існує занепокоєння з приводу того, про що б говорив Президент перед такою аудиторією. Зараз навряд чи потрібно говорити багато про те, що Росія — агресор і що Україна обстоює інтереси Європи на східних кордонах західного світу. Так, це правда, і всі про це вже знають.

А ось якраз від глави держави хочуть почути про успіхи в реформах, у боротьбі з корупцією, у реформуванні сектору безпеки та оборони. Виступаючи перед такою аудиторією, доводиться зважати на те, що навряд чи гаслами її можна задовольнити.

— І, на вашу думку, чи впоралася з таким завданням Климпуш?

Зрозуміло, що на тлі десятка глав держав і генсека віце-прем’єр не може замінити президента. Якщо говорити про оцінки, які я чув від колег, західних експертів, то якраз вони звертали увагу на те, що в її виступі були не досить враховані запити експертної аудиторії. Від неї очікували ключових месиджів стосовно того, що робить Україна, і виходячи з того, в чому полягає західний інтерес підтримки України задля зміцнення євроатлантичної безпеки. Вона намагалася це робити, але це виглядало не досить переконливо. І навіть за існуючих успіхів реформ Україна має значно більше чого продати Заходу, ніж це прозвучало у виступі Климпуш-Цинцадзе.

Рішення стосовно Чорногорії якраз є підтвердженням того, що двері НАТО залишаються відкритими, і це практичне рішення. З огляду на реакцію Росії, яка вже була, та гнівну риторику, яка залишається такою ж, це нічим не гірше або й, може, краще, ніж просто повторити те, що було сказано на Бухарестському саміті.
 
http://razumkov.org.ua/ukr/article.php?news_id=1353


Обновлен 12 авг 2016. Создан 25 июл 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником