Актуально! Всім! Всім! Всім!

 

Актуально! Всім! Всім! Всім!

Біда з отою "По-бедою"



 

Біда з отою "По-бедою"

Тема не є смішною, але таки розпочну з анекдоту, бо тут важлива думка закладена:
В школі під час уроку йде коридором Вовочка і зденервовано каже сам до себе поміж матюками:
- Мать-перемать: ну де тут розум! Де логіка?!
Вовочку перестріває директор і грізно питає, що трапилось?
- Та я під час уроку напердів сильно,- відповів Вовочка.- Ну вчителька мене і вигнала з класу, а я від того в шоці: де тут розум, де логіка?!
- Правильно зробила, бо ти, Вова, не вмієш поводитись в колективі.
- І ви те саме! Я - то я! А у вас всіх де розум, де логіка? Мене на свіже повітря вигнали, а вони там в класі всі моє бзділово нюхати залишились.
Всі ілюстрації тут http://blog.i.ua/user/2675316/1218791/#p2

По темі святкування 9-го травня Дня перемоги я вже досить написав і не маю жодного бажання щось продовжувати, але кожен раз відчуваю 9-го травня, наче мене замкнено в тому самому класі, звідки тільки що вигнали Вовочку...
Ну не можу я спокійно дивитись по телевізору, як генерал-ветеран отої Великої Вітчизняної приймає в себе вдома у Києві якогось ветерана з Вермахту, який чесно каже, що воював власне тут на Україні проти Червоної Армії. Тема взаємопримирення для мене зрозуміла, але коли той німака сує конверт з грошима нашому ветерану-генералу (!) ВВ і той бере, ще й дякує перед телекамерами - ну тут я в шоці більшому за Вовочку! Де перемога?! І де переможці?!
Причому той німець спокійно оповідає, що опікує таким чином над більше десятка ветеранів ВВ. Уявляєте?! А тепер спробуйте уявити зворотню картину: наш ветеран ВВ їде на 9 травня до Берліну, шукає там ветеранів з Вермахту і роздає їм грубі конверти з грошима, бо як же має ставитись переможець до нещасних переможених... Картина нереальна!
Тому намалюю картинку реальну: пошукайте карту Європи станом на 1941 рік і подивіться зайняту територію Третім Райхом та його сателітами, а тоді пошукайте карту станом на 2013 р. і погляньте на кордони Євросоюзу - картинки схожі надзвичайно, ще й  Англія в додачу! А хто домінує в Євросоюзі? Та сама Німеччина!  Як і в світовій економіці це найпередова, найбагатша і найпотужніша країна, що і потрібно було німецькій нації під час Другої світової війни! Що тут можна коментувати? Це є перемога чи ні?
Карту сучасної Російської Федерації станом на 9 травня 2013 р. з картою СРСР  та окупованих радянськими військами країн Європи і світу на 9 травня 1985 р. (можна і 1945-го) я не рекомендую нервовим переможцям співставляти - надто вже образлива картинка виходить. Про сучасний економічний і світовий потенціал РФ теж краще промовчати, бо тут лідерство тільки по кількості мільярдерів, але аж ніяк не по економічним і соціальним показникам. Тому краще їм просто попишатись своєю перемогою-"победою" чи тим, що від неї лишилось. Парадик, концертик, "сто грам" і ух! - перемога! Є! Ах які ми славні переможці! Веселуха!
Пригадую гасло з російського сайту по темі ВВ, яке звучало так: "Не отдадим нашей победы!" - і стало цікаво: а що хтось її відбирає? Кому вона такою потрібна? Пишаєтесь своєю перемогою - ну то й пишайтесь, а для людей розумних ясно, що переможці і перемога не можуть виглядати так, як наведено вище. Все це є маразм і убожество! Що, до речі, гарно зафіксовано в російській мові, де слово "перемога" має за основу слово "біда" з додатком префікса "по-", тобто "победа" означає як "після біди", "була біда і скінчилась", "лихо минуло". А чи минуло? Хіба те, що є зараз - це не біда? Таким є свято Перемоги?! Де розум? Де логіка? Можливо вона у тій фразі, яку висловив один російський державний керманич: "Русский народ - это народ победителей!" І в тому справді є якась логіка: якщо переходити від одної біди до іншої, то постійно будеш знаходитись в стані "по-беди-теля"...
Сумнівна логіка, як і в темі поширення "георгіївських стрічок" з прив'язкою до перемоги у ВВ, або бутафорна реконструкція і тиражування так званого "прапора перемоги". І жодній логіці не піддається зрозуміти те, що якогось милого з тим всім хламом всілякі "победители" так вперто пруться до Львова? Може варто на 9-те травня міняти назву з "Львів" на "Берлін"? Бо розум і логіка того вимагають. Інакше то щось абсолютно ідіотське! Львів від німецьких військ звільнили поляки, тобто загони Армії Крайової, а радянські війська зайняли місто без бою і жодного пострілу, бо навіть керівників АК репресували втиху... То чий і який героїзм тут у Львові вшановують 9-го травня?.. Розум?.. Логіка?..
На цьому закриваю тему Дня перемоги 9-го травня, тому що безглуздо допитуватись: де ж тут розум чи логіка?- у тих, які якраз і щасливі з того, що не знають і знати не хочуть про розум і якусь там логіку. Прикро інше: вони до того всіх розумних примушують... Ну просто: "Хто ще не записався в ряди Колисниченко і Бондаренко?! Ставай, як вони! Ставай кращим від них!" Неприємно так жартувати, але ж смердить...
Від себе я закликаю навпаки ставати розумними і послідовними, з тверезою логікою у тому, щоб шукати і дошукуватись правди. Хто шукає правду - завжди її знайде. Я в тому певен. Особисто я всі два роки служби в Радянській армії провів, маршируючи під пісню "День победы" О.Пахмутової, але це просто якісна бутафорія і мало зачіпає душу, тому що по-справжньому для мене день перемоги відтворено у пісні "Враги сожгли родную хату..." у виконанні Марка Бернеса. З художніх фільмів про війну визнаю тільки "Они сражались за Родину", а все інше є бутафорія, рідко коли якісна, як "Иди и смотри". З письменників рекомендую двотомник Константина Симонова "Разные дни войны" (дневник писателя), а ще обов'язково читайте твори Виктора Некрасова. Тут ви знайдете і розум, і логіку, як і зрозумієте, що таке честь і совість. Зрозумієте, що протягнути ворогу руку можна як знак примирення, але ніяк не за конвертом з грошима, бо це принизливо і огидно, особливо для переможця. Але яка перемога, такі і герої...
Не маю бажання когось судити і осуджувати, але маю бажання висловити власні думки і враження. Війна - це завжди зло! Завжди! Для всіх, а тому вічная пам'ять і шана всім полеглим у Другій світовій війні всіх країн і народів. Амінь.

Богдан Гордасевич
м. Львів 

 

 

23 серпня - не простий день

Сьогодні, напередодні Дня Незалежності, українці святкують День національного прапора.

Але, окрім свята, 23 серпня відзначається Європейський день пам’яті жертв нацизму і сталінізму.

Саме 23 серпня у далекому 1939 році два кривавих диктатори – Гітлер і Сталін – поділили між собою Європу, уклавши злочинний пакт Молотова-Ріббентропа.

У Декларації Європарламенту від 2 квітня 2009 року "Європейська свідомість і тоталітаризм" вказується, що відзначення цієї дати має на меті "збереження пам'яті про жертв масових депортацій і знищень, укорінення демократії, зміцнення миру та стабільності на … континенті".

Ініціаторами відзначення Дня пам’яті жертв тоталітарних режимів виступили парламентарі країн Балтії. Це невипадково, оскільки Литва, Латвія та Естонія зазнали впродовж 1939-1991 років страшних страждань від совєцького окупаційного режиму.

Втім, у вказаних країнах була засуджена сама антилюдяна комуністична ідеологія.

Також у країнах Європи – колишніх сателітах СССР – було проведено люстрацію. Представники компартійної влади, співробітники та агенти КГБ і таємних служб були позбавлені права обіймати державні та виборні посади.

Було оприлюднено відомості про злочини окупаційного режиму.

Посткомуністичні держави Європи пройшли тривалий і складний шлях десовєтизації, що дозволило їм не лише унеможливити реванш комуністичних сил, але й ліквідувати рудименти тоталітарної міфології у свідомості громадян.

Окрім люстрації, декомунізація проводилася за допомогою активної просвітницької діяльності. Так, у Литві було створено Комісію оцінки злочинів нацизму та комунізму, функціонує Музей жертв геноциду.

У Латвії працює Музей окупації, музейна установа з такою ж назвою знайомить громадськість зі злочинами тоталітарного режиму в Естонії.

Угорці дізнаються про страхітливі злочини гітлерівців і комуністів з експозицій Дому терору, чехи можуть побачити жахіття совєцької окупації в Музеї комунізму. Музей совєцької окупації відкрито також у Грузії.

У Польщі функціонує Інститут національної пам’яті, який виявляє та вивчає, а потім доносить до громадськості дані про злочини проти польського народу, що були здійснені тоталітарними режимами впродовж 1939-1989 років.

Інститут національної пам’яті функціонує також в Естонії, у Румунії – Інститут досліджень комуністичних злочинів і пам’яті румунської еміграції, в Чехії – Інститут досліджень тоталітарних режимів.

У 2008 році низка відомих політиків, а також істориків і колишніх політв’язнів підписали "Празьку декларацію про європейське сумління та комунізм", а у 2010 році – "Декларацію про злочини комунізму".

У цих документах відзначається необхідність рішучого та безкомпромісного засудження комунізму та злочинних дій комуністичних режимів.

У 2011 році Чехія, Польща та Угорщина створили "Платформу європейської пам’яті та сумління" – міжнародний проект з дослідження злочинів тоталітарних режимів у Європі в XX столітті.

У 2009-му році тодішній президент Польщі Лех Качинський підписав закон, що передбачає кримінальну відповідальність за володіння або придбання комуністичної символіки.

Карна відповідальність за використання символів комунізму запроваджена також у Литві, де цей режим прирівняли до нацизму.

Парламент Молдови схвалив заборону використання комуністичної символіки у політичних цілях.

При цьому Україна, яка чи не найбільше постраждала від совєцької окупації, не зробила належних висновків. Попри те, що в 1991 році Компартію було заборонено, вже за два роки вона відновила свою діяльність.

Причому ця організація цинічно заперечує злочини тоталітарного комуністичного режиму.

Верхом цинізму з боку комуністичних бонз є публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років. Ще один кричущий факт – ушанування комуністами кривавого диктатора Сталіна – ініціатора страхітливих репресій, організатора Голодомору, масових страт, депортацій.

Те, що комуністи поставили пам’ятник Сталіну в Запоріжжі, можна порівняти за цинізмом зі встановленням, приміром, пам’ятника Гітлеру в Ізраїлі.

Утім, комуністи нині – при владі і є органічною складовою панівного кримінально-олігархічного режиму, а тому почуваються безкарно.

Всі декларації Компартії про "повернення країни народу" та "боротьбу з олігархами" є пустими фразами: насправді комуністи є вірними прислужниками олігархів.

Стрижнем ідеології КПУ є українофобія, прагнення відновити імперію, повернути Україну у русло "русcкого міра", в чому вони отримують всебічну підтримку з боку Російської Федерації.

На рахунку комуністичного окупаційного режиму в Україні – незліченна кількість злочинів, причому вони аж ніяк не обмежуються добою правління Сталіна.

Варто відзначити і червоний терор під час окупації більшовиками України в 1918-1919 роках, і масовий грабунок селян – так звану "продразвьорстку", що призвела до першого Голодомору 1921-1922 років.

І колективізацію, обернення селян на безправних рабів, які працювали у колгоспах на нових панів – компартійну номенклатуру.
Найтрагічніша сторінка в житті українського народу – найкривавіший злочин комуністичного тоталітарного режиму – спланований у Кремлі геноцид української нації, а саме Голодомор 1932-1933 років.

На рахунку комуністичного режиму – нищення української культури, масові страти представників творчої та наукової інтелігенції, руйнування церков і систематичне насаджування атеїзму.

Варто відзначити і сумнозвісний "золотий вересень" 1939 року з його масовими стратами та депортаціями, розстріли тисяч безневинних людей у в’язницях влітку 1941 року, терор енкаведистів на Галичині у другій половині 1940-х років, Голодомор 1946-1947 років.

І після смерті Сталіна тоталітарний режим не змінив своєї сутності. Українських патріотів кидали до таборів і психлікарень, переслідувань зазнавали їхні рідні та близькі.

Смерть Василя Стуса, Олекси Гірника, Василя Макухи, Олекси Тихого та багатьох інших патріотів – на рахунку тоталітарного комуністичного режиму, який завжди виявляв свою імперську та антилюдську сутність.
За Брежнєва посилилася тотальна русифікація, наслідки якої можемо нині вповні відчути на теренах Південної та Східної України.

І при цьому в Україні наразі щонайменше 4,5 тисячі центральних вулиць міст і сіл названі на честь кривавого більшовицького керманича Леніна.

Загалом же в Україні у 20 разів більше вулиць, які носять імена діячів тоталітарного режиму, ніж названих на честь патріотів, які боролися за українську державність та вулиць, назви яких пов’язані з незалежністю України.

Приміром, у Києві є вулиця Дзержинського, чотири вулиці Леніна, вулиця Крупської, Антонова-Овсієнка, Блюхера, Бонч-Бруєвича, Бубнова, Вєтрова, Гавро, Мате Залки, Камєнєва, Уборевича, Картвелішвілі, Щорса, Щербакова, Якіра та інших.

У столиці України стоять пам’ятники тому ж таки Лєніну, а також Щорсу, Мануїльському, учасникам антидержавного заколоту більшовиків у січні 1918 року.

Одна з центральних вулиць Донецька названа на честь організатора Голодомору 1932-1933 років Постишева.

Вулиця Постишева, а також вулиці Чубаря і Косіора (теж організатори Голодомору) є у Дніпропетровську, проспект Постишева – у Харкові.

Цей список можна продовжувати безкінечно… Більше того, в українських містах і зараз називають вулиці на честь діячів тоталітарного режиму.

Так, 25 січня цього року Дніпропетровська міська рада своїм рішенням присвоїла одній з вулиць міста ім'я генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва!

А чого варта червонопрапорна істерія, яку розгорнули регіонали та комуністи в минулому році.

Нинішній кримінально-олігархічний режим генетично пов'язаний з комуністичним окупаційним режимом: саме колишні компартійні та комсомольські функціонери, червоні директори незаконно привласнили собі фабрики і заводи на початку 1990-х років, ставши олігархами.

Тому засудження комуністичної ідеології та заборона Компартії, а також системна десовєтизація України можливі лише після докорінної зміни влади.

Багато що буде залежати від парламентських виборів у жовтні цього року: чи буде Україна залишатися під владою "колишніх", чи піде по шляху розвитку цивілізованих країн Європи.

 

 

Атор: Євген Костюк, Українська Правда

 

 

 

Усе ясно: в новому все по-старому

     Свобода і справедливість
   
Про політику кажуть, що: політика - це сфера можливого. Також кажуть, що політика - це продовження економіки. Про українські політичні реалії сьогодення важко сказати, що то є щось раціональне і причетне до економіки країни. Скоріше навпаки: українські політики живуть своїм окремим життям, яке в приватному плані цілком раціональне, але в державному масштабі абсолютно ірраціональне та метафізичне, а що вже далеке від економіки в розумінні для людей і країни - то взагалі доходить до абсурду. Зокрема один провідний член Партії регіонів України з повною серйозністю та відвертістю тупої людини сказав прямо в очі кореспондентам на їх закиди щодо голосування кількома картками у Верховній Раді наступне: "Якщо ми весь час будемо у залі сидіти, то коли ми працювати будемо?!" Чіткіше не скажеш: всі ті голосування у ВРУ просто відверта бутафорія, окозамилювання щодо правової держави, де все підлягає закону. І самі депутати це розуміють, отже і зневажають своє сидження у залі парламенту - зневажають! Але при тому цінують статус, який вони мають від перебування народним депутатом: недоторканість, пільги і право розпоряджатись усім в державі. Гарно бути таким "слугою народу", ой як гарно! А що вже вигідно - і не переповісти!
Складається повне враження, що політики і державний апарат працює суто для себе в замкнутому колі, а народ країни живе своїм приватним життям і ці дві величини існують паралельно  і ніде не перехрещуючись. Хіба що під час виборів трапляється диво, коли влада і народ дещо стають дотичні одне до одного, та й то влада шахрайськи розкладає такий варіант, що грай - не грай, а дурнем буде виключно народ, що ми і споглядаємо не одне десятиліття. Звичайно, що і я належу до народу, а не до вищої депутатської касти, тому є дурнем - а ким ще? І що найцікавіше: не шкодую! То є мій свідомий вибір і поясню чому: ще за влади совєтів для всіх було зрозуміло, що бути на посаді будь-якого рівня і не користатись з цього особистих цілях - значить бути дурнем, а якщо користатись - значить бути злодієм і сволотою. Більше варіантів не існувало! Дурень бо чесний, або розумний і тому - злодій. Хто мені не вірить, той може перевірити і вказати на кришталево чесну, але при тому багату людину у нас в Україні - я щиро буду подивований існуванням такого унікуму.
Отже радянська система виплекала касту партноменклатури досить розумної, щоб бути абсолютно безчесною. Прикладів безмірна кількість: від комуністичного соловейка-брехунця Петра Симоненка до надбуржуазних зрадників з комсомолії Юлії Тимошенко та Сергія Тігіпка, що заради грошей збрешуть і оком не змигнуть. Про цинізм Юлії Тимошенко щодо так званого процесу "киданути" партнера - можна переповідати безкінечно, тому що важко знайти такого, кого б вона не обманула. Найкрутіше Юлія Тимошенко спробувала "киданути" весь український народ і своїх виборців, коли запропонувала Віктору Януковичу утворити так звану "широку коаліцію" з об’єднання у ВРУ фракції БЮТ і ПР у конституційну більшість, що давало можливість законодавчо увіковічнити і парламент без перевиборів, і Юлію Тимошенко в якості по-життєвого прем’єр-міністра України, і по-життєвого Президента України Віктора Януковича.  Але останній не захотів бути останнім, кого обдурить ЮВТ перед тим, як узурпує всю владу в Україні  особисто для себе, рідної. Спрацювала зеківська закалка і чуйка, що тут явне кидалово вимальовується для нього, тому Віктор Янукович не став повторювати помилок Віктора Ющенка і саме тому вийшов у переможці, бо не повірив всім обіцянкам і клятвам Юлії Тимошенко. А та, отримавши одкоша, випадково промовила пророчу фразу на прес-конференції, яку розпочала словами: "Все пропало!"
Тепер щодо дурнів, тобто людей, які чесно працювали і не хотіли красти не зважаючи на всі умови радянського ладу, коли принцип "Не вкрадеш - не проживеш!" був актуальним як основа приватного достатку для кожного - кожного! Нас всіх примушували красти по дрібницях, а за тим ще й соромили, які ми погані - крадемо державне. І нам всім дійсно було з того соромно, хоча ті, хто нас соромив, крали значно і значно більше без жодних вже докорів сумління, бо вони - розумніші за тих дурнів і нікчем що є народом... Що не вміють по-справжньому красти, багато і підступно. Визнаю, що я не з таких і не хочу таким бути, тому не заздрю Віктору Медведчуку ні його краденим статкам, ні краденим фешенебельним дачам в Криму з фонтанами і візитерами віп аж пук. Гнило то все, як на мене. Краще вже я буду дурнем, що спокійно дивиться і людям в очі, і в дзеркало в очі самому собі. Або Межигір'я з палацом Віктора Януковича: яка насолода жити в краденому? Невже для людини такого масштабу важко узяти глуху пустош і збудувати там свій дім - свій! Свій дім-палац! Не вкрадений у народу чи ще в когось палац, а свій! Не можуть вони так - це притаманно тільки дурням з народу.
На привеликий жаль, вся українська бізнес-еліта є зграєю злодіїв різного формату і профілю. Сюди входять всі служби держави, які обслуговують цих злодіїв, як і суди та всі силові структури. Говорити про Україну, як правову державу - це насміхатися над істиною: тут право захищає злодіїв і гнобить одурених людей. І я не не так обурююсь, стверджуючи це, як констатую ситуацію: ми живемо в позаправовому суспільстві - факт!
Хто дочитав до цього моменту, тому я можу пояснити причину своїх подібних писань стосовно політики та економіки, не будучи ні фахівцем, ні гравцем цих величин суспільного буття. Я є категоричним противником всезагальної політизації під гаслом: "Якщо ти не цікавишся політикою, то рано чи пізно політика зацікавиться тобою". Як на мою думку, то в Україні люди аж занадто багато переймаються політикою як процесом її обговорення, а водночас надто мало займаються політикою практичною. Більшість людей ділять світ на дві складові: на свій особистий актуальний і на зовнішній евентуальний (випадковий). З того всього, як вже зазначалось, у нас народ живе своїм життям, а політики і державна сфера - своїм окремим життям. Ясно, що це алогічна конструкція, яка рано чи пізно обвалиться, але що буде після цього - невідомо. З того всього я, як приватна особа і громадянин України, хочу розібратись в обставинах сучасного соціуму - просто логічно розібратись, розставляючи все на свої місця, щоб потім чітко спрогнозувати що нас всіх чекає в майбутньому, як і мене особисто. Для того, щоб рухатись вперед, потрібно знати наперед принаймні де той "перед" знаходиться і навіщо нам туди треба.
Тобто на даному етапі в своїх дописах я ставлю за мету визначити Мету! Конкретну мету, як константу: яку Україну я хочу! А також взнати чого й інші громадяни України хочуть від майбутнього?!
В попередніх дописах мною було викладено переважно суб’єктивний формат свого бачення світу і його реалій, тобто ідеологічну складову, яка тезово звучить так: "Кожна людина має природне право на власне життя і особисте щастя". Детальніше прошу зчитувати з вже раніш оприлюдненого мною. На сучасному етапі мною буде зроблено свою приватну спробу проаналізувати об’єктивну ситуацію суспільного стану в Україні в усіх можливих аспектах соціуму, які спадуть мені на думку. Взагалі то є колективна праця для прагматичного обговорення, тому що без відповіді на питання: Де ми є? і Чому? - не можливо визначити, куди ж далі йти і навіщо.
 Тепер, як каже давньоримське прислів’я: "Повернемось до своїх баранів". Тобто зануримось в сьогоденне прагматичне політичне буття. Вибори до Верховної Ради України ще тільки розпочались, але їх результат вже можна досить точно спрогнозувати. Це не є складно, якщо подивитись на всі попередні вибори та їх результати, як і що саме пропонує нам теперішня політична ситуація. Судячи з усього все буде як і було: шум і гам, а віз і далі там. Структурно робота Верховної Ради України побудована таким чином, що в політичному плані стає головним досягти більшості в один голос, причому більшості не саме з депутатів, а "карткової більшості", що є унікальною новацією в світовій практиці парламентаризму. Депутати, як живі люди, як інтелектуальні одиниці, в роботі українського парламенту є зайвим компонентом: цілком самодостатньо їх карточки для голосування. Яка різниця: чи депутат особисто голосує за помахом чи іншою вказівкою, чи це робиться карточкою за його відсутності? Я особисто різниці в тому не бачу. Однозначно, що політично йде боротьба за карточку депутата, а не людину як особистість політичну, що яскраво продемонстрували оголошені перші 5-ки всіх основних політичних партій та об'єднань. Детальніше про це поговоримо потім. Зараз важливіше інше.
Наступним глобальним казусом українського парламентаризму є, як засвідчила практика попередньої роботи Верховної Ради України, коли сформована більшість фактично ліквідовує законодавчу і всю іншу політичну активність меншості, а це є чимала кількість народних обранців у кількості до 174 особи - повний абсурд. Фактична ізоляція такої кількості депутатів перетворює їх у формальний баласт, причому дуже дорогий баласт, який не має іншого виходу аби проявити свою активність, як вдаватись до всіляких бздур в прямому розумінні цього слова: бійок і блокування трибуни, дверей чи людей,  ломання устаткування, інших деструктивних дій. Дивитись на подібну мародерську політичну діяльність парламентарів принизливо для всіх виборців по всі сторони барикад: люди хочуть бачити чесну політичну боротьбу, а не ігрища недоумків. А що нас реально чекає далі? Однозначно, що саме "ігрища недоумків"! Чому? Тому що це встановлена практика, яку ніхто міняти не хоче, оскільки всім політикам хочеться ухопити суперника навіть не за горло, а значно злосніше - за оте одне місце... інтимного характеру. Убожеством політичних дикунів - інакше цей маразм не назвеш.
Всяка критика має нести конструктивну пропозицію зміни на краще, а вона досить очевидна і застосовується як основний механізм голосування в світовій практиці роботи парламентів різних країн, тобто мова йде про "ситуативну більшість". Один депутат - один голос. Скільки є на даний момент депутатів в залі - тільки вони й голосують і наявна більшість не залежно від кількості депутатів, що проголосували, - є вирішальною. Коротко і просто. І дієво, щоб всі депутати були на своїх робочих місцях, тому що контроль автоматичний! Прогавив момент і все - виграли організованіші! Чесна політична динаміка! Чесна і порядна. І головне: вона робить опозиційних депутатів з меншості потенційно активними! Не зайвими, не баластом, а так би мовити мисливцями в засаді, що можуть в кожний момент з неї вискочити і проголосувати. Все просто і ясно. Але...
Мені було і смішно, і водночас прикро чути від молодого ще політика Арсенія Яценюка заяву, що вони будуть добиватися "кримінальної відповідальності" за голосування картками, а не особисто. Як і повною дурістю була його невдала спроба запровадити сенсорну кнопку голосування, яка сканувала б відбиток пальця депутата. Повторюю, що немає принципової різниці чи голосує картка, чи депутат особисто за помахом руки чи іншою інструкцією за вже  існуючої схеми голосування у ВРУ - і це все фікція законодавчого процесу. Фікція. І всі ми це бачимо і знаємо. Як і бачимо, що жодна політична сила в Україні не заявила своєю політичною ціллю змінити цей метод голосування у ВРУ з стандартної більшості у не менше 226 голосів на ситуативний - жодна! Принаймні я не маю достовірних свідчень щодо того про когось з сучасних політиків і не чув подібних заяв.
Тепер повернемось до депутатського значення як персоналії. Особисто я відстоював і відстоюю позицію свободи кожного депутата як суб’єкта волевиявлення, тобто його повне право на пошук оптимального варіанту вираження дієвості свого статусу. Отже я категорично проти партійної чи фракційної дисципліни в розумінні права позбавлення статусу депутата через вилучення з членства в партії чи фракції. Треба думати і правильно вирішувати до того, як надавати комусь статус депутата, а не після того. Так само хочу вкотре вказати на абсурдність теми "відкликання депутата його виборцями", тому що таємниця голосування вже не дозволяє визначити хто з виборців має це право відкликати свій голос. Також вкажу, що за всю історію законодавчо затвердженого принципу відкликання депутатів своїми виборцями за весь час існування СРСР не було жодного прикладу його застосування - більш ніж характерний показник. Депутат є уповноважена особа на певну часову каденцію, тому тільки надзвичайні кримінальні злочини можуть бути причиною позбавлення його цього статусу силоміць. Якщо депутат не виконує своїх обіцянок і програмних засад, то його просто не переобирають наступного разу. Так прийнято в світовій практиці. Стосовно обману виборців депутатом, то шановні: вас багато, а він один - невже важко відстежити чого варта людина за попереднім його життям? А якщо піддалися обману, так то ваша спільна вина і вона первинна - вам і відповідати!
Ще одною з характерних рис  для радянської системи державного управління було обов’язкове процентне залучення до всіх виборчих органів людей з народу та окремо процент жінок. Обирали простолюд навіть до найвищих державних органів, щоб задекларувати народовладдя, хоча всім було ясно, що простий робітник від станка чи доярка з села були просто наповнювачами, тому що реально нічого не розумілися в усьому, що відбувалося в залі засідань. Рішення всі були наперед заготовленні, всі доповіді та виступи заздалегідь підготовлені і затвердженні в кабінетах комуністичних керівників, тому активним народовладдям тут і не пахло.
Фактично те саме маємо і зараз: досить поглянути на склад перших 5-ок партій, а що вже казати про загальні списки. І давайте не робити проблеми чи ті списки стануть відкритими, чи й далі будуть закритими: що нам дасть можливість обирати поміж акторами, співаками, футболістами, водіями, офіціантами, секретарками, прислугою та коханками якогось партійного лідера - що це нам дасть? Вибір без вибору!
Я однозначно не розумію, яким чином наявність серед депутатів ВРУ співачки Таїсії Повалій, футболіста Андрія Шевченка, актора Богдана Бенюка чи письменниці Марії Матіос тощо зможе покращити законодавчу роботу нашого парламенту - не розумію і все тут. Але розумію, що це все є ті самі сурогатні замінники "робочих і доярок", які потрібні виключно для бездумного голосування чи права користуватись їх картками - і це мене ображає як виборця і як громадянина. І раніше ображало. Єдина співачка Оксана Білозір реально поміняла фах на період свого депутатства, отримала спеціалізовану освіту дипломата і управлінця - це було правильно і я підтримую подібні вчинки. Гарно також поступив співак Святослав Вакарчук, який відчув огидну принизливість ситуації і добровільно склав свої депутатські повноваження. До речі, і Рональда Рейгана цінували не за його акторські здібності в США, коли обирали двічі президентом. За радянської влади якось зрозуміло чому всякі клоуни ставали депутатами - задля хохми головних циркачів, а на теперішній час я такого підходу не розумію і не хочу розуміти! Це гниль і підступ щодо виборців.
Ще не розумію людей, які йдуть на виборчі дільниці не знаючи наперед за кого проголосують, як і не розумію виборців продажних за якісь подачки - це ж принизливо! Хоча з іншого боку коли обирати приходиться поміж Повалій і Шевченком, то сто гривень стають цілком актуальним аргументом навіть для інтелектуалів. Особисто мене цікавило все нове в нашій політиці, зокрема Віталій Кличко і його "Удар", який він мені і завдав своїми обранцями, де окрім згаданої Матіос опинився і супер-бездарний (але супер-покірний!) псевдо-економіст Віктор Пензеник - то вже удар нижче пояса. Крапка. Замість молодих та енергійних, свіжих розумом та ідеями людей я бачу струхлявілі пеньки! Фу ти - ну ти!
Є класична фраза, що: "Короля творить його оточення", - яке, в свою чергу, обирає і формує собі король. Нікчемність оточення свідчить про убогість самого лідера. І навпаки. Тільки я не знаю кого навести в приклад отого "навпаки". Нема. Дико звучить, але це так: нема нікого в українській політиці, вартого уваги і підтримки у виборця Богдана Гордасевича, тому скоріше з принципу, чим з реальної політичної користі буду голосувати в черговий раз за Віктора Ющенка з його партнером Юрієм Костенком та Конгресом українських націоналістів. Також старе, але принаймні перевірене на надійність. А як нема кращого - що робити? Он "Свобода" наче націоналісти, але з КУНом чи їм подібними не хочуть єднатись - голоси потрібні з усіх регіонів, тому поміркованість в дозуванні декларацій українського націоналізму не завадить. Най пробують. Все одно, як я визначив перед тим: варіантів ситуації після виборів не багато. Трошки почубляться-поторгуються, а тоді створиться нова-стара більшість з Партії регіонів, комуністів, Королевської та мажоритарників, якій буде протистояти безвільна опозиція з "об’єднаних" та з "недооб’єднаних": Кличка, Тягнибока і, можливо, Ющенка та ще невеличкої кількості мажоритарників-оригіналів. Можливі варіанти ротацій, але не суті політичної ситуації в країні, де й надалі керувати будуть всі оті майстри знущатися над кошенятами чи щенятами. І над нами всіма також.
Пропонувати щось робити значиме наразі не має сенсу, поки не закінчиться політична агітація на грані істерії, не припиниться боротьба гаманців з "лантухами бабла", не завершиться війна політтехнологів та інших футурологів поміж себе тощо аж до часу виборів у жовтні. Зачекаємо. Мусимо.
Не знаю, чи буду в подальшому відволікатись на подібні теми сучасної градації політичної деградації в Україні - не бачу для того причин, тому що все головне по темі виклав тут. Більше мені сказати наразі нічого.
З того всього перейду в історичну ретроспективну сферу досліджень українських соціо-політичних реалій, щоб потім перейти у сферу більш-менш перспективних соціальних потуг як реалій чогось нового і кращого в Україні. Знову наголошую, що свої роздуми я викладаю виключно для зацікавленої публіки, щоб обмінятись думками і задумами.

З повагою до всіх, Богдан Гордасевич.
м. Львів - Рясне
1 липня 2012 р.

 

 

 

Плитка українська політика
  
    Свобода і справедливість
    позиція, політика, україна

Один чоловік гарно висловився про політичну ситуацію у нас в державі: «В Україні багато розумних людей поокремо, а спільного розуму - немає». І то є чиста правда: кого не послухаєш - кожен у нас знавець і може чимало скати свого про політику й окремі персоналії, а також і про владу, як і зможе дати розумну пораду, що треба робити - ну кожен розумник! Проблема тільки в тому, що всі ці рішення мало в чому збігаються, тоді як реалістичне спільне суспільне рішення можливе за умови значного співпадіння в загальних обрисах думок окремих людей. На жаль, у нас нема такого спільного знаменника. Причина тому, на мою думку,  є занадто абстрактне розуміння людьми змісту політики як соціального механізму - саме механізму! Без ідеологічної (частіше: псевдо-ідеологічної) та популістської бутафорії. В Україні ставлення у людей до політики має скоріше метафізичний характер, навіть теософічний, тому що наші політичні партії та рухи мають персоналізовані константи у вигляді конкретних «божественних персон» - лідерів. Однозначно, що в українській політиці персоналізація політичного процесу значно переважає ідеологічну та системну складову, бо для цього досить поглянути на всі наші провідні партії і поставити запитання: «Що лишиться від партії, якщо забрати її теперішнього лідера?»
Найяскравіший приклад - БЮТ, який з могутнього політичного руху буквально розчинився в ніщо без свого лідера Юлії Тимошенко. Або заберіть Віталія Кличка, Наталію Королевську, Олега Тягнибока - що лишиться від партій? Навряд щось значне. Як і в минулому скільки щезло партій одразу після втрати з різних причин свого лідера? Віктор Медведчук  не пішов шляхом Стеньки Разіна і проміняв партію на бабу - і немає СДПУ(о), а була ж досить крута політична тусовка. Цікавим було антагоністичне самознищення політиків Олександра Мороза та Віктора Ющенка, що так само фактично ліквідувало відповідно досить потужні політугрупування як СПУ та «Наша Україна». Ще веселіше вчудив Сергій Тігіпко з своєю партією «Сильна Україна» - як в класика Тарас Бульба: « Я тебе породив - я тебе і...» ліквідував. А ще недавно за рейтингами яка була сила! За малим не вистачило стати 3-ю політсилою в Україні за потужністю, але все вмить пшикнуло, як лідеру приспічило...
Перелік можна продовжити, де спокійно між партією і її чільником можна ставити знак рівняння: Арсеній Яценюк = «Фронт змін», Юрій Костенко = УНП, Анатолій Гриценко = «Громадянська позиція» тощо. Найцікавіше в цьому політичному кросворді, що спитай: у чому різниця тої чи іншої партії одна від другої? Ідейна чи програмна, в розумінні економічних і соціальних принципів - і мало що можна сказати. Так звані політичні меседжи в абсолюті сходяться на особистих якостях лідерів партій і все! Найцікавіший парадокс виник у протистоянні Партії регіонів та БЮТ, які фактично в усьому були тотожні: два олігархічні клани рвались захопити владу, щоб мати можливість «дерибанить» Україну. Тому пропозиція Юлії Тимошенко до Віктора Януковича об’єднатись в єдину «широку коаліцію» (так звана «ширка») і дерибанить Україну спільно - мало цілковиту логіку законів джунглів: «Ми з тобою одної крові: ти і я» Але...
Таким чином можна однозначно стверджувати, що політичні партії в Україні є не соціальними та ідеологічними організмами, а суто політичними технологіями під процес виборів виключно з метою  просування певних персон щодо захоплення ними владних повноважень - і все! Все! І жодної ідеології! Як кажуть в бойовиках убивці-кілери своїм жертвам: «Нічого особистого - просто це моя робота». Політична технологія була вперше найгарніше зреалізована у політпроекті «Партія зелених» України», де в організації на захист екології реально все контролювали промисловці, тобто фактичні руйнівники екології.
Найяскрішивими прикладами чисто політичної технології опанування влади є наші начебто найідейніші партії-антагонізми: КПУ Петра Симоненка та ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Одні декларують себе як найкруті захисники простих людей від експлуатації та здирництва багатіїв, а інші акцентують все на національній ідеї як основі соціального захисту і добробуту. Але що ми маємо насправді. Мені не один раз доводилось вказувати на псевдо-ідейність політсил, якщо слова є, а результат по їх змісту - відсутній. На Сході та Півдні України за весь час існування виборів в незалежній Україні обирали виключно лівих за ідейною спрямованістю депутатів, як і всю іншу керівну місцеву братію обирали з ще або ж колишніх членів КПУ або СПУ - і жодного націоналіста там не пройшло! Жодного за всі роки праворадикала! І що? Сильно захищають ці обранці права людей? Масове безробіття, підпільні копанки і найкрутіші олігархи тощо де це процвітає? Там, де обирають начебто любих електорату ліваків з комуністів та соціалістів. Перейдемо до Західного регіону України: де розповсюджена тотальна корупція і зловживання владою? Саме там, де постійно обирають виключно ідеологічно правої орієнтації претендентів на всіх виборах, - тільки тих, які люблять Україну понад усе! Але результати до дивного схожі щодо всіх інших регіонів України: скрізь при владі злодії, хапуги і  плутократи. Як кажуть галичани: «Ту щось пороблено», а східняки: «Сглазили»
Далі я спробую висловити власне бачення причин і наслідків того, що ж реально було пороблено в Україні з політичною культурою й традиціями, але зараз хочу звернути увагу на інші важливі теми на прикладі з спорту, а саме - футболу, оскільки це найпоширеніший у нас за авдиторією і значимістю вид спорту. Почну з найпростішого: з глядача, тобто вболівальника, для якого по-суті все це дійство й існує: змагання з футболу! Перша головна константа: футбол існує не для гравців, суддів, тренерів та інших функціонерів, і навіть не для олігархів, як власників команд - ні! Футбол існує в першу чергу для вболівальників, які з спортивного інтересу переживають за грою улюбленої команди, щоб визначити в чесній за правилами боротьбі найсильнішого. Правильно? Правильно.
Тепер моделюємо всім відому ситуацію, коли найзавзятіші вболівальники команд об’єднуються у групи фанів  футбольних команд і поступово перетворюють футбольні змагання з гри на полі у силові протистояння між фанатами як на стадіоні, так і поза ним. Головне, що в таких бойовищах значення гри команд зникає як таке: не важливо, яка з команд і чому виграла чи програла. Важливішим стає інше: яка група фанів у черговій сутичці перемогла й «набила морду» іншій. Тепер скажіть: де тут футбол? Нема. А тепер зробіть екстраполяцію цієї аналогії на проминулі вибори президента України: так само чубились виключно фанати і чисто з принципу «хто кого подолає» суто за психологією бійки «стінка на стінку», але зовсім не як політична ідейна боротьба. Одні фанати хотіли реваншу за попередній програш, а другі знову хотіли обіграти опонентів за принципом «всі на одного» і їм на цей раз не вийшло. Після чого фани, що програли бійку, виказують претензії до інших вболівальників, чому вони їх не підтримали? І не спроможні зрозуміти відповіді, що люди хочуть бачити правдиву політичну гру і реальний вибір, а не дурну шарпанину поміж деструктивних фанатугруповань, яка є абсолютно далека під нормальної політики.
Тепер інша тема: договірні матчі, продажність суддів, багатомільйонні трансфери гравців і все інше включно до тоталізаторів та вибадувань олігархів-власників команд. Зрозуміло, що яким би талановитим і порядним не був гравець - він є членом команди і сам зіграти не зможе ні за яких обставин. Тому грай - не грай хтось з гравців чесно і відчайдушно, як і вболівальники як би не підтримували свою команду, але так званий «договірний матч» залишиться в силі, як і виграш в тоталізаторі забере той, кому треба. Тільки чи буде це спортом? І чи  буде потрібен такий футбол правдивим вболівальникам? Зрозуміло, що ні! «Такой футбол нам не нужен», - як колись казав відомий коментатор Микола Озеров.
Знову робимо екстраполяцію на сучасну політичну ситуацію в Україні і зважуємо наступне: «Чи зможе чесний депутат щось самотужки зробити згідно волі своїх виборців?» Дуже і дуже сумнівно. Що один тут не воїн, яскраво демонструє Юрій Кармазін, який вносить безліч розумних і потрібних поправок у законопроекти ВРУ, але ніхто його не підтримує, а ще й іронізують: «О, ще при голосуванні до звичної дюжини нових кілька голосів додалось - то вже перемога...» Зрозуміло, що жоден депутат ні в одній раді сам собі ради не дасть - тільки об’єднавшись з іншими депутатами у певній фракції можна чогось досягти реального. Але що тоді? Тоді депутат змушений інтереси фракції ставити вище за інтереси своїх виборців, якщо вийде так званий «конфлікт інтересів» - першопричина всіх корупційних діянь. І що тут можна зробити? Важко так просто і однозначно сказати, окрім аналогічного Озерову: «Така політика нам не потрібна»
Система, де процвітає політичне шулерство, не може апріорі толерувати чесну політичну гру, отже і загалом державна політика буде діяти не на користь суспільства і мас народу, а виключно надогоду жменьки шарлатанів і злодіїв при владі, що ми вже не один десяток років і споглядаємо у нашій славній Україні. Власне тому я особисто не дуже високо ставлю майбутні парламентські вибори не залежно хто в них переможе, оскільки хибною в Україні є вся політична і державна система як така. Хибна! Схиблена! Деструктивна! Якщо я помиляюсь в цьому - прошу мене спростувати. Я ж поки що бачу, як депутати всіх рівнів працюють за принципом: красти - дозволено, а керувати - ні. Керують у нас в державній політиці закулісні махінатори, яких ми не обираємо.  І ось тут варто перейти до історичних ремінісценцій, що і буде зроблено в наступній частині.

Богдан Гордасевич
25 липня 2012 р.
м. Львів-Рясне

    Згоден з автором
    62%, 13 голосів
    Не згоден
    14%, 3 голоси
    Своя думка
    24%, 5 голосів

 

Анатолій Романюк: В Україні відсутня політична культура компромісу

- В Україні 1992/93 років було досягнуто історичного компромісу між Рухом і Леонідом Кравчуком. Перший президент пообіцяв не працювати на повернення України до Союзу, відстоювати незалежність, а опозиція погодилася йому вибачити й дозволила зберегти стару номенклатуру при владі. От тоді люстрація могла бути ефективною, сьогодні ж це – інформаційна фішка, яка нічого не дає.
Недосконале виборче законодавство в Україні вкотре напередодні виборів вносить сум’яття в уми українського електорату. Україна досі залишається державою із закритою політичною елітою. Еліта ж робить усе для того, щоб не втратити владних важелів, консервуючи таким чином ситуація. Закрита еліта стоїть на перешкоді розвитку країни… Чи є шанс розірвати це зачароване коло? Про це в інтерв’ю відомого львівського політолога Анатолій Романюк, яке він дав ZAXID.NET.

- Коли рік тому було створено Комітет опору диктатурі, то його чільне завдання полягала у формуванні досконалого списку кандидатів на цьогорічні вибори. Наскільки вдало було виконане це завдання, яке підхопила вже Об’єднана опозиція?

- Надій було багато, надій на те, що КОД відійде від того формату, який був заданий більшістю політичних партій України щодо формування закритих партійних списків і всього комплексу пов’язаних із цим проблем. У цьому контексті йшлося про можливість якихось праймеріз чи інших дій для визначення на округах тих кандидатів, які є найсильнішими. З цієї позиції, гадаю, Комітет не пішов на ті радикальні кроки, яких від нього очікували. Хоча певні кроки були зроблені, серед яких – погодження кандидатів передовсім усередині основного блоку опозиції, що, в принципі, багато хто ставив під сумнів.

- Як Ви вважаєте, яка причина таких сумнівів?

- Причина в тому, що у нашій країні відсутня політична культура компромісу. Із теорії ігор у нас є лише гра з нульовим варіантом, коли переможець отримує все й не ділиться ні з ким іншим. Тому таке узгодження я вважаю позитивним результатом. Позитивним також є й те, що Об’єднана опозиція зуміла домовитися зі «Свободою», і вся ця конструкція функціонує й на сьогоднішній день.

- А що Ви зараховуєте до негативу?

- Передовсім те, що партії не пішли на процедуру залучення громадськості до оцінки потенційних кандидатів. Я розумію, що це складно, має бути досвід. Утім це декларували, але не зроблено.

- Змінити такий стан справ намагався рух «Чесно». Чому ці намагання не стали успішними? Це наслідок прорахунків руху чи надмірного опору партій?

- Я з насторогою ставлюся до появи будь-якої організації перед виборами з дуже доброю програмою, з чудовими місіями, яка б претендувала на якусь ексклюзивну позицію. Проблема полягає в тому, що в нас громадськість усунута від визначення кандидатів. Тому ми отримуємо як кандидатів (а потім – депутатів) недостатньо авторитетних людей.

- Як можна виправити таку ситуацію?

- Треба дивитися на досвід демократичних країн. Ті ж самі праймеріз у США, систему панашажу в Швейцарії… Там немає жодної організації, яка має монополію на те, щоб визначати добре це чи погано. Я не маю нічого проти «Чесно», але моє очікування, моє бажання  полягало в тому, щоб громадськість отримала можливість висувати кандидатів, і відповідно, щоб ці кандидати могли стати предметом обговорення. Але це – одна сторона питання. Друга полягає в тому, що цей механізм навряд чи вдалося б реалізувати.

- Ц е ж чому?

- Бо чинні політики й політичні партії заклали у виборчу систему принцип, що вибори на мажоритарних округах – це дуже дорогі вибори. Тому авторитетна людина, яка б виграла конкурс підтримки громадськості, мала б проблеми з тим, щоб виграти вибори. Адже система виборчого законодавства свідомо сформована так, і я постійно на цьому наголошую, щоб вибори на окрузі змогла виграти людина або штаб, які володіють великими грішми. Ось у цьому й полягає головна суперечність. Тому ті очікування відразу були заблоковані тим, що вибори в нас орієнтовані лише на заможних кандидатів.

- Але, з другого боку, це певний фільтр, який захищає від масового балотування.

- Такий фільтр, котрий полягає у відсутності обмежень на виборчу кампанію, відсутності реального обмеження початку виборчої кампанії, сприяє лише підтримці тієї системи, яка нині існує: системі закритої еліти. Таким чином депутат будь-які свої акції до початку виборчої кампанії подає як депутатський звіт. Водночас цей депутат має досить високі фінансові можливості. Завдяки цим механізмам система викидає людей, котрі потенційно могли б пройти до парламенту. Треба усвідомити, що суспільство успішно розвивається лише тоді, коли еліта є відкритою. Сьогодні ж головні політичні актори зробили в нас закриту політичну еліту. Без цього розриву ми не зможемо нічого зробити.

- Які існують механізми розриву цього зачарованого кола? Чи були прецеденти в інших країнах, коли вдалося «відкрити» еліту?

- Таке зачароване коло розривається шляхом зняття монополії – монополії політичних партій…

- Тобто самі парламентські партії мають зняти свою монополію?

- Якщо цю монополію не знімуть партії, то її знімає суспільство. Варто згадати 1993 рік в Італії, коли політичні партії, котрі повністю монополізували політичну сцену країни, потрапили у такий потужний скандал, що всім партіям довелося «закритися». 1994 року відбувся референдум, де громадяни висловилися. Що не можна фінансувати політичні партії, що треба поміняти виборчу систему. Тоді Італія від пропорційної виборчої системи перейшла до змішаної. Проблема полягала у тому, що всі партії були корумпованими. Якщо подивитися список політичних партій до 1993 року і після, то ви зауважите, що немає повторів, всі попередні партії пропали. Наші партійні функціонери мають усвідомити, що вони успішно крокують італійським шляхом, якщо вони так діятимуть і далі, то в них не буде майбутнього. Зачароване коло вдасться розірвати лише тоді, коли буде змінено виборче законодавство, коли вибори чітко регламентуватимуться законом, коли будь-яке порушення цього закону передбачатиме зняття кандидатів з виборів, коли тривалість кампанії не буде такою великою. Лише тоді у парламент зможуть прийти найкращі представники суспільства. Але для цього має змінитися саме суспільство.

- Цього року певні політичні сили активно заговорили про можливість люстрації кандидатів. Як Ви до цього ставитеся?

- Це одна з тих вічних тем, яка завжди з’являється напередодні виборів, на зразок другої державної мови чи зняття недоторканості депутатів. Як на мене, час для люстрації вже згаяно. У Східній Європі успішно люстрацію щодо осіб, котрі займали посади в комуністичній системі влади, було реалізовано ще два десятиліття тому. В Україні ж 1992/93 років було досягнуто історичного компромісу між Рухом і Леонідом Кравчуком. Перший президент пообіцяв не працювати на повернення України до Союзу, відстоювати незалежність, а опозиція погодилася йому вибачити й дозволила зберегти стару номенклатуру при владі. От тоді люстрація могла бути ефективною, сьогодні ж це – інформаційна фішка, яка нічого не дає.

- Наскільки, на Вашу думку, корисно для політики регіональної та загальнонаціональної, щоб на мажоритарні округи йшли виключно місцеві депутати, щоб партійні списки заповнювали політики з регіонів?

- В умовах, коли існує загальнонаціональний виборчий список, добитися представництва регіонів майже неможливо. У більшості країн світу якщо існує пропорційна складова виборчої системи, то вона має регіональний характер. Загальнонаціональний округ мало де існує, наприклад, у Нідерландах – маленькій країні. У більшості країн існує поділ на регіональні округи, де в межах округу обирають 7-8 депутатів. Середньостатистичний громадянин здатен знати цих 7-8 осіб з кількох політичних сил, якщо ці люди є відомими й авторитетними в регіоні. А тому партія змушена брати цих людей з регіону, а не спускати їх парашутом з центру, навіть якщо вони колись мешкали в цьому регіоні. Тому без такої зміни виборчої системи ми не прийдемо до регіональної прив’язки.

- Під зміною виборчої системи Ви передовсім маєте на увазі запровадження відкритих партійних списків?

- Дуже багато наших політичних лідерів говорять про відкриті політичні списки. А коли запитуєш їх: «Ви розумієте, що таке відкриті списки?» - «Так розумію!» –  «І що ж саме?». І в розмові я неодноразово переконувався, що у нашій країні, за моєю оцінкою, політичний клас є недостатньо освіченим у політичних науках. От справжню систему відкритих списків ми маємо у Швейцарії. Там за три дні до виборів група з 30-ти виборців певного району може зареєструвати свій список. Їм просто треба зібрати відповідну кількість підписів. Окрім того, Швейцарія має 7-8 депутатів з кожного виборчого округу. Так-от, кожен виборець має сім голосів, він може з кожного партійного списку взяти кандидата з одного партійного списку, з другого тощо й проголосувати за них. Тобто він собі може обирати депутатів з різних списків. У нас же політичні лідери ніколи не приймуть цього. Дай Боже, щоб у нас було запроваджено преференційні списки, коли ми обираємо партійний список і в межах цього списку розставляємо людей залежно від їхнього авторитету. Це б певним чином зняло монополію партійного керівництва на формування списку. Але наразі ми навіть до цього не можемо дійти, бо партійні лідери не бажають цього.

- Як би Ви пояснили причину цього небажання?

- Щойно справа дійде до регіональних округів, до преференційних списків, як ми отримаємо ситуацію, в якій партіям, хочуть вони цього чи ні, доведеться ставати демократичними. Тобто партійне керівництво втратить монополію. А для цього мають помінятися партії. Вони ж у нас досі централізовані, створені під лідера. Внутрішня демократія всередині них є доволі умовною. Партії наразі до цього не готові. Водночас має бути високий рівень політичної культури громадянина, котрий має знати претендентів на депутатський мандат у своєму окрузі, адже вибір має бути свідомим.

- Ви, напевно, вже проаналізували для себе, якими чинниками керується виборець Львівщини, віддаючи перевагу тій чи іншій партії, тому чи іншому кандидатові?

- Тривалий час середньостатистичний виборець голосує ідеологічно. Він підтримував опозицію і відповідного кандидата. Варто згадати вибори 2002 року, коли «Наша Україна» Віктора Ющенка жорстко конкурувала з провладним блоком «ЗаЄдУ».  Тоді місцевий виборець чітко підтримував кандидата від «Нашої України», незалежно від його особистісних характеристик. Під час виборів 2006 і 2007 років дихотомну конструкцію було доповнено Блоком Юлії Тимошенко. Така дихотомна заданість буде присутньою і на цьогорічних виборах. Хоча, за свідченням соціологів, виборець Львівської області почав говорити про те, що він буде дивитися й на особистісні характеристики кожного кандидата. Хоча, на мою думку, відхід від цієї ідеологічної заданості можливий лише місцями, але не для всіх округів Львівщини. Наприклад, за даними різних соціологічних агенцій, за представника від об’єднаної опозиції в області готові проголосувати приблизно 30%. Це – дуже високий показник.

- Тобто не варто остерігатися, що виборці купляться на подачки заможних кандидатів на зразок Тараса Козака чи братів Дубневичів, котрі зараз активно вкладають гроші у свої округи?

- Як це можна прорахувати? От ми маємо 30% виборців, готових проголосувати за кандидата від Об’єднаної опозиції, середній показник брати участь у виборах – приблизно 70 %. Тобто потенційно кандидат з-поза цього списку має шанс виграти вибори, якщо відповідним чином себе репрезентує. Тому, допускаю, що шанс він має. А все залежатиме від того, який кандидат від опозиції йому протистоятиме. Якщо сильний кандидат, характеристики котрого відповідають чи принаймні не суперечать очікуванню людей, то шансів у конкурента не буде. Якщо ж кандидат від опозиції буде слабким, нездатним себе показати, то в окремих округах може перемогти й інша людина.

- Ці вибори можуть стати знаковими для Галичини, оскільки парламентською партією можне стати найпопулярніша тут політична сила, маю на увазі ВО «Свобода». Наскільки це може стати корисним для регіону чи навпаки шкідливим?

- Я, наприклад, не впевнений, що вони зможуть перемогти партійним списком. Якщо дивитися на результати вартих довіри соціологічних агенцій, то на сьогодні рейтинг цієї політичної сили є стабільним, тривалий час він вже не змінюється. Це приблизно – 4,4%. Мали б статися якісь принципові зміни в політичному житті, щоб цей рейтинг почав зростати.

- Мовне протистояння після підписання відповідного закону не зможе стати таким чинником?

- Усе може статися, вибори завжди приховують у собі елемент непевності. Ніхто не може дати гарантії, що буде власне так. У будь-якому разі «Свобода» може стати парламентською партією завдяки депутатам-мажоритарникам. Це буде поява нової партії у ВРУ, котра, попри всі спроби стати загальнонаціональною, таки залишається регіональною з основною підтримкою в західному регіоні.

- То все ж регіон виграє від цього чи програє?

- Я маю своє розуміння політики, котре сформувалося упродовж тривалого часу. Згідно з ним, ефективна політика не може бути радикальною, вона має бути політикою компромісу. В умовах, коли країна поділена за різними ознаками на окремі частини, перспективи її розвитку можуть полягати лише в пошуках компромісу, який би був прийнятним для різних частин. З цієї позиції «Свобода» не виглядає тією політичною силою, яка готова йти на компроміси. І, як правило, радикалізм з одного боку породжує радикалізм – з другого. Мені важко спрогнозувати корисність саме для регіону. Те, що вони відстоюватимуть національні ідеї, – добре, але водночас вони дуже часто декларують свою антиліберальність, а лібералізм традиційно лежить в основі демократії. Ця антидемократична, антиліберальна складова навряд чи додасть позитиву нашому регіону. Водночас, як стверджував Сарторі, а ще раніше Дюверже, коли радикальні сили потрапляють в парламент, то вони стають менш радикальними. Я хотів би, щоб це реалізувалося.

- Останнім часом у ЗМІ почала щораз активніше озвучуватися ідея створення галицької партії. Як вважаєте, потрібна така партія. Матиме вона шанс на успіх?

- На мою думку, мають існувати всі політичні партії, які знаходять певну підтримку. Не має існувати жодного обмеження, окрім стандартної норми, як наприклад у Німеччині: заборона фашистської партії і заборона комуністичної партії. Водночас я б запровадив ще одну норму, яка існує на Заході: політична партія може бути загальнонаціональною, а може бути регіональною. Партії слід розділити, а не творити цих штучних утворень, коли партія привозить документи про присутність у двох третинах областей України, такої-то кількості членів тощо, а насправді там є 10 осіб. Партії мають існувати не коштом надутого членства, а завдяки депутатам у радах різних рівнів. Якщо того нема, то партію після двох-трьох виборчих кампаній мали б зняти з реєстрації. Але мають мати право на існування регіональні політичні партії, які працюють виключно в певному регіоні й вона не має штучно знаходити собі представництво у всі областях України, де її реально не буде. Тому утворення галицької партії я саме й бачу як партію регіональну. І ті ідеї, які висловлюються у публічних дискусіях, на сторінках ЗМІ щодо Галичина й галицької проблематики, є в багатьох випадках слушними.

- Чи могла б ця галицька партія бути по-справжньому ліберальною?

- Тут є питання, наскільки ця політична сила може мати соціальну базу в Галичині, наскільки вона здатна отримати суспільну підтримку. На мою думку, більш імовірним є те, що в Галичині може витворитися консервативна партія. Адже значна частина електорату близька до положень класичної консервативної ідеології, яка близька до церкви, орієнтована на порядок, любов до Батьківщини. Базові положення консервативного сприйняття світу є ближчими настроям мешканців Західної України, ніж ліберальні. Лібералізм розвиватиметься тоді, коли створяться нормальні умови для підприємництва, коли буде основа середнього класу, який є базовим для розвитку ліберальних ідей.

- І на завершення таке запитання: на що б Ви порадили виборцеві звертати увагу під час голосування?

- У США є один з найуспішніших парламентів світу – Конгрес. Він послуговується великим авторитетом у суспільства, його можна назвати конкурентом Британського парламенту, який вважається зразком для цілого світу. Коли отці-засновники держави формували основи Конгресу, то заклали принцип, що вибори мають проводитися що два роки. За два роки депутат може себе показати, виборці вже могли б оцінити його роботу й вирішити: варто його залишити чи змінити. Я веду до того, що треба з великою обережністю ставитися до тих людей, котрі вже побували у парламенті. Незалежно від того чи вони були в опозиції, чи при владі, вони як політики несуть відповідальність за ті результати, які є. А результати – негативні. І у владного, і в опозиційного депутата достатньо механізмів впливу, треба лише вміти й хотіти їх застосовувати. Можливо, інші будуть краще користуватися. Це – по-перше. По-друге, в наших умовах треба дивитися, чи представляє кандидат Об’єднану опозицію. Зараз її представники заявляють, що вони вже напрацювали 300 потрібних країні законів. Спробуємо ще раз їм повірити. І по-третє, треба, звісно ж, уважно придивлятися до людей, котрі йдуть на окрузі, з’ясовувати, що стоїть за цією людиною, який у неї життєвий досвід. Хоча, безумовно, будуть застосовуватися технологічні, маніпулятивні речі й, на жаль, виборець ще піддається цим технологіям. 

Джерело:
ZAXID.NET
Автор: Любко Петренко

 

БезуМовна катастрофа в Україні !

 

Після того, як прийняття ВРУ Закону про мовну політику в Україні ще в першому читанні одразу привітали в Росії, стало ясно для кого цей підступний гешефт вчинили регіонали - для хазяїна стараються, бо то він вже їх президент, а не якийсь там Янукович. Для цього останнього (в усіх розуміннях даного слова) всі ці події у Верховній Раді, а ще більше - збурення у регіонах України та ще саме на початку великого дійства Єврочемпіонату 2012, яке б мало прославити власне Януковича, то є досить і досить неприємна подія, але і він так само не може нічого вдіяти - Хазяїн з Кремля наказав і треба виконувати.
Давайте реально подивимось на мовну ситуацію в Україні: чи є насправді така вже нагальна потреба в прийнятті подібного мовного закону? Жодної! Однозначно! Неймовірно приниженою, затурканою і забитою якщо і є якась мова в Україні, то це саме українська, номінально державна мова, але далеко не як належить бути тому насправді функціонально. За 2 роки влади Януковича і Ко з ПРидурків відбулась тотальна русифікація навіть того невеличкого україномовного простору, який виник в держапараті та радіо- і телепросторі за 2005 - 2010 роки. І це все робилось без всякого правового обгрунтування, а навпаки всупереч всім законам включно до Конституції - просто в наглу, як то і звикли робити урки-регіонали, які наглість вважають за єдине щастя в світі. Ну що ж, панове урки-ПРидурки, якщо ви шукаєте неприємностей на власну шкуру, то швидко їх знайдете - я в цьому більш ніж певен. І мені особисто досить кумедно чути, як головні ПРидурки заявляють, що не допустять повторення подій 2004 року. Кучма так само не раз промовляв, що не допустить революції, наче хтось його про цей дозвіл став питатись. Так само і ПРидурків ми питатись не збираємось, як не будемо і повторювати все як колись мирно і чинно, тому що і найбільшому з усіх можливих добреньких і лагідних українців тепер вже ясно, що боротись тут можна тільки одним єдиним чином: «Вогнем і мечем»
Безперечно це не є щось собі простеньке і веселеньке часів Майдану, як зрозуміло, що це нацьковує народ України одне на одного огидна рука Москви, бо тільки Росії вигідно мати дестабілізацію в Україні через етнічні конфлікти за грузинським сценарієм, але якщо над народом починають настільки нагло знущатись і зраджувати його інтереси власні керівники на догоду іншій державі, то немає більше виходу з такої ситуації, як масове повстання і покара для зрадників. Всіх. Бити і гнати в три шиї як оту парламентську більшість, так і оту недолугу опозицію, що бездарно здає одну позицію за другою - нам таких захисничків не потрібно! Пошукаємо кращих!
В завершення теми хочу сказати від себе наступне: якщо до 5 червня 2012 року я змушував себе миритись з владою ПРидурків, бо то є демократична константа визнавати владу обрану на виборах, проте відтепер я цієї влади не визнаю, тому що вона діє за законами окупанта: «горе переможеним». А ми не є переможені! Ми ще подивимось, хто кого...

Богдан Гордасевич
м. Львів
06.06.2012  

А що робити нам?

Велелюдного віче, яке я сподівався застати перед будинком Львівської облдержадміністраці вранці 5 червня, не було, хоча тема прийняття Закону про мовну політику в Україні була досить актуальна, але ясно і те, що люди вже не вірять в легальну демократію в цій державі при цій владі. І я вважаю, що люди праві, тому і не нарікаю на львів’ян, які спокійно сновигали містом по своїх особистих справах. Просто в усьому стає відчутно, як визріває народний гнів, накопичується і незнати з якої причини він вибухне - то більш ніж зрозуміло. Всякому терпінню є свої межі, а коли великій нації в наглу плюють у лице зневагою до найсокровеннішого - до мови! До мови корінного народу! І хто? Зайди й перевертні, які опанували владу і вважають себе за всемогутніх зверхників над людьми! Не бувати цьому!
Суто по темі хочу навести вірш поета Мирослава Кушніра, який у 22 роки загинув у лавах УПА:

ШЕВЧЕНКО - БРАТЧИК

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
і в пітьму вдивлене вікно.
Нависла дум криклива зграя,
морочить душу ув одно.

Братерство братнє, воля, воля...
Кого ж ви братом нарекли?
Синам жорстокого Миколи
ви дружно руку подали.

І ви ждете од них любови,
раби, підніжки, прошаки...
Нема козацької в вас крови -
сини козацькі не такі!

Не ждіть добра в собак Петрових -
обух громадою сталіть!
Бо ж не словами - кров’ю злою
нам треба волю окропить.

Задушна ніч, сліпа, безкрая,
глибінь бездонна темноти.
Буранно вітер завиває,
відносить думи у степи.

1 березня 1942 р. 

На мою думку тут поетом-бійцем більш ніж чітко визначено, що потрібно робити і чому. Тому я хочу висловитись на іншу тему, яку почув на тому ж віче серед людей, а саме, що одні казали: «То Ющенко все винуватий», - а інші відповідали: «Ні, то Юля винувата, бо взаємопоборювали одне одного, а не єднались» І ніхто і півсловом не обмовився, що вони може й обоє таки винуваті кожен по-своєму, але найбільша вина на нас всіх! Бо всі ми після перемоги Помаранчевої революції преспокійно зачали очікувати коли ж то нам мана небесна до рота посиплеться від наших зоресяйних керманичів, замість того щоб користатись сприятливим часом і активно братися до роботи, тобто перебирати владу в країні до власних рук - наших народних рук! Пригадайте, як то все було?! Хіба не фронда 2005 року Тимошенко до Ющенка розпочала відродження фактично знищеної політичної сили на чолі з Януковичем? А де ми всі були? Ми дружно голосували проти себе самих віддаючи голоси хто за «Нашу Україну», хто за БЮТ, а хто і за СПУ, і ще за цілу купку інших лженаціонал-патріотів типу Народної партії Костенка з Плющем, РУХу тощо - що то було? Демократія? Дурократія це було, тому що раз довірили владу президента України Ющенку - то й треба було того триматись! І спитати можна було б тоді конкретно з кого! Ну а так вийшло як класичне: собака на сіні, що сама його не з’їсть, але і худобу до харчу не підпускала. І винуватих нема: Гриць киває на Гаврила, а Гаврило - на Данила...
Отже хто винуватий у конфронтаційній упередженості стосунків Ющенка з Тимошенко? Виключно ми самі - виборці з націонал-патріотичного табору, які голосували один проти одного, а не проти регіоналів та комуністів. То є факт, який ніхто не зможе спростувати. Як і підступне відтягування голосів ВО «Свобода» у виборах 2008 р. під ультрапатріотичними й націоналістичними гаслами від БЮТу й НУНС  на користь Партії регіонів та комуністів - це так само потрібно пам’ятати. Це все наші з вами голоси! Наші з вами! І далі теж вибір є і буде за нами! Це не стосується одних тільки виборів - це стосується самого буденного життя кожного! Цей вибір відбувається щоденно! Ми просто не надаємо тому належної уваги і робимо в тому велику помилку. Дуже часто ми самі себе принижуємо більше, аніж це хтось інший нас принижує. Простий приклад: сучасні молоді хлопці і дівчата у Львові спілкуються поміж себе українською з величезною кількістю матюків - це хіба не самоприниження? Чому молодь не хоче сама спілкуватись чистою нормальною мовою, а вподобала зеківську говірку? Звідки це їм навіяли? Хто до того привчив? А самі так хочуть - самі! Ну хочеться їм сморід з рота випускати, тіло наколками вкривати, оголеними і розцяцькованими на людях з’являтись - хочеться! А бути вишукано вбраним з гарною мовою і поводженням вихованої людини - не хочеться! Чому? Подумайте? І дайте просту відповідь на запитання: так це нас хтось «опускає» чи ми самі себе?
Тепер повернемось до основної теми: української мови, яку грубо зневажили з боку правлячої верхівки нашої держави. Як я вже однозначно зазначав: реальної потреби в такому мовному законі немає, тому це треба сприймати виключно як образу проти української нації. Особисто я такої образи як свідомий українець, а не просто україномовний громадянин, прощати не збираюсь. Воно й раніше я дещо самостійно українізовував свій життєвий простір обираючи у читанні, музиці, перегляді телепередач тощо українське, але тепер, коли в державі на законодавчому рівні вводять мовну сегрегацію - моє рішення стає однозначним і категоричним: я, українець, живу в Українській Державі, тому якщо хтось захоче, щоб я його почув і зрозумів, то він має звертатись до мене виключно українською мовою! Все - без варіантів! Винятки в мене можуть бути до іноземців, але винятки для того й існують, щоб стверджувати правило. І мав я десь всіх сурогатомовних співвітчизників, які не володіють державною мовою, як і всю провладну державну номенклатуру з ПРидворних ПРидурків з Партії регіонів, яким не вистачає інтелекту вивчити ще одну слов’янську мову.
Ігнорування - то не війна, отже дозволити може кожен, хто забажає відстояти свою мову і державу як надбання Українського Нації. Звичайно, що я був і є проти міжнаціональної ворожнечі та проявів етноциду, але я вимагаю і маю на це повне право, щоб мову і націю корінного населення моєї держави поважали і не принижували незалежно від чисельності іншомовних зайд та перевертнів на її території. Якщо влада тупо хоче повторити експансію сербів в Хорватії, то відомо чим вона закінчилась і немає сумнівів, що і в Україні це відбудеться аналогічно, якщо далі так все піде.
Також мушу визнати, що як вихована людина, я з величезною нехітю вживаю образливі вирази, яким є у даному випадку словотвір «ПРидурки» стосовно членів Партії регіонів у Верховній Раді України, але на мою особисту думку треба бути винятково обмеженими розумово людьми, щоб так бездарно і передчасно звести наніц той величезний потенціал електорального позитиву, який би могла дати регіоналам вдало проведена акція з Єврочемпіонатом 2012. Все! Не буде тепер вам нічого від того! Нічого! Ложка вашого дьогтю вже зіпсувала цю діжку з медом. А що вже Ківалов Серьйога-підрахуй знову капітально підставив Януковича - то просто фатум якийсь для обох. Подивишся на весь цей бедлам і тільки одне що й можеш вимовити: «Ну й ПРидурки!»
Завершити свій допис хочу доповненням до закінчення одного рекламного гасла з табору ПРидурків: «... руїну подолано!» - «Тюрму збудовано!»   
Я особисто туди заселятись наміру не маю - я 30 років в «соціалістичному таборі» відбув, в зоні, що називалась СРСР або ще  як Імперія Зла. Вдруге я добровільно в тюрму не піду нізащо! Краще вмерти стоячи, чим жити на колінах! Саме це довів поет Мирослав Кушнір, а ми що не з тої породи українців? З саме тої - і доведемо це, якщо треба буде, як довелось зробити іншим перед нами.

Богдан Гордасевич
м. Львів
7 червня 2012 р.

Прошу додавати свої думки до моїх і розсилати хто де гаразд - створимо хвилю українського гонору!

 

Законопроект про мову приймали "мертві душі"
Середа, 06 червня 2012, 17:26

За законопроект про засади державної мовної політики проголосувало 172 депутата, а не 234, як офіційно оголошено.
Про це у блозі на "Українській правді" написав журналіст Сергій Андрушко з посиланням на письмову реєстрацію депутатів за 5 червня, оприлюднену на сайті Верховної Ради.
Як з’ясувалося, один із депутатів, який голосував за законопроект, офіційно перебував в цей час у відпустці, ще один – був у відрядженні, ще один – хворів, інші 59 парламентарів, голоси яких були "за", на це засідання були письмово не зареєстровані.
Усього незареєстрованих, чи тих, які хворіли або були у відрядженні на момент ранкового засідання 5 червня виявилося 62 депутати (чиї голоси відображені електронною системою "за" ухвалення закону).
Якщо зайти, наприклад, на сторінку народного депутата Деркача, можна побачити, що він 5 червня проголосував "за" законопроект про засади мовної політики.
Водночас, на його ж сторінці в розділі "письмова реєстрація" можна побачити, що він цього дня – в офіційній відпустці.
Плотніков, який теж проголосував "за" на ранковому засіданні 5 червня був у цей час у відрядженні!
А навпроти прізвища колишнього спікера парламенту з комуністичної фракції Ткаченка у письмовій реєстрації зазначено, що у день голосування за мовний закон він "хворіє", хоча його голос враховано.
Серед депутатів, які проголосували за закон, але не були письмово зареєстровані – Ахметов, Янукович молодший, Бережна, Богословська, Васадзе – це лише з партії регіонів.
Колишній бютівець, а наразі позафракційний Писаренко, який теж проголосував "за" – так само не зареєстрований на засіданні.
"Оскільки для того, щоб законопроект вважався ухваленим потрібно 226 депутатів, даний законопроект можна вважати неприйнятим, оскільки, очевидно, що "за" нього особисто проголосували лише 172 депутати", - написав журналіст.
Повний перелік тих, чиї голоси враховані попри те, що вони не були письмово зареєстровані, були хворі або у відрядженні – наведено нижче.
http://www.pravda.com.ua/news/2012/06/6/6966094/

 

 

Щоб мене розуміли або «Декалог від Богдана»


Коли берешся писати якісь узагальнювальні праці, то в них важко давати пояснення деталям чи означенням, тому я вирішив розпочати свої подальші розмисли над різними питаннями життя з спроби тезово визначити головні засади мого особистого світогляду, щоб в подальшому мене краще розуміли інші.

1. Я є абсолютним пацифістом-миротворцем, тобто я органічно не визнаю насилля як такого чогось позитивного. Це стосується як насилля людини над людиною, так и насилля людини над Природою в цілому. Я особисто бажаю, щоб всі люди і звірі жили в мирі і злагоді, але...
Наш світ збудовано таким чином, що для свого існування практично всі живі істоти поглинають інші живі (!) організми - різниця тільки в розмірах, але не в суті. Людина є справді Цар природи, тому що є універсальним споживачем усього органічного і неорганічного матеріалу в Природі включно до собі подібних.
Першорідний гріх людини від самого її зачаття (а не народження!) полягає у тому, що вона мусить від початку до самої смерті турбуватись про своє життя, для чого потрібно постійно поїдати інших живих (органіку) і вберегтись, щоб не з'їли тебе. Такою непривабливою насправді виглядає головна теза існування кожної людини - органічне функціонування в часі та просторі з безкінечним поглинанням, травлення та випорожненням органіки.
Додам, принагідно, що гуманність вегетаріанців є фальшивою, тому що рослини теж живі і все відчувають, кожна билинка і комашка також хочуть жити не менше, чим кожен з нас.
Отже моїм кредо є мінімізація свого насилля над живим до рівня об'єктивної необхідності. Як влучно сформулював це Жорж Дикий: «Якби я мав совість - то не мав би дітей, але якби я не мав совісті - то не мав би сім'ї». Життя кожної людини є балансування поміж Добром і Злом, межі яких визначає сама ж людина кожна поокремо, а підсумки «жити чи померти» людині робить зовнішній світ, він же - Господь Бог.

2. Я є вимушеним мілітаристом, тому що для мене поняття «не убий» йде після тези: «не дайся бути убитим». Я готовий вбивати і нищити будь-кого, якщо ситуація виживання того вимагає.
Вислів «Хочеш миру - готуйся до війни», означає не бажання превентивно воювати, а вимагає бути сильним і готовим до бою належним чином, щоб дати потрібну відсіч нападнику. Нещодавній приклад розстрілу маси люду одинаком-шизіком в Норвегії чітко демонструє, як слабкість провокує брутальне насилля.
Власне тому я запропонував ідею ДАУ (Добровільної Армії України) як повністю самочинну формацію, учасники якої сповна добровільно готують себе до можливого бою, щоби і самим не гинути як вівцям на бійні, так ще і своїх «рідних овечок» оберегти.
Сила держави множиться з сили одиниць, як Воля і Дух армії - з волі і віри кожного окремого воїна. І я сам призначив себе одним з таких воїнів, і я готовий за потреби йти битись за свою волю, за свою долю, за мир і щастя для родини, за народ і Україну.

3. Я не визнаю будь-якої з соціальних фобій-антагонізмів, коли або - або. Для мене не існує економічних, національних чи расових проблем як таких - все це окремі люди не залежно від кольору шкіри і етнічної приналежності. Проте я вважаю за необхідне дотримуватись своєрідного «генетичного суверенітету» - я проти перемішування рас і народів до повної втрати їх ідентичності.
Тому мої погляди консервативні щодо міграційних процесів у світі і особливо стосовно України, як і моє цілком об'єктивне обурення з паразитичних тенденцій будь-яких етносів чи то жидів, чи то циган, чи то росіян тощо по відношенню до інших етносів не має нічого спільного з ксенофобією та рухом скінхедів - закони природи такі, що дія породжує протидію, а неправдива дія призводить до ще потворнішої протидії. Для прикладу, греки та вірмени живуть в Україні ще з пра-прачасів, але жодних етноконфліктів в українців з ними не виникало, тому що вони на чуже не зазіхають, а власним добром і працею живуть. Докорінно змінились стосунки з кримськими татарами, як і з поляками, що колись грабували і пригноблювали українців, а тепер стали друзями.
Отже справа не у расовій упередженості чи ксенофобії, а в об'єктивних обставинах, де є притаманна кланова етнічна злочинна солідарність. Не секрет, що злочинний елемент більше має передумов до міграцій, як і до злочинної агресії щодо автохтонів. Тому я за те, щоб китаєць жив у Китаї, араб - на своєму Сході, турок - в Турції, а всі українці - в Україні.
Міграційна політика є одною з тих проблем, що мені дуже не подобаються в сучасних європейських країнах як і загальна політика ЄС щодо цього, тому що ще трохи і мігранти стануть панувати в Європі.

4. Я не визнаю релігійних упереджень, тому що для мене всі віри однакові, оскільки направлені на одне - душу окремої людини. Тому кожна віра є правдива, якщо людина добровільно приймає її для себе за основу свого духовного світу. Це право на віру за власним бажанням і робить кожну віру правдивою, а разом - всі вони відтворюють безкінечну красу Бога, якого ніхто не пізнав і не пізнає у всій Його повноті та довершеності.
Будь-яка релігійна ворожнеча не має нічого спільного з вірою і Богом, а є, на мою думку, суто матеріальним конфліктом, як і основна частина конфесійних поділів і протиріч в Україні. За змістом християнського віровчення УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ та УГКЦ абсолютно тотожні, але влада, майно і гроші різнять кожну конфесію від іншої, що зовсім далеко від справжньої духовності.
Отже я ставлюсь до всіх релігій в світі як до вартих уваги, але я категорично проти, якщо в Україні десь у Києві чи Львові, або Донецьку почнуть зводити мечеті й мінарети, пагоди, зікурати тощо включно з капищами РУНвіри. Україна вже понад одну тисячу років є християнською державою і такою має залишатись - я так вважаю.

5. Я не визнаю соціальних зобов'язань особи як силовий примус, що найкраще демонструє державний призов до армії чи вимога обов'язкової реєстрації (прописки) за місцем постійного проживання, як і взагалі обурює існування інституту внутрішніх паспортів в Україні. Для мене кожна людина народжена вільною в абсолюті, тому всі соціальні зобов'язання людина може брати на себе тільки добровільно.
При наданні домінанти особи на соціумом, я проте не є прихильником абсолютизації індивідуалізму як такого чогось надпанівного, типу надлюдини або щось подібне. Для мене поняття «свобода» - це в першу чергу відповідальність: я сам вільно вирішую все і сам за все сповна відповідаю. Отже я є прихильником правдивого анархізму, який чомусь вважають як принцип вседозволеності, сферою беззаконності і хаосу, тоді як реальний анархізм є насправді системою самообмеження, самоконтролю і виняткової виваженості у вчинках. Чому? А тому що довкола тебе такі самі анархісти, які не попустять непорядку щодо них.
На моє тверде переконання кожна людина є від народження анархістом, тому що сама обирає собі життєвий шлях не зважаючи на всі соціальні обставини свого народження і буття. Остаточний вибір власної життєвої долі у 99 % випадків залежить від кожної людини поокремо, що і є анархізмом по-суті, навіть якщо і не вживати цього терміну. Справа не в слові - у змісті, якою є «захищена свобода особи». Про це можна розповісти в деталях, але не тепер.

6. Я не визнаю обов'язкової політизації особи, через що мене часто звинувачують в пропаганді соціального інфантилізму. Нічого подібного, а все до навпаки: кожна людина має свої притаманні тільки їй природні задатки, отже вона буде щасливою в житті тільки тоді, коли вдало знайде своє місце в суспільстві для повної самореалізації своїх здібностей. Якщо людина робить якусь справу, яку любить і віддається їй сповна, то чому ми повинні її примушувати до вирішення ще якихось соціальних функцій, яких людина не розуміє і не хоче розуміти? Хтось добрий столяр, а хтось всього себе посвятив науці, інший - музиці, ще інший - бізнесу, або хтось діє із захопленням вчителем, лікарем, хліборобом тощо і всі разом дружно працюють на спільний добробут, не переймаючись надто політикою в країні та світовими проблемами - що в тому поганого? Водночас хтось з людей цікавиться громадськими проблемами, стає політиком - так і має бути.
Давно відомо, що найбільше бід йде від некомпетентності, коли лікують Заячківські, законотворять Лозинські, судять Зваричи, вчать Табачникови, співають Поплавські, керують Черновецькі тощо, які стають вагомими завдяки щоденному «мудрому державотворенню» інтелектуально обмеженого люмпен-електорату. Де не поглянь - кожен керує державою і хоч зараз готовий замінити собою президента чи якогось іншого високого начальника, тоді як реально розумний фахівець будь-якої справи знає, що в своїй роботі він майстер, а для іншої - варто знайти відповідного фахівця, а не братись самому партачити. Власне розуміння цього я і добиваюсь: політична діяльність теж є фахом, а для виборця важить правильно обрати такого фахівця і свідомо передати йому частку своїх соціальних повноважень на громадське управління. Всезагальна участь кожного в управлінні державою схоже на автобус, де всі пасажири вчепились за кермо і керують... Ну і чи далеко так заїдуть, - як гадаєте?
До речі, то є цікава аналогія з автобусом, де охлократію я вже показав - всі керманичі, тому ніхто не знає толком куди вони їдуть і приїдуть. Тиранія-авторитаризм, це коли тільки водій знає, куди він їде, а пасажирів занадто вимогливих просто викидає на узбіччя з автобуса, щоб не заважали. Ну а демократія, це коли пасажири самі обирають водія і маршрут, а тоді в процесі поїздки ще пильнують чи нормально поводиться водій і чи правильно вони їдуть. Я - за демократію, яка нічого спільного не має з комуністично-соціалістичною охлократією, коли держава - це всі ми отже і я, але я одночасно - повне ніхто, як і більшість з ми.

7. Я категоричний противник економічної експлуатації людини іншою людиною. Тому я однозначно проти капіталістичного ладу в економіці, але і не прихильник соціалізму, коли під виглядом держави експлуататором фактично стає теж людина, але не капіталіст-власник, а чиновник-бюрократ.
Економіка має забезпечувати добробут всіх людей, а не вибірково хто найпрудкіший - той і багач, а інші - в злиднях. Маю тверде переконання, що в нормальній економічній системі не повинно бути ні надбагатих людей, ні бідних. Праця має не вимучувати і не знищувати людей, а надавати їм задоволення і забезпечувати добробут.
Не повинно бути всезагальної повинності працювати - у тому немає потреби при сучасній високотехнологічній модернізації виробництва, а головне, щоб «хто не працює - той їсть, а хто працює - має стократ більше». Важливо розуміти саму головну тезу, що економіка існує для людей, а не люди існують для економіки. Так само і держава в цілому - існує для людей, а не навпаки.
Людям повинно надаватись чим більший вибір місця праці у належних умовах за достатню винагороду - ось головне завдання економіки, а за тим - і держави.

8. Я категорично проти солідарних державних систем освіти, медицини та пенсійного забезпечення - нехай кожен має те, на що заслужив (заробив). Інше питання, що має бути створена розгалужена система страхування, соціального кредитування і громадської взаємопомочі, але я категорично проти державного регулювання соціального забезпечення і допомоги, що об'єктивно завжди перероджується у корупцію та інші зловживання чиновництва, як головного розподільника цих соціальних ресурсів.
Нехай мої рахунки за освіту, медицину та пенсію будуть суто моїми! А в разі економії або передчасної моєї смерті - це будуть додаткові кошти моїм ближнім у спадок, а не у солідарне державне «спільне корито» для всіх, як то є зараз, на користь переважно чиновницьких паразитів, як найнаближених до того «державного корита».

9. Я також категорично проти сучасної несправедливості щодо людей праці-виробничників на противагу різноманітним прошаркам паразитів, якими вважаю у першу чергу чиновників всіх рівнів і рангів, всіх силовиків, професійних спортсменів і митців. Я розумію, що все є праця, але праця - праці різниться. Коли людина на тракторі засіває чи обробляє поле - це одне, а коли людина гарно копає на полі м'яча - це зовсім інше. І мене обурює, чому той, хто по своїй суті займається дурнею як копати м'яча - отримує за те шалені гроші, а працююча людина в полі копає землю, але отримує навпаки вкрай мізерні гроші за вкрай цінну і реально потрібну працю. Не треба мені пояснювати важливу місію силовиків або держслужбовців, як і унікальність хисту спортсмена чи митця - сам з таких і все знаю. Та як кажуть: з голого по нитці - багатому ще один костюм.
Однозначно, що все з того, наскільки недоплачують отим всім виробничникам нижньої ланки, що безпосередньо творять матеріальний продукт та суспільний добробут, потім стократно переплачують різним чинушам, силовикам або фіглярам за їх розважальну унікальність. Це все не є правильно! Простий робітник має одержувати максимальний рівень своєї долевої участі у прибутку від загального виробничого процесу! Виробники є головним, а не посередники! При всій моїй повазі до інтелекту людей бізнесу я переконаний, що мистецтво привласнювати чужі гроші варто обмежувати мистецтвом мати совість.
Наголошую ще раз на глибинній різниці праці виробничників і різноманітних прошарків суспільних паразитів, бо останні зачасту значно перевищують власну значимість для суспільства. Наприклад, якби ключі мали свідомість, то вважали б себе найголовнішими, бо без них ніщо б не запрацювало чи не відкрилось. Що вже казати про самозакохану пихатість замка! Захоче і допустить, а не схоче - гаплик вашим бажанням. Подібно так себе несуть чиновники та службовці-силовики, тоді як насправді і без вас все чудово спрацює, а просто соціальна деструкція у вигляді злочинності обумовлює потребу в замках та ключах. І не треба пояснювати, яке озлоблення викликають в користувачів неякісні замки та ключі...

10. Нарешті на закінчення, я категорично проти екологічного самознищення людства. Сучасна дика вакханалія видобутку та використання всіх природніх ресурсів в ім'я технократичного прогресу, який явно веде до гуманітарного регресу та виродження людства, - це мене хвилює надзвичайно, чого не помічаю за світовою правлячою елітою. Ось де головна криза! На часі важить не стільки майбутнє світової економіки, як питання: чи буде взагалі оте майбутнє?! І для кого воно буде? Особливо катастрофічний стан у колишніх зачинателів та лідерів цього дійства світового прогресу та індустріалізації - білої раси, яка жахаючим темпом наближається до повного вимирання й асиміляції. Хоча при таких темпах нищення земної екосфери інші раси людства теж довго в живих не полишаться, а техногенні катастрофи як і природні катаклізми, викликанні діяльністю людини, будуть ставати дедалі глобальними і жахливими. Невже хтось думає, що за викачані з надр землі нафту і газ земля не поплатиться просіданням грунтів і відповідними землетрусами? Невже хтось думає, що можна безкінечно смердіти в атмосферу мільярдами авто - і буде чим дихати йому і його рідним? На превеликий жаль, але кожен вважає, що саме йому можна обгажувати світ, бо йому треба якось прожити добре ще і ще, не заглядаючи дочасно у наближення Смерті лице, а вона вже за плечима кожного з нас всміхається задоволено...
Тому й кажу в завершення: людонькі, милі мої, - схаменіться! Як себе не шкода - дітей своїх пошкодуйте! Залишіть їм де жити і чим дихати.

Отже вийшло «10 тез-заповідей від Богдана», якими я висловив стисло свій світогляд, хоча і не весь, бо залишив осторонь теми духовні та інтимні - не персонально свої, а в глобальнішому масштабі. Я вирішив зосередити увагу на матеріальному, об'єктивному предметі сучасної ситуації буття, що можна чітко й однозначно окреслити, тоді як про суб'єктивне можна і треба говорити розлого, щоб якось максимально точніше роз'яснити зміст різних психічних категорій як любов, щастя, честь, віра, добро, благородство тощо.
Сподіваюсь, що коли я писатиму інші матеріали, то зацікавлені в них читачі будуть заглядати до цього «Декалогу від Богдана», а там - будемо бачити, що вийде і як вийде. Єдине, що можу наперед пообіцяти: щирість в усьому, що пишу і думаю. А для чого і від кого маю критись?

Богдан Гордасевич
15 лютого 2012 р.


Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт»)

Історія і філософія задуму як його вбачаю я, Богдан Гордасевич.

Всім відома формула ринку: попит народжує пропозицію. Але що є первинним? Ясно, що пропозиція, бо інакше звідки має виникнути попит на те, чого нема. Інше питання, наскільки пропозиція є актуальною, щоб мати попит.
У данному варіанті є просто пропозиція створити партію нового характеру, а саме таку, яка не виражає інтереси окремої верстви суспільства, але є універсальною і об’єднуючою інтереси всіх членів суспільства. Яким чином це можна зробити? От над цим і спробуємо задуматись.
Нормальне вільне суспільство в демократичній державі характеризує його багатошаровість і розпорошенність інтересів людей на противагу тоталітарним чи монархічним державам, де все уніфіковано під певний ідейний стандарт керуючої влади.  І що цікаво: кожна влада своїм основним критерієм існування й панування виставляє добробут народу як своє головне завдання, але майже завжди то є облудою для самої влади і бідою для людей.  Проблема в тому, що не можна ощасливити кожну окрему людину без врахування її суб’єктивної волі інакше, аніж надавши їй свободу вибору в тому пошуку особистого щастя. Свобода - це є право вибору! Вільного і розмаїтного. І особистого!
Ось чому я вважю за можливе і навіть необхідне творити суспільство з різних ідейних форм співжиття позитивного характеру, тобто щось приблизно як у Давній Греції, коли міста-поліси мали свої порядки, тільки, зрозуміло, в осучасненому варіанті.  Далі можна буде деталізувати це, але наразі зупинимось на цьому. В принципі теперішні державні федерації досить непогано демонструють варіантність місцевих норм співжиття.
За своїм задумом Соціальна партія України «Гарт» (СПУ «Гарт») - це партія інтелекту, отже в ній можуть бути люди різних соціальних груп від бомжів до олігархів, хоча в результаті діяльності цієї партії не повинно бути не бомжів - ні олігархів, як взагалі повинно зникнути протистояння типу експлуатованих та експлуататорів, соціальні антогонізми і глобальні конфлікти. Все це не є якоюсь нездісненною мрією - світ неухильно до того йде, а я просто конкретно обумолюю цей процес.
Інше питання, що для виникнення об’єднання потрібно мати в достатній наявності що об’єднувати. Якщо за рівень інтелекту брати показник, який наявний зараз у Верховній Раді України згідно діяльності народних депутатів, то він занадто низький, щоб йти туди з партією інтелекту.  Ще важче, щоб таку партію оцінили виборці, які більше полюбляють обирати різноманітних «гречкосіїв», а не таких, які кажуть просту правду: щоб мати - потрібно працювати. Задурно тільки ярмо видають. Одним з моїх особистих розчарувань під час процесу відомої «горбачовської перебудови» яка призвела до розвалу СРСР було усвідомлення наскільки нікчемна інтелектуальна потуга є у всій нашій країні, особливо провідній верстві, якою на той час була компартія СРСР. На мою думку тільки це стало першочерговою причиною розвалу держави СРСР - убогість інтелекту починаючи від найбільш елітного апарату КДБ і до низу по всіх структурах партійних і державних. Якщо комусь здається, що я не правий, то після того, як він перехреститься і буде й далі так вважати, тоді най спробує і спростує мої закиди. Зокрема, коли мені говорять, що розвал СРСР має зовнішні причини типу дій ЦРУ чи масонів, то прошу ласкаво вказати, де були наші розумники, які все оте підступне дійство прогавили? І т. д.
Особисто я був в часи перебудови Горбачова його прихильником, як і був проти розвалу СРСР, тобто не надто переймався ідеєю повної незалежності України. І думаю будь-яка розумна людина була б проти руйнації того громадного соціально-економічного комплексу, який вже склався в СРСР, якби вчасно було реформовано політичні важилі суспільного буття, але не вистачило на те розуму - однозначно. Спробую пояснити, як би мало бути тоді на мою думку. В Радянському Союзі була спотворена система влади, яка була зосередженна фактично в абсолюті у структурі компартії як єдиної партійної сили в державі, а інші державні органи були чисто номінальні за значенням десь як дублери. Тому коли Горбачов почав свої реформи з того, що став передавати всю владу від компартії до виконкомів рад різних рівнів, то єдиною формою збереження керованості країною стало масове переобрання чиновників компартійної номенклатури до всіх рад і їх виконкомів. Але при тому громадна інфраструктура державного керівництва через партійні ланки виявилась спустошена і тим зліквідована, замість того щоб всіма засобами треба було намагатись її зберегти і надати нової форми дії, а саме перетворити їх на осередки інтелектуальних штабів перебудови, своєрідні мозкові центри без ідеологічної упередженності. Тепер через 25 років я вже розумію наскільки це було малоймовірною задумкою, хоча і гарною: як виявилось, у СРСР не було  не тільки сексу, але й інтелекту, тобто через відсутність інтелекту не було і сексу.  Десь так.
Друга важлива річ: для кого визбирувати перла інтелекту? Особисто я ніколи не погоджусь на поділ суспільства на провідну правлячу еліту і сіру масу з обивателів. Який сенс у найвидатнішій еліті, яку не може зрозуміти народ? Ніякого. Перли не розкидують перед свинями. Тобто еліта повинна мати розуміння у масі людей, щоб продуктивно керувати нами як свідомою соціальною сутністю, а не стадом худоби.
   

Концепція реформування системи влади в Україні

Демократичне об'єднання «Українська Національна Рада»

                                           КОНЦЕПЦІЯ
                   реформування системи влади в державі

    Ми вважаємо, що шлях для утвердження України як процвітаючої європейської держави лежить через зміну системи влади.
 
    Для відповіді на запитання: як реформувати систему влади в Україні, потрібно визначити глибинні причини того перманентно кризового стану, в якому вона опинилася. Ми вважаємо, що дві найголовніші причини такі:
Недостатньо сформована нація і недостатній рівень демократії (в сенсі досягнення реального народовладдя).
    Отже необхідно здійснити дві найголовніші речі: консолідувати українську націю і демократизувати українське суспільство.


1. Як об’єднати українську націю

   Згуртувати українську націю можливо лише через першочергове об’єднання української еліти – громадсько-політичного і інтелектуально-культурного активу України. Об’єднана еліта стане локомотивом об’єднання української нації.
    Громадсько-політичний актив України (умовно – еліта) складається з представників політичних партій (саме партії, за Конституцією, виражають політичну волю громадян), громадських організацій та визначних представників українського суспільства.
    Проукраїнські (державницькі) партії та громадські організації (яких в Україні є немало) діють розрізнено, тому їхній вплив на владу і ситуацію в державі є слабким.  
     Інтегральна проблема українського суспільства якраз і полягає у відсутності системної скоординованої взаємодії між суб’єктами громадсько-політичного процесу, що є проявом низької громадсько-політичної культури.
    Отже для згуртування проукраїнської еліти потрібно створити єдиний постійно діючий формат скоординованої взаємодії державницьких громадсько-політичних сил. Злиття їх в одну партію – не самоціль, головне, щоб вони діяли системно і узгоджено.

     В організаційному плані до цього громадсько-політичного формату має увійти активна частина суспільства:

– політичні партії демократичного спрямування, які відстоюють національні інтереси України;
– громадські організації, які стоять на демократичних засадах;
– визначні представники українського суспільства.

     Пропонується назвати такий орган: «Українська Національна Рада» (УНР).
     До речі, це традиційний український формат, який вперше був створений у Львові 18 жовтня 1918 р., а пізніше, в різні часи відновлювався.

      Замість керівного органу «УНР» створюється координаційний орган, який не є надструктурою, а лише узгоджує діяльність діючих структур-суб’єктів «УНР» (партій та громадських організацій).
       До його складу входять:

– керівники політичних партій;
– керівники громадських організацій;
– визначні представники українського суспільства.

       Пропонується назвати  такий орган «Українська Координаційна Рада» (УКР).
       Принагідно варто звернути увагу на те, що існує „Всесвітня Українська Координаційна Рада”, яка об’єднує українську діаспору всього світу. А координаційного органу для систематизації діяльності демократичних інституцій всередині держави досі не було! Маємо надію, що ним і стане УКР.
       Пропонується, головним чином, консенсусний спосіб прийняття рішень УКР. Усі члени УКР мають рівні права. УКР вирішує проблеми загальноукраїнського рівня (діяльність УКР регулюється Регламентом).

      За аналогічною організаційною структурою пропонується створити відповідні координаційні ради на місцевому рівні: Обласні Координаційні Ради (ОКР), Міські Координаційні Ради (МКР) і Районні Координаційні Ради (РКР). Вони мають розв’язувати нагальні проблеми, що постають перед місцевими громадами, виробляти конкретні рекомендації стосовно формування місцевої політики і впливу на органи влади на місцях і, можливо, стануть юридичним суб’єктами цих територіальних громад, об’єднаних єдиною мережею скоординованої взаємодії.
      Важливо не підмінювати народовладдя самоврядуванням.

      Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності УКР здійснює Інформаційно-аналітичний центр «Української Національної Ради», який має бути координатором мережі аналітичних центрів України.
      Аналогічні інформаційно-аналітичні центри місцевого рівня створюються при ОКР, МКР і РКР.
      Саме «Українська Національна Рада» спроможна стати центром єднання української нації.


2. Як забезпечити реальне народовладдя

    Згідно з Конституцією України (ст.5) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі є народ. У Конституції закладений головний принцип демократії: народ панує над державою, тобто є суверенним щодо неї. Якщо ж держава панує над народом, то політична система є тоталітарною.
 

    Отже, необхідно вирішити проблему досягнення реального народовладдя, забезпечивши суверенітет (тобто верховну владу) народу.
    З юридичної точки зору народ повинен бути не об’єктом, а суб’єктом влади – влади суверенної, влади верховної. Носієм суверенітету(з суверенним правом) може виступати лише один суб’єкт, а всі інші ешелони влади вже не можуть бути верховними (включаючи і Верховну Раду), а виконувати функції державного менеджменту. Ці гілки теперішньої влади підпадають під так зване позитивне право.
     Таким чином, для наповнення ст. 5 Конституції конкретним змістом необхідно прийняти «Закон про народовладдя», в якому чітко окреслити формат суб’єкта народовладдя та його функції й повноваження, порядок формування тощо. Однією з найголовніших функцій «Української Національної Ради» повинен бути контроль за всіма виконавчими структурами, наділеними позитивним правом.

    На нашу думку,  вищезгаданий формат «Української Національної Ради» крім функції консолідації суспільства може виконувати і функцію колективного суб’єкта народовладдя. Цей орган був би виразником волі народу, розробляв би стратегію для України, контролював би втілення цієї стратегії в життя.

      Отже, необхідне правове оформлення суб’єкта народовладдя відповідно до 5-ї статті Конституції України. Це все поставить на свої місця. Носієм верховної (суверенної) влади в державі буде вже не Верховна Рада (яка узурпує суверенні права народу), а повноцінний представницький орган народовладдя, що виражає і виконує волю народу. Тоді відпаде потреба у всіляких «асамблеях»(включаючи так звану «конституційну»). Відпаде проблема засновника суспільного мовлення і т.п., тому що господарем у країні нарешті стане народ. Усе це можна здійснити в рамках чинної Конституції, яка визнана однією з найкращих у Європі. Змінювати Конституцію не потрібно, бо це призведе не до вдосконалення політичної системи, а до її ще більшого розбалансування.

     На необхідність правового оформлення суб’єкта народовладдя вказує один з найвизначніших політологів сучасності, німецький вчений Юрген Габермас: «Формалізація волі народу, надання їй загальнообов’язковості потребує трансформації влади у такий стан, коли сам народ дає собі закони».
   
      В існуючій системі влади народ позбавлений контролю за владою. Він стає суб’єктом верховної влади ситуативно – на момент виборів (пряма демократія). У той же час увесь народ не може бути представлений у органі народовладдя. Але й Верховна Рада (представницька демократія) не може замінити такий орган: ні за кількістю, ні за якістю членів, ні за її нижчим (позитивним) правом відносно суверена – народу.
      Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії. Такому оптимальному співвідношенню відповідає концепція партисіпітарної демократії, яка спрямована на забезпечення реальної участі якомога шир-ших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо повністю перейти до прямої демократії, при цьому пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і вдосконаленої форми представницької демократії.
     Таким чином, окреслений вище формат «Української Національної Ради» вписується у передове наукове бачення розвитку демократичних інституцій і відповідає концепції партисіпітарної демократії.

       Завдання «УНР» наступні:
    – забезпечувати ефективне управління державою;
    – впливати на формування громадської думки та виражати громадсько-політичну волю народу;
    – виражати, стверджувати публічно і відстоювати інтереси українського народу, сприяти формуванню консолідованої української нації;
    – приймати рішення щодо загальнодержавних політичних, економічних та соціальних проблем;
    – визначати пріоритетні напрямки розвитку України, розробляти внутрішній та зовнішній державний курс та загальнонаціональну програму суспільного розвитку;
     –  консолідувати демократичні сили та українське суспільство на ґрунті національно-духовної єдності та соціально-політичного партнерства;
     –  оцінювати і критикувати дії деструктивних сил, не допускати будь-якого посягання на Конституцію, закони і національні інтереси України, з якого боку вони б не виходили;
     – формувати цілісну загальнонаціональну ідеологію на основі національної ідеї та концепції національних інтересів України;
     –  утверджувати державний статус української мови, захист національного історико-культурного середовища та інформаційного простору;
     –  сприяти об’єктивному висвітленню історії України та історії вітчизняного державотворчого процесу;
     – сприяти становленню громадянського суспільства, забезпеченню відкритості влади та її підзвітності суспільству;
     – розробляти і впроваджувати національно-орієнтовану кадрову політику, здійснювати добір і виховання політичних та громадських лідерів, державних діячів, які мають суспільну підтримку;      
     –  відстоювати протекціонізм впровадженню інноваційних технологій, українському виробництву, підприємництву і капіталу, українській культурі та науці;
     – здійснювати новий курс реформ на шляху в коло розвинутих держав;
     – забезпечувати розробку науково обґрунтованих економічних, соціальних і культурних програм;
     – створювати та підтримувати позитивний міжнародний імідж України.

      Організаційно «УНР»  – це цілісна всеохоплююча система скоординованої взаємодії суб’єктів громадянського суспільства. Це і є система реального народовладдя!

      Саме в «Українській Національній Раді» втілена “формула консолідації” та реального народовладдя, базовими принципами якої є: спільна проукраїнська платформа, постійна і системна скоординована взаємодія та консенсусне прийняття рішень. Тому саме громадсько-політичний формат «Української Національної Ради» покликаний вирішити найнагальнішу проблему сьогодення: згуртувати демократичні сили, що відстоюють національні інтереси України, об'єднати українську інтелігенцію і всю українську націю. Саме «УНР» має на меті стати виразником інтегрованої волі українського народу, який за Конституцією України є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади у державі. Держава, яку представляють три гілки влади, повинна, нарешті, стати виконавцем волі народу.

        Є впевненість у тому, що коли всі українські громадсько-політичні сили, які діють на засадах демократії та національних інтересів України, стануть до спільної справи в «Українській Національній Раді», де буде забезпечена системність та ефективність їхньої діяльності, це буде цивілізованою формою трансформації суспільства – зміни системи влади в державі.
     
                                  2011-2012© Демократичне об’єднання
                                        «Українська Національна Рада»

www.unr.org.ua 


Національна ідея за Остапом Кривдиком
25.02.10, 15:39 Свобода і справедливість націдея україни [X] [Додати]

 Національна ідея
 Остап Кривдик, для УП _ Понеділок, 26 лютого 2007, 12:10

 Україна не може існувати без національної ідеї. Країна без такої ідеї – як людина без принципів і цілей, без розуміння того, що добре, а що ні, що і як вона хоче досягти.
 Ця ідея може на перший погляд видатися абстрактною.
 Проте, цінності – надзвичайно практичні, вони – критерій до дії.
 Дія без цінностей – сліпа, цінності без дії – мертві.
 Національна ідея – це «те, що важливо» для нас, те, без чого не буде нас як панукраїнської нації.
 Це – своєрідна «ідеальна Україна» – одночасно вектор і поки недосяжна ціль.
 Це – те, на основі чого можна досягти консенсусу всередині українського панетносу, а потім і всієї панукраїнської спільноти – громадян України. Це – національні імперативи.

1.Любов

 Основою української національної ідеї має бути любов.
 У моральному вимірі любов – це «люби свого ближнього, як самого себе». Це – універсальні християнські цінності, без яких красти і вбивати – нормально. Така любов – практична інструкція до дії в кожну хвилину, система координат, у якій легко жити.
 У практичному вимірі любов – це дія. Без дії любов – мертва. У практиці це – любов до свого дому, до свого під'їзду, до своєї вулиці, до свого міста/села, до свого краю, до України.
 Нам тому живеться погано, що ми неякісно любимо. Любімо!
 Україна – це любов.

 2. Свобода

 Ми, громадяни України, можемо самі вирішувати свою долю, самі оперувати своїми ресурсами. Наша недоля дала нам шанс звільнитися від обтяжуючої опіки монстра-держави, і відтепер ми розраховуємо тільки на себе.
 Держава відтепер стає не нав'язливим вітчимом-опікуном, а корпорацією, яка обслуговує нас на взаємовигідній основі.
 Самодостатність – це ресурс для свободи. Зараз ми повинні розширити сферу самодостатності – від господарчої до особистісної, до відчуття власної гідності, своєї власності, своєї відповідальності за сім'ю, за вулицю і місто, за край і за країну.
 Ми повинні бути культурно самодостатніми. Це – наш шанс не бути секонд-хендом інших світів.
 Наша мова і наша культура – те, що робить нас рівними поміж рівних світових націй. Наші веселі і барвисті традиції чудово суміщаються з сучасністю, вони збагачують світ і нас.
 Ми повинні мати історичну самодостатність, а саме – самим писати свою історію.
 Тяглість цивілізацій через усі часи – від трипільців і антів, почерез Русь і Велике князівство Литовське, через козацтво, Шевченка, УНР, УПА до відновленої 1991 року української незалежності – основа нашої національної гордості.
 Польська, російсько-імперська, радянська і нацистська окупація – час нашої національної ганьби, також повинен бути в нашій історії для науки майбутнім поколінням.
 Результатом цього має стати матеріально-етико-естетична цілісність особи, індивідуальна самодостатність – моральна, економічна і культурна водночас.
 А далі ми повинні йти від самодостатності особи – до самодостатності громади (спільноти), панетносу, нації (інструмент якої – держава). Будьмо вільними!
 Україна – це свобода.

 3. Синтеза

 Україна – нервовий вузол Євразії. Ми – між Заходом і Сходом, Півднем і Північчю.
 Ми – в центрі перетину цивілізацій, тези Заходу – антитези Сходу. Ми – синтеза.
 Ми маємо змогу взяти все, що є найкращим, у наших сусідів, наприклад – поєднати цінність і свободу індивіда з важливістю колективу-громади, збалансувати права особи і спільноти, поєднати демократію і ієрархію, збалансувати ставлення до матеріального і ідеального.
 Ми маємо бути готовими до спілкування зі світом з збереженням своєї самості: мусимо бути самодостатніми, щоб бути партнерами, а не об'єктами впливу. Спілкуймося і синтезуймо!
 Україна – це діалог.

 4. Загрози

 Головна загроза національній ідеї може настати на рівні самої думки: слова можуть стати дешевими. Так трапляється, коли політики присвоюють правильні думки собі і одноразово використовують їх, наче презерватив, у виборчій кампанії.
 І разом із подешевшанням самих політиків, дешевшають і їхні слова разом з думками. Ми не завжди вміємо відокремити думку від того, хто її говорить – тому враховуймо це.
 У зв'язку з цим відчувається дефіцит моральних авторитетів – тих, хто має право говорити про важливі речі, а також «каналів донесення повідомлення» від них до звичайних людей.
 Простіше кажучи, філософ не має змоги виступити по телевізору, на радіо чи опублікувати в багатотиражній газеті свою концепцію.
 Загальний шум маскульту повністю забиває інформаційні потоки, втомлює нас, не даючи нам сили і можливості сприймати складніші за повсякдення речі.
 Ще одна загроза – «конфлікт ковбаси і мови»: «досить говорити про Голодомор, давайте розбудовувати економіку», словом.
 Така ідеологія шлунку за своєю суттю – рабське ремствування «євреїв в пустелі» – верніть нас, ми хочемо єгипетського хліба! Раб ніколи не буде прагнути свободи – йому потрібен мінімум відповідальності і задоволений шлунок.
 І ця рабська свідомість (в тому числі і в нас самих всередині) буде чинити агресивний спротив тому, щоб дійти до своєї ідеї, а не просто жити одним днем.
 Рівень історичної пам'яті – також зона потенційної «нестиковки». У нас часто перехоплюють символи національної пам’яті, таким чином оголюючи нашу історію, намагаючись звести її до убогого 1991 року. Зрадник (Росії) Мазепа, бунтар (Польщі) Хмельницький чи ворог народу (СРСР) Бандера – ці чужі штампи повинні зникнути.

 Чи випадково втоплено Дніпрові пороги?

 Чи випадково поруйновано старі цвинтарі і церкви? Чи випадково горіли бібліотеки?
 Ризик існує і всередині самої України на рівні міста-села. Узагальнюючи, можна сказати, що усі великі міста по своїй суті – це недо-села, місця проживання тих, хто вже не селянин, але ще не міщанин, людей в етапі транзиту ідентичності.
 Саме українокультурне модерне місто – ще дуже слабеньке: модерна українська естетико-етичність на розпутті, затиснута між американським культурспоживацтвом і його російськомовним секондхендним відповідником.
 Українське село, знищене війнами і голодомором, урбанізацією і економічною кризою або викришується в міста, або вимирає.
 Фраза Леоніда Кучми про те, що «національна ідея не спрацювала» з подальшою спробою означити її Табачником в ідею «вузького прошарку україномовної інтелігенції» показує: ці та іже з ними особи – ті, кому українська національна ідея не потрібна.
 Їм потрібна територія, населення якої об'єднує футбол і бокс, пиво і марки мобільних операторів - і не більше.
 Населення, для якого найважливішим є повний шлунок і найновіший мобільний телефон, з обмеженим колом духовних і культурних потреб, з гнучкою мораллю – убогі раби без власних цінностей, що живуть за подачки і чекають видовищ.
 Підміна національної ідеї коротко- і середньостроковими цілями підвищення особистого добробуту громадян і конкурентоспроможності економіки – це як підміна фундаменту будинку вікнами і дверними клямками.
 Це – наслідок стратегічної сліпоти сучасної «правлячої коаліції», ідейних спадкоємців комуністичного діалектичного матеріалізму – Партії Регіонів, комуністів і соціалістів.

 Підсумки

 Українська національна ідея, запропонована вище, належить до ідеологічного простору національного лібералізму, ідеології поєднання свободи особи із свободою пан-нації через свободу спільноти і пан-етносу.
 Держава є засобом для такої організації суспільства.
 Кожна пан-етнічна спільнота України вільно розвивається в спільному громадянському просторі. Українська мова виступатиме інтегратором міжетнічної спільноти.
 Панукраїнська нація плекатиме почуття міри, самокритичність і діалог, мирно співіснуватиме з сусідами, цим ефективно забезпечуючи власну безпеку.

 Автор
 Остап Кривдик, політолог, активіст



Від протестів до виборів. Нариси щодо 2011-го політичного

2011 політичний рік розвинув вже започатковані тенденції збільшення протестних настроїв в суспільстві, розвиток кризових явищ в опозиції та продемонстрував подальшу вибудову з боку президента та його оточення владної вертикалі, орієнтованої на подальшу концентрацію влади. Проте, актуальним так і залишилося питання, а навіщо? Відповідний політичний клімат розвивається за наявності аморфного та кишенькового пропрезидентського парламенту, який, схоже надовго перестав бути місцем для дискусій, принаймні до наступної виборчої кампанії 2012-го, яка значною мірою визначить політичну погоду наступного року та відіб’ється на результатах зовнішньополітичних напрямів розвитку. Зокрема, значною мірою майбутнє Угоди про Асоціацію з ЄС буде визначатися прозорістю й слідуванням стандартам ОБСЄ під час виборчої гонки.
Нинішній політичний рік також не став винятковим щодо можливості створення підстав для суспільного діалогу, - діалогу між владою і суспільством, діалогу між владою й опозицію. Якщо у попередні роки політики просто часто-густо не могли почути один одного, сьогодні у владному таборі окремі і значні політичні персонажі просто не хочуть чути думку опонентів попри красиві промови та декларації.
Отже, за даними МВС в Україні у 2011 році відбулося близько 160 тисяч акцій протесту.
Можна пригадати, що за вимірами громадських організацій у попередні роки, зокрема, за період з жовтня 2009 року по грудень 2010 року в Україні було зафіксовано понад 3600 протестних дій, або у середньому близько восьми акцій протесту щодня. В цілому в країні зростає протестний потенціал серед різних суспільних верств, та підвищуються протестні настрої. Чи не вперше з початку 90-х у суспільних груп з’явилася така мотивація для соціальних протестів, як відстоювання соціальних прав. Значною мірою виступи афганців, чорнобильців, які проводили доволі радикальні акції визначалися намаганням уряду згорнути соціальні пільги, оголосивши вустами віце-прем’єра Сергія Тігіпка 21 млн українських громадян «пільговиками». При цьому уряд так і не створює прозорих правил гри на полі українського бізнесу, не надає можливостей для повного економічного розвитку та приватної ініціативи, що могло б покращити соціально-економічний клімат. Держава продовжує діяти за філософією не дозволяти аніж сприяти.
До збільшення протестних настроїв у суспільстві можна долати й несиметричні приклади і кроки в гуманітарній політиці з боку влади. Пригадаємо протестні акції й відверте провокування на них з боку проросійських політичних сил, спричинене ухваленням у Верховній Раді України закону про використання червоного прапора Перемоги у святкові дні поруч із державним прапором. У Львові це взагалі спричинило гострий конфлікт. Створювалося враження свідомого маніпулювання регіональними розбіжностями у відношенні до історичного минулого. Націоналістичні організації намагалися не допустити використання червоних прапорів та георгіївських стрічок у день вшанування пам'яті загиблих у Великій Вітчизняній війні. Конфлікт фактично розв’язала Верховна Рада, яка напередодні ухвалила відповідний закон, який згодом було визнано з боку Конституційного Суду неконституційним.
Тренд подальшої монополізації політичної системи з боку президента було започатковано фактично ще в 2010 році через повернення до Конституції зразка 1996 року, внаслідок чого було суттєво трансформовано систему функціонування конституційних механізмів стримувань і противаг. У 2011 році до умовного списку «досягнень» на відповідному фронті також додалися сюжети навколо звуження можливостей і повноважень для місцевого самоврядування. Наприклад, ухвалення Закону «Про регулювання містобудівної діяльності» суттєво обмежило можливості органів місцевого самоврядування щодо планування власного просторового розвитку.
На рівні центральному ще в березні 2011-го відбулися законодавчі зміни, які потенційно зменшують конституційну роль уряду, переводячи установчі та кадрові повноваження до президента. Наприклад, завдяки закону «Про внесення змін до Закону України «Про Кабінет Міністрів України», прем’єр-міністр не матиме права на подання щодо звільнення члена уряду, а сам Кабмін не матиме повноважень щодо організації проведення єдиної державної політики у сфері державної служби. Законом ліквідовано урядові комітети, а також інститути урядових органів, які діють в системі міністерств.
Це призвело до погіршення координації політики, додаткової централізації влади та створення набагато більшого рівня залежності політичної та управлінської системи від Банкової.
Нинішній рік ознаменувався затриманням та ув’язненням ряду опозиційних політиків. До 7 років засуджено лідера БЮТ, екс-прем'єр-міністра України Юлію Тимошенко за «перевищення влади і службових повноважень». Апеляційний суд, який відбувся в грудні залишив вирок Печерського суду незмінним. Проти низки посадовців уряду Тимошенко також порушено кримінальні справи. А Україні самій відтепер справедливо інкримінують застосування «вибіркового правосуддя», а владі – зведення рахунків з політичними опозиційними опонентами. Вкотре українському керівництву з боку політичного керівництва ЄС було озвучено посилання, яке напряму стосується внутрішньополітичних справ. Так, Президент Ради ЄС Герман Ван Ромпей 19 грудня у Києві заявив, що підписання угоди з ЄС залежатиме насамперед від подальшого розвитку політичної ситуації в Україні. Він також вказав і про справу ув'язненої екс-глави українського уряду Юлії Тимошенко: «Наше найбільше занепокоєння найперше пов'язане з ризиками політично вмотивованого правосуддя, і тут найвизначнішим прикладом є судовий процес Тимошенко».
Ю. Тимошенко, ймовірніше за все не буде персонально брати участь у наступних парламентських виборах через цю політичну справу. А це апріорі ставить великий знак питання стосовно рівності виборчої кампанії, результатів виборів до парламенту в 2012 році. Відповідність стандартам ОБСЄ виборчого процесу здатна привідкрити євроінтеграційні двері для України через можливість підписання з ЄС Угоди про Асоціацію, яка включає в себе й ЗВТ з ЄС. У 2012 році українські олігархи, які очікують вільної торгівлі з ЄС можуть на власній кишені відчути скільки безпосередньо вартує демократія та не імітована судова реформа, протидія політичній корупції. Адже ймовірніше за все позитивного поступу у взаєминах з ЄС просто не відбудеться. Принаймні, допоки в Україні буде такими темпами девальвувати демократія та суспільний діалог. Адже питання в цій справі не тільки в лідері опозиції, але й в застосуванні принципу верховенства права для всіх суспільних верств. Сьогодні й пересічні громадяни й екс-урядовці у взаєминах з судовою системою фактично опинилися в рівних умовах. Тим більше це викликає смуток щодо невикористаних можливостей з не імітаційного реформування судової системи в попередні роки.
Вибіркове правосуддя як тренд нинішнього року здатне звести нанівець й, наприклад, антикорупційні ініціативи президента і уряду. Верховна Рада ухвалила новий Закон «Про засади запобігання і протидії корупції» 7 квітня 2011 року, законом введено вужче коло осіб, зобов'язаних представляти податкові декларації – «члени родини». Проте, за умови вибіркового правосуддя, протидія корупції також може перетворитися на можливість вибіркових розрахунків.
2011-й заклав підвалини для виборчих подій наступного року. Так, 17 листопада 2011 року Верховна Рада схвалила закон «Про вибори народних депутатів України», який стане вже п’ятим із серії законів щодо проведення виборів до парламенту. Закон включив в себе низку процедурних недосконалостей, які ставлять під питання проведення вільних і чесних виборів. Одна з ключових проблем – змішана модель виборів, підвищення виборчого бар’єру до 5%. Відповідна модель розподілу мандатів базується на двох різних системах, що створює нерівні умови для суб’єктів виборів та ускладнює завдання прозорого адміністрування виборів. Паралельне застосування двох виборчих систем (мажоритарної та пропорційної) зумовлює застосування партіями різних електоральних стратегій, ускладнить мотивацію виборця та сформує неадекватну систему представництва суспільства. Багато запитань залишається й до прозорості фінансування виборчої кампанії. 5% бар’єр гальмуватиме оновлення складу парламенту і може призвести до втрати значної кількості голосів виборців. Втім, від умов, що складаються від парламенту доволі мало що залежить, він фактично продовжував опинятися поза активною політичною грою, а депутати виконували роль «кнопкодавів».
До речі, проблеми, що існують всередині опозиції значною мірою унаочнилися не тільки в ігноруванні ідей та пропозицій з боку влади, поступовій орієнтації на гру з формування «виборчих списків», тасування майбутніх партійних пасьянсів. Красномовним прикладом кризи опозиції стало голосування з боку опозиційних партій за нинішню версію виборчого закону до Верховної Ради, який визначатиме правила перебігу виборчої кампанії 2012 року. 18 правок з боку Комісії Руслана Князевича було внесено до законопроекту, але вони суттєво не змінили підвалини гри. Адже положення законопроекту, за які віддали голоси в тому числі й опозиціонери, суттєво дисонували з попередніми заявами щодо критики змішаної системи, підвищення бар’єру з боку самих опозиціонерів. Втім, навіть фракція «БЮТ-Батьківщина» підтримала 62 голосами відповідний законопроект, який першопочатково фактично розроблявся поза стінами парламенту. НУНС проголосував 36 голосами «за». Консолідоване голосування у ВР надало можливості президенту стверджувати, що закон про вибори народних депутатів був прийнятий за участі всіх політичних сил парламенту, тим самим легітимуючи систему.
Внутрішньополітичні контексти, як ніколи набула й зовнішня політика. Україні не вдалося покращити взаємини з Росією, зокрема стосовно газових перемовин, а взаємини з ЄС тільки погіршилися. Країна, яка могла підписати в 2011 році угоду про Асоціацію з ЄС, сьогодні через внутрішньополітичні проблеми на ниві розбудови «суверенної демократії» в українському варіанті, фактично опинилася перед замороженням розвитку подальших політичних взаємин з Євросоюзом. Набагато складніше та проблемніше можуть розвиватися події в майбутньому навколо процесу підписання Угоди, не кажучи вже про процес ратифікації, який може зайняти роки переговорів і значною мірою буде вмотивованим не тільки внутрішньо-європейськими контекстами, але й значною мірою українською внутрішньополітичною ситуацією. Ратифікація угоди загалом передбачає голосування за неї у парламентах всіх країн-членів ЄС.
Отже 2011 рік став роком викривлених сподівань та втрачених шансів, політичного регресу у взаєминах влади та громадян та змінах на краще «вже сьогодні».

Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД




Бій під Крутами: про міфи і про правду

 
Бій під Кру?тами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам’ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва.
29 січня 1918 року біля станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся бій, який як мало яка подія, досі зазнає чимало спекуляцій.
Мої думки з цього приводу засновані переважно на спогадах учасників бою (Ігор Лоський, Іван Шарий та інші), генерала О. Удовиченка, який приймав звіт після бою тощо. “Дані” ж людей, які були далеко від місця подій якраз і внесли плутанину (наприклад шановний історик Д. Дорошенко та безліч інших). Сприяли тому ж галицькі студенти 1930-х років, які міфологізували подію, творячи з неї новий міф (хоча само по собі це може й не погано). Так ось, розберемося з міфами (і з правдою):
Міф перший. “Триста безвусих, недосвідчених і неозброєних студентів”
Учасників бою з української сторони було близько 600 осіб. Цей факт є доведеним на основі військових звітів. Точніше: “1-а імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька Військова школа”, яка складалася з 4-х сотень (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин, тобто загалом один курінь (батальйон). Це й була основна частина оборонців Крут. Крім юнаків, які вже перебували на станції Крути о 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців в числі 115-130 людей. Правда сам курінь ще не був сформований. Це була його перша сотня, що складалася з київських студентів, а 4-та чота (бл. 30 осіб) сотні складалася із школярів, навіть підлітків 14-16 років. Студенти пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти, а юнаки школи, або “юнкери” вже мали достатній військовий досвід у боях з більшовиками. А. Гончаренко та деякі інші пройшли фронти Першої світової війни.
Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня юнацької школи було призначено сотника Аверкія Гончаренка, який пройшов Першу світову війну. Тому не відповідає дійсності міф №2, що боєм керував сотник Омельченко, який опісля помер від поранення в бою. Натомість, загальне керівництво здійснював сотник Аверкій Гончаренко.
Показово, що на з’єднання з наступаючими більшовиками, тобто з тилу проти своїх, з Ніжина виступив український полк ім. Шевченка. І взагалі через непродуману політику Центральної Ради (тодішньої “верховної ради”) у військових та інших питаннях, українська армія була фактично розпущена. Залишилось тільки декілька боєздатних добровільних формувань (полк Січових Стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, та ж Юнацька школа ім. Хмельницького тощо).
3-м міфом є мовляв “різанина”, в якій більшовики добивали беззбройних українських “дітей”. “Брехня як шапка”. Отже, яким був перебіг бою?
Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений відомим Муравйовим, ішов як на парад, але наштовхнувся на сильний опір юнаків. Бій тривав цілий день в снігу за 20-градусного морозу. Завданням 600 українців було протриматися день. Увечері під загрозою оточення більшовиками та вже згаданим “українським” полком ім. Шевченка з Ніжина, що виступив на з’єднання з наступаючими більшовиками, вирішено відступити з бою на станцію. Організований відступ відбувався холоднокровно уже в темряві. Вояки сіли у потяг на станції і рушили у напрямі Києва, де з’єдналися з Чорними гайдамаками Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”.
То кого ж розстріляли/закололи багнетами на станції?
Після бою під час перегляду в студентській сотні не виявилося цілої чоти чисельністю 35 людей. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло станції Крути і натрапили на більшовиків, що якраз надійшли. 28-ро студентів було закатовано, їх не розстрілювали, а кололи багнетами (може, щоб не створювати шуму стріляниною), 7 поранених доставили до Харкова, звідки їм вдалося втекти.
Серед них наприклад Ігор Лоський, син міністра. Іншому – сину міністра, студенту Володимиру Шульгину не поталанило. Саме цих 28 загиблих і було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків.
Міф №4 – “зрада офіцерів”.
 Не відповідає дійсності і звинувачення у зраді старшин (офіцерів), які мовляв “сиділи у вагоні і пиячили, а потім сіли в поїзд і втекли”, не давши всім евакуюватися. Насправді ж із 20-ти старшин загинуло 10, а один помер у шпиталі (сотник Омельченко). Сотник Лощенко навіть виготовив саморобну гармату, яка на дрезині переміщалась вздовж колії, обстрілюючи більшовиків.
Міф №5 – “поразка”.
 Постає питання: якщо вояки виконали наказ, і навіть перевиконали його, затримавши ворога замість одного дня на кілька днів, то чого тоді поразка? До того ж втрати більшовиків були більшими.
Отже, втрати української сягали: близько 250 юнаків, одна чета студентів (28 осіб) і 10 старшин, тобто близько 300 осіб із 600 учасників бою – половина.
Втрати більшовиків були значно більшими, що очевидно й викликало лють Муравйова при розправі з полоненими. Інша половина, ті хто не загинули, взяли участь у придушенні більшовицького повстання на заводі “Арсенал” у Києві і у всіх визвольних змаганнях. А окремі учасники бою пізніше опинились на еміграції. Це сотник Модест Семирозум, юнаки Чорпіта, Заквалинський, полковник Лощенко та інші. А сам А. Гончаренко, хоч і наддніпрянець, був сотником у Дивізії “Галичина” під час Другої світової…
Ворога було затримано, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків.
Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців.

28 січня 2012 Андрій Ребрик

http://100krokiv.info/2012/01/bij-pid-krutamy-pro-mify-i-pro-pravdu/#more-7530


Володимир Тихий

Слово про батька


Словника покручів української мови (над яким працював Олекса Тихий – ред.) я, на жаль не маю. Всі матеріали по арешті батька були забрані в КДБ. у мене збереглися лише ті копії, які я одержав раніше й перепоховав після того, як батька забрали. Мешкав я на той час у гуртожитку. Це були копії його робіт «Думки про рідний Донецький край», «Роздуми про долю і культуру української мови на Донеччині», «Сільськи проблеми» тощо. Остання булавизнана «антирадянською пропагандою» й інкримінована йому як злочин. Вона увійшла у вирок разом із «Думками». Праця ж «Роздуми...» йому не інкримінувалася, тобто не була визнана «злочинним матеріалом». Не інкримінувалася й основна робота батька, якою він займався протягом останніх років, це збірник висловів видатних людей про мову. Це досить об'ємна книжка: десь 400-500 сторінок, якщо брати звичайний формат книги. Мені відомо, що батько передрукував її приблизно в 10-12-х відбитках. Перші 6 – на нормальному папері, решта – на цигарковому (щоб було більше копій).
Він передбачав, що це може закінчитися арештом і конфіскацією. Це так і сталося. Саме передчуваючи це, він попередньо роздав різним людям машинописні примірники своєї книжки, щоб вона збереглась. На жаль, у мене вона якраз на цигарковому папері і через це дуже важко читається. Кілька років тому її бралися друкувати, але не змогли через утруднене прочитання. Нещодавно мені таки пощастило знайти жінку, яка погодилась набрати цю книжку. Після набору я збираюся звернутись до якогось видавництва з пропозицією видрукувати її.
Десь ще років за три Іван Драч пропонував мені заздалегідь написати замовлення на публікацію, але я, на жаль, цього не зробив, бо не мав тоді матеріалу. Була, відверто кажучи, ще одна причина, з якої війшла затримка. Декілька років тому мені здавалось, що такий матеріал вже втратив свою актуальність, що проблема української мови й культури вже вирішується законодавчо на державному рівні... Але останнім часом стало очевидним, що ці проблеми ще дуже далекі до остаточного вирішення й актуальності своєї не втратили. До того ж, ця книга відбиває дуже широкий спектр думок людей різних поколінь з питань, які будуть надзвичайно важливими для усіх, а насамперед для вчителів. Вона, ця книжка, й була задумана як посібник для вчителів. Щоб вони, користуючись нею, могли нести ці думки широкому учнівському загалу. Звичайно, ніякого ворожого системі змісту ця праця не містила. Єдиний, хто знайшов у ній «глибоко захований націоналістичний зміст», «вороже нутро» і таке інше, це професор Стебун, який виступив на суді як експерт. Перед тим він двічі давав у КДБ «експертні заключення» на цю працю. Якраз він і написав, що ця книжка (попри ту суттєву «ваду») зовні цілком гарно укладена і має відповідне значення, й навіть могла б бути рекомендованою до друку. Це, до речі, те, що зробили його колеги з Донецького держуніверситету. Кафедра української мови ДонДУ та відділ національних відносин інституту філософії АН України рекомендували цю книгу до друку.
Буквально за місяць до арешту її машинопис з указаними рекомендаціями був поданий до видавництва «Радянська освіта». І, як пізніше стало відомо, прямо з видавництва все це пішло в... архів КДБ. Там він і донині. Зараз я все ж сподіваюсь остаточно вирішити проблему з друком, і ця дорога мені праця батька побачить нарешті світ.
Мені хотілось би дещо додати про перше ув'язнення батька. Це було 1957 року.Суд був закритий, нікого туди не пустили. Йому інкримінували листи до Президії Верховної Ради СРСР, де він піддав критиці радянську демократію й висловлював сумнів у тому, що в Радянському Союзі будується комунізм. Трудящі не живуть а животіють, а українська мова на Донеччині не розвивається, а душиться. Одночасно там був протест проти введення радянських військ в Угорщину 1956 року. Це все було визнано «антирадянською агітацією і пропагандою». Було підкреслено, що ці матеріали розповсюджувалися й поширювалися. Батько, дійсно, ніби робив фотокопії своїх листів. Напевне я цього не знаю, бо був тоді ще малий (коли батька забирали, мені було 4 роки). Я пам'ятаю цей обшук. Все, як було, пам'ятаю. Залишилися в пам'яті і табори в Мордовії. Нещодавно я був у Сосновці й пізнав ті табори, де я був шестирічною дитиною. Там усе лишилося як і було тоді, хоча зараз, ніби, цю зону ліквідували.
У додаток до сказаного про батька п.Василем (Овсієнком) хотілось би зауважити, що батько дійсно був людиною, яка повністю зробила себе. Він сам себе виховав морально, загартував волю, яку не вдалося зломити табірним катам. Він не поступався ні в чому, не йшов на компроміси з режимом, хоча розумів, що міг би в чомусь непринциповому і поступитись. Але він не міг дозволити собі цього. І в Гельсінкську Спілку він вступив через те, що бачив саме там своє місце. Щодо молодшого покоління, то основним завданням, на його думку, повинна бути освіта та виховання. Тобто тільки за допомогою освічених і свідомих громадян можна підняти культурний рівень, досягти значних перетворень у суспільстві.
Я його бачив десь днів за десять до смерті. Нам дали побачення напередодні операції через те, що не було ніякої впевненості у її успіхові. Важив він біля 40 кг – не міг нічого істи. Поховали ми його поряд із начальником відділу режиму цієї тюрми (така іронія долі). У похованні брали участь четверо: заступник начальника тюремної лікарні, водій вантажівки, якийсь капітан і я. Ховали на звичайному цвинтарі в тюрмі, там, де пізніше був похований В.Стус поряд із заступником начальника цього табору. Фактично, всі вони були зеками режиму – одні сиділи, другі їх стерегли, перші були катованими, другі – катами. То щось страшне, це Кучино! Я двічі там був, але жодного разу не дали побачення з батьком. Спочатку обіцяли, а потім знаходили якусь зачіпку, якусь «провину», і товариш Фьодоров пояснював, що «мы не можем дать свидание» або «мы не можем взять передачу» з тоъ чи іншої причини. Там, у Кучино, була досить цікава історія з тією операцією. Якраз тоді вивезли Плюща й обміняли на «радянських шпіонів» Щаранського, Орлова та ін. Про це може докладніше сказати п.Василь Овсієнко. Справа у тім, що КДБ боявся, що батько помре під час операції і ця подія набуде розголосу. Тож й після операції його почали сумлінно лікувати і витягли, фактично, з коматозного стану, навіть обіцяли, що після його «актують», тобто звільнять, як безнадійно хворого. Але поступово на політичній арені пристрасті вгамувалися, й та обіцянка була «забута».

З виступу на науковій конференції, присвяченій пам'яті О.Тихого,
23 січня 1994р., Дружківка,
«Окно», №5(221) от 29.01.1999.

ДУМКИ  ПРО  ВИХОВАННЯ

Люди – представники найвище організованої природи
   Люди є люди, тобто представники найвище організованої природи.
   1. Їм властиве мислення, тобто вміння аналізувати, співставляти, передбачати, мати мету і свідомо прямувати до неї.
   2. Віра – як ознака безсмертя, як переконання, що її думки і діла переживуть її фізичне життя на землі, оскільки кожна людина, на якім би щаблі розвитку вона не стояла, усвідомлює свою смертність і припинення існування в тій якості, в якій вона живе сьогодні, тобто фізичного життя. Без віри в безсмертність в боротьбі за існування людина, користуючись розумом легко може направити на вбивство заради шматка хліба, на грабежі, на досягнення своїх сумнівних чи нікчемних прагнень йти по трупах собі подібних.
   3. Впевненість в своїх силах - свідомість, їй під силу зробити якусь роботу, забратись на якусь вершину, утриматись від дії, що може обернутись для неї трагедією.
   4. Прагнення підкорити собі природу і поставити її собі на службу, свідомо використати її дари і багатства.
   5. Мова – як засіб спілкування, як основа мислення (без мови не може існувати думка), як інструмент передачі досвіду від покоління до покоління, як схованка людського духу, що об’єднує в одне історичне ціле десятки та сотні поколінь минулих, теперішніх та майбутніх.
Коли починати виховувати дитину?
   «Коли починати виховувати дитину?» – споконвічне питання. Найчастіше в теорії і на практиці прийнято вважати, що виховання починається з дні народження дитини. У багатьох народів, зокрема у народів Сходу днем народження дитини вважається не поява дитини на світ, а день зачаття. Медицина також вважає, що на життя і розвиток дитини великий вплив має фізичний і психічний стан батьків у процесі утробного періоду. Отже турботи батьків, суспільства, держави повинні бути підпорядковані нормальному розвиткові дитини вже задовго до її появи на світ.
   Є всім відомі традиції турботи про майбутню матір і дитину, надається медична і матеріальна допомога, охорона здоров»я майбутньої матері, як то заборонені нічні зміни, робота в загазованих приміщеннях, надурочні роботи і т.п.
   Виховання дитини в утробний період полягає найперше в психічній урівноваженості матері, в достатньому забезпеченні її організму в якісному харчуванні з достатньою кількістю вітамінів, в розумному фізичному та розумовому навантаженні, у вивченні принципів, методів, способів, форм догляду, годування та виховання майбутньої дитини. Тут потрібні і кваліфіковані лекції, переймання досвіду, читання книг та брошур, вибір найефективніших в конкретних умовах методів за порадою фахівців. Обдумування в процесі виховання бабусь, дідусів, старших братиків чи сестричок, сусідів і т.п.
   Молода мати повинна бути готова до виховання і догляду за дитиною задовго до її народження. Вона повинна вірити в свої сили, мати постійну підтримку і розуміння з боку чоловіка, батьків, сестер, сватів. А віра приходить тільки в результаті глибокого знання і переконаності в своїй правоті.
   Майбутні матері, як мені думається, забезпечені в достатній мірі тільки медичною допомогою. Що ж до лекцій, серйозних і популярних книг та брошур, розрахованих на різний рівень підготовленості матерів, мало. Радіо – і телепередач ще менше. Тому після народження дитини починаються сварки, суперечки, взаємні звинувачення, знервованість та безпорадність матері, а за нею хворобливість, нервозність, ненормальний розвиток дитини. І це біда не лише забутого села, а й великого цивілізованого міста.
   Отже, виховання починається з дня народження. І воно повинно забезпечити дитині добротне харчування (молоко матері), свіже повітря, тишину, гігієну, материнське слово та пісню.
Дитина в перші роки життя потребує дуже небагато, але від уміння забезпечити той мінімум її потреб залежить її майбутнє здоров’я та виховання. При найменшому недогляді починається плач дитини, порушення прийнятого режиму харчування, без сонниця та нервозність матері, втрата молока, а за ним хвороби, лікарні, спец режими і т.п.
Новонароджена дитина повинна мати окрему з гарною вентиляцією кімнату з затемненням на час сну. Здорова дитина не потребує колихання, не потребує, щоб її носили, гойдали. Їй не потрібні навіть грашки. Тільки достатньо їжі, свіже повітря, гігієнічна білизна, слово та пісня матері, до яких дитина звикає на все життя.
Багато няньок, а тим більше з різними принципами, не говорячи вже про таких, що люблять тільки погратися з дитям, не думаючи про потреби самої дитини, тільки шкодять нормальному вихованню.

ПІДСУМОК. Перші місяці життя дитина повинна знати тільки матір, навіть батько, хай для неї буде майже незнайомим.
Чи всі можуть забезпечити потрібні умови життя? Нажаль, ні.
В містах молоде подружжя часто роками чекає на квартиру і перебуває в скупчених помешканнях, де день і ніч не гаситься світло, стоїть постійний шум і безперервні сварки. Що ж робити в такому випадку? Найкраще покинути «цивілізоване» місто і поселитися в селі, де добре чи зле прожили все життя ваші батьки, діди та прадіди, де вам все знайоме, де не треба годинами простоювати в чергах, бігати за дефіцитними речами чи продуктами харчування. Для дитини ж шум автобусів, безконечний галас, вихлопні гази й пилюка не приносять ніякої користі, та й вам теж.
Перебування дитини в кімнаті, де відбуваються гулянки з горілкою та піснями, сварки та безконечні вияснювання відносин просто згубні, хоч на перший погляд і здається, що дитина на них не реагує. Вся згубність такого виховання проявиться після,через кілька літ.

 

 

Діяльність Видавничо-благодійного фонду ім. Галини Гордасевич (Фонд Галини Гордасевич)

Від часу початку діяльності ВБФ ім. Галини Гордасевич, який було створено мною, сином письменниці Богданом Гордасевичем, по кількох місяцях після смерті мами 11 березня 2001 р. у м. Львові та її поховання 13 березня у м. Керемянці, і аж до сьогодні, травеня 2012 р. - пройдено і зроблено чимало роботи. Її могло бути значно більше, але сучасне українське суспільство ще мало готове до розуміння і підтримки діяльності різноманітних громадських утворень та організацій. Мені досить часто ставлять як недолік повне невміння знаходити спонсорів і просити-домовлятися з урядовцями та різними багатіями-бізнесменами, що є чистою правдою - не вмію і не збираюсь тому вчитись: жебрати і тим більше домовлятись про якісь там відкати і тому подібне. Чесна справа має бути чесною в усьому. А головне: чи я прошу допомоги собі особисто чи рідні? Ні. Я збираю кошти на громадську справу! Чого, на привеликий жаль, не може зрозуміти значна частина нашого заможного люду, бо психічно налаштована не одне: «А що я з того буду мати?» Ці люди навіть у церкві жертвують наче торгуються з Богом - ось я не шкодую сотки-тисячки і ти, Боже, мені не шкодуй і прощай, коли я краду та обманююю... Що вже казати про інших: гроші на громадську справу? А що мені до того? Дурно викидати тяжко зароблене? Нізащо! З державними чиновниками ще гірша справа, бо розподіляючи суспільні гроші вони думають тільки про їх привласнення у так званих «відкатах». Зрозуміло, що з такими людьми я ніколи не знайду спільної мови, бо і не шукаю.
З іншого боку я цілком згідний з людьми, що пильнують не бути обманутими, щоб їх нелегкий гріш не дістався шахраям, яких безліч з найрізноманітнішими личинами безкорисливості ти доброчинності. Тому для діяльності Фонду Галини Гордасевич мною продумана чітка і проста схема співучасті всіх небайдужих людей, які хочуть посприяти громадській справі через допомогу у реалізації проектів ВБФ ГГ і хочуть, щоб все було чесно.
Відпочатку за своїм задумом головне правління Фонду Галини Гордасевич не формалізується і не буде реєструватись як юридична особа, отже і не має жодних рахунків, бланків, печаток та іншої звітності. Головне завдання цього віртуально Правління ВБФ ГГ є організаційна та інформаційна робота. В тому і є весь інтерес, що юридичні осередки мають створювати на місцях їх ініціатори для того, щоб повноправно розпоряджатись всіма коштами і майном, які вони зберуть - це цілком справедливо. Навіщо звітувати й підпорядковуватись Правлінню, яке не має фінансових можливостей сприяти діяльності осередків? Однозначно заявляю, що кожен з бажаючих створити свій осередок як складову діяльності Фонду Галини Гордасевич буде самостійним господарем всього, що назбирає і буде звітуватись тільки перед членами свого осередку та громадськістю. Єдине, за чим пильнуватиме Правління, - за дотриманням усіх етичних норм, порядності та правдивості в діяльності осередків з правом позбавлення користуватись брендом ВБФ ім. Галини Гордасевич. Все інше - виключно ініціатива на місцях, якій Правління тільки сприятиме всіма можливими засобами, а щонайперше - інформаційно та безкоштовним правом на авторські права видавати чи інакше використовувати твори Галини Гордасевич та всю її творчу спадщину. Таким чином запрошую всіх, кому стане до снаги зайнятись роботою функціонера Фонду Галини Гордасевич - братись до цієї роботи.

Важливо також уяснити, що метою діяльності ВБФ ім. Галини Гордасевич є не тільки і не стільки популяризація виключно творчої спадщини письменниці, як впровадження в життя її ідейного спрямування: відродження всього українського! Як написала Галина Гордасевич в одному з своїх програмних віршів: «Бо я - та ланка, що з’єднує минуле з майбутнім» Давайте оте майбутнє творити!
Це і стане найкращим вшануванням письменниці з важкою долею, як і не тільки її, а всіх-всіх, хто боровся і загинув за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ.

Тепер щодо справ меркантильних, то скажу відверто, що я не буду цофатись від будь-яких пропозицій допомоги в діяльності ВБФ ім. Галини Гордасевич чи мені особисто, тобто коли хтось заявить, що на тобі, Бодю, від мене гріш, а ти вже сам дивись як його краще використати - я буду щиро вдячний. Таке траплялось не часто, але було у моєму житті одними з найкращих моментів найвищої людської нагороди, якою є ДОВІРА. Просто буває, що хтось зважає на зловредні плітки, на що я маю одну відповідь як спростування: прошу поглянути на результат моєї роботи. Все. Інших аргументів не визнаю. Є позитивний результат - значить і людина позитивної якості, а все інше - то є намул життя, без якого мало хто пройде кріз вир буття. Власне виходячи з того і маю інші пропозиції, як «Аукціон проектів»: через сайт фонду буде оголошено про готові до видання проекти Фонду, а всі бажаючі зможуть запропонувати різні варіанти участі, як можна заявити, що хтось береться сам видати той чи інший проект власним коштом, а тираж чи його частину надасть у розпорядження Фонду. Також великі надії покладаємо на класичний принцип попереднього замовлення і передплати, що перевірено часом як дієвий механізм реалізації видавничих проектів. Одним з варіантів є оплата якогось з окремих рахунків чи там за папір, чи виключно за друк, палітурні роботи тощо. Тобто було б бажання і потрібна форма його виконання, а все інше - похідне.

На завершення яко самопризначений голова Правління ВБФ ім. Галини Гордасевич, або якщо точніше - призначений Долею на подібний чин, хочу заявити, що запрошую всіх бажаючих творити інфраструктуру Фонду просто тому, що це цікава і захоплююча справа, яка принесе багато користі і суспільству, і Україні, і кожному учаснику поокремо. Діяльність ВБФ ім. Галини Гордасевич скерована на співдружність людей-патріотів, що хочуть жити щасливо у вільній і квітучій країні, якою з нашою поміччю обов’язково стане Україна. Щасти всім!

Голова Правління ВБФ ім. Галини Гордасевич -   Богдан Гордасевич



Обновлен 16 авг 2014. Создан 07 июн 2012



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 лет назад
Голушко 24 июн 2012 ответить
Мене дивує, що львівяни голосували за Юлю Тимошенко. За кого голосували? - за зрадницю свого єврейського народу та за ошуканку українців. Вона ж як дихнула - так і збрехала, когось ошукала. Я голосуватиму за "Свободу", бо всі останні політсили є визискувачі українства.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником