Збірна інформація від липня 2016 р.

 

Збірна інформація від липня 2016 р.

1. Олена Теліга та Олег Ольжич народілися 21 липня 2.Україна в умовах десталінізації» (коротко)



 

 

Олена Теліга народилась 21 липня 1906 р.

 

 



Олена Теліга біографія

Олена Іванівна Теліга — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури, діячка ОУН. Народилась 8 (21) липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою.
У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. dovidka.biz.ua У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 сімя Теліг переїхала до Кракова, де Олена зустріла свого знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН).
У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово.
7 лютого 1942 р. почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її чоловік Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.


Чоловікові

Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,—
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.


Не любов, не примха й не пригода...

Не любов, не примха й не пригода —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно!

І коли твоя душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь —
Не питай, чиї натхненні весла
Темний берег сміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть...
Але серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!


Не треба слів. Хай буде тільки діло

"Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив".

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

 

 

Олена Теліга
(1907 — 1942)

В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою «приватними листами світові», вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 21 лютого (за іншими джерелами — 13 лютого) 1942p. Може, тоді й збулося її кассандрівське передбачення:


Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.


Світогляд О. Теліги формувався поступово. То була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім'ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня 1907p. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917p., повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської. Під час більшовицького наступу на початку 1919p. Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й І. Шовгенів. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924p. — alma mater української еміграції).
У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Вона близько сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками «празької школи». Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв'язків із українськими «пражанами», яких у 30-ті роки ще називали «вісниківською квадригою». У ліриці поетеси панує вічний бунт, протест проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій».
Власне, йдеться про неоромантизм, що об'єднує «вісниківську квадригу», проявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів», прийняти бій «спокійно і суворо». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов'язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:


Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову із своїм народом.


Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям («Відповідь», «Племінний день», «Безсмертне», «Засудженим»).
Лірика від цього не стає «монохромною», вона переповнена жагою іскристого життя, що «не чіпає лише раба»:


П'яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, як свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.


О. Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки, що не раз зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Так, вірш «Вечірня пісня» — це поезія думки, яка виповнює строфи, відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід, «коли простори проріже перша сурма». Рядок «Я плакать буду пізніш!» поступово розгортається у парадоксальному образі:
Тобі ж подарую зброю:


Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.


На думку В. Державина, цей вірш свідчив «про безмежні сили, які велика поетка таїла в собі і які вона саможертовно зофірувала, разом з життям, своїй нації».
Роль жінки у суспільстві, в житті нації — одна з головних тем лірики О. Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руки, що била, не пробачу...»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім'я високих ідеалів:


Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум'яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.


Цей тип досить характерний для емігрантської лірики (Є. Маланюк, Олена Теліга, О. Ольжич), він постав з особливостей національного духу української еміграції, зосібна молоді, яка почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості у рідному краї, охопленому хвилями більшовицьких репресій, розчленованому сусідніми країнами. Це прискорило об'єднання розпорошених національних угруповань в ОУН (1929). Обмежуватися лише естетичними питаннями видавалось би за таких обставин неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала О. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом», що не мають нічого спільного з лірикою. Головна мета, що її ставила поетеса у запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці, — будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті «Партачі життя».
Розкол ОУН, що стався 1940p. внаслідок тактичних та персональних розходжень, тяжко дався взнаки під час світової війни, послабив організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941p. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня — вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», переважно з початківців. Водночас вона перебирає редагування додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» і готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували». Певна річ, це не могло не викликати підозри фашистів, які після невдалих спроб приборкання «Літаврів» на початку 1942p. їх закрили. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована.
За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; збірник «Олена Теліга», 1977); більша частина її віршів загубилася.

Ю. Ковалів

 

http://ukrcenter.com/

Джерело: http://dovidka.biz.ua/olena-teliga-biografiya/

 

 

 

Олег Ольжич народився 21 липня 1907 р.

 



 Олег Ольжич-Кандиба

біографія коротко

Народився Олег Олександрович Кандиба 21 липня (8 липня ст. ст.) 1907 року у Житомирі в родині поета Олександра Олеся. Середню освіту почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 він разом із матір’ю виїздить з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який у лютому 1919 був змушений поспіхом емігрувати до Австрії. Закінчив Карлів Університет філософський факультет у 1929р. Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений читати лекції з археології у Гарвардський університет (США), де 1938р. заснував Український науковий інститут. Але йому судилася інша доля.
Після заснування 1929р. ОУН (організації українських націоналістів) він обирає шлях професійного революціонера, очолює в Центральному проводі культурний сектор, а згодом стає заступником голови проводу ОУН. В кін. 1930-х рр. редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. У 1938–1939 брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Був заарештований солдатами угорської армії і провів три дні у Тячівський в’язниці. Після листа угорських вчених на захист вченого уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. Протягом 1939–1941 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.
На початку радянсько-німецької війни 1941–1945 переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941–1942 О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова.
У травні 1942 Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.
У січні 1944 після арешту Андрія Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН. 2 серпня 1943 року у віддаленому селі Яблінка-Вижня біля Турки на Бойківщині одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною), та їх шлюб був недовгим. Вже після його смерті народився син Олег.
25 травня 1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув’язнений у Целенбау — окремому блоці для особливо важливих в’язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц). О.Ольжич — автор двох прижитєєвих збірок: «Рінь» (1935) та «Вежі» (1940). Третя, посмертна, збірка «Підзамчя» вийшла в 1946 р. Писав цікаву прозу і пристрасну публіцистику. Всією творчістю утверджував у читачів героїчний світогляд, героїчний чин, який тільки, навіть ціною власного життя, може привести до свободи

Злотний порох над майданом

Густо-густо бубон грима,
І тріпочеться сопілка.
Юнаки з дівочим станом,
З бурштиновими очима
Не цілуйте ви нас стільки!

Не п'яніть нас: ми вже п'яні
Синьо-злоттю цього неба,
Наше щастя - родить муки!
Хто це став так біля себе?!
Хто це став, напнувши луки,
Сірим муром на майдані?!

Мов лебеді закричали,
А вовки виттям їх стріли –
Крики так знялись військові.
Задзвонили гострі стріли.
Мов листки, листки кленові
Юнаки майдан заслали.


Знов вітри над землею, вітри

Знов вітри над землею, вітри
І блакить, і розриви, і дим
Сонну землю черкає згори
Смерть черкає крилом голубим.

Ширше груди! Повніше серця!
(Бо згориш від чекання, згориш!)
Чи була коли днина, як ця,
І дівочі уста принадніш?!

О, ця днина, як п'яне вино!
О, ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!


ПІХОТИНЕЦЬ

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.


НА ПОЛІ БОЮ

На полях сторожкого сьогодні
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.

Там десь злякано сальва лунає.
- Не бої, а обійми б їм братні!..
Ой, не так неохоче стріляє
Той, хто виріс під реви гарматні.

Ми резерви, та ось вже без ляку
Ми з світанком піднімемось сивим.
Ой, шалена це буде атака
І скінчиться, звичайно,— проривом.

Легко і ясно

Легко і ясно лежати з пробитими грудьми
В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.
Так всевидюче-спокійний мій сон непробудний.
Брови розкинулись вільно на рівнім чолі.

Довго-бо йшли ми крізь доли, і гори, і кручі;
Світ не радів нам, упертим, бундючним і злим,—
Лінії завжди ламались суворо й рішуче,
Барви навколо лягали камінням важким.

Шкуру й волосся нам теж переситила барва.
Риси суворі на видах врізьбили бої. ...
Легко і ясно лежати в поплутаних травах...
Трави і квіти візьмуть собі барви мої.

 

 

Олег Ольжич (1907 — 1944)

     Ольжич — один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), син Олександра Олеся, народився 8 липня 1907р. у Житомирі. Навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923p. він, виїхавши разом з матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, в Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов'язки повпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.
      Ольжич став студентом Кардового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. У 1929p. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкривалися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938р. заснував там Український науковий інститут.
      Але Ольжичу судилася інша доля. Коли виникла ОУН, він стає одним з найактивніших її членів, керівником культурного сектора, а згодом — заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичної організації Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним, знищеної 14 — 15 березня 1939р, угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортистської тюрми.
      У 1940р. стався розкол ОУН. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, під час другої світової війни очолив відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із фундаторів Української національної ради (5 листопада 1941p.), якою керував економіст М. Величківський. Оскільки рейхскомісаріат наприкінці 1941р. заборонив діяльність ОУН, то вона перейшла у підпілля, переїхавши до Львова. Тут він одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною). Проте подружнє життя було недовгим. Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, де 10 червня 1944р. був закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).
      Олег Ольжич — яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор, вигублення культури). «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький в народі!» — такою метою і жив Ольжич, як і його покоління за межами Батьківщини. Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики, здебільшого у редагованому Д. Донцовим львівському журналі «Вісник» поряд з поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги, згодом Юрія Клена. Відтак поети отримали умовну назву «вісниківської квадриги».
      Збірки Олега Ольжича «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом, у них немає сухого сцієнтизму. Друга — пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розірваність, і лише зрідка спалахувала світла тональність естетизованого первісного гомеостазу («Наше плем'я не є велике», або «Скільки сонця ллється на землю...»).
      Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класично випрозореної форми. Саме в цьому він стояв чи не найближче з-поміж «вісниківської квадриги» до київських «неокласиків» і, до речі, цього не приховував.
      За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життя українських підпільників за умов дифензиви. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові» — своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба.
      «Підзамчя» — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940р. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу («Триптих»).
       
Ю. Ковалів
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.

 

 

http://ukrcenter.com/

Джерело: http://dovidka.biz.ua/oleg-olzhich-biografiya-skorocheno/

 

Україна в умовах десталінізації» коротко

Десталінізація — процес ліквідації наслідків сталінізму, започаткований після смерті Й. Сталіна. «Україна в умовах десталінізації» коротко Характерні ознаки десталінізації: — відхід від жорсткої тоталітарної сталінської системи; — спроби реформувати систему у відносній демократизації та гуманізації політичного життя; — реабілітація жертв сталінських репресій; — спроби реформувати консервативну модель державної економіки; — часткове розширення контактів із зовнішнім світом ( співпраця з США) — сплеск розвитку українського мистецтва та літератури «шістдесятників»; — поява дисидентів. Етапи десталінізації Перший етап (березень 1953 р. — лютий 1956 р.) відзначений: першими амністіями засуджених до 5 років за посадові та господарські злочини, неповнолітніх, жінок, що мали дітей до 18 років; ліквідацією позасудових органів, що були інструментами репресій (воєнних трибуналів військ МВС, Особливої наради МВС), змінами в системі ГУЛАГу (скасовувались номери на одязі, дозволялися побачення ув’язнених з рідними);

Другий етап (1956—1961) проходив під знаком XX з’їзду КПРС (лютий, 1956 р.) і характеризувався: реабілітацією репресованих народів (у 1957 р. з місць заслань дозволено було повернутись на батьківщину чеченцям, інгушам, балкарцям, карачаївцям, калмикам, але офіційно не було реабілітовано німців Поволжя, кримських татар, турків-месхетинців (офіційне засудження депортації цих народів радянським керівництвом було здійснено лише 1989 р.); звільненням з ув’язнення осіб, членів їхніх родин, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі»; реабілітацією партійних і радянських керівників УРСР — В. Чубаря, В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського); реорганізацією системи таборів (перейменовано на виправно-трудові табори), поверненням спецпоселенців; зміною керівництва органів державної безпеки; затвердженням Верховною Радою СРСР нових «Основ кримінального законодавства» (за якими вік настання кримінальної відповідальності встановлювався у 14-16 років; заборонялось застосовувати засоби морального, фізичного тиску на затриманого, дозволялось ознайомлюватися з матеріалами слідства підсудному та його адвокатові, підсудному надавалося право захисту на судовому процесі; судові засідання стали відкритими (за деяким винятком)); реабілітацією українських письменників: Е. Блакитного, В. Чумака, І. Микитенка, драматурга М. Куліша, припиненням звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі» кінорежисера О. Довженка, поета В. Сосюри. Третій етап (осінь 1961 — осінь 1964 рр.) проявився в: демонтажу пам’ятників Й. Сталіну, перейменуванні установ, підприємств, вулиць та населених пунктів, названих на честь вождя (Сталінську область перейменовано в Донецьку, а місто Сталіно — в Донецьк); про поступову реабілітацію Й. Сталіна, про позитивну його роль в історії компартії та радянської держави стали заявляти в офіційних виступах, а постанови за часів «ждановщини» були розцінені як «правильні у принципі». З усуненням М. Хрущова від влади (жовтень, 1964 р.) десталінізацію було остаточно згорнуто. «Відлига» Ознаками лібералізації періоду «хрущовської відлиги» були: припинення масових репресій та ідеологічних кампаній проти українського буржуазного націоналізму; часткова реабілітація жертв репресій; критика культу особи Сталіна; уповільнення процесу русифікації; послаблення ідеологічного контролю в мистецько-літературній сфері. Період «хрущовської відлиги» характеризувався реформуванням СРСР і УРСР, зокрема сфер державно-партійного управління, економіки, соціального захисту та забезпечення. У сфері ідеології та партійного будівництва (XXI з’їзд КПРС, жовтень 1961 р.): прийнято нову програму КПРС, за якою планувалося побудувати комуністичне суспільство в СРСР (бездержавне) за 20 років (тобто на 1980 р.); «найважливішим» принципом КПРС проголошено: «Все в ім’я людини, все для блага людини»; передбачалось з кожними виборами оновлювати партійне керівництва не менше як на перебування керівників партійних комітетів на посадах обмежувалося трьома термінами, секретарів первинних парторганізацій — двома; партійне управління поділено за галузевим принципом на промислові та сільсько-господарські ланки (створювались промислові та сільськогосподарські партійні органи в областях, районах). У сфері державного управління: розширено права УРСР в економічній, фінансовій та юридичній сферах (тільки в 1953-1956 рр. із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет республіки зріс з 18 млрд крб. до 43,7 млрд крб., республіка отримала право мати свої цивільний, кримінальний та процесуальні кодекси та права щодо поточного й перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень); розширено права в адміністративно-політичній сфері (до владних повноважень республіки передавалися питання обласного адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного або республіканського підпорядкування); удосконалено структуру державного апарату (у міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 рр. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату); доповнено компетенції місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.; ліквідовано галузеві міністерства й створено територіальні органи управління промисловістю — раднаргоспи (1957); в УРСР утворено 14 раднаргоспів, яким підпорядковано майже всі промислові підприємства (за винятком військових). їх завданням було виконувати плани, складені Держпланами СРСР і УРСР, складати плани підприємств, наглядати за їх виконанням, розподіляти кадри й фондовану продукцію, керувати зв’язками між підприємствами; у 1962 р. відбулася централізація й укрупнення раднаргоспів (у республіці їхню кількість було скорочено до 7); розширено права республіканських і місцевих органів влади щодо управління галузями легкої та переробної промисловості; українській дипломатії дозволено налагоджувати різносторонні відносини з іншими державами, міжнародними організаціями (відкрито постійне представництво УРСР в ООН (1957); Україну прийнято до Міжнародного агентства з атомної енергетики (МАГАТЕ) (1957)). У промисловості: з метою подолання соціально-економічної кризи на Кримському півострові (виникла внаслідок руйнувань війни, масових сталінських депортацій кримських татар, вірменів, греків, караїмів) та для заселення й економічного освоєння степових районів півострова з ініціативи М. Хрущова 19 лютого 1954 р. рішенням Верховної Ради СРСР Кримську область РРФСР передано до складу УРСР (ідеологічно обґрунтовано 300-річчям «возз’єднання України та Росії» та історичними зв’язками Криму й України), що мало наслідком: інтеграцію економіки Кримського півострова до економіки УРСР, подолання соціально-економічної кризи, зростання частки українського населення на півострові («українізація Криму»), відновлення рекреаційних ресурсів регіону, перетворення Криму в один з найбільших оздоровчих центрів та центрів туризму в СРСР; визначення пріоритетними за п’ятирічними планами п’ятої (1951-1955), шостої (1956-1960) п’ятирічок та планом семирічки (1959—1965) галузей промисловості групи «Б» (виробництво товарів широкого вжитку) у порівнянні з темпами розвитку галузей групи «А» (виробництво засобів виробництва); здійснювалось активне впровадження у виробництво здобутків науково-технічної революції (НТР); на Дніпрі збудовано каскад гідроелектростанцій, створено штучні моря, у результаті чого втрачено чималі масиви родючих земель; покращено транспортне сполучення (1960 р. у Києві відкрито першу лінію метрополітену; у 1961 р. паровози замінено на електровози, пароплави — на теплоходи); 1961 р. з метою спрощення розрахунків та зміцнення фінансової системи країни проведено грошову реформу, за якою змінювався масштаб цін та всіх виплат і зарплат у співвідношенні 10:1. Гроші зразка 1961 р. перебували в обігу 30 років; у 1962 р. уведено в експлуатацію нафтопровід «Дружба» (через територію УРСР нафту транспортували до Польщі, Німеччини, Чехо-Словаччини, Угорщини). У сільському господарстві: зміцнено матеріальну базу колгоспів, радгоспів; підвищено закупівельні ціни на продукцію сільськогосподарського виробництва (особливо на зернові та продукти тваринництва); у 1958 р. реорганізовано систему МТС у РТС (ремонтно-тракторні станції); колгоспи викуповували всю сільськогосподарську техніку МТС; з метою ліквідації відмінностей між містом і селом та будівництвом «агроміст», встановлено високі податки на утримання худоби у місті (1956), згодом введено заборону на утримання худоби у приміській зоні та на околицях міст (1959), на утримання худоби у господарствах колгоспників установлено ліміт, урізано розміри селянських присадибних ділянок; ліквідовано трудодні, запроваджено грошову оплату праці колгоспників; у роки семирічки здійснювалось укрупнення колгоспів (хутори й невеликі села оголо-шувались «неперспективними» та приєднувались до більших господарств). Здійснено спробу реалізації трьох «надпрограм М. Хрущова»: а) освоєння цілинних і перелогових земель («цілинна епопея», рішення пленуму ЦК КПРС 1954 р.) передбачало розширити площу посівів за рахунок господарського освоєння земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частини Північного Кавказу; реалізація надпрограми дозволила розширити посівні площі, дещо збільшити зернове виробництво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільського господарства, призвівши до значних затрат; б)«кукурудзяна кампанія» (рішення пленуму ЦК КПРС 1955 р.) мала розв’язати проблему забезпечення тваринництва кормами за рахунок збільшення посівів кукурудзи («цариці полів»); особливого розмаху набула після візиту М. Хрущова до США (1959); в)«м’ясна кампанія» (весна 1957 р.) — надпрограма в тваринництві, яка передбачала за 3 — 4 роки наздогнати й перегнати США щодо виробництва м’яса, масла й молока на душу населення. У сфері соціального захисту та забезпечення: паспортизація сільського населення (1958) (але впровадження інституту «прописки» (обов’язкове проживання за місцем працевлаштування) перешкоджало вільному пересуванню громадян і вільному вибору місця проживання); збільшення капіталовкладень у житлове будівництво (малогабаритні квартири — «хрущівки»), введено в експлуатацію 3 млн квартир, запроваджено панельне та блочне будів-ництво; «кампанія боротьби з вишуканістю в архітектурі»; пенсійна реформа 1956 р., яка знижувала пенсійний вік для жінок до 55 років, для чоловіків — до 60 років і забезпечила зростання доходів пенсіонерів удвічі, інвалідів — в 1,5 разу, встановлення державних пенсій та щорічних відпусток для колгоспників (1964); робітники отримали право звільнятися з роботи за власним бажанням, повідомивши про своє рішення адміністрацію за 2 тижні; скорочено робочий день до 7 годин; підвищено заробітну платню робітникам і службовцям; ліквідовано практику щорічних державних позик (1957); освітня реформа 1958 р. (запровадження 11-річної освіти; збільшення капіталовкладень, підвищення оплати праці вчителів); робітники отримали право звільнятися з роботи за власним бажанням, повідомивши про своє рішення адміністрацію за 2 тижні; скасовано оплату за навчання в старших класах загальноосвітніх шкіл та ВНЗ; збільшено тривалість щорічної відпустки та відпустки жінкам для догляду за дитиною та ін. Результати реформ: у промисловості реформи дещо сприяли підвищенню ефективності виробництва, поглибленню спеціалізації та кооперації виробництва певних регіонів і територій, але водночас їхня непослідовність призвела до різкого зростання капіталовкладень і кредитів, які перевищували можливості державного бюджету, до розриву економічних зв’язків між підприємствами однієї галузі, зростання дефіцитів, загострення соціальних проблем та наростання соціального невдоволення (1953 р. — виступ будівельників, які споруджували комсомольські шахти у м. Христинівка на Донеччині; 1962 р. — виступи робітників у Донецьку, Жданові (тепер — Маріуполь); 1963 р. — у Кривому Розі); у сільському господарстві реформи привели до зростання валового виробництва на 35 %, покращення матеріального рівня життя колгоспників, але «хрущовські надпрограми» зазнали краху, призвівши до порушення структури посівів зернових, скорочення поголів’я в тваринництві, порушення екологічного балансу в ряді регіонів країни (з 1962 р. СРСР розпочав масові закупівлі зерна та інших видів сільськогосподарської продукції за кордоном); у сфері соціального захисту та забезпечення: реальне підвищення життєвого рівня трудящих, поліпшення матеріально-побутових умов життя людей, вирішення житлової проблеми; зростання освітнього рівня населення, прорив у науково-технічній сфері. «Волюнтаризм», імпульсивність, не прогнозованість дій М. Хрущова, політика десталінізації, лібералізації та демократизації, скорочення партійного та державного апарату, розширення прав союзних республік та зростання впливу місцевих партійно-державних верхів викликало невдоволення союзно-республіканської номенклатури (привілейована правляча, відносно закрита соціальна група партійно-державних чиновників у радянському суспільстві) і призвело до «тихого перевороту» (жовтень, 1964 р.) та усунення М.С. Хрущова від влади, згортання реформаційного курсу новим союзним партійно-радянським керівництвом на чолі з Л. Брежнєвим. Партійне керівництво КПУ періоду «хрущовської відлиги». Олексій Кириченко (1953-1957) — став першим українцем, який очолив Компартію України. Під час його перебування на посту керівника республіканської комуністичної партії значно зріс відсоток українців серед членів КПУ (бл. 60 % загального складу), розпочався короткий період політичної «відлиги», використаний для висунення національно-культурних домагань (ставилося питання про чистоту української мови, створення умов для розвитку національної науки, реабілітацію репресованих українських діячів культури та їхньої творчості). Микола Підгорний (1957-1963) — виконував усі настанови центру, став одним з учасників групи вищого партійного керівництва, які підготували й провели зміщення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС. Петро Шелест (1963-1972) — перебуваючи на посту першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні, обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці, захищав права української мови в шкільній освіті, доводив безпідставність звинувачень у націоналізмі на адресу окремих українських діячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюби). «Шістдесятництво» та зародження дисидентського руху. «Шістдесятники» — умовна назва покоління молодих літераторів, митців і вчених в Україні, які творили на початку 1960-х років (звідси і назва) та виступали за «соціалізм з людським обличчям», прагнули у своїх творах пропагувати ідеї гуманізму, зображати високість людських почуттів, піднімати проблеми збереження історико-духовної спадщини, навколишньої природи. Передумовами виникнення «шістдесятництва» були: «хрущовська відлига», лібералізація суспільного і культурного життя; реабілітація діячів культури, жертв сталінських репресій; припинення сталінського тотального ідеологічного контролю за творчістю мистецької інтелігенції; накопичення творчого потенціалу з попередніх поколінь митців; включення до активного творчого життя нової генерації митців (поетів, прозаїків, художників, скульпторів, архітекторів, композиторів). Приводом до розгортання «відлиги» в українській культурі й появи «шістдесятництва» став вихід статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність» (1955 р., «Литературная газета»), у якій автор закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Мету своєї творчості «шістдесятники» вбачали у відродженні національної свідомості, боротьбі за збереження української мови та культури, сприянні демократизації суспільно- політичного життя в республіці, скасуванні ідеологічних обмежень в галузі культури. Характерними рисами творчості «шістдесятників» були: самоаналіз, неординарність та креативність мислення, гуманізм, відмова від надмірної ідеологізації своїх творів, намагання відобразити головні проблеми сучасності. Найвідомішими представниками «шістдесятників» були поети і прозаїки М. Вінграновський («Атомні прелюди»), В. Голобородько, Є. Гуцало, І. Драч («Соняшник»), Р. Іваничук, І. Калинець, Г. Кириченко, Л. Костенко («Проміння землі», «Мандрівки серця»), А. Малишко («Пісня про матір», «Пісня про рушник», «Пісня про Київ»), Ю. Мушкетик, Д. Павличко (збірки «Любов і ненависть», «Правда кличе»), М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Симоненко («Тиша і грім», «Земне тяжіння»), Г. Тютюнник, В. Шевчук; художники А. Горська, П. Заливаха, В. Зарецький, В. Кушнір, Г. Севрук, Л. Семикіна; режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика; перекладачі Г. Кочур та М. Лукаш. Діяльність «шістдесятників» передбачала: 1) створення оригінальних, високохудожніх творів; 2) проведення творчих вечорів, організацію дискусійних клубів, мистецьких вернісажів; 3) консолідацію інтелігенції шляхом створення творчих об’єднань і клубів: першим осередком «шістдесятників» став Клуб творчої молоді «Сучасник» у Києві (1960 р., за іншими даними 1959 р.) (голова — Л. Танюк), згодом виник клуб «Пролісок» у Львові (1962) (голова — М. Косів). Згортання десталінізації, ідеологічні звинувачення у націоналізмі, «формалістичних викрутасах» тощо (1963) стали проявами боротьби влади проти «шістдесятників», яка виявилася: у цькування у пресі, критиці на засіданнях та різноманітних зібраннях; «задушевних розмовах» у відповідних мистецьких спілках та «компетентних структурах»; у забороні й розгоні карними органами літературно-мистецьких зустрічей та творчих вечорів; у закритті клубів творчої молоді; у позбавленні можливості видавати свої твори; у звільненні з роботи та організації судового переслідування. За таких обставин деякі із «шістдесятників» під тиском влади перейшли на офіційні позиції, інші — у дисидентський рух. Історичне значення «шістдесятників» полягало у формуванні критичного суспільного мислення та сприйняття радянської дійсності, гуманізації духовного життя суспільства, відродженні історичної пам’яті та національної свідомості українців, сприянні розгортанню опозиційного дисидентського руху в УРСР. У період «хрущовської відлиги» зароджується дисидентство (лат. dissidens — незгодний, інакомислячий) — опозиційний до панівного радянського режиму рух, учасники якого виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини (українські дисиденти ще й за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність). Причинами появи руху були: згортання процесу десталінізації радянського суспільства; монопольна влада партійно-радянської номенклатури; утиски національно-культурного й духовного життя, політика русифікації; недотримання конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань; прорахунки в галузі соціально-економічної політики; вплив національно-визвольної боротьби 1940-1950-х років у Західній Україні та ан-тикомуністичних виступів у країнах Східної Європи. Українське дисидентство мало такі риси: мирні, ненасильницькі форми боротьби; чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання, комітети); поширення по всій території УРСР; включення у свої лави представників різних верств суспільства, різних національностей (інтелігенція, студенти, робітники). Форми боротьби дисидентів: відкриті протести; інтелектуальний опір (написання й поширення через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних творів, у яких викривалися вади радянського суспільства); звернення на адресу керівників СРСР, «відкриті листи» до ООН; створення в Україні дисидентських організацій. В історії українського дисидентського руху поділяють два етапи: 1) друга половина 1950 — середина 1960-х років — протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, національної символіки. 2) середина 1960-х — 1970-ті роки — поширення легальних форм боротьби. Протягом другої половини 1950 — середини 1960-х рр. в УРСР дисидентські організації основний акцент робили на розв’язанні національної проблеми, розширенні суверенних прав УРСР, створенні сприятливих умов для національно-культурного розвитку республіки, забезпеченні розвитку української мови та культури: 1) Об’єднана партія визволення України (1955 р., Івано-Франківська обл.); «Союз борців за звільнення України» (середина 1950-х роках, у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956—1961 рр., поширював свій вплив серед населення Львівської обл.) — ідеологічну основу організацій складав інтегральний націоналізм; 2) Український революційний центр (1953 р., Львів) — у програмному документі організації («Маніфест Українського революційного центру») визначалися 33 «принципи свободи»: запровадження демократичної системи, суверенітету України, установлення державних кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації і діяльності різних політичних партій; 3) «Реалістичний робітничий гурток демократів» (1956 р., Донбас, на чолі з Євгеном Доніченком) — члени гуртка ставили за мету боротьбу з радянським ладом, але не виношували ідеї створення незалежної Української держави. 4) Українська робітничо-селянська спілка (1959—1961 рр., у Львівській обл. на чолі з Л. Лук’яненком, І. Кандибою) — стояла на засадах націонал-комунізму, її програма передбачала: ненасильницький, конституційний вихід України зі складу СРСР; створення самостійної Української держави з радянським політичним ладом та соціалістичним устроєм економіки; входження суверенної України до співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав. Головними акціями дисидентів протягом середини 1950-х — початку 1960-х були: 1) конференція в Київському університеті з питань культури української мови, що пе-ретворилась у масову антирусифікаторську акцію; 2) виступ інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т.Г. Шевченка; 3) 1955 р. — «Відкритий лист» до ООН українських політв’язнів мордовських концтаборів, у якому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації українства. У відповідь на діяльність дисидентських організацій влада розгорнула репресії: травень 1961 р. — закритий судовий процес у Львові над членами Української робітничо-селянської спілки («справа юристів»): Л. Лук’яненко був засуджений спочатку до вищої міри покарання, пізніше вирок було замінено 15-річним ув’язненням (73 дні провів у камері смертників, очікуючи виконання вироку), 10 — 15 років ув’язнення отримали інші члени організації; 1961 р. — у Донецьку засуджено групу громадян на чолі із журналістом Г. Гайовим; 1962 р. — у Запоріжжі за створення в Мелітополі підпільної організації, що ставила за мету демократизацію режиму, засудили групу із шести молодих робітників (В. Савченко, В. Чернишов, В. Ринковенко, Ю. Покрасенко та ін.); восени 1962 р. — у Львові засудили до семи років ув’язнення членів Українського на-ціонального комітету. Відповіддю на арешти дисидентів та своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала стаття Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), адресована П. Шелесту (секретар ЦК КПУ), у якій розкритиковано політику ігнорування прав українського народу, засуджено національну політику КПРС-КПУ, звинувачено партійно-державне керівництво СРСР у відході на практиці від декларованих принципів національної політики. Культура УРСР у добу «хрущовської відлиги». Протягом періоду десталінізації у сфері освіти було впроваджено обов’язкову восьмирічну освіту (1959), 10-річні школи перетворено на 11-річні; у той же час розпочалася русифікація освіти (вивчення російської мови стало обов’язковим, української — за бажанням), скорочувалася кількість українських шкіл (у 1958 р. П. Тронько, М. Рильський, М. Бажан відстоювали необхідність вивчення української мови на рівні з російською в усіх школах УРСР); відкрито школи-інтернати (1956) та школи подовженого дня (1960). У галузі науки проводилися дослідження ключових, визначальних напрямів науково-технічного прогресу. Академію наук УРСР очолював біохімік О. Палладін (з 1962 р. очолив Б. Патон). 1957 р. засновано Обчислювальний центр Академії наук УРС на чолі з В. Глушковим (в 1962 р. перетворено в Інститут кібернетики). У 1960 р. в Інституті фізики створено ядерний реактор та здійснено дослідження атомного ядра. Українські науковці та інженери спроектували і склали цифрову машину «Київ» (1964), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964). Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання (під керівництвом академіка Б. Патона). Розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург М. Амосов. З 1957 р. почали видавати наукові журнали «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Український історичний журнал», у цьому ж році видрукувано було перший том «Української Радянської Енциклопедії». З 1962 р. започатковано видання енциклопедії «Історія міст і сіл Української РСР». Українська література другої половини 1950-х — початку 1960-х років збагатилася тво- рами В. Сосюри «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа» (не надруковані), Л. Первомайського «Дикий мед», Г. Тютюнника «Вир», М. Стельмаха «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», О. Гончара «Тронка» та ін. Музичне мистецтво представлене творами С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, братів Майбород, плідною була праця композиторів-піснярів О. Бі- лаша, А. Філіпченка, І. Шамо. На театральній царині працювали режисери Г. Юра, М. Крушельницький, В. Скляренко; актори А. Бучма, В. Добровольський, Ю. Лавров, Н. Ужвій. Жанр кіно збагатився фільмами О. Довженка «Антарктида», «Зачарована Десна», «Поема про море», С. Параджанова «Тіні забутих предків», В. Денисенка «Сон». 20 травня 1961 р. за високоідейні й високохудожні твори та роботи в галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії запроваджено Республіканську премію імені Т.Г. Шевченка. У період «хрущовської відлиги» політика щодо церкви характеризувалася непослідовністю: 1954-1956 рр. — пом’якшення політики щодо церкви, початок реабілітації репресованих священиків; кінець 1950-х — початок 1960-х років — узято курс на подолання релігійності, посилено втручання влади у справи церкви; нищення церков, закриття монастирів і храмів (50 %), активізувалась атеїстична робота серед населення (створено музеї атеїзму, у вишах відкрито кафедри «наукового атеїзму», пропаганда атеїзму через ЗМІ).

Джерело: http://dovidka.biz.ua/ukrayina-v-umovah-destalinizatsiyi-korotko/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

 

 


09-05-2016 23:00

Ця рамкова стратегія має на меті започаткувати створення національного діалогового поля задля забезпечення сталого демократичного розвитку України. Головною метою цієї рамкової стратегії є створення механізмів трансформації та попередження соціальних конфліктів, передусім, інспірованих з РФ.
Причини

Цей документ присвячений подоланню впливу та наслідків інформаційної війни РФ всередині України та протидії деструкціям суб’єктивного характеру всередині Українського суспільства.

Головною причиною, що уможливила успішність значної частини операцій інформаційної війни РФ проти України є поганий стан комунікацій, як людських, так і фізичних; а також відсутність цивілізаційного, інформаційного та фізичного кордону з РФ з української сторони.
Історія проблеми

Автор – Вася Ложкін, Росія

Російська імперія та її спадкоємиця Російська Федерація ніколи не визнавали існування українського народу як самостійного, окремого від «державоворчої нації – русских людей». Це невизнання існувало і існує як на рівні державного керівництва, так і в свідомості більшості громадян РФ[1]. Навіть серед ліберальної частини громадян РФ переважає концепція про «братські народи» – старший (росіяни) та молодший (українці). Концепція «братства» українського і російського народів була успішно впроваджена в масову свідомість в совєцькі часи. В пост-совєцький період через спільний російськомовний інформаційний простір РФ впроваджувала концепцію «єдиного народу». Станом на осінь 2013 року це призвело до розмиття кордонів ідентичності між українською і російською в східних і південних регіонах України. Взимку 2014 років в інформаційному полі РФ вона отримала назву «Новоросcия» з наголосом на штучній «новоросійській» ідентичності з тяглістю до старої імперської.

Головною метою інформаційної компоненти гібридної війни РФ проти України є збільшення кількості громадян України, які вважають себе «русскими людьми» або «новороссами», невід’ємною частиною «русского мира». Окупація РФ стала можливою там, де ця мета була досягнена в достатніх обсягах. Території областей, що межують з окупованими, досі населені значною кількістю людей, які не визначилися із власною ідентичністю. Саме конфлікт між прихильниками єдиної України і проросійськи налаштованими громадянами мешканці Донецької і Луганської областей вважають найбільш загрозливим. В меншій мірі, але суттєвою є така загроза у південних і східних областях[2].

Суттєвим вплив «русского мира» є також в Полтавський області, яка неочікувано для багатьох спостерігачів продемонструвала найбільший опір декомунізації[3]. І хоча ця область не входила в сферу діяльності проекту УМШ, в наших подіях брали участь переселенці та експерти, які там мешкають, на неї варто звернути увагу з точки зору потенційних конфліктів, які можуть підсилюватися руйнівними впливами РФ. Маркерним там є відношення до Полтавської битви і «слави русского оружия». В 2019 році на 310 річницю Полтавської битви можливі спецоперації РФ.
Стан транспортних комунікацій

Більшість території, яка зараз є окупованою в Луганській та Донецькій областях, а також найближчі агломерації на контрольованих Україною територіях, були заселені в кінці 19 сторіччя, а потім протягом 20 сторіччя переважно як індустріальні території, тобто поселення навколо шахт та заводів. Міста планувалися для вирішення завдань промислового виробництва, а не людського розвитку. Транспортні магістралі в регіоні прокладалися не для людей, а для перевезення стратегічних вантажів.

Результатом такого розвитку стала вкрай низька мобільність населення, де більшість ніколи не виїздила за кордони області, міста, містечка, або навіть району.

В 2013 році в місті Костянтинівка Донецької області (75.000 населення) не зупинявся жоден пасажирський потяг, а в місті Слов’янську (115.000) останній тролейбус ходив о 19:00. В результаті для більшості населення регіону єдиним способом проведення вільного часу був перегляд телевізора.

В усіх регіонах, де працює проект УМШ, стан доріг і громадського транспорту також є жахливим і підживлює успадковану з совєцьких часів атомізацію суспільних відносин.
Стан соціальних комунікацій

В совєцькі часи переважно вертикальні канали соціальних комунікацій (як живі, так і електронні) створювалися та використовувалися для управлінських цілей (вчасно подати команду) та нав’язування способів автоматичної поведінки.

Для тих же цілей були штучно створені і підтримувані соціальних мереж, деякі з яких успішно дожили аж до 2013 року; зокрема, різноманітні ветеранські організації та клуби реконструкторів, як інваріант горизонтальних комунікацій. Рештки таких мереж зберіглися в бюджетних організаціях, які працюють з великими потоками людей, таких як житлово-комунальний сервіс, освіта та медицина. Такі мережі в 2014 році активно використовувалися РФ як для формування відповідної суспільної думки, так для поширення пліток, чуток та панічних настроїв.

Через такі канали комунікацій та мережі керівництву СССР, а пізніше і РФ, вдалося закріпити штучні соціальні норми, серед них– прийнятність та романтизація кримінальної поведінки; страждання в щоденному житті, як норма і чеснота, припустимість насильства в родині над жінками і дітьми («бъёт – значит любит»); прийнятність «лжи во спасение»; безальтернативність насильства, як засобу відстоювання власних інтересів; укорінення установок малозначущості індивіда та безвідповідальної поведінки; толерування жорстокого ставлення до тварин та людей з фізичними вадами.

З 2000х років пропаганда «русского мира» робить акцент на відновлення «традиційних» форм родини, сегрегації і взаємної дегуманізації статей.

Пов’язані з цими нормами моделі поведінки впроваджувалися і продовжують впроваджуватися на всьому російськомовному просторі через телесеріали, постановочні reality show, фільми, газети та книги.

Серед інших успіхів совєтів, а потім РФ по зміні масової свідомості були ерозія концепту громад і де-мотивація діалогових практик через забюрократизованість і заформалізованість суспільного життя. Були практично знищені засоби і механізми створення соціального капіталу в громадах.

Всі ці заходи спрямовані на руйнування найближчого кола спілкування людини шляхом зниження рівня довіри та здатності до колективних дій в суспільстві. В суспільстві з високим рівнем довіри людина отримує емоційний відпочинок і знімає стрес, через що підвищується здатність до раціонального мислення, зваженого аналізу зовнішніх впливів і конструктивної взаємодії з оточенням.

Пострадянська атомізація суспільства є явищем мало вивченим і слабо усвідомленим. З точки зору гіпотези соціального мозку Р.Данбара[4] це явище виглядає так:

Через руйнування складних, глибоко укорінених в культурі, соціальних структур і побудову нових –вульгаризованих, було порушено основний принцип, за яким відбувається соціальна взаємодія в великих групах (кластер «сильних зв’язків» – родина і найближче оточення, група емоційної підтримки; кластер «середньо-слабких зв’язків» – де взаємодія відбувається за принципом традицій, де поведінка іншої людини є добре передбачувана як через тривалий досвід спілкування, так і через звичаєве право; кластер «слабких зв’язків» – де взаємодія відбувається максимально раціонально і позаемоційно). Радянська, а потім і нав’язувана РФ соціальна кластеризація звелася до абсолютного превалювання середньо-слабких зв’язків над сильними, що призвело до майже повної деградації навичок конструктивних комунікацій з людьми «поза своїм кланом», які засадничо сприймаються як потенційно небезпечні і неприємні.

Це також спричинило катастрофічне падіння рівня суспільної емпатії, яка формується на культурі раціонального підходу до врахування взаємних здобутків і втрат.

До цього є дотичним феномен специфіки пострадянської корупційної економіки. Навички раціональної взаємодії з сторонніми людьми збереглися в радянський час в дуже спотвореному вигляді – переважно в кримінальних (в тому числі – совєцьких, партійних, комсомольських, профспілкових, правоохоронних) колах, які і стали основними бенефіціарами розподілу пострадянської спадщини.

За таких умов група «сильних зв’язків» також вимушено перебрала на себе функції «середньо-слабких зв’язків» (як додатковий інструмент гарантування інтересів людини за умови низької довіри в суспільстві), що призвело до інструменталізації родини і кола найближчих друзів, перетворило їх на сурогат фондів соціального страхування, а кумівство – на основну поведінкову практику.

Результатом цього стало суспільство, більше або менше, в залежності від регіону і типу поселення, атомізоване за специфічним пострадянським патерном, – суспільство вкрай дистресованих і невротизованих особистостей. Такі люди вкрай легко піддаються будь-яким інформаційним впливам ззовні і через те, що дистрес вкрай послаблює раціональне мислення, і за відсутності в них референтного кола, в якому зовнішня інформація може бути обговорена з раціональних позицій.

Концепт громади, як професійної, так і територіальної, базується на наявності референтних кіл такого роду в середовищі слабких зв’язків – точка зору людини з-поза кола середньо-слабких зв’язків за визначенням сприймається як менш значима, навіть маніпулятивна чи ворожа. Для Росії ця проблема набула, за даними Л. Гудкова, масштабів катастрофи вже на початку 2000х. Для України ця проблема є менш масштабною, хоча й досі дуже значимою. Втім, в Україні є багато випадків, коли вона долалася стихійно, природним чином. Ці випадки варто було б описати і проаналізувати їх в тому числі за формальними показниками для виявлення факторів, що сприяють нормалізації суспільних стосунків.
Українська мова 

Починаючи з середини 1960-х років відбувалося системне вичавлювання української мови з України, на всій території України, крім західних областей, була штучно розвинута залежність від російської мови та сформована уява про меншовартість та «штучність» української мови.

Серед системних чинників дискримінації української мови в загальній середній освіті слід виділити доплату учителям російської мови і літератури та можливість звільнення учнів від вивчення української мови з різних, переважно нераціональних причин.

На 2013 рік значна частина населення регіонів, де працює проект УМШ, практично не чула українську мову і роками не бачила україномовних текстів.
Домінування РФ в інформаційному просторі України

Вже після 2000 року керівництво РФ поставило собі за мету досягнення легкої керованості мас через сучасні комунікативні технології – повністю контрольовані і цензуровані телеканали, радіо, друковану продукцію (газети, журнали, книги).

В Україні в 2013 році фактично не існував ринок медіа, найбільш впливові медіа канали були монополізовані олігархами, наближеними до влади. В 2013 році практично весь медійний простір України був заповнений російськомовним продуктом, виробленим в РФ.

В 2013 році більшість користувачів інтернету в Україні користувалася сервісами, повністю контрольованими спецслужбами РФ (mail.ru, vkontakte, одноклассники, антивирус Касперского).

Vkontakte і досі є за замовчуванням основною соціальною мережею для школярів молодшого і середнього шкільного віку через більшу розповсюдженість там ігрових і субкультурних товариств для цих вікових категорій. Ігри, включно з вбудованими в Фейсбук, типово не мають української локалізації, або пропонують російську замість української.
Акустичне насильство

Одним з нових механізмів впливу на соціальну поведінку, впроваджених СССР та РФ стало аудіо насильство – постійна гучна музика в місцях масового транзиту людей – транспорті, магазинах, ринках та сфері обслуговування. Ця музика станом на 2013 рік в регіонах проекту була ледь не виключно виробництва РФ. Ця практика досі не усвідомлюється як ненормальна більшістю населення і продовжує відтворюється навіть на другий рік війни. Акустичне насильство створює стрес і унеможливлює природнє спілкування між людьми, посилює атомізацію. Ця тоталітарна практика походить з тюремних традицій.

Одним з результатів тривалого акустичного насильства стало те, що більшість населення регіонів проекту сприймають як норму крик, істеричні і гучні розмови, і не сприймають спокійну розмову, як таку, що варта уваги.

Масове розповсюдження телевізорів, які здатні відтворювати якісно звук і, зокрема, низькі частоти, дозволило використовувати акустичні ефекти для впливу на глядачів на нейробіологічному рівні і перетворило «зомбоящик» з метафори на реальність[5].  Активне використання акустичних ефектів в практиці російських теленовин та інших програм призвело до сталої істеризації глядачів та перебуванні їх в стані постійного страху перед якимись невідомими, але невідворотними негараздами.

Протягом зими-весни 2014 року в Харкові, Донецьку, Луганську та Сімферополі було зафіксовано використання на масових мітингах, організованих сепаратистами, інфразвуку за допомоги акустичних систем великого розміру. Окрім використання інфра-низьких частот, в медіа РФ широко використовуються «ефект 7-ї гармоніки» в діапазоні, до якого найбільш чутливе людське вухо (середніх частот).
Загальносвітовий контекст

Завдяки поширенню і вдосконаленню інформаційних технологій відбувається збільшення кількості інформації, яку щоденно споживає людина. Це спричиняє постійний стрес.

Зростає роль віртуальних соціальних мереж, які впроваджують нові комунікативні практики та автоматичні способи поведінки, які, зокрема, уможливлюють швидку реакцію на нову інформацію, в тому числі швидке розповсюдження панічних реакцій та настроїв.
Сучасний стан інформаційного і комунікаційного поля України

Станом на 2016 рік інформаційна війна РФ спрямована на остаточне знищення української ідентичності,  остаточної відмови України від західного цивілізаційного вибору та створення атмосфери тотальної недовіри всередині українського суспільства.

В Україні за останні два роки різко впав рівень довіри до вітчизняних медіа[6]. Низька якість медіа продукту в Україні не є новим феноменом, вона стала усвідомлюватися більшістю людей завдяки впровадженню і стрімкому поширенню нових засобів перевірки інформації (наприклад, практики спростування неправдивої інформації джерелами через соціальні мережі). В регіонах проекту довіра до місцевих медіа суттєво більша за довіру до центральних (в 2-3 рази).

Головні недоліки сучасних українських медіа,— це практики ланцюгових передруків інформації без перевірки джерел і достовірності; поширення емоцій і коментарів під виглядом новин та свідома дезінформація, переважно оплачена. Саме через такі медіа-практики ворожа пропаганда поширюється медіа в Україні.

Неякісні інформаційні продукти, які створюються шляхом таких практик, легко розпізнаються активними користувачами соціальних мереж, їх критика поширюється іншими медіа, що призводить до падіння довіри до медіа в цілому.

Два роки війни і постійних спростувань не змінили ці медіа практики, українські медіа не підвищили  здатність опиратися інформаційним атакам РФ. Більшість українських медіа демонстративно ігнорують стан війни з РФ, деякі навіть пояснюють це об’єктивністю, неупередженістю, зваженою подачею неупередженої інформації та подоланням «мови ворожнечі», чим підігрують російській інформаційній спецоперації з перетворення конфлікту на «внутрішній», за якого «сторони конфлікту» мають домовлятися між собою[7] .

У суспільстві в цілому, і серед активних громадян зокрема, хронічним є невміння домовлятися, співпрацювати, формувати і формулювати індивідуальні та групові цілі і спільно працювати для їхнього досягнення.

В українському суспільстві в цілому відсутній спільний словник термінів, якими описується поточний стан суспільства, стан країни та її місця в світі. Відсутнє спільне розуміння таких базових і часто вживаних термінів як «безпека», «корупція», «демократія», «права людини», «дискримінація», тощо. Досі суспільство не має спільної думки про те, перебуває Україна в стані війни чи ні. Розмова про ці терміни як з боку влади, так і з боку активної частини суспільства йде у форматі презентації або маніпуляції, а не у форматі діалогу.

В українському суспільстві зростає рівень агресії, постійно підвищується рівень сприйняття насильства, як  єдиного засобу надійного та ефективного вирішення конфліктів. Зростає публічне невдоволення серед активної частини суспільства діями та бездіяльністю державної влади стосовно здійснення структурних реформ та захисту національних інтересів України від агресії РФ. Частково цей стан обумовлений об’єктивними проблемами, а частково є наслідком вдалих диверсійних операцій інформаційної війни РФ.

Більшість людей в регіонах проекту перебувають в стані постійного стресу, викликаного як об’єктивними факторами – страхом перед військовими діями, бідністю, загрозою втрати роботи, поганою якістю доріг, епідемічними хворобами, так і «зрадою», «загрозами», штучно роздмуханими через медіа, в тому числі вигаданими в РФ.

При тому в регіонах проекту спостерігаються і позитивні тенденції.

    Збільшується готовність до волонтерської роботи
    Збільшується довіра до волонтерів, громадських організацій і війська
    Збільшується підтримка євроінтеграції та вступу України до НАТО
    Підвищується лояльність і симпатія до України як держави при низькій лояльності до конкретної, уособленої влади.
    Суттєво збільшується кількість людей, які вважають себе громадянами України і готові виконувати громадянські обов’язки та захищати громадянські права.
    Зменшується кількість людей, які асоціюють себе зі штучними та нав’язаними регіональними ідентичностями.
    Суттєво зменшується публічні прояви лояльності і симпатій до РФ і «русского мира».

В підсумку можна сказати, що жодної цілі, яку ставить собі за мету РФ в інформаційній війні, їм досягти повністю не вдалося ніде, окрім Криму. «Русский мир» в Україні не прижився. Однак це не значить, що загроза зникла. РФ буде намагатися поширити «русский мир» (у рафінованому варіанті чи у вигляді «малоросійства») на всі регіони України, де тільки зможе.
Варіанти подальшого розвитку України
Негативні

«Дострокові вибори» в Верховну Раду в 2017-2018 роках. Результат – збільшення числа агентів РФ в ВР. Відновлення впливу РФ в інформаційному просторі та уряді, війську, спецслужбах. Загроза масових насильницьких акцій.

«Нібимайдан» – чергова спроба інспірованого РФ симулякру масового протесту, який має на меті  фізичне знищення державних інституцій та створення паралельних органів влади.

Ці сценарії просуваються і з великою ймовірністю будуть далі просуватися спецслужбами РФ через інформаційні і не тільки провокації.

«Болото триває далі» – нічого не змінюється з тенденцією до погіршення ситуації. В результаті на чергових виборах в ВР реалізується частково сценарій «дострокові вибори»

Цей сценарій в інформаційному полі представлений як у вигляді спецоперацій, так і природньої реакції українського суспільства через невідповідність очікувань реальності. Дуже важливо розрізняти спецоперації ворога від природньої реакції людей.
Позитивні

Суттєве зменшується кількість мешканців України, які не беруть участь в політичному і громадському житті. Зростає правосвідомість та громадянська активність громадян.

Зростає економічна активність громадян.

Громадянське суспільство поступово стає політичним гравцем, воно створює нові інституції, в тому числі – політичні.

Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів розпочата реформа системи влади, яку помічають і позитивно оцінюють громадяни України.

Ознакою інформаційних спецоперацій ворога будуть спроби дискредитувати такі зміни.
Стратегії трансформації і попередження конфліктів

Для того, щоби позитивні сценарії розвитку реалізувалися, треба докласти системних зусиль з розробки та впровадження нової інформаційної та комунікаційної політики, що відповідає викликам часу.

Її головною метою має стати консенсусне сприйняття громадянами України збільшення рівня внутрішньої і зовнішньої безпеки, та підвищення рівня довіри в українському суспільстві.
Безпека і довіра

В українському суспільстві існують два протилежних сприйняття сенсу поняття «безпека» [8].

    Внутрішній стан (переважно україномовні, білінгви та молоді люди) – «безпека»
    Стан зовнішнього контролю (переважно російськомовні та старші люди) – «безопасность»

Перша категорія людей переважно готова брати участь в підтриманні безпеки. Друга категорія чекає на появу «контролюючої інстанції» для передачі їй обов’язку по забезпеченню власної безпеки (себто «безопасности»  – відсутності «опасности»).

Велика кількість волонтерів і добровольців, які забезпечували і забезпечують зовнішню безпеку України мусять бути залучені для підтримки внутрішньої безпеки. Для цього в суспільстві варто започаткувати дискусію про критерії оцінки безпеки, про способи і критерії оцінки загроз, про те, яким чином волонтери та добровольці, а також пересічні громадяни можуть реально, на законних підставах та ефективно співпрацювати з МО, МВС та СБУ.

В суспільстві спостерігається розуміння комфорту, як якості безпеки. Відчуття комфорту знижує рівень стресу і підвищує довіру та емпатію. Важливо, щоби комфорт, як критерій оцінки безпеки, включав в себе розуміння колективної безпеки і був надалі пов’язаний з політичними правами громадян і концепцією національної безпеки України.
Транспортні комунікації

Наші і не тільки наші дослідження показують, що першим фактором небезпеки, який усвідомлюють громадяни, це – стан доріг. Тому покращення стану всіх типів доріг як в населених пунктах, так і між ними, є пріоритетним для покращення суспільних комунікацій, рівня безпеки і є головною передумовою підвищення мобільності населення, без якої не може зрости рівень довіри в суспільстві. Важливо прокладати нові дороги і маршрути, які зроблять можливим збільшення туристичних, розважальних, сімейних і трудових поїздок передовсім — молоді.

УМШ долучилася до відновлення залізничного пасажирського руху до Маріуполя, який був відсутній півроку в 2014-2015 роках. Сам факт цього відновлення суттєво вплинув на рівень соціального оптимізму в місті навіть при тому, що в півмільйонне місто досі ходять два потяги.

Як протилежний приклад можна навести село Трьохізбенка в прифронтовій зоні Луганської області, де одна частина села не спілкується з іншою через відсутність дороги, і в двох частинах села сформувалися різні уявлення про те, хто веде війну проти кого і хто кого обстрілює.

Прямі людські контакти є єдиним надійним способом запобігання ворожим інформаційним впливам. Без покращення стану доріг і відновлення зруйнованих в 2014 році внаслідок військових дій мостів неможливо підвищити ні безпеку, ні довіру.

Варто спрямувати протестні настрої активної частини громадян в контроль за якістю і вартістю ремонтних робіт, а також пошуки внутрішніх і зовнішніх джерел їх фінансування.

Критичним також є покриття швидким інтернетом в регіонах проекту та створення інфрастуктури для малої авіації (вертолітної, легких літаків та дельтапланів), що необхідно для попередження кризових ситуацій та швидкого реагування на загрози різного характеру, включно з техногенними та екологічними (найбільші проблеми в регіоні з водопостачанням та теплоцентралями, що має бути швидко диверсифіковано). Створення таких можливостей для покращення комунікацій можуть стати темами спільної діяльності місцевих громад і влади різних рівнів.
Акустичне насильство

Ця безпекова проблема, що недостатньо усвідомлюється суспільством. В містах, де проживають багато переселенців, і які є транзитними для військових (наприклад, у Харкові) на вимогу суспільства заборонені фейерверки і заборона, переважно, дотримується добровільно.

В деяких містах групами урбаністів і активістів вже ставиться питання про створення політик акустичної безпеки, про заборону гучної музики або взагалі музики в публічних містах. Укрзалізниця під впливом громадян заборонила використовувати аудіосистеми в потягах для будь яких звуків, крім аварійних оголошень.

Потрібно започаткувати розробку державної політики регулювання акустичних впливів. Суттєве зниження акустичного впливу на людей потрібно для того, щоб люди почувалися затишніше, звикали до можливості говорити тихо і спокійно. Люди, які живуть в комфортному акустичному середовищі, самі починають помічати істеричний і надгучний тон російських медіа і стають здатними усвідомлювати такі практики, як ненормальні. Це створює природній психологічний кордон для російської пропаганди.

Така політика має включати санкції за використання над-гучної музики та інших акустичних ефектів, які шкодять фізичному та психічному здоров’ю людей,  в публічному просторі. Зміст і регуляторні функції такої політики можуть стати предметом діяльності активного населення, в таку діяльність можуть долучитися професійні музиканти. Результати впровадження такої політики будуть усвідомлені громадянами дуже швидко і сприйняті схвально. Це та реформа, що не потребує великих коштів, але неодмінно дасть великий суспільний ефект.

Основний чинний нормативний акт щодо захисту від шуму прийнято в 1984[9]. Його основні системні недоліки:

    Він нормує захист від шуму тільки для житлових приміщень і громадських споруд;
    Він не враховує практики споживання звукових та аудіовізуальних продуктів, що склались після 1984 року, зокрема використання звукових систем в публічному просторі та транспортних засобах;
    Він не встановлює науково обґрунтовані норми захисту від шуму на виробництві;
    Він не встановлює в явному вигляді відповідальність за порушення норм захисту та реально виконувану процедуру фіксації факту порушення.

Використання інфра-низьких частот з метою створення панічних настроїв вперше науково документовано в досліді Г.Гельмгольца (1863). Але тільки частина спектру викликає шкідливий для споживача ефект. Однак довести наявність шкідливих для психіки споживача складових в медійних продуктах цілком реально. Досить відібрати взірці та провести аналіз за метрологічно коректною процедурою. І вже тоді, встановивши ознаки шкідливості та маючи формальну процедуру встановлення їх наявності, можна вводити санкції за поширення відповідного продукту. Також слід унормувати граничні норми використання середніх частот звукового діапазону, до яких найбільш чутливе людське вухо.

До Кодексу України про Адміністративні Правопорушення слід ввести новації щодо посилення відповідальності за відповідні правопорушення.

Серйозною проблемою, що перешкоджає контролю за якістю медійної продукції, є монополізм на медійному ринку, про що свідчать оприлюднені дані про структуру власності провідних медіа в Україні. Кількість осіб, що ухвалюють рішення про придатність певного продукту для поширення є обмеженою; вони переважно не мають відповідну кваліфікацію. Інтереси власника та його менеджерів часто протирічать інтересам споживача. Фінансові результати діяльності медіа лише частково залежать від вдоволеності цільових груп. Процедура визначення рейтингів містить суттєві елементи маніпуляції.
Громадяни і безпекові структури

Попри великий рівень довіри до війська в цілому по Україні і в регіонах проекту зокрема, ця довіра часто виявляється абстрактною в спілкуванні військових з населенням прифронтових територій. В рамках УМШ створено кілька успішних моделей діалогу та взаємодії військових з цивільними, які можуть бути поширені інституційно як на рівні центральних безпекових відомств, так і на рівні місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій. Громадські організації мають отримати державне замовлення та зовнішнє фінансування на поширення таких практик.

В рамках УМШ розпочато вироблення стратегій включення громадян в підтримку безпеки в своїх територіальних громадах. Зокрема, апробовані громадські мережі для оперативного збору інформації про терористичну діяльність та практики впровадження і популяризації європейських стандартів суспільної безпеки.

В Краматорську і Сєвєродонецьку за підтримки УМШ реалізовані успішні практики прямої комунікації представників військового командування з активними громадянами, які суттєво підвищили лояльність громадян до військових.

Пряме особисте кваліфіковане спілкування військових з громадянами є найкращим засобом проти ворожої пропаганди.

Для підвищення довіри до військового керівництва варто запозичити ізраїльський досвід пост-аналізу резонансних військових операцій[10].

Доконечно важливим виглядає затвердження Верховною Радою України розроблених у рамках УМШ та переданих Апарату РНБОУ законопроектів «Про демократичний цивільний контроль над сектором безпеки і оборони держави» та «Про Генерального інспектора Верховної Ради України з питань контролю за діяльністю у Секторі безпеки і оборони держави».
Кібербезпека

Рівень усвідомлення загроз втручання РФ у всі види пристроїв, підключених до інтернету, в суспільстві досі не є адекватним. Державні інституції не ведуть роз’яснювальну роботу навіть для державних службовців про загрози безпеки, пов’язані з користуванням російськими інтернет сервісами, максимум розсилають вказівки не користуватися певними сервісами на роботі і не перевіряють їх виконання.

Російська кібератака в середині липня 2015 року на акаунти членів українського уряду та українських дипломатів свідчить про вкрай неефективні заходи з убезпечення від зовнішніх впливів[11] .

Навіть кібератака на електростанції України 23 грудня 2015 року, яка на кілька годин позбавила струму 220000 споживачів, викликала більше резонансу в зарубіжних медіа, ніж у вітчизняних і практично не коментувалася владою. Громадяни і навіть військові досі користуються сервісами, які повністю контролюються ФСБ, в тому числі для комунікацій, зміст яких може бути використаний і очевидно використовується ворогом для завдання суттєвої шкоди національній безпеці.

Громадяни України масово не розуміють, що вони передають до ФСБ вразливі дані, як і не усвідомлюють,  яким чином ці дані будуть використані. Дворічний досвід читання лекцій на цю тему показує, що точкові ефективні впливи на сотні і навіть тисячі людей, не змінюють загальну ситуацію.

Тема кібербезпеки має стати пріоритетом публічної політики уряду. Без постійних телевізійних програм, які б в популярній формі пояснювали людям, як перейти з mail.ru на безпечні сервіси, як змінити vkontake на інші соціальні мережі, як замінити антивірус Касперського на антивірусні програми доброчесних виробників, Україна залишатиметься під загрозою масштабних кібератак. Також потрібна системна робота безпекових відомств з продавцями комп’ютерної та іншої електронної техніки по недопущенню до продажу техніки з встановленою продукцією виробників і власників з РФ.

Не усвідомлення реалій війни залишається величезною проблемою в українському суспільстві і особливо важко це усвідомлення проходить в сфері інтернет послуг.

Необхідно розробити курси введення в кібербезпеку для шкільної освіти з першого класу, оскільки діти вже користуються комунікаційною технікою з першим років життя.
Суспільні комунікації

Невміння домовлятися про спільні цілі і спільну діяльність сприймається, а часто і усвідомлюється як проблема більшістю активних громадян, чому значною мірою сприяє не так усвідомлення власних проблем, як спостереження за політиками в Києві. Дуже важливо сприяти в Україні створенню передумов для виникнення ефективних практик суспільного діалогу.

Практичні результати діяльності випускників Школи Соціальних Посередників 2015-2016 років показують, що в суспільстві є величезний запит на їх роботу. Люди усвідомлюють важливість їх роботи для підтримки миру в громадах. Ми продовжуватимемо школу і зусилля з інституалізації професії. В рамках ШСП ми вже почали готувати переговорників для майбутньої реінтеграції окупованих територій, оскільки тоді напевно повстане питання інтеграції мешканців тих територій і жертв війни в місцеві громади і українське суспільство.

Необхідні системні зусилля з створення публічних  просторів для переговорів як інституту. Поки такі переговорні простори існують тільки в бізнесі і переважно недоступні для суспільних потреб, або не є придатними для цих цілей. Переговорні простори мають стати частиною публічних просторів. Про окреслення поняття публічних просторів і практик їх функціонування йдеться в інший стратегії.

Головна особливість конструкції переговорних просторів це те, що люди мають почувати себе в них рівно і однаково комфортно.

Для практичного створення нових комунікаційних практик ми розробили діалоговий проект, який має на меті знайти оптимальні практики широкої громадської дискусії, яка може привести до в Україні. Для прикладу, ми спробуємо перевірити, чи можливо замінити в загальному вжитку термін СМТ (селище міського типу) на Містечко, а також актуалізувати необхідність спрощення мови законів до загальнозрозумілого рівня.
Українська мова

Керівництво РФ декларує, що вважає своїми підзахисними все російськомовне населення незалежно від місця проживання і громадянства. Цей підхід найбільш ймовірно не зміниться зі зміною керівництва РФ чи будь якими змінами в РФ. Єдиний спосіб створити інформаційний і цивілізаційний кордон з РФ – це змінити домінуючу мову комунікацій по всій території України. Без створення такого кордону Україна буде постійно під загрозою інформаційних диверсій РФ.

В Україні необхідно швидко розробити і впровадити в життя програму переходу всього публічного життя апріорі на українську мову – це значить, що всі державні службовці, всі публічні представники держави мають звертатися до людей автоматично українською мовою, а далі у відповідності до обставин продовжувати спілкування або українською, або іншою мовою. При тому форма звернення має бути модерною, ввічливою та привабливою для людей. Починати таку практику варто з блокпостів, прикордонників і патрульної поліції. Це не складніше, ніж навчити працівників МакДональдсу, і для цього потрібні тільки відомчі інструкції та наказ начальника.

Міністерству оборони України і Міністерству внутрішніх справ України варто прийняти відомчі нормативні акти, які б визначали українську мову мовою by default спілкування військовослужбовців та інших співробітників з іншими особами та передбачити дієві механізми контроля за їх виконанням.

Загальна стратегія впровадження української мови в суспільстві має стати предметом серйозної експертної дискусії з залученням закордонних спеціалістів з білінгвізму та з країн, де відбувалися подібні переходи (Чехія початку 20 сторіччя, Хорватія кінця 20 сторіччя). Оскільки такий перехід є дуже важким та відповідальним кроком щодо зміни формату масових комунікацій, то його не можна вести без залучення фахівців та підтримки суспільства. Українізація виключно силами активістів та чиновників може створити потужній конфлікт в суспільстві.

З термінових заходів треба заборонити практику двомовних ведучих на українських телеканалах, як таку, що безумовно підсилює стрес, істерику та невпевненість [12]

Необхідно також розробити нові державні стандарти дорожніх вказівників двома мовами – українською та англійською.

Цікаво, що в Беларусі з державного і не опозиційного наукового середовища вже пропонують ухвалити державну програму підтримки беларуської мови, як безпекову стратегію[13].
Медіа

В Україні має з’явитися вільний ринок медіа всіх типів. Це питання національної безпеки. Створення публічних, громадських телерадіокампаній не буде успішним, якщо вони не конкуруватимуть з якісними комерційними медіа.

На час війни українське телебачення треба змусити виконувати державницьку та суспільно-корисну функцію шляхом надання каналам, які виконують таку функцію, державних преференції. Визначення конкретних цілей такої діяльності має стати предметом зусиль РНБО. Продовжувати робити вигляд, що війни і агресії РФ нема просто неможливо з точки зору безпеки України, така страусяча  позиція призведе до найгірших наслідків.  Треба впроваджувати через медіа понятійний апарат «мови війни» і демотивувати українських журналістів від спроб показати війну РФ проти України виключно внутрішнім конфліктом, громадянською війною або «змовою олігархів». Миротворчістю не є уникнення називання ворога ворогом, натомість чітке визначення сторін конфлікту: хто є ворогом, а хто союзником. Встановлення такого кордону має стати предметом державної політики.

Саме з теми «мови опису війни» (language of war) варто розпочати широку суспільну дискусію про критерії оцінки якості медіа, яких просто немає в нашому суспільстві.

Для покращення якості медіа, як запобіжника інформаційним диверсіям, потрібно стимулювати – зменшення числа станцій передачі інформації від джерела до адресата (каскадні передруки), відділення інформації від коментарів та чітке маркування першоджерела інформації. Потрібно впровадити практику маркування всіх інформаційних продуктів, створених в РФ.

Концепція і практика «об’єктивної журналістики», яка бореться з «мовою ненависті» під час війни є неприйнятною. Діяльність «медіа-експертів», які намагаються впровадити в суспільство термінологію, яка заперечує наявність війни і ворогів, повинна стати постійним об’єктом уваги безпекових відомств, особливо на предмет виявлення замовників такої діяльності.

До Кодексу України про адміністративні правопорушення мають бути внесені зміни щодо встановлення юридичної відповідальності за порушення встановленого законом порядку інформування про терористичні акти (ст.17 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»).

Потрібне державне стимулювання ринку вітчизняного розважальних продуктів, як інформаційних, так і «живих», а також прискорене включення в європейський і світовий розважальний простір. Розважальний продукт, вироблений в РФ, треба замінити продуктами всіх без виключення інших сусідніх країн, а також індійським і латиноамериканським. Для цього варто запровадити економічні санкції на будь-який медіа продукт, виготовлений в РФ, як продовження практики економічних санкцій, яка вже діє. Інформаційний аспект може не показуватися, як основний, але де-факто будуть потужні обидва – і економічний ефект, і інформаційний.

Програма де-РФізації розважального і інформаційного простору має бути розроблена і впроваджена за зразком програми декомунізації, але з урахуванням досвіду її впровадження.
Авторське право

Україну намагаються примусити для запровадження надзвичайно жорстких стандартів захисту авторського права – насамперед це йде з США, бо більшість власників прав є звідти.

Витискання західних фільмів та музики залишає простір для російських, тому є шкідливим і з цієї точки зору. Український уряд повинен зважати на це зокрема і взагалі на інтерес українського суспільства (в якому практично нема власників прав, зате є користувачі творів, охоронюваних авторським правом), а не бездумно впроваджувати стандарти охорони авторських прав, які йому нав’язують ззовні.

Режим охорони авторських прав має бути балансом інтересів українських користувачів та українських власників прав з врахуванням зобов’язань України за міжнародними договорами (які часто скромніші, ніж ті вимоги, які висувають Україні, і які наші урядовці бездумно готові підтримувати під гаслами вселенської прогресивності) і врахуванням реалій інформаційної безпеки. Сьогодні РФ нам віддає свій продукт за гроші, але завтра готова буде робити це й безплатно – їй це буде вигідно стратегічно.
Колективні практики

Брак просторів і практик живого колективного спілкування відчувається як проблема у всіх містах проекту. В новостворених публічних просторах можна впроваджувати нові практики колективного спілкування, в тому числі такі, що були вже апробовані в рамках проекту УМШ. Це:

Розмовні клуби (українська, кримсько-татарська, польська, англійська мови) для дорослих, в тому числі з елементами рукоділля для розвитку дрібної моторики, що є перевіреною антистресовою практикою (наприклад – лялька-мотанка, вишивка, малювання, ліпка).

Кіноклуби – колективний перегляд і обговорення фільмів, як правило соціальної тематики, в тому числі іноземними мовами. Особливо добре сприймаються фільми про історію реформ в різних країнах, історію миротворчості і боротьби за людські права, біографічні фільми про «агентів змін». УМШ створена вже власна фільмотека, серед них цикл фільмів «Жінки-миротвориці», які викликають жваве обговорення.

Свята творчості – інтеграційні заходи для дітей різного віку та дорослих з елементами ручної творчості і інтерактивних лекцій та забав – «Країна руками дітей».

Впровадження практик колективного співу і виконання музики – різні формати для різних вікових категорій.

Перспективним напрямком є створення кафе-бібліотек, як прикладів соціального підприємництва.

До створення і поширення таких нових комунікаційних практик варто залучати ITшників та бізнес. Подібні практики мають охоплювати всі вікові категорії населення і створюватися як для окремих вікових категорій, так і для людей всіх вікових категорій.
Потреби в навчанні

Для впровадження описаних вище стратегій потрібно:

Вчити людей розуміти свої інформаційні потреби і шляхи їх задоволення, розділяти приватне, виробниче і громадське життя, усвідомлювати соціальні ролі, виховувати культуру приватності.

Розробити і в перспективі впровадити курси інформаційної культури у формальній освіті (в вищий, середній і початковій), які мають включати в себе серед іншого:  джерелознавство, статистичні методи обробки інформаційних потоків, правила наукової дискусії, введення в поведінкову економіку і філософію відкритого суспільства.

Із залученням фахівців з країн ЄС розробити курси кібербезпеки для різних категорій населення – від дітей до держслужбовців і пенсіонерів.

Курси провідників (guides, гіди, екскурсоводи) – для поширення інформації про зміни в локальних громадах і підживлення внутрішнього туризму. Такі провідники, як правило, формують величезні мережі спілкування і дізнаються про події в місті першими. Вони можуть стати частиною мереж громадської безпеки для раннього попередження конфліктів та боротьби з чутками.

Школи діалогів, аргументації та публічної презентації для покращення якості публічних комунікацій та поширення діалогових практик, як фактору попередження та мирної трансформації конфліктів.
Класифікація цільової аудиторії

На кого варто спрямувати зусилля в імплементації запропонованих змін.

Не треба активізувати і просвіщати ВСІХ людей, треба пріоритезувати впливи. Не будь яка громадянська активність є корисною і має заохочуватися суспільством та державою.

Люди, які не беруть участь в громадському житті, в умовах сучасної України є фактором стабільності. Їм не треба «промивати мізки», не треба «зомбувати» або «перезомбовувати», не треба робити об’єктом пропаганди, а тільки м’яко коригувати поведінку в бік підвищення лояльності до Української Держави, до Європейських цінностей. При цьому їхні погляди не мають бути метою коригування, а тільки публічна поведінка.

Дослідження, проведене в рамках УМШ[14], зафіксувало, що така позиція справедлива для усіх локацій, крім Одеси, де залучення до громадської роботи, особливо політично нейтральної (зоозахист, захист паркових зон і пам’яток історії, базарний контроль, тощо) сильно корельоване з переглядом «ватного» світогляду на користь якщо не проукраїнського, то як мінімум проєвропейського. Тобто, коригувати поведінку тут можна не тільки в бік підвищення лояльності, але й в бік підвищення комфортності безпосереднього оточуючого середовища, і це —спрацює!

Принцип fake it till you make it (прикидайся поки не досягнеш) працює при великих суспільних змінах. Люди спочатку проспівають раз 50 гімн України, а потім почнуть думати про ті слова, які вони співають. Це стосується всіх комунікативних практик. Головне – це уникнути тоталітарних і авторитарних практик при впровадженні нових змістів і протоколів комунікації. Застосування ж автократичних методів при тому є можливим.

Обов’язково треба працювати уважно з протестним потенціалом, і спрямовувати протестну енергію і питомо український тип поведінки «всруся та не скорюся» в бік вирішення проблем локальних громад, де можливі відносно швидкі та видимі зміни, а результати активності можна відчути і показати іншим людям.

Головні групи для роботи це:

    Працівники безпекових відомств, військові, державні чиновники, працівники місцевого самоврядування, конкретно ті:
        Хто безпосередньо працює з людьми
        Хто ухвалює рішення або на них впливає
        Хто розносить чутки
    Бюджетники – освіта, медицина, комунальники, особливо керівники підрозділів.
    Лідери громадських організацій, волонтери, активісти процесів самоорганізації в локальних громадах.
    Власники, менеджери і редактори медіа.

Над рамковою стратегію працювали  – Наталія Зубар (керівник розробки), Віктор Гарбар, Олександр Северин (кандидат юридичних наук), Олена Сирінська, Сергій Петров, Віталій Овчаренко (кандидат історичних наук), Ігор Дубровський (кандидат соціологічних наук), Ольга Малишева, Віктор Пушкар (кандидат психологічних наук) – всі ГО ІЦ «Майдан Моніторинг», Галина Усатенко (кандидат філологічних наук) – Фонд Європа ХХІ.

Цей документ є результатом діяльності проекту Українська Миротворча Школа.

Використані джерела

[1]Russians see Ukraine as an illegitimate state  https://www.washingtonpost.com/blogs/monkey-cage/wp/2015/05/20/russians-see-ukraine-as-an-illegitimate-state/

[2] Дослідження в рамках УМШ – Соціальний капітал в 26 містах проекту УМШ (готується до публікації)

[3] В’ятрович: мер Полтави може постати перед судом за спротив декомунізації http://www.radiosvoboda.org/content/article/27576145.html

[4] The social brain hypothesis and its implications for social evolution. Dunbar RI http://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/19575315

[5] Ольга Малишева. “І хутко влив до вух його отруту…” http://maidan.org.ua/2014/06/olha-malysheva-i-hutko-vlyv-do-vuh-joho-otrutu/

[6] Рейтинг довіри до ЗМІ: чому вниз? http://osvita.mediasapiens.ua/trends/1411978127/reyting_doviri_do_zmi_chomu_vniz/

[7] Сергій Петров: Масові блокування у твіттері – початок рашистської спецоперації «Єдіний народ»  http://maidan.org.ua/2016/01/serhij-petrov-masovi-blokuvannya-u-tvitteri-pochatok-rashystskoji-spetsoperatsiji-edinyj-narod/

[8] Безпека російською мовою – місія неможлива?! http://maidan.org.ua/2015/12/bezpeka-rosijskoyu-movoyu-misiya-nemozhlyva/

[9] САНИТАРНЫЕ НОРМЫ допустимого шума в помещениях жилых и общественных зданий и на территории жилой застройки. Органи влади СРСР; Норми від 03.08.1984 № 3077-84 http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v7_84400-84

[10] Ізраїльський досвід висвітлення війни: цензура на відзняте відео, повідомляти про втрати заборонено http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/58904/

[11] А ми казали! Росія продовжуватиме активну інформаційну війну проти України http://maidan.org.ua/2015/07/a-my-kazaly-rosiya-prodovzhuvatyme-aktyvnu-informatsijnu-vijnu-proty-ukrajiny/

[12] Юрій Шевчук: Мовна шизофренія – нова, потужна форма русифікації http://zik.ua/news/2015/07/08/yuriy_shevchuk_movna_shyzofreniya__nova_potuzhna_forma_rusyfikatsii_605587

[13]Профессор Академии МВД: В Беларуси необходимо принять госпрограмму поддержки белорусского языка  http://ej.by/news/culture/2016/05/06/professor-akademii-mvd-v-belarusi-neobhodimo-prinyat-gosprogrammu.html

[14] Стратегії трансформації і превенції прикордонних конфліктів в Україні. Збірка аналітичних матеріалів. 2014-2015, c.50-133 http://peace.in.ua/stratehiji-transformatsiji-i-preventsiji-prykordonnyh-konfliktiv-v-ukrajini-zbirka-analitychnyh-materialiv-2014-2015/

http://maidan.org.ua/2016/05/infostrategy2016/
22:43 04.08.2016

 

 


Психолог розповів, що таке свобода і чому люди йдуть вбивати. Частина 1

Психолог Юрій Садовський більше 20 років займається практичною психологією в напрямку: людина в складних обставинах.

"Знай" зустрівся з доктором і поговорив про суспільство, яке виявилося в складних обставинах.

- Юрію Володимировичу, Вам, напевно, часто задають питання - чи здоровее наше суспільство?

- Важко назвати здоровим суспільство, яке допускає такий розвиток подій, які призводять до системного погіршення життя. Але в будь-якому суспільстві є різні люди. В даному випадку обов'язково потрібно робити це застереження. Говорити про все в цілому було б некоректно. Справа в тому, що в сьогоднішній ситуації кожну людину потрібно бачити окремо. Кожен сам вибирає, яку позицію йому займати з того чи іншого питання, кожен сам приймає рішення, виходячи з яких він буде жити. Ми ж можемо говорити про тенденції і давати їм аналітичну інтерпретацію.

- Але є ж люди, які повинні бути над сутичкою - ті ж лікарі, наприклад, давали клятву Гіппократа ..

- На жаль, клятва Гіппократа - це сильно не те, що ми зазвичай собі уявляємо. Важко уявити сучасного лікаря, всерйоз тріпотливого перед тими богами, на яких посилався Гіппократ. Та й слово "клятва" сьогодні розуміють далеко не всі, деякі навіть не здогадуються, що це слово може до чогось зобов'язувати. Адже ми сьогодні живемо в епоху пересмикнування смислів, значень, понять. Сьогодні слово "відповідальність" навіть не всі вимовити можуть, не кажучи вже про те, щоб якось його застосувати до свого життя і своєї поведінки. Ось і виходить часто так, що ми дивимося на якусь людину і на вигляд ніщо нас не насторожує - є руки, ноги, голова, він ходить по землі, його притискає сила тяжіння, але коли він починає щось робити, не зважаючи на оточуючих, у нас відбувається розрив шаблону. Виникає питання - чи людина це? Виявляється, що він так живе - не обтяжуючи, не розуміючи, що таке відповідальність і чому для нормальної людини це повинно бути обов'язковою якістю. Взагалі, все людське починається з відповідальності - тобто з готовності відповідати за свої вчинки. Кожен наш вчинок має якісь післядії. Відповідальна людина над цим замислюється. Тобто в свою розумову діяльність, вона включає ще й аналіз того, які можливі наслідки її вчинків. Людина, яка про відповідальність нічого не знає, не обтяжує себе цією роботою. Просто так легше жити. До пори. Мене завжди вражає кількість людей, щиро здивованих, а що ще гірше - обурених тим, що за їх же вчинки, виявляється, щось там буває у відповідь ...

Умовно людей можна розділити на людей дитячих і людей дорослих. Другі відрізняються від перших саме відповідальністю. З дитини який попит, якщо вона ще не знайома з пристроєм світу? А дорослого, по ідеї, повинні були вже навчити і у нього в свідомості повинні бути інститути, перед якими він тримає відповідь - Господь Бог, совість, закон, народ, родина, діти. Також у людини повинні бути цінності, яким він відповідає, тобто те, що втрачати даремно зовсім ніяк не хочеться. Це, начебто, відомі речі - життя, свобода, здоров'я, честь, добре ім'я, час, ті ж гроші, нарешті. Цінності обов'язково повинні відповідати вчинку. Наприклад, скоїв чоловік підлість - позбувся доброго імені, зробив помилку або дурість - переробляє свою справу заново, витрачає час і сили. Підміна цінності на більш щадну - це і є відхід від відповідальності. Наприклад - збив дитину на дорозі, замість 10 років в'язниці відкупився грошима - цінність підмінена, від відповідальності пішов.

Читайте також: Афанасьєв прийшов з пікетом під посольство Росії

У нас же часто-густо - заплатив, відкупився, відкотив, дав на лапу, з'їхав. Так простіше. Так дійсно простіше! Але, коли суспільство до цього звикає, воно стає духовно слабким. І це вже, на жаль, діагноз. Це швидко не лікується.

Для благополучного розвитку суспільства необхідно, щоб в ньому була хоча б критична маса відповідальних людей.

- Невже все впирається в відповідальність?

- А все починається з неї. Багатьох людей з дитинства вчать рухатися по життю в логіці уникнення відповідальності. Щоб стати повноцінним громадянином, наприклад, потрібно вчитися в школі, а краще ще й в інституті, осягаючи знання і сплачуючи за це своїм часом і своєю працею. Однак, можна не вчитися в школі і в інституті, тобто не осягати власним розумом тонкощі науки, але якщо дати кому треба грошей, то теж можна отримати диплом. Такий же. І суспільство починає наповнюватись такими ось "фахівцями". А в підсумку громадяни втрачають довіру до фахівців в цілому - тому що знають, як часто отримується диплом про освіту. Лікар, юрист, інженер, економіст може виявитися не цілком надійної якості. Людям такого суспільства доводиться виживати в умовах, коли їх життя не підстраховане, так як "справжніх" фахівців мало. Ми їм про всяк випадок не віримо всім. Суспільство пересичується ось цим "Я їм не вірю". Жити в постійній недовірі дуже важко. І це ми тільки про першу-ліпшу тему, про освіту.

- І що буде далі, якщо жити в атмосфері повної недовіри?

- Люди починають шукати для себе обнадійливі алгоритми порятунку. Перевірених фахівців передають з рук в руки. Один питає у іншого - чи є у тебе на прикметі хороший лікар або розумний юрист? Тобто, починають задіювати особисті зв'язки. Виходить, що така зав'язка на особистих зв'язках - єдиний рятувальний круг для такого суспільства. В останні роки дуже багато говорять про кумівство в політиці. Ну а кому недовірлива людина може довіритись, як не родичу або куму. Кажуть про непрофесіоналів у всіх сферах - так це від недовіри. Прийшов новий начальник в відомство, привів свою команду. Нехай і непрофесіоналів, зате "своїх", кому він може довіряти.

У підсумку, коли в суспільстві винищується принцип сприятливого посилення відповідальності в житті і поширюється недовіра, зростає і рівень тривожності населення. З'являється все більше людей, які розуміють життя, просто, як участь в харчовому ланцюжку.

- Але в усі часи в країні була інтелігенція, яка не просто бере участь в "харчовому ланцюжку", а й думає, аналізує. Де вона зараз?

- Інтелігенція була не завжди. Її поява можливоа лише тоді, коли в країні з'являється якийсь надлишковий продукт, щоб утримувати цю саму інтелігенцію. Тобто, за певних економічних і політичних умов з'являється інтелігенція. При інших - немає. Ось в Африці, наприклад, немає її. А у нас була, тому що був ситий час. А в не ситий час інтелігенція біжить "човниками" до Польщі, стає торгувати на ринку чи спивається. Досвід показав, що якість її сильно падає.

- Ну якщо суспільство живе в таких рамках, чи варто виховувати в своїх дітях, щось добре і вічне?

Я часто згадую, як мене одного разу запросили в школу, поговорити з третьокласниками. Я їм поставив запитання: що було б, якби всі люди в світі були друзями. Мені швидко відповіли - це не вигідно! Поясніть. Один хлопчик швидко все розтлумачив: якщо я банкір, а до мене прийшов друг і я дам йому грошей - як я їх отримаю назад? Тобто, за логікою цього малюка, по-перше, його обов'язково повинні обдурити, а по-друге, повернення боргу - це неодмінно "викручування рук". А з другом він не зможе так вчинити відразу. А ось якщо навколо нього буде не друг, тоді він буде вільний в засобах. Хтось же вклав третьокласнику цю думку в голову.

Тому, коли мене запитують, як виховувати свою дитину, я завжди відповідаю - дивлячись, чого Ви для неї хочете в майбутньому. Якщо Ви хочете отримати ситого виродка - це одна історія. А якщо хочете отримати людину - то зовсім інша. Але врахуйте - в такому випадку, Вам доведеться бути чесними з собою та з дитиною, поважати себе і оточуючих і говорити з дитиною часто і серйозно.

Кожен раз, коли я міркую на цю тему, у мене спливає образ директора дитячого будинку з провінції. Ось людина, під опікою у якого 50 або 60 сиріт і який багатим не буде ніколи. Але він вибирає цю справу за покликом серця і вважає правильним свій вибір.

Ми живемо сьогодні на бігу, а на бігу справжніх цінностей ми не помічаємо. Мене вражає, коли молоді люди мені розповідають про те, як вони всім офісом обговорюють, хто на яких антидепрессантах сидить. Я в таких випадках говорю: хлопці, все, ви приїхали, прокиньтеся, вас обдурили, вам нав'язали не людське життя, а якесь інше. У вашому віці антидепресанти це не нормально. Життя має бути людським, людина повинна встигати розуміти себе і своє життя, встигати розуміти сама, в якому напрямку розвиватися і сама визначати і забезпечити якість свого життя. Без хімії. Інакше ми змушені визнати факт залежності, рабства, якщо хочете.

- Якщо говорити про рабство, я згадую популярні в суспільстві речівки "Ми не раби", "Ми вільні люди", тощо.

- Коли людина щось подібне вигукує, сприймається це не однозначно. Припустимо, ви не раби, але хотілося б доказів! А хто ви? Вільні люди? Покажіть тоді, в чому свобода.

- Ну, тирана ж скинули. Систему ось ламаємо.

- Молодці. Тобто, зруйнували ту матрицю, яка дозволяла вам дожити до сьогоднішнього дня.

- Ми будуємо нову.

- Покажіть її. Покажіть, хто здатний її будувати. Як правило, ті люди, які здатні будувати, не кричать. Вони будують. Мовчки. Як тільки бачиш, що людина робить і як вона це робить, відразу стає зрозуміло, якою логікою вона керується і яку цінність переслідує.

Якщо я вільна людина, то я повинен розуміти, що в іншого теж є свобода і моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини. Чи бачимо ми це розуміння?

Наша розмова почалася з розмови про відповідальність - так ось вільна і відповідальна - це одна і та ж людина.

Читайте також: Ощадбанк працює в мінус

А ось свобода і свавілля речі різні. Людина без усвідомлюваних обмежень, як поїзд без гальм - це снаряд, який обов'язково принесе руйнування.

- Революція гідності 2,5 роки тому - це спроба змінити ситуацію?

- Це наслідок відсутності відповідальних фахівців і атмосфери тотальної недовіри. Люди обрали найреальніший, на їхню думку, шлях досягнення змін.

- Але ж ще кілька років тому суспільство не вироджувалось. Було багато друзів, знайомих, які в принципі не здатні були не те, що зброю в руки взяти, але навіть заявити про те, що вони когось ненавидять або готові вбити…

- Дайте хорошій людині, яка з кимось не згодна і навіть ненавидить, і навіть закликає вбивати, пістолет в руки і нехай спробує піти і вбити. Вона цього не зможе зробити. А дайте цій ж людині пістолет і зберіть навколо неї озброєний натовп в підмогу - тоді вона точно вб'є. Тобто, відповідальність "розмазується", розділяється на всіх. Це звичайний "ефект натовпу". За останні роки відбулося багато подій, неможливих етично і морально і неприпустимих раніше за своєю зухвалістю і жорстокістю, які створили прецедент. Багато людей при цьому не помітили, як їх свідомість вчинила деструктивний перехід. Ось вам і перетворення пристойної людини в ... В даному випадку ми стикаємося з фактом того, що в мисленні таких людей не вистачило системності. Мислення - це строго структурований процес, що вимагає витривалості і культури. Можна сказати, що в активній частині суспільства сьогодні з'явилася велика кількість людей, мислення у яких явно не поставлено.

- Тобто вчорашні інтелігентні друзі, що перетворилися в дегенератів, такими і були? Або перетворились в них з-за деяких подій?

- Дамо визначення, щоб нікому не було образливо. Дегенерат - це людина з ознаками виродження фізичного або психічного. Про фізичне говорити не будемо, а ось психічне виродження - це, зокрема, відмова від мислення і відповідальності там, де вони є обов'язковими. Людина - явище моральне і таким вона і повинна бути.

Коли ж ми говоримо "інтелігентна людина" - чи точно ми дали визначення? А коли говоримо "друг" - чи точно це був друг? Відразу друг перестав бути другом - так не буває. Значить, швидше за все, формат ваших відносин був іншим. І інтелігентною людиною не можна перестати бути.

А ось, коли ми вже не пам'ятаємо, яким повинен бути справжній фахівець, не можемо відрізнити інтелігентної людини від просто ерудованого, друга - від близького знайомого, нам дуже легко запропонувати і інші підмінені поняття. І ми приречені їх приймати.

- Що робити з дегенератами в суспільстві? Їм можна допомогти?

- Насправді це дуже боляче для людини, визнати, що він був виродком, став ним. Звідти досить незначна кількість людей у всьому світі, які зупинили процес своєї деградації, пов'язаний, наприклад, з наркотиками, алкоголем або азартними іграми. А змусити людей бути людьми неможливо. Можна тільки змусити їх вписатися в якісь жорсткі поведінкові рамки.

http://znaj.ua/news/regions/54179/psiholog-rozpoviv-scho-take-svoboda-i-chomu-lyudi-jdut-vbivati.html


ПРОКИНЬСЯ,МОЯ УКРАЇНО!

Я тобі скажу,
де квітне дивний сад,
де срібляста ніч
тремтить у темних водах.
У далекий край
лежить нелегкий шлях,
доки хижа ніч кружля по колу.

Приспів:
Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі у світлі далеких зірок!
Це дивляться з темних небес
загиблі поети й герої –
всі ті, що поклали життя
за майбутнє твоє.

Я тобі повім
про мрію золоту,
що палким вогнем
горить в моєму серці.
Про щасливий край,
про радісних людей,
де життя кидає виклик смерті.

Приспів:
Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі у світлі далеких зірок.
Це дивляться з темних небес
загиблі поети й герої –
всі ті, хто так вірив у світле
майбутнє твоє.

Сергій  Фоменко

18:02 01.08.2016

 

Головні факти та цифри про українську збірну на Олімпіаді в Ріо
4 серпня, 2016
5 серпня в Ріо-де-Жанейро відкриваються XXXI Олімпійські ігри. Громадське зібрало цікаві та важливі факти та цифри, які треба знати про участь української збірної в головній спортивній події року.

Україну на літній Олімпіаді в Ріо представлятимуть 206 спортсменів у 27 видах спорту. Це найменша делегація України на Олімпійських іграх. Досі найменше представництво було зафіксоване в 2000 році в Сіднеї (230 осіб), а в Лондон чотири роки тому Україна делегувала 245 спортсменів. 

На час подання цьогорічної заявки склад команди нараховував 205 спортсменів, але пізніше збірна отримала додаткову ліцензію. Національний комітет Ізраїлю не використав квоту на участь в індивідуальних змаганнях з фехтування. Згідно з рейтингом FIE Ольга Лелейко займала місце відразу ж за ізраїльською спортсменкою Далиле Хатуель, тому право виступити на Іграх 2016 отримала саме вона.

Українська делегація братиме участь у змаганнях з таких видів спорту: бадмінтон, бокс, важка атлетика, велоспорт, греко-римська та вільна боротьба, академічне веслування, веслування на байдарках і каное, а також слалом, вітрильний спорт, стрибки на батуті, спортивна та художня гімнастика, дзюдо, кінний спорт, легка атлетика, плавання, стрибки у воду, синхронне плавання, стрільба стендова, кульова та стрільба з луку, триатлон, великий і настільний теніс, фехтування та сучасне п’ятиборство.

Найбільше ліцензій отримали легкоатлети — 65 осіб, що становить 32% від загальної кількості учасників від України. Таким чином, легка атлетика традиційно представлена найбільшою національною делегацією. На другому місці за кількістю ліцензій фехтувальники — 13 осіб. Також українські спортсмени вибороли 11 ліцензій на вільну та греко-римську боротьбу. Гендерно у національній збірній цього року переважають жінки, їх — 58%, чоловіків відповідно — 42%.

Наймолодша спортсменка збірної — львів’янка Анастасія Возняк, їй 17 років. Вона представлятиме Україну в змаганнях з художньої гімнастики. Минулого року вона стала дворазовою призеркою Європейських Ігор в Баку.

Найстарший представник збірної — Кирхофф Ульрих, йому 48 років. Буде представляти Україну в змаганнях з кінного спорту. Ульрих неодноразовий призер міжнародних змагань з подолання перешкод. На Олімпійських іграх в Атланті у 1996 році став наймолодшим Олімпійським чемпіоном з подолання перешкод. Тоді він отримав два «золота» — в індивідуальному заліку та у складі збірної.

На підготовку та участь в Іграх в держбюджеті передбачені окремі витрати в розмірі 249,9 мільйонів гривень. З них 144,4 мільйона — на виплату грошових винагород українським спортсменам. Також Ігор Жданов повідомив, що 15 мільйонів пішло на сучасне спортивне обладнання, а п’ять мільйонів гривень було витрачено на форму для олімпійців.

Міністр спорту — про преміальні для призерів Олімпіади

За «золото» спортсменам передбачено 300 тисяч гривень,  за «срібло» — 200 тисяч гривень та 120 тисяч гривень за «бронзу». Це сума призових від НОК, а від України переможці отримають $125 тисяч за «золото», $85 тисяч — за «срібло» і $55 тисяч — за бронзову медаль. Міністр молоді та спорту Ігор Жданов обіцяє провести безпрограшний аукціон між спортсменами, в фонд якого бізнесмени вже виділили квартиру та авто. До того ж, українські олімпійці в разі успіху претендують на подарунки від спонсорів Олімпіади в Ріо. Про це він заявив в ефірі Громадського.

Український прапор на відкритті Ігор нестиме одесит Микола Мільчев. Таке рішення ухвалили олімпійці під час загальнокомандних зборів. Микола Мільчев — Олімпійський чемпіон на Іграх в Сіднеї, триразовий рекордсмен світу та володар 9 Кубків світу зі стендової стрільби.

Автором форми української збірної став дизайнер Андре Тан. Він розробив та запатентував оригінальний принт, який отримав назву «Діамантова Україна».

Дизайн цьогорічної медалі включає в себе традиційний лавровий листок, а на зворотній стороні зображена грецька богиня перемоги Ніка. Нагороди у Ріо будуть товщі в центральній частині у порівнянні з краями, а ім’я призера і вид спорту будуть нанесені лазером вздовж зовнішнього краю медалі. Загалом організатори обіцяють виготовити 2488 медалей.

Агентство Gracenote надало таблицю неофіційного медального заліку майбутньої Олімпіади-2016 в Ріо-де-Жанейро. Україна в списку Gracenote займає 16 місце з 23 медалями. Команді українських олімпійців пророкують 6 золотих, 4 срібних і 13 бронзових нагород. 

Олімпіада-2016 відбудеться в Ріо-де-Жанейро з 5 по 21 серпня

 

 

Результати золото, стрібло, бронза

 

1     США     16     12     11
2     Китай     11     8     11
3     Япония     7     2     13
4     Австралия     5     4     6
5     Южная Корея     5     2     4
6     Венгрия     5     1     1
7     Россия     4     8     7
8     Великобритания     4     6     6
9     Германия     4     3     1
10     Италия     3     6     3
11     Франция     2     4     5
12     Казахстан     2     2     3
13     Таила
..........................................................................................
38     Україна                       0                 2                1

 


Все украинские результаты Олимпиады-2016 в Рио

Украинские спортсмены пока завоевали три медали и еще 11 раз вошли в десятку лучших

Украинские спортсмены пока завоевали три медали: "серебро" у Олега Верняева и Сергея Кулиша, "бронза" – у Ольги Харлан.

Отметим, что несколько украинских гимнастов пробились в финалы в разных видах. В этом списке они не присутствуют – пока не будут сыграны финалы.

Подсвечены вчерашние (четверг, 11 августа) результаты украинцев .

ВСЕ УКРАИНСКИЕ РЕЗУЛЬТАТЫ ОЛИМПИАДЫ-2016:

silverСЕРЕБРО. Олег Верняев. Спортивная гимнастика, многоборье

silverСЕРЕБРО. Сергей Кулиш. Стрельба из пневматической винтовки, 10 м

bronzeБРОНЗА. Ольга Харлан. Фехтование, сабля

4-е место. Артем Блошенко. Дзюдо, 100 кг

4-е место. Сборная Украины (Верхогляд, Буряк, Коженкова, Нимченко). Академическая гребля

6-е место. Сборная Украины (Михай, Морозов, Надтока, Довгодько). Академическая гребля

топ-8. Элина Свитолина. Теннис, одиночный разряд

8-е место. сборная Украины (Шемякина, Почкалова, Кривицкая, Пантелеева). Фехтование, шпага

8-е место. Олег Царьков. Стрельба из пневматической винтовки, 10 м

8-е место. Юлия Паратова. Тяжелая атлетика. 48 кг

8-е место. Сборная Украины (Верняев, Семянкив, Радивилов, Грыко, Сеничкин). Спортивная гимнастика

9-е место. Дарья Зевина. Плавание, 200 м на спине

9-е место. Игорь Радивилов. Спортивная гимнастика. Кольца

9-е место. Наталья Кальныш. Стрельба из пневматической винтовки, 10 м

11-е место. Олег Верняев. Спортивная гимнастика. Кольца

12-е место. Виктория Ус. Гребной слалом, байдарки-одиночки

топ-12. Сборная Украины (Марченко, Павлова, Сиченикова). Стрельба из лука

13-е место. Вероника Ивасюк. Тяжелая атлетика, 58 кг

14-е место. Олег Омельчук. Стрельба из пневматического пистолета, 10 м

топ-16. Коу Лей. Настольный теннис

топ-16.Яна Шемякина. Фехтование. Шпага

топ-16. Елена Кривицкая. Фехтование. Шпага

топ-16. Марина Черняк. Дзюдо. 48 кг

топ-16. Алина Комащук. Фехтование, сабля

топ-16. Богдан Никишин. Фехтование, шпага

топ-16. Виктория Туркс. Дзюдо, 78 кг

18-е место. Андрей Гривко. Велоспорт, раздельный старт, 54,5 км

20-е место. Анна Соловей. Велоспорт, Раздельный старт, 297 км

21-е место. Олег Омельчук. Стрельба из пистолета, 50 м

21-е место. Наталья Кальныш. Стрельба из винтовки из трех положений, 50 м

22-е место. Олег Верняев. Спортивная гимнастика. Вольные упражнение

22-е место. Елена Костевич. Стрельба из пистолета, 25 м

23-е место. Любомир Лемешко. Плавание, 100 м баттерфляем

25-е место. Андрей Сеничкин. Спортивная гимнастика. Конь

топ-26. Денис Солоненко. Бокс, до 81 кг

топ-26 Владимир Матвийчук. Бокс, 64 кг

28-е место. Елена Костевич. Стрельба из пистолета, 10 м

29-е место. Максим Семянкив. Спортивная гимнастика. Перекладина

топ-32. Ксения Пантелеева. Фехтование. Шпага

топ-32. Татьяна Биленко. Настольный теннис

топ-32. Елена Кравацкая. Фехтование, сабля

топ-32. Дмитрий Митрофанов. Бокс, 75 кг

топ-32. Виктор Рубан. Стрельба из лука

топ-32. Вероника Марченко. Стрельба из лука

топ-32. Людмила и Надежда Киченок. Теннис. Парный разряд

топ-32. Элина Свитолина и Ольга Савчук. Теннис. Парный разряд

топ-32. Георгий Зантарая. Дзюдо. До 66 кг

топ-32. Илья Марченко и Денис Молчанов. Теннис. Парный разряд

топ-32. Лидия Сиченикова. Стрельба из лука

топ-32. Анатолий Герей. Фехтование, шпага

топ-32. Анастасия Павлова. Стрельба из лука

топ-32. Ольга Лелейко. Фехтование рапира

топ-35. Кеджау Ньябали. Дзюдо, 90 кг

топ-32. Андрей Ягодка. Фехтование, шпага

34-е место. Дарья Степанюк. Плавание. 100 метров баттерфляем

35-е место. Павел Коростылев. Стрельба из пневматического пистолета, 10 м

36-е место. Анна Соловей. Велоспорт. Шоссе, 136,9 км

37-е место. Дмитрий Оселедец. Плавание, 200 м брассом

топ-38. Дмитрий Карюченко. Фехтование, шпага

38-е место. Максим Семянкив. Спортивная гимнастика. Вольные упражнение

39-е место. Максим Семянкив. Спортивная гимнастика Многоборье

41-е место. Андрей Гривко. Велоспорт. Шоссе, общий старт. 237,5 км

41-е место. Инна Логутенкова. Конный спорт, выездка

43-е место. Владислав Грыко. Спортивная гимнастика. Параллельные брусья

47-е место. Ангелина Кислая. Спортивная гимнастика. Многоборье

49-е место. Владислав Грыко. Спортивная гимнастика. Конь

51-е место. Максим Семянкив. Спортивная гимнастика. Конь

53-е место. Владислав Грыко. Спортивная гимнастика. Перекладина

54-е место. Владислав Грыко. Спортивная гимнастика. Вольные упражнение

55-е место. Игорь Радивилов. Спортивная гимнастика. Вольные упражнение

56-е место. Владислав Грыко. Спортивная гимнастика. Кольца

56-е место. Ангелина Кислая. Спортивная гимнастика. Вольные упражнение

58-е место. Максим Семянкив. Спортивная гимнастика. Кольца

59-е место. Игорь Радивилов. Спортивная гимнастика. Перекладина

59-е место. Максим Семянкив. Спортивная гимнастика. Параллельные брусья

топ-64. Илья Марченко. Теннис. Одиночный разряд

65-е место. Андрей Сеничкин. Спортивная гимнастика. Параллельные брусья

68-е место. Ангелина Кислая. Спортивная гимнастика. Разновысокие брусья

69-е место. Ангелина Кислая. Спортивная гимнастика. Бревно

Не финишировал. Денис Костюк. Велоспорт. Шоссе, общий старт. 237,5 км

Не финишировал. Андрей Хрипта. Велоспорт. Шоссе, общий старт. 237,5 км

http://sport.segodnya.ua/tournaments/rio2016/vse-ukrainskie-rezultaty-olimpiady-2016-v-rio-740484.html



Обновлен 12 авг 2016. Создан 21 июл 2016



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником