Україна без Кучми. Спогади Миколи Ляховича

 

Україна без Кучми. Спогади Миколи Ляховича

рекомендую з відео і фото ось тут http://blog.i.ua/community/3252/940140/



Україна без Кучми. Спогади Миколи Ляховича. Частина 1

Це сталось близько 17:00 09.03.2001. В цей час я направлявся від Республіканського Стадіону, до ( одноіменної ) станції метро. Несподівано я помітив декількох молодиків, які дуже оживились побачивши мене. Судячи з того як вони щиро зраділи помітивши мене, я їм був дуже потрібний. Тоді ж в мене промайнула думка, що я вже їх сьогодні бачив. Спортивні куртки на атлетичних тілах, і в’язані шапочки низько натягнуті на очі, придавали їм ознак вуличних хуліганів-гопників. Те, що це не були унсовці я знав точно, але це могли бути представники якоїсь молодіжної організації, що входила в опозицію. Так, можливо я їх бачив в той день, у колоні демонстрантів.
Тим часом вони наближались мені на зустріч прискорюючи ходу, і чим менша була відстань між нами, тим більше їхні обличчя розливалися радістю…
Дивлячись на них, я думав, що ці хлопці можливо є новими «перебіжчиками» з інших опозиційних структур, що хочуть приєднатися до унсовців. Після кожної антикучмівської акції наші лави завжди поповнювались за рахунок інших опозиційних партій. Здебільшого мігрувала молодь, яка захоплювалась гоноровими і енергійними діями УНА-УНСО.

- За вами що, мєнти гоняться? – Жартуючи запитав я, коли молодики підбігли, і зупинились переді мною… Удар чимось твердим по моїй голові після удару мені під дих, заглушив відповідь одного з них. Посмішка якого з близької відстані остаточно втратила будь-які риси щирості. Так швидко мені ще ніколи не надягали наручники. Це сталося ще скоріш ніж до мене наблизився асфальт. В той час як декілька пар ботів випробовували міцність моєї голови, поруч тріщала радіостанція:

- Ето точно он! – повідомляв радісний голос – что с нім дєлать дальшє?
- Счас к вам подьєдут, провєрят і скажут что дєлать дальшє – лунала відповідь з радіостанції.

Підходили не раз. Я навіть не зрозумів хто саме мав «провєріть». Перевіряли всі. Піднімали голову, вдивлялись в моє обличчя (яке на той час вже було залите кров’ю), і переконавшись, що це «точно он», промовляли якусь фразу типу «морда бандеровская», або ж перепитували – «что кучма нє нравітся?». Після чого мою голову опускали з такою силою, що на тому місці мав би залишитись трафарет з характерними рисами мого обличчя на асфальті…

Коли і куди зникли молодики у спортивних куртках, я не помітив. Мабуть побігли одягати мундири,щоб скоріше отримати нагороди, за арешт особливо небезпечного «антікучмовского авторітєта». Або як вони ще висловлювались – «одного із бандеровскіх главарєй».

Далі мною опікувались «специ» в чорних одностроях, і судячи з їх поведінки, з душами того ж кольору. Коли один з них мене обшуковував, інший зауважив:

- Смотрі вниматєльно, от етіх фанатов можно ожідать чєго угодно, і заточкі, і гранати..

Не виявивши ні «заточок», ні гранат, мене потягнули в підігнаний неподалік автобус.


ІІ

Те що відбулося в мєнтовському автобусі, вразило мене чи не найбільше з того, що я побачив протягом цього неординарного дня. Раніше мене вже транспортували подібним способом. Зокрема 23 січня 2001р. в м.Рівне. Коли після побиття мєнтовськими спецпідрозділами студентів, які намагалися встановити атикучмівський пікет в центрі Рівного, мене разом з іншими демонстрантами везли у відділок для подальших тортур. Як і тоді мене кинули в кінці автобуса на тіла інших затриманих. Зазвичай мєнти навіть не звертають уваги скільки «рядів» із тіл затриманих вже викладено. Зрозуміло, що тим які лежать найнижче – найтяжче. Так сталось і в цьому випадку.

Спочатку я лежав з самого верху, але походу руху автобусу, який час від часу зупинявся, його наповнювали новими затриманими. З часом і мене частково завалили тілами інших затриманих. По тому як люди (в основному молодь) важко дихали і хрипіли, не важко було здогадатись, що перед «загрузкою», їх добряче побили. Ту атмосферу яка була в автобусі описати дуже складно, та на одному характерному моменті варто зупинитись детальніше. Коли автобус зупинився в черговий раз для загрузки затриманих, то мєнти втягнули якусь жінку. Побачити її я не зміг, але дуже чітко чув як вона плакала і просила щоб її відпустили. Ця наївна жінка зверталась до мєнтовських нелюдів:

- Синочки, відпустіть!?
Не знаю, на що вона сподівалась, але коли автобус рушив ці покидьки у мундирах, почали її бити. При цьому приговорюючи:
- Что сука старая, гаваріш нє бандеровка!? А откуда у тєбя антікучмовская лістовка?!

Чим більше жінка плакала, тим сильніше мєнти реготали і били її.

Не витримавши від жіночого плачу і скигління, я зібрався силами і як можна голосніше прохрипів:

- Що ви робите, нелюди, це стара жінка!?

Почувши мої слова, мєнти полишили свою жертву і кинулись до нас. Тобто до «складених» в кінці автобусу. Важко сказати скільки б продовжувалося побиття, якби не зупинився автобус і яничарів не відкинуло вперед салону. На цій «зупинці» в автобус втягнули якесь молоде дівча. Вона теж плакала і перепитувала за що її затримали, адже вона нічого не робила, а просто йшла до подруги, і що їй всього 15 років. На що один з мєнтів прокричав їй:

- Кака я ж ти кіянка, єслі разгаваріваєшь на украінском!?

- і почав її бити. Старша жінка, на очах якої відбувалось побиття тінейджерки, не зважаючи на те, що перед цим сама була жорстоко побита, спробувала вступитись за дівча. Почала благати щоб не били дитину. Це дитині не допомогло, бо ці виродки почали бити обох. Мєнтовська нецензурщина і їх божевільний регіт, заглушував наші обурення. Жіночий стогін і плач, здається лише збуджував мєнтів до більшого насильства. Вони бачили біль своїх жертв, і їм явно хотілось цей біль збільшити, аби отримати більшу насолоду.

Раніше мені доводилось чути демагогію про те, що «наша міліція, мовляв, погано працює через низьку зарплатню, і слабкий правовий захист їхньої професійної діяльності…». Зараз я переконаний, що в разі якби тим мєнтовським покидькам платили б 150 грн не за місяць, а за день, і підвищили б їм «правовий захист», то вони б ту жінку і дівчинку-підлітка не лише побили, а й ще б зґвалтували, наспівуючи при цьому: «наша служба і опасна і трудна…». Варто наголосити, що злочин цієї жінки і дівчини полягав лише у тому, що одна мала «антікучмовскую лістовку», а друга «разговарівала на украінском». По прибуттю до Московського РВВС у м.Києві, їх обох випустили прямо завтобуса, за наказом якогось «камандіра», навіть не заводячи у відділок для оформлення протоколу затримання.

Відразу після того як прогнали жінок з автобуса, витягли з нього й мене. Біля автобусу ще раз переконавшись, що це «Ляхович», мене між рядами «бєркутят» потягли по сходах у відділок.


ІІІ

Московський райвідділок м.Київ, станом на час коли мене туди доставили, вже був наповнений затриманими. В основному це були молоді люди, більшість яких з піднятими руками стояли в декілька рядів попід стінами. Туди ж спочатку поставили і мене. Руками я змушений був опиратися в спини хлопців, які стояли попереду.

Поруч із затриманими проходжувалися екіпіровані мєнти з різних «пташиних» спецпідрозділів, наносячи при цьому гумовими палицями удари по головах затриманих. Особливо нещадно били тих, хто від втоми і болю починав зі стіни сповзати додолу.

Один з тих хлопців, що стояв переді мною, теж почав потроху присідати. Я почав його притримувати, він дещо повернувся, і я вжахнувся – це був мій молодший рідний брат Григорій… Саме в цей момент, з якогось кабінету, вискочив мєнтяра, і заволав на весь райвідділок – «Хто тут Ляхович!?». Наввіть не роздумуючи, я автоматично відізвався і повернувся обличчям до них, аби лише не встиг це зробити мій брат. До мене відразу підбігло два «спєца», і нанісши декілька ударів, потягли до якоїсь клітки. Там наручниками прикували мої руки вгорі до прутів клітки. При цьому мої ноги ледь торкалися підлоги, від чого дуже заболіли зап’ястя. Та цей біль мене турбував не довго, бо його заглушив біль в тих місцях мого тіла, куди яничари наносили удари. Оскільки простору було мало, а бажаючих нанести декілька ударів «брігадному бандеровцов» було багато, то вони заходили по троє-п’ятеро міняючись. І то при цьому не раз матюкаючись один на одного, після того як у метушні отримували удари від своїх колег, які призначені були мені.



Мій малюнок, виконаний простим олівцем на папері А4, ще в СІЗО СБУ у 2001 році.

Через якийсь час з’явилися люди-«товстолобики», в чорних довгих шкірянках. По тому як вони владно віддавали накази екіпірованим «спєцам», я зрозумів що то офіцерня. Уточнивши, що це той хто їм потрібен, «спєців» прогнали. Товстолобики в шкірянках уточнивши ще раз моє призвіще, запитали «кто по партійності?!». На що я відповів просто – «Українець!». Видно така «партійность» дуже не сподобалась товстолобикам, бо на мене посипались такі удари, що мій організм не витримав, і я почав втрачати свідомість. І тому все що відбувалось далі, я пам’ятаю лише фрагментами, і як в тумані. Жирні мєнтовськи писки нахилялись до мене і щось кричали, роззявлячи свої хижі пащі так, що видно було їхні гланди. Вони кричали, але я їх не чув. Так само, як не відчував вже болю від їхніх ударів, адже на той час я вже не відчував свого тіла. Час від часу я ніби віддалявся від всього, але мені пхали під ніс нашатир, намагаючись повернути мене до свідомості. І коли я приходив у свідомість, то мене охоплював неймовірний біль, через який в мені лунала думка: «Це все. Помилуй Господи…». А потім я знову непритомнів. Товстолобики розуміли, що недоб’ються від мене більше ні слова, і їх охоплював злий відчай, тому вони наносили удари частіше, цілячись при цьому в скроні, якоюсь палицею. В останній момент, перед тим як в очах остаточно потемніло, мені здалося що я не в Московському РВВС міста Києва, а в енкеведистських казематах на Луб’янці в Москві… Свідомість не дозволяла прийняти те, що мене катують в Україні, за те, що бачать в мені українця… (зараз би написав «фрустрація»:) )

З часом мене відчепили від решітки, і почали тягати коридорами по тілах молодих людей, які валялись прямо на підлозі. Моя голова була опущена вниз, і я бачив, як мєнтовські бєрци ковзалися по крові, яка великими плямами була по всіх коридорах і кабінетах. Це була кров тих, хто був затриманий за такими злочинними (в той день) ознаками, як вік від 18 до 25 років, і розмова українською мовою.

В одному з коридорів, мене помітили лікарі швидкої, які оглядали затриманих. Після короткого огляду, лікарі зробили укол, від якого мені стало легко і райдужно. Все що відбувалось навколо мене далі, було наче в іншому вимірі.

Чому я сказав, що по партійності «українець» - не знаю. Мабуть моїми вустами тоді говорив Сам Бог. Адже коли мене хотіли забрати лікарі, якийсь мєнтяра (може й сбушник) заявив:

- Куда!? У нєво єщьо вся ночь впєрєді!

Якби лікар не пригрозив, що офіційно перекладе всю відповідальність за моє життя на цього блюстителя порядку особисто, то я потрапив би не в лікарню – а в морг. А відповідь «Українець», була тією провокацією, яка змусила яничар зразу вказати мені всю їхню «любов» до українців, а не розтягувати задоволення від тортур на всю ніч. Пізніше лікарів до затриманих не допускали. А в цьому райвідділі я був єдиний, кого відносили до «антікучмовскіх главарєй», і щодо кого були конкретні розпорядження з СБУ. Тому мордування передбачалось довгим, якби не втручання лікарів. Воістину – що не робиться, робиться на краще.



ІV

Очікувати машину швидкої, довелось у фойє райвідділку. Поруч зі мною було ще декілька скалічених затриманих і допитаних. Оскільки допитані не могли стояти на ногах, нас саджали на стільці.

- Что оні здєсь дєлают? Ви что здєсь виставку устроілі? – спитав один зі «спєцов» у конвою, який стояв поруч з нами.
- Іх повєзут в больніцу. – відповів оди із конвоїрів.
- А-а-аа! – відповів «спєц».

Після чого підняв захисне скло свого шолома, відкривши своє обличчя неспотворене інтелектом, і нагнувшись до нас процідив крізь зуби:

- Значіт так! В больніце скажєтє: шьол, споткнулся, упал ну і такоє. Нє здумайтє там жаловаться что вас мєнти побілі, а то будєт с вамі, то самоє что с вашім Чорноволом і Гонгадзе. – після чого «спєц» самовдоволено засміявся так, ніби видав дуже розумний і дотепний жарт. А в мене все ж промайнула думка: ці слова означають, що швидку має переїхати КАМАЗ, чи нас відразу повезуть в Таращанський ліс?! А може одне й друге?! Принаймі в цій кучмівській державі, це не виглядало б як сюжет фантастичного жаху. Це звичайна буденна робота компетентних органів. Головне щоб був заказ і наказ…

По дорозі до лікарні, швидку не переїхав КАМАЗ, і нікому не відрізали голову. Та сталась інша, не менш цікава і дивна пригода. Швидка, наповнена людьми які потребують негайної медичної допомоги включно з хірургічним втручанням, була зупинена ДАІшниками.

- Что случілось? – запитав у водія один з конвоїрів, вдивляючись у темряву за вікном.
- Зараз проїде президентський кортеж. - спокійно відповів водій швидкої.

По його тону можна було зрозуміти, що для нього така подія звичайне явище. А й справді, хіба варті чогось життя вмираючих у швидкій, коли на карту поставлено життя всіма любимого президента?
За декілька хвилин, повз швидку проїхала колона темних іномарок, у супроводі численної охорони. В одній з іномарок сидів «гарант», який після тяжкого трудового дня їхав відпочити, у одну зі своїх заміських резиденцій. Так близько один від одного в цей день ми були вдруге. І в друге очікувати доводилось мені, навіть не зважаючи на те, що на цей раз мені було необхідне термінове хірургічне втручання, адже з відбитою селезінкою лишались лічені години на життя.

В перше, в цей день, так близько один біля одного, ми були біля пам’ятника Шевченку, близько восьмої ранку. В той час як «гарант» мов переляканий пацюк, ховаючись за кущі, пробирався до пам’ятника, я був серед молоді, яку мєнти відтісняли кийками від Кобзаря. Молодь тримала транспаранти з написом «Правди!», і теж саме вигукувала. І кучмівські яничари-мєнти, дали їм «Правди». Дали стільки тієї «Правди!», що в багатьох від неї стався струс мізків. А ще «Правда» віддавалась болем нирок, і розтікалась українською молодою кров’ю на мєнтовських палицях і щитах. В цей знаменний для кожного українця день, кучмівська влада як ніколи була щедрою на відвертість. Кожен зміг взяти тієї правди стільки, на скільки вистачало мужності і здоров’я. По великому рахунку не важливо хто скільки отримав тієї «Правди», головне що кожному вистачить її на все життя. А от хто і що з тією «Правдою» робитиме – залежить від кожної людини особисто.

Я зі своєю часткою тієї «Правди», поломаними ребрами, черепно-мозковою травмою і травмованими внутрішніми органами сидів у швидкій, яка із включеними мигалками стояла на узбіччі. Витерши із очей кров, я вдивлявся у віддаляючийся «кучмовоз» і думав:
- це ж треба, два рази за один день довелось сперечатися за перевагу у пересуванні з «гарантом», вибраним з 50 млн! Світ дійсно тісний, і рано чи пізно один з нас двох має бути витиснутий. А поки що «гаранта» чекала м’яка постіль, а мене холодний і твердий операційний стіл. Та я ні за що не помінявся б з ним місцями.


V

В приймальному відділенні лікарні швидкої допомоги, було людно як на вокзалі. Мене завели в кабінет і посадили на кушетку. Вибравши момент коли конвоїри вийшли, я попросив медсестру середнього віку, яка записувала мої дані, щоб вона зателефонувала по запропонованому мною номеру телефону, і повідомила де я знаходжусь. Спочатку мене дуже здивувало, як вона жахнулася від мого прохання, показуючи всім своїм виглядом, що ніколи цього не зробить. Вона дивилась на мене такими очима, наче я їй запропонував вчинити якийсь злочин. В мене в голові був туман, і тому я не відразу усвідомив, що вона мене вважає як мінімум затриманим п’яним хуліганом, а то й взагалі злочинцем, адже мене привели під конвоєм. І тоді мені довелось сказати їй, що я не злочинець, а «революціонер», затриманий за участь в антикучмівській акції. Після цих моїх слів, з її обличчя почала сходити гримаса огиди і почав вимальовуватися подив та зацікавленість. І вже через мить, вона змовницьким тоном швидко прошептала
- Давай номер телефону…

В той час як вона швидко записувала номер телефону, я дивився на цю жінку замучену (як і кожну пересічну українку) побутовими проблемами і розумів, що в кожній людині живе романтик, і тільки сіра буденність вбиває в людях віру в те, що можна щось змінити на краще. Люди просто скучили за романтикою в реальному житті, не пересікаючись в буденності з борцями і заколотниками які здатні на самопожертву.

Через деякий час, кабінет знову наповнився конвоїрами. А ще з’явилися лікарі. Під час обстеження лікар почав натискати на самі болючі місця, від чого я знову ледь не втратив свідомість і шокувався. В очах знову почало сильніше мутитись, і в якусь мить мені навіть привиділось, що лікар це переодягнений мєнт, і що я взагалі в якійсь мєнтовській спец-лікарні. Саме тому, після того як лікар повідомив, що в мене відбита селезінка, і що мені необхідна термінова хірургічна операція – я почав відмовлятись. Його аргументи що мені залишилось жити максимум півтори години, на мене теж не справляли ніякого враження. Я навідріз відмовлявся лягати під «мєнтовські ножі», до того часу, поки мене не переконали що це звичайна лікарня, та й сили мене швидко покидали, і я вже геть був виснажений.

Саму операцію я пам’ятаю погано, хоч і робили її без наркозу. Пригадую як прийшов до тями, від болю і печії, лежачи на лікарняному ліжку. В палаті було темно, і лише крізь відчинені двері, з коридору проникало трохи жовтого світла. Це була звичайна лікарняна палата на шість чоловік, і крім мене там спали ще четверо хворих. Я спробував піднятися, але це зробити було тяжко, адже біль охоплював все тіло. Піднявши простирадло, я побачив, що повністю голий, а із мого живота торчить якась трубка, по якій стікає кров, у прив’язану до неї резинову медичну рукавичку.

Сціпивши зуби, я все ж таки піднявся, і обмотавшись простирадлом, як грек тунікою, притримуючи дренаж, що торчав із живота, почав підходити до дверей. Це давалось не просто, і я був зігнутий в три погибелі. Та все ж досягнув мети, і виглянув на коридор. Там було порожньо, і тоді я гукнув медсестру. За деяку мить з’явилось декілька медсестер, а з часом заспаний конвоїр. Мене почали вмовляти щоб я приляг і більше не вставав, бо мені не можна цього робити після перенесеного хірургічного втручання. Я пояснив, що хотів лише води, бо дуже сушило. Та замість води, якої як виявилось мені теж не можна, мені щось вкололи, і я знову заснув.


VI
Щойно відкривши очі зранку 10 березня 2001р., я зрозумів, що в цій палаті я в центрі уваги. Хворі шептались зі своїми родичами, які прийшли їх відвідати, і з цікавістю розглядували мене. Розпитавши де знаходжусь, попросив конвоїра аби покликав когось із медперсоналу, щоб дали мені знеболююче, бо все тіло охоплював біль. Того ранку я отримав знеболююче останній раз, бо потім відмовлявся від нього, аби не звикати.

Помітивши що після уколу я дещо оживився, хворі і їх відвідувачі почали розпитувати, що зі мною сталось. З їх запитань я зрозумів, що Києвом ширилися чутки про ціле «збройне повстання», яке не вдалося. Власне людей не цікавило яке то було «постання», їх цікавило більше чому воно не вдалося. Всі співчували мені, і злостиво косилися на мого невиспаного конвоїра, працівника Московського РВВС. А коли почали сипатись слова типу «кати» і «фашисти», конвоїр не витримав і почав виправдовуватись, що не має жодного відношення до тортур у відділку. І що весь той бєспрєдєл влаштували «спєци» із різних «пташиних» підрозділів МВС. А їх лише примушували писати рапорти, і складати протоколи на затриманих, для адмін-арештів. В яких вони писали, що «бачили» як затриманні нецензурно висловлювались, або «дебоширили». Хоча насправді в той день вони бачили тих затриманих лише в своєму райвідділку після тортур. І взагалі він (конвоїр) всією душею теж на стороні антикучмівської опозиції.

Скориставшись моментом коли конвоїр прикипівши очима до ніг молодої медсестри поплівся за нею з палати, я попросив у однієї з відвідувачок мобільний телефон. Та взявши в руки мобільник, я зрозумів, що не пам’ятаю жодного номеру телефону, крім домашнього до батьків. Туди дзвонити я не міг, адже не знав де мій молодший брат, і що з ним. В той час доля брата, не давала мені спокою. І тому треба було видзвонити тих, хто може трохи прояснити цю ситуацію. Всі номери телефонів, які потроху почав згадувати, не відповідали. Кругом була стандартна фраза «абонент знаходиться поза зоною досяжності». Тому я припустив, що всі ці люди, скоріше всього як і я заарештовані. Зрештою додзвонився до хлопців у Рівне, яким в двох словах повідомив що зі мною, і де знаходжусь, аби вони переказали цю інформацію потрібним людям в Київ.

Ще до обіду до мене почали приходити відвідувачі. В основному це були незнайомі мені, знайомі моїх знайомих, і батьки моїх знайомих, частина яких на той час самі знаходилися у райвідділках, по всьому Києві. Конвоїр з ранку так був наляканий «народним гнівом», що пропускав до мене всіх. Для цього достатньо було назватись моїм «родичем», «братом», «сестрою», або навіть майбутнім «тестем» чи «тещою». З коротких розповідей моїх «нових родичів», я дізнався про тотальні арешти патріотичної молоді в Києві. Про безчинства влаштовані мєнтовськими спецами в офісі УКРП Степана Хмари, на Димитрова 6., де було заарештовано багато членів УНА-УНСО, і про безпредєльні арешти студентів на залізничному вокзалі Києва. Розмах мєнтовських репресій не мав меж, тому й звався він – «бєспрєдєл». Але доля мого молодшого брата залишалася невідомою.

Близько обіду в палату прямо увірвалися Юрій Тима, Таня Чорновіл і Степан Хмара, в супроводі журналістів. Бідолашний конвоїр забився в куток, закриваючи обличчя від камер журналістів. Степан Ількович з ходу почав зривати з мене простирадло, аби представити журналістським об’єктивам мій порізаний живіт, і понівечене побоями тіло. Передчуваючи, що Хмара з ходу може оприлюднити не лише мій живіт, а й інші інтимні місця (оскільки я був навіть без нижньої білизни), мені довелося вхопитися за простирадло, і що сил його утримувати. Таке протистояння визвало в мене сміх, і я пояснив Ільковичу щоб він був акуратнішим. Саме момент коли я посміхався, показали по телебаченню, і його побачили мої батьки в новинах. Для них це було «deja vu», адже після тортур в Рівному 23 січня 2001р, вони теж дізнались про мою долю, з теленовин, побачивши репортаж з лікарні.

Поки журналісти знімали і брали інтерв’ю в лікарів, я дізнався що мій брат з черепно-мозковою травмою теж знаходиться в одній з київських лікарень під конвоєм. Де саме на той час ще не знали, але обіцяли як найшвидше дізнатися.

(це приблизно 1/3, з написаного в Лукянівці у 2002 році. Далі йшло про доправлення в СІЗО СБУ і перші тижні перебування в ньому)

P.S.
Сьогодні в мене ночував мій земляк-посправник по "9 березня", Володимир Горощук. Він приїхав в Київ на 10-ту річницю,і привіз із собою картину, намальовану кульковими ручками на простині СІЗО. Намалював ту картину ще один наш посправник-політвязень, нині вже покійний Василь Назар. Василь був інвавлідом, і як ще двоє молодих хлопців, після перенесених в кучмівських катівнях фізичних і психологічних тортур не дожив навіть до 10-ї річниці. Царство Небесне хлопцям. Ганьба тим, які їхніх катів таких як герасименки, савченки, воліки - в часи "помаречевої" влади робили заступниками Голови СБУ, зам-міністрами МВС, підвищували до рівня суддів апеляційного суду і т.д.

Картина виглядає так:



Картина намальована Василем Назаром

А це Володимир Горощук, якому "інтелектуали" з КДБ-СБУ кучмівського періоду, приписували "клічку" - "Вован", і це було "доказом конспірації злочинного угрупування":) Володимир попросив щоб фото включало в себе різні ракурси:



Політв'язень Володимир Горощук - сьогодні.

Володимир мене вговорював піти з ним до пам`ятника Шевченку, щоб сфотографуватися на історичному місці з іншими посправниками. Та я відмовився, не лише в силу певних сімейних обставин, але й тому, що потім на тих спільних фото, деякі з наших колишніх посправників непогано зароблятимуть, паразитуючи на сентиментах людей до тих подій... Тому користуючись нагодою, хочу всіх застерегти, що не має жодної "спілки" чи індивідумів (навіть якщо то реальні наші посправники-політвязні!) яким би було делеговане право, "збирати" якусь "допомогу" політв`язням "9 березня" чи їх сім'ям. Памятайте, що Ви даєте кошти конкретно тим особам які до Вас звернулись, а не політв`язням взагалі!

А головне, давайте не до тягувати коли антиукраїнський режим знову хапатиме патріотичну молодь сотнями і тисячами... давайте зупиняти їх вже зараз, доки вони мордують лише десятки. Тому першим Вашим внеском, може бути будь-яка допомога політв'язням яких мордують в Запоріжжі!

Христос посеред нас!
Слава Україні!

 

 

Україна без Кучми. Спогади Миколи Ляховича. Частина 2
14.03.12, 09:46 Твоя Україна

 

Побачивши мене у телевізійних новинах, репресивні органи кучмівського режиму захвилювались. Тому з 11.03.01р., охорона мого тіла була посилена. Так, я не оговорився бо це була офіційно саме «охорона», адже ніяких юридичних підстав брати мене під арешт не було. Справа в тому, що кинувшись катувати мене в Московському РВВС, ідіоти навіть забули оформити рапорт хоч на якесь надумане «правопорушення», аби мати хоч якісь «законні» підстави на моє затримання. Головним завданням моїх нових «охоронців» було недопущення до мене адвокатів і журналістів. Всі інші хто не мав відношення до таких «небезпечних» для мого життя (на думку кучмізму) професій як журналістика і правовий захист – могли спокійно мене відвідувати.


(виконано кульковими ручками на матерії Василем Назаром)

Перед обідом, в той день, до мене приходили двоє слідчих. Один з відділу внутрішніх розслідувань МВС, а інший з карного розшуку. Візити обох начебто були пов’язані з фактом моїх травм, але обох цікавили чомусь події які відбувались до мого затримання, а відповідно до побиття. Оскільки я сказав, що події які відбувалися до мого незаконного затримання після побиття достовірно пригадати не можу, то обоє відмовились протоколювати причини моїх травм. Хоч як вище згадувалось, саме по факту отриманих мною травм, з їх слів, були прислані до мене. Один з них був взагалі відвертий до простоти сказавши, що в разі якщо він запротоколює події які мали місце в Московському райвідділі, то потрапить на сусіднє зі мною ліжко в цій лікарняній палаті.

А вже під самий обід з’явились СБУшники – підполковник Платонов і старлєй Маліновський. Метою їхнього візиту був нібито допит мене як «свідка». Після того як я сказав їм теж саме що і попереднім слідчим, з фізіономії Платонова зникла лукава посмішка, і він почав шантажувати мене долею молодшого брата, якого, з його слів, вже встиг відвідати в той день в іншій лікарні. Зрозумівши, що шантаж на мене не подіяв, він прошипів крізь зуби як змія, що має одинадцятирічний досвід боротьби з українським націоналізмом у Львові, і що справиться з таким «бандеровскім вилупком» як я. Мені залишилось лише побажати йому «успіхів», у його безнадійній справі. Не дочекавшись від мене потрібної гебістам реакції у вигляді страху, Платонов заверещав так, немовби його різали, забувши при цьому, що знаходиться в лікарняній палаті, де перебувають тяжко хворі, прикуті до ліжка люди. Це обурило не лише відвідувачів, хворих і лікарів, а навіть мою міліцейську «охорону». Врешті спільними зусиллями гебістів нагнали як поганих псів. Вже з дверей Платонов гавкав, що «дістанеться до всіх», і всім за це «дістанеться», а саме за неповагу до «лицарів» плаща і кинджала, які стоять на захисті кумівського спокою.

Коли гебістів виперли, один з моїх «охоронців», який вчився на юридичному факультеті, мені шепнув: «правильно тримаєшся, нічого їм не кажи, хай самі доводять твої провини, а не запутують щоб ти сам на себе понабирав». З часом я його розпитав, і виявилось що коріння цього хлопця десь з околиць Холодного Яру, і його діди рубали чекістів на капусту, ще у 20-х роках.

Після розмови з гебістами я вже знав, що фабрикується кримінальна справа №74, за «фактом масових безпорядків». А від своїх знайомих, які після звільнення з райвідділків приходили до мене, я дізнався, що всіх хто хоч якось знав мене, катуваннями змушують підписувати сфабриковані протоколи в яких моє призвіще фігурує серед «організаторів безпорядків». Через рік потому на суді, всі «свідки обвинувачення» щодо мене, відмовляться від свідчень в протоколах, які їх змушували підписати тортурами і шантажами. А поки що, кипіла робота, по фабрикуванню справи №74, і десь мордували і катували людей, поки я валявся у безпорадному стані на лікарняному ліжку. Власне потрібно було лише підібрати момент і просто вийти з лікарні та розчинитися на планеті Земля. Це робилось легко. Але я не хотів навіть думати про це, бо тим кого зараз катують я все одно не допоміг би, а долі багатьох людей міг занапастити. Тай не в моєму характері ховатися від проблем, адже я звик сприймати всі випробування як належне, як етап боротьби за Велику Українську Державу. А як християнин, мав тягнути свій хрест на Голгофу, адже Воскресіння без розп’яття не буває. Прямі стежки ведуть в пекло, а до раю тернисті. Будучі вихований на таких засадах, я не міг собі дозволити навіть спробувати уникнути майбутніх потурань і репресій.

(Тут варто зазначити, що я недаремно присвятив стільки речень роздумам про моральну сторону можливої моєї втечі. Справа в тому, що мені її готували мої побратими. Було домовлено з деякими співчуваючими хлопцями з міліції. Як я писав, багато тих ППСників, були звичайними сільськими хлопцями з Київської області, в жилах яких текла справжня козацька і холодноярівська кров. Вони чітко розуміли хто є хто, і знали що силою злої волі, працюють на бандитів, які обирають їхніх батьків пенсіонерів. Тому коли деякі з них побачили мого побитого брата, якому щойно виповнилось 18 років, то вони готові були самі його викрасти і заховати. Так власне зародився в деяких головах моїх побратимів план втечі. Було навіть домовлено як і куди вивезти мене з братом за кордон. Але я тоді навідріз відмовився від цього. По-перше я особисто й не мав бажання, будучи вже «зафіксованим» як «організатор», відсиджуватись десь на Заході у статусі політичного біженця, тоді як мої спільники гниють у в’язниці, а нація перебуває в боротьбі. По-друге, в разі якщо б брату не вдалось вирватись, то я дав би 100% причину щоб його мали за що посадити до в’язниці, бо по подіях «9 березня», крім брехливих свідчень одного собаковода на призвіще Коломієць, у них нічого не було. Тому в березні 2001-го року, перебуваючи в лікарні, я навіть не схотів обговорювати деталі цієї втечі. А от через рік, як сидів у Лукянівському СІЗО, коли писав ті спогади, то напевне пригадав той шанс втечі. Але написати про це я не міг, бо це могло відобразитись «червоною полосою» у моїй особистій справі, з відповідними обмеженнями до кінця строку утримання за гратами - ред 2010р).


VIII

12 березня, до мене в київську лікарню приїхала мама, якій допомогли мої знайомі. Ще до виїзду в Київ, в моєму маленькому містечку на поліссі, мою матір охрестили «матір’ю декабристів». До того як прийти до мене, мати вже побувала в лікарні, де лежав з черепно-московою травмою мій молодший брат Григорій, який теж був під «охороною». Слава Богу, його теж весь цей час відвідували різні люди і підтримували. Від матері я дізнався, що в брата дійсно був Платонов і різними обманами і залякуваннями намагався змусити його підписати потрібні для фабрикації «справи №74» протоколи. Та це Платонову не вдалося і він вдруге проколовся.

Мати була дуже налякана тим що відбувається, та я заспокоював її, що все нормально, і що все буде добре. Хоча знав, що нічого «нормального» не має, і попереду нічого «доброго» не очікується, поки при владі залишатиметься дріб’язковий і мстивий Кучма. Та видавати своє занепокоєння не міг, аби ще більше не налякати матір.

Подальші дні проходили швидше. Кількість відвідувачів, за рахунок звільнених з мєнтовських казематів, збільшувалась. З часом я дізнався, що частину лідерів організації, серед яких і Шкіль, звільнили. Та це не було підставою для оптимізму, адже всіх могли заарештувати повторно. Що в майбутньому й сталось, з багатьма звільненими. Ще, звільнені із райвідділів, розповідали як їх засуджували до адмін-арештів і штрафів. Про те, як піднімали суддів в ночі, і в піжамах, прямо з ліжка у вихідні дні, тягнули для сліпого, з похмілля, затвердження вироків. На основі нафантазованих мєнтами рапортів.

Всіх моїх відвідувачів і надалі пропускали більш-менш спокійно. Конфуз виник лише тоді, коли прийшла уповноважена по правах людини Карпачова. Оскільки вона назвалась «представником Верховної Ради по захисту прав людини», то це викликало у сержантів занепокоєння, адже в цьому відчувався «правовий захист», від якого власне, вони й мали мене «охороняти». Лише втручання одного з лікарів дало можливість Ніні Іванівній потрапити в мою палату. А численні журналісти, що її супроводжували, були вигнанні.

Кожного дня тиск на лікарів з боку «компетентних органів» посилювався. СБУшники не давали лікарям спокою, тиснучи на них посередництвом різних контролюючих інстанцій, щоб вони мене скоріше виписали з лікарні. Саме тому, не можу не відмітити порядність лікарів, і почуття їхньої професійної відповідальності. Власне лікарі ризикуючи своїми робочими місцями і посадами, вперто не піддавались на тиск з боку гебні, відмовляючись виписувати мене до зняття дренажів і швів.

Розуміючи, що так довго не буде продовжуватись, і гебісти можуть лікарям добряче зіпсувати життя, 14 березня я вирішив, що на слідуючий день погоджусь на виписку.

Оскільки мої однопалатники дізнались, що 15 березня я маю намір виписуватись, а того ж дня в мене День Народження, то мій 25-ний ювілей вирішили святкувати 14 березня у вечері. Для цього на ринок «Юність», який був розташований поруч з лікарнею, було заслано ходячих хворих із сусідньої палати. Контингент пацієнтів в травматологічному відділенні в основному складався з людей далеко не байдужих до алкоголю, які й отримували свої травми на доброму підпитку. Тому це були великі спеціалісти в організації подібних заходів, і цьому не змогли завадити навіть «бдітєльні» охоронці. Як результат, святкування мого Дня Народження відбулось в декількох палатах із достатньою кількістю спиртних напоїв. Я особисто вживати міцні напої не міг, тому мені презентували баночку безалкогольного пива, яке я випив близько опівночі.


IX

Після лікарського обходу 15 березня, близько одинадцятої ранку, до мене підійшов один з лікарів і сказав, що більше не має сил чинити опір тиску з боку гебістів, тому мусить мене виписати. Але якщо я дуже того потребую, то він спробує протриматись до понеділка 19.03.2001р. Бо на це є всі підстави, зважаючи на реальний стан мого здоров’я, не кажучи про наявність незнятих швів. Але я сказав що нічого робити не треба, і щоб мене виписували, а шви знімуться пізніше. Як хтось пізніше пожартував: «розшнурують в СІЗО СБУ», адже на той час ми знали, що частину хлопців прямо з райвідділів забирають в гебіську тюрму.

В той час, як я майже зібрався на вихід з лікарні і була виписана довідка, в палату зайшла Оленка з величезним букетом квітів і вітальною відкриткою. Це справило на мене надзвичайно приємне враження, яке я ніколи не переживав до цього від отримання квітів. Оленка, разом зі мною і моїми конвоїрами спустилась в низ (я був десь на 9-му поверсі) де вже чекав мєнтовський ВАЗ. Там вона запитала чи можна їй проїхати зі мною, і їй без вагань дозволили сісти з нами в машину. По дорозі старший конвоїрів запевняв, що потрібно лише виконати деякі «формальності», і мене відразу відпустять. В крайньому випадку, з їх слів, з мене візьмуть підписку про невиїзд за межі України. А також, за їхнім планом, я вже в цей день мав виїхати з Києва по місцю прописки на Полісся, де маю лягти в лікарню, щоб мені зняли шви і долікували. Вони говорили все це дуже впевнено, наче саме вони вирішуватимуть цю справу, та я не звертав на їхні слова особливої уваги. Мені якось було навіть байдуже, що там планується, головне щоб скоріше визначитись, що мене реально чекає в подальшому.

Прогнавши від себе всі тривожні думки, я слухав музику з радіоприймача, і роздивлявся крізь вікно ВАЗика вже весняну столицю, де на вулицях розтавав сніг, і були ознаки що він більше не повернеться. Час від часу щось розповідала Оленка, і хоча в її голосі відчувалась напруга, та я все одно почувався напрочуд спокійно. Дивлячись як оживають весняні вулиці Києва, і як сонячне світло виблискує на обличчях киян – просто не можливо було думати про щось тривожне. Так ми під’їхали до Московського РВВС, де нещодавно (рівно тиждень тому) мене ледь не вбили. Але навіть ця обставина мене вже не бентежила. Взагалі, дивлячись при денному світлі на цей заклад, просто не вірилось, що то є саме те приміщення.

Машина зупинилась біля центрального входу у відділок і ми всі вийшли з неї.

- Ну що, пішли віддамо твої документи, оформимо папери, та й підеш святкувати свій ювілей. – сказав старший конвою. Зрозуміло, що перечити йому не міг. Передавши Оленці пакет з речами і подарований нею ж букет квітів, я направився за конвоїром до входу. Навіть коли відкрилися двері і перед моїм поглядом постало те саме фойє, яке закарбувалось в пам’яті залите кров’ю і заповнене побитою молоддю, я все одно не передчував нічого поганого. Тривога з’явилась коли, переступивши поріг РВВС, я озирнувся назад і подивився на Оленку, яка стояла на тому ж місці, поруч з автомобілем. Поки за мною закривались масивні двері відділку, я дивився на дівчину з букетом квітів і чомусь всім єством усвідомлював, що це вже останній кадрик волі, який закарбується на довго в моїй пам’яті. Навіть з часом, мені не вдалося віднайти причини, чому тоді прийшла така фатальна думка. Можливо я щось прочитав в Оленчиному погляді? Не знаю. Але постать дівчини з букетом в руках, і тривогою в очах, ще не раз виринала з моєї пам’яті, коли я закривав очі. І кожен раз, цей кадр з моєї пам’яті, закінчувався тим, що його затуляли масивні двері центрального входу Московського РВВС, наче віддаляючи мене не лише від свободи, а й взагалі від всього попереднього життя…


X

Я ще стояв і дивився на закриті двері наче сподіваючись, що зможу крізь них щось побачити, коли, після короткої розмови з черговим по відділу, до мене підійшов старший конвою. Він сором’язливо відводячи очі повідомив, що зараз всі на обіді, і що мені доведеться трохи зачекати. Де саме доведеться «трохи» зачекати він не сказав, але я вже й так здогадався де і скільки доведеться чекати. Тому абсолютно не здивувався коли мене завели в камеру допитів, забравши всі особисті речі, включно з паском і шнурівками. Тобто все як при затримані.

Довго сидіти не довелось. За кілька хвилин на мене наділи наручники і вивели на задній двір райвідділу. Там вже очікував новий ВАЗ, в який мене посадили на заднє сидіння, приставивши до мене прапорщика з автоматом. Побачивши таку картину, стало зрозуміло, що саме цікаве ще попереду. Зрозуміло, ніхто не відповідав на жодні мої запитання.

Потім, протягом шести годин мене зі скованими назад руками возили по Києву, курсуючи між Володимирською 33, і Московським РВВС. Видно в них щось не сходилось з документами, аби забезпечити якусь «законність» передачі мене від мєнтів до гебістів. Вже й не пам’ятаю скільки разів мотнулися туди-сюди. Один раз певно я втратив свідомість, бо прийшов в себе в якомусь кабінеті Московського РВВС, а навколо мене метушились лікарі, які робили мені укол. Їх підганяв якийсь гебіст в плащі. Після того як лікарів виперли, мене знову потягли у ВАЗ. Щоб більше не заковували наручниками руки назад, я пригрозив майору на передньому сидінні, що коли мене знудить, то я буду цілятись йому на голову. Лише після цієї погрози, мені перекували руки на перед. Описати важко, яке то було полегшення, коли в тебе поломані ребра, а на животі шви.

З Володимирської 33 (центрального офісу КДБ УРСР-СБУ) вибігали гебісти в плащах (вони мені в тих плащах виглядали як блазні), брали в майора якісь папери, і повертались назад Потім вони знову виходили з кантори, показували майору папери, і тицяючи в них пальцями щось розтлумачували йому, які і куди ще треба поставити печатки. Майор брав ті папери і ми знову, в старому і розваленому ВАЗі мчали до Московського РВВС. Там заїздили на задній двір, і майор знову з паперами біг до свого начальства за «правильними» печатками і підписами.

Під вечір старого майора це так дістало, що він виматюканий своїм начальством матюкав на чому світ стоїть гебістів. Здавалось ще трохи, і він від роздратування відкриє дверці машини і просто вижене мене з неї, як головний подразник. Він водію вголос так і сказав, що була б його воля, то відвіз би мене на вокзал, дав два-три рази по плечах дубинкою, щоб не повертався назад, та й відправив додому. Звідки ж малоосвідченому майору було знати, що на Банковій розроблений широкомасштабний план по боротьбі з «екстремізмом», і він возив в своїй машині не якогось провінційного хулігана, а організатора «безпорядків», що проходитиме в списку обвинувачених під №2. Не знав тоді і я цього. Не знав, що одного дня прокинусь ватажком ледь не збройного повстання. Тоді я лише чекав коли нарешті вже скінчиться їхня бюрократична метушня, і мені пояснять, що від мене хочуть і для чого весь цей цирк, якщо було достатньо повідомити куди і коли я маю з’явитися, і я б туди сам приїхав, навіть не зважаючи на ювілей.


XI

На вулиці було вже темно, коли на Володимирській до ВАЗу підійшло декілька гебістів в сірих плащах, і сказали щоб мене виводили з машини. Відразу тут, біля машини, з мене було знято наручники, які того дня більше на мене не надівали. Щастю майора не було меж, коли він нарешті позбувся цього «особливо небезпечного злочинця».

Ступаючи по паркету в центральному офісі СБУ, в оточені гебістів в сірих плащах, я чомусь і не задумувався, що це саме той будинок де в сталінські часи мордували цвіт української нації. Звідти вивозили десятками і сотнями на Биковню. Що це саме те страшне місце, в якому розроблялась вся стратегія боротьби з Українською Незалежністю. Я був дуже виснажений, і тому тоді в моїй голові було взагалі порожньо, і ніякі почуття крім байдужості не турбували мене.

Завівши в якийсь кабінет, заставлений штативами з відеокамерами, мене посадили на стілець. Як би не специфічні відомчі шафи і статуетка погруддя «жєлєзного фєлікса» на столі біля монітора комп’ютера, то можна було припустити, що я потрапив в телестудію. В кабінеті було ще п’ятеро гебістів, один з яких бавився на комп’ютері. Декілька хвилин п’ять пар очей розглядали мене наче експонат в музеї динозаврів. Тишу в кабінеті обірвав підполковник Платонов, який радісно щось говорячі наблизився до мене протягаючи мені руку, наче ми з ним старі приятелі, які довгий час не бачились. Від такої несподіванки я навіть на мить оціпенів. Але швидко оговтавшись і ще раз подившись на протягнуту руку Платонова, промовив:

- Не вже ти думаєш, що я потисну руку, яка винищувала цвіт нації на протязі одинадцяти років у Львові?

Якщо сказати що мої слова розлютили старого гебіста – то не сказати нічого. Вмить з його обличчя злетіла радісна посмішка і воно стало страшною гримасою. Він ще раз подивився на свою руку, наче намагався там розгледіти те, що не дозволило мені її потиснути, а потім обернувся в сторону своїх підлеглих, які в той час ховаючи свої посмішки відвертались від нього. По всьому вигляду Платонова можна було зрозуміти, що він почувається себе так, наче на нього вилили відро помиїв. Напевне в той час на моєму обличчі, як і в його підлеглих, з’явилась посмішка. Бо коли він ще раз глянув на мене то його очі загорілись полум’ям ненависті. Він різко повернувся до гебіста за комп’ютером і тицьнувши в нього рукою яку щойно протягував мені, ображеним тоном сказав:

- Я думав з Миколою Петровичем поговорити, але раз він так себе поводить… то оформляй документи і везіть в тюрму!

Останнє слово було так вдало наголошено, що вразило й мене, але я усвідомлював, що все одно від мене нічого не залежить, і тюрма мене сьогодні чекає в любому випадку. Не дарма ж гебісти декілька днів тероризували лікарів щоб хутіш мене виписували з лікарні, і цілий день під дулом автомата возили мене по Києву. Тому після того як з кабінету мов ошпарений вискочив Платонов, гебіст за комп’ютером почав перебирати на столі папери, мабуть в пошуках потрібного документу. По тому як він не поспішно це робив я зрозумів, що це ще не кінець вистави, яку гебісти влаштували на моє День Народження.

Після того як потрібний документ був знайдений, мене обшукали і вилучили все що було в моїх кишенях. А там крім записної книжки, невеликої суми грошей і друкованих опозиційних листівок не було більше нічого. Підписувати протокол вилучення без адвоката, я навідріз відмовився. Тому один із гебістів взяв в мене номер телефону мого адвоката і вибіг з кабінету наче б то зателефонувати йому. Через декілька хвилин повернувшись повідомив, що мого адвоката на місці не має і ні за яким телефоном його віднайти не можуть. Щоб не повірити цьому блазню, мені було достатньо й того, що він не дзвонив з того телефону, який знаходився в кабінеті, в якому тримали мене. Та тоді я не знав, що мій адвокат разом з мамою в той час стояли під цим будинком, а їх не пускали, збрехавши що мене там не має.


XII

За деякий час, як і очікувалось, Платонов повернувся в кабінет, де тримали мене. Присівши за столом, почав розповідати як він весь час намагався додзвонитись моєму адвокату. Я сказав, що мені навіть не зручно за ці клопоти, і запропонував, щоб він дав мені можливість самому зателефонувати до адвоката. Але мені повідомили, що в нашій «правовій» Державі такі «послуги» не передбачені. Проте Платонов погодився подзвонити до мого адвоката в моїй присутності, і лише на іншому кінці відповіли, що адвоката вдома не має, він не уточняючи де його можна знайти, відразу кинув слухавку. Це й не дивно, бо на відміну від мене, Платонов добре знав, що адвокат з моєю мамою стоїть в цей час під цим управлінням, і проситься щоб його пустили на мій допит, а йому брешуть, що мене тут не має. Зате мені стало остаточно зрозуміло, що ніякого адвоката я сьогодні вже не побачу.

Гебіська вистава на цьому не скінчилася, не зважаючи на те, що було вже далеко за восьму вечора. Платонов знову почав, вже спокійним тоном натякати, що доля мого молодшого брата буде залежати від моєї поступливості. Що для того, щоб я залишився на підписці, мені достатньо зробити певні заяви про те, як (на думку Платонова) лідери «антикучмівської опозиції» мене «підставили» і «використали». А от він такий «хороший» дядько хоче мені допомогти. Той маразм, який він говорив, не міг в мене знову не викликати щирий сміх. Це Платонову знову сильно не сподобалось. Щоб задіти мене за живе, гебіст нагадав мені, що мого молодшого брата виключили з навчального закладу через те, що я «втягнув» його в антикучмівську опозиційну діяльність (це було геть не так, я не «втягував» брата, але він був під своїми надуманими кліше). На що я відповів йому, що це «не велика втрата», адже Джордж Сорос, обіцяв проплатити навчання за кордоном, всім студентам, яких виключать з навчальних закладів за опозиційну діяльність…

Ці мої слова, у гебіського підполковника (московита за походженням, який досконало володів українською) викликали таку бурю нестриманих емоцій, що він запалився найбільшим ентузіазмом за весь час допиту. Платонов почав мені розповідати про те, як «жидівські капітали» проникають в українську політику, аби «приватизувати» Україну. Заглядаючи в моє здивоване обличчя, він певно подумав, що відкрив мені «істину», бо ще з більшим ентузіазмом почав мене «просвіщать». За короткий час він встиг згадати всю ненависну буржуазію, гнилий «Запад», і не забувши звісно про Лазаренка. Під кінець своєї (я переконаний) щирої і відвертої промови, Платонов так само щиро, будучи впевненим, що просвітив і переконав мене, запропонував мені описати «як Сорос фінансував опозицію». Коли я остаточно зрозумів, що він дійсно увірував в те, що я знайомий з Соросом (чи навіть припускає таке) – це вже викликало в мене не просто сміх, а регіт. Тепер вже Платонов дивився на мене здивованими очима, поки я не пояснив, що про навчання оплачене Соросом за кордоном, я прочитав у газетах, які розповсюдили з цього приводу заяву Луценка. Згодом одна зі статей з цим повідомленням, була підшита до матеріалів «справи №74», а на той час борець з «жидівським впливом», почувався останнім ідіотом. Тому знову як ошпарений вилетів з кабінету.

З часом він ще декілька разів забігав у різному гуморі, намагаючись розіграти новий спектакль, а коли вистава провалювалась, він погрожував, що засадить мене на десять років і вибігав. Врешті він пообіцяв, що повісить всі гріхи опозиції на мене, і зробить мене головним обвинуваченим, і я «забутий» і «зраджений» союзниками-опозиціонерами поїду на кучмівські концтабори, де згину і ніхто про мене не згадає. Мене його слова дуже засмучували, але не тому, що він можливо правий у своїх прогнозах щодо моєї подальшої долі, а тому, що так низько мене оцінює, що начебто ці його «шняги» можуть змінити моє ставлення до їхнього «слєдствія», або похитнути мою віру і переконання.

Коли мене вивели на вулицю, було близько одинадцятої вечора. Біля входу стояло дві іномарки і мене разом з конвоєм посадили в ту, що стояла позаду. Наручники на мене не одягали і конвоювали мене звичайні молоді гебісти в сірих плащах. Через декілька хвилин я побачив як у машину, що стояла попереду, посадили ще одного мого посправника Руслана, і обидві машини синхронно рушили по вечірньому Києву, в сторону тюрми.


XIII

Мене везли в тюрму, але я уяви не мав де це. В машині було тихо, гебісти між собою навіть не розмовляли, і мені, втомленому, хотілось заснути. Але за якісь 15-20 хв., фари машини освітили темні, великі, з колючим дротом, ворота. І в цей час дуже голосно заграв шлягер групи ДДТ «Родіна». Як зараз пам’ятаю, в момент коли зі скрипом почали відкриватись ці, далеко не гостинні, ворота, звідкілясь голосно лунало:




2004 р., біля сцени Помаранчевого Майдану. Фото Зоряна Шкіряка (якщо не помиляюсь).

«…Черные фары у соседних ворот,

Лютики, наручники, порваный рот.

Сколько раз, покатившись, моя голова

С переполненной плахи летела сюда, где

Родина.

Еду я на родину,

Пусть кричат - уродина,

А она нам нравится,

Хоть и не красавица…»


Пісня лунала так голосно, що незважаючи на втому, я ледь не почав підспівувати. А в цей час машина почала заїзжати у внутрішній дворик («конверт»), який був суцільно огороджений стінами будинку. На подвір’ї метушились люди в камуфляжах. Машина зупинилась. І коли водій заглушив мотор та погасло світло на панелі приборів, а пісня «Родіна» продовжувала так само голосно лунати – я нарешті почав усвідомлювати, що ця пісня, яку я сотні разів підспівував лабухам, що грали її на гітарі, звучала не з приймача автомобілю… Пісня Шевчука звучала в моїй голові, і її крім мене ніхто не чув. Усвідомлення, що це якась «звукова галюцинація» - мене приголомшило, а метушня і сірі декорації навколо ще більше мене стривожило. Все це виглядало дуже моторошно, і аж не вірилось, що це все реально, і відбувається зі мною. Якби мене вивели б і під барабанний бій поставили до стінки щоб розстріляти – то через втому і сюрреалістичність цього всього, я напевно ні трохи не злякався. Не вірилося б що це не витвір моєї втомленої психіки.




Мапа розташування СІЗО СБУ м.Київ

В «конверті» гебіського СІЗО (пр.-к Аскольдів 3-а, на мапах не шукайте, бо ця гебіська тюрма «внутрішня», в середині будинку «3б»), мене вивели з машини і передали тюремним черговим, які відразу завели мене в «боксик» (камера де в’язні очікують) і наказали роздягатись. Помітивши на моєму животі шви, тюремщика аж затрусило і він було на мене ледь не накинувся, чого я нічого не повідомив про них. Довелось йому нагадати, що мене про це ніхто й не запитував (стривожило тюремщика не моє здоров’я, а те, що може з ним бути, якщо я скажу що отримав ці всі пошкодження в їхньому закладі, тому він мав зафіксувати, що мене «таким» їм привезли).

За декілька хвилин була викликана швидка медична допомога, і оглянувши, медики зробили мені якийсь укол, від якого зменшився головний біль, який переслідував мене практично цілий день (як не як, другий струс моску за півтора місяця). А потім мене відвели в душ з холодною водою. Доки я мився, за мною спостерігали вуяристи, наче я міг там втопитись. Хоча мені пояснили, що дивляться, щоб я «чого не будь собі не заподіяв».

Весь мій одяг, крім маминих в’язаних шкарпеток, вилучили. Видавши взамін робу, майку, труси і кирзові чоботи зі штампами «СІЗО СБУ» і «Тюрма№1 УССР СИЗО КГБ». Щойно я вийшов переодягнений із лазні, один з наглядачів пожартував: «О, смотрі, как нова копійка!». Мені було не до жартів, і тому я лише кисло посміхнувся. Коли завели знову в боксик, то додали ще й куфайку. А з особистих речей повернули лише цигарки, запальничку і кусочок освяченого в церкві хліба, який дала мені на одному з мітингів в Рівному, якась бабуся, колишня бранка сталінських концтаборів. Взявши в руки цей замотаний в газету кусочок хлібця, я ще пригадав її слова, що він має мене захистити «від тюрми і кулі». Те, що я вже перебував в тюрмі не відштовхнуло мене від цього подарунка, і тому я кинув його до кишені куфайки разом з цигарками і запальничкою.

Мене повели по заграчених сходах на гору, а на третьому поверсі повели по коридору, з одного боку якого була глуха стіна (якраз та що розділяє із зовнішнім будинком №3б), а з іншого металеві двері камер, біля одніє з яких лежав змотаний в рулон матрац, на ньому складена постіль, а поруч стояв металевий чайник. Там ми зупинились:

- Ліцом к стєнє. Ожідаєм. – і в той же час наглядач почав відкривати двері, із специфічним металевим скиглінням і грюком. Коли двері відкрились навстіж, наглядач повернувся до мене і тріумфальним тоном сказав:

- Ну што УНА-УНСО, бєрі матрац і прахаді в апартаменти.

Двері за мною закривались з тим же скиглінням. Стоячи в одиночній камері (3х6 м), я звернув увагу лише на одноярусну нару, грубо зварену із тонких і кривих, полос викрашеного металу. Майже автоматично постелив і присівши на нару запалив цигарку. Хотілось зібратися думками, але ніяких думок не було. В голові було порожньо. Допаливши цигарку, я підійшов до розташованого поруч з дверима звичайного вимикача, і натиснув, щоб вимкнути світло. Світло не погасло. Натомість відкрилась «кормушка», і там з’явилась голова наглядача:

- Што хочєшь? – запитав він, з цікавістю розглядаючи мене.

На що я пояснив, що просто намагався вимкнути світло. Розсміявшись, наглядач повідомив, що той вимикач для виклику таких як він. А світло в камерах не відключається ніколи, а якщо я надумаю накритись з головою, то одіяло в мене відберуть.

Вислухавши його інструкції і мало що зрозумівши, я завалився спати. В серце стукали думки про долю рідних, але їх довелось жорстко заблокувати. Та втома, яка мене охопила, перебивала і світло, і біль поломаних ребер на страшенно кривій, жорсткій і незручній нарі. Єдина думка яка промайнула після того як радіо відіграло гімн, і я повністю відключився, була: «Оце так відсвяткував двадцятип’ятирічний ювілей…» .

http://maidan.org.ua/static/mai/1300297179.html

 

 

 

Україна без Кучми. Спогади Миколи Ляховича. Частина 3
14.03.12, 09:56 Твоя Україна

XIV

Прокинувся я відразу, щойно наглядач спробував відкрити кормушку. А коли він вставив в її отвір свою невиспану фізіономію, я вже стояв на ногах.

- Одєвайся і заправляй постєль. – Сказав він і закрив кормушку.

Прибравши постіль, додав звуку в радіо над дверима, і вмившись сів на нару розглядаючи камеру. В ній крім нари, був лише стільчик і невелика тумбочка. Парашу розташували біля самих дверей, унітаз якої прикривався дерев’яною кришкою. Щоб скористатися туалетом, потрібно було викликати наглядача, який на коридорі включав воду, щоб вона подавалась в унітаз для зливу, а потім по сигналу відключав. Сигнал подавався лампочкою розташованою над дверима камери на коридорі. Для цього потрібно було вмикати і виключати вимикач розташований біля дверей.


Це камера №31 СІЗО СБУ, на поверх вище, в якій мене утримували дещо пізніше... але крім наявності телевізора, все інше було подібне... Мал. 2001р, СІЗО СБУ.



Стіни камери були покрашені в сірі тони, але естетичне враження було краще, ніж я до цього мав уявлення про тюремну камеру. Підлога встелена без візерунковим лінолеумом. Якби не та параша біля дверей «відкритого типу», грати і короб на вікні, то ця камера нічим не відрізнялась від дешевого совєцького готельного номера, у якомусь пересічному райцентрі. Доречі, короб за вікном був розташований так, що з вікна можна було бачити лише небо, і голубів які на ньому розсідалися. З часом я зрозумів, що голуби прилітають за графіком харчування в’язнів, які з ними ділилися своєю пайкою. В той день мені не було чим пригостити своїх пернатих гостей, бо я відмовився від харчів. Кухарка довго намагалась мене вмовити крізь кормушку, але з цього нічого не вийшло. Перш за все я вимагав зустрічі адвокатом, а взагалі в мене й апетит якось пропав через цей екстрім.

На 16 березня (перший мій день у СІЗО СБУ), припал п’ятниця. Саме в цей день традиційно відбувався обхід в’язнів, особисто начальником СІЗО, яким тут був поковник Петруня Віталій Федорович. Він там працював ще тоді, коли це СІЗО приймало членів УГС та інших відомих дисидентів. Між нами з першої секунди виник конфлікт, коли він близько восьмої ранку переступив поріг камери. А коли цей старий енкеведист почав непорядно висловлюватись щодо головнокомандувача УПА Романа Шухевича (між іншим називаючи його «жидівським прислужником»!), моя ослаблена рука сама потягнулася до стільця, які в цій тюрмі не прикручувались до підлоги. Вже з коридору Петруня кричав, що доки я вийду з його казематів, то з мене вилетить вся «бандерівська дурня», і вийду я «іншою людиною». На що я йому не вагаючись зарікся, що «іншим» мене хіба винесуть звідси трупом. З того часу спілкування з Петрунею було м’яко кажучи напруженим. Він вважав мене «відбитим фанатиком», і розпускав брехливі чутки, що я на стінах камери власною кров’ю пишу націоналістичні і антикучмівські гасла. Зрозуміло, що такі написи я робити не міг, бо й так багато залишив своєї крові в Московському РВВС м.Києва. Але на вас Віталій Федорович за ці «кроваві навєти», я зла не маю. Мені було приємно дивитись як тремтить начальник слідчої групи полковник Микола Герасименко, залишаючись в кабінеті зі мною на одинці, наслухавшись цих Петруніних жахів про мене.

День тягнувся неймовірно довго. Ще нещодавно я мав проблему з великим простором на який не вистачало часу, а зараз навпаки – не вистачає простору, на таку велику кількість часу. А ще страшні болі в голові і по всьому тілу, і не менш болючі думки, які розривали мою травмовану голову. Думок було багато, але відсутність інформації зводила роздуми нанівець. Кількість цигарок в пачці неухильно зменшувалась, а час наче стояв на місці. Навіть годинна прогулянка у дворику 3 х 6 метрів, не внесла ніяких барв. А той сніг який падав з темно синього, холодного неба, через дрібну сітку натягнуту вгорі, наче кричав мені, що весни в цьому році не буде…


"Плин часу". СІЗО СБУ 2001р. Цей primitivus звісно не пензель Ніко Піросмані, але поки що і не Мартін Рамірес...:))

Повернувшись в камеру, я відчув як мою внутрішню виснаженість і порожнечу, заповнює порожнеча сірої камери. Я був в суцільній порожнечі, духовній, розумовій, фізичній тощо. Ця порожнеча тиснула на мене таким тягарем, що аж здавалось я от-от втрачу свідомість. Врешті цей вакуум розірвала думка, як блискавка: «Що таке «порожнеча», для такого віруючого як я, який вірить в те, що ніколи не бачив?» Так, я вірив в те, що я ніколи не бачив, і не чув. Я вірив в «порожнечу», яка завжди була моєю твердю. І зараз ця «твердь-порожнечі», наче матеріалізувалась, поглинувши мене із середини із зовні. Я був наче в обіймах Бога, якому раніше просто беззаперечно вірив, і про якого нічого по суті не знав окрім «Отче наш…». Тому, як ніколи в житті, я прочитав «Отче наш», і помолився так пристрасно, що здавалось зараз почую відповідь… Попросив в своїй молитві не багато. Про себе сказав: «Господи, не прошу в Тебе не полегшення страждань, ні скорочення терміну. Прошу лише одне: дай мені сили з гідністю пройти всі ті випробування, які Ти попустиш на мою грішну душу під час цього увязнення… Амінь».

І тут зненацька сталось диво! Порожнеча, раптово, знову ожила твердинею в моїй душі. А за стіною почув як хтось співає марш УНСО. Ще напевне ніколи слова цього маршу не були для мене так зворушливі. Чути було, що співає людина далека від музикального слуху і голосу але, що то один із наших, я сумніву не мав. Тому спробував докричатися, але залишився не почутий. Та той заряд енергії від маршу УНСО, який я отримав, надзвичайно підсилив мою віру і впевненість.

"... В бою загину, не на базарі,

Сьогодні я, завтра він, післязавтра ти.

Кому – на лаврах, кому – на нарах,

Кому – в УНСО, кому – в мєнти!..."

XV

За вікном вже давно стемніло, в камері стало прохолодно, і тому накинувши куфайку, я ходив туди-сюди, від вікна до дверей. В обід мене водили до лікаря, але його медична допомога обмежилась підрахунком десятків гематом на моєму тілі, і вимірюванням тиску. Стало очевидно, що сподіватись на якесь лікування марна справа. Головне щоб післяопераційні шви не довелось знімати самому. Не вірилось, що як і обіцяли, мене вивезуть з цієї могили в лікарню для їх зняття.

В той час коли в черговий раз повертався від вікна до дверей камери, відкрилась кормушка і байдужий голос повідомив:
- Собіраємся к слєдоватєлю. – і кормушка закрилась. Я було заметушився, та потім відразу завмер як вкопаний – що ж «збирати», коли все що маю й так на мені!? Але хвилювання наповнювало мене, і присівши на нару я закурив. Знову хотілось все обміркувати, та обдумувати не було чого. Адже я толком і нерозумів в чому мене обвинувачують. І взагалі, що крім бруду на антикучмівську опозицію, хочуть вибити з мене. Тому мовчки сидів, і вслухався у звуки поза межами камери. Було чути як гримають металеві двері сусідніх камер. Як по коридору когось водять, але що там відбувається я не розумів. Час тягнувся неймовірно довго, а мене все не забирали. Так я просидів майже годину в тривожній напрузі перед невідомим, тим, що відбувається за дверима. Якби після того очікування мене вивели на страту, я б не здивувався, бо очікував найгіршого. Особливо як впродовж дня пригадав дещо з того, що знав про подібні гебіські заклади.

Коли мене нарешті повели ледь освітленими коридорами, попередньо обшукавши прямо біля дверей камери, я вже остаточно був готовий навіть до нових тортур. Та в кабінеті слідчих дій мене чекав молодий слідчий (Попович Павла Іванович) і мій адвокат (Макар Іван Іванович), якого я бачив вперше в житті. Що це був саме той адвокат в мене сумніву не було, бо в нього як то кажуть на лобі було написано, що він теж сидів у Львівському СІЗО СБУ, як обвинувачений по такій же статті. Та то були такі бурхливі часи, що він ледь не з камери потрапив до Верховної Ради нардепом.

Познайомившись зі слідчим і адвокатом, почав відразу розпитувати останнього, що власне відбувається. Але крім записки від мами зі словами: «Микола тримайся, ми з тобою», більше нічого не дізнався про те, що відбувається на волі. Та одну неприємну новину адвокат все таки приніс. З’ясувалось, що в цей день, прямо з лікарняного ліжка, мого молодшого брата Григорія теж доправили в це СІЗО. Від почутого я був геть приголомшений. І якби слідчий в той момент спробував на мене натиснути – я б його пошматував голими руками. Слідчий певно відчув мій настрій, і саме тому майже не перечив коли я сказав, що погано себе почуваю, і давати покази сьогодні не буду. Слідчий повідомив, що прийде на слідуючий день.

Було дуже пізно, тому поговорити з адвокатом, не вистачало часу. Крім того, це був такий адвокат, що від нього щось дізнатись було не можливо. Та я був радий цій кумедній людині, як дитина бутафорському Санта Клаусу. Який не який це був адвокат, та присланий рідною мамою і побратимами.

Під кінець нашої короткої розмови, адвокат порадив мені не відмовлятись від харчів, із завтрашнього дня почати їсти. І взагалі берегти сили і здоров’я для для боротьби з гебіським пресом.

Перед камерою мене знову обшукали, але крім викупленого адвокатом у слідчого пачки цигарок «marlboro», в мене більше нічого не було.

В цю ніч я засинав довго. Тисячі думок не давали мені спокою. І найстрашніші з них стосувалися подальшої долі молодшого брата, якого, як і обіцяв Платонов, будуть використовувати як засіб тиску і шантажу. Про те, що відбувалось в той час на серці в моєї мами, яку поглинуло велике і незнайоме місто, я навіть боявся подумати.


XVI

В суботу 13 березня 2001 року, взявши до уваги пораду адвоката, я почав їсти. Сніданком мене приємно здивували. Хіба я міг припустити до ув’язнення, що ранкова баланда в тюрмі (в СІЗО СБУ, і тільки в ньому!), може складатися з картоплі пюре, великого куска риби, білого хліба і міцного чаю з цукром! В перші дні, я ледь з’їдав все те, що видавала три рази в день куховарка. Живучи за неписаним правилом, що справжній революціонер має бути «голодний і злий», я на волі особливо не розбещував свій шлунок.

Ще з ранку того дня від матері зайшла передача. Хай вона була не великою, та моїй радості не було меж. А ту насолоду з якою я поміняв кирзяки на свої домашні капці, описати взагалі не можливо. Присутність в дачці конспекта, ручки і олівця автоматично вирішила питання «чим зайнятись щоб вбивати час». Віднині я міг писати і малювати, хоча одне й інше в мене було, м’яко кажучи, не вишуканим - такий собі Art Brut. Але я вирішив вести щоденник розуміючи, що без якогось обов’язкового щоденного зайняття можна деградувати або стати меланхоліком. В той час, через операційні шви, займатись спортом я не міг. І взагалі мені забороняли робити фізичні навантаження побоюючись, що доведеться вивозити мене в лікарню, а таке суворо заборонено в гебістів. В тому СІЗО СБУ, навіть був випадок коли людину в присмерті тримали під капельницею прямо в камері, а вивезти в реанімацію забороняло керівництво. От і змушений був Петруня викручувати гроші з тюремного бюджету, на неймовірно дорогі ліки, для в’язня-бізнесмена, якого звільнили на першому ж судовому засіданні і більше не закривали. Гебістам до лампочки доживеш ти до суду чи ні. Головне повністю тебе ізолювати на період фабрикації справи. А в разі смерті, ніхто із тих хто оформив санкцію на арешт відповідати за твою смерть не буде. А такого легендарного чекіста як Петруня, в крайньому випадку вигнали б на пенсію, що для нього найстрашніше. Тому й рятує в’язнів як може.

Під вечір мене знову повели до слідчого. Там він мені пред’явив санкцію на двохмісячний арешт, в присутності адвоката. А потім запропонував дати «які небуть» покази, бо в іншому випадку буде видана санкція і на двохмісячний арешт мого брата (в кучмівські часи таку санкцію міг видати любий прокурор без суду!). Ще на волі я чув від своїх побратимів, яким доводилось пройти крізь репресії режиму, золоте правило: «Не давай ніяких показів бо все, що доводить твою невинність, буде повністю зруйновано підлою репресивною машиною ще в процесі досудового слідства». Власне, головне чим займаються слідчі під час попереднього слідства, так це руйнуванням доказів твоєї непричетності до інкримінованого злочину, а вже потім підтасовкою фактів твоєї «вини».

Все це я знав, але на карту була поставлена доля рідного брата. І оскільки слідчий не вимагав від мене підписати заготовлений протокол, то я погодився розказати те, що зможу пригадати після черепно-москових травм. Зауваживши, що не буду згадувати ніяких прізвищ інших громадян. Слідчий радо погодився, бо планував для початку хоч якось мене «розговорити». Оскільки я не відчував за собою жодної провини, то й давати ті покази мені було легко. І я розповів майже все що тоді зміг пригадати, звинувачуючи кучмівський режим у провокації сутичок і організації масових безпорядків в колонах мирної демонстрації. А також розповів про вечірній ментовський бєспрєдєл у райвідділках. Не все, що я говорив подобалось слідчому, але те як він «відкорегував» мої свідчення у протоколі – не сподобалось і мені. Прочитавши протокол, і побачивши багато викручень (замін «демонстранти» на «натовп» і т.д.), я було відмовився підписувати його. Та слідчий нагадав про брата і пообіцяв, що в наступному протоколі я вписуватиму свої відповіді власноручно, і зможу внести зауваження. Тому я й погодився підписати той протокол. Та він не приніс слідчим жодної користі, адже не зважаючи на всі виверти слідчого, головною темою моїх свідчень було звинувачення кучмівського режиму, і не згадано жодного прізвища, бо я офіційно відмовився говорити будь про кого хто мав відношення до опозиції. Тому цей протокол ніде не фігурував у обвинувачувальному висновку, адже був дуже не вигідний для нього.

Повернувшись в камеру, я знову почув як за стіною хтось співає «марш УНСО» і «Оксану»:
"...Ти не чекай, моя Оксано.
Додому з лісу партизана
Бо завтра знову Буде бій
І не вернеться сотник твій..."

Але допит мене дуже виснажив, тому я відразу завалився спати. Кров у скронях так пульсувала, що відбивалась болем у всій голові. По коробу за вікном тарабанив дощ і в камері було сиро, холодно і порожньо. Але слова знайомих пісень, які співає схожий на мене в’язень, якось зігрівали душу і вселяли надію, що не все так погано і дасть Бог брата не закриють на два місяці, як вже закрили мене і мабуть того, що співав за стіною.


XVII

Перші дні перебування в гебіському ізоляторі тягнулись неймовірно довго. Все було незвичним і чужим. Через тотальну «узкомовність» персоналу, і їх совковий менталітет, я почувався як військовополонений іноземним військом.

В неділю 18 березня 2001 року, я нарешті дізнався, що «марш УНСО» і «Оксану» співав Олег. В цей день нам вдалося поговорити через вікно. Бо зазвичай він мене не чув, певно через напрямок протягів. Від нього дізнався ще про декого з тих хто був заарештований по «справі №74». Він радісно повідомив, що в цей день в нього ювілей – виповнилось рівно місяць, як він подав заяву на вступ в УНА. Оскільки випробовувальний термін в УНА три місяці, я, жартуючи, повідомив йому, що по завершенні двохмісячної санкції на арешт, він може вважати себе повноцінним унсовцем. Під кінець розмови ми домовились на прогулянці кожен раз співати марш УНСО. Та кожен раз коли я починав співати, мене відразу повертали в камеру, де я далі продовжував співати. Я співав всі патріотичні пісні які знав, а тих яких не знав повністю – співав ті окремі куплети які збереглися в пам’яті. Мій фольклор дуже бісив деяких гебіських вертухаїв, а деякі тільки просили щоб співав тихіше, і самі зачаровано слухали. Співав я краще, ніж писав і малював.

В понеділок 19.03.2001р., ще до обіду, мене повезли в якусь лікарню, яка, судячи по часу їзди автозака, знаходилась десь не далеко від СІЗО СБУ. Вперше в житті, мене в тюремній робі, куфайці і кирзових чоботах, прикутого наручником до конвоїра, вели по звичайній лікарні. Цікаво було спостерігати, як розглядали мене громадяни, що сиділи на лавах біля кабінетів лікарів, певно очікуючи черги на прийом. Спостерігаючи за їхніми поглядами, мені подумалось, що невже й я так само ще нещодавно дивився на людей прикутих наручниками? Погляди були різні. Старші жінки здебільшого дивились зі співчуттям. Молоді дівчата з якоюсь інтригою в погляді. А оскільки мені вже не було чого втрачати, я високо задер голову, примружив лукаво очі, і дивився на все з верху, з певною не злою насмішкою. Конвоїри в той час налякано нишпорили очами по закутках, наче на них планувався напад. Навіть коли мені робили рентген-знімок, старого прапорщика від мене не відчепили, а лише наділи на нього захисний жилет. При цьому кепкуючи, що в його віці йому вже й так нічого втрачати від випромінювання.

В середу 21 березня 2001 року, близько сьомої вечора заходила прямо в камеру Карпачова. Її запитання чи є «претензії», було як мінімум дивне, коли тебе після катувань і реанімації, з порізаним животом, кидають у в’язницю, і фабрикують кримінальну справу. Єдине, за що я їй був щиро вдячний, так це за те, що саме від неї дізнався про брата. Точніше, що Григорій був вже на волі, хоча й на підписці про невиїзд. Адже весь цей час адвоката не було, і я не мав від кого це дізнатися.

Всі ці дні по державному радіо обговорювали «подій 9 березня». Якщо вірити тому, що говорилось з «брехунця», то виходило, що я один з тих хто ледь не розпалив третю світову війну. Від тої офіційної брехні аж нудило. Та з іншого боку я розумів, що кучмівський режим дуже наляканий, раз іде на таке тотальне зомбування в ЗМІ. А ще чим більше вони розповідали які ми «кровожерливі екстремісти», тим більше пересічні розумні люди усвідомлювали чого найбільше боїться кучмодром. В одній з передач, згадували про генерала міліції Анатолія Француза, як одного із найпрофесійніших керівників міліції. Мені просто дико було це слухати знаючи, що саме по наказу цього корумпованого кучмофіла 23 січня 2001 року, в м.Рівне, мені поломали ребра і пробили голову. Не кажучи про те, як за його наказом підкидались набої опозиційним політичним діячам, щоб фабрикувати кримінальні справи, і як знищувалось майно політичних опонентів кучмізму. Такого мєнтовського терору як у Рівному, під чутким керівництвом Француза, напевне не було ніде по Україні.

Час спливав, але ні адвоката ні слідчого не було. Власне слідчий мені і не був потрібний, але з адвокатом хотілось поговорити.


XVIII

В четвер 22 березня 2001р., опівночі, виповнювалося рівно тиждень як мене кинуто за грати, але здавалось, що минув цілий місяць. Я почав писати вірші і намалював стільки малюнків за цей тиждень, скільки не намалював за останні роки. Різні мої талани, наче прорвали дамбу, не зважаючи на те, що я був ще хворий і головний біль після струсу моску ще не припинився. Не кажучи про те, як боліли поломані ребра, та інші травмовані органи в Московському РВВС м.Києва.

Як і в попередні дні, в четвер я боровся із надлишком часу, що в умовах тюрми не так просто. Біля п’ятої години вечора мене «заказали»(через «кормушку» завчасно оголосили «Бєз вєщєй!») до слідчого і адвоката. Вже коли відчинялись двері, я почув по радіо, яке висіло над ними, що заарештовано Шкіля і доправлено в СІЗО СБУ. Це так мене розгнівало, що й пропала вся радість від очікуваної можливості побачити нарешті адвоката.

В цей день слідчий пред’явив постанову про притягнення мене як обвинувачуваного. Відверто кажучи, таким «народним героєм», до цього, мене ще ніхто не зображав, як це описали слідчі у своїй постанові. Виявляється я мав таку страшну зброю як «авторитет», який «використовував» для «опору правопорядку». Вся постанова була переповнена м’яко кажучи нелогічними словосполученнями, і певно не один філолог попрів би, щоб зрозуміти в чому суть мого вчинку. Особливо коли звинувачують, що ти «авторитетом» повалив «деревяний паркан» і т.д. Постанова претендувала на номінацію «лексичний маразм». Але в цілому, постанова мені сподобалась. Адже не кожен день з мене робили ватажка «антикучмівського повстання», який «роздавав зброю» і «заохочував до насильства над працівниками правоохоронних органів» і «органів (кучмівської!) влади», а також «приймав в цьому активну участь». Мені просто не вірилось, що це все про мене. Читалось наче історична довідка про організаційну роль певного повстанського отамана. Хоча задум автора передбачав, напевне, сльози розкаяння, в мене навпаки - від гордості аж груди розпинало. Дякувати Богові, гординя не завалоділа мною грішним, і я хоч із розпачем, але зрозумів, що ці лаври, з рук оцих осіб, прийняти не можу.

Прочитавши «постанову», на звороті останнього листа (екземпляру що повертався Генеральному Прокурору), я написав політичну заяву, з приводу арешту Шкіля. Там вказав, що розцінюю все розслідування, як широкомасштабну політичну репресію на замовлення кучмівського режиму, направлену на знищення політичної опозиції в Україні. В зв’язку з чим відмовляюсь давати будь-які свідчення, до усунення від влади кучмівського кримінального режиму.


"Протокол". СІЗО СБУ 2001р.

Поки я писав свою заяву корявим почерком і з купою граматичних, орфографічних та лексичних помилок, адвокат Іван Макар утримував слідчого капітана Павла Поповича, який всіляко намагався вирвати в мене постанову. А коли пан капітан, слідчий СБУ відряджений зі славного міста Львів (який певно мріяв повернутись майором!?), прочитав мою писанину, на примірнику який мав повернутись в генпрокуратуру, то ледь не заплакав, з розпачу. Відверто кажучи, мені його тоді стало по людські дуже жаль, але революція вимагала не лише моїх жертв, а й жертви ворога, та його сатрапів.

Слідчий спробував знову шантажувати долею брата, та це вже мене не лякало, бо знав, що вдруге його не закриють на тих же підставах. Тим більше, що справу проти брата фабрикували ну дуже «тупо і глупо», як казав один "касетний" класик. Тому найгірше, що загрожувало братові, так це «гачок» в ролі одного з обвинувачених на підписці про невиїзд, аби виправдати побиття його в Московському райвідділі. З часом все сталось саме так як я й передбачав по цій справі (Але я не передбачав, що проти нього вчинять іншу провокацію, і закриють по іншій інспірованій «справі» у вересні 2002 року. Гебня не пробачає, і не зупиняється ні перед чим – прим. 2011р). На той час, я щоправда не знав, що брата мого звільнили не тому, що слідчий не готовив запит на арешт, а тому, що Прокуратура під тиском громадськості, зокрема й Карпачової, не підписала постанову. А поки що, зі звільненням брата, я почувався вільним у своїх діях під час слідства. Термін власного ув’язнення мене не лякав, бо за свої переконання, я готовий був хоч на довічне.


(Кінець, написаного у Лукянівському СІЗО на початку 2002 року. По переду було ще два роки і шість місяців ув’язнення, які майже щоденно були насичені різними неординарними подіями, які я навіть не записував у щоденники, котрі вів з 16.03.2001р. по 18.03.2003р. Їх щодня могли відшмонати, і використати для лихих справ, тому й писав я там загальні речі, лише інколи натякаючи на якісь події, які важко й самому пригадати. Прим 2011р.)
http://maidan.org.ua/static/mai/1301896002.html

 


Микола Ляхович: Як реабілітували політв’язнів і покарали катів
14.03.12, 10:35 Твоя Україна


Ці спогади були підхопленні деякими сайтами. Після чого до мене нерідко звертались люди, із двома запитаннями:

1. Чому не реабілітували репресованих по справі «9 березня 2001р.»?

2. Кого покарали за міліцейське свавілля 9 березня 2001року, а також кого притягли до відповідальності з тих хто приймав участь у подальших репресіях активістів?

Власне, відповідь на ці два запитання, лежить в дослідженні як хто з «помаранчевої влади», поводився щодо осіб пов’язаних з цією справою. Хотілося зробити певний «рейтинг» але, нажаль, на даний час, ще про багато речей писати не можна. Наприклад, зараз відбуваються дебати по цій справі у Страсбурзькому міжнародному суді. А це такий період судового процесу, деталі якого розголошувати не можна. Адже процедура полягає в тому, що сторони фактично ведуть між собою переписку, посередництвом суду, надаючи свої аргументи і спростовуючи доводи опонента. В даному випадку відповідачем, на жаль, є Держава Україна. І від її імені пишуть свої аргументи представники Уряду. А оскільки з 2003 року, коли справа була прийнята до розгляду в Європейському Суді, в Україні змінилось багато Урядів, то колись суспільству буде цікаво почитати аргументи не лише урядів Кучми-Януковича, а й т.зв., «помаранчево-демократичних» урядовців, які клялись у своїй підтримці політв’язням. Та поки що, цей цікавий епізод, змушені пропустити аби не бути звинуваченим у порушенні правил розгляду справи у цій міжнародній інстанції.

Інше, викладатиметься хронологічно, по конкретним посадовим особам. Перший з них, це звісно Віктор Ющенко, який восени 2003 року, перебуваючи в м. Рівне, як демократичний кандидат від опозиції, не пожалів гарних слів на адресу політв’язнів «справи 9 березня 2001р.», пообіцявши, що за «демократичної» (тобто його!) влади, «ці мужні люди, будуть обов’язково реабілітовані». Я тоді щойно був звільнений з ув’язнення, і заїхав в Рівне, щоб лікуватись. Тому й потрапив на заходи приурочені зустрічі Ющенка. На той час, я ще був дуже хворий, а відповідно кволий, тому лише через наполягання земляків погодився відвідати ті зустрічі. А коли почув потік хвалебних од, від Ющенка, на нашу адресу, то пригадую, як аж з ніяковів. Мене примусили піднятися, і величезна переповнена зала довго аплодувала. Здавалось які можуть бути проблеми, якщо ця людина стане Президентом?

Але якщо відверто, то я й тоді не сумнівався, що станеться так, як це все власне й сталось. Тобто не сталось нічого.

Реабілітація через Верховний Суд

Віктор Андрійович все ж таки пробував щось зробити. Наприклад, саме він ініціював ще один перегляд цієї справи у Верховному Судді, де прийняло участь аж дві палати цих суддів. Це сталось у квітні 2006 року.

Але як і очікувалось, нічого це не змінило. Та і хіба могло воно щось змінити, коли для суду потрібні були «ново-виявленні факти». А хто їх надав? Правильніше буде спитати, а хто мав їх надати? Правильно, ті органи, які власне й фальсифікували цю справу, тобто МВС і СБУ. При цьому саме в такому порядку, а не в іншому.

Після засідання Верховного Суду у квітні 2006 року, до мене підходили представники ЗМІ, і запитували хто, мою думку, з помаранчевої влади несе відповідальність за те, що нас не реабілітували, на цьому судовому процесі? Я всім відповідав так як і було – нас не виправдали через тодішнього міністра МВС Юрія Луценка. І пояснював, що вся справа «9 березня 2001р.», трималась виключно на сфальсифікованих рапортах, по цих подіях, представників міліції, а також на основі первинних «показів» свідків, яких катували у райвідділах від 7-ми до 15-ти діб. Цих «свідків» потім навіть не доставляли в суд, а зачитували їхні «свідчення» з протоколів складених у міліцейських райвідділах Києва. Адже всі свідки, кого таки доставили на судовий процес у кінотеатрі «Загреб», в один голос відмовлялись від попередніх «свідчень», і з жахливими подробицями розповідали як їх катували, щоб вони те все попідписували. Тобто весь фундаментальний матеріал тієї «справи», був заготовлений в МВС, а вже «специ» з КГБ-СБУ, у білих рукавичках, склали цей весь фальсифікат у «кримінальну справу», і шантажами та тиском довели її до «обвинувального вироку». Відповідно, щоб розвалити ці всі фальсифікації, потрібно було аби Юрій Луценко, провів внутрішнє розслідування з приводу тих подій в підконтрольному йому МВС. Достатньо було б навіть оприлюднити «оперативку», як на передодні цих подій, давно завербовані агенти МВС у політичних партіях, підбивали молодь на виготовлення «коктейлю Молотова». Це ми дізнались з матеріалів справи, які ще на початку були «виділенні в окреме провадження», і звісно поховані в архівах.

На той час, всі журналісти були настільки зачаровані «польовим командиром» Луценком, що відмовлялись у все це вірити, виправдовуючи Юру, що він можливо не знав про це. Але їм не раз показували офіційні звернення депутатів до міністра Луценка з вимогою провести те внутрішнє розслідування по «подіях 9 березня 2001р.», і відповідно відписки Луценка, в яких він ледь не відкрито називав політв’язнів по цій справі «кримінальними злочинцями».



(У своїх відписках, міністр Луценко намагається все звалити на СБУ, і на обивателя це діє)

Вже мало хто пам’ятає, але з приводу репресій сумських студентів у 2004 році, коли їх брутально на очах народного депутата Вячеслава Кириленка затримувала міліція по наказу тодішнього губернатора Володимира Щербання, міністр Луценко відповів подібним чином. Тобто він повністю виправдав дії «правоохоронних органів», а відповідно й накази тих, хто їх до цих дій спонукав. Пригадую, як Щербань повернувшись з вигнання десь у 2006-2008рр., на одному з ток-шоу каналу ICTV гордо розмахував листом-відповіддю від міністра Луценка, яким підтверджувалось, що правоохоронці Сумської області не порушували прав студентів. Хто не пам’ятає, нагадаю, що десятки студентів брутально побили і затримали на кордоні Сумської і Полтавської області, щоб вони не продовжили свій протестний похід на Київ, з вимогою не об’єднувати їхні ВНЗ, на основі колишнього ПТУ.

Як і очікувалось, жоден ЗМІ не оприлюднив мою позицію. Натомість Луценка вихваляли, і подекуди ганьбили нездару Ющенка. Так, Ющенко міг тоді зробити й більше, але він хоч дав нам шанс, зорганізувавши повторне слухання у ВСУ. А Луценко категорично відкинув можливість проведення внутрішнього розслідування, і фактично поховав наші сподівання юридичним шляхом реабілітуватися у судових інстанціях України.

Не треба це сприймати, як певний «анти піар» Луценку, який сьогодні сам піддається репресіям, де за «підставу» взято нестриманість екс-міністра у вирішенні побутових проблем свого водія. Особисто я – щиро співчуваю Луценку. Але, коли хотів зібрати підписи на його підтримку серед політв’язнів «справи 9 березня 2001р», то значна частина цих політв’язнів не лише відмовилась за нього підписатись, а й, нажаль, зловтішались. Хоча в цьому не бачу нічого втішного (http://tyzhden.ua/News/28134).

Не можна тут не зазначити, що Луценко з перших днів, пригрів у себе людей, які були прямо пов’язані з репресіями 9 березня 2001 р. Так, один із самих прибуткових департаментів МВС, очолює генерал Олександр Савченко.




(Олександр Савченко - отримав звання генерала від Кучми, по результатах подій 9 березня 2001р)



Це той самий генерал, який отримав це звання, саме за події «9 березня 2001р», які він координував ще будучі полковником МВС по громадській безпеці. Пригадую, ми ще з цього кепкували, позаяк він отримав звання з мотивацією «за недопущення безпорядків». Тому ми запитували, які можуть бути до нас претензії за «організацію безпорядків», якщо Олександр Савченко їх «не допустив»? Близькість і дружні стосунки Луценка та Савченка показали, наскільки опозиція (яку представляв перший) і влада (яку представляв другий) є переплетеними, а їх діяльність узгоджена. І лише щирі патріотично налаштовані люди, доведенні до відчаю і виведені на вулицю, в результаті стають «крайніми».

Законопроекти про реабілітацію

Були й інші можливості реабілітувати політв’язнів «справи 9 березня 2001р.». Так, один з фігурантів цієї справи, а з часом народний депутат Андрій Шкіль, підготував законопроект, який реабілітовував засудженних по цій справі, відразу після позитивного голосування у ВРУ і підписання закону Президентом («Проект Закону про відновлення прав осіб, які зазнали політичних репресій» №7813-1 від 08.09.2005). Я особисто ходив на засідання профільного комітету з прав людини, який на той час очолював Генадій Удовенко, де розглядали цей проект Шкіля і подібний законопроект від Леоніда Черновецького (“Проект Закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні протягом 2001-2004 років” №7813 від 12.07.2005). Наскільки мене тоді поінформували, Черновецький зацікавився цим питанням, бо з ним мали дружні стосунки політв’язні з угрупування «УНАстів», що були виключенні з Громадської Оргранізації УНА-УНСО, за співпрацю з провокатором Едуардом Коваленком. Коваленко, за сценарієм кучмістів, намагався розіграти на передодні президентських виборів 2004 року екстремістсько-ксенофобську карту, аби скомпрометувати Ющенка.

Тобто тут вже від початку було все замішане на внутрішніх протистояннях між політв’язнями. Зараз вже не пригадую всіх деталей (це можна пошукати на сайті ВРУ), але законопроект Черновецького був як і всі його ініціативи анти-юридичним. Творіння Черновецького було вщент розкритиковане експертами, як антиконституційне. Тому я з легкістю на засіданні профільного комітету довів, що за основу треба брати законопроект Шкіля. З цим навіть погодився представник Черновецького, який теж був на засіданні комітету. Комітет одноголосно прийняв за основу законопроект Шкіля, і вирішив направити його на голосування до ВРУ в першому читанні (Проект Постанови №7813-1П від 13.10.2005). На засіданнях демократичних фракцій, також було прийнято рішення голосувати за законопроект Шкіля. І от, в останній момент, цей законопроект тихцем відкликається, і профільний комітет різко міняє свою думку, на користь законопроекту Черновецького (Проект Постанови №7813/П від 22.12.2005). І саме бездарний з юридичної сторони законопроект Черновецького, подається до ВРУ, де з тріском провалюється. Навіть як би він був прийнятий і підписаний Президентом, то його відмінили б при першій нагоді в Конституційному Суді. З часом, помічники Шкіля поцікавились в комітеті ВР з прав людини, чому вони зненацька змінили свою думку на користь безперспективного законопроекту Черновецького. В комітеті пояснили, що до них прийшла «група» політв’язнів «справи 9 березня 2001р», які в категоричній формі почали вимагати відкликати законопроект Шкіля, і взяти за основу проект Черновецького. Під тиском тих політв’язнів, комітет так і вчинив. Звісно, я здогадуюсь що то були за «політв’язні», і знаю звідки у цих ледащо неприязнь до законопроекту Шкіля. Але мені до кінця так і не стало зрозуміло, навіщо вони поховали можливість і собі реабілітуватись через законопроект у ВРУ? Адже всім було очевидно, що шанс мав лише законопроект Шкіля. Крім того законопроект Шкіля передбачав статус репресованого не лише особам що проходили по справі «9 березня 2001р», а й іншим переслідуваним опозиціонерам в період з 1995 по грудень 2004 р.р. І хоч законопроект закінчувався груднем 2004 року, його опоненти розносили чутки, що Шкіль має на меті підвести правову базу, для уникнення покарання «білоблакитними», які саме в той час активно переслідувались за сепаратизм і корупцію. Очевидно, що ніхто з «білоблакитних» не міг примазатись до цієї реабілітації. Проте репресованими могли бути визнанні багато інших патріотів, зокрема й молодь, яку катували у міліцейських райвідділах, щоб змусити нас оговорити. Але деякі політв’язні не бачили далі своїх амбіцій і образ, тому й втопили в цих почуттях свою реабілітацію.

Доречі, я пропонував не закон про реабілітацію, а просто відміну статті 294-ї ККУ, як антиконституційної, яка передбачає «колективне покарання» і дублює формулювання «злочинів» з інших статей КК, при цьому їх обтяжуючі, що також суперечить духу Закону. Саме за цією статтею в основі, нас засудили по статті 71-й ще в редакції УРСР від 60-х років. Тобто, скасувавши цю 294-ту статтю внесену в новий Кримінальний Кодекс 2001р., істинно «совєцкім» прокурором Юрієм Кармазіним – ми теж автоматично були б реабілітовані, хоча й без пільг. Але це тема окремого дослідження, як псевдо реформатори старанно оберігали основи тоталітарного правосуддя в нових законодавчих ініціативах.

Ось до цих двох спроб і було зведено всі намагання «помаранчевої влади», реабілітувати «мужніх» політв’язнів.

Нагороди і допомога політвязням

Щоб політв’язням не було дуже гірко – вирішили їх відзначити орденами «За мужність».

До цього Шкіль, написав не один десяток звернень і запитів. Писав всім: від місцевого самоврядування – до Президента. При цьому Ющенко як Президент і Тимошенко як Прем’єр-міністр реагували на ці запити хоч і без ентузіазму, проте і без негативізму. В той час як на місцях, в обласних адміністраціях, ці запити в кращому випадку просто ігнорувались. Бувало таке, що навіть обурювались, мовляв що то ще за «борці» такі? (Що за «політвязні»? Це ті «бандити», що заважали нашому процвітанню в часи президентства Кучми? Так їх розстріляти треба було!). Вся владна вертикаль була переповнена кучмістами. Більшість міністрів «помаранчевого» Уряду, також ігнорували звернення Шкіля. І їм глибоко було наплювати на політв’язнів та їхніх матерів з дружинами, за яких клопотався Шкіль. Єдиний губернатор який не лише позитивно реагував, а й проявляв ініціативу в допомозі політв’язням та їх родинам, був нині покійний Василь Червоній. Але оскільки цей «ультранаціоналіст» був не дуже популярний в «соціал-демократично-ліберальній» центральній владі, то всі його ініціативи губились в Києві.

Саме тому в першу чергу почали віншувати креатур Луценка. Тобто тих політв’язнів, які довели свою «відданість» НСНУ, в протистоянні з БЮТом

(УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 21/2007 від 18 січня 2007 року)

Тут буде упущений аналіз самої «мужності» – це теж колись стане відомо, коли перечитають особові справи засуджених політв’язнів, та дізнаються ким вони себе заявили в місцях відбування покарання.

Але заради справедливості мушу сказати, що й мене номінували на таку нагороду в літку 2007 року, вже після того, як «першу чергу» було відзначено нагородами. Мені зателефонували з адміністрації Президента, щоб уточнити якісь біографічні деталі. Звісно я розпитав для чого. І вони урочисто повідомили, що мене мають нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Змушений був їм відразу повідомити, щоб навіть не готували це нагородження. Адже після того як Віктор Андрійович підписав «Універсал національної єдності» з відверто антиукраїнськими силами, чим реабілітував «донецький кримінал» – я від нього нічого брати не буду! І тому мені нічого так і не присвоїли. З часом я дізнався від Михайла Свистовича та інших ще «допомаранчевих» активістів, що через мою відмову, не нагородили більше нікого – а в списку після мене йшло ще з два десятка людей часів «У.Б.К.». Напевне вирішили не ризикувати.


Не буду тут деталізувати індивідуальної допомоги, тих чи інших депутатів, розписуючи як Шкіль, якомусь політв’язню за власний рахунок газифікував будинок, чи провів телефон. Це власне так би мовити й мало бути. Але дехто з політв’язнів вважав, що Шкіль зобов’язаний їх по життєво утримувати. Адже він став «завдяки» їм «нардепом». Сподіваюсь не варто розписувати абсурдність таких тверджень. Якщо хтось хоче знати деталі завдяки кому Шкіль став нардепом, і як йому в цьому допомагали ув’язненні політв’язні – то раджу звернутися до Тетяни Чорновіл.

На мою думку все ж таки варта уваги допомога політв’язням з боку політичних партій. Такою партією, була лише одна сила – це «Батьківщина», чи можна сказати БЮТ. Але, нажаль, діяльність та ідеологія цієї сили настільки де-гуманізовані, що навіть найкращі пориви цієї політичної сили в сторону «демоса», зазвичай мало що йому приносять. Так було і під час нашого ув’язнення, коли виділенні БЮТом на підтримку політв’язнів десятки тисяч у.о., розкрадались, але не БЮТівцями, а нашими «побратимами-унсовцями». Так само відбувалось і після нашого звільнення. Це все мені нагадувало комсомол, річниці яких за державний бюджет так люблять відзначати БЮТівці (http://lustratio.blogspot.com/2009/04/26-90.html ). Зібрались, домовились між собою «зробити» людям «добре», і доручили це втілювати першому ліпшому хто потрапив на очі. В результаті ті кому мали допомогти, могли й не дізнатись про те, що їм «зробили добре». Адже допомога так і не потрапила до адресата. Саме так сталось, коли БЮТ вирішив оплатити престижне навчання в КНУ політв’язням і членам їх родин. З часом виявилось, що Ігор Мазур (“Тополя”) один з політв’язнів, подав на оплату цього навчання список осіб, які не мали жодного стосунку ні до «справи 9 березня», ні до політв’язнів. В результаті БЮТ роками оплачував навчання для аферистів, в той час як троє справжніх політв’язнів «справи 9 березня 2001р» ледь животіли, аби наскребти коштів на навчання. Тобто я звісно ціную пориви БЮТу, але сподіваюсь в майбутньому вони будуть акуратніші та педантичніші в цих питаннях.

Це не поодинокий випадок, наживання на цій справі. Тому, ще раз наголошую: НЕ МАЄ ЖОДНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЧИ УПОВНОВАЖЕННОЇ ОСОБИ, НАДІЛЕНОЇ ПРАВОМ ЗБИРАТИ МАТЕРІАЛЬНУ ДОПОМОГУ ДЛЯ ПОЛІТВЯЗНІВ «СПРАВИ 9 БЕРЕЗНЯ 2001 р».

Наслідки для катів і сатрапів

Але повернемося до «державних мужів», і того як вони покарали фальсифікаторів «справи 9 березня 2001р». І тут відразу пригадується знову Віктор Андрійович. Адже саме він не лише підняв до заступника Голови СБУ Миколу Герасименка, який був головним натхненником та ідеологом фальсифікації «масових безпорядків», а й постійно його нагороджував. Хто такий Микола Герасименко, знають Тетяна Монтян і Володимир Бойко (http://www.pravda.com.ua/articles/2006/12/1/3184587/ і http://ord-ua.com/2009/09/15/sbu-nakanune-novyh-raskladov/).



(Ось так Герасименко “стучав” на свого начальника, який вже в той час небезпідставно боявся відповідальності в майбутньому за фальсифікацію цієї кримінальної справи)

Так от, «син» Кучми, а точніше Віктор Ющенко, не забув відзначити Миколу Герасименка декілька разів. Спочатку нагородив таким же орденом «За мужність» ІІІ ступеня, як перед цим декого з тих політв’язнів, які «мужньо» вистояли в ув’язненні, куди їх запроторив Герасименко! (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 287/2008 http://www.president.gov.ua/documents/7671.html)

під кінець свого Президенства, Віктор Андрійович відзначив Герасименка ще й орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня! (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 151/2010 http://www.president.gov.ua/documents/10434.html)

Не забув Ющенко присвоїти вище звання і раніше згаданому другу Луценка, генералу Олександру Савченку. (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 646/2009 http://www.president.gov.ua/documents/9737.html)


І суддя Іван Миколайович Волік (http://www.logos.biz.ua/proj/yar_sud/online/110.htm), не залишився засмученим. Це саме той суддя, котрий виніс вирок в замовній справі по подіях «9 березня 2001р», попираючи будь-які права політв’язнів, позбавивши декого навіть права на захист видаливши із зали суду.

26 червня 2007 року – Волік призначається суддею Вищого господарського суду, і відразу ж претендує на голову цієї поважної установи. І лише під тиском громадськості, йому не вдалося зробити цієї карколомної кар’єри в часи Президентства Ющенка. З часом Ющенко присвоює Воліку і звання «ЗАСЛУЖЕНИЙ ЮРИСТ УКРАЇНИ» (Дивіться УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 128/2010 від 8 лютого 2010 року http://www.president.gov.ua/documents/10505.html).


А декількома місяцями раніше, 18 грудня 2009 року, Віктор Андрійович відзначив цим же званням Лідію Іванівну, дружину судді Воліка (УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 1072/2009 http://www.president.gov.ua/documents/10217.html ). От така сімя «Заслужених юристів України», які полюбляють парою ходити на політичні акції Партії Регіонів. Якось саме біля мітингу ПР, я випадково наткнувся на це подружжя юристів, яке чомусь дуже налякалось побачивши мене, жахнувшись як від примари…

Доречі, при бажанні, ви можете зателефонувати Івану Миколайовичу на робочий робочий телефон 207-5278 (http://www.dovidka.com.ua/user/?code=467764&preview=1), і поцікавитись як він себе почуває.

Із найбільш визначних посадових осіб причетних до фальсифікації справи «9 березня 2001р», був підданий «репресіям» в часи президентства Ющенка, лише один прокурор Кузовкін. І то не від Віктора Андрійовича, а від Андрія Вікторовича Ющенка, з яким стикнувся на дорозі. В результаті отримав тілесні ушкодження від охоронця «сина бога» (http://www.pravda.com.ua/articles/2006/05/22/3108665/).

Але в службовому і кар’єрному рості, цей прокурор дещо пішов у гору, очоливши міжрайонну прокуратуру Борисполя, що сталось ще 20 серпня 2003 року.

І лише політв’язнів справи «9 березня», щороку стає менше і менше… Хоч більшість з них були набагато молодшими за своїх нині «здравствующих» і процвітаючих катів. А ті що ще живі, досі вважаються «терористами» і їхніх фото використовуються як «статисти», у нових політичних справах, де влада хоче розіграти «екстремістську» тему, для компрометації опозиції і виправдання своїх репресій.
(Аркуш з кримінальної справи №193 (“васильківські терористи”), слідчого відділу УСБУ в Київській обл. Моє фото використовується в якості “статиста”, при пошуку місць, де “васильківські терористи” могли “придбати” вибухо-небезпечні матеріали)

І справа тут не в реабілітації двох десятків політв’язнів і засудженні декількох сатрапів кучмівського режиму. Справа в тому, що залишилось не реабілітованим суспільство, яке мордувалось в кучмівській кримінально-клановій Державі. А відповідно не засудженні злочинно-репресивні дії бандитської влади, що дало можливість відродити ще з більшим розмахом репресії вже сьогодні.

(Апеляційний суд, в травні 2003 року. Тоді ще ми не думали, що наші кати стануть друзями наших спільників по боротьбі)
Микола Ляхович
http://maidan.org.ua/2012/03/yak-reabilituvaly-politvyazniv-i-pokaraly-kativ-u-spravi-9-bereznya-2001r/


http://blog.i.ua/community/3252/940140/



Создан 14 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником