І знову тема Волинської трагедії у 2016-му

 

І знову тема Волинської трагедії у 2016-му

Мій позитивний цинізм і ще багато інших матеріалів переважно за цей рік 2016-й



 

 

Мій позитивний цинізм

Події і цього, і попередніх місяців в Україні та Світі в цілому навіяли мені позицію, яку я означив як своєрідну суміш злого і добро, назвавши як "позитивний цинізм", тобто я відкидаю всілякі охи та ахи, псевдогуманні реверанси та плаксивість, а намагаюся бути прагматичним, по-можливості свого розуміння подій - реалістичним, а в цілому - патріотичним і з того дещо злим, сердитим, кусючим тощо. Тобто всі події в середині і зовні України я розглядаю суто з погляду, яка користь чи навпаки прикрість буде від того нашій державі Україні.

Для прикладу свіжа новина про визнання після рішення парламенту ще й сенатом Польщі відзначення щорічно 11 липня як дня геноциду поляків на Волині у 1943-1945 роках  від рук українців. Давайте просто неупереджено поглянемо на прийняте це рішення: що в ньому є хорошого? Який позитив воно несе в собі? Ніякого. Ще б просто день вшанування пам'яті жертв тої трагедії мало б хоч якусь позитивну зернину, але тут йдеться не пошанування своїх, а обвинувачення інших у злочинах проти людства - геноциді, що є зовсім різні речі. В такому визначенні жертви стають не змістом, а засобом. Поляки не жаліють за жертвами, а звинувачують інших, тобто нас, українців, що ми є погані і навіть злочинці.

Щоб та давня ситуація стала більш зрозумілою сучасникам, я її переформатую на сьогодення: це всеодно, якби в Російські Федерації їх Дума і Рада старійшин прийняли закон про визнання теперішніх подій на Донбасі в так званих ДНР та ЛНР як "геноцид російського народу". Особливо злочинним для них є вбивство громадян збройних сил РФ, які "добровільно" приїхали в Україну воювати на захист місцевого російського населення. Полон і викрадення офіцера ЗСУ Надії Савченко з України до Російської Федерації та її подальше ув'язнення і засудження за те, що як військовий на своїй землі захищала свою землю, народ і країну - яскравий факт подібної правочинної шизофренії, що проявилась тепер ось сповна  і в сенаті Польщі. Бо обізвати зараз(!) прадавні події в Західній Україні 1943 - 1945 років "геноцидом поляків" і "Волинською різнею" аналогічне до абсурду визнати теперішні події на Сході України як "геноцид росіян" та "Донбаська бійня". Доречно наголосити, що Волинь - це Україна! Була, є і буде! І якщо знахабнілим зайдам там надавали добряче, то висновок з того може бути тільки один: а не наглійте в чужій господі.

На Волині була майже аналогічна ситуація, як зараз на Донбасі,  коли польська військова формація Армія Крайова на виконання наказу свого уряду в екзилі Сікорського розпочала у 1943-му році насильницькі дії проти українців. (Кому цікаво, той може сам дізнатись про операцію "Буря") В кожній бійці важить тема: хто розпочав першим. Мене особисто дивує, що польська еліта, до якої мають автоматично належати всі їх сенатори, настільки погано знає власну історію. Добре, що таки знайшлась людина від мистецтва серед сенаторів, яка в обговоренні чесно визнала негативність подібного рішення про геноцид, заявивши під обурливе гудіння залу: "Це показує не нашу силу, а нашу слабкість". На жаль, але не знайшлось жодного сенатора, який би проголосував проти цієї постанови, бо це вже не біда - це вже діагноз для польсько-українських стосунків. Ось яка віддяка на сповна гуманний жест Президента України, який вперше на такому рівні урочисто поклав квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії і навіть став на коліна. Чого ще більшого треба полякам? З нашого українського боку було і є тільки пошук примирення! А що маємо у відповідь з боку поляків? Хто розумний - тому ясно і без пояснень хто є ініціатором сварки і тоді, і зараз. Ми на хворих не ображаємось, але і свого не попустимо.

Відомий український історик Валентин Мороз слушно вказав на свавілля поляків у трактуванні історичних подій з минулого, особливо у польсько-українських стосунках. А ще він влучно зазначив, що в судовій практиці існує така колізія, коли жертва сама провокує на насилля щодо себе і тоді по-суті справи винного немає, що і сталося на Волині у 1943-му. Не маю бажання далі заглиблюватись в цю тему, тому що не збираюсь жодним чином виправдовуватись від імені українців перед поляками просто тому, що в усякій громадянській бійні винуваті обидві сторони. Як ось зараз не схотіли поляки закрити цю тему, що вже була фактично вирішена у 2003-му році під час відзначення 60-ї річниці подій на Волині взаємним примиренням через посил з обох боків: "Прощаємо і просимо прощення" - не схотіли. Без питань: хочете сваритись - то посваримось. Тим більше нам це тепер є корисним: дистанціюватись від такої сучасної Польщі, де розпочалась суспільна реакція в право і відхід від демократичних принципів в діяльності влади. Отож а не пішли б ви дружно, пани сенатори, на... Світлодарську дугу... Угу? Ми їх грудьми закриваємо від повторення Варшави 1944-го, а вони нам ножа в спину...

На мою думку було б цілком слушним, щоб Верховна Рада України прийняла аналогічну постанову зворотнього характеру, тобто відзначати 11 липня щороку як геноцид українського народу поляками під час їх злочинної окупації Західної України 1921 - 1939 років з примусовою полонізацією, пацифікаціями та концтабором виключно для українців, переважно патріотичної інтелігенції, -  Береза Картузька, а також спровокованої поляками трагедій на Волині у 1943 - 1944 роках, операціях "Буря" та особливо "Вісла" з її масовими злочинними депортаціями українців з місць їх прадавнього проживання. Нам є що закинути у вину полякам, причому значно більше, але ми пішли на примирення і прощення, одначе можемо і повинні нагадати у подібних випадках брутальних обвинувачень хто є ху насправді.

Особисто я за те, щоб Україна з Польщею дещо дистанціювались з кількох причин. Це, власне, і є мій позитивний цинізм: по-перше, нам вже без потреби отой так званий адвокат для України в Європі, яким вдало був колишній президент Польщі  пан Квасневський, за що йому ми завжди будемо вдячні. В часи міжнародної обструкції щодо президентів України Кучми, Ющенка і Януковича, нам справді потрібна була поміч і вона була з боку польського керівництва цілком доречна, але тепер, коли Петро Порошенко напряму спілкується з усіма світовими лідерами, жодної потреби в посередниках немає, особливо такого миршавого адвоката, яким є пан Ярослав Качинський, нікчемна подоба гарного брата Леха.

По-друге, і це важливо: жодного значного пожвавлення економічних стосунків поміж Україною і Польщею не простежується в будь-яких галузях, а польські інвестиції в українську економіку просто жалюгідні. Навпаки, польська економіка дуже потребує робочих рук і впершу чергу польські бізнесмени зацікавлені залучити робочу силу з України. Емігранти з Сирії, з Азії та Африки їм не до вподоби, бо з ними проблем на порядок більші, аніж з українцями. Але перепрошую: що, Україні робочі руки зайві? Так, був час рецесії, який затягнувся завдяки тим, хто зараз заполонили ефіри ЗМІ з представленням, як колишній нардеп, міністр чи ще якась колишня урядова наволоч, яка безпосередньо і довела країну Україну до злиднів та економічного убожества. Критикують, аж вищать, а що самі при владі були неміч повна, як злодії й дегенерати, - то неначе забулося?! А українське псевдо Путіна вам в рило, довбані "колишні"! Пішли зі ЗМІ і політики геть, наволоч!

Повернемось, однак, до головної теми: таким чином Польща нам не друг, а експлуататор-визискувач в плані робітничих ресурсів. Як і далеко не взірець, бо хто знається на реаліях, той свідомий причин так званого "польського економічного дива", що тримається виключно на величезних субвенціях з кишені Євросоюзу. Ми тут за 1-2 мільярда євро в кредит отримати стогнемо, а Польща за рік отримує у свій національний бюджет задурно без повернення назад ЄС понад 200-т мільярдів євро! Відчуйте різницю. І при тому всьому з Польщі емігрувало до інших країн Євросоюзу мільйони і мільйони поляків! І то переважно молодь та найпродуктивніша робоча сила середнього віку, за часту добрі фахівці. То нащо нам такі економічні реформи, які декласують країну, перетворюючи її в "парк Юрського періоду", тобто збіговисько пенсіонерів та емігрантів, як обслуги економіки для комфортного життя перших, - нащо таке убоге "економічне диво" нам?! Однозначно для Україні на часі актуальним є не тільки гасло "Геть від Москви!", але і гасло "Геть від Варшави!"

І це я не жартую.

Богдан Гордасевич

 23.07.2016

Додаткова інформація (вона суто особиста, тому до основного матеріалу свідомо не включена).

1. Моя сім'я по родині жінки якраз належить до жертв тої трагедії і причому саме з боку жертв, як поляків, причому загинули діти. Тобто цю тему я вивчав не просто так з цікавості, а з болем в серці. Коли ж вивчив і зрозумів хто все розпочав - я визначився і саме тому я злісний на польську сторону цього конфлікту, яка сама спровокувала і далі свідомо прирекла беззахисних людей на знищення, бо такою була політична кон'юнктура. Все повторюється знову, що і прикро, бо вкотре скористається з цього третя сторона: кожен раз, коли Росія оволодівала Україною - наступною її жертвою ставала саме Польща.

2. Одним з головних аргументів щодо тогочасних подій на Волині у мене є запитання: Якщо українці мали бажання провести етнічну чистку цих теренів від поляків, то чому вони цього не зробили у 1941-му і не закінчили у 1942-му роках, коли були всі умови для цього? Місцева влада і поліція були переважно з українців, а німецькі війська перебували далеко на сході і заступатись за поляків гітлерівські окупанти однозначно б не стали, але все було тоді більш-менш спокійно. Чому цей спалах насилля виник саме у 1943-му? Однозначно не тому, що цього захотіли українці - однозначно!

3. Самим огидним для мене у вивченні подій Волинської трагедії було дізнатись, як напередодні у 1942-му році в гітлерівському концтаборі смерті Аувшвіц (Освенціум) були закатовані до смерті наглядачами-капо з в'язнів, поляками за національністю, двоє молодших братів Провідника ОУН Степана Бандери - Василь та Олександр. Дуже і дуже підле вбивство, бо німці явно зумисно кинули арештованих Бандер до концтабору де є поляки, які люто ненавиділи Степана Бандеру, і завдяки чому німці хотіли вплинути на Провідника ОУН, щоб він заради братів погодився на співпрацю з Гітлером і тим визволив їх. Степан Бандера не пішов на зраду і пожертвував братами, що було не простим рішенням. Скажу відверто, що коли я пробував себе поставити на місце членів ОУНівського підпілля, а це була переважно молодь, то за таку підлість моє озлоблення щодо поляків було б безмежне! Кожна акція знищення поляків всіх без різниці мала б фінальною фразу: - А це вам відплата за братів Провідника.

4. Нарешті мене особисто надзвичайно злить те, що поляки принизливо першими вибачили всі злочини Німеччині за мільйони жертв, за терор і руйнування під час Другої Світової Війни, як і не мають жодних претензій стосовно Російської Федерації, як правонаступниці СРСР, що окупувала їх країну на понад пів віку та знищила поляків також неміряно, але ж ні - поляки вчепилися найслабшого на їх думку, тобто Україну. І колі? В часи агресії, анексій і війни з  Російською Федерацією. Підло? Підло! Падло після такого, поляки? Падло! Нащо нам такі псевдо-друзі? Не треба! Обійдемось якось без них! Амінь.

25.07.2016 

 

 

Кого поляки полякали?

Відкриття нового завжди стаються несподівано. Особисто я тривалий час досліджував тему так званої «Волинської трагедії» і вже не раз зарікався знову щось писати про ті події, тому що чітко визначився з першопричинами, які ніколи не належали українцям. В тому моя перша і основна теза: якби місцеві українці справді мали намір винищити польське населення на Волині, то вони б не чекали аж по 1943-й рік, а все б зробили ще у 41-му. Можливостей вистачало, але мова йде про інше. Зовсім несподівано я відкрив для себе інше бачення теми від мого, бо я особисто трактував всю Західну Україну як окрему державну формацію, що була тимчасово окупована Польщею у 1921-1939 роках 20 століття. Прийнятий 22 липня 2016 року Сеймом Польщі закон про «геноцид поляків під час Волинської різні українськими націоналістами» чітко означив, що всі землі Західної України, зокрема і Волині, ними вважаються складовою частиною польської держави ІІ Речі Посполитої. Без жодних ознак автономії чи ще якоїсь суверенної ідентичності! Тобто існувала єдина і неділима Польща «од можа до неможа». І це мене вразило неймовірно! Чому? Тому що своїм рішенням Сейм Польщі визнав те, що панівна титульна нація поляків зазнала «злочинного геноциду» від дій іншої етнічної меншини в їх же державі! Вам не вважається це абсурдним? Де в тому розум? Про гонор поляків я взагалі мовчу...
Звідси постає головне запитання: «А чого тоді вимагають поляки від сучасної України?» Наголошую: сучасної України!!! Вибачень? Перепрошую, але за що ми повинні вибачатись? Згідно постанови Сейму одні громадяни Польщі побили інших громадян Польщі. Це їх внутрішній державний безлад, якому вже понад 70 років і яку-таку причетність ми маємо до того аж зараз? Хтось може одразу зауважити, що подібну позицію декларує Російська Федерація стосовно сучасних подій на Донбасі в Україні. Спростовую цей закид тим, що існуюча тоді поряд з Польщею так звана Українська радянська соціалістична республіка (УРСР) не те, щоб підтримувала, а навпаки крайнє вороже ставилась до всіх течій і прошарків українських націоналістів, які тільки існували в Речі Посполитій. Що там казати про інших, коли своїх рідних комуністів з КПЗУ майже всіх було репресовано за притаманний і їм ухил до націоналізму в часи «тоталітарного воз’єднання» двох Україн у 1939 р. Тому як кажуть в Одесі: то є дві великі різниці. Наразі маємо: тоді на Волині жили українці і ми зараз також українці – це єдина ланка взаємозв’язку поміж подіями. Більше – жодної!
Повторюю, що ситуація настільки абсурдна, що немає слів для висвітлення її суті, яка повністю відсутня. Яким чином вирішувати цей політичний нонсенс і вийти на якийсь сенс та консенсус? Що нам потрібно для цього зробити? Яку відповідь має надати Україна? Важко навіть уявити. Звернутись до класичного «Прощаємо і просимо прощення»? Можна, звичайно, але так само можна отримати у відповідь гнівне: «А чого Україна втручається у внутрішні справи Польщі?!» І в цьому буде більше здорового глузду, аніж в першому документі поляків, де вони на державному рівні хочуть відзначати свій «національний геноцид», а Україна за це їм не знати що повинна. Та нічого ми тут не повинні!
Одним словом: зарозумілі поляки посадили самі себе у величезну політичну баюру і най самі з неї вибираються. Україну вони таким демаршем на перейменування в Києві проспекту Московського на проспект Степана Бандери – не налякали. Українці не раз доводили і колись, і зараз, що вони нація не з лякливих. Кого і чому визнавати або ні своїми національними героями українці розберуться без вказівок з Варшави чи Москви. В таких випадках цитують фразу відомого кіногероя з фільму «Термінатор-2»: Hasta la vista, baby.


Богдан Гордасевич
м. Львів
18.09.2016

Не можу не втриматись без післямови: за «Волинську різню» в Польщі пам’ятають аж занадто, а що сотні тисяч етнічних українців воювало у Війську польському і чимало загинуло, захищаючи цю державу під час жорстокої агресії Німеччини у 1939-му році – на те пам’яті у сучасних поляків нема, а варто було б її мати. Але не лякайтесь: примушувати не будемо.

 

Додаткова інформація

 

 

22.07.16 12:25
 Сейм Польщі встановив 11 липня "Національним днем пам'яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами в 1943-1945 роках"

Сейм Польщі (нижня палата парламенту) встановив 11 липня "Національним днем пам'яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої, здійсненого в 1943-1945 роках".

Відповідне рішення було прийнято на засіданні Сейму. Рішення підтримали 432 депутати, 10 утрималися, ніхто не проголосував проти.

Серед винних у вбивстві поляків Сейм назвав Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію, дивізію СС "Галичина" та інші "українські організації, які співпрацювали з німцями".

"Серед жертв, крім поляків, були також євреї, вірмени, чехи і представники інших національних меншин, а також українці, які намагалися допомогти жертвам", - йдеться в документі.

Разом з тим Сейм зазначає, що не можна забувати і про "відповідні польські дії стосовно українських сіл, в результаті яких також гинуло цивільне населення".

При цьому Сейм просить Президента Польщі Анджея Дуду відзначити державними нагородами тих українців, які ризикували життями для порятунку поляків.

Він також висловлює солідарність з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією, проте зазначає, що тільки повна правда про історію є належною дорогою до єдності і взаємного прощення.

http://ua.censor.net.ua/news/398570/seyim_polschi_vstanovyv_11_lypnya_natsionalnym_dnem_pamyati_jertv_genotsydu_vchynenogo_ukrayinskymy


Глава правлячої партії Польщі Качиньський назвав Волинську трагедію "геноцидом"

Глава правлячої партії "Право і справедливість" Ярослав Качиньський назвав Волинську трагедію "геноцидом".

Про це він сказав під час церемонії покладання квітів біля пам'ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві, повідомляє Цензор.НЕТ із посиланням на Радіо Польща.

"11 липня 1943 року почалася запланована частиною командування ОУН і УПА геноцидна, я підкреслюю це слово, операція проти польських жителів на Волині. Вона була проведена неймовірно жорстоким чином. Злочини, які там були здійснені, безпрецедентні", - сказав глава "ПіС".

Ярослав Качиньський зазначив, що на останньому засіданні Сенат Польщі ухвалив постанову про увічнення жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами. "На найближчому засіданні Сейм прийме таку ж постанову", - сказав він.

Дивіться на "Цензор.НЕТ": Порошенко у Варшаві поклав квіти до пам'ятника жертв Волинської трагедії. ФОТОрепортаж

Лідер правлячої партії також підкреслив, що під час "кривавої неділі", як називають 11 липня в Польщі, деякі українці захищали поляків. "Ми пам'ятаємо про них і віддаємо їм данину пам'яті", - сказав Ярослав Качиньський.

Він також нагадав, що кілька днів тому президент України Петро Порошенко вшанував пам'ять жертв Волинської трагедії у Варшаві. "Сподіваюся, що це гарний початок", - сказав він. Лідер "ПіС" також висловив надію, що "українські герої", які сьогодні захищають свій народ, будуть брати приклад з тих, хто захищав поляків.

Нагадаємо, розбіжності України і Польщі виникають через ставлення до трагічних подій на Волині та Східній Галичині в 1943-1944 роках. В кінці 1990-х років була створена спільна комісія польських і українських істориків для вивчення цих подій. Робота комісії показала наявність очевидних відмінностей у трактуванні подій польськими істориками та низкою українських. Українські дослідники відзначають, що Волинська трагедія була наслідком війни Армії Крайової з УПА, в якій брало участь і цивільне населення. При цьому польська сторона також вдавалася до репресій проти цивільного українського населення: кількість жертв з українського боку оцінюється в 10-20 тиc. людина.

У грудні 2014 року Президент України Петро Порошенко під час свого виступу перед депутатами парламенту Польщі вибачився за події на Волині, але не давав якоїсь характеристики їм. Він закликав "не будувати політику на могилах".

14 липня 2013 року в Луцьку після молебню за загиблими під час Волинський трагедії в Президента Польщі Броніслава Коморовського кинули яйцем.

У 2013 році польський Сейм прийняв стриману версію "Волинської резолюції" з формулюванням "етнічна чистка з ознаками геноциду".

Після чергових виборів у Польщі більшість у парламенті отримали праві партії, які знову підняли питання Волинської трагедії. Зокрема, в Сеймі зареєстрований згаданий законопроект про визнання акцій УПА проти поляків на Волині геноцидом.

Це удвічі розпалює ситуацію, оскільки питання Волині-43 піднято напередодні саміту НАТО, який пройде у Варшаві

Голова Верховної Ради України Андрій Парубій та маршалок Сейму Польщі Марек Кухчінський у ході зустрічі в неділю домовилися про те, що до саміту НАТО у Варшаві нижня палата польського парламенту не буде голосувати за будь-які постанови з питань українсько-польських відносин у Другій світовій війні.

http://ua.censor.net.ua/news/396939/glava_pravlyachoyi_partiyi_polschi_kachynskyyi_nazvav_volynsku_tragediyu_genotsydom

 

 


Волинь 1943: спровокована трагедія

Вшановуючи пам'ять жертв україно-польського конфлікту 1943 року на Волині, нам справді варто дотримуватися тези "прощаємо і просимо прощення". Бо насилля та мордування мирного населення не може бути виправдане за жодних обставин. Винні у цьому і поляки, і українці. Але водночас і не тільки вони, про що ми забуваємо, займаючись агресивним взаємозвинуваченням. А варто замислитися над тим, чому нечисельні спорадичні сутички 1941-1942 років поміж поляками та українцями раптово перейшли у тотальне протистояння 1943-1948 рр., аж до часу завершення депортаційної операції "Вісла".
Добре відомо, що першими масові репресії проти мирного українського населення розпочали 1943 року поляки, але постає запитання: що саме спонукало польський екзильний уряд у Лондоні віддати таємний наказ підпільникам Армії Крайової так діяти? Зрозуміла річ, що вони мали якісь вагомі підстави для такого вчинку. Які?
На той час після поразок під Москвою і особливо - Сталінградом, була зрозуміла неминуча поразка Німеччини у другій світовій війні. А тому всіх турбувала проблема кордонів майбутніх держав після війни, про що найбільше йшлося на відомій Тигеранській конференції держав-союзниць з антигітлерівської коаліції.
Вона відбувалася з 28 листопада по 1 грудня 1943 року за участю найвищого керівництва СРСР, США і Англії, і на ній серед головних обговорювалось "польське питання". Для кращого розуміння тогочасних подій наведу дві документальні цитати з книжки-монографії Анатолія Уткіна "Дипломатия Франклина Рузвельта" (Свердловськ, видавництво Уральського університету, 1990 р. Переклад цитат українською мій. - Б. Г).
"Через кілька годин після ранкового засідання другого дня Рузвельт запросив Сталіна на двосторонню зустріч. Рузвельт намагався знайти рішення проблеми, котра вочевидь найбільше роз'єднувала дві великі держави. Він сказав Сталіну, що наближаються чергові президентські вибори, і він збирається балотуватися на третій термін. У США проживає близько семи мільйонів американців польського походження, їхні голоси для перемоги демократичної партії вкрай важливі. Як практичний політик він буде боротися за ці голоси. Особисто він, Рузвельт, згоден зі Сталіним, що польська держава повинна бути відновлена, що її східні передвоєнні кордони мають бути посунуті на захід, а західні посунуті аж впритул до Одеру, проте обставини передвиборної боротьби не дають йому змоги відкрито висловлюватися у питанні про кордони. Сталін відповів, що розуміє проблему президента" (стор. 390).
"Справа не обмежилася внутрішнім обговоренням. У Тегерані і Рузвельт, і Черчілль схвалили наміри Радянського Союзу провести зміну кордонів поміж СРСР та Польщею. Черчілль це зробив у перший день зустрічі - увечері. Рузвельт тоді витримав паузу. Та в останній день конференції він цілком однозначно, не криючись, заявив Сталіну, що схвалює перенесення східного польського кордону на захід, а західного польського кордону - до річки Одер. Щоправда, Рузвельт обумовив, що потреба в голосах польських виборців на президентських виборах 1944 року не дає йому можливості прийняти "жодного рішення тут, у Тегерані, або протягом цієї зими" з приводу польських кордонів. Схилившись над картами, Черчілль і Сталін визначили те, що Черчілль назвав "гарним місцем для життя поляків", - їхні нові кордони. Рузвельт фактично приєднався до цього" (стор. 391).
Отже, ми бачимо очевидну подвійну гру. Насамперед з боку Франкліна Рузвельта, який наперед знав майбутні кордони Польщі і погоджувався на них. Але для завоювання виборчого електорату обіцяв полякам кордони на сході, як до початку війни, за умови позитивного плебісциту у східних провінціях. Тобто поляків, по суті, спровокували на агресію проти українського населення на Західній Україні, яке навряд чи погодилося б увійти до складу Польщі добровільно. Це добре розумів їх екзильний уряд, через що вирішив діяти на випередження.
Виникнення ворожнечі поміж українцями і поляками було вигідним і Сталіну, який, як вправний тиран, добре володів мистецтвом "роз'єднуй і владарюй". Конфлікт значно полегшував боротьбу з Українською Повстанською Армією та оунівським націоналістичним підпіллям, а в подальшому він став вагомим аргументом для виправдання насильницької депортації українців і поляків по різні боки державного кордону з їхніх етнічних земель під час так званої операції "Вісла". Задля провокування і посилення конфлікту були створені спецзагони з радянських партизан та агентів спецслужб, які під різними личинами зумисно тероризували на теренах Західної України та Білорусії і польське, і українське мирне населення.
Відповідно посилювалася жорстокість відплатних акцій з обох сторін.
Не менше за Сталіна розпалював і використовував розбрат поміж українцями і поляками Гітлер. Зокрема, руками польських наглядачів-"капо" за мовчазною згодою німців були закатовані в 1942 році у концтаборі Освенцім два рідні брати Степана Бандери - Василь і Олександр. Активно використовували німці для екзекуцій проти місцевого населення відповідні національні поліційні формування. Але не військові. Тому всі звинувачення поляків до вояків дивізії "Галичина" безпідставні.
Підсумовуючи все сказане, потрібно відверто визнати, що окремі суто місцеві конфлікти поміж польським та українським населенням Західної України протягом 1941-1942 років не йдуть у жодне порівняння з подіями 1943-го, які називають "Волинською трагедією", хоча географія цього конфлікту значно ширша і охоплює навіть територію самої Польщі у споконвічно заселених українцями землях, таких, як Лемківщина, Холмщина, Надсяння тощо. Цілком зрозуміло, що початок цієї трагедії йде від таємничого наказу з Лондона польського уряду в екзилі до підпільної Армії Крайової про насильницьке "витіснення" всього українського населення з так званих "кресів схудніх" для створення полякам потрібних умов при майбутньому плебісциті-голосуванні після війни.
У відповідь керівництво Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії приймають ультимативне рішення про деполонізацію Західної України. Як наслідок - почалася масова різня одне одного.
Не беруся ставити у вину екзильному польському урядові відстоювання своїх національних інтересів, бо цілковито переконаний в тому, що на помилковість їх рішення значною мірою вплинула і підступна політика керівництва США, СРСР та Англії. І варто вказати на те, що від такої підступної політики великих світових держав українське населення Західної України постраждало вже вдруге. Вперше після закінчення першої світової війни, коли під час роботи Паризької мирної конференції комісією з питань поділу територій східні кордони Польщі були встановлені по так званій “лінії Керзона”, яка проходила через Гродно-Ялівку – Немирів - Брест-Литовськ - Дорогузьк - Устилуг - східніше Грубешува - західніше Рави-Руської - східніше Перемишля до Карпат. Саме такими ці кордони були затверджені офіційно 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти і визнані світовою спільнотою. Це вже потім перед загрозою агресії з боку більшовицької Росії і загалом переможної війни проти неї Польщі, члени Антанти мовчки погодилися на умови Ризького договору 1921 року поміж Польщею і Росією, згідно з яким території Західної України та Західної Білорусії були окуповані польськими військами. Законність таких дій була і є сумнівна. Поляки від самого початку розуміли це, а тому одразу розпочали проводити на захоплених землях агресивну експансійну політику полонізації і брутального тероризування місцевого українського населення. Уряди світових держав свідомо не хотіли побачити фактично геноциду проти українців, впровадженого в Польщі на рівні державної політики, і нічого не захотіли зробити стосовно припинення "пацифікацій" та дискримінації українців в Західній Україні. Власне, бажання привернути увагу світової громадськості до української проблеми в Польщі спричинило значну кількість терористичних акцій з боку ОУН. Тобто знову українці чубилися з поляками з вини третіх сил, які і є головними винуватцями цього довготривалого конфлікту.
Доречно також нагадати, що згідно з післявоєнним договором від 16 серпня 1945 року між Польщею і СРСР за основу визначення кордонів поміж ними було взято саме "лінію Керзона" з окремими відступами на користь Польщі.
Ми маємо визнати взаємну вину в цій трагедії і прийти до взаємного християнського взаємопрощення одне одного.
На завершення цієї розвідки щодо причин окремих україно-польських конфліктів хочеться навести кілька строф з вірша Михайла Старицького "Поклик до братів-слов'ян" написаного в 1871 році, задовго до зазначених подій. І шкода стає, що слова поета не були вчасно почуті і сприйняті людьми:

...А ти, брате-ляше,- невже так до суду
Між нас буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.
.........................................................
Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
- Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!


Богдан Гордасевич
Львів.
"Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147)


На вшанування наших поляків

( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчіля і Сталіна, і ще опосередковано на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків, було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Кисілі, Вишневецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.




ПОКЛИК ДО БРАТІВ СЛОВ’ЯН


Чи довго ще кривді і ґвалту тлумити
Святе наше право розвою?
Невже не одної ми матері діти.
Невже не брати між собою?

За віщо ж зневага? Для чого не милі
Братам наші щирі жадання?
Кого ми чіпали, кому ми вчинили
Чи кривду, чи зле руйнування?

Ми тільки боролись за власную хату,
За те, що нам дорого й нині.
Бажаємо ми і тепер небагато:
Рідного розвою родині.

Щоб дума славутня і мова співоча
Ширіли й пишались в народі.
Ми всіх пригорнули до серця охоче
Якби нам хоч трошки свободи!

Чому не ймеш віри ти, брате москалю?
Невже ти лякаєшся зради?
З тобою недолі нас кревно з’єднали,-
Не буде між нами розради.

З тобою давно ми працюєм на полі і
Розросту науки й освіти,
З тобою давно ми шукаємо волі -
Її нам з тобою ділити.

А ти, брате ляше, невже так до суду
Між нас буде нелад невдячний?
Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду
Та праведно глянь, необачний!

Ми тільки за наше лягали кістками,
Коли нам чинилися шкоди.
Ніколи не гралися ми кайданами
Чужої не гнули свободи.

Хай чех оповіда, чи ми не стояли
За волю братерню горою?
Та з Жижкою ж вкупі діди наші дбали
Й здобули козацького строю!

Хай сербин розкаже, чи ми не братались,
Оружно з ним в щасті і в горі?
За віру, за волю чи ж ми не рубались
На горах, на полі, на морі?

Спитай у словака - і той не з гадає
Від нас коли-небудь образи:
Злоби не було в нашім серці й немає -
Ми хтіли б загоїти врази.

До згоди ж, до гурту, до купи, слов’яне!
Забудьмо недавнії чвари,
Вгамуймо, братове, розладдя погане:
Встають-бо на заході хмари!

Спізнаймося сами, вважаймо на брата -
Тоді нас ніхто не здолає,
Тоді не дамо ми німоті урвати
Ні цяти слов’янського краю!

Подаймо ж ми руки на вічне кохання
І крикнім на бенкеті згоди:
- Ми цілому світу бажаєм братання,
Поради, освіти й свободи!

1871 р. Михайло Старицький

 

 

Волинська трагедія. Шлях примирення


https://www.facebook.com/RadioSvoboda.Org/videos/vb.359429071842/10153905518541843/?type=2&theater

Це щоб вам довго не шукати аргументи під час дискусії з деякими поляками, які не в міру активно про колаборацію Бандери з нацистами розводяться.

Про законопроекти про засудження ОУН-УПА, внесені у польський Сейм, про події у Перемишлі, гурт «OT VINTA» та призупинення малого прикордонного руху – посол Республіки Польща в Україні Генрик Літвін у програмі "Ми разом":

/>
Розміщено sekretar UNA-UNSO Вкл Липень 11, 2016 10 Комент.

Дорогі друзі, цими днями на нашу країну і народ вильють чергові мегатони лайна. Привід – річниця жахливого злочину, який стався в деяких окремих селах Волині, окупованої нацистським Райхом (а до того СРСР), яка в 1921-1939 р. була складовою частиною ІІ Речі Посполитої, а її мешканці – громадянами РП, а не УРСР або, тим більше, сучасної України.
На жаль, текст довгенький, але треба його дочитати до кінця – з метою дезинфекції частини головного мозку.
Спочатку читаємо це:

 http://world.lb.ua/…/339727_senat_polshi_prizval_seym_nazva…
Тепер це:
Коли шановні польські депутати говорять про злочини УПА, треба чітко вказати – якої саме з 6 відомих на сьогодні Повстанськиї армій йдеться:
– Тараса Боровця (“Бульби), підпорядковувався Президенту УНР в екзилі А. Лівицькому, створена влітку 1941 р., операційна зона – Полісся, відстріляна націоналістами “бандерівцями”,
– Сергія Качинського (“Остапа”) (Полісся, жовтень 1942 р.), не підпорядковувався нікому,
– Василя Івахіва (“Сонар”, “Сом”), Полісся, весна 1943 р., яка з тарвня стали називатися Військова Округа “Заграва”,
– Дмитра Клячківського (“Клим Савур”), який очолив ВО “Заграва” після загибелі Івахіва. Він називав підпорядковані йому збройні загони “Українська ПовстанЧа Армія”.
Тепер цитата. С. Бандера: “на Волині крайова ОУН почала самочинно переходити на повстанські форми боротьби проти гітлерівського гніту і нищенння “України”… Ключове слово тут “самочинно”.
– Романа Шухевича (“Тарас Чупринка”), командира “Української ПовстаНської Армії”, створеної наприкінці 1943 р., тобто мінмімум 4 місяці ПІЗНІШЕ Волинської масакри. Перша згадка про необхідність створення (але ще не створення!) УПА, яку очолив Р. Шухевич, датована 21-25 серпня 1943 р., ТОБТО МІСЯЦЕМ ПІЗНІШЕ ПІСЛЯ ЖАХЛИВОЇ ТРАГЕДІЇ.
Тепер про ОУН. Якщо покладати відповідальність за Волинську трагедію на ОУН, то треба чітко вказати на яку саме з двох існуючих: на ОУН під проводом А. Мельника (яка фактично легально діяла на території т.зв. “Генерал-Губернаторства” (окупованої нацистами частини Речі Посполитої) або на ОУН (самостійників-державників), яку очолював Р. Шухевич (діяла також на території ГГ, але підпільно). Прихильники С. Бандери (як і він сам) утримувалися на той час в блоці “Z” (розташовувався ПОЗА межами концтабору Заксенхаузен) і, отже, ніякої організаційної роботи на теренах “Рейскомісаріату “Україна” або ГГ проводити не могли, навіть би якщо і дуже хотіли.
Висновки прості:
1. Волинська трагедія – це обопільна різанина, влаштована  громадянами Речі Посполитої польської та української національності, римо-католиками та православними (а не греко-католиками!!) за конфесійною приналежністю.
2. Юридична відповідальність за цей злочин, згідно діючих на той момент норм міжнародного права, має нести німецька окупаційна адміністрація Рейхскомісаріату “Україна”, особисто її керівник, нацистський злочинець Еріх Кох, який дожив до глибокої старості в комфортній тюремній камері в нечувано комфортних умовах в Польській Народній Республіці. Дуже хочеться запитати: чому? (Відповідь відома. Еріх Кох, колишній комуніст, був агентом сталінської НКВД під час війни. Це невідомо урядовцям сучасної Речі Посполитої? Навряд чи… Так що всі претензії до Росії та… Німеччини. Прим. ред..)
3. Ані сучасна Україна, яка є правонаступнцею Української Радянської Соціалістичної Республіки, ані ми, її громадяни не маємо історичної, політичної, юридичної відповідальності за той злочин.
4. Волинська трагедія – це наслідок національної політики двох режимів – ІІ Речі Посполитої та Великонімецького Райху.
5. Називаючи “Волинську трагедію “геноцидом”, польські парламентарі, тим самим, покладають відповідальність за нього на сучасну Польську державу – правонаступницю ІІ Речі Посполитої. Тобто на себе самих.
У мене все з цього питання.

Історик, поляк  – Данило Яневський

 

Лука Костелина: Концентраційний табір “Береза Картузька”

додано: 26-10-2007

В неділю, 21 жовтня 2007 року, в авдиторії собору свв. Володимира й Ольги в Чикаґо, відбулася прем'єра фільму “Береза Картузька”. Режисер фільму - Юрій Луговий з Монтреалю, Канада (він же режисер фільму “Свобода має ціну”, співавтор фільму “Жнива розпачу” та інших коротших стрічок). Музичне озвучення до фільму підставив Роман Луговий, родом з Тернополя, тепер проживає в Києві, а розповідний голос у стрічці належить акторові Богданові Бенюку, телеведучому в Україні. Технічно - фільм бездоганний.

Подавши технічні дані про нього, треба відповісти ще на питання: Що спонукало Юрія Лугового випустити у світ фільмову стрічку про цей концтабір? Ми ніби чули щось про нього тут і там, але знаємо небагато, мабуть тому, що не було достатньо споминів про цей концтабір в нашій пресі. А він поставив демократичну Польщу, ще й до того суперкатолицьку, на третє місце після Совєтського Союзу (Росії) та Німеччини у списку тих держав, що утримували в своїх країнах концентраційні табори.

В'язнем концентраційного табору “Береза Картузька” був Ярослав Луговий, батько Юрія, якого арештувала польська влада на початку 1939 року й без жодних звинувачень, а тим більше без суду, кинула його до цього жорстокого концтабору. Розповіді батька про жахіття, які доводилося переносити в'язням у “Березі Картузькій”, про ті знущання над виснаженими від важких робіт людьми, про безпричинні побиття, спонукали сина зробити документальний фільм, щоб висвітлити те, якою була польська окупація Галичини в 20-30 роках 20-го століття.

Фільм “Береза Картузька” - документальний. В ньому домінують два аспекти. Перший - висвітлення політичного, суспільного та економічного тла на західньо-українських землях під окупацією Польщі між Першою і Другою Світовими війнами та історія створення крнцтабору. Другий аспект - свідчення в'язнів про ті умови, в яких їм доводилося перебувати.

Коментарі про історичне тло періоду подали українські вчені-історики: Тарас Гунчак, Роман Висоцький та Ярослав Розумний - професори американських та канадійських університетів. Ось коротка описна картина того періоду, зафіксована у фільмі.

29 червня 1919 року новостворена польська держава одержує від Мирової Конференції у Парижі мандат на окупацію Галичини, яка по певному часі мала би дістати автономію. Але польський уряд з самого початку починає колонізувати українські землі, що протирічило Версальському мировому договорові. Це не турбувало Польщу. Вже в серпні 1919 року польський сейм уводить закон, який унеможливлює українським селянам купувати землю в поміщиків. Водночас, польський уряд почав поселювати в Галичині своїх колишніх військових, які майже даром отримували великі земельні ділянки. Внаслідок цього на західніх українських землях появилося велике число польських колонізаторів.

21 липня 1924 року польський уряд вилучує з ужитку українську мову в урядових установах, закладах, документації й веде політику ліквідації українських шкіл та церков. Згадаймо: в 1911 році в Галичині було 2420 українських шкіл, а в 1937 році тільки 352; на Волині й Холмщині із 540 українських церков залишилося тільки 60, при чому 150 було переіменовано на римокатолицькі, а решту - знищено. Починаючи з 1924 року, польський уряд застосовує в Галичині стан пацифікації, тобто “втихомирення” чи приборкання українського населення, за що відповідав міністер внутрішніх справ Польщі Броніслав Перацький. І ще одна деталь згадана в фільмі. Полякам хотілося показати перед світом, що поляки є найчисленнішою етнічною групою в Галичині, численнішою за українців. Це робилося за рахунок подавання українців за русинів, щоб чисельність українців була занижена.

На ці всі заходи польського уряду “відізвалася” Організація Українських Націоналістів (ОУН). 15 червня 1934 року в столиці Польщі, у Варшаві, вона виконала атентат на міністра внутрішних справ Перацького, який був архітектом пацифікації. Атентат виконав бойовик ОУН Григорій Мацейко. Метою атентату було звернути увагу світу на жалюгідний стан українців в Галичині. У два дні після атентату польський президент прийняв рішення про створення на Поліссі концтабору “Береза Картузька”, сьогодні це територія Білорусі.

В’язнями концтабору були вбільшості українці, члени ОУН, особи підозрювані в приналежності до ОУН, священники, українська інтеліґенція - свідомий прошарок українського суспільства. В перших роках, у концтаборі нараховувалося 250-300 в'язнів, а під кінець 1938 року - їх було 7112. Згадаймо, що в’язнями були такі відомі постаті, як: Дмитро Донцов, Евген Коновалець, Роман Шухевич, Тарас Бульба-Боровець, Богдан Кравців та його брат Михайло, Володимир Янів, Григорій Климів, Омелян Матла та багато інших. У Чикаґо ще живе колишній в’язень концтабору Орест Казанівський. Із тих, що жили в Чикаґо, але вже відійшли на вічний спочинок, були: Богдан Старух, П. Гуцал та Павло Клим. Дочка останнього пані Марія Клим-Пакош, переглядаючи архів батька, знайшла детальний рисунок концтабору зроблений її батьком, який включений, як документ у фільмі. До речі, пані Марія Клим-Пакош разом з інж. Левом Боднаром переводили в Чикаґо збірку на видання фільму. Збірка незакінченна, бо продуценти фільму мають намір видати фільм в англійській мові.

Про обставини перебування в крнцтаборі “Береза Картузька” розказують в’язні, які вижили. Слухаючи їх розповіді, вас проймає жах. Дивуєтеся, як вони могли витримати ті психологічні та фізичні знущання, які їм доводилося переносити.

По-перше, в'язням у концтаборі було заборонено між собою говорити. До малих камер концтабору заганяли багато в'язнів. Цементову підлогу в камерах часто зливали холодною водою, щоб в'язні не сідали. Всі в'язні носили полотняний одяг із круглими шапочками на голові, а взуттям - їм служили дерев'яники. По-друге, в'язнів постійно виганяли на важкі роботи. Все відбувлося бігом. Їх підганяла сторожа, б’ючи ґумовими нагайками. За будь-що адміністрація табору кидала в’язнів до карцерів, в яких умови були нелюдяні. По-третє, пайок харчування заледве дозволяв вижити, щоб не вмерти від голодової смерті.
У фільмі в’язні-очевидці називають сторожів, що були садистами, розказують про іхню жорстоку й нелюдяну поведінку. Розповіді ґрафічні. Ви довідуєтеся, що в’язням доводилося переносити не тільки фізичне знущання над ними, але й садистську поведінку, понижуючу, ніби в’язні - це худоба. Важко вірити, що якась людина може допускатися до таких брутальних, при тому садиських, знущань над іншою людиною.

Треба бути вдячним Юрієві Луговому, що він створив документальний фільм про “Березу Картузьку”. Адже фільм чітко демонструє, якою була польська окупація на українських землях і пригадує ті знущання, які окупант застосовував безпощадно проти автохтонного українського населення на його рідних землях.

Нещодавно Президент Віктор Ющенко в рамках поїздки на Харківщину поклав квіти до Пам’ятного Хреста жертвам Голодомору-ґеноциду 1932-33 років у селі Покотилівка. Він там заявив, що “Час вимагає від нас вшанування історичної правди - вшанування без гніву, але в скорботі”. Тут треба додати, що час вимагає щось більше. По-перше, ми мусимо пригадали собі всі кривди, яких зазнали від кожного окупанта, починаючи від царської, а потім комуністичної Росії, Польщі, Німеччини і інших, що посягали по нашу землю. По-друге, мусимо усвідомити собі, що ми зазнавали знущань і понижень тільки тому, що не мали своєї державної незалежності. Тому, здобувши її великою ціною, ми сьогодні мусимо її берегти понад усе, щоб вже більше ніхто не знущався над нами. Бажання не знати вже ніколи поневолення повинно стати складовим компонентом нашої національної ідеї на шляху до нашого національного самоутвердження як нації. То ж не тільки співаймо пісню “Вже досить мук, наруги і знущання” - поступаймо так, щоб вже більше ніхто не панував на нашій Батьківщині, тільки ми!

http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1193387226.html

 
 

Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?
04 серпня 2016, 22:41

    Петро Кралюк

ПОДІЛИТИСЬ

(Рубрика «Точка зору»)

Відразу хочу попередити, що не збираюся писати рецензію на фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Тим паче, що цей кінотвір з’явиться на екранах не раніше жовтня цього року. Однак у Польщі (і не тільки) навколо нього створено чимало медійного галасу. Власне, про цей галас і варто поговорити. Він, як, зрештою, й поява самого фільму, свідчить, що проблема волинських подій 1943 року не зникне з польського політичного дискурсу.

Розкручування теми «волинської різанини» у Польщі зараз із медійного рівня переноситься на якісно новий рівень – мистецький, що стає доволі небезпечним. Свідченням цього і є фільм «Волинь».

Значення мистецького впливу чудово розуміє Смажовський, який в одному зі своїх інтерв’ю сказав таке: мовляв, книжки читає небагато людей, а фільми дивляться. Тобто фільм здатний серйозно вплинути на публіку. І цей вплив, ймовірно, буде на шкоду України.

Розкрутка фільму здійснюється фахово. Уже з’явився його рекламний ролик, де, зокрема, маємо сцени «звірств українців». Режисер роздає інтерв’ю. Про фільм говорять мас-медіа. Що ще потрібно? Зацікавлений глядач з нетерпіння чекає на цей «кіношедевр».

Сумнівна «мистецька правда»

Польський соціолог і дипломат Маріуш Машкєвіч, переглянувши робочу версію фільму «Волинь», доволі критично відгукнувся про цей твір. Зокрема, написав таке: «Нам пропонують порцію дешевої пропаганди, від якої жодна зі сторін, яка дивитиметься фільм, не буде почуватиметься комфортно. Є Зося, яка допомагає євреям, є надумані євреї, які (в одній сцені) вітають Червону армію, є погані поляки (теж надумані), є жорстокі і бездумні українці, які вбивають, підбурювані греко-католицьким проповідником. Позитивним є лише православний священик…»

Машкєвіч (і, схоже, не безпідставно) проводить паралелі між цим фільмом та антиукраїнськими мистецькими творами, що продукувалися в «народній Польщі». Вказує він також на історичні невідповідності, яких вистачає в фільмі. Наприклад, представляти типовим явищем греко-католицького проповідника, який закликає до «волинської різні» на православній (!) Волині, це справді «кіно абсурду». І такого, судячи зі слів Машкєвіча, вистачає. Дивним у цьому фільмі виглядає позитивний образ православного священика. Адже чимало таких священиків на Волині були пов’язані з українськими партизанами-бандерівцями – а це, з точки зору режисера, злочин.

Смажовський же у своїх інтерв’ю «доводить», що «волинська різанина» – це чи не найбільша трагедія поляків разом із Катинню й придушенням Варшавського повстання. Такі неадекватні історичним реаліям речі сприймаються цілком нормально в польському суспільстві. Адже, за даними соціологічних досліджень, проведених у 2009 році польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, поляки вважають, що найбільше вони постраждали під час Другої світової від рук… українців. На другому місці йшли німці, на третьому – росіяни. При цьому лише 14% опитаних заявили, що мали контакти з українцями. А з тих, хто контактував, тільки 10,7% сказали, що їхні родичі зазнали кривд від українців у роки війни. Здавалося, в цій ситуації мала б політична й культурна еліта Польщі попрацювати над виправленням такого вкрай викривленого погляду на минуле. Але, схоже, робиться все навпаки. І «Волинь» Смажовського може цей погляд ще більше спотворити. До речі, згаданий фільм частково фінансувався з урядової казни. Отака зараз у Польщі політика пам’яті!

При цьому Смажовський в інтерв’ю іноді намагається постати в ролі «друга України». Він, мовляв, хоче українцям принести «правду». При цьому навіть запросив українських акторів зіграти в фільмі. Деякі з них відмовились, побачивши антиукраїнську спрямованість цього кінотвору. Але деякі погодились. «Культурних» колаборантів у нас завжди вистачало.

Асиметрична відповідь?

Згадуваний Машкєвіч передбачає таку відповідь з нашого боку на фільм «Волинь»: «Українці дістануть урази. Не на довго. Оскільки у відповідь одразу створять кілька ще гірших і дидактично безнадійних стрічок про поляків, що гноблять український народ і мордують невинних селян на Холмщині. А після того (можливо, за допомогою російських спонсорів) буде знято фільм про операцію «Вісла» або колонізацію Кресів. І так далі і тому подібне».

Якщо ми справді діятимемо таким чином, то це не зробить нам честі. Хіба що породить ще більше непорозумінь між нами й поляками. Як на мене, відповідь мала би бути асиметричною.

По-перше, не акцентувати увагу в літературі, мас-медіа на кривдах українців, які вони зазнали від рук поляків у ХХ столітті. Таких кривд справді було чимало – принаймні українці були більше скривджені поляками, ніж поляки українцями. Українці мали б продемонструвати, що саме вони дотримуються заповіді Єжи Гедройца, котрий закликав два наші народи відійти від примар минулого. Зрештою, треба мати на увазі, що поляків наші кривди, вчинені з їхнього боку, «не дістають». Поляки їх просто намагаються проігнорувати. Зате варто було б постійно показувати полякам фальшування історії щодо волинських подій 1943 року, яке здійснюється їхніми істориками на догоду політикам. Це, зрештою, не так складно зробити. Тим паче, що ці фальшування лежать на поверхні й відбуваються на різних рівнях – у мас-медіа, політичних заявах, зрештою, мистецьких творах. Слід також говорити, що проблема «волинської різні» – це не історична проблема, а проблема передусім політична, яка руйнує польсько-українські стосунки – часто на догоду росіянам. Тим паче, що це справді так. І саме такий підхід викликає певне розуміння в польському середовищі.

По-друге, сумнівній формулі «поєднання через тяжку пам’ять», яку нав’язує нам польська сторона, запропонувати свою – «поєднання через спільні перемоги» (або щось у цьому сенсі). Таких спільних перемог насправді є чимало. Це і Грюнвальдська битва, і битва під Оршею 1514 року, і Хотинська битва 1621 року, і Віденська 1683 року… Список можна продовжувати. А ще не завадило б нагадувати полякам: їхні першорядні національні герої Тадеуш Костюшко, Гуго Коллонтай, Юліуш Словацький мали українські корені – як, зрештою, багато діячів польської політики й культури.

А коли вже говорити про фільми, то я би зняв фільм про українця Михайла Чайковського, чудового письменника, одного з відомих діячів польської політичної еміграції середини ХІХ століття, який діяв на Балканах, в Туреччині, котрий зі зброєю в руках боровся за незалежність України й на руках в якого помер Адам Міцкевич. Ще би зняв фільми про спільну оборону поляками й українцями Замостя від більшовиків у 1920 році, героєм якої був українець Марко Безручко, а також про спільне визволення містечка Грубешова воїнами Армії крайової та Української повстанської армії в 1946 році.

Може, Україна спроможеться зняти такі фільми? Їх поляки точно подивляться.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії
http://www.radiosvoboda.org/a/27899932.html
Україна і резолюція Сейму Польщі. Прощання з польськими ілюзіями?
23 липня 2016, 23:50

(Рубрика «Точка зору»)

Резолюція польського сейму, ухвалена 22 липня, викликала шквал емоцій в Україні. З’явилися й відповідні політичні заяви, зокрема президента України, Комітету Верховної Ради у закордонних справах. Переважно звертається увага на те, що українців звинуватили у геноциді поляків. Однак резолюція має чимало інших «цікавих» моментів.

Із мрією про «східні креси»?

Назва згадуваного документа звучить так «Резолюція Сейму Республіки Польща у справі вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках». Відразу виникає кілька питань. Кого вважати «жертвами геноциду»? Чи є, наприклад, такою жертвою «громадянин Другої Речі Посполитої», який пішов на службу до німецької чи радянської влади й через те загинув від рук бойовиків УПА? І взагалі, чому вжитий термін «громадяни Другої Речі Посполитої»? Кого можна вважати такими? Адже в 1939 році ця держава перестала існувати, а на теренах Західної України встановилася радянська влада й її жителі автоматично стали громадянами СРСР? А що вже говорити про громадянство цих людей під час німецької окупації. Зрештою, чому визначені саме такі хронологічні межі?

Насторожує використання в резолюції такої термінології, як «східні воєводства Польщі», «східні креси», «мешканці Польщі», уже згадувані «громадяни Другої Речі Посполитої». Чи не є це прихованим невизнання цих територій за нинішньою Українською державою? Правда, депутати сейму можуть сказати: у резолюції є такі слова: «Сейм Республіки Польща висловлює солідарність з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності». Але наскільки ці слова відповідають справам? Хіба не є ця резолюція ударом у спину України у важкий для неї час?

Мимоволі напрошується питання, чи не плекають депутати сейму реваншистських планів щодо захоплення західноукраїнських земель? Тим паче, що такі заклики (хай і не відверто) лунають у польських мас-медіа. А ще пригадується, як на початковій стадії агресії Росії проти України «неофіційний рупор Кремля» Володимир Жириновський пропонував Польщі анексувати Західну Україну. Зрештою, існує й гіркий історичний досвід: у 1921 році Польща й Росія, підписавши Ризький договір, поділили між собою Українську державу.

Українські націоналісти «винні» у вірменському геноциді

Далі в резолюції заявляється, що «під час вчиненого в 1943-45 роках геноциду вбито було понад 100 тисяч мешканців Польщі, в основному селян». Названа цифра не підтверджена документально, але виглядає ефектно! Отож, жертвами цього злочину стали «жителі Польщі». Правда, не лише поляки. «Серед замордованих, – читаємо в резолюції, – були, крім поляків, євреї, вірмени, чехи, представники інших національностей, а також українці, які встали на бік жертв». А винними в «широкомасштабному геноциді» проти народів «Другої Речі Посполитої» є «цивільні структури Організації українських націоналістів, збройні формування Української повстанської армії, дивізія SS Галичина, а також інші українські формування, що співпрацювали з німцями». Цікаво, які це «цивільні структури ОУН» займалися геноцидом? Як займалася цим дивізія «Галичина», котра воювала проти радянських військ? І що це за «інші українські формування, що співпрацювали з німцями» в 1943-1945 роках?

Тобто резолюція всіх вбитих на Волині й Галичині в 1943-1945 роках перетворює в жертв «геноциду» українських націоналістів. Останні, виявляється, нищили євреїв. Хоча в той час тут такими речами займалися німецькі формування. Щодо вірмен, то це взагалі шедевр. Вірменські громади в цих краях були поодинокими й нечисельними. Українські націоналісти ними не цікавилися. Та, певно, посли сейму щось чули про вірменський геноцид в Османській імперії. То чого б не написати про «геноцид» вірмен на Волині й Галичині? До чехів же українські націоналісти ставилися досить толерантно. Чеські села на Волині ними не нищилися. Проте це робили німецькі окупанти не без допомоги поліції, в якій служили поляки.

Не виключено, польські політики почнуть звертатися до політиків Ізраїлю, Вірменії та Чехії, аби ті визнали «геноцид» від рук українських націоналісті. І вони там зможуть знайти союзників. Над цим варто було б подумати українській владі.

Для «повноти картини» не завадило б у резолюції записати, що українські націоналісти ще чинили геноцид проти «німецької меншини», яка окупувала Західну Україну, і «радянської меншини», яка перейняла окупаційну естафету. Але про це, звісно, в документі ні слова. Українські націоналісти, на думку польських політиків, – це жорстокі вбивці мирних «жителів Польщі», незалежно від національностей. Здається, подібний підхід був у радянських ідеологів.

Далі в резолюції маємо глорифікацію «Армії крайової, Самооборони кресів і селянських батальйонів, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення». Те, що ці формування жорстоко нищили українське цивільне населення, то це, звісно, «перекручення».

Словом, отака історійка. Сейм, говориться в резолюції, «висловлює переконання, що лише повна правда про історію є найкращим шляхом до об’єднання і взаємного прощення». Монополія на цю правду, схоже, належить польським політикам та підручним їм історикам. Українська сторона має покірно мовчати й сприймати «історичну правду» польської сторони – яка б дивною ця «правда» не була.

Зараз із уст деяких польських політиків можна почути, що згадана резолюція не спрямована проти України, вони «закликає до примирення», у ній висловлюється підтримка України і таке інше. Не беруся судити, наскільки вони вірять у те, що кажуть. Адже ця резолюція стала результатом довготривалої антиукраїнської кампанії в Польщі, в якій використовувалася тема «волинської різанини». До цієї кампанії активно підключалися проросійські сили – й зрозуміло чому. Спекуляція на вказаній темі допомагала деяким польським політикам набувати електоральну підтримку. Такі ігри їм видавалися безневинними. Адже Україна слабка, тим паче зараз воює з Росією. Протестувати особливо не буде. Політики не помітили, що справа зайшла дуже далеко. Своєю резолюцією вони образили багатьох українців. Тим паче, що українці можуть виставити полякам чималий рахунок «історичних кривд».

Резолюція може стати тією «точкою біфуркації», коли буде перекреслений попередній досвід польсько-української співпраці, а відносини між нашими народами можуть помітно погіршитись. Коли в Польщі на роздмухуванні антиукраїнських настроїв дехто намагається робити політичну кар’єру, то зараз в Україні теж знайдуться політики, які спекулюватимуть на антипольських настроях, котрі посиляться після ухвалення згаданої резолюції.

Однак при всіх негативах цієї ситуації маємо один позитивний момент. Можливо, ми нарешті позбудемося постколоніальних ілюзій, що хтось буде турбуватися за нас, відстоюватиме наші інтереси перед іншими державами як «адвокат». Якщо хочемо вистояти в цьому непростому світі, мусимо в першу чергу сподіватися на себе. І ставати сильними.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Петро Кралюк – український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

Сейм Польщі визнав Волинську трагедію геноцидом


Сейм Польщі (архівне фото)

Сейм Польщі (архівне фото)

Сейм Польщі підтримав документ, яким криваві події на Волині і в Галичині 1943–1945 років названі геноцидом громадян Польщі, організованим українськими націоналістами. За документом, День пам’яті жертв цієї трагедії у Польщі щороку відзначатиметься 11 липня, оскільки, за даними польських істориків, 11 липня 1943 року було кульмінаційним моментом антипольських акцій на Волині.

432 із 442 присутніх у сесійному залі депутатів проголосували «за» ухвалення «волинської» постанови. Усі парламентські фракції підтримали текст документу «Щодо питання про вшанування жертв геноциду громадян Другої Республіки Польщі, здійсненого українськими націоналістами в 1943–1945 роках». Під час короткої дискусії з постанови усунули запис про те, що польсько-український конфлікт на Волині був «братовбивчим».

У тексті постанови, зокрема, сказано: «У липні 2016 року – 73-і роковини апогею злочину, вчиненого проти цивільного населення східних кресів Другої Республіки Польща відділами ОУН, УПА, а також СС «Галичина», які діяли на цих територіях і співпрацювали з німцями. Внаслідок скоєного в 1943–1945 роках геноциду було вбито понад 100 тисяч громадян Другої Республіки Польща, передусім селян» (за даними польських істориків, під час тих подій загинуло від 30 до 70 тисяч поляків, також від рук поляків загинули кілька тисяч українців; на той час Волинь перебувала у складі СРСР, і мешканці регіону всіх національностей були громадянами СРСР; «східними кресами» Польщі названо західноукраїнські землі – ред.).

У документі також записано: «Сейм Республіки Польщі висловлює солідарність з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження своєї територіальної цілісності».

Депутат Міхал Дворчик, доповідач із цього питання, заявив, що «волинська» постанова – це «торжество історичної справедливості».

Він наголошує, що рішення Сейму не спрямоване проти сучасної України й не підігрує Росії. За його словами, добрі відносини з Україною потрібно будувати на історичній правді, яка полягає в тому, що «на Волині відбувся геноцид».

Полемізувати з авторами постанови намагався Кшиштоф Мешковський з опозиційної партії «Сучасна» (Nowoczesna). «Чи Сейм хоче довести до балканізації польсько-українських стосунків?» – запитав він. Його слова про те, що він апелює до політиків як людина культури, в сесійному залі зустріли сміхом.

Після голосування деякі депутати вимагали поіменно назвати тих своїх десятьох колег, які утрималися. Повний текст «волинської» постанови в Сеймі слухали стоячи, а ухвалення документу зустріли тривалими оплесками.

Президент України Петро Порошенко 8 липня разом з українською делегацією під час візиту до Варшави на саміт НАТО поклав квіти до Пам’ятника жертвам Волинської трагедії. У МЗС України раніше закликали утриматися від політизації Волинської трагедії.

Цього року виповнюються 73-і роковини Волинської трагедії, що забрала життя десятків тисяч поляків і українців під час взаємних конфліктів на території нинішньої Західної України.

Сейм (нижня і провідна палата парламенту) Польщі у 2013 році з нагоди 70-ї річниці Волинської трагедії відмовився визнати ті події геноцидом польського народу, однак підтримав формулювання «етнічна чистка з ознаками геноциду».

На початку червня цього року два колишні президенти України, голови українських церков і представники інтелігенції закликали поляків до примирення і встановлення спільного дня пам’яті жертв польсько-українських конфліктів. На це двісті депутатів польської владної нині партії «Право і справедливість» заявили, що поважають українську державність, але не схвалюють української історичної політики.

http://www.radiosvoboda.org/a/news/27873307.html

 

У Раді запропонували визнати дії Польщі щодо українців у 1919-1951 роках геноцидом

 У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови «Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919 - 1951 роках». Політика 12:54, 04 серпня 2016 ПРОЧИТАТИ ПІЗНІШЕ вр вру рада верховна верховная / УНИАН ВР пропонують встановити День пам'ять жертв геноциду Польщі щодо українців / Фото УНІАН Про це повідомляється на сайті ВР. Автором відповідного проекту (№ 5012) є народний депутат України Олег Мусій (позафракційний). Наразі текст проекту постанови та пояснювальні документи на сайті ВР не опубліковані. Водночас Мусій на своїй сторінці у Facebook з приводу зареєстрованого проекту написав, що «правда має бути вичерпною. Правда не може бути однобокою. Уроки історії мають бути визубрені усіма. Це щеплення від повторень». Депутат також розмістив скан-копію проекту постанови. Як зазначається в цьому документі, «проголошення незалежності Польщі 11 листопада 1918 року стало великою радістю, торжеством справедливості для польського народу, але, водночас, обернулося великим горем, катастрофою для сотень тисяч українців».
Також наголошується, що історія України під владою Польщі це «історія геноциду українського народу, системно та послідовно вчиненого Польською державою».
У проекті постанови сказано, що «кілька десятиліть українці Польщі страждали і гинули лише за те, що вони були українцями, сотні тисяч депортованих, десятки тисяч замордованих мирних українців - громадян Польської держави - гіркий підсумок великопольського урядування, заручниками якого чи не у першу чергу стали самі поляки».
Як йдеться в проекті, в цей період «українці боролися за свою свободу на своїй землі, а поляки билися за чуже. Точна кількість жертв тих подій не відома й досі. Пам'ять про жертви 1919 - 1951 років чекає належного вшанування і сьогодні». «Верховна Рада України віддає належне усім жертвам злочинів, вчинених Польською державою проти своїх громадян у період 1919 - 1951 років. ВР встановлює 24 березня Днем пам’яті про українців - жертв геноциду, вчиненого Польською державою протягом 1919 - 1951 років», - йдеться в проекті постанови. При цьому наголошується, що ці «гіркі уроки історії» не повинні впливати на сьогоднішню співпрацю двох держав. «Верховна Рада України висловлює щиру вдячність Польщі за підтримку України у її боротьбі із зовнішньою агресією», - зазначається в проекті.
Як повідомляв УНІАН, 22 липня Сейм Польщі ухвалив постанову, якою визнав події, що розгорнулися на Волині у 1943-45 роках, "геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої".
Також Сейм проголосив 11 липня національним днем пам’яті жертв цього «геноциду».

Довідка УНІАН. Цього року виповнюються 73-ті роковини Волинської трагедії, що забрала життя десятків тисяч поляків та українців під час взаємних конфліктів на території нинішньої Західної України. За даними Українського інституту національної пам'яті нагадали, що у 1942-1947 роках точилася Друга польсько-українська війна, яка розгорнулася в рамках Другої світової війни. Війна йшла за українські території, які до 1939 року входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), на яких українці хотіли створити власну державу, а поляки бажали відновлення довоєнних кордонів. Проте питання кордонів вирішилося після Другої світової війни без участі українців і поляків, після чого комуністична влада Радянського Союзу та Польщі насильно змінила етнічну конфігурацію західноукраїнських та східнопольських територій.
Українці та польські історики по-різному оцінюють причини та кількість жертв Волинської трагедії. Українські історики вважають перебільшеними дані польських колег про загибель 100 тис. поляків, зазначаючи, що насправді цей конфлікт міг забрати життя максимум 30 тис. поляків. Крім того, вони звертають увагу на те, що українці також гинули від рук поляків та доведений історично факт, що жорстокі вбивства польських громадян чинили працівники радянського НКВС під виглядом ОУН-УПА. У липні 2013 року Сейм Польщі відмовився назвати Волинську трагедію "геноцидом" поляків.

 

У Сенаті Польщі застерегли Раду від ухвалення постанови про геноцид щодо українців: "буде погано"

Спікер Сенату Польщі Станіслав Карчевський вважає, що якщо український парламент прийме постанову про геноцид щодо українців, вчинений поляками, то буде погано.

 

 04.08.2016

 

За його словами, "Польща мусить говорити правду про Волинський злочин, і прийняття постанови польським парламентом було свідченням цього", передає Радіо Польща. "Треба йти до істини. Ми зробили сміливий та рішучий крок, бо те, що зробили українці, було геноцидом", - сказав Станіслав Карчевський.

У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови "Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919 - 1951 роках".

Як повідомляв УНІАН, 22 липня Сейм Польщі ухвалив постанову, якою визнав події, що розгорнулися на Волині у 1943-45 роках, "геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої".

Також Сейм проголосив 11 липня національним днем пам’яті жертв цього "геноциду

 

 УНІАН: http://www.unian.ua/politics/1452758-u-senati-polschi-zasteregli-radu-vid-uhvalennya-postanovi-pro-genotsid-schodo-ukrajintsiv-bude-pogano.html

У Сенаті Польщі застерегли Раду від ухвалення постанови про геноцид щодо українців: "буде погано" Спікер Сенату Польщі Станіслав Карчевський вважає, що якщо український парламент прийме постанову про геноцид щодо українців, вчинений поляками, то буде погано. Політика 13:23, 04 серпня 2016 ПРОЧИТАТИ ПІЗНІШЕ флаги польша украина / Фото УНИАН Спікер Сенату Польщі застерігає Україну від ухвалення постанови про геноцид / Фото УНІАН За його словами, "Польща мусить говорити правду про Волинський злочин, і прийняття постанови польським парламентом було свідченням цього", передає Радіо Польща. "Треба йти до істини. Ми зробили сміливий та рішучий крок, бо те, що зробили українці, було геноцидом", - сказав Станіслав Карчевський. У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови "Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919 - 1951 роках". Як повідомляв УНІАН, 22 липня Сейм Польщі ухвалив постанову, якою визнав події, що розгорнулися на Волині у 1943-45 роках, "геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої". Також Сейм проголосив 11 липня національним днем пам’яті жертв цього "геноциду

Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/1452758-u-senati-polschi-zasteregli-radu-vid-uhvalennya-postanovi-pro-genotsid-schodo-ukrajintsiv-bude-pogano.html
У Сенаті Польщі застерегли Раду від ухвалення постанови про геноцид щодо українців: "буде погано" Спікер Сенату Польщі Станіслав Карчевський вважає, що якщо український парламент прийме постанову про геноцид щодо українців, вчинений поляками, то буде погано. Політика 13:23, 04 серпня 2016 ПРОЧИТАТИ ПІЗНІШЕ флаги польша украина / Фото УНИАН Спікер Сенату Польщі застерігає Україну від ухвалення постанови про геноцид / Фото УНІАН За його словами, "Польща мусить говорити правду про Волинський злочин, і прийняття постанови польським парламентом було свідченням цього", передає Радіо Польща. "Треба йти до істини. Ми зробили сміливий та рішучий крок, бо те, що зробили українці, було геноцидом", - сказав Станіслав Карчевський. У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови "Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919 - 1951 роках". Як повідомляв УНІАН, 22 липня Сейм Польщі ухвалив постанову, якою визнав події, що розгорнулися на Волині у 1943-45 роках, "геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої". Також Сейм проголосив 11 липня національним днем пам’яті жертв цього "геноциду

Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/1452758-u-senati-polschi-zasteregli-radu-vid-uhvalennya-postanovi-pro-genotsid-schodo-ukrajintsiv-bude-pogano.html
У Сенаті Польщі застерегли Раду від ухвалення постанови про геноцид щодо українців: "буде погано" Спікер Сенату Польщі Станіслав Карчевський вважає, що якщо український парламент прийме постанову про геноцид щодо українців, вчинений поляками, то буде погано. Політика 13:23, 04 серпня 2016 ПРОЧИТАТИ ПІЗНІШЕ флаги польша украина / Фото УНИАН Спікер Сенату Польщі застерігає Україну від ухвалення постанови про геноцид / Фото УНІАН За його словами, "Польща мусить говорити правду про Волинський злочин, і прийняття постанови польським парламентом було свідченням цього", передає Радіо Польща. "Треба йти до істини. Ми зробили сміливий та рішучий крок, бо те, що зробили українці, було геноцидом", - сказав Станіслав Карчевський. У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови "Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919 - 1951 роках". Як повідомляв УНІАН, 22 липня Сейм Польщі ухвалив постанову, якою визнав події, що розгорнулися на Волині у 1943-45 роках, "геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої". Також Сейм проголосив 11 липня національним днем пам’яті жертв цього "геноциду".

Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/politics/1452758-u-senati-polschi-zasteregli-radu-vid-uhvalennya-postanovi-pro-genotsid-schodo-ukrajintsiv-bude-pogano.html

 

 

Відкрите звернення до проводу Польської держави, духовних і культурних діячів та всього польського суспільства
Дата публікації 02.06.2016   

Відкрите звернення

до проводу Польської держави, духовних і культурних діячів та всього польського суспільства

Дорогі побратими,

​Наближаються дні пам’яті за загиблими синами і доньками наших народів.

​В історії взаємостосунків українців і поляків є багато братніх сторінок і водночас кривавих потрясінь. Серед них особливим болем і для України, і для Польщі залишається трагедія Волині і польсько-українського конфлікту в роки Другої Світової війни, в проваллі якого було знищено тисячі невинних братів і сестер.

​Убивство невинних людей не має виправдання.

​Просимо прощення за вчинені злочини і кривди – це наш головний мотив.

Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди, вчинені щодо нас, – це єдина духовна формула, що повинна бути мотивом кожного українського і польського серця, яке прагне миру й порозуміння.

​Убивства, катування, національне та релігійне приниження, соціальний визиск і депортації – нашим народам добре знайомі ці слова. Пам’ятаємо кожне з них.

​Доки житимуть наші народи, доти нам болітимуть рани історії. Але житимуть наші народи лише тоді, якщо, попри минуле, навчимося ставитися один до одного як рівні побратими.

Найбільшим злом наших відносин була нерівність, що походила від бездержавності України. З приреченою послідовністю катастрофа української державності вела до руїни державності польської. Ця закономірність є трагічною аксіомою відносин України і Польщі.

Українській державі ще належить повною мірою сформувати цілісне й гідне ставлення до минулих випробувань, їхніх причин, власної відповідальності за минуле і майбутнє.

Польській думці належить повною мірою прийняти самобутність української національної традиції як справедливу і гідну поваги боротьбу за свою державність і незалежність. Приймімо, нарешті, один одного і думкою, і серцем. Найважливішим пам’ятником нашим націям стануть не локальні пантеони, а простягнуті один одному руки.

Сучасна війна Росії проти України ще більше зблизила наші народи.Воюючи проти України, Москва веде також наступ проти Польщі і всього вільного світу.

Сьогодні нагадуємо про це з особливою тривогою, аби застерегти політиків обох держав від мови ненависті й ворожнечі, яка може підмінити християнські почуття прощення і порозуміння. Трагедії минулого потребують покаяння. Натомість, використання спільного болю для політичного порахунку зробить безконечними взаємні звинувачення. Кривда, відтак, повертатиметься завжди – і проти могил, і проти пам’яті, і проти майбутнього.

Закликаємо наших союзників, польське державне керівництво та парламентаріїв, зупинити будь-яку незважену політичну декларацію, схвалення якої не вгамує біль, а лише дозволить нашим спільним ворогам використати його проти Польщі та України. Не маймо сумніву: вороже тавро буде поставлено на обидві спільноти.

Пам’ятаймо також, що Київ і Варшава – це стратегічна східна опора всієї Європи. Маємо усвідомити, що приклад нашого взаємного порозуміння здатен стати зразком для всього європейського простору.

Напередодні меморіальних подій, що з липня розпочнуться в обох державах, закликаємо повернутися до традиції спільних парламентських відозв, які не розділятимуть, а об’єднуватимуть нас у покаянні і прощенні. Керуючись духом братерства, закликаємо разом встановити спільний День пам’яті за жертвами нашого минулого і віри у неповторення зла.

Вічна та гідна пам’ять про наші святощі залежить від великого і мудрого порозуміння між нами, досягнутого назавжди.

Віримо, що наш голос буде почутий польським суспільством.

 

Леонід Кравчук, Президент України (1991–1994 роки)                                                

Віктор Ющенко, Президент України (2005–2010 роки)

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, Українська православна церква Київського патріархату

Верховний архиєпископ Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук

В’ячеслав Брюховецький, літературознавець, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Іван Васюник, співголова Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–33 рр., Віце-прем’єр-міністр України (2007–2010 роки)

Іван Дзюба, академік, літературознавець, громадський діяч

Данило Лубківський, заступник Міністра закордонних справ України (2014 рік)

Дмитро Павличко, поет,  громадсько-політичний діяч, Надзвичайний і Повноважний Посол

Володимир Панченко, літературознавець, письменник, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Мирослав Попович, академік, філософ, директор Інституту філософії імені Григорія Сковороди

Вадим Скуратівський, мистецтвознавець, літературознавець, академік Національної академії мистецтв України

Ігор Юхновський, академік, перший керівник Українського інституту національної пам’яті

 

http://1-12.org.ua/2016/06/02/3823#more-3823

 

 

Польські президенти, інтелектуали, громадські діячі просять вибачення в українців за історичні кривди

Дата публікації 05.07.2016

Неймовірно раді повідомити, що відкритий лист українських державних, культурних і релігійних діячів до польського суспільства, який зініціював примирення і взаємне прощення з приводу польсько-української трагедії в часи Другої світової війни, дістав відповідь!

Польська преса публікує відкрите звернення трьох колишніх Президентів Польщі, інтелектуалів, публіцистів, громадських і духовних діячів: “Дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди, завдані нашим братам українцям польськими руками”.

Отже, можна ствердити, що і в українському, і в  польському суспільствах є потужні сили, які мають мужність пробачити одне одному кривди минулого заради миру, співпраці й процвітання нинішніх і майбутніх поколінь.

Брати українці,

у 1894 році, під час з’їзду польських та українських літераторів й журналістів у Львові, поет, письменник та мислитель Іван Франко сказав: “На цілу Слов’янщину немає двох таких народів, котрі б у політичній та духовній площині так міцно зрослися із собою, так численні мали взаємні зв’язки, проте, незважаючи на це, так сторонилися один одного, як поляки та українці”.

З часом, на наше спільне нещастя, відстороненість замінили ненависть й націоналізм, а також їхній гіркий плід — злочин — який спільно пережили поляки та українці на Волині та Східній Галичині, на Холмщині, і Бещадах та на Перемишльській землі.

Тим більше нас тішить Ваш лист лист, зі знаменними словами “пробачаємо та просимо про вибачення”, у якому не ухиляєтеся від відповідальності за кривди, завдані полякам у сорокових роках минулого століття.

Ми також віддаємо честь жертвам братовбивчих польсько-українських конфліктів.

Дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди, заподіяні нашим братам українцям польськими руками. Перед нами подібну думку висловили представники польської Католицької церкви, до взаємного пробачення наші народи гаряче закликав папа Іван Павло ІІ.

Заради поєднання невтомно працювали Єжи Гедройц та Яцек Куронь, а також президенти наших країн, не забуваймо їхню спадщину.

Провина вимагає належної сплати, якою у відносинах між нашими народами є витворення справжнього братерства. Наперекір польській та українській малодушності, у добрі, але також у злі часи, котрі, можливо, приходять до нашої спільної Європи, що їй загрожують націоналізми та російський імперіалізм.

Загрози легше пережити разом. Ми й надалі захоплюємося вами та солідаризуємося у боротьбі з агресором, котрий вже понад два роки окупує частину української землі, прагнучи не допустити втілення вашої мрії про життя в об’єднаній Європі.

Лех Валенса, лідер першої “Солідарності”, лауреат Нобелівської премії миру, колишній Президент Польщі
Александер Квасневський, колишній Президент Польщі
Броніслав Коморовський, колишній Президент Польщі
Влодзімеж Цимошевич, колишній прем’єр-міністр
Анджей Олеховський, колишній міністр закордонних справ
Адам Ротефельд, колишній міністр закордонних справ
Радослав Сікорський, колишній міністр закордонних справ
Павел Коваль, колишній віце-міністр закордонних справ
Гжегож Схетина, голова партії Громадянська платформа
Малгожата Кідава-Блонська, віце-спікер Сейму
Ружа Тюн, депутат Європейського парламенту
Адам Шляпка, депутат від партії “Сучасна”
Матеуш Кійовський, лідер Комітету захисту демократії
Владислав Фрасинюк, лідер першої “Солідарності”, колишній політичний в’язень, депутат
Збігнев Буяк, лідер першої “Солідарності”, колишній політичний в’язень, депутат
Збігнев Янас, лідер першої “Солідарності”, колишній депутат
Богдан Ліс, лідер першої “Солідарності”, колишній політичний в’язень, депутат
Януш Онишкевич, речник першої “Солідарності”, колишній міністр національної оборони
Генрик Вуец, член керівництва першої “Солідарності”, колишній політичний в’язень, колишній депутат
Гражина Станішевська, лідерка першої “Солідарності”, ув’язнена під час Воєнного стану, колишній депутат
Анджей Вельовейський, колишній депутат, сенатор, дупутат Європейського парламенту, католицький діяч
Адам Міхнік, головний редактор видання “Gazeta Wyborcza”
Єжи Бачинський, головний редактор тижневика “Polityka”
Богуслав Хработа, головний редактор видання “Rzeczpospolita”
Томаш Ліс, головний редактор тижневика “Newsweek Polska”
Лешек Яжджевський, головний редактор журналу “Liberte!”
Ярослав Куїш, головний редактор Інтернет-тижневика “Kultura Liberalna”
Кароліна Вігура, соціолог, Варшавський університет, “Kultura Liberalna”
Славомір Сераковський, головний редактор видання “Krytyka Polityczna”
Северин Блюмштайн, голова Товариства журналістів
Анджей Северин, актор, режисер, директор Польського театру у Варшаві
Гжегож Гауден, колишній директор Інституту книги
Казімеж Сова, римо-католицький духовний публіцист
Томаш Достатні, домініканець, публіцист
Людвік Вісьневський, домініканець, університетський душпастир, колишній діяч антикомуністичної демократичної опозиції
Станіслав Опеля, єзуїт, колишній провініціал Мазовецько-великопольскої провінції Товариства Ісуса, колишній керівник незалежної Російської провінції
Анджей Стасюк, письменник, видавець
Моніка Шнайдерман, видавець
Павел Смоленський, репортер, лауреат Нагороди польсько-українського поєднання
Марек Бейлін, публіцист видання “Gazeta Wyborcza”
Войцех Мазярський, публіцист видання “Gazeta Wyborcza”
Данута Куронь, громадська діячка
Кшиштоф Становський, громадський діяч, співзасновник Громадянського комітету солідарності з Україною
Іза Хрусьлінська, публіцистка, учасниця польсько-українських громадських ініціатив

 

http://1-12.org.ua/2016/07/05/3865

 

 

Чому польська партія влади скептично поставилася до української ініціативи про спільний день пам’яті жертв конфліктів?

Варшава – Польська партія влади «Право і справедливість» поважає українську державність, але не схвалює української історичної політики. 200 членів цієї партії, депутатів польського парламенту написали про це в листі, адресованому українській інтелігенції. Цей лист – відповідь на заклик двох колишніх президентів України, голів українських церков та інтелектуалів, які на початку червня закликали до примирення та встановлення спільного дня пам’яті жертв польсько-українських конфліктів. З проханням оцінити такий обмін листами, що відбувся між Варшавою та Києвом, Радіо Свобода звернулося до кількох польських інтелектуалів.

Вчені, публіцисти, історики, яких запитало Радіо Свобода, одностайно схвалюють сам факт обміну думками між польською та українською стороною з приводу складного історичного минулого. Натомість думки щодо змісту і значення такого діалогу – різні.
Анджей Шептицький

Анджей Шептицький

​Анджей Шептицький, політолог із Варшавського університету, каже, що після того, як у Польщі опублікували українське звернення з пропозицією примирення, у нього було відчуття, що воно зависло в порожнечі.

    Позитивно оцінюю той факт, що з польського боку з’явилася відповідь. Причому це не загальна відповідь
    Анджей Шептицький

«У мене склалося враження, що цей лист у Польщі недооцінений, на нього майже не було реакції. Тому я позитивно оцінюю той факт, що з польського боку з’явилася відповідь. Причому це не загальна відповідь на кшталт «ми ваших думок не сприймаємо», або ж «ми не з усіма тезами погоджуємося». Це – спроба глибшого діалогу. Тож сам факт позитивний, бо по-людськи, якщо хтось до тебе пише листа, то на нього треба відповісти», – сказав Шептицький.

Важливо, наголошує політолог, що на лист із України, написаний представниками неурядових середовищ, вирішила відповісти саме польська партія влади, яка, в принципі, не мусила на таке звернення відповідати. «Та вона відчула обов’язок дати відповідь, і це важливо», – вважає Шептицький.

Схожі міркування щодо самого факту відповіді на українське звернення висловив Петро Тима, голова Об’єднання українців Польщі. Він говорить: «Добре, що є діалог, що є реакція основної політичної сили в країні на цей лист».

У свою чергу Адам Поморський, голова польського ПЕН-клубу, звертає увагу на ті місця з листа польських депутатів, в яких йдеться про сучасну політичну ситуацію в регіоні. «Важливо, що є декларація про те, що вони хочуть співпраці і союзу з Україною», – сказав Поморський.

Обидва листи не враховують вразливості другої сторони?

Водночас інтелектуали констатують той факт, що польська партія влади доволі скептично поставилися до української ідеї спільного дня пам’яті жертв конфліктів. На думку Шептицького, головні тези листа «Права і справедливості» зумовлені змістом та риторикою українського звернення.

    Український лист – це українська точка зору, в ньому бракує розуміння польської вразливості, її просто не врахували. У свою чергу лист «Права і справедливості» віддзеркалює польську точку зору
    Анджей Шептицький

Він пояснює: «Український лист – це українська точка зору щодо подій на Волині та польсько-українських стосунків, та в ньому бракує розуміння польської вразливості, її просто не врахували. Сформульований таким чином лист не став переломним у двосторонніх розмовах про минуле. У свою чергу, лист «Права і справедливості» віддзеркалює польську точку зору. Тож обидві сторони твердять, що прагнуть діалогу, та коли йдеться про конкретні питання, то відповідь на них бачать по-різному».

Щороку в липні відбуваються «ритуальні танці» на могилах – Смоленський

Своїми спостереженнями про польсько-український історичний діалог ділиться Павел Смоленський, публіцист видання Gazeta Wyborcza. «Я вже багато років спостерігаю, що як тільки наближається липень, тобто чергові роковини вбивств поляків, які були вчинені українськими руками, то розпочинається ритуальний і передбачуваний танець на могилах», – сказав публіцист.

    Здавалася, що всі сказали все, що мали на серці – українська сторона просила прощення, а польська приймала ці слова і також щиро просила прощення. Провини є по два боки
    Павел Смоленський

Смоленський нагадує, що в липні 2013 року у Варшаві відбулися урочисті відзначення 70-х роковин Волинської трагедії за участю тодішнього президента Польщі Броніслава Коморовського та глави УГКЦ Святослава Шевчука. Публіцист зазначає: «Тоді здавалася, що вкотре, бо це було не вперше, всі сказали все, що мали на серці – українська сторона просила прощення, а польська приймала ці слова і також щиро просила прощення. Провини є по два боки».

    Український лист був щирим жестом, аби запобігти тому, що може трапитися 11 липня, тобто в день волинських роковин. Прохання про пробачення і примирення треба прийняти
    Павел Смоленський

Смоленський каже, що він прикро вражений реакцією політиків «Права і справедливості» на останню українську ініціативу, які поставилися до неї зверхньо. Він говорить: «Деяким полякам, наголошую, не всім, але тільки деяким, українське прохання про прощення не є приємним. Вони чекають, що українці проситимуть прощення за свої провини в минулому, але це польська сторона вирішуватиме, які саме слова пробачення повинні прозвучати і наскільки низько українці повинні схилити голови і як довго стояти навколішки».

Смоленський твердить, що фактичне відкидання українського прохання про прощення є великою помилкою польських політиків. Він розмірковує: «Я вважаю, що це просто неморально. Думаю, що український лист був щирим жестом, аби запобігти тому, що може трапитися 11 липня, тобто в день волинських роковин. Натомість польський лист депутатів – це щось таке, чого я в житті не зробив би, оскільки вважаю, що прохання про пробачення і примирення треба прийняти, особливо якщо у тебе самого сумління нечисте».

Смоленський полемізує з Адамом Бєляном, політиком партії «Право і справедливість», який назвав відповідь депутатів українцям поміркованою, такою, яка повинна «позитивно струсонути нашими партнерами».

    Коли в Кремлі читають чергові заяви такого типу, то відкорковують чергові пляшки шампанського
    Павел Смоленський

«Це немудре, неелегантне ставлення до найближчого нам народу, ставлення зі зверхністю, з позиції націоналістичної польської зарозумілості. Я цього не розумію, не хвалю, вважаю, що це шкідливе, і вважаю, що тоді, коли в Кремлі читають чергові заяви такого типу, то відкорковують чергові пляшки шампанського», – говорить Смоленський.

У контексті геополітичної ситуації польська заява – непереконлива – Тима

    У 2013 році «Право і справедливість» була сильно залучена в процес проштовхування у парламенті заяви про геноцид на Волині
    Петро Тима

Зміст листа політиків «Права і справедливості» викликав мішані відчуття у Петра Тими. Він нагадує: «У 2013 році «Право і справедливість» була сильно залучена в процес проштовхування у парламенті заяви про геноцид на Волині, а цей лист підтверджує, що від цієї ідеології, попри різні події, які сталися відтоді, партія не хоче відмовитися». Тому з цієї точки зору, каже Тима, лист депутатів розчаровує. «Він показує, що польська сторона послідовно прямує до перемоги в цьому історичному протистоянні, тому що це не діалог, це реалізація програми-максимум», – сказав голова Об’єднання українців Польщі.

    Росія стає загрозою не тільки для України і Грузії, але також для Польщі, ця заява звучить непереконливо
    Петро Тима

Тима вважає, що, говорячи про складне минуле, польські політики повинні пам’ятати про сучасний стан справ у Європі. Він розмірковує: «В контексті подій, які відбуваються в Україні, і взагалі геополітичної ситуації, коли нема сумнівів у тому, що Росія стає загрозою не тільки для України і Грузії, але також для Польщі, ця заява звучить непереконливо, місцями вона показує, що реалізується певна концепція – заплющування очей на проблему польської провини, польської відповідальності і польської практики історичної політики, натомість наявне менторське засудження історичної політики в Україні».

Буде ще один польський лист до українців?

Політики Польщі та України повинні бути дуже уважними, добираючи слів у дискусії на історичні теми, вважає Адам Поморський. «Дві сторони не мають сумісної фразеології, якщо йдеться про наше трагічне минуле», – каже він. Поморський говорить: «Я думаю, що на рівні узгодження історичної пам’яті це дуже важко вирішити. Натомість, якщо ці питання виникають у поточній політиці, то абсолютно кожна така дискусія на руку Путіну».

Втім, наголошує Поморський, українська сторона не може уникати теми волинської різанини, яка постійно присутня в польських дискусіях та інформаційному просторі. «За такої кількості цивільних жертв не вдасться уникнути цих розмов, це не та справа, яку можна забути. Треба освоїти і підготувати якось до цього громадську думку», – каже він.

Голова ПЕН-клубу констатує, що за теперішньої драматичної ситуації, коли в Україні триває війна, непросто займатися ще й історичним питаннями, але для добра двох сусідніх народів це треба робити.

    Думаю, що з польського боку потрібна ще одна відповідь на український лист, і ми за це візьмемося
    Адам Поморський

«З іншого боку, у Польщі, як і в усій Європі, посилюються авторитарні націоналістичні тенденції. Гадаю, інтелектуали двох суспільств повинні докласти максимум зусиль до поширення знань про минуле, але також про вразливість іншої сторони. Я не сподіваюся чуда, сподіваюся натомість великого ризику. Але що можна зробити, те треба робити. Я думаю, що з польського боку потрібна ще одна відповідь на український лист, і ми за це візьмемося», – резюмує Поморський.

В листі до українців польські депутати написали про кров невинних

У понеділок 20 червня депутат польського Сейму Міхал Дворчик представив у Києві відповідь на лист українських політичних лідерів, духовенства та інтелектуалів до польської громадськості про примирення. Адресантами листа-відповіді стали 200 депутатів Сейму і Сенату від партії «Право і справедливість». У листі польські політики звернулися за підтримкою до українців у вшануванні жертв того часу встановленням хрестів на могилах невинних громадян, які були вбиті на території Польщі та України.

У своєму листі польські депутати, зокрема, написали: «У Польщі на державному та місцевому рівні ми не вшановуємо людей, які мають на руках кров невинних цивільних осіб. Нам болить (зроблений в Україні) вибір історичної пам’яті, в якій відкрита декларація симпатії до Польщі супроводжується прославлянням тих, у кого на руках є кров наших співвітчизників – беззахисних жінок і дітей, ми не можемо називати сплановані і реалізовані у жорстокий спосіб дії проти цивільного населення польсько-українською війною».

У листі також зазначено, що депутати розуміють героїзм боротьби з накинутою українцям після війни радянською владою, але вони не розуміють, чому такою боротьбою вважаються також дії, спрямовані проти цивільних осіб. «Ми розуміємо, що Україна потребує своєї історії і своїх героїв, але для майбутнього не байдуже, яке минуле ви обираєте», – сказано у зверненні.

http://www.radiosvoboda.org/a/27812068.html

 

 

Державний устрій Польщі

 

Польша - унітарна держава з двоступеневої системою адміністративно-територіального поділу: воєводства (49) - Гміни (2468).

Відповідно до Конституції 1997 Польща є за формою правління напівпрезидентської (парламентсько-президентської) Республікою. Політичний режим - демократичний.

Теперішня конституційна система Польщі склалася в результаті серії реформ, розпочатих у кінці 1980-х рр.. У квітні 1989 р. була відновлена двопалатну структура польського парламенту, а державна рада, вищий колегіальний орган державної влади, був ліквідований і одночасно заснований інститут одноосібного глави держави Президента, що обирається Національними зборами Польщі. Зміни та доповнення до Конституції, прийняті у грудні 1989 р., фактично змінили характер основ суспільного устрою країни, визнали і надали рівний захист різних форм власності, ввели принцип політичного плюралізму. Восени 1990 р. до Конституції були внесені зміни, що стосуються виборів Президента. Глава держави стало обиратися безпосередньо громадянами країни. Значним етапом стало прийняття 17 жовтня 1992 Конституційного закону про взаємні відносини між законодавчою і виконавчою владою, а також територіальний самоврядування, що отримав назву Малої конституції.

Діюча Конституція прийнята Національними зборами 2 квітня 1997 і схвалена на референдумі 25 травня 1997

Законодавча влада в Польщі належить Сейму і Сенату - двом палатам польського парламенту. Нижня палата - Сейму здійснює контроль за діяльністю уряду в обсязі, визначеному приписами Конституції і законів.

Сейм складається з 460 депутатів, що обираються на основі загального виборчого права, як за мажоритарною, так і пропорційною системою. Сенат складається з 100 сенаторів, що обираються громадянами по мажоритарній системі. Обидві палати обираються на 4-річний термін.

Сейм може скоротити термін своїх повноважень постанови, прийнятим більшістю не менш 2 / 3 голосів загальної кількості депутатів. Таку постанову одночасно скорочує термін повноважень Сенату. Президент Республіки, заслухавши думки маршала Сейму і маршала Сенату, можливо (у визначених Конституцією випадках) достроково припинити повноваження Сейму і, відповідно, Сенату, оголосивши про проведення нових виборів.

Сейм постановляє про ухвалення законів звичайним більшість голосів у присутності не менше половини загального числа депутатів, оскільки Конституція не передбачає іншого. Закон, постановлених Сеймом, передається до Сенату. Сенат може прийняти його без змін, постановити про поправки або про відхилення в цілому. Якщо Сенат протягом 30 днів з дня передачі закону не прийме відповідної постанови, він вважає постанову в редакції Сейму. Постанова Сенату, що відхиляє закон, або запропонована поправка вважається прийнятою, якщо Сейм не відхилить її абсолютною більшістю голосів.

Президент Республіки підписує закон в протягом 21 дня з дати подання і віддає наказ про його офіційної публікації. До підписання закону Президент має право звернутися до Конституційного трибунал. Президент не може відмовити у підписанні закону, якщо Трибунал визнав його відповідним Конституції. Замість звернення до Конституційного трибунал він має право передати закон Сейму на новий розгляд. Після повторного постанови Сейму про закон більшістю 3 / 5 голосів Президент Республіки зобов'язаний підписати його протягом 7 днів.

Главою держави є Президент Республіки, який вважається її верховним представником і гарантом безперервності державної владі. Президент обирається безпосередньо громадянами на +5-річний строк може і бути обраний повторно тільки один раз.

Президент Республіки представник як держави в зовнішніх зносинах ратифікує і денонсує міжнародні договори, що про що повідомляє Сейм і Сенат, призначає і відкликає повноважних представників Республіки, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників. При здійсненні своїх повноважень зовнішньополітичних Президент взаємодіє з Головою Ради міністрів і компетентним міністром. Президент є верховним головнокомандуючим збройними силами Польщі. Він призначає на вищі військові посади, присвоює військові звання, віддає наказ про мобілізацію, орденами нагороджує і медалями, надає польське громадянство, застосовує право помилування.

Президент Республіки, використовуючи свій конституційний і законної компетенції, видає офіційні акти, які потребують для своєї дійсності підпису (контрасигнації) Голови Ради міністрів. Не вимагають контрасигнації актів Президента про: призначення виборів у Сейм і Сенат; скорочення строку повноважень Сейму у випадках, визначених у Конституції; призначення загальнопольського референдуму, а також підписання закону або відмова підписати його, висунення кандидатури і призначення Голови Ради міністрів, прийняття відставки Ради міністрів і доручення йому тимчасово виконувати обов'язки, нагородження орденами та відзнаками, призначення суддів, у тому числі вищих медичних.

Виконавча влада належить уряду - Ради міністрів, який, згідно з Конституцією, здійснює внутрішню і зовнішню політику Республіки. Рада міністрів забезпечує виконання законів, видає розпорядження, координує та контролює роботу органів урядової адміністрації, постановляє про проект бюджету держави і керує його виконанням, забезпечує внутрішню і зовнішню безпеку держави і публічний порядок, укладає міжнародні договори, що потребують ратифікації, затверджує і денонсує інші міжнародні договори .

Рада міністрів складається із Голови Ради міністрів і міністрів. У його складі можуть бути також віце-голови Ради міністрів, голови певних в законах комітетів.

Президент Республіки кандидатуру висуває Голови Ради міністрів (який пропонує складу Ради міністрів), призначає Голову та інших членів Ради міністрів протягом 14 днів з дня першого засідання Сейму або прийняття відставки попереднього Ради міністрів. Голова Ради міністрів протягом 14 днів з дня призначення представляє Сейму програму діяльності уряду з проханням надати йому вотум довіри. Про вотум довіри Сейм постановляє абсолютним більшість голосів. В разі його ненадання Сейм самостійно обирає Голову Ради міністрів і запропонованих ним членів уряду абсолютною більшістю голосів. Президент призначає вибраний у такий спосіб Рада міністрів і приймає присягу його членів.

Сейм Коли виявляється неспроможною сформувати уряд самостійно, Президент протягом 14дней знову призначає Голову Ради міністрів і за його пропозицією - інших членів уряду. Якщо Сейм протягом 14 днів з дня такого призначення Ради міністрів не надасть йому вотум довіри простою більшістю, Президент призначає дострокові парламентські вибори.

Члени Ради міністрів несуть перед Сеймом солідарну відповідальність за діяльність Уряду, а також індивідуальну за справи, що підлягають їх компетенції або доручені їм Головою Ради міністрів. Сейм висловлює Раді міністрів вотум недовір'я за пропозицією, внесеного не менш ніж 46 депутатами і вказують ім'я нового кандидата в Голови ( "конструктивний" вотум недовіри). Якщо постанову прийнято Сеймом, Президент приймає відставку Ради Міністрів, призначає обраного Сеймом Голови і за його пропозицією - інших членів Ради міністрів. Вотум недовіри може виражений і міністру.

Голова Ради міністрів може звернутися до Сейму з проханням про висловлення уряду вотуму довіри.

Президент Республіки за пропозицією Голови уряду виробляє зміни в його складі.

Голова Ради міністрів заявляє про відставку уряду на першому засіданні новообраного Сейму, а також у разі: 1) неприйняття Сеймом постанови про вотум довіри Раді міністрів, 2) вираження Раді міністрів вотуму недовіри, 3) відставки Голови Ради міністрів.


На Львівщині відкрили пам’ятник жертвам Армії Крайової
31 Лип. 2016 

13886863_1045287905553272_1257412544197625787_n

B селі Милошовичі Пустомитівського району відкрили пам’ятник жертвам АК.

13872938_1045288352219894_1004567857291375488_n

Це пам’ятник 36 мирним українцям, яких було вбито польською армією. Одних вбито, одних – спалено.

Це історія, яку потрібно пам’ятати хоч би для того, щоб вона ніколи не повторилась.

Це пам’ять про тих, хто загинув від рук окупантів. Пам’ять про тих, хто захищав українців від окупантів.

13887105_1045288868886509_2354703790646033709_n

Михайло Галущак

http://ukrpohliad.org/news/na-lvivshhyni-vidkryly-pam-yatnyk-zhertvam-armiyi-krajovoyi.html

 

Комент Б.Г.: Дуже і дуже правильно! І чим більше ми таких меморіалів відкриємо - тим більше стане зрозуміло Світу, хто кого гнобив. Ще потрібно широкий розголос про концтабір Безеза-Картузька на Волині виключно для українських патріотів, куди саджали без вироку суду і захисту адвокатів під час окупації Польщею 1921 - 1939 років Західної України.


Таблоїдизація історії
Володимир В'ятрович

Тема, яку я сьогодні обрав, – «Таблоїдизація історії». Дивне слово, його значення я поясню в ході своєї лекції. Але, очевидно, що таке «таблоїд», приблизно ви уявляєте собі всі.

Чому я взявся за цю тему? З двох міркувань. Перше, очевидно, професійне. Мені цікаво дослідити те, як формується уявлення про минуле в того чи іншого суспільства. Як формуються історичні уявлення в суспільстві. Хто і як формує і яку роль відіграє у формуванні цих історичних уявлень.

Друга мотивація напевно більш особиста. Суть цієї особистої мотивації полягає в тому, що завдяки польським мас-медіа десь в році 2013-му я дізнався, що Володимир В’ятрович – найбільший український полонофоб, що нібито Володимир В’ятрович заперечує факти вбивства поляків, що він виправдовує всі злочини, які чинилися (зокрема, українцями) в роки цього протистояння. Очевидно, що я не буду використовувати цю лекцію для того, щоби якимось чином виправдатися чи щось пояснити. Я хочу показати цією лекцією власне механізм того, яким чином мас-медіа впливають на історичні уявлення суспільства.

У своїй лекції я буду використовувати термін, який я обґрунтував у своїх книгах, з яким можна сперечатися і, думаю, ми будемо сперечатися, але не під час лекції, а, може, після. Я говорю про польсько-український конфлікт як про польсько-українську війну. Говорю про 1942-1947 роки. Я не буду в цій лекції викладати якісь ключові положення: чому я вважаю цей конфлікт війною, якими були етапи цієї війни. З цими всіма питаннями, зі спростуванням тих тез, що нібито я заперечую факти вбивства польського населення, можна ознайомитися дуже просто, взявши книжку «Друга польсько-українська війна», взявши якісь інші наукові публікації мого авторства, присвячені цій темі.

А конкретно зараз ми будемо говорити про вплив мас-медіа на формування історичних уявлень і конкретно в темі польсько-українського конфлікту чи польсько-української війни 1942-1947 років. Очевидно, що автори історичних досліджень сподіваються на те, що їхні результати стануть відомі якнайширшому загалу. Вони сподіваються, що результати саме їхніх історичних досліджень будуть формувати загальні уявлення про ті чи інші аспекти минулого. Проте історики чудово розуміють, що цільова аудиторія їхніх наукових монографій (чи тим паче збірників документів) обмежується дуже часто хіба колом своїх колег, таких самих спеціалістів-істориків, або вже особливо зацікавлених історією читачів. Спробою вирватися за межі цього вузькопрофесійного підходу суто історичного цеху є науково-популярні роботи. Науково-популярні роботи, яких в Україні поки що мало, але, слава Богу, з’являються, і один із цікавих науково-популярних проектів, який нещодавно з’явився, це якраз «Lікбез».

Отже, спробою вийти з оцього наукового гетто є науково-популярні публікації, які, з одного боку, поєднують у собі наукову новизну і наукову арґументованість, а, з другого боку, містять достатньо доступний для загалу стиль викладу матеріалу.

Але в інформаційну епоху ми прекрасно розуміємо, що уявлення суспільства про проблеми сучасності – і так само про проблеми минулого – формують здебільшого навіть не науково-популярні публікації, а формують мас-медіа, формують засоби масової інформації. Саме мас-медіа пропонують найпростіші для більшості способи прийняття інформації. Чи то читання газет і текстів з Інтернету, чи, тим більше, перегляд телепрограм або прослуховування якоїсь радіопрограми. Цей простий спосіб подачі інформації не вимагає від отримувача цієї інформації якихось додаткових зусиль чи якоїсь додаткової спеціальної підготовки, як це часто вимагають ті чи інші наукові монографії. Відповідно, зважаючи на це, поступово саме мас-медіа, поступово саме засоби масової інформації стають головним інструментом формування історичних уявлень для більшості громадян більшості країн. Тобто, там де є мас-медіа нормально розвинуті, саме вони поступово формують уявлення громадян про минуле цієї країни.

Польський музей Другої світової війни 2009 році провів дуже цікаве масштабне соціологічне опитування під назвою «Між щоденністю і великою історією. Друга світова війна в спільній пам’яті польського суспільства». Дуже цікаве дослідження, яке видане окремою книжкою. Всім, хто читає польською мовою, рекомендую, тому що воно власне показує соціологічний вимір уявлень польського суспільства про Другу світову війну. Так от, одне з питань, яке було в цьому дослідженні, полягає в тому, «що є для вас головним джерелом інформації про Другу світову війну?».

64% опитуваних заявили, що таким джерелом для них є телебачення, радіо, газети.

34% заявили, що таким джерелом для них є науково-популярні публікації.

І тільки 25%, тільки чверть всіх опитаних, вважали, що їхні уявлення формуються саме науковими дослідженнями.

Отже, це перший аргумент щодо того, що уявлення суспільства про минуле формують не стільки історики своїми дослідженнями, як в першу чергу мас-медіа. Тому історики здебільшого дуже зацікавлені в тому і дуже позитивно сприймають, коли їхніми роботами цікавляться засоби масової інформації, коли вони можуть через засоби масової інформації донести свої наукові здобутки і напрацювання. Мас-медіа таки чином стають важливими посередниками у донесенні інформації, яка напрацьована науковцями, до ширших кіл суспільства.

І це очевидно позитивно, і це важливо. Дуже добре, коли в Польщі, наприклад, є десятки науково-популярних видань, часто навіть щотижневиків, місячників, які доносять інформацію про ті чи інші аспекти польської і світової історії. На жаль, цього в нас бракує, з’явилося тільки кілька цікавих таких науково-популярних історичних Інтернет-сайтів, які виконують цю функцію.

Але разом з тим, говорячи про позитивну роль мас-медіа в донесенні інформації про історію, треба розуміти, що їх роль в цих процесах не завжди є позитивною. Іноді (особливо коли вивчення певного питання науковцями перебуває ще на початковій стадії) втручання медіа може завдати шкоди.

Журналісти підходять до важких неоднозначних тем із власними професійними підходами, намагаючись відобразити їх якомога коротше, якомога більш вражаюче. Такі вимоги, по суті, до сучасної журналістики. Опрацьовані ними дуже прості для сприйняття споживачами медійні схеми швидко отримують перевагу у впливі на суспільство, порівняно з дуже важкими і масштабними поясненнями, які підготовані самими істориками. Особливо, якщо історики самі ще на стадії формування таких своїх уявлень про те чи інше минуле.

Результатом стає процес, який я назвав таким собі словом «таблоїдизація». Важке слово, яке походить від слова «таблоїд», тобто популярне видання, умовно «жовта преса». Отже, на мою думку, «таблоїдизація» історія – це, коли не історичні дослідження формують уявлення, повідомлення засобів масової інформації і відповідно через них – суспільні уявлення, а, навпаки, медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції. Тобто, медіа впливають на історію, а не історія впливає на медіа. Такий процес, надзвичайно чітко, на мою думку, проявився в дослідженнях історії українсько-польського конфлікту в роки Другої світової війни і в перші повоєнні роки.

Чому так сталося? В першу чергу тому, що протягом тривалого часу наукові дослідження на цю тему, як в Україні, так і в Польщі не проводилися. Пам’ять про цю війну, про цей кривавий конфлікт між українцями і поляками було заборонено. Було заборонено, тому що вона руйнувала одну з комуністичних ідеологем про «дружбу між народами». Крім того, згадки про цей конфлікт між українцями і поляками (основними акторами цього конфлікту були з обох боків націоналістичні рухи) очевидно привертав увагу до діяльності цих антирадянських рухів. Тож про конфлікт між українцями і поляками радянська пропаганда згадувала дуже рідко. І лише для того, щоби черговий раз розповісти суспільству про так зване «звіряче обличчя націоналізму» – чи то українського, чи то польського.

Тільки за межами досяжності комуністичної влади, тільки за межами комуністичного блоку відбувалося бодай якесь обговорення цієї теми. Зокрема, українські та польські емігрантські структури першими почали публікувати спогади учасників цих подій і документи.

З українського боку опублікувалася багатотомна серія «Літопис Української Повстанської Армії», де зокрема були сюжети, спогади і документи про польсько-український конфлікт. З польського боку таким фундаментальним було видання шеститомного збірника документів «Армія Крайова».

Проте для подолання травматичного досвіду цього протистояння закордонних ініціатив було занадто мало. Тому що основні учасники і очевидці польсько-українського протистояння жили таки на території Польщі і на території України, де вони були позбавлені можливості розповідати взагалі про свій біль, про свої страждання. Можливо, якби не було цієї заборони в комуністичні часи, можливо, ця тема польсько-українського протистояння через кілька десятків років втратила би свою політичну гостроту, політичну складову і обговорювалася би самими лише науковцями та свідками.

Тим часом сталося по-інакшому. Десятки років не можна було про це говорити, і через це після розвалу комуністичного блоку весь цей невисловлений накопичений біль, десятиліття мовчання прорвало якраз після падіння комуністичного режиму і утворення незалежних України і Польщі. Стали кожна говорити про те, що сталося між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Відповідно, головними ініціаторами і промоторами цих обговорень стали саме ті, хто протягом багатьох років змушені були мовчати: це і учасники цього конфлікту, очевидці і жертви цього конфлікту. Однією з перших польських публікацій на цю тему стала книга під редакцією Юзефа Туровського і Владислава Семашка «Злочини українських націоналістів проти польського населення Волині 1939-1945 років».

Вона складалася з 350 свідчень ветеранів АК про факти антипольського терору на Волині, терору з боку українців, очевидно. Метою упорядників, як уже видно було вже з самої назви книжки, було показати злочинну діяльність українців, зокрема Української Повстанської Армії і націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів. Відповідно польсько-українське протистояння подавалося виключно однобоко. Поляки – лише жертви, винні – лише українці.

Такий формат, який задала ця публікація, яка з’явилася на початку 1990-х років, поступово став домінувати в польській суспільній свідомості, а потім, зокрема, і в польській історіографії. Дискусії, які почали наростати навколо цієї проблеми протягом 1990-их років від самого початку були дуже емоційно заряджені. Я сам брав участь у цих дискусіях, тут присутній Леонід Опанасович Зашкільняк, який теж багато брав участь у цих дискусіях, і ми прекрасно пам’ятаємо, що часто під час цих дискусій учасники не стільки хотіли обговорити щось чи почути інших, як передусім висловитися самим. І участь в наукових конференціях ветеранів Армії Крайової чи українців, які постраждали в результаті акції «Вісла», очевидно, що додавали тільки додаткової емоції в усіх цих обговореннях, які і так, по суті, вже зашкалювали.

З обох сторін звучали досить гострі заяви. З обох сторін звучали звинувачення, причому для польської сторони головною темою стала Волинь у 1943 році, натомість для українців головною темою стали жертви так званого Закерзоння (тобто, тих територій, які після 1944 року стали східною територією відновленої після війни Польщі) та акція «Вісла». І кожна сторона хотіла привернути увагу тільки до своєї теми. З польського боку звучало: в першу чергу говоримо про Волинь, з українського боку звучало: а давайте в першу чергу будемо говорити про акцію «Вісла». Попри те, що, звичайно, велику роль відіграло залучення до цієї дискусії істориків, ця дискусія стала більш пізнавальною, але долучення істориків до цієї дискусії, на жаль, не позбавило її далі емоційної складової.

Апофеозом суспільного інтересу до цієї теми, до теми польсько-українського конфлікту став 2003 рік, коли відзначалися 60-ті роковини того, що назвали потім чи то «волинською трагедією» (в українській інтерпретації), чи то «волинською різаниною» (в польській інтерпретації). Причому тоді, в 2003 році, знову ж таки ініціаторами такого загального занурення в трагічне минуле стали не історики, а польські ветеранські організації та громадсько-політичні організації, зокрема, ті громадсько-політичні організації, які були пов’язані з так званим «кресовим рухом». Саме під тиском цих громадсько-політичних організацій до відзначення 60-ої річниці Волинської трагедії спочатку долучилися органи державної влади Польщі, а згодом, пізніше вже – і Української держави. Що цікаво – що з самого початку ними задано напрям вшанувань, локалізований виключно хронологічно на 1943 році (не говорилося про 1942-й, 1944-й, 45-й роки) і географічно – виключно на Волині. І, по суті, саме такий от фокус «тільки Волинь і тільки 1943-й» був притаманний і залишається досі притаманним в якихось і коммеморативних практиках з боку держави, і в якихось публікаціях медіа щодо цієї проблематики.

Відповідно, увагу з самого початку було зосереджено майже виключно на польських жертвах протистояння. Тому що справді на Волині в 1943 році серед тих, що постраждали, більшість були все-таки польське населення, тому що воно було меншістю порівняно з українцями у співвідношенні приблизно 1 до 8.

Завдяки такому фокусу увага виключно була зосереджена на польських жертвах протистояння, його початки і продовження цього протистояння виносилося поза увагу. Інформація про українські жертви поступово маргіналізувалася, тобто, вона фактично не обговорювалася. Польські медіа тоді, перед 2003 роком і особливо в 2003 році надали цій історичній темі надзвичайно актуального та гострого звучання. Про «волинську трагедію» (чи, точніше, в польській інтерпретації «волинську різню»; rzeź wołyńska – цей термін почав дуже активно використовуватися з 2003 року) у 2003 році писали всі провідні польські газети: «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», журнал «Wprost» та десятки-десятки інших видань. Напевно, жодна історична проблема – включно з проблемами Катині, включно з Єдвабним – не обговорювалося настільки жваво в польському суспільстві, як власне проблема польсько-українського протистояння чи проблема «волинської трагедії».

Саме тоді, в 2003 році, було вироблено ключові концепти представлення теми польсько-українського конфлікту спочатку в мас-медіа, потім і в історіографії, більшість з яких залишається незмінними дотепер і не зазнала якогось серйозного перегляду. Тому в подальшому, коли будемо аналізувати, як саме намагалися медіа представляти польсько-український конфлікт, я буду говорити в першу чергу на прикладі 2003 року. Тому що фактично ті самі концепти в інформаційній кампанії залишилися актуальними і до 2013 року, через 10 років після цього.

Для початку треба зрозуміти, що знало польське населення про польсько-український конфлікт 2003 року. Рівень знань польського суспільства на той момент був доволі низьким. За результатами соціологічних опитувань, у 2003 році 49% респондентів у Польщі ніколи не чули про події на Волині 1943 року. Знову ж таки, всі опитування, про які я буду говорити, проведені різними польськими соціологічними службами, теж були зосереджені тільки на питанні «Волинь-1943», мова не йшла ширше про польсько-український конфлікт. Отже, 49% не знали нічого взагалі, 17% щось чули, але не знають точно, що, і лише близько третини знали щось приблизно на цю тему. Таким був рівень на той момент, коли стартувала масштабна інформаційна кампанія. Що цікаво – що на той момент 61% польського населення вважали, що жертвами конфлікту були лише поляки. І 38% вважали, що жертвами конфлікту були і поляки, і українці.

Отже, це стартові умови уявлення польського суспільства про історичну проблему на момент, коли запрацювали мас-медіа. І, як ми побачимо далі, наскільки змінилися ці уявлення, на мою думку, саме під впливом не істориків, а мас-медіа.

Потужна інформаційна хвиля навколо українсько-польського конфлікту відіграла й позитивну роль, звичайно. Так як я буду говорити більше про негативне, це не означає, що я однозначно хочу сказати, що тільки негативна роль була мас-медіа. Вона відіграла позитивну роль, тому що постійно зростала – і ми це побачимо – кількість людей, які знали щось про польсько-український конфлікт. Ця інформаційна кампанія привертала увагу до цієї проблеми і змушувала істориків її досліджувати. В цьому її позитив. І, відповідно, публічні медіа стали, зокрема, і майданчиком для цікавих суспільно-політичних дискусій. Такі дискусії організовувала і «Gazeta Wyborcza» (до речі, потім було видано спеціальний збірник матеріалів і дискусій – і навіть перекладений українською мовою), і «Rzeczpospolita» і інші видання, які спонукали ці обговорення.

Разом із тим (і про це буде головна моя мова в подальшому) надмірна увага мас-медіа значною мірою зашкодила, на мою думку, розумінню теми. Відбулося те, що я вище назвав «таблоїдизацією історії». Важка історична проблема, розгляд якої потребував серйозного наукового підходу, представлення повного контексту подій, подавалася максимально спрощено, аби вміститися на шпальту видання, аби вміститися в формат короткого кількахвилинного телерепортажу. І, відповідно, відбувалося вихолощення контексту з цієї інформації. Дуже добре про вихолощення інформації, притаманне для сучасних мас-медіа, писав відомий британський журналіст Нік Дейвіс. Цікава цитата з його книжки «Новини пласкої землі»: «На фабриці новин матеріали вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до голої констатації події, часто уникаючи значень. Звідки б у новинах взялися згадки про Рух Опору у Франції, якби у них просто повідомлялось, що, маючи політичні цілі, певна група людей намагалася вбити неозброєних громадян, встановивши в кав’ярні бомбу? Значення, – каже журналіст, – криється в контексті».

Отже, можна по-різному представити терористичний акт, який вчинили французькі «макі́» проти нацистів. Можна справді написати, що невідома група людей в цивільному заклала бомбу, в результаті чого стався вибух і постраждали люди. Це один контекст. Інший – це коли ми напишемо, що все-таки мова йде про учасників антинацистського опору, коли ми напишемо, що серед тих, що постраждали, є власне нацисти, які проводили репресивну політику і так далі, і так далі. Якщо ми вихолощуємо, якщо ми забираємо весь цей контекст, то значення інтерпретації цієї події змінюється майже на 180 градусів.

Але повернемося до польсько-українського конфлікту. Жанр газетної публікації чи телерепортажу здебільшого вимагав не якогось зваженого спокійного розгляду, а насамперед сенсацій і емоцій. Це те, що потребує будь-яке мас-медіа. З сенсацією особливих проблем не було. Тема залишалася на 2003 рік, як показує соціологія, для більшості невідомою. Через те сам факт, що про це говориться, – для багатьох це було відкриття. Вже сенсаційність була закладена. Можливості насичення інформації емоціями теж були безмежними. Мова йшла про страшні події, мова йшла про вбивства тисяч людей. Емоції теж були гарантовані. Часто в цих репортажах, телевізійних чи текстових, автори свідомо фокусувалися на певних аспектах, здатних викликати саме сильні емоції у споживача інформації. Таким чином початкове наголошення на тому, що серед інших під час конфлікту гинули також і жінки, і діти, поступово також почало зводитися до того, що жертвами були майже виключно жінки і діти. У більшості випадків не подавалися, до прикладу, відомості про антиукраїнські акції польського підпілля. Тому що вони ставили під сумнів дуже просту схему і однозначно – образ поляків як виключно постраждалої сторони, на який був попит суспільства. Замість того, щоби якимось чином пояснити його хибність, мас-медіа здебільшого лише підсилювали цей образ своїми повідомленнями.

Окремі вирвані з контексту факти стали набувати зовсім іншого значення, аніж коли вони справді мали в час, коли здійснювалися. Наведу просто один приклад, яких є дуже багато. В медіа-публікаціях акцентувалася увага на випадках, коли українські повстанці штурмували польські костели та села. Справді, випадки були, що українські повстанці штурмували польські костели (церкви). Таким чином формувалося уявлення про «українців-різунів», яких не стримують навіть святині, їхнім діям надавали певного ритуального характеру. Про це теж писалося, що це робилося мало не спеціально для того, щоби знищити церкву, що це якісь такі антихристиянські мотиви в дійсності і т. д., і т. д. Цей образ чудово накладався на сформований у польській культурі образ українця як «різуна», «гайдамаки» – ще з попередніх століть. Тим часом події можна пояснити абсолютно без вдавання до якихось містичних чи ритуальних тлумачень. Костели часто були єдиними мурованими будинками в селі, тому використовувалися польською самообороною, польським населенням в якості оборонної споруди. І справді, через це, власне, були об’єктом штурмів з боку українських повстанців.

Тим часом постійне скорочення контекстної інформації врешті призвело до того, що тема стала представлятися дуже спрощено. Така приблизно схема типового інформаційного повідомлення про польсько-український конфлікт 1943 року. Це сенсаційний заголовок, це ілюстрація, здебільшого фото вбитих людей або живих (насамперед дітей) з підписом на зразок: «Всі вони загинули від рук українців». Дальше невеличкий текст, якій містить свідчення очевидця, очевидно, емоційне свідчення людини, яка це все пережила, і часом коментар історика.

Для того, аби публікація була цілісною, і авторський текст не контрастував із думкою професійного дослідника, коментарі почали брати в основному в тих істориків, яким притаманні були дуже гострі і безапеляційні оцінки трагедії. І так вони поступово з маргінальних дослідників ставали головними речниками цієї теми. Так, до прикладу, інженер за освітою Єва Сємашко стала одним із головних коментаторів цієї історичної проблеми. Зразками таких публікацій (наведу тільки кілька зразків) можуть бути публікації в дуже впливових польських медіа.

«Rzeczpospolita» від 21 липня 2003 року. Заголовкова стаття називається «Не чекай, не виглядай, або Діти Волині». Починається вона так. «Найбільш реальні спогади. Постріли. Мама. Мама залита кров’ю. Падає на неї. Довго лежить під її нерухомим тілом».

Інша стаття. «Хай не залишиться нічого польського, або Сценарій погрому». Проілюстровано великим фото, на якому зображено вбиту сім’ю, і містить такий підпис, цитую: «11 липня 1943 року Українська Повстанська Армія приступила до генеральної розправи з польськими мешканцями Волині. Боївки атакували водночас 167 місцевостей. (Про кількість цих місцевостей ми потім ще трошки поговоримо). Замордували всіх поляків, яких могли дістати, не виключаючи старих, жінок і дітей. Їхнє майно пограбували, а будови спалили. Це не міг бути випадок. 167 координованих окремих рішень, 11 липня в неділю, в православне свято Петра і Павла, дійшло до різні в таких величезних розмірах».

Ще одним зразком такого подання теми є номер популярного журналу «Uważam Rze» за жовтень-листопад 2011 року. На його обкладинці фото групи учнів школи в селі Загая 1947 року і заголовок «Їх всіх вбили». Ключовою публікацією номера є стаття Рафала Зінкевіча «Небажана історія», автор якої вважає, що від польського суспільства приховують правду про геноцид. В 2011-му році, після всієї цієї інформаційної кампанії, коли про Волинь писали практично всі мас-медіа, він вважає, що все одно приховують правду про польсько-український конфлікт в силу політичної доцільності для збереження добрих стосунків з українським політикумом.

Інша публікація в тому журналі, в тому ж номері. Інтерв’ю Петра Зиховича з уже згадуваною мною сьогодні Евою Сємашко з промовистою назвою: «Це було пекло на землі». В цій публікації, в цьому інтерв’ю мене не дивують відповіді відомої своїм заангажованим ставленням до історії Еви Сємашко, вона говорить те, що я від неї очікував, натомість в мене подив викликають доволі заангажовані питання журналіста. Вже перше з них ставить під сумнів бажання журналіста розібратися в проблемі. Отже, питання, які сформульовані до інтерв’юера: «Чому вони нас вбивали?». Наступні теж дуже короткі: «А як гинули діти?», «А як жінки?», «Що робили з тілами поляків?».

Схоже, завдання журналіста було не розібратися з цією проблемою, а лише доповнити відповіді одіозної співрозмовниці.

Тематика польсько-українського протистояння з 2003 року стала дуже популярною і зав’язалося фактично своєрідне змагання в мас-медіа з її висвітлення. Зважаючи на те, що одним із критеріїв успішності будь-яких медіа є кількість проданої інформації, така конкуренція лише поглибила те, що я говорю, «таблоїдизацію»: даємо більше, даємо гостріше, даємо коротше, усуваємо весь контекст, нам треба продати максимум інформації.

Ще одним чинником, який негативно вплинув на висвітлення цієї теми в мас-медіа, було природнє бажання будь-яких засобів масової інформації надати темі актуальності. Людям завжди цікавіша справді теперішня ситуація, аніж те, що відбувалося десятки років тому, навіть попри всю трагічність того, що відбувалося. Через це серед коментаторів цієї теми поступово з 2003 року домінують вже навіть не історики (навіть не такі історики, як Ева Сємашко), а починають домінувати чинні політики. Саме чинних політиків починають питати: «А що сталося на Волині в 1943 році?». Саме їхні часто далеко не фахові оцінки, заяви та судження були основним елементом дискурсу і значною мірою почали формувати його.

Але участь в обговоренні відомих діячів-політиків забезпечувала популярність теми, а отже знову ж таки зростання читацької авдиторії, зростання можливості продати інформацію. Через це – навіщо запрошувати істориків як коментаторів? Вони говорять нудно, вони говорять нецікаво. Натомість давайте запросимо якогось одіозного політика, який зробить яскраву заяву, яка може бути винесена на заголовок, і кількість продаж інформації в нас абсолютно гарантована.

Тим часом на початку 2000-х років професійна історіографія проблеми польсько-українського конфлікту започатковувалася – і то причому започатковувалася тільки в Польщі. Тобто, в Польщі вона започатковувалася, поступово починала спинатися на ноги. В Україні ситуація була катастрофічніша, про що трошки пізніше.

Дослідники, польські історики фактично не встигали за наростанням цієї інформаційної хвилі. Не могли вплинути на неї, не могли її умовно приземлити до своїх історичних досліджень чи якихось історичних фактів, тому що щойно почали формуватися ті історичні дослідження. Вони не могли знизити емоційний градус цієї дискусії, сформувати неупереджену оцінку за допомогою фахової історичної методології. Схоже, відбувалося навпаки, відбувся протилежний процес, який я називаю «таблоїдизацією». Розроблені і розтиражовані засобами масової інформації уявлення, стали змінювати історіографію, стали наближати історіографію до рівня мас-медіа, а не навпаки – підтягати мас-медіа до рівня історіографії.

Намагання зважено підійти до вивчення польсько-українських стосунків, розглянути їх різнобічно в широкому контексті, які були притаманні, до прикладу, одному з найкращих, на мою думку, польських істориків, такому як Ришард Тожецький, такі намагання поступово стали відходити на задній план. Усунуті роботами, які пропонували дуже прості схеми. Через це на книжковому ринку з’являються такі публікації, як «Кількасот способів вбивства українцями поляків», альбом з фотографіями вбитих поляків. І ця книжкова продукція не просто з’являється на книжковому ринку, вона мала попит. І вона мала більший попит, ніж якісь серйозні історичні дослідження.

В результаті панівною стала концепція, яка передбачала дуже простий і лінійний розгляд проблеми. Я зараз дуже схематично подам цю концепцію, яка, на мою думку, була вироблена здебільшого в медіа, а потім була експортована в історіографію. Детальніше хибність, на мою думку, цієї концепції я розглядаю в своїй книжці, але зараз коротко пройдемося для того, щоби зрозуміти, про що мова.

Отже, проста лінійна схема того, чим був конфлікт українців і поляків в роки Другої світової війни. Основа конфлікту, на думку людей, які обстоюють цю концепцію, – це ідеологія українського націоналізму, яка була версією українського фашизму. Це перший пункт.

Другий пункт. Ідейно-політичні програма ОУН від самого початку створення організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських землях.

Третій пункт. Реалізація цього завдання була першим і головним завданням створеної в 1942-1943 році Української Повстанської Армії, тому першою акцією повстанців було вбивство поляків у лютому 1943 року. Мова йде про атаку на село Паросля.

Четвертий пункт. Існував таємний наказ її командування про загальну ліквідацію всіх поляків, тому так важливо знайти цей наказ.

Наступний, п’ятий пункт. Антипольські дії українських повстанців мали чіткий і спланований характер. Доказом цього є те, що в ніч з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої було знищено 180 (дехто каже 200) населених пунктів протягом однієї ночі. Вона була би неможливою без загальної координації, тому дивіться пункт 4, який говорить про те, що існував таємний наказ.

Пункт шостий. У 1944 році антипольські акції поширилися на Галичину, тому з’являється відносно новий термін «Галицька різня».

Пункт сьомий. Вбивство українців на Холмщині в 1942-1943 роках не мають жодного стосунку до подій на Волині чи Галичині, тому що:

а) цих подій нібито взагалі не було;

б) вони не були такими масштабним, щоби спричинитися до розпалювання конфлікту;

в) вони взагалі відбулися після подій на Волині, через це не могли вплинути на події на Волині.

Восьме. Польське підпілля під час конфлікту проводило виключно захисні та відплатні акції, тому запроваджується абсурдний термін «попереджувально-відплатні акції» (якщо не вдається знайти українську акцію як привід). Вдумайтеся в цей термін – «попереджувально-відплатні акції». Спочатку цей термін використовувався виключно в мас-медіа, зараз він уже проникає в історіографію. Тобто, якщо якесь українське село знищили і не знайшли перед тим приводу, через що це українське село було знищене, значить воно було знищене для того, щоб не дати знищити польського села. Приблизно така логіка.

Далі. Пункт дев’ятий. Депортація понад 140 тисяч українців, здійснена в рамках акції «Вісла», була вимушеною військовою операцією, спрямованою не проти українського населення, а проти українського повстанського руху. Тобто, насправді тільки УПА було причиною депортації і, відповідно, УПА є причиною страждань українців, які стали жертвами депортації.

Відповідно, десятий пункт, підсумовуючий. Усі вище перелічені пункти є достатньою підставою для того, щоби вважати знищення поляків на Західній Україні геноцидом.

Як я уже казав, у книзі «Друга польсько-українська війна 1942-1947 років» я провів детальний аналіз цих пунктів і, на мою думку, засвідчив брак серйозних арґументів для існування всієї цієї конструкції і окремих її положень. Ключові моменти цієї конструкції, на мою думку, провисають в повітрі через відсутність документальних джерел, які би їх підтвердили. До прикладу, головним арґументом на користь полонофобської ідеології ОУН є теза в програмі ОУН. Отже, це головний арґумент, який говорить, що нібито в ОУН передбачалося цілковите знищення всіх поляків: «ОУН змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель».

Різниця між тезою про повне усунення всіх окупантів, яка притаманна для будь-якого визвольного руху (за що бореться визвольний рух? За усунення всіх окупантів) і постулатом про повне усунення представників іншої національності, в даному випадку поляків, чомусь залишилося поза увагою і істориків, і журналістів, які наводять цей аргумент.

Наступне. На вкрай сумнівні аргументи опирається припущення про знищення відділом УПА села Паросля в лютому в 1943 році. Чому так важливо було зачепитися власне за Парослю (лютий 1943 року)?

Тому що згідно з українською історіографією, українською традицією, вважається, що в лютому 1943 року відбулася перша акція УПА – напад на містечко Володимирець на Волині, де було знищено німецький гарнізон. І таким чином починається славна історія УПА. Українська версія.

Польська версія полягає в тому, що перед Володимирцем насправді була атака на польське село Паросля, саме там було знищено вперше польське населення, а, отже, це означає, що саме антипольський фронт був першим і головним протягом усієї діяльності Української Повстанської Армії. Документів, які би підтверджували те, що Паросля було знищене саме українськими повстанцями, не знайдено досі. Тим не менше ця версія побутує абсолютно вже не тільки в історіографії, а й (про що я потім буду говорити) навіть в законодавчому полі Польської держави.

Незважаючи на багаторічні намагання польських істориків, журналістів, краєзнавців і так далі, наразі нічим не закінчилися спроби віднайти наказ командування УПА про знищення поляків. Останній аргумент – документ, який використовувався в польській історіографії, зокрема, в роботі одного з, напевно, найбільш плідних і найсерйозніших дослідників цієї проблематики Гжегожа Мотики – це свідчення з протоколу допиту Юрія Стремащука з 1943 року. Саме на ці свідчення, де він говорить про те, що так, був наказ Клима Савура про загальне знищення всього польського населення. Найцікавіше, що, на жаль, Гжегож Мотика не ознайомився з усією справою. Цього документа у справі немає. Тобто він покликається на копію документа, яка була створена в 1960-х роках, на мою думку, документа, який був створений в 1960-х роках власне як елемент певної інформаційної кампанії з дискредитації націоналістичного руху. Це окрема тема, про яку окремо будемо говорити. Головна суть полягає в тому, що жодних інших якихось документів, доказів того, що існував наказ командування про загальне знищення польського населення, немає.

Ще один цікавий момент. Серед документів польського підпілля (наголошую, польського підпілля, які, до речі, мало вивчалися і польськими дослідниками, і мало публікувалися), документів українського підпілля, документів радянських партизан чи документів німецької окупаційної адміністрації досі не вдалося віднайти матеріали, які би підтверджували те, що в ніч з 11 на 12 липня відбулася атака 180, 200 (чи скільки там, по-різному називають) населених пунктів. Є дуже серйозний документ польського підпілля з літа 1943 року, який говорить про те, що протягом 11, 12 (тобто, протягом двох днів) було атаковано кільканадцять населених пунктів. Кільканадцять – це між 10 і 20. Коли говоримо про кільканадцять, ми можемо розуміти, що справді була якась операція в рамках якоїсь окремої воєнної округи на низовому рівні зроблена. Натомість коли ми говоримо про 200 населених пунктів, це мало би говорити про масштабну операцію, яка би мала охопити справді всю територію Волині, яка би мала здійснюватися тільки за умови координації, зв’язків і так далі. Жодних документів, які би про це говорили, немає. Цю масштабну операцію, яка охопила 200 населених пунктів, не помітили ні польські підпільники, ні радянські підпільники, ні німці, які контролювали ситуацію, ані, відповідно, українці, які мали би все це організувати.

Документальні сліди мусили би залишитися. Для того, щоб продовжувати таку роботу, мали би бути вказівки, мали би бути звіти, мав бути якийсь зв’язок. Цього немає. Тим не менше, саме цей аргумент зараз є ключовим у контексті того, що ця операція була організованою і масовою.

Попри ці недоречності в концепції (не буду більше на них зупинятися), вона стала основою історіографії, стала базово впливати на історіографію. Більше того, її ключові положення відображені в матеріалах слідства, яке з 2001 року веде прокурорський підрозділ Інституту національної пам’яті. Тоді, в 2003 році, ця інформаційна кампанія, яка почалася в Польщі, перекинулася на Україну. Причому, рівень обізнаності українців з цією проблемою був ще менший, як в Польщі.

Отже, що нам говорить соціологія?

Згідно з опитуванням Центру Разумкова, лише трохи менше 8% респондентів заявили, що мають достатньо інформації про події польсько-українського протистояння.

Близько 15% мають якесь бодай загальне уявлення про цей польсько-український конфлікт.

Інші не уявляли, що таке Волинь, що таке Волинь 1943 року, «різня волинська» і так далі, і так далі.

Власне в такому становищі на Україну починає проникати ця масштабна інформаційна кампанія в сусідній Польській державі. Один із сюжетів цієї масштабної інформаційної кампанії, який почав активно використовуватись в польських медіа, була спроба вгадати: «А чи дочекаємося ми вибачень з українського боку?». Це питання, яке постійно звучало в різних телешоу, це питання, яке звучало в мас-медіа. Сама постановка питання свідчила, що мова здебільшого йшла не про можливу дискусію чи навіть про можливе взаємне прощення українців і поляків, а в першу чергу про каяття з українського боку. Підставою для таких очікувань, що таке каяття відбудеться, очевидно, були. Центральна українська влада (нагадаю, президентом тоді був Леонід Кучма) в своїх стосунках з іншим сусідом, з Росією, неодноразово жертвувала тими чи іншими питаннями інтерпретації минулого заради збереження приязних стосунків. Тобто, будь ласка, українська історія не цікавила Кучму і його оточення, він готовий був легко пожертвувати тими чи іншими питаннями. Протягом багатьох років не було сформульовано офіційне ставлення держави до Української Повстанської Армії, тож визнати її гріхи було досить просто для цієї влади. Реакція українських науковців на ці ініціативи 2003 року була доволі слабкою, попри проведення істориками ряду наукових конференцій (такі конференції були в Києві, Львові, в Острозі), підготовку кількох публікацій. Їхній голос, саме українських науковців (так як їх було дуже мало, тих, що займалися цією проблемою), в цій бурхливій дискусії був далеко не визначальний. Ну, і не особливо саме їх запрошували для того, щоби коментувати якусь важливу історичну проблему, тому що цікавіше було послухати якихось політиків, які зроблять набагато гострішу заяву.

Попри те, що польська історіографія теж на той момент тільки спиналася на ноги, українська історіографія була ще на нижчому рівні, і взагалі фактично тільки-тільки почала дослідження цієї проблеми. Інші учасники цього обговорення з українського боку були ще менш готовими, як історики, до дискусії, але, тим не менше, зважаючи на популярність цієї теми, кожен з громадсько-політичних діячів України вважав за необхідне якось висловитися щодо цієї теми. Серед них через це тоді в 2003 році про події прозвучала заява і коментарі на цю тему Леоніда Кучми (Президента), спікера Володимира Литвина, тодішнього очільника опозиції Віктора Ющенка. Частина з цих представників громадськості чи громадсько-політичного сектору, які взялися за коментування цієї теми, зайняли позицію виправдовування: «не ми перші», «не ми одні», «а наших також багато побили», «а вбивство було на українській землі». Це була одна модель повідомлень з боку представників громадськості. Інші, не особливо намагаючись розібратися в суті справи, вирішили взяти на себе важку ношу гріхів свого народу і покаятися за те, що відбувалося, за сценарієм, запропонованим польською стороною. Причому висувався важливий геополітичний аргумент: «Польща – наш єдиний шлях до Європи, Польща наш адвокат у Європі, через це не має значення інтерпретація минулого».

Цікавою була офіційна реакція української влади на цю кампанію 2003 року. Тривалий час, як я і сказав, офіційна влада намагалася взагалі не займати якоїсь позиції, не давати жодної оцінки ОУН-УПА. «Хай воно собі буде, це питання надто гаряче для того, щоб визнавати чи не визнавати Українську Повстанську Армію». І це давало можливість так само спробувати зігнорувати тему польсько-українського конфлікту.

Але не вдалося. Власне через тиск польської сторони українська влада змушена була формувати свою позицію. Формували її дуже пришвидшено. Якесь формування цієї позиції почалося щойно вкінці 2002 року, коли вже на той момент повністю була розкручена кампанія з польського боку. Тож нічого дивного, що, по суті, якоїсь чіткої оригінальної концепції постановки питання щодо польсько-українського конфлікту українській владі фактично не вдалося сформулювати. І, відповідно, подальші якісь політичні кроки української влади рухалися виключно в руслі, визначеного сусідньою державою – Польщею.

Політичним підсумком тих дискусій стала прийнята парламентами обох держав заява. У Верховній Раді вона після тривалих дебатів, гарячих дебатів, була прийнята мінімальною більшістю. Тобто 226 голосів все-таки проголосували за цю заяву. Але вже перше речення цієї заяви свідчить про те, що українські політики так і не вийшли за рамки, окреслені їхніми польськими колегами. Отже, перше речення цієї заяви: «60-та річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині періоду німецької окупації схиляють до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українського сусідства». Лише в наступних реченнях цієї заяви йшлося про події, які стали все-таки трагедією для обох народів, а не одного народу. Через дві години після того, як цю заяву було прийнято українським парламентом, фактично паралельно було прийнято цю ж саму заяву (версію цієї заяви) і польським сеймом. Як демонстрацію здатності до компромісу польські політики безпосередньо перед голосуванням відкинули пропозицію замінити в тексті заяви слова «трагедія» на слово «геноцид». Тобто слово «геноцид» у 2003 році взагалі не використовувалося політиками. Документ підтримали 323 депутати польського Парламенту.

Кульмінацією відзначення 2003 року стали відкриття 11 липня президентами Польщі і України пам’ятника в селі Павлівка (Порицьк; це справді село, яке було знищене українськими повстанцями, де справді загинуло дуже багато польського населення). Відповідно станом на літо 2003 року ми мали заяву на найвищому політичному рівні держави, мали заяву, яка прийнята обома парламентами, мали заяви і кроки обох президентів. Здавалося б, на політичному порядку денному це поняття мало зникнути. Тому що все, що треба було зробити, всі політичні кроки, які мали бути зроблені, були зроблені. Але, на жаль, після цього не зупинилася подальша політизація цього питання.

З 2003 року 11 липня стало вже майже офіційним днем поминання жертв польсько-українського конфлікту з майже обов’язковим згадуванням його всіма польськими політиками. Саме польська сторона і далі залишається проактивною в цих заходах і в інформаційних кампаніях. Такий до певної міри однобокий підхід до вшанування жертв дещо вирівнявся зі зміною влади в Україні. У 2005 році за участі президента Віктора Ющенка та Леха Качиньського було відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома на території сучасної Польщі. Але, на жаль, і після цього не призупинилися різні інформаційні спекуляції довкола цієї теми.

Одним із таких дуже показових сюжетів цієї спекуляції є історія спорудження пам’ятника жертвам ОУН-УПА у Варшаві. Основою цього пам’ятника, на думку багатьох, мала стати оця фотографія. Фотографія, яка нібито зафіксувала вбитих УПА польських дітей. Завдяки засобам масової інформації, фото, яке зображало задушених і прив’язаних до дерева дітей, було розтиражовано в безлічі видань. Незабаром з’явилися навіть спогади людей, які бачили цю сцену у своєму населеному пункті. Або в інших населених пунктах. Дехто навіть казав, що була ціла алея, яка називалася «алея до незалежної України». Відповідно незабаром саме це страшне фото стало трактуватися як своєрідний символ трагедії всього польського населення на території Західної України.

Лише завдяки старанням польських журналістів, журналістів з газети «Rzeczpospolita», які дослідили історію цієї світлини, стало відомо, що вона не має ніякого відношення ні до УПА, ні до польських дітей. Була зроблена задовго до Другої світової війни, взята з підручника психіатрії. На ній зображені діти, помордовані циганкою в 1926 чи 1927 роках. Тим не менше, цей сюжет розглядався як серйозний для того, щоби стати основою для пам’ятника жертвам ОУН-УПА у Варшаві.

Тема юридично-правової оцінки цих подій так само періодично після 2003 року піднімалася на порядок денний в польському суспільстві. Врешті 15 липня 2009 року сейм Республіки Польща прийняв ухвалу, яка називалася «У справі трагічної долі поляків на східних кресах». Очевидно, вона стала не результатом якихось юридичних чи історичних дискусій, а в першу чергу результатом політичного компромісу. У ній ідеться не про геноцид (ці події таки не названо геноцидом, як того вимагали окремі праві партії) і не про трагедію, як того вимагали інші партії, більш зацікавлені в співпраці з Україною. Компромісне твердження звучить наступним чином: «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду».

Що таке, власне, «ознаки геноциду», які саме були «ознаки геноциду», ніхто не пояснив і, відповідно, саме таким компромісним незрозумілим рішенням намагався польський політикум закрити цю тему.

Опитування, які були проведені польськими соціологами вже в 2009 році засвідчують дуже серйозний здвиг в сприйнятті цієї теми польським суспільством. І, на мою думку, визначальну роль у цьому здвизі відіграли якраз мас-медіа.

Отже, в 2009 році вже понад 56% респондентів чули про польсько-український конфлікт. Проти 30 з чимось відсотків, які були в 2003 році. Але, на жаль, зросла не лише обізнаність суспільства в цій темі, зросла і однобокість в оцінці цього конфлікту. Вже 89% вважали, що жертвами конфлікту були тільки поляки, супроти того, що було в 2003-му – 61%. Тобто з 61 до 89 зросли уявлення про те, що жертвами були тільки поляки. Лише 9% вважали, що жертвами цього конфлікту були і українці, і поляки.

Таке сприйняття польсько-українського конфлікту мало масштабний вплив на розуміння минулого обох наших народів. Згідно з тим самим опитуванням, яке провів той самий «Музей історії Другої світової війни» в 2009 році, саме українці на базі родинних спогадів були названі тими, кого опитували, головним ворогом поляків у Другій світовій війні. Понад 63% опитаних заявили, що саме українці були головним ворогом поляків у Другій світовій війні. Німці опинилися на 2-му місці – 62%, росіяни на 3-му місці – 57%.

Доказом того, що така ієрархія ворогів є радше результатом впливу медіа, а не власне родинної пам’яті, стали відповіді про контакти родин респондентів із представниками інших націй. Отже, тільки 14% насправді перетиналися в роки війни з українцями. 48 – з німцями і 40 – з росіянами. Це яскравий приклад того, як мас-медіа формує часом образ ворога.

Починаючи з 2010 року, в інформаційну дискусію про польсько-український конфлікт дуже активно включаються російські мас-медіа (чи прокремлівські медіа) чи проросійські політики в Україні. Звинувачення в геноциді на Волині для російської пропаганди стали дуже зручним інструментом в боротьбі проти спроб України досягти міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Як Україна може вимагати від когось визнання Голодомору геноцидом, якщо українці самі винні в геноциді, який був здійснений в 1943 році?

У квітні 2010 року, вже після приходу до влади Віктора Януковича, в Києві відкрито виставку, яка називалася «Волинська різня. Польські і єврейські жертви ОУН-УПА». Ініціаторами виставки виступила відома проросійська сила в Україні організація «Русскоязичная Украіна», керівником якої був колись відомий депутат Верховної Ради, а тепер депутат Севастопольської міської ради Вадім Колісніченко і «Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів» у Варшаві, яке представляє крайньо праві політичні сили в Польщі.

Відкриття виставки відбулось не в якомусь приватному клубі чи в громадському закладі, а в «Українському домі», тобто в будинку, який належить Державному управлінні справами, тобто керується безпосередньо Адміністрацією Президента. Відкриття звичайно відбулося під пильною охороною сотень міліціонерів, звичайно відбулася бійка, що, звичайно, черговий раз дало привід говорити про несприйняття нібито українцями «правди про польсько-український конфлікт».

Головне завдання цього заходу було скомпрометувати історичну політику попереднього керівництва Віктора Ющенка і показати перевагу в тому, що нова влада не допустить до реабілітації «бандерівщини», як вони тоді казали. З іншого боку, виставка дозволила крайнім польським націоналістичним силам проводити власну пропаганду, користуючись зміною політичної ситуації в Україні. І користуючись тим, що влада помінялася, використати вже українську владу в якості свого союзника.

Найяскравішим виявом втручання в цю дискусію проросійського українського політикуму стало звернення групи 148 депутатів з Партії регіонів та Комуністичної партії до польського Сейму з проханням визнати антипольські акції УПА актом геноциду. Це прохання було висловлено від імені (ще раз кажу) 148 депутатів Верховної Ради України до польського Сейму і оприлюднене 1 липня 2013 року.

Одним із головних ініціаторів і авторів цього звернення був знову таки Вадим Колісніченко, який навіть досягнув того, що був урочисто прийнятий в Сеймі, де, зокрема, представники «кресових» організацій подарували йому якісь власні відзнаки, ордени свого «кресового» руху. Шкода, що він не з’явився в тому вигляді, в якому він зазвичай з’являвся в рідному Севастополі 9 травня кожного року. Я маю на увазі мундир НКВД, якого він дуже полюбляв в ході таких реконструкцій. Мені здається, що навіть деякі польські ультраправі середовища мали би задуматися, кого і яким чином вони відзначають.

Загалом втручання російської пропаганди в цю інформаційну кампанію насправді завдає дуже великої шкоди в розумінні взагалі польсько-українських стосунків. В розумінні навіть трагедії поляків, які загинули. Тому що для багатьох українців, які нічого не знали про Волинь, про Волинь 1943 року, вона зараз асоціюється не з тисячами вбитих поляків, вона зараз асоціюється з недоумкуватим Царьовим, який на кожне питання журналіста говорив тільки одне слово – Волинь, «волинська різня» – це все, що він говорив. Відповідно такий карикатурний образ цієї трагедії, який отримали більшість українців через російську пропаганду, насправді не допомагає зрозуміти, що було, а тільки шкодить польсько-українському порозумінню і навіть шкодить тим людям, які вважають за необхідне говорити про, в першу чергу, польських жертв цього конфлікту.

70-а річниця польсько-українського протистояння в 2013 році вилилася в інформаційну кампанію, дуже схожу на ту, що була в 2003 році. З тією різницею, що вона була більш масштабною в хронологічному плані. Тобто, як планова кампанія почалася в лютому 2013 року власне з подій, пов’язаних нібито з атакою в Парослі, про яку я вже говорив, і з тією різницею, що в 2013 році трошки змінилася вже структура мас-медіа. Набагато більше стали відігравати роль електронні мас-медіа, набагато більше було продукту такого як телевізійний, Інтернет, соціальних мереж, відео. Фільми та спеціальні програми, присвячені цій темі, транслювалися на провідних польських телеканалах: TVP 1, TV Polonia, TVP Historia.

Очевидно, що значна частина цих продуктів має пізнавальну вартість і, звичайно, важливі для розуміння того, що сталося. Але, разом з тим, було чимало таких, які явно служили тому, що я називаю «таблоїдизацією» цієї теми. Зокрема, до таких продуктів телевізійних чи медіальних продуктів, які не мають нічого спільного з пізнанням історії, на мою думку, можна віднести своєрідне ноу-хау відзначень в 2014 році. Мова йде про реконструкцію подій протистояння в Радині. Реконструкція називалася «Волинь. Не про помсту, а про пам’ять волають жертви». Ця реконструкція знищення українцями польського села транслювалася в прямому ефірі на двох телеканалах: Polsat News і Republika TV. Це таке своєрідне, дуже химерне, як на мене, ноу-хау інформаційне, яке використовувалося для насичення емоціями знову ж таки цієї теми польсько-українського протистояння.

Звичайно, в 2013 році не могли оминути цю тему і польські політики. Знову таки почалися дискусії, спроби визнати знищення польського населення геноцидом. 12 липня 2013 року з цього приводу було ухвалено спеціальну постанову сейму, в якій, схоже, як в 2009 році знищення поляків названо етнічною чисткою з ознакою геноциду. Тобто знову таки один в один повторили цю тезу, знову таки попри гарячі дискусії оцінка «геноциду» не пройшла. Але документ уже містив твердження про 100 тисяч польських жертв цього конфлікту. Таким чином ця цифра, яка поки не підтверджена посиланням на якісь поважні історичні чи демографічні дослідження, поступово стала канонічною. «100 тисяч» ви тепер зустрінете в будь-якому дослідженні, в будь-якій публікації, попри те, що поки що (ще раз кажу) жодних історичних чи демографічних досліджень щодо цієї цифри поки що в польській історіографії так само не з’явились.

20 липня аналогічну ухвалу прийняв і сенат Республіки Польща. В цьому документі, до речі, між іншим, першою антипольською акцією УПА названо знищення села Паросля в лютому 1943 року. Тому знову таки, попри брак переконливих аргументів на користь цієї гіпотези про те, що це село було знищене повстанцями, вона вже стала елементом канонічної версії і тепер вже леґітимізована не просто в історіографії, тепер вона вже леґітимізована в законодавчому акті. І очевидно, що тепер дискутувати про те, чи було чи не було, навіть польським історикам буде доволі важко.

Величезна увага суспільства до польсько-українського конфлікту обернулася в 2014-му в тисячі публікацій в мас-медіа, в гарячі політичні дебати, заяви. Натомість у 2014 році, попри велику увагу, не з’явилося жодного історичного дослідження цієї теми. Жодного. Якщо я помиляюся, буду вдячний, якщо хтось справдить і скаже: «Так, у 2013 році з’явилася бодай якась одна монографія, присвячена цій темі». Я, на жаль, в 2013 році такої не бачив.

На жаль, і тоді таблоїдизація та політизація цієї теми продовжувалися і знайшли своє відображення в суспільній свідомості. Маємо соціологію 2013-го.

Знову таки далі зростає кількість людей, які чули щось про польсько-український конфлікт. Їх вже 69% (пригадуєте,  перед тим було 56%).

Але зберігається однобока оцінка тих, хто був її жертвами. Вже трошки зменшилася тепер, 52% вважають жертвами тільки поляків, тільки 2% вважають жертвами українців і тільки 9% вважають жертвами поляків і українців. Натомість 52% опитаних вважають винними в конфлікті тільки українців, тільки 3% вважають, що винними в конфлікті були і українці, і поляки, і тільки 1% вважають винними в конфлікті були поляки.

Подальша таблоїдизація і політизація цієї теми була можлива тому, що з 2008 року фактично припинився активний діалог між українськими і польськими істориками. Тобто конференції, зокрема, серія конференцій «Важкі питання», які відбувалися з 1990-х років тоді припинилися. І, по суті, історики не брали участі у взаємних обговореннях, не порівнювали свої напрацювання.

Ситуація з браком цього діалогу припинилася тільки після переломних для України подій Євромайдану 2013-2014 років. Вони переломними були не тільки тим, що змінилася політична еліта в Україні, але переломні були і для польського суспільства, в якому суттєво зросли симпатії до українського населення. І за результатами Євромайдану якраз соціологією було зафіксовано найвищий рівень підтримки польським населенням українців. Відповідно, в 2014 році, користаючись цим політичним тлом, було відновлено співпрацю між українським та польським Інститутами національної пам’яті. Відновлено таким чином, що ми вивчаємо досвід наших польських колег, неодноразово їздили туди, вивчаючи питання влаштування архівів, організації інформаційної роботи. Вони приїжджають сюди, ми організовували виставку, присвячену Катині, яку презентували і в Києві, і презентуємо в Харкові, в Дніпропетровську і в інших містах. Врешті-решт в кінці 2015 року було створено, започатковано і почав працювати польсько-український форум істориків, завдання якого якраз зосередитись на питаннях 1939-1947 років (тобто, питаннях конфлікту і найбільш конфліктних питань).

Наскільки ефективною буде власне спроба цього форуму істориків повернутися до наукової дискусії навколо важких питань минулого, покаже вже тільки цей рік, 2016 рік, коли мають бути поновлені дві наступні зустрічі. Але вже зараз, мені здається, ми можемо однозначно стверджувати актуальність цих зустрічей. Не тільки через те, що ця тема зазнала таблоїдизації в минулі роки, але й тому, що така таблоїдизація, ця загроза існує і в майбутньому, і особливо тепер, зважаючи на те, що цього року заплановано презентацію художнього фільму відомого і визначного польського режисера Войцеха Смажовського «Волинь», який, судячи зі сценарію, знову спровокує гарячі суспільні дискусії. Я мав можливість ознайомитися з цим сценарієм і переконаний, що знов будуть дуже гарячі дискусії, і, на жаль, здебільшого дуже далекі від того, щоб наблизити їх до того, що насправді було між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Хоча сподіваюся, хочеться вірити, що зважений голос істориків, які намагатимуться пояснити, що, як і чому сталося, звучатиме в цих дискусіях принаймні не менше, ніж голоси тих, які здобувають собі дешеву популярність на минулій трагедії.

Дякую за увагу і сподіваюсь на питання.


ОБГОВОРЕННЯ

Кирило Галушко (модератор)

Дякуємо, пане Володимире! Ваша лекція є певною антитезою тому, що у нас було зранку – лекція Олександра Ваврищука «Історія з розкладу» (про виклад українського минулого в українській періодиці протягом останніх 25 років). Ми тут скаржилися на те, що слабкі контакти між фаховими істориками та журналістами, що історики пишуть самі для себе, а журналісти насправді формують громадську думку. І от той приклад польський, який Ви навели, для нас є дуже повчальним у тому сенсі, що діалог між медіа і фахівцями-експертами повинен існувати. Для цього необхідна певна сформована культура, тобто, аби звертатися не лише до політиків (хоча політики завжди братимуть у цьому процесі участь).

Це вимагає від істориків активнішої громадської та соціальної позиції для того, щоби впливати на ті сегменти громадської думки там, де надто поширене маніпулювання. Зрозуміло, що ця боротьба може бути безуспішною, але вона повинна існувати, що дійсно вимагає від істориків і активності, і діалогу і, як в даному разі, оскільки ця проблема Волині має настільки багато контекстів, як показав пан Володимир, – і не тільки двосторонні, і не тільки внутрішні польські, не тільки двосторонні польсько-українські. Воно потрапляє в контекст сучасної інформаційної війни Росії проти України, і впливу, маніпулювання громадською думкою європейських країн. Тобто, тут настільки величезний клубок проблем, контекстів, з якими розбиратися і розбиратися. Я думаю, що воно було дуже цікаво і безперечно викличе якісь запитання в авдиторії. Прошу піднімати руки.

Василь Петрик
Ви говорили про таблоїдизацію історії в трохи негативному контексті. А чи не думали Ви про те, що варто власне перейняти досвід польського суспільства у формуванні властиво історичних медіа? Тих численних історичних журналів, які можна купити у кожному польському супермаркеті? Властиво й українській таблоїдизації історії, яка би дала нам властиво донести набагато швидше історичну інформацію до населення.

Володимир В’ятрович
Я власне недарма придумав таке складне, важковимовлюване слово «таблоїдизація» для того, щоби його відрізнити від слова «популяризація». Я двома руками за популяризацію, я буду робити все від мене залежне для того, щоби проводити популяризацію, і власне одну з головних функцій Інституту нацональної пам’яті я бачу якраз в популяризації.
Справа в тому, що є певна прірва між історичними уявленнями суспільства і академічною спільнотою. І цю прірву треба якимось чином заповнити, заповнити популярними якимись продуктами. Натомість «таблоїдизація» – це вже якийсь наступний крок і крок, як на мене, вбік. Крок, коли історія спотворюється, історія спрощується, і коли всі ці спрощення стоять на заваді як уявлень про минуле, так і стоять на заваді якогось нормального порозуміння. Ми бачили результати цієї таблоїдизації теми, яка призвела до того, що в 2009 році для більшості поляків головним ворогом у Другій світовій війні були українці. Тобто, це абсолютно спотворює уявлення того, що справді було в роки Другої світової війни, попри жорстокість цього конфлікту, навіть якщо ми візьмемо цифру в 100 тисяч, яка зараз є канонічною і в польській історіографії і в праві, вони все одно не порівняльні з глобальними втратами тих самих поляків в роки Другої світової війни чи то від Радянського Союзу, чи то особливо від нацистської Німеччини.
Отже, таблоїдизація – це не просто популяризація. Це популяризація «в мінус», перетворення історії в «жовту» пресу. От це те, чого ми маємо уникнути, але разом з тим ми повинні пам’ятати, що потрібна популяризація.
Інша крайність від таблоїдизації – це історики в своїй «вежі зі слонової кістки», які видадуть монографію в 100 примірників, і вважають, що вони все зробили. А все інше, вибачте, «попса», нас інше не цікавить, це нижче нашого рівня, ми не будемо до цього опускатися. Звідки береться таке уявлення? Воно теж має своє коріння, мені здається, з радянського минулого, коли в радянські часи історію перетворювали в таку собі ідеологічну служницю для режиму, яка має писати на замовлення. Відповідно після розвалу радянської системи для багатьох стало будь-яке уявлення про якесь суспільне замовлення, про якусь суспільну місію істориків стало звучати як муміто: про яку місію можна говорити, я історик, я пишу сам для себе, історія для істориків, історик сам для себе все робить.
Натомість в мене інша зовсім позиція. Мені здається, що українські історики ще дуже завинили перед українським суспільством, вони ще дуже багато мають зробити для того, щоби пояснити українське минуле. Тому що, якщо це не будуть робити історики, які на то вчилися, які знають якусь методологію, які вміють зрозуміти це минуле, це будуть робити політики, які будуть інтерпретувати так, як це їм потрібно сьогодні – вони будуть говорити на чорне «біле», а завтра на біле – «чорне». Відповідно, ми отримаємо абсолютно збаламучене суспільство, яким дуже легко маніпулювати. Тобто, через це популяризація історії абсолютно потрібна, і через це я вітаю сьогодні ініціаторів «Відкритої Школи Історії», вітаю громадську ініціативу «Лікбез», яка багато для цього робить.
Звичайно, хотілося би, щоб у нас так само було так багато видань, як в Польщі. Поки що до цього далеко, але вже щось робиться. Я дуже завзятий бібліофіл і я бачу, як з кожним роком кількість літератури на тему історії України в кожній книгарні зростає і зростає. Спочатку це була моя улюблена книгарня «Є» на вулиці Лисенка в Києві. Спочатку це була третинка полички, потім поличка, тепер шафа, по суті. Сподіваюся, що скоро ми дійдемо до книгарні, яка буде наповнена виключно літературою і суто науковою, і науково-популярною. Ці речі, по суті, між собою пов’язані, тому що так само не можна зробити якоїсь якісної популярної продукції, якщо немає під це наукової основи. Тоді вийде якийсь там «Шлях аріїв» чи інші дурниці, які будуть популярними, але які не мають нічого спільного з історією.

Питання з залу
Скажіть, будь ласка, чи ви плануєте – і пан Кирило, і пан Володимир – виступати на полі не тільки українців, але й на полі росіян і поляків? Тобто, чи ви плануєте робити свої публікації польськомовні і російськомовні?

Володимир В’ятрович
«Друга польсько-українська війна» вийшла польською мовою. Незабаром вона вийде англійською мовою.
Я з превеликим задоволенням готовий був би взяти участь у всіх дискусіях, зокрема, в Польщі. На жаль, донедавна (сподіваюсь, ситуація зараз поміняється), принаймні до 2014 року на більшості дискусій про польсько-український конфлікт Володимир В’ятрович був таким собі «великим неприсутнім». Про мене багато говорили, але мені сказати слова не давали. Нещодавно мені переслали кліп з якоїсь такої чергової публічної дискусії, де редактор журналу «Впрост» (забув, як її звати, жінка) говорила, що ми справді зустрічалися, і я їй доводив, що українці насправді ніколи не вбивали поляків, що нібито це все робило НКВД і т. д. Очевидно, що дуже просто нав’язувати такі уявлення мені за моєї відсутності. Сподіваюся, що ця ситуація поміняється, я зможу взяти участь в такого роду дискусіях, я переконаний, що дискусії між істориками, які навіть мають інші уявлення, – це крок вперед. Дискусії між політиками навколо минулого – це в кращому випадку топтання на місці або і провали назад. Я великі надії покладаю на цей форум істориків, який ми започаткували, де ми зможемо врешті-решт дискутувати, говорити, сперечатися.

Кирило Галушко
Оскільки запитання було адресовано також і мені, то я скажу, що проект «Лікбез», який до нещодавна існував лише у вигляді сайту, у нас всі, якщо не більшість статей про деміфілогізацію історії України мали два мовних варіанти (тобто, українською і російською мовами) – для того, щоби могли цим користуватись люди на Cході України і, зокрема, в Росії. Десь 10% відвідувачів нашого сайту – це росіяни (ну, переважно їхні культурні столиці – Санкт-Петербург і Москва). З приводу російськомовної друкованої продукції, то з цим важче, оскільки, як мені видається, серед українських видавців поки не усвідомлена необхідність того, що треба знайти російськомовного читача української історичної продукції. Оскільки в нас половина людей, які читають, читає російською мовою, а більша частина науково-популярної історичної літератури походить із Росії, і нам необхідно займати якийсь сегмент, аби людина, яка ще не зашорена і спроможна обирати поміж історичними продуктами, щоби вона мала українську продукцію російською.
Але в нас буде невдовзі ще один варіант поширення на російськомовний сегмент: ми будемо робити на Інтернет-каналі UKRLIVE TV серію передач з такими самими лекціями російською мовою, які будуть знаходитися в Інтернеті, в YouTube, і посилання будуть на оновленому сайті Liкбез http://likbez.org.ua, який зараз проходить тестування і, сподіваюсь, невдовзі запрацює, тобто, буде і та відеопродукція, якою зможуть скористатися на сході України та в Росії, щоби, принаймні, знати про українську позицію по багатьох ключових питаннях.
 
Володимир В’ятрович
Ще хвилинка реклами в контексті того, що сказав Кирило. Нами активізовано (за участі, до речі, Lікбезу) книжку, яка називається «Війна і Міф. Невідома Друга світова війна». 50 ключових міфів – радянських і сучасних російських міфів (і українських міфів) – про Другу світову війну. Ми видали разом з «Клубом сімейного дозвілля» книжку великим тиражем. Це зразок якраз науково-популярної публікації, опертої на наукові дослідження. Там доволі великий творчий колектив, але питання, які ми розглядаємо, - це ті питання, які ми чуємо повсюдно з засобів масової інформації.

Юрій Зінченко, член Асоціації політв’язнів України
У мене два запитання. По перше, я знаю багато людей, українців, які були переселені з Холмщини, Надсяння, Лемківщини на нашу територію. Є такі на Львівщині, таких людей, знаю, багато є. Чи є такі люди, поляки, переселені з нашої території у Польщу після Другої світової війни і яке їхнє співвідношення, кого більше, а кого менше?
І друге запитання. Яка роль спецслужб московських (НКВС, КГБ і ФСБ) в тих питаннях, які ми зараз піднімаємо? Чи вони втручалися в розпалювання цієї міжнаціональної ворожнечі, щоб відвернути увагу від питань Катині, від питань знищення літака в Підмосков’ї з майже всім керівництвом Польщі?

Володимир В’ятрович
Щодо переселень, які мали місце в 1944-1947 роках. З території сучасної Польщі було переселено 400 тисяч людей і тут присутній, до речі, Володимир Середа, який очолює товариство тих, хто були переселені, 150 тисяч після цього…


Голос з залу: 482 тисячі

Володимир В’ятрович
Так, 480 тисяч, майже півмільйона українців було переселено зі східної Польщі на територію України, здебільшого на Південь, в ці області (хоча частина і на Західній Україні). Потім близько 150 тисяч в рамках акції «Вісла» було розселено вже по території Польщі, в північно-східну Польщу, натомість з України було виселено близько 800 тисяч поляків…

Голос з залу: 809 тисяч.

…809 тисяч за 1944-1946 роки. І в Польщі теж є багато таких товариств депортованих з України. Зокрема, серед них якраз і створені ці так звані «кресові» організації, частина з яких мають такий дуже виразний політичний контекст.
Щодо участі якихось третіх сторін в цьому конфлікті. Звичайно, що вони були. Звичайно, що в цьому протистоянні була зацікавлена і нацистська Німеччина (відома ця фраза Еріха Коха, «що я би хотів, щоб українець, зустрічаючись з поляком, хотів його вбити, а поляк хотів вбити українця»), звичайно, що в цьому була зацікавлена і очевидно радянська система.
Справа в тому, що поляки, які на території Західної України розвивали своє підпілля, ставили собі за завдання відновлення кордонів 1939 року. Вони були переконані, що падіння Німеччини означатиме відновлення кордонів 1939 року. Очевидно, що на це не збирався йти Радянський Союз, очевидно, що Радянський Союз був зацікавлений в ослабленні й українського, і польського національного руху, відповідно це стравлювання між двома рухами було абсолютно на користь третій силі, в даному випадку Радянському Союзові.
Очевидно, що не маємо документів, в яких були би рішення НКВД провести провокацію, вбити поляків, списати на українців і так далі. Є такі речі, які таким чином не робляться. Але маємо цікаві матеріали, які говорять про те, що власне це крихке протистояння між українцями та поляками на Волині і потім в Галичині, порушувалося в першу чергу там, де з’являлися радянські партизани. Після появи радянських партизан таке важке протистояння між українцями і поляками вибухало вже в конкретний конфлікт. Чому? Тому що радянські партизани і польське населення вважалися союзниками у антигітлерівській коаліції. Відповідно, радянські партизани перетворювали польські населені пункти, польські села в свої опорні бази, в свої опорні пункти. Для українських повстанців першим і головним ворогом завжди була радянська система. Відповідно часом приходило до того, що українські повстанці атакували ці населені пункти, радянські партизани відступали, і таким чином залишалося безборонне польське населення, яке винищувалося.
Прикладом такої складності всієї цієї ситуації було знищення польського села Гута Пеняцька. Гута Пеняцька, польське село, населене здебільшого поляками, стало базою для радянського партизанського загону (здається, Крутікова), які провели диверсію проти німців, після чого залишили це село, німці вирішили покарати село, але вирішили покарати руками не німецьких частин, а українських частин, добровольчих полків. Таким чином, знову таки, хто були ті українці, які знищили це польське село? Чи вони були українцями? Етнічно так, але виконували німецькі вказівки і так далі.
Насправді це все дуже складний вузол, і через це я категорично не сприймаю такого лінійного погляду на цю проблему, що нібито існував якийсь наказ, було його виконання і в результаті ми отримали такі факти, коли було знищено дуже багато людей. Насправді все було набагато складніше, насправді дуже багато тих поляків, які сподівалися на співпрацю з Радянським Союзом, очевидно теж постраждали.
Є один зі страшних документів 1944 року (документів українського підпілля) про те, що коли наближався фронт на Волині, польські підпільники координували свої дії з радянськими фронтовими частинами і потім навіть з НКВД – для того, щоби, зокрема, протистояти українцям, проводити навіть якісь спільні операції. Після цього фронт розвинувся далі, польські підпільники в одному з районів Волині відновили прикордонні стовпи 1939 року. Наступного дня польських підпільників НКВД повісили просто. Для того, щоби продемонструвати, що ніхто не збирається рахуватися просто з «кресами» поляків. Це призвело до якогось розуміння того, що головним ворогом для українців є таки не поляки, а для поляків – не українці.
Що все таки є головний ворог, яким є ця комуністична система, про що абсолютно забувається, забувають медіа, забувають історики, що ті люди, які в роки Другої світової війни вбивали один одного – українці і поляки – вони знайшли в собі достатньо розуму, сили і відваги, щоби почати разом боротися. Відбувався переговорний процес, 1944-1945 рік. Є чудова фотографія з одного з таких переговорів, де сидять українці і поляки, один на одного дивляться, звичайно, як вороги, але разом з тим розуміють, що вони мають бути разом. Відбувалися спільні акції. Одна з найвідоміших акцій в травні 1946 року – це спільний штурм міста Грубешів, де було і НКВД, і польське комуністичне військо. Штурм, у якому взяли участь і українські повстанці під керівництво Євгена Штандери, і польські повстанці. Це саме ті два актори, які два роки перед тим буквально вбивали один одного, вони разом штурмували. Символіка цього Грубешова взагалі ще йде далі, зважаючи на те, що польським гарнізоном тоді командував Ярузельський, який потім став президентом Польські Людової і т. д. Тобто, мені здається, що про такі речі теж потрібно пам’ятати, що не тільки ми вбивали одне одного, але й те, що знаходили в собі сили разом співпрацювати. І я сподіваюся, що мас-медіа теж будуть пам’ятати – і не тільки про це. Дякую.

Питання з залу
Чи могли бути ініціаторами цього конфлікту 1943 року власне або представники Третього Рейху, або представники Кремля?
 
Володимир В’ятрович
Це вимагає дуже простої відповіді. Не буде простої відповіді. Одна з моїх улюблених приказок полягає в тому, що на кожне складне історичне питання є дуже проста, всім зрозуміла і неправильна відповідь. От якби я сказав, що так, звичайно, Третій Рейх це все зробив, чи зробив НКВД – саме те, чого очікували би деякі таблоїди для того, щоби написати: В’ятрович черговий раз заперечив злочини українців.
Насправді в такого роду конфліктах не було одного ініціатора. В такого роду конфліктах не було одної події, з якої все почалося. Не могло бути одної вказівки, не було одного актора, відповідно, ми ніколи не знайдемо якоїсь одної відправної точки. Ми говоримо про настільки масштабний конфлікт, що насправді він був результатом навіть не десятиліть, може, навіть століть попередньої історії. Насправді, коли ми говоримо про це польсько-українське протистояння, ми повинні розуміти його в аспектах не тільки міжетнічної війни, війни між різними політичними силами, але й соціальний аспект.
Тут сидить Богдан Гудь, який багато пише про те, що ця війна була значною мірою соціальною. Ми говоримо про те, що ця війна була, між іншим, і релігійною, мала навіть релігійний аспект, тому що найгостріший конфлікт був саме в тих регіонах, де український регіон був православний, тобто Волинь і Холмщина (а поляки, відповідно, католики). Тобто, тут суміш всіх цих речей і привела до настільки кривавого конфлікту.
Так само, як ви не знайдете якоїсь відправної точки, якогось вбивства в Сараєво, яке запустило Першу світову війну. Ви не знайдете, до прикладу, в пізніших югославських війнах, з чого почалася ця вся загальна бійня. Так само і тут ми не знайдемо. Тому що було багато дуже різних подій, які разом в сукупності і дали такий результат.


Слухала Світлана ЯНІВ
http://zbruc.eu/node/53685
 


 Передісторія волинської річниці
Яцек Куронь

 

Наближається волинська річниця. Отут почнеться відьомський шабаш. Повернімося в передісторію. Суть справи в тому, що там провадили польську колонізацію. То був залишок по двадцятому році, після земельної реформи, коли надходили більшовики і пішла чутка, що селянам дадуть землю. Тоді польський, панський, сейм (мій батько ніколи не називав інакше, тільки “панська Польща”, а про ту казав: “Та, яку вони називають народною”) ухвалив реформу. На Волині з гігантських маєтків, що там були, ділянки виділяли т. зв. польським військовим осадникам-ветеранам війни. Але де б там вояк їхав: він за пару грошів продавав селянину. Їхали туди польські осадники.

 

Треба підкреслити, що на українських землях, що тоді належали Польщі, був неправдоподібно сильний рух кооперативний, культуральний, освітній. У Львові були крамниці “Маслосоюзу”, де можна було купити добре масло, добрий сир, і ніхто не питався про його національність. Моя мама йшла за дванадцять вулиць до “Маслосоюзу”. Навіть в ендецькій пресі почали бити на сполох: з українського села не було перспективи службового зростання, а з польського була: кожна трохи визначна особистість потрапляла до адміністрації, поліції тощо. А з українського села – в кооперацію. Але на польських селах молодь теж лишалась, і вони ходили до українських інституцій: грали в українських аматорських театрах, працювали в Маслосоюзі.

Після підпалу якогось колоніста (стодолу йому спалили чи що) улани та поліція рушили на села – і відбулася пацифікація. Як відбувалася пацифікація – я знаю точно, бо мій батько був журналістом у Львові, він їздив по селах і приходив додому із синім від жаху обличчям. Молоко лилося рікою, книги, ясна річ, збирали на купку і спалювали, всіх селян ставили в чергу, вони мали зняти портки і діставали двадцять п’ять палок на дупу. Як кидалася жінка, то робили “тюльпан”: жінку підвішували за ноги, і всі ті спідниці, а тоді майток не носили, осідали вниз, на обличчя.

Потім, через кілька років, була різанина: українці різали поляків.

Я звикло кажу так: ніхто не має такої ваги, на якій би зважити справедливість, вину і помсту. То правда, що бути пацифікованим у змальований спосіб легше, ніж бути вбитим чи зарізаним. Але ніхто таких зважувань не робить: ненависть мусила бути, вона потужно наростала, а потім ніби запал хтось кинув. Фактом є, що УПА видало наказ про етнічні чистки – тепер ми знаємо, що це є злочин.


На якійсь конференції я чув від старших людей: “Це було цілком гречно – приходили і попереджали, що назавтра зі всім мусять винестися. А як ні – то вб’ємо”. А я йому кажу: “Якби до пана прийшли і сказали виїхати, а назавтра вбили – це було б гречно?” І український зал мене підтримав. Мусимо усвідомити, що злочин породжує злочин, варварство породжує варварство тощо.

Оповім історію: хлопець, потім діяч “Солідарності”, пережив волинську різню. Сім’я пішла на жнива, а його віддали до тітки, тож він був неврахованою дитиною в цій родині. Як вони прийшли, то він заліз під обрус. Решту порізали. Він виліз і так, закривавлений, побіг у поле. Там як зачули – кинулися до родини матері в інше село, де на центральному майдані його вислухали. Тут же взяли зброю і пішли до сусіднього українського села, де учинили різню. А я йому кажу: “Якби ти був з цього українського села, як би оповів?” – “Та так би оповів: прийшли поляки і всіх порізали”. Ото маємо цілу історію: завжди в націоналізмах історія починається в тому місці, коли нам зроблено кривду. Далі вже йдуть наслідки. А раніше, як було раніше – про це мовчать.

 
З інтерв'ю 2002 року ("Поступ", 5.09.2002)

 

 

Волинська резолюція та польсько-українські стосунки

Ольга Попович, 4 серпня, 2016 р.

Найбільшою помилкою з українського боку буде симетрична відповідь (Не буде, бо з українського боку жертв і кривд від поляків значно більше, тому відповідь буде автоматично асиметрична - Б.Г.)



Два тижні тому польський Сейм прийняв резолюцію про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами у 1943-45 роках. Таким чином, Сейм встановив 11 липня офіційним днем пам'яті за жертвами, а самі події назвав геноцидом громадян ІІ Речі Посполитої. Резолюцію приймали з емоційним обговоренням у парламенті, передувала їй попередньо прийнята фактично така ж резолюція Сенату.

Резолюція пропольська чи антиукраїнська?

В Україні сеймове голосування за резолюцію здебільшого сприйняли негативно. Часто виникало нерозуміння та розчарування: як така братня та підтримуюча нас Польща змогла прийняти антиукраїнську резолюцію? І взагалі, багато хто з українських коментаторів підхопив визначення «антиукраїнська резолюція». Більш емоційні трактували це так: «польські політики – агенти Кремля». Такий погляд також підсилює реакція на згадану резолюцію в Росії, яка вітає та радіє їй, а також доволі активно розкручує цю тему в різних медіа. Якщо ж розглядати польську політику з позиції проукраїнська/антиукраїнська, то такі визначення та пояснення здаються простими та зрозумілими. Вони не потребують глибшої рефлексії, але часто провокують емоційні висновки та поглиблюють відчуття «нас зрадили». Ці висновки не пояснюють для українського читача/глядача, чому ж за резолюцію в Сеймі свої голоси віддали аж 432 депутати та не було жодного голосу проти.

Тим, хто хоч трохи знайомий з польськими реаліями, відомо, що тема волинських злочинів – це один з міцних елементів історичної пам'яті в Польщі. Часто ця пам'ять переростала в міфи, у яких образ українських націоналістів, або ж просто українців, був набагато гіршим та страшнішим від образу нацистів чи більшовиків. До середини 2000-х питання волинських злочинів переважно лежало у площині історичних досліджень та історичної пам'яті «кресових середовищ». З активним входженням на польську сцену політичної партії Право і Справедливість (ПіС) це питання почало поволі переростати у політично активне.

2013 року польський Сейм вже приймав «волинську» резолюцію, але, на відміну від теперішньої, не було ані встановлено офіційно дня пам'яті, ані сам злочин не отримав чіткого визначення геноцид. Ба більше, тоді серед перерахованих формацій, які брали участь у етнічних чистках поляків на колишніх землях ІІ Речі Посполитої, було згадано тільки дві – ОУН та УПА. Нова ж резолюція до ОУН та УПА додає ще сформовану з українців німецьку дивізію СС Галичина та «інші українські формації, які співпрацювали з німцями», а також говорить про «понад 100 тисяч замордованих», тоді як резолюція 2013 року містила окреслення «близько 100 тисяч». Тоді «за» проголосувало 263 парламентарі з таких партій, як коаліційна Громадянська Платформа (ГП), Польська селянська партія (ПСП) та Союз демократичних лівих сил посткомуніста Лєшека Міллера. Утрималось 128 депутатів опозиційної партії ПіС Ярослава Качинського та 14 Солідарної Польщі (на виборах 2015 року кандидати Солідарної Польщі стартували за списками ПіС), а проти проголосувало 33 депутати від ліво-ліберальної партії Рух Палікота. Одразу ж після голосування депутати партії ПіС обурювалися такою резолюцією, адже їхньою вимогою було формулювання «геноцид», і саме це визначення відкинула парламентська більшість, очолюваною Громадянською Платформою. Обурювався разом з Ярославом Качинським і теперішній міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який у момент цьогорічного голосування був поза межами Варшави.

Ще 2008 року, у 65-ту річницю волинських злочинів, Лех Качинський був сильно критикований одіозним ксьондзом Ісаковичем-Залеським за те, що не з'явився на урочистостях із вшанування жертв, які організовували «кресові середовища». Сам Лех Качинський у своїй зовнішній політиці та відносинах з Україною намагався уникати конфронтації в історичних питаннях. А от голос одіозного ксьондза з кожним роком ставав дедалі гучнішим. Тепер він не тільки частий гість різних теле- та радіоефірів, але й має своїх репрезентантів у польському парламенті. Його погляди – це часто також погляди праворадикалів і неофашистів у Польщі, різних «патріотичних» рухів, які з кожним роком стають все агресивнішими у своїх акціях. То чи саме до такої політики, часто агресивної щодо інакодумаючих, націоцентричної, шовіністичної та антидемократичної «дозріло» польське суспільство? Не думаю, але підігрування таким поглядам та рухам і політизація історичних питань нестиме загрозу демократичному розвиткові Польщі та її безпеці. Вогонь розпалити завжди легше, ніж потім погасити пожежу.

Резолюція Сейму, яку підтримала абсолютна більшість депутатів, була сприйнята ними як пропольський і патріотичний документ. За неї голосували і симпатики праворадикального крила, і ліберали. Зрештою, те, що в цій резолюції не йшлося про засудження «українців» як таких, а про конкретні формації, теж варто пам'ятати, оцінюючи її з точки зору «антиукраїнськості». А ще у ній знайшлося місце на «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraża szacunek i wdzięczność Ukraińcom, którzy narażając własne życie, ratowali Polaków» («Сейм Республіки Польща висловлює повагу і вдячність Українцям, які, піддаючи небезпеці власне життя, рятували Поляків») та «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraża solidarność z Ukrainą walczącą z zewnętrzną agresją o zachowanie integralności terytorialnej» («Сейм Республіки Польща проголошує солідарність з Україною, яка воює із зовнішнім агресором за збереження своєї територіальної цілісності»). Можливо, що саме через ці формулювання й не знайшлося голосів проти? А може, колишні противники формулювання «геноцид», будучи тепер у меншості в парламенті, побоялися політичних атак опонентів і звинувачень у непатріотичності?

Оскільки польська сторона відкинула пропозицію українських парламентарів прийняти спільний документ, то цей факт, можливо, дещо на виріст, можна прийняти як аргумент, що резолюцію радше прийнято для польського громадянина і основний акцент робився на польську внутрішню політику. Однак прийняття саме такого тексту резолюції, де офіційно закріплюється поняття «відплатні акції» («akcje odwetowe»), хоч і засуджується їх, певним чином створює подвійний стандарт в оцінці жорстокого вбивства. Виходячи з моралі демократичної держави, для якої людське життя є найбільшою цінністю, а жорстоке вбивство не має виправдання, то на рівні злочинів, вчинених представниками українських націоналістів мали б бути однаково засуджені і так звані «відплатні акції» з боку польських формацій. І мова не йде про порівняння жертв з обох боків, а про цінність людського життя як основну вартість для розвитку здорового суспільства. Але цього в резолюції нема.

Разом з питанням Єдвабного, погромів у Кельцях та офіційним вшануванням героїчності Проклятих Солдатів (офіційно день вшанування запровадив 2011 року попередній парламент, в якому більшість становила коаліція ГП-ПСП) резолюція про «Волинь» започатковує новий етап в історичній політиці офіційної Варшави. А те, що вона може мати антиєврейський, антиукраїнський чи антибілоруський вимір, уже буде наслідком, а не умовою такої політики. З українського боку варто оцінювати таку політику і прораховувати ризики для двосторонніх відносин. Проте засуджувати чи схвалювати таку політику – мають вирішити самі громадяни Польщі, і тільки вони можуть висловити протест та вплинути на її зміну.

Особисто мені бракувало тверезих оцінок можливих наслідків цієї резолюції не від української сторони, а від представників польських консерваторів. І якщо вони таких загроз не бачать, то це справді може бути загрозливим сигналом для подальшого українсько-польського діалогу. Не менше непокоїть те, що часом представники консервативного крила хочуть продовження діалогу з українською стороною, бачачи в ній малодосвідченого «молодшого брата». Російська агресія та окупація українських територій сильно вплинули на українське суспільство, і формула «старший-молодший брат» за жодних обставин не може бути прийнятна для повноцінного діалогу між сусідами. Болючий досвід «старшого брата» в Україні вже засвоїли і нема потреби в пошуках нового.

Чи можна було уникнути такої резолюції?

Щонайменше з 2013 року, коли тодішню «волинську» резолюцію лідери ПіС називали «резолюцією-потворою», було зрозуміло, що після виграних парламентських виборів відбудеться її зміна та впровадження у неї поняття «геноцид». Чи завинили цим попередні польсько-українські дискусії, які проводились за формулою «вибачаємо і просимо вибачення», яку зараз консерватори називають «хованням проблеми під килим»? Не певна, бо саме така формула допомагала багатьом в Україні спокійніше та з усвідомленням всього жаху сприйняти факт етнічних чисток проти поляків, здійснених українськими націоналістами. А приклад того, що в самій Польщі відбуваються дискусії, в яких відверто говорять про злочини поляків проти євреїв у часи Другої світової війни та пробують оцінки «відплатні акції» як не менше зло, ніж злочини українських націоналістів, давав аргументи у дискусіях тим, хто намагався переконати у критичних оцінках захисників діяльності ОУН та УПА. Тепер цих аргументів стає менше, а внесення до пантеону героїв контроверсійних Проклятих Солдатів у Польщі зміцнює в українських середовищах, для яких ОУН та УПА виключно герої, правильність такого мислення – «герої можуть чинити злочин, але попри це вони і надалі залишаються для нас героями».

Офіційній владі в Україні, за винятком 2010 року, коли Віктор Ющенко своїм указом визнав героєм України Степана Бандеру, до 2015 року не можна було закинути героїзацію ОУН та УПА, при цьому без належної оцінки їхньої ролі в етнічних чистках. Після ж прийнятого закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» у польської сторони таки з'явилися поважні аргументи. Звісно, не обійшлося тут без демонізації значення та ролі голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича у творенні нової історичної політики. Вплив Володимира В'ятровича часто сильно перебільшувався, але критика має свої підстави. Варто лишень глянути на сторінку УІНП, з якої видно, як справді підбираються факти, щоб показати виключно героїчний бік діяльності діячів ОУН та боротьбу УПА.

Беззаперечно, УПА боролася за незалежність України, але так само й конкретні відділи та конкретні керівники несуть відповідальність за етнічні чистки поляків у 1943-45 роках. Відокремлення в УПА тих, хто справді не пішов на колаборацію з нацистами та боровся з двома тоталітаризмами за незалежність, від тих, хто вибрав шлях злочину, має відбутися на офіційному рівні, як із прийняттям закону «Про правовий статус». І маємо ми це зробити не так для польської сторони, як для самих себе. Належна оцінка історичного минулого, без надмірної та однобокої героїзації, допоможе нам плекати здорове суспільство, в якому людське життя буде основною цінністю. ОУН поставило собі мету здобути незалежність, але методи, якими досягалося цієї мети, мають знайти свою об'єктивну оцінку і розуміння. Тільки в тоталітарних країнах є прийнятною модель – мета виправдовує засоби. Але ж ми будуємо країну демократичну, тож маємо розуміти, що є головною цінністю такої держави.

Що далі?

Найбільшою помилкою та недозрілістю з українського боку буде приймання так званої симетричної відповіді на резолюцію Сейму. Те, в якому напрямку заповідається розвиток історичної політики Польщі, для України може бути прикладом, чого варто уникати і не повторювати. Здорова дистанція та адекватна критика складних питань минулого допоможе уникнути помилок в майбутньому. Для України, як і для Польщі, важливо утримати і розвивати добросусідські відносини. Про те, що від ворожнечі між Польщею й Україною виграє однозначно Росія, говорять впливові політики, експерти, інтелектуали. Враховуючи незгасиму агресивну енергію Кремля, тільки міцна співпраця та підтримка один одного допомагатимуть протистояти цій агресії.

Чи буде успіх у новому форматі польсько-українського історичного діалогу? Питання відкрите. Якщо діалог відбуватиметься на підставі «правди», яку кожна зі сторін може мати свою, то результати успіху примарні. Бо, говорячи мовою «правди», часто сторони діалогу чують тільки себе і не здатні до самокритики. Поки не бачу міцних аргументів, що варто змінювати формулу діалогу. Резолюція Сейму – рішення політичне, натомість мудрістю в продовженні польсько-українського діалогу буде спроба абстрагуватися від цього рішення і повернутись до формули «почути один одного». На жаль, поки не маю міцного переконання, що це можна успішно реалізувати, враховуючи те, що історична політика у Польщі змінює основні акценти та гамує принцип критицизму, а особливо, якщо й українська історична політика остаточно відмовиться від цього принципу.

http://zaxid.net/news/showNews.do?volinska_rezolyutsiya_ta_polskoukrayinski_stosunki&objectId=1399733


«Геноцид» – лише початок

Юрій Опока, 24 липня

Резолюція Сейму РП як початок нового періоду міждержавних стосунків

Українсько-польський процес порозуміння і примирення останнім часом набув нових, загрозливих для добросусідства ознак. Європейська «криза біженців» сприяє популярності правих сил. Безпрецедентне падіння прихильності до українців, безкарні напади на українські меншини, заборона на в’їзд музичному гурту, визнання «Волинського геноциду» – це тільки частина фактів, котрі промовисто свідчать: українсько-польський «медовий місяць» закінчився.

І медовий місяць, і його закінчення мали свої раціональні причини. Вони криються у внутрішніх суспільно-політичних процесах обох країн, а також у міжнародній кон’юнктурі. Більше року тому ZAXID.NET один із перших пояснював, чому Україна програє вибори в Польщі. Тоді багато українських експертів будували мітичний «союз Міжмор’я», очікували поставок летальної зброї з Варшави і «на ура» сприймали перемогу правого президента. Тоді ж новий тренд тільки вимальовувався, щоб сьогодні набути чіткіших рис...

Педагогіка сорому

Фактично, вся політична влада у Польщі належить одній правій партії – «Право і Справедливість». Особливе місце в структурі польської політики – з ексклюзивним впливом на парламент, міністрів і президента – займає лідер партії Ярослав Качинський. Він формує головні вектори розвитку. Качинський – євроскептик за переконаннями. Часто говорить про потребу реформувати унію. Хотів би забрати в ЄС частину польського суверенітету і повернути до Варшави. Можливо, нестримна пристрасть до реформ політики пам’яті є видом політичної сублімації. Втрачені атрибути економічного і політичного суверенітету компенсуються через історичну політику. Важко сказати напевно. Так чи інакше, на початку року Ярослав Качинський сформулював нове завдання для польських правлячих еліт: потрібно подолати «педагогіку сорому», адже вона ослаблює поляків. Підважує «національну гордість» і «сили суспільства». Головними «підручниками» педагогіки сорому є лівацькі й ліберальні медіа та їхні ідеї.

Оскільки більшість нинішньої політичної еліти ІІІ Речі Посполитої прямо орієнтується на пана Качинського, то йому двічі не довелося повторювати. Ревізія та реінтерпретація вже усталених історичних наративів відбувається безперервно і по всіх фронтах. Ще донедавна інтелектуали в Україні дуже любили посилатися на польський досвід болісного прийняття «темних» сторін національної історії. Зокрема, це стосується погрому в Єдвабному і дискусій довкола нього. Боюся, доведеться шукати інший приклад. Окремі міністри і працівники Інституту національної пам’яті публічно підважують усталені тези про вину поляків перед вбитими євреями. З’явилися навіть голоси про ексгумацію замучених тіл для нових досліджень і перерахунку. Схожа ситуація – з підходом до погрому в Кельце. Триває жорсткий конфлікт довкола Музею Другої Світової у Гданську. Там експозиція, що розроблялася на підходах до війни як гуманітарної, соціальної і персональної катастрофи, потрапила в немилість, оскільки мало акцентує увагу на «патріотизмі» й правильному національному вихованні. Інший конфлікт: влада, в особі міністра оборони Антонія Мацеревича, сперечається з ветеранами Повстання Варшавського. Першого серпня річниця культового повстання, але військові хочуть під час урочистостей зачитати також і «апель смоленський» – згадати загиблих трагічної катастрофи 2010 року. Це обурює повстанців, котрі пригрозили відмовитися від участі військових у поминаннях. Масова культура не відстає від політики. Після проголошення 2011 року національного дня пам’яті «Проклятих Солдатів» (Żołnierze wyklęci) про їхню боротьбу з’являється щораз більше книг і фільмів. А один із виробників безалкогольних напоїв готує серію енергетиків, де на бляшанках розмістить зображення «Проклятих». В таких умовах у Польщі відбувалися останні дебати про Волинський геноцид.

Перегорнута сторінка

Від апологетів геноцидної природи Волинської різанини часто можна було почути: потрібно врешті визнати правду, вголос назвати злочин злочином, поставити крапку і перегорнути сторінку. На жаль, такий розвиток подій малоймовірний. Сторінку ми й справді перегорнемо, але сага не закінчиться. Натомість розпочнеться новий розділ. Про це свідчить інтенсивна міфологізація та інструменталізація Волинського геноциду.

Міфологізація «Волинської різанини» почалася відразу після самої трагедії. У комуністичній Польщі військові ветерани описували Волинську різню в контексті війни. Очевидно, згідно з лінією партії. Не відставала й еміграція. Наприклад, професор Ришард Шавловський розробив окремий спеціальний концепт «геноциду жахливого» (Genocidum atrox) – найгіршої форми зі всіх можливих геноцидів. Люди, що безпосередньо потерпіли на Волині, переселенці, вигнані зі Східних земель ІІ Речі Посполитої, організовувалися в середовища кресов’ян і систематично нагадували про жахіття війни. Багато з них присвятили життя, щоб донести власну правду чи популяризувати ті події. Прямі нащадки солдатів, які воювали з «бандами УПА», часто займали однозначну антиукраїнську позицію, продовжуючи «священну війну» батьків уже в інформаційному полі. Історики-аматори, не маючи ані методологічної підготовки, ані доступу до архівів, збирали усні свідчення, де йшлося головно про нелюдську жорстокість українців.

Тваринна жорстокість справді була присутня у тих подіях. Причин, на жаль, було багато : цілеспрямована тактика жахання цивільних, відбиток божевільного часу, ненависть до іншого, психічні патології. Варто згадати, що десять років перед тим за 300-400 км східніше матері їли власних дітей. І про ці химери було відомо у поліських селах. Згодом почався Голокост, в якому місцеві українці та поляки допомагали німцям методично знищувати євреїв. Людське життя не вартувало ламаного гроша. В тих умовах важко було не збожеволіти.

Дослідження ж часто були упереджені. Збиралося все, щоб підкреслити власну правоту. Ілюстрацією некритичності досліджень є неправдива історія світлини вбитих дітей божевільної Маріани Долинської. Світлина стала доказом легенд про «бандерівський шлях до самостійної України» обвішаний замученими немовлятами. А може, і джерелом цих легенд. Неправдиве фото стало несучою стіною міфу. Цікаво, що вже після відкриття фактичних маніпуляцій шовіністичні середовища далі використовують цю фотографію як приклад тваринної жорстокості бандерівців. Та й зараз в Інтернеті легше знайти це фото як ілюстрацію геноциду, аніж як ілюстрацію несвідомих помилок (дуже сподіваюся) його дослідження. Особливо в російськомовному Інтернеті.

Тімоті Снайдер вважає, що ми живемо у добу пам’яті, а не історії. Емоційна пам'ять про Волинський геноцид сформувалася давно й не істориками. Відповідно, жодні спростовані факти не порушують вже сформованого концепту. Ані упереджені свідчення, ані фейкові фото, ані завищені цифри жертв. Міф опечатаний.

Інструменталізація «Волині» набувала виразних рис синхронно з міфологізацією. Спочатку пам’яттю про «Волинь» воювали українські та польські політичні еміграції. Одні намагалися її стерти, інші використовували як інформаційну зброю. Після 1991-го пам'ять частково приносили в жертву політиці примирення. Президенти наших держав вели так звану дворівневу гру – на міждержавних зустрічах кути і риторику згладжували, щоб загострити вдома. Врешті вже сконструйована пам'ять про Волинський геноцид, дякуючи новим медіа й здатності до емоційної мобілізації, «завоювала» польське суспільство. Історична реконструкція Волинської різні 2013 року та штучне спалення «українськими бандами» бутафорного села на Підкарпатті можна вважати символом перемоги радикального наративу.

Середовища кресов’ян під лідерством сумнозвісного священика Тадеуша Ісаковіча-Залеського зорганізували активну групу тиску – неформальну політичну партію. Сам лідер невпинно коментує зовнішню і внутрішню політику України та Польщі. Оцінює міністрів. Одним політикам обіцяє підтримку на виборах, іншим погрожує бойкотом, якщо його умови не будуть виконані. Часто використовується «морально-етичний шантаж». За принципом: не визнаєте нашої правди – зрікаєтеся сотень тисяч невинно-закатованих жертв, і загублені будуть ваші душі.

В Україні «Волинь» теж використовували технологічно, поляризуючи й мобілізуючи електорат. За президентства Віктора Януковича свідомо культивувалися війни історичних пам’ятей. Вадим Колесніченко плідно працював з лідером середовища кресов’ян. Уже після Януковича «переможний» націоналістичний історичний наратив свідомо вписав «Волинь» у широкий контекст непростих українсько-польських стосунків, захищаючи героїчний міф УПА, який з 2014 року відродився у новій війні з Москвою.

Зовсім недавній приклад інструменталізації стосується поминальної дати замучених кресов’ян. Традиційно це 11 липня – так звана «Кривава неділя». Цікаво, що на початку літа Ярослав Качинський казав, що не варто виокремлювати поминальну дату 11 липня, адже є 17 вересня – день пам’яті всіх польських жертв на сході. «Волинь», мовляв, наслідок великої війни. Відтоді багато наближених політиків пояснювали, що саме так і треба зробити. Геноцид – геноцидом, а дати окремої не потрібно. Міністр оборони Польщі навіть встиг звинуватити Росію у геноциді. Але коли дійшло до голосування, пункт про окремий день – 11 липня – повернувся без пояснень. Тут варто додати, що 10 липня поляки офіційно поминають жертв погрому в Єдвабному. Немає жодних доказів, що упорядкування календаря мартирології стало жертвою кампанії з подолання «педагогіки сорому», проте причини віражів навколо пам’ятних дат досі невідомі.

Новий період

Одна з красномовних ознак початку нового періоду українсько-польських стосунків – процес обговорення й голосування резолюції про геноцид в Сеймі. Фактично відсутні проукраїнські сентименти. Запальні прокурорські промови. Мало бракувало, щоб резолюцію прийняли без голосування – за загальною згодою. Після голосування депутати бурхливо аплодували стоячи. Незначна групка проукраїнських депутатів або вийшла зі зали, або утрималася. За це вони одразу отримали тавро «зрадників» польського народу. Тепер уже вони перетворилися на символічних «українських кресов’ян», тільки не про землі йдеться, а про маргінальний характер проукраїнських сил у Сеймі. У 2003 році Сейм і Верховна Рада одночасно приймали постанову про примирення. У 2016 році Сейм вже засуджував «український націоналізм» без будь-яких консультацій з Радою. 432 голоси – за проект, 0 – проти, 10 – утрималося. Ще декотрі вийшли.

Такій кардинальній метаморфозі польського політикуму щодо «українського питання» є пояснення. Серед іншого – це зміна, а навіть деконструкція засадничої стратегії українсько-польських відносин, так званої «доктрини Ґедройця» – багатолітнього камертону східної політики Польщі. На жаль, немає змоги занурюватися у творчість культового редактора й розбирати ідейні засади «доктрини УБЛ» (Україна-Білорусь-Литва). Коротко нагадаємо, що Єжи Ґедройць був редактором польського еміграційного видання «Культура», на сторінках якого десятиліттями пропагував українсько-польське примирення. Саме він найбільше постарався, щоб поляки розумом і серцем відмовилися від східних земель, Львова та Вільнюса. Адже це було не так просто, як може здаватися тепер, особливо дивлячись з сучасної України. Фундаментальні пласти польської культури розрубали по живому, і те, що 1991 року не було жодної політичної сили, котра б захотіла ревізії кордонів, – заслуга Ґедройця. Саме він вдихнув життя у тезу: нема незалежної Польщі без незалежної України. Беззаперечності цій тезі надав авторитет Ґедройця, вона не є сама по собі очевидна. Сформулювавши доктрину про необхідність існування незалежної України, Ґедройць зумів вкласти її безальтернативність у голови діячів легендарного «Комітету захисту робітників» і «Солідарності». А оскільки фактично вся політична та інтелектуальна еліта Польщі вийшла з антикомуністичної опозиції й тільки потім розсварилася – основні меседжі «Культури» засіяли увесь політичний спектр. Авторитет доктрини був беззаперечний, і навіть колишній комуніст Александр Квасневський її перейняв. На позір романтична, українофільська доктрина була в засаді дуже прагматична й раціональна. Недарма схожі ідеї повторював один з авторів «Культури», впливовий у США Збігнєв Бжезінський. Та роки йшли, Польща вступила до НАТО. Згодом у ЄС. Відходили і відходять авторитетні «хрещені батьки» українсько-польського примирення, найвідоміший приклад – Яцек Куронь.

Відбувається закономірна зміна покоління політичного класу. Скоро вже не буде людей, які тримали в руках номер «Культури». Згаданий вище радикальний лідер кресов’ян пан Ісаковіч-Залевскі називає, як не дивно, Ярослава Качинського останнім впливовим політиком школи Ґедройця. Після нього, мовляв, з Україною вже не будуть панькатися. Крок за кроком Ґедройць втрачає актуальність, а слідом за цим іде невпинний процес десакралізації України у зовнішньополітичному баченні Варшави. Прометеїзм закінчився.

Крім того, Польща стає щораз більш європейською країною в сучасному розумінні «європейськості». З активним пропутінським «правим інтернаціоналом» та політичними елітами, які не ведуть виборців, а йдуть за ними, догоджаючи.

Пост-Волинь

Українська позиція складна. Традиційно, ми самі себе завели в лабіринт. Замість проводити широкомасштабні дослідження на Поліссі й опитувати живих свідків: українців, білорусів, поляків та євреїв, Київ дочекався, коли свідчити будуть вже їхні діти, котрі переказуватимуть почуті колись легенди про бандитів/героїв, поляків/українців, жертв/катів.

Водночас «волинський міф» у Польщі вже сконструйований, живий і постійно живиться від масової культури та історичних реконструкцій. Він не піддаватиметься модифікації і не йтиме на користь міждержавним стосункам, оскільки в його основі лежить глибока людська кривда й агресія. Проте Україна за жодних умов не може дозволити псувати стосунки з найближчим сусідом. Якщо для Польщі «доктрина Ґедройця» тепер суто консультативна, то для України це імператив. Вона актуальна як ніколи. Якщо в п’ятницю Варшава заявила: «Ґедройць помер!», то в понеділок Київ має відповісти «хай живе Ґедройць!». Історія свідчить: коли і на Сході, і на Заході пожежа – Київ неспроможний втримати державність. Уже давно прийшов час впорядкувати західний напрямок.

Потрібно додати, що «доктрина Ґедройця» не передбачає жодних автоматичних зобов’язань Польщі перед Україною. Тому не варто тлумачити полякам слова Єжи Ґедройця, Івана Павла ІІ чи Ісуса Христа, як це дозволяє собі публічно робити Голова Комітету ВР у закордонних справах пані Ганна Гопко. Ні надривистий емоційний тон, ані апеляція до святих авторитетів і праведників, ані некоректні слова про «кілька мізерних особистостей» (на фоні майже одноголосної (!) підтримки резолюції в Сеймі та Сенаті) не зарадять в українсько-польських відносинах. А саме їх покращення, а не погіршення є прямим обов’язком пані Гопко. Саме за вирішення проблем, а не їх створення вона отримує зарплату. Цікаво було б почути хоч коротенький звіт, як спеціалісти від зовнішньої політики Верховної Ради працювали, щоб запобігти цьому голосуванню. Скільки разів Голова комітету відвідала Варшаву, коли там буяли волинські страсті? Парламентська дипломатія все ж здатна на більше, ніж кинути Володимира В’ятровича на фейсбук-амбразуру і лайкати його статуси. Парадоксально, але владолюбство Петра Порошенка, котре заставило його закрити на собі більшість зовнішньої політики, показує себе в кращому світлі, аніж емоційні істерики депутатів.

Україна серйозно заборгувала Єжи Ґедройцю. І мова не лише про промоцію антології «Розстріляного відродження», якою той займався особисто в Парижі. Мова про 27 років безумовної «варшавської адвокатури» і стратегічного партнерства. Мова про надійний тил. І для того, щоб віддати борг, замало просто пам’ятати і цитувати. Потрібно діяти у стилі Редактора. «Ґедройць» – не людина, а інститут. Щоденні газети, інтелектуальні тижневики, видавництва, дослідницькі центри, ціла плеяда провідних політиків, публіцистів, професорів і журналістів Польщі – усе це «Ґедройць». Майже три десятиліття він формував грані «східної політики» Польщі.

В Україні ж ситуація драматично інша. Польщею займаються одинокі інтелектуали й перекладачі. Для підрахунку аналітичних центрів, що досліджують проблематику Центрально-Східної Європи, достатньо пальців однієї руки. Але якщо ми виходимо з пост-радянського простору, то неодмінно потрапимо у регіон Центрально-Східної Європи. Більше варіантів нема. І критично необхідно знати, як там поводитися, щоб бути вдома, а не в гостях.

Що стосується геноциду. Тут давно важливо напрацювати стратегію поведінки. Передусім треба врешті усвідомити, що абсолютна більшість поляків сприймає Волинську різанину як геноцид. Друге – обережніше з формулюваннями, гострими деклараціями та істерикою. Українцям не варто вступати в польські політичні конфлікти на якомусь боці. По-факту ліберали польського Сейму штовхали правих до радикальніших формулювань. Політична влада колись зміниться, але навряд чи з умовною ліберальною партією «Громадянська Платформа» можна буде добиватися пом’якшень у формулюваннях. Вони просто знімуть це з найгарячішої повістки, оскільки менше зациклені на історії.

Безумовно, потрібно визнати злочини УПА на Волині. Безумовно, потрібно засудити діяльність Клима Савура. Зрештою, Володимир В’ятрович сам не раз наводив свідчення, що Клячківський займався злочинною самодіяльністю. То чому не відділити очевидних військових злочинців і їхні фактичні злочини від філософських дискусій про рівень ідеологічної фашизації українського націоналізму. Міфологія про визвольну боротьбу проти НКВС не надщербиться, натомість це буде значним кроком до відділення зерна від полови. Тут, до речі, теж можна прислухатися до редактора Ґедройця і його поради відмовитися від того, що вважаєш своїм і цінним заради спільного безпечного майбутнього.

Окрім того, потрібно врешті подолати «національні наративи» у підході до схожих мультирівневих трагедій. Неможливо написати прийнятну для всіх «українську» чи «польську» історію «Волині». Світ уже дано напрацював нові методологічні підходи до вивчення і пояснення масових убивств. Згадайте тільки про теорії «коммеморативної зумовленості» чи «подвійної окупації» Тімоті Снайдера. А були ще Ганна Аренд, Тоні Джадт і багато-багато інших світових умів, яких так потребує «Волинь». Натомість польські історики цитують пропаганду польського підпілля, українські відповідають пропагандою ОУН, а збоку ще росіяни, котрі, як завжди, цитують доповідні записки НКВС. Як наслідок, маємо періодичні епізоди боротьби і нову війну за Волинь 2.0 – Армія Крайова vs УПА vs НКВС. Тільки тепер стріляють рафінованими цитатами власної пропаганди. Все це виглядає, перефразовуючи класика, як дідусі на дискотеці, котрі ще й сваряться про молоді літа.

Це щодо філософії порозуміння. Однак є ще й практика порозуміння, і вона відмінна від спільного бачення історії. Польща й Україна мають чимало точок наявної і потенційної співпраці, котрі виходять за межі історії чи військової безпеки. Різкий дефіцит робочої сили, зумовлений масовою міграцією поляків на захід, відкрив польський ринок праці. Це зручний для України ринок, оскільки географічно близький. Відтак люди не покидатимуть Україну назавжди, а повертатимуться витрачати зароблені кошти. Це добре місце дочекатися кращих часів в Україні. Історики та політики не змогли домовитися. Вже давно час спробувати бізнесу. Всі інші, якщо не можуть допомогти, то хоч не заважайте.
http://zaxid.net/news/showNews.do?genotsid__lishe_pochatok&objectId=1398612


Волинь: парадокси інтерпретації

Юрій Опока, 22 червня, 2016

Чому визнання етнічних чисток посилить позицію України в українсько-польському примиренні

Відділи УПА чинили злочинні етнічні чистки польського цивільного населення на Волині під час Другої світової. Такі злочини мали ознаки геноциду, і людей, котрі їх скоїли, потрібно визнати військовими злочинцями. Приблизно так звучить засаднича теза польської сторони у нашій міждержавній дискусії про історію. Натомість українська сторона пропонує розглядати «Волинь» у ширшому контексті польсько-українського військового конфлікту, де кричущі злочини чинили обидва учасники. Ці тези часто подаються як взаємно суперечливі, але це не так. Якщо українці насміляться прийняти польську пропозицію, це посилить позицію України в діалозі примирення і розширить простір для маневрів. Парадоксально, але позиція поляків потрібна українцям.

Морально-етичний вимір Волинської різні, а особливо українське покаяння за неї теж має елементи парадоксальності у тому сенсі, що вибачення передусім потрібні не жертвам, а винуватцям. Каяття та примирення – важливі максими в житті християн, а українське суспільство (як і польське) часто декларує глибоку релігійність. Отже, українцям потрібне християнське покаяння, і добре, що це усвідомлюють найвищі церковні архієреї, котрі вже не раз зверталися до польських духівників. Та морально-етичні аспекти «Волині» – предмет окремої широкої дискусії і водночас інтимного персонального розважання кожного. Адже навряд чи каяття може бути масовим та всезагальним. Натомість текст пропонує зосередитися на більш прагматичних аспектах українсько-польського діалогу про історію. Зрештою каяття і співпереживання приходять лише після усвідомлення та розуміння, котрі, своєю чергою, зароджуються в діалозі. 

Листування

Нещодавній лист українських громадських, духовних та політичних діячів до поляків вкотре підтвердив: процес примирення поміж двома народами якщо не зупинився, то рухається надто повільно. А в час активної суспільно-політичної турбулентності в ЄС, Польщі та Україні надто млявий рух може з легкістю перейти в регрес. Докази цьому помітні вже зараз. Наприклад, березневе опитування громадської думки у Польщі (CBOS) показало вражаючі дані. Кількість поляків, що з симпатією ставляться до українців, впала з 36% у 2015 до 27% у 2016. Такого драматичного падіння за всю новітню історію наших держав ще не було. Фактично, ми відкотилися на 10 років назад. І це не лише реакція на постійне збільшення українських заробітчан у Польщі. Невирішені питання спільної історії з року в рік підточують діалог поєднання.

Першими український лист опублікували в «Газеті Виборчій». З’явилися окремі блоги  та поодинокі реакції представників католицького духівництва, та все ж широкого резонансу звернення не викликало, принаймні позитивного резонансу – праві середовища розкритикували цей лист ущент. Вже як хвиля спала, польські депутати з партії «Право і Справедливість» все ж відповіли власним листом, але нічого принципово нового там не сказано. Пропозицій щодо спільного дня пам’яті польські політики не прийняли, натомість по-менторськи вказали українцям на контроверсійність історичної політики.  

Формула примирення «Пробачаємо та просимо вибачення», запропонована колись польськими єпископами для польсько-німецького порозуміння, не знаходить широкого відгомону в серцях поляків. Вкотре складається враження, що ми переконуємо переконаних. Активні симпатики України відомі, і вони вже давно пробачили. Активні противники – теж, і вони вже навряд чи вибачать. Проблема, щоправда, полягає в іншому. Про трагедію на Волині в Польщі відомо не всім. У комуністичній Польщі ця тема була заборонена й більшість людей про неї не знали. Проте ситуація змінюється. У 2008 році 41% поляків взагалі нічого не знали про трагедію. Вже 2013 року частка тих, хто нічого не знає, скоротилася на 10%. Щоправда, велика кількість тих поляків, котрі знають дуже мало. Очевидно, що польське суспільство з року в рік наново відкриває «Волинь». Ще рано говорити про кореляцію між інтерпретацією «Волині» і ставленням поляків до українців, проте логічно припустити залежність цих тем. Відтак офіційному Києву варто напрацювати раціональну, а головне, ефективну позицію. Погіршення українсько-польських стосунків зовсім невигідне, а зараз навіть загрозливе для України.    

Багатоголосся однієї розмови 

Упродовж багатьох років однією з найпопулярніших стратегій подолання українсько-польських історичних суперечок вважалася політика «історичної амнезії». Мовляв, історію варто залишити історикам, а двом сучасним народам потрібно будувати майбутнє і не порушувати дражливих тем.  Історики свою справу зробили – знайшли документи, описали жертви, пояснили причини. Але  суперечки лише наростають. Досвід показав, що будь-які спроби політики «амнезії» в українсько-польському діалозі не працюють. На це є кілька причин.

Перша причина – це відчутна політизація питання в обох країнах. Теоретично, побудувати діалог на рівні політичних еліт й оминути найпроблемніші питання можна. Це, наприклад, намагалися робити Александр Квасневський і Леонід Кучма. Правда, ефективність процесу напряму залежатиме від персональних взаємин політиків. Квасневський і Кучма були друзями, мали схожі політичні погляди й полюбляли разом випивати. Та, попри дружбу, логіка фактів дозволяла польському президентові називати Волинську різню «геноцидом».  Їхні наступники – Віктор Ющенко та Лех Качинський – теж були близькими друзями й теж зробили чимало у процесі історичного примирення. Проте історія все ж і їх посварила: після присвоєння Ющенком статусу героя України Бандері та Шухевичу Качинський фактично припинив з ним спілкуватися. Відтоді політичний діалог почав буксувати. Віктор Янукович уже не шукав дружби з Броніславом Коморовським – вони з інших світів. Попри те, що країни зуміли спільно провести Чемпіонат Європи з футболу, питання історичних взаємин з поляками почали використовувати у внутрішньополітичних іграх. Чого вартий тільки лист «регіоналів» і комуністів до польських депутатів 2013 року, де українці закликають визнати, геноцид  вчинений «бандерівцями» на Волині. Петро Порошенко опинився у делікатнішій ситуації, аніж всі його попередники. Революція і війна відчутно підштовхнули українське суспільство  «вправо». Водночас у Польщі до влади прийшли праві політичні сили. Тепер дискурси: «вічні жертви – вічні герої» стали невід’ємною частиною політичної риторики і в Польщі, і в Україні.

Друга, не менш важлива причина неефективності «амнезії» – це «усуспільнення» чи то пак «соціалізація» процесу міждержавних перемовин. Зі вступом Польщі у ЄС та бурхливим розвитком громадянського суспільства міждержавні ініціативи ставали щораз помітнішими. Розмови ведуться на рівні організацій, наукових інститутів та медій. В Україні наразі зміцнився середній клас із виразною ліберальною орієнтацією. Поступово процес примирення та діалогу з політичного перетворюється на громадсько-політичний. Десятки міждержавних акцій, ініційованих «знизу», регулярно порушують незручні питання. Глобалізація й поширення Інтернету теж вплинули. Українці з поляками можуть спілкуватися напряму, часто оминаючи традиційні медіа як посередників. Хоча важко сказати, чи пішло це на користь процесу примирення: якість коментарів і блогів часто є низькою і деструктивною. Мова ненависті, як і фейкові фото «вбитих бандерівцями дітей», поширюються мережею блискавично. Що можна ствердити напевно, то це те, що процес діалогу став значно динамічніший, відколи до нього заангажувалися широкі верстви користувачів Інтернету.

Отже, амнезія не мирить, а може і нашкодити. На політичному рівні еліти погоджуються мовчати залежно від кон’юнктури, і щойно вона змінюється – починаються історичні спекуляції. На виході ми отримуємо неможливість замовчування проблеми, непоступливість сторін, чергові неприйняті вимоги щодо вибачення і обмін давно озвученими аргументами.  Контури кризи українсько-польського діалогу примирення стають щораз чіткішими.            

Стратегія подолання кризи

Однин із канонів кризової комунікації каже: запорука ефективної розмови – чіткі меседжі й правильні адресати. Для того, щоб рухатися далі, мусимо хоч приблизно розуміти, з ким і про що говорити.    

Аудиторія. Визначати цільову аудиторію у справі міжнаціонального примирення – річ непроста. В ідеалі обидва народи є адресатами. Але політична стратифікація визначає реальність. Дуже умовно в питанні ставлення до «Волині» можна виокремити три основні суспільні групи поляків.

Перша – ті, хто знає про «Волинь», пробачив і ставиться до українців радше позитивно. Часто це люди з українським корінням або ті, хто контактує з Україною безпосередньо. У політичному плані це адепти ідей Яцека Куроня, чиє середовище, на жаль, невпинно зменшується.  

Друга група –  хто знає про «Волинь», не пробачив і вирізняється характерною антиукраїнською позицією. Найчастіше це вихідці з так званих «кресів», тобто земель ІІ Речі Посполитої, які сьогодні є українськими. Серед них багато людей, що особисто потерпіли під час антипольських акцій УПА, тому навряд чи вони колись примиряться з українцями.

Третя група – найчисельніша. Люди, котрі не мають чіткого ставлення до «Волині», оскільки не дуже знайомі з тематикою. Особливістю цієї групи є те, що вона постійно зменшується. Соціологія показує щораз більшу кількість обізнаних. А далі все просто: людина дізнається про «Волинь», формує власне бачення й обирає між першою та другою групою. 

У дискусіях доводилося чути думку, нібито історія перестане бути важливою і болючою тоді, коли помруть живі свідки та люди, що безпосередньо постраждали. Проте практика спростовує цю тезу. Приклад українсько-російських відносин показує, що вага міфів про Велику Вітчизняну війну обернено-пропорційна кількості живих свідків. Цифрові суспільства множать емоції. Тож даремно сподіватися, що радикальне середовище кресов’яків зменшуватиметься. Найближчим часом у Польщі вийде художній фільм «Волинь», де українці, м’яко кажучи, висвітлені негативно. Антиукраїнська група, очевидно, поповниться новими прихильниками.

Українській стороні варто працювати з «центристами». Оскільки відмовчатися не вдасться, потрібно активніше формулювати власну позицію і переконувати людей. Специфіка сучасних європейських демократій має особливість: політичні еліти перестають задавати тон, вони прислуховуються до мас. Якщо Україна «програє» на рівні польського суспільства, годі буде сподіватися близьких стосунків на політичному рівні. Тоді концепт «адвокат в Європі» перейде у розряд історії. А оскільки наша держава не може похвалитися великою кількістю друзів, найближчих варто оберігати.     

Меседжі. Якщо з цільовою аудиторією більш-менш зрозуміло, то зі змістом повідомлень все набагато складніше. Власне, на цьому рівні й точаться найбільші суперечки, які нагадують замкнуте коло. Тому саме цей аспект діалогу примирення потребує прагматики.

Після схвалення парламентом Польщі резолюції 2013 року, що Волинська різня – це етнічні чистки з ознаками геноциду, польська сторона сформулювала власну позицію. Насправді це найкоректніше формулювання, на яке могла сподіватися Україна. За схожу стриманість варто дякувати тогочасній правлячій партії – Громадянській Платформі. Ймовірно, «Право і Справедливість» поведеться радикальніше й прямо пропише визначення «геноцид» у документі.

Для України найкраще було б прийняти термін «етнічні чистки» ще тоді, у 2013-му, і пробувати закрити питання термінології. Якби в нещодавньому листі від українців конкретно вказувалося, що пробачення ми просимо за злочинні етнічні чистки, вчинені конкретними злочинцями, що воювали в лавах УПА, – можливо тоді, відповідь була б теплішою.

Потрібно розуміти: термін «Волинська трагедія» у багатьох поляків викликає оскому. Реакція дуже схожа на українську, коли ми чуємо принципове «на Україні», а не «в Україні». Мовляв, так вчить російська граматика. Ще одна аналогія, що допоможе зрозуміти контекст, – це модний тепер підхід до «Волині» як до рядового епізоду українсько-польської війни. Тут відразу згадується виправдання Голодомору неврожаєм. І контрольна теза: а на Поволжі теж був голод!  Можливо, так буде зрозуміліше, як українців чують поляки. Продуктивний діалог потребує компромісної стилістики. Українцям варто взяти на озброєння позицію польських лібералів. Така центристська позиція буде міцним ґрунтом для офіційного Києва, дипломатів і для симпатиків України у Польщі.  Фактично, позиція однієї Польщі 2013-го захистить від позиції іншої Польщі 2016-го року.
 
Зрештою, марно також заперечувати очевидне. Про злочинний характер дій окремих підрозділів УПА на Волині 1943 року написали більшість поважних істориків України, Польщі та світу. Непоступливість української сторони у визнанні злочинів підпілля базується на принципі «своїх не здаємо!». Цей принцип зрозумілий, особливо зараз, коли Україна вкотре воює за право бути. Але на позір зрозумілий принцип є помилковим за своєю суттю. Парадокс полягає в тому, що для порятунку своєї більшості потрібно відректися від злочинної меншості. Серед різних бойових одиниць УПА були мародери та злочинці. Були убивці цивільного населення.  Зрештою, відомі безпосередні організатори й виконавці «антипольських акцій».  І неважливо, що особливо жорстокі етнічні чистки польського населення були в часі українсько-польського конфлікту. Злочин має бути засуджений, а злочинці – названі. Формулювання  «окремі частини УПА чинили етнічні чистки поляків з ознаками геноциду» жодним чином не кидає тінь ані на всю УПА та її війну за незалежність, ані на ідею української незалежності, ані на українців.  Натомість визнання конкретних злочинів, що чинилися конкретними людьми, відкриває можливість захисту від огульних обвинувачень. Назвати злочинців злочинцями повинні не поляки, в цьому мають бути зацікавлені самі українці.

Такий крок може відчутно збільшити «проукраїнську» частину польського суспільства. Прийняття очевидних істин розширить поле для маневрів. Після визнання, засудження і каяття за конкретні злочини можна спробувати напрацювати спільні методологічні підходи. Наприклад, і в польському, і в українському підпіллях були окремі групи злочинців, але це не є підставою до огульних звинувачень. Досвід подвійної окупації і деконструкція держави, каже Тімоті Снайдер, провокує найгірші людські інстинкти. 

Наївно було б сподіватися, що суперечки, щодо драматичних сторінок українсько-польської історії можна вирішити остаточно. Завжди будуть ті, хто вимагатиме повної та безумовної капітуляції опонентів. Практика показує, що процес примирення має бути постійним, і навіть тоді він ризикує відкотитися назад. Добре, що в обох суспільствах є люди, котрі це розуміють і регулярно підтримують діалог. Добре, що українські лідери написали лист, але, здається, прийшов час насмілитися на ще один крок вперед. Не буває народів-героїв чи народів-злочинців. І не може весь народ бути заручником окремих груп, навіть якщо вони воювали і гинули за Україну. Вибачення й засудження власних злочинців не свідчить про слабкість, зовсім навпаки. Тільки зрілі та сильні нації приймають відповідальність і зізнаються в помилках.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volin_paradoksi_interpretatsiyi&objectId=1395609


Звернення без відповіді

Анджей Шептицький, 15 червня, 2016 р.

Лист українських інтелектуалів з приводу Волинської трагедії

Група українських інтелектуалів, політиків і духовних осіб минулого тижня надіслала лист полякам, пов'язаний з непростою історією двох народів. Він містив таку культову фразу: «Ми просимо вибачення і так само пробачаємо злочини і кривди, заподіяні нам».

Лист був підписаний людьми, котрі упродовж багатьох років щиро анґажувалися в польсько-український діалог (перший ректор університету Києво-Могилянська академія В'ячеслав Брюховецький, колишній посол України в Польщі Дмитро Павличко), представники політичних і релігійних кіл (перший президент України Леонід Кравчук і герой Помаранчевої революції Віктор Ющенко, глави Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви). Цей документ є важливим кроком у наших відносинах. Бо ще у 2003 році, під час церемонії в Павлівці, тодішній український президент Леонід Кучма не забажав просити вибачення у поляків за волинський злочин. Потім були спільні заяви церков 2005 і 2013 років і, нарешті, цей це лист.

Вибачення тут і вже

Звернення українських інтелектуалів зустріло в Польщі поміркований відгук: у кращому випадку – невелике зацікавлення (важко знайти його загалом у мережі, хіба що на сторінках Gazety Wyborczej), частіше – критику. Міністр закордонних справ Вітольд Ващиковскі заявив, що не повністю погоджується з тезами послання. На його думку, обидві сторони мусять вжити заходів щодо Волинської трагедії, але зараз ініціатива лежить на українському боці –  подає українське агентство УНН з посиланням на польське радіо.

Чому ж з польського боку присутній такий скептицизм? Можна визначити чотири засадничі причини: еволюція історичної політики обох країн, специфіка взаємного сприйняття, зміст листа і дії інших гравців, котрі мають на меті домогтися розколу між двома народами.

Історична політика Польщі й України протягом останніх десяти-дванадцяти років зазнала значної еволюції. У Польщі ці зміни пов'язані передусім з діяльністю партії «Право і Справедливість» в 2005-2007 роках і після 2015 року. За президентства Леха Качинського політика Польщі не була скерована проти України, проте свою справу зробило зростання інтересу до історії, і в результаті – різниця історичних ресентиментів, певних національних традицій: іноді ендецьких (мова йде про Національно-демократичну партію Польщі, котрій були близькі ідеї фашизму й націонал-соціалізму – ZAXID.NET) або навіть націоналістичних.

Чинний уряд, нехтуючи досягненням останніх двадцяти шести років і критично ставлячись до більшості закордонних партнерів, не може вже дозволити собі мати амбітної, сталої політики примирення з Україною, за яку виступав Лех Качинський. У розрахунок йде кількість жертв і вимога вибачень «тут і вже».

Політика нової української влади не сприяє спрощенню завдання «Права і Справедливість». Польща хотіла б, щоб Україна ментально вийшла з посткомунізму, щоб припинила дрейфувати (зокрема й у царині історичної політики) між Росією і Заходом. Певні кроки у цьому напрямі здійснив Віктор Ющенко, але реальний перелом вчинила Революція гідності. Над Віслою радісно спостерігали за падінням пам’ятників Леніна в Україні. Проблема ж виникла тоді, коли замість них з'явилися червоно-чорні прапори Української повстанської армії, коли були ухвалені закони, котрі забороняють історичну критику УПА тощо. УПА вбила на Волині і Східній Галичині до 100 тисяч поляків, тож у Польщі вона асоціюється передовсім з цим злочином. Для українців же, особливо після Майдану, УПА стала символом боротьби за незалежність.

Ще однією проблемою є асиметрія взаємного сприйняття. Польща і Україна – найбільші країни Центральної та Східної Європи, і це сприймається по-різному. Для українців Польща була в минулому одним з ворогів державності, тепер є символом успішної трансформації та адвокатом Києва в західних структурах. Для поляків Україна є колишніми «кресами», бідною пострадянською державою, чиї громадяни запруджують польський ринок праці, і, водночас, важливим партнером, який заслуговує на підтримку, але на польських умовах.

І тут ми підходимо до суті проблеми: з точки зору Варшави, ключовою умовою для примирення є акцептація польської інтерпретації історії, особливо коли справа стосується Другої світової війни. Українці ж, своєю чергою, охоче приймають польську допомогу, але ретельно уникають всього, що могло би вказувати на залежності від польського партнера. Особливо важко їм погодитися на те, щоб колишній ворог формував український історичний дискурс.

«Трагедія» – цього замало

Третє питання – це зміст листа. Я вірю в добру волю його авторів (принаймні, декого з них – наприклад, Кравчук вже три десятиліття є розумним політичним гравцем), але з самого початку було очевидно, що деякі твердження наразяться на незадоволення певних середовищ у Польщі.

Ключова теза звучить так: «Серед них особливо болісними епізодами і для України, і для Польщі залишається Волинська трагедія і польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни, внаслідок яких загинули тисячі невинних братів і сестер». Це зрівнює становище обох країн (був конфлікт, страждали і одні, і другі), тоді як поляки вважають, що саме вони були безневинними жертвами організованої бійні. Крім того, об'єктивні дані (кількість польських жертв значно вища, ніж українських) показують асиметрію втрат двох народів.

Українські автори листа все ж зауважують, що становище поляків та українців не було однаковим, але, на їхню думку, українці виявилися в гіршій ситуації: «Найбільшим лихом у наших відносинах була нерівність, спричинена відсутністю української держави».

Що більше, частина польських середовищ (особливо правих і «патріотичних») протягом багатьох років воює з формулюванням «Волинська трагедія», вважаючи його занадто м'яким. Вони віддають перевагу терміну «різанина» або просто (не заглиблююсь у юридичну кваліфікацію) «геноцид».

Зрештою, можна припустити, що подальші суперечки навколо Волинської трагедії напередодні її сімдесят третьої річниці, як і навколо саміту НАТО у Варшаві, грають на руку Росії, котра протягом багатьох років намагається вбити клин між Польщею та Україною – зокрема й через історію. У цьому контексті заслуговує уваги різкий коментар «Пробачили... самі собі», опублікований на прихильному до Росії порталі Kresy.pl. Автор коментаря стверджує: «Не заперечуючи права підписантів звернення  на благі наміри, не можна все ж одночасно замовчати його очевидні вади, ані тим більше завуальованого в листі – називаймо речі своїми іменами – шантажу». Публіцист також закликає, аби Польща об'єктивно оцінила Волинську різанину, як, приміром, Німеччина оцінила турецький геноцид вірмен, не побоюючись негативних наслідків такого кроку для польсько-українських відносин.
 
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET  і польським  часописом  Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.
 Оригінальна назва статті:  Apel bez odpowiedzi

 („Nowa Europa Wschodnia”)
http://zaxid.net/news/showNews.do?zvernennya_bez_vidpovidi&objectId=1395003

 

7 історій про польських депутатів, що не підтримали "геноцид на Волині"

Ігор Ісаєв, для Європейської правди _ Середа, 27 липня 2016, 13:32

 

Версія для друку Коментарі24

Коли минулої п’ятниці спікер польського Сейму Марек Кухцінський запропонував ухвалити резолюцію про визнання геноциду на Волині одноголосно, в залі почулися вигуки незадоволення.

Кричали ті, хто в момент голосування "утримався" або вийшов з зали. Остаточно Сейм прийняв документ під бурхливі оплески, проте "присмак залишився": автори резолюції хотіли саме одноголосного схвалення. Хто ж був проти такого кроку?

Утриматися або вийти з зали — це були єдині способи висловити протест проти резолюції. Документ сконструйований таким чином, що проголосувати проти нього означало поховати свою політичну кар’єру.

Не йшлося тільки про "геноцид" — як, наприклад, проголосувати проти "солідарності з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності" чи проти "гідного поховання всіх знайдених жертв"?

Отже, з-поміж усіх 442 депутатів ніхто не був проти, 10 депутатів утрималися від голосу і 18 не голосувало.

Ті, які утрималися, це депутати опозиції: троє від "Громадянської платформи" — Марцін Свєнціцький, Януш Ціхонь і Мар’ян Зембаля; а також 7 депутатів від партії "Новочесна" — Ева Лідер, Катажина Любнауер, Єжи Мейштович, Кшиштоф Мєшковський, Моніка Роса, Йоанна Шойрінґ-Вєльґус і Адам Шлапка.

Що стосується 18, які не голосували, то частини на сесії взагалі не було. Не голосували, наприклад, досить видні політики правлячого "Права і справедливості": міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський і оборони Антоні Мацеревич. Обоє в той день перебували з візитом у Вашингтоні.

 

А от офіційного пояснення, чому не голосував Марек Якубяк, заступник голови фракції Кукіз’15, я не знайшов.

З-поміж усіх 72 голосувань того дня Якубяк не брав участі лише в одному, "волинському". Між тим він досить емоційно закликав парламентаріїв "не боятися українців", бо цей документ "можна просунути за два дні".

Однак наші інші історії — саме про тих польських політиків, хто був проти такого "просування". Ці історії не всі, проте вони показові.

Яцек Протасевич і Стефан Нєсьоловський

Яцек Протасевич був присутній у Сеймі 22 липня, проте у голосуванні за "волинську резолюцію" участі не взяв. Він — донедавна один із найвпливовіших політиків "Громадянської платформи" (нині опозиційної, донедавна правлячої), — три дні як був виключений зі своєї партії.

 Яцек Протасевич

Офіційно його виключили за "псування іміджу", проте, за версією Протасевича, нині в "Платформі" йде боротьба "поміркованих" із "консерваторами". Одним із лакмусових папірців цієї боротьби стало голосування у справі Волинської трагедії, говорив він в одній з публіцистичних програм напередодні прийняття резолюції.

— Три роки тому ми в "Платформі" не хотіли вживати слово "геноцид", тому зійшлися на формулюванні "злочин з елементами геноциду". Щоб для блага всього регіону не загострювати відносин з Україною, — наголошував Протасевич.

Натомість нині, за версією Протасевича, теперішній керівник "Громадянської платформи" Ґжеґож Схетина чимало речей погоджує із "Правом і справедливістю". Зокрема, "волинську резолюцію".

Саме через тиск Схетини в "Платформі" проти документа не голосував ніхто, припускає Протасевич.

Черговим депутатом "Платформи", який вийшов з зали в момент голосування, був Стефан Нєсьоловський. Перед тим він виступив проти виключення Протасевича з партії. Обидва, ще раз підкреслю, — одні з найвпливовіших політиків "Платформи" часів Дональда Туска.

Марцін Свєнціцький

Якщо двоє попередніх депутатів "Платформи" просто проігнорували голосування і не брали участі в дискусії з трибуни Сейму, то Марцін Свєнціцький весь час брав слово.

 

Він підкреслював, що міцні формулювання нашкодять двостороннім взаєминам, він вказував, що резолюції варто приймати спільно з українським парламентом, він наголошував, що в Україні вшановують УПА не за вбивства поляків, а за боротьбу за незалежність.

— Тому я вас закликаю, нехай польські прапори на Майдані не будуть забуті! — говорив Свєнціцький під час дискусії щодо проекту на парламентському комітеті.

— Чи ви взагалі вірите в те, що говорите? — відповідав йому Пйотр Зґожельський з Польської селянської партії. — Адже ми маємо стільки доказів того, що вся українська самосвідомість будується на злочинах УПА! Це ж знають учні початкових класів.

Загалом Свєнціцький почув у свій бік чимало колкостей від колег.

Варто додати, що він 20 червня вніс проект "резолюції Сейму в справі польсько-українського примирення". У ньому є заклик про "продовження примирення і діалогу, розпочатого політичними лідерами і духовенством", а також прохання до Верховної Ради України прийняти такий же заклик.

Проект не вийшов за межі парламентської комісії.

Єжи Мейштович

 

Досить активний загалом депутат партії "Новочесна". Це він висловив спротив на пропозицію спікера Сейму прийняти "волинську резолюцію" одноголосно — процедурою акламації.

— Європа переживає різкий поворот у своїй новітній історії, — наголошував він під час парламентської дискусії. — У мільйонів людей руйнується почуття безпеки і впевненості в майбутньому. Тому зростає страх перед незнайомим, ксенофобія і націоналізм. З тривогою ми спостерігаємо за подібними явищами в нашій країні.

Адам Шлапка

Черговий депутат від партії "Новочесна", який утримався від голосування і брав участь у парламентській дискусії щодо проекту. В його випадку просто наведу виступ з трибуни Сейму з урахуванням реакції зали.

 

Шлапка: Давайте разом (з українцями. — Ред.) будувати консенсус і переконувати, що це був злочин.

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...бо ціль така, щоб і українці також це визнали. Тому закликаю всіх депутатів не використовувати цей жахливий злочин...

Голос із залу: Геноцид!!!

Шлапка: ...а прагнути вшанувати пам’ять жертв і шукати рішення в дусі примирення, тому що суттю нашого державного інтересу є добрі відносини з Україною. А ви про це часто забуваєте і граєте саме так, як хоче Владімір Путін.

Зала: сміх, оплески.

Богдан Борусевич

 

Сенатор, колишній спікер Сейму, один із найвідоміших діячів антикомуністичної опозиції.

Нагадаю, ще перед резолюцією Сейму польський Сенат, верхня палата парламенту, закликав назвати події 1943 р. "геноцидом". Борусевич під час дискусії в Сенаті вказував на те, що проект невідомо звідки взявся на порядку денному (це правда, "волинське питання" в обох палатах потрапляло на розгляд у більшості випадків в останній момент), а також на те, що проект несправедливий щодо української сторони.

— Тоді загинули кільканадцять тисяч українців! — наголошував Борусевич під час дискусії в Сенаті. — Дії поляків мали менший масштаб, але вони були такі ж жорстокі, як і дії другої сторони. Дискусія необхідна, але тільки спільна дискусія поляків і українців. Нам не можна бити палкою по голові Україну тому, що та нині слабша від нас!

Єжи Вцісла

 

Теж сенатор і, напевне, найбільш неочікувана історія.

Перед голосуванням Сейму він надіслав листа, в якому протестував проти одноголосного прийняття парламентом "волинської резолюції". Пікантність ситуації в тому, що за тиждень до голосування Єжи Вцісла приїхав до Одеси на запрошення "Опозиційного блоку", щоб зустрітися з "Радою матерів 2 травня".

Зустріч не відбулася, бо сенатора з колегами заблокував у готелі Автомайдан.

"Цей жест ("волинська резолюція Сейму". — Ред.) закриє двері політичного діалогу з Україною", — так Вцісла закликав своїх однопартійців не приймати резолюцію одноголосно. — "Я це зрозумів, коли під час мого драматичного перебування в Одесі один із активістів Автомайдану сказав мені: "Ми знаємо, що ви друг України, бо голосували проти „геноциду"".

Інші, які утрималися

Я не написав окремих історій про депутатів "Громадянської платформи" Януша Ціхоня і Мар’яна Зембаля, а також депутатів партії "Новочесна" Еву Лідер, Катажину Любнауер, Моніку Росу, Йоанну Шойрінґ-Вєльґус і Кшиштофа Мєшковського.

 Кшиштоф Мєшковський

За винятком останнього, вони не брали участі в обговоренні "волинської резолюції", проте утрималися під час голосування.

Загалом це депутати-ліберали, які критикували такі рішення Сейму, як-от загострення аборційного законодавства чи реформа шкільної освіти.

Кшиштоф Мєшковський перед самим голосуванням за "волинську резолюцію" риторично питав:

— Чи словом "геноцид" — адже таке визначення має давати Гаазький суд, а не ми, політики, — хочемо довести до балканізації польсько-українських взаємин?..

* * * * *

Відразу після "волинського голосування" в польському інтернеті з’явилися фото "10 зрадників", які утрималися.

"Ганьба в Сеймі! Ці депутати хотіли заблокувати пам’ять жертв геноциду на Волині. І програли", — таким був заголовок на популярному польському порталі.

Не буду судити, в чому була зрада, а в чому піррова перемога — проте парламентська дискусія про Волинь на вістря польських політичних дебатів поставила добре знані в Україні хештеги: #поразка, #зрада, #ганьба, #перемога.

Автор: Ігор Ісаєв,

журналіст, головний редактор

Мультимедійного порталу українців Польщі PROstir.pl

 

http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/07/27/7052659/

еноциду на Волині

 

 

 

Що ухвалив Сейм Польщі? Переклад резолюції про визнання геноциду на Волині

Переклад Європейської правди _ П'ятниця, 22 липня 2016, 15:09

 

Резолюція Сейму Республіки Польща
у справі віддання данини жертвам геноциду, вчиненого українськими націоналістами
щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках

Землі давніх східних воєводств Польщі особливо сильно постраждали під час Другої світової війни. На цих теренах зіштовхнулися два найбільших тоталітарних режими ХХ століття: німецький Третій рейх і комуністичний Радянський союз.

Дії німецьких і радянських окупантів створювали сприятливі умови для пробудження ненависті на національному та релігійному грунті, а спроби досягнення порозуміння представниками польської держави з українськими організаціями не принесли результату.

11 липня 2016 року відзначається 73-тя річниця апогею хвилі злочинів, які на східних кресах (східних окраїнах) Другої Речі Посполитої вчинили цивільні структури Організації українських націоналістів, збройні формування Української повстанської армії, дивізія SS Галичина, а також інші українські формування, що співпрацювали з німцями. Під час вчиненого в 1943-45 роках геноциду вбито було понад 100 тисяч громадян Польщі, в основному селян.

Їх точна кількість досі невідома, а багато хто з них так і не дочекався гідного поховання і вшанування пам’яті.

Серед замордованих були, крім поляків, євреї, вірмени, чехи, представники інших національностей, а також українці, які встали на бік жертв.

Згадуючи злочини українських націоналістів, не можна ані замовчувати, ані перекручувати польські дії у відповідь щодо українських сіл, під час яких також гинуло цивільне населення. Всі ці трагічні події мають бути повернуті до пам’яті нинішніх поколінь.

Жертви злочинів, вчинених у 1940-х роках українськими націоналістами, досі не були в належний спосіб вшановані, а масові вбивства не були названі, згідно з історичною правдою, геноцидом.

Сейм Республіки Польща віддає належне всім жителям Другої Речі Посполитої, вбитим з особливою жорстокістю українськими націоналістами.

Сейм висловлює найвище визнання і вдячність солдатам Армії крайової, Самооборони кресів і селянських батальйонів, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення, а також закликає президента Польщі відзначити цих осіб державними нагородами.

Тому Сейм Республіки Польща встановлює 11 липня, річницю апогею злочину, Днем пам’яті про поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої.

Сейм закликає до встановлення місць злочинів і їх позначення, забезпечення гідного поховання всім знайденим жертвам, віддання належної шани невинно замученим і вбитим, створення повного списку жертв. Сейм апелює до продовження справи об’єднання і діалогу, розпочатого політичними і духовними лідерами, в тому числі до розширення доступу до державних архівів, зміцнення співпраці влад Польщі і України в найважливіших для майбутнього обох народів справах.

Сейм РП висловлює шану і вдячність українцям, які, наражаючи на небезпеку власні життя, рятували поляків і закликає президента вшанувати їх державними відзнаками. Сейм також нагадує про позицію значної частини українського населення, яка відмовилася від участі у нападах на поляків.

Сейм Польщі висловлює подяку кресов’янам та їхнім нащадкам, а також людям доброї волі, які протягом десятків років домагаються правди, керуючись гаслом "Не про помсту, а про пам’ять просять жертви".

Сейм Республіки Польща висловлює солідарність з Україною, яка бореться із зовнішньою агресією за збереження територіальної цілісності.

Сейм висловлює переконання, що лише повна правда про історію є найкращим шляхом до об’єднання і взаємного прощення.

Як говорив у 2001 році у Львові святий Іван Павло ІІ, "завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові ставити вище те, що єднає, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємоповазі, братерській співпраці і правдивій солідарності".

 

http://www.eurointegration.com.ua/articles/2016/07/22/7052488/

 

 

  15.08.2016 Памятный крест бойцам УНР  
Памятный крест бойцам УНР. Фото: Минобороны Польши
Памятный крест бойцам УНР. Фото: Минобороны Польши

В Минобороны Польши почтили память воинов УН

В Минобороны Польши почтили память воинов УНР.

Их могилы находятся на православном кладбище Варшавы

Представитель Министерства обороны Польши возложил цветы к памятникам воинам Украинской Народной Республики. Об этом говорится в сообщении Министерства обороны Польши.

1_15

Фото: Минобороны Польши

"Директор политического кабинета Бартоломей Мисевичвич возложил цветы к памятникам воинам Украинской Народной Республики, которые боролись за свободу Украины и Польши в 1918-19 годах", – говорится в сообщении.

2_15

Фото: Минобороны Польши

Могилы воинов УНР находятся на православном кладбище Варшавы.

3_09

Фото: Минобороны Польши

Как сообщалось, 8 июля после официальных встреч в рамках саммита НАТО, президент Украины Петр Порошенко почтил память жертв Волынской трагедии, которые погибли от рук украинцев. В частности, он возложил цветы, встав на колено перед памятником

http://www.segodnya.ua/world/v-minoborony-polshi-pochtili-pamyat-voinov-unr-742945.html

 

 

У Раді підготували відповідь на рішення Сенату Польщі щодо Волинської трагедії

Середа, 13 липня 2016, 18:33

 

Версія для друку Коментарі23

У Верховній Раді висловлюють стурбованість постановою Сенату Польщі щодо Волинської трагедії і закликають припинити політизацію історичних питань і зосередитися на конструктивній побудові взаємин між Україною і Польщею.

Про це йдеться в проекті постанови Верховної Ради №4948, яка зареєстрована 12 червня, повідомляє LB.ua.

Інформація про постанову є на сайті Верховної Ради, але текст документа поки відсутній. Ініціатором постанови виступила група із 26 народних депутатів.

"Ухвалення Сенатом Республіки Польща антиукраїнської постанови перекреслює весь політичний і дипломатичний доробок та зусилля держав і народів, спрямовані на взаємне прощення та примирення і  вшанування пам’яті невинно убієнних українців та поляків", - йдеться у тексті постанови.

Депутати наполягають, що постанова Сенату є політично незбалансованою і юридично некоректною, а також спрямована на свідомий підрив дружньої атмосфери українсько-польських відносин.

Депутати усвідомлюють, що єдиним шляхом примирення є вивчення історичної правди і взаємне християнське прощення, до якого закликав Папа Римський Іван Павло ІІ.

"Верховна Рада знову звертається з щирою проханням пробачити і прощає, в дусі християнської моралі і примирення, гріхи тих українців і поляків, які в умовах воєнних потрясінь свідомо чи несвідомо стали на шлях зла, підняли руку на беззбройних та беззахисних польських і українських братів і сестер". - йдеться в документі.

Нагадаємо, 7 липня верхня палата польського парламенту ухвалила постанову щодо Волинської трагедії.

У своїй резолюції сенатори закликають польський Сейм встановити 11 липня Національним днем пам’яті жертв "геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої".

Водночас 11 липня в інтервʼю Польському радіо віце-маршалок Сейму, представник партії Kukiz-15 розкритикував той факт, що резолюцію про вшанування памʼяті жертв Волинської трагедії ухвалив лише Сенат, а не Сейм, де розгляд цього питання "заморожений".

За його словами, Польща у цьому питанні "піддалася на міжнародний тиск" з боку США та України.

Раніше повідомлялося, що Петро Порошенко поклав квіти до пам'ятника жертвам волинської трагедії, ставши на коліно перед ним.

Досі жоден з українських високопосадовців, що був з візитом у Варшаві, не відвідував Волинський сквер, де розташований пам’ятник.

Детальніше про нове загострення у двосторонніх відносинах між Україною та Польщею читайте у колонці на ЄвроПравді: Напередодні катастрофи: чи витримають українсько-польські відносини нову кризу.

 

http://www.eurointegration.com.ua/news/2016/07/13/7052062/

 

 «Волынская резня» и пропаганда
Прежде всего, хочу начать с упоминания о нескольких общеизвестных, но часто забываемых истинах. Во-первых, никакой правды, одинаковой для всех, не существует, есть лишь позиция говорящего, «факты не существуют, есть только интерпретации» (С).
 13:00, 12.08.2016     Комментарии

Сергей Басаревич

Прежде всего, хочу начать с упоминания о нескольких общеизвестных, но часто забываемых истинах. Во-первых, никакой правды, одинаковой для всех, не существует, есть лишь позиция говорящего, «факты не существуют, есть только интерпретации» (С). Во-вторых, если в СМИ поднимается то, что называется «резонансом», или если государственные деятели делают громкие заявления, или если вообще происходит что-то новое и необычное, то, очевидно, вряд ли это происходит просто так.

В ряде случаев интерпретация фактов возможна только определённым образом, и всякий, кто осмелится пререкаться, будет немедленно публично выпорот. Недавние неосторожные высказывания польского министра образования Анны Залевской и последовавшая реакция – тому яркое подтверждение. В случае интерпретации событий на Волыни 1942-1943 годов, к счастью, ситуация ещё не зашла так далеко, но уже имеется ряд тревожных сигналов. И признание сеймом «геноцида поляков» – это очень тревожный сигнал. В общем, если с украинской стороны не будут предприняты энергичные контрмеры, то деятели национального сопротивления ХХ века будут поставлены в один ряд с персонажами третьего рейха. И сама идея украинской государственности будет в очередной раз дискредитирована.

Но дело даже не в этом. А в том, что в Польше существуют и весьма распространены реваншистские настроения и ностальгия о потерянных «восточных окраинах». Пока ещё на бытовом уровне, в маргинальной среде, они редко просачиваются в публичную плоскость. Но деятельность организаций вроде «Реституции Кресов», готовящих иски по возврату недвижимости, принадлежавшей полякам до Второй мировой, – это ещё один тревожный сигнал. Иными словами, нам не стоит терять бдительности в отношениях с ещё одним «братским народом». Потому что российская агрессия против Украины тоже начиналась с уверений в дружбе и любви и с упреков в национализме. Я позволю себе высказать предположение, что сейчас происходит подготовка к территориальным и имущественным претензиям со стороны Польши, которые могут быть воплощены в жизнь в случае дальнейшего ослабления нашего государства. А могут быть и не воплощены, если государство или общество проявит должную реакцию.

То есть нам совершенно необходима собственная однозначная и безупречная интерпретация фактов, имевших место на Волыни в середине прошлого века. И для того чтобы такая интерпретация стала действенным инструментом в борьбе с потенциальной агрессией, необходимо использовать главный приём всех продавцов, желающих продать как можно больше своего товара, — частоту повторений рекламного объявления. Именно с помощью этого приёма была достигнута упомянутая выше ситуация, в которую попала незадачливая пани Залевская. Так было и с печально известным победобесием в РФ и со многими другими вещами. Им же пользуются и поляки, ставящие, помимо всего прочего, многочисленные памятники-рекламы «жертвам ОУН». Так продвигаются идеи в массы.

Когда конфликт происходит где-то далеко или происходил давно, трудно бывает разобраться, кто «хороший», а кто «плохой». За кого, например, надо болеть в Турции, за авторитарного Эрдогана или за непонятных военных? Я, вот, не знаю. Задача, с которой вполне успешно справляется «Russia Today» в Западной Европе, заключается в том, чтобы европейский обыватель стал болеть за Россию. Человек, не погруженный в описываемую реальность, может мыслить только схематически. Западноевропейский обыватель будет пытаться интерпретировать украинские события в привычных ему моделях. «Russia Today» весьма успешно предлагает ему схему «антифашисты против фашистов», и эта схема понемногу вытесняет официальную «антидемократы против демократов». Задача, которую необходимо решить Украине «на внешнем рынке», состоит в выборе и постоянной трансляции своей универсальной пропагандистской схемы, простой, понятной и укладывающейся в рамки «европейских ценностей».

С незапамятных времён существуют два важных пропагандистских приёма: демонизация и героизация, которые отражают примитивную концепцию борьбы добра со злом. Такая двухвалентная логика из средневекового сознания перекочевала в современное, с тем отличием, что место дьявола и чертей прочно заняли Гитлер с компанией, а на месте абсолютного добра мы имеем День победы с православием в России и права человека, демократию и политкорректность на Западе. Россияне и поляки демонизируют УПА и героизируют Красную армию и Армию Крайову, преследуя свои интересы. И эти интересы противоречат нашим. Что мы можем этому противопоставить? Очевидно, что героизация УПА не вписывается в «европейские ценности» и годится только для внутреннего рынка, и то, далеко не на всей территории Украины.

Здесь я предлагаю всем желающим присоединиться к дискуссии. Со своей же стороны предлагаю следующее. Одним из возможных вариантов для пропагандистской схемы может быть «антиколониализм против колониализма». То есть колониализм должен быть демонизирован всеми возможными способами, вспомнить надо всё: от геноцида африканцев до разрушения цивилизаций Мезоамерики, а Кортеса и Писсаро надо обозвать нацистами XVI века. И лучшей интерпретацией волынских событий 1940-х годов в рамках этой логики могла бы стать борьба с колониализмом. То есть мы должны утверждать, что:

- «Волынская резня» совершенно произвольно вырвана из исторического контекста многовековых и трагических взаимоотношений украинского и польского народов;

- Колониализм – это величайшее зло в истории человечества наряду с фашизмом и расизмом;

- Украинцы – это, безусловно, жертвы польского (и российского) колониализма, события 1942-43 гг. произошли на украинской земле и были ответной реакцией на колонизацию;

- Поляки сами не раз становились жертвами немецкого и российского колониализмов. И Львов – такой же польский город, как Данциг – немецкий.

- И вообще, давайте жить дружно.

Я полагаю, что инициатива народного депутата О. Мусия об установлении дня памяти жертв польского геноцида была хоть и искренней, но контрпродуктивной, поскольку доказать, что такой геноцид когда-либо имел место, не получится. Но кто сможет возразить, когда речь зайдёт о жертвах польского колониализма? Да ещё, если начать считать с XIV века? А что можно возразить тому, что Волынь и Галичина были присоединены к Польше в 1919-1920 гг. в результате военной агрессии? И потому все имущественные права поляков в Украине приобретены незаконно.

В любом случае Польша – это ценный союзник Украины, и не стоит её сильно раздражать. Но, если когда-нибудь Интермариум станет реальностью, надо быть готовым к тому, чтобы не дать братьям-полякам снова залезть себе на голову.

Данная рубрика является авторским блогом. Редакция может иметь мнение, отличное от мнения автора.
http://petrimazepa.com/volynmassacre.html

 

 

06.07.16 15:25

 ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ-1943. УКРАЇНСЬКИЙ ПОГЛЯД: ЕТНІЧНА ЧИСТКА ЧИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА?

Тема Волинської трагедії 1943 року час від часу спалахує, породжуючи напругу у стосунках України та Польщі. У 2013-му польський сейм прийняв постанову про визнання вбивства поляків загонами УПА у 1943 році "етнічною чисткою з ознаками геноциду". Сьогодні у парламенті Польщі зареєстровано вже три законопроекти щодо подій на Волині та Східній Галичині. У тому числі, з вимогою визнати дії УПА геноцидом. Польська сторона очікує від України офіційного визнання не лише героїчних сторінок діяльності ОУН та УПА, але й засудження їхніх злочинів. Українська офіційна позиція – злочини українців та поляків на Західній Україні були взаємними. Тим часом російська пропаганда знову прагне використати цей конфлікт між Україною та її ключовим адвокатом на Заході.

Якщо дуже спрощувати, є три наріжні питання. По-перше, чи були акції УПА проти поляків відплатою за насилля й утиски українців у 30-х роках і на початку Другої світової? Як коректно називати їх: геноцидом поляків чи етнічною чисткою? І головне - як сьогодні двом народам досягнути взаємного порозуміння щодо подій 40-х років. Поки відповіді науковців на ці питання відрізняються, часом докорінно. Однак у чому вони погоджуються цілком - у тому, що питання минулого повинні оцінювати історики, а не політики.

"Цензор.НЕТ" підготував серію матеріалів про Волинську трагедію 1943-го. Сьогодні представляємо точки зору українських істориків, які уособлюють різне бачення ситуації на Західній Україні в часи Другої світової - Володимира В'ятровича та Ігоря Ільюшина.

Незабаром читайте інтерв'ю з польським істориком Лукашем Адамським.

волынь вятрович
Володимир В'ятрович

Володимир В'ятрович - голова Українського інституту національної пам'яті, кандидат історичних наук. Стверджує, що в 1943-1947 роках тривала друга польсько-українська війна, у рамках якої відбувалися взаємні конфлікти між двома народами.

ВІЙНА МІЖ УКРАЇНЦЯМИ І ПОЛЯКАМИ БУЛА МАРНОЮ. ЖЕРТВАМИ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ СТАЛИ ОБИДВА НАРОДИ

- Як Ви оцінюєте історію польсько-українського діалогу щодо подій на Волині у 1943 році?

- Діалог розвивається нерівномірно і фактично не охоплює всієї широти та глибини польсько-українського конфлікту в роки війни. Найбільш активно ця тема подавалася в контексті, заданому польськими медіа - винятково Волині і лише 1943 року. Тобто він був завужений територіально і хронологічно. Тому що конфлікт тривав не лише на Волині, але й на Галичині, Холмщині, Надсянні, Лемківщині і не лише у 1943-му, а й 1942-му, 1944-му, 1947-му роках. У фокусованому вигляді тема "Волинь-43" вперше стала медійною і зацікавила політиків у 2003 році. Тоді була спільна заява двох президентів - Квасьнєвського і Кучми - і відкриття ними пам'ятника на Волині. Парламенти України і Польщі теж ухвалили спільний документ про вшанування загиблих.

Здавалося б, після цього питання з політичного порядку денного мало бути знято. Історичні дискусії між українськими та польським істориками активно тривали десь до 2010 року, зокрема в рамках конференцій "Україна-Польща: важкі питання". На жаль, вони припинилися, причому саме тоді, коли ця тема знову почала політизуватися. У 2013 році стало відомо про законопроекти, які мали б визнати антипольські акції УПА на Волині геноцидом. Зважаючи на те, що в Україні тоді була дуже специфічна влада на чолі з Віктором Януковичем, польська ініціатива отримала підтримку доволі великої кількості (149) депутатів з боку України, яких очолив Вадим Колесніченко, що їздив у Варшаву, де переконував у необхідності визнати дії УПА геноцидом. Очевидно, що це робилося на замовлення Росії для внутрішнього українського політичного ринку. Польським політикам тоді вистачило розуму не визнавати події на Волині геноцидом. Було прийнято закон з дивним формулюванням "етнічні чистки з ознаками геноциду", яке не відповідає ні історичній оцінці цього явища, ні юридичній. Найбільш прикро, що на той час не існувало майданчика для польсько-українського історичного діалогу. І фактично не відбулося жодної серйозної наукової конфренції за участі істориків двох країн. Після перемоги Євромайдану нам вдалося створити такий майданчик.

- Як зараз відбуваються дискусії?

- Український інститут національної пам'яті разом з польським інститутом національної пам'яті минулого року створили українсько-польський форум істориків. В його рамках вже відбулося дві зустрічі. Цього року запланована ще одна, на якій між іншим йтиметься саме про події на Волині 1943 року. У роботі форуму беруть участь по шість істориків з кожного боку. Сподіваюся, що діалог істориків деполітизує цю тему.

Однак цьогоріч питання Волині знову підняли на порядок денний саме політики. Сьогодні зареєстровано три законопроекти, які пропонують оцінити антипольські акції як геноцид. У разі прийняття якогось з цих законів, це буде неправильно і з історичної, і з юридичної точки зору. Крім того, певен це матиме негативний вплив на розвиток польсько-українських відносин. На жаль, польські політики вирішили не чекати на результати дискусій між істориками, а самостійно формулювати оцінки минулого.

Я часто чую від польських політиків і колег, що те, як оцінювати події на Волині, є внутрішньо справою Польщі, а до теперішньої України не має негативного стосунку. Однак я впевнений, що має. У даному разі, як і в 40-і роки, виграє третя сторона - Росія, яка зацікавлена у загостренні польсько-українських стосунків. Врешті недавні події у Перемишлі, де молодики, що стояли із транспарантами про "геноцид", напали на церковну ходу українців, - яскраве свідчення того, як політизація теми минулого конфлікту провокує нові.

- У 2013 році Ви говорили, що польські історики переважно не помічають нових документів щодо подій на Волині під час війни, які стали доступними після відкриття архівів. Зараз говорите, що порозуміння з польськими колегами є. Ситуація міняється?

- Міняється. Ми дискутуємо, і я певний, що нові матеріали, які виявили в Україні, суттєво вплинуть на дискусію між українськими і польськими істориками. Тому, що справді кардинально змінився доступ до архівів в Україні. Раніше як польські, так й українські історики не мали можливості повною мірою працювати з документами, які зберігало КДБ.

- Чим пояснити кардинальну різницю в обліку вбитих поляків у 1943-му, які наводять польські та українські історики?

- Якщо говорити про цифри жертв серед поляків, які називаються в Польщі, 100-200 тисяч. Ці цифри не підтверджені не лише документами, але й методологією підрахунків. Такі цифри першими почали озвучувати саме політики, і саме така кількість жертв зафіксована у політичних заявах. Вони є абсолютно спекулятивними і не дають розуміння того, що сталося між поляками та українцями в роки Другої світової війни. Тут ми маємо справу зі свого роду "гонкою трупів", яку започаткували польські політики. Мені здається, що питання чисельності жертв цього конфлікту - це робота істориків і демографів.

- Що за цифра у 35 тисяч вбитих поляків, яку показало розслідування Інституту національної пам'яті Польщі?

- Це цифра, яка опирається бодай на якісь підрахунки. Її наводить Ева Семашко. Вона записувала спогади учасників тих подій. Для мене як для історика усна історія є сумнівним джерелом точної історичної інформації, але це бодай якийсь більш-менш обґрунтований підхід. За результатами цих досліджень Семашко називає прізвища близько 18 тисяч вбитих людей. Загалом у цих спогадах згадуються вбивства 35-36 тисяч осіб. Однак далі Семашко робить дивне припущення, що вбитих могло бути більше, може йтися про 100 тисяч. Звідки вона взяла це кардинальне збільшення жертв - невідомо.

- Польська сторона наполягає, що вбивство поляків на Волині - це в першу чергу вина загонів УПА та крайньорадикальної пропаганди ОУН серед місцевих українських селян. Чого все-таки було більше: ідеології українських націоналістів чи банальної селянської війни?

- Були і стихійні акції цивільного населення, яке стало основною жертвою в цьому конфлікті, але часто й ініціатором протистояння. І вочевидь активну участь брали підпільні рухи обох народів. На мою думку, цієї війни не могло не бути. Обидва підпільні рухи ставили собі протилежні цілі. Польський рух, головним актором якого була Армія Крайова, ставив собі за мету відновлення кордонів Польщі станом на 1939 рік, тобто включаючи території теперішньої Західної України. Це була основоположна концепція розвитку польського підпілля, від якої воно не могло відмовитися, інакше була би підважена легітимність еміграційного уряду Польщі. Вони свою легітимність черпали саме з довоєнної Польщі, за відновлення якої боролися.

З іншого боку український повстанський рух, який розвинувся на територіях Галичини й Волині, які Польща вважала своїми східними територіями. Чи могла ОУН заради польсько-українського порозуміння відмовитися від цих територій? Очевидно, що не могла. З геополітичної точки зору не могла відмовитися тому, що метою діяльності ОУН було створення самостійної соборної держави, тобто на всіх територіях, де проживали українці, мала бути відновлена українська держава. І з практичної точки зору саме територія Західної України були базою для розвитку повстанського руху. Відповідно, ця територія стала ареною боротьби. Особливо це питання активізувалося у 1943 році - на переломі Другої світової, коли було зрозуміло, що німці програють. Відповідно, постало питання, кому належатиме територія Західної України. Поляки очікували відновлення кордонів 1939-го, а Українці сподівалися, що на цій території виникне повстання, яке перекинеться на решту українських територій.

Тому саме в цей час розпочалося найстрашніше протистояння між українцями і поляками, у якому брали участь обидві повстанські армії і, на жаль, цивільне населення. Відповідно, і конфлікт був багатошаровим. З одного боку, бачимо його у політичній площині. Інший пласт конфлікту більш давній - релігійний. Тому найгострішим конфлікт був на Волині і Холмщині, де зіштовхнулося українське православне населення і польське римо-католицьке. Також є соціальний вимір конфлікту: значна частина українців належала до нижчих соціальних прошарків, поляки - до вищих. До 1939 року поляки мали підтримку центральної влади з Варшави, відповідно поводилися як колоністи. Всі ці аспекти переплелися і дали вибухову суміш, яка вилилася у війну між українцями і поляками. У ній, на жаль, не обійшлося без воєнних злочинів. Очевидно, що вони повинні бути засуджені, але у воєнних злочинах ми можемо звинуватити як вояків УПА, так і вояків Армії Крайової. Обидві сторони вдавалися до знищення цивільного населення.

Яка логіка була в цих акціях? Їхньою метою було, щоб "чуже" населення - польське чи українське - залишило ці території. Для цього відбувалися залякування і навіть вбивства. Вважалося від того, яке цивільне населення залишиться на цих територіях після Другої світової, залежало, кому ці землі будуть належати. Ця концепція абсолютно не спрацювала, війна виявилася безперспективною і марною. Адже, де проляже кордон, вирішував Радянський Союз, а жертвами тоталітарного режиму однаково стали і поляки, і українці.

- Які кроки має зробити Україна, а які Польща для того, щоб врешті досягнути порозуміння?

- У першу чергу, мають продовжитися дослідження польських і українських істориків. Багато матеріалів ще треба дослідити. По-друге, чим більше політики торкаються цієї теми, тим менше розуміння власне проблеми. Усвідомлюючи, що ця тема не зникне з порядку денного, принаймні, в польській політиці, я абсолютно підтримую ініціативу двох колишніх президентів і глав українських церков про те, що ми мали б говорити про спільну заяву з боку українського і польського парламенту, що врешті мало б поставити крапку в подальших політичних дискусіях. У цій заяві мали б бути слова про те, що такі події ніколи не повинні повторитися. Можливо, варто призначити спільний день польсько-українського примирення.


волынь вятрович
Ігор Ільюшин

Ігор Ільюшин - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету. Лауреат Капітули польсько-українського єднання. Вважає, що згідно з повоєнною юридичною термінологією та судовою практикою, збройні дії загонів УПА, спрямовані проти польської цивільної людності на Західній Волині і в Східній Галичині в 1943-1944 рр., підпадають під визначення "етнічна чистка". Досить критично ставиться до нинішньої політики пам'яті, яка здійснюється в Україні.

ЗНИЩЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ЛЮДНОСТІ НЕ БУЛО ДЛЯ КЕРІВНИЦТВА ОУН (б) САМОЦІЛЛЮ, А ЛИШЕ ЗАСОБОМ ОТРИМАТИ ЕТНІЧНО ОДНОРІДНУ ТЕРИТОРІЮ. ОТЖЕ ГОВОРИТИ ПРО ГЕНОЦИД НЕ ВАРТО

- Як Ви оцінюєте історію польсько-українського діалогу щодо Волинської трагедії 1943-1944 рр.? Є думка, що в час правління в Польщі Президента О. Квасьнєвського поляки нав'язували формат дискусії, не прийнятний для української сторони. Потім намітилося порозуміння, та зараз скидається на загострення діалогу.

- Нагадаю про те, що попри різні погляди на історію та оцінки тодішніх подій, українські і польські політики дійшли певного компромісу під час проведення скорботних урочистостей в с. Павлівка Володимир-Волинського району 11 липня 2003 р. Доказом цього було ухвалення спільної українсько-польської парламентської декларації, зустріч президентів Л. Кучми і О. Квасьнєвського під час проведення цих заходів, а також старання обох сторін, спрямовані на гідне вшанування пам'яті про загиблих у тій трагедії 60 років тому. З огляду на те, що саме польська сторона вважала себе значно більшою мірою постраждалою під час цього конфлікту в Західній Україні і жадала від Києва певної "моральної сатисфакції", зрозуміло, що ініціатива у зверненні до обговорення важкого історичного минулого належала їй.

У ході проведення цих заходів в Україні з'явився відкритий лист українських інтелектуалів, які просили "вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю". Втім, текст цього листа, як і державні заходи загалом, не задовольнили тих у Польщі, кому вони були адресовані. У польських мас-медіях і широкому сегменті суспільства утвердився погляд, що "Україна так і не зважилася на те, аби дати цілком адекватну моральну оцінку діям українських націоналістичних збройних формувань у минулому, а отже поляки ще чекатимуть на це".

Тому польський тиск на українське суспільство поступово зростав, особливо після "помаранчевої революції" у Києві, в міру поширення в українській суспільній свідомості зусиллями Президента В. Ющенка та його оточення думки про необхідність вписати історію ОУН і УПА в історичну традицію національно-визвольної боротьби українського народу через ухвалення парламентом країни Закону України "Про визнання ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні".
волынь
Меморіал у Павлокомі

Нова хвиля взаємних звинувачень піднялася 2008 р. у зв'язку з відзначенням вже 65-ї річниці волинських подій, яка, втім, не викликала такої бурхливої дискусії в українському суспільстві, котрою супроводжувалися заходи з вшанування пам'яті про загиблих в тій трагедії у Польщі. Зрештою, 15 липня 2009 р. у зв'язку з 66-ою річницею трагічних подій на Волині 1943 р. польський Сейм ухвалив постанову, в якій стверджувалося, що "ОУН і УПА здійснили так звану антипольську акцію - масові мордування, які мали характер етнічної чистки та риси народовбивства". Ця постанова спиралася на результати слідства у справі "переслідування людності польської національності на Волині в 1939-1945 рр.", яке проводив люблінський відділ Комісії з покарання злочинів проти польського народу Інституту національної пам'яті, і власне слідчі матеріали "послужили істотним чинником для доведення, що на Волині було скоєно злочин народовбивства".

Цю постанову в Україні сприйняли як таку, що вносила розбіжності у вже прийняті 2003 р. У подальшому чимало польських політиків та громадських діячів її свідомо афішували, що не могло не викликати зворотної реакції у формі відповідних заяв з українського боку. За президентства Л. Качиньського намітилася також інша тенденція, а саме покладати частину "відповідальності за трагедію на кресах на тоталітарні режими", тобто нацистський і радянський. З цим був цілком згоден Президент В. Ющенко.

20 червня 2013 р. з нагоди 70-ї річниці Волинської трагедії вже Сенат Польщі прийняв заяву, у якій трагічні події 1943 р. були названі "етнічною чисткою з ознаками геноциду". Українська реакція не забарилась. Наприклад, депутати Львівської облради назвали таке рішення "ксенофобським" та "шовіністичним" щодо українців і закликали українське суспільство "дати оцінку антиукраїнським діям та п'ятій колоні, якою є сьогоднішній панівний режим, котрому байдужі національні інтереси". Не можу не зазначити, що в суспільній свідомості в Західній Україні залишається поширеним погляд, що чільною причиною українсько-польського кривавого конфлікту часів війни були суперечності, витворені в краї польським політичним режимом у 1920-1930-х рр. Тому тут вважають, що є помилкою будь-які спроби відшукати причини українсько-польського міжнаціонального конфлікту, обмежуючись при цьому лише аналізом взаємин між обома народами у роки війни.

Напередодні цьогорічного відзначення волинської трагедії у польському парламенті розглядається законопроект "Про встановлення Національного дня пам'яті мучеництва кресов'ян". Таким днем хочуть зробити 11 липня. Цього дня 1943 р. розпочалася масштабна антипольська акція загонів УПА, внаслідок якої впродовж найближчого часу загинуло кілька тисяч людей. Крім того, на осінь готується прем'єра фільму польського режисера Войцеха Смаржовського "Волинь", яка напевно матиме широкий суспільний резонанс.

Все це не може не викликати в офіційного Києва занепокоєння з огляду на поширений серед українських політиків право-радикального і національно-патріотичного забарвлення погляд, що нові польські ініціативи спрямовані лише на формування негативного іміджу України, завдають шкоди євроінтеграційним прагненням українців та зрештою заважатимуть добросусідським відносинам між українським та польським народами. Щодо особисто мене, то я так не вважаю.

волынь вятрович
Мурал у Варшаві, що нагадує про жертви Волині, 2013. Автор: Міколай Осташевський.


- На якому етапі українсько-польський діалог перебуває сьогодні, і яку роль в ньому відіграють історики, адже на науковому рівні дискусії щодо Волинської трагедії тривають десятиліття?

- Так, насправді, ще в 1996 р. між Об'єднанням солдатів Армії Крайової і Об'єднанням українців у Польщі було підписано угоду, яка започаткувала роботу багаторічного міжнародного наукового семінару з вивчення т. зв. важких питань українсько-польських відносин часів Другої світової війни. Результатом тривалих і напружених досліджень, в яких взяли участь до трьох десятків професійних істориків обох країн, стало видання дванадцяти томів робочих матеріалів цього семінару.

В Україні та Польщі працювали урядові комісії з вивчення всіх аспектів українсько-польського міжнаціонального конфлікту в 1939-1945 рр. і в перші повоєнні роки, а також проводилися підрахунки жертв з обох сторін. У 2002-2003 рр. мені особисто довелося брати участь в діяльності групи експертів при Раді Національної Безпеки і Оборони України з проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині в 1943-1944 рр. Робоча група істориків і архівістів на чолі із заступником директора Інституту історії України НАН України С. Кульчицьким підготувала колективну монографію і фаховий висновок для Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. В їх основу лягли найвагоміші з праць, які були написані групою впродовж 1997-2005 рр.

Таким чином, хоча в ці роки концепція "стратегічного партнерства" у відносинах між керівництвом України та Польщі впливала і на трактування їхнього історичного минулого, дослідники обох країн намагалися дійти істини, прагнучи при цьому уникати зайвої політизації історії.

У листопаді 2015 р. діалог між українськими і польськими науковцями стосовно важкого історичного минулого поновився під патронатом вже не громадських, а державних інституцій - Українського інституту національної пам'яті і Польського інституту національної пам'яті. Кожна з цих інституцій проводить власну історичну політику, яка спрямована на формування історичної свідомості свого народу. Зрозуміло, що будь-яка країна зацікавлена в тому, щоб історична свідомість максимально відповідала державній чи національній ідеології або навіть інтересам правлячої, провладної політичної еліти. Як знаряддя для досягнення цієї мети власне і використовується історична політика.

Втім, історична свідомість народу відрізняється від конкретного історичного знання. Для неї дуже часто характерні елементи селективності, тобто вибірковості в інтерпретації історичних фактів, певне емоційне забарвлення, а іноді і свідома брехня з метою виставити свій народ в кращому світлі. Тобто, таким чином, дуже часто державні інституції і правлячий політичний клас, який за ними стоїть, проводячи історичну політику, формують в суспільстві бажаний (а не близький до історичних реалій) образ минулого. Отже, підхід будь-яких державних установ до історії є політично зумовленим, тим більше у тій ситуації, у якій опинилася Україна після відомих політичних і військових потрясінь, і Польща з приходом до влади правих сил.

Останнім часом у вітчизняній історіографії значно переважає інструменталізація в трактуванні історії. В історичній науці бачать, передусім, інструмент виховання патріотизму громадян та зміцнення національної ідентичності, а також відповідної історичної свідомості. Представники нової молодої генерації фахових істориків презентують власні погляди на минуле, намагаються "переписати" історію відповідно до свого її розуміння, що в принципі є природнім явищем. Власне цим я пояснюю й ініціативу молодих керівників Українського інституту національної пам'яті, спрямовану на відновлення українсько-польського історичного діалогу. Історики цієї інституції безперечно є патріотичними істориками, які розуміють і досліджують історію скорше серцем, ніж розумом, а це вже означає бути пристрасним і свідомо брехати з метою виставити себе в найкращому світі. Цілком зрозуміло, що жоден дослідник не може не залишити відбиток власних забобонів і особистих уподобань в своїй праці. І усе-таки, якщо історична наука не розвиватиметься поза національними теоріями і патріотичними ідеями, вона нестиме в собі зародок загибелі. Адже набір комуністичних тенденційних інтерпретацій може змінитися на набір націоналістичних, так само далеких від об'єктивної дискусії про суперечливі сторінки нашої історії.

Не впевнений, що за такого підходу до історії ми здатні сьогодні підготувати нові аналітичні наукові розвідки, які стануть кроком уперед після виданих у 1990-х - 2000-х рр. з дослідження важкої українсько-польської історичної спадщини. Можливо, єдиний сенс наших зустрічей слід вбачати у самому факті їх існування. Принаймні, дуже сподіваюсь на те, що все, що ми робитимемо, носитиме форму конструктивного діалогу та слугуватиме покращенню морального клімату в українсько-польських взаєминах.

- Чи не могли б Ви коротко окреслити власну позицію щодо Волинських подій 1943-1944 рр.: основні причини, роль УПА, з чого варто починати вести хронологію трагедії: від знищення польських сіл у лютому 1943 року, чи від раніших нападів на українські села?

- Сутність проблеми, яка все ще стоїть перед українською історіографією, полягає в тому, щоб визнати, що характер і мета антипольських дій бандерівських збройних формувань на землях Західної Волині і Східної Галичини були, м'яко кажучи, дещо іншими, ніж дії польських військових формацій на тих самих територіях.

Щоб це зрозуміти, треба добре знати тло, на якому відбувалися дії одних і інших національних повстанських загонів. По-перше, я у своїх дослідженнях доводив, що безпосереднього зв'язку між попередніми вбивствами польськими партизанами українських війтів, солтисів, поліцаїв, а подекуди і простих селян на Холмщині і Підляшші, під час здійснюваної гітлерівцями переселенської акції у Люблінському дистрикті наприкінці 1942-початку 1943 рр., і антипольськими діями бандерівських загонів УПА на Волині навесні-влітку 1943 р., не було.

Документи бандерівського підпілля переконують у тому, що ОУН (б) підштовхнула до остаточного прийняття рішення про проведення таких дій на території Західної Волині, окрім багатьох інших чинників, сама стратегія боротьби, реалізації якої, на переконання оунівців, заважала діяльність місцевих (тобто волинських, а пізніше і галицьких) поляків. Адже поразка вермахту під Сталінградом і відступ з Волги дали керівникам ОУН (б) підстави припускати, що скорше за все Німеччина війну програє, що незабаром в Західну Україну повертатиметься Червона армія, а місцеві поляки "перешкоджатимуть" боротьбі УПА з нею. Те, що радянські партизанські загони на Волині і Поліссі, не кажучи вже про Галичину, знаходитимуть підтримку в основному тільки в польських колоніях і поселеннях, стало зрозуміло вже у 1942 р.

Червона армія і СРСР ставали тепер для українських повстанців не формальним ворогом № 1, а реальним, до того ж - найсильнішим, а тому, на думку керівництва ОУН (б), необхідно було зробити все можливе, щоб мобілізувати в західноукраїнському регіоні сили, здатні надати радянським військам максимальний опір. Тим більше, що навіть після розриву Москвою в односторонньому порядку дипломатичних відносин у квітні 1943 р., польський еміграційний уряд продовжував наполягати на тому, що СРСР залишається "союзником наших союзників", а отже, опосередковано і польським союзником. При цьому польські урядовці і підконтрольні їм підпільні військово-політичні формування на західноукраїнських територіях безкомпромісно відстоювали позицію непорушності довоєнних кордонів Другої Речі Посполитої. А ОУН, нагадаю, мала власні плани, спрямовані на створення Української Самостійної Соборної Держави із включенням до неї всіх українських етнічних територій, у тому числі тих, що до війни належали Польщі. Власне через таке розуміння ситуації Крайовий провід ОУН (б) на Волині і Поліссі на чолі із Д. Клячківським ("Клим Савур") прийняв рішення про створення УПА та "деполонізацію" цих земель.

По-друге, прошу звернути увагу на визначення "деполонізація", що означає свідому кампанію очищення терену від присутнього там польського населення. До слова, таке визначення характеру, масштабу та результатів антипольських акцій загонів УПА на Західній Волині і в Східній Галичині не є вигадкою польської історіографії, а підтверджується численними звітами про такі дії, які підписані командуючими УПА І. Литвинчуком (Дубовий), М. Левицьким (Славута), І. Климишиним (Крук), Д. Казваном (Черник), Д. Корінцем (Бористен) та багатьма іншими, в тому числі виконавчими референтами Служби безпеки ОУН (б). Вони доводять, наскільки українські повстанці були сповнені рішучості позбутися поляків на території своїх повстанських дій.

Дії проти польської цивільної людності бандерівських боївок на території усієї тієї частини Волині і Галичини, що до війни належала Польщі і наприкінці війни залишалась предметом територіальної суперечки, лише в мініатюрі нагадували антиукраїнські "відплатні акції" підрозділів 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової при створенні оперативної бази для боротьби з німцями в рамках т. зв. операції "Бужа" у січні-березні 1944 р. Тоді польські партизанські загони також "зачищали" від українського цивільного населення район своїх бойових дій та припустилися численних воєнних злочинів. Проте, у місцевих поляків просто не було ані намірів, ані потреби, ані навіть можливостей "деукраїнізувати" всю Західну Волинь і Східну Галичину або навіть якийсь один з їхніх районів. Звідси і така разюча кількість українських і польських жертв під час цього конфлікту в Західній Україні. З українського боку вона становить декілька тисяч, з польського - декілька десятків тисяч.

Ще 1994 р. в інтерв'ю газеті "Reczpospolita" (№ 3) відомий львівський історик Ярослав Дашкевич зазначив: "Не підлягає сумніву, що український терор у 1942-1944 рр. стосовно польського населення в Західній Україні заслуговує на суворий і беззастережний осуд. Навіть якщо пробувати його виправдати - як то робить українська сторона - ідеями помсти за польські кривди, провокаціями росіян і німців, співпрацею АК з комуністичною Росією, злочинами тієї ж АК і польського в своїй основі гітлерівського кріпо, нападами польських сіл на українські, винищенням української інтелігенції на Холмщині і т. д.". Я з такою думкою цілком згоден.

- Чи важливо у польсько-українському примиренні досягнути згоди щодо дефініцій: була трагедія на Волині відплатою чи спланованою етнічною чисткою? І як називати ті події: трагедією чи різаниною?

- Глибоко переконаний в тому, що якщо у польсько-українському діалозі досягнути згоди щодо оцінок тих подій, то в ньому назавжди можна було б поставити крапку. Тоді вже ніхто б не маніпулював Волинською трагедією і не розігрував би історичну карту в наших двосторонніх відносинах. Проте це навряд чи можливо. Навпаки, останнім часом для оцінки трагічних подій, які сталися в роки Другої світової війни на територіях спільного проживання українців і поляків, окремими вітчизняними істориками використовується термін "польська-українська війна". В цьому я вбачаю, насамперед, спробу потрактувати антипольську акцію загонів УПА на Західній Волині і в Східній Галичині 1943-1944 рр. як знану з історичного минулого "жакерію", тобто як бунт українських селянських мас проти "польських панів" і помсти за давніші кривди на національному та соціальному ґрунті. Підкреслю, що для виправдання воєнних злочинів нерідко посилаються на противоправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів.

На мою думку, використання цього терміну спрямовано також на те, щоб звільнити від індивідуальної відповідальності за скоєні злочини конкретних осіб, які приймали рішення про застосування принципу колективної відповідальності проти цивільної людності (головний тут аргумент - "на війні як на війні"). Своєю чергою, польські історики якраз наполягають на тому, що саме керівники ОУН (б), як ініціатори цієї акції, несуть за неї в першу чергу відповідальність.

Для мене є очевидним, що знищення польської людності не було для керівництва ОУН (б) самоціллю, а лише засобом отримати етнічно однорідну територію, умовою sine qua non створення незалежної України. Тому про етноцид чи геноцид не слід говорити. Зрозуміло також, що без підтримки (свідомої чи під примусом) українських селянських мас злочин не став би можливим у такому масштабі. Якщо застосовувати повоєнну юридичну термінологію, то акція з "деполонізації" Західної Волині і Східної Галичини підпадає під визначення "етнічної чистки". Однак, на моє переконання, не варто оцінювати минулі історичні події з огляду на пізнішу судову практику та політичну кон'юнктуру, і тим більше наполягати на якихось міжнародно-правових наслідках подібних рішень.

Зрештою, під "волинською трагедією" я розумію трагедію всіх мешканців Волині безвідносно до того, були вони поляками чи українцями. Достатньо було б досягнути порозуміння у тому, що бандерівське керівництво в першу чергу несе відповідальність за прийняте рішення стосовно вбивств кількох десятків тисяч цивільних поляків, зосібна старців, жінок та дітей на підставі застосованого ним принципу колективної відповідальності. Якщо ж абстрагуватися від бандерівської антипольської акції в Західній Волині і Східній Галичині 1943-1944 рр. та говорити про загальні причини і тло конфронтації, то, з огляду на довготривале напруження у взаєминах упродовж усієї багатовікової історії співжиття українців і поляків, звинувачення якоїсь зі сторін у тому, що це тільки вона була винна у конфлікті, є далеким від істини.

- Які кроки має зробити Україна, а які Польша для того, щоб врешті досягнути порозуміння? Стосовно України, яку роль тут відіграє визнання на офіційному рівні ОУН та УПА борцями за незалежність?

- Наскільки я можу судити зі спілкування із поляками різних поколінь упродовж останніх двадцяти років, що я досліджую цю проблематику, їхнє ставлення до волинсько-галицьких подій 1943-1944 рр. пояснюється переважно внутрішніми причинами, багатьом близька ця трагедія з особистих мотивів. Від них я неодноразово чув, що українці повинні зрозуміти, що у поляків є історичні причини для того, щоб говорити негативно про УПА, і що доки в Україні існуватиме культ ОУН і УПА, доти примирення в історичних питаннях залишатиметься фікцією. На їхній погляд, бажано було б, щоб Україна знайшла спосіб створити такий наратив щодо УПА, який сприймався би Польщею.

Після ухвалення Верховною Радою Закону "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті" позиція офіційної Варшави стала більш жорсткою. Навіть розуміючи, що для західних українців УПА є частиною їхньої національної і історичної ідентичності, польська правиця в особі Президента А. Дуди і лідера правлячої партії "Право і справедливість" Я. Качиньського дотримуватиметься позиції категоричного засудження дій УПА на Волині і можливо навіть домагатиметься цього від офіційного Києва. Однак, не думаю, що це може якось послабити підтримку Польщею євроінтеграційних прагнень України, а також у питаннях протистояння нашої країни Росії та посилення безпеки України загалом.

- Як оцінюєте суперечки українців і поляків щодо Волинської трагедії у контекстів війни з Росією?

- Як свідчать дані опитування Соціологічної групи "Рейтинг", яке проводилось восени 2015 р., за останні два роки кількість прихильників визнання ОУН і УПА учасниками боротьби за державну незалежність України значно зросла і вперше перевищила кількість противників. Чим молодші респонденти, тим більше вони підтримують цю ідею. Також відносно більше підтримки серед чоловіків і україномовних респондентів. Переоцінка ставлення до ОУН і УПА безперечно стала наслідком військової агресії Росії проти України.

Втім, у українців було і залишається не просто різне уявлення про свою історію, а різне уявлення про людські цінності. І якщо для одних українських громадян життя і безпека окремої особистості є найвищою цінністю, які не можуть бути принесені в жертву заради навіть самої святої мети. То інші вважають, що будь-які борці за незалежність України, навіть ті, що практикували насильство щодо інших народів, однозначно є героями. І це переконання тримається на вірі в те, що власна незалежна держава є найбільшою цінністю в системі громадянських свобод.

Між іншим, після ухвалення Закону "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті" Рада федерації Росії запропонувала Польщі виступити зі спільним осудом України "за героїзацію ОУН і УПА", на що офіційна Варшава дала відповідь, що не підігруватиме російській антиукраїнській пропаганді. За словами голови польського Сенату Б. Борусевича, "Україна на сьогодні постала перед "екзистенційною небезпекою" через агресію Росії. Тому, на його думку, "захоплення боротьбою за незалежність України, яку вели ОУН і УПА, на сьогодні цілком виправдане. Але, українці зможуть переосмислити своє ставлення до військових злочинів націоналістичних збройних формувань часів Другої світової війни, коли зникне загроза незалежності їхньої країни".

Від себе додам, що може в цьому нам допоможе власний досвід участі у "гібридній війні", під час якої по протилежному боці фронту нерегулярними збройними формуваннями під прикриттям мирного населення також скоюються злочини проти людяності. До речі, сьогодні для офіційного Києва російськомовні донеччани і луганчани видаються такими ж сепаратистами, як колись україномовні галичани і волиняни для офіційної Варшави.

Незабаром читайте інтерв'ю з польським істориком Лукашем Адамським.

Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ" 
http://ua.censor.net.ua/resonance/396030/volynska_tragediya1943_ukrayinskyyi_poglyad_etnichna_chystka_chy_polskoukrayinska_viyina
10.07.16 11:10

 ВОЛИНЬ-1943. ПОЛЬСЬКИЙ ПОГЛЯД: ВОЛИНСЬКА РІЗАНИНА - ПРИКЛАД ТОГО, ЩО УКРАЇНСЬКИЙ РУХ, КРІМ ГЕРОЇЧНИХ СТОРІНОК, МАВ І КРИВАВІ

ВОЛИНЬ-1943. ПОЛЬСЬКИЙ ПОГЛЯД: ВОЛИНСЬКА РІЗАНИНА - ПРИКЛАД ТОГО, ЩО УКРАЇНСЬКИЙ РУХ, КРІМ ГЕРОЇЧНИХ СТОРІНОК, МАВ І КРИВАВІ

Цензор.НЕТ продовжує серію публікацій до річниці Волинської трагедії 1943 року. Сьогодні пропонуємо погляд польського історика Лукаша Адамського - керівника наукових проектів Центру польсько-російського діалогу й порозуміння, який досліджує історичну й сучасну Росію. Також він активно вивчає польсько-українські відносини.

Сьогодні в парламенті Польщі зареєстровано три законопроекти щодо подій на Волині та Східній Галичині - у тому числі з вимогою визнати дії УПА геноцидом. У четвер Сенат Польщі по суті визнав акції УПА проти поляків геноцидом, закликавши до аналогічного кроку і нижню палату польського парламенту.

Нещодавно Адамський написав гіпотетичний текст спільної заяви поляків і українців щодо подій на Волині у 1943-1944 роках, який міг би остаточно покласти край усім конфліктам і спекуляціям довкола цієї теми. Одначе до "миру", вочевидь, далеко. Українці довгий час не розуміли, наскільки питання Волині-43 важливе для Польщі, вважає історик. Скидається на те, що багато хто не зрозумів цього й досі. У Польщі стрімке зростання популярності символіки ОУН, Бандери та героїзація УПА викликає острах. Цим можна пояснити настирливе бажання деяких політиків законодавчо визнати акції УПА проти поляків геноцидом, стверджує Адамський.

Міркування українських істориків читайте тут.



- Чи важливо в польсько-українському примиренні досягти згоди щодо дефініцій: була трагедія на Волині відплатою чи спланованою етнічною чисткою? І як, на Вашу думку, називати ті події - трагедією чи різаниною?

- У концептуальному плані між "відплатою" та "спланованою етнічною чисткою" може, але не мусить бути суперечність. З одного боку, бачимо, що події на Волині 1943-го та Галичині 1944 року - це була етнічна чистка, холодно спланована та реалізована. Мало того, дії, які було вчинено в межах цієї так званої антипольської операції УПА, мають усі ознаки злочинів геноциду, як її окреслює прийнята 1948 року Конвенція про запобігання злочинам геноциду. З іншого боку, звичайно, солдати УПА, одурені тоталітарною ідеологією ОУН і спотвореним образом історії, які просували майже всі діячі українського національного руху, могли вважати, що вони чинять тільки "відплату" за багатовікову "окупацію" "українських етнічних земель" поляками. І навіть якщо не брати до уваги контроверcійності такої візії історії, з правового й етичного погляду це не зменшує їхньої провини та правової відповідальності.

"Волинська трагедія" є терміном не найліпшим, бо "трагедія" - принаймні в первісному, а не розмовному значенні цього терміну - акцентує увагу на "фатумі", що спричинив такий, а не інший перебіг подій, і тим самим зменшує роль безпосередніх винуватців. Уживання цього терміну в Польщі сприймають так, ніби Україна не хоче називати імен і прізвищ тих, хто несе відповідальність за ці події, - ніби все було не навмисним злочином, а просто "трагедією", якимось промислом Божим.

Щодо "різанини". Це слово використовували вже в 1943-му, і воно натякає на зловісну Уманську різанину 18 століття. Я маю враження дежавю. Сто років тому у Львові поляки засуджували український рух за "гайдамаччину", а українські студенти з гордістю проголосили: "Ми гайдамаки". Розумних людей (таких, як Куліш чи Франко, які застерігали від героїзації Ґонти та Залізняка) не слухали - так само, як тепер, під час війни з Росією, не слухають закликів вибрати в українській історії інших героїв, ніж Бандеру чи Шухевича. Наприклад, Мазепу чи Петлюру. Не слухали тоді й митрополита Шептицького, який ще 1908 року майже благав тодішню українську інтелігенцію, яка виправдовувала вбивство Анджея Потоцького (намісника Галичини), щоб вона усвідомила, що "злочин, скоєний в ім'я патріотизму, є злочином не лише перед Богом, а й проти власного суспільства".

- Українські історики наголошують, що за останні два роки науковці далеко просунулися в досягненні консенсусу щодо подій на Волині в 1943-му. Натомість для польських політиків ця тема знову стала гарячою: зареєстровано законопроекти про визнання Волинської трагедії геноцидом. Чому це питання знову актуалізувалося зараз?

- Пам'ять про ці події важлива для обох наших народів, але рівень усвідомлення, що ж саме тоді сталося, абсолютно різний. Різанина відбулася на території, яка була міжнародно визнаною (аж до польсько-совєтського договору 1945 року) територією Польської держави. Жертвами й винуватцями були польські громадяни. Совєтський Союз, як дослідження показують, не мав стосунку до цієї справи, але Хрущову, який тоді був таким собі сталінським намісником України, було парадоксально незручно. Адже з політичних міркувань під час конфлікту з Польщею за кордоном наголошувати на етнічному тлі вбивств, які вчинили загони українських націоналістів, було невигідно. Він у своїх доповідях систематично применшував масштаб убивств. Звичайно, діячі ОУН по війні також не були зацікавлені в тім, щоб обговорювати це питання. Тому Україна після здобуття незалежності майже нічого про це не знала, а бажання відмежуватися від радянської та російської імперської спадщини штовхнуло її в бік героїзації людей, які багато років боролися проти совєтизації за незалежність України.

На жаль, українські еліти або нехтували, або взагалі не розуміли, наскільки важлива ця справа для Польщі. Пропонували, в принципі, бажану модель християнського примирення, але забували, що не може бути примирення без сповіді у гріхах, в цьому разі - без відваги назвати, що український націоналістичний рух мав і героїчні, і злочинні моменти.

Чому знову це питання постало 2016 року? У Польщі радикальне зростання популярності символіки ОУН, Бандери та визнання критики УПА протиправною в декомунізаційних законах багато-кого переповнило острахом і спустошенням. Цей культ уплинув на готовність польських еліт лобіювати українські інтереси. І коли прийшла до влади партія, виборці якої дуже чутливі в цьому сенсі, деякі депутати запропонували ухвалити резолюцію, яка назве речі своїми іменами та не буде враховувати українську історичну вразливість. А ось Україна була до такого повороту не готова.

- На якому етапі українсько-польський діалог, зокрема щодо Волинської трагедії, перебуває сьогодні та яку роль у ньому відіграють історики? Адже на науковому рівні дискусії щодо Волинської трагедії тривають десятиліттями.

- Ці дискусії тривають не десятиліттями, а приблизно 20 років. Є певне наближення до розуміння того, що ж насправді відбулося. Вже в Україні поважні історики не заперечують тези, що УПА вбивала поляків, а в Польщі щодо цього є абсолютна згода. Ці дискусії мають і далі тривати, щоб уточнити кількість жертв, щоб виявити процес прийняття рішень в УПА, який призвів до того, що УПА-Північ наприкінці зими 1943 року почала нападати на спокійні польські села. Одначе засаднича різниця полягає в тому, чи контекстуалізувати Волинську різанину, і якщо так, то як саме. Простіше кажучи, панівний український наратив такий: перед "Волинською трагедією" були вбивства українців на Холмщині, була пацифікація, і взагалі була "окупація українських земель".

Деякі поляки взагалі не хочуть дискутувати з такою аргументацією, кажучи, що це виправдання геноциду. Інші намагаються переконувати - кажуть, що деякі українці загинули на Холмщині, але не через свою національність, а переважно як польські громадяни за те, що співпрацювали з німецькими окупантами, а Волинська різанина розпочалася на сході Волині та нічого спільного з ситуацією на Холмщині не має. Запевняють також, що пацифікація, хоч і була застосуванням принципу колективної відповідальності, тобто державним злочином, та очевидною політичною помилкою, але загалом у цій акції ніхто не був прямо вбитий. Врешті кажуть, що жодної окупації "українських земель" не було, бо Волинь і Галичина - це землі, міжнародно визнані частиною Польщі, на яких жили не тільки русини (більшість яких на початку 20 століття стали називати себе українцями), але й польська, єврейська спільноти та інші. Так приблизно виглядає польський наратив.

Я особисто, однак, вважаю, що треба говорити про всю нашу спільну історію, а перш за все про цінності, які мають стати базою для будь-яких оцінок минулого, а також про націєтворчі процеси на землях колишньої Речі Посполитої, які відбувалися у 19 столітті та які спотворювали образи поляка чи українця не як земляка, чи хоч би сусіда, а як "іншого" чи навіть "ворога". Тільки так ми можемо побороти в Польщі й Україні різні стереотипи щодо нашої історії, прищеплені ще в 19 столітті. І тільки так можемо з меншими емоціями поговорити про найболісніший елемент нашої історії - події на Волині та Галичині 1943-1944 років. І ці результати діалогу істориків має бути поширено в суспільній думці, бо історична пам'ять є окремою від професійної історіографії сферою та спирається на свої засади.

- Які кроки має зробити Україна, а які - Польща, щоб урешті досягти порозуміння? Стосовно України: яку роль тут відіграє визнання на офіційному рівні ОУН та УПА борцями за незалежність?

- Думаю, що досить буде визнання відповідальності УПА за цей злочин на державному рівні. Адже цього ще не сталося. УПА 1943-1944 років - це формально польські громадяни, але якщо Україна визнала їх частиною свого національно-визвольного руху, то, згідно з міжнародним правом, мусить на себе взяти також відповідальність за їхні злочини.

Бажано було б також провести польсько-українські ексгумації на місці колишніх сіл, знищених УПА. Тоді кожний міг би перевірити точність оцінок польських істориків щодо кількості жертв. Треба всі місця вбивств означити хрестами й написати про обставини смерті людей.

В оптимальному варіанті Волинську різанину має бути представлено в підручниках історії як приклад того, що український рух мав, крім героїчних сторінок, також криваві карти. Та, звичайно, хотілося б уникнути поширення тенденційної тези, що нібито в 1942-1947 роках точилася "друга польсько-українська війна". Різанина цивільного населення, дітей і жінок, поляків та українців, які допомагали полякам або були зі змішаних родин, у жодному разі не є війною.

- Як оцінюєте суперечки українців і поляків щодо Волинської трагедії в контексті війни з Росією?

- Шкода, що ми цієї проблеми не розв'язали раніше, найпізніше 2013 року, коли була 70-та річниця тих подій. А тепер Росія використовує у своїй загалом огидній антиукраїнській пропаганді героїзацію УПА, в тому числі болісну тему Волинської різанини, щоб дискредитувати українську державу та виправдати агресію проти України. Кремлівська пропаганда переконує, що радикальний націоналізм, відповідальний за масові злочини, був характерний для українського національного руху загалом, цілеспрямовано просуває дефініцію "бандерівці".

І що далі Україна буде зволікати з критичним розрахунком з ОУН-УПА, то інтенсивніше Росія буде цю тему експлуатувати. Тому я маю надію, що художній фільм про ці події видатного польського режисера Войцеха Смажовського, який має вийти в Польщі у жовтні, змусить зрештою українські політичні еліти протверезіти та скорегувати історичну політику, яку реалізує Україна.

- Сенат Польщі прийня в ухвалу, яка визнає події на Волині геноцидом поляків. У Польщі спадає симпатія до українців, доходить до антиукраїнських інцидентів зі сторони націоналістів. Згадати хоча б ексцес у Перемишлі. Не боїтеся , що це погіршить польсько-українські стосунки?

- Націоналізм - це дуже шкідлива ідеологія, зокрема у сучасному світі, а мені особисто по-просту огидна як христианину та політичному консерватору. Та і як полякові мені с оромно, що в польському суспільстві, яке завжди пишалося своїми христианськими цінностями, є політично недосвідчені люди, які переносять на цілий український народ свій критицизм щодо культу ОУН та Бандери. Як аналітик я, однак, не є заскочени й та вважаю, що тепер елементарний політичний прагматизм повинен с хилити українські еліти до певних кроків та жестів. І це відбувається. Дуже потрібним жестом був поклін президента Порошенка перед пам 'ятником волинської різанини у Варшаві.

Якщо вести мову про ухвалу Сенату, то загалом вона не суперечить ані історичним фактам, ані міжнародному праву, ані врешті практиці багатьох країн, які вшанувують жертви таких конфліктів. Ба - вона віддає поклін тим багатьом українцям, які рятували своїх польських сусідів. Натомість справньою проблемою є сприйняття цієї ухвали українськими елітами - політиками, істориками, журналістами. Автори ухвали це розуміли, бо такий аргумент наводила опозиція, але вирішили на це не зважати. Чому? В Україні це часто пояснюють націоналізмом, але це фальшивий діагноз. Насправді крім радикалізації польської громадської думки, політиків і суспільства, які є результатом героїзації УПА в Україні, це також втрата терпіння до аргументу, які можна почути від українських інтелектуалів. Аргументу про те, що українське суспільство не готове наразі про цей злочин дискутувати, що "не час жаліти рожи, коли ліси горіють", тобто триває війна з Росією, а також це польська іритація від українських спроб надати волинському злочинові якусь "симетрію".

Так, конфлікт пам'яті обох націй це річ об ' єктивна. Це можна тлумачити досвідом 20 століття, в тому числі дискримінаційною політикою міжвоєнної Польщі щодо української меншини, впливом націоналізму та українських націотворчих гасел з 19 століття чи пропагандою як Російської Імперії, так і Совєтскього Союзу. Але чим довше незалежна Україна існує, тим більшу відповідальность за напругу на тлі історії з Польщею неситимуть і українські еліти, які, здається, тільки нещодавно, під час російської агресії, зрозуміли вагу цієї проблеми. І маю надію, що українська політика пам'яті - якщо не під впливом моральних міркувань, то з політичного прагматизму - відійде від односторонної героїзації Бандери та ОУН, бо це означає конфлікт не тільки з Польщею, але і з історичною свідомістю майже всіх західних країн.

http://ua.censor.net.ua/resonance/396150/volyn1943_polskyyi_poglyad_volynska_rizanyna_pryklad_togo_scho_ukrayinskyyi_ruh_krim_geroyichnyh_storinok
Ольга Скороход, Цензор.НЕТ


Обновлен 22 июл 2018. Создан 25 июл 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником