Поезія Євгена Плужника

 

Поезія Євгена Плужника

Євген Плужник — один з великих українських поетів XX століття! Приємно бачити, що саме цей розділ набирає найбільше переглядів від інших на грудень 2016 р.



ВСЕ, ЧИМ ДУША БОЛІЛА

 

Євген Плужник — один з великих українських поетів XX століття. В цьому переконані всі читачі, бодай трохи обізнані з літературним процесом на Україні. А літературознавці не сумніваються нітрохи, що Є. Плужник давно вже і надійно «вписався» в загальноєвропейський, більше того — в світовий поетичний контекст. І це — при нечисленних перекладах з Є. Плужника на інші мови, це — при до смішного малій кількості його україномовних видань, при до болю мізерних тиражах його книжок. Втім, останнє зовсім не применшує Плужникового авторитету, не затьмарює Плужникової слави. Хоча — дивна ота слава: незаперечна для порівняно вузького кола і невідома загалові, для якого Є. Плужник був і залишається автором кількох хрестоматійних поезій («Я знаю», «Він»). Та й годі.
Розмірковуючи над особливостями й неповторністю Плужникової творчості, неодмінно згадаєш одного з улюблених його поетів Ф. Тютчева (йдеться про заключні строфи вірша «Ціцерон»):

 

Счастлив, кто посетил сей мир
В его минуты роковые!
Его призвали всеблагие
Как собеседника на пир.

Он их высоких зрелищ зритель,
Он в их совет допущен был —
И заживо, как небожитель,
Из чаши их бессмертье пил!
 
Але одразу на думку спадає виболений зеровський рядок:

Яка ж гірка, о господи, ця чаша...

В самій долі і творчості Є. Плужника чимало, на поверховий погляд, незбагненного, загадкового, суперечливого. Стало майже нормою, банальністю з «Лексикону прописних істин» передусім наголошувати деякі парадокси особистої його і творчої біографії. Народився, наприклад, у Росії, а писав по-українському. Або: за життя здобув собі визнання серед інтелігенції, проте ширші маси не зрозуміли його. І так далі. Оці й подібні аргументи переконливо бринять лише на відстані. А при ближчому ознайомленні виявляється, що Плужникова доля (і прижиттєва, і посмертна) підлягає строгим закономірностям, що він розвивався, писав і не писав, підкоряючись певним, чітким регуляторам. Тільки — своїм, йому лише, а не комусь іншому притаманним. Щоб їх осягнути, треба передусім знати. Знати, як він жив, як творив, з ким приятелював, кого любив і кого ненавидів, у що вірував і на що не сподівався, чому і як загинув. Розкрити оці, для невтаємничених приховані закономірності його життєвого і літературного шляху — першочергове (хоча й не єдине) завдання стислого біографічного нарису, який зовсім не претендує на повноту й остаточність, а тільки на достовірність і правдивість. Щоб це написати, автор використав геть усі йому приступні друковані джерела (не такі вже й рясні), а переважно послуговувався усною інформацією. Довелося зустрітися з десятками людей, самовідданих друзів і переконаних недругів Є. Плужника, уважно вислухати їхні розповіді, занотувати все якнайретельніше, щоб уже потім одвіяти зерно від полови. Багато з оповідачів перебралися в кращий, як кажуть, світ, залишивши авторові  у спадок не лише свої спостереження і думки, але й обов'язок перед їхньою пам'яттю. Не кажу про довічний обов'язок, несплатний борг перед самим Є. Плужником. Дуже довго автор силкувався в усіх деталях і подробицях воскресити життя улюбленого поета, але виявилось це нездійсненною метою. Втрати, завдані суворими роками, невідшкодовні, а вдаватися до вигадок і домислів я не мав права: це образило б насамперед самого Є. Плужника, письменника напрочуд відповідального і чесного. Пишу, як воно зібралося і склалося. Читайте, судіть — і робіть собі висновки.

Євген Павлович Плужник народився 26 (14) грудня 1898 року в слободі Кантемирівці Богучарського повіту Воронезької губернії. Розташована за 279 км від Воронежа, Кантемирівка нині центр одного з тридцяти двох районів Воронезької області. Район це типово сільськогосподарський (тут вирощують пшеницю, соняшник, коріандр, займаються м'ясо-молочним тваринництвом), а сама Кантемирівка — селище міського типу з вузловою залізничною станцією на лінії Георгіу-Деж (Ліски) — Міллерово, з розвиненою місцевою промисловістю. В Енциклопедичному ж словникові Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона, виданому наприкінці XIX століття, ми не знайдемо Кантемирівки ані в реєстрі, ані на карті Воронезької губернії — через, очевидячки, малозначущість цього населеного пункту. Втім, це була слобода, тобто село вільних, не покріпачених людей, в якому був свій торг і більш аніж одна церква. І сьогодні Кантемирівка межує з Луганщиною, а раніше вона входила до складу Слобідської України, заселеної сперш українськими козаками (або черкасами, як їх називали в Московській Русі), а згодом і селянами, що також виходили на вільні землі з «Малоросії», переважно з  Полтавщини,  Київщини,  Чернігівщини, але також і Правобережжя, із Західної навіть України. Загалом це були землі колишнього Острогозького полку, й ось які відомості дає про нього згаданий «Енциклопедичний словник» Брокгауза — Єфрона (том XXII, 43 напівтом, 1897 р., стор. 357—358): «Первыми поселенцами Острогожска были черкасы, или малороссийские казаки, появившиеся в этой местности, вероятно, не ранее второй четверти XVII в., так как до этого времени линия р. Тихой Сосны не была еще занята и укреплена нами; первый укрепленный пункт на этой реке был Верхнесосенск, основанный в 1637 г. В 1652 г. устроен на Острогожском городище Острогожский острог. Постепенно усиливаемые новыми выходцами из Малороссии, острогожские черкасы образовали в 1664 г. особый черкасский острогожский полк. В 1670 г. в Острогожске, при содействии шаек донских казаков, вспыхнул мятеж, но был подавлен. В 1696 г. в Острогожске произошло свидание Петра I с Мазепою. В 1724 г. предписано было из Острогожска русских посадских людей вывести в Коротояк, а из Коротояка казаков черкасских вывести в Острогожск. В 1765 г. из острогожского слободского полка сформирован гусарский полк, жители переименованы в государственные войсковые обыватели, а Острогожск переименован в провинциальный город и причислен к Слободско-Украинской губернии. С 1802 г. Острогожск — уездный город Воронежской губернии».
Аналогічні відомості одержуємо і про Богучар (Брокгауз—Єфрон, IV том, 7 напівтом, 1891 р., стор. 205): «Место, занимаемое городом, с значительной частью уезда по течению реки, было ранее известно под названием Богучарского юрта и долина р. Богучара оставалась незаселенной до 1716 г., когда по pp. Toлучееве и Богучару были выселены 2 сотни черкасов острогожского полка и год спустя (1717 г.) к ним присоединены были еще несколько сот казаков того же полка, переведенных из Ливен, Землянска, Чернавска, Ендовища и др. городов. В 1765 г., при введении нового гражданского устройства в правлении слободских жителей, слобода Богучар вошла в состав Острогожской провинции Слободско-Украинской губернии. При учреждении в 1779 г. Воронежского наместничества из 15 уездов, в том числе и Богучарского, эта слобода была переименована уездным городом. В 1779 г. Богучар вместе с уездом снова отошел к Слободско-Украинской губернии и только в 1802 г. окончательно причислен к Воронежской губернии».
Нехай собі причислений, але населення там залишилось те саме — українське, і такими ж — українцями — продовжували себе усвідомлювати тамтешні жителі. Звідти, між іншим, з території колишнього Острогозького полку походив батько письменника А. Чехова Павло Єгорович, а дід його Єгор Чех був родом із слободи Княже. Що дало А. Чехову підстави називати себе з гордістю «козаком, малоросом». Не дивно, що й Є. Плужник, народжений на цій Воронежчині, з дитинства добре засвоїв рідну українську мову, мав певні (органічні) українські симпатії й ілюзії. Це, як ми побачимо, дуже позначилося на його покликанні.
«Енциклопедичний словник» збагачує нас неоціненною інформацією щодо економічного розвитку цього регіону (це має також безпосереднє відношення до Плужникового життєпису): «Богучарский уезд — самый большой из уездов Воронежской губернии, занимает юго-восточную часть ее (...) Он разделяется Доном на две совершенно разные по внешним формам части. Левая часть представляет ровную и гладкую равнину, по преимуществу черноземную. Правая же — покрыта холмами, образующими водораздел р. Дона и притоков Донца (...) Главное занятие жителей хлебопашество, но развиты также бахчеводство и рыболовство. В уезде находится 313 фабрик и заводов при 5500 рабочих, сумма производства которых не превышает в настоящее время 100.000 руб. (...) В уезде бывает ежегодно 118 ярмарок, оборот которых простирается до 4.000.000 руб.».
На тих ярмарках реалізовувалась сільськогосподарська продукція навколишніх ланів, до того ж — ця територія безпосередньо прилягала до Області Війська Донського, до верхньодонських станиць, які постачали, окрім збіжжя, худобу і рибу. Все це з Воронежчини переправлялося потім у центральні губернії Росії, не вельми багаті харчами. Гуртоправство, оптова торгівля хлібом, «купівля й продаж» — цим живилось чимало навколишнього люду. Цим займався, з цього жив і батько майбутнього поета Павло Васильович Плужник.
Він походив із селян Полтавської губернії, за одними даними — з Великої Багачки, за другими — з Великих Сорочинців, з гоголівських країв, одне слово. Мав якусь освіту (навряд чи середню) і зовсім не мав потрібної, щоб сяк-так існувати, земельки. Через що і подався уторованим шляхом на родючі воронезькі чорноземи. Та, вгледівшись і оговтавшись, не забажав хліборобом бути, а поступив у Воронежі до фірми, що торгувала сукном і вовняними матеріалами, яких вистачало з надлишком: це ж на Острогожщині вивели і культивували надзвичайно цінну міхновську породу овець. Павло Плужник розпочав свою кар'єру підручним, але був кмітливий, енергійний, отож і вибився у прикажчики. Не відразу. На це довелося йому витратити роки і роки. А тим часом одружився, й одружився вигідно — дружину взяв з добрим приданим, але хвору на сухоти. Здається, вона була дочкою купця,  тільки  нема підтвердження, що росіянка, як дехто з дослідників пише. Точно відомо лише одне: була вона з Воронежчини. На жаль, ми не знаємо навіть імені її, не знаємо і років життя. Павло Плужник, коли «вибився в люди», працював від отої фірми уповноваженим і розповсюджував її товари. Своєї торгівлі, жодної крамниці не мав ніколи, але вважався дрібним купцем. Він з родиною осів настало у слободі Кантемирівці. Довелося чути про восьмеро дітей Павла Плужника. Можливо, так і було. Нам відомі шестеро: сестри Ганна і Марія, брати Іван, Георгій, Василь і Євген. Євген був наймолодшою дитиною у родині, а ще, кажуть, найулюбленішою і найтендітнішою. Діти взагалі були хворобливі, змалку заражені туберкульозом (який передається не спадково — сучасна медицина це заперечує, а через побутові стосунки). Щоб утримати отаку величеньку сімейку, щоб вивчити дітей (а вони всі були дуже здібні, здатні до науки), батько мусив, як тепер висловлюються, «крутитися». Він постійно перебував у роз'їздах, добуваючи необхідні кошти. Плужники мали свій будиночок, садок, але жили навряд чи розкішно. В усякому разі, Євген Плужник завжди «малим був ситий», не було у нього звички претендувати на щось більше, аніж вимагається для задоволення елементарних потреб в їжі й одязі. Так він був привчений ще з дитинства. Хоча злидні селянські, певно, сприймали таке доволі скромне існування як цілковито панське. В оповіданні «Ріка Потудань» А. Платонова (теж воронежця) мовиться про «слободу Кантемировку, где спокон века были большие базары и жил зажиточный народ; правда, там нищему человеку подавали всегда мало, кормиться как раз приходилось по дальним, бедняцким деревням, но зато в Кантемировке было праздно, интересно, можно пожить на базаре одним наблюдением множества людей, чтобы развлеклась на время душа».
Розваги, скоріше за все, були невигадливі. Поет охоче розповідав про одного кантемирівського знайомого, який щонеділі приходив до них у гостину. Батько наказував виставити на стіл самовар, і вони вдвох статечно заходжувалися пити чай з колотим цукром. Засиджувалися допізна, поки повністю не допивали, не спорожняли відерний самовар. І все це мовчки, не промовивши й словечка, тільки піт з чола витирали. Після чого знайомий втомлено підводився з ослона: «Добре ми з вами погомоніли! Час і додому». І прощався до наступного візиту. Взагалі кантемирівські роки мало чим відрізнялися від провінційного «расєйського» животіння, що його з болем описали А. Чехов і М. Коцюбинський.
Євгенові ледве виповнилося сім років, коли вмерла його мати. Після її смерті господарство на себе взяла і займалася вихованням дітей далека родичка, жінка самітна і немолода. Малого Євгена вона любила, доглядала добре, та й взагалі хлопчик постійно був оточений турботою і теплотою. Хоча родинна атмосфера взагалі була приязна, доброзичлива і всі молоді Плужники виростали своєрідними особистостями, кожний із своїми переконаннями й політичними уподобаннями. Отже, згодом знайшлися в одній родині і монархіст, і самостійник, і ліберал, і анархіст. Малий Євген мислив себе соціал-демократом. Ця з дитинства спостережена трагічна колізія потім неодноразово наштовхне його і на поетичні, і на драматичні, і на прозові твори з одним-єдиним, по суті, сюжетом: непримиренна ворожнеча найближчих людей, що їх боротьба ідейна розвела, розкидала по різних таборах.
Євген вчився спершу вдома, в Кантемирівці, далі батько відвіз його до Воронежа і влаштував у гімназію. При цьому найнявши йому квартиру, де б той міг не тільки мешкати, а й столуватися. Розумний хлопчина оцінив зручності свого становища. Він записався негайно до місцевої бібліотеки, накупив цукерок, що їх полюбляв над усе. І зажив тим життям, яким йому хотілося жити. З усіх предметів йому подобались два — література й історія, не подобалися найбільше — фізика й математика. От він і ходив на літературу й історію, а фізику й математику старався обминути. Але як він не хитрував, усе закінчилося викликом батька до гімназії. «Знаєте,— сказали вчителі,— ваш хлопчик дуже хороший, тихий, чемний. Але атестувати його ми не можемо, бо він не відвідує уроків». Був скандал, було покарання. Проте з воронезької гімназії довелося Євгена забрати. І перевезти його в Богучар. Між іншим, цікавий збіг: у богучарській гімназії протирав штани, щоправда, пізніше і Михайло Шолохов, один з найавторитетніших для Є. Плужника письменників. Неважко було передбачити, що в Богучарі Євген вчився так само, як у Воронежі,— не блискуче. Тобто вчився, поки не набридло. А тоді знов купив ящик цукерок, записався в бібліотеку, сидів удома, читав досхочу, ласуючи «поківськими» (був такий фабрикант) солодощами. До того ж він захопився кінематографом і, окрім бібліотеки, ще бігав регулярно в сінема. Чи будемо дивуватися, що гімназіальне начальство знову викликало батька і повідомило: «Ваш хлопчик не ходить на лекції. Просимо забрати його»,— і що з Богучара Є. Плужник мав перевестися до Ростова? Де знову винаймали йому квартиру «із столом», щоб він тільки вчився. А вчився він своєрідно. В місті Ростові трапився випадок, яким Є. Плужник довго втішався. Побіг він, як уже звик, на нову фільму в новий, неодвіданий ще кінотеатрик, а там його радо зустрічають: «О! І Плужник тут!» Це була тепленька і знайома компанія лоботрясів, що так само переходили з одного учбового закладу до іншого, переїздили з міста у місто. Скрізь, по всіх російських гімназіях, носили стандартну сіру форму. А в ростовській була козача, особлива: чорна з білими лампасами. Але майбутнього перекладача «Тихого Дону» не втримало і це.
Курс класичної гімназії розрахований загалом на вісім років,— Є. Плужник провчився десять, бо залишати гімназію доводилось здебільшого серед зими, тобто серед навчального року. І, незважаючи на це, він був і зостався вельми пересічним учнем. Єдиною користю від такого навчання було серйозне і поглиблене вивчення літератури, насамперед російської, але й світової також. З українською літературою він теж був обізнаний грунтовно, але знайомився з нею в приватних бібліотеках, здебільшого під час літніх вакацій на Полтавщину, куди батько не забував відправляти своїх дітей. Ми знаємо також, що в останній з   гімназій, котру домучував Є. Плужник (в місті Боброві на Воронежчині), якийсь закоханий у свій предмет викладач літератури помітив неабияку талановитість цього середнячка і напророчив йому голосне літературне майбуття. На той час Є. Плужник уже писав поезії (російською мовою), наслідуючи, як він зізнається віршем «В гімназії, де я кінчав науку», приклад свого товариша по учбовому закладу. А «кінчав науку» він у розпалі громадянської війни 1918 року. Прямо скажемо, пізно: на двадцятому році життя.
Безперечно, не слід уявляти собі Плужникових «років навчання» суцільним байдикуванням. Цього не було, і цього не могло бути. В цей час вибухає імперіалістична війна, що її наслідки на всіх окошились, навіть на учнях. Хоча б тому, що гімназії, де вчився Є. Плужник, забирали під лазарети. Навколо вирувало незадоволення, поступово переростало в обурення, і нарешті 1917 року сталися революції — Лютнева і Жовтнева. Це кардинально вплинуло, перевернуло не лише життя, а й світогляд Є. Плужника. Розладнався і розмірений, здавалось би, назавжди влаштований побут і спосіб існування. Не спитавшись ні в кого, зміни проникали всюди і скрізь, нового несила було зупинити, все ламалося зверху донизу — державний устрій, національні взаємини, відносини у родинах. Плужники не становили винятку. Що таке являли собою революція і громадянська війна у воронезькому варіанті, ми знаємо принаймні з платоновської прози. А. Платонов, який не лише зблизька спостерігав, але й брав безпосередню участь у цих подіях, ще тоді помітив чимало такого, що його ми намагалися довго і не згадувати, і забути. За всіма тогочасними мірками, батько Є. Плужника був типовим представником заможних класів, оскільки мав можливість не тільки не голодувати, а й навчати дітей по класичних гімназіях та інститутах, більше того — лікувати  їх  у  приватних  лікарів,   ще   більше — відправляти їх щоліта на південні курорти. І хоча батькова оптова торгівля з революцією геть припинилася, йому залишатись на Воронежчині було не тільки небажано, а й небезпечно. Якийсь кантемирівський Чепурний мав усі «підстави» і дані поставитись до нього як до «елемента», простіше кажучи — без суду поставити до стінки. А тут ще й сини розбіглися по різних партіях, воістину: «Батьки і діти! О питання кляте!» Старший син Іван, випускник Київського політехнічного інституту, забився десь чимдалі від родини в глухий закут. Помер від туберкульозу Георгій. Погано себе почувала молодша сестра Марія. От батько і вирішив повернутися на рідну Полтавщину: з одного боку, може, там не зачеплять, а з другого — цілюще повітря, фрукти, овочі Полтавщини мають підтримати, порятувати хворих дітей.
1918 року Павло Васильович Плужник разом із дочкою Марією та сином Євгеном переїздить десь на Псло — чи то у Велику Багачку, чи то у Великі Сорочинці (тут є такі і такі свідчення). Але дочці не допоміг цей переїзд. Невдовзі Марія вмирає від сухот, а через півроку, не витримавши доччиної смерті, вмирає невтішний батько. Це одна версія. Є й інша: не троє, а четверо Плужників повертаються на Полтавщину, в тому числі і Георгій. Але троє з них (батько, сестра Марія і брат Георгій) одне за одним протягом приблизно двох років пішли з життя, при чому не всі — природною кончиною. Документальних доказів, які могли б підтвердити як першу, так і другу версію, ми навести не можем, але друга розтлумачує дуже багато у виникненні «розстрільного» циклу із збірки «Дні». Хоча ось цей — особистий, інтимний — мотив навряд чи обов'язковий для поета, який постійно відчував нерозривний, кровний зв'язок з кожною людиною, кожною живою істотою на землі. Це, мабуть, найголовніше, визначальне для Є. Плужника.
Громадянська війна у місті — дуже страшна, але на селі вона стократ страшніша. Безнастанно змінювалися влади, тобто обвинувачі й винуватці переплутались геть. Коїлося щось несосвітенне. Ті, на кого вчора полювали й винищували, на завтра об'являлися прокурорами, жертви і карателі неодноразово мінялись місцями. Світ перевертався людям в очах, бо немає, мабуть, нічого дурнішого і лютішого за братовбивчу різанину. Люди привчилися, пристосувалися жити в такому напруженні, що тремтіла кожна клітина. Між іншим, навчилися на слух відрізняти, не витикаючись з хати: а хто ж завітав у село? Вже знали: якщо риплять вози — це повстанці (Маруся або Левченко), якщо тачанки торохтять — це махновці, якщо піхота гупає важко — денікінці, загуде кіннота — петлюрівські гайдамаки, ціла кінна армія з гарматами — значить, червоні. Але господарем на селі залишитись надовго ніхто з них не міг. Заходили, шмагали шомполами, «коцали», палили хати, іноді вішали — і щезали, немов і не було. Привидом виникав і зникав невловимий Махно. Якось його зусебіч оточили, загнали у пастку, наче вовка. Він пролетів, промчав — з гори в долину і знову на гору, не зупиняючись. За ним гналася червона армія — тільки млявіше, повільніше. І незабаром усі дізналися, що Махно вирвався — вже вкотре! — з оточення. Один берег Псла низький, другий стрімкий, лісистий. От у цих лісах і водилися партизани чи, як їх просто називали, бандити. І регулярно (через різні, правда, інтервали) проголошувалася Радянська влада, вивішувався над ревкомом червоний прапор.
А кров лилася річкою. Що й казати, видовище було не для слабкодухих. Безперечно, в усьому цьому можна було побачити кривавий хаос, царство хама, що зірвався з ланцюга,— Є. Плужник побачив пробудження хай темних, але життєспроможних мас, побачив на цих щедро закривавлених полях пришестя нової духовності, незаперечні ознаки відродження віками уярмленого, позбавленого людських прав  народу. «Революція зробила мене митцем»,— сказав про себе Плужників одноліток, кінорежисер Сергій Ейзенштейн. Щось подібне мав би сформулювати й Є. Плужник (якби він здатний був виголошувати дзвінкі фрази). Але суть, як ми збагнули, не тільки в словах, а найперше — в позиції. Плужникова позиція була чітка і недвозначна: він, попри деякі вагання і сумніви, всім серцем сприйняв революцію, повіривши у «справедливість добра», яке несе вона його батьківщині.
Як же йому велося на Полтавщині — в оті роки, з отими переживаннями? Він учителював, заробляв і духовний досвід, і хліб насущний. А викладав він те, що міг,— мову і літературу. Це було на Миргородщині — в селі Велика Багачка і в селі Нові Сорочинці, де він організував театральний гурток, який здобув собі славу по навколишніх хуторах і селах. Самому Є. Плужникові його «театральне минуле» придасться ще, коли він працюватиме над власними п'єсами.
А поки що він жадібно вслухався в те, що і як гуторять полтавські дядьки і тітки, які приходили на його спектаклі або збиралися ввечері до школи, де молодий вчитель, чекаючи їх, палив грубку, а дочекавшися, фіксував їхні колоритні думки й вирази. На вечерю гості не розраховували, бо пригощати не було чим. Жалування вчителям тоді було таке: три мільйони грішми, триста грамів солі і цукру п'ятсот грамів — це на місяць. Грошей ніхто з учителів не брав, бо не мали вони жодної ціни, а от сіль і цукор — з великою радістю, бо на них можна було виміняти і борошно, і сало, і картоплю. А взагалі, якби  не селяни, оті — «свідомі» (часом заможні, часом — незаможні), котрі «приймали» вчителів до себе і годували, то вижити було б непросто. Значно простіше було б — не вижити, потроху вмираючи від недоїдання.
І дорога поетова повертає на Київ, з яким плужниківські долі переплелися давно і тісно. Сюди їхали вони здобувати вищу освіту — по черзі, але, «дійшовши віку», тільки сюди. Тут проживали брат Василь, який закінчив Київський політехнічний інститут (агрономічне відділення), і сестра Ганна, асистент, а потім доцент Київського медичного інституту. Вона й вирішила забрати Євгена з провінції і таки дати йому вищу освіту. Ганна Павлівна була одружена з деканом, а згодом і ректором Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту Антоном Калениковичем Скороходьком (1883—1954). Це була високо-порядна людина, як мовиться, інтелігент із селян, чудовий фахівець і великий, як раніше казали, українофіл. Переїхавши влітку 1921 року до Києва, Є. Плужник оселяється у Скороходьків, де йому виділили куточок. Відбулася термінова рада сімейна: що робити з Євгеном? Спеціальністю ніякою не володіє, чорноробом працювати не подужає, в університет (тобто в КІНО), мабуть, не візьмуть через походження. А от у ветеринарно-зоотехнічному інституті можна було ці проблеми залагодити. І Євгена, як він жартував, «віддали у ветеринари». Що ж, якби він досидів там до диплома, це був би (після О. Олеся) другий ветеринар — за освітою — в українській поезії. Поїхав би він собі на село, дихав би свіжим повітрям, пив парне молочко. Та зовсім інше було написане йому на роду.
Є. Плужник явно не поривався присвятити себе корисній справі лікування свійських тварин. З ветеринарно-зоотехнічним інститутом повторилося те саме, що і з гімназією: на лекціях він нудьгував спочатку, далі перестав відвідувати, а в стінах інституту найдовше Є. Плужник перебував того дня, коли забирав свої документи назад. Проте цього разу він керувався конкретною і омріяною метою: стати професійним актором. І вступив до Київського музично-драматичного інституту імені М. В. Лисенка на російське відділення — до знаменитого професора Володимира Володимировича Сладкопєвцева (1876—1957). Відомий актор, режисер, театральний педагог, Сладкопевцев уславився як вихователь кількох видатних виконавців: досить сказати, що учнем його був геніальний Михайло Чехов. А також — В. Чабукіані, Г. Ярон, В. Куза. І цей, київський, набір нездарностями не ряснів. Разом з Є. Плужником вчилися О. Запорожець (майбутній академік психології), В. Строева (майбутній кінорежисер), В. Осєєва (майбутня дитяча письменниця), інші яскраві індивідуальності. Але з-поміж усіх вимогливий професор виділив передусім Є. Плужника...
Якось В. В. Сладкопевцев дав студентам своїм завдання — підготувати й виконати популярний серед читачів вірш Д. Мережковського «Сакья-Муні». Сакья-Муні — це одне із втілень Будди, й ось у вірші йдеться про те, як юрба волоцюг і старців у прощі своїй до священних вод Гангу здибує в одному з храмів кам'яну статую Будди, прикрашену коштовним діамантом. Злиденні прочани хочуть викрасти отой діамант, гримить грім, спалахнула блискавка — бог розгнівався. І тоді один із злодіїв гордо виступає наперед і присоромлює могутнього Будду:

 

О, стыдись, стыдись, владыка неба,
Ты воспрянул — грозен и могуч,—
Чтоб отнять у нищих корку хлеба!
Царь царей, сверкай из темных туч,
Грянь в безумца огненной стрелою,—
Я стою как равный пред тобой
И, высоко голову подняв,
Говорю пред небом и землею:
Самодержец мира, ты неправ!

 

Геть усі намагалися прокричати цей викривальний текст, вони «дерли пристрасть на шматки»! Самий тільки Є. Плужник не горлав, а навпаки — промовляв монолог стримано, спокійно, стишуючи дедалі голос. Ефект від такого трактування вразив досвідченого В. В. Сладкопєвцева. І той заявив, що з усього курсу (майже тридцять душ) лише у Є. Плужника — незаперечне акторське обдаровання, лише в його майбутньому він, професор, не сумнівається. І сам Є. Плужник старанно опановував складне акторське ремесло. Наскільки величезний був ентузіазм, видно принаймні з того, що він акуратно відвідував лекції і заняття. Це при тому, що матеріально жилося йому вельми скрутно і він, щоб не померти з виснаження, продавав на київських вулицях газети. Але похвала, щедре пророцтво знаменитого професора зовсім несподіване враження справили на Є. Плужника: він перестав ходити до музично-драматичного інституту. «Я завжди мріяв бути скромним трудівником у театрі,— пояснював товаришам Євген.— Як тільки Сладкопевцев отруїв мені душу славолюбством і я побачив, що ним посіяне проростає, я визнав за краще одразу позбутися спокуси». Але мовчав про те, що невблаганна хвороба (туберкульоз) вже гризла його, а він не хотів своїх колег піддавати небезпеці. Потім: саме тоді остаточно визріло у нього рішення серйозно зайнятися літературою. Нарешті ще одна причина: Є. Плужник закохався.
В тому ж Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка одночасно із ним осягала таємниці акторської майстерності дуже примітна дівчина. Звали її Галина Коваленко, а родом вона була теж із Полтавщини, із села Шилівка, що на Пслі (це трохи нижче Сорочинців і Багачки). 1921 року закінчила вона історичний факультет Київського університету (КІНО), працювала в Наркомосі друкаркою, а що була незвичайно гарна, то закортіло їй себе спробувати ще й на акторському поприщі. Вона тішилась неабияким успіхом як в інституті, так і поза його межами, завжди обступали її зусебіч поклонники — з іменем, із становищем, з іншими достойностями. Отож у невідомого, нездужалого, неімущого Є. Плужника, якщо тверезо, не було шансів. Тільки й того, що високий, та стрункий, та з чорною шапкою волосся, та з чорними промовистими очима. Проте був він, як і всі українці, впертий і вмів добиватися свого. Вигляду не показував, але прилаштувався проводити (в гурті) Галину Коваленко додому. А вона мешкала на вулиці Прорізній, в так званому «доходному» будинку, що раніше належав київському багатієві Іващенку. А той, у свою чергу, одержав його як посаг за дружиною, дочкою мільйонера-цукрозаводчика Терещенка. Будинок був споруджений за останнім словом техніки, з урахуванням усіх потреб і вимог квартиронаймачів: парове опалення, ліфт, власний резервуар для води, літній сад на сьомому поверсі. Розміри кімнат, висота стель, вигоди — все на найвищому рівні. Зокрема, в тій квартирі № 42 (на шостому поверсі) проживала в шести кімнатах (не рахуючи «службових») удова забитого в 1905 році варшавського генерал-губернатора Муравйова. Проживала, звісно, в «ті», дореволюційні часи, а потім вона й інші такі повтікали завбачливо за кордон. А в квартирі оселилися нові, з інших соціальних верств, громадяни. В найменшу з кімнат і прописали (вдвох із двоюрідною сестрою Марією Юрковою) Галину Коваленко. Кімната опалювалась (коли щастило дістати чи вкрасти дровець) «буржуйкою», отже, було там вогко, зимно, шпалери повідклеювались і нависали живописно над відвідувачами, але стіну прикрашав самодіяльний плакат, де красувалася серед скрипок, флейт і весняних світів горьківська антитеза до Ф. М. Достоєвського: «Смелей, человек, и будь горд!» А нижче — власне, народжене з глибокого переконання: «На Байкове — не підемо!» (Інформація для не киян: Байкове — чи не найбільше київське кладовище).
І от у цю кімнату вчащати заходився Є. Плужник — бездомний, безробітник, «безперспективний». Ну, який з нього був конкурент отим хлопцям, спадкоємцям найгучніших київських фамілій? Та й поводився він нелогічно, дивно: приходив, сідав у глибоченний фотель, що його він називав «піч», бо сховатися в ньому можна було з головою, і набирав мефістофелівського вигляду. Він мовчки спостерігав Галоччині романи, іронічно посміхався і вряди-годи лише кидав дошкульне щось на адресу чергового суперника. Але в цій нелогічності своя крилася тактика, свій безпомилковий розрахунок. Це очевидним стало незабаром: по-перше, Євген осмішував, принижував численних поклонників ув очах Галини Коваленко, а по-друге, своєю дивною поведінкою він таки заінтригував і зацікавив свою обраницю. Талант, що й казати, завжди є талант.
І в цей момент виникає на обрії найголовніший і найневразливіший конкурент: Іван Рудницький. Дорослий, забезпечений, та ще й при ділі, та ще й галичанин (тобто іноземець). Він знав Галину Коваленко з дореволюційних ще літ, а от тепер заявив на неї свої претензії — якнайсолідніше. На доказ чого прислав їй з-за кордону, з Відня, в'їзне запрошення. Відступати не було куди, це Євген добре втямив. З'явившись на Прорізну в розпал веселощів і просидівши безмовно цілий вечір у своєму фотелі, він, прощаючись, раптом при всіх обняв Галину і поцілував. Що було цілковитою несподіванкою як для неї, так і для всіх присутніх. А він пішов собі. Наступного вечора, знову з'явившися на шостому поверсі, довго німував, а потім промовив поблажливо: «Ну й начудили ми вчора з вами, панно Галино!» Та була ні в сих ні в тих: хто начудив? з ким? для чого? Є. Плужник ніяк своїх слів не коментував. Більше того: взяв і пропав десь на кілька місяців. І за весь цей час не обізвався жодним рядочком. Галина ходила як у воду опущена: такого конфузу (і такої пригоди!) з нею не було ніколи. Вголос вона обурювалась, а потайки ревла: «Що це за людина? Як до нього ставитись?» Вагалась, вагалась — і закохалась.
Євген повернувся худющий, обдертий — і просвітлений. Сказав, що ці місяці провчителював у Миргороді; що туди заховався, щоб перевірити справжність почуттів своїх і Галининих; що відносно власних не має сумнівів, а от відносно... Але обраниця його також не сумнівалась більше. В жовтні 1923 року Євген Плужник і Галина Коваленко побралися. А в листопаді з'являються друком перші Плужникові поезії. Поки що підписані прозорим псевдонімом «Кантемирянин» — на згадку про далеку воронезьку слободу, де він побачив світ.
Власне, «починав» Є. Плужник вдруге. Ми не забули, що в гімназії, відчувши нахил  до поезії, Євген списав російськомовними віршами два грубеньких зошити. Згодом ті віршові спроби автор власноручно знищив. Бо вважав їх «баловством», що грішать ним у певному віці багато юнаків. «Баловством» були вони не тільки через їхню невправність, наслідувальність, недовершеність, але й тому, що ті вірші були з іншої, чужої епохи, що відійшла назавжди і все своє забрала з собою. Для змужнілого юнака, що скупався в розбурханому потоці революційних катаклізмів, пережив події величні і трагічні, який «бачив життя до останнього дна сотнями ран», для цієї оновленої особистості, що нею став Є. Плужник, та поезія вже не існувала. Так він писати більше не бажав, не зумів би. Але як писати по-новому, не відав і не міг поки що відати. Але: «Якщо бути письменником, то тільки справжнім, талановитим». Так він гадав.
Рішення повністю присвятитися літературі у нього збігається з рішенням бути саме українським поетом. Як з ним сталася отака метаморфоза? Під впливом кого  і  чого?  З  якої причини?   Коли  саме?
Найскоріше — в Києві. Найімовірніше — під сукупним впливом багатьох чинників. Безперечно, українцем він почував себе з дитинства, любив українську мову, літературу, «пісні... Шевченка». Ще в гімназії його приголомшило святкування столітнього ювілею Т. Шевченка, точніше — заборона святкувати цей ювілей. Що таке любов народу до свого поета — це тоді Є. Плужник побачив на власні очі. Українцем він був, «але до певних меж». Таким би й лишився, коли б не революція. Це вона розкрила йому очі на призначення й істинне значення рідної мови, літератури. І те, що це сталося не десь там, а в Києві, де точилися найзапекліші змагання за новітній український Ренесанс, за відродження української культури, надиханої високим духом демократизму і народності, найпередовішими ідеями доби, це — закономірно. А не потрапив би Є. Плужник саме в ці бурхливі роки на Україну, до Києва, нізащо б не відбувся він як митець питомо український. Надто значним було те, що він уздрів і осмислив, щоб не втілилося воно в небувалу словесну форму. До того ж він мав перед очима плідні докази, плоди такого відродження — нову, радянську українську поезію. Надзвичайно високо цінував твори О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського. Дуже захоплювався першою збіркою П. Филиповича «Земля і вітер»: скрізь її носив і всім пропонував прочитати. У нас є підстави думати, що навіть тему «днів» Є. Плужник запозичив у П. Филиповича. Інша річ, звичайно, як він цю тему трансформував і що він у неї влив, яке вино сучасності!
Але найперші (несміливі) кроки на терені української поезії Є. Плужник зробив особистими, інтимними віршами, присвяченими майбутній дружині. Мабуть, розуміючи їхню необов'язковість для інших, Є. Плужник називав їх «хатніми» і на люди не виносив. Далі треба було йти вперед, але молодий поет явно, навмисне відтягував неминучість наступного кроку. Чому? Бо не мав певності, що вже спроможний сказати «хоч щось своє, не казане ніким». Тому й підписувався не власним, а прибраним ім'ям. І новий, 1924 рік розпочав віршем, який так і звався: «На 1924 рік», надрукованим 1 січня в київській газеті «Більшовик». І знову підписав його псевдонімом «Кантемирянин».
Та ось настало 21 січня 1924 року, яке сколихнуло, вразило всю планету. Вмер В. І. Ленін. Ця смерть приголомшила Є. Плужника. Він якось ураз посуворішав, зібрав усю волю в кулак. З В. І. Леніним у Є. Плужника пов'язувалися не лише звитяги і звершення минулих років, а й перспективи, задуми, плани на майбутнє. Кончину В. І. Леніна він потрактував як усезагальну і водночас як глибоко особисту втрату. В ті морозні січневі дні цей худий, високий, високочолий юнак немовби розчинився у народній масі. Розгублений, збентежений, Є. Плужник ходив київськими вулицями, що їх заповнювали такі ж, як і він, збуджені й розгублені юрби. Розширеними очима уважно вбирав і червоні з чорним прапори, які розпачливо билися на крижаному вітрі, і людські збілілі обличчя, що не ховалися в коміри від того вітровію. Саме тоді він усвідомив, що йому треба, йому необхідно втілити оте, що кипіло і боліло у нього й у всіх на серці. Але — як? Де знайти єдино можливі, а не просто придатні, слова, думки, інтонації? «Про Леніна ще напишуть багато віршів,— звірявся він найближчим людям.— Хочу, щоб про мій могли сказати: це — Плужників».
У день похорону В. І. Леніна, споглядаючи неудавану й одностайну людську скорботу, оглушений людським плачем і криками паровозних та заводських гудків, Є. Плужник повернувся додому неговіркий і творчо наснажений. Зупиняючись на переходах, піднявся на шостий поверх, до квартири № 42, зайшов до нетопленої кімнати. Попросив його не турбувати і ліг, укрившися з головою «пальтиськом рудим» без вати, перешитим з чужої шинелі.
Двадцять рядків вірша «Він» писалися кілька днів. Безжалісно відкидалися невдалі і зайві рядки, нищилися численні варіанти, ретельно вивірялись — на сенс, на вагу, на звучання — слова, словосполучення, фрази. Коли Є. Плужник уперше прочитав цього вірша в колі родичів і приятелів, то з тиші, яка запала в кімнаті, збагнув: мети досягнуто. Справді, так про В. І. Леніна ще ніхто не писав. Тут навіть його ім'я не назване, а всі розуміють, про кого йдеться: Ленін у цьому вірші — легенда, міф. І разом з тим він тут живий, присутній, він поряд, поруч кожного з нас. Є. Плужникові, здається, єдиному з тогочасних поетів, цей задум пощастило виконати мистецьки переконливо. «Він» — перший вірш, що його Є. Плужник опублікував під власним прізвищем. В українській радянській літературі з'явився новий творець, до того ж — взірцевий майстер. Бо вже з появи своєї в шостому числі київського журналу «Глобус» цей Плужників первісток сприймався як твір класичний.
А сам творець, за своєю звичкою, непевнився. Тобто він продовжував віршувати, віршував завзято і багато, але з віршами тими не носився по редакціях, навпаки — ховав їх від людського ока: він знову (і дуже послідовно) «міняв шкіру», точніше — манеру. Розпочавши в українській поезії як виразно публіцистичний, політично заангажований автор, Є. Плужник спершу навчився говорити «голосно», «в дусі часу» і, поза сумнівом, і далі зумів би отак писати: намагаючись, щоб тебе почули неодмінно й одразу. Але скоро (неймовірно скоро!) він переконався, що серед гуркоту, галасу, брязкоту зброї, серед одчайдушних стогонів і вигуків торжества — тихий, свідомо притишений голос якраз найчутніший, і найчутливіший, і найдохідливіший, і найправдивіший. Сам він щодо цього сумнівів не мав, але — як люди? як читачі? Молодий поет писав, писав без передиху, та редакційних порогів не оббивав і взагалі не домагався, щоб його надрукували. Навіть зошити свої з віршами ховав у себе під подушкою, щоб ніхто з друзів, які заходили до кімнати, нічого не запідозрив. «Рано,— казав він.— Це ще не те, чого я хочу. Нехай полежать».
Невідомо, скільки б Є. Плужник ще карався і примірявся, якби не дружина. Вона викрала у нього зшиток з віршами і показала їх Юрієві Олексійовичу Меженкові, який очолював Український науково-дослідний інститут книгознавства й активно виступав у пресі як літературний критик. Вірші показано йому було, звісно, інкогніто («так, одного знайомого»), але Ю. Меженко, швидко їх прочитавши, запалився: «Це справжній поет! Не схожий ні на кого, цілком оригінальний! Хто це?» Галина Коваленко мусила зізнатися, що автор — її чоловік. Але зізналася і в тому, що Євген не виявляє особливого бажання оприлюднювати свої твори.
Щоб підштовхнути делікатного поета до рішучих вчинків, вони, себто дружина і літературознавець, розробили потаємний план: як включити Є. Плужника в літературне життя Києва. Домовлено було, що Галина   Коваленко — нібито випадково — відправить о певній годині свого чоловіка прогулятись на вулицю (Прорізну), де його — нібито випадково — перестріне Ю. Меженко. Так воно й сталося. Ю. Меженко перестрів Є. Плужника і — начебто випадково — привів його на чергове засідання літературного угруповання «Аспис» (асоціація письменників). Є. Плужник уважно слухав, придивлявся, аж тут Ю. Меженко представив його і попросив прочитати свої вірші. Є. Плужник знітився, але прочитав. Успіх був незаперечний. Молодого поета щиро вітали, зокрема присутні на тому засіданні М. Зеров і П. Филипович, від яких немало залежало в тогочасному літературному процесі. Це було вже професійне визнання. Дружина по-жіночому раділа: «Пішов з дому Євген, а повернувся поет». Поет удавав, що гнівається.
Втім, ця подія, безперечно, надала йому снаги й натхнення. Він напружено пише, з-під пера його виникають не лише вірші, котрі склалися невдовзі у збірку «Дні», але й дві грандіозні поеми, що й досі їм важко підшукати аналогії в українській радянській поезії: «Галілей» і «Канів». «Канів» не був оцінений сучасниками, як того заслуговує поема, та й сьогодні ми ще не до кінця перейнялися відкриттями й осяяннями цього унікального історіософічного твору, натомість «Галілей»... В Будинку ВУАН регулярно провадилися літературні вечори, на які збиралися й звичайні, а не лише обрані слухачі. За дві години до початку одного з таких вечорів Є. Плужника запросили — за дорученням М. Зерова — виступити. Цього разу він погодився: очевидно, знав, що йому вже є що сказати народові. Зала була переповнена, ніде впасти яблуку. Виступало багато письменників — і прозаїків, і поетів. Настала Євгенова черга. Щойно він промовив слова епіграфа «От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови...», як залягла стерильна, лікарняна тиша: чути було, як люди не дихають. Слухали, як слухають проповідь у церкві. Хвилювання присутніх наелектризовувало й автора. Він читав пророчо. Відчув: він людям необхідний. Закінчив, а тиша тривала. Ну а далі — оплески, що перейшли в овації. Це була перемога, яка визначила і літературну ситуацію в Києві, і долю Є. Плужника в літературі.
З 1924 року твори його регулярно з'являються на сторінках тогочасних часописів «Нова громада», «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях». Поета примітили і читачі, і критики. Про нього пишуть, сперечаються, він стає вагомим аргументом (і «за», і «проти») в численних літературних баталіях. Відзначимо як дивовижу: з перших своїх виступів у пресі Є. Плужник виявився постійною величиною для української поезії, для української свідомості. На нього посилаються як на незаперечний аргумент, його цитують як визнаного метра, хоча метр поки що не спромігся на першу збірочку. «Не біда: Галілей своє доведе — «а все-таки обертається» (цитата з Плужника), (...) Не біда: Галілей своє доведе». Це М. Рильський, оповідання «Коли копають буряки. (Знову ідилія)», надруковане у вересні 1925 року. Той же М. Рильський і літературознавець А. Лебідь ввели Є. Плужника до своєї авторитетної й вишуканої хрестоматії «За 25 літ», що репрезентувати мала українську літературу XX століття — від Лесі Українки. Лише 51 письменник удостоївся такої честі, а серед них Є. Плужник, на тоді — автор кількох газетних і журнальних публікацій. Він єдиний, хто в хрестоматії обійшовся без бібліографічної довідки: не було на що посилатись.
Ось перед нами архівний конспект докладу «Огляд української літератури р. 1925», накреслений таким доскіпливим знавцем, як М. Зеров: «...рекомендую Плужника як поета сильного і інтересного». Це — про дебютанта і початківця.  Бо «Дні», перша Плужникова книжка, вийдуть лише 1926 року. І викличуть вибухову реакцію критиків, які по-різному сприймуть одкровення молодого поета: і хвалитимуть його, і хулитимуть. М. Рильський відгукнеться блискучою статтею «Про двох поетів»: «Сучасний чи несучасний? «Дні» — які, чиї дні? Наші, теперішні? Чи, може, треба приліпити до обкладинки сигнатурку «несучасне», констатувати добірність вірша, скласти для аматорів «формалізму» схему складної строфічної будови в поемі «Канів» — і на тім крапка? Ні. Кожний нерв, що тут б'ється, б'ється сьогоднішніми болями, а як іноді обличчя йому освітлює проміння, то це проміння нашого сонця, а не того, що в старих книгах. Хай нема в поета ні трансмісій, ні молотків, ні тракторів, ні іншого приладдя виробничої поезії, але й книжності в нього мало. Я не кажу, що книжність — гріх. Книжка так само, як й інше життєве явище, може стати за джерело творчості. Але просто Плужник не з тих майстрів, що пишуть свої сонети на крисах улюблених книг. Він «не может о другом», він «всегда об одном». А це його одне — як дволикий Янус: гримаса старого, просвітлена даль майбутнього. І в цьому суспільне значення Плужникової поезії. «Як той дзвін, що мертвих оплакує, живих скликає, оплакує вона тих, хто упав на шляху,— і закликає тих, хто ще йде, не спинятись, не падати, а й упавши, вірити у «всесвітню Мекку» (...) Через трагедію йдемо до очищення: така й має бути справжня трагедія».
Є. Плужник подарував йому свої «Дні», написавши: «Поетові — учень. Максимові Рильському — Євген Плужник». У відповідь М. Рильський зробив візит на Прорізну, приніс свою збірку «Тринадцята весна» — з дедикацією, зміст якої зводився до того, що Євген Плужник належить до тих учнів, які переростають своїх учителів.
Взагалі побут у Плужників був простий, майже солдатський. Жили від гонорару до гонорару чоловікового, від зарплатні до зарплатні дружини, яка працювала друкаркою в Книгоспілці, потім у Будинку вчених. І все-таки поступово стяглися, «освоїли», «окультурили» кімнату. Кімната була величенька. Праворуч, як зайдеш, платяна шафа, за шафою — ліжко, трельяж. Посередині двоє вікон, до одного з яких зліталися голуби: двійко, пара. Євген годував їх об одинадцятій годині, щоранку, і принадив. Під вікном стояла отоманка. У простінку — шаховка на книги, темного кольору, із слюдою вгорі замість скла, де стояли довідники, словники і найнеобхідніші та подаровані книжки. Невеличка була бібліотека, бо ніде було її тримати. Ще стояла генерал-губернаторська велетенська канапа. І — з того ж гарнітуру, тих же розмірів — пуф, який видавав своєрідний звук, коли на нього сідали. Через що Євген звав його «пфу» — і реготав при цьому. Посередині — круглий стіл, два стільці.   В  кутку — на  тумбочках  бюрко.  Над  канапою — полтавський килим, портрет Т. Г. Шевченка і репродукція рєпінських «Запорожців». Ще висіла жирандоля, до якої прив'язаний був білий ведмедик, з яким Євген іноді розмовляв, коли в хаті не було нікого. Але таке траплялось нечасто. Потреба спілкуватися розвинена була у Є. Плужника сильно: з письменниками, з дідами і дядьками, з дітьми. Вдачею він був не те що компанійський, але — особливий. І нетовариським назвати його не можна. А так — не з усіма сходився. З незнайомими і чужими йому людьми поводився гордовито, навіть неприступно. Натомість для друзів, які знали його близько, це був щедрий, доброзичливий хлопець. До нього любили заходити — погомоніти, почаювати. Чай, щоправда, пили у Плужників не з самовара, а з зеленого чайника, подавали печиво, медяники і дорогі цукерки, що їх Євген смакував. А ще — вареники з вишнями. Дуже часто забігав Микола Бажан, по-жіночому якось закоханий в Є. Плужника. Приходив Володимир Сосюра, який ще з порога, шапки не знявши, починав читати вірші, звичайно ж, вірші про кохання: «Ось послухайте, що я вчора написав...» Одного разу прийшов не такий, як всі, Павло Тичина. Прийшов на півгодинки, а просидів чотири: «У вас так тарно, затишно. А в мене зимно, миші бігають, книжки гризуть...» Прибігали зовсім молоді початківці — непосидюща, бойова Марія Пригара чи, трохи пізніше, комсомольський поет Грицько Саченко, якого Є. Плужник хвалив і якому протегував.
Але найчастіше і найгустіше товклися в кімнаті на Прорізній оті київські друзі — письменники, які перебували з ним ув «одній команді», яких разом з Є. Плужником славили і ганили,— так звані «ланківці», тобто члени літературного угруповання «Ланка», що виділилась — цілком природно, а саме протиставившись «неокласикам» — з «Аспису». Про це й писав очевидець тих подій О. Дорошкевич: «Деякі з цих письменників пробували утворити «аполітичну» групу «Аспис» («асоціація письменників»), але вона розпалася влітку 1924 р. виходом з неї групи «Ланка». До «Ланки» ввійшли такі письменники: Б. Антоненко-Давидович, М. Галич, Г. Косинка, В. Підмогильний та Є. Плужник; платформа асоціації базується «на визнанні Жовтневої революції яко передумови до соціального й національного визволення України». «Ланка», як організація, жодної роботи не виявила і незабаром влилася в «Майстерню революційного слова» («Марс»). Сюди входили з київських письменників ще Я. Качура, Д. Фальківський, В. Ярошенко та ін.» («Підручник історії української літератури. Видання четверте. Книгоспілка, 1929 р., стор. 270). (Тут чомусь не згаданий з «ланківців» обдарований поет Тодось Осьмачка).
Той же О. Дорошкевич у статті «Літературний рух на Україні в 1924 р.» отакі давав характеристики цій на сьогодні мало не загадковій літературній групі (адже стільки про неї понаписувано і набалакано дурного, наклепницького, провокаційного): «Щирість і безпосередність — ось ніби вимоги «Ланки» (...) «Ланка» ще не оформилася виразно. Але нам здається, що можна підкреслити її основну тенденцію — «синтезувати традиції української класичної літератури з новими вимогами революційного життя». Як наслідок — пристрасні ідеологічні шукання, бажання усвідомити не тільки діалектику життя, але й свою ролю в ньому» (журнал «Життя й революція», 1925, № 3).
Мовлено, здається, недвозначно і переконливо. Справді, продовження кращих традицій української (і  російської) літератури, але на новій, радянській основі, розвиток реалізму, але з урахуванням новітнього історичного досвіду — ось неписана, проте чинна програма «Ланки». «Отже, наше гасло не «Європа чи «Просвіта», а — література УСРР, позбавлена халтури, просвітянщини і хахлацької макулатури!» — заявив на відомому диспуті, організованому культкомісією місцкому Української академії наук (24 травня 1925 р.) один з «ідеологів» і чи не найголовніший оратор «Ланки» Б. Антоненко-Давидович. Додамо тільки, що «Ланку» перейменовано було на «Марс» (це після і внаслідок того, що в Харкові з «Гарту» вийшло Вапліте) на пропозицію іншого «ідеолога» й оратора Валер'яна Підмогильного (Є. Плужник не прагнув ніколи ані теоретизувати, ані виступати в пресі чи на зібраннях). І продовжимо пізніші вже спогади Б. Антоненка-Давидовича про «Марс», «який утворився з невеликої числом, але міцної духом «Ланки». Тут не було ні ідеологів, ні пастирів-керівників, не було навіть жодного критика. Тут вільно було журитися, коли тобі сумно, тут уміли й до сліз сміятися над примітивізмом і безглуздям, що їх час від часу подавало поточне життя. Такі неоднакові, як Плужник і Осьмачка в поезії чи Підмогильний і Косинка в прозі, «марсівці», проте, були щільно об'єднані в одне здружене товариство любов'ю до літератури й прагненням прислужитися в літературі своєму народові. Перебираючи ще в «Ланці» кращі демократичні й народолюбні традиції літературного минулого, «марсівці» намагалися перенести їх у свою творчість, укладаючи тим підмурівок для майбутнього, в яке всі вони непохитно вірили (...) Єдиною умовою для вступу в «Марс» були — літературний хист і громадянська порядність. Через те тут мирно співпрацювали, ба навіть приятелювали рафінований інтелігент Плужник і хаотичний, нерозсудливий Тенета, якого сьогодні захоплювало полювання, а завтра — волейбол, сьогодні писав ліричні поезії, а завтра сідав за повість «Гармонія і свинушник» (Дмитро Фальківський, «Ранені дні», Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, відділ української літератури в Пряшеві, 1969).
Це прочитавши, не будемо, либонь, чудуватися, що приєдналися до «ланківців» такі письменники, як Борис Тенета, Яків Качура, Михайло Івченко, Дмитро Фальківський, Володимир Ярошенко, що горнулися до «Марсу», і такі також ні до кого не подібні Гордій Брасюк, Григорій Косяченко, Іван Багряний (Лозов'ягин). Обстановка в «Ланці», мабуть, найсприятливіша була для творчості: демократична, щира, вимоглива. «Ланківці» спілкувалися між собою дружньо і просто (хоча й на «ви»). Євген, Гриша, Борис, Валер'ян — по батькові не вживалося, не заведено це було серед них. Проте взаємини, ясна річ, не були і не могли бути безхмарними. Скажімо, Євген Плужник і Тодось Осьмачка, обидва провідні поети «Ланки», терпіти не могли один одного, не любили — взаємно — і поезії суперникової. Але на люди це не виносилося, не афішувалося, зовні все було по-джентльменському. Зате з Т. Осьмачкою приятелював Г. Косинка. Ніхто з «ланківців» не розумів Тодося так, як Гриць. Може, тому, що і той, і цей були аж  до самої  кістки селюки і міста не любили. Їхній дружбі трохи заздрили, як дружбі Кастора і Полідевка, і навіть називали їх «Косьмачка». Втім, не менш приязні стосунки в'язали Г. Косинку з Є.  Плужником. До Євгена, який найбільш був «домашній» серед «ланківців», Г. Косинка прибігав з найменшого приводу: почув цікаву плітку, написав нове оповідання, здибав колоритну людину, вигадав сюжетний хід (головне, щоб причина була). Полягають на канапу, позакладають руки за голову — і розмовляють, регочуться. «Господи, ну чого б ото сміятися півдня!» — обурювалося жіноцтво. А їм хоч би що.
Але найтісніші зв'язки єднали Є. Плужника з В. Підмогильним. Тут узнаки давалася ще й близькість натур: обидва розумні понад усяку міру, спостережливі — примічали все, дотепні — деталі запам'ятовували, слівця, а вже висловлювались!.. А ще — обидва собі знали ціну, своє значення і місце в літературі усвідомлювали прекрасно. Й оригінальність одчували добре і вміли боронити її. «Повторювати чужі думки — все одно що зодягати на себе завошену сорочку»,— говорив Є. Плужник. Мав не тільки проникливий розум, а й очі проникливі, і погляд його витримували не всі: не дивився він, а вдивлявся, наскрізь бачив. «Нація, на все здібна і ні до чого не здатна»,— вторував йому В. Підмогильний. «Спогади цікавлять лише того, хто згадує»,— казав Євген. «І тому ви написали про громадянську війну?» — запитував В. Підмогильний. «Зовсім то не спогади, а передчування»,— відказував Є. Плужник. «Да,— коментував Г. Косинка,— жодний каратель так не розстріляє, як Євген Павлович уміє!» (Дійсно, що таке громадянська війна, побачена — чи передбачена — очима Є. Плужника? Це насамперед війна самогубча: син проти батька, батько проти сина. Що заховують оці вірші? Великий біль. Великий жаль: що не впізнали один одного, що не порозумілися, не навчилися одне одного шанувати). «Мальчонка!— промовляв зніяковілий Є. Плужник.— Вы сначала жить научитесь, а потом уже рассуждайте о поэзии!..» Він завжди, коли треба було висловитись урочисто чи щось гнівне сказати, переходив чомусь на російську мову.
А проте, при всій подібності до В. Підмогильного, це були дуже різні люди. От мудрі обоє, насмішкуваті, язикаті. А втім, Євген не позбувсь якось, не розгубив цнотливої, просвітленої дитинності, для нього завжди існувала межа, якої «не перейдеши». Тоді як Валер'ян Петрович не зупинявся перед чорним скепсисом і до цинізму охоче вдавався — як до зброї. Але й їдкуватий, скептичний Валер'ян побоювався нещадного леза Плужникової думки. Тоді в моду ввійшов Зігмунд Фрейд, і В. Підмогильний оголосив себе правовірним фрейдистом. І залюбки на цю тему розводивсь. Але враз припинив, коли Є. Плужник висловив у товаристві (і, зайва річ казати, в присутності  В.  Підмогильного) сумнів з приводу того, чи Валер'ян прочитав бодай частину того, за що він агітує? Сам Є. Плужник — прочитав і до З. Фрейда ставився без надмірної поваги.
Ми згадували вже, що питання «одружуватися чи не одружуватися?», «утворювати родину чи не утворювати?» дуже гостро перед Є. Плужником стояло, точніше — він сам собі його ставив. Щоправда, не з фрейдистських мотивів. «Чи маю я право видавати векселі, яких не можу сплатити?» — ось що хвилювало його. І недаремно. Влітку 1926 року він затягнувся цигаркою і — раптом захлинувся кров'ю. Кров, не зупиняючись, ішла дванадцять днів, рушників неставало, її зупиняли простирадлами. Вся кімната була закривавлена: «як поле битви» — не втримався від жарту Є. Плужник. Говорити йому не дозволено було, він мусив дзеленьчати ложечкою об склянку. Домашні й лікарі падали з утоми. Справа погіршувалася тим, що в хаті не було й копійки грошей. І тоді перший з'явився Дмитро Фальківський, який видер гроші з місцевкому письменників. Приніс, поклав на бюрко і сказав: «Без віддавачки». Тобто без повернення. «Гроші не ощаджуйте, нічого не жалійте. А купуйте йому все, що треба, все, що скажуть медики». Самого Д. Фальківського також з'їдав туберкульоз, набутий під час роботи «на знос» у ЧКБ (в Надзвичайній Комісії Білорусі). «Не куритиму більше!» — пообіцяв Є. Плужник. І вже цигарки в рота не брав, хоч раніше курив страшенно.
Втім, лікарі його прирекли на смерть — одноголосно. Тоді особливо не церемонились, а різали «правду-матку» в очі: так було і в політичному житті, і на медицину подібна практика поширилась. «Немає на одужання жодної надії. Але,— вирішили гуманно лікарі,— щоб хворий не думав, що його не лікують, перевезіть у Ворзель». Сказати легко — перевезіть! А коли хворого не можна й торкнутися? В усякому разі, труською київською бруківкою везти його ніяк не випадало. І от Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, по черзі одне одного змінюючи, понесли його на руках до вокзалу і там посадили (точніше — поклали) в поїзд. Так і доїхав Є. Плужник до Ворзеля, де мав діждатися кінця.
Щовечора — після роботи — їхала туди і дружина. Вже знала, що він, зачувши паровозний гудок, повертає голову в бік залізниці, вже й звикла бачити навстріч обернене обличчя Євгенове. Одного разу вона, як завжди, простувала швидко стежкою до знайомої сосни, де на розкладайці конав чоловік, але... він лежав нерухомо і — спиною до неї. «Все. Кінець»,— майнула найперша думка. Проте, добігши, побачила очі не конаючої, а живої, повнокровної людини. Євген посміхався і навіть не чув жінчиних кроків: так він задивився на вивірку, що стрибала з гілки на гілку. А коли вивірка зникла, подивився воскреслими очима і промовив фразу, яка потім стала ходити і досі ходить по людях: «Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти... Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина, ти моя наречена, бо життя починається вдруге».
Це «життя вдруге» полягало в тому, що двічі на рік, навесні і восени, його відправляли в Крим або на Кавказ, а влітку, коли там було спечно, він їздив до родичів на Полтавщину (в село Білоцерківку і місто Хорол). При погіршенні лягав у Київський туберкульозний інститут, що на Лук'янівці. Там, в інституті, Є. Плужник познайомився з хлопчиком на ім'я Сократ, якого взяв з дитячого будинку селянин — за підпасича. Хлопчик полежав на холодній землі і схопив скоротечні сухоти. Євген Павлович попросив, щоб для малого принесли з дому книжку. І принесли Панаса Мирного «Хіба ревуть воли...». Сократ погортав її  і  проказав: «Мабуть, я не встигну: надто груба книжка». I помер-таки, не дочитавши. А Плужникові необхідно було не лише дочитувати, а й дописувати свої книжки. Для цього — мати здоров'я. Тоді туберкульозникам робили піддування (пневмоторакс): нагнітали в легені азот, щоб стиснути каверни. Операція була болюча. Приходив лікар і витягав свое приладдя, всі намагалися втекти з хати, щоб не бачити цього і не чути: голку вганяли в міжреберря, і коли вона пробивала плевру, такий розлягався звук, що ніхто не витримував. А Є. Плужник зносив усе мовчки, терпляче, стоїчно: так хотілось йому жити і працювати.
До речі, дехто з визнаних дослідників Є. Плужника воліє поглянути на його творчість саме під цим кутом зору — під кутом невиліковної його недуги, наголошуючи на фізичному стані, в якому перебував поет. Що й казати, це позначилось на його віршах (не могло не позначитися), накинувши на них серпанок смутку. Але так само ясно, що цим одним — хворобою — пояснити характер його віршів неможливо. І не варто, мабуть, літературознавчий аналіз підміняти медичним анамнезом. Невже комусь не ясно, що певну роль у формуванні поетичного доробку Є. Плужника відіграли обставини тогочасного суспільного буття — громадянська війна, неп, навмисне загострювана боротьба класів тощо? І коли він виправдав і оспівав неминучу жорстокість революційних потрясінь, то несподівана жорстокість непівських контрастів, що мимоволі впадала в очі, не могла не приголомшити чутливого поета. Є. Плужник змалечку надивився на купців, на торговців, зненавидів їх, дуже щиро сприйняв новий лад, пересадив себе з усім корінням у новий грунт. Що для нього було вимріяне майбутнє? «Доба, від продажу й купівлі чиста». І як же йому стало страшно, моторошно, коли знову навколо себе побачив непівську дійсність — тобто купецький побут. Та не той самий, а ще більш безкультурний, знахабнілий, тріумфуючий.

Шана і честь —
В кого грошики єсть.
Гасло доби —
Гроші роби,— співає один з персонажів Плужникової п'єси «У дворі на передмісті». Розбіжностей між бажаною мрією і конкретною реальністю не міг він примирити, суперечності епохи не могли не вплинути на вразливу, тендітну душу молодого гуманіста, що дуже хотів вірити в добрість людських вчинків та осмисленість історичних подій. І от митця, який змусив себе закохатися в «красу подій, що сталися допіру», наздоганяло його ж минуле. І це породжувало відчай у нього. А тут ще тупувата (чи, прямо скажемо, дубувата) критика сипала сіль на рани. Ось що, приміром, писав розперезаний вусппівський голобельник Борис Коваленко: «Є. Плужник, як і раніше, продовжує відбивати досить одноманітну й неоригінальну філософію холодної роздуми, якесь старече зневір'я, що подекуди переходить в справжню мізантропію.
«Передчуття спокою і нудьги», «мовчання мудрого печать», індивідуалістична проповідь відмежуватися від околишнього світу, зачинитися в затишній кімнаті в оточенні «мертвих друзів» — «напівзабутих романів»,— такий зміст безпросвітнього песимізму автора, що нічого нового не додає до свого попереднього доробку» («Життя й революція», 1927, № 1—2).
Яка безвідповідальна дурниця! Представляти Є. Плужиика відлюдником, який тільки те і робив, що полюбляв дивитися на дощик за вікном! Нічого немає більш неправдивого, аніж уявлення про Є. Плужника як про «чистого поета», бо «тихенький, тихенький», а як умів він мовити голосно і твердо, як несподівано ставав трибуном — цей «камерний», «кімнатний» поет! Уявлення це хибне: в тому ж бо й справа, що Є. Плужник зазіхнув на сферу ідеологічної, політичної діяльності — коли його ніхто не просив про це. Значною мірою поезія Плужникова — то безперервна полеміка із сучасними (але й не тільки сучасними) поетами (і не лише поетами). Цей «камерний», «кімнатний» письменник виявляється при ближчому розглядові одним з найбільших і найпалкіших дискутантів в українській літературі 20—30-х pp. Неважко встановити, що немала кількість його віршів є не чим іншим, як полемічно загостреними відповідями на твори його сучасників — блискавична, точна реакція на літературні, політичні, історичні події. Які мудрі висновки, які далекосяжні «пристрілки», далекоглядні перестороги у цього «самітного», «камерного» поета! Треба тільки знати це й брати до уваги — щоб не опускатися до примітивних припущень й узагальнень.
Літературна манера Є. Плужника визначилась досить швидко, ну — казково швидко. Можливо, й тому, що він ступив мало не одразу на свій шлях — анти-ліричність. Як ми пересвідчились, Євген Павлович мав відповідні дані для того, щоб стати ще одним закучерявленим українським ліриком. Та не став ним. Очевидно, даючи собі звіт, що приходить у літературу, де «що не митець, то флегма і сіряк, що не поет — сентиментальна кваша»... (М. Зеров). І в ньому спрацювали внутрішні самообмеження, він сам окреслив собі кордони, а в інший спосіб нова поезія і не твориться. Змужніння Є. Плужника — то якесь диво. Рік-два — і верховина. Можна тільки припустити, якого душевного напруження це коштувало йому, яке піднесення викликало до життя довершеність його віршів.
Супротивником своїм Є. Плужник обрав дуже популярного В. Сосюру, якого сам Євген називав «поетом з ласки божої», а от — не поважав. Ставився до нього із співчуттям, як до людини, якій бракує культури й смаку. Зрозуміло, це Є. Плужникові не могло заімпонувати, хоча вголос він цього не задекларовував ніде. І боротьба тут — хоч яка непримиренна, але точилася лише в поетовому мозкові, не на сторінках преси. Друковано відгукуватись про когось письменник уникав, бо часи були такі, що зауваження, критика — навіть доброзичливі — обертались — не з волі автора — на політичне доносництво. І все-таки, прочитавши щось недоладне, Є. Плужник обурювався: «Дрянь, конечно, стишки. Но все же лучше, чем у Сосюры». (Як ми пам'ятаємо, він, коли сердився, несподівано заговорював російською мовою). Ми перестанемо дивуватись, якщо зіставимо розлогість Сосюриних слововиливів із зовні малоформатним, але внутрішньо просторим віршем Є. Плужника, з якого не те що рядка не викинеш — в якому слова не переставиш. Строфа стискається так, як стискаються п'ятірко пальців — і спробуй їх розчепити! Поряд Є. Плужника видається балакучим М. Рильський. М. Бажан, не криючись, заздрив: «Мені потрібно багато строф, щоб сказати щось, а у вас воно вміщається в кілька рядків». І, даруючи свої «Будівлі», написав: «Євгенові Плужнику, поетові, одне слово якого варте моїх тисячі слів». Трохи молодший і теж талановитий безмежно О. Близько нітрохи не вагався: «Плужник — от хто справжній у нас поет! Цей пише — назавжди».
А писати назавжди було нелегко: чернеток фактично Є. Плужник не заводив, а просто — виношував вірш у серці, в голові, потім занотовував. Через короткий час перечитував і, якщо написане його не вдовольняло, відкидав, нищив і вже ніколи не повертався до того вірша. У Є. Плужника не знайдете імпровізаційності, нестримності вислову, перебільшеної емоційності, що їх дехто вважає чи не за найвищу чесноту поезії, насамперед — української. Навпаки, тут все розважене, спроектоване безпомилково. «Традиція матні» була Є. Плужникові зовсім не властива. Йому тяжко, фізично боляче було читати плужанські опуси, він аж у купочку, було, зібгається від нестерпної муки: «Ну хіба люди не тямлять, що це ніяка не поезія?» Він же хоч як бідував, але місяцями трудився над кожним віршем, обробляючи, «доводячи» кожний рядок і кожний склад. Його квапили — з найприхильніших почувань: «Добувай світа, поки служать літа!» А він тільки — у відповідь — жартував. Не любив поетів, які граються словами, перетворюючи їх на звуки: відкидав «дзеньки-бреньки» Грицька Чупринки, кепкував з Ігора Сєвєряніна, знущався з Костянтина Бальмонта. Він не тільки зневажав словесну еквілібристику, навмисне штукарство в поезії,— ображала його сама ймовірність у поетичному слові вбачати предмет розваги, забавки. Цього він не прощав і Павлові Тичині, перед яким схилявся, якого вважав чи не кращим (із сучасних) поетом України. Але на нього Є. Плужник ось таку вигадав епіграму, точніше — ось так підправив оригінал:

Дівчинка на призьбі: «Ціпу! Ціпу! Ціпу!»
Собака на цепу: «Гав! Гав! Гав!»

І Павло Григорович це пам'ятав до самісінької смерті.
Лаконізм, простота, виразність — ось (за Є. Плужником) закони поезії. У нього діють не поверховий блиск, навіть не виняткова неповторність оригінального, а невідпорна закономірність необхідного, Є. Плужник послідовно і вперто відмовлявся від цехового  привілею  письменника — вигадувати, фантазувати, «брехати».
Плужникова поезія відзначається прискіпливим, майже науково-точним аналізом тодішньої обстановки. Він — реаліст питомий, вроджений, а це рідкісне явище в поезії. В українській поезії можна порівнювати його хіба що, деякими рисами, з Лесею Українкою, з Іваном Франком, Тарасом Шевченком. Прекраснодушне мрійництво, ширяння в хмарах і над ними — то не для нього, і коли він себе змальовує як невиправного мрійника, не поспішайте, будь ласка, пристати на це: він же насміхається — з себе і з нас. Хтось зауважив, що це жорстока доба відбилася жорстокими деталями в його творчості. Дуже слушно: саме деталі — конкретні, «документальні» — ось загадка його поезії, таїна її «неодмінності». Ось цим Є. Плужник і відрізняється, приміром, від П. Филиповича, у якого він багато чого навчився і перейняв. Але хіба у П. Филиповича можливі «яєшня з салом», синці на Мотриних грудях або «чиїсь закривавлені лапи, тіні творчої вічно руки»? Такий чутливий критик як М. Рильський це високо й одразу поцінував: «Він уміє дивитись і не бачити не може. Хай це боляче, а він не одірве очей:

 

Не схибить куля — не стогнатимуть довго.
Подивилися — поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть, ходив,— так човгав:
Черевики скривив.

 

Це про людей, що йдуть на смерть. Підкреслена деталь досягає мети: вона вражає («Про двох поетів»).
Настирливо зіставляли Є. Плужника із С. Єсєніним. Дуже поверхове зіставлення, якщо навіть виходити з тих соціологічних схем, на які тогочасна критика орієнтувалася. С. Єсєнін — поет селянства, до того ж селянства російського. Є. Плужник — поет «трудової інтелігенції». С. Єсєнін — поет-самородок, з тих, що беруть нутром, «душею», звідси неймовірна їхня популярність: це поети для всіх. їхні вірші — матеріальні, уречевлені, вони пахнуть березовим листям, печуть опівденним сонцем, дурманять жіночою плоттю. Подібні вірші можна важити на вагах і напевне сказати, скільки маємо кілограмів (я нічого поганого в це порівняння не вкладаю). Але Є. Плужник зовсім з інших поетів, поетів-інтелектуалів, а такі поети, володіючи всіма скарбами світової культури, можуть вільно їх сполучати в нечуваних комбінаціях, вони можуть витворювати нову реальність, непідвладну поетам єсєнінсько-сосюринського типу. Є. Плужник з того поетичного ряду, що і в російській, наприклад, поезії А. Ахматова, О. Мандельштам. Такі митці часто ризикують наразитися на нерозуміння і неувагу публіки, але тільки вони можуть рухати літературу вперед. Вони-бо духовність, а не вульгарність. Поезія Є. Плужника — це насамперед високий напружений стан душі. Воднораз він значно земніший, «натуральніший» від своїх російських побратимів. Але душею він тягнувся до них, чуттєва його система була настроєна ось на таке світосприйняття.
Як вже було сказано, Є. Плужник був вихований російською й українською класичною літературою, не тільки, ясна річ, поезією. М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, А. Чехов, М. Горький, І. Бунін теж допомогли йому оволодіти літературною майстерністю, пізнати, що це таке — «суворе ремество» письменника. Але кого він шанував найбільше, кого відносив до своїх учителів? Є. Плужник був активним читачем, читав весь час, але — не всіх. Можна ствердити, що смак його був цілком природний, далеко від норми не відходив. Безперечно, він любив дуже О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Ф. Тютчева. Безперечно — Олександра   Блока.   Інокентій   Анненський   дуже   йому  подобався. Але й Саша Чорний. І Борис Пастернак. І Анна Ахматова. І Володимир Маяковський. Так, і Сергій Єсєнін. Хоча — де це видно в його поезіях? Наприклад, чи знайдемо там сліди В. Маяковського? А Є. Плужник шанував його, казав: «Це — огром! Так просто не зрозуміти його, в нього треба вчитатися». І він же його пародіював. З українських поетів (крім названих раніше) назвемо Лесю Українку, Івана Франка і — Якова Щоголева, співця Слобожанщини. Ще коли Є. Плужник мешкав у Скороходьків, над столом у нього висіли портрети М. Некрасова і — ні, не Барб'є, як у відомому вірші, а Т. Шевченка. Портрет — уже інший — Т. Шевченка прикрашав і кімнату на Прорізній. Та не знай ми цього факту зовсім, все одно віддали б Шевченкові першість поміж Плужникових духовних вождів. Т. Шевченко був для нього взірцем благородства, мужності, переборювання страждань, вірності своєму обов'язку. Саме в поезії Т. Шевченка слід шукати першопочатки багатьох Плужникових ідей, але й формальних пошуків також. Будова твору, його ритмічна організація, спроможність викликати в уяві образи, що начебто і не закладені в самому тексті,— цього Є. Плужник вчився у Т. Шевченка. Це властиво шевченківська здатність — таку створити атмосферу, таке «магнітне поле», в якому й виникає щось, немов саме собою, поза волею й участю автора. І, поза сумнівом, від Т. Шевченка беруть свої витоки духовність, висока моральність, органічна мудрість людини, яка немарно живе на світі. Ну і глибока народність, загальний демократизм. Що відбилося відповідно і на структурі Плужникових творів: слідом за Т. Шевченком він перевагу віддавав не ускладненню й учудненню форми (якими таке багате було перше пореволюційне десятиліття), а наповненості змісту, характерів, ситуацій, думок. Як це казав Л.  Бетховен:  «Нове  й  оригінальне  твориться саме собою, без думки про це». Ну не так щоб і «саме собою», а втім... Досконалість простоти — ось питома риса Плужникової поезії. Але писати занадто просто — небезпечно так само, як і писати занадто химерно. Публіка (читацька) не хоче дурно платити гроші, вона хоче відчути себе «знавцем», «гурманом», і неабияке потрібне вміння, щоб підлестити їй. А тут — які, скажімо, елегантні, але непримітні неологізми: «відбережний», наприклад, просто не відрізниш від тих слів, які потраплять до шкільного словника. Вже потім здогадуєшся, що з «прибережного» зробити «відбережний бриз» може хіба поет-ювелір. Або: «прискалок» («на прискалку забув»), майже «присінок», «причілок». Чи «недомисел» («недомисел природи»): це як «недоумок», але загальніше. І таки не до кожного Плужникові поезії доходили. Він це відав і говорив: «Що ж, я не для всіх. Та коли знайдеться десять душ, яким потрібні мої вірші, я буду щасливий». А от висновок (усний) М. Рильського: «Якби нам хоч десяток таких поетів, як Євген Плужник, то яка б вона була — українська поезія!» Втім, Плужники десятками не приходять в літературу, їх виявилося рівно стільки, скільки земля тоді подужала народити,— один. Зате й він зумів пересотворити у віршах свій час, зумів бути адекватним почуванню й мисленню своєї доби.
Окремого розгляду заслуговують засоби, що ними оперує — і дуже вдало — Є. Плужник: його поетичний інструментарій. Це, звичайно, тема окремого дослідження. Звернімо тільки увагу на його рими, які реалізують внутрішні ресурси української мови: радосте — виросте, зараз — вираз, вулиця — туляться, свято — знято, в вічі — двічі, за тих — за яких, далечінь — спочинь, світло — обридло, таке ж — без меж, сьогодні — самотні, Відні — рідні, веде — ніде, чорне — горне,   напише — тихше,   розповім — твердім...
Так, Є. Плужник збагатив українську поезію свіжими, неутертими римами, хоча й не ставив собі цього за головну мету. Але нас тішить можливість «промацати» механізм Плужникового вірша, зрозуміти, чому при такій лапідарності, скромності  виражальних  засобів його поезії справляють враження чогось енергійного, розгонистого, летючого. Ця динамічність, активність, дієвість поетичної його мови ще має й технічне, технологічне підгрунтя: на останню, ударну позицію в рядку поет висуває, ставить, в основному, дієслово (давня, до речі, традиція писемної української мови, української літератури). Що це — знання чи інтуїція? Мабуть, і перше, і друге. Але, починаючи з «учнівських» своїх віршових спроб, Є. Плужник заходжується  римувати дієслова: побачити — плачете, балакати — плакати, хутори — говори. А що вже було далі: повіям — повіяв, пригорне — чорне, Європа — второпав, рідне — розквітне, плів — плі, боюсь — блуз, довго — човгав, зустрінув — без упину, простер — росте, вітер — витер, ліс — ріс, прекрасне — гасне,  адюльтер — не обтер, щирости — вирости, брам — віддам, виконуй — по закону, солоний — відгонив, голова — повива, згадуй — Елладу, руде — веде, скажіть — мить, все — несе, змолодніють — надію. І т. д. і т. п.
В українській поезії не було і немає іншого, крім Є. Плужника, віршотворця, який би так послідовно дотримувався цього принципу і так би вправно це робив. Без будь-якого перебільшення можна Є. Плужника ще назвати і поетом дієслівним.

Євген Плужник — один з найвиразніших поетів шевченківської школи в нашій літературі, поет-громадянин, активна соціальна сила в українській радянській поезії. Багато в чому проявляється його шевченкіанство, але найбільше — в умінні залишитися самим собою за часів, коли це було неможливим, у здатності перетерпіти і перебороти антилюдяні обставини. «Він був людиною»,— говорить Гамлет про свого батька. Бути людиною, за Є. Плужником, це насамперед бути відповідально-чесним: «Бути щирим — не всім зуміти!» Штучну, перебільшену наївність деяких поетів-сучасників Є. Плужник відкидав категорично. Він зневажав оте свідоме удавання з себе простачка: «Ой-йой-йой!» та «Ай-яй-яй!». Завжди він кладе в основу своєї поезії невикривлене об'єктивне знання епохи, конфлікту, ворогуючих сил. Є. Плужник не обминав ніколи неймовірностей і суперечностей свого часу, він болісно їх осмислював і, вже перестраждавши і передумавши все і про всіх, ставив, наче лікар, діагноз. І рятував своїх читачів — у всякому разі, тих, які мали кебету і хіть рятуватися. Пройшовши через піднесення перших пореволюційних літ, Є. Плужник зіткнувся потім з тенденціями прямо протилежними, коли пафос негайної світової революції почав вихмелюватися з гарячих голів і першорядним стало завдання — вижити. Як вижити державі і як вижити особистості в державі? А випробування хвиля за хвилею накочувались на розгубленого, здезорієнтованого громадянина щойно утвореної республіки: громадянська війна, неп — і різке погіршання політичного клімату наприкінці 20-х років. Духовне життя почало всіляко задавлюватися, і в першу чергу це стосувалося національно-культурного життя. Чавунний ренесанс поступався місцем розстріляному ренесансу, і сила, яка все це рухала, була майже містична, не підлягала нормальним законам розвитку: сталінізм. Господарі політичної ситуації дедалі частіше діяли за відомою приказкою: «Холодно? На тобі пасок, підпережися!» Отож, Є. Плужник не випадково залишив за облавком першої  (вже першої!)  своєї збірки свої закличні вірші. Настала пора жорстоких переоцінок, з нею мало народитися і нове світовідчування. Яке? Газети доводили одне, безпосередній досвід Є. Плужникові підказував інше. Спочатку поет собі не довіряв, але помалу, вбившись, мовляв, у колодочки, осмілів, наважився вимовити «щось своє, не казане ніким». Судилося йому, хай і не тільки з його волі, стати найокресленішим виразником «ранньої осені». За що негайно йому перепало від ортодоксальної критики на горіхи.
Але знайшлися, на честь українського громадянства, були й інші, мудріші й допитливіші, як довів час, поцінувачі й критики. Зосібна Ю. Меженко, який в спеціальній статті «Читаючи «Ранню осінь» («стаття дискусійна»,— завбачливо зауважила редакція журналу, що видрукував її) запевняв: «Коли-небудь, може, за багато років цікавий читач захоче довідатись, а чи в наш бурхливий надзвичайний час, крім стандартизованих міщан та стандартизованих пролетарів, чи жили живі люди на терені У. С. Р. Р. Це ж таки конче треба буде знати, бо майже всі наші письменники лише про такі стандарти й говорять. І от тоді треба буде йому (читачеві тому) розшукати кілька книжок поетів, що не лише вірші писали, а й почували і мислили. Почесне місце серед тих небагатьох книжок займатиме друга книжка Плужникових поезій» («Життя й революція», 1928 p., № 5). Не втримаємось, щоб далі не процитувати: «Власне, тим книжка й прекрасна, що вона неспокійна, вона хвилює і примушує працювати уяву. «Треба стримувати свою уяву в усьому, що стосується до нашого щастя або нещастя; насамперед, не слід будувати палаців з повітря, вони обходяться надто дорого, бо в короткому часі доводиться з сумом їх руйнувати» (Шопенгауер). Цю мудрість Плужник засвоїв, він не мріє...
Вбити мрію, насміятися з неї — це для поета відважний крок, бо поета без мрії ми ще не знаємо. Кожен мріє, як знає: один про майбутнє суспільство, другий — про минуле; той про Дніпрельстан, інший про голубів та жіночі перса; а українські поети здебільшого вважають за свій обов'язок мріяти про індустріалізацію, радіофікацію, раціоналізацію, електрифікацію, нову генерацію та взагалі про вельми сучасні речі.
А от знайшовся такий, що жодних машин не виспівує, в геніальність В. Поліщука не вірує і рецензій Клоччя за істину не вважає, і все ж таки поет і навіть видатний, бо це не лише моя думка, а й Бор. В. Якубського.
І цей поет сам несе свій обов'язок як важкий тягар».
Блискуче сказано! І можна не лише віддати належне прозірливості й ерудиції Ю. Меженка,— можна зрозуміти ще, чому так невтримно і швидко виростав Є. Плужник: оточували його і підпирали дуже достойні, дуже освічені, самовіддані люди — українські інтелігенти, справжні демократи, вихованці й сини українського народу. Але можна (і треба) зрозуміти, чому, так бурхливо розпочавши (збірка «Дні» вийшла 1926 року, а 1927 року збірка «Рання осінь»), він за життя не видрукував більше жодної. Збірка «Рівновага», яку він заходився писати 1928, а завершив 1932—1933 року, не прорвала бетонованих укріплень, вчасно до читача не потрапила і побачила світ багато років по тому, як автора її не стало серед живих. Таким чином, дві прижиттєві й одна посмертна збірка. Дуже мало. Але тут візьмімо до уваги й легендарну Плужникову вимогливість до себе, його фахову принциповість: все, що не відповідало його високим, може, й завищеним критеріям, потрапляло до кошика. Це при тому, що просто віршувати, римувати не становило для Є. Плужника проблем. Він, такий потайний у своїй творчості, міг легко, демонструючи свою вправність, щось таке втнути на ходу, на очах у всіх. Так було написано вірш до оповідання В. Підмогильного «Третя революція». Так він писав інші — «замовлені» — вірші. Очевидно, й вірші до своїх п'єс він теж написав самотужки, а не підслухав десь. Приміром, пісню старців з комедії «У дворі на передмісті» — що це: фольклористичний запис, вдала контамінація чи підробка під старечу псальму?

 

Мимо раю проходжу,
Гірко плачу-ридаю!
Ой горе, горе нам
Превеликеє!

Птиці райськії поють,
Мені горя завдають...
Ой горе, горе нам
Превеликеє!

 

Не кажемо вже про явно спародійованих у п'єсах поетів (Йо Міхуватий, Безмежний), яким Є. Плужник подарував ним же складені рядки. Взагалі Є. Плужникові властивий був нахил до передражнювання, до містифікації, що слід, очевидно, враховувати при дальших дослідженнях його творчості. Бо, на жаль, деякі його публікації, підписані псевдонімами, промайнули свого часу на шпальтах періодики, але так і залишились невідомими — «непізнаними об'єктами». Є у нас на прикметі вірші, автором яких міг би — за багатьма ознаками — бути Є. Плужник, але довести це нині змоги немає, бо свідків не залишилось. Як приклад, наведу один з випадків, про який мені розповідали.
«Несамовиті ревнителі» ідейної чистоти настирливо докучали Є. Плужникові, закидаючи йому відірваність від життя, мінорність, занепадництво. Це його дивувало і дратувало: «Нехай, кому не ліньки, пише, що от, мовляв, запеклий песиміст». Якось він засперечався з приятелями: «А хочете, я от зараз сяду й напишу віршика, в якому колоситиметься буйний степ, сміятиметься дівчина, віятиме вітер, світитиме сонце, духмянітимуть квіти, а вгорі летітиме літак? Віршика, до якого ніхто з критиків не зможе прикласти жодне з улюблених кримінальних звинувачень». І справді, сів за стіл і, «не відходячи від каси», зразу начисто написав дуже довгого і дуже крикливого вірша. І не тільки написав, а й опублікував його. Це ми знаємо напевне, от не знаємо тільки, де його тепер шукати. Як і решту аналогічних.
До речі, з таких-от віршів-портретів, віршів-пародій Є. Плужник збирався скомпонувати цілу збірку — четверту. Якою б вона була, ми можемо уявити собі досить об'ємно. «Ходить!.. Все ходить!..», «Гладкого Панчо...» — ось зразки того, як намірявся Є. Плужник «поквитатися» із своїми братами-літераторами. Сюди ж треба зарахувати і вірш «Я — людина цивільна...». В жодному разі не годиться відносити його до «автобіографічних», як це кимось заведено. Хіба це свій «автопортрет» змальовує автор отакими карикатурними штрихами: «Літератор. Портфелик... штани з індпошиву (...) картаті штани, кепка (...) пенсне»? Ні, це хтось інший, тільки не Є. Плужник, який, поза сумнівом, перекривляє когось. Але кого? Може, колись ми і довідаємось. Напевне, то була б прецікава книжка, ота четверта збірка, збірка віршів-портретів. Портретів, уточнимо, різноманітних — і саркастичних, і побутових, і патетичних. Там кожен дістав би належне: Євген Павлович був людиною справедливою. А до п'ятої збірки мали ввійти самі поезії... про кохання. «Це буде книга про  Велику Любов»,— казав він, такий іронічний і гострий супроти будь-якої розчуленості («все з великих літер, прошу»). Безперечно, йшлося про любов до дружини, та — чи тільки до неї? Пам'ятаєте з «Днів»:

 

Я знаю!
І буде так:
Пшеницями зійде кров;
І пізнають, яка на смак
Любов.

Вірю.

 

Він не встиг створити цієї книги. Прагнув, але встигнути не дозволили. Не встиг, але прагнув. Яка духовна, погодьмося, міць, яке душевне здоров'я!
Звідки черпав сили Є. Плужник? Передусім — у вірі. Незважаючи на всі протиріччя й суперечності доби, яких він не міг не помічати,— вірив у месіанство В. І. Леніна, в очисне полум'я Жовтня, був активним діячем, надійним будівничим нового суспільства. Комуністичного суспільства, щодо цього він не мав сумніву. Ми, сучасники і співучасники повторюваних нігілістичних десятиліть, не завжди схильні сприймати всерйоз цю водночас дитячу і фанатичну, простодушну й одчайну віру. Віру людей, яким пощастило пережити величезне піднесення революційних змагань, які пройшли крізь нестерпний вогонь випробувань, що перевищували часом людську змогу. А вони свято вірили — і в революційну законність, і в право народу на свободу, і в право на обмеження цієї свободи, і в загірну Комуну. Вірив палкий і запеклий Микола Хвильовий, смаглявий архангел української соціалістичної революції. Вірив стриманий, позбавлений будь-якої пози, неприродності чи наївності конопатий геній Микола Куліш. Вірив і Євген Плужник, прикриваючи цю пречисту віру   іронічною — «інтелігентщина ця вже!» — посмішкою. Певні (а не якісь) надії вселила в нього славетна постанова ЦК ВКП(б) 1932 року «Про перебудову літературно-мистецьких організацій». І розпуск звироднілого ВУСППу. Здавалося, «чотириіваніє» ВУСППу розвіється прахом раз і назавсігди. Гадалося, що не матимуть оці ошалілі вусппівські верховоди (Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Іван Ле) такої необмеженої і жахливої влади над душами і долями порядних людей. Ані вони, ані будь-хто інший. Та не так воно сталось, як бажалось.

Закономірне виникає питання (доводилось чути його від багатьох): а як же існував Є. Плужник — не в духовному, а в грубо матеріальному витлумаченні слова? На які гроші він жив? Адже за вірші йому платили копійки, та й друкувався нерясно. Так, поетичні заробітки не були пишні, а жив Є. Плужник звичайно, не по-панському, на існування заробляв перекладацтвом. Але в спадщині Є. Плужника ми не відшукаємо віршованих перекладів, тобто тієї частини її, яка була б природною й неодмінною в доробкові чи не всіх (безперечно, більшості) українських поетів. А от у Є. Плужника цієї складової немає. Чому? І в цьому виявився Плужників характер. Відсутності віршованих перекладів у цій книзі не дивуйтеся: не залишив їх нам Є. Плужник. «Якщо витрачати життя на поезії, то вже на свої,— так він шуткував.— Тут не встигаєш записувати власні почуття й думки, не те що чужі». Навіть перекладаючи прозу («Тихий Дон», про який мова нижче) Є. Плужник залишав у російському оригінальному вигляді тексти віршовані. А міг би й спокуситися! Щоправда, не такий він був догматик, яким хотів здатися. Маємо відомості, що він таки пробував перекладати улюблені російські вірші, пушкінські зокрема. Але щось у нього не виклеїлось, і — де їх тепер знайдеш, оті Плужникові переспіви з О. Пушкіна?
Отже, оперувати можемо тільки прозовими перекладами Є. Плужника. Ще можемо вказати: нашого поета підохотив до перекладів саме прози його друг і колега В. Підмогильний. Вдвох з В. Підмогильним вони, до речі, «уложили» надзвичайно цінний словник «Фразеологія ділової мови». Ось як вони пояснювали у вступі мотиви свого «укладання»: «Гостру потребу на систематизовану фразеологію української ділової мови відчуваємо аж надто гостро по наших установах. Відбувши курси українізації, засвоївши елементи морфології української мови та її синтакси, радянський службовець, проте, безсилий проти «мовних штампів» звиклої російської мови, не маючи під рукою не тільки остаточно фіксованої української ділової фразеології, а навіть того матеріалу, що давав би йому хоч навід, коли не нормативну відповідь.
Зважаючи на цю гостру потребу і під увагу беручи цілковитий брак не тільки суто ділової української фразеології, а навіть загальної, ми й узялися зредагувати той потрібний у діловодстві матеріал, що змогли використати його з передніх словників та фразеології, відповідно освітивши його придатним матеріалом із говірної мови наших установ та подекуди подавши нові форми на ті російські звороти, де теперішні українські переклади не можна було визнати за вдалі».
Укладачі «Фразеології ділової мови» незле упоралися із завданням: цей словник вийшов аж двічі — 1926 і 1927 року. Та й багато років пізніше, коли ані В. Підмогильного, ані Є. Плужника не було на світі, ці видання лежали і по установах (з видертою титульною сторінкою), і на стільниці у фахівців — учителів, письменників. Користувалися ним при складанні ділових паперів, при перекладах, при підготовці до лекцій, але й не тільки. Подібної лексикографічної праці ми й досі не маємо.
З «подачі» В. Підмогильного Є. Плужник робив мовну редакцію деяких творів, що стали потім мало не класикою української літератури. Наприклад, він зредагував «Роман міжгір'я» І. Ле; тоді це проходило без усякого сліду, «правщик» одержував гроші, та й годі. Євген Павлович правив цей витвір малокультурної людини, що дуже «гордилася» — як дехто колись дворянством — своїм бідняцьким походженням,— правив так, що курява стовпом уставала. Це було фактичне співавторство, адже Є. Плужник не проминув жодного речення, жодного звороту, доточував до «роману» цілі шматки. «Роботочка! - сердився він, підводячись з-за столу, щоб розігнутися.— Щоб їй!..» Йому ходило про те, щоб їсти шматок хліба. І. Ле сприйняв це як належне, ніби так воно й мало бути. А потім ще влаштовував нагінки на Є. Плужника — зверхньо, безкарно, безпардонно. Все тоді вусппівцям сходило з рук.
На перекладацтво Є. Плужник теж спершу дивився як на спосіб заробітку: треба свіжу копійку добути, щоб мати можливість своє писати. Але, як це часто з ним траплялося, поступово захоплювався, входив в азарт — і працював з правдивим натхненням. І тому доводиться розрізняти серед чималої кількості його перекладів чисто заробітчанські — і високохудожні. Назвемо їх: два оповідання А. Чехова «Похлібці» та «Злодії»; «Невський проспект» М. Гоголя і його ж таки «Одруження», яке світу не побачило через те, що томик гоголівської драматургії друком не вийшов; така ж доля спіткала «Дитинство» й «Отроцтво» Л. Толстого; зате вийшли «Діло Артамонових» і нарис «В. І. Ленін» М. Горького; вийшла повість Я. Кальницького «Острів попелястих песців» й оповідання І. Кіпніса «Зруйновані гнізда». Назвемо нарешті найбільший і найвідповідальніший переклад Є. Плужника — «Тихий Дон» М. Шолохова. Офіційно вважається, що він переклав третю (четвертої ще не було написано) книгу і зредагував першу та другу книги славетного роману, проте маємо дані, що на творчий рахунок Є. Плужникові записати слід усі три книги. М. Шолоховим поет не тільки захоплювався (вони, до речі, майже були земляки),— він називав його письменником великим, найбільшим з-поміж сучасних російських прозаїків. І не соромився вчитися у молодшого віком, але такого блискучого майстра, як М. Шолохов.
Звертався до прози й сам Є. Плужник. Появі його роману «Недуга» передувала дискусія, точніше — суперечка з «ланківськими» прозаїками Б. Антоненком-Давидовичем і В. Підмогильним. Засперечалися на тему — що легше писати: прозові твори чи поетичні? Кожний, ясна річ, свою відстоював правоту. Тоді Є. Плужник (запальний все-таки був) сказав: «Хочете, я напишу роман? Чистенький, середній, культурний, як визначають міщани, роман. Який читатимуть — і навіть із захватом. Який навіть витримає два видання. Хочете?» Він «заспорився» з Валер'яном, а Б. Антоненко-Давидович «розбив руки». Але на писання роману потрібний був час, іншими словами — гроші, на які можна було б годуватися. Гроші позичив, тобто — видав Є. Плужникові аванс, його приятель Павло Іванович Комендант (1892—1960). Директор, редактор і власник (єдиний у трьох особах) кооперативного видавництва «Сяйво». Згадують, ця процедура відбулася елементарно просто: П. Комендант витягнув з кишені пук грошей, скільки вхопила рука, і запитав: «Вистачить?» Є. Плужник перелічив і мовив: «Цілком».
Роман він писав на піднесенні, так само ретельно, як і свої вірші. Карбував кожне речення і втішався: прозова форма, чужа йому, корилася. Поет дуже старався. Кілька разів ходив до київської опери — слухати «Кармен», зазнайомився спеціально з балеринами та співачками: до речі, виконавиця Завадська (прізвище головної героїні роману) існувала в дійсності і справді співала в київському оперному театрі. Одне слово, Є. Плужник «вживався в обстановку». Переписував, переклеював сторінки і розділи. Дуже пишався, знайшовши останню фразу: «Черевики йому тихо рипіли».
І роман вийшов 1928 року у видавництві «Сяйво». Це було для всіх несподіванкою. Роман читався, широко обговорювався, і наступного року діловитий П. Комендант видав його вдруге. «От бачите? — дражнився Є. Плужник.— А віршів, які б можна було друкувати, які варті уваги, з вас ніхто не напише. От не напишете — і край!» «Ланківці» «Недугу» не гудили, проте Є. Плужник бачив, що Б. Антоненко-Давидович і В. Підмогильний не захоплені його романом. Критика теж сприйняла «Недугу» доволі кисло. Хто знає, може, такий прийом і прохолодив Є. Плужника, хоча він мав намір продовжити пошуки у прозі. Оголосив про свою роботу над романом «Дім Кашкіних». Це мала бути історія дрібного купецького роду, можливо, навіяна особистими враженнями. Але й інспірована, як зізнався у приватній бесіді Є. Плужник, «купецькими» хроніками М. Горького. Можливо, і ця обставина зупинила поета. Все-таки вірші він творив свої — від першого до останнього рядка, а от прози — такої собі, не краденої, але й не власної — продукувати не бажав. Проте і тут він пішов ва-банк і — програвши, як уважав дехто — видав черговий дотеп: «Зате скуштував і прозової слави!»
У нас не повертається язик назвати «Недугу» поразкою: роман, безперечно, зберіг неабиякий аромат епохи і може задовольнити читацьку цікавість ще й сьогодні. Поза всяким сумнівом, видати його варто найближчим часом — у більшому «Вибраному» Є. Плужника.
Великий інтерес викликає до себе Плужникова драматургія. Почнемо з того, що зникло безслідно: з його кінодраматургії. Професійним сценаристом Є. Плужник себе не відчував, але потребував, сидячи на постійному безгрішші, заробітку. От і подався він до ВУФКУ,  де  штатно працювали  знайомі друзі-письменники і де багатьом бажаючим охоче видавали аванси. Під  заявку, звісно, Є. Плужник пригадав свої незабутні кінопоходеньки і написав сценарій. Спочатку один, а потім — другий. Один у співавторстві з кимось, а другий сам. Котрийсь із двох сценаріїв купили і навіть ухвалили до запуску. Але фільм так і не був поставлений. Зате, відвідуючи кінофабрику, Є. Плужник збагатився неординарним спостереженням. Здибав там ревізію, чи то — народний контроль. Є. Плужник довго на це дивився, після чого зауважив: «Мені тепер ясно, в чому полягає відмінність між гоголівським ревізором і ревізором нашим. У Гоголя на одного ревізора припадало триста кур'єрів, а у нас — на одного кур'єра триста ревізорів». Коли він повертався з кінофабрики, його перестріло кілька душ і кожне запитало: «Ви знаєте, чим відрізняється гоголівський ревізор від радянського?» — «Тепер я знаю, як народжуються анекдоти»,— розповідав Є. Плужник.
П'єс він написав, за нашими відомостями, чотири. Найперша його п'єса — «Болото» — присвячена була викриттю сучасного міщанства, сірості інтелігентського українського середовища. П'єсою зацікавився театр імені І. Франка, її вже готували до прем'єри, посилено репетирували. Оскільки Є. Плужник лежав хворий вдома, до  нього приходили режисер, актори. Потім Є. Плужник відвідував репетиції в театрі. Коли раптом майже готову виставу заборонили: «невчасно», «неактуально». Текст цієї п'єси так і залишається невідомим.
Дві наступні п'єси Є. Плужника — «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті» — видрукував київський журнал «Життя й революція» 1929 року (№ 1 і № 9). Вони теж — про інтелігентське (точніше: напівінтелігентське-напівміщанське) життя, теж — драми з виразним комедійним ухилом. І, на нашу думку, не втратили ще свого звучання. їх можна (і треба було б) виставити і перевірити на життєвість, адже вони так і не дочекалися отого «світла рампи». Хоча, і не зустрівшися з глядачем, вони залишили свій слід в українській радянській драматургії, наприклад, уславлений і увінчаний О. Корнійчук простудіював Плужникову «комедію на 4 частини» «У дворі на передмісті» і дещо корисне для себе звідти видобув. Сам Є. Плужник про свої п'єси казав: «Їх дивитимуться з цікавістю. Не більше. Але я колись напишу таку п'єсу, про яку говоритимуть як про визначну подію. Навіть як про виняткову подію». І поет створив її.
Писав він цю п'єсу кілька років. Кілька разів кидав писати. Кілька разів «кардинально» міняв задум. А розпочав її зразу після «Ранньої осені», отже, п'єса виникла паралельно із збіркою «Рівновага». Тема була — та сама, Плужникова, постійна: розкол родини внаслідок приналежності її членів до різних, антагоністичних сил суспільства. Кілька разів мінялися — відповідно до задуму — назви: «Інженери», «Брати», «Змова в Києві», «Шкідники», «Фашисти». Колосальний вплив на формування цієї п'єси мали політичні процеси кінця 20-х — початку 30 років і все, що навколо них говорилося і діялося (Шахтинська справа, процес Промпартії — це в Росії, процес СВУ на Україні). Як до цього ставився Є. Плужник? В кожному разі, дуже серйозно це сприймав. Нову п'єсу він називав головним своїм твором, а її написання вважав за обов'язок перед літературою, перед народом. «Ой, не доведуть вас до добра ці братці, Женічка!» — попереджали його рідні. Але він тільки невесело у відповідь посміхався: він не міг цього не написати. Хоча надворі вельми і вельми посутеніло. Проте він писав з чистою совістю, без якоїсь там задньої думки.
У п'єсі багато героїв, але про одного лише автор говорив: «Це — я». Герой цей — «старий спец», інженер Лукаш. Дивний авторський обранець, чи не так? Та ось уривок з п'єси (діють двоє — Лукаш і поет-пристосуванець Безмежний):

 

Безмежний
Чи варто так зважати на дрібниці?

Лукаш
Так значить... що? Ми — кар'єристи ниці,
Для кого честь і погляди — лиш звук?
(по павзі)
О, скільки нарікань, вагань і мук
Я пережив за ці недавні роки!
Я позабув, що то душевний спокій,
Бо, як і кожному, судилося мені
Сказати — так! Або сказати — ні!

Безмежний
І ви сказали?..

Лукаш
 Я довів на ділі,
Що прагнення мої — не білі.

Безмежний
Рожеві, мабуть?

Лукаш
 Годі вам, не жарти
Сей вибір був!

Безмежний
 Та, певне ж, і не вартий
Такого нервів!

Лукаш
 Я довів не раз,
З ким я іду і з ким іти я хочу!
Без зайвих слів, без непотрібних фраз
Включивсь в добу напружено-робочу,
Щоб робітничий будувати світ,
Щоб Україну наново творити;
І хай беруть на суд мене, на звіт
І громадянство наше й рідні діти,—
Моє сумління чисте. Так лише
Мого народу прислужуся долі,
Того народу, що посів уже,
Мовляв Франко, в народів вольнім колі!
І тільки так стара душа моя
Розв'язує фатальний цей трикутник —
Соціалізму, нації і «я»!

Безмежний
Простіше кажучи: ви інженер-попутник.

 

От у цьому й полягала біда: Є. Плужник щиро відбивав те, що навколо відбувалося. Безперечно, він повигадував своїх героїв, не було таких насправді. Але вигадав їх, маючи перед очима гігантський розворот небувалих історичних подій. І як йому з тих подій, суперечок, арештів, судів вимальовувалась оця драма, так він її й написав. Все було живе, і все — наче з багаття вихоплене! А його відштовхували в непотрібну чи то небезпечну юрбу «попутників».
Наведемо характерний уривок з доповіді Івана Кулика на четвертому пленумі оргкомітету Спілки радянських письменників України: «Євген Плужник надіслав свою віршовану трагікомедію — «Фашисти» до редакції нашого основного журналу «Радянська література». Ця трагікомедія, коли її брати в цілому, свідчить про безперечний початок перебудови Євгена Плужника, що у Плужника є вже певний розрив зі своїми колишніми ідейними позиціями, що він порвав з неокласиками, позиції яких ми завжди визнавали за буржуазно-націоналістичні. Зміст цієї трагікомедії такий: він у ній подає цілу шерегу типів інтелігенції і української і російської, тобто росіян на Україні, технічну інтелігенцію, інженерів. Одні з них щиро працюють з Радвладою, інші, навпаки, займаються шкідництвом. Тут же він показує і побут на виробництві, боротьбу, що розгортається на великих підприємствах. З цих місць видно, що Плужник серйозно вивчав матеріал, працював особисто над ним, придивився до виробництва; кінчається дія перемогою комуністичних елементів і тих, що орієнтуються на комуністів, йдуть за партією. Все нібито гаразд. А проте, коли ви вчитаєтеся уважно у рукопис, ви побачите, як важко перебудовуватися деяким письменникам, як важко, зокрема, Плужникові позбавитися свого українського націоналізму, як старі зв'язки в'яжуть його з неокласицизмом, і наш з вами обов'язок полягає в тому, щоб допомогти йому порвати нитки з тим старим і почати спільно з нами працювати, коли він цього бажає» («Червоний шлях», 1933 рік, № 4).
Ще відвертіше висловився на одному з обговорень молодий, а вже сановитий Євген Шабліовський: не можна ворогам (тобто негативним персонажам) вкладати в уста переконливих аргументів, бо це приверне глядачів на їхній бік. Простіше кажучи, заперечників п'єси не влаштовував життєвий зміст, що виривався з кожної репліки, з кожного рядка цієї віршованої п'єси. Але тут автор нічим не міг зарадити: створив, як міг, тобто — яскраво й талановито. Ще коротенький приклад — кумедні пересвари на й донині актуальну «мовну» тему (діють — Безмежний і галичанин Карут):

 

Безмежний

Який там грунт! Тут всі і все змінилось!
Признайтеся, що навіть вам не снилось
Таке побачити у нас? Який наплив
Культурних  цінностей!  Театр!   Наука!  Книга!
Тут кожен з нас тепер горою двига!
За десять літ здогонимо віки!
А мова! Мова! Розвиток який!

Карут
Одне лиш в мові тут мене вражало:
Багато пишуть, а говорять мало.
Та й мова та, це, прошу вас, жаргон!
Я в Харкові, коли рушав вагон,
Купив роман собі,— в дорозі почитати...
Не книга — брус, не палітурки — шати;
А от всередині...

Безмежний
 Та смішно ж і чекати,
Щоб вам сподобався романів наших зміст!

Карут
О, не заходьмо тут у принципову свару!
Зміст — справа  поглядів  і  часто...  гонорару...
Облишмо й стиль... Я зовсім не стиліст...
Таж мова! Мова! Сором навіть знати,
Що українською її могли назвати,
Це, прошу, мішанка з усіх тутешніх мов:
Малоросійської, хохлацької і теї,
Якої   автор, буде хай здоров,
Колись пильніше вчився, ніж своєї!

Семен
Тобто   російської?

К а р у т
Запевне.

Безмежний
 Це пусте!
Це доказ лиш, що мова в нас росте!
Адже збагачення— тенденція здорова,
І важить більш, ніж сталих форм знання!

К а р у т
Все ж рОсійський язик, зіпсутий навмання,
Це ще не українська мова!

 

Є. Плужник хотів створити щось подібне до «Лиха з розуму» О. Грибоедова, яке він напам'ять знав і яке обрав собі за взірець. І справді, афористичністю, влучними характеристиками «Змова в Києві» не поступається великій п'єсі російського письменника. Ось, на вибір, деякі Плужникові перлини: «Де українців два, там і лінгвістів двоє»; «Героїв чергових ідейна приживалка»; «Минуло всім, але не всім минулось»; «Вони ж ідуть — значить, вони праві»; «Чуття на гріш — розмов на коновик»; «Як два по два чотири: лівіють погляди — псуються і маніри»; «Той людям не суддя, кого сучасність кинула в підсудні»; «Я, друже дорогий, за кожного, хто звик не продавати ні серця власного, ні поглядів своїх».
Є. Плужник небезпідставно мріяв про драматургічний успіх. Безумовно, ця п'єса прогриміла б на всю Україну: колоритні типи, колоритні репліки, монологи, діалоги. Ні, не помилявся Є. Плужник щодо майбутнього своєї трагікомедії. Вже перше знайомство сучасників з п'єсою це підтвердило. На початку літа 1933 року Є. Плужника запросили на творчий вечір у Київський будинок літератури, «де письменник зачитав першу частину з своєї трилогії «Боротьба» — «Фашисти» (Літературна газета, за 2 липня 1933 p.). На присутніх це читання (а читав Є. Плужник гарно) справило враження ще більше, аніж колись «Галілей». Автор і сам цього не чекав. Слухали заворожено, сміялись, плакали. А потому кинулись до нього, тиснули руки, а старші навіть його цілували.
Далі він прочитав цю п'єсу в театрі імені І. Франка. Знову феноменальний ефект. Одразу ж п'єсу анонсують. Режисером мав бути Кость Кошевський. Дійшло вже до розподілу ролей. А в Харкові, на квартирі у В. Підмогильного, зібралися Лесь Курбас, Валентина Чистякова, весь акторський цвіт «Березоля» — спеціально, щоб послухати «Фашистів» в авторському виконанні. Знову тріумф. «Акторові тут є на чому творити характер,— сказав Лесь Курбас.— Зроблено філігранно. Беру».
Щасливий Є. Плужник говорив дружині: «Ми ж не марнославні. На прем'єрі ми сядемо десь у куточку ложі, щоб нас і не видно було. А коли надто вже гучно кричатимуть: «Автора! Автора!» — я скромно підведуся й уклонюся з ложі. І знову сяду в куточок».
Отаке мріялось...

Підступаємо до найпохмурішого (і найнебезпечнішого для висвітлення) періоду в складній загалом біографії Є. Плужника. Періоду, який закінчився його безпідставним ув'язненням і — передчасною смертю. Зрештою, чим займався Є. Плужник, що він такого лихого зробив, що можна було б йому інкримінувати? Ну, писав, друкувався, говорив — не з трибуни, а в кімнаті, найдовіренішим людям. «Та це ж розмова лиш!— Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!» Цей зловісний жарт потрапив і в остаточний варіант «Змови у Києві», але він, жарт оцей, був результатом  тривалих,  болісних  спостережень і роздумів. Якщо бути відвертим, можливість такого кінця  Є. Плужник відчув доволі  рано: десь на рубежі 1928—1929 років, коли помітно змінилася політична обстановка в країні, а точніше — Й. Сталін і його прибічники захопили владу в партії та державі. Гострим сигналом тривоги пролунав інспірований за вказівкою згори процес так званої СВУ (Спілки визволення України), конкретною метою якого було дискредитація і подальша ліквідація, цілковите усунення з суспільного кону старої, ще до революції сформованої української інтелігенції. Процес відбувався з 9 березня по 30 квітня 1930 у приміщенні харківського оперного театру. Провокаційний характер цієї акції не був ні для кого секретом, ще й організатори її, не криючись, кепкували: «Опера СВУ, музика ДПУ». Відповідно реагувала громадськість. Г. Косинка показував «в лицах», як все відбувалося: «Викликають до управління пана Ніковського. «Ну-с, Андрей Вальевич,— потираючи руки,— нужна хохлацкая организация!» — «Сколько?» — питає Ніковський. «Немного. Человек пятьдесят».— «Будет сделано!» — каже Ніковський». «Ланківці» лягали з реготу, качалися: таким це видавалося смішним. Але радіти не було з чого. Далі, якщо істинний зміст цього заходу розгаданий був правильно, настати мала черга нової, пореволюційної вже української інтелігенції. Насамперед так званих «попутників».
У тій же квартирі, що й Є. Плужник, проживав по сусідству Теофан Васильович Черкаський, один з редакторів видавництва «Рух», а в минулому, хоч як дивно, міністр пошт і телеграфів уенерівського уряду. Євген Павлович не дуже прихильно ставився до Т. Черкаського, скажемо більше — він його не любив: за обмеженість, за міщанство, скнарість, за духовну вбогість. Поет не приховував своєї зневаги і відверто знущався з колишнього нездалого міністра і теперішнього недоладного видавця. Втім, події розгорталися так непередбачено і так навально, що обидва опинилися мимоволі в одному човні. Розповідають очевидці, як вони, контрреволюційний міністр і революційний поет, довгими вечорами сидячи на комунальній кухні, обговорювали свою подальшу долю, свої тобто планети. Щодо майбутнього — тут вони сходилися у висновках, жодних розбіжностей у них не було. «Мене заберуть першим, вас — другим»,— твердив Т. Черкаський. «Так,— погоджувався Є. Плужник,— мене другим, а вас — першим». Так воно й сталося. Т. Черкаського забрали 1931 року. Є. Плужникові ще дозволено було деякий час походити на волі, потоптати полтавські стежки і київські пішоходи. Але гнітюча атмосфера — згущена, передгрозова — не бавила перспективами порятунку. Іноді, щоправда, попускали, залякували трохи менше, але зразу ж, негайно затискували ще більше, ще болючіше. Звинувачення, чистки, арешти, каяття, погроми, жахливі повідомлення — ось як жила українська інтелігенція початку 30-х років, українське письменство, зв'язане кровними узами з українським селянством. А на селі коїлось неймовірне: примусова колективізація, масове розкуркулення, мільйонні депортації селянства на північ, у Сибір, в Казахстан і, нарешті, безприкладний голодомор 1932—1933 років, який також викреслив з життя чимало мільйонів неповторних людських істот,— усе це густим ядучим туманом звідусіль оточувало Є. Плужника, нависало над ним, тисло на мозок і формувало настрої безвиході, одчаю, поразки. Невеселе світовідчуття, що й казати. Говоримо про це, щоб читачеві ясно було, за яких трагічних обставин дописувалася «Рівновага» (що навіть назва її відлунює гумором повішеника), писалася віршована п'єса, замислювалися четверта і п'ята збірки віршів.
Невдачі сталінського «великого стрибка» помітно посилили нещадність і лють отої сталінської адміністрації. На Україні розгул беззаконня і насильства традиційно вже набув особливо загрозливих і макабричних форм. І чомусь (власне, зрозуміло — чому) серед найперших ворогів (тобто жертв) опинилися найкращі, найталановитіші, найблагородніші представники українського народу. І, до речі, найкращі, найблагородніші з-поміж них робили спроби, намагалися протестувати, протидіяти якось тим злочинам, що вершилися довкола. У Харкові майже один за другим пролунали 1933 року постріли, які обірвали нитку життів Миколи Хвильового і Миколи Скрипника, котрі таким хоча б самогубчим способом вирішили привернути увагу до геноциду, що його Й. Сталін і його поплічники розв'язали на Україні. Того ж таки 1933 року заарештовано було Михайла Ялового (Юліана Шпола), Сергія Пилипенка, Остапа Вишню, Леся Курбаса, багатьох інших. «Все вужче й вужче коло»,— зітхав один з героїв «Змови у Києві». Коло справді звужувалось — далі нікуди. «Знаєте, як це страшно,— звірявся Євген Павлович рідним, найріднішим людям.— Ходиш, щось пишеш, а сам думаєш: а як на це подивляться   т а м, а як я буду там поводитись». Ні в кого з «ланківців», зокрема у Є. Плужника, не було сумніву, що їх рано чи пізно «позамітають» і раніше чи пізніше зліквідують. Невідомо, коли загребуть і за що, але заберуть неодмінно. І треба до цього заздалегідь себе підготувати. «Снаряди рвуться в окопах, ховайся хто де може»,— авторство цього вельми характерного дотепу приписують кільком письменникам (що, на нашу думку, не є вирішальним). Чули його і з вуст Євгена Павловича. Був він чи ні творцем наведених слів — не це важливо. Для нас, приміром, значно більше важить, що вони означали в біографії самого Є. Плужника. А означали вони ось що. Ясна річ, до усвідомленої неминучості розправи над собою кожний з письменників ставився по-своєму. Дуже різним було це ставлення. Серед «ланківців», скажімо, знайшлися такі, які шукали шляхів порятунку, закликали до активних заходів, до рішучих дій, до опору. Назвемо їх: Борис Антоненко-Давидович і Борис Тенета. І навпаки, Валер'ян Підмогильний вважав, що будь-які спроби опору, непокори не тільки не допоможуть, а ще більше роздратують тих, хто взявся іменем народу засуджувати і карати. Отже, боронитися, чинити опір — безглуздо, краще визнавати найдикіші звинувачення, висунуті на твою адресу, підтверджувати інсинуації слідчого, підписувати всі протоколи. Іншого виходу просто немає. Сьогодні — за аналогією — на думку спадають «міркування» й «аргументи» одного з нещасних героїв грузинського фільму «Покаяння». Отого, який, щоб унаочнити безглуздість і злочинність репресій, «добровільно» зізнався, що завербувала його іноземна розвідка і що за її завданням він хотів прорити попідземний тунель від Бомбея до Лондона. Хоча Є. Плужник навряд чи здогадувався, що в майбутньому з'явиться подібний фільм, але він теж схилявся до такої хибної теорії, вважаючи незбагненний, сліпий гнів оскаженілої каральної машини чимось неминучим і невідворотним. Як, приміром, землетрус чи виверження вулкана. А значить, будь-яку боротьбу — наперед приреченою. А значить, безвідносно до того, як ставитись до заданих землетрусу чи виверження, слід як належне сприймати всі звинувачення, будь-які закиди і претензії, адже вони — це приблизно як вияв стихійних і некерованих сил природи.
Щодо ставлення, воно у Є. Плужника втілилося і в поезії, де найповніше характеризується поняттям «безум». Але білий прапор капітуляції — про всяк випадок — він завчасно викинув. Говоримо про це прямо, з небезпекою наразитися на деякі неприємності, проте — саме цим, а зовсім не удосконаленням його світогляду годиться пояснювати і колорит Плужникових заяв у пресі, і тональність його віршів, що з'явилися друком 1934 року. Зміст їхній зводиться до одного — до визнання і схвалення сталінської програми і практики, а також — у завуальованій формі — самого Й. Сталіна. Треба в цьому давати собі звіт, щоб не винаходити за Є. Плужника його еволюції. Отже, він капітулював свідомо і розраховано, хай і не з власної охоти, але ніяке то не творче піднесення й завоювання істин, як у цьому нас переконували. Зрештою, читач має нагоду порівняти і пересвідчитись, яка ж то необхідність оголошувати названі вірші найвищими зразками Плужникової ліри.
Комусь пораженські Плужникові передчування і настрої, може, видадуться неправомірними, перебільшено трагедійними. Це тим більше припустимо, що наприкінці 1933 — на початку 1934 років літературні справи Є. Плужника нібито поліпшились. Його, як і раніше, вряди-годи «проробляли» у пресі, «відмінювали» на зборах, конференціях, з'їздах. Він там фігурував — за усталеною звичкою — як негативний персонаж і приклад. Проте якесь тимчасове послаблення відчув: його хоч і нерегулярно, але друкували, давали заробити (в основному, перекладами) на прожиття, дозволяли ще дихати повітрям мистецтва. Це його підтримувало, вселяло якісь надії. Обставини складалися начебто на його користь. У червні-серпні 1934 року відбувся І Всеукраїнський з'їзд письменників, 17 серпня—1 вересня — І Всесоюзний установчий з'їзд письменників. Серед найперших членів новоутвореної Спілки письменників України був і Є. Плужник. Це дало йому певні пільги, зокрема — йому дозволили вступити до письменницького кооперативу, і він сплатив належні гроші за квартиру в будинку РОЛІТ (робітників літератури), що саме споруджувався на вулиці М. Коцюбинського. Намітилося й відносне покращання його здоров'я. Є. Плужник, як і щороку, поїхав на Чорне море, цього року на Кавказьке узбережжя, в Гюльріпші. Повернувся звідти бадьорий, зміцнілий, сповнений задумів і планів. Все нібито йшло гаразд, хотілося, в усякому разі, в це вірити. Зразу після повернення він помчав негайно до «своєї квартири», ще не добудованої, але — з другого боку — майже готової. Доросле своє життя він то протинявся по чужих кутках, то мешкав у комуналці, де крізь тонку фанерну перегородку все всім було чутно і відомо. І його невимовно радувала ця реальна можливість переїхати у власне помешкання, мати власну домівку. А ще — хвилювало його: чи «стануть» у новій квартирі улюблені меблі — канапа, ліжко, фотель (вони, як ми пригадуємо, були велетенських, слонячих розмірів). Євген Павлович старанно все замалював і позаписував, позаміряв меблі паличкою, побіг до «своєї «хати». А звідти повернувся веселий і щасливий: «Стане! Стане!» В новий будинок він мав переїздити 11 грудня 1934 року.
Грім прогримів у листопаді, коли раптом заарештували велику групу діячів української культури, а серед них Григорія Косинку і Дмитра Фальківського — Плужникових друзів-товаришів. І хоча не всіма це було сприйнято як оголошення тотального майже погрому і далеко не все зовні передрікало трагічну розв'язку, Є. Плужник зрозумів: шагренева шкіра звузилась до краю, а йому особисто не уникнути вже поразки і не втекти від розправи. Те страхітливе і протиприродне, яке він навіть боявся, не насмілювався називати вголос, надійшло і «стало на порозі».
1 грудня 1934 року в Ленінграді застрелено було С. М. Кірова. І наступного дня газети опублікували постанову про терористів-контрреволюціонерів: судити їх в десятиденний термін, без присутності сторін, а вироки виконувати не зволікаючи, нехтуючи правом засуджених на оскарження. Коротше кажучи — розстріл на місці, наче під час воєнних дій. Це підступне вбивство у Смольному і тоді, як і сьогодні, не до кінця було прояснене і зрозуміле в деталях, але щодо істинної його причини і справжньої мети сумнівів не було ні в кого, хто здатний був аналізувати надзвичайну тогочасну ситуацію. Сталінізм переходив у рішучий наступ. Вождь народів, прибравши найімовірнішого й найнебезпечнішого суперника, спритно використав його смерть для того, щоб перекласти провину на міфічних ворогів, агентів міжнародного імперіалізму. Й. Сталін прийняв рішення: кривавим терором залякати народ, паралізувати будь-які намагання будь-якого спротиву. Радянське суспільство дуже дорого заплатило за цей сталінський тріумф (читай: злочин). А поки що вулицями сіл і міст маніфестували грізні юрби, над якими невблаганно майоріли транспаранти і плакати з категоричною вимогою нещадно розправитися з виродками: «На смерть Кірова ударим нещадним ударом по недобитках класового ворога!»
Для Є. Плужника, який взагалі не дуже розважав себе ілюзіями, стало ясно: це кінець. Він занишкнув і наготував собі вузлик з найнеобхіднішим (рушник, мило, цибуля, зубна щітка). Але продовжував жити і трудитись: на хліб все одно треба заробляти. З Харкова, з видавництва ЛІМ надіслали верстку другої книги шолохівського «Тихого Дону», яка видавалася вдруге і, до речі, таки вийшла наступного, 1935 року, тільки без прізвища Є. Плужника. Просто «переклад з російської» — та й усе. Ніби передчуваючи це, Є. Плужник невтомно вичитував і правив сторінки роману, який не міг не нагадати років дитинства й юнацтва. Йому трохи нездужалося, проте Євген Павлович поспішав.
4 грудня він засидівся допізна. Зчитувати допомагали дружина та її сестра Тетяна Коваленко. Того вечора Є. Плужник не жартував, як він це любив і вмів, а був незвично мовчазний і заглиблений в свої переживання. Відірвавшися від роботи, він напам'ять прочитав вірш О. Блока:

 

Весенний день прошел без дела
У неумытого окна;
Скучала за стеной и пела,
Как птица пленная, жена.

Я, не спеша, собрал бесстрастно
Воспоминанья и дела;
И стало беспощадно ясно:
Жизнь прошумела и ушла.

Еще вернутся мысли, споры,
Но будет скучно и темно;
К чему спускать на окнах шторы?
День догорел в душе давно.

 

Втім, на вікнах Плужникової кімнати не було ніяких штор, лише фіранки. Його яскраво освітлені вікна  на шостому поверсі далеко виднілися в грудневій темряві.
О першій годині роботу було завершено. Сестра пішла додому, а Плужники повкладалися спати. Але сон тікав. Лихі видіння миготіли, клубочились перед очима. І не випадково. Десь о пів на другу ночі перед під'їздом Плужникового подвір'я зупинився легковий автомобіль. «Це за мною»,— чужим голосом сказав Євген Павлович і потемки почав одягатися. Кроки на сходах гучнішали, наближалися. Потім у двері закалатали.
На порозі стояло троє, молоді хлопці у формі. Пред'явили ордер на арешт. Є. Плужник зустрів це спокійно, лише зблід ще більше. Він вже зібрався, вузлик з найнеобхіднішим, що могло б у подібних випадках придатися, лежав напоготові. Все як у давньому вірші Плужниковому: «Ніби виконував ролю в нецікавій виставі». Але й ті, що прийшли, мабуть, добре орієнтувалися, хто перед ними. Обшук вони робили абияк, для годиться, відаючи напевне, що нічого надзвичайного не знайдуть. Коли процедуру закінчили і можна було вже йти, Є. Плужник несподівано попросив дозволу побути ще трохи вдома: він хоче попрощатися з кімнатою. Ті, що прийшли по нього, перезирнулися, але дозволили. Євген Павлович сів на свою канапу і похилив обличчя в долоні. На цій канапі написано було найкращі його рядки. На цій канапі розмовляв він з любими товаришами... Так він просидів декілька хвилин. Йому не заважали. Потім Є. Плужник підвівся і промовив: «Я готовий». І поцілував дружину.
Коли його виводили з кімнати, сталося непередбачене. Вся квартира, звісно, була вже на ногах, і один з Плужникових сусідів, робітник, багатодітний батько, дітей якого Євген Павлович підгодовував своїм академічним (письменникам видавали) пайком у голодні роки, цей робітник накинувся з кулаками на оперативників: «Що ви робите? Ви не знаєте, яка це людина!» Його хутко втихомирили, а Євгена Павловича повели сходами донизу.
До місця призначення (республіканський НКВС, нинішній Жовтневий палац) було недалечко, пішки дійти не так уже й важко. Деяких арештованих так, між іншим, і водили туди — своїм ходом. Те, що за Є. Плужником персонально послали автомобіль, означало підкреслене зацікавлення слідства його особою. Чи, може, взяли до уваги стан здоров'я цього арештанта? Хто це розкриє тепер?..
Зовсім недавно (після переїзду уряду з Харкова до Києва) колишній Інститут шляхетних панянок було переобладнано під будинок НКВС, в якому розміститися мали і працівники, і ті, з ким працювали. Робився ремонт прискореними темпами, квапливо: треба ж було кудись «гостей» заселяти. В коридорах свіжа фарба ще бралася за підошви. В камерах тримали по двоє: на одиночки не вистачало приміщень. Разом з Є. Плужником сидів М. Дарморос, талановитий інженер і, до речі, один з авторів «Словника технічної термінології» (що вийшов у видавництві «Горно»). Справу Є. Плужника вів Михайло Ізраїльович Хаєт (1904—1956), молодий — тридцятилітній — слідчий. Що не тільки подавав, але й виправдав, як ми переконаємось, надії свого керівництва.
Про перебіг так званого слідства. Нерідко запитують: якими методами воно велося, чи не катували, бува, тоді? Ні, тортурів не застосовували, до цього дійшли незабаром, але пізніше. Тоді ж, 1934 року, слідчим наказано було поводитися «в рямцях закону», бути по можливості чемними, з українськими (заарештованими) письменниками розмовляти українською мовою, для чого слідчі спеціально цю мову вивчили. Проте всі засоби морального, психологічного, ідейного тиску застосовувалися на повну котушку, і не завжди ними обмежувались. Годували дуже кепсько: баланда, хліб та вода. Від чого в'язні дуже швидко виснажувались. У в'язниці тихо було, як у могилі. Наглядачі ходили перед камерами у валянцях по килимах, в'язнів викликали на допити пошепки. Допитували тільки вночі, коли особливо не до балачок, коли нестерпно хочеться спати. До слідчого вели коридорами, застеленими килимними доріжками. При цьому наглядачі поклацували пальцями, щоб заарештований не дізнався, хто ще водночас із ним перебував під слідством. Стерильна ізоляція також була одним із перевірених засобів «впливу»: так вірніше було «переконати» ув'язненого.
Букви юриспруденції, кримінального кодексу дотримувалися під час ведення справи необов'язково. Слідчі, яким велено було терміново підготувати матеріали до суду, не обтяжували себе якимись параграфами, не дуже заглиблювалися в подробиці і факти: не до того їм було. Допити зводилися в основному до запитання: «Визнаєте свою провину чи не визнаєте?» При чому бажано було визнати, мало того — ще й вимислити цю провину. Що називалося «допомогою слідству». Звинувачення були стандартні, дикі: терор, шпигунство, організація замахів на державних і партійних діячів. Безперечно, від такого «зізнання» вигравав слідчий, але він доводив своєму підопічному, що той також від цього виграє. На в'язня «впливали» різноманітними засобами: горлали, застрашували обіцяли нездійсненне, вдавалися і до рукоприкладства (? - отже катували!- Б.Г.). Добивалися одного: аби «клієнт» відчув, збагнув свою беззахисність і цілковиту залежність. Якщо спадало комусь із в'язнів на думку згадати про суд, де є можливість, шанс відмовитися від насильно вибитих показань, слідчий, впевнено посміхаючись, парирував: «А вас і не пустять до зали суду. На суді я за вас буду давати свідчення».
Зловісну тишу розтинали зловісні крики. Так 17 грудня 1934 року несамовито кричав Григорій Косинка, якого вели на розстріл. Кричав, накликаючи на голови своїх катів ще лютіші кари, аніж оце впали на нього. Інженер М. Дарморос запам'ятав, як, дивлячись невидющими чорними очима, Є. Плужник запитував, повторював: «Як ви гадаєте, нас вони теж розстріляють?» Що можна було на це відповісти — та ще тоді, за тих умов? Є. Плужник не сумнівався, що у провині його були переконані наперед. Самий арешт означав фактично звинувачення. До того ж у тюрму до Є. Плужника прослизнула звістка про те, що дружину його — через його ж таки непослушенство — почали тягати по інстанціях. А за дружину він потерпав більш, як за себе, найбільше. І він не витримав, заломився.
Він підписав геть усі протоколи, що їх зварганив М. Хаєт, підписав, либонь, і не вчитуючись. Покірно визнав усі пред'явлені звинувачення. Не опираючись, механічно. Виявивши бодай цим свою неповагу до вчиненого беззаконня. Про суд Є. Плужника, як і решту його товаришів по справі (В. Підмогильний, В. Вражливий, Г. Майфет, В. Поліщук, М. Ірчан, О. Ковінька тощо), заздалегідь попередили — і попередили про найімовірніші результати суду: «вишка». Розстріл тобто.
Суд відбувся 27 березня 1935 року: розпочався десь о десятій годині вечора і скінчився о п'ятій годині ранку вже 28 березня. Відбувалося все в тому ж Республіканському НКВС — у колишній церкві Інституту шляхетник панянок. На амвоні (колишньому) височів блискучий стіл чорного дерева, а за столом — головуючий, армвоєнюрист 1-го рангу Василь Васильович Ульріх і двоє засідателів у військовому. Оце й була виїзна Військова колегія Найвищого суду СРСР. Судочинство, звичайно, йшло російською мовою. Запитував сам В. В. Ульріх: прізвище, ім'я, по батькові, де і коли народився (установчі дані). Фальшива підоснова цього процесу була очевидною і для підсудних, і для суддів. І тому все нагадувало самодіяльний спектакль, де всі, по можливості сумлінно, виголошували затверджені й узгоджені тексти. Підсудних викликали по одному, до зали заводили під вартою. Розмовляли з ними різко, суворо, неприступно (щоб усвідомив в'язень усю могуть і велич держави, яка стояла за цими суддями), проте хамства, грубощів, знущань, з якими провадилося слідство, не було. Підсудному надавали останнє слово. Є. Плужник говорив — гарячково, переконано — про те, що він ще з дитинства себе відчував революціонером. Вислухали його неуважно: не перебиваючи, але й жодного значення не надаючи його щирості.
Потому — після короткої перерви, під час якої судді перекусювали і заодно радились — усіх гуртом завели до зали. Вишикували в одну шеренгу: сімнадцять підсудних, а між кожним — відстань у кілька кроків і вартовий. Є. Плужника добре запам'ятали: високий, неймовірно худий. Чорний піджак висів на ньому, як на вішалці. Чорні палаючі напівбожевільні очі — і матово-біле обличчя, вкрите яскравими червоними плямами.
Вирок був неоригінальний: всім — найвища міра покарання, розстріл. Який був замінений найвищим терміном ув'язнення в спецтаборах: десять років.
Наступного дня дружина Є. Плужника отримала — через слідчого — таке повідомлення:
«Галча моє!
Це дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим — це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все твоє і моє життя зберігся цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радості,— так це значить, що сталося у моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів — мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життьова  сила і в м'язах, і в серці, і в думках.
Я пишу тобі, а надворі за вікном сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на те майбутнє має право.
Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа як дату найкращого з моїх днів.
Твій Євген.
28.ІІІ.35.»
Дату він аж двічі,  наполегливо підкреслив.

Є. Плужнику після оголошення вироку дали кілька побачень з рідними. Все відбувалося в присутності слідчого М. Хаєта. Сестра Плужникової дружини Таїса Коваленко розповідає: «Привели Євгена — в чоботях, у чорній, тій самій, косоворотці. Вже стрижений, в дорогу споряджений. Сміється: «Ну як вам подобається «первый парень на деревне»?» — «Женічка,— питаю,— куди ж вас тепер?» — «Ай, Тасінька! Ще питаєте? Для такої, як я, мерзоти шлях один — до вічної мерзлоти!»
Це, здається, був останній його київський дотеп і остання київська рима.
Подальші звістки від нього надходили вже з ув'язнення, із Соловецького табору особливого призначення (СЛОН). Листи надходили з великим запізненням, проте були бадьорі, світлі, як завжди у нього, іронічні. Писані, звичайно, російською мовою: така була вимога цензури — щоб легше було перевіряти їхній зміст. З батьківщини йому посилали невеличкі пакуночки з харчами і теплими речами. Є. Плужник просив не турбуватися: йому всього вистачає, він усім задоволений і сподівається на повернення додому. Останній лист, що від нього прийшов, був датований 26 січня 1936 року. Як ми знаємо, живучи на Прорізній, Є. Плужник принадив був двох голубів, годував їх щоранку. Голуби — птиця пунктуальна, годинником не користуються, але й далі вони точно об одинадцятій годині, щодня, прилітали до знайомого вікна. Бо звикли до того. Але ніхто вже їм не сипав пшона, не кришив хліба. На той час уже й дружина втекла з Києва, рятуючись від переслідувань, і переховувалась у родичів на селі. Адреса на листі значилась неповна: «Київ, Михайлівський провулок». Та й край. Ані номера будинку, ані номера квартири: очевидно, йому вже млоїлося, бідному, в голові. Але поштарки знали, від кого це і кому, і, спасибі їм, принесли М. П. Юрковій. Написано було того листа чужим, незнайомим почерком, але бадьорість, іронія були ті ж самі, Плужникові. І його ж власною рукою, нетвердою, тремтячою, дописано: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!» Листа отримали 29 лютого 1936 року: рік був високосний, день рідкісний, отже — його закарбували в пам'ятку.
А далі — загрозливе мовчання. Листи і посилочки поверталися родичам з позначкою: «За ненахождением адресата». Родичі зверталися у відповідні оргни з проханням повідомити, що сталося з політв'язнем Є. Плужником, але в Києві про це нічого не знали, отже, й відповісти не могли. Але у травні 1936 року в кімнату на Прорізній, на шостий поверх, завітав уповноважений республіканського НКВС — немолодий, втомлений мужчина у цивільному. І, пред'явивши посвідчення, повідомив, що Плужника Є. П., засудженого Військовою колегією на 10 років, серед живих уже немає. Тоді родичі, за порадою таких же бідолах, чиїхось родичів, написали К. П. Пєшковій, першій дружині Максима Горького. К. П. Пешкова, як відомо, працювала в «Товаристві допомоги політичним в'язням», що цілком легально діяло в Радянському Союзі як відділок Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Невдовзі «Товариство допомоги» офіційно повідомило: політв'язень Є. Плужник помер 2 лютого 1936 року в лікарні Соловецького табору особливого призначення. Все. Далі чекати було нічого і сподіватися не було на що. А проте — краще було знати, аніж мучитись невідомістю.
Ось так виглядає фінал Плужникового життя з погляду і за спогадами близьких йому людей, які зосталися в Києві. А що ж відбувалось там — за межами України, по той бік закону і справедливості?
Нам відомо, що, «діставши по заслузі», Є. Плужник деякий час перебував ще у внутрішній тюрмі НКВС — у підвалах нинішнього Жовтневого палацу. Причина затримки була чисто бюрократична: тяганина з паперами. Етап на Соловки формувався й оформлявся не за один день. Про що думав, про що мріяв поет, сидячи в темній вогкій камері посеред улюбленого Києва,— про це можемо хіба здогадуватись. Але ми знаєм, що за ці тижні послідовний слідчий М. Хаєт влаштував Є. Плужникові кілька очних ставок. Зосібна з Б. Антоненком-Давидовичем, якого з Алма-Ати, з Казахстану, де він намагався переховатися, привезли до столиці України, запізнившися трошки на процес, по якому проходили його товариші. Саме ця обставина, як виявилося, Б. Антоненка-Давидовича і врятувала. Неочікувано машина репресій на короткий проміжок пригальмувала свою ходу, її маховики уповільнили свій розгін, зменшивши відповідно кількість офір. Б. Антоненко-Давидович розповів авторові цієї передмови, що слідчий М. Хаєт поводився з Є. Плужником брутально, вимагаючи, щоб той «зізнався» в існуванні контрреволюційної (міфічної) організації. М. Хаєт навіть ударив його по обличчі, вдарив у присутності Б. Антоненка-Давидовича, тобто не боячись і не відчуваючи найменшої відповідальності за свої протиправні вчинки. Б. Антоненко-Давидович розповів також, що Є. Плужник виглядав фізично змученим і морально зламаним.
У травні Є. Плужника вкупі з іншими засудженими відправили етапом на Соловки. На пересилочний пункт, що містився на станції Протасів Яр (нижче Байкового кладовища), їх вивозили вночі. Щоб не допустити контакту репресованих з родичами і знайомими, які днювали-чергували під дверима тюрми. Того ж таки травня місяця Є. Плужник не з власної волі потрапив спочатку на Ведмежу Гору, потім у Кем, а далі — до Соловецького табору особливого призначення, центром якого був колишній Соловецький монастир. Сюди за давньою традицією російської держави засилали найнебезпечніших злочинців — як кримінальних, так і політичних. Серед них з початком XVIII століття об'являються тут і українці: антимазепинець Захар Патока і запеклі мазепинці, останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський і сумбурний кирило-мефодієвець Юрій Андрузький. На кінець 20-х років XX століття вихідці із сонячної України становили значну, а бувало що й переважну кількість «мешканців» Соловецького табору. Це були учасники (реальні і вигадані) контрреволюційних партій і рухів, «бывшие» дворяни і непмани, церковні владики, розкуркулені селяни, жінки-людоїдки — жертви голоду 1932—1933 років. А з початком 30-х років контингент покараних раптом змінюється: відсоток інтелігентів (науковців, режисерів, акторів, письменників, студентів) помітно зростає. Що конкретно відбило зміну в політиці на Україні, в ставленні сталінського апарату і самого Й. Сталіна до української людності, до української культури. Загалом укомплектовувалися Соловки не найгіршими представниками українського народу. Таким чином, присутність серед них Є. Плужника, одного з найяскравіших письменників і найоригінальніших мислителів свого покоління, була не випадковою, а, скоріше, закономірною.
Треба визнати, що в цьому регіоні і на самих Соловках чудова, розкішна природа і дуже здоровий, зовсім не заполярний клімат. Неймовірна, казкова краса вражає і вабить кожного, хто тут хоч раз побував і встиг роздивитися довкола. Проте бідолашні в'язні геть нічого того не бачили і такого замилування розділити не могли. За межі велетенських (10 метрів заввишки, 6 метрів завтовшки) мурів Соловецького кремля, де розмістилися головні установи табору, їх практично не випускали. Напевно, нічого такого не помічав і не відчував тієї навколишньої краси Є. Плужник: не міг помітити й відчути. Прямо з корабля він потрапив не на бал, а до великої загальної камери. До вогкої, погано опалюваної і погано освітлюваної буцегарні, вщерть заповненої. Де одяг буквально зотлівав на ув'язнених протягом лічених місяців, бо звідти людей виводили на прогулянку двічі на добу — і то на короткий час. Як ми знаємо, Є. Плужник був тяжко (невиліковно, на тодішнє розуміння) хворий, а перебування у «затишних» підвальчиках не сприяло зміцненню здоров'я. На Соловки поет прибув з туберкульозом в останній, найкритичнішій стадії. Недуга спопеляла, спалювала його зсередини і прогресувала з катастрофічною швидкістю. У Є. Плужника з'явилася задишка, зник апетит, він майже нічого не їв. Його мучило безсоння. Жодних надій на одужання в цій напхом напханій виснаженими, також нездоровими людьми Є. Плужник не мав. Він танув на очах. І на додачу почали пухнути: ноги - понабрякали, наче колоди. Табірні лікарі (переважно вільнонаймані, а не «зеки») рішуче наполягали на його негайній госпіталізації.
Так Є. Плужник потрапив до лікарні, в палату сухотників. Палата мала порядковий номер «два» і розташувалась на другому поверсі одного з капітальних монастирських будинків. Це була звичайна кімната із звичайними, хоча й заґратованими, вікнами. Під таким вікном стояло і Плужникове залізне ліжко. В палаті лежало восьмеро хворих. Вони мали цілком пристойне (порівняно з рештою — здорових — в'язнів) харчування і пристойний медичний догляд. На опалення лікарні дров не шкодували, таким чином, у палаті нормальна була температура. Але зовсім ненормальна температура була в Є. Плужника. Він мерз, його весь час тіпало, і тому хворого вкривали трьома ковдрами, а зверху клали — на його ж прохання — ще й оте саме оспіване в поемі та віршах «пальтисько руде», в Києві здобуте і невідомо ким перешите з чужої шинелі. Та, незважаючи на все, всупереч усьому, С. Плужник продовжував творити не зупиняючись. Писав він повільно, як і вдома, як і звик: вдень обмірковував, обдумував вірші, а вночі, коли менше заважають, занотовував. Єдине, чого не міг Євген Плужник робити,— це ходити, віршуючи, по кімнаті, відшукуючи в такий спосіб новонароджуваний ритм. Ані лікарняне, ані табірне начальство не забороняло йому займатися творчістю, можливо, тому, що знали: Є. Плужник приречений на смерть. Швидку і невблаганну. І він, скориставшись нагодою, вкладав душу в оті, поки що невідомі, рядки. Щоранку лише у нього забирали списані аркуші. Отже, якщо архіви Соловецького табору збереглися, ми — є така надія — ще колись почуємо ці передсмертні Плужникові сповіді.
Як ми вже довідалися, він одержував з дому листи і посилочки. Це підбадьорювало, підтримувало його, але врятувати не могло. Хоч як він переконував рідних (і самого себе), що виживе і повернеться до Києва, проте він не міг не розуміти безнадійності свого становища. Близькість своєї кончини відчувши, Є. Плужник, перебуваючи при повній пам'яті і свідомості, розпорядився, хто і якими речами після його смерті має володіти. Йому обіцяно було виконати його волю. Він ще змагався, хоча життя виходило, виливалося з нього, як вода з розбитого глека. Поступово вмирало тіло, але дух виявляв незаперечні ознаки незнищенності, напружено цікавлячись тим, як же продовжується і продовжуватиметься земне буття. «Миколо, ти бачив сонце?» — запитав одного разу Євген Павлович санітара, який за ним ходив і до якого він велику відчував симпатію (це був молодий земляк-українець, що вчився колись у Києві, і от цей хлопець і доніс до нас подробиці останніх Плужникових днів на землі). Санітар не міг не здивуватися: Є. Плужник, як було сказано, лежав просто під вікном і бачив, безперечно, проміння і на стіні, і на стелі. Очевидно, поетові знати було важливо, що їх, сонячні промені, бачать ще й інші люди, які залишаться в світі, коли його не стане.
Згодом Є. Плужник звернувся до того ж таки хлопця-українця, підкликав його до себе і попросив кволим голосом принести холодної води: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Він це промовив спокійно, без найменшого хвилювання — як про справу давно і не ним вирішену. Занурив долоні в миску з принесеною крижаною водою, помалу, не кваплячись, омив своє лице, затримав руки біля очей, наче прагнув щось найголовніше оживити й зафіксувати в уяві. Не поспішаючи, витерся полтавським рушником. Ліг, сховав руки під ковдру, випростався і склепив повіки. Санітар-земляк старанно вкрив його до самого підборіддя і на коротку хвилинку відлучився: треба було миску з водою винести. А коли повернувся, Є. Плужник не дихав уже. Він помер.
Сталося це точнісінько в день народження його друга В. Підмогильного — 2-го лютого 1936 року. Бодай у цьому Є. Плужникові поталанило — відійти до 1937 року, отже — до масових кривавих чисток, що вбивчою хвилею прокотилися таборами, зокрема Соловецьким, в період сумнозвісної "єжовщини". (Умовна могила Євгена Плужника знаходиться у Києві, Байкове кладовище, 9-та дільниця, на могилі Марії Юркової 1897 - 1981). Тоді десятки тисяч «зеків» ставили під кулемет, а потім згортали у гігантські ями-рови. Чи то живцем вивозили на стареньких баржах у відкрите море і там топили, гуртом спускали на дно. Є. Плужника принаймні поховали по-людському: в окремій могилі, в окремій труні. Поховали на великому табірному кладовищі, на схід від Соловецького кремля, за його мурами. Похорон був казенний, малолюдний. Але в головах Є. Плужникові поставлено було кілок з фанерною дощечкою, на якій земляки написали, хто саме тут спочиває. Втім, до наших днів могила поетова не збереглася. Як не збереглося і саме Соловецьке кладовище, ліквідоване (разом з табором) після XX з'їзду КПРС. Нині це сумна улоговина, що на неї неодмінно потрапиш, якщо йти з Соловецького кремля до моря. Підсвідомий жах починає ворушити волосся, мимохіть проймає морозом на цьому непривітному просторі. Зарівняна, проте плямиста (плями — очевидно, забуті могили) холодна місцина, що влітку заростає густо кущами червонуватого іван-чаю: все як вогнем взялося. Десь тут — останній притулок Є. Плужника. Віднайти могилу його можна, тільки для цього треба провести ексгумації на всьому терені Соловецького кладовища. Що й казати, непросто вилучити Є. Плужника з історії.
Оце, власне, і все майже, що ми вважали за необхідне повідомити як давніх, так і нових читачів Є. Плужника — те, без чого важко буде увійти у зовні буденний, а насправді дуже складний світ його віршів, правильно їх зрозуміти, сприйняти, трактувати. Те, без чого неможливо ними перейнятися. Так би мовити, вступна частина до його творчості, до його настроїв, звершень, поразок, вагань, осяянь, відкриттів. Ну, а про інше (найбільш несподіване і суттєве) допитливий читач довідається з Плужникових поезій і поем. Читаймо, думаймо, навчаймось!

Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО Передмова до томика з серії "Бібліотека поета":  Євген Плужник ПОЕЗІЇ, Київ, в-во "Радянський письменник", 1988 р. (Набрано Богданом Гордасевичем 2008 р. м.Львів)

 

РАННІ ВІРШІ


***
Я вас, Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами балакати,
Дивитися, як день квітневий точиться,
А може, й плакати.

***
Сентиментальний тихий полонез,—
І раптом вся приникла до роялю...
Не треба сліз, моя далека Галю!
Усе загоїться, забудеться, минеться,
І я піду — життям ця необхідність зветься.
Піду в далекі тихі хутори...
Чи ви згадаєте мене у Відні?
Ніхто, ніхто мені не говори,
Що єсть серця якісь близькі і рідні!


ЖОВТЕНЬ

Буде в жовтні довіку свято,
Хоч би й час на шляху пристав!
Селянине!
Тому, що знято
Тебе з хреста.

Через те, що степи родючі —
О, єдиний!—
Тобі,
Що червоним у серце влучив
Міліонам чужих рабів!

Чуєш?
Сходить в красі безмежній
Твій великий — для всіх — посів!
Ворскла, Альпи, Берлін, мис Дежнів —
Всі!

До землі припади-но вухом —
Чуєш ти?—
Вся земля
Велетенським рухом —
До твоєї мети.

СЕРП I МОЛОТ
Селянине!
Твоя рука —
У мозолях днів та плуга!
Поруч з нею
Рука
Така
Друга!

Робітник — полотно таке ж,
Тільки вмочене в фарбу синю!
Робітнича сила без меж,
Селянська без спину!

Поруч стануть —
Земля нова!
Світ на інші шляхи натрапив!
— Вже палають нові слова!
— Вже малюють нові мапи!

О мозолі міцних долонь,
Що цілують і серп, і молот!—
Це від ваших стискань вогонь
Навколо!


НА 1924 РІК

Франціє!
Чи то ж твоїм повіям
Ублагати невблаганний час,
Щоб зі сходу вітер не повіяв —
 Від Дніпра,
 Від Ільменю,
 Від нас!
Азіати!
Дикуни!
Морлоки!
А дивись — лягла земля під пар,
Щоб вплести червоні дні і роки
Навіть в твій безглуздий календар!
Після днів натхнення і Бастілій —
Грабувати робітничий Рур!
— Це,щоб морем крові від розстрілів
Фарбувати свій Версаль і Лувр?
Франціє!
Невже ж твоїм рушницям
Розстріляти всі нові віки,
Що міцні такі, немов та криця,
Де селяни і робітники?
І невже, невже тобі не сором,
І невже ніколи не болить,
Що земля уся тобі докором,
Що тобі докором кожна мить!
Азіати?
Дикуни ми?
— Добре!
Ну, а ти, така шляхетна, ти!
Що влягла гарматним димом обрій,
Щоб не зріти братньої мети!
Франціє!
Версалю і Париже!
Ні,  не ви зірвете той новий
Календар,
Що схід натхненний пише!
Ні, не ви!
Не ви!
Не ви!

ВІН

Проминуть по днях десятиріччя,
Прийде радість інших поколінь,—
Але завжди
раз
на рік
обличчя
Обгортатиме глибока тінь!

Пам'ятатимуть дорослі й діти,
Хто в цей час в минулому помер!
Через віщо —
всім гудкам гудіти
Три хвилини —
як гули тепер!

Але завжди в подиху заводів
— Невмирущий в арміях машин!—
Поруч з нами
той,
кого в народі
Уквітчають коротенько —
Він!

І в обличчях радість біль пригорне:
У мільйонах втілений —
не вмер!
...І сотворять вічну пам'ять горни
З вдячністю, не знаною тепер!
Проминуть, мов сон, десятиріччя
Болю, крові, боротьби і війн,—
Але вічна правда робітнича —
Він!..


ЄВРОПА

Ахали, сюсюкали — Європа!
Тато — не звертались, a "papa"!
Доки навіть хутір не второпав:
— Слів в крові намочених лупа!

Вийшли гречкосії на узгір'я,
Усмішкою очі зайнялись,—
Сходу ще не оране безмір'я,
Заходові в серце подивись!

Виродки, зодягнені по моді...
Визиски...аборти...кокаїн...
Поруч — гнів натомлених заводів,
Болі поневолених країн!

...Опери?..Розбещені малюнки?..
«Золота, кокоток і вина!»
...Раз за день набиті хлібом шлунки...
...раз в житті розігнута спина!

...Стерлінги...і франки...і корони...
...рани у серцях робітників!..
...трупами уквітчані закони!..
...зброєю згвалтовані віки...

...Вславили і поступ, і культуру
Воєм ненажерливих гармат!
Трупами розстріляних край муру!
Сотнями в крові омитих дат!

...Бавиться гуманністю по змозі
Сили і кишені адюльтер!
Заходе! чого ж
Ти й досі
Крові на кишенях не обтер?
.........................................
.........................................
Ахали — максліндери і поступ!
Мріяли Прилуки про Париж!
— Доки все у формулочку просту —
Шлунок, гаманець і ніж!

Стали гречкосії — і докором
Очі невблаганні зайнялись:
— Заходе, ану, коли не сором,
Сходові в обличчя подивись!


ВІРШ
ДО ОПОВІДАННЯ В.ПІДМОГИЛЬНОГО
«ТРЕТЯ РЕВОЛЮЦІЯ »

Гей,батьку мій,степе широкий!
А поговорю я ще з тобою...
Бо молодії ж мої бідні роки
Та пішли за водою...
Ой ви, звізди, звізди блискучі!
А вже й красота мені ваша зовсім не мила...
Бо на темний мій кучир
Та лягла пороша біла.
Ой ночі, чорні та безокі!
І не видно мені, куда йду...
Ще змалку я одинокий,
Та такий і пропаду.
Де ж,брати ви мої любі?
Ніхто сльози горькі мені не витер...
І от стою я, мов дуб той,
А кругом тільки хмари та вітер...


ШЕВЧЕНКО

Коли надійдуть втома і зневір'я,
В його портрет вдивляюся тоді,—
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій.

*
Такий спокійний дивиться він з рами.
О, це за всіх замислене чоло,
Що, наче символ, стало над часами —
Того, що в нас нове перемогло!
І крізь обличчя, кождій хаті рідне,
Немов виразно бачу я в імлі:
Вже близько час — за нього ж день розквітне —
І на його оновленій землі!

*
Тоді я знов часам назустріч — згоден,
Бо чую я часів жаданих крок!
— Щасливий нарід, що його відродин
Був на землі воістину Пророк!

************************************

ДНІ

(Збірка поезій, видання "Глобус", 1926 рік)


Лірика


***
Я знаю:
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля —
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.

Я знаю!
І буде так:
Пшеницями зійде кров,
І пізнають, яка на смак
Любов.

Вірю.


***
Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
   — Тягарем минулі віки
   На стомлені плечі!

Серце здушили мені — мовчи!
О, майбутнє моє прекрасне!
   Чуло серце тебе вночі,
   Що ж,— нехай собі серце гасне!

Хтось розгорне добу нову —
І не біль, і не гнів, не жертва!
   Воскресінням твоїм живу,
   Земле мертва!

***
Я — як і всі. І штани з полотна...
І серце моє наган...
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!

От! І не треба ніяких слів!—
За мовчанням вщерть зголоднів.
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!

Ось і не треба газетних фраз!
— Біль є постійно біль!—
Мовчки зросте десь новий Тарас
Серед кривавих піль!

***
Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

Забудь про ті натхненні свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята.
— Агов!

Якийсь дідок нудний напише,—
Війна і робітничий рух...
О,тихше!
— Біль не вщух!

***
Уночі його вели на розстріл.
Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип.
На неголенім обличчі гострі
Волоски...

Віддалік, немов цілком байдуже,
Офіцер димок цигарки плів.
Тільки неба хмарний, темний кужіль
Чув нудне і коротеньке — плі!

Відбулось.Мета моя далека,
Я такої смерті не боюсь!—
Зійде кров, немов всесвітня Мекка,
Для твоїх майбутніх синіх блуз!

***
Сідало сонце. Коливалися трави.
Перерахував кулі,— якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий!—
З-під однакових стріх.

Не схибить куля — не стогнатимуть довго.
Подивилися,— поле! Ромен з трави...
Передній, мабуть, ходив,— так човгав:
Черевики скривив.

Сховалось сонце.Сутеніло помалу.
Час би й росі!
А хтось далеко десь генералу:
— У с і.

***
Впало — ставай до стінки!—
Сперся плечем на ганок...
Тільки й згадав: у жінки
Грошей нема на ранок.

І ні жалю, ні болю.
Бачив — нагана наставив...
Ніби виконував ролю
В нецікавій виставі.

Тільки й думок — на ранок
Хліба нема у жінки...
   Ганок.
   Труп біля стінки.

***
А він молодий-молодий...
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив...
Ще, мабуть, кохати не вивчив...

Так очі ж навколо лихі...
Крізь зуби один — розстріляти!
...А там десь солома дахів...
...А там десь Шевченко і мати...

Долоню на чоло поклав;
Крізь пальці майбутньому в вічі...
Хвилина текла, не текла...
Наган дав осічку аж двічі...

А втретє... І сонячний сміх
На драні упав черевики...
І правда, і радість, і гріх,
І біль не навіки!

***
Притулив до стінки людину,
Витяг нагана...
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину,—
Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди...
   О, минуле! Твоїм васалам
   І в майбутньому тісно буде!

***
Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш,— за яких!

Дуже просто.Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
— Серце днями собі намуляв,—
   Спочинь!

Подивіться,кому кортіло
Подивитись за межі дат,—
   Непотрібне на бруці тіло,
   А над тілом — плакат.

***
Ще в полон не брали тоді,—
Приліпили його до стовпа...
   На землі,від крові рудій,
   Кривава ропа...

А він був молодий такий!
Цілував, мабуть, гаряче...
   Довго, довго йому круки
   Випивали світло з очей!

А тепер там зійшов полин.
Телеграфні стовпи...
   Загубився селянський син,—
      Відробив!

***
Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс...
   (Для якоїсь радості і втіхи
   Кожний з нас у дні прийшов і ріс).

А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену — кулю за Дніпром.
   — Обертайся, земле, без упину!
   Припасайте, припасайте бром!

Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,
Що над степом ранній біль простер!
   (Для якої радості і втіхи
   Кожний з нас приходить і росте?)

***
Зціпив зуби. Блідий-блідий!
За байраком село палало.
Хтось прикладом у спину,— йди!
— Вас чимало!

Сухо чмихнув старий наган
   (Перша нота нової гами...)
Надвечірній лягав туман
Над житами.

Хтось один засвистав матчиш.
На тачанки!— й шукай, де знаєш!
   Поле,поле!
   Чом ти мовчиш!
   — Не ридаєш?

***
Зустрів кулю за лісом.
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба, поголосила...
Невеличка дірка поміж ребер...
Ну, звичайно,— краса і сила!
   Marche funebre!

***
Де коноплі були,— батарея.
За клунями — чати.
   Може, «Портрет Доріана Грея »
   Почитати?

О, майбутнє моє! Для тебе!—
Тисячі слів подужав!—
   Нащо ж в'їлись до самого серця між ребер
   Кулі та нужа?

***
Hi словечка йому не сказав старий,
Мовчки вивів коня за ворота.
   Потихеньку осіння лилася згори
   На степи позолота.

А коли упав перший у жовтні сніг,
Лист прийшов, весь пом'ятий.
   За далеке майбутнє ліг
   В бур'ян головою спати.

До товару...По воду...А день за днем
Знов подвір'я взялось травою...
   Серце, серце! З твоїм вогнем
   — У бур'ян головою!

***
Там, де полягли вони за волю,
Буряки тепер для цукроварні.
І не треба слів. Не треба болю.
— Іншим дні прозорі, тихі, гарні.

Скінчено. Записано. І крапка.
— Спочивайте, стомлені над міру!—
...Розгортає знов іржава сапка
Землю, від утоми сіру.

***
Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв...
   Хто у сквері під цей газон
   Грунт угноїв?

Певне, мріяв:ось прийде час...
Рости, травко зелена!
   Що ж! Шинелька його якраз
   І на інші рамена.

Тільки ґудзик приший новий,—
Та і мрій собі серед буднів...
      Ви!
      Майбутні!

***
Одірвались від днів слова,
В'януть собі по книжках, а у днях —
         мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!

Дні! який це музей
   Дрібниць!

***
Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці.
А виріс мрійником серед гаїв на Пслі...
Та від минулого тільки шкільний Горацій,
А про майбутнє — кілька тисяч слів.

Колись наважуся — заплющу серце й вуха!
Мета однакова — чи ця, чи та.
Ах, про майбутнє все я переслухав,
А про минуле все перечитав!

***
Попоїм, посплю... Щасливий ніби.
Роздобув собі штани нові!
Тільки очі так немов у риби
Та на в'язах мулько голові.

Дотягнусь, пурну — і буде тихо!
      Мудреці!
Через віщо серце ніби віхоть
У чужій невимитій руці?

***
Розпочинає дні гудок о шостій,
Коли роси ще вітер не допив,
А там, вгорі, такі ясні і прості,
Пливуть рожеві зграї голубів...

Ще пішоходи холодком укриті,—
На передмісті десь ірже лоша...
І хочеться сказати кожній миті:
Не поспішай!

Але вже в'ється порох над базаром,
І синьоокий ранок мов засліп...
І закиплять, я знаю, незабаром
Купівля й продаж — боротьба за хліб!

І я іду, щоб десь продати м'язи,
Ще від учора стомлені напів...
І гаснуть, бліднуть відблиски топазів
На крилах голубів...

***
Торгуємо усім, чим тільки можна,-
Словами, дровами, життям, сукном...
Та на аршин лягла рука не кожна,
— Як і раніше, мрію за вікном.

Що я продам? Мій крам — від мрій утома,
Широке серце й бідний олівець!
Річ світова, і річ давно відома —
Який вже там ще й з мрійника купець...

Та знаю, вірю — через дні і муку!—
Ось підпереже землю мить така,—
І над базаром стисне мрійну руку
Упевнена долонь робітника!

***
Папірос кому!Папіроси!
Шльоп! ляп! по калюжі...Коробок у руках.
   Це ж хто не зовсім босий,—
      На візниках!

Саме отут на розі
Перша упала за волю кров...
   Припасайте по змозі
      Хліба та дров!

Бились, як леви, матроси!
З ними татусь!
А тепер — без руки...
   Папірос кому! Папіроси...
      Сірники...

***
Знов на сторінках ранні тіні
Покрали літери в очей...
Як непомітно вечір синій
Схиливсь до мене на плече!

Зіпрусь натомлений на лутку,
А там, де місто,— степ немов...
І чую — спогад, повний смутку,
В червоножилах тисне кров.

Промерзлий шлях...Швидкі тачанки...
І ось душа мала-мала!
А на снігу з чиєїсь ранки
Кров візерунки заплела.

Мовчіть, умріяні сторінки!
— Я справжнім болем догорів!
...І знов за вікнами будинки
І мертве світло ліхтарів...

***
Це снилось?..На тихім світанні
Багнети, і я біля стінки...
О, перші й довіку останні
Мої півхвилинки!

О, ранки! Кінчається зараз
Вино нерозведене ваше!
...А в думці — який тепер вираз
На очі нероблений ляже?

Це снилось? Не знаю. Не знаю...
І ось усміхнутись несила...
І ось не живу, не конаю...
   О, правдо моя невесела!

***
Питалась ласкаво:— Чом, синку, ти зблід?—
А слів не знайшов
І промовчав.
   — На північ,
   На південь,
   На захід,
   На схід
Над трупами вигуки вовчі!

Безсило повіки на очі впадуть,—
Старечі до рук моїх губи...
   А бачу —
   Безкрая скривавлена путь...
      І трупи!
      І трупи...

— Матусю! Хто очі мені замінив?—
Всміхнеться, щоб сліз не побачив...
Сама — до вікна, до неораних нив —
   І плаче...

Далеке майбутнє! Скривавлену мить
Якими житами засієш?
   ...Ой,мамо! Чого це так серце болить,
   Що й ти не зігрієш!

***
У дужих дні — немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна,—
Шумуйте, днів розбурхані моря!

Але не гнів, не заздрість і не втома
(Благословенний шлях, що ним іти!),—
Якась нова, словам ще не відома,
Солодка мука здійснення мети!

Хай іншим дні прозорі і покірні,
Нехай я сам покірний дням моїм!..
...О днів прийдешніх обрії безмірні,
О тишина моїх маленьких рим!

***
Плакала вона...Натомлену спину
День ховав за дахами дач.
А я з усіх фраз пам'ятав єдину:
   — Годі, не плач.

Годі?Не плач?Як це дико, їй-богу!
Ой, яке мертве усе в словах!
Взяти б серце своє — й об підлогу!
   — Ах!

Скрикнула б раптом. В одну хвилину
Бачила б верстви моїх шляхів...
Горбив день натомлену спину
Над горбами дахів.

***
Долі моєї ціна —
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце,— на!
   — Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
   — Сили!

А коли ж сила уся —
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!

***
Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.

От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не Мутер цей! Та карт колоду...
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти...
Відчинив я осені господу!

Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одуриш!
А проте живу. Журюсь, обідаю...
О,— болить мені, єдина!Чуєш?

***
Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
   Зблід
      Обрій...

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна
Рука до вуст несе порожню ложку...

Старий мовчить.Не досить слів хіба?
Думки — і ті розбіглися геть--чисто!
Зими тієї згинула ряба,
А полову тепер відніме місто!

***
На поле вийшов — зомлів:
Колос від колосу — чверть!
Висохло серце землі,
Кров'ю наповнене вщерть!

Кинув безсиле — агов!
Тільки луна, ні душі!
Вигадки ранку мого
Смуток вечірній здушив!

Поле, і місто, і я —
Море моєї рідні!—
Хто з нас хоч хвильку стояв
Справді над мукою днів?

***
Пропало сіно! Тільки покосили,
А дощ його й прибрати не дає!
Вже третій день ллє з усієї сили,
А особливо на моє!

В долинці саме. Їжте, коненята!
Журюсь, лежу, й книжок нових нема...
А за вікном темно-зелена м'ята
З-під стріхи краплі перейма.

***
Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив...

А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою лишивши слід,—
І у селян на стомлених обличчях
Не так помітно слово — недорід!

І жаб на луках оргія весела
Знялася звечора така жива,
Що крізь всю ніч вигукували села,
Так ніби пошепки, пісень слова...

А снилось так: гарячий з півдня вітер,
Коса гадюкою блищить в росі...
І у газет — нові колонки літер
Про те,що хліба вистарчить для всіх!

***
Надходить дощ. Шумлять бліді берези...
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно...
А дужий грім зустрів такі діези,
Що злякано дзвенить вікно!

Тікає день. Скриплять вози на греблі...
Під чередою стогне оболонь...
І раптом шріт — дрібні перлові краплі...
І знову вітер, гуркіт і огонь.

І вже туман пливе, бреде над полем,
Щоб за хвилину сонцем розцвісти,
Щоб навіть я з надією та болем
Твої старі перечитав листи!


Євген  Плужник (1898 – 1936)


***
Вже одспівали по дорогах гарби
Швидким жнивам мелодії свої,
І осені такі спокійні фарби
Ось-ось овіють небо і гаї...

І помандрують аж за синє море
Над смутком сел високі журавлі;
І хтось останній на полі дооре
Вузеньку смужку вогкої землі...

Та, може, вітер, трубадур осінній,
Від поля співом мудрим пропливе –
Про те, що сховано в малім насінні
Життя нове!

***
І вийшов на поле, а поле – мертве...
Тільки на обрії трьохрукий млин...
Від серця б щирого слова віддерти –
Такий натомлений!
Один!
Один...

І впав навколішки, і плакав ревно...
І чув, як лагідно ростуть жита...
І болем спокою себе упевнив:
Криваво зрошена, зросте мета!

– О часе велетнів! Прости утому
Мені, найменшому з твоїх синів!
І, невідомому в світах нікому,
Мені день радісний яснів...
Яснів...

– Дозволь, натомлений край поля згину!
І на обніжкові простерся ниць.
І ніби поле все житами:– Сину,
І біль натомлених – майбутня міць!

***
...І ось ляжу,– родючий гній,–
На скривавлений переліг...
– Благословен єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх!

Розцвітайте, нові жита!
...А на кожному колосі – мука моя...
О, воістину час ратай!
Славословлю його ім'я.

Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
– Це нічого, що я мов гній –
Під посіви твої нові!

– Бо ось вірю: зросту колись.–
І до когось вітрами:– Жни!–
...Серце, серце моє! Навчись
Тишини...

***
Люблю в уяві декілька сторінок
Історії назад перегорнуть:
Яснішає мені далека путь,
Що приведе на землю відпочинок!
Коли відчую я міцний зв'язок
Між днем біжучим і простором часу,
Такі упевнені стають відразу
Мій кожний порив, кожна думка й крок.

І ось старанно в пам'яті ховаю
Я спогади великі і дрібні,–
Бо і минулі, і прийдешні дні –
Мов сходи ті, що я по них ступаю,
Де незліченні споминів скарби,
Часів минулих досвід і наука –
Мені єдина певна запорука
Від помилок, що я їх був робив!

 

ГАЛІЛЕЙ

 От ликующих, праздно болтающих,
 Обагряющих руки в крови
 Уведи меня в стан погибающих
 За великое дело любви.
  М.Некрасов

  Марусі Юрковій присвячую

По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю і досі,
Бо ось знову дощі ідуть,
Осінь.

І коли повз кав'ярні, де теплі огні,
В черевиках іду подертих,
Чогось раптом спокійно-спокійно мені –
Чи то жити, чи вмерти...

Ах, ця осінь!
 Це з нею постійно так:
 Стисне серце в малий кавалок,–
І ось дні –
Наче сірий тифозний барак,
А за вікнами плями галок.

Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
   Ви!
Чиї щелепи мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави
Взагалі я дуже тихенький.

Не потрібно, звичайно, такої бридні
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обідає раз на три дні,
Інакше не можу!

Може, й справді такий обиватель я,
Що весь біль мій – пальто без вати;
Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,
Де закон – не по разу вмирати!

Що я можу про себе сказати ще?
Бути щирим – не всім зуміти!–
Хіба те, що під сірим вечірнім дощем
Десь на розі вити б і вити.

Так, як виє на місяць голодний вовк,
Дужий пращур собаки!
Не замовк,
 Не замовк,
  Не замовк
Голос споминів всяких!

Крізь минуле і кожну хвилину нову,
Крізь кохання чую і книгу –
Ау-у!–
 вовчий вигук.
Так, як виє дикун чорношкірий десь
У байдужі вуха природі...
Ах, я знаю, дикун той сховався увесь
В моїм серці насподі!

Так, як вили колись і мої діди,
Називаючи вий цей співом,
Коли співів чужих сліди
Заливали червоним пивом!

Гей!
Та тільки ж тихенький я...
І мені потихеньку вити
В мертві вуха нудних киян
Під осінній холодний вітер...

І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого...
І Тичина, і Рильський, й Олесь...
І нікого-нікого...

Ну кому розповім я про ранній біль
І про віру мою у біль цей,
Коли мрія загальна – щоб вісім неділь
Та на одному тижні зряду!

Та й не треба нікому ніяких слів:
Міліард дев'яносто чотири промови!
Головне – заробив і з'їв,
І щоб трошки здоровий!

Ну на чорта, встромившись в сівке пальто,
Комірком затуливши шию,
В гущу давніх повій і нових авто
Десь на розі безглуздо вию:

– Нехай буде воля твоя,
Часе мій,
На землі натомленій цій!
Комашинка маленька я
На твоїй байдужій руці...

Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе!
 Темний і босий!
Хай святиться твоє ім'я!

Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!

 Убієнним синам твоїм
 І всім тим,
 Що будуть забиті,
 Щоб повстати в безсмертнім міті,
    Всім
    Їм –
    Осанна!

Й раптом тиша мені незнана
Кривить сміхом покірний рот,–
Ах, і в серці гаряча рана –
Остогидлий всім анекдот!

Тоді бачу – в проваллях камінних
Чудернацький дикий танець!
І нікому ніхто не винен,
І давно вже з нас кожний – мрець!

Танці...злидні...карати...парфуми...
Гаманці...
Гаманці...
Гаманці...
Як до речі вигукують думи
Десь на розі старці!

Пруть до церкви, на смерть, в ресторани...
Жруть, торгують собою, плюють
В непромиті, неславлені рани,–
Живуть!

Гей, ти, вулице!
 Потного м'яса
Безбережна, безкрая ріка!
Й над усім – два словечки з Тараса
І обмитий дощами плакат!

Ну кому це потрібно сьогодні?
Дурень той, хто ще й досі поет!
Вчора – модні частушки народні,
А сьогодні – уривки з старих оперет!
 
Ет!
Нічні пригоди ріжні
Напрочуд дивовижні!
О часе!
Часе мій!
Хоч ти почервоній!

Ах!
В яких таких словах,
В рядках, скажіть, яких
На розі днів моїх
Від болю закричу?
Мовчу.

І, як і всі, лечу
З землею в далечінь...
О серце, відпочинь!–
Закон.

Ти не одне – мільйон!
І не мільйон – світи
Палають до мети
Вогнем!

А щоб за сірим днем
Десь обрій не загиб,
Попросимо підем –
Чи не допомогли б...
Homo sapiens я...

Хлип...хлип...
Дайте мені на хліб!
Кормителі!
Хай царствують ваші родителі
Вічно,
А я денно і нічно
За них
 хлип...хлип...
Дайте мені на хліб...
 Не минайте!

Темний я з болю – не бачу.
Радість останню трачу.
Чуєте: плачу –
Хлип...
Хлип...
Дайте мені на хліб
На шматочок...

Матінки, мене пожалійте,
Батечки, мене научіте,
Як його в світі жити
Мені...

О, ні!
Не копійки брудні!
Дайте шматочок щирости!
О, коли б серцем вирости
До безмежної,
 як біль, тишини!

Але мовчки проходять вони,
Кожний кожному завше далекий.
І вже вечір вогкий догнив,
І не сплять лиш аптеки...

Та ще серця самотній стук...
І лягає мокрий туман
На безлюдний майдан,
На брук...

Звук
Кожного
Кроку
Мертвий такий,
Так наче збоку
Минулі віки –
Вулиць провалля чорне...

Знову самотність знайома горне
До себе мою утому...
Що ж, додому –
Забудеться!

Та чого ж тільки кожна вулиця
Серед ночі чужа й нова,
А до серця тихенько туляться
Незнайомі слова:

– Гей, ви, села! Забуті ниви!
Чи на лоні ж ваших годин
Десь розквіт хоч один щасливий,
Вашим болем прекрасний крин?

Що я знаю? Нічого не знаю!
Взагалі я не знаю нічого...
Ах, я тільки конаю
Убого...
Ах, я тільки бажаю
Одного:
Тишини!
Хни...

Інтелігентщина ця вже!
Хоч би форма якась нова!
Просто завше
Нудні слова!

Кооператор один знайомий
(Сірий костюм, рукавички, бриль)
Говорив мені:
– Вам двадцять сьомий,
А ви й досі ще гниль!
Зрозумійте ж, що має рацію
Зараз бути лиш той,
Хто кохає кооперацію
Або має авто!
О!

А над містом пливуть тумани...
Орбітою лине Земля...
Як тихо безлисті каштани
Шумлять...

Десь зерно під ораним хутром
Вже, певно, рости почало...
А ніч так спокійно і мудро
До мене схилила чоло...

О ноче!
Ти чуєш, як стогне
Жадана моя тишина?
– Бо істини вічної вогник
Дорівнює жмені пшона!

О ноче!
 А хто ж тому винний,
Що ближче, ніж вічність,– куліш,
І мрія буває – двогривений?
Чого ж ти мовчиш?
Чого не ричиш
Над нами
Громами
Так,
Щоб змішались докупи гами,
Щоб догори ногами
Все!

Хай тоді день несе
Зойки! Нехай ридають!
Може ж, хоч так пригадають,
Що серце в людини є!

Бачиш – гниє
І досі
На розі
Каліка безногий?
І це там, де усі дороги
У прекрасну ведуть далечінь?
Так з яких же таких причин
Простягає огризок людини руки,
   Тільки що не хапає за брюки –
   Кумедний такий!
   А навколо плювки...
   Бруд з усіх місць...
   Певне, що нелегкий
 Хліб
 Їсть!
 О!
 Тож-бо й воно!

Ах, який це сюжет для кіно!
Які побутові трюки
Може дати, наприклад, безрукий,
Що з очима, повними муки,
Виє в пики фарбованих баб:
– Цигарки Гостабфаб!
 Ех!

А ще краще сліпець біля тину,
Що, зігнувши дугою спину,
Виє кожну хвилину:
«У каміна ».
А хвилина
Годину
Непомітно за руку веде...
І ніде
Не спочину!
Ніде
До загину...
Ніде!

І обличчя моє бліде
Не одягне ніколи усмішки,
Що бувала колись у людей
Над сторінками мудрої книжки...

Ах, ця мудрість!
Десяток слів.
Ну навіщо поеми й промови?
Головне – заробив і з'їв,
І щоб трошки здоровий!

І тоді вже, ноче, дивись –
Не врятують наради й накази,
Коли там, де серце колись,
Буде клаптик такої фрази!

І не вірю, не вірю – ні!–
Що сотворить добро недобрий!
   І погасли по вікнах огні...
   І туманиться обрій...

Місто спить.
І стоїть
На сторожі
Біля нього
Засмучена мить...
І болить,
І болить,
І болить...

Ой мій болю!
Ти днів моїх радосте!
В далечінь тебе час несе.
Може, там колись з тебе виросте
Виправдання за все!

О мій болю!
Єдиний!
Прекрасний!
Жертва моя далеким братам!
Там –
Біля ніг нової людини!–
Згасни
Коло радісних брам!

А я тобі дні віддам,–
Славлю тебе, великий!
Вірю – сльоза одинока каліки
Важить більш, ніж промови, баланси
 і тисячі віршів і драм!

Там –
Вам,
Нам,
Тобі,
Мені,
Їм –
Гей –
   Всім,
 Всім,
  Всім,–
Так буде:
Прийдуть дужі, щасливі люде;
А земля така й не така:
І машини прекрасні всюди,
Й без мозолів кожна рука.

І ось сядуть вони на квітчастих луках,
І розступиться час.
...І в крові, на Голгофі, в муках
 узрять нас.

Тоді голос – від моря до моря:
– Що з вас кожний робив тоді,
Як творилося наше вчора
На землі, від крові рудій?

І ось вийдуть похмурі й скажуть:
– Ми
Не хотіли, щоб правду нашу
Витягали з пітьми!

Знали смак у коханні й лікері,–
Та чи винні ж у тім, скажіть,
Що не знали зовсім про двері,
Що вели за біжучу мить?

Ну, пороли там часом...Одначе
Не звертались ніколи на «ти »!
Й раптом крикне хтось нетерпляче:
– А женіть їх під три чорти!

Тоді вийдуть горді, мов льви!
І не я... і не ви...
Інші.
Скажуть:
– Ми ті,
Хто, вірні меті,
Йшли безупинно до неї!–
З темних проваллів на скелі круті,
Світлом безсмертним укриті,–
Гей, через кров, через трупи братів!–
Кожний хотів
Перший меті
Кинуть під ноги лілеї!

Ми умирали за неї!
Ми убивали для неї!
Ми їй усе, що могли, віддали!
Так, наче кожен малий,
Очі у всіх змолодніють!
Благословенний, коли
Здійснену бачиш надію!

Хором земля й небеса:
– Благословенні довіку,
Хто себе кров'ю вписав
В книгу безсмертя велику!

Далі посунуть без ліку,
Збившись безглуздо докупи,
Трупи,
Яких я щодня зустрічаю
Після вечірнього чаю
На пішоході...
Годі!

Довго тягтиметься мить...
Вітер неначе безкрилий...
Потім до них: ідіть,
Бо не відали ви, що творили!

А після них...
Тоді...
Вийдемо ми, бліді...
Я і ті,
 Хто зі мною...
 Ті, що в житті
 Похилились травою!
І бліденькі-бліденькі ми всі...
І такі якісь... непомітні...
А навколо у всій красі
Часи заповітні!

І, здається, спокійно-спокійно нам...
І сказати нам зовсім нічого...
Ах, що вічно щасливим братам
До нашого болю нічного!

І тоді говоритиму я
(Ой ти доле моя!)–
так приблизно:
– Не дивіться на нас так грізно!

Ми тихенькі, тихенькі...
Як шепіт трави...
Ми той гній, на якому ви
Виросли пізно.
Не герої, не жертви... ми так собі...
Ті сіренькі, маленькі люди,
В кого серця гарячий бій
Болем виснажив груди!

І боліло, боліло нам
Там...
 в днях...
Ах!
 Не треба!
Під наметом нового неба,
На просторах полів нових –
Нині відпускаєши рабів твоїх,
Часе!

Бо ми бачили муку твою –
І вірили в радість!
Бо ми бачимо радість твою –
Змучені...
І нам скажуть тоді:відпочиньте!
................................................
Ах, ноче!
Вибач, що так охоче
Я розв'язав свого язика!
Це вже звичка в мене така –
Поговорити!

Та й не всім же діло робити:
Безробітний я третій рік –
От і звик.

І признатись – інтелігент...
Ну і всякі такі слова...
Та й до того ще на момент
Завернулась мені голова.

Це вже наслідок недокрів'я:
Небагато хліба в півфунті!
Пам'ятаєш таке прислів'я:
«Transit gloria mundi...»

А проте це, звичайно, дурниця!
Просто в серці мені убого.
Спіть спокійно, кому ще спиться,–
Тільки й всього!

Бо не стане чекати мить,
А то більше година,
Через те, що когось болить,
Що конає людина!

Та й нічого мені не треба!
Маю примус, ковдру й кімнату...
Навіть латку осіннього неба,
Димарями прип'яту!

І я зовсім, зовсім спокійний!
Ах, яка це безсмертна гармонія –
Революція, голод, і війни,
І маленького людського серця агонія!

Гей, ти, серце! Спокійно виконуй
Певну кількість ударів своїх!
Розподілено всім по закону
Біль і радість, утому і сміх!

І пливу я у безвість з Землею
По орбіті, що пише вона!
А над нею,
   під нею,
      за нею –
 тишина,
 тишина,
 тишина...

А живу я на поверсі шостому,
І живу від доби до доби,
І живу я, звичайно, по-простому,
Так, аби...

Раз на тиждень виходжу з дому,
Одягнувши пальтисько руде,
Повз вітрини тягну утому,
Куди шлунок усіх веде.

Ставлю явку на біржі праці...
Й знов вертаюсь у свій куток,
Де без сну на твердому матраці
Передумано стільки думок,

Що, коли підійду серед ночі
До знайомого добре вікна,
Бачать болем засмучені очі
Тишину до останнього дна!

Місто спить. На покрівлі іржаві
Віє вітер туманом вгорі...
І, як в кожній культурній державі,
Де-не-де миготять ліхтарі...

Позіхаючи, ходять дозорці,
Людський сон стережуть і майно –
По їдальнях недоїдки порцій,
У вітринах калоші й вино!

А за стінами – з храпом і свистом
Сплять натомлені, потні, брудні,
Хто з прокльонами, з радістю, з хистом
Під майбутнє угноював дні!

І пливуть вони разом з землею
По орбіті, що пише вона...
А над нею,
   під нею,
      за нею –
 тишина,
 тишина,
 тишина...

А там, вище, в безодні туманній,
В тишині, як на лоні мети,
В злотосяйнім блискучім убранні
Плинуть інші далекі світи...

І такий я маленький без краю...
І про біль свій кому розповім,
Що я з нього безглуздо конаю
У кутку на матраці твердім!

О далекі! Майбутнє безкрає!
Це для вас, о, я знаю, для вас
Свій терновий вінок посипає
Конфетті мій скривавлений час!

Й раптом ніч розриває на клоччя
Сміх не сміх і гроза не гроза –
Дика пісня, голодна і вовча:
Прокидається в місті базар.

І чиїсь закривавлені лапи,
Тіні творчої вічно руки,
Сіють рясно на дрантя й єдваби
 копійки,
 копійки,
 копійки...

На посади... В церкви...
   В ресторани...
Жруть... Кохають...
   Крізь зуби плюють
В непромиті неславлені рани...
Живуть!

Поруч злиднів – карати, парфуми...
 Гаманці...
 Гаманці...
 Гаманці...
Як до речі вигукують думи
Десь на розі старці!

Упаду на холодну підлогу,–
Сіро нидіє ранок в вікні,–
І молюся – не чорту! не богу!–
А очам моїх змучених днів!

О смутні і прекрасні довіку...
Через муку, утому і кров
Хай побачите справді велику,
Невмирущу, як вічність, любов!

А мені вже – нічого й нікого...
Як трава, я тихенький такий...
І до мене довірливо й строго
Посміхнуться далекі віки...

А вгорі, в далині, наді мною –
Неприступний для зору людей,
Оповитий віків тишиною –
    Г а л і л є й.

Гей!
   Герої!
      Каліки!
         Службовці!
 Торговці!
     Поетики!
А живіть собі, як вам бажається!
   Через те, що –
       ви чуєте?–
 все-таки
    о б е р т а є т ь с я!

 


Сканування та редагування Богдана Гордасевича 2008 р. м. Львів



Обновлен 22 дек 2016. Создан 03 мая 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником