Конституційна реформа 2015

 

Конституційна реформа 2015

1. Навіщо нам децентралізація? Володимир Гройсман.



Звернення Президента щодо проекту змін до Конституції 16 Липня 2015

 

Шановні співвітчизники!

Розгляд у Верховній Раді проекту змін до Конституції в частині децентралізації вилився в дискусію про головну проблему, яка найбільше непокоїть всіх нас – питання війни та миру. Ця дискусія виявилася настільки гарячою, що потребує спокійного аналізу і уважної розстановки всіх крапок над «і».

Окремі фракції, яких я вважав і продовжую вважати своїми партнерами, зненацька атакували мій мирний план. План, який нашими європейськими та американськими друзями та партнерами визнаний як безальтернативний варіант повернення окупованих районів Донбасу під український суверенітет – виключно політико-дипломатичним шляхом.

Каменем спотикання стала норма, яка міститься в перехідних положеннях Конституції. А саме - речення, в якому згадується закон про специфічний порядок здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донеччини та Луганщини.

Цей закон депутати вже ухвалювали двічі. Спочатку його прийняла попередня Верховна Рада. Потім - удосконалила теперішня. Вступити в силу такий закон може лише після виконання цілої низки попередніх умов. Ці умови включають і роззброєння бойовиків, і виведення російських військ, і відновлення нашого контролю над всією лінією українсько-російського кордону, і проведення чесних, вільних та демократичних місцевих виборів.

Хіба це не те, чого ми прагнемо?

Ані в Законі, ані в проекті змін до Конституції нема й бути не може ніякого особливого статусу для тих районів. І словом не йдеться про особливий статус для Донбасу. Натомість, і на Донбасі, і в усіх регіонах України місцеві громади отримають значно більше повноважень і можливостей. Напевно, саме тому 288 народних депутатів підтримали направлення проекту на розгляд Конституційного суду.

Відтак, реформу з децентралізації і зміни до Конституції підтримали більшість політичних сил Українського Парламенту. Так само - представники місцевого самоврядування, голови та депутати обласних та місцевих рад, Венеціанська комісія.

Наші союзники в Європі, США, Канаді отримали вагоме підтвердження, що Україна дотримується своїх міжнародних зобов’язань в рамках мирного плану. І висловили готовність поглиблювати санкції проти Росії, посилювати тиск на Кремль у разі, якщо Москва вдасться до ескалації конфлікту.

Проти ж змін ополчилися Росія та її маріонетки з так званих ДНР та ЛНР. І це вже само собою свідчить про те, що ми з вами на правильному шляху.

І це має зняти всі побоювання тих фракцій Українського Парламенту, які приєдналися до гурту критиків змін до Конституції. Докладу всіх зусиль, щоб до остаточного голосування за зміни восени переконати цих депутатів підтримати їх.

Бо що означав би провал цієї реформи? Перше – це кінець міжнародної коаліції на підтримку України. Після того - очевидна ескалація насильства на Донбасі, в якій ми з агресором залишилися би сам-на-сам.

Лише на мить уявіть собі, як би розвивалися події в Україні, якби не міжнародна коаліція на нашу підтримку, якби не ізоляція Росії та ефективні санкції проти неї. Відтак вся світова дипломатія допомагає славному українському воїнству тримати оборону від ворога на східних рубежах у нашій Вітчизняній війні за незалежність.

Міцно тримаючи зброю в руках, відчуваємо підтримку широкої міжнародної проукраїнської коаліції. І я нікому всередині країни не дозволю зруйнувати цей союз і позбавити нас такої переваги! А така спроба цього тижня, на жаль, мала місце, і, як це не прикро, не будь-де, а в стінах Українського Парламенту.

Звісно, наше прагнення до миру не тотожне пацифізму. Наступного року ми збільшимо військові асигнування. Вже цього тижня Верховна Рада ще на 5 млрд збільшила військовий бюджет. Ми продовжимо зміцнювати армію; пришвидшимо її озброєння і переоснащення новітніми зразками зброї та військової техніки.

Ми не лише вистояли в цій нерівній боротьбі. Ми зміцнилися настільки, що для супротивника стала надто очевидною дуже висока ціна, якою може обернутися пряме вторгнення. Тому замість атаки з фронту Україну прагнуть і мріють підірвати зсередини, в глибокому тилу.

Наше з вами завдання не лише збудувати непробивні фортифікації на лінії зіткнення, але й вжити заходів із недопущення будь-якої внутрішньої дестабілізації, яка б зробила нас легкою здобиччю ворога. А такі спроби ви бачите, вони отримують неабиякий резонанс у засобах масової інформації.

Нарешті, кілька слів про децентралізацію, якій, власне, і присвячені зміни до Основного закону, напрацьовані, до речі, кращими юристами, членами української Конституційної комісії.

Вперше в історії України Глава держави добровільно поступається величезним обсягом повноважень. Ці повноваження, грошові ресурси і розпорядження ними передаються на рівень місцевих громад.

Належна повага до місцевих специфіки та традицій, – які не суперечать загальнонаціональним інтересам та законам, – зробить нашу країну сильнішою та міцнішою.

Децентралізації не буде в таких сферах, як оборона, зовнішня політика та національна безпека, права людини та громадянина. Президент, Конституційний суд та Верховна Рада отримають спільне право призупиняти повноваження тих Рад, які, не дай Боже, почнуть ухвалювати сепаратистські рішення.

Той, хто виступає за децентралізацію без такого вкрай важливого запобіжника, по суті пропонує федералізацію! А Україна була, є й буде унітарною державою.

Слава Україні і слава її героям-захисникам!

 

http://www.president.gov.ua/news/zvernennya-prezidenta-shodo-proektu-zmin-do-konstituciyi-35681

 

Виступ Президента Петра Порошенка під час презентації проекту змін до Конституції України у частині децентралізації національним та регіональним засобам масової інформації

 

01 Липня 2015 - 17:38


Децентралізації українські громади чекають довгі двадцять три роки. Це те, що їм обіцяють, і це те, на що не вистачало рішучості в української влади. Рішучості наблизити владу до народу. Надзвичайно скоротити ту відстань, яка є між громадянином України і містом, де приймаються найважливіші рішення, для того, щоб забезпечити ефективне і комфортне існування української громади.

Всякому городу нрав і права,

Всяка імієт свой ум голова…

Можливо, саме цими словами видатного українського філософа Сковороди можна було би стисло передати суть нашої конституційної реформи з питань децентралізації. Для чого ми проводимо цю реформу? Давайте разом спробуємо все систематизувати.

По-перше, децентралізація наближає владу до людини – на відстань витягнутої руки. Не треба виїжджати за межі міста для того, щоб вирішити більшість проблем.

Будувати школу? Чи реконструювати та модернізувати лікарню? Прокласти нову дорогу чи залатати стару? То звідки ж краще видно відповіді на ці питання, з вікна моєї адміністрації чи з будинку, де розташована влада в місті, селі, селищі? З коридорів Кабінету Міністрів України на вулиці Грушевського чи з вікна міського голови? Ці питання – риторичні, відповідь на них є абсолютно очевидною.

Тому свідомо й добровільно вперше погоджуюся віддати на рівень громад величезний обсяг повноважень і фінансових ресурсів, якими сьогодні розпоряджається президентсько-урядова виконавча вертикаль.

Належна повага до місцевих специфіки та традицій, – які не суперечать загальнонаціональним інтересам та законам, які не суперечать базовому документу Конституції України – зробить нашу країну сильнішою та міцнішою, стане надійним щепленням проти бацили федералізації. Це друга перевага децентралізації.

По-третє, децентралізація є надійним запобіжником від авторитаризму та диктатури, бо розосереджує владу між тисячами суб’єктів, і неможливо сконцентрувати владу в таких обсягах, в яких влада вже стає небезпечною для людини і для країни.

Нарешті, децентралізація стане ще однією нашою цивілізаційною відмінністю від сусідів по радянському табору. Самоврядування – я вже про це днями говорив на засіданні Конституційної комісії, справжнє самоврядування – не можливе в авторитарній державі. Деспотія не терпить ані самостійності громад, ані, тим більше, свободи громадянина!

Децентралізація наблизить нашу політичну систему до європейської. Цілком природно, що саме з європейськими стандартами місцевого самоврядування ми звіряємо нашу концепцію змін до Конституції в частині децентралізації.

Ми неодноразово казали, що орієнтуємося на польський досвід, і Венеціанська комісія визнала запропоновану нами модель такою, яка є сумісною з Європейською хартією місцевого самоврядування.

Названі мною переваги децентралізації очевидні всім політичним силам. Інакше б вони не йшли на вибори саме з цим гаслом. Всі обіцяли народу децентралізацію. Це було в жовтні минулого року. Але ще в квітні-травні під час своєї передвиборчої кампанії я твердо пообіцяв, що ми проведемо децентралізацію, проведемо конституційні зміни з питань децентралізації, і зараз я, як Президент країни, розраховую на підтримку всіх, підкреслюю, всіх політичних сил в українській Верховній Раді. Це не лише тому, що нам потрібно триста голосів. Впевнений в тому, що децентралізація – це та річ, яка має об’єднати українське суспільство. Власне бачення змін до Конституції я запропонував ще в 2014 році, одразу ж після інавгурації. Стара Верховна Рада відклала ці зміни в довгу шухляду, незважаючи на те, що вона проголосувала і включила їх до порядку денного своєї роботи, ніхто серйозно не збирався повертатися до реальної конкретної практичної роботи.

Децентралізація включена в Коаліційну угоду нової Верховної Ради. Відтак, весною цього року я сформував Конституційну комісію з представників різних політичних сил та з провідних правників країни, які представляли різні її регіони, в тому числі, хочу окремо на цьому наголосити, і Донбас. Комісія та її робоча група напрацювали проект, який отримав схвальну резолюцію з боку ключового експерта в конституційних змінах в Європейському Союзі, в Раді Європі – Венеціанської комісії. Венеціанка внесла низку зауважень та пропозицій, які Конституційна комісія врахувала при остаточному напрацюванні змін до Основного закону.

Так само позитивно на проект змін відгукнувся Генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд.

Реформу підтримали і Рада регіонального розвитку, де не лише голови адміністрацій, а, ключове, де представлені всі голови обласних рад, найбільша кількість міських голів, і впевнений в тому, що позиція Асоціації міст України, Національної ради реформ, які також представлені в Раді регіонального розвитку – мені було дуже приємно почути, що всі де-факто схвалили концепцію цих змін до Конституції.

Нарешті, і це головне – численні соціологічні дослідження, які проводились в Україні, переконливо свідчать, що вражаюча більшість українців категорично відкидають ідею федералізації і висловлюються за унітарну систему в Україні з децентралізованою політичною системою.

З урахуванням всіх цих чинників пропозиції Конституційної комісії, які щойно сьогодні надійшли від Конституційної Комісії, їх передав Голова Конституційної Комісії, Голова Верховної Ради України Володимир Борисович Гройсман, я сьогодні до кінця дня без будь-яких змін, я сподіваюся, оформлю як проект відповідного закону, і сьогодні він буде відісланий на розгляд Верховної Ради. Ще раз хочу підкреслити – я лише суб’єкт подання. Справжніми ж авторами є дві високоповажні комісії – перша, яка зробила основну роботу, – українська Конституційна Комісія, яка дуже ефективно попрацювала, де були проведені надзвичайно професійно оцінка, розробка, напрацювання, які дозволили зробити цей збалансований проект, і ще одна комісія – Венеціанська – яка зробила дуже професійний експертний висновок, схваливши проект Конституційної Комісії.

За браком часу, зупинюся лише на ключових принципах та основних положеннях законопроекту.

Левову частку повноважень ми делегуємо на рівень громад, які і є первинною, базовою, головною одиницею у системі адміністративно-територіального устрою України, його опорною конструкцією.

Та найважливіше те, що центральна влада поступається не лише повноваженнями і відповідальністю, але центральна влада поступається і фінансовими ресурсами! Ще на початку року нами були внесені зміни до Бюджетного та Податкового кодексу, які в результаті на 40%, навіть в цих умовах, збільшили доходи місцевого самоврядування. Сьогодні, 1 липня, розпочинається друге півріччя, з якого, відповідно до Закону, Бюджетного кодексу, органи місцевого самоврядування отримають право вносити зміни до своїх бюджетів, скориставшись повною мірою фінансовою децентралізацією. Відтепер пряма норма оновленої Конституції вимагатиме, щоби будь-яка «зміна компетенції органу місцевого самоврядування» обов'язково здійснювалася «з одночасними відповідними змінами у розподілі фінансових ресурсів». Не буде більше пустих обіцянок – кожна позиція буде підтримана фінансово!

Інститут голів державних адміністрацій, які нині призначаються з Києва, – скасовується.

Оперативне управління областями і районами переходить до обласних та районних виконавчих комітетів, як ми і обіцяли, які формуватимуться радами відповідного рівня, що їх обирають люди. Виконкоми підзвітні і підконтрольні лише обраним радам відповідного рівня. Підкреслюю – лише радам і нікому більше.

Виникають цілком закономірні побоювання, а чи не зашкодить децентралізація єдності нашої країни, чи несе вона бодай гіпотетичні ризики для територіальної цілісності.

Ми так сильно обпеклися на молоці, що маємо дути й на воду.

Вкотре наголошую: децентралізація не означає послаблення центральної влади в таких питаннях, як оборона, зовнішня політика, національна безпека, верховенство права, дотримання громадянських свобод.

Йдучи на широку децентралізацію, ми маємо надійно застрахуватися від спроб ворога використати нові й надзвичайно широкі повноваження місцевих громад для порушення суверенітету й територіальної цілісності.

Саме тому, для нагляду за додержанням Конституції і законів України, органами місцевого самоврядування в районах та областях вводиться інститут префектів.

Призначатимуться і звільнятимуться префекти в такий же самий спосіб, як нині голови держадміністрацій – указом Президента України за поданням Кабінету Міністрів України. Нічого не змінюється.

Призначатимуться вони з числа найдосвідченіших професіоналів, але від голів адміністрацій вони відрізняються значно меншими обсягами повноважень. Префекти жодним чином не втручатимуться і не мають права втручатися в оперативне управління. Префекти не мають жодного відношення і не розпоряджатимуться бюджетними потоками і будь-якими іншими фінансовими ресурсами місцевого самоврядування.

Вони не керуватимуть, а лише здійснюватимуть контрольно-наглядові функції. Префект матиме право зупиняти дію актів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України – з одночасним зверненням до суду.

Конституційна комісія ухвалила мудре і відповідальне рішення, надавши можливість Президенту, Конституційному суду і Верховній Раді – лише їм трьом, спільними зусиллями притягати до відповідальності ті Ради, які, не дай Боже, согрішать сепаратизмом і створять загрозу суверенітету, територіальній цілісності і національній безпеці України.

В подібних випадках Президент, як гарант Конституції, негайно призупиняє повноваження відповідної Ради чи голови громади. Конституційний Суд має надати правову оцінку, а Верховна Рада, український Парламент ухвалює рішення про призначення позачергових виборів відповідної Ради чи голови громади.

Принципово важливим вважаю право Президента, як гаранта територіальної цілісності, на миттєву реакцію у вигляді ухвалення рішення про зупинення повноважень.

Окрему увагу хотів би привернути до висновку Венеціанської комісії. Венеціанська комісія право на таке – цитую, «більш швидке і ефективне втручання» – визнала «цілком обґрунтованим і підтримала це».

Право розпуску органів місцевого самоврядування органами центральної влади притаманно багатьом європейським демократіям. Щоправда, користуються вони цим мало. Будучи оптимістом, прогнозую, що і в Україні воно не стане поширеною практикою. Чому? Тому що сподіваюся на мудрість виборців, відповідальність та патріотизм місцевих еліт, які не даватимуть приводів для радикального втручання з боку Верховної Ради, Конституційного Суду та Президента.

Але береженого й Бог береже, тому відповідні механізми передбачені.

Прошу тих, хто надто емоційно реагує на таку новацію, вийти за вузькі рамки внутрішньополітичної боротьби. Погляньте на проблему в широкому і драматичному контексті, в якому зараз перебуває Україна.

До речі, проект змін до Конституції не передбачає ніякого особливого статусу Донбасу. Всі подібні чутки – то від лукавого. Проект припускає можливість специфічного порядку здійснення місцевого самоврядування в окремих адміністративно-територіальних одиницях Донецької і Луганської областей, що визначається окремим законом. Саме так це зараз і врегульовано.

Такий Закон вже двічі ухвалювався Верховною Радою України – попереднього і поточного скликання. Ця норма не виходить за межі міжнародних зобов'язань Мінських домовленостей, які всім світом визнані безальтернативною основою для політико-дипломатичного врегулювання. А ніхто більшою мірою, ніж ми, українці, не зацікавлені в мирі. Ніхто більш, ніж ми, не зацікавлені в мирному врегулюванні!

Тому я сподіваюсь, що конституційна більшість у Верховній Раді, члени якої обиралися під гаслами децентралізації, виконають свої передвиборчі обіцянки.

Не бачу підстав не підтримати запропоновані зміни, тим більше, що вони жодним чином не зачіпають розподілу повноважень між Верховною Радою, Урядом і Президентом, а стосуються лише стосунків центральної влади з місцевим самоврядуванням.

Слава Україні!

http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-petra-poroshenka-pid-chas-prezentaciyi-pro-35577

 

 

Навіщо нам децентралізація?


Володимир Гройсман,

 

для УП _ Понеділок, 22 червня 2015

 

Минулого тижня виповнився рік від того моменту, коли ми розпочали реформу децентралізації.

17 червня 2014 року Верховна Рада України прийняла перший з пакету "децентралізаційних законів" – Закон України "Про співробітництво територіальних громад". А сьогодні ми підходимо до критичної точки.

Саме зараз вирішується – чи відбудеться реформа чи ми знову відкотимось назад. Від цього в значній мірі залежить успіх усієї програми реформ, які необхідні Україні. Тому я вирішив написати про те, чому ця реформа потрібна, а також підсумувати, що вже зроблено і що маємо ще зробити.

Що ж таке децентралізація? Вона передбачає створення фінансово незалежних громад, які зможуть самостійно і на належному рівні утримувати дитячі садки і школи, амбулаторії, будинки культури і клуби, дороги, інфраструктуру.

Простіше кажучи, децентралізація – це реальний шлях до підвищення якості повсякденного життя мешканців кожного села, селища чи міста.

Децентралізація чи федералізація?

Без децентралізації, без ефективного місцевого самоврядування, ми ще надовго залишимось з дітьми, яким існуюча система не в змозі надати якісну та сучасну освіту, недолікованими хворими, розбитими дорогами, занедбаними селами, залишимось з усім тим ворохом проблем, які сьогодні маємо.

Це – аксіома для кожного пересічного європейця. "Я б хотів, щоб ви зрозуміли, що створення місцевого самоврядування – це один з елементів побудови західної цивілізації", – говорить один з польських реформаторів Єжи Стемпень. Також від підкреслює, що розвиток самоврядування був би ударом по Росії.

Чому ми обираємо шлях децентралізації?

Тому що європейський і світовий досвід свідчить, що місцеві проблеми можуть ефективно вирішуватись тільки на місцевому рівні. Держава ніколи не дійде до проблем кожного села чи міста, кожної вулиці чи двору.

Чому пан Стемпень каже, що це неприйнятно для Росії?

Бо сильне місцеве самоврядування несумісне з будь-яким тоталітарним режимом. Сильне місцеве самоврядування базується на розвинутому громадянському суспільстві і демократії. В умовах децентралізації неможлива узурпація влади.

А в нашому випадку децентралізація – це фактично деузурпація. Ми можемо до безконечності вибирати нову владу. Але будемо і знову і знову розчаровуватись у ній, допоки не змінимо систему.

Той шлях, який ми обираємо, передбачає передачу повноважень вирішувати місцеві проблеми на низовий, базовий рівень, рівень громад. Також він передбачає забезпечення їх власними фінансовими ресурсами, які зроблять їх спроможними ці проблеми вирішувати.

А те, що нам намагаються нав’язати наші російські "друзі" – це зовсім інше. Це – шлях не вперед, а назад. Це шлях перетворення областей в "удільні князівства".

Всі постсоціалістичні країни центрально-східної Європи пройшли шлях децентралізації. І усі вони від цього отримали величезний поштовх для свого розвитку.

Приклад цих країн розвіює один із найбільших міфів, що децентралізація – це шлях до сепаратизму.

І в Латвії, і в Естонії, і навіть в Литві є території переважно російськомовні. Але децентралізація повноважень ні в якому разі не призводить до сепаратистських настроїв.

"Голова сільради (ради гміни) не має над собою начальника. Ніхто не може йому сказати, що він має робити. Навіть прем’єр-міністр. І це ключова річ", – каже автор польської реформи децентралізації Єжи Регульський.

Але будь-який орган місцевого самоврядування може діяти тільки в рамках закону і Конституції. Віддаючи в ході децентралізації повноваження, держава забезпечує одночасно ефективний контроль і зупиняє ті рішення, де місцеві органи влади виходять за межі своїх повноважень.

Спроможні громади

Повноваження, фінансові ресурси і контроль – три кити, на яких базується ефективна модель місцевого самоврядування.

І саме на цих трьох напрямках зосереджені сьогодні наші зусилля.

Громади мають бути спроможні взяти на себе широкі повноваження у вирішенні місцевих проблем. Отримавши відповідні економічні інструменти (перш за все податки і збори), вони мають заробити для себе необхідні ресурси.

Сьогодні більшість наших сіл – дотаційні, вони не можуть заробити навіть на утримання сільради. А це, в свою чергу, позбавляє сільську владу будь-яких стимулів для розвитку.

І справді – при нинішній системі управління, обраний голова села може нічого не робити взагалі, але він і ще декілька працівників сільради будуть отримувати зарплатню з держбюджету.

Нинішня система управління на селі склалася ще в 20-30 роках минулого століття. За цей час кардинально змінилася і економічна, і демографічна ситуація в країні.

Села, в яких жило 5-6 тисяч людей і в яких люди у віці 20-50 років складали до 70% населення, не лише зменшилися, але й постаріли. Та сама ситуація і в містечках.

Тому заради збереження українського села ми створили механізм добровільного об’єднання громад, яке дасть стимул для розвитку цих територій.

Звичайно, можна залишити все як є і продовжити вічну пісню про те, що село гине. А можна почати реформу управління цими територіями і досягнути успіху.

Сьогодні цей процес стартував. Уже дев’ять областей – Дніпропетровська, Житомирська, Хмельницька, Херсонська. Миколаївська, Полтавська, Харківська, Чернігівська і Рівненська – прийняли перспективні плани формування спроможних громад на сесіях облрад, а ще дві – Луганська і Донецька затвердили плани рішенням військово-цивільних адміністрацій.

Хочу наголосити на слові "перспективні". Плани, про які йде мова, не зобов’язують громади до об’єднання, вони визначають лише його можливі рамки. Принципово важливо, щоб в процесі об’єднання не виникли "мертві зони", коли слабкі громади залишаться нікому не потрібними.

Саме тому в Законі України "Про добровільне об’єднання територіальних громад" передбачено наявність такого плану на обласному рівні як необхідна умова.

А далі йти по шляху об’єднання чи вичікувати – справа самих громад.

Закон про співробітництво територіальних громад, з якого ми починали, передбачає і те, що громади можуть розпочати зі спільних проектів, а далі вже приймати рішення. А для тих громад, які готові уже сьогодні до перетворень, закладені стимули.

Це доступ до тих повноважень і ресурсів, які уже сьогодні отримують міста, у яких повноцінна система місцевого самоврядування була сформована ще раніше.

Економічні стимули

Парламент прийняв зміни до Податкового та Бюджетного кодексів, які уже розширили фінансові можливості місцевого самоврядування, а в майбутньому дозволяють зробити економічно самодостатніми та спроможними і нові об’єднані громади.

Об’єднані громади отримають весь спектр повноважень та фінансових ресурсів, що їх наразі уже мають міста обласного значення, зокрема зарахування 60% ПДФО на власні повноваження, прямі міжбюджетні відносини з державним бюджетом (зараз прямі відносини мають лише області, райони, міста обласного значення –УП ), державні субвенції.

Клікніть для збільшення  

Логіка цих змін полягає в тому, що податки, які передаються на місця, дозволяють збільшити місцеві бюджети, а громади уже матимуть право питати у свого керівництва, як ті розпоряджаються додатковими ресурсами.

Але справа не тільки в цьому. Якщо громада левову частину податків, які створюються на її території, залишає в себе, а не відсилає у Київ, у неї з’являється стимул заробляти більше.

Так громади стають активними учасниками економічного життя. І я не можу уявити собі, як без залучення місцевої ініціативи можна досягти економічного зростання у країні.

Уже зараз можна підвести певні проміжкові підсумки. Цього року всі обласні центри та міста обласного значення змогли збільшити свої бюджети.

Моя рідна Вінниця – на 300 млн грн. Львів – майже на 800 млн.

Тут варто згадати ще про один економічний стимул, який теж передбачений у бюджеті на 2015 рік.

Ми вперше наповнили Державний фонд регіонального розвитку, передбачивши у ньому 3 млрд гривень.

Віднині ці кошти розподіляються між областями по формулі, а не "в ручному режимі": "Тому дам, бо він свій і лояльний, а тому – ні, бо він нічого не заніс".

Саме так діяла більшість державних програм. Фонд працює по-іншому. В межах своєї квоти області подають на державне фінансування проекти стратегічного значення, які реалізуються знову ж таки на території громад.

Повноваження

 Ми також розпочали передачу органам місцевого самоврядування повноважень, які по праву їм належать.

Знаковим було прийняття закону про архітектурно-будівельний контроль. У це важко повірити, але за часів Януковича була побудована корупційна вертикаль, яка фактично позбавляла місцеві органи будь-якого впливу на те, що будується у громаді.

Я уже колись наводив приклад, коли у місті Вінниці, де я на той час був міським головою, у самому центрі міста серед малоповерхової забудови розпочалось будівництво одноквартирного дев’ятиповерхового (!) житлового будинку загальною площею майже... 6000 квадратних метрів. З усіма необхідними документами.

Хоча пройшло уже біля двох років, історія ще не завершена – міська рада продовжує оскарження через суд... Кожен міський голова міг би навести чимало таких історій з зовсім недалекого минулого.

Тепер на місця передаються максимальні повноваження, але контроль залишається за центром.

Клікніть для збільшення 

Така ж логіка стосунків центр-регіон буде закладена і в сфері управління землею.

Відійде в минуле поняття земель за межами населених пунктів, розпоряджатись якими одноосібно мали право державні чиновники. Відповідний законопроект уже готується, а проект закону про децентралізацію в сфері надання адміністративних послуг уже зареєстрований.

Слід зупинитися на праві громади утворювати муніципальну варту.

Зараз дехто говорить, що це перший крок до створення регіональних воєнізованих угрупувань. Це також міф.

Муніципальна варта – це структура, яка має слідкувати за питаннями благоустрою, незаконних звалищ, парковок.

Вона ні в якому разі не може займатися кримінальними справами – це виключна компетенція міліції (поліції за новим законопроектом –УП ). Сподіваюсь, що це рішення, якого чекають органи місцевого самоврядування, буде прийняте у найближчі тижні, а може навіть і дні.

 Клікніть для збільшення

 Далі на черзі – чітке розмежування повноважень у сфері освіти, охорони здоров’я, дозвілля, соціально-економічного розвитку, інфраструктури між рівнями місцевого самоврядування.

Цей етап ми зможемо провести уже після того, як буде чітко визначена і закріплена в Конституції нова система місцевого самоврядування.

Система управління на місцях

Зараз існує дуже багато міфів про те, як зміниться адміністративно територіальний устрій країни.

Перш за все, хочу всіх заспокоїти – ми не збираємося змінювати кількість і межі областей та районів.

Основною територіальною одиницею стає громада. Громада має голову та виконком, який виконує всі функції з управління громадою.

Села, які ввійшли до об’єднаної громади обирають старост, які входять до виконкому об’єднаної громади і виконують ті ж функції, які були в сільраді.

Тобто за простою довідкою не потрібно їхати в новий центр громади – усе на місці вам зробить староста.

Наступний рівень – це район і область. І там і там будуть обрані рай- та облради, які мають створити виконкоми замість рай- та обладміністрацій. Тобто обрані місцевими жителями люди будуть керувати областями.

При цьому центральна влада матиме своїх представників, які зможуть ветувати будь-які незаконні рішення місцевої влади. І якщо комусь, не приведи господи, прийде в голову гратись у сепаратизм, то такі рішення будуть негайно зупинені. Як і будь-які рішення корупційного характеру.

Саме ці речі мають бути закріплені в Конституції. Ми можемо до безконечності дискутувати про терміни і деталі, але є усього чотири ключові моменти, які необхідно чітко зафіксувати:

-       статус громади як базової одиниці місцевого самоврядування;

-       принципи субсидіарності, повсюдності, фінансової самодостатності місцевого самоврядування, які ми уже почали втілювати через закони, з тим, що ні у кого не було можливості відкотити назад;

-       трирівневу модель місцевого самоврядування;

-       систему забезпечення контролю з боку держави та громади.

Після того як це буде зроблено, точка неповернення буде пройдена.

А уже на основі Конституції ми зможемо прийняти нову редакцію закону про місцеве самоврядування, низку інших законів, щоб завершити побудову нової моделі ефективного врядування.

 

Опір реформі

Я прекрасно усвідомлюю, що під час всіх цих перетворень, ми стикатимемося і з "перегибами на местах", і з опором.

Ще один польський реформатор Лєшек Бальцерович сказав: "За реформи треба боротись. У кожної реформи є опоненти. Якщо немає незадоволених, то немає й реформ".

Будь-які спроби розпочати процес децентралізації в Україні завжди впирались не тільки в небажання чиновників втрачати важелі управління. Так завжди було, є і буде. Усюди.

Але наші противники децентралізації завжди спекулювали на міфах, які мають глибокі корені у нашій свідомості. На міфах, подібних тим, які згадувались вище. На жаль, ми діти радянських і пострадянських часів і часто продовжуємо мислити стереотипами того часу…

Відбувається це і зараз. Ми уже достатньо далеко зайшли в реформу і це викликає у деяких політиків неабиякий острах. Острах втратити ручне управління. Вони бояться самі – тому лякають людей.

Але на найвищому рівні – президент, Верховна Рада, Кабмін сьогодні єдині щодо необхідності децентралізації. Це хороша передумова для успіху.

І я хочу, щоб усі ми зрозуміли, що без цих змін ми не зможемо рухатися далі.

Без цих змін не буде розвитку ні в селах, ні в містах. А отже ми не зможемо забезпечити належну якість життя нашим громадянам.

Нині діюча модель роботи муніципалітетів вичерпала себе. Без впровадження повноцінного місцевого самоврядування європейської зразку нам не побудувати європейської України.

Без децентралізації ми в Європу не попадемо!

 

http://edit.io.ua/edit_story.php

 

 

 

Оксана Сироїд:

Взаємодія з окупованими територіями - це стікання кров'ю


Анастасія Рінгіс, УП _ Четвер, 02 липня 2015, 12:55

 

Коли у вересні минулого року ми зустрічалися з юристом Оксаною Сироїд, тоді - директором Української Правничої Фундації та членом РПР, на питання навіщо вона йде у велику політику, Сироїд діставала з дамської сумочки Конституцію.

Це був ії головний аргумент.

"В Україні дуже мало людей-конституціоналістів, які розуміють Конституцію як суспільний договір, і які розуміють довгострокові наслідки таких проектів як децентралізація", пояснювала тоді вона.

Здається її головна битва програна.

Минулого тижня глава Конституційної комісії, спікер ВР Володимир Гройсман представив Венеційській комісії текст проекту змін до Конституції України.

Комісія схвалила зміни до української Конституції, хоча і зробила деякі зауваження.

Президент радісно заявив: "Цей варіант конституційних змін в частині децентралізації повністю відповідає Європейській Хартії".

Сироїд, віце-спікер ВР, член конституційної комісії, що входить до робочої групи з питань децентралізації та судової реформи, обурилась, та написала пост в фейсбуці.

Тепер вона – головний критик змін до Конституції, які ініціював президент. Віце-спікер вважає, що нові поправки до Конституції призведуть лише до посилення президентської влади.

Ми зустрічаємося з віце-спікеркою недільного ранку в одному з кафе біля Дніпра. Цю зустріч ініціювала сама Оксана Сироїд.

Зараз вона шукає будь які способи вплинути на дві ключові поправки – до Конституції і статус Донбасу.

"Настя, я вам тут наговорила на три строки….", – жартує вона. "Оксана, на три строки в парламенті", – жартує "Українська правда".

Ви розкритикували поправки до української Конституції, яку схвалили Венеціанська комісія. Чому?

– Процес змін до Конституції є жорстко зманіпульований.

Є конституційна комісія, створена президентом, яку очолює голова Верховної Ради – Володимир Гройсман. Конституційна комісія працює в форматі трьох робочих груп: група з питань децентралізації, група з питань судової реформи і група з питань прав людини.

Я працюю у двох групах: у групі з питань судової реформи і в групі з питань децентралізації.

Найважливіша зараз річ – це частина, яка стосується децентралізації. Тому що там закладено дуже багато підводних каменів, які можуть становити небезпеку для української державності.

В документі є закладені речі, які не мають нічого спільного з децентралізацією. Там радше йдеться про "доцентралізацію" влади.

Що ви маєте на увазі під "доцентралізацією"?

– Проблема є в кількох вимірах. По-перше, баланс влади в новій Конституції не покращується, він погіршується.

Уряд не має повноти виконавчої влади. Тобто ця виконавча влада підірвана повноваженнями президента як інституту. Я не кажу про подання кандидатури прем’єра.

Але те, що президент має повноваження призначати, фактично подавати двох міністрів самостійно – це фактично робить тих двох міністрів поза площиною відповідальності уряду.

Там, де діють парламентсько-президентські республіки, наприклад, в Польщі – поляки відмовилися, їм було також важко, президент відмовився від таких повноважень

Друга річ – це повноваження уряду самостійно формувати представництво державної влади на місцях. Сьогодні ми маємо місцеві адміністрації – обласні районні державні адміністрації, їх голів призначає президент за поданням уряду.

Фактично це позбавляє уряд можливості впливати на здійснення своїх повноважень на місцях. Бо на місцях керують люди, які підпорядковані президенту. Так було з 1996 року. І це не змінюється.

Розумієте, коли люди будуть вимагати відставки уряду, вони ж не будуть звільняти за політику на державному рівні, вони будуть вимагати його відставки через те, що нічого не робиться на місцях. А уряд не має можливості на це вплинути.

Володимир Гройсман пояснює, що на місцях є дві влади: є влада місцевого самоврядування і державна. Так от, державна влада має слідкувати за тим, щоб влада місцевого самоврядування не виходила за межі повноважень, визначених законом. А друге – забезпечувати впровадження того, що вирішив уряд. В чому проблема?

– Проблема не в конкретному президенті, а в інституті президентства, який непідконтрольний парламенту, але в той же час здійснює контроль за роботою виконавчої влади на місцях.

Згідно з новими змінами, президент буде призначати префектів. Тобто він забирає частину виконавчої влади, яка стає непідконтрольна парламенту. Ось у цьому небезпека.
Якщо ми не задоволені діяльністю префектур, ми ніяк не може на це вплинути. Тому що де-факто за їх діяльність відповідає президент, а він непідконтрольний парламенту.

Тоді виникає питання, як Венеційська комісія схвалила ці поправки?

– Венеційська комісія виявилася дуже непослідовною у своїх висновках.

Ще минулого року, коли президент подавав схожі зміни, висновки Венеційської комісії були набагато критичніші. Але чомусь в цьому році висновки, які вони озвучували під час засідання Конституційної комісії і після, виявилися різними. Вони поставилися дуже толерантно до того, до чого раніше ставилися дуже критично.

І у мене до них також великі питання.

Наприклад, представники Венеційської комісії під час розмови зі мною говорили про можливість надання автономії окупованим територіям в межах Конституції України.

 

На що моя відповідь була категоричною, що право змінювати Конституцію – це право українського народу і українська Конституція ніколи не буде заручником міжнародного тиску, бо це просто приниження українців

Що взагалі пропонується цими змінами до Конституції?

 – По-перше, пропонується, щоб органи місцевого самоврядування, їхні повноваження достроково міг припиняти президент і замість цього призначати пряме президентське правління строком до півроку.

Можливо це робиться для того, щоб припинити будь які сепаратистські настрої?

– Так, є така теза – десь почався сепаратизм в якійсь раді, яка проголосила якусь свою незалежність, і президент одразу припиняє їхні повноваження.

Але чи ми були свідками багатьох покарань за сепаратизм впродовж останнього року? А за це відповідають СБУ та прокуратура, які також підконтрольні президенту.

При цьому пропозиція є така, щоб всю виконавчу владу на місцях також формував президент.

Тобто президент далі буде призначати префектів в областях і районах, за поданням уряду, але звіільняти самостійно – це пропозиція. І президент може припинити достроково повноваження органів місцевого самоврядування і призначити своє пряме правління.

Тобто громади та органи місцевого самоврядування будуть підпорядковані фактично президенту?

Фактично так. Президент може мати повноваження достроково припинити повноваження органів місцевого самоврядування у трьох випадках.

У випадку виходу їх за межі повноважень, які порушують національну безпеку, територіальну цілісність і суверенітет. Але у таких випадках, поки не будуть призначені вибори, то пряме правління повинно забезпечуватися урядом, а не президентом.

Якби ці повноваження достроково розпускати органи місцевого самоврядування були в Януковича під час Майдану, то всі органи місцевого самоврядування, які підтримували тоді громадський рух по всій Україні, були розпущені би за один день і призначене пряме президентське правління.

У той час, коли президент має величезний обсяг повноважень, він не має жодної фактично підзвітності. Є тільки імпічмент, який є абсолютно недієвий. Так він був закладений з 1996 року.

Я жодним чином не заперечую, що ми можемо наділяти президента більшим обсягом повноважень. Але тільки за умови більшої відповідальності його перед парламентом.

Ви також самовіддано критикували судову реформу, написану президентською командою за те, що президент залишає за собою право призначати суддів, а ви тоді пояснювали, чому важливо вивести їх з політичного впливу. Тим не менш, вам вдалося відстояти небагато, але в цілому ви програли цю битву. Зараз як оцінюєте шанси?

Фактично, всі повноваження президента, які були початково в президентському законі про судову владу, вони збереглися.

Більше того, сьогодні в рамках обговорення змін до Конституції планується цю владу закріпити у Конституції. І це також величезна маніпуляція. Тому що ці повноваження не є притаманними для президента.

Якщо ми говоримо про церемоніальне призначення суддів, так. Але не переведення, не звільнення, не ліквідація судів – це те, що не може належати президенту. Проти цього виступає дуже обмежена кількість людей. Але щоб ви знали, хто це відстоює – це відстоюють самі судді.

Це не я програю. Це програє суспільство. Я намагаюся донести до суспільства ризики. Я не критикую президента. Мені важливо пояснити людям, який стан речей і куди ми рухаємося.

Ця "доцентралізація" йде не тільки в розділі органів місцевого самоврядування. Вона також йде в розділі судової влади.

 

Яку позицію займає "Самопоміч" щодо конституційних змін?

– Ми не можемо поки мати позицію. Текст змін був розданий в момент голосування. Як голосували люди, які не бачили цього тексту?

Між тим, як роздали текст і моментом голосування, минула година. Людина, яка не працювала з цим документом, не може осилити цей текст. Ми будемо обговорювати подальший план на фракції.

Фракція підготувала пропозиції стосовно змін до Конституції: запровадження інституту державних урядників, відповідальних перед урядом; припинення повноважень виборних органів місцевого самоврядування необхідно привести до демократичних стандартів; механізм, відповідно до якого парламент конституційною більшістю зможе прийняти рішення про наявність чи відсутність потреби в запровадженні особливостей для будь-яких територій. Ці пропозиції надіслали Президенту. (на момент публікації - ред)

У вас же непрості стосунки з Гройсманом з самого початку склалися?

– Я такі речі не персоніфікую. Я від самого початку була відкрита і є відкрита для будь-якої добросовісної співпраці.

У мене немає в межах роботи, тим більше такої роботи, як політика, жодних упередженостей, симпатій, антипатій. Тому що є дуже важливі речі, які треба робити.

В контексті Конституції і закону про вибори хочеться зрозуміти ситуацію по Донбасу?

– Я думаю, що ми маємо зараз три основні загрози. Це загроза, пов’язана зі статусом окупованих територій Донбасу, Конституція, і місцеві вибори.

Вони дуже сильно взаємопов’язані між собою. Це такий вузол.

Ми наче в тиші, тобто ніхто нічого не обговорює. Але що відбувається?

Я думаю, що йде обговорення можливості проведення місцевих виборів на окупованих територіях, хоча публічно про це майже ніхто не говорить.Це потрібно Росії для того, щоб інтегрувати ці території, щоб повісити їх на бюджет України.

По-друге, фактично легітимізувати всіх цих бойовиків, це всеросійське військо – легітимізувати цих російських найманців в Україні. Цього допустити не можна. На окупованих територіях не може йтися про жодні місцеві вибори. Ви ж самі їздили, ви повинні розуміти стан речей. Хто там буде кого вибирати?

Коли політики-іноземці мені кажуть, що треба, щоб просто політичні сили українські знайшли сильних кандидатів, то я питаю: "Сильні – це як? На танку?". Уявити собі вільні вибори там неможливо. Ми сьогодні маємо ту тонесеньку лінію, лінію зіткнення, яка захищає нас від вірусу, пандемії російської пропаганди і безчинства так званих ДНР і ЛНР.

Як тільки ми призначаємо вибори на цих окупованих територіях, ми оцей вірус і аразу поширюємо на всю територію країни.

Ви ж розумієте, як швидко вони інтегруються, як швидко вони зайдуть до органів державної влади.

 

Ви розумієте, чому президент може йти на такі поступки?

– Тому що це озвучується таким чином, що це є частиною Мінських домовленостей, що повинні відбутися місцеві вибори на окупованих територіях. При чому до того часу, як будуть звільнені ці території.

Бо наша позиція є така, що вибори на окупованих територіях можуть бути проведені тільки якщо повністю виведені російські війська, повністю відновлено контроль за кордоном, відновлено діяльність українських органів влади – міліція, суди і так далі, відновлено діяльність українських політичних партій там, ну, і далі медіа та спостерігачі. Тоді ми можемо говорити про вибори.

Що вимагає Росія? Вимагає, щоб просто були вибори. А частина міжнародної спільноти каже, що якщо будуть міжнародні спостерігачі, то цього достатньо, щоб провести вибори.

Беззастережно, що цього допустити не можна. Я думаю, що всі це розуміють. Ми не можемо з цим загравати. Бо якщо не дай Боже, ми це зробимо, ми втратимо державність і світ про нас забуде.

Всі критикують це. Але там також є наші люди. Що з цим робити?

– Треба вести перемовини з міжнародними організаціями, але з позиції сторони сильної. Нам слід казати про те, що в зв’язку з недотриманням статуту ООН, в зв’язку з тим, що був порушений Будапештський меморандум, ми сьогодні маємо цю інфекцію.

Поки ми будемо виправдовуватися, що там наші люди, що для багатьох наших підприємств це єдиний ринок збуту і навпаки, що для тих підприємств торгівля з Україною – це єдиний ринок збуту, ми будемо спливати кров’ю.

У цьому треба чесно собі зізнатися. Жгут накласти і уявити, що цього немає. І будувати, відбудовувати економіку з цієї межі. Навіть ті підприємства, які мають ринок збуту на окупованих територіях, якщо вони перелаштуються, вони швидше стануть успішними, ніж постійно намагатися знаходити способи цієї взаємодії з окупованими територіями.

Взаємодія з окупованими територіями - це все стікання кров’ю.

Наш спосіб їх повернення – це успіх. А поки ми будемо мати цю взаємодію – це взаємодія з чорною дірою. Ми ж розуміємо, що там немає юрисдикції нормальної, там немає державних органів.

Президент приходить до вас на засідання фракції? Він особисто переконує вас голосувати за свої законопроекти?

– Президент час від часу має зустріч з радою коаліції, коли необхідно підтримати те чи інше голосування. Є формат, в якому президент працює – це Нацрада реформ, де присутні і голови комітетів і лідери депутатських фракцій. У нас, як фракції, тільки один раз була зустріч з президентом.

Будучи віце-спікером, ви відчуваєте різні центри впливу? Взагалі, як вам працюється?

– Пам'ятаєте, було голосування по Укрнафті, коли ми чотири місяці ми не могли проголосувати, щоб обмежити вплив олігарха Коломойського на держпідприємство. Пам'ятаю, як під час голосування до мене підійшов один депутат і каже: "Ну ти розумієш, що мені доведеться ходити в бронежилеті".

Що мене ще шокувало – це голосування за законопроект "право на справедливий суд". Законопроект був напрацьований командою президента. Ми працювали над поправками, їх було більше тисячі, а профільний комітет засідав півгодини. Тобто ніхто навіть вникати не мав наміру. Депутати не бачили текст, за який голосували, крім кількох людей, які читали остаточну версію.

Вас не лякає таке ставлення законодавців?

– Не лякає. Це закономірний процес. Тому що ми все ще переживаємо у владі людей з минулої епохи.

Як ви вважаєте, процес деолігархізації почався? Чи це тільки імітація?

– Треба дивитися реальності в очі і називати речі своїми іменами. І тоді з цим можна буде впоратися.

Олігархи повинні розуміти, що якщо вони хочуть ще через десять років бути успішним у цій країні, то все, що їм залишається – це стати власниками великого бізнесу, і жити за правилами. Через це проходили всі держави. Тільки хтось 100 років тому, деякі тільки зараз.

Оксано, є така думка, що "Самопоміч" – теж проект Коломойського. Як ви до цього ставитеся?

– Я не знаю, як це коментувати. У нас є стереотип, що всі політичні сили маніпулюються однією людиною. Такі питання змушують виправдовуватися. А я не розумію, чому. Я жодного разу не стикалася з тим, щоб у мене виникла підозра до людей з якими я працюю у фракції.

Чому ніхто не може уявити, що люди могли об'єднатися заради чогось більшого, а не заради досягнення матеріальних цінностей? Я думаю, такі чутки запускаються технічно.

– Чи з'явилася у "Самопомочі" стратегія щодо місцевих виборів, які пройдуть в жовтні?

 


Там, де у нас є якісні люди, партія піде на вибори. Там, де наших людей немає, не піде. Вибори – це шанс. Треба дати людям на місцях можливість вибрати того, в кого вони вірять.

І на мій погляд, дуже безвідповідально під політичними шапками і франшизами проводити в парламент людей, які не мають відношення до тієї чи іншої громади. (Наприклад, в 205 окрузі в Чернігові, де балотується Генадій Корбан – ред.)

Нещодавно був скандал щодо голосування "Самопомочі" по Наливайченку, екс-голови СБУ. Була оприлюднена смс, в якій йшлося, що Андрію Садовому пропонують в обмін на голосування проти екс-глави СБУ...

Це також була маніпуляція.

Я думаю, що це було зроблено навмисно, щоб відволікти увагу від закону про вибори, від обговорення більше важливих речей. До речі, автор смс-ки, депутат Сергій Висоцький потім вибачився.

Валентин Наливайченко – надзвичайно харизматичний чоловік, розумний, досвідчений, цього ніхто не може заперечити. Але треба говорити про його професійність і ефективність на цій посаді. Ми не оцінюємо його як людину.

Перед тим, як прийняти рішення по голосуванню за Наливайченка, ми запросили його на фракцію "Самопомочі".

Він прийшов, півтори години задавали йому запитання, після цього півтори години обговорювали те, що він представляв.

Вже колишній голова СБУ приніс звіт, який він назвав звітом розслідування злочинів на Майдані. Також документ, який був надісланий в Генпрокуратуру в день, до речі, коли він до нас прийшов. От ми дослідили ці два документи. І на жаль, це все фарс. Ці документи свідчать про абсолютну неспроможність системи і неспроможність ані СБУ, ані Генпрокуратури, ані МВС...

Його призначили для того, щоб він змінив ситуацію. Коли йдеться про розслідування злочинів на Майдані, то перше, що я б хотіла почути від голови СБУ і в принципі від СБУ – це розслідування стосовно ролі самої СБУ під час злочинів на Майдані.

Ми так і не почули відповіді на це запитання, а також на запитання про те, скільки у нас є кримінальних справ за статтею "тероризм, участь у терористичній діяльності". Ви знаєте, що не відкриваються справи за статтею "тероризм" навмисно? Тому що потім ці люди не можуть бути амністовані. А відкриваються за незаконне володіння зброєю, або незаконну участь в воєнізованих формуваннях.

– Чи не здається вам дивним, що фактично сьогодні депутати голосують за урядові законопроекти та президентські. Що вони позбавлені фактично своєї головної функції – законодавчої.

-Часто порядок денний та процес голосування побудований так, щоб не було часу якісно працювати з законопроектами, вникати.

Навіщо, наприклад, було "гнати" закон про судоустрій і статус суддів? Ми що, бачимо ефективне його впровадження? Чому закон про вибори тягнули до останнього моменту? Я впевнена, що це робиться навмисно, щоб не було якісного процесу обговорення.

Але це принизливо, коли так маніпулюють і депутатів заганяють в кут.

– Чим відрізняється принципово нинішній парламент від парламенту попереднього скликання? Ви відчуваєте якісь якісні зміни у процесі законотворення? Тому що у минулі роки процес законотворення в країні фактично було зруйновано...

Минулий я спостерігала збоку. Цей – зсередини. Оцінювати складно. Можу точно сказати, що нам ще дуже далеко до того моменту, коли ми можемо назватися Парламентом з великої літери. Це поки тільки зародок парламенту.

Анастасія Рінгіс, УП

http://www.pravda.com.ua/articles/2015/07/2/7073079/

 

Що ми робимо неправильно? Підсумки змарнованого півріччя

 

Валерій Пекар, для УП _ Вівторок, 30 червня 2015, 09:43

 

1. ВИЗНАННЯ ПОРАЗКИ

Останнє засідання Національної ради реформ проходило досить гаряче. Поважному зібранню були запропоновані промовисті цифри, що означають, станом на даний момент, фактичний провал реформ в Україні.

Стисло, ситуація виглядає таким чином: з Коаліційної угоди виконано лише 39% того, що мало бути виконано до кінця травня. З плану на 2015 рік виконано лише 11%, а вже минуло півроку. 85% заходів, що припадають на цей рік, заплановано на кінець року, що означає невідворотне невиконання. Парламент прийняв лише 34% запропонованих урядом законопроектів, а 19% взагалі зняв з розгляду.

Цифри не брешуть. Це означає, що треба визнати:

1) Фактичну недієздатність парламентської коаліції — вона тримається як примотана старим скотчем (хотілося використати сталий вислів "тримається на чесному слові", але якраз чесного слова там і нема). Не набирається проста більшість на найбільш необхідні реформи, і тим більше слабо віриться у конституційну більшість 300 голосів для конче необхідної судової реформи, для децентралізації, для зняття недоторканості з депутатів і суддів заради перемоги справедливості щодо злочинців. Темп роботи парламенту, як порівняти з обсягом роботи, є категорично незадовільним.

2) Фактичну недієздатність коаліційного уряду, що складається приблизно рівною мірою з реформаторів та антиреформаторів. Ще у грудні минулого року ми з колегами попереджали, що коаліційний уряд не зробить реформ, так воно і сталося. Технократи-реформатори повністю скуті старими процедурами, блоковані середньою ланкою бюрократів, перевантажені поточними операціями, затиснені своїми супротивниками в уряді.

3) Розрив між парламентом та урядом. Навіть призначений коаліцією коаліційний уряд не має політичної підтримки, а партії не несуть політичної відповідальності за своїх міністрів та за підтримку очолюваних ними реформ.

4) Час згаяно, а це означає зменшення довіри, зубожіння населення, втрату можливостей економічного відновлення та зростання обороноздатності країни, збільшення ризиків реваншу та остаточної геополітичної поразки.

Отже, реформи загальмували, і це не #зрада окремих політиків чи урядовців, а системна неспроможність, передбачена із самого початку. Провал зафіксовано ще у березні, і від того часу декілька місяців витрачено на спробу масованим припливом нових урядовців та волонтерів досягти переламного успіху. Отримано величезну кількість тактичних перемог, і слава всім тим, хто до цього доклав зусиль. Але стратегічно система підтвердила свою нездатність до змін. Маємо визнати: Гідра майже приватизувала зусилля і нових урядовців, і громадських волонтерів.

Ще раз підкреслимо: велика кількість змін вже зроблена, і фактично всі основні реформаторські процеси зрушили з місця. Це заслуга порівняно невеликої когорти людей як в уряді, так і в парламенті.

Але…

Але ці реформи не дійшли до пересічного громадянина, сім’ї, підприємства, містечка. Для них все залишилося, як було: та сама відсутність правосуддя і справедливості, те саме свавілля бюрократів та силовиків, та сама монополізація на рівні не лише цілої країни, а й будь-якого міста чи області, де є місцеві "міні-олігархи".

В плюсах порівняно з минулим — гордість за країну, що встояла під ударом агресора. В мінусах — війна, втрата заощаджень та підвищені тарифи. В цілому баланс однозначно негативний.

Кажуть, що прірву неможливо перескочити на дев’яносто дев’ять відсотків, а лише на сто. Так і тут: середній показник готовності реформ на рівні десь 30%, який дає система моніторингу реформ, означає, що нормативні документи написані, але не набрали чинності і тим більше не втілилися у реальні зміни. Що далі, то темп буде нижчий, бо складність завдань збільшуватиметься, а спротив зростатиме.

Ми отримали багато тактичних перемог, але прямуємо до стратегічної поразки. Адже можна виграти всі бої та програти війну. Невизнання поразки пришвидшує остаточну поразку. Значить, потрібно визнати факт та поміняти підходи.

2. УРОКИ ПОРАЗКИ

Детальний аналіз причин повільності реформ був написаний ще у лютому, і ви можете його перечитати, бо все актуально. Основна стратегічна, засаднича причина — брак політичної волі в усіх гілках влади, ідейна та ціннісна строкатість парламенту та, відповідно, призначеного ним уряду.

Тактичні причини також зрозумілі:

1) покладання відповідальності за реформи на бюрократичну машину, зацікавлену в їхньому провалі,

2) старі правила і процедури, створені заради стабільності, а не змін,

2) перевантаженість поточними операціями,

3) надмірна політизованість та відкладання непопулярних рішень.

План перемоги також зрозумілий і неодноразово запропонований:

1) Формування професійного уряду, про який говорилося ще у жовтні, та отримання ним політичного мандату від парламенту.

2) Термінова заміна нормативної бази роботи уряду – це  закон про Кабінет Міністрів, про центральні органи виконавчої влади, регламент Кабінету Міністрів. Старі процедури, створені в часи "папередників", спеціально призначені гальмувати всі зміни.

3) Розмежування в уряді та в кожному міністерстві поточних операцій від здійснення реформ  - в бізнесі необхідність такого розмежування відома кожному, хто хоч раз робив реорганізацію чи реінжиніринг процесів, тож дивно, що для державців це така новина.

4) Формування урядового штабу реформ з державних службовців, звільнених від поточних операцій, під керівництвом окремого віце-прем’єра. Мінімум представників старої системи, лише нові люди. Знищити урядову "інституційну пам’ять", що дозволяє повзати, а не літати. Набір до урядового штабу реформ волонтерів з громадянського суспільства задля паралельної розробки підзаконних нормативних актів, планування впровадження та комунікації реформ до суспільства.

Окрім барона Мюнхгаузена, ще нікому в історії не вдавалося витягти себе з болота самому, тож штаб змін у системі має стояти трохи осторонь самої системи. Саме так робив Каха Бендукідзе у Грузії.

5) Заміна непрацюючих голів парламентських комітетів та встановлення їхньої персональної відповідальності за профільні реформи разом із профільними міністрами. Комунікація до суспільства політичної відповідальності партій за парламентські комітети.

6) Персональне лідерство президента у процесі реформ не в юридичному - бо цього не передбачає Конституція, а в ідейному та комунікаційному плані. Все одно суспільство покладає на нього всю відповідальність. Демонстрація стратегічного бачення і надзвичайної рішучості полководця завжди змінює хід війни.

7) Негайна розробка та запуск плану комунікації реформ суспільству через державні медіа та соціальну рекламу, які сьогодні фактично не використовуються.

Це план для уряду, парламенту та президента — якщо не для цих, то для наступних. Українська модернізація невідворотна, питання лише в тому, чиї прізвища залишаться в історії її перемоги та де будуть кордони України, якщо зволікати. Про план дій громадянського суспільства напишемо окремо згодом.

Реформи — це війна зі старою системою, Гідрою, і вести її треба як війну — зі стратегією, штабом, ресурсами, допомогою іноземних союзників, з мобілізацією, пропагандою, героями серед своїх і розкаяними полоненими серед супротивника.

Реформа державної служби та системи органів виконавчої влади є першим та абсолютним пріоритетом. Починати будь-які зміни завжди треба із себе, тож нереформована система виконавчої влади жодних реформ не зробить. Не боятися повного переосмислення: що має робити те або інше міністерство в умовах відкритої економіки та відкритого суспільства, та чи потрібно воно взагалі.

Зламати стару пострадянську систему і побудувати натомість компактні, ефективні, сучасні, наповнені новими людьми міністерства нової країни — з цього має початися стрімкий злет України.

Запустити економіку — це завдання номер два: регуляторна гільйотина, тобто скасування всіх обмежень одним рішучим ударом, та стимулююча економічне зростання податкова реформа - проста, прозора, радикальна та прихильна до інноваційної економіки, в якій додана вартість створюється скоріше працею талантів, ніж великими капіталовкладеннями.

За останній рік Україна опустилася з 155 до 162 місця у світі за рівнем економічної свободи, в одній компанії з Венесуелою, Північною Кореєю, Зімбабве та соціалістичною Кубою. Іншими словами, наші підприємці мають долати бар’єри, вищі, ніж в будь-якій іншій країні Європи чи Азії.

Якщо не зламати ці бар’єри швидко й назавжди, економіка просто вмре під вагою проблем війни та кризи. Власне, вона вже помирає, і макроекономічні показники це підтверджують: так погано не було ні після розвалу СРСР, ні під час жодної попередньої кризи. Дати людям свободу заробляти — з цього починається будь-яке економічне диво.

Третій пріоритет — війна корупції не на словах. Посадити достатню кількість суддів, прокурорів, керівників міліції та податкової, депутатів-регіоналів для того, щоб решта оговталася та почала займати принаймні нейтральну позицію.

Зміни відбуваються завжди через розкол старих еліт, і перемога Майдану 22 лютого 2014 року це зайвий раз довела: пролилася велика кров, і прихильники Януковича зрадили його.

Так само зараз корпус суддів, прокурорів та міліціонерів повинен розколотися: одна частина має "зрадити" іншу через інстинкт самозбереження, поклавши край круговій поруці. Українська звичка домовлятися з ворогом, ніколи не затискаючи його у глухий кут, вже була порушена Януковичем.

До реваншу регіоналів на місцевих виборах залишилося декілька місяців, і після того вони вже ні з ким домовлятися не будуть.

Але пріоритет з пріоритетів — комунікація. Нам потрібна потужна, зрозуміла та яскрава пропаганда реформ, пропаганда нової країни, нових відносин, нових героїв, нових українських історій, нового місця України у світі.

Потужності урядових структур для цього не вистачить навіть на десять відсотків. Нам потрібен інформаційний батальйон волонтерів, які вміють розібратися і пояснити простою мовою. Нам потрібен такий підрозділ в кожному місті, аби працювати з місцевими медіа.

І ще нам потрібні швидкі перемоги. Символи, на які можна далі спиратися. Символи, що надихають і дають енергію.

Вважамо за необхідне зупинитися на головних помилках політичної спільноти та громадянського суспільства.

Головна помилка політичної спільноти полягає у невмінні знайти та залучити союзників. Соціальна енергія сотень тисяч громадських активістів, підприємців, студентів залишилася невикористаною. Політична боротьба залишається процесом всередині невеличкого, замкненого на себе, трошки оновленого "політичного класу", на що суспільство дивиться як на внутрішні чвари з оцінкою "чума на обидва ваших доми".

Без союзників політики-реформатори приречені. Військова теорія вчить: для наступу на добре укріпленого супротивника потрібні в декілька разів переважаючі сили.

Головна помилка громадянського суспільства полягає у відсутності консолідації. Широкого громадського руху за реформи так і не створено. Експертні спільноти розпорошені та не можуть досягти згоди з ключових питань розвитку країни.

Сила громадянського суспільства велика лише тоді, коли люди разом, коли вони миряться з розбіжностями заради головного — реалізації спільного бачення майбутнього. Як це було на Майдані.

І спільна помилка тих та інших полягає в недооцінці важливості темпу. Всі великі реформатори, від Лєшека Бальцеровича до Кахи Бендукідзе, постійно повторювали українцям: реформи бувають або швидкими і рішучими, або невдалими. Це як у польовій хірургії: краще наробити помилок і потім виправляти, аніж довго шукати кращий спосіб і через це втратити єдиний шанс.

Політична система передбачувано гальмує, не встигаючи за набагато більшим запитом суспільства. Вікно можливостей ще не закрилося, але вже починає скрипіти. Час підбити підсумки, зробити висновки та рішуче поміняти спосіб мислення і дії.

 

http://www.pravda.com.ua/articles/2015/06/30/7072785/

 

БГ: І правильно, і не правильно, тому що нити як все погано не дає нічого, окрім визнання поганого.
Взагалі набридло читати "вумних" авторів, які викладають розумні ідеї для когось, щоб хтось те робив, а сам він має тільки критикувати і радити. Ідіть радники з країни рад під сто порад. Що сам робиш? Отож і заткнись, як нічого, окрім оцьогоскиглиння.

 

[B]Fjusion:[/B]
Коли ви вже зрозумієте, що законодавство нічого саме по собі не вирішує, тому що його впроваджують люди, отож які люди і їх дії в масі - така і країна. Не олігархи керують в Україні, а наша нікчемність мас дає їм можливість керувати. Навчіться нарешті не перекладати проблеми на поганий закон чи уряд, президента, МВФ чи ще щось, бо це все наша недолугість є першопричиною.

Leon1 _ 02.07.2015 17:34
Все правильно. Но.. Для того чтобы все это претворить в жизнь во власти должны быть государственные деятели,а не барыги. Не думаю, что олигарха Порошенко интересует что то больше чем собственное обогащение и безмерная власть. В стране тупо проходит передел собственности. Никогда не поверю, что Президент олигарх будет думать о рейтингах страны в мире и народе. Равно как и остальная братия. Чем скорее будет сменена вся властная верхушка на всех новых тем скорее могут начаться положительные перемены.
Відповісти | З цитатою
IP: 78.111.186.---
Fjusion _ 30.06.2015 23:50
Чудова стаття! Пропозиції вірні, але... Ким вони будуть прийняті до уваги? І справа, на мій погляд, тут не стільки в особистостях. Яценюк чи не-Яценюк? Автор зауважує, - "Але стратегічно система підтвердила свою нездатність до змін". А що таке "система"? На мій погляд тут є найголовніша помилка автора! Немає, не існує і ніколи не буде існувати такого "живого явища", як система! Система - це симулякр! (у значенні, яке надавав цьому слову французький філософ Жан Бодрийяр). Справа полягає в тому, що в Україні сформована і діє олігархічна модель економічного розвитку, яка не сприймає і не БУДЕ СПРИЙМАТИ ніяких реформ. 2, 3,10, 20 чи більше відсотків від свого статку олігархи запропонують будь-якому Прем'єр-міністру, заради збереження Status Quo. Скажіть, будь ласка, скільки Ви нарахуєте людей, які встоять перед ТАКОЮ СПОКУСОЮ??? Тому, ніякий "План перемог" реалізовано не буде, поки в нашій державі на законодавчому рівні не буде окреслено місце олігархічного капіталу в економічній системі
Відповісти | З цитатою
IP: 91.210.108.---
berkyt _ 30.06.2015 17:49
Стаття в цілому правильна. Проте її слід доповнити суттєвим висновком про те, що Вальцман, Кріль, Кличко та їхні поплічники йшли у владу не для того щоб проводити ефективні реформи та зміцнювати країну. Вони йшли у владу з метою особистого збагачення. От і вся їх філософія. Прикладом цього є збільшення Вальцманом своїх капіталів лише за 2 півріччя 2014 року у 7 разів та доведення країни до фактичного дефолту. Мають місце колосальні розкрадання бюджетних коштів скоєних ним та Кролем, про які говорив голова фінінспекції Гордієнко. Ніяких реформ в державі як не було так і немає. Їх і не буде поки ці мародери будуть знаходитись при владі. Вони вже давно мають в кишенях паспорти Ізраїлю і якщо стане гаряче то відразу ж туди втечуть.
Відповісти | З цитатою

 

Чому реформи в Україні гальмують?
Валерій Пекар, для УП _ Четвер, 12 лютого 2015

 

А дійсно, чому? Проста відповідь, яку можна часто почути у Facebook – #всепропало та #нассливают. Але для більш вдумливої аудиторії таких аргументів недостатньо.

Дійсно, про гальмування реформ говорять усі. Про це кажуть західні лідери та їхні посли, представники міжнародних організацій та вітчизняні підприємці, веселі тітоньки на базарі та похмурі чоловіки у маршрутці. Говорять навіть президент і прем’єр-міністр.

У цьому тексті ми спробуємо з цим питанням неупереджено розібратися. Для цього автору довелося опитати пару сотень людей (експертів, підприємців, активних громадян, а також депутатів та урядовців) і представити величезну кількість їхніх коментарів у порівняно невеликій статті.

Ми почнемо з аналізу об’єктивних факторів, які гальмують реформи. Далі розглянемо суб’єктивні, а завершимо пропозиціями з виходу з нинішньої ситуації. Ми не даємо тут оцінок діяльності окремих персоналій, а розглядаємо ситуацію комплексно, в цілому.

Отже, об’єктивні причини гальмування реформ.

1. Запізно з’явилися передумови.

Це правда, адже реформи робляться через зміну законів, а для цього потрібен парламент. Протягом більшої частини 2014 року ми мали парламент, в якому переважали регіонали. Він був абсолютно непридатний для проведення змін. І лише після парламентських виборів, після формування коаліції та нового уряду, ми можемо взятися за реформи.

До того ж, не варто забувати й про те, що перші місяці після перемоги Майдану довелося поспіхом розбиратися зі спадщиною поваленого режиму — від вщент зруйнованої армії до вкрадених на роки вперед державних фінансів.

2. Реформи потребують багато часу.

Це правда, адже система побудована таким чином, щоб захистити свою сталість від непродуманих змін. Законопроект має бути написаний, внесений до Кабінету Міністрів, всебічно розглянутий та погоджений всіма міністерствами, внесений до Верховної Ради, розглянутий в комітетах, прийнятий у першому читанні. Мають бути зібрані зауваження, всі вони обговорені, внесені правки, далі прийняття у другому читанні, підписання Президентом. А далі розпочинається тривалий процес імплементації, що потребує значно більше часу. Ще складніша, набагато складніша процедура – внесення змін до Конституції. Але цього вимагають певні реформи, наприклад, судова.

3. Реформи завжди блокуються середньою ланкою старої системи.

Це правда, адже мало прийняти закон. Його потрібно впровадити (у тому числі написати підзаконні акти). Чиновники, які є частиною старої корупційної системи ("Гідри"), не налаштовані так просто розлучатися зі своїми статками і будуть гальмувати все, що можна. Ще й захищатимуться кишеньковими громадськими організаціями-імітаторами, що також є частиною системи.

Саботаж, непрофесійність, безініціативність переважають. Навіть за наявності бажання окремих посадовців, система, що будувалася не один рік, має великий ресурс опору змінам і самовідновлюваності. Навіть сумлінний чиновник завжди краще скаже "ні", ніж візьме на себе відповідальність за можливу помилку. Нещодавні призначення молодих урядовців (наприклад, на рівні заступників міністрів це вже більше десятка самовідданих фахівців вищого ґатунку) не складають критичної маси.

4. Психологія виборців не змінилася.

Це правда, адже трохи більше половини виборців залишаються у полоні старого мислення і старих цінностей. Вони продовжують покладати надії на державу, а не на себе. Чекати, коли вже їм зроблять нарешті щасливе життя. Люди не хочуть нічого змінювати, мріючи про гарантовану зарплату, високі пенсії та безкоштовну медицину. Меншість хоче реформ і боротьби з корупцією, більшість хоче спокою і миру.

Майдан та війна не стали факторами змін в житті цих людей. Вони не підтримають жодних реформ, а будь-який реформатор моментально втратить рейтинг.

5. Війна та криза.

Це правда, адже для реформ потрібні гроші, а їх забирають криза і війна. Високопосадовці надто зайняті проблемами війни, щоб мати можливість спокійно зайнятися реформами. У тій самій Грузії війна почалася вже після того, як основні реформи були проведені. Війна, до речі, ще й відволікає волонтерів, які могли би спрямувати свою енергію на перетворення.

Все вищезазначене — правда, але це не вся правда. Голос сумління підказує, що це все досить слабкі виправдання.

Пізно з’явилися передумови. Голос сумління: Значна частина реформ може бути розпочата на рівні Уряду, бо певні речі регулюються не законами, а постановами Кабінету Міністрів.

Наприклад, роботу по дерегуляції чи швидке запровадження телекомунікацій 3G можна було зробити влітку та восени. Цей час змарновано.

Реформи потребують багато часу. Голос сумління: Насправді згаяно дуже багато часу. Законопроекти можна було підготувати заздалегідь. Для цього існують експертні спільноти, готові працювати на волонтерських засадах, структури громадянського суспільства, які давно вже розробили і запропонували низку законопроектів.

Маючи парламентську більшість, можна вносити законопроекти від неї цілими пачками, оминаючи Уряд. Напружений графік роботи парламенту забезпечив би прийняття значної кількості законів вже у січні, якщо не в грудні. Налаштованість на реформи означала би, що партійцям треба не посади ділити, а швидко приймати ключові рішення. А тепер багато речей доводиться робити нашвидкуруч, під тиском часу.

Реформи завжди блокуються середньою ланкою старої системи. Голос сумління: Саме тому всі реформи мають початися з реформи Кабінету Міністрів, і вже для цього точно не потрібно було чекати нового парламенту. Очищення урядової системи могло відбуватися протягом того півріччя, коли в умовах старого парламенту урядом керували "камікадзе".

А після парламентських виборів нові міністри отримали би вже оновлений апарат, готовий до виконання нових завдань. Беручи до уваги кількість людей з бізнесу та громадянського суспільства, які готові йти працювати, проблем з кадрами не було би. Натомість Уряд навіть не вніс свою власну реформу до плану роботи. Жодного саботажника не покарано.

Психологія виборців не змінилася. Голос сумління: Саме тому потрібно постійно пояснювати сутність реформ, пояснювати й пояснювати. І ще користатися вдалим часом для реформ, а зараз саме такий час: жити по старим правилам вже неможливо, а нових ніхто не запропонував. Вікна можливостей для суспільного прийняття реформ не такі великі, і вони можуть закритися.

Війна та криза. Голос сумління: Війна є хорошою причиною відкладати реформи "на потім". Якщо реформи розпочнуться лише після війни, то супротивники реформ зроблять все можливе, щоб війна була вічною. Та й чи можна без реформ вижити і перемогти сильнішого суперника у гібридній війні?

Здається, більше об’єктивних причин для гальмування реформ немає. Давайте тепер подивимося на суб’єктивні.

6. Корупція та самовпевненість.

Існує безліч відомих прикладів корупції після Майдану. Деякі з них вже розслідуються Зрозуміло, що корупціонери роблять все можливе, щоб загальмувати втрату своїх надприбутків. Певні сфери окуповані справжньою мафією, без перебільшення.

Навіть чесні політики вимушені рахуватися із системою: адже реформи підривають основи добробуту тих груп, що стоять за переможними парламентськими партіями. Тому політики роблять зміни обережно, аби з цими групами не сваритися. Адже політика є мистецтво можливого.

До того ж, значна частина політичних лідерів вважає, що часу для реформ достатньо. А значить, можна ще трохи посидіти в зоні комфорту, ще трохи попрацювати за старими схемами, стримуючи реформи, а потім можна їх очолити та увійти в історію знаними реформаторами.

7. Недовіра народу.

Що би не робили реформатори, народ все одно їм не вірить. І це після того, як відповідні партії отримали найвищі результати на парламентських виборах. Що ж змінилося за якихось пару місяців? То й бо ж воно, що нічого не змінилося.

Недовіра значною мірою ґрунтується на порушенні політиками простих "правил техніки безпеки": невиконання раніше даних обіцянок, суперечливі заяви, відсутність чіткої позиції, явна відсутність правди в комунікації і справедливості в діях.

Ну що, може, знов послухаємо голос сумління?

Голос сумління: Це все правда. Політики дійсно керуються своїми особистими страхами і переконаннями, неадекватними оцінками ступені драматичності ситуації.

І це основна причина, чому політики ніколи не роблять реформ. Ми про це писали ще у жовтні, згадуючи відомий вислів, приписаний Вінстону Черчиллю: "Державники відрізняються від політиків тим, що політик думає про наступні вибори, а державник — про наступне покоління".

Реформи роблять лише професіонали, які не мають жодних політичних зобов’язань, жодних страхів щодо рейтингу, а лише страх погано виконати свою роботу і тим зганьбити професійну репутацію. На початку грудня, аналізуючи новопризначений уряд, ми писали, що в нього немає 100 днів. Аж ось ці 100 днів скоро добігають кінця, а майже нічого не зроблено.

Політичні помилки призводять до краху. І навіть міністри-іноземці, призначені за квотою БПП, не врятовують.

По-перше, Уряд працює як єдина система, і неможливо зробити реформи в одному окремо взятому відомстві. Реформи є комплексними, і неможливо зробити, наприклад, якісну податкову реформу без бюджетної, пенсійної тощо.

По-друге, жоден міністр ні на що не здатний без заступників, а їх призначає Уряд. Тож не дивно, що у багатьох міністрів аж досі так і не з’явився повний комплект. А міністрів-одинаків без команди ми бачили ще у минулому уряду. Коротше кажучи, лебідь, рак та щука так і не знайшли спільної мови. Коаліційна, а не професійна природа уряду, як ми й передбачали, стала перешкодою на шляху реформ.

До речі, вислів Черчилля нагадує нам про ще одну ваду політиків. Часом у них немає масштабу мислення, вони затикають тактичні дірки стратегічними ресурсами. Наприклад, таким, як ресурс довіри.

Щодо довіри народу. Можна скільки завгодно говорити про "не таку" ментальність, пов’язану чи то з чорноземами та хуторянством, чи то з постійними іноземними окупація ми. Частково це буде правдою: довіра у нашому суспільстві дійсно в дефіциті. Але несподіваний і приголомшливий вибух довіри на Майдані, у добровольчих та волонтерських рухах не зачепив довіру до влади. Дві прості і зрозумілі причини — відсутність інформації та відсутність символів.

8. Відсутність інформації.

Про реформи дуже багато говориться, але поверхово, без пояснень, тож це слово вже затерлося. Саме лише постійне вживання слово "реформа" нічим не відрізняється від часів "папередніків".

Немає жодних спеціальних інформаційних заходів, щоб пояснити суть якоїсь конкретної реформ: чому вона потрібна, як буде робитися, чому спочатку стане гірше, а в перспективі значно краще, і чому не можна зволікати, а треба "різати", і чому не можна очікувати негайних результатів.

Натомість переважає негативна інформація, і мало транслюється образ нової країни, квітучої після реформ. Так, є певний позитив на сайтах органів влади, але їх читає меншість. Інформацію треба просувати через популярні онлайнові майданчики, соціальні мережі, радіо і телебачення тощо.

Нещодавній заклик Президента до керівників телеканалів робити передачі про реформи не враховує того, що урядовці зазвичай самі не знають, що сказати. Зрозуміло, що в умовах, коли люди не розуміють і звикли до обману, вони здатні лише боятися, щоб не стало ще гірше. А в умовах недостатньої комунікації придумають собі такі нереально жахливі сюжети, що класики жанру відпочивають.

Додайте до цього інформаційні спецоперації ворожої країни, спрямовані на дискредитацію ідеї реформ та української державності загалом, "розгойдування човна" та конкретні точкові удари (наприклад, дискредитацію міністрів-іноземців як абстрактної ідеї та конкретних особистостей) і все це в умовах повної відсутності вітчизняної контрпропаганди, і ви отримаєте опис інформаційного поля, в якому живе пересічний громадянин.

9. Відсутність символів.

Люди не довіряють реформаторам, бо не бачать простих конкретних змін. Декілька швидко зроблених речей, які стали би символами перемоги над старою системою ("Гідрою"), значною мірою відновили би довіру, але де ж ці символічні перемоги?

Нова патрульна служба, рішуче спрощені адміністративні послуги, скасування віз до ЄС — ці речі могли би стати провісниками реформ для громадян. Впровадження прозорих електронних державних закупівель, зниження податкового навантаження, скасування незліченних форм звітності, ліцензій, обмежень та інспекцій (тобто дерегуляція) — це довгоочікувані сигнали для бізнесу. Наразі похвалитися нема чим, а про податкову реформу як класичний поганий приклад ми ще скажемо нижче.

Довіра до реформ підривається також старими практиками. У парламенті — голосуванням за чисті аркуші, як це було з бюджетом та податковими змінами перед новим роком, кнопкодавством (не персональним голосуванням), нехтуванням Коаліційної угоди, відсутністю відкритого діалогу. У виконавчій владі — непрозорими призначеннями явно некомпетентних, але близьких людей та невдалими псевдореформами.

"Довіра" — є ключове слово реформ, і гратися з ним небезпечно. Коли голова Державної фіскальної служби говорить в камеру про прозорість і передбачуваність податкової системи, мільйони людей по той бік телеекранів сумно чи презирливо сміються.

Реформи потребують довіри, а довіра потребує діалогу. Широкі громадські обговорення проектів реформ призвели би до суттєвого зниження соціальної напруги, початку відновлення довіри з боку бізнесу. Але комунікації немає.

Провал окремих реформ — це не просто "нуль" на рахунку псевдореформаторів, це справжній "мінус", бо довіра втрачається швидко, а завойовується повільно. Втрата довіри поглиблюється суперечливими сигналами на кшталт "зробимо по-новому, а як не вдасться, то повернемося до старого". Наслідок — повна дезорієнтація суспільства.

 Наостанок ще три важливих чинники гальмування реформ.

10. Брак політичної волі.

Вже стільки разів цитувався Каха Бендукідзе, Лєшек Бальцерович та інші великі реформатори стосовно необхідності жорсткої політичної волі, що зайве повторювати ці крилаті вислови.

Рішучість, чітка суб’єктна позиція, навіть певною мірою авторитарність, вкрай необхідні для подолання опору системи. Всі успішні історії реформ — це самовіддана політична воля, навіть певною мірою самопожертва, сильне лідерство, навколо якого згуртовуються великі соціальні групи.

11. Невміння згуртувати союзників.

Для цього необхідно бачити ці групи, вести з ними діалог. Малий і середній бізнес та організоване громадянське суспільство (включаючи експертні спільноти та волонтерські рухи) — це дві потужні сили, на які можна спиратися при проведенні рішучих реформ.

У давні часи королі, щоб подолати опір великої аристократії, спиралися на дрібне дворянство та міську буржуазію. Ми маємо схожу ситуацію, адже наша економічна система аж надто нагадує "новий феодалізм". Король без підтримки інших соціальних груп безсилий проти великих феодалів. І тоді починається стихійний і жорстокий бунт. У нашому випадку недовіра політиків до громадянського суспільства та малого і середнього бізнесу заважає їм спиратися на ці сили, які можуть відіграти вирішальну роль і надати надзвичайно цінний людський капітал.

Дуже хорошим прикладом є провал податкової реформи. Підприємці добре пам'ятають, як узгоджені пропозиції ділових асоціацій були викинуті на смітник минулого літа. А потім податківці все зробили самі й нашвидкоруч, а врешті скаржаться, що не було достатньо часу.

12. Система не ремонтується зсередини.

Кожному зрозуміло, що ефективніше це робити ззовні. Важко уявити чиновників, які самі собі скорочують функції, права та чисельність підлеглих (а з цим пов’язано зменшення власного статусу), натомість збільшуючи власну підзвітність та прозорість, розширюючи права громадян та бізнесу.

Суб’єкт та об’єкт реформ мають бути розведені. У вже розглянутому прикладі податкова реформа, яку доручено розробляти податківцям, — це економічний нонсенс, адже податківці представляють лише інтереси доходної частини бюджету, їм начхати на економічний розвиток, зайнятість та безробіття, боротьбу з бідністю та запобігання соціальним вибухам. Вже не кажучи про інновації, економічну незалежність тощо. Це як автомобіль, в якому є педаль гальма, а немає педалі газу. Далеко ми на ньому не поїдемо.

Та й чи можна взагалі полагодити той старий автомобіль, іржавий та без коліс?

Часом необхідно рішуче його викинути на смітник, створивши нову сучасну систему. І тут "інституційна пам’ять", збережена всередині старої системи, і так високо цінована урядовцями, грає надзвичайно погану роль. Практики урядування, перевірені десятиліттями радянського і пострадянського життя, можуть бути у прямому розумінні слова вбивчими під час війни та глибокої кризи.

Скоро буде рік з моменту перемоги над Януковичем. Скоро буде рік, як Майдан привів до влади новий уряд. Змарновано цілий рік, і суд історії цього не пробачить, навіть якщо пробачить суд народний.

Не треба думати, що все гаразд, якщо народ ще терпить. Терпіння не безмежне. В умовах злиднів, недовіри та відчуття несправедливості є лише один крок від сліз і ненависті до насилля. Невмируща надія політиків на безрозмірні і безумовні західні гроші та терпляче покірний народ —не має під собою жодного ґрунту.

 Але насамкінець запропонуємо 10 рішучих кроків, які могли би зрушити реформи з місця:

1. Укласти і затвердити конкретний помісячний план дій на найближчий рік зі строками, показниками та відповідальними. Доречно і вже на часі, коли певні політики (депутати, міністри) візьмуть на себе публічну особисту відповідальність за конкретні реформи: хтось за одну, хтось за іншу і так далі.

2. Терміново і першочергово реформувати Кабмін, для чого розробити програму, що має бути повністю виконана за 2 місяці. Різати функції, а не посади. Фактично знищити старі пострадянські відомства і створити нові, компактні та ефективні. Найкраще для цього запровадити посаду віце-прем’єр-міністра з реформування Уряду з обмеженим терміном повноважень — зробив і пішов.

3. Оголосити "призов" експертів громадянського суспільства на волонтерських засадах для найшвидшого впровадження змін за вищезазначеним єдиним планом. Великий обсяг роботи із порятунку країни можна виконати навіть без участі держави: розробка проектів реформ, підготовка команд, публічна комунікація.

4. Терміново провести реформу з дерегуляції на основі розробок команди проекту EasyBusiness. Це буде першим позитивним сигналом для економіки. Широко комунікувати результати в Україні та за кордоном.

5. Терміново запровадити в усіх органах влади та держпідприємствах електронні державні закупівлі на основі пілотного проекту, що вже впроваджується в окремих відомствах. Це найбільший системний удар по корупції та значна економія бюджету. Широко комунікувати результати в Україні та за кордоном.

6. Розпочати громадські обговорення ключових реформ за участю представників ділових кіл та експертних спільнот. Перший пріоритет — податкова реформа. Але почати із явного і чіткого проголошення нових правил гри — підписати договір між бізнесом і владою як частину Нового суспільного договору.

7. Розгорнути систему публічної комунікації реформ на базі провідних телеканалів та спеціально створеної групи урядових експертів рівня заступника міністра. За кожним проектом реформи має стояти команда. Громадяни повинні бачити, що це за люди і які їхні погляди, наміри і сподівання. Фокусування уваги через соціальні мережі, культурні події тощо — це радо зроблять тисячі волонтерів, для яких успіх тієї або іншої реформи стане особистою справою.

8. Терміново провести призначення на всі вакантні посади заступників міністрів.

9. Дати відповідні доручення щодо кардинального прискорення слідчих дій за резонансними корупційними справами урядового рівня. Просто зараз, не очікуючи створення Антикорупційного бюро.

10. Терміново переглянути бюджет, скоротивши його видатки до рівня 45% ВВП. Це буде найголовнішим сигналом українським громадянам та міжнародним фінансовим організаціям, що реформи почалися.

Хто ж має виконувати цей план?

Ми всі прекрасно розуміємо, що система не може змінити себе зсередини. Всі реформи в усі часи робилися внаслідок приходу нових людей одночасно з розколом старих еліт. Сьогодні такі люди є. І в депутатському корпусі, і в уряді на рівні заступників міністрів, а подекуди навіть міністрів. До них долучаться ті представники "старої хвилі", в яких вмикається інстинкт самозбереження і є жага до змін.

Політична система гальмує, не встигаючи за щоразу більшим запитом суспільства. Наше завдання — допомогти реформаторським силам самим стати частиною цих сил. Це і є наш Третій Майдан.

Що ж є основною причиною гальмування реформ? Голос сумління відповідає: це війна зі старою системою ("Гідрою"). Вести її треба як війну — зі стратегією, штабом, ресурсами, мобілізацією, пропагандою, героями серед своїх і розкаяними полоненими з боку супротивника.

Валерій Пекар, для УП

 


    Коментарі: 2+1
    Редагувати
    Видалити



Чотири тези про податкову реформу
Валерій Пекар _ П'ятниця, 03 квітня 2015, 16:55
Версія для друку
Коментарі12
Валерій Пекар
КОЛОНКИ АВТОРА
Зараз у нас 16 січня 2014 року
Вибори в моделі трьох часів
Новий суспільний договір: фантазії на тему

Теза 1. Податкова реформа сьогодні є ключовою для України.

Наприкінці минулого року саме податкова "мобілізація", невдало й несправедливо названа "податковою реформою", стала потужним негативним сигналом від уряду до економіки, що призвів до масового згортання бізнесу та прискорення економічного падіння.

Тепер вдала податкова реформа мусить стати найсильнішим позитивним сигналом, своїм фактом стверджуючи націленість уряду та парламенту на ліберальну відкриту економіку, яка, власне, і була однією із цілей Майдану.

Не забуваймо, що у своїй основі Майдан як революція мав потужну економічну складову буржуазної революції проти економічного неофеодалізму олігархічної моделі.

Теза 2. Розробка податкової реформи має йти як діалог між двома основними силами: захисниками ідеї податкової сталості, fiscal sustainability, тобто достатнього наповнення бюджету – і захисниками ідеї економічного зростання.

Хороше рішення має забезпечити водночас обидві вимоги – і податкову сталість, і економічне зростання, а також воно мусить відповідати критеріям чесності, прозорості й простоти. Тому робоча група з розробки податкової реформи має включати як податківців та бюджетних фінансистів, так і представників економічної науки та розробників економічної стратегії, а також бізнесу та громадськості.

Податкова робоча група із самих лише податківців та бюджетних фінансистів – це однобокість, відсутність діалогу. Загалом – повторення минулорічної помилки, але з набагато жахливішими наслідками.

Теза 3. Завдання ділової та експертної спільноти полягає в тому, щоб, по-перше, досягти згоди щодо основних принципів нової податкової системи, по-друге, якнайширше популяризувати їх у підприємницькому середовищі.

Фахівців високого класу, які можуть розробити податкову системи країни, у нас не так багато – тридцять буде дуже завищеною оцінкою, – і всі вони давно відомі поіменно. Ось ця спільнота й має спочатку досягти згоди, а потім поширити своє бачення на тисячі підприємців.

Відсутність консенсусу завжди дозволяє владі ігнорувати пропозиції, бо вони суперечать одна одній.

Консолідоване бачення, за яким стоїть потужна підтримка широких підприємницьких кіл, – не може бути проігнороване.

Теза 4. Неможливо відокремити реформу податкової системи від реформи податкової служби.

Ми знаємо, що навіть хороші ідеї можуть бути спотворені. Податкова служба й, більш широко, фіскальна служба – сьогодні являють собою потужний заповідник корупції, який має бути знищено.

Без професійної, компактної, чесної податкової служби, яка перетворена з каральної на сервісну, економічне зростання запустити неможливо. І тому голова Державної фіскальної служби – це одна із ключових посад у сфері боротьби з Гідрою і відродження країни. А це означає, що там має з'явитися неординарна людина зі сталевим характером.

Тому призначення голови ДФС має відбуватися відкрито, прозоро, на конкурентних засадах, як конкурс не лише людей, але й бачень.

Це буде найважливіший краш-тест нинішньої системи державної влади.

Не впорається – тоді на нас очікує повноцінний економічний колапс, а нинішні політики підуть на звалище історії.

В оптимістичному ж сценарії матимемо економічне зростання вже в 2016 році.

Валерій Пекар, спеціально для УП

http://www.pravda.com.ua/columns/2015/04/3/7063609/

Новий суспільний договір: фантазії на тему
Валерій Пекар _ Вівторок, 26 серпня 2014, 22:19
Версія для друку
Коментарі9
Валерій Пекар
КОЛОНКИ АВТОРА
Зараз у нас 16 січня 2014 року
Вибори в моделі трьох часів
Новий суспільний договір: фантазії на тему

Останнім часом дуже багато розмов про "новий суспільний договір". Під цим розуміють певні неписані правила гри, яких дотримуються влада, бізнес, громадяни. Адже старі правила гри пішли у небуття разом з режимом Януковича, а нові так і не були встановлені.

Пам’ятаю, як на початку березня, буквально через кілька днів після призначення нового уряду, на якійсь великій бізнесовій конференції про це відкритим текстом сказали новопризначеному прем’єрові представники ділових асоціацій, і він пообіцяв: будуть нові правила, дуже скоро. Дійсно, для бізнесу незмінні правила гри надзвичайно важливі, і будь-який момент невизначеності є критичним.

На жаль, нові правила так і не з’явилися, і ділове співтовариство потроху повернулося до старих правил часів Януковича, з певними змінами, які підказало саме життя.

Ми з колегами з Центру стратегій ГОШ вирішили пофантазувати на тему нового суспільного договору. Для початку свідомо обмежилися лише відносинами "держава — бізнес", залишаючи третю сторону трикутника — громадян — для опрацювання іншим разом.

Отже, як могли би виглядати у Новій Країні стосунки держави і бізнесу, якими могли би бути прийнятні й незмінні правила гри на цьому полі? Нижче наведені підсумки нашого моделювання.

Передумови:

    Первинне накопичення капіталу завершилося. Настав час зберегти і примножити. Більше неможливо ділити радянський спадок (майже все вже поділено) і віднімати один у одного (ризикуємо спровокувати війну всіх проти всіх в умовах зовнішньої загрози).
    Енергія мас ризикує викликати соціальний вибух, якщо його не погасити. Народ переміг Януковича, пройшов війну на Сході, озброєний і злий.
    Будь-яка наша слабкість — шанс для Росії розірвати нас на частини.
    Євроінтеграція накладає зобов'язання та відкриває можливості.

Суть нового суспільного договору — припинення взаємної брехні влади, бізнесу і народу, спільні зусилля з примноження багатства нації (а значить, в першу чергу бізнесу).

    Держава бере на себе зобов'язання захищати бізнес і сприяти примноженню його багатства.
    Бізнес бере на себе зобов'язання підтримувати, захищати і розвивати державу.

Новий суспільний договір "12 на 12"

Основні зобов'язання БІЗНЕСУ:

    Реінвестувати прибуток у розвиток бізнесу.
    Підвищувати конкурентоспроможність, розвивати експорт та імпортозаміщення.
    Платити справедливу ціну за використання надр.
    Погодитися з обмеженою рентабельністю у сфері природних монополій.
    Сплачувати податки в повній мірі (після зниження податкового навантаження).
    Збільшити оплату праці, забезпечити працівників медичним і пенсійним страхуванням.
    Розвивати людський капітал та місцеву інфраструктуру.
    Приймати активну участь у розвитку української армії.
    Забезпечувати задекларовану якість товарів і послуг.
    Знизити енергоспоживання за рахунок модернізації та впровадження проектів енергоефективності.
    Звільнити активи, які за законом перебувають у виключній власності держави (берегова лінія і т.п.).
    Фінансувати політичні партії виключно в рамках нової прозорої системи.

Основні зобов'язання ДЕРЖАВИ:

    Захистити бізнес від реприватизації / націоналізації (окрім скасування вимушених угод останніх років в інтересах найближчого оточення Януковича).
    Забезпечити недоторканність власності та захист прав, усунути рейдерство, забезпечити справедливе врегулювання суперечок і незалежний суд.
    Прибрати адміністративні бар'єри і спростити регуляторну політику.
    Знизити податкове навантаження на бізнес і збалансувати відносини платника податків з державою.
    Знищити корупцію на митниці, в дозвільній сфері та в державних закупівлях.
    Підтримувати український бізнес на внутрішньому і зовнішніх ринках, забезпечити стабільність цін на ринку палива та енергетики.
    Забезпечувати державне замовлення на оборону і розвиток інфраструктури, справедливий розподіл цього замовлення, пріоритет вітчизняного виробника.
    Інвестувати кошти держави в розвиток інфраструктури, побудувати дороги.
    Інвестувати кошти держави у відтворення та розвиток людського капіталу в інтересах бізнесу.
    Частково компенсувати витрати бізнесу на модернізацію і зниження енергоспоживання.
    Провести лібералізацію політики зайнятості в інтересах роботодавців.
    Забезпечити прозорість і стабільність правил гри.
http://www.pravda.com.ua/columns/2014/08/26/7035871/


Вибори в моделі трьох часів
Валерій Пекар _ П'ятниця, 24 жовтня 2014, 13:02
Версія для друку
Коментарі6
Валерій Пекар
КОЛОНКИ АВТОРА
Зараз у нас 16 січня 2014 року
Вибори в моделі трьох часів
Новий суспільний договір: фантазії на тему

Кожні вибори видаються нам доленосними – ми самі  в цьому винні. Так було і буде аж до того часу, аж поки ми влаштуємо країну таким чином, щоб різкі повороти нашої долі не залежали від влади

Ми живемо на зламі епох, і тому повсякчас за нас, за нашу країну, за наші тіла і душі б’ються минуле і майбутнє. Минуле здається сильнішим, у нього більше ресурсів. Але за майбутнім перемога, бо воно сповнене молодої сили і надії.

Про ці вибори написано вже багато: проаналізовано партійні списки, можливі коаліції, системи цінностей (дивіться мою статтю "Чи брешуть рейтинги?"), блоки тих або інших олігархічних кланів. Сьогодні ми проаналізуємо вибори в моделі трьох часів.

Україна, попри почесний статус ветерана броунівського руху, наразі рухається не хаотично: наш напрямок чітко визначений. Ми йдемо від середньовіччя до сучасності.

Позаду залишається  і міцно тримає нас середньовіччя з його олігархічною економічною системою, що є різновидом неофеодалізму, з його закритими соціальними ліфтами, патерналістським мисленням, клановою політичною системою, напівколоніальним статусом останньої імперії світу, сильною владою і слабким громадянським суспільством.

Перед нами — омріяна активною меншістю сучасність вільного ринку, ліберальної демократії, відповідального урядування, зваженого націоналізму політичної нації, раціоналістичного мислення і громадянської відповідальності.

З огляду на це, всі політичні сили та списки різнобарвних політиків можна поділити на три основні категорії. Кожна з них включає низку політичних партій, дуже різних, але об’єднаних по головному принципу.

Перший з них — політичний блок "Минуле".

Це партії та політики, час яких уже вичерпаний, і вони самі це розуміють, але настійливо намагаються ще трохи побути біля керма. В тому минулому, яке вони захищають, кермо є кормушкою.

Старі пожовані гасла, давно набридлі обличчя, обіцянки великих зарплат і пенсій (для тих, хто має нуль економічного розуміння, звідки це береться), обіцянки уваги до простої людини, почути кожного і таке подібне. На кожному з них клеймо, а у багатьох плями крові на руках. Їм усім давно пора на пенсію, спакувати майно і жити як не в Ялті, то на Рив’єрі.

Ліве крило політичного блоку "Минуле" — це безупинний популізм і обіцянки "все змінити, все поділити, всім все роздати". Один московський клоун з такою програмою тримається на арені вже понад двадцять років, але в нашому цирку такі номери швидко втрачають популярність.

Минуле часом буває прекрасне. Там, у минулому, ми були молоді, все було попереду, дерева були зеленішими, а дівчата більше любили. Там все було зрозуміло, там не було війни і важкого вибору. Єдина проблема минулого полягає в тому, що воно вже минуле і не повернеться, марно цього сподіватися.

Наступний — політичний блок "Теперішнє".

Ці люди зараз на коні. Вони майже витиснули політичний блок "Минуле" з політичної сцени й успішно стримують політичний блок "Майбутнє". Вони знають, що і як робити. Їм здається, що вони перебувають у невпинному русі, а насправді  вони застрягли між минулим і майбутнім. Вони безнадійні тактики — виграють один бій за одним, ризикуючи програти війну в цілому.

Сьогодні у них все  добре. І тільки тому, що ми за них проголосуємо —вони нам конче необхідні для остаточної перемоги над минулим.

"Зупинися, мить, ти прекрасна!" — вигукнув доктор Фауст, але мить не зупинити. Потік історії продовжує свій плин. Теперішнє може бути чудовим, але воно пролітає.

Нарешті, політичний блок "Майбутнє".

Тут все слабенько і тендітно. Сил нема, популярності бракує, стратегія існує лише в нарисах. Свій виборець ще не сформований, рейтинги на межі похибки.

Єдине, чим відрізняється ця сила, — безумовною і непоступливою прихильністю до майбутнього. Їхній час попереду, і вони це знають.Час працює на них і лише на них. Люди не в силах це зупинити — люди можуть, проявляючи свободу волі, лише загальмувати чи пришвидшити цей процес.

Отака картинка малята. Обирайте розумом, а не серцем.

Валерій Пекар, для УП
http://www.pravda.com.ua/columns/2014/10/24/7041817/

Хроніки Національної ради реформ. 23 червня
29 червня 2015, 12:21
Версія для друку
Коментарі
1

Восьме засідання Національної ради реформ, що відбулося у вівторок 23 червня, було присвячене здебільшого децентралізації. У вступному слові на камери Президент зазначив, що це одна з основних реформ, яка робиться за польською моделлю трирівневого розмежування повноважень [від себе додам, що польська модель, див. малюнок нижче, визнана однією з найкращих в Європі]. На базовому рівні є громади, що будуються на принципом добровільного об'єднання сіл, які отримують значну частину податкових надходжень до своїх бюджетів (цього року за рахунок перерозподілу податків місцеві бюджети зросли на 36%, що значно збільшило спроможність громад щось робити для себе). Значна кількість повноважень у сфері соціально-економічного розвитку йде на місця, і це призведе до конкуренції за інвестора, зазначив Президент. Також на місцевому рівні буде вирішуватися, які свята святкувати та кому пам'ятники встановлювати, підкреслив він, але не буде жодної федералізації: питання оборони, безпеки, зовнішніх стосунків залишаються у виключній компетенції центру.



Прем'єр-міністр додав, що Мінюст передає на місця реєстраторські функції та адміністративні послуги, і доходи від того також ідуть до місцевих бюджетів. Але якщо не встигнемо змінити Конституцію щодо передачі повноважень до місцевих виборів, то новообрані органи місцевого самоврядування будуть працювати зі старими повноваженнями, тому за певний час доречно буде провести нові вибори, сказав він.

Голова Парламенту у своєму виступі згадав про реалізацію принципів Європейської хартії місцевого самоврядування: повсюдність, субсидіарність (цей принцип означає максимальні повноваження на базовому рівні, а нагору передаються лише ті повноваження, що громада не здатна реалізувати), фінансова самодостатність (тобто право на податки). Але залишаються префекти як орган державного контролю за рішеннями місцевого самоврядування та координації. Перехідний період триватиме щонайменше 2 роки, за цей час потрібно прийняти більше 500 законодавчих актів, щоб привести весь корпус законодавства у відповідність з кардинальними змінами. А через ці 2 роки доречно провести нові вибори. (Загалом дуже рекомендую детальну статтю Володимира Гройсмана на "Українській Правді" про децентралізацію.)

Коли камери та журналісти пішли, виявилося, що не всі в захваті від реформи та способу її проведення. Говорилося і про ризики невміння місцевих громад керувати бюджетами (вони ж ніколи цього не робили і ніколи не вчилися), і про необхідність спочатку підсилити громади будівництвом доріг та оптимізувати місцеві активи (лікарні, школи тощо), а потім вже навішувати їх на місцеві органи самоврядування. У багатьох виступах звучала думка про повністю провалену комунікацію як із широкими верствами суспільства, так і з головами і депутатами сільських рад, які не розуміють своїх можливостей та відповідальності. Найбільшій критиці було піддано закритість конституційного процесу: парламентські фракції не розуміють, який саме текст передано для висновку Венеціанській комісії.

Одначе значна кількість кроків у напрямку реформи децентралізації вже зроблена, зазначив у своєму виступі віце-прем'єр, міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Геннадій Зубко. Система моніторингу реформ показує виконання завдань у цій сфері за півроку на рівні 46%. Важливою частиною реформи, підкреслив він, є Державний фонд регіонального розвитку, з якого регіони можуть отримати кошти на проекти (у 2015 році сумарно 3 млрд. гривень). Проекти будуть у відкритому доступі та відбиратимуться регіональними комісіями у режимі онлайн трансляції. Міністр розповів про умови отримання фінансування та показав карту, де різні регіони були позначені відповідно до рівня готовності отримати гроші (лідери – Рівненська, Чернігівська, Херсонська та Донецька області). Далі він показав на прикладі Рівненської області, як це все реалізується та втілюється у побудову нових і реконструкцію старих шкіл, лікарень тощо. Окрема увага, сказав Зубко, потрібна до двох ключових питань: розробка стандартів надання освітніх, медичних та інших послуг, управління якими передається на місця, а також публічна комунікація. Вона піде через обласні телерадіокомпанії, комунальні радіостанції, місцеву пресу та зовнішню рекламу. Це все має організувати Міністерство інформполітики.

Друга частина засідання Національної ради реформ була досить гаряча. Борис Ложкін, який зазвичай мовчить й усміхається, виступив із жорсткою критикою парламенту та уряду за зволікання з реформами (його презентацію, так само як й інші документи Національної ради реформ, можна побачити на сайті reforms.in.ua, і я вам раджу набути звичку періодично туди ходити, бо там багато цікавого). Стисло, ситуація виглядає таким чином: з Коаліційної угоди виконано лише 39% того, що мало бути виконано до кінця травня. З плану на 2015 рік виконано лише 11%, а вже минуло півроку. 85% заходів, що припадають на цей рік, заплановано на кінець року, і це створює жорсткі ризики невиконання. Ситуація трохи краща у реформах сільського господарства, інфраструктури, децентралізації, але досить проблематична у решті сфер. Парламент прийняв лише 34% запропонованих Урядом законопроектів, а 19% взагалі зняв з розгляду [від себе додам, це повний розрив між Парламентом та призначеним ним Урядом, це фактична недієздатність коаліції].

Глава адміністрації назвав причини відставання: відсутність в Уряді координатора реформ, недостатня співпраця Парламенту з Урядом, надмірна політизованість та відкладання непопулярних рішень, формальний та недостатній характер комунікації із суспільством. Внаслідок цього втрачається довіра до реформ та можливість їх реалізувати, зубожіє населення, втрачається економічна конкурентоздатність, а значить, що далі, то ще більше буде треба зусиль і політичної волі для проведення реформ. Простою мовою, все загальмувало.

Для виправлення ситуації Ложкін запропонував призначити як в Уряді, так і в Парламенті відповідального за впровадження реформ, зокрема, за виконання Коаліційної угоди. Міністри мусять особисто супроводжувати свої законопроекти при розгляді їх у Верховній Раді. Одночасно з законопроектами потрібно, не гаючи часу, розробляти відповідні підзаконні акти, супроводжувати їх впровадження та моніторити результат. Підвищити роль голів парламентських комітетів, закріпивши їх персонально за окремими напрямками Коаліційної угоди [від себе додам: ми знаємо, що ряд голів комітетів, призначених за певні політичні заслуги, а не задля роботи, взагалі не працює, а це важливий внутрішній механізм парламентських процедур, що критично впливає на їхній темп]. Відновити ключову роль Ради коаліції, запрошуючи міністрів для звіту раз на два тижні. А також суттєво посилити комунікацію реформ до суспільства [від себе додам, що я не розумію, хто це буде робити, бо порівняно невеликі спроможності міністерств вже вичерпано, я це знаю з розмов з багатьма урядовцями; ну а Мінінформполітики цю гігантську роботу не потягне].

Скориставшись загальною розгубленістю, я негайно додав ще одну пропозицію: суттєво оновити нормативну базу Уряду (закон про Кабінет міністрів, закон про центральні органи виконавчої влади, регламент Кабінету міністрів). Про це писатиму окремо, бо вважаю ключовою точкою. На жаль, моя пропозиція не була зафіксована, бо потонула в емоціях учасників зібрання.

Не буду переказувати тривалу та безплідну дискусію щодо того, хто винний і що робити. Керівники парламентських фракцій звинувачували в усьому урядовців, урядовці – парламентарів. Критикувалися окремі міністри, які не співпрацюють з парламентом і не викликають довіри у народних депутатів, не проводять колегій. Жорстко критикувався секретаріат Кабміну, що гальмує всі процеси. Критикувалися політичні партії, що не несуть жодної відповідальності за призначених ними міністрів. Але до конструктивних рішень так і не дійшло. Популізм (навіть за відсутності телекамер), надмірне бажання набрати політичні бали, переведення стрілок, проста некомпетентність – все це не хочеться переказувати.

Зупинюся лише на одному цікавому та виваженому виступі. Економічний радник Президента Олександр Пасхавер зазначив, що наші проблеми з реформами лише починаються, бо реформи – це заміна інституцій, а не просто закони. Реформи доручено робити нинішній бюрократії, що суперечить її інтересам, тож саботаж наростатиме. Команда реформ має бути окремою, сказав він, і використовувати бюрократів лише як експертів, а не виконавців. [Від себе додам: ми з колегами ще у жовтні минулого року писали про необхідність розмежувати операційну та реформаторську діяльність, багато разів говорили про потребу мати віце-прем'єра з реформ.]

Отже, маємо системну політичну проблему з парламентською коаліцією: вона тримається як примотана старим скотчем (хотів використати сталий вислів "тримається на чесному слові", але якраз чесного слова там і нема). Не набирається проста більшість на найбільш необхідні реформи, і тим більше слабо віриться у конституційну більшість 300 голосів для конче необхідної судової реформи (без правосуддя в країні не буде нічого), для вищезгаданої децентралізації, для зняття недоторканості з депутатів і суддів заради перемоги справедливості щодо злочинців.

Президент нарешті озвучив ідею технократичного уряду, на якій ми наполягали ще у жовтні минулого року. Але вочевидь парламентська коаліція до того не готова: не готова прибрати міністрів-політиків на чолі з прем'єром, не готова призначити професіоналів та співпрацювати з ними, забувши про лівий і правий популізм та про власні і спонсорські кишенькові інтереси. Та й сам Президент постійно викликає роздратування громадян своїми кадровими рішеннями, хоча сміливе призначення по квоті БПП міністрів-професіоналів довело свою високу ефективність.

Отже, реформи загальмували, і це не #зрада окремих політиків чи урядовців, а системна неспроможність, передбачена ще минулого року. Декілька місяців витрачено на спробу масованим припливом нових урядовців та волонтерів досягти переламного успіху. Отримано величезну кількість тактичних перемог, і слава всім тим, хто до цього доклав зусиль. Але стратегічно система підтвердила свою нездатність до змін, і ми це все детальніше аналізуватимемо найближчим часом.

Чекаємо наступної серії. Тимчасом аналізуємо сценарний простір на другу половину року, це стане основою для розуміння стратегії дій громадянського суспільства в умовах гальмування модернізації країни.

      Рубрика:
    Економіка

      Тема:
    Уряд реформ

Поділитися
   
   
   
   
   
Коментарі — 1
meua _ 29.06.2015 23:39IP: 93.74.11.---
Ну, что ж: "маємо те що, маємо". Президент наступил на собственные грабли: списки БПП не выдерживают никакой критики – он их вместе с Луценко утверждал и собирал ЛИЧНО. Значит, его стремление делать реформы – на публику, а реально с самого начала такового НЕ БЫЛО и НЕТ!
Что касается Кабмина и "його очільника" – вообще, кроме мата нет слов. Он занимается только собой, своими интересами и приближенными и ненавидит людей!
Зачем ему реформы? Он сделает 10- попытку сократить налоги и вывести с тени зарплаты – так, чтобы сказать, что есть процесс и не более.


Хроніки Національної ради реформ. 3 червня
28 червня 2015, 16:35
Версія для друку

Публікую стислий звіт про сьоме засідання Національної ради реформ, що відбулося 3 червня, щоб не було пропущених звітів, хоча восьме засідання набагато важливіше.

Голова Верховної Ради Володимир Гройсман представив План законодавчого забезпечення реформ, спільно розроблений 89 народними депутатами від різних фракцій, а також представниками інших гілок влади, фахівцями Інституту законодавства Верховної Ради України та експертами громадських і міжнародних організацій. Загалом план включає 488 законопроектів: 182 нових та 306 про внесення змін до існуючих. План структурований у 7 розділів, найбільший з яких (не дивно) стосується економіки: 91 нових + 189 змін. Серед цих майже п'яти сотень законопроектів сорок шість визначені як найбільш нагальні, в цей перелік входять конституційна реформа, реформа прокуратури, зміни до виборчого законодавства, реформа державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, низка законів про реформу різних сфер національної безпеки, велика кількість заходів з дерегуляції, а також важливі гуманітарні речі, в першу чергу новий закон про освіту.

Заступник глави АП Дмитро Шимків, як завжди, коротко доповів про стан виконання попередніх рішень Національної ради реформ, у тому числі щодо прозорості державних закупівель. Наприклад, тішить той факт, що державний концерн "Укроборонпром" у складі 50 підприємств використовує електронний майданчик smarttender.biz, провів там 5717 тендерів, загальна економія склала 137,5 млн гривень.

Особлива увага була приділена питанням реформи державного управління, що є одним із перших пріоритетів. Конкретні та стратегічні речі робляться паралельно: так, нова редакція Закону "Про державну службу" вже готується до другого читання, водночас завершується розробка комплексної концепції реформування.

Голова Антимонопольного комітету України Юрій Тєрєнтьєв виступив зі стратегією реалізації антимонопольної політики та розвитку конкурентного середовища. Різні сектори економіки мають різний ступінь монополізації, наприклад: у паливно-енергетичному секторі 46,5% ринків є монополізованими, ще 18,7% з ознаками домінування. Водночас у сфері агропрому лише 1,9% монополізованих ринків, 21,2% з ознаками домінування, 7,5% олігопольних, 69,5% ринків визнані як конкурентні. Загалом 47,5% товарів реалізуються на ринках з ринковою структурою, це на 12% менше, ніж 2006 року. 37,2% товарів реалізуються за умов повної або практично повної монополії. Маємо порочне коло поєднання ринкової влади (монополізація ринків) з економічною владою (концентрація власності). Заразом монопольна та картельна рента оцінюється від 10% до 22% ВВП країни – десь 200-300 млрд гривень!

Стратегія залежить від структури ринків. На конкурентних ринках достатньо піклуватися про недопущення недобросовісної конкуренції та картельних змов. На ринках з обмеженою конкуренцією треба перш за все усунути регуляторні бар'єри. Там, де панують природні монополії, треба вдаватися до регулювання цін. Але окрім стратегії, є нагальні конкретні завдання: наприклад, зараз розглядається біля 40 справ про порушення конкурентного законодавства на різних ринках. Що ж стосується найбільших проблем, то серед них демонополізація ринку газу та електроенергії, створення конкурентного середовища на ринку транспортних перевезень і, я би сказав, тектонічні зсуви у сфері ЖКГ. Але для того попередньо потрібно прийняти політичні рішення про верхні пороги концентрації тощо. І, звичайно, для того всього необхідно сформувати повноцінний склад Антимонопольного комітету, оновити його структуру та кадри.

Заступник Міністра закордонних справ Олена Зеркаль розповіла про стан справ щодо лібералізації візового режиму з Євросоюзом. Дорожня карта для України включає чотири блоки питань (безпека документів та біометрика; кордони, притулок та міграція; громадський порядок та безпека; основоположні права), що містять 54 рекомендації, з яких 7 виконано, 39 виконується, 8 під загрозою невиконання. Серед пріоритетних завдань – створення системи первинної ідентифікації громадян (наразі завдяки зусиллям команди Еки Згуладзе система працює у пілотному режимі), технічне оснащення пунктів пропуску та доступ до баз даних Інтерполу тощо (зроблено), реальний запуск антикорупційних органів, механізму повернення активів та механізму захисту свідків.

Наступні ключові точки такі: 13 липня відбудеться чергова зустріч Україна – ЄС, 17 серпня Україна має звітувати про виконання, з 1 вересня працюватимуть оціночні місії ЄС, 15 грудня буде оприлюднений звіт Єврокомісії. Фактично політичне рішення прийнято, і лише від виконання організаційно-технічних вимог залежить, чи отримаємо ми наступного року безвізовий режим.

Народний депутат Мустафа Найєм представив національну програму вивчення та популяризації іноземних мов GO GLOBAL. Читачеві цих нотаток немає сенсу пояснювати важливість іноземних мов для модернізації країни, адже це відкриття широким масам доступу до глобального світу. Перший пріоритет – англійська мова. Стратегія передбачає збільшення кількості громадян, що вільно володіють українською, з 7% до 20% до 2020 року. Сьогодні Україна застрягла у зоні низького рівня володіння англійською, водночас Туреччина, Польща, Індія, Росія значно покращили свої показники. Країни, що доклали значних зусиль для вивчення англійської, демонструють суттєве економічне зростання. Рік 2016 буде оголошений Роком англійської мови, її знання стане обов'язковим для всіх нових державних службовців (піонером тут виступить Адміністрація Президента), суттєву допомогу у розгортанні ініціативи нададуть як British Council, так і Посольство США. Але ініціатива GO GLOBAL задумується не як державна, а як загальнонаціональна: вона передбачає велику кількість різноманітних проектів для бізнесу та громадських організацій, освітніх установ та простих громадян.

На завершення засідання Міністр економіки Айварас Абромавичус доповів про статус по дерегуляції економіки. Наступний пакет документів з дерегуляції буде поданий до парламенту 17 липня.

Читайте звіт про наступне засідання, там гарячіше.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/pekar/558ff818636ad/


Хроніки Національної ради реформ. 15 травня
26 травня 2015, 08:51
Версія для друку
Коментарі
12

На жаль, не опублікував вчасно звіт про засідання Національної ради реформ N6, що відбулося 15 травня. З одного боку, був дуже завантажений, а з іншого, в той період піднялася чергова хвиля зойків #зрадазрада, тож мені не дуже хотілося працювати лише задля того, щоб під неї попасти. Але обіцяв писати звіти, тож треба виконувати. Як завжди, викладаю лише факти, а поодинокі оціночні судження наводжу у дужках.

У вступному слові президент зазначив, що світ демонструє стабільно високий рівень підтримки України, але вимагає конкретних результатів, і того ж самого вимагає українське суспільство. Три ключові сфери – економіка, судова система, боротьба з корупцією. Президент побажав успіху Антикорупційному бюро, яке отримало приміщення колишнього Мінпромполітики на вул. Сурикова (від себе зауважу, що Мінпромполітики було ліквідовано після Майдану, і цей факт залишився непоміченим у відповідності до принципу доктора Адізеса "Who will cry if you die?", "хто плакатиме за тобою, як ти помреш").

Володимир Гройсман у своєму короткому слові повідомив про те, що масштабна робота із підготовки плану законодавчого забезпечення реформ (повний перелік необхідних законодавчих змін) завершена і спущена на рівень комітетів Верховної ради. (Зауважу, що якість роботи, рівень кваліфікації та відповідальності в комітетах дуже різний, і ми часто дорікаємо міністрам за ті або інші прорахунки, забуваючи про роль голів профільних комітетів, а їхня роль на даному етапі ключова.)

На початку, як завжди, Дмитро Шимків доповів про результати виконання рішень Національної ради реформ. Три рішення не виконано: 5 міністерств наразі ще не розпочали електронні допорогові закупівлі; 2 відомства не затвердили плани імплементації Угоди з ЄС; Нафтогаз не опублікував консолідовану звітність за 2014. Ще три рішення в процесі виконання: МОЗ має доопрацювати концепцію реформи охорони здоров'я з урахуванням зауважень (на засіданні звучала гостра критика міністерства за невиконання плану держзакупівель, неподання термінових законопроектів тощо); не завершена розробка тимчасового механізму доплати держслужбовцям; не проведені політичні дебати щодо ринку сільськогосподарської землі. Загалом стан виконання Коаліційної угоди такий: 73% у процесі виконання, 6% виконано, 17% не розпочато. Що стосується Угоди про асоціацію з ЄС, там рівень виконання складає 28%. Оцінки причин і наслідків такого рівня виконання я спробую подати в окремій статті.

Коротко зупинюся на питанні тимчасового механізму доплати держслужбовцям, бо це важливо. Мова йде про створення спецфонду, наповненого донорськими грошима і ними ж контрольованого, як це неодноразово робилося в інших країнах. Наразі розроблено концептуальне бачення, проведені переговори з ЄС, прийнятий у першому читанні законопроект про державну службу, який створює передумови. Тепер необхідне офіційне звернення від прем'єр-міністра до ЄС, представлення комплексного проекту реформування публічної адміністрації на 3-5 років (термінове і непросте завдання, зауважу) та, звичайно, прийняття законопроекту в остаточній редакції, а це може бути проблематично через понад тисячу поправок. Будьмо уважні.

Д.Шимків також коротко зупинився на любих нашому серцю ключових показниках успішності реформ: ми у Громадянській Платформі Нова Країна вважаємо моніторинг дуже важливою частиною процесу, бо це дозволяє суспільству та іноземним партнерам розуміти, що відбувається, відкрити непрозорий "чорний ящик" процесу реформ; і саме тому наші експерти-волонтери беруть активну участь у цьому проекті. З 18 пріоритетних реформ по 10 вже розроблені системи показників, ще 8 у розробці (від себе скажу, що 4 з них майже готові, ще 4 трохи відстають, бо складніші, але скоро вже все завершимо). Чотири реформи вже оцінено: скажімо, рівень виконання підготовчого етапу по реформі управління державною власністю складає 50%, у той час як по реформі державного управління – 33%. Але це поки що підготовчий етап, далі впровадження на місцях, і там все може або пришвидшитися, або загальмувати.

Другим питанням порядку денного Урядовий офіс з питань європейської інтеграції (Наталія Гнидюк) представив черговий звіт про виконання Угоди, на цей раз у вигляді гарної книжечки. Звіт фіксує значний прогрес у виконанні зобов'язань України у сфері антикорупції, дерегуляції та держзакупівель (читач розуміє, що йдеться про формальні зобов'язання, а не про реальні результати), певний невеличкий прогрес у сфері державного управління, реформі енергетики тощо, і майже нема прогресу у виборчій реформі.

Президент зауважив, що ключовим символом є безвізовий режим з ЄС, і всі міністри добре знають, хто що не зробив для цього. Ця публікація виходить вже після того, як з'явилася позитивна політична заява ЄС, тож треба пришвидшити виконання всіх технічних умов. А там ще багато проблем.

Далі Олександр Писарук, перший заступник Голови НБУ, доповідав про стратегію реформ фінансового сектора разом з Головою Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку Тимуром Хромаєвим. Цій стратегії я присвячу окрему публікацію, тема важлива і заслуговує на увагу.

Нарешті, святковим для нас був момент виступу заступника міністра економіки Максима Нефьодова про реформу державних закупівель, адже наші громадські активісти зіграли важливу роль у цьому надзвичайно важливому проекті. І Максим, і керівник департаменту Олександр Стародубцев вже писали про це, але я нагадаю основні тези, бо воно того варте.

Загальна сума публічних закупівель в Україні складає 250 млрд. гривень. В країні існують 25 тисяч тендерних комітетів, які укладають півтора мільйони (!) договорів. Кожна з цих процедур – це сотні аркушів паперу (Максим приніс величезний стос на 600 чи 700 аркушів і сказав, що це пакет документів лише по одній невеликій закупівлі, і це найменший стос серед тих, що були у нього в кабінеті). Результат паперових торгів – непрозорість вибору переможця, можливість підміні документів, складність контролю з боку суспільства та уповноважених осіб. "Зі стосів паперів народжується корупція", – заявив на це президент і підкреслив, що будь-який противник електронних закупівель має вважатися захисником корупції.

Втрати бюджету заступник міністра дуже консервативно оцінив у 20%: половина від корупції, половина від обмеженої конкуренції. Насправді, якщо взяти лише товари і послуги, ціни на які коливаються (тобто виключити, наприклад, закупівлі електроенергії тощо), то в цій частині бюджету втрати будуть значно вищими.

Отже, стратегічними цілями є прозорість процесу від початку до кінця, простота доступу на цей ринок для бізнесу, доступність для аналізу та контролю. Не лише зменшуватиметься корупція, але водночас зростатиме професійність закупівельників (зазначу, що це окрема професія, якій треба вчитися).

І всі ці завдання реально виконати. Трохи статистики по електронних закупівлях наводив Дмитро Шимків на початку засідання: проведено 356 торгів, економія склала 36 млн. гривень, або 18,6% від планової ціни. Безумовними лідерами щодо прозорих закупівель залишаються Міністерство оборони та Міністерство інфраструктури.

Важливо розуміти, що на даний момент це лише пілотний проект. Тепер необхідно поширити його на всі допорогові (за стандартами ЄС) закупівлі, а потім переходити на повну електронізацію всіх закупівель в масштабах держави. Надзвичайно важкий і важливий сегмент реформ, і тут я хочу щиро побажати успіху всім учасникам процесу, включаючи фахівців профільного департаменту Мінекономіки, громадських активістів та всіх сміливих учасників пілотних торгів з боку міністерств і відомств та з боку бізнесу. Я певен, що періодична публікація рейтингів міністерств з точки зору прозорих закупівель дозволить суспільству розуміти, "хто є who".

Важливо зазначити, що Міністерство оборони (заступник міністра Юрій Гусєв) вже розпочало не лише допорогові (тобто на невеличкі суми), але й надпорогові закупівлі, для чого довелося пробивати спеціальний законопроект. Тепер декілька міністерств і собі хочуть такий експеримент із швидкого впровадження прозорих торгів, тож треба швиденько розробити відповідні нормативні документи.

Але переважна більшість закупівель поки що залишається паперовою, і там терміново треба навести лад. Мінекономіки розробило законопроект, що знижує бар'єри для участі, підвищує прозорість процесу (перевірка інформації про кінцевого бенефіціара, публікація протоколів тощо), приводить процедури до міжнародних стандартів Світової організації торгівлі. Законопроект вже внесений президентом до парламенту як невідкладний. Закликаю суспільних активістів "слідкувати за руками" народних обранців. І не лише за руками, але й за запропонованими поправками.

Приєднання до угоди СОТ про закупівлі до кінця поточного року буде важливим сигналом про позитивні зміни для іноземних партнерів, підкреслив Порошенко.

Поетапне впровадження прозорих закупівель дозволить у 2016 році зекономити більше 10 млрд. гривень, заявив Максим Нефьодов. А я від себе додам, що корупція не лише позбавляє бюджет необхідних коштів, але й роз'їдає суспільні відносини, розбещує людей, обмежує розвиток бізнесу, закриваючи важливий ринок, та створює підґрунтя для подальшої монополізації економіки. Отже, це одна з ключових точок реформ, тож будьмо уважні і не дозволяймо загальмувати процес.

Серед інших питань, які обговорювалися на засіданні, є таке, що порадує багатьох читачів, які мені писали з цього приводу. Міністр культури В'ячеслав Кириленко запропонував внести реформу культури в перелік перших пріоритетів реформ в Україні, і це викликало схвальні відгуки. Тож стратегія реформи буде представлена на одному з наступних засідань.

Ганна Гопко запитала президента, коли ж ми матимемо віце-прем'єр-міністра з євроінтеграції, а він "перевів стрілки" на парламентську коаліцію, яка вирішує питання про склад і структуру Уряду. Далі питання повисло у повітрі. Зазначу, що прем'єр-міністр на засіданні Національної ради реформ був відсутнім (відпросився на самому початку), що мені здалося дивним і неприємним сигналом, враховуючи, що це вже другий раз поспіль.

Наступне засідання пройде у форматі звіту міністрів за півроку по всіх 18 реформах.

Дякую всім, хто дочитав.


Хроніки Національної ради реформ. 16 квітня
19 квітня 2015, 10:01
Версія для друку
Коментарі
48

16 квітня відбулося засідання N5 Національної ради реформ. Почалося воно з представлення Артема Ситника, голови Національного антикорупційного бюро, якого присутні привітали аплодисментами, на що президент зазначив: це зібрання ще ніколи нікому не аплодувало. У вступному слові Порошенко підкреслив, що проблема корупції хвилює людей найбільше, і порівняв її з кайданами, що сковують країну. Говорячи про реформи загалом, він зазначив, що на даний момент результати видимі лише фаховому аналізу, і закликав пришвидшити темп, аби зміни могли побачити всі.

Голова Верховної Ради Володимир Гройсман у короткому вступному слові поінформував про початок роботи Конституційної комісії, яка сформувала три групи для роботи над питаннями судової реформи, прав людини та децентралізації. Похвалився прийнятими останнім часом важливими законопроектами, у тому числі про ринок газу, про децентралізацію державного архбудконтролю, про відкриті дані, про електронні петиції, про реєстрацію та державну закупівлю ліків.

На початку, як завжди, Дмитро Шимків коротко доповів про організаційні питання. Серед іншого, згадав державні закупівлі: не всі міністерства підключилися до пілотного проекту ProZorro. Лідером за обсягом закупівель є Міністерство оборони, у той час як за кількістю підключених державних підприємств беззаперечно перемагає Міністерство інфраструктури. Натомість Міністерство освіти та науки, Мінрегіонбуд, Мінкультури та ще декілька пасуть задніх, і наступного разу міністри вже мусять давати пояснення. Потішило підключення до системи прозорих закупівель Нацбанку, Львівської міськради, Укрспецекспорту та інших великих організацій.

Інша важлива тема, що прозвучала у виступі Шимківа, – система моніторингу успішності реформ. Я писав про це окремо: без вимірювання ключових показників ефективності не може бути ані координації учасників процесу, ані розуміння реального стану справ, ані публічної комунікації до українського суспільства та міжнародної спільноти. Наразі стан проекту такий: із 18 пріоритетних реформ 7 систем вже розроблені, 8 у процесі, 3 гальмують. Я несу особисту відповідальність, щоб у травні ми повністю завершили цю роботу. Дмитро також показав на прикладі реформи державної служби, як виглядатиме оцінка певної реформи за ключовими показниками.

Ще одна цікава річ – результати спеціального дослідження про сприйняття корупції бізнесом (було опитано 2741 керівників підприємств по всій країні). 60% респондентів не відчувають позитивних змін. Найгірші результати в Одеській, Запорізькій, Хмельницькій областях. Антирейтинг корупціонерів очолює Державна фіскальна служба, далі йде Агентство земельних ресурсів, ДАІ займає "почесне" третє місце.

Національна рада реформ щоразу розглядає дві концепції реформ з великого переліку, який треба виконати. На цей раз на порядку денному була реформа охорони здоров'я та програма просування інтересів України у світі.

Відкриваючи дискусію стосовно реформи охорони здоров'я, президент назвав систему охорони здоров'я національною катастрофою і закликав дотримуватися правди і відповідальності, відмовившись від популізму. Всім відомо, підкреслив він, що медична допомога в Україні не є безкоштовною. Вона платна, але гроші не можна заплатити легально. Це найменш популярна реформа, зазначив Порошенко, тож спротив буде найбільший. Основним ключовим показником ефективності цієї реформи буде тривалість життя. Ми вже маємо певні результати, сказав він, наприклад, економія 30-40% на державних закупівлях ліків – це удар по фармацевтичній мафії. Також прибрано ПДВ та імпортний збір на ліки, що має позначитися на роздрібних цінах.

Про реформу охорони здоров'я за матеріалами виступу міністра Олександра Квіташвілі напишу окремо, бо це всім цікаво та важливо.

Другим важливим пунктом порядку денного була програма просування інтересів України у світі. У вступному слові президент зазначив, що, з одного боку, довіра до України кардинально змінилася на краще; з іншого боку, світ уважно спостерігає за результатами реформ, і ми ризикуємо, що у випадку повільного темпу увага до України перетвориться на втому від неї. Михеїл Саакашвілі оголосив, що він домовився щодо входження в Дорадчу міжнародну раду реформ (фактично це спільнота "адвокатів" України) кількох відомих політиків, таких, як Карл Більдт та Елмар Брок (на жаль, поки що ця інформація офіційно не оприлюднена). Прем'єр-міністр Арсеній Яценюк підкреслив, що англомовність уряду дозволила організувати велику кількість медійних подій та публікацій.

Програму популяризації представляв заступник глави АП Валерій Чалий. Він поділився цікавою інформацією: згідно із соціологічними дослідженнями, третина українців вважає, що популяризація України у світі позитивно впливає на їхній особистий стан справ. Отже, як сприймається Україна у світі? Ключовими словами є "революція гідності", "війна на Донбасі", "корупція" та "економічна криза". Світ переконаний, що Україна охоплена нестабільністю, недостатньо знає про перетворення в Україні. Що має побачити світ? Правду про російську агресію та інвестиційну привабливість внаслідок успіху реформ.

Україна досить потужно виглядає на дипломатичному полі: за 10 місяців президент провів більше 90 міжнародних зустрічей, а разом з прем'єр-міністром та головою парламенту ця цифра сягає 220. Англомовні урядовці та народні депутати, нова сильна генерація дипломатів, ініціативне громадянське суспільство та активна українська діаспора є ключовими інструментами просування. (Особливо всі відзначали заслуги Українського кризового медіа центру.) Зрозуміло, що за відсутності бюджету все робиться на ентузіазмі. Наразі ключовим аспектом є синергія зусиль, координація держави та громадських організацій, запуск сталих механізмів. Розроблена програма передбачає створення низки спеціальних інструментів: конференцій, виставок, фільмів тощо.

В обговоренні прозвучала велика кількість ідей щодо використання різноманітних інструментів популяризації України та просування її інтересів: інститути Тараса Шевченка як осередки української культури за кордоном, Світовий конгрес українців, сучасне українське мистецтво тощо. Михеїл Саакашвілі підкреслив значення туризму та поділився грузинським досвідом програми вивчення англійської мови: англомовні вчителі, що жили і працювали в Грузії, потім стали її найкращими адвокатами. (Від себе зазначу, що Міністерство економіки, до сфери відповідальності якого належить розвиток туризму, нещодавно провело дуже цікавий конкурс програм розвитку туризму.)

Додав і я до обговорення, нагадавши про відмову уряду від участі в найбільшій у світі виставці EXPO 2015, яка відбувається раз на 5 років (через що її звуть "світовою економічною олімпіадою" чи "світовою олімпіадою інновацій"), при тому, що цьогорічна тема є нашою, українською – "Харчування як енергія для життя". Уряд відмовився, а волонтери не відмовилися – зробили всю підготовчу роботу, а бізнес заплатить гроші за стенд. Президент зацікавився й обіцяв підтримати проект.

На завершення засідання Національної ради реформ було розглянуто деякі практичні питання реформи прокуратури, про які доповів заступник генерального прокурора Давид Сакварелідзе. До речі, треба буде поділитися слайдами його презентації, там багато цікавого. Нам потрібна свіжа молодь, наголосив Давид, бо система прокуратури так само намагається закритися, як і судова система. (Всім відомо, зазначив Порошенко, що судді, які судили майданівців, знову переобралися на новий термін, суддівська система опирається і своїх не видає, і потроху легалізує всіх злочинців зі своїх лав.)

Резюме. Наш равлик реформ дуже повільно повзе вгору, долаючи спротив гравітації та штучні перешкоди. Іноді здається, що він взагалі не посувається. Точне вимірювання підтверджує певний прогрес, але темп не тішить. Нам потрібно більше людей, більше зусиль. Не здаватися, не опускати руки, не йти на компроміс. Нам потрібно поставити равлика на колеса, і ми знаємо, як це зробити.

Дякую всім, хто дочитав.


Моніторинг успішності реформ: чого не можна виміряти, того не існує
14 квітня 2015, 08:46
Версія для друку
Коментарі
20

Давно вже маю написати про проект моніторингу успішності реформ, в розробці якого беруть активну участь експерти Громадянської Платформи Нова Країна, у тому числі я особисто.

Чому моніторинг просування реформ такий важливий? Суспільство має звичку казати "реформ немає" (і це природно, бо результати можна побачити за певний час), і так само зазвичай кажуть міжнародні донорські організації. Натомість урядовці та парламентарі працюють досить інтенсивно, тож їхня точка зору виглядає діаметрально протилежною: "ми робимо все можливе". Істина, як завжди, десь посередині. А якщо серйозно, серед професійних управлінців відоме прислів'я "Чого не можна виміряти, того не існує". Без інструменту оцінювання успішності реформ усі розмови про реформи залишаються порожньою балаканиною.

Проект моніторингу успішності реформ вирішує декілька важливих завдань. По-перше, конкретизує сенс тої або іншої реформи. Що вкладається нами, наприклад, у слова "реформа освіти"? Які саме зміни? По-друге, встановлює персональну відповідальність. Адже будь-яка реформа робиться спільно урядом та парламентом, залучається чи не десяток міністерств і відомств. Хто саме і коли має що зробити? Таким чином, вирішується і третє завдання – координація дій учасників процесу, і четверте – виявлення вузьких місць. Хто саме гальмує реформу в цей конкретний момент і чому? Нарешті, п'яте завдання є найголовнішим: комунікація. Ми знаємо з досвіду інших реформаторів, що публічна комунікація є одним з ключових факторів успішності змін.

Користувачами моніторингу реформ є три сторони. По-перше, керівництво країни (в широкому розумінні), що отримує об'єктивну інформацію про стан справ – як кажуть, менше букв, більше цифр. Будь-який чиновник вміє написати розлогий звіт про діяльність, яка не має результату. Але набагато складніше імітувати діяльність, маючи чіткі KPIs (key performance indicators, ключові показники ефективності). Другим користувачем є міжнародні партнери України (уряди, донорські організації тощо), адже багато реформ вимагаються міжнародними зобов'язаннями України (Угодою про асоціацію з ЄС тощо), на них країна отримує кошти та мусить звітувати. Третім, але не менш важливим користувачем є суспільство.

Отже, система моніторингу успішності реформ виглядає таким чином. Стратегічні документи визначають більше 60 сфер, в яких треба провести реформи. На 2015 рік визначені пріоритетними 18 з них. Ось вони:

- Антикорупційна реформа

- Судова реформа

- Децентралізація

- Реформа державного управління

- Дерегуляція та розвиток підприємництва

- Реформа правоохоронної системи

- Реформа системи національної безпеки та оборони

- Реформа системи охорони здоров'я

- Податкова реформа

- Програма енергонезалежності та реформа енергетики

- Програма популяризації України в світі

- Реформа сільського господарства

- Реформа освіти

- Реформа управління державною власністю

- Реформа фінансового сектору

- Конституційна реформа

- Виборча реформа

- Реформа державних закупівель

Як ми розробляємо ключові показники ефективності? Беремо п'ять стратегічних документів:

1. Стратегія сталого розвитку "Україна – 2020".

2. Коаліційна угода Верховної Ради України VIII скликання.

3. План заходів з виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України та Стратегії сталого розвитку "Україна – 2020" у 2015 році.

4. Угода про Асоціацію між Україною та ЄС (включно з "Deep and Comprehensive Free Trade Agreement" – Угодою про вільну торгівлю).

5. Меморандум про економічну та фінансову політику між Україною та МВФ.

Отже, розписуємо всі конкретні зобов'язання, які Україна має виконати по цих стратегічних документах (як зовнішньополітичні, так і внутрішньополітичні зобов'язання – наприклад, встановлені Коаліційною угодою). Вибираємо з них десь 20 найважливіших ключових точок, оцифровуємо їх та балансуємо отриману систему показників відповідно до філософії так званої Balanced Scorecard – "збалансованої системи показників", всесвітньо відомої методології роботи з ключовими показниками ефективності. Далі навішуємо на це все інструменти візуалізації.

Найважливішим є те, що розробка ведеться спільно фахівцями відповідних міністерств і відомств, експертами громадянського суспільства та європейськими експертами. Таким чином вдається не тільки залучити всі зацікавлені сторони ("стейкхолдерів", як зараз модно казати), але й отримати збалансований погляд на всі проблеми та громадський контроль над процесом.

Не буду тут переказувати методичку щодо розробки системи показників, зазначу лише три важливі речі.

По-перше, важливо не лише прийняти закони, але й імплементувати їх, адже ми маємо багато хороших законів, що так і не запрацювали.

По-друге, показники повинні визначати як хід самої реформи, так і ключові зміни, що є наслідком цієї реформи (це можуть бути об'єктивні показники у цифрах стану реформованої сфери, зміна позиції України у глобальних рейтингах тощо). Таким чином ми уникнемо ситуації, коли реформа вважається вдалою за умов успішної імплементації всіх необхідних законів, але ефекту від них немає, іншими словами, внаслідок цього в економіці та суспільстві нічого не сталося.

По-третє, в систему показників обов'язково включаються показники сприйняття, що відображають сприйняття тієї або іншої реформи широким загалом громадян та експертними співтовариствами. Значною мірою ці показники відображають успішність публічної комунікації реформаторів. Ми маємо уникнути традиційної пастки "вміла готувати, та не вміла подавати".

Статус всієї роботи на даний момент наступний. Національна рада реформ затвердила 4 перші системи показників з 18 потрібних. Решта ще розробляється, і ми сподіваємося затвердити другу чергу на найближчому засіданні НРР, а загалом завершити більшу частину роботи до кінця квітня, "хвости" ж – до середини травня (є досить складні сфери, де робота йде непросто).

В результаті ми отримуємо інструмент, який дозволить виміряти і комунікувати успішність кожної конкретної реформи, поєднуючи об'єктивні показники змін та суб'єктивне сприйняття їх людьми.

Дякую всім, хто дочитав.
http://blogs.pravda.com.ua/authors/pekar/552ca9d28b0f2/

Чи необхідна для реформ концентрація влади?
07 квітня 2015, 10:11
Версія для друку
Коментарі
4

У зв'язку з набряканням політичних конфліктів, пов'язаних із проведенням реформ, знову виникає хороше питання щодо концентрації влади. Що краще для реформ – якби б одна партія отримала на виборах більшість у парламенті і, таким чином, мала би змогу реалізувати всі реформи без спротиву партнерів по коаліції? Або краще нинішня ситуація, коли досить крихка коаліція формує клаптевий уряд, який не може не гальмувати реформи?

На перший погляд, світовий досвід доводить, що концентрація влади дуже корисна для реформ. Всі успішні реформатори були або авторитарними, або мали абсолютну більшість в усіх гілках влади. Необхідність політичних домовленостей, поступок, врахування численних інтересів завжди суперечить стратегії рішучих змін.

З іншого боку, концентрація влади допомагає зробити реформи лише тим, хто є справжнім рішучим реформатором. Де гарантія, що, отримавши всю повноту влади, прихильники модернізації не стануть прихильниками консервації? Таких прикладів також багато, от подивіться хоча б на Путіна. Як казав лорд Актон, влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно.

Отже, невідомо, як було би краще. Зрозуміло лише одне: український народ, що стомився від авторитаризму, навряд чи прийняв би авторитарні реформи. А значить, успіх ґрунтується на залученні до реформ самого народу, точніше, його активної меншості – тих десь 15-20%, які усвідомили необхідність рішучих змін, брали участь у подіях Майдану, потім у волонтерських і добровольчих рухах.

Але жодних механізмів для таких "демократичних" реформ немає – ні масової партії реформаторів, ні соціальних ліфтів для зміни місцевих еліт, ні масового призову нових людей на державну службу. Ми не погодимося з авторитарними реформами, а для демократичних не маємо інструментів. Політична система залишається герметично закритою. Політики не відчувають необхідності спиратися на великі соціальні сили, покликані до життя Майданом, які прагнуть змін. І поки так, реформи будуть дуже повільними.



Хроніки Національної ради реформ. 30 березня
03 квітня 2015, 10:53
Версія для друку
Коментарі
27

У понеділок ввечері відбулося чергове (N4) засідання Національної ради реформ. На жаль, хоч я зробив ці записи в основному наступного ж ранку, лише зараз завершую. Як завжди, спочатку про факти, потім про враження.

У вступному слові Президент зазначив, що надання Україні позик та фінансової допомоги з боку європейців, американців, міжнародних організацій є хорошим знаком того, що світ продовжує підтримувати Україну. Але водночас ставлення міжнародних партнерів до України, підкреслив Порошенко, можна визначити так: втрата довіри та розчарування (loose of confidence and frustration, сказав Президент). Темп змін не влаштовує ні українське суспільство, ні міжнародних партнерів, і вже немає особливої віри в те, що ситуація зміниться. Про це детальніше відповідно до порядку денного.

1. Важлива частина будь-якої управлінської роботи – це контроль виконання. Дмитро Шимків проаналізував виконання рішень попередніх засідань Національної ради реформ, і здається, все непогано: 45% виконано, 5% не виконано, решта в процесі відповідно до встановлених строків. Але серед цих 5% невиконаних – надзвичайно важлива робота профільних міністерств по імплементації (впровадженню) Договору про асоціацію з ЄС. Також загальмоване призначення директора Національного антикорупційного бюро. Серед важливих успішно виконаних завдань – виконання умов надання кредиту МВФ, перші кроки економічної дерегуляції, старт судової реформи.

Як зазначив Дмитро Шимків, наразі виконано лише 5,2% зобов'язань Коаліційної угоди. Такий самий жалюгідний стан справ з виконанням Договору про асоціацію з ЄС та інших стратегічних зобов'язуючих документів. Не буду тут сипати цифрами, але кожному, хто слідкує за реформами в Україні, зрозуміло: такими темпами будемо "різати хвостик собачці" 20 років, не доживемо до перемоги, врешті так і помремо у пострадянському середньовіччі.

2. Далі був заслуханий черговий звіт про імплементацію Угоди про асоціацію з ЄС. Розлогий звіт Наталії Гнидюк, директора Урядового офісу з євроінтеграції (у статусі заступника міністра Кабінету міністрів), був жорстко перерваний Президентом.

Суспільство очікує безвізового режиму як одного із символів успішної євроінтеграції, підкреслив Порошенко, а Україна не виконує своєї частини роботи. Корупція, жахливий організаційний стан відповідальних відомств (у тому числі міграційної служби), безлад із базами даних. Ми не маємо права дати європейцям жодної підстави відмовити нам через технічні причини, тобто невиконання певних умов, наголосив він.

Потрібен віце-прем'єр-міністр з євроінтеграції, заявила Ірина Геращенко. (Від себе додам, що створення цієї посади давно й успішно блокується прем'єр-міністром, який вбачає у тому можливу конкуренцію.)

3. Наступне питання має надзвичайну вагу у подальшому просуванні України. Як відомо тим, хто слідкує за подіями, минулого року планувалося, що на початку 2015 відбудеться донорська конференція – великий міжнародний саміт, де іноземні уряди та міжнародні організації оголошуватимуть про подальші програми фінансової підтримки України. Але гальмування реформ призвело до того, що донорська конференція була скасована. Спільними зусиллями українських та європейських урядовців було знайдене хороше рішення: провести наприкінці квітня міжнародну конференцію на підтримку України ("International Support for Ukraine" Conference). На цій конференції фактично Україна звітуватиме про проведені реформи, а вже восени може бути власне донорська конференція.

Наступний параграф, що у фігурних дужках, був написаний одразу після засідання Національної ради реформ, але з того часу пройшло два дні, і я маю вже його викреслити.

{{{ На мою особисту думку, українська сторона сильно пригальмувала з цією конференцією. Запрошення були розіслані фактично за один місяць – так справа не робиться. Але зараз не стану ні шукати винних (навіщо їх шукати, коли вони відомі), ні називати їх: нам зараз свари ні до чого, а треба об'єднати зусилля всіх урядових організацій та структур громадянського суспільства, аби ця конференція була успішною і досягла мети. }}}

Замість викресленого тексту зазначу: за останні два дні прем'єр-міністр та його оточення зробили ще декілька потужних кроків для того, щоб остаточно зірвати конференцію. Це заслуговує на окремий допис, який з'явиться за кілька днів.

4. Як домовилися на попередніх засіданнях Національної ради реформ, кожного разу будуть розглядатися стратегії двох реформ. Цього разу були дві надзвичайно важливі і пріоритетні – енергетика та сільське господарство.

Концепцію реформи енергетики представляв міністр Володимир Демчишин та голова правління "Нафтогазу" Андрій Коболєв. Основне завдання реформи підкреслив Президент у вступному слові: деолігархізація і демонополізація всіх сегментів енергоринку. Надзвичайно важливий закон про ринок газу готується до другого читання. Написав би більше, але я не фахівець у цій сфері. Набрав документів для читання, тож як розберуся, то розкажу вам.

5. Концепцію реформи агропромислового комплексу представляв міністр Олексій Павленко. Ще на початку засідання Президент зазначив: через спричинене війною падіння промисловості аграрна галузь стала локомотивом українського експорту. Представлена міністром стратегія, на мій погляд, обіцяє успіх. Найближчим часом напишу про це детальніше.

Але, як кажуть, є одне "але". Стратегія реформи сільського господарства ґрунтується на вирішенні певних політичних питань, щодо яких ані в суспільстві, ні в парламенті немає єдності (у першу чергу щодо ринку землі). Тому присутні керівники парламентських фракцій домовилися найближчим часом спробувати досягти згоди по цих питаннях і вийти до суспільства зі спільною точкою зору.

6. Насамкінець ми разом із Наталією Севостьяновою, першим заступником міністра юстиції, доповідали про систему моніторингу успішності реформ. Цей проект, яким протягом всього березня інтенсивно займалися десятки активістів Громадянської Платформи Нова Країна разом з десятками урядовців, експертів з інших спільнот та європейськими фахівцями, заслуговує на окремий допис. Що і буде зроблено найпізніше завтра.

Серед інших питань було коротке обговорення ситуації з прозорими державними закупівлями. Були названі поіменно міністерства та відомства, які активно впроваджують електронні торги, а також відстаючі.

Володимир Гройсман серед інших законів, які будуть розглядатися на пленарному тижні 6-10 квітня, згадав надзвичайно пріоритетний закон про державну службу та обіцяв зробити все можливе для прийняття його у першому читанні. Голови парламентських фракцій схвально кивали.

Ось такі факти. А тепер про суб'єктивне. Всім вже зрозуміло, що реформи гальмують Яценюк та його команда, чи то на замовлення олігархів, чи то задля збереження власного політичного статусу (хоча рейтинг вони все одно втратили, як особистий, так і партійний). У цьому блокуванні активно допомагає середня ланка невичищених бюрократів, не кажучи вже про російську агентуру тощо. Зробити з цим нічого не можливо: Народний Фронт є партнером по коаліції, розпад коаліції означатиме нові парламентські вибори й остаточну втрату підтримки світової спільноти. Окрім того, є ще низка ускладнюючих факторів. Куди це все призведе та як з цього вийти, читайте у наступних дописах.

Дякую всім, хто дочитав.
http://blogs.pravda.com.ua/authors/pekar/551e46ec21a30/

Хроніки Національної ради реформ. 4 березня
08 березня 2015, 18:00
Версія для друку
Коментарі
26

Відбулося чергове, третє за номером засідання Національної ради реформ. Ця важка машина, схоже, нарешті набирає обертів: тепер її засідання відбуватимуться кожні два тижні, є план роботи і відповідальні, більше конкретики і менше розлогих вступних слів на камеру. Нагадаю, Національна рада реформ є комунікаційним майданчиком між президентом, урядом, парламентом та громадянським суспільством. В ідеалі це інструмент швидкого просування реформ через уряд та парламент, і хоча перші засідання були досить мало ефективними, щоразу воно все більше набирає обрисів задуманого. Отже, що було на засіданні?

Спочатку суха та об'єктивна картинка, потім оцінки та емоції.

1. Нарешті формується система управління реформами:

- визначені пріоритети,

- за кожну реформу призначені відповідальні,

- формуються так звані "цільові команди реформ" (по суті, такі самі комунікаційні майданчики в мініатюрі: урядовці, парламентарі, експерти з бізнесу, громадянського суспільства та міжнародних організацій),

- цільовими командами реформ керують зазвичай заступники міністрів чи заступники глави АП (наприклад, реформа правоохоронних органів – Ека Згуладзе),

- складаються чіткі плани роботи із строками та відповідальними,

- відбувається постійний моніторинг виконання планів, де видно, хто гальмує і чому,

- розробляється і скоро буде впроваджений інструмент моніторингу успішності реформ (про це напишу окремо, тому що важливо і тому що Громадянська Платформа Нова Країна має до цього безпосереднє відношення).

Звичайно, можна сказати, що це суто бюрократична робота, яка не означає проведення реформ. Але будь-яка людина, що має досвід бізнесу або проектного менеджменту, підтвердить: без формування команди, планів, відповідальних та системи цілей і показників нічого не зрушить з місця. Нарешті створені адміністративні передумови для того, щоб важка машина зрушила з місця. Нижче я дам суб'єктивну оцінку, чому все так складно і повільно.

2. Володимир Гройсман представив повний перелік реформаторських законопроектів, які потрібно прийняти. 300 пунктів на 64 сторінках, і переважна більшість має бути прийнята у першому півріччі цього року. Важка робота, яку легко зірвати популізмом та інтригами. Але кожна перешкода на цьому шляху має прізвище та обличчя.

3. Міністр економіки доповів про стан справ реформи з дерегуляції. Економічна дерегуляція, безумовно, є одним із пріоритетів, про це говориться і в документах з євроінтеграції, й у вимогах бізнесу (наприклад, резолюції Конгресу українського бізнесу). План дій включає скасування 77 видів ліцензій та дозвільних процедур, 9 процедур технічного регулювання, низки умов ведення підприємництва у найбільш зарегульованих галузях (11 умов в аграрному секторі, 9 умов в ІТ, 9 умов у будівництві, 18 умов у телекомі тощо). Перші закони та урядові постанови на виконання цього плану вже прийняті. Це не гарантує економічного зростання, але є однією з необхідних стартових умов. Найближчим часом буде впроваджена "регуляторна гільйотина", коли величезна кількість актів скасовується одним махом, а потім чиновники мають подолати "презумпцію непотрібності" і доводити окремо необхідність кожної скасованої регуляторної процедури. Президент зауважив, що окремий орган з дерегуляції не потрібен, а краще обирати уповноваженого із бізнес-середовища. Бізнес має самоорганізуватися і знайти спосіб захиститися від держави, зазначив Порошенко.

4. Дмитро Шимків доповів про програму Digital Ukraine, що включає низку заходів з електронного урядування. Перша хвиля впровадження включає відкритий доступ до державних реєстрів, планів територій населених пунктів, даних про державні закупівлі, бюджетних даних тощо. Також у першій хвилі – електронні звернення громадян та електронні петиції (всі знають про цей інструмент в американської адміністрації; український аналог передбачає необхідність зібрати 25 тисяч підписів за 20 днів). Також до електронного урядування відноситься система прозорих державних закупівель ProZorro, про яку ми часто згадуємо, бо пишаємося цим прикладом державно-бізнесово-громадського партнерства і маємо до того безпосереднє відношення.

5. Гіоргі Вашадзе, депутат парламенту Грузії, що вже багато місяців працює у Києві, представив проект Національного антикорупційного бюро. Про цей специфічний правоохоронний орган написано вже доволі багато, тож не буду повторюватися.

Суха інформація це вся, а набагато більше ви можете прочитати на сайті reforms.in.ua, де наразі йде накопичення всієї інформації про хід реформ. Там уже є на що подивитися.

Тепер декілька замальовок.

Президент чітко зазначив: є 2-3 місяці для набрання високого темпу, бо потім вікно можливостей закриється, й Україна остаточно втратить підтримку міжнародної спільноти. Реформи непопулярні, і політики мають розплачуватися за це рейтингом. Але мета полягає в тому, щоб вже 2016 року вийти на економічне зростання, і задля цього треба бути готовим на рішучі кроки. Одним з пріоритетів є поновлення процесу приватизації, але на повністю відкритих і прозорих засадах (продаж ліцензій на 3G був наведений в якості позитивного прикладу). Інвестори прийдуть лише у випадку, коли довірятимуть.

Багато говорилося про необхідність щонайскорішого прийняття закону про державну службу. Я вніс до цього свої п'ять копійок, нагадавши, що на минулому засіданні було вирішено прийняти його у першому кварталі, тобто залишилося менше місяця. Керівництво Уряду щоразу знаходить причину зняти питання з порядку денного, і так вже багато разів. Тому була встановлена чітка дата, коли Уряд нарешті має передати законопроект у парламент, а парламент – швидко розглянути. Без реформи державної служби жодні інші реформи не запрацюють (я про це вже писав неодноразово). За влучним висловом Олега Березюка, урядові будинки стоять порожні.

Іншою постійною темою, що неодноразово виринала, є податкова реформа. Податкова реформа – пріоритет N1, наголосив президент. Згадували про те, що фіскальна служба не може впоратися з адмініструванням податків після останніх змін.

Засідання Національної ради неодноразово зривалося через неконструктивну поведінку Олега Ляшка. Фактично було втрачено 30% часу на його гамування. Дешевий клоунізм не лише дає великий рейтинг серед неосвічених людей, але й дозволяє ефективно блокувати будь-яку роботу десятків парламентарів та урядовців.

Президент звернув увагу, що в парламенті з'явилися брудні гроші. Або цього не буде, наголосив він, або будуть дострокові вибори.

Загалом щодо парламентської процедури постійно спалахували суперечки. Необхідність якнайшвидшого розгляду законопроектів суперечить можливостям їхнього детального опрацювання, і тут завжди жорсткою була позиція Самопомочі.

Добре, вже досить багато написав, треба зупинятися, бо ніхто не читатиме. Далі буде. Хочу ще поділитися суб'єктивними оцінками та певними цікавинками.


Хроніки Національної ради реформ. 2 лютого
08 березня 2015, 17:53
Версія для друку
Коментарі
4

Вирішив перенести сюди свої дописи на Фейсбуці, що я публікую після засідань Національної ради реформ. Справа в тому, що про це мало хто пише, тож я намагаюся закрити прогалину. Після першого засідання 24.12.2014 я нічого не писав: воно було скоріше парадне, ніж робоче.

Друге засідання відбулося 2 лютого.

От що я написав за підсумками.

Сьогодні відбулося друге засідання Національної ради реформ. Є про що розказати, тож буду завтра потроху писати цілий день. Для початку скажу про дві речі, близькі мені особисто, про які я намірявся виступати на Раді і так і зробив.

Це реформа державної служби та податкова реформа.

Всім вже зрозуміло, що без реформи державного апарату жодні інші реформи не пройдуть. Старий апарат саботуватиме все що завгодно, і особливо зменшення власних повноважень, винищення корупційних схем та запровадження новітніх технологій. Тому реформа державної служби є абсолютним пріоритетом. Перший крок – це новий закон про державну службу, розроблений Національним агентством з питань державної служби (НАДС) за участю експертних середовищ та громадських організацій. Приємно, що Громадянська Платформа Нова Країна активно долучилася до цього проекту, за що особлива подяка Сергію Сороці, Світлані Чебаковій та іншим членам команди. Законопроект був з усіма погоджений, але загальмував на рівні Кабміну. Треба надати йому поштовх, щоб він був прийнятий у першому кварталі і набрав чинності з 1 червня, а не з 1 січня наступного року. Немає жодної потреби марнувати півроку і, як кажуть, відкладати на завтра те, що можна зробити післязавтра. Відповідне доручення було дано президентом.

Друге питання всім наболіло. Податкова реформа. З усіх усюд доходять сигнали: бізнес готовий до збільшення сум сплачених податків, але принципово не готовий до збільшення непрозорості та корупційності податкової системи. Прем'єр-міністр на початку засідання Ради висловився в тому дусі, що у нас податкова реформа проведена, кількість податків знижена, ЄСВ знижений, тож все дуже добре. Ми з вами знаємо, друзі, що все дуже недобре. Мій короткий виступ був присвячений тому, що податкова система жахлива, її треба кардинально спрощувати, а для цього потрібно не спочивати на лаврах "проведеної податкової реформи", а системно переписати Податковий кодекс на нових засадах. Для цього запропонував поставити податкову реформу одним з пріоритетів і включити в порядок денний наступного засідання Ради (це проста бюрократична хитрість, щоб питанням почали системно займатися). Президент підтримав, міністр фінансів схвально покивала головою.

На щастя, у нас є вже податкова концепція, узгоджена Новою Країною, РПР, УСПП, ТПП та декількома іншими підприємницькими об'єднаннями (дякувати Ользі Богдановій, Юлії Дроговоз, Іллі Несходовському, Павлові Себастьяновичу, Тарасові Козаку та іншим). Спроба обрахувати податкові надходження на базі цієї концепції дає досить задовільні результати. Тепер треба говорити про це з Мінфіном, долати спротив податківців, влаштовувати великі громадські обговорення, переконувати партійні фракції і так далі. У нас є дуже стислий термін, бо за умов поточної податкової системи в один жахливий день скарбниця просто залишиться порожньою.

Звичайно, хотілося би урочисто передати президентові, прем'єрові та голові Верховної Ради резолюцію Конгресу українського бізнесу. Але онлайнове голосування ще триває, резолюція ще не затверджена, тож фокус не вийшов. А жаль, було би красиво.

Хотів написати дуже коротко про дві конкретні речі, а все одно вийшло довго. Далі буде – про суть реформ об'єктивно, а також суб'єктивно про роздуми і враження.

* * *

N2 про засідання Національної ради реформ. Цей пост буде про об'єктивну картинку, без оціночних суджень. Суб'єктивні оцінки будуть у наступному пості: вважаю правильним розділити.

Власне, всі телеканали показали якусь картинку, бо камер було більше десятка. Тому описувати інтер'єр немає потреби. Після розлогих вступних слів Президента, Прем'єр-міністра та Голови Верховної Ради журналісти пішли, і почалася робота. Засідання тривало десь дві з половиною години, бо далі мав бути інший захід (попереднє, перше засідання було набагато тривалішим), тому встигли розглянути не всі питання. Президент запевнив, що наступне буде за два тижні, аби надолужити. Важливою особливістю засідання була участь голів всіх фракцій: власне, саме для того й існує ця Рада як комунікаційний майданчик усіх гілок влади. Коли йшлося про необхідність скорішого прийняття того або іншого реформаторського закону, представники партій мали прямо і відверто висловити свою позицію на підтримку або проти. Присутність Ляшка створювала певне пожвавлення, але я про це тут не буду писати.

Що було цікавого у вступних словах? Президент ще раз наголосив на тому, що війна не дозволяє відкладати реформи. Насмішило, що він згадав метафору "різати собачці хвостик по частинках, щоб не було так боляче", яку я використовую майже у кожному своєму виступі як образ повільних, несміливих реформ. Президент підкреслив, що лише зараз склалися політичні умови для реформ: новий парламент та новий уряд. Наголосив на особливій важливості судової реформи: "Судова система – це скеля, об яку розбиваються наші зусилля". Наполягав на пришвидшенні дій із судової реформи, скасування недоторканості, застосування "гільйотини" у державній регуляторній політиці. Згадав, як депутати "погарячкували" з обмеженням заробітної плати керівників державних підприємств (справді, не може отримувати 5000 гривень людина, що керує підприємством з оборотом десятки і сотні мільйонів). Серед пріоритетів назвав відкриття порталу для петицій громадян на кшталт американського, відкриття державних реєстрів власності, прозорі державні закупівлі.

Яценюк у вступному слові наголосив на успішному проведенні податкової реформи (що я заперечив у своєму виступі наприкінці засідання), звернув увагу на те, що державний борг не зріс, та назвав серед пріоритетів реформу ринку газу (нарешті).

Гройсман у короткому слові чітко заявив, що у нас на реформи є один рік чи навіть менше.

Першим питанням порядку денного був статус виконання рішень першого засідання (24 грудня). Дмитро Шимків коротко повідомив, що президент підписав указ про "Стратегію 2020", оголошений конкурс на керівника Проектного офісу реформ (дивіться умови у мене на стіні вчора), який фінансуватиме ЄБРР. Повідомив про стан реформи державної служби (детальніше у моєму попередньому пості).

Далі директор Урядового офісу з євроінтеграції Наталія Гнидюк повідомила про імплементацію численних нормативних документів з євроінтеграції. Найцікавіші речі там пов'язані з уніфікацією стандартів, але про це публіці вже відомо. Найближчим часом будуть два важливі візити: 19 лютого прибуває голова Єврокомісії Ж.-К.Юнкер (простою мовою "прем'єр-міністр Європи"). 23 березня приїде делегація для перевірки впровадження договору про асоціацію.

Жваво відбувалося обговорення реформи правоохоронних органів. Арсен Аваков стисло виклав основні тези, вже давно відомі. Пожвавлення викликала лише обіцянка найближчим часом закрити МРЕО.

Набагато цікавішим був виступ першої заступниці міністра Екатерини Згуладзе, яка розповіла про принципи нової патрульної служби. Чудовий виступ Еки містив такі тези:

- в Україні ніхто нікому не вірить, і тому починати треба з повернення довіри

- патрульна поліція – це абсолютно нова структура, що не має нічого спільного зі старим

- патрульна поліція привносить в життя громадян суб'єктивне відчуття захищеності, а це важливіше, ніж об'єктивний кримінальний стан

- до патрульної служби йде дуже багато людей з вищою освітою, що вже мають хорошу роботу, але готові її покинути з патріотичних міркувань

- п'ять основних правил створення патрульної служби:

1. Вільна можливість піти на службу: міняємо правила гри, корупції нема

2. Електронні тести: жодної суб'єктивності

3. Вчити по-новому

4. Електронні іспити

5. Правильна тактична підготовка

Принаймні 2, а краще 4 міста-мільйонники будуть охоплені у 2015 році, заявила Ека.

Далі Олексій Філатов, заступник глави адміністрації президента, коротко доповів по судовій реформі. Це окрема надзвичайно важлива тема, тому про неї і писатиму окремо. Виникла досить тривала суперечка між двома "таборами": робити судову реформу якнайскоріше, бо народ негайно вимагає відновлення справедливості, чи робити її правильніше, бо помилки дорого коштуватимуть. Інтенсивна торгівля за строк розгляду 300-сторінкового законопроекту завершилася встановленням досить стислого терміну. Єгор Соболєв не пропустив шанс згадати про суддів, які нахабно оформили мільйонні "подарунки". Всі погодилися, що суддівський корпус випробовує терпіння народу.

Міністр юстиції Павло Петренко доповів про стан справ з антикорупційної реформи. Основна увага була приділена законові "Про запобігання корупції" (набирає чинності 26 квітня) та нормативним актам, що з нього випливають. Всі з нетерпінням чекали виступу Рефата Чубарова, голови конкурсної комісії з обрання керівника Антикорупційного бюро: хто ж ця людина, яка почне всіх саджати? Рефат Абдурахманович на тиск не піддався, сказавши, що 10 лютого останній день подання заявок, а далі негайно і без зволікання, але без зайвого поспіху всі вони будуть розглянуті.

Нагадую, цей пост N2 про об'єктивну картинку.


Хроніки Національної ради реформ. 17 лютого
18 лютого 2015, 09:10
Версія для друку
Коментарі
10

Вчора відбулося чергове засідання Національної ради реформ. Фактично третє, але формально рахується як продовження другого засідання 2 лютого, бо тоді порядок денний був завеликий.

Для тих, хто не в курсі, нагадаю: Національна рада реформ по суті є комунікаційним майданчиком між різними гілками влади, призначеним для знаходження швидкого порозуміння щодо ключових проблем. На засіданні Ради зустрічаються Президент та його команда (голова АП і заступники), прем'єр-міністр та міністри (що мають стосунок до порядку денного), голови усіх парламентських фракцій та відповідних парламентських комітетів, а також голова НБУ, секретар РНБО та інші високопосадовці. Четверо людей, у тому числі я, представляють бізнес та громадськість. Готує засідання заступник глави АП Дмитро Шимків.

Коротко нагадаю рішення від 2 лютого, тим, хто не читав відповідний допис.

1. Прискорити розгляд законопроекту "Про державну службу", щоб прийняти його у 1 кварталі. [Цей законопроект розроблений за активної участі експертів Громадянської Платформи Нова Країна, і ми вважаємо його надзвичайно пріоритетним. Без зміни старої державної машини всі реформи гальмуватимуть. Кабмін хотів приймати його таким чином, щоб він набрав чинності 1 січня, але ми наполягаємо на 1 червня цього року.] Створити групу розробників для вирішення проблеми оплати праці. [Популістське рішення про обмеження зарплат держслужбовців призвело до того, що сьогодні фахівець міністерства отримує $100. Ті, що вважають таке рішення справедливим, можуть далі не читати.]

2. Розробити чіткий план імплементації Угоди з ЄС по міністерствах і відомствах. Забезпечити прийняття антикорупційного законодавства до 20 березня, бо це умова успішності місії ЄС 23-27 березня.

3. Підтримати проект реформи МВС – законопроекти "Про органи внутрішніх справ" та "Про національну поліцію" [Ека Згуладзе доповідала тоді про нову патрульну службу, деталі є в попередньому дописі].

4. Звести докупи законопроекти щодо судової реформи (для фахівців – N1656 та N1497) та внести його на друге читання. Пришвидшити формування Вищої ради юстиції – за умов підтримки всіх фракцій коаліції зробити це ще до введення в дію закону.

5. Внести податкову реформу в перелік пріоритетів [це була моя пропозиція].

Тепер про вчорашнє засідання. Воно було досить коротким через ситуацію на фронті, що вимусила президента терміново завершити. На відміну від двох попередніх разів, камер і журналістів, розлогих вступних речей не було. Виступив Михайло Саакашвілі (президент попросив у нього дозволу називати його тепер на український манер Михайло). Досить вишуканою українською мовою (можливо, деяким нашим політикам має сенс повчитися) Саакашвілі наголосив: йде війна із кремлівським імперіалізмом за вільне суспільство, а не за території. Колись Грузія протягом багатьох років поспіль була N1 у світі за успішністю реформ. Ви маєте стати N1 у світі за успішністю реформ, сказав Саакашвілі, бо лише тоді світ буде боронити вас до останнього і жодна імперія не зможе вас знищити: світ не віддасть нікому найкращих реформаторів.

Найважливіше, як на мене, рішення з-поміж прийнятих вчора – затвердження основних принципів моніторингу успішності реформ. У цій роботі брали активну участь експерти Громадянської Платформи Нова Країна. Суть полягає в тому, що реформи гальмують. Це видно неозброєним оком. Для успішності треба мати по кожній конкретній реформі чіткий план із відповідальними особами і показниками ефективності. Умовно кажучи, побудувати "реформометр", який у кожний конкретний момент по кожній конкретній реформі покаже стан справ: як аналітично – по виконаних і невиконаних ключових завданнях, так і синтетично – однією цифрою, наприклад, 3% виконання всієї реформи, і одразу зрозуміло, хто винний і що робити. Про цей моніторинговий інструмент я ще писатиму детально окремо.

Другий важливий пункт вчорашнього порядку денного – стан переговорів з МВФ. 12 лютого, як ви знаєте, було схвалено програму розширеного кредитування. Для отримання грошей необхідно виконати величезний перелік вимог: прийняти закон щодо персональної відповідальності власників та керівників банків, підвищити ціну на газ та тепло для населення, прийняти низку антикорупційних законів, подати закон про судову систему до Венеційської комісії, реформувати фіскальну службу, ввести в дію закон про ринок газу... перелік можна продовжувати. Президент наголосив, що вдалося "відбити" у МВФ вимогу підвищення пенсійного віку заради збереження політичної стабільності. Міністр фінансів підкреслила: МВФ пішов на певні поступки, але більше поступок не буде. Порошенко заявив: ми завдячуємо підписанням меморандуму з МВФ виключно тиску "великої сімки", представники якої жорстко вимагали допомогти Україні без зайвих питань.

Найбільше і найскладніше питання вчорашнього порядку денного – реформа державних підприємств. Доповідав Айварас Абромавичус. Стан справ жахливий: в Україні 3374 державних підприємства, 1,2 млн працівників, сумарний збиток за перше півріччя 2014 – 67 млрд гривень. Більшість підприємств хронічно збиткові, погано керовані, мають застарілі активи. Лише 20% із топ-100 мають нормальний аудит, а незалежні ради директорів – ще менше. Реформа управління державними підприємствами, розроблена з урахуванням світового досвіду, включає підвищення прозорості інформації та якості фінансового планування, введення системи мотивації менеджерів за результатами, введення зовнішнього аудиту, запровадження незалежних рад директорів (жодних чиновників!) та прозорої системи призначень керівників (і ще багато іншого, цікавого лише фахівцям). За реформою буде наглядати спеціальна Рада реформи, до складу якої увійдуть екс-міністр фінансів Словаччини Іван Міклош, директор Варшавської фондової біржі в Україні Андрій Дубецький та представники ЄБРР. Кінцевим результатом реформи має бути готовність до прозорої та ефективної приватизації.

Велика дискусія розгорнулася стосовно зарплат керівників державних підприємств. Популістське рішення про зниження зарплат до рівня держчиновників призводить до того, що керуючі сотнями мільйонів гривень отримують п'ять тисяч гривень. Заробітну плату керівників державних підприємств треба встановлювати на рівні керівників підприємств приватного сектору, інакше кадрів не знайти. Тиск з цього приводу був спрямований в першу чергу на Юлію Тимошенко, що ініціювала це популістське рішення, захищаючи його навіть на Національній раді посиланнями на те, що вчителі не менше потрібні країні, ніж керівники держпідприємств. Ну що тут коментувати?

Окремо, вже наприкінці, обговорювалася донорська конференція, що мала б пройти наприкінці квітня. Порошенко був проти: грошей зараз все одно не дадуть, а це означатиме провал конференції. "Донори відчують, що можна безкарно не давати Україні грошей," – сказав президент. Саакашвілі заперечив: конференція потрібна, щоб світ побачив і підтвердив, що реформи почались. Зіжмаканий через ситуацію на фронті кінець засідання так і не дав відповіді, що ж це буде. Скоріше за все, акцент буде перенесений з фінансової допомоги на оцінку ходу реформ.

Наступне засідання буде 2 березня з порядком денним про реформу охорони здоров'я, реформу "Нафтогазу" та виконання зобов'язань перед МВФ. Тепер засідання Національної ради реформ будуть що два тижні, концентруючись на 2-3 основних пріоритетах із Стратегії 2020. 16 березня розглядатиметься програма енергонезалежності та програма популяризації України у світі. Податкова реформа має бути у квітні, а це означає, що нам треба виконати величезне завдання з підготовки.

До речі, про податкову реформу. Її спробували знову доручити податківцям, і мені довелося скандалити на засіданні, пояснюючи, що минулого року вони вже одну "податкову реформу" зробили. Намагався добитися передачі відповідальності за податкову реформу від Мінфіну до Мінекономіки (щоб у фокусі було економічне зростання, а не збирання грошей), але не був підтриманий. Наталія Яресько зайняла жорстку позицію. Дійшли компромісу, що відповідатиме Мінфін, але не податкова, а персонально хтось із заступників міністра фінансів, а не податківець.

Реформи – досить нудна справа: законопроекти, постанови, величезні таблиці, безкінечні узгодження. Писати про них важко, набагато важче, ніж запостити #нассливают про ситуацію на фронті. Але без перемоги у цій тиловій війні, війні з Гідрою (старою корумпованою системою) нам не перемогти агресора. Ми згаяли значний час, і тепер треба надолужувати. Комунікація реформ явно недостатня. Тому я намагаюся хоч якось закрити цей розрив. Дякую кожному, хто дочитав до кінця.

http://blogs.pravda.com.ua/authors/pekar/

 

Оппозиция для «партии войны»

Минские соглашения нуждаются в общественной поддержке, без которой противостоять «ястребам» очень сложно


Фото: Евгений Фельдман / «Новая газета»

Соглашения, подписанные в феврале этого года в Минске, породили надежды на скорое достижение мира в Донбассе. С тех пор прошло почти полгода, и надежды эти, увы, стали постепенно таять. Все чаще слышны голоса экспертов: мол, выполнить Минские соглашения невозможно, и это всем очевидно. Очевидно это, слава Богу, не всем. Большинство украинских граждан поддерживает Минские соглашения, хотя число их сторонников в последнее время уменьшилось. В феврале-марте за них высказывались 74% всех опрошенных Киевским институтом социологии граждан Украины (без «ДНР» и «ЛНР»), в июле — 57%. Военное решение проблемы сейчас поддерживают 28% опрошенных. То есть в украинском обществе сторонников «Минска-2» вдвое больше, чем поборников военных решений. Но в политическом истеблишменте «партия войны» куда сильнее.

 

Об авторе

Владимир МАЛИНКОВИЧ, 1940 г. рождения, — политолог, публицист, участник правозащитного движения в СССР, член Украинской Хельсинкской группы. С 1980 по 1992 гг., будучи политэмигрантом, работал в Мюнхене редактором программ «Радио Свобода» и главным редактором журнала «Форум». Бывший советник президента Украины Леонида Кучмы, председатель Комиссии по демократизации и развитию гражданского общества, секретарь Конституционной комиссии, директор украинского отделения Международного института гуманитарно-политических исследований.

Реальные угрозы «Минску-2»

Окружение президента Порошенко, судя по всему, военного решения не хочет, но оно очень боится давления «партии войны». Пытаясь как-то «проскочить между каплями дождя», оно демонстрирует двойные подходы. Своих западных партнеров Порошенко постоянно заверяет в приверженности Минским соглашениям. Но совсем по-иному звучат его заявления, так сказать, «для внутреннего потребления». Вот что он говорит для Запада: «Мы идем с опережением графика. 11-й пункт (Минского протокола.В. М.) де-факто выполнен: мы запустили конституционный процесс, закон об особенностях местного самоуправления принят, и там четко выписаны позиции. Украина выполнила свои обязательства». Украинских же радикалов президент уверяет в том, что принятая в первом чтении поправка к Конституции никаких серьезных отличий в статусе Донецкой и Луганской областей не предполагает: «Нет и быть не может никакого особого статуса для тех районов».

И Запад, и украинцев Порошенко вводит в заблуждение. 11-й пункт Минских соглашений Украина, конечно же, еще не выполнила (ни де-факто, ни де-юре). Во-первых, потому что там предусматривается «особый статус отдельных районов Донецкой и Луганской областей», от которого Порошенко категорически отрекается. Во-вторых, потому что конституционная реформа, якобы запущенная, предполагает «в качестве ключевого элемента децентрализацию с учетом особенностей отдельных районов Донецкой и Луганской областей, согласованных с представителями этих районов», а пока эти особенности никто ни с кем не согласовывал. И третье: в 11-м пункте речь идет не о запуске конституционного процесса, а о «проведении конституционной реформы в Украине со вступлением в силу к концу 2015 года новой конституции». Только тогда, когда вступит в силу новая конституция, в которой будет закреплен особый статус отдельных районов Донбасса и этот статус будет включать целый ряд положений, прописанных в Минском протоколе, — можно будет говорить о выполнении Украиной 11-го пункта соглашения «Минск-2».

Пока до этого очень далеко. Закон об особенностях местного самоуправления в отдельных районах Донбасса, на который ссылается Порошенко, вступает в силу только после того, как весь Донбасс будет подконтролен Киеву, а это если и возможно, то только после полного завершения «минского процесса», а не на его нынешней стадии.

Переходные положения, куда внесли поправку, касающуюся Донбасса, — это отнюдь не основной костяк конституции.

Текст поправки допускает различные толкования (одно из них как раз и продемонстрировал Порошенко, заявляя об отсутствии в тексте и намека на особый статус), что позволит президенту и Верховной раде в любой момент поменять как решения местной власти в Донбассе, так и саму эту власть. И, наконец, последнее: начавшийся запуск процесса может так и не завершиться, поскольку в первом чтении поправка прошла простым большинством (288 голосов), а во втором чтении понадобится большинство квалифицированное (300 голосов), которого пока у сторонников Порошенко нет.

Киевский политолог Владимир Фесенко раскрывает смысл позиции президентской команды в этом вопросе: «Сейчас включение этого предложения в конституционный законопроект выполняет чисто тактическую функцию — демонстрирует западным партнерам готовность выполнять Минские договоренности». В октябре в «ДНР» и «ЛНР» пройдут местные выборы «без участия в них украинской стороны». Тем самым, считает Фесенко, сепаратисты сами похоронят «Минск-2», и тогда надобность в «конфликтогенном предложении» отпадет, и его можно будет убрать из конституционного законопроекта. А потому спешить с окончательным голосованием за проект не стоит.

Обозначенная Владимиром Фесенко тактика уже реализуется. 17 июля Верховная рада назначила на 25 октября проведение местных выборов по всей Украине, особо оговорив, что на оккупированной части Донецкой и Луганской областей выборы проводиться не будут. Мало кто обратил на это внимание, а жаль.

Ведь своим решением об отмене выборов в районах Донбасса Верховная рада фактически перечеркнула сразу два пункта Минских договоренностей — 4-й и 12-й.

В п. 4 речь идет о необходимости совместной выработки сторонами конфликта условий «проведения местных выборов в соответствии с украинским законодательством». В 12-м же пункте сказано, что «вопросы, касающиеся местных выборов, будут обсуждаться и согласовываться с представителями отдельных районов Донецкой и Луганской областей». Вместо того чтобы что-то согласовывать и вырабатывать, Киев просто отменил выборы.

Не пройдут в Донбассе выборы, возникнут новые осложнения — не будет реализован пункт 9-й соглашений: о восстановлении полного контроля Украины над государственной границей, «которое должно начаться в первый день после местных выборов и завершиться после всеобъемлющего политического урегулирования… при условии выполнения п.11». Пункт, в котором больше всего заинтересован Киев, поскольку он означает сохранение территориальной целостности Украины. Лидеры «ДНР» и «ЛНР» предлагали минской контактной группе свой вариант проведения местных выборов — его никто даже не обсуждал. Тогда они заявили о том, что сами проведут выборы и обратились к ОБСЕ с просьбой обеспечить контроль: ОБСЕ им отказала, сославшись на отсутствие согласия Киева. Скорее всего, местные выборы в этих республиках в октябре все же пройдут, но они не будут признаны мировым сообществом. И Минские соглашения будут считаться сорванными.

Очевидно, что ответственность за срыв «Минска-2» Киев возложит на лидеров «ДНР-ЛНР» (забыв о том, что он сам сделал для этого), и Запад, конечно, с этим согласится. Возлагать ответственность за все на самопровозглашенные республики не имеет смысла: они и так никем не признаны. Куда важнее понять, что последует после того, как провалится «Минск-2».

 

Сценарии для Донбасса

Складывается впечатление, что у Киева нет разумной стратегии в Донбассе. Сценарии-то есть, но о том, хорошо ли они продуманы, можно судить, проанализировав возможные варианты развития событий, предлагаемые директором Национального института стратегических исследований Владимиром Горбулиным (газета «Зеркало недели»,19.07.2015). Заметим, что именно Горбулин представляет Украину в подгруппе, отвечающей в Минске за политическое урегулирование конфликта.

Первый сценарий — «тотальная война», в которой «Украина имеет шансы на победу», ценой которой станут «разрушенные инфраструктура и экономический потенциал Украины, многочисленные жертвы среди военных и гражданских». Хотя первый сценарий, по Горбулину, не является целью Украины, он не считает его абсолютно неприемлемым. В нем есть, с его точки зрения, и серьезные плюсы: Украина навсегда избавится от существующей «пятой колонны» откровенных сторонников «русского мира»; получит собственный «героический эпос» как почву для патриотического воспитания будущих поколений; «большинство вопросов украино-российских отношений будет решено окончательно, и исторические пути обоих народов разойдутся навсегда», что, судя по всему, Горбулина вполне устраивает.

Но если не «тотальная война», то что? У Горбулина есть еще три мирных сценария. Второй сценарий — «отсечение» всех оккупированных территорий Донбасса. «Стоит ли продолжать борьбу за разрушенные в ходе вооруженного конфликта и разграбленные территории, остатки населения на которых не изъявляют желания возвращаться под украинскую юрисдикцию», если потеря Украиной регионов, «где господствуют ренегатские и потребительские настроения», создаст подходящие условия для реформирования страны. Такое развитие событий могло бы, по мнению Горбулина, вполне устроить Киев, но оно отрицательно скажется на престиже страны и вызовет некоторые трудности приспособления к новой ситуации. Третий сценарий предусматривает односторонние уступки Москве, и потому абсолютно не устраивает Киев. Четвертый сценарий: «замораживание конфликта» по образцу Приднестровья, Абхазии, Южной Осетии. Так пишет Горбулин, но подразумевает он явно совсем другое, а именно то, что нынешние территории «ДНР» и «ЛНР» «остаются в составе Украины, возможно, на условиях предоставления им властных полномочий». Нечто подобное как раз и подразумевают Минские соглашения. Горбулин признает, что четвертый сценарий мог бы быстро завершить войну и устроил бы страны ЕС, позволив им заняться другими проблемами, но в нем никак не заинтересована Украина. Потому что ей придется восстанавливать Донбасс, нести экономическое бремя «в лице пострадавших регионов-беженцев», которые будут служить источником политической нестабильности. Словом, четвертый сценарий, предусмотренный соглашением «Минск-2», Украине не нужен, его не грех и сорвать.

Судя по сказанному Горбулиным (а он по должности —  главный конструктор стратегии украинского государства), Киев ориентирует свою политику главным образом на пятый сценарий — сценарий: «ни войны, ни мира» или «ограниченной войны и перманентных переговоров». Здесь предполагается совмещение «ограниченной и сдерживающей войны против России и коллаборационистов на востоке с целью нанести им как можно больше демотивирующих потерь» с «постоянным переговорным процессом, однако, без окончательного фиксирования результатов в виде различных договоренностей и форматов». По сути, именно этот, а не минский сценарий следовало бы назвать «замораживанием конфликта». Боюсь только, что замораживания не получится — останется «тлеющий костер», который, если его не погасить, может вспыхнуть новым пламенем еще более разрушительной, чем прежде, войны. Вряд ли подобного рода стратегию можно назвать конструктивной.

 

Как защитить «Минск-2»?

Разумной альтернативы Минским соглашениям попросту нет. А потому сейчас крайне важно обеспечить им общественную поддержку. Пока такой поддержки нет. Абстрактных разговоров много, конкретики никакой. Конкретикой занимаются в Минской контактной группе, да еще лидеры и министры Украины, России, Германии, Франции, США и ОБСЕ во время их переговоров друг с другом. Все эти переговоры являются закрытыми, что вполне естественно: не всё и не всегда можно выносить на суд общественности. Но и общественность не должна оставаться в стороне. Необходимо, думаю, общественное лоббирование Минских соглашений.

Что для этого необходимо на практике?

— Создать соответствующий координирующий центр (этим мог бы, к примеру, заняться авторитетный как в России, так и в Европе Фонд Горбачева).

— Организовать выпуск бюллетеня, в котором содержалась бы информация о самых важных событиях, связанных с выполнением (или нарушениями) Минских соглашений на украинском, русском и английском языках. Бюллетень предложить информационным агентствам, посольствам, ведущим агентствам, всем заинтересованным лицам и структурам. Создать соответствующий портал в интернете.

— Как можно скорее созвать международную конференцию известных политических и общественных деятелей, на которой будет обсуждаться лишь один вопрос: «Как реализовать Минские соглашения?» Участники конференции могли бы выступить с совместным заявлением в поддержку «Минска-2».

— Организовать серию встреч экспертов, публично обсуждающих конкретные вопросы этой же темы.

— Сторонникам Минских соглашений важно, как можно чаще выступать в СМИ своих стран с требованиями прекратить публичные кампании раздувания ненависти между сторонами конфликта (и теми, кто их поддерживает) и начать конструктивный диалог. «Партии войны» нужно оказать сопротивление.

Самая неотложная тема, требующая публичного обсуждения, — это вопрос о том, как провести все же в отдельных районах Донбасса местные выборы, которые будут признаны мировой общественностью. Если такие выборы состоятся, у Киева появится партнер для переговоров о будущем статусе Донбасса, которого он должен будет признать, и одновременно исчезнет формальное оправдание антитеррористической операции. Нельзя допустить сохранения постоянно тлеющего костра войны в Европе. Важно добиваться, чтобы европейские лидеры усилили давление на стороны конфликта с целью не допускать каких-либо действий, которые могли бы осложнить выполнение Минских соглашений. Как-то: отказ от конституционного закрепления особого статуса Донбасса, ориентация на «ограниченную войну и перманентные переговоры», отказ от амнистии всех участников конфликта и, конечно же, продолжение взаимных обстрелов, во время которых гибнут люди.

Владимир МАЛИНКОВИЧ — специально для «Новой», Мюнхен

 

http://www.novayagazeta.ru/politics/69430.html

 


РЕФЕРАТ
ВИЩІ ОРГАНИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ
(ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)


План

1.    Передмова
2.    Розподіл влад - розподіл функцій
3.    Порівняльний аналіз вищих органів держави:
•    Парламент
    Будова парламентів
•    Глава держави
    Комісії (комітети) як елемент структури парламентів
    Компетенція парламентів
•    Уряд
•    Особливості конституційного статусу глав держав
4.    Література


Передмова

Державні функції в кожній країні здійснює розгалужена системи органів. Серед них виділяються вищі - парламент, уряд і глава держави. Саме ці органи ре-алізують основні повноваження у сферах законодавчої та виконавчої влади, і їх діяльність має політичну значущість. До вищих органів також віднесені вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції - верховний суд, конституційний суд, вищій адміністративний суд тощо. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру (виняток становить лише діяльність конституційного суду, хоча і він вважається в цілому “неполітичним” ор-ганом). Тому тільки дослідивши роботу вищих органів законодавчої і виконавчої влади можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється політика, на яких засадах існує і діє державний механізм.
 
Розподіл влад - розподіл функцій

Для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів у о новий період світової історії.
Монтеск`є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував,що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`євисунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Мон-теск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.
Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення ”розподіл влад” не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.
Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу.Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.
Сучасна характеристика розподілу влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.
Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів зако-нодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.
Так, конгрес (парламент) може притягувати президента до відповідальності у вигляді імпічменту, а сенат (верхня палата конгресу) відхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, пропоновані президентом. В свою чергу, президент може впливати на процес законотворчості, здійснюваної конгресом, застосувавши так зване вето. Члени верховного суду призначаються президентом з “поради і згоди” сенату, тобто відповідні посади заміщуються за результатом спільного рішення виконавчої і законодавчої влади. Сам же верховний суд, реалізуючи функцією конституційного контролю, може визнавати протиконституційними акти конгресу і президента. Це дозволяє йому впливати на правотворчу діяльність за-конодавчих і виконавчих органів.
Однак зміст поняття стримувань і противаг розглянутим не обмежується. Багато американських конституціоналістів до них відносять різні спроби форму-вання всіх трьох влад: конгрес обирається безпосередньо виборцями, президент займає посаду за результатами непрямих виборів, верховний суд формується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою. До системи стримувань і противаг нерідко також відносять різні строки повноважень органів виконавчої і законодавчої влади: нижня палата конгресу обирається на два роки, верхня - на шість, президент - на чотири. Пов`язують суть цієї системи і з деякими іншими особливостями організації вищих ланок державного механізму.
Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад,, за яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навіть запе-речується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище - часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.
Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді називають “частковим злиттям персоналу”: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними (парламентарно-монархічною і парламентарно-республіканскою) формами правління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського ман-дата і членства в уряді.
Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від са-мих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції “дифузії”, “розпорошення” державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі можливості для свавільного правління.
На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самовряду-вання тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності зопобігти надмірній концентрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому.
Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова , або управлінська функція певною мірою вби-рає в себе законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.
Існує серед французьких вчених й інший погляд, за яким різниця між законодавчою і виконавчою владою не має принципового значення., адже лідер партії парламентської більшості фактично володіє і тією і іншою. Він керує урядом і контролює цю більшість. Тому говорити, що законодавча і виконавча влади розподілені, буде, на думку адептів такого підходу, неправильним, а справжній поділ має місце між урядом і опозицією.
Ці та інші теоретичні концепції в цілому узгоджуються зі змістом чинної конституції Франції, де сполучаються елементи жорсткого розподілу влад з інститутами парламентарної республіки. Зокрема, конституція фіксує принцип несумісності членства в уряді з депутатським мандатом, що, як зазначалось, властиво президентській республіці. З іншого боку, в основному законі закріплений принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом, котрий характеризує парламентарні форми правління.
В цілому слід підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про розподіл влад або влади, а про розділення, поділ владних функцій між вищими органами держави. Тим самим формулу “розподіл влад” можна без особливих застережень замінити на формулу “розподіл державних функцій”. Сказане не заперечує значущості ідей розподілу влад, які служать основою для створення загальних гарантій демократичної організації суспільства і держави. Ці ідеї мають насамперед політичне звучання, хоча не слід заперечувати їх характер як юридичної цінності.
Реалізація на практиці відповідних ідей створює той стрижень, який покладений в основу конституційного механізму здійснення влади, складовими якого є вищі органи.
 
Парламент
Значну увагу в характеристиці вищих органів сучасної держави як звичайно приділяють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів.
За визначенням, парламенти - це виборні і колегіальні вищі органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають своїми головними повноваженнями повноваження в сфері законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях - також і на рівні їх суб`єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.
Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Парламентаризм - це система такої взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або , в наш час, особливої і достатньо суттєвої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійно діючого представницького органу. Таке визначення парламентаризму означає, що його не слід пов`язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі притаманне кожній демократичній країні.
Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і головні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дозволяє скласти об`єктивну уяву про те, як реалізуються засади теорії народного представництва, наскільки їх природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки через аналіз загальних закономірностей побудови та визначення основних функцій парламентів і при врахуванні відповідних особливостей, притаманних окремим країнам, можна встановити реальну роль представницьких органів у здійсненні державної влади, їх справжнє місце в державному механізмі.
Термін “парламент” має узагальнююче значення. Представницькі органи нерідко носять іншу офіційну назву. Найбільш поширеною з них є національні збо-ри. Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту як загальнодер-жавного органу. Близькими за змістом до неї є назви: народні збори (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) або державні збори (Естонія і Угорщина). В деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного уст-рою - федеральні (союзні) збори (Росія, Швейцарія). Що стосується сканди-навських країн, то тут парламенти мають суто індивідуальні назви. Наприклад, у Данії це фолькетінг, в Ісландії - альтінг, в Норвегії - стортінг, в Швеції - рікстаг. На-решті, є країни, представницькі органи яких мають такі назви, як законодавчі збори (асамблея) або палата представників (депутатів). Всі ці назви так чи інакше вказують на одну з головних формальних прикмет представництва - колегіальний характер відповідних державних органів.
Будова парламентів
Одним із вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища і при визначені особливостей представницьких органів конкретних країн є їх побудова. В свою чергу, головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є їх двопалатність, або бікамералізм.
 Двопалатність довгий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їх боротьбі за політичну владу. В наш час Існування верхніх палат перш за все пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня. Деякі вважають, що верхні палати мають стимулювати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес і виключене прийняття непродуманих і поквапливих рішень. Визначаючи інші аргументи в обгрунтуванні двопалатної побудови парламентів слід також відзначити, що у федераціях вона вважається чи не обов`язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб`єктів федерації та їх населення. Прийнято формулу, за якою депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх - тільки свій штат, провінцію тощо.
Сьогодні двопартійність вже не має значення типової риси явища парламентаризму. Якщо до другої світової війни однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного правління існували лише в Люксембурзі і Фінляндії, то в наші дні відповідна форма побудови представницьких органів стала такою ж прийнятою, як і бікамералізм. Після другої світової війни на засадах однопалатності були реформовані парламенти таких європейських країн, як Греція, Данія, Португалія і Швеція.
Найбільш істотне значення в характеристиці побудови парламентів має порядок формування палат. Нижні палати двопалатних парламентів, так само як і однопалатні парламенти в цілому, практично повсюдно формуються на основі прямих виборів. При цьому в законодавстві як звичайно фіксується норма представництва, тобто визначається середня кількість виборців, від якої до палати (парламенту) обирається один депутат. Такий порядок формування нижніх палат іноді забезпечує представницький характер парламенту в цілому.
Порядок формування верхніх палат суттєво різниться і, як правило, відмінний від того, котрий прийнятий для нижніх. У ряді країн застосовуються прямі вибори. Вони нерідко проводяться не лише на основі дещо відмінного ви-борчого права (з більш високим віковим цензом), а й з використанням інших виборчих систем. Зокрема, у такий спосіб утворюються іспанський, італійський, польський, румунський і чеський сенати, а також палата радників парламенту Японії.
Комісії (комітети) як елемент структури парламентів
Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (комітети). Теоретично їх роль визначається як попередня підготовка різного роду питань, які потім мають розглядатись у сесійних засіданнях. Фактично ж комісії самі вирішують наперед багато з цих, а палати і парламенти в цілому нерідко майже автоматично затверджують їх пропозиції. При цьому вважається, що діяльність комісій дозволяє більш швидко, ніж у самих палатах, і на більш про-фесійному рівні вирішувати парламентські справи.
Парламентські комісії мають свої різновиди. Чи не основними з них є постійні комісії. В Англомовних та деяких інших країнах вони називаються постійними комітетами. В двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат і діють на період сесії парламенту, але в цілому ряді країн вони утворюються на весь термін його скликання. На практиці ця різниця не має великого значення, тому що формування комісій на початку кожної сесії здебільшого не призводить до значних змін в їх складі.
Однією з головних функцій постійних комісій є детальний розгляд законопроектів. ця їх діяльність складає зміст окремої стадії законодавчого процесу. В Італії згідно з ст. 72 конституції постійні комісії мають право не тільки розглядати, а і затверджувати законопроекти, що виключає подальшу парламентську процедуру їх прийняття. І хоча за ініціативою уряду Італії або встановленої кількості депутатів законопроект до затвердження його комісією може бути повернуто до розгляду і прийняття до палати, постійні комісії в багатьох випадках виступають як основний центр законодавчої діяльності.
До функцій постійних комісій також віднесено обговорення інших питань, включених до порядку денного роботи парламенту. В багатьох країнах утворю-ються постійні комісії, діяльність яких пов`язана з функціонуванням самого представницького органу: з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо. Нерідко постійні комісії здійснюють функції зв`язку з міністерствами та контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Тому не дивно, що постійні комісії мають спеціалізований характер, а їх предметна компетенція в цілому відповідає загальній структурі уряду.
Значними відмінностями в цьому відношенні характеризуються постійні комітети палати громад парламенту Великої Британії. Чи не єдиною їх функцією є відповідна участь у законотворчості. Ті п`ять-вісім комітетів, що утворюються на кожній сесії, не мають спеціалізованої компетенції, позначаються першими літерами алфавіту. Характеристика цих комітетів як постійних є досить умовною через те, що їх склад змінюється кожного разу після передачі туди нового законопроекту, а постійними залишаються лише голови комітетів. У такий спосіб забезпечується професійний підхід до законотворчості, адже депутати спеціалізуються з різних питань, і це, звичайно, враховується при формуванні кон-кретного складу постійного комітету.
Кількість постійних комісій в парламентах різних країн помітно різниться: від 6 в кожній з палат парламенту Франції до 24 в бундестазі Німеччини. В окремих країнах число постійних комісій зафіксовано в конституції, в інших це зроблено в парламентських регламентах. Проте в ряді країн комісії створюються в такий кількості, яку сам парламент і контролююча його партійна більшість вважають доцільною.

Компетенція парламентів
Вивершеному аналізу парламентаризму сприяє розгляд форм закріплення компетенції представницьких органів, а також змісту відповідних повноважень. Згідно з принципом розподілу влад, парламенти визначаються як носії законо-давчої влади. “Всі встановлені тут (у конституції - О.Б.) законодавчі повноваження належать конгресу Сполучених Штатів,” - сказано в ст. 1 американської конституції. Ця ідея в тій чи іншій формі викладена в основних законах практично всіх розвинутих країн.
Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Їм не надається якість повновладдя, правомочність розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання держави. З огляду на цю теорію це б суперечило ідеї установчої влади. Адже всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власного права, а завдяки фіксації в конституціях, котрі і наділяють представницькі органи відповідною компетенцією. З іншого боку, оцінка парламентів як повновладних органів суперечила б змісту принципу розподілу влад. Як зазначалось, за цим принципом влади не тільки розподілені і врівноважують одна одну, а й рівні. Не відповідала б ця оцінка реаліям державно-політичного життя.
Характеризуючи форму закріплення і зміст парламентської компетенції, слід в першу чергу зазначити, що вони певною мірою пов`язані з побудовою представницьких органів. Зокрема, бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної з палат і, як правило, нижні палати відіграють більш значну і навіть домінуючу роль в реалізації цих повноважень. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат не тільки зрівняні, а й в цілому рівні. До них слід віднести представницькі органи Італії, Румуні, США та ряду інших країн. Зокрема обидві палати американського конгресу мають, у принципі, однакові законодавчі повно-важення, за винятком того, що білі (законопроекти) з фінансових питань можуть бути внесені тільки в палату представників.
Іноді кожна з палат має свої особливі, притаманні тільки їй повноваження. Наприклад, сенату конгресу США належить виключне право давати “пораду і зго-ду” на кандидатури, що пропоновані президентом на цілий ряд посад, а також на ратифікацію міжнародних угод. Якщо ніхто з кандидатів у президенти не за-безпечить собі більшості голосів вибірників, його обрання здійснюється палатою представників. За таких самих обставин сенат обирає віце-президента. Палата представників має право притягувати до відповідальності в порядку імпічменту президента та деяких інших вищих посадових осіб, а правом розглядати справи, порушені в такому порядку, наділений сенат. Наявність особливих повноважень у кожної з палат характеризує і деякі парламенти з нерівноправними палатами.
Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їх функцій, тобто напрямів їх діяльності. До парламентських функцій відносять законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну і судову. Останні дві функцій парла-ментів мають, по суті, супутнє значення.
Конституції передбачають лише окремі, вузькі форми участі представницьких органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішені проблем зовнішньої політики. Аналізуючи їх відповідні повноваження, слід виділити визнане основними законами багатьох країн право схвалювати укладені міжнародні договори і угоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують міжнародно-договірну практику виконавчої влади, а саме парламентське схвалення в більшості випадків має суто формальний характер.
Більш суттєвим є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів або на участь в цьому процесі, закріплене в конституціях цілого ряду країн. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших міжнародних договорів, ставлять діяльність з укладання таких договорів у за-лежність від їх сприйняття парламентом. До зовнішньополітичних повноважень парламентів треба також віднести їх право оголошувати війну і укладати мирні угоди. В цілому ж парламенти стоять осторонь активної діяльності з формування і здійснення зовнішньої політики. Цю діяльність віднесено до повноважень вищих органів виконавчої влади.
До компетенції парламентів деяких країн входять певні судові повноважен-ня. У Великій Британії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв та імунітетів нерідко бере на себе прямі судові функції. Зокрема, палата громад британського парламенту має право притягувати до відповідальності у відповідних випадках як своїх членів, так і сторонніх осіб. За її рішенням для депутатів можуть бути визначені такі покарання, як відсторонення на деякий час від роботи в парламенті або взагалі виведення з його складу.
Однак найважливішими парламентськими повноваженнями судового характеру є повноваження, пов`язані з відповідальністю посадових осіб у порядку імпічменту та інших подібних процедур. Активними учасниками цих процедур є представницькі органи.
Для характеристики компетенції парламентів важливе значення має оцінка змісту конституційно-правового статусу самих парламентаріїв. Практично у всіх розвинутих країнах депутати не зв`язані юридичними обов`язками по відношенню до своїх виборців. Вони вважаються представниками не відповідних виборчих округів, а всього народу (виборчого корпусу) в цілому і не можуть бути відкликані виборцями. Тим самим їх мандат не має імперативного характеру, і його прийнято називати вільним. Такий характер депутатського мандата, як правило фіксується в конституціях.
В цілому слід підкреслити, що вільний мандат в зарубіжній конституційній теорії, розглядається як такий, що найбільш повно забезпечує для депутатів можливості займатися справами, віднесеними до компетенції загальнонаціонального представницького органу. Він надає їх діяльності політичного характеру і не зводить її до рівня роботи уповноважених з місцевих справ. З іншого боку, в умовах прийняття імперативного мандата зовні встановлюється більш тісний зв`язок між парламентаріями та їх виборцями.
 
УРЯД
Структура і організація урядів.
Конституційна теорія і практика сучасних країн знає дві основні моделі структури урядів. У багатьох країнах до складу урядів входять всі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. У сукуп-ності вони і становлять урядову колегію. Це зумовлює досить велику чисельність уряду, що іноді може призвести до зниження ефективності його роботи. Тому в деяких країнах, де запроваджено таку модель, у структурі уряду утворюється більш вузька колегія. До неї, як правило, входять глава уряду, його заступники та інші авторитетні міністри. Прикладом може служити Італія, де в ст. 95 конституції припускається утворення уряду в межах його президії.
В англомовних та багатьох інших країнах до складу уряду (кабінету) входять не всі політичні керівники міністерств та відомств, а лише ті, які очолюють най-важливіші з них. Уряду як колегії всіх цих керівників просто не існує. Тому поняття уряду і кабінету збігаються. Члени кабінету нічим не відрізняються від інших міністрів, котрі не мають такого статусу, проте реальні їх повноваження у вирішенні питань урядової політики суттєво різняться. В США до складу кабінету входять усі особи, котрі очолюють міністерства. Але це не означає, що він є осе-редком усієї відповідальної діяльності. Значна частина функцій у сфері виконавчої влади реалізується іншими органами, керівники яких не входять до складу кабінету. між кабінетом і такими органами, як правило, не існує жодних формаль-них зв`язків, і всі вони діють на основі повноважень, делегованих президентом. характеризуючи структуру і організацію урядів, слід у першу чергу зупинитись на питаннях їх складу. Основною діючою основою уряду, формальним і неформаль-ним центром є його глава. Найчастіше він зветься прем`єр-міністром, хоч у деяких країнах прийнято й інші титули: канцлер, президент або голова. У президентських республіках систему органів виконавчої влади очолює президент, а посада прем`єр-міністра відсутня. У цілому ряді країн зі змішаною республіканською фор-мою правління в силу дуалізму виконавчої влади роль центру урядової організації діяльності розподіляється між главою уряду і президентом. Характер цього розподілу визначається конституційними нормами і державно-політичною практикою кожної конкретної країни. При цьому головні повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем`єр-міністра.
Про наявність дуалізму виконавчої влади свідчить зміст конституцій Франції, Росії і деяких інших країн, де прийнято відповідну форму державного правління. Так, у Польщі глава уряду інформує президента про головні питання, що є пред-метом його роботи. З питань “особливого значення” президент може скликати засідання уряду і головувати на них. Водночас президент може призначати спеціальних державних міністрів з метою сприяння здійсненню його повноважень. У Румунії президент може брати участь у засіданнях уряду, на яких обговорюються проблеми національного значення, що виникають у сфері зовнішньої політики, оборони і публічного порядку, а також на пропозицію глави уряду в інших си-туаціях. У Португалії президент головує в уряді на прохання його голови. У Хор-ватії президент може проводити засідання уряду за запропонованим ним порядком денним. Він також головує на усіх урядових засіданнях, де є присутнім.
Елементи дуалізму виконавчої влади простежуються за змістом конституцій окремих парламентарних республік, що свідчить про певну умовність критеріїв прийнятої класифікації сучасних форм державного правління. в Туреччині прези-дент може головувати на засіданнях уряду і скликати їх, коли вважає за необхідне. В Словаччині президент має право бути присутнім на засіданнях уряду, головува-ти на них і вимагати звітів від уряду та його окремих членів.
Проте в інших країнах із змішаною республіканською формою і парламентарними формами правління глава уряду концентрує в своїх руках основні владні повноваження і, по суті, стоїть над урядом. Така централізація і концентрація повноважень відображає об`єктивні закономірності суспільно-політичного розвитку відповідних країн. Тут прем`єр-міністри реалізують не тільки власне урядові повноваження, а й більшість владних повноважень і прерогатив глави держави. До того ж у деяких республіках глави урядів мають пряме відношення до здійснення функцій президентів. Зокрема в Австрії, Росії, Словаччині і Фінляндії главу уряду за певних умов тимчасово заміщує голова верхньої палати парламенту, а якщо останній не може виконувати відповідні функції, це робить уряд в цілому. В Ісландії глава уряду входить до складу спеціальної колегії, яка здійснює таке заміщення.

Організація урядів у країнах світу в кожному конкретному випадку має свої особливості. Однак існують і певні загальні її риси, серед яких слід назвати ство-рення різноманітних міжміністерських органів і органів при главі уряду. Всі вони здебільшого функціонують поза формалізованою структурою уряду і так чи інакше присутні в державному механізмі країн з парламентарними і змішаною республіканською формами правління.
У Великій Британії сюди мають бути перш за все віднесені комітети кабінету. Існує два різновиди таких комітетів - постійні і створювані у конкретному випадку. Останні, як правило, утворюються у зв`язку з виникненням гострої політичної ситуації для розробки необхідних урядових рішень. Історія свідчить, що іноді такі комітети відігравали роль головних урядових центрів на період політичної кризи. Всі комітети утворюються та ліквідуються за рішенням прем`єр-міністра. Він же є головою найважливіших з них.
Незважаючи на те, що прем`єр міністр у Великій Британії займає ключове положення в системі виконавчої влади, при ньому формально немає спеціального органу,який би здійснював функцію координації в межах самого уряду.
Подібною до британської є організація урядів у більшості країн з парламентарними формами правління.
У Німеччині так звані комітети формуються на основі рішень федерального уряду. Головою кожного такого комітету є канцлер. До їх складу входять міністри за профілем проблем, які розглядаються в конкретних комітетах. Формою відповідної урядової діяльності у Німеччині є й міжміністерські комітети. Вони створюються за рішенням уряду або за домовленістю зацікавлених міністерств. Керівництво такими комітетами здійснюється міністрами. Головною їх функцією є координація діяльності міністерств. Урядові і міжміністерські комітети виносять за межі уряду значну частину його роботи.
У Франції створення спеціальних органів виконавчої влади, які існують поза офіційною урядовою структурою передбачене самою Конституцією. “Президент очолює збройні сили. Він головує в радах і вищих комітетах оборони”, - сказано в ст. 15. Міжміністерські ради і комітети не тільки готують відповідні проекти рішень Ради міністрів, а й у межах своєї компетенції при    й мають самостійні управлінські рішення. Ці ради і комітети можна розглядати не тільки як робочі органи уряду, а і як допоміжні структури при президенті і прем`єр-міністрі. В деяких випадках вони можуть навіть підміняти Раду міністрів.
Нарешті, аналізуючи особливості організації виконавчої влади в США, необхідно вказати на існування різноманітних і численних федеральних органів, які не входять до названих структур, самі не складають єдину структуру і діють са-мостійно під загальним керівництвом президента. Це адміністративні, регулюючі агентства тощо. Частина з них утворюється на основі актів Конгресу, а їхні керівники відіграють не менш важливу роль ніж міністри. Про це свідчить той факт, що вони запрошуються на засідання кабінету. Важливе місце в системі виконавчої влади займають і так звані президентські комісії, які, як правило, утворюються актом глави держави. В багатьох випадках керівники таких комісії призначаються з “поради і згоди” Сенату. Ці органи виконують різноманітні функції за дорученням президента.
 
ГЛАВА ДЕРЖАВИ
ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ ГЛАВ ДЕРЖАВ
Одним із найважливіших елементів державного механізму є глава держави. Глава держави - це особа, яка займає формально вище місце в структурі держав-них інститутів і водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з її вищих органів.
У країнах з монархічними формами державного правління главою держави є монарх, з республіканськими - президент.
Особливістю конституційного статусу монарха є наслідування його влади представниками правлячої династії. Порядок престолонаслідування, як правило, визначається конституціями. У розвинутих країнах з парламентарно-монархічною формою правління прийнято три системи престолонаслідування: салічна (Бельгія, Норвегія і Швеція), кастильська (Велика Британія, Данія та Іспанія), і австрійська (Нідерланди та Японія). За салічною системою, наслідування престолу здійснюється тільки чоловіками у порядку первородства. Кастильська система віддає перевагу чоловікам, хоча визнає право наслідування престолу і за жінками. Австрійська ж система зумовлює наявність такого права у жінок лише в тому ви-падку, коли відсутні законні претенденти чоловічої статі. Питання престолонаслідування лише зовні є малозначущими. Від їх рішення може залежати політична доля самої монархії. Історії відомі випадки виникнення кризових і навіть конфліктних ситуацій у суспільстві в наслідок вакантності престолу монарха.
Сама ж вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має певні юридичні наслідки. Одним із таких наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб (регентської ради) замість монарха. Конституції багатьох парламентарних монархій регламентують порядок встановлення регентства та його здійснення. Регентство може бути встановлене і за умов тимчасової недієздатності монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. Іноді воно виконує роль гнучкого політичного інституту.
Конституції більшості парламентарних монархій відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу монарха за умов відсутності законних спадкоємців до компетенції парламентів. Усунення монарха з престолу юри-дичними засобами практично неможливе, але його можна примусити відректися. Новітня історія знає чимало випадків, коли монарх усувався з престолу, по суті, насильницьким шляхом за наслідками кардинальної ломки політичної системи і змінення форми правління.
До особливостей конституційного статусу монарха слід також віднести наявність у нього особових прав, пільг і привілеїв. Серед них можна виділити право на титул. У розвинутих країнах прийнято такі титули монархів, як імператор, король, великий герцог і князь. Одним з особових прав монарха є право на державне утримання за рахунок цивільного листа. Ще однією особливістю статусу монарха є те, що в конституціях окремих країн встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Велика Британія, Данія, Норвегія, Швеція).
У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською фор-мою правління глава держави обирається шляхом проведення загальних виборів. Ці вибори звичайно мають прямий характер, хоча зустрічаються і винятки (США).
Для обрання на посаду президента практично в усіх країнах встановлено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Найчастіше це 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Західної та Східної Європи, США та інші президентські республіки). Нерідко встановлюється вищий ценз - 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Чехія, Німеччина), іноді - навіть 50 років (Італія). З іншого боку, у Франції віковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати та у президенти збігається і становить 23 роки.
Строк повноважень президентів, як правило, варіюється від 4 до 7 років. Зокрема, чотирирічний строк встановлений у конституціях Ісландії, Молдови, Росії, Румунії, Угорщини і США, п`ятирічний - Греції, Індії, Португалії, Німеччини, більшості країн Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворились на теренах колишнього СРСР, шестирічний - Австрії, Мексики і Фінляндії, семирічний - Ірландії, Італії, Франції.
Конституції багатьох країн встановлюють обмеження на переобрання президента. В Мексиці  не допускається навіть повторне переобрання однієї і тієї ж особи. В Ірландії, США і в багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше ніж два рази. В Австрії і Німеччині, а також у більшості країн Східної і Центральної Європи, можливим визначається тільки одне переобрання президента після закінчення першого строку його перебуванні на посаді.
До особливостей конституційного статусу глави держави в деяких парламентарних республіках і республіках із змішаною формою правління віднесене те, що тут утворюються спеціальні органи, покликані сприяти реалізації президентами своїх найголовніших повноважень. Назва цих органів - державна рада (Ірландія і Португалія) і рада республіки (Греція).


Література

В.Шаповал “Вищі органи сучасної держави”; “Програма Л”, Київ, 1995р.
В.А. Четвернин “Демократическое конституционное государство: введение в теорию”; Москва,1993
“Конституционное (государственное) право зарубежных стран” отв. ред. Б.А. Страшун, т. 1-2 [Андреева Г.Н., Андреева И.А., Будагова А.Ш. и др.]; “БЕК”, Москва, 1996
Чиркин В.Е. “Элементы сравнительного госдарствоведения”; Москва, 1994
“Врядування у Сполучених Штатах: нарис”, Інформаційне Агентство США (ЮСІА)
“Факти про Німеччину”, ред. А. Гоффман; ”Соціететс”, Франкфурт-на-Майні, 1993р.
Ю. Димитров “Адміністративна юстиція - атрибут демократичної правової держави”, ж. “Право України”, 1996 р., №4
Старилов Ю.Н. “Институты государственной службы: содержание и структура”, ж. ”Государство и право”, 1996 г., №5



Обновлен 14 авг 2015. Создан 02 июл 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником