Блог Богдан Бо на 11 квітня 2015 р.

 

Блог Богдан Бо на 11 квітня 2015 р.

Дублюю тут, щоб не втратити, бо всяке буває.



З архівів до 80-річчя Галини Гордасевич




Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка


До 80-річчя від дня народження української письменниці Галини Гордасевич (1935-2001)

Галина Гордасевич народилася 31 березня 1935 року в місті Крем’янці на Тернопільщині у родині священика Леоніда Гордасевича та матінки Олени з роду Хомчуків. Дитинство поетеси пройшло на Рівненщині під час воєнних лихоліть. Навчалася в Острозькому педучилищі. У шістнадцятирічному віці була заарештована і засуджена на 10 років таборів, як було написано у вироку: “…за складання націоналістичних віршів і антирадянську агітацію серед студентів”.

Звільнившись через неповних три роки, приїхала в Донбас, де починала з різноробочої на будівництві. Навчалася в школі робітничої молоді. Вступила до Донецького Індустріального інституту, потім – на театральне відділення культосвітнього училища.

Працювала в Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні.

У середині шістдесятих років знову почала писати вірші, трохи пізніше – прозу і критичні статті. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. М. Горького у Москві, член Національної спілки письменників України (з 1983 р.).

У 1990 р. переїхала до Львова. Померла у Львові 11 березня 2001 року, похована у Крем’янці 13 березня 2001 року.

За фахом Галина Гордасевич – професійний письменник. Брала участь у русі дисидентів, була членом оргкомітетів і делегатом установчих з’їздів Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії України.

Лауреат літературного конкурсу “Шістдесятники” за 1996 р., премій ім. Олександра Білецького у галузі критики та ім. Валерія Марченка у галузі публіцистики за 1997 р.

Авторка поетичних збірок “Веселки на тротуарах”, “Наречена сонця”, “Високе полум’я дня”, “Слід зірниці”, книжок прози “Відцвіла шипшина”, “Твій тихий дім”, “Двадцять років і один день”, “Прекрасні імена жіночі”, а також публіцистичної книги “Письма к другу” і літературних портретів українських поетес “Силуети поетес” та ін.

ЗІБРАННЯ КНИГ

    Гордасевич Г. Веселки на тротуарах : лірика / Галина Гордасевич. – Київ : Радянський письменник, 1966. – 76 с.
Це перша поетична збірка донецької поетеси Галини Гордасевич. Перші її вірші друкувалися
у рівненській газеті 1951 року, згодом – у газетах “Радянська Донеччина”, “Радянська Україна”,
“Літературна Україна” та ін. Збірка приваблює ніжною і вдумливою лірикою…

    Гордасевич Г. Наречена сонця : поезії / Галина Гордасевич. – Донецьк : Донбас, 1976. – 63 с.

Життя – одвічний пошук, одвічний неспокій. Таке творче кредо ліричного героя цієї збірки.
Сенс існування він бачить у відкритті нового…

    Гордасевич Г. Високе полум’я дня : поезії / Галина Гордасевич. – [Київ : Радянський письменник, 1980]. – 77 с.
У нових віршах поетеси органічно зливаються ліричне начало
і філософська глибина думки, оспівуються краса людських стосунків, вірне кохання, багатство рідної природи.

    Гордасевич Г. Слід зірниці : лірика / Галина Гордасевич. – Київ : Радянський письменник, 1986. – 126 с.

До нової збірки української поетеси з Донецька ввійшли вірші, написані за останні роки.
У них – любов до рідної землі, роздуми про соціальні явища, віра в чесність і добро
як визначальну суть людських стосунків.

    Гордасевич Г. Відцвіла шипшина : повість та оповідання / Галина Гордасевич. – Київ : Радянський письменник,    1974. – 184 с.

У центрі повісті “Смак осіннього яблука” – активна, залюблена в життя дівчина Оля. Духовно сильна, стійка, здатна впливати на інших героїня, незважаючи на її важку недугу, стає прикладом для кожного, втіленням незрадливості, стійкості…

Не менш цікавими героями багаті й оповідання, що увійшли до цієї книги.

    Гордасевич Г. Твій тихий дім : повість та оповідання / Галина Гордасевич. – Донецьк : Донбас, 1980. – 178 с.

Питання людської порядності, чесності, вірності, людського щастя стоять у центрі уваги авторки. Виходячи з ідейних, морально-етичних й естетичних позицій часу, автор намагається художньо осмислити сьогодення, відобразити духовний світ радянської людини.

    Гордасевич Г. Двадцять років і один день : повісті, оповідання / Галина Гордасевич. – Київ : Радянський письменник, 1984. – 237 с.

Героїнею майже усіх повістей та оповідань, вміщених у збірці, є сучасна жінка, її повсякденне життя, зустрічі, почуття, сподівання і мрії.

    Гордасевич Г. Двадцять років і один день : повісті / Галина Гордасевич. – Донецьк : Донбас,1985. – 152 с.

До книги, виданої до 50-річчя української письменниці, увійшли повісті авторки, у яких порушуються морально-етичні проблеми, показуються наші сучасники у праці, в побуті… Твори позначені сюжетною пружністю, відзначаються глибоким проникненням у психологію героїв.

    Гордасевич Г. Прекрасні імена жіночі : повісті / Галина Гордасевич. – Донецьк : Донбас, 1990. – 208 с.

Донецька письменниця працює у різних жанрах, вона – авторка прозових і поетичних збірок, книги літературних портретів сучасних українських поетес “Силуети поетес” і збірки публіцистичних есе “Письма к другу”.

У новій книзі багато авторської уваги присвячено жінкам, їхньому душевному світові, їхнім надіям, радощам і болям. Про становлення людської особистості – повість “Лідія, донька Люськи”. Темі кохання присвячено повісті “Прощання з Ізольдою”, “Озеро, про яке ніхто не знав”, “Сукня для нареченої”.

    Гордасевич Г. Силуети поетес : літературні портрети / Галина Гордасевич. – Київ : Радянський письменник, 1989. – 246 с.

Прочитавши цю книгу, читач глибше осягне поезію багатьох авторів-жінок, зокрема Тамари Коломієць, Ганни Світличної, Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Наталі Кащук та інших. Кожна розповідь побудована таким чином, аби читач перейнявся повагою, симпатією до творчих особистостей, краще зрозумів світ, який їх оточує, клопоти, які їм болять. Відчув у поезіях музику, колір, світло, простір, як відчуває все це авторка книги.

    Гордасевич Г. Вибране сином : поезії / Галина Гордасевич ; упоряд. Богдан Гордасевич. – Львів : Сполом, 1999. – 64 с.

У збірку поезій відомої української письменниці увійшли кращі ліричні, історичні та патріотичні вірші 33-річного творчого доробку.

    Гордасевич Г. І сказав Ісус : поезії / Галина Гордасевич. – Львів : Сполом, 2000. – 64 с.

У збірку поезій відомої української письменниці увійшли найкращі релігійні вірші з її багаторічного творчого доробку. Книга присвячується світлій пам’яті двох прекрасних українок, що передчасно трагічно пішли з життя: Аллі Горській та Соломії Павличко.

    Гордасевич Г. Рядок з літопису : поезії / Галина Гордасевич ; [упоряд. Богдан Гордасевич]. – Львів : Сполом, 2000. – 64 с.

У збірку поезій відомої української письменниці увійшли найкращі вірші на історичну тему з її багаторічного творчого доробку. Книга присвячується видатній діячці української діаспори в Канаді, письменниці Лесі Храпливій-Щур.

    Гордасевич Г. Ера України : поезії / Галина Гордасевич ; [упоряд. Богдан Гордасевич]. – Львів : Сполом, 2000. – 64 с.

У збірку поезій відомої української письменниці увійшли найкращі вірші на патріотичну тему з її багаторічного творчого доробку. Книга присвячується сонячному голосу українського радіоефіру, журналістці Еммі Бабчук.

    Гордасевич Г. Соло для дівочого голосу : автобіографічний роман / Галина Гордасевич. – Львів : Добра справа, 2001. – 112 с.

Автобіографічний роман Галини Гордасевич розповідає про стеження, арешти, слідство та перебування письменниці у місцях позбавлення волі у повоєнний період за сталінських репресій.

    Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф / Галина Гордасевич. – Вид. третє, допов. – Львів : ЛА “Піраміда”, 2001. – 208 с.; іл.

Письменниця Галина Гордасевич намагається повернути знеславлюване ворогами української незалежності ім’я провідника українського націоналістичного руху Степана Бандери. На підставі багатьох джерел, зібраних матеріалів авторка розповідає про конкретні факти його життя, боротьби і смерті.

    Гордасевич Г. Ішла весна по місту : поезії / Галина Гордасевич. – Львів : ЛА “Піраміда”, 2001. – 64 с.

У збірку поезій відомої української письменниці увійшли найкращі ліричні вірші веселого та оптимістичного настрою. Книга присвячується найкращій подрузі письменниці – поетесі Тамарі Коломієць.

    Гордасевич Г. Над озером холодної води : поезії / Галина Гордасевич. – Львів : ЛА “Піраміда”, 2001. – 64 с.

У збірку поезій відомої української письменниці увійшли найкращі ліричні вірші мінорного та журливого настрою. Книга присвячується видатній співачці України – Ользі Басистюк.

    Гордасевич Г. Сонце, вітер і жінка : поезії / Галина Гордасевич. – Львів : ЛА “Піраміда”, 2001. – 64 с.

У збірку поезій відомої української письменниці увійшли найкращі ліричні вірші на тему жіночої долі. Книга присвячується всім жінкам, що мають ім’я Галина.

    Гордасевич Г. Станція Ворожба : поезії / Галина Гордасевич. – Львів : ЛА “Піраміда”, 2001. – 64 с.

Ця поетична книга є віршованою поемою прро одне особисте кохання поетеси в усій його послідовності. Книга присвячується прекрасній драматичній актрисі України – Ларисі Кадировій.

    Нескорена Берегиня : жертви московко-комуністичного терору ХХ століття / [Галина Гордасевич, Богдан Гордасевич]. – Львів : ЛА “Піраміда”, 2002. – 280 с. ; іл.

Побудована на документальних матеріалах книга “Нескорена Берегиня” – це збірний образ нескореної українки – доньки, дружини, матері, витворений нелюдськи жорстокими умовами московсько-комуністичної тоталітарної системи. Це подорож героїчними долями115 вірних дочок України, які нарівні з чоловіками виявляли незламну мужність і духовну стійкість у боротьбі з підступним ворогом. Тут зустрічаються і широко відомі імена, і ті, які заслуговують бути знаними. Сестри Володимира, Марта та Оксана Бандери, сестри Марина і Феодосія Петлюри, жінка і донька Нестора Махна, Платоніда Хоткевич, Марія Капніст, Зінаїда Тулуб, Марія Сосюра, Галина Гордасевич, Ніна Строката-Караванська, Ніна Вірченко, обидві Наталії – сестра і дружина Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, Алла Горська, Надія Світлична, Ірина Калинець – це найкращий цвіт українського народу.

    Гордасевич Г. Українка в світі : переклади світової лірики / Галина Гордасевич. – Львів : ЛА “Піраміда”, 2002. – 128 с.

До збірки увійшли переклади шедеврів світової поезії, здійснені Галиною Гордасевич упродовж її життя. Син письменниці став упорядником і редактором видання, довершивши розпочату нею справу. У збірці – переклади з Едгара Алана По, Федеріко Гарсіа Лорки, Казимира Пшерви-Тетмаєра, Олександра Пушкіна, Анни Ахматової, Гійома Аполінера, Поля Верлена та ін.

http://library.lnu.edu.ua/bibl/index.php?option=com_content&view=article&id=176:-75-1935-2001&catid=58:2008-10-22-10-25-21&Itemid=67

Галині Гордасевич - 80!

Відзначено ювілейну дату 80-річчя від дня народження відомої української письменниці Галини Гордасевич на її батьківщині - у місті Кремянець.











http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=812342
радіо "Культура"
Тема: "Межи мною і вільним світом…". Передачу присвячено Галині Гордасевич, яка багато зробила для українського руху на Донеччині. Гостя - письменниця, журналістка Любов Голота
31 березня 2015 р.

http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=812351
Поезія Вірші Г. Гордасевич читає Л.Уласовська.


92%, 12 голосів

8%, 1 голос

Степан Бандера: людина і міф



http://kmbooks.com.ua/book_kmp.php?id=103
Київське видавництво «Країна мрій»  – 2015 рік

Галина Гордасевич

Присвячується всім полеглим
в боротьбі за волю України

Степан Бандера: людина і міф

Видання п’яте, доповнене з додатками

В історії будь-якого народу є постаті, імена яких відомі кожному громадянинові, якими пишаються, яких називають чи то творцями даної держави, чи її визволителями з-під іноземного ярма. Вже навіть за життя ім’я цієї людини можуть оточувати легенди, з десятиліттями і століттями їх число збільшується, аж стає важко відрізнити: де правда, а де вимисел? Який з істориків зараз візьметься стверджувати, що вони справді були на світі – англійський король Артур, французький лицар Роланд чи київський богатир Данило Кожум’яка? Жанна Д’Арк таки історична постать, але чи справді вона врятувала Францію, якщо після її загибелі війна продовжувалась ще цілих 18 років?
І все ж людям потрібні такі історичні приклади патріотизму і високої жертовності. І кожен італієць з гордістю називає ім’я Гарібальді, мексиканці – Панчо Вілья, південноамериканці – Сімона Болівара і т.д. Україна також має свій ряд, який чому б не почати іменами трьох легендарних братів Кия, Щека і Хорива і який не має кінця, бо ж історія України продовжується. Треба лише заповнити прогалини в цьому ряду, поставити на свої місця імена, які були знеславлювані або замовчувані ворогами української незалежності. Одне з таких імен – Степан Бандера.  
Письменниця Галина Гордасевич на підставі багатьох джерел розповідає про Степана Бандеру, про конкретні факти його життя, боротьби і смерті.


В ОДНІЙ ОСОБІ ОБРАЗ ПОКОЛІННЯ

З письменницею Галиною Гордасевич я познайомився давно, років 6 тому під час її роботи над документальною повістю, героями якої був я та Галина Дидик. Знаю багато творів як поетичних, так і прозових, отож коли мені до рук потрапила нова книга Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», то з великою цікавістю прочитав* її. А за короткий час п.Галина попросила мене написати передмову до наступного перевидання книги.
Я готувався до написання передмови, коли сталася трагічна подія: Галина Гордасевич несподівано померла. Відтоді я облишив працю над передмовою, оскільки був розгублений: кому її тепер передати? Але минув якийсь час, я зустрівся з сином письменниці – Богданом Гордасевичем. Він знав про прохання п.Галини, щоб я був автором передмови, і нагадав про дану мною обіцянку, яку я й виконую.
Відпочатку мене приємно вразило те, що Галина Гордасевич взялася за працю над постаттю Степана Бандери. Адже родом вона з Волині і походить з родини, яка мала прихильність до іншого відламу ОУН, що популярно називають «мельниківцями». Тому її праця над портретом Степана Бандери мене спочатку доволі здивувала. Я вчитувався в рядки книги і потім зрозумів, що врешті-решт всі ми, українці, пройшли за минулі 60 років одним і тим самим шляхом боротьби, крові, страждань, а також спільної радості відновлення 10 років тому нашої державної незалежності.
Яке значення зараз має те, що колись одні належали до революційної ОУН, а інші – до ОУН матірної? Адже  вся боротьба між ними – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!
Хто всерйоз цікавився подробицями розламу Організації Українських Націоналістів в 1940 році, той мусить визнати, що як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН.
Згадаймо, що даючи завдання вбити полковника Євгена Коновальця, саме Сталін наказав  закинути підозріння, що вбивство Вождя – це внутрішня справа ОУН, і, мовляв, нехай вони після того самі одне одному горло по¬перегризають.
Тоді так не сталося, але минуло 2 роки, і чиясь ворожа рука втілила наміри Сталіна. Було кинуто багато взаємних підозрінь і щодо смерті Омеляна Сеника та Миколи Сціборського в м. Житомирі у 1941р., і щодо смерті полковника Романа Сушка в м.Львові у 1944р.
Насправді то були одні й ті самі люди! Лише одні – молоді, запальні, готові у цю ж таки мить кинутись в полум’я революції і, як треба, – віддати своє життя. Без сподівань на заплату, чи навіть подяку.  Вони хотіли здобути все негайно! А були й інші, які казали, що відразу всього бажаного не здобудеш, що потрібна довга копітка праця щодо виховання людей, піднесення рівня їх свідомості з тим, щоб колись, у більш сприятливих умовах, перемогти численних ворогів.
Результатом цього тактичного непорозуміння було те, що одні творили відділи Української Повстанської Армії, йшли в антинімецьке й антирадянське підпілля, де зчепилися не на життя, а на смерть у двобої з ворогом. Інші йшли в німецьку адміністрацію, в  українську поліцію, засновували українські школи та гімназії, культурницькі і спортові товариства. Адже, дійсно, чи можна було віддавати місцеву адміністрацію у руки ворогів, як це зачасту бувало на сході України, – і від того помножувати знущання над народом, щоб в такий злісний спосіб посилити опір німцям? Чи можна було миритися з тим, що не українська, а польська або українська за назвою, але червона за суттю, поліція буде нищити кращих представників нашого народу? Чи можна було в чужі руки віддати виховання наших дітей?
В своїй книзі Галина Гордасевич свідомо наголошує на цьому моменті, і вона зовсім не бачить у цих людях прислужників окупаційної влади, чужинецьких наймитів та зрадників свого народу. Хіба ж не організовані німцями шуцбатальйони та поліція на Волині утворили основу УПА? Це було саме так. Хіба ж не вихована в українських гімназіях  молодь пішла потім у підпілля? Пішла і там довела свій патріотизм.
А ще Галина Гордасевич, донька православного священика, говорить про роль Греко-Католицької церкви як у плані історичному, так і у плані того значення, яке вона мала у піднесенні нашої свідомості за останнє десятиріччя. І велика симпатія відчувається в словах письменниці про Церкву національну, Церкву-страдницю.
При написанні цієї книги авторка розраховувала на читача з Наддніпрянщини, який або нічого не знав про Організацію Українських Націоналістів та її провідників: Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Степана Бандеру – або, навіть, гірше того, має абсолютно викривлене поняття про цих людей і тогочасні події. Ось чому проста, спокійна і ненав’язлива мова книги дуже легко і гарно сприймається. Також гарно сприймається і сама постать Степана Бандери: чи то ще молодого юнака, потім – революціонера, а згодом – зрілого політика. Немає тут, як це іноді буває, пустопорожніх патетичних фраз, творення ідола, якому всі мають поклонятися. Нам дається розповідь про тяжкий тернистий шлях людини, непохитної у переконаннях і боротьбі, вірної нації і Організації до останнього подиху.
Тому дуже важливо, що, читаючи цю книгу, ми бачимо ту національну атмосферу, у якій виховувався і формувався Степан Бандера. Тут, власне, і Греко-Католицька церква, і «Пласт», а згодом – ОУН. Стає зрозумілим, чому люди в Організації були саме такі, яким був Степан Бандера (а їх було тисячі й тисячі), а не інакші.
Письменниця Галина Гордасевич показує, на яких ідейно-моральних засадах виховувались молоді націоналісти, що утворили покоління, яким гордиться нація. На чолі цього покоління героїв стояли провідники, одним з яких був Степан Бандера. Ось в тому, на мій погляд, є найбільша заслуга письменниці Галини Гордасевич, що вона зуміла в одній особі змалювати образ цілого покоління.

        Юрій Шухевич,
    політв’язень (31 рік ув’язнення і 10 років cпецпоселення),   син Головного Командиру УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – Тараса Чупринки

(*Насправді книгу прочитали в голос для п. Юрія, який втратив зір під час перебування в
ув’язненні, але настільки гідно тримається, що мало хто розуміє, що ця людина бачить все навколо виключно внутрішнім зором. Зрозуміло, що передмову він також надиктував.)



Купуйте!  Пропагуйте! Вивчайте!

Контактні відомості: http://kmbooks.com.ua/index_kmp.php
04074, Україна, м. Київ, вул. Лугова, 9
тел./факс: +380 44 5005291
info@kmbooks.com.ua



10%, 1 голос

80%, 8 голосів

10%, 1 голос

Пам’яті Володимира Івасюка




Йому б виповнилось сьогодні 66, але його нема в живих уже 36 років...

Життєвий шлях

Стежки дитинства

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти…

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку.

Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.

Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.


Червона рута — квітка надії

Володя, шкільні рокиЧерез рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.

У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй». Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень. 1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше . Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається. 18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.

Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.

Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.

І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.

Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «А слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».



Його могила завжди встелена живими квітами, а особливо їх багато 4 березня і 22 травня (у дні народження і похорону автора легендарної «Червоної рути»).

Вранці  24 квітня 1979-го 30-річний Володимир Івасюк, як і зазвичай, поквапився до консерваторії, а додому вже ніколи не повернувся. Його понівечене тіло знайшли через три тижні у Брюховицькому лісі, що під Львовом.

У газетах тоді заборонили друкувати некрологи і співчуття родині Івасюків. А у день похорону саме на цей час всюди призначили комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, навіть були вказівки із загрозою відчислення з навчальних закладів та звільнення з роботи.

Львів відповів на цю заборону мовчазним протестом. Інформація поширювалася з вуст в уста, й тисячі городян вийшли на вулиці, аби провести композитора в останню путь.

Прощання з Івасюком вилилося у нескінченний потік народу. Труну до останнього прихистку композитора – Личаківського цвинтаря несли на плечах. Кажуть, того дня у магазинах Львова не було жодної квітки – ними вистелили дорогу до кладовища. Віддати останню шану Володимирові приїхали Юрій Рибчинський, засновник «Смерічки» Левко Дутківський, пісенні побратими Івасюка – Василь Зінкевич та Назарій Яремчук. Софія Ротару, котра перебувала на гастролях у далекому приволзькому Горькому, не змогла приїхати до Львова – надіслала від себе особисто та від ансамблю «Червона рута» великий вінок, сплетений із живих білих квітів… А перше печальне слово на могилі мовив поет Ростислав Братунь, співавтор 25 пісень Івасюка – попри сувору заборону і чітко сформульовані «наслідки», не побоявся, не зрадив, не відступив («Ми йшли один одному назустріч. Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор…»).

За офіційною версією, Івасюк покінчив життя самогубством, проте обставин і причин його смерті досі не з’ясовано. Родина ж ніколи не вірила, що Володимир міг накласти на себе руки. Розповідає сестра композитора Галина Івасюк-Криса:



Галина і Володимир (1971 рік)

- Чи передчував Володя біду?

Не знаю, чи передчував саме біду, але якийсь смуток, образа  в його душі були. Річ у тім, що за 2 місяці до того дня, як він зник,  стався прикрий випадок у громадському транспорті. Володя зробив зауваження хлопцям, які зухвало поводилися. Зчинилася бійка, і вони мало не викинули його з трамвая, пошматували куртку. Погодьтеся, для Львова тих часів така поведінка молоді була нетиповою. Крім того, інцидент стався вдень. Щодо відчуття… Він завжди був веселий, життєрадісний, толерантний. Любив мандрувати. Був безмірно добрий, уважний, ласкавий син і брат. Дуже доброзичливо ставився до людей, був дуже вірним товаришем…

І ще така деталь: буквально напередодні зникнення він їздив у Чернівці до гарного кравця, який обслуговував Зінкевича, і замовив собі 2 костюми і 3 пари брюк. А саме того трагічного дня ми домовилися зустрітися – Володя по телефону сказав: «Тільки, маленька, вибач, я у подарунок тобі нічого з Хмельницького не привіз»… Я, пригадую, прийшла до нього додому, чекала-чекала, та не дочекалася. Почала хвилюватися, кілька разів перетелефоновувала до батьків, перепитувала, де Володя. Але ніхто нічого не знав, і це було незвично, бо батько змалечку навчив нас завжди повідомляти, де ми і коли повернемося.

До речі, коли Володю знайшли, маму відразу про це повідомили, одначе дуже довго до нього не пускали. А тата взагалі не пустили. Значить, щось було таке, чого ми не повинні були побачити. Тільки після телеграми до Руденка (Генеральний прокурор СРСР. – Т.К.) і до Брєжнєва батька допустили до тіла сина. Тоді ж прокурор Львова Антоненко на наші сльози і благання зухвало відповідав: «Мы его оденем, привезем вам, и смотрите на него хоть 100 лет». До слова, дуже багато друзів, коли з Володею сталася біда, відсахнулися від нас. А пам’ятник на могилі ми спромоглися поставити тільки через 10 років. І не тому, що бракло грошей. Тато відразу після смерті Володі звернувся до скульпторів Дмитра Крвавича і Миколи Посікіри, і пам’ятник зробили швидко, за рік. А потім 9 років він стояв у Миколиній майстерні, бо на скульптурно-керамічній фабриці його відмовлялися відливати.

Влада пропонувала батькам обмежитися простим могильним каменем. Уявіть собі, скільки праці і терпіння треба було вкласти, щоби щодня заготовку поливати і обвивати, аби не розсохлася і не розвалилася… А коли батьки встановили на могилі тимчасовий дерев’яний надгробок, їм заборонили прикріпити до нього фотографію Володі. Сам цей надгробок хтось тричі підпалював, а обгорілі дошки розкидав по цвинтарю... Вже  у перебудовчий період до справи долучилася «Просвіта», і пам’ятник нарешті постав на Личакові…

- Хто найбільше підтримував родину у ті важкі дні і роки?

Неоніла Миколаївна і Ростислав Андрійович Братуні та їхня донька Наталя. Коли Володя зник, вони в повному розумінні слова не відходили від нас, розраджували, заспокоювали, допомагали як могли, й відтоді саме вони стали для всієї нашої родини, а особливо – для мене, найближчими, найдорожчими в світі людьми.

- Вам Володя ніколи не снився?

Двічі. Один сон був віщим, а другий – як пересторога. Я важко хворіла, і мені наснилися Карпати. Все зелене, в цвіту, і йдуть тато з Володею. Володя каже: «Галочка, мені так сумно без тебе, я за тобою прийшов». Відповідаю: «Я теж за тобою дуже скучила, любий, але в мене  ще такі маленькі діти». Він махнув рукою: «Добре, тоді – пізніше… Я тобі нагадаю». А перший сон… Ми йдемо з ним через чорний ліс. Темно, під ногами чвакає болото. І всюди кубла гадюк. Мені дуже страшно, а Володя заспокоює: «Не бійся. Я з тобою». Раптом бачу промінь. Рушаємо на це світло, і я чітко чую музику Вівальді. Йдемо далі і виходимо до розкішного храму. І на тому я прокинулася.

Сон Галини направду був віщим, бо після 10 років негласної заборони на творчість Івасюка Володимир повернувся до нас – те, що залишилося недоспіваним, пробило-таки стіну мовчання. У 1989 році його «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю. У 1994-му президент України Леонід Кравчук підписує Указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Тараса Шевченка, а 4 березня 1999 року, до 50-річчя від дня народження композитора, у Чернівцях у батьківській квартирі Івасюків з ініціативи Кирила Стеценка створюють Меморіальний музей.

«Мабуть, це можна назвати інвестицією в українську культуру, – усміхається Галина Івасюк. – Ми, не потребуючи жодного відшкодування,  залишили в тій хаті рояль Володі, скрипки, столик, за яким він працював, та інші меблі, всю шикарну батьківську бібліотеку.  Брат добре малював, і у музеї є портрет тата та нашої з Володею молодшої сестри Оксани, акварельки, шаржі та карикатури його руки, нотні та текстові рукописи, студентський квиток, грамоти шкільних і студентських років, шкільні зошити та одяг. У тім числі – й пошматована у трамваї молодиками шкіряна куртка Володі. Наш тато для музею власноруч оформив по роках 11 альбомів із Володиними фотографіями, причому всі знімки з розпачі поклеїв намертво на ПВА, аби ніхто не поцупив».

І у квартирі Галини багато речей нагадує про брата: численні фотографії, портрет Володі роботи Івана Катрушенка і поруч – і картина того ж автора, на якій зображена скрипка без струн. Досі  Галина зберігає й перший «серйозний» подарунок Володі –  дерев’яну інкрустовану шкатулку, яку той придбав у магазині „Художник“ за чималеньку на ті часи суму – 200 карбованців: «Складатимеш, Галинко, сюди свої прикраси» (до речі, саме він подарував сестрі перші в її житті золоті сережки).

– Для всіх нас, а передовсім – для батька, – говорить Галина Михайлівна.  – Втрата Володі стала безмежним горем і вічним болем. І біль цей перелився у книжки «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».

Володимир був першою дитиною у родині педагогів Михайла та Софії Івасюків. «Нашу домівку заповнює сліпуче весняне світло і музика дитячого голосу, що диктує нам закони, яких ми повинні дотримуватися. Відчуваю болісно-приємний щем від кожного доторку ручки дитини. Десь у глибині свідомості щось постійно промовляє, що ця земля, небо, ліси, сади, хати, вулиці містечка, обличчя людей, їх душі повинні стати кращими, бо мій син буде їх споглядати, линути до них, милуватися ними», – читає мені, гортаючи «Монолог» Михайла Григоровича Івасюка, пані Галина і наголошує, що про все найважливіше й найцікавіше Володя дізнавався від Тата.

Дружба між ними, яка народжувалась із самих початків Володиного життя, була непорушною та ніжною. Батько й син любили, поважали, цінували один одного, допомагали один одному в усіх справах. Саме батько прищепив йому любов до музики, більше того, зініціював відкриття у Кіцмані, де тоді мешкали Івасюки, музичної школи, де Володя вчився  по класу скрипки. Вже пізніше саме батько купував  платівки Маріо Ланца, Енріко Карузо, Поля Моріа, Франко Пурселя, Тома Джонса, Адріано Челентано, Карела Готта, Мікі Євремовича, аби розвивати в дітей смак до гарної музики.

І саме він наполіг, аби Володя, попри абсолютний слух і шалений потяг до музики, вступав до медичного інституту (зайвих знань не буває!), і не помилився, бо лікарська наука давалася синові легко. Зрештою, життя все розставило на свої місця…

Володимир Івасюк жив у чотирьох вимірах – Композитор, Поет, Художник, Людина. Всі його друзі (і поети, і музиканти) стверджують, що віддати перевагу тільки одній рисі Володі важко, рівно як і нелегко знайти кожній точне роз’яснення.

На фоні радянської консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом – Володя запропонував нові ритми, нову гармонію. Був постійно в русі: писав пісні, вчився, робив аранжування, зустрічався із слухачами, був присутній на записах своїх пісень, виступав у радіо- і телепрограмах. Він мав чим гордитися – на нього у двадцять років впав тягар шаленої популярності. У такі ще незрілі літа не кожна молода людина змогла б витримати славу і не потрапити під укіс солодких, спокусливих хвиль і вітрів, але він завжди відсував себе ніби на другий план – був надзвичайно скромним і тактовним у спілкуванні. Бо для нього основними були творчість і важка щоденна праця. Бо знав, з якого він коріння, і це завжди світилося в ньому.

Він дав добрий урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під затуманення чужим – завжди стояв на тій позиції, що не варто рушати за тридев’ять земель, за далекі моря у пошуках чогось нового та оригінального, а шукати і знаходити тут, біля свого першоджерела, і, головне, бути гідним, вартим того джерела.



У Львові на проспекті Шевченка пам’ятник видатному композитору та поету Володимиру Івасюку.

200 років творцю державного гімну М. Вербицькому

Сьогодні виповнюється 200 років творцю державного гімну М. Вербицькому



4 березня 2015 року виповнюється 200 років з дня народження Михайла Вербицького – українського священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора музики до Українського Державного Гімну.

Михайло Вербицький — один із перших українських професійних композиторів Галичини, народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi, у родині греко-католицького священика. Після смерті батька опікунство над хлопцем взяв його далекий родич — перемишльський єпископ Іван Снігурський – засновник музичної школи при перемишльській кафедрі УКГЦ.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький пише релігійну музику — в цей період з’являється Літургія на мішаний хор, знамените «Ангел вопіяше» та інші церковні композиції. З активізацією театрального життя Вербицький створює музичний супровід до театральних вистав, здебільшого перекладної польської, французької, німецько-австрійської драматургії.

Вербицький написав музику до понад 20 вистав — «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник» тощо. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, коли у Львові був відкритий театр «Руської Бесіди». Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом «Сільські пленіпотенти», «Простачку».

1850 року Вербицький отримав ієрейські свячення. Після переїздів протягом кількох років з однієї сільської єпархії на іншу, з 1856 року проживав у селі Млинах наЯворівщині.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор Матюк і ПорфирійБажанський. Помер Михайло Вербицький 1870 року в Млинах у віці 55 років.



Чи знаєте ви, що:

Як пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» вперше прозвучала 150 років тому як заключний номер першого на західноукраїнських землях шевченківського концерту, влаштованого в Перемишлі 10 березня 1865 року на роковини смерті Тараса Шевченка. Популярність твору М. Вербицького постійно зростала, його виконання стало частиною усіх святкових патріотичних концертів.

Музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 року, що знайшло своє відображення у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», яким пропонувалося затвердити як Державний та Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Цей закон підтримали 334 народних депутати з 433, що зареєструвалися для голосування. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

Рішенням 37-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 200-річчя з дня народження українського композитора Михайла Вербицького включене до календаря пам’ятних дат на 2014 - 2015 рік, які будуть відзначатись під егідою цієї найбільш авторитетної в галузі освіти, науки і культури організації.


Євромайдан 31 грудня2013

У Львові спорудять пам’ятник творцеві Державного Гімну України

До відзначення 200-річчя з дня народження о. Михайла Вербицького львівська громадськість вирішила спорудити цьому видатному релігійному та культурному діячеві пам’ятник.



В результаті відкритого конкурсу н журі визнало переможцем проект відомих львівських скульпторів Андрія та Володимира Сухорських. Відтак виконавчий комітет Львівської міськради погодив місце розташування пам’ятника у сквері на розі вулиць М. Вербицького та Генерала Чупринки.

Драма й успіх отця Вербицького

Юлія Овсяник

[ Читати далі ]

Фонд ім. Галини Гордасевич діє!

Продовжено роботу над скануванням ти викладанням на сайті у вигляді світлин щоденників та листів з архіву Галини Гордасевич:

 

http://fondhg.io.ua/story

Листи до Галини Гордасевич від: Івана Дзюби, Надії Світличної, Василя Захарченка, Валерія Шевчука,Генадія Шкляра.
 
http://fondhg.io.ua/album715567


№ 1 Щоденники Галини Гордасевич 1960 - 1963 роки

http://fondhg.io.ua/album672817


№ 2 Щоденники Галини Гордасевич 1963 - 1965 роки

http://fondhg.io.ua/album715510


№ 3 Щоденники Галини Гордасевич 1966 - 1968 роки

http://fondhg.io.ua/album715511


№ 4 Щоденники Галини Гордасевич 1969 - 1970 роки

http://fondhg.io.ua/album715515


№ 5 Щоденники Галини Гордасевич 1970 - 1971 роки

http://fondhg.io.ua/album715520


№ 6 Щоденники Галини Гордасевич 1971 - 1973 роки

http://fondhg.io.ua/album715524


далі буде

поза чергою щоденники останніх років життя:


№ У Щоденники Галини Гордасевич 1998 - 1999 роки

http://fondhg.io.ua/album715530

№Х Щоденники Галини Гордасевич 2000 - 2001 роки

http://fondhg.io.ua/album715544


Щоденники - це найкраще відображення епохи і часу, як і самої особистості, бо фіксація відбувається в процесі життя як такого, тоді як спогади-мемуари переважно відтворюють минуле спотворено і перелицьовано, зачасту для власного звеличення. Оприлюднення щоденників письменниці Галини Гордасевич посприяє всім шанувальникам її творчості краще зрозуміти їх зміст і значення через умови, плани, сподівання, успіхи і проблеми приватного життя письменниці.

Світлини з Керемянця на вшанування у 2010 році 80-річчя Галини Гордасевич

http://fondhg.io.ua/album715556

Звернення по допомогу Богдана Гордасевича




Шановні пані і панове України, звертаюсь до вас з простим проханням: якщо у вас є можливість - то допоможіть мені, Богдану Гордасевичу, в моїй роботі на благо України та перекажіть дещицю гривень на мій картковий рахунок.
Ситуація вимагає допомоги, або прийдеться все закинути і податись з торбою в світи. На жаль, я не жартую. Нижче я подаю свою автобіографію, щоб знали краще хто я і чим займався.
Можливо хтось зацікавиться моїми проектами або запропонує іншу співпрацю - щиро прийму кожну пропозицію
З повагою, Богдан Гордасевич.


Установа Ощадбанку: ТВБВ № 10013/0289 АТ «Ощадбанк України»
МФО 325796
Код ЗКПО 09325703
№ транзитного рахунку 290949289006
№ карткового рахунку 26256501300558
Призначення платежу: поповнення картрахунку
Ідентифікаційний код 2245016033
Гордасевич Богдан Олексійович

АВТОБІОГРАФІЯ

Я, Гордасевич Богдан Олексійович, народився 19 червня 1961 року у м. Макіївка Донецької області. З 1962 по 1988 рік жив і навчався у м. Донецьку.
Після закінчення восьмирічки в м. Донецьку 3 роки навчався у ДСПТУ-29 м. Запоріжжя, після чого у 1980-1982 рр. служив в Радянській армії - м. Червоноград Львівської області.
З 1984 по 1986 вчився в Донецькому державному університеті, а далі у Тернопільському державному педагогічному інституті.
Завершив навчання 1997 р. і є за фахом "вчитель української мови та літератури". Освіта вища закінчена.
З 1990 року проживаю постійно у м. Львові.
Одружений, маю доньку Соломію.
Приймав активну участь у процесах державотворення Незалежної України в якості журналіста і помічника своєї мами, відомої української письменниці Галини Гордасевич.
Працював кореспондентом в газеті "Літературний Львів" при ЛОО НСПУ та у Львівському видавництві "Каменяр".
Публікувався в газетах "Голос України", "Літературна Україна", "Високий замок", "Неділя", "Ратуша", "Українське слово", "Поклик сумління" і ще інших газетах та журналах.
З 1998 року перейшов до книговидавничої справи і видав понад 30 різножанрових книг, серед яких особливо відзначаю 3 перевидання книги Галини Гордасевич "Степан Бандера: людина і міф", мартиролог "Нескорена Берегиня" про 115 українських жінок-політв’язнів та видатний альманах "Наш Львів" у 780 сторінок А-4 формату, приурочений до 750-річчя Львова.
У 2000 р. дебютував як поет в екстравагантному проекті "Жорж Дикий: поезії в стилі андеграунд "Мотлох", з яким багато виступав на різних творчо-естрадних заходах. За цей доробок був прийнятий до Творчої спілки АДЕМУ ЛОВ.
Є серед засновників та членом правління ГО "Разом" - Львівська область. Проводив різноманітні громадські та культурологічні заходи. Є штатним відеокореспондентом Громадського інтернет-телебачення "Разом ТV".
Люблю мистецтво, громадську та культурологічну діяльність, тому і займаюсь дотепер.   


Проект "Центру ідей "Майбутнє України"

Задум проекту полягає в тому щоб збирати і оприлюднювати ідеї стосовно того, якою ми хочемо бачити свою країну Україну в майбутньому.
Майбутнє починається з мрії" - тому давайте почнемо мріяти і припинимо бідкатись як все погано і зле.
В основу проекту закладено фундаментальну ідею позитивізму світової еволюції, через що деструктивні та антигуманні пропозиції не приймаються і не розглядаються. Критика можлива тільки в якості обгрунтування позитивних пропозицій та задумів.
Життя людина залежить від Бога, зміст її життя залежить від людей, а щастя в житті - тільки від себе особисто. Якщо хочеш бути сам щасливим і жити серед щасливих людей - працюй над цим, а для початку - просто по мрій!
Напрямки досліджень і генерації ідей "Майбутнє України"
1. Історична правда про Україну, бо хто не знає і не цінує минулого - той не вартий і майбутнього.
2. Культурологічні і громадські проекти та ініціативи, спрямовані у майбутнє:
    а) існуючі вже на цей час;
    б) задум і проекція нових;
3. Соціально-економічні проекти щодо реформування і розвитку життя в Україні як розвинутої світової країни.
4. Політологічні дослідження українського середовища з проекцією у майбутнє.
5. Технологічні задуми під загальним гаслом "Зроблено в Україні"
6. Наукові і дослідницькі розробки, праці та гіпотези, щоб Україна стала країною генерування інтелекту і знань.
7. Творчість у самих різних напрямках і задумах з особлиою увагою на:
    а) етнографічну сферу щодо збереження, відтворення і розвитоку-продовження історичної народної творчості в Україні
    б) продукування творчості в дитячому і юнацькому середовищі під загальним гаслом "Якою я хочу побачити Україну у майбутньому, щоб жити тут і почуватися щасливим"
Задум проекту укладено Богданом Гордасевичем  під час святкування Івана Купала 7 липня 2011 р. у королівському місті Львові коло знаменитої "Порохової вежі".
Приєднуйтесь до нас, хто хоче особисто творити своє і майбутнє України!


Проект «Велична Україна»

автор ідеї – Богдан Гордасевич

Створення Інтернет-ресурсу під назвою «Велична Україна» є комерційним бізнес-проектом, який скеровано на створення всеукраїнської мережі збирання, опрацювання та використання самої різноманітної інформації про Державу Україна.
Умовно проект «Велична Україна» можна порівняти з вже діючою Вікіпедією, але цей ресурс буде побудовано за іншим принципом візуалізації: основним вихідним елементом стане карта України, а від неї починається градація переходів до різних тем і підтем, зокрема: карта України історична, політична, економічна, географічна, мистецька, туристична, етнографічна, метеорологічна тощо – перелік може зростати безкінечно згідно за накопиченням інформації.
Перехід на загальну карту-тему включає різні підпункти, які для історичної є карти віків, перехід на карту окремого віку включає під-карту України з градацією цього віку по роках. Аналогічно політична карта дає каскад переходів. Так само перехід на економічну карту включає вибір карт важкої та легкої індустрії, корисних копалин, природних та соціальних ресурсів тощо.
Наступна якість кожної візуальної теми-карти України буде те, що «клікнувши» на область чи район, – з'являється вся інформаційна група по даній темі суто цієї області або району, а далі і міста, селища і будь-якого іншого поселення та місцини на території України.
Таким чином можна збудувати глобальну інформаційну мережу під загальною назвою «Велична Україна», яка буде дуже затребувана в загальносвітовому масштабі при всій її фактичній локальності у межах однієї держави Україна.
Прибуток Інтернет-ресурс «Велична Україна» буде одержувати від надавання різноманітних рекламних та інформаційних послуг.
Значним економічним ефектом щодо проекту «Велична Україна» має стати відсутність потреби створювати офісну мережу та утримання штату їх працівників, оскільки вся діяльність ресурсу може перебувати виключно у віртуальній площині за наявності одного глобального сервера і центру керівних модераторів у будь-якому місці України.
Зацікавленість щодо надання інформації ресурсу буде її оплата на різних умовах, як і взагалі ідеєю проекту є надати можливість якнайбільшій кількості учасників ресурсу «Велична Україна» заробляти гроші на інформації та різноманітних наукових дослідженнях тощо. Кількісне зростання учасників обумовлює вагу ресурсу, отож стимулювання грошима зробить цей процес надзвичайно потужним.
Вся інша деталізація щодо проекту «Велична Україна» буде надана інвестору за умов укладання договору про співпрацю.

моб. 0978228421
м. Львів-Рясне

Діти рятують планету

Кілька днів тому цей малюнок і напис до нього зробив мій онук 5-річний Русланчик, коли його залишили вдома на кілька годин і сказали, щоб якось завантажити: "Намалюй щось..." Коли ж побачили це "щось" - всі ахнули: ось якими темами переймається така мала дитина! Написав текст Русланчик сам! Просто він має старшого брата Миколку 8-річного, що ходить до школи у 2-й клас, то і меншенький коло нього по-своєму щось пише часом. Але подив у тому, що вдома ніхто на подібні теми не говорить, тому всі так шоковані. Воістину: Устами младенца глоголит истина!




Хто не зрозуміє почерку, то подаю текст "в розшифровці":

я башаю щоби перестала бути війна

башаю дати здоровля цій планеті

руслан

14%, 4 голоси

82%, 23 голоси

4%, 1 голос

Військова НЕтаємниця ч.2



ЦИВІЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ

Не знаю про інші країни, але я знаю про один стратегічний ресурс, який однозначно залишається поза увагою наших військових стратегів з Геншатбу, РНБУ та Міністерства оборони України, а дуже і дуже даремно. Ще недавно я сам входив до цього ресурсу і знаю про що говорю з середини, а мова йде про різні охоронні підрозділи як в складі МВСУ так і про різноманітні приватні охоронні фірми, які мають в загальному чималу кількість людей з доброю фізичною підготовкою і (увага!) – у тому числі з допуском до вогнепальної зброї. Фактично в Україні є готова величезна армія, яку складають охоронці! Це значна маса людей – значна! Але  з точки зору військового використання вона наразі абсолютно непридатна, тому що можна бути чудовим охоронцем і абсолютно ніяким бійцем у військовому відношенні. Для того, щоб не бути тупим «гарматним м’ясом», всім охоронцям потрібно пройти спеціальну мілітарну підготовку і отримати чітке уявлення про свої дії у випадку війни чи терористичного акту.    
 Єдине, на що хочу зробити одразу наголос: це має бути окрема програма підготовки так званих «цивільних військових», тобто цей силовий масив має займатись не фронтом, а тилом, що на сучасний період так званих «гібридних воєн» має величезне значення. Абсолютно безглуздо під час воєнного стану надавати кадровим військовим частинам поліцейських функцій для охорони правопорядку в містах і тилу, коли вони найбільше потрібні на передовій. Так само ясно, що наявні сили МВСУ за штатами мирного часу не в силі будуть справитись з обов’язками підтримки правопорядку на період воєнної кризи, тому тільки організоване підсилення їх одразу за продуманим мобілізаційним планом всіма службами охорони всіх структур і приналежності зможе виправити ситуацію на контрольовану та допоможе уникнути масової паніки, як і масового мародерства.
Військова підготовка охоронців не потребує суто військових знань тактики бою чи спеціалізації типу гранатометника, кулеметника або снайпера, –  тут потрібно дати загальні знання з можливих військових дій, вірогідного розвитку ситуацій та вміння розуміти як тому протистояти. Охоронцям потрібно чітко знати, що може відбутись за певних обставин і як на це потрібно реагувати, зокрема при нанесенні ударів як звичайною тактичною зброєю, так і зброєю масового знищення різних форм: ядерна, хімічна, бактеріологічна, психотропна тощо. В іншому випадку всіх навчить практичний досвіт, але коштуватиме він безмежно дорого сотнями тисяч жертв. На жаль, час такий в світі настає, що все щозавгодно може відбутись.
Стосовно того, що всі охоронці повинні пройти спеціальну антитерористичну підготовку – тут навіть немає про щось особливо казати і доводити. Тут ми просто страшно спізнились і маємо терміново надолужувати згаяний час і в короткий термін провести антитерористичні навчання з усіма вже працюючими охоронцями. Такий антитерористичний курс має бути пройдено як обов’язковий кожним охоронцем ще під час підготовки до початку служби як такої.
До речі, я не в курсі, бо мені ніхто не звітує, тому я тільки здогадуюсь, але до програми антитерористичних сил варто залучити всіх таксистів та експедиторів, тому що це наймобільніші споглядачі за всім, що діється серед нас безпосередньо. Їх зведення мають бути особливо швидко доведені до відповідних органів реагування на терористичну загрозу.


 НАДУТІ ЗАХИСНИКИ

Ідея не нова, але на диво забута на сучасному етапі воєнних озброєнь. Мова йде про елементарні аеростати різних форм та призначення. Дуже дивує, що в нашій армії на передовій для спостереження за тилами ворога не використовують невеликі прозорі зонди з наповненням гелієм на капронових розтяжках, які дозволяють надійно і непомітно фіксувати зонд на потрібній висоті. Безпілотні летальні пристрої дуже корисні, але вони і дорогі, і складні, і короткотривалі щодо спостереження, а зонд може висіти скільки завгодно. Апаратура також може бути багатофункціональна, тобто з нічним спостереженням, радіоперехопленням тощо. Тут можлива величезна кількість варіантів – величезна!
Одразу зауважу щодо ворожої протидії та збивання аеростатів: та нехай збивають! Викликати вогонь на себе є однією з форм їх призначення, тому що під час обстрілу аеростату ним же будуть виявленні вогневі засоби ворога і їх розташування, отже і буде гарна можливість їх знищити вогнем у відповідь. Краще, щоб ворожий снайпер «засвітив» свою позицію через спроби збити повітряну кульку, аніж через його постріли у живі об’єкти. В тому і зміст застосування аеростатів, що то є наддешева за собівартістю військового призначення продукція: просто надута кулька! До того ж можна використовувати гірлянди та різні варіанти сегментного автономного наповнення аеростатів.  Також і блоки з апаратурою можуть бути багаторазового використання завдяки протиударним чи парашутним системам тощо, але і з функцією самознищення також. При сучасних нанотехнологіях матеріали для аеростатів мають величезний функціональний спектр від самозаклеюючих пробиття до корпусів-радарів.
Ще один важливий аспект застосування аеростатів, як оборонних засобів повітряної охорони міст та важливих об’єктів у тому, що вони, по-перше, можуть значно посилити швидкість попереднього виявлення ворожих цілей і їх подальшого спостереження, а, по-друге, наявність на потужних аеростатах ракетних комплексів з ракетами класу «повітря-повітря» робить перехоплення повітряних цілей більш мобільним та ефективним засобом від ракетних комплексів ППС наземного базування.
Не варто обминати і той позитивний момент, як відсутність на аеростатах безпосередньо людини і відсутній ризик її життю, чого неможливо уникнути на військових літаках та вертольотах. Всі аеростати можуть бути керовані дистанційно або навіть діяти в автономному режимі з наперед запрограмованим автоматичним комплексом дій на випадок підступного нападу! Гіпер-звукові ядерні боєголовки потребують і гепер-перехоплення для захисту від них.
Водночас ніщо не забороняє виготовити і підняти в повітря потужні аеростати з якісно обладнаними гондолами та з відповідно підготовленим персоналом, добрим технічним обладнанням та потужними моторами, які можуть працювати як мобільні центри уніфікованого призначення, зокрема типу АВАКС тощо.
Однозначно аеростати у військових цілях є корисними – це буде дешево і сердито. То реально є стаціонарний бойовий пост в повітрі!


ІНДИВІДУАЛЬНІ КАПСУЛИ-СХРОНИ

Про щось подібне я ніде не знаю, тому вважаю пропозицію застосування індивідуальних капсул-схронів (далі: ІКС) для військових на передовій своїм особистим винаходом. Ідея проста і досить актуальна, тому що сучасні системи влучності та площ враження артилерійського озброєння виключають якісь скупчення людей на передовій та прифронтовій зоні. Статистика доводить, що найбезпечнішим є індивідуальні окопчики-щілини глибиною 2-2,5 метри. Водночас комфорт в таких засобах захисту мінімальний, а чому, спитатись?  Чому не можна поєднати певний комфорт з безпекою? Втомлений і перемучений воїн – поганий боєць, що ворог знає, тому і проводить періодичні обстріли, аби не дати перепочити.
Отже я пропоную наступне: метрового діаметру труба з легкого сплаву (дюраль чи алюміній) довжиною у 2,5 метри з одного боку запаяна овальної форми, а з другого міцна герметична кришка, що може складатись удвоє і має мати азбестове або аналогічне термозахисне покриття. Далі б годилось подати схему, але краще я змалюю то словами. Так само згодилось би придумати спеціальну бурову установку, але хто жити захоче – і вручну викопає два перехресні шурфи по 2,5 метри: один вертикально, а другий під нахилом приблизно 45 градусів до площини поверхні в стінці вертикального шурфа в бік ворога, в який і всталяється указана вище індивідуальна капсула-схрон (ІКС). Далі йдуть деталі, але головне вже сказано: є безпека і можливість відпочинку. Безпосередньо військові будні обкатають і доповнять ідею своїми деталями, а я даю свої пропозиції.
Загальний об’єм 2,5м. на 1м. ІКС доволі значний, але з врахуванням повного захисного та допоміжного комплекту спорядження на бійцеві, як власне його зброї та боєприпасів це є цілком виправдано. Також не повинна капсула тиснути психічно наче вузька домовина. Водночас якщо справді вибухом поряд все землею засипле, то щоб відкопуватись ту землю потрібно кудись відкидати, а куди, як не в капсулу.  Взагалі те все ще потребує практичного опрацювання, тому зараз виключно всі ідеї викладаю і робіть з тим, хто що схоче. Бо можливість герметичності капсули вже обумовлює систему автономної регенерації повітря, як і в потребі рятівної кисневої маски, подібну до наявних у шахтарів. Хімічна зброя існує і про неї потрібно пам’ятати та враховувати її несподіване застосування.
Щодо нахилу капсули, то задумка у тому, щоб там закріпити спеціальне крісло, на якому бійцеві можна було напів-сидіти і напів-лежати подібно до космонавтів. Щоб відпочивати і водночас бути напоготові – це оптимальний варіант комфортного положення для бійця у повному бойовому спорядженні. Наступна важлива деталь в тому, що крісло в капсулі має функцію пружинної катапульти на направляючих рейках, тобто бійцю не потрібно багато часу, щоб вибратись з капсули, а натиснув відповідний важіль на кріслі під рукою і кришка в капсули сама відійшла та боєць з кріслом плавно виїхав на потрібний рівень і вже моментально готовий до активних дій та бою. Так само і в капсулу можна буде не тільки проблемно заповзати, але і з комфортом з’їзджати, одночасно ставлячи крісло-катапульту на бойовий режим. Начебто дрібниці, але коли життя залежить від кількох миттєвостей – все набуває глобального значення. Зокрема мають бути в капсулі-схроні ємкості з питною водою і для сечі, аптечка, сухий пайок, ліхтарик, саперна лопатка, сірники тощо. Звичайно, має бути рація або інший переговорний пристрій, а в покращеному варіанті боєць міг би вести прямо з капсули панорамне відіоспостереження за тим, що відбувається на поверхні, як і міг би дистанційно керувати автоматизованими вогневими точками, коли це стане можливим.   
Не маловажною є і така річ, що земля-матінка не тільки захищає, але ще й взимку зігріває, а в літку – навпаки охолоджує без усіляких кондиціонерів. Вдягненому в зимовий одяг бійцю цілком достатньо буде того тепла, що є в землі на глибині 2-х метрів, і яке передається до капсули-схрону. Що для зими є тепло, то в літку стане бажаною прохолодою, тому що температура в землі майже не змінюється в усі пори року. Тобто не варто робити якісь теплоізоляційні покриття на капсулі зовні чи з середини, бо в тому і вся суть, що алюмінієва в 0.5 - 0.8 товщини капсула має бути легкою, щоб її можна було встановити самотужки, а вже потім за потребою дочеплювати броньові пластини до сторони, що в гору тощо.
Ще одна деталь, як маскувальні насувні щити на отвір вертикального шурфу роблять розташування ІКС фактично непомітним навіть стоячи над нею. Також варто продумати над тим, щоб кришка ІКС могла бути опорною площадкою для стояння на ній при відкритому положенні, отже боєць може мати опору для підвищення, щоб вести вогонь безпосередньо з місця перехову і тим постає дієва вогнева точка.  

На тому свої фантазії на воєнну тему завершую, бо головне вже сказано і най іде в люди. Оприлюднюю через Інтернет, як необхідність, але я проаналізував можливість ФСБ взнати про мої ідеї – це їм нічого аж надто не дасть окрім знання, що є такі ідеї. Всі вони для ЗС РФ не підходять в абсолюті: армія агресора не має честі, своїх військових там зневажають і ніхто їх гарно навчати не буде, бо їх муштрують за тими схемами, що описам Віктор Суворов у книзі «Акваріум». Все інше стосується також виключно оборони: охоронці, аеростати та ІКС – агресорам це не потрібно.

Богдан Гордасевич  
11:48 01.02.2015
м . Львів

Військова НЕтаємниця ч.1




Передмова до передумови, яка мене спонукає оприлюднити все, що тільки винайдено і надумано мною за минулі часи: а набридло! Набридло намагатись до когось достукатись з своїми ідеями та пропозиціями. З іншого боку я розумію, що це може бути або просто якась дурня, або виявитись насправді цікавою знахідкою інформаційного, промислового чи військового значення, але як його перевірити, коли нема можливості з ким треба поговорити та розказати що і як. Пробував багато раз і все безтолку. Найсмішніше, що то не мені потрібно, бо віддаю майже задурно: достатньо визнати моє авторство ідеї, а там як буде. Також не хотілось завчасно видавати зайвої інформації конкурентам чи й ворогам, але мене нещодавно заспокоїли таким чином: Богданчику, не переживай, бо якщо буде щось насправді не так, або щось дійсно важливе, то за тобою самі прийдуть кому треба… Я і заспокоївся, бо до державних таємниць доступу не мав і не маю, а за свої фантазії можу відповісти і заповісти.
Свого часу ще у 2012 році я запропонував як актуальну тему: територіальна  Добровільна Армія України  (http://blog.i.ua/community/1925/855765/), яка несподівано і для мене знайшла свою реалізацію у 2014 році у сформованих з виключно добровольців територіальних батальйонах, які зупинили інтервенцію на Сході України з боку Російської Федерації. Водночас у Криму ця ідея не спрацювала, бо тільки кримські татари були готові на збройний спротив окупантові, але інше місцеве населення сприяло агресору, отож сили і реалії були нереальні для воєнних дій та успішних боїв. Панство з генералів та інших дегенератів у відставці може багато базікати, що начебто наша тогочасна влада України могла в березні 2014 р. Крим утримати і захистити, а я ось протилежної думки: і не могла, і добре, що здали Крим мирно та час виграли на хоч якусь підготовку до агресії суто на землі України. У нас тоді Українська армія була чисто номінально! На папері! Фізично її не існувало, як не існувало і військово-морського флоту! Ні військового спецназу! Ні СБУ з його «Альфою», а спецназ МВД навіть з беззбройними власними громадянами не міг ради дати, то ж де йому озброєних терористів зупинити. Воно все це начебто і було, ще й гроші чималі брало, але як військова реальна сила – нічого не було!  Що тут доводити і виясняти? Нам тоді світила повна і безумовна капітуляція перед військовою потугою ЗС РФ – це однозначно. І щось базікати про «могли і не зробили» є вкрай безвідповідально, як для будь-якого військового чина навіть колишнього. Дякувати Богу та нашим добровольцям і волонтерам, що ось маємо наразі таку ситуацію з кастрованим Лугадоном, а не цілу Новоросію, як планувалось у генштабі ГРУ РФ та ще декого у голові з ботексом.
Зараз я зовсім не збираюсь видавати себе за великого стратега, як це роблять (ох роб-блять!) багато хто з українських журналістів або ще деякі розумоподібні мудаки з «гражданки», які ні за що не відповідають, але ну дуже багато критикують всіх військових і особливо все їх керівництво включно з Урядом та Президентом України. Я б таких горлопанів у першу чергу забирав до призову і на фронт, а тоді вже хай говорить скільки захоче, якщо схоче, коли повернеться живим і неушкодженим. Щодо себе, то я давно на передовій найпроблемнішого українського фронту – інформаційного та ідейного, а покличуть на фронт інший – піду, як потреба в мені буде. Я для себе ще в грудні 2013-го у Києві на Євромайдані твердо вирішив не здаватись, а постановив чітко і однозначно: свобода або смерть! Знову повертатись у рабство типу «совка» я бажання не маю, а якщо вже доведеться помирати – то краще вільною людиною. І за Україну!  
Вступ завершено, тому перейдемо до справи.


ТЕКТОНІКА ВІЙНИ

Гарно звучить така назва, але насправді я не збираюсь оперувати глобальними категоріями і якраз навпаки хочу обговорити важливі дрібниці при реформуванні чи точніше: формуванні нової Української Армії. Причому я чомусь впевнений, що підняті мною теми мало турбують інших пишучих на військові теми.
Криваві бої на Сході України фактично вже сформували новітню основу Української Армії як по-суті великого братства без чино виокремлення та чино приниження старшим молодшого за званням. Маю переконання, що такий стан стабілізується та зафіксується в Українських Збройних Силах наскрізь по всіх вертикалях та горизонталях (це в розумінні відсутності одіозної «дідівщини» в Радянській армії та ЗС РФ).  
Українська Армія – це Армія Честі, тому ставлення в ній військових одне до одного має бути поважливе і побудоване на взаємодовірі, а не приниженні, образах та матюках. Хто був у військових місіях від ООН – той знає про що йдеться. Естетика взаємовідносин поміж військових на сучасному етапі не потребує тотальної грубості та зверхності. Для кожного солдата військовий обов’язок стати вбивцею людей не означає і не обумовлює тим самим перестати самому залишатись людиною з власною гідністю. Потрібно чітко усвідомлювати різницю, що власне відчуття воїном почесності своєї місії як захисника, як Воїна Світла і оборонця від сил зла робить місію військового справедливою і благородною, а не ганебною, подібно до просто найманого вбивці і мародера. Така ідейна позиція має бути наскрізною в усьому: український військовий – Воїн Світла, а всі Збройні Сили України є Армія Честі.
Наступний важливий момент у принципах підготовки військових у ЗСУ полягає в боєздатності кожного воїна – кожного! Бо коли йдеться про надання переваг для різних підрозділів спеціального призначення, то на це є одна чітка відповідь: Українська Військо має бути все одностайно спецназом! Баласту там не має бути! Так зване військове «гарматне м'ясо» не для нас. Знаю, про що кажу, бо є так звана військова доктрина «оптимальної спеціалізації», коли вважається головним, щоб окремий військовий мав добрі навики виключно з свого фаху і на тому крапка. Водій має добре володіти керуванням машиною, БМП чи танком, а знання рукопашного бою чи стрілецької зброї йому без потреби. Зв’язківець знай свою рацію і на тому вистачить. Механіку тим більше знай свою справу і нащо тобі вміти стріляти. Тобто: виконав свої функції під час бою і на тобі крапка. Як виживеш – знову буде так само. А як власне вижити під час бою – то особисті проблеми кожного. Я вважаю це неправильним, тому вимагаю готувати всіх військових у всіх фахових спеціальностях за нормативами військ спецназу. Війна не має пощади і не перепрошує, якщо чогось не вмієш і не знаєш під час бою. Не вб’єш ти – вб’ють тебе. Іншого не дано, отож виживе краще підготовлений.
В одному документальному фільмі про Корейську війну був такий епізод, коли кореспондент запитував ветерана-льотчика США з тієї війни чи було йому важко під час боїв у повітрі, на що той влучно відповів: – Страшно – бувало, а важко – ні. Важко було в учебці літати, коли вчився.
Головний критерій підготовки військового ЗСУ має стати навчити спершу бути універсальним солдатом, а вже далі – спеціалістом в окремій функції. І це основа з основ. Цілком доречним буде і нагадати відомий девіз Олександра Суворова: «Важко у навчанні – легко в бою». Щоправда я мало вірю про легкість стосовно будь-якого бою, бо пуля хоч вона і «дура», але тому і «дура», що вбиває не питаючи і не перепрошуючи. Легких і небезпечних боїв не буває апріорі – скрізь можлива смерть. Бути підготовленим і напоготові потрібно бути постійно і скрізь всім військовим.
Класик військової теорії Клаузевіц чітко визначив, що будь-який масовий бій все одно в кінцевому розподілі завершується на окремих поєдинках, а від перемог чи поразок в кожному з тих індивідуальних поєдинків і постає підсумковий результат масштабної битви. Жоден військовий геній ще не виграв битв з поганою армією, тобто яку складають слабкі і невмілі вояки. Жоден! Перемагали малими арміями великі – так, але це ставалось виключно завдяки високій якості особистого складу армій геніального полководця, а не навпаки. Якби у знаменитій фаланзі Олександра Македонського були слабкі місця з поганими воїнами – вона б ніколи не стала непереможною, а Олександр – видатним воєначальником. Цьому передував тривали вишкіл всіх бійців, хто складав фалангу – дуже і дуже високоякісний вишкіл і відбір. А вже тоді були перемоги. За тим якість кожного військового під час бою є головною темою в розумінні тектонікою війни: кожен воїн ЗСУ має бути універсальним солдатом спецназу – кожний!


ВАЖЛИВІ, АЛЕ ЗНЕВАЖЕНІ

Звичайно, що вже існує чимало різних методик підготовки солдат та офіцерів, а тому я буду говорити про вцілому загальновідомі речі серед військових, але які вони часто ігнорують та зневажають і роблять це дуже навіть даремно. Особливо це стосується строєвої підготовки через «дурну надокучливу муштру», хоча вже однозначно доведено важливість цього засобу вишколу на формування психічно-фізіологічного комплексу установок для кожного військового щодо дотримання дисципліни та взаємодовіри. Можна багато чого пояснювати, але я навпаки намагаюсь висловитись тезами, чого для розумного вважаю що вистачить, а дурням знати без потреби.

Щоденний обов’язковий вишкіл:

- щоденна стройова підготовка і щоденне ранкове та вечірнє спільне вишикування на плацу з виконанням гімну України та почесним маршем;
- фізичний гарт на витривалість (біг-крос на 5-15 км.) та плавання у відкритих водоймах (басейні) щоденно;
- щоденно відстріляти 5 патронів з табельної або іншої стрілецької зброї у тому числі й іноземних армій;
- щоденні бої-спаринги за жеребом з різних видів єдиноборств, як і групові битви-тренування (звикнути битись є основа кожного воїна, але суворе покарання за травмування партнера, бо це йде на користь ворога);

Загальні обов’язкові вміння:

- вміння окопуватись та маскуватись, робити схрони, безпечні табори для відпочинку та оборонні опорні пункти;
- медична підготовка включно з перебуванням в хірургії на операціях та анатомічному розтинанні тіла, зокрема і допомога в морзі, в аваріях з жертвами у ДТП і подібних надзвичайних подіях;
- проста підготовка до виживання без звичної їжі та умов її віднайти: що можна з рослинного і тваринного середовища їсти і як можна, а чого – в жодному разі, зокрема вздуті консерви чи вовчі ягоди (класична школа виживання);
- всім побувати на бійні і попрацювати помічником різника по розрізанню туш включно з обов’язковим особистим заколюваням і розбиранням не менше 10 тварин різної худоби (також там і над рукопашними ударами попрацювати для їх вдосконалення);
- особисто молодим солдатам викопувати ями для могил загиблих в боях воїнів ЗСУ та участь у похоронах, перенесенні труни виключно на плечах та в спусканні труни до ями – все повинні робити рекрути, щоб знали і відчули свою можливу долю;
- обов’язкова підготовка до випадків полону і допитів, до перебування у в’язниці в реальному форматі, можливі умови втечі і подальше поводження в місті та на безлюдді, одночасно набути і навики поводження з полоненими;
- володіння холодною зброєю та різними підручними матеріалами, як каміння, палки, цепи, саморобні луки та різноманітні пастки тощо з одночасним навчанням захисту від цього;

Повторюю, що це мої особисті думки на підставі доступних джерел інформації, бо коли навіть офіцери під час бою втрачали свідомість від побаченої крові при пораненні або трупів, то це є повна безвідповідальність при їх підготовці. З того всього об’єму воєнної підготовки я обрав начебто малозначимі теми, але вони насправді значимі, бо рекрути, що викопали яму для могили загиблому воїну, однозначно ретельніше почнуть ставитись до своїх обов’язків по службі і навчанню. А в спогадах ветеранів УПА не раз лунали нарікання про їх непідготовленість до арешту і полону, допитів та різних підступних дій ворога. Так само в АТО під Іловайськом наші наївно  повірили в приобіцяні ворогами «безпечні коридори для відступу», які насправді стали місцем масової страти і розстрілу наших воїнів. Ворог – завжди ворог, а війна помилок, наївності і невміння не прощає.  За тим потрібно обґрунтовано визначити той мінімум загально-обов’язкового вишколу, що його повинен пройти кожен рекрут рядового складу, як і визначити той максимум, що його  має пройти кожен офіцер ЗСУ.
Стосовно сержантів, то це повинні бути дійсно найкращі в підрозділі воїни за підготовкою і вразі непослуху когось з підлеглих могли спокійно викликати їх на спортивний спаринг і в чесному двобої вказати хто і чому має саме його слухатись. Також я б рекомендував узяти за методику рейтингових оцінок, що добре опрацьовано в українському «Пласті», коли сержант не буде постійно гарчати і кричати на підлеглих, як пес у пастухів на стадо худоби, а навпаки як справжній хижак буде споглядати і фіксувати хто і як його команду виконує, а за тим на вечірній повірці оголошує офіційний рейтинг за день в кожного бійця, який заносить до його особової справи, що впливає на подальше просування по службі, як і на оплату в контрактників. Чесно і порядно, як і має бути в Армії Честі – ЗСУ. Чогось особливого у тому немає, бо в професійному спорті всі спортсмени мають офіційні рейтинги, а  чому в армії не можна ввести цей принцип – треба!
В завершення ще одне важливе: звання військових ЗСУ мають отримувати тільки ті, хто справді бойовий спеціаліст, а жодної «прислуги в погонах» бути не повинно. Кухарі, писарі, комірники чи різні комунальні працівники не повинні бути в складі ЗСУ. Є давно вже встановлені рівні секретності, допусків та відповідальності також для цивільного персоналу щодо обслуговування військових частин та об’єктів як в мирний, так навіть у воєнний час.  А всі, хто носить військову форму ЗСУ, мають постійно проходити вишкіл незалежно від чинів і посад, щорічно здавати обов’язкові нормативи і офіційно їх декларувати, подібно як держчиновники і депутати мають оприлюднювати свої декларації про доходи і витрати.

Богдан Гордасевич
1 лютого 2015 р.
м. Львів

 

Помилування просити не буду...

 


Марко ЗАЦЬКОВАНИЙ

СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ

(Поезії 1977-1980 рр.)


О Боже вічної стихії,
пошли мені дар крилатого слова,
щоб міг я ним поразити
все зло на землі!
(епіграф)

Книжка Трохима Шинкарука, що взяв собі псевдонім Марко Зацькований, – це передсмертна віршована сповідь незламного політв'язня, який промучився в совєтських концтаборах понад 30 років і був розстріляний 1981 року.
Всі вірші написані в останні роки його неволі: в Центральній Владимирській закритій в'язниці та в таборах на Донеччині, – з попередніх років, правдоподібно, не збереглися.
Читаючи книжку Трохима Шинкарука, схилімо голови перед його світлою пам'яттю і самопожертовною боротьбою за волю України...

Видавництво: «III тисячоліття», м. Чугуїв, 2001р.

Ця книжка видана за кошти її упорядника Івана Гнатюка й письменниці Лесі Храпливої
 
Упорядник, автор вступного слова та редактор Іван Гнатюк

© Марко Зацькований (Трохим Шинкарук), 2001
© Іван Гнатюк, упорядкування, вступне слово, 2001


Наново відсканував збірку і виклав її до Інтернету в січні 2015-го Богдан Гордасевич, м. Львів.

Коментар Богдана Гордасевича: Мене особисто вразило найбільше оте благородне «...помилування просити не буду». А ще вважаю ці вірші як ніколи важливими для тих, хто зі зброєю в руках та власним життям боронить Україну та свою і всіх нас свободу власне у тих місцях, де рука ката обірвала життя непересічної людини і поета – Трохима Шинкарука, який взяв собі цілком прозорий псевдонім: Марко Зацькований. Помстимось за нього, за його скалічене життя і ніколи не зречемося прагнення жити вільно у своєму рідному краї – ВІЛЬНІЙ І СОБОРНІЙ УКРАЇНІ!

Слава героям!

Смерть московським окупантам і агресорам!


ПАМ'ЯТНИК НА БЕЗІМЕННІЙ МОГИЛІ ПОЕТА


Усякі бувають несподіванки – сумні і радісні, часом такі, що й трудно визначити їхні ознаки. Прочитав я в четвертому числі часопису «Зона» посмертну публікацію віршів мого друга з часів колимської неволі Трохима Шинкарука, підписаних псевдонімом – Марко Зацькований, – і серце несамовито забилося, не в силі стримати водночас радості й суму: де я міг тоді, в п'ятдесятих роках, думати, що в його мужньому серці жевріє почуття ніжності й поезії?
Трохим Шинкарук, з яким я познайомився і здружився, перебуваючи в концтаборі ім. Бєлова, був безстрашним і незламним в'язнем, вірним і самовідданим другом та щирим побратимом. У його вироку значилося, що він – «провідник УПА», хоч насправді ще малолітнім хлопцем, знаючи болотисту місцевість Полісся, часом переводив повстанців важкопрохідними його стежками. У спецтаборах він став сміливим захисником слабосилих в'язнів, передовсім українців. Захищав їх безоглядно і безпощадно. Вищий середнього зросту з мужнім вольовим обличчям, рішучий у вчинках і скупий на слово, – саме такий, який міг стати пліч-о-пліч у небезпечній боротьбі з кримінальними злочинцями, що, вислуговуючись перед жорстокою концтабірною адміністрацією, довгими десятиліттями знущалися над політичними в'язнями. Такі, як Шинкарук, завезені в концтабори переважно з областей Західної України, організовано стали на самозахист і навели в них необхідний, щоб вижити в'язням, лад і порядок.
Ще до нашого знайомства, перебуваючи в якомусь іншому концтаборі, Трохим Шинкарук, не стримавшись у справедливому гніві, одного разу, коли наглядач немилосердно побив його нізащо, дав йому такої здачі, що він більше не міг уже ні над ким знущатися. Трохим Шинкарук убив його привселюдно на плацу як ката. За той вчинок судили Трохима й добавили йому нове двадцятип'ятилітнє покарання, – добре, що тоді смертна кара в совєтській державі була скасована, і його не розстріляли.
Після смерті Сталіна та Берії, коли тоталітарний режим і свавілля імперії зла похитнулися, стали багатьох в'язнів звільняти достроково,  Шинкарука десь у п'ятдесят шостому чи сьомому році завезли в мордовські спецтабори відбувати до кінця довголітнє покарання.
Довго про нього не мав я ніякої звістки, і тільки в дев'яностих роках блаженної пам'яті Патріарх Володимир (Василь Романюк), який перебував з ним у мордовських концтаборах, у принагідній розмові сказав мені, що Трохима Шинкарука розстріляли вже нібито за горбачовської перебудови, принаймні так йому розповів хтось із колишніх совєтських в'язнів. Одначе, як видно із згаданої публікації в часописі «Зона», зокрема, з дат написання його віршів та власноручної записки перед смертю до друга, Трохима Шинкарука розстріляли десь на початку вісімдесят першого року.
Завдяки працівникам редакції «Зони», які надрукували й зберегли решту Шинкарукових віршів, Василеві Гурдзану та Юрієві Хорунжому, я вперше довідався, що він був не тільки дивовижно волелюбною і мужньою особистістю, але й талановитим поетомсамоуком з доброю і ніжною душею. Так само відгукнувся про нього й Василь Стус, який, будучи з ним в одному з мордовських спецтаборів особисто знайомий, прочитав рукопис Шинкарукових віршів і поділився думкою про них з тодішнім політв'язнем Василем Овсієнком, сказавши: «Ніколи б не подумав, що в крицевомужньому характері Трохима Шинкарука зріє такий талановитий поет і така добра людина». Про Стусову оцінку його віршів зовсім випадково розповів мені сам Василь Овсієнко, – я просто зобов'язаний згадати про це в короткому вступному слові до Шинкарукової поки що рукописної книжки. Може, передсмертне волання до друга: «Зроби так, щоб ці вірші не померли зі мною» не стануть голосом у пустелі, і поезії Трохима Шинкарука  Марка Зацькованого з останніх років життя (писані раніше – не збереглися) побачать світ у підготовленій автором збірці «Скарбниця моєї душі» і хоч вона стане пам'ятником на його безіменній могилі.

Іван ГНАТЮК
(Стаття передрукована із часопису «Зона» за 1998 рік, ч. 13)


СЛОВО ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА НЕ СКОРИЛАСЬ

Цю збірку поезій – грубий зошит з написаними рукою автора віршами – до редакції передали Ніна і Євген Обертаси. Вони й самі до ладу не знали про долю Марка Зацькованого, аж поки не зголосився Павло Кулик, спогад якого, написаний на прохання редакції, ми друкуємо як переднє слово до прекрасних поезій Трохима Шин
карука, котрий прибрав псевдоніма Марко Зацькований.

Редакція часопису «Зона» (1993р., число 4)

ЛИСТ ПАВЛА КУЛИКА
 
З Трохимом Шинкаруком я познайомився в зоні 10-го табору особливого режиму 1961 року. В грудні мене перевезли до 17-го табору, а Трохим ще деякий час залишався на старому місці. В тому 10-му були Юрій Шухевич, Анатолій Лупиніс, Василь Жогла, Андрій Турик.
Трохима Шинкарука перевели з 10-го до 17-го табору в Соснівці («до Шведа») в січні 1962-го. Влітку мене перекинули з розформованого 17-го до 7-го, де ми й потоваришували з Трохимом.
Табірне начальство ненавиділо Шинкарука, бо він ніколи не йшов з ним на компроміс, тому влаштовувало всілякі провокації, розповсюджувало різні вигадки, аби знеславити його добре ім'я. Використавши якогось провокатора з українців, підіславши до Трохима, начальство звинуватило Шинкарука в кримінальному злочині – мужолозтві – і посадило до ізолятора. Всі ми знали того провокатора і його натхненників. «Кум» (начальник зони - ред.) потерпів поразку, бо та його затія була шита білими нитками. Трохима хутко випустили з ШІЗО (штрафного ізолятора - ред.), але все ж таки знайшлися люди, які клюнули на цю «кумову» брехню. Увечері гурт в'язнів покликав Трохима і, не зважаючи на його пояснення, побив Шинкарука. Щоправда, другого дня прийшли вибачатися, що зробилися жертвою кагебістської брехні.
Трохим дуже багато писав віршів і завжди читав мені. Ховав їх у робочій зоні і в житловій. На роботі ховав за обшивку вхідних дверей до цеху, в якому працював. У житловій зоні закопував на подвір'ї. Він умів уникнути наглядачів і сховати свої рукописи, а вони, розлючені, садовили Шинкарука в ШІЗО. Хоча декілька разів знаходили написане й відбирали. Такі випадки Трохим дуже переживав, але продовжував творити.
Не знаю, чи вдалося йому при звільнені вивезти вірші на волю, чи їх конфіскували. Я пригадую, що Трохим читав мені понад сто віршів, написаних на той час. У серпні 1963 року мене перевезли до 11-го табору, а Трохим залишився в сьомому. Більше в зоні ми не зустрічалися.
8 листопада 1970 року до моєї оселі в селі Горенці завітав Трохим Шинкарук і сказав, що втік з міліції і переховується. Розповів, що провокатор-каґебіст ударив його, а Трохим дав здачі сокирою й обох забрали до лікарні на перев'язку. Поки перев'язували провокатора, Трохим утікчерез вікно і прибув до мене. Після звільнення аґенти КҐБ не давали йому спокою. Якась комуністка заявила, що він робив наклепи на КПСС, йому присудили рік таборів. Відбув строк, але провокації не припинялися і ото дійшло до сокири.
Трохим побув у мене декілька днів, а потім поїхав у харківському напрямку, по дорозі був заарештований. Весну й літо 1971 року перебував у Київській психлікарні. Я передавав йому туди гроші на куриво. Пізніше я отримав від нього листа з повідомленням, що він засуджений на 12 років і сидить у Володимирській в'язниці... А за ті двадцять п'ять літ, які він відсидів раніше, йому повідомили, що засуджено його незаконно.
Ми листувалися, поки він сидів у Володимирці. А йотім Трохим повідомив, що скінчився строк за політичною статтею і його переводять до табору в Горлівці Донецької області. Звідти він написав мені кілька листів, я відповів і надіслав декілька посилок.
Узимку 1981 чи 1982 року (напевне не пам'ятаю) я одержав від незнайомої людини загальний зошит з віршами Шинкарука, а після й повідомлення, що Трохима засуджено до смертної кари і перебуває він у СІЗО (смертний ізолятор). За кілька днів надійшла і маленька записочка: «Прощайте: я засуджений до смертної кари і чекаю смерті. Писати про помилування не буду. Трохим»
Ми написали йому і до начальника тюрми, але невдовзі лист повернувся з повідомленням, що адресат вибув...
За деякий час я отримав листа від Сашка – в'язня, який був засуджений в одній справі з Трохимом. Сашко писав, що справа спровокована КГБ з метою знищити Трохима Шинкарука. І вони свого таки домоглися.
 
Розповідь Сашка:

«Ми з Трохимом дружили. Одного вечора до нашого табірного барака зайшли табірні бандити з залізними прутами, стягнули з нар в'язня і побили його мало не до смерті. Трохим, бачачи це, спитав їх: «За що б'єте?» Бандити наказали Трохимові перейти спати в інше місце, але Трохим відмовився. Тоді вони, погрожуючи, пішли геть і пообіцяли Трохимові зробити таке ж, як і тому в'язневі.
Трохим, знаючи, що чекає на нього, випередив їх і разом з другом зробив так, що вже ніколи й нікого вони не зможуть убити... За це він одержав смертний вирок, а його молодший друг – 15 років».


Трохимові рукописи, які переслав його друг Сашко, я передав своїм друзям Євгенові й Ніні Обертасам.

Павло КУЛИК,
м. Ковель, лютий 1993 р.



ПРОЛОГ

Я не поет і ніколи не ставив собі за мету віддати життя лише поезії. Інша стихія підхопила мене і понесла в простори людського існування. Проте я шаную віршоване слово і віддаю йому належне. У хвилину смутку чи пафосу, – а за гратами, де я перебуваю вже понад тридцять років, це трапляється, – перо стає моєю зброєю, залишаючи в собі неповторні рядки, якими я відображаю світ і життя в своїй уяві. Кому це не сподобається, нехай скривить уста у глузливій посмішці – це не викличе гніву моєї душі, а той, хто знайде в моїх скромних рядках здорове зерно доброго посіву, нехай несе його в майбутні покоління для затвердження здорової моралі на оплаканій землі моєї святої Батьківщини.

Марко Зацькований (Трохим Шинкарук)

ОСІНЬ – 1
 
Ще у тумані спочиває світ,
Ще снять луги і мріє ліс в сповиті,
Та скоро ти, лиш з пелени пощезне слід,
Побачиш зміну в сонячній блакиті:
І силу золотавої над барвами дерев,
І те, як під загрозливо-суворий рев,
Ключі лелек знялись в осінній переліт,
Як порина в обійми золотавої цей світ!
 
м. Володимир, 27.9.1977

 
* * *
Кудлатий Лев мав підлабузи вдачу
І скрізь, як тільки-но когось побачив,
Мов цуценятко, хвостиком крутив.
Та гордий рід його ж і не злюбив,
Хоч ніби діяв він на славу роду,
Та цим ганьбив левиную природу...
 
м. Володимир, 1977


ТРОЯНДА

        Присвячується пам'яті Алли Горської
 
Трояндо, втілення краси мойого краю,
Його дихання у буремні дні злигод,
П'янливий чар в квітучому розмаї,
Вершина щастя й мрійних насолод.

Трояндо, плід землі оплаканого степу,
Обагреного кров'ю витязів доби,
Якої меч, заржавлений у склепу,
Навалі зайд розкроював лоби.

Трояндо, скошена злочинною рукою
Сполигача заброд у вихорі змагань,
Де хвилі мрій Славутича в двобою
Вдаряли в скелю стогону й ридань!

Трояндо, вир скорбот кипить, мов на негоду:
Святиню поглинає зла лихого тінь,
Тополя втратила одвічну вроду,
Що пестив вітер дужих поколінь!

Трояндо, сум чорнить казковий чар блакиті,
Од гірких сліз моря виходять з берегів,
І беркути знялися, мов несамовиті:
Не знайде ганьба виправдання слів!

Лиш в оргіях заквітчані каштани
В байдужих посмішках потворили уста,
Коли тобі спиняли серце рани,
Коли й вели на наглу смерть Христа!

м. Володимир, 23.10.1977


СУПУТНИЦЯ

О мріє крилата, супутнице сива,
Народжена сумом запалих могил,
Над долею котрих тополя журлива
Риданнями тьманить віки небосхил.
Там степ і Славутич німіють від болю,
Як-но пригадають забуту їх долю,
Там збилося безліч неситих смертей
І томлять пожадливі більма в чеканні,
Коли над проваллям в нестерпнім стражданні
Прикутий до скелі скона Прометей!
 
Там скрегіт меча об широкі кольчуги
Незламної волі потверджував гарт,
Там чесною платою був за наруги
У посвисті шаблі сталевої жарт.
Куди б не вела ти, богине закутих:
На цвинтар владарності предків забутих,
Чи в хащі незнані майбутніх століть –
Там точить хробак з поколінь в покоління
Посіву прирослого в землю коріння
На славу підлоти сумних лихоліть!

Не раз ти водила мене із в'язниці
В простори, де в'ються невтомні орли,
Де спалі відлуння з вершин громовиці,
Немов стоголосі литаври гули.
Де тиші могильної хижі кайдани
Троюдять вдові незагоєні рани,
Сирітства знеможених збільшують слід,
Де з правіку темрява келій глибоких
Гасила надії сердець одиноких
На променя світлого жданий прихід!
 
Водила й на берег під верби похилі
З коханою журної пісні співать,
Де в дзеркалі вод, наче там, в небосхилі,
Зірки зачудовано так миготять!..
Де юнь невблаганна в надранкову пору
Долає в коханні твердинь непокору,
Де кров по артеріях вихрем буя,
Де серця удари під трель солов'їну
Торують майбутнього довгу стежину
В журчянні чарівних казок ручая!

Веди ж мене, мріє, призначена Богом
В супутниці вірні моєї судьби,
За хмари, навислі над рідним порогом,
На материн поклик у смерч боротьби!
Дерев урагану шаліє в негоду,
Де шал вулканічний осушує воду,
Де стогнуть в змаганнях бурхливі моря –
Там криється велич жаданої втіхи:
Там прадіда меч був підпорою віхи,
Там сяє з висот Прометея зоря!

м. Володимир, 17.11.1977


ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ

Земле, здригайся, гори, здимайтесь:
Хмари навислі небо чорнять,
Квіти рожеві, з сонцем прощайтесь:
Час пелюстки до сну позгортать.

Ніч ось надходить, сяйво тьмяніє,
Привидом суне з долу туман,
Світ колисковий старцем блідніє,
Здалеку чути: мчить ураган.

Бійся, людино: захід в заграві –
Зірний провісник змін майбуття:
З правіку крилась в тій золотаві
Люта загроза далей життя.

м. Володимир, 19.11.1977


ПОБАЖАННЯ

Хай сонце і зорі
На ріднім просторі
Тобі, незабудко, освітлюють шлях,
Хай радість кохання,
Як квітки буяння,
Не гасне в твоїх променистих очах!

м. Володимир, 19.11.1977


БЕРЕЗИ

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в спогадах – наче дівочий вінок:
Коли ви зелені, коли й золотаві,
Красою ви – вірні русалки з казок.

Чи я на край світу, де хуги й морози,
Чи вдома плекаю троянди й красу,
Я вас, кучеряві, крізь вихри і грози
Зігрітими в серці в простори несу.

Ви краю мойого нескінчені думи
І мрії безсонні співучих пташин,
Обірвана пісня в пісках Каракумів
Чи в сопках засніжених вічно вершин.

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в сяєві – наче перлини роси,
Коли ви зелені, коли й зеленаві,
Мойого Полісся ви – велич краси.

м. Володимир, 23.111977

 
ТУГА В ПТАШИНОМУ СВІТІ

Не пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач
Поглинув діброви осінні,
Як вічної туги сурмач.

Не часті його переливи,
В них вогнику щастя нема,
Як пісня руйнівної зливи,
Де голосу міра німа.

Не шепчуть пожовклі листочки
Чарівного задуму їм,
Немов бідарю без сорочки,
Де туга панує над всім.

– Що ж криється в тиші гнітючій –
Якої мети таїна?
Чи то не в потворі дрімучій
Закладена в серці вона?

– У схованій в землю потворі –
В могильниці сяєва зір,
Що душить життя у просторі
Прихований радості звір.

Гучніше шалійте в наброді,
Пісень чарівних руйначі,
Бо ще не зросли у природі
Вимогливих дум слухачі.

Ще сплять заворожено гори,
Славутич принишк – ні гугу,
Ще лицарський дух непокори
Терпить колискову нудьгу.

То й пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач,
Краплина іржі на сумлінні –
Це туги одвічний сурмач.

м. Володимир, 24.11.1977


КРАСУНЯ

        До спогаду Анастасії Т.:
        «Хай буде проклятий той, хто в'яжеться
        з ворогом хоча б у подружній любові:
        слабого духом така злука полонить
        гірше татарського аркана, сильного зламає,
        наче буря самітного дуба в полі».
        Юліян Опільський
 
Красуне смугла, грецької породи,
Невдалий плоде кинутих рослин,
Прищеплених стихією злигоди
На тлі здавна окрадених руїн
Моєї, кров'ю злитої, святині,
То ж їм зігрітою не в самотині –
В сім'ї зросла на хлібі й на воді,
В живій сім'ї привітного народу,
Отам, в степах, оплаканих тоді,

Коли вітри північної стихії
Чорнили небо протягом століть,
Коли в степах шаліли суховії
І тьмарилась пожарами блакить,
Коли гриміли криці передзвони,
Коли в екстазі смертному нерони
Поживою бродячих псів були,
Коли над прахом ворога крізь хмари,
Як вольності крилатої примари,
У височінь здіймалися орли.

Коли в Славутича прозорі хвилі
Лились потоки материних сліз,
Коли владар, підтоптаний на силі,
Не сухаря – з дерев коріння гриз...
Отож тоді моя привітна мати –
Щоб людяність і далі прославляти –
Пригріла щиро на своєму тілі
Стихією занесену стеблину
І, мов душі улюблену жоржину,
Поїла соком власної землі.

Плекала щиро ласкою матусі –
Промінням сонця, як своє дитя,
На чатах мліла, щоб, бува, безвусі
Не тьмарили їй променів життя.
Ішли літа – мінялись покоління,
Немов зубами, прийняте коріння
Вгризалось в тіло під колючий глід –
Зросла... крукам розкосим на потіху,
Мов Богом послана для глуму й сміху,
Красуня смугла – цей невдалий плід!

Зросла, зросла!.. А краще б не родилась,
Не множила б їм бур'яну в житах,
Чи путом на осиці задушилась,
Упир не мав би здобичі в степах!
На смітниках кохання б не шукала,
Потворою безчестя б не блукала
На тлі моїх озорених святинь,
Не гасло б над могилами сузір'я,
На блиск перлин і святості довір'я,
Не впала б зради проклятої тінь!

Шумлять бори, шаліє хуртовина,
Осика жде дарунка від проклять,
Старенька мати молиться на сина,
Коли встає, коли й лягає спать!
Аж дрож невтомний, мов лавина струму, –
За святість, кинуту на здобич глуму, –
Красуні душу холодом скував,
Сумління голос, наче бас владики,
Її щоранку кличе до осики,
Куди їй присуд шлях давно проклав!

м. Володимир, 28.11.1977


ОСІНЬ-2

Зловіснії хмари вже світ зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденій болісний щем.

Йому не судилося зрілості солод
Донесхочу пити з бурхливих джерел:
Осінньої мряки безжалісний холод
Звивався над ним, мов над зайцем – орел.

Гнітюча пора нескінченого смутку,
Неначе залізом, скувала цвітінь,
І, мов на допалену кимсь самокрутку,
На мріяну радість насунула тінь.

Зловіснії хмари вже схід зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденім болісний щем.

м. Володимир, 4.12.1977


ВІДПОВІДЬ ХИЖАКУ

О ні! Нехай не в'ється наді мною
І не лякає хижістю людей:
Людина скрізь залишиться собою,
І серця їй не вирвати з грудей.

Хіба лиш підлий раб, злякавшись смерті,
Чоло схилити може перед ним:
Казки, на милість хижака оперті,
Були людині голосом чужим.

Дарма чигає й марно томить крила:
На здобич ласий – смерть собі знайде,
З віків природа хижих не щадила,
Людина ж в світ людиною піде.

м. Володимир, 12.12.1977


* * *
Служив собака все життя
Сумлінно – з шкіри пнувся, неборака,
Та сліду не лишив у майбуття,
Бо жив і згинув– як собака.

м. Володимир, 1977

З москалями нема спільної мови - Ст. Бандера

У 1951 і 1952 рр., коли в наслідок московсько-большевицької аґресії в різних частинах вільного світу виникла можливість вибуху третьої світової війни, на Заході, головно в Німеччині й США, появилася ще одна форма московського імперіялізму, звернена проти еміграцій поневолених Москвою народів. Так зв. біломосковські політичні групи, очолені А. Керенським, розпочали інтенсивну політичну акцію з програмою знищити большевизм, але зберегти імперію, затримуючи в дальшій неволі “всі народи Росії”. Для своєї диверсії вони здобули велику підтримку з боку американських кіл; тоді постали такі творива, як СОНР, АКВБ, КЦАБ і т. п. з спільним завданням звести до спільного кітла політичні сили еміґрацій поневолених народів, а їхню боротьбу проти Москви і її імперіялізму перетворити на боротьбу лише проти большевицького режиму й комуністичної системи.

Ці ворожі для української справи затії затаврував Ст. Бандєра у своїх статтях: “З москалями нема спільної мови”, та в двох наступних — “Первородний гріх проросійської концепції” і “Відкриті карти”. Провід ЗЧ ОУН видав дві заяви, підтримуючи спільні “Позиції українських політичних установ та організацій” з 27. 12. 1952 р. та спільну “Деклярацію національних політичних центрів і Національно-Виз-вольних Організацій” поневолених Москвою народів з 14. 12. 1952 р. (Див.: “ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р.”, збірка документів, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 1. Видання ЗЧ ОУН, 1955 р., стор. 264-282 “Наше становище до біжучих подій” і “Доповнююче становище Проводу Закордонних ОУН”).

Нижче наведена стаття була друкована за підписом Ст. Бандери в тижневику. “Український Самостійник”, Мюнхен, рік III, ч. 42/143 з 12. 10. 1952 р.



"З МОСКАЛЯМИ НЕМА СПІЛЬНОЇ МОВИ" - СТАТТЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ

В українській політиці вже давно устійнилася однодушна негативна постава до всіх, явних чи замаскованих, намагань впрягти українську справу до московського імперіялістичного воза. Всюди, поза засягом московського насильства, українська національна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів. І кожна спроба з боку москалів зробити вилім в українському фронті є цілком безнадійна.

Тим часом за таке завдання — змінити цю послідовну поставу української політики, — приймають ті американські політичні кола, які в теперішній психологічній війні з большевизмом організують американські акції на цьому відтинку. Вони різними засобами намагаються звести в одно річище і визвольні змагання народів поневолених Москвою, в першу чергу України, і протирежимні, антикомуністичні тенденції серед московського народу, репрезентовані його політичною еміграцією. Базою спільної дії мало б бути передусім саме неґативне ставлення до большевизму, як до режиму і комуністичної системи, боротьба за його усунення та за встановлення на його місце демократичного ладу. Що ж стосується державно-політичного укладу на місці СССР, то мала б залишитись російська імперія в дотеперішньому складі, до якої далі належала б Україна й інші народи, хіба, що самі форми їхньої підлеглости були б у дечому змінені. Максимальні “концесії”, які допускала -б ця концепція народам, що борються за своє визволення від Москви, — це було б відкладення їхнього державного визначення на пізніше, після переможення большевизму спільними силами і встановлення демократії в російській імперії. До того часу Україна й інші народи мали б переставити свої визвольні змагання тільки на протирежимну, протикомуністичну боротьбу і провадити її в аспекті неподільности російської імперії, з пристосуванням до московських бажань.

Така концепція зустрілась з одностайним різким відпором усіх українських політичних середовищ на еміграції, коли московські чинники на еміграції пробували ввести її в дію, а американські аранжери й покровителі тримались за лаштунками. Після того американська політична акція в цьому ж напрямі почала виявлятись щораз виразніше, ставлячи цю проросійську, єдинонеділимську концепцію, як офіційну лінію політики США. Різні засоби політичного натиску і з'єднування мають зламати одностайність українського відпору та перетягнути слабкі і податливі на такі методи елементи серед української політичної еміграції. Настійливість американських чинників, які ведуть цю акцію, готова посунутись до таких меж, що, мовляв, становище української сторони до такої їхньої концепції вони будуть трактувати як чинник українсько-американських взаємин. Тобто, що керівні політичні кола США будуть так ставитися до українських політичних сил, як ці ставитимуться до їхньої проросійської політичної акції.
[ Читати далі ]


93%, 14 голосів

0%, 0 голосів

7%, 1 голос

Степан Бандера рекомендує NIBE !


Цей 2015-й рік я розпочинаю під  гаслом:
"Степан Бандера рекомендує NIBE!"

Повірте, я бачив на власні очі, як це все працює - це супер! Повна автономія постачання тепла у величезному обсязі! Повна екологічна чистота і безпека!

Багато хто не може зрозуміти, як це працює, то я кажу, що всі ми маємо вдома холодильник і чомусь не дивуємось його роботі: з маленького простору завдяки енергетичним властивостям фріону зайве тепло забирають і викидають його у зовнішнє повітря, але якщо це робиться навпаки, то люди з цього дуже дивуються і чогось не уявляють, хоча тут все ще простіше! В землі, повітрі чи водоймах завжди є наявним тепло, яке можна спокійно звідти відбирати та подавати в житло.

Ще цікавіше, що цей процес може бути і зворотнім, тобто влітку ваші батереї працюють на охолодження, отже не потрібн дужеі енергозатратні і шкідливі повітряні кондиціонери.

NIBE - це революція в енергетиці, а Степан Бандера очолював саме Революційну ОУН задля добра українців! Геть окупацію світового енергетичного газо-нафто-вугільного мафіозного клану в Україні! Дамо дітям екологічну енергетику і чисте довкілля!

Хто мені не повірить - най сам перевірить, бо в Україні вже діє не один об'єкт, а нещодавно запрацював у Рава-Руській перший в Україні дитячій садочок на тепловій енергії просто від землі. В Польщі таких об'єктів вже сотні! Чому у нас про це тихо? А як влада буде народ контролювати, якщо його одною рукою не обдирати, а другою - подачки роздавати за покірність... Бути вільною людиною можливо, якщо ти незалежний! В першу чергу - енергетично!

Захисти свою домівку і родину теплом рідної землі!
 
Геотермальне тепло в домівки українців!


Приклади тут: NIBE в Україні! Подивіться і зрозумійте, що це вже є і діє, просто про це мало говорять, але це основа енергетичної незалежності України від інших держав і убезпечення українців від власних вітчизняних олігархів!

http://nibe.com.ua/category/%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%B0/



NIBE Heating є лідером у виробництві побутових опалювальних приладів на ринках Польщі, Чехії, а так само Балтійських і Скандинавських країн. Нашими клієнтами є люди, які займаються будівництвом нових або реновацією існуючих приміщень, які активно цікавляться новою продукцією, яка економить кошти і створює екологічну атмосферу для спокійного і комфортного життя.Підприємство NIBE Industrier AB (зареєстровано в Швеції., р. Маркарід) котирується на стокгольмській біржі цінних паперів з 1997р.

NIBE Industrier європейський виробник теплового обладнання, що спеціалізується на опаленні приміщень використовуючи геотермальні джерела енергії, а так само на виробництві бойлерів, водонагрівачів, котлів та ін. опалювальної техніки, якісної продажі та обслуговуванні.

Продукція

Ґрунтові (геотермальні) теплові насоси, грунт-вода

Це теплові насоси, які використовують грунт або грунтові води в якості джерела тепла. Ваші витрати на опалення, використовуючи ґрунтові теплові насоси NIBE, знизяться на 75%.

Так само, застосовуючи ґрунтовий тепловий насос від NIBE, існує можливість безкоштовного охолодження Вашого будинку.

 
Повітряно-водяні теплові насоси

Перетворюють енергію зовнішнього повітря в тепло для Вашого будинку і створюють в ньому комфортну температуру. Установка повітряно водяного теплові насоси NIBE призведе до скорочення енерговитрат на опалення і гаряче водопостачання на 60% у порівнянні з звичайними опалювальними системами.

Вам необхідно вибрати повітряно-водяний тепловий насос NIBE у разі відсутності можливості укладання колектора тепла або буріння свердловини.

Вентиляційні теплові насоси

Свіже повітря - основний фактор здорового життя

З початку 80-х в прогресивних країнах з'явилося поняття «Синдром Хворих Будівель». Спочатку «Синдром Хворих Будівель» проявляється у проживаючих людей у вигляді «некомфортного перебування», потім, як наслідок, виникають алергічні реакції, поступово слабшає імунна система, хронічні захворювання.

Водонагрівачі (бойлери) і буферні ємності

Водонагрівачі NIBE нестаріючого дизайну. Виготовлені згідно з виробничим стандартам і відповідають всім вимогам безпеки.

Екологічно чиста ізоляція водонагрівачів. У виробництві не використовується речовина CFC.

У представленому асортименті Ви знайдете водонагрівачі, призначені як для невеликих садиб, так і для великих комерційних об'єктів.

Буферні ємності NIBE передбачають підключення сонячних панелей і електронагрівачів. Покриття внутрішніх поверхонь міддю або емаллю знижує втрати тепла і збільшує термін працездатності. Разом з тепловими насосами акумулятори та бойлери створюють повний комплекс опалення Вашого будинку та басейну.
 
Сонячні колектори (солярні системи)

Завдяки сонячним колекторам, ми маємо можливість скористатися єдиним всюдидоступним і 100 %-але безкоштовним джерелом відновлюваної енергії - Сонцем. Солярні ( сонячні ) системи - це надзвичайно універсальне рішення: в житлових будинках (індивідуальних і багатоквартирних ) сонячні колектори використовуються в системах гарячого водопостачання , підігріву води для басейнів і навіть в якості допоміжного джерела тепла в системах опалення; в громадських , нежитлових будівлях (готелях , пансіонатах , санаторіях , спортивних спорудах і т. д.) колектори допомагають у приготуванні гарячої води для потреб цих установ , на промислових об'єктах солярні системи використовуються для попереднього підігріву води для виробничих потреб . Сонячні колектори здатні забезпечувати близько 50-60 % річної потреби гарячого водопостачання (найвища їх продуктивність протягом року досягається в період з квітня по вересень). NIBE - BIAWAR пропонує плоскі сонячні колектори і вакуумно - трубчасті . Це дозволяє інвестору вибрати систему , яка найкраще задовольнить його потреби

http://nibe.com.ua/

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

100%, 2 голоси

Степану Бандері виповнилось 106-ть

У Києві відсвяткували 106-ий день народження Степана Бандери 1 січня 2015 року
   


Прихильники "Свободи" та "Правого сектору", а також бійці добровольчих батальйонів провели смолоскипну ходу з нагоди 106­го дня народження ідеолога українського націоналізму. Всього було близько 5 тисяч людей. Традиційно колона рушила від пам'ятника Шевченку. На Майдані Незалежності провели віче.  

Тут цікаве відео, яке не грузиться у  блог
http://1tv.com.ua/uk/news/2015/01/01/63281

МОЇ ЖИТТЄПИСНІ ДАНІ

Частина автобіографії, написана в квітні 1959 року й призначена для американського генерального консуляту в Мюнхені, де Ст. Бандера безуспішно намагався одержати американську візу для поїздки до США. Про ці заходи є згадки в листах Ст. Бандери до Ігната Білинського (27 червня 1959), проф. Л. Добрянського та Ін.
Ця автобіографія була перший раз публікована в тижневику “Гомін України”, Торонто, чч. 42/648 - 45 651 з 14-го жовтня по 4-го листопада 1961 р.; передрукована, з доповненням д-ра Гр. Васьковича, в збірці матеріялів за редакцією Данила Чайковського “Московські вбивці Бандери перед судом”, Українське В-во в Мюнхені, 1965, стор. 439-445.

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорської монархії, разом з двома іншими західноукраїнськими країнами: Буковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було — Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, походила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого — Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям.
[ Читати далі ]

"Майдан: усна історія". Розмова з Володимиром В'ятровичем

"Майдан: усна історія". Розмова з Володимиром В'ятровичем



26.12.2014
Наталія Машталер, Тетяна Привалко, для УП.Життя

Під час революційних подій минулої зими Володимир В'ятрович був одним із лідерів Громадського сектору Євромайдану. Зараз він очолює Український інститут національної пам'яті – центральний орган виконавчої влади, який у кабміні відповідає за відновлення історичної пам'яті та подолання наслідків тоталітарного минулого в суспільстві.

В рамках проекту Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" Володимир В'ятрович розповів, що для нього означають події зими 2013–2014 років.

Про початок Євромайдану

21 листопада, коли почався Євромайдан, я був у Римі на конференції, присвяченій 80-м роковинам Голодомору. Під вечір я зупинився у свого знайомого і звично переглядав Фейсбук. Там побачив повідомлення від Мустафи Найєма: "Всі, хто серйозний, приходимо о 22.30 до стели". Я не міг прийти. Але було цікаво, що ж, власне, з усього цього буде. Було відчуття, абсолютно нераціональне, що щось таки буде.

Я навіть зробив тоді допис, що Янукович обрав дуже неправильний день, щоб оголосити про згортання європейської інтеграції, тому що 21 листопада почалася Помаранчева революція – і цей день одного разу вже став причиною його поразки, тож може стати нею і вдруге. Бачте, слова виявилися пророчими, хоча на той момент були радше бравадою, ніж якимось раціональним усвідомленням.

Повернувся я до Києва 22 числа, й того дня вперше пішов на Майдан. Було мокро, сиро. Зібралася невеличка купка людей, всі під парасольками. Була якась апаратура, хтось пробував промовляти. Коротше кажучи, враження чогось серйозного це не створювало. Але позитив був у тому, що люди простояли ніч, тобто це фактично була друга доба. І виглядало, що з цього таки може вийти щось серйозне.

На відміну від Помаранчевої революції, ніхто не готувався до цієї революції. Нагадаю, що за кілька місяців до того відбулася акція "Вставай, Україно!" Вона була малочисельною і відзначилася тим, що у ній брали участь проплачені прапороносці.

Сподівання на якийсь вибух були примарними. Ми були не готові до того, не була готова і влада. Можливо, саме тому (що ніхто не був достатньо готовим) воно і вдалося. Та водночас така неготовність проявилася в багатьох помилках, які, зокрема, призвели й до людських смертей.

Остаточно до Майдану – не лише як людина, яка час від часу приходить покрутитися, покричати "Банду геть!", а як людина, що бере на себе якусь відповідальність, – я долучився після 24 листопада. Нагадаю, тоді, 24 листопада, вперше за 9 років відбувся наймасовіший мітинг – було понад 100 тисяч людей.

Увечері 24 листопада на Європейській площі почали розбивати намети. Відбулося роздвоєння Майдану. Тривали суперечки, хто до кого мав приєднатися. Я був серед тих, хто намагався об'єднати два табори. Через загрозу з боку міліції зачистити Майдан, а також потребу в налагодженні якоїсь координації, я тоді вперше залишився на ніч на Майдані.

Наступного дня ми зустрічалися так званою Координаційною радою, куди входив Мустафа Найєм, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар, Василь Гацько, Ігор Луценко, Дмитро Крикун, Світлана Заліщук, Богдана Бабич… Усіх зараз не назву, тому що один із моментів, який мене відверто дратував, полягав у тому, що ця Координаційна рада була фактично нефіксованою. Вона була якась плавуча, сьогодні прийшли одні, завтра – інші. Тобто кістяк був, звісно, але я вважав, що з погляду менеджменту це цілковито неправильно, бо не зафіксовано точну кількість людей, які приймають рішення. Відповідно, як ми можемо добиватися їх виконання? Це відбувалося в режимі такого собі творчого хаосу.

29 листопада, коли стало відомо, що Угоду про асоціацію з Європейським Союзом підписано не буде, на Майдані почали обговорювати, що буде далі. Студенти сказали, що вони вважають за потрібне переходити до інших форм протесту, треба готуватися до 2015 року, треба, можливо, зараз розійтися, з тим щоб почати будувати структури для протестних акцій на майбутнє. Але всі: й політики, й громадські діячі, й студенти погодилися, що потрібна якась масова акція 1 грудня.

Як на мене, це відіграло ключову роль: коли студенти оголосили про згортання акції, не було остаточно вирішено, що ми робимо з тими людьми, які є на Майдані, чи залишатися їм до 1 грудня, чи розходитися. Фактично рішення однозначного не було.

Про створення Громадського сектору Євромайдану

30 листопада, можна сказати, було започатковано утворення, яке потім стало Громадським сектором Євромайдану. Це люди, які взяли на себе відповідальність за юридичну й соціальну допомогу постраждалим від розгону Майдану та підготовку акції 1 грудня. Частина з них – ті, що були під стелою, – потім продовжили цю роботу.

Громадський сектор Євромайдану взяв на себе розселення людей. Дерев'яними будиночками на Майдані опікувалися ми: там роздавали теплі речі, фіксували людей, розселяли їх. Оленка Подобєд-Франківська займалася розселенням. Ігор Кулик відповідав за розселення на одному з наших найбільших об'єктів – це "КиївЕкспоПлаза". Максимально там жило десь 5–6 тисяч людей.

Нам важливо було надихати й пояснювати потенціал ненасильницького спротиву. Через це, власне, ми проводили лекції.
 

8 грудня робили так звані миротворчі патрулі: трошки заспокоювали настрої людей, тому що була загроза провокації, як було 1 грудня, і що це може перейти в насильство.

До 8 грудня вже був більш-менш відпрацьований механізм Громадського сектору Євромайдану як невеликої організації. Хоча вона могла нараховувати до сотні людей.

Про штурм Майдану силовиками 11 грудня

Ніч із 10 на 11 грудня для мене одна з найдраматичніших на Майдані. Настрій був просто феноменальний. Може, буду говорити якимись патетичними словами, але все це передає ту атмосферу.

Люди були готові померти. Ми не мали з собою нічого, абсолютно нічого. Була страшенна тиснява, було дуже важко, але ніхто не збирався відходити.

Враження від тієї ночі були дуже дивні: не вірилося, що це сталося, не вірилося, що ми перемогли. Відчувалося неймовірне піднесення.

Це була найбільш епічна ніч на Майдані, вона брала якоюсь щирістю. Ми нічого не мали, крім себе самих, крім своєї честі й гідності – це вся була наша зброя.

Про закони 16 січня

16 січня, після ухвалення диктаторських законів, чекали можливого введення надзвичайного стану. І ми тоді досить серйозно почали розробляти плани навіть переходу в підпілля. Тобто хто з ким як має контактувати, хто куди має виїхати. Вже на повному серйозі говорили про речі, про які раніше й мови не було.

Настало 19 січня. Ми думали зробити цей протест радше веселим, щоб показати абсурдність цих законів. Через це закликали людей зробити касковий день – від слова "каска". Люди приходили хто в баняках на голові, хто в розфарбованих касках. Але настрою це не змінило, настрій був дуже тривожний.

Політики знову вийшли на сцену, традиційно від них не було чути конкретних пропозицій. Люди були дуже обурені, тому що чекали, що закони 16 січня змусять політиків об'єднатися, і вони врешті вийдуть із єдиною позицією й запропонують єдиного лідера. На дерев'яні будиночки повилазили люди з великими банерами, на яких написали: "Лідера або йдіть геть!"

Про Антимайдан і силовиків

Ми намагалися знайти контакт із людьми, які були на Антимайдані. Ба більше, ми навіть влаштували акцію на Миколая, 19 грудня. Переодягнений Ігор Кулик, який із великим мішком із подарунками (в ньому були шкарпетки, рукавички) пішов туди і, розповідаючи про українські традиції, хотів роздавати ці подарунки за умови, якщо хтось розкаже, яку гарну справу зробив минулого року.

Було дуже кумедно. Люди кидалися на нього, ледь не розірвали: "А мне носки, а мне носки, а мне варежку дай!" Тобто, їм не важливі були всі ті речі, які він пробував до них донести – а важливими були матеріальні цінності.

Це, на жаль, були різні світи. Світ радянського минулого, в який нас хотіла зіштовхнути влада, – це світ, де матеріальні цінності понад усе, де немає віри, де немає бажання допомогти один одному. Вони ж постійно між собою страшенно сварилися.

Свою ницість вони заглушували алкоголем: там постійно відчувався запах алкоголю, якого ніколи не було чутно на Майдані. Вони не хотіли бачити цієї реальності, вони не хотіли бачити, що вони – раби. Ми намагалися якось достукатися до них, але це було дуже важко, особливо коли з'явилися тітушки – з ними не було про що говорити. Це були люди, налаштовані на те, щоб бити і вбивати.

"Беркут" уявив себе елітарним підрозділом, якому дозволено все. Ми потім дізналися з документів, які набули поширення, що були зустрічі "Беркуту" з Януковичем, на яких він гарантував, що захистить їх. І він справді до кінця їх не здав. Тож вони почувалися в суспільстві такими особливими, що їм дозволено все.
 

І те, що вони виробляли на Грушевського, коли стріляли по очах – це для них був спорт, скільки хто очок заробить. Вони відчували свою вищість, почувалися мисливцями на сафарі.

Можливо, саме тому вони посипалися 20 лютого: не сподівалися на такий спротив. Коли 20 лютого люди кинулися в атаку і з боку майданівців теж почали лунати постріли (там небагато тої зброї було, але таки була), коли серед беркутівців почали з'являтися перші загиблі, вони перелякалися – раптом дичина перетворилася на мисливця.

Про цінності Майдану

Загалом Майдан був антирадянським повстанням. Я кажу так не тому, що я історик, який займається антирадянськими рухами, а тому що те, що хотіла робити влада – це повернути нас у радянське минуле всіма тими страшними судами, сваволею, викраданням людей, цензурою тощо. Люди проти цього повстали.

І, напевно, тому для Росії цей Майдан був бандерівським, адже головний антирадянський герой – Степан Бандера.

Це було повстання за демократію, європейські цінності, українські цінності. Через це воно й було антирадянським повстанням.

Чи переросте це повстання в революцію, покажуть теперішні події. Тобто Майдан ще не закінчився, він має й може перерости в системні реформи – й тоді ми зможемо говорити, що це справді відбулася революція, що він став революцією. І тоді, сподіваюся, не буде потреби нового Майдану.

Я негативно ставлюся до закликів проводити новий Майдан, тому що я переконаний: ми ще цього не завершили.

Згадується анекдот, коли якийсь волоцюга дивиться на своїх брудних нещасних дітей і думає, чи цих помити, чи нових зробити. Отак часто виглядають українці: замість довести цей Майдан до пуття, починають говорити про новий Майдан.

Про героїв Майдану

Героїв Майдану дуже багато. Це звичайні люди, чиїх імен ми часто не знаємо. Якось у січні зустрів бабцю з дідусем, які йшли на барикади на Грушевського з лижними палицями радянського зразка, "наших защищать". Пам'ятаю бабцю, яка принесла шпроти й сир, щоб нагодувати протестувальників.

Героями є, в основному, невідомі люди. На жаль, це ті люди, яких ми не ідентифікуємо, на жаль, вони не розкажуть нам своїх історій. Ми зараз намагаємося залучити до нашого проекту максимальну кількість людей, записуючи їх. Я переконаний, що саме тих героїв ми не знайдемо, бо вони стали іншими, вони повернулися до свого звичайного життя.

Я підтримував ідею, що в Києві має бути вулиця Небесної сотні і що це має бути саме вулиця Інститутська. Я негативно поставився до того компромісу, в результаті якого лише частину Інститутської назвали вулицею Небесної сотні, а решта залишилася Інститутською. Вважаю, що в таких питаннях компромісів не повинно бути. Ми повинні вшановувати загиблих повною мірою.

Думаю, має бути якийсь Музей Майдану, якщо в широкому розумінні говорити про три Майдани, які були в Україні: у 1990-му, 2004-му та 2013-2014 роках.

Надзвичайно важливо зафіксувати пам'ять про те, що відбулося: записати спогади людей. Тому що, знаєте – в майбутньому нам дуже знадобиться пам'ять про те, якими героями ми були в минулому, щоби знову не стати негідниками.

Про революцію й те, що буде потім

Як змінив мене Майдан? Я дуже постарів, і далеко не на рік. Думаю, ще довго буду відходити від того, що сталося. Хочеться вірити, що став розумнішим.

Досі важко це все згадувати, важко дивитися фотографії, фільми. Є відчуття провини, яке полягає в тому, що ми були недостатньо готові. Я постійно повторюю, що головним убивцею на Майдані була імпровізація. Якби ми були більш готові, більш синхронізовані, ми могли би врятувати багато життів.

На Майдані для мене відбулося повторне відкриття. Приблизно таке ми бачили під час помаранчевого Майдану: наскільки більшою мірою проявилася жертовність людей, наскільки люди були готові платити своїм здоров'ям і навіть життям, щоб перемогти. Наскільки люди здатні об'єднатися.

Але до всього треба готуватися. І найкраща імпровізація – та, яка 10 років готується.

З іншого боку, слід розуміти, що революцію підготувати неможливо. Можна самому підготуватися до революції. Коли спалахне революція, ніхто не може знати, це абсолютно стихійний процес, його неможливо прорахувати. Але важливо, коли вона спалахне, щоб ми були готовими. Цього разу ми готовими не були.

Не можна думати, що проблему можна швидко вирішити силовим методом.

Була така впевненість, і багато хто на Майдані був переконаний, що тільки завдяки подіям на Грушевського революція перемогла. Я переконаний, що ні. Я переконаний, що революція перемогла б і ненасильницьким методом, хоча це було б пізніше. Можливо, це дало б нам шанс дозріти більше до того, щоб перемогти Януковича.

Віра в те, що проблеми вирішуються швидко і силовим шляхом, – погана. Але така віра у швидкі рішення (зважаючи на війну) посилюється.

А війна передбачає тільки такі рішення. Я сподіваюся, вона не перекинеться на громадсько-політичне життя. А такі тенденції, на жаль, є. Люди хочуть швидких, моментальних рішень. Якщо хтось не подобається, його слід усунути, й так далі. Так не повинно бути. Так ми провалимося у дуже страшні речі.

Кожна революція має шанс трансформуватися у справжні зміни. Революція – це страшенний спалах енергії, яка мусить кудись витратитися, вона не зникає сам по собі. Якщо є певна революційна еліта, яка готувала і проводила цю революцію, вона може взяти на себе відповідальність, бо має легітимність через те, що брала участь у цій революції.

Класична революція (на мій погляд – найкраща) – це американська революція. Коли Джордж Вашингтон – учасник боїв, генерал, якого всі поважають, зумів трансформувати революційну енергію на творення держави. Втім, тоді теж було важко, хтось хотів продовжувати революцію, щоб не було взагалі ніякої держави.

Інший приклад, – поганий приклад, який слід пам'ятати, – це Французька та Російська революції. Під час них був величезний спалах енергії, сподівань. А далі ця енергія пішла на те, щоб розібратися, хто був більшим революціонером, хто більше заслуговував будувати майбутнє. Почалися страшні чистки, терор. І влада вже утверджувалася не за рахунок того, що змінювала країну на краще, а за рахунок страху. І це перетворило революцію на протилежність того, задля чого вона робилася.

Україна зараз зависла в ситуації: революція триває. І дуже багато залежить від теперішньої влади і, звісно, від громади, яка має її підтримати – але насамперед від влади.

Ми маємо владу, яка прийшла до керма країни не в результаті того, що вона була головним революціонером. Ми прекрасно розуміємо, що ані Арсеній Яценюк, ані Петро Порошенко – це не ті люди, завдяки яким відбулася революція; це ті люди, які скористалися – в позитивному чи негативному значенні, але скористалися – цією революцією.

Але хай би вони нею скористалися не тільки для себе як політиків, а й на благо держави – це ми їм можемо дозволити, це ми їм делегуємо.

І вони можуть отримати свою легітимність, щоби вгамувати революційну енергію, тільки тоді, коли покажуть якісь реформи. Вони – невдалі революціонери, але можуть бути хорошими державними керівниками. Якщо вони й надалі, як останні кілька місяців, топтатимуться на місці, ця енергія може змести і їх, а то й цілу державу.

Багато кажуть про те, що революція породила війну на сході України. Це до певної міри так, але не зовсім.

Я думаю, що війна почалася 21 листопада, коли було відкликано рішення про можливість європейської інтеграції. Далі це були лише наслідки, бо якби не було Майдану, Україна вся була б у кращому випадку така, як Білорусь, а в гіршому – така як "ЛНР" та "ДНР". Нас прямували втому напрямку. І наш спротив дозволив країні не провалитися так глибоко.

На жаль, не всій країні. На жаль, частину захопила Росія, окупувавши Крим, а ще частина, окуповані терористами території, все-таки провалилася в це минуле.

Про перемогу

Нині є відчуття певної перемоги Майдану. І через це, я вважаю, 21 листопада ми повинні відзначати як свою перемогу. 20 лютого ми повинні вшановувати тих, хто загинув. Але ми маємо розуміти, що ця жертва дала нам шанс. Шанс – це також перемога.

Дехто каже, мовляв, яка ж то перемога, якщо ми опинилися в іще гіршій ситуації. Я в таких випадках наводжу аналогію з комп'ютерною грою: ми перемогли на одному рівні, спустилися чи піднялися на інший рівень, де тільки чортики страшніші. Але ми повинні боротися з тими страшнішими чортиками.

Ми перемогли на попередньому рівні. І ми повинні про це пам'ятати.

Пам'ять про цю перемогу має надихати нас зараз.

Пам'ять про цю перемогу хотіла би стерти зараз Росія. Тобто, вона хотіла би, щоб ми уявили себе лузерами, які нічого не досягли, дарма пролили кров, а влада в нас така, як і раніше, нічого не змінилося. Це те, що зараз намагається поширювати російська пропаганда.

На мою думку, загроза наступного Майдану існує. Я поки що сприймаю її як загрозу. Можливості довершити цей Майдан поки що є. Особливо яскраво вони намалювалися зараз, коли ми отримали ніби проєвропейську більшість у парламенті, ніби професійний уряд, і президента, нібито спрямованого на реформи.

Тобто весь пакет інструментів, щоби змінити країну, є.

Якщо ним не вдасться скористатися, це може призвести до соціального вибуху, який почнеться не з піаніно під адміністрацією – а одразу з Грушевського й коктейлів.

Я готовий зробити все, щоб реалізувати цілі, поставлені цим Майданом. Вважаю, що потрібно дотиснути все, що можна, з цього Майдану. Навряд чи я буду стояти осторонь, якщо знову почнуться якісь соціальні заворушення.

На якому я буду боці? Будемо бачити, хто їх підніматиме. Але я хочу вірити, що влада все-таки розуміє, що цього допустити не можна.

"Майдан: усна історія" – проект Українського інституту національної пам'яті та громадської організації "Фонд збереження історії Майдану" з метою зібрати відео– та аудіосвідчення активістів Євромайдану про події зими 2013–2014 років. Ці записи стануть основою для архіву Майдану та слугуватимуть джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів та ін. У майбутньому матеріали будуть доступні широкому загалу, а також будуть використані в експозиції Музею Свободи/Музею Майдану.

Кожен, хто хоче залишити свої спогади для архіву, може зателефонувати (044) 253-15-63.

Над інтерв'ю працювали Наталія Машталер, Тетяна Привалко

http://life.pravda.com.ua/society/2014/12/26/186659/


 Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир Михайлович В’ятрович – 36 років, історик, публіцист, громадський діяч. Очолює науковий центр в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». В 2008-2010 роках на посаді Директора архіву Служби безпеки України провів розсекречення раніше таємних архівів КҐБ і організував відкритий доступ до них. У 2010-2011 роках – старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). У 2012 році працював з документами Інституту Гувера (Стенфордський університет, США). У 2002 році В. В’ятрович заснував Центр досліджень визвольного руху (ЦДВР) www.cdvr.org.ua – неурядову дослідницьку установу, яка з 2012 року є членом Європейської платформи пам'яті і сумління. ЦДВР у співпраці із Службою безпеки України у 2009 році став співтворцем Національного музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові в колишній в'язниці КҐБ та Гестапо. Відстоюючи право на доступ до архівів радянського періоду, у 2013 році ЦДВР спільно з Львівським національним університетом імені Івана Франка відкриває Електронний архів avr.org.ua з понад 14-ма тисячами документів. Автор шести книг, співавтор трьох. У 2013—2014 активний учасник Громадського сектора Євромайдану.

Автор книг «Сотенний “Бурлака”» (2000), «Рейди УПА теренами Чехословаччини» (2001), «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи» (2006), «Друга польсько-українська війна. 1942–1947» (2011, 2012), «Історія з грифом “Секретно”» (2011), «Історія з грифом “Секретно”. Нові сюжети» (2012); співавтор «Армія безсмертних. Повстанські світлини» (2002),  «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених» (2007, 2008, 2011); «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (2012); редактор наукового журналу «Український визвольний рух» (2003–2008); упорядник збірника «Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА» (2011).
 
14 грудня 2013 року у Києві пройшли загальні збори Центру досліджень визвольного руху

До виконавчого органу ЦДВР — управи — обрано: Аліну Шпак (директор ЦДВР), Андрія Когута, керівника проекту «Електронний архів визвольного руху», Ігоря Кулика, експерта з доступу до архівів, та Лідію Тополевську, керівника програм ЦДВР.

Аліну Шпак призначили першим заступником директора Українського інституту національної пам'яті

.volynnews.com/news/authority/volynianka-obiymaye-posadu-v-ukrayinskomu-instytuti-natsionalnoyi-pamiati/

А ось тут zik.ua/ua/news/2010/06/17/233334 невідомий дописувач описує особливості "карєрного росту"
Відповісти | З цитатою

Коментар Богдана Гордасевича: саме в ніч з 10 на 11 грудня добирався до Києва з тим розумінням, що назад додому можу вже і не повернутись. З того, що побачив на власні очі і що знаю - це була видатна подія, дійсно Революція Гідності, як наступна якість після Революції Свободи - "Помаранчевої", коли ми відстояли право обирати собі свою владу. Сучасні події вже відкритої війни чітко показали, що було рушійним для обох революцій в Україні 2004 та 2013 років: протистояння і боротьба двох світоглядних ідей Людини Вільної та Людини Раба. І що найгірше: люди-раби вимагають, щоб всі жили, як вони, бо так є правильно, а все інше є зло. За СРСР люди були рабами-власністю держави і багато хто цей стан визнав як нормальний і звиклися з ним, а тепер жалкують за втраченим "стабільним життям", як і влада сучасної РФ твердо вірить, що Україна і її народ є їх власністю. Їх ВЛАСНІСТЮ ! Або ж ми станемо власністю США - іншого не дано! Для них, але не для нас! Ми - не раби! Свобода і честь - це ми українці!

Огляд блогосфери від ZAXID.NET за 30 грудня 2014 р.




Що це було? Степан Бандера і Надія Савченко
26 грудня 2014 56 0
Олег Оленюк, громадський діяч

Мене досі бентежать сумніви: якою справжньою метою керувалися автори псевдо документального фільму «Секрети Бандери», що вчора увечері з'явився в етері «1+1»? Вони хотіли нагадати вже призабуті радянські міфи про провідника ОУН, чи в стилі жовтої преси намагалися виставити про людське око стандартний набір вад типового українського політика – схильність до подружньої зради, звичка половинити надані для політичної діяльності кошти, невтримний популізм, тощо?

Але мене найбільше вразила схильність «плюсів» вибірково підходити до фактологічної аргументації. Так, у першій частині фільму, де автори мають намір довести тісну співпрацю Степана Бандери з Абвером, вони як на істину в останній інстанції посилаються на свідчення полковника Ервіна Штольца, схопленого у 45-му році радянськими спецслужбами. А вже наприкінці фільму, коли йдеться про Нюрнберзький процес, на якому представники СРСР хотіли кинути камінь в бік провідника ОУН, скориставшись при цьому начебто свідченнями того ж Е.Штольца, автори, як і судді трибуналу, ставлять під сумнів ці «свідчення», що були отримані не в результаті відкритого допиту офіцера Абверу, а надійшли до суду у вигляді машинописних стенограм начебто показів. Але якщо Нюрнберзький трибунал відкинув покази Штольца, заготовлені в НКВД, як вельми сумнівні (у частині співпраці Бандери з нацистами), то чому на тих же самих підставах не поставити під сумнів й інші «факти», отримані зі слів Штольца. Адже радянська пропагандистська кампанії дискредитації Бандери не обмежувалася Нюрнберзьким процесом???

З огляду на нашу нинішню ситуацію – це теж саме, що визнавати Надію Савченко «навідницею» когось при загибелі російських журналістів-терористів, але в той же самий час сприймати як доконаний факт те, що в момент, коли вато-преса потрапила під обстріл Савченко вже була захоплена у заручники й вивезена на територію Росії.

Вже не кажу про силу силенну тверджень, які грунтуються виключно на припущеннях авторів як то, наприклад, про вишкіл, який міг проходити Бандера під керівництвом офіцерів Абверу у Гданській політехніці. Або ж про «абсолютно незначну» роль ОУН в організації та боротьбі УПА. І це при тому, що автори тут же визнають командира УПА Романа Шухевича одним з провідників ОУН!?. А далі, щодо ролі Шухевича. Автор справедливо називають генерал-хорунжого «Чупринку» (цей позивний у фільмі не згадується) очільником боротьбі УПА на українських теренах і бідкаються, мовляв: «Чому вся слава дісталася Бандері?»…

Але ж, друзі, в історії завжди на чільні місця виходять організатори державницьких націонал-визвольних проектів, а не польові командири, котрі вели збройну боротьбу. Запитайте у нинішніх керівників ПАР, хто такий Нельсон Мандела, а хто стояв за повстанням в Соуето, чому цих людей не часто згадують? Саму подібну постановку питання сприймуть за прояв історичного нігілізму чи навіть ідіотизму. До речі, чому у фільмі жодним словом не згадали про Третій великий збір ОУН з матеріалів якого якраз і стає зрозумілою реальна роль Бандери в українських національно-визвольних змаганнях.

Але на «плюсах» зробили вигляд, що про таку подію ніби то не чули… Утім, для мене тиха «анти бандерівщина» (в сенсі приниження ролі Степана Бандери в українській історії) не дивина, адже ще з середини 90-х пам’ятаю нинішнього генпродюсера «1+1» як затятого українофоба, котрий усіх проукраїнськи налаштованих політиків та журналістів називав не інакше, як «національно стурбованими»…

http://zaxid.net/news/showNews.do?shho_tse_bulo&objectId=1335335

Коментар Богдана Гордасевича: Щиро вдячний автору за викриття гнилизни в українських ЗМІ стосовно особи Степана Бандери, але все пізнається в порівнянні, тому варто вказати на правдиві приклади інформації про Степана Бандеру: фільми, книги, дискусії тощо. Але на джерела нема жодного натяку, отже хто правий - невідомо. Як залишилось невідоме і прізвище українофоба генпродюсера «1+1» через цнотливість автора чи обережність?


На жаль, "совок" Батько за сина
29 грудня 2014
Богдан Яременко, дипломат, голова правління БФ «Майдан закордонних справ»

Відповідь на питання про сина-депутата є найскладнішою для Порошенка. Власне, це і є лакмусовий папірець, який наочно демонструє, що Петро Олексійович, по суті, такий самий "совок" легітиміст, як і його попередник. Для нього незрозуміла моральна сторона питання. Якщо хлопцю 30 і він набрав достатню кількість голосів - значить може бути у Верховній Раді.

Неготовність оцінювати свої дії і позицію з точки зору моралі, суспільної думки - це те, що не дасть президенту Порошенку об"єднати Україну.

Суспільство хоче, вимагає, а часто вже й відповідає критеріям значно вищим, ніж вимоги законів, які, як ми багато разів бачили і ще побачимо, можуть легко змінюватися відповідно до якоїсь коньюнктури.

Політики поки що вчаться відповідати вимогам закону. Це і є причною суспільного неспокою в Україні. І Петро Олексійнович зовсім не допомагає це напруження знімати.

  Коментар Богдана Гордасевича:  Дуже точно згадано "совок" і ним є власною персоною Богдан Яременко, тому що аби на владу дзявкати, а зміст в чому? Мораль де? А ти, сука, скільки часу провів в АТО, як Порошенко-молодший? На передовій! Тиждено? Два? Ніколи в АТО, бо "Дипломат, голова правління БФ «Майдан закордонних справ»" Я так бачу тут в ZAXID.NET переважно гниди і гади зібрались у блогах, або про таких кажуть ще як ДПХ: добровільні помічники ...уйла.


Ну, що, в сухому залишку... Маємо Петра Безгрішного
29 грудня 2014
Євген Кузьменко, журналіст. працює в проектах "Третє око" і ЦЕНЗОР.НЕТ

Петро Олексійович краще за всіх все знає, адже у нас немає того обсягу інформації і повноважень, як у нього.

Петро Олексійович з розумінням ставиться до помилок журналістів і радить все перевіряти ще.

І найголовніше - сам Президент не допускає помилок. Принаймні, за всю прес-конференцію я не почув жодної згадки про це.

Що ще? Ах так: він не порушує законів.

Загалом, ласкаво просимо в Обитель непогрішності.
http://zaxid.net/news/showNews.do?nu_shho_v_suhomu_zalishku&objectId=1335586

Коментар Богдана Гордасевича: Під час прес-конференції мене жахав убогий рівень журналістів з українських ЗМІ, які нормально поставити запитання неспроможні були, а все якісь провокаційні промови виголошували, і цей матеріал тому підтвердження - ото й усе, що пан журналіст виніс з 2-годинного спілкування з президентом своєї країни? "Сухий осад" і не більше? Скільки звивин у мозку - стільки і думок? Явно пан отримав класичну "совкову" освіту за спеціалізацією журналіст-практолог. От і навиковирював...


Чому бюджет поганий?
Питання навіть не в тому, що щось комусь скорочують або урізують. І не в тому, що урізують не тим і не те
 26 грудня 2014 33 0
Петро Олещук, політолог

Скорочувати витрати потрібно. Розбиратися з цим "соціальним" болотом потрібно. Проблема в тому, що єдиний сенс урізувань і посилення податкового преса - це "підбити баланс". Щоб показати МВФ, що, мовляв, ми зменшили витрати - давайте кредити. Ніякої осмисленості у всіх цих скороченнях немає і близько.

Ось, наприклад, є якесь установа. Ми йому урізуємо бюджет на 75%. Все добре. Всі задоволені. А ніхто не задає прості запитання. А 25% бюджету навіщо цій установі? Чи зможе вона щось на них зробити? І що вона робить? І чи потрібно воно? Що воно давало на 100% бюджету? Або десь скорочуємо 10% штату. А що роблять залишилися 90%? Чому 10 а не 13 чи 9? Чи, може, потрібно прибрати 70%? Хтось про все це думав хоч 5 хвилин?

І так - у всіх галузях. Скорочувати потрібно не для того, щоб звести доходи з витратами. Скорочувати потрібно те, що не потрібно. Просто сісти і подумати. Чи виконує якусь суспільно корисну функцію те чи інше відомство? Якщо ні, то йому потрібно не скорочувати бюджет, а його треба ліквідувати. Якщо користь є, то бюджет потрібно збільшувати.

Тому державний бюджет потребує не скорочення, а перегляду принципів витрат.

І якщо це не буде закладено зараз, то нас чекає ще рік топтання на місці.

http://zaxid.net/news/showNews.do?chomu_byudzhet_poganiy&objectId=1335313

Коментар Богдана Гордасевича: А тепер поставте подумки під цим матеріалом будь-яку дату року і до кожного бюджету цей матеріаль підійде, бо він псевдо-розумний. бо хтось має "просто сісти і подумати", а атор матеріалу того не спроможний зробити. Чому не сказано конкретно: це не потрібно, а це потрібно - чому? Ясно чому: то треба вивчати, знати всі деталі, обдумати добряче, але якщо можна навести абстрактну аналогію і з того сзробити навіть не висновки, а купу запитань - і ось є матеріал для блогу і піару: "Ах який я розумний!"
Легко заявляти: "Тому державний бюджет потребує не скорочення, а перегляду принципів витрат." Все правильно, але де перелік тих принципів у автора - нема! А хто їх має озвучити? Знову Александр Сергєєвич Пушкин?
Особисто я вважаю необхідним радикально ( але не за Ляшком!) змінити принцип оплати праці і видавати людям максимальну дольову частку заробленних грошей "на руки", а вже далі люди  вирішать самі, що на освіту, що на житло, що на медицину вони будуть витрачати. Високі зарплати і низькі соціальні податки - основа нової економічної політики в Україні!



Часто доводиться чути, що ми "програли інформаційну війну" з Росією

Але якби ми справді програли інформаційну війну, то:
 25 грудня 2014
Володимир Єрмоленко, блогер

а) нас би у міжнародних колах офіційно назвали фашистами, і перестали би мати з нами справу.

б) майдан би в Європі називали "державним переворотом".

в) ЄС ніколи не вирішив запроваджувати санкції, які вимагають консенсусу всіх держав ЄС (а серед них - достатньо російських троянських конячок, і навіть вони вимушені голосувати за жорсткі дії)

г) нам би ніхто не відкривав би ринок в односторонньому порядку, як це зробила Європа (попри те, що ми свій ринок не відкриваємо, а хочемо навіть піднімати тарифи, що є нонсенсом). Нам би також ніхто не давав грошей.

д) союзники Росії не були би такими маргінальними (а в Європі це - здебільшого екстремістські ультраліві та ультраправі партії; центристські сили більш-менш розуміють, хто такий пу)

е) зараз би всерйоз обговорювали зняття санкцій та повернення до business as usual (цього поки не стається)

є) нас би критикували значно більше (і, до речі, є за що - від відсутності реформ - до нашої сліпоти до гуманітарної катастрофи на сході та схильності до нової етнізації українського політичного проекту) тому теза про те, що ми програли "інформаційну війну", сама є інструментом інформаційної війни. Це такий генератор передчасного розчарування.

Проблем, звісно, купа. Але позитивних речей теж достатньо.
http://zaxid.net/news/showNews.do?chasto_dovoditsya_chuti_shho_mi_prograli_informatsiynu_viynu_z_rosiyeyu&objectId=1335207

Коментар Богдана Гордасевича: Нарешті щось дійсно розумне в ZAXID.NET знайшов, а то начебто наше ЗМІ, але чомусь все українське критикує і наче працює на рефів у їх інформаційній війні. А позитиву куди більше в Україні від негативу і якби ще всі журналісти були не "совками", а як пан  Володимир Єрмоленко - все було б значно динамічніше в позитивному оновленні нашої держави.


100%, 5 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

Путіну треба дуже вчасно померти

Віхи тижня: ведуча - Катерина Моржецька

 

Володимир Крижанівський: «Путіну треба дуже вчасно померти, щоб не було катаклізмів в Росії»

Наш гість – перший надзвичайний посол України в РФ 1992-1994 років Володимир Крижанівський. Сьогодні ми поговоримо про засідання Вищої Євразійської економічної Ради, звіт Лукашенка та Назарбаєва та про стосунки України і Росії. Як ви розцінюєте результати візитів президента Білорусії та президента Казахстану до України?

Говорити те, що ми знаходимось в якомусь відірваному світі від інших, це ж неможливо. Казахстан доволі далеко, але в нього багато спільного з нами. Ми маємо дуже складного сусіда, і білоруси також мають такого складного сусіда. Ви пам’ятаєте недавні заяви щодо незрозумілих країн пана Путіна. Тобто це про Україну, Білорусію, Казахстан. Для нього незрозумілі, тому що він взагалі їх вважає недокраїнами, взагалі не країнами. Це дуже стривожило взагалі. Якщо в дуже напруженому стані знаходяться країни Балтії, то можете собі уявити, як знаходиться Білорусь. Країни Балтії, що б там не говорили, що НАТО їх виручить в самий складний момент, але все ж таки вони мають велику надію на цю парасольку. А що можна говорити про Білорусь? Становище цих країн доволі складне. А потім страшенний раптовий обвал російського рубля. Обвал набагато швидше відбувся, ніж у нас. Тому для білоруської економіки це надзвичайно тяжко.

Складається враження, що якщо Лукашенко розраховує на свою харизму, то Назарбаєв швидше на дипломатію. Візит до України це спроба зробити місток до ЄС?

Перше, вони хочуть позначити і показати себе друзями України для того, щоб Захід щонайменше звернув на них увагу і взагалі до певної міри зробив щодо них певні гарантії. Ви ж бачите, що такі гарантії вже з’явилися – заява пані Нуланд про те, що вони хотіли б розмовляти з Білорусією, а з Казахстаном вже давно говорять. В Казахстану теж складне положення. Він знаходиться між молотом і ковадлом. Тобто він між Китаєм і Росією. В них є уйгури, в них є поряд Сіндзян. Там теж проблемний район поряд з ними, який до певної міри орієнтується певним чином на Казахстан. Тому положення складне. Набагато складніше в Білорусії. Тому що торгівля, її більша частина, все-таки орієнтована на Росію. І коли раптом ти заключив контракт наперед на квартал і тобі будуть платити рублями, які потім стали вдвічі практично дешевші, тому що падіння рубля відбулося набагато швидше, ніж в нас…

Потім ми бачимо, що Митний Союз, який вже працює кілька років, насправді не дуже то й працює.

Так. Нємцов сказав: останні події показали, що в дійсності його не існує. Тому що перше, що зробила Росія, вона негайно сказала: як тільки ви підпишете угоду з ЄС, ми будемо закривати кордони для ваших товарів, тому що ми прекрасно розуміємо, що ви займетесь реекспортом європейських товарів. Це виглядає настільки недолуго і т.п. А що заробляє на цьому реекспорті країна, яка реекспортує? Європейські товари не такі дешеві. Як можна ще заробити на тому, що ти будеш перепродавати? А як з сертифікатопоходженням і іншими речами? Не так просто показати європейський товар і продати як свій. Це доволі складно.

Ця риторика в Росії вже триває півтора року.

Вони весь час кажуть: ми боїмося, що ви почнете займатися реекспортом. Це відмовка. Це спеціально для того, щоб тримати нас на цугундері. Тримати весь час нас в тонусі, щоб ми розуміли, поряд з ким ми живемо.

Як сприймати заяви білоруського лідера про всебічну підтримку України і лідера Казахстану, який готовий вугілля продавати?

Треба сприймати як розмови. Це, зрозуміло, дипломатія. Але сказавши „а”, вони не можуть сказати ”б” і раптом відмовити завтра і сказати: боже, ми ж забули, що це дуже далеко і це нам буде невигідно і т.і. Зрозуміло, що цього не скажуть. Це значно ближче, ніж ЮАР. Але зрозуміло, що вугілля казахстанське не надзвичайно якісне і антрацити, які є в нас, кращі. Але тим не менше це відкриті кар’єри.

Це дійсно буде факт, якщо це нам буде вигідно?

Назарбаєв не схожий на людину, яка говорить для того, щоб сказати. Він взагалі добре розмірковує, перед тим як щось сказати. Він достатньо досвідчений  і прекрасно розуміє  що до чого в цьому світі.

Сьогодні засідає Вища Євразійська економічна Рада. Чи стана ця Рада союзом, як вони планували, з 1 січня наступного року?

Дуже тяжко в це повірити. Тому що вже російська митниця з’явилась на білоруських кордонах щойно. Потім давайте розуміти, що становище Вірменії не можна порівнювати зі становищем Білорусії. Тому що Білорусія знаходиться на кордоні з Польщею, а Вірменія знаходиться на кордоні з Азербайджаном. Ільхам Алієв спить і бачить парад щонайменше в Степанакерті. Тому, зрозуміло, становище Вірменії набагато складніше, і вона більш ретельно ставиться до Росії. А Лукашенко грає, грає, грає. Поки що цікаво, щоб він не загравався. Хоча йому прийшлося віддати багато того, що має Білорусь. Але до цього часу калій він не віддав солігорський. Тобто певні речі до цього часу знаходяться в його руках, і все-таки він тримає економіку в більш-менш пристойному стані. Але відверто будемо говорити, якщо Росія дійсно озлиться, то становище Білорусії буде дуже і дуже складним. Тому 100% вірити в те, що він раптом буде проситися на якесь більш тісне спілкування з Європою  це буде, але говорити серйозно про щось дуже тяжко. Тому що йому надзвичайно тяжко вирватись з лап Росії. Надзвичайно тяжко.

Тим більше якщо він казав: якщо захоче, то в черговий раз стане президентом. Якщо він на це розраховує, то він розраховує як особистість. А якщо припустити, що цей союз таки буде, як це може позначитися на наших економічних стосунках?

Гірше вже тяжко щось придумувати. Тому що падіння товарообігу з Казахстаном досить суттєве. Це десь 30%. Ми маємо робити все можливе, щоб відкривати і все більше відкривати ринки європейські. Хоча це дуже складно. Надзвичайно складно. Але треба це робити.

Нам дають певні преференції. Інша справа, наскільки наші підприємці зможуть скористатися цією нагодою.

Під Кам’янець-Подільським знаходиться найбільший в Європі завод по виробництву курятини. Вони чекали і не могли дочекатися того, що відкриється європейський ринок. Вони ж продають курятину в 50 країн. Досить серйозно. І зрозуміло, що вирощувати курятину в нас набагато простіше, ніж де-небудь. Все-таки благодатна українська земля може давати дуже і дуже багато. Але ми будемо намагатись зробити все, щоб у нас була не перша переробка, а щоб у нас відбувалася друга, третя переробка с/г продукції. Тому що ми повинні завойовувати не соняшником, а олією.

Завтра має відбутися перше засідання в Мінську. Чи побачимо ми якийсь результат?

Чи побачимо ми? Зараз навіть бувають дні, коли у нас не гине жоден військовий. А життя людей коштує найдорожче. Тому дійсно все-таки гармати говорять менше, ніж говорять раніше.

Коли ви говорите, бувають дні, це звучить доволі сумно. Ці дні повинні бути постійно.

Вже все ж таки добре. Коли ти маєш дорослого сина і коли ти весь час думаєш, що він може загинути, це не передати. Я пам’ятаю, як мій син пішов в армію і я спав і бачив саме головне, щоб він не попав в Афганістан. А тут навіть і не можна сказати, тому що ти ж захищаєш свою Батьківщину. Він захищає. Дуже важливо робити все можливе для того, щоб не гинули наші хлопці і щоб ми могли працювати в мирних районах. Навіть в тих районах, щоб мир там був. Нам набагато буде легше довести тим людям, які там ще є, притомним людям, що тільки з Україною їх майбутнє.

Ви особисто – як дипломат, як людина, яка має досвід роботи, як посол України в Росії – вірите в те, що Путін не загрався і що він дійсно може зараз піти назустріч?

Ви ж бачите, що робиться. Днями за 1 гривню давали 4 рублі. А зараз дають 3,2 . А було ж місяць назад 2,5. З рублем відбуваються страшні речі. І тому не треба зловтішатися, що з ними таке. Від цього особливої втіхи не будеш мати, тому що поранений звір страшніший. Тому Росія в такому стані, як вона може бути, страшна. Тому що страшний цей лідер. І зрозуміло, він же розраховував на те, що він вийде тільки в виграші від цього всього. А він всюди програв. Він практично вже повністю виключений з «вісімки». І навіть двадцятки. А він дуже, дуже гоноровий.

Зараз російську економіку заганяють в глухий кут. Путін стверджує, що Росія до цього не має ніякого відношення.

Він весь час хоче показати, що він має план Б. Коли ці розмови, що вони там не беруть участі, я завжди згадую Маяковського: я не я, она не моя, и вообще я кастрат. Це жах якийсь. Невже ми не розуміємо? Він і сам каже: добровольці є там. Він може прекрасно заборонити їм їхати, але він хоче зберігати і тримати дулі в обох кишенях.

А не здається вам в цьому контексті, що зараз завдання Росії, і, можливо, це є план Б – розсварити українську владу? Порошенко позіціонує себе як президент миру. А у Турчинова і Яценюка зараз більш жорстка риторика.

Це заради прихованого конфлікту він зробив його головою РНБО? І заради прихованого конфлікту він намагається дати йому більше повноважень? Я думаю, що тут дві речі. По-перше, Петро Олексійович хоче, щоб не він один відповідав за все. Тобто він хоче все-таки розподілити до певної міри відповідальність.

А який план Б у нього може бути?

План Б в нього – тримати нас в тонусі. Намагатися зробити, щоб цей район весь час був для нас об’єктом тривоги, незадоволення місцевого населення, відвертого тероризму.

Сьогодні довелося почути і прочитати про те, що багато хто з цих терористів вже потроху складають зброю, тікають кудись. Пішли в них якісь розвали.

Ці люди практично ні на що більше і не здатні, і навіть якщо здатні, то просто немає умов для того, щоб вести якийсь інший образ життя. А що вони можуть робити, крім того, щоб грабувати?

Ну, рано чи пізно ці резерви закінчаться.

А що, вони знайдуть роботу? Вони до певної міри вже 8-9 місяців тільки цим і займаються.

Як варіант – пробувати шукати якісь ніші відходити в бік Росії.

А їх впустять в Росію? Я думаю, що взагалі не треба розраховувати на якесь дуже швидке замирення і на прозріння цих людей.

Скільки має відбутися раундів переговорів, щоб був якийсь видимий результат?

Тільки нарешті проведення реформ у нас, тільки нормальна українська армія, тільки санкції з боку Заходу можуть щось змінити. Перемовини з цими бандитами нічого не дадуть. Тут потрібно тільки одне – санкції, наша армія, наша спроможність проводити реформи.

Скільки це може тривати – 5, 10, 20 років?

Ні, що ви, це буде набагато раніше. Я думаю, що через два роки можна вже говорити про щось таке, що замирення буде суттєвим. І я взагалі боюсь, чи Росія не піде перепрошувати.

Мабуть, цього боятися не треба, цього треба прагнути.

Путіну перепросити – це переломитися.

Можливо, зроблять якось так, що Путін більше не буде при владі.

Росія завжди ототожнювалась з царем. Прізвище нинішнього президента Росії не Путін, а 100 доларів за барель нафти. Це його прізвище. А у Бориса Миколайовича було 12-15 дол. за барель нафти і не було чим годувати людей. І якби в нього було по 100 дол., то я дуже боюсь, чи не був би він десь під Львовом. І чи не захопив би він Прибалтику? Він же все-таки людина більш рішуча, ніж пан Путін. Менше боягузливий.

Сьогоднішня відмова України від позаблокового статусу, до чого це може призвести?

Це настільки передбачувано, те, що зробили ми, і те, що у відповідь роблять вони. Вони співають свою пісню, а ми свою. В мене таке враження, що ми співаємо в унісон. Ми співаємо свою українську пісню, а вони свою російську. Ну, нехай собі як знають божеволіють, конають. Нам своє робить.

Є питання до психологічного здоров’я лідера Кремля. Хто знає, як він реагує на черговий наш крок.

Він більш боягузливий, ніж Єльцин.

Єльцин не пішов відбирати Крим.

Ту армію російську і цю армію російську не можна порівняти.

Путін прийшов до влади і почав напевно з реформи армії.

Та всі реформи він почав робити після того, як підскочила нафта. Він побачив гроші, він побачив ще щось. А тоді положення було надзвичайно тяжким. Пам’ятаєте, «лодка утонула». Ви ж пам’ятаєте.

Слухач: Ви дипломат. Тому намагаєтесь все дуже тонко. А я хочу сказати: Росія робить свою справу. І ви прекрасно розумієте, що, повернувши собі Крим, вона повернула собі оце начало. Вона возомнила, і має певні на це аргументи, щоб порівняти себе з Росією за часів Миколи Великого.

Я бачу, якщо Микола Великий – це Микола Другий. Це людина, яка фактично мало трохи не знищила. Він так вчасно помер. Дуже вчасно помер. Мені здається, що пану Путіну теж треба дуже вчасно зараз померти для того, щоб не було катаклізмів в Росії. Катаклізми, які можуть бути в Росії, набагато будуть страшнішими, ніж те, що може бути у нас. Тому що ми народ багатотерпеливий.

Чого цей проект Новоросія в нього не пішов?

Не на той народ нарвався. Він попав на українців. Він чомусь думав, що ми абсолютно спокійно з’їмо, так як з’їдають росіяни все те, що він виробляє. Нам так тяжко, нам складно, нам сутужно зараз, але ми все-таки намагаємося вистояти.

І що, вони так і не зрозуміли нашу специфіку?

Вони ж хотіли нас привчити, зробити такими, як вони. І вони дійсно дуже помилятись. Тому що вони не думали, що цей нетлінний вогонь супроводжує наш народ споконвіку. Нам потрібні свобода і воля. І все-таки, що там не кажуть, ми європейці.

З моменту, коли ви були послом в Росії, і до сьогоднішнього що взагалі в Росії змінилось?

Відбулися взагалі певні процеси, які призвели до певних подій. Тому що молоді дуже не подобається. І коли вона прокинеться, їм буде дуже і дуже тяжко.

Наскільки українці змінилися за ці роки?

Змінилися всі українці. Мене потішили просто неймовірно російськомовні українці. Я просто в захваті від них.

Джерело: Ера Медіа
2014-12-27 04:30:02
http://eramedia.com.ua/article/213155-volodimir_krijanvskiyi_putnu_treba_duje_vchasno_pomerti_schob_ne/

Українські політологи про події року в Україні

Українські політологи про події року в Україні та на міжнародній арені



Надруковано 26.12.2014:  Оксана Лігостова, Руслан Дейниченко

Рік, що минає, був знаковим для України, кажуть політологи. Про неї знову заговорили в світі. Країна отримала ще один шанс перетворитися із території на чолі із клептократичним режимом на цивілізовану державу. Сталося немало важливих змін і в українсько-американських відносинах. Про їх трансформацію наші київські кореспонденти Оксана Лігостова і Руслан Дейниченко говорили із політичними експертами.

Овації під час промови Порошенка у Конгресі. «Закон про підтримку свободи України», підписаний президентом США. Рік, що минає, в українсько-американських відносинах позначений подіями історичної ваги. Україна вийшла з тіні під світло софітів – на авансцену світової політики.

Говорить політолог Михайло Винницький:

«Я би дуже хотів сказати, що це був рік, коли Україна стала центром інтересів Сполучених Штатів, але, на превеликий жаль, цього не можна казати. Україна стала значно вище в пріоритетах Сполучених Штатів.

Політолог Микола Рябчук, як здається, дещо сумнівається щодо місця України в американській політиці:

«Я не до кінця впевнений, що Україна стала пріоритетом американської політики. Тому що все-таки цим пріоритетом був і, мабуть, довго ще залишатиметься Близький Схід. Але, безумовно, Україна з’явилася на ментальній мапі американських політиків».

Винницький: «Позитив є, що Україну взагалі бачать. Тому що рік тому Україна це була якась така незрозуміла територія, яка на вільних відносно виборах обрала собі президента – двічі зека. Це була країна корумпована, це була країна олігархії, країна російських інтересів – і тут раптом стався Майдан».

Рябчук: «Євромайдан підтвердив, що це не було випадковістю, все перед тим. Ані незалежність у 91 році, ані помаранчева революція не були чимось таким, що трапилось ненароком. Так що це змусило багатьох західних політиків, зокрема американських, серйозніше поглянути на Україну. Що це не є безнадійний випадок, що це не є країна, яка приречена жити в авторитарних умовах».

Українці гордяться Революцією гідності. І нарікають на нерішучий Захід: санкції недостатні, летальну зброю не дали, безпеку гарантували на папері, але не змогли захистити.

Винницький: «На превеликий жаль, демократична адміністрація Сполучених Штатів під керівництвом президента Обами дещо консервативно змінює свою політику стосовно України. (І це, з української точки зору, не дуже радує.) Хотілося б, щоб політика Сполучених Штатів була більш схожа до політики Канади, де Канада була дуже активною впродовж цього року в підтримці всіх подій, які відбуваються в Україні. І хотілося б більше такої підтримки зі сторони Америки».

Рябчук: «Будьмо реалістами і не очікуймо занадто багато. Захід робить те, що може, я вважаю.

Американські парламентарі прийняли цілий ряд дуже важливих документів, резолюцій. І я вважаю, що політика американська загалом є раціональною і слушною, хоча українці мають багато підстав бути незадоволеними, українці завжди хотіли би більше: щоб і санкції були серйозніші проти Росії, і щоб допомога була ґрунтовнішою, зокрема, щодо озброєнь.

Заступник голови адміністрації президента України Валерій Чалий звертає увагу на важливість позиції США щодо України:

«Позиція Сполучених Штатів є абсолютно важливою для нас. Дуже багато говорилося про «Акт на підтримку свободи». Президент Обама підписав цей закон. Він відкриває нові можливості і з постачання зброї і введення нових санкцій проти агресора і з підтримки України. Дуже багато говорилося про постачання обладнання для оборони України. Зараз це є. І ми вдячні, що йде реальна співпраця і реальна взаємодія. Але найважливіше – це позиція США тримати єдність і солідарність з Україною усього світу. Особливо з Європейським Союзом. Цієї позиції США притримувалися відпочатку і до сьогоднішнього дня».

А тим часом Кремль з федеральних каналів переконує росіян: революцію в Україні фінансували Сполучені Штати. І весь нинішній кривавий конфлікт справа рук Заходу. Мовляв, Америка воює проти Росії, хоче відтягти Україну під свій вплив.

Винницький: «Американських інтересів в Україні немає. Отже, говорити, що це є якась американська війна, це безглуздя. Це безглуздя параноїка Путіна.

Те, що відбулося в 2014 році, настільки було шоком для Сполучених Штатів. Говорити про те, що Майдан фінансувався Америкою – якщо так, то я, очевидно, щось проґавив. Тому що як активіст Майдану я щось замало заробив. А фактично нічого не заробив».

Рябчук: «Україна далі перебуває на роздоріжжі цивілізаційному, і тут річ не в Америці і не в Росії. Очевидно, що вони мають свій вплив, ці країни. Причому це дуже різний вплив. Америка і взагалі Захід має вплив, який політологи окреслюють як soft power, м’яка сила. Тобто вона полягає у цивілізаційній привабливості, в принадності тієї моделі, яку вони пропонують, атракційності. Натомість Росія застосовує не так м’яку силу, бо в неї не так багато цієї м’якої сили, привабливості. Вона більше застосовує тверду, жорстку силу – мілітарну агресію, економічний тиск і шантаж».

Події року, що минає, увійдуть до підручників історії. української і світової. Аналітики впевнені: цивілізаційні зміни, точкою відліку яких став Майдан, впливатимуть на решту світу.

Винницький: «В основному 2014 рік це є рік України. І Україна стала суб’єктом сама для себе. Мені здається, що мова йде про певну внутрішню революцію, яка відбулася в Україні».

Рябчук: «Наша міжнародна репутація залежить насамперед від нас. Не тільки від того, як ми воюємо чи не воюємо на Донбасі, але й того, як ми боремося з корупцією в Києві, як ми проводимо реформи і так далі, від цього теж залежить міжнародна підтримка».

Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/experts-on-events-in-ukraine/2574861.html

Коментар Богдана Гордасевича: Як завжди аналіз поверховий, але принаймні реальний. А з цим висновком згоден повністю Рябчук: «Наша міжнародна репутація залежить насамперед від нас. Не тільки від того, як ми воюємо чи не воюємо на Донбасі, але й того, як ми боремося з корупцією в Києві, як ми проводимо реформи і так далі, від цього теж залежить міжнародна підтримка».

100%, 6 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

 

 

Тирани-вбивці






ТИРАН

Злоба моя і безсилля,
ницість свою збережіть.
битись, кусатись з безділля,
жадобу гріть і плодить…
Тільки б здобути всесилля –
владу до рук захопить:
стане тоді товсте гілля
трупом, як плодом рясніть...

Крові розіллються ріки,
гори воздвигну з кістя,
стану назавжди, навіки
генієм злого життя.
Буду чавити всім пики,
гадити без каяття,
слухать, як спів, ваші крики,
мать насолоду з биття.

О! моя лютість безкрайня!
Лихо ми будем творить!
Стане країна, мов стайня,
кинеться всяк догодить:
скажуть, яка жертва – крайня!
скажуть, що з нею робить!
О! моя лютість безкрайня –
весело буде нам жить!

Жорж Дикий, збірка «Мотлох»
Богдан Бо

Україна мала б запровадити санкції стосовно Росії

Україна мала б запровадити санкції і мінімізувати відносини з Росією

Надруковано 24.12.2014:  Радіо «Свобода»



Київ – Рік, що минає, у багатьох відношеннях став переломним для поступу української держави. Україна веде війну проти російського агресора і внутрішньої «п’ятої колони» за право повернутись до європейської спільноти народів. На цьому тлі політики, науковці і громадські діячі закликають розірвати стосунки з Росією як державою-агресором, і активізувати взаємини з ЄС і НАТО. Наскільки доцільна така категоричність, і як розвиватимуться українсько-російські стосунки?

Президент Петро Порошенко заявляє, що нормалізація стосунків з Росією можлива лише після повернення Криму і виведення російських військ та військової техніки з Донбасу. Відповідні заяви Порошенко робить під час міжнародних візитів і телефонних розмов із керівниками США та Євросоюзу.

Так, виступаючи перед депутатами Сейму Польщі 17 грудня. Порошенко, серед іншого, наголосив на необхідності створення новітньої системи європейської безпеки через агресію Росії проти України.

«Україна сьогодні перебуває фактично в стані війни. Росія анексувала Крим. Підконтрольні нашому східному сусіду незаконні збройні формування нарощують свою військову активність на Донбасі. Озброєння, військова техніка, які надходять із Росії, мають наступальний характер, і цим ми надзвичайно стурбовані… І в умовах, коли зруйновано політичну рівновагу, зруйновано стабільність в Європі, ми маємо шукати нові, спільні засоби забезпечення безпеки. І я говорю тепер не лише про Україну, яка зіткнулася з брутальною агресією», – наголосив президент України.

«Підкилимні» переговори тривають – експерти

Але, на думку незалежних експертів, Київ і Москва ведуть не публічні переговори, адже росіяни мають свої політичні й ділові інтереси в Україні, а українські олігархи не проти продовжити роботу на російському ринку. Тож ідейне, ідеологічне і ментальне «розлучення» України з Росією – процес складний, тривалий, тим більше, що Росія намагається відновити свій імперський статус, вважає київський історик і публіцист Сергій Грабовський.

«Візьмімо Британію та Ірландію. Ірландці боролись  за незалежність і воювали з британцями, і то була дуже жорстока війна з обох боків. Але і Британія, і Ірландія на сьогодні – демократичні держави, ось що важливо! Британія відмовилась від ролі імперії. Росія ж не є демократичною державою, і перспектив її перетворення на демократичну державу у найближчі десятиріччя немає. До того ж, Росія останнім часом активно відновлює себе у ролі імперії», – додав Грабовський у розмові з Радіо Свобода.

На думку експерта, за таких обставин ідеальним було би повне «розлучення» України з Росією, із збереженням людських і культурних контактів. Але цього не відбувається, визнав Грабовський.

«Тут є певна взаємопов’язаність економік, так просто від цього не відмовишся. А ще бізнесмени з України роблять у Росії свій ґешефт, значна частина нашого населення звикла дивитись російське телебачення, російські серіали і так далі», – зазначив фахівець.

Історик, політолог Олександр Палій вважає, що про наявність «підкилимних» домовленостей між Києвом і Москвою свідчить, серед іншого, небажання української сторони запроваджувати санкції проти російського бізнесу. Вимагаючи від західних партнерів жорстких санкцій проти Росії, сам Київ серйозних санкцій не вводить, зазначив Палій.

«Я вважаю, що санкції України проти Росії потрібні, вони мають звести спілкування між двома країнами, в економіці у тому числі, до статичного мінімуму. Тобто, до такого рівня, нижче якого економіка нормально вже не зможе існувати. Все інше треба безжально обрубати, тим більше, що Росія – ненадійний ринок», – наголосив Палій у розмові з Радіо Свобода.

Політолог, експерт Інституту світової політики Віктор Шлінчак у розмові з Радіо Свобода зазначив, що «розлучення» України з Росією все-таки має місце, і цей процес лише набиратиме обертів у наступному році. І сприяють цьому, серед іншого, невдалі особисті стосунки між керівниками двох держав.

«Міжособистісні стосунки між президентами України і Росії не залагодилися від початку. У Москві вважали і вважають, що нинішня українська влада нелегітимна і тому очікувати потепління у міжособистісних стосунках теж не доводиться», – вважає Шлінчак.

Соціологи: рівень позитиву до росіян в Україні знижується

Тим часом, майже половина українців добре ставляться до Росії, навіть не зважаючи на анексію нею Криму й розв’язаний на Донбасі воєнний конфлікт. Про це свідчать соціологічні опитування, проведені Київським міжнародним інститутом соціології. Його директор Володимир Паніотто повідомив журналістам, що в останні 5 років абсолютна більшість українців (до 80 відсотків опитуваних) до Росії ставились добре.

Після захоплення Криму хороше ставлення до Росії в Україні обвалилося з 80% до 52 відсотків.

«Незважаючи на війну і на жахливу ситуацію у східних областях країни, показник доброго ставлення до Росії впав ще тільки на кілька відсотків – і зараз до 48 відсотків наших громадян продовжують добре ставитися до Росії», – зазначив Паніотто.

На його думку, у разі продовження Москвою нинішньої антиукраїнської політики, в Україні зростатимуть антиросійські, або ж російськофобські настрої. І незабаром може статись так, що, як написала молода київська поетеса Анастасія Дмитрук, українці і росіяни вже «ніколи не будуть братами».


Передрук з "Радіо Свобода"
Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/article/2571839.html

Коментар Б.Г.: Моя позиція така сама: «Я вважаю, що санкції України проти Росії потрібні, вони мають звести спілкування між двома країнами, в економіці у тому числі, до статичного мінімуму. Тобто, до такого рівня, нижче якого економіка нормально вже не зможе існувати. Все інше треба безжально обрубати, тим більше, що Росія – ненадійний ринок», – наголосив Палій у розмові з Радіо Свобода.
Максимальна ізоляція України від РФ для утвердження самоідентичності, як ось з поляками значна ізоляція часів СРСР дала позитивний результат взаємопримирення і дружньої співпраці.

92%, 12 голосів

8%, 1 голос

0%, 0 голосів

Спецназ України може все

Спецназ України може відвоювати окуповані території (світова преса)

Надруковано 26.12.2014:  Радіо «Свобода»



Світові ЗМІ обговорюють потенційні переможні стратегії для української армії. Інші видання пишуть про переваги та можливі загрозливі наслідки приєднання України до НАТО. Тим часом, американський часопис опублікував жартівливу уявну переписку Санта Клауса з російським президентом Володимиром Путіним, який заявляє, що «Північний полюс взагалі-то є споконвічно російською територією».

Українська англомовна газета Kyiv Post пише про важливість для української армії загонів спеціального призначення. За словами видання, якщо Україна хоче відвоювати територію, яка наразі окупована російськими військами чи їхніми прибічниками, Київ має зосередитися на наданні загонам спецназу найкращої підготовки й озброєння, яке лише можна придбати за гроші. «Регулярні війська потрібні для утримування сил противника. Однак використання призовників чи добровольців для визволення окупованих територій може призвести до великої кількості цивільних і військових втрат, може завдати шкоди інфраструктурі та майну чи навіть спровокувати широкомасштабний контрнаступ. Українські спецсили можуть змінити цю динаміку», – пише газета.

Щоб це спрацювало, зазначає видання, члени спецназу мають пройти курс інтенсивного вишколу. З іншого боку, держава має забезпечити їм високі зарплатні та гарантувати їхнім родинам привілеї впродовж всього життя. Військові спецназу мають бути забезпечені найкращою доступною розвідувальною інформацією. «Групи з трьох-шести осіб мають отримувати специфічні завдання, скажімо: як зруйнувати транспортну систему ворога, вбити військових командирів чи підірвати склади припасів, при цьому створюючи хаос, який буде відлякувати добровольців від ворога», – підсумовує Kyiv Post.

Американський часопис Forbes пише про те, що Європі варто пам’ятати, що Росія залежить від продажу природнього газу до Європи, а не навпаки. Згідно з аудиторським звітом російського «Газпрому», на який посилається часопис, компанія продала Європі на шість мільярдів кубічних метрів газу менше у третьому кварталі 2014 року, ніж за той самий період 2013 року. Згідно цих даних, зазначає часопис, прибуток Росії від продажу газу Європі цього року знизиться на 10 мільярдів доларів. «Газпром» не може собі дозволити доларові втрати такого масштабу», – пише Forbes.

Крім того, аудитори «Газпрому» майже не говорили про російську залежність від українського ринку, незважаючи на те, що раніше Україна була приблизно настільки ж великим клієнтом компанії, як і Німеччина. Якщо Київ все ж таки запровадить реформи енергетичного ринку, які дозволять позбутися марнотратства енергії, «Газпром» може повністю втратити Україну, як клієнта. «Як говорять аналітики, посилаючись на останній аудит «Газпрому», беручи до уваги сьогоденну економічну реальність, це не найкращі новини для російської правлячої еліти», – підсумовує Forbes.

Американська газета Chicago Tribune запитує, чи потрібна Україна НАТО. Приєднання України до альянсу принесе низку серйозних переваг, але і потенційно загрозливі наслідки, зазначає видання. «Для Заходу стратегічною перемогою було б те, що чергова країна вирвалася з гравітаційного поля Росії. З іншого боку, вступ України до альянсу був би величезним зобов’язанням для 28 країн-членів», – пише газета.

Однак, перш ніж Україна може офіційно претендувати на членство, вона має стабілізувати свою економіку, зміцнити свої хиткі збройні сили та переконати декілька країн-членів НАТО у тому, що українське членство є вартим можливого зіткнення з Росією, зазначає видання. «США та їхні союзники мають зробити все можливе, щоб допомогти Києву переконати інших, що світ буде безпечнішим, коли Україна стане членом НАТО», – підсумовує видання.

Тим часом, американський часопис World Affairs Journal опублікував уявну переписку російського президента Володимира Путіна із Санта Клаусом, автором якої є американський політолог Олександр Мотиль. Перший уявний лист адресований Путіну, де Санта питає про долю колишнього українського президента Віктора Януковича. «Я не мав від нього жодної вістки вже більше ніж рік», – пише Санта.

Замість відповіді на запитання, Путін у своєму листі звинувачує Санту у тому, що його сані та олені неодноразово «порушували повітряний простір Росії», що «права російськомовних ельфів систематично порушуються», та що «Північний полюс взагалі-то є споконвічно російською територією». «PS: Віктор Янукович наполягає, що ви – змовник фашистського перевороту і просить вас перестати на нього полювати», – закінчує листа уявний Путін.

Передрук з "Радіо Свобода"
Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/ua-special-forces-can-free-donbas/2574732.htm

Коментар Б.Г.:Якщо в світі почали насміхатись з політичного лідера, то йому кінець. Це вже повне ла-ла-ла... А українська армія уся має стати спецназом - баласту там не потрібно.

89%, 8 голосів

11%, 1 голос

Андерс Аслунд про стан російської економіки

Андерс Аслунд про стан російської економіки



Андерс Аслунд

18.12.2014

У своєму виступі перед пресою президент Росії Володимир Путін назвав, скільки буде тривати економічна криза – два роки – та оцінив кроки уряду в її подоланні як адекватні. Після цих слів курс рубля знову впав.
 
На думку старшого економіста Інституту Пітерсона у Вашингтоні Андерса Аслунда, зупинити падіння російської економіки без зміни її політичного режиму неможливо, а українська економіка радше виграє, ніж постраждає від фінансового колапсу свого північного сусіда.
 
Андерс Аслунд вважає, що факторів, які спричинили різке падіння курсу рубля, чимало. Але остаточним поштовхом стало усвідомлення ринком, того, що Росія не може платити по боргах:
 
«Я думаю, що ринок зрозумів, що фінансова ситуація в Росії набагато гірша, ніж вважалося раніше. Фінансові санкції означають замороження ліквідності для Росії. Раніше думали, що зовнішній борг Росії не такий великий, відносно ВВП, але якщо немає ліквідності, то це немає значення. Немає готівки. Коли всі це зрозуміли, ринок почав продавати Росію. На сьогодні зовнішній борг Росії понад 600 мільярдів доларів. А ліквідними є всього на 200 мільярдів. Кінця санкціям не передбачається і практично жодного зовнішнього кредитування в Росію не заходить. Навіть китайські державні банки не насмілюються видавати позики Росії».
 
І в цій ситуації Москва мало що може зробити. На одні фактори, що призвели до економічного падіння, Росія не може впливати, на інші – не хоче, каже Аслунд:
 
«У цій кризі не буде дна, якщо не буде змін. Є три основні причини для сьогоднішніх проблем в Росії. Перше – погана економічна політика. Державна корупція, протекціонізм лише посилилися в останні роки. Друге – фінансові санкції, що завдали сильного удару по російській економіці. І третє – падіння ціни на нафту.
 
Росія нічого не може зробити з низькою ціною на нафту, яка, скоріш за все, залишиться низькою протягом довгого часу. Росія може зробити щось щодо санкцій, а саме – вивести всі війська з України. Це найкраще і найшвидше, що могла б зробити Росія для своєї економіки. А з приводу реформування економіки – сумніваюся, що президент Путін може бути реформатором. Як правило, клептократи – погані реформатори. Отже зміна режиму – єдине, що може поміняти економічну політику Росії».
 
Але ще за існуючого режиму, сподівається Аслунд, Росія тихенько вийде з Донбасу: «Я б не здивувався, якщо незабаром Путін скаже, що ми ніколи і не були в Східній Україні і готові довести, що там немає жодного російського солдата та військового обладнання. Їм це просто за дорого коштує».
 
Фінансовий колапс Росії – радше позитивні, ніж негативні новини для України, переконаний експерт. Україна може розраховувати на нижчі ціни на енергоносії. А втрата товарообігу з Росією і так була неминучою:
 
Україна отримає газ скоріше за 200 доларів ніж за 380, як зараз. Україна імпортує багато нафти. Ці ціни теж впадуть.І це важливіше, ніж те, що станеться з українським експортом в Росію, бо Росія в будь-якому разі блокує українські товари. Україна нічого не програє.
 
У самій Україні ситуація з економікою далеко не радісна. Економіст підрахував, що уряду потрібно щонайменше 50 мільярдів доларів, щоб виконати свої соціальні зобов’язання та підштовхнути економічне зростання.
 
«До кінця року в Україні залишиться 7 мільярдів валютних резервів. На обслуговування міжнародного боргу протягом наступних двох років, згідно з оцінкою Джей Пі Морґан, необхідно 32 мільярди доларів. Також Україні потрібно близько 25 мільярдів доларів резерву.
 
Аслунд вважає, що Україна може розраховувати на ці гроші від Заходу. Але за умов, якщо уряд серйозно візьметься за реформи. Найголовнішими з них, на думку експерта, є скорочення державного апарату та державних витрат, а також – подолання корупції, у першу чергу, в енергетичній галузі. І робити це необхідно саме зараз – після того, як запрацювала Верховна Рада, і до того, як в держави, десь у середині лютого, почнуть закінчуватися гроші.
 
http://ukrainian.voanews.com/content/aslund-on-ru-economy/2564508.html

Коментар БГ: Розумний аналіз, з яким важко не погодитись. Якби у РФ вчасно, як це правильно роблять в Китаї, змінювались правлячі персони, то все було інакше, а так старіння клептократа Пуйла як за часи Брежнєва призведе до вже відомого результату. - економічної стагнації та обвалу і розвалу держави РФ.


10.12.2014
В американському бюджеті передбачена допомога Україні на сотні мільйонів доларів

Надруковано:  Тетяна Ворожко

Пізно вночі у вівторок законодавці погодилися щодо тексту бюджету на наступний рік розміром в один трильйон сто мільярдів доларів. На його прийняття в Конгресу залишилося лише два дні – в четвер спливає дія попереднього бюджету. Окремо, керівництво республіканської більшості в Конгресі готує законопроект, який подовжить фінансування уряду в тих же обсягах, які закладені попереднім бюджетом, на кілька дні після 11 грудня – на випадок, якщо Сенат не зможе прийняти новий бюджет до 12 години ночі з четверга на п’ятницю.

У домовленості щодо бюджету на 2015 рік передбачені гроші і на допомогу Україні. За нашими джерелами, Україна може очікувати на наступну допомогу: 47 мільйонів доларів виділяється на допомогу та реформування збройних сил України та ще 75 мільйонів доларів йде фактично на ту ж мету, але через програму Європейська ініціатива, яка також фінансує посилення обороноздатності Грузії та Молдови. На економічну допомогу Україні в американський бюджет закладено 139 238 000 доларів в рамках двосторонньої допомоги та кредитних гарантій. Також до бюджету включено 502 мільйони доларів на протидію російській агресії в Євразії, частина з яких може піти на допомогу Україні. Всі ці кошти проходитимуть через рахунки Державного департаменту та USAID. Окремо 175 мільйонів доларів виділяються Пентагону на військову допомогу Україні, Латвії, Литві та Естонії.

Зараз в Конгресі тривають мало не цілодобові дебати щодо бюджету і його текст ще може зазнати певних змін. Але, як нас завірили наші джерела в Конгресі, допомога Україні не викликає значного спротиву на Капітолійському пагорбі і найбільш ймовірно, що окреслене фінансування залишиться без значних змін.

Голос Америки 2014 VOA, Inc. Всі права захищені
http://ukrainian.voanews.com/content/money-fo-ukraine/2553649.html

Коментар БГ: Дуже потрібна і важлива допомога від США для України, бо самій протистояти РФ вона не здатна наразі, але хочу звернути увагу на інше. Така важлива тема і нульова реакція на сайті Голосу Америки щодо коментів - це однозначний показник в реальності значення для українців США за впливом на їх життя. Якби твердження з РФ про повну підпорядкованість України та її влади Госдепу та амерікосам були правдою, то увага до таких тем була значною для українців. Але коли були "0" від США то і "0"-лі від України. Можливо, що тепер ситуація зазнає змін і США компенсує провину за примус влади України піти на умови Будапештського меморандуму.

100%, 7 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

Невдовзі на місці Росії може бути кілька державних утворень

 Невдовзі на місці Росії може бути кілька державних утворень – експерт Павло Казарін




22.12.2014

У 2014 році українці і росіяни почали жити за новими правилами у взаємних стосунках. На цьому зауважив навіть прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв, який написав велику статтю на цю тему. Її зміст, на думку коментаторів, зводиться до того, що «Крим – наш», російський, а в усіх інших бідах винен Захід. Дані соціологів говорять про те, що і самі росіяни вже готові жити з українцями за новими правилами, де немає місця «братнім стосункам», а сусідські мають будуватися на основі економічних інтересів. Проте, ще і до нинішньої кризи у відносинах більшість росіян добре усвідомлювали, що українці живуть в іншій державі. Тож чи можна говорити, що остаточний розрив настав саме зараз? Про це говоримо з відомим публіцистом, який ділить свій час між київськими, кримськими і московськими виданнями, Павлом Казаріним.

– Гадаю, що остаточний розрив відбувся саме зараз. Бо значна частина російських громадян не сприймали Україну як суверенну державу з власною внутрішньою і зовнішньою політикою, яка може ухвалювати рішення про тісні стосунки з Росією, а може піти в Європу. В цьому і була проблема.

Знаєте, в 1968 році, коли радянська армія окупувала Прагу, чеські військові не відкривали вогонь. Можна, звичайно, говорити, що вони не отримали наказу, але мені здається, що головна причина була не в цьому. Тоді з моменту закінчення Другої світової війни минуло лише 23 роки. І в Чехословаччині була ще жива пам’ять про радянського солдата-визволителя. Мені здається, що подальші події 1968 року цей тумблер в голові чехів переключили.

Гадаю, що щось подібне відбувалося і в Україні в 2014 році, бо також українська армія не відкрила вогонь, коли російські військові увійшли на її територію. Так, можна сказати, що не було наказу, і військові не діють на власний розсуд. Але головна причина, як мені здається, полягає в тому, що на той момент російські солдати сприймалися в Україні, як солдати братньої дружньої держави.

Але зараз ми розуміємо, що нині, якби російські солдати з’явилися десь в іншому місці в Україні, українські солдати вже би відкрили вогонь. І це було б саме тому, що у Криму та на Донбасі весь запас «братнього і дружнього» було розтрачено. Нині українські громадяни дуже скептично ставляться до спроб розмірковувати про «братні народи» та «братні країни».

І якщо ми візьмемо дані соціологів, ВЦІОМ, то ми побачимо, що 56% росіян не сприймають Центральну та Західну Україну, як частину «русского мира». І в цьому списку регіонів, які не належить до «русского мира», слідом за Україною, є Балтійський регіон, а саме цей регіон в Росії називають найбільш антиросійським. Ця ментальна зміна у взаємних стосунках здебільшого відбулася в 2014 році після подій в Криму та на Донбасі.

– Українці і росіяни не мають досвіду сусідських відносин. Вони завжди були асиметричними. Чи, на Вашу думку, українці готові вийти з парадигми ставлення до росіян, як до певного зразка, коли культурні моделі, політичні, державні, були запозичені з Москви?

– Я погоджуюся з тим, що стосунки України і Росії завжди були асиметричними. Але ми зараз живемо в момент сходу лавини. Коли вона зійде, ми побачимо зовсім інший ландшафт. Але який він буде, про це ми можемо лише здогадуватися.

Тому нам дуже складно говорити про те, як буде жити Україна, втративши цю ментальну залежність від Росії. Бо ми не знаємо, що відбудеться з самою Росією.

Сучасна Росія сприймає себе як єдину спадкоємицю і Радянського Союзу, і всього культурного спадку, який залишився з тих часів. Однак, мені здається, що це є дуже умовне явище. Ми, наприклад, знаємо, що Бразилія говорить португальською мовою і більшість населення там сповідує католицизм. Але на підставі цього факту там ніхто не говорить про якийсь «лузофонний світ». Так само, я думаю, що Україна буде використовувати російську мову, ймовірно, що з’явиться українська форма російської мови, як існує регіональна форма англійської мови. Цілком може бути, що частина культурного контексту, яка була накопичена в радянські часи, чи в часи Російської імперії, буде використовуватися в Україні. Можливо, в Росії Миколу Гоголя будуть вважати російським письменником, а в Україні українським.

– Досвід минулих примирень і вибудовування нових стосунків між народами в Європі свідчить про те, що крім економічної співпраці, важливу роль зіграли представники гуманітарної сфери. Але важко уявити собі представників Російської православної церкви, які би вийшли з формулою «Прощаємо і просимо вибачення». Чи не стане спільна історія головним каменем спотикання на шляху до примирення? Адже її трактування сусідами буде сприйматися як спотворення?

– Проблема Росії полягає в тому, що вона стала імперією до того, як стала національною державою. Саме тому в Росії не сформувалася політична нація.

Думаю, що в результаті всіх подій, що відбуваються цього року і відбудуться протягом наступних років, Росію чекає дуже серйозна трансформація. Не виключено, що через кілька років ми побачимо на її місці якесь зовсім інше державне утворення із зовсім іншими ціннісними установками.

Я гадаю, що в 1987 році дуже мало людей могло передбачити, що відбудеться в 1991 році. І, що непохитна машина Радянського Союзу розлетиться на багато національних квартир.

Я думаю, що, та Росія, яку ми намагаємося побачити, заглядаючи у майбутнє, буде зовсім іншою. Вона може бути більш миролюбною, чи більш войовничою, ніж нинішня. Вона може бути такою самою, за розміром, а може бути іншою, а може їх буде декілька. Але в будь-якому разі, вона буде іншою, і буде діяти за іншою логікою, в рамках якоїсь іншої матриці.

Тому, мені важко говорити про те, як буде поводитися Росія, чи її еліти через п’ять, чи десять років. Моє глибоке переконання, що Росії доведеться пройти шляхом глибинних трансформацій, навіть, якщо вона зараз цього не усвідомлює.

інтерв'ю підготувала Марія Щур
http://www.radiosvoboda.org/content/article/26757219.html

Відповідь БГ: Цілком згоден з автором в порівнянні з Прагою 1968: при анексії Криму українські збройні сили дійсно не були готові стріляти у військових РФ - всі були шоковані та паралізовані! Все населення і вся влада України! І тільки після Зеленопілля та Іловайська все кардинально змінилось і вже назавжди.

22.12.2014
     
від: Макасим Патриот
22.12.2014 23:07
Відповісти
Смешно читать автора, который вопреки истории утверждает, что Россия за последние тысячу лет не сформировалась как национальное государство. Каждый слышит, как он дышит. А дышит автор своими иллюзиями в своей идеологии, которая очень далеко оторвана от реальной жизни. Хотя я, ни в коем случае, не спорю, что Путин, как и любой государственный стратег, мыслит не категориями совести и Божьей любви к ближнему и своей Вере , а категориями игровых ходов с подставами и смертями тысяч любых фигур, дабы дойти до своей победной цели. Однако автор, применяя к России свою двух-трех ходовую игру и не замечая иных стратегических российских ходов , просто живет в своих мыслях иллюзиями, которые и разрешает ему строить тот же Путин, используя блефы в своих многоходовых политико-экономических комбинациях. Начнем с самой главной иллюзии автора о не достижении результатов Путиным в первой фазе Путинской разработки по расколу унитарной Украины и и скорому развалу России. Путин умышленно перенес планируемые Штатами события предвыборной ситуации с 2015 года на 2014 , создав условия и прихода незаконной власти в Украине, и возможности быстро и легко отчихвостить от Украины первый пирог в виде Крыма. И если этот ход не считать победой Путина, тогда давайте будем считать это победой Украины по передаче врагу своих территорий.:-))) И вторым куском пирога Украина уже поделилась с Россией , приняв закон "о специальном статусе Донецкой и Луганской областей" Ни для кого не секрет, хотя автор в своих рассуждениях это игнорирует, что Украина не была субъектом в кризисе между Западом и Востоком, Украина была объектом в разработках Запада и России. Причем, главной причиной для Запада по смене власти в Украине насильственным путем - была идея доведения России санкциями к отказу Россией торговать своими товарами без посредничества доллара, как и в ситуации с золотым динаром, что предложил покойный Каддафи. Но, даже санкции западных стран для понижения роста российской экономики, к сожалению, не смогут добиться результатов по таким мощным странам как Россия и Китай, которые решили проводить свой товарообмен в национальных валютах. Мечтать не вредно. И я хотел бы, чтобы Украина отчихвостила от России не только свой Крым и Донбасс, но и Кубань, но, увы, слишком уж термоядерная эта Россия. А Путин в ней вовсе не медведь, а лишь наемный управленец властного медведя и таких путиных этот кгбевский медведь перенаймет еще тысячи. Не в Путине дело - и это главная ошибка и автора, и Европы , а в том, что в увидел глазах Путина вице-президент США Байден - а он увидел три буквы - К Г Б , и здесь он прав на все 100%

Відповідь БГ: Умно в чём-то, но безтолково! Каша из мыслей, а выводов нет. Поэтому это скорее о себе, родном, чем об авторе материала: "Каждый слышит, как он дышит. А дышит автор своими иллюзиями в своей идеологии, которая очень далеко оторвана от реальной жизни" ...
А це і насправді читати смішно: "Смешно читать автора, который вопреки истории утверждает, что Россия за последние тысячу лет не сформировалась как национальное государство" - уявляєте: "...Россия за последние тысячу лет..." Це ж скільки їх перед цим було "тисячоліть"? І спробуй з таким про щось справді розумне поговорити - смішно уявити, що за розмова вийде.  


100%, 4 голоси

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

Ще один Меморандум, як ще один злочин

Основною ідеєю Меморандуму щодо врегулювання питання реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті є зниження фінансового навантаження на позичальників

26.12.2014
прес-реліз
 


Меморандум щодо врегулювання питання реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті (далі – Меморандум) уже підписаний Громадською радою при Національному банку України (далі – Громадська рада) та банками, що мають найбільший портфель кредитів фізичних осіб в іноземній валюті. Голова Національного банку України Валерія Гонтарева підпише документ після його остаточного підписання всіма зацікавленими учасниками. Про це повідомив представник Національного банку України Андрій Дубас під час брифінгу, що відбувся сьогодні.
 
Він нагадав, що Національний банк України координував весь процес та створив майданчик для ефективного вирішення проблем валютних позичальників.
 
За його словами, основною ідеєю Меморандуму є зниження фінансового навантаження на позичальників у зв’язку з політичною та фінансовою кризою, яка сталася у 2014 році та спричинила девальвацію національної валюти в Україні.
 
"Меморандум є наслідком тривалого процесу узгодження всіх можливих механізмів вирішення цього болючого питання між громадськістю та банками, у результаті якого було прийнято компромісне рішення, – наголосив Андрій Дубас. – Керівники банків виступають за необхідність реструктуризації на умовах солідарної відповідальності бізнесу, суспільства та держави. У свою чергу, Національний банк усебічно підтримує спільне компромісне рішення, яке дасть змогу зменшити напругу в суспільстві".
 
Переведення суми заборгованості в гривню відбуватиметься за курсом на день реструктуризації, а сума різниці реструктуризованого кредиту між курсом іноземної валюти кредиту на день реструктуризації та офіційним курсом іноземної валюти, установленим Національним банком України на 01.01.2014, підлягатиме прощенню пропорційно погашенню боржником заборгованості за кредитом.
 
Під дію Меморандуму підпадають споживчі кредити в іноземній валюті, що забезпечені іпотекою (квартири, будинки, земельні ділянки під житлову забудову та майнові права на житлову нерухомість ), залишок за основною частиною яких не перевищує 2,5 млн. грн. за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, установленим Національним банком України на 01.01.2014.
 
Підписання Меморандуму відкриває шлях до остаточного врегулювання питання реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті. Він вступає в дію з моменту набрання чинності законом про внесення відповідних змін до Податкового кодексу України. За словами Андрія Дубаса, законопроект про відповідні зміни також має містити норму про відміну дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".
 
"Як компенсаційний механізм, що запропонований банкам, було обрано сформовані під ці кредити страхові резерви банків", – пояснив Андрій Дубас.
 
Регулятор зі свого боку створить Спеціальну комісію з дотримання положень Меморандуму, а також затвердить детальний механізм проведення реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті згідно з цим Меморандумом відповідною постановою Правління Національного банку України.
 
"Громадська ради закликає всі зацікавлені сторони долучитися до підписання Меморандуму, який, на її думку, є виваженим рішенням та враховує пропозиції як банкірів, так і громадськості", – сказав Андрій Дубас.
 
Нагадаємо, що Громадська рада була створена 16 червня 2014 року з метою забезпечення захисту прав та інтересів споживачів банківських послуг. До складу Громадської ради ввійшли представники громадських організацій, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, банківських асоціацій та об’єднань. Громадська рада є постійно діючим колегіальним консультативно-дорадчим органом, утвореним з метою налагодження ефективної взаємодії Національного банку України з громадськістю для забезпечення стабільності банківської системи, захисту прав та інтересів споживачів банківських послуг та надання Громадською радою пропозицій щодо вдосконалення законодавства України в цій сфері.
 



Національний банк України

Розпочався процес підписання Меморандуму щодо врегулювання питання реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті

У Національному банку України сьогодні відбулася нарада, під час якої було узгоджено основні положення проекту Меморандуму щодо врегулювання питання реструктуризації споживчих кредитів в іноземній валюті (далі – Меморандум). Таким чином проект Меморандуму набув статусу повноцінного документу, який знаходиться в процесі підписання усіма його сторонами.

Участь у нараді взяли представники регулятора, банків з найбільшим обсягом іпотечних кредитів, наданих фізичним особам в іноземній валюті, банківських асоціацій, Громадської ради при Національному банку України та координатори руху валютних позичальників, а також постійний представник Міжнародного валютного фонду в Україні Жером Ваше.

Як наголосив перший заступник Голови Національного банку України Олександр Писарук, дуже обнадійливим є той факт, що нарешті вдалося наблизити позиції всіх зацікавлених сторін та створити проект документу, що сприятиме зменшенню соціальної напруги в суспільстві.

“Громадяни, які мають споживчі кредити в іноземній валюті, дійсно опинилися у скрутному становищі. відповідальність за це частково лежить і на центральному банку, що вчасно не передбачив масштабів можливої проблеми та не заборонив кредитування в іноземній валюті, і на банківських установах, що проводили занадто агресивну кредитну політику, а також на позичальниках, що свого часу не оцінили валютні ризики – сказав Олександр Писарук. – Зацікавленість усіх учасників процесу у вирішенні цього болючого питання є дуже високою, що підтверджується досягнутими сьогодні домовленостями».

Після тривалого обговорення та конструктивного обміну думками сторони погодили текст Меморандуму та розпочали процес його підписання.

Зокрема основні положення Меморандуму передбачають:

1. переведення суми заборгованості за споживчими кредитами в іноземній валюті, визначеними у пункті 4 цього Меморандуму, в гривню за курсом на день реструктуризації;

2. прощення суми різниці реструктуризованого кредиту (на яку нараховується фіксована відсоткова ставка 0,01 % річних) між курсом іноземної валюти кредиту на день реструктуризації та офіційним курсом іноземної валюти, установленим Національним банком України на 01.01.2014 пропорційно погашенню боржником заборгованості за кредитом;

3. фіксацію процентної ставки суми кредиту, що була реструктуризована за офіційним курсом, установленим Національним банком України на 01.01.2014 на рівні не вищому, ніж зазначено в договорі споживчого кредиту в іноземній валюті упродовж трьох років з моменту реструктуризації;

4. реструктуризацію споживчих кредитів в іноземній валюті, що отримані під заставу нерухомості, залишок за основною частиною яких не перевищує 2,5 млн. грн. за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим Національним банком України на 01.01.2014;

5. визнання банком безнадійною і такою, що підлягає списанню (прощенню), неустойки (штрафу, пені), яка виникла внаслідок неналежного виконання кредитних зобов’язань позичальником за договором кредиту перед фінансовою установою на момент реструктуризації;

6. заміна за заявою позичальника ануїтетної форми погашення кредиту на класичну (стандартну);

7. обмеження предметом іпотеки відповідальності позичальника за договором споживчого кредиту в іноземній валюті, крім кредитів, які виступають забезпеченням за зобов’язанням кредитора (термін “іпотека” у значенні, визначеному в Законі України “Про іпотеку”);

8. заборону відступлення права вимоги іншим фінансовим установам за договором споживчого кредиту в іноземній валюті без попередньої пропозиції погашення заборгованості позичальником за ціною відступлення права вимоги тощо;

9. створення Спеціальної комісії при Національному банку України з дотримання положень Меморандуму;

10. визначення правил проведення реструктуризації відповідно до цього Меморандуму постановою Правління Національного банку України;

11. Меморандум має вступити в дію з моменту набуття чинності закону про внесення відповідних змін до Податкового кодексу України щодо банків та фізичних осіб позичальників споживчих кредитів в іноземній валюті.

Текст Меморандуму після його підписання сторонами буде опубліковано на сторінках Офіційного інтернет-представництва Національного банку України.

Коментар Богдан Гордасевич: Особисто я завжди поважав національну валюту і брав споживчі кредити тільки у гривнях, тому я обурений навіть дуже обурений тим, що йдуть на поступки цим валютним кредиторам за рахунок інших вкладників. Ганьба нацбанку і Гонтаревій персонально: замість твердої позиції щодо відповідальності кредиторів за взяті на себе зобов’язання укладають злочинний Меморандум. Ганьба! Особливо за п.5. Хто гривні брав - того карати можна за недотримання умов договору, а хто у валюті - тим прощають. Ганьба! Або на всіх ці умови - для всіх кредиторів! Догові є договір і кожен знав наперед на які ризики йшов, тому досить цих махінацій, бо знаємо, кому банки  позичали - далеко не найбіднішим, тому най і сплачують сповна! Реструктуризувати - то одне, то потрібно, а прощати і списувати валютні борги на інших вкладників - це злочин.  

50%, 2 голоси

25%, 1 голос

25%, 1 голос

Кордони українських земель XVII–XVIII століть

Кордони українських земель XVII–XVIII століть сягали далеко за нинішні



Останнім часом з уст російських високопосадовців лунають заяви, буцімто наші південні та східні області — це не Україна, а територія під назвою Новоросія, що освоєна була царською Росією, а в 1920-х роках подарована нам більшовиками. Про що ж свідчать історичні факти?

Колонізаційний поступ наших пращурів у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї відбувався вже за часів Київської Русі. А її спадкоємиця — Галицько-Волинська держава — в певні періоди свого існування мала вихід до Чорного моря від Дунаю до Дніпра. По-справжньому освоєння причорноморських та приазовських степів українцями розпочинається лише в добу козацтва. Запорозька Січ, укріпившись на дніпровських островах, з року в рік розширювала свій вплив, поволі обсаджуючи степ зимівниками та хуторами, що, власне, були прообразом нинішніх фермерських господарств.

А першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Вишневецький, котрий, скажімо, на території нинішньої Луганщини 1559 року «побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели ити под казанские места войною... Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал».

А 1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем. Тоді ж тут діяли черкаські, тобто українські, отамани Яків Лисий, Агей Мартинович. Тобто вже в другій половині XVІ ст. українське козацтво бере діяльну участь в освоєнні території майбутньої Слобожанщини, створюючи тут спочатку тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться на постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють «лутчими черкасами», котрі вже прижилися в Осколі.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати нове місто, до нього з’явилося кілька українців-пасічників, що жили по своїх пасіках на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5—6 чоловік. Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості «литовские люди», тобто українці, побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста.

Закликаючи українське козацтво заселяти Дике поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, щоб компактне військо не стало небезпечною силою у внутрішній політиці його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в «українські» міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — Авт.) нікого не лишати, щоб не було «ссоры».

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне проживання невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Понад те, цар пропонував тоді гетьманові Богдану Хмельницькому замість прийняття під свою оборону й надання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським. Запрошуючи «лутчих людей», тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, щоб вони переходили на нове місце «со всем, что у них есть — с лошадьми и с коровы».

Хто освоював нові території, на які нині претендують наші сусіди, переконливо свідчить, скажімо, перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі. Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці «Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России» змушений був заявити: «Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии».

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинило до більш-менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XІX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 099 411. У Воронезькій губернії з 1 967 054 вони становили майже половину — 854 093, у Курській — 523 277 із загальної кількості 1 604 515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Така ситуація була і на Херсонщині. Наприклад, «Ведомость, учиненная о переселившихся Херсонской провинции и уезда жителей в городе Херсоне» від жовтня 1779 року вказує, що першими жителями цього міста були: «Филипп Таран, Степан Шкура, Яков Нотка, товарищ его Тимофей Лях, Иван Гаркуша... а поелику в городе учреждение еще купечеству и мещанам нет, то и остаютца в прежнем звании по учреждении ж оного намерение имеют записатца мещанами».

Схоже було і з формуванням Чорноморського флоту: за повідомленням князя Потьомкіна від 19 липня 1788 року, Чорноморська ескадра тоді складалася з «200 менших гребних суден у кожному по 60 запорожців... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з їх отаманом Сидором Білим».

Тож цілком закономірно, що наприкінці XVІІІ століття на півдні України переважну більшість становлять українці — 71,5 відсотка від усього населення. І це в той час, коли Запорозька Січ уже була розгромлена і значна кількість козаків помандрувала за Дунай і на Кубань, а на їхні вольності вселяли етноси з усієї Європи.

Цей процес продовжував посилюватися у пореформенні часи. Як свідчить статистика, у 1861—1897 роках на півдні оселялися переважно українці. Так, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість — 8764 особи — становили мігранти з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та інших українських земель. В Олександрівському повіті цієї ж губернії вихідців з інших регіонів України налічувалося 6871 за загальної кількості переселенців    11 341 особа. Зауважимо, що, крім того, в містах тодішньої Катеринославщини оселилося ще 31 205 осіб з Київщини, Поділля, Чернігівщини, Харківщини, Волині і Полтавщини.

З цих українських регіонів ішов потік переселенців також до Таврійської губернії. Скажімо, серед 28 914 чоловік, що оселилися в 1861—1897 роках у Мелітопольському повіті, волинян було 132, киян — 3012, подолян — 647, полтавців — 7238, харків’ян — 2410, чернігівців — 3465, тобто загалом майже 17 тисяч. Така ж ситуація спостерігалася в Бердянському, Дніпровському повітах Таврії. Більшість переселенців прибували сюди з Полтавської губернії.

Щодо Херсонщини, то тут оселялися переважно вихідці з Київщини і Поділля. Зокрема, серед  24 712 переселенців, що прибули до Херсонського повіту, киян було 7490 осіб, подолян — 1886, полтавців — 7611, чернігівців — 2254; в Одеському повіті відповідно — 2743, 1303, 799, 360; в Ананьївському — 462,    11 303, 306 і 832, Тираспільському — 1108, 3615, 148 і 287. Тут, як і вище, звісно, не враховано українського населення, що переселилося з Воронезької, Курської та інших губерній.

Перепис 1897 року засвідчив, що українці цілковито переважають інші етноси в південних районах України.

Так, в Олександрівському повіті проживало 224 122 українці, Маріупольському — 117 206, Дніпровському — 156 151, Херсонському — 323 627, Тираспільському — 80 049. Лише в Одеському повіті українці за чисельністю посідали в той час третє місце (133 474), поступившись росіянам (228 436) і євреям (134 020).

Карта етнічних українських земель, складена  1935 року англійським дослідником Ланселотом Лоутоном ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Треба також наголосити, що компактне розселення українців на сході сягає значно далі за нинішній державний кордон — аж до Дону. Навіть найперше поселення козаків там пов’язують з приходом відділів князя Дмитра Вишневецького. І всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ — вони розбудовують за планом Запорозької Січі. За зразком останньої, яка була заснована на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені: «в самом нутре города находилось шесть станиц» — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення.

І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: «...Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5-ти и по 6-ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях».

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: «А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов».

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що «всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди».

Поставивши Донське козацьке військо у свою повну залежність після придушення його виступів у ХVІІ—ХVІІІ століттях, російський уряд, однак, не міг заспокоїтися, оскільки певну самостійність проявляло українське козацтво. Добившись від Кирила Розумовського зречення гетьманської булави 1764 року, царське самодержавство створює Новоросійську губернію на землях, що належали нашому козацтву.

А використавши запорожців у своїх війнах із Туреччиною, Катерина ІІ ліквідовує 1775 року Запорозьку Січ. Пізніше всі землі — від Дністра до Дону — були включені до складу Катеринославщини.

Справжня територія незалежної України (за Брестським миром, жовтень 1918 р.) ("жирною" лінією на карті позначено сучасний кордон України).

Карта зберігається у фондах Львівського історичного музею.

На карту 1918-го, видану в Австрії, вперше нанесли державні кордони України, які були визнані Росією після мирного договору з Україною від 1918 року.

На карті написано — «Карта України 1918 року». На ній нанесено межі УНР станом на жовтень 1918 року. Тоді українській державі належала Східна Слобожанщина (сучасна Курська і Воронезька області — клин тягнувся на 250 кілометрів) і Крим.

Історик Іван Сварник вважає цю карту сенсаційним документом, тому що це перша карта України як держави, на ній уперше було нанесено державні кордони.

Карти України 1918 року цілеспрямовано знищували за радянських часів, і за їх зберігання можна було отримати до 10 років ув’язнення.

Щоправда, 1888 року Ростовський і Таганрозький повіти було з політичних мотивів передано з її складу до Війська Донського. Однак, як тільки впав царський режим, ці регіони виявили бажання повернутися до складу проголошеної Української Народної Республіки. З цього приводу було підготовлено навіть окремий меморандум: «Населеніе городов Таганрога и Ростова не примирилось с указанным искусственным включеніем их в Донскую Область, всегда чувствовало себя ея пасынком и не оставляло мысль о выходе из подчиненія Новочеркасску путем возстановленія прежняго положенія или созданія новой губернії — Пріазовской — с Ростовом во главе. Населеніе уездов и Таганрогскаго Округа в особенности, как состоящее из малороссов, всегда враждебно относилось к чуждому им казачьему духу».

Проте з Нижнього Подоння, освоєного українцями, російські більшовики 1920 року забрали Ростовський повіт, а 1924-го — Таганрозький і Олександрово-Грушевський.

Вважаю, ці факти дають відповідь щодо так званого новоросійського походження українських етнічних територій.

Володимир СЕРГІЙЧУК, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.

Етнографічна карта українського народу з історико-етнографічної монографії «Українці». Редакційна колегія: К.Г. Гуслистий, Ф.С. Лось, М.Т. Рильський (голова редакційної колегії), Г.Ю. Стельмах, С.П. Толстов. Видавництво Академії Наук Української РСР. Київ — 1959.

Землі і кордони України у 20-му столітті і раніше

 Встановлення східного кордону УСРР в 1919—1925 роках (історико-правовий аспект)
 
Публікація присвячена характеристиці міжнародних нормативно-правових договорів із встановлення східного кордону між УСРР і РСФРР у період перших років радянської влади в Україні (1919—1925).
 
Це наукове дослідження підготували:

Олег ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України;

Валерий КАПЕЛЮШНИЙ, доктор історичних наук, професор кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

Олександр ВОВК, кандидат юридичних наук, доцент кафедри історії права та держави юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Редакція вважає за необхідне ознайомити громадськість з таким важливим матеріалом.
додаткова інформація http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=363583


Публікація присвячена характеристиці міжнародних нормативно-правових договорів із встановлення східного кордону між УСРР і РСФРР у період перших років радянської влади в Україні (1919—1925).

У сучасній Україні відбуваються значні економічні перетворення та соціально-політичні зміни, що суттєво впливають на процес формування нової правової парадигми. Цей процес має свої як об’єктивні закономірності, так і суб’єктивні передумови. Розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, банківської справи та інфраструктури потребує подальшого стабільного юридичного забезпечення. Необхідні зміни і у сфері освіти, науки та охорони здоров’я вимагають величезних матеріальних коштів, отримання яких залежить сьогодні багато в чому від встановлення суспільного і політичного миру в Україні, укріпленні її економічної могутності, забезпеченні всіма засобами цілісності та недоторканності території в межах наявного кордону.

Державна територія та сухопутний і морський кордони сучасної України склалися, історично формуючись протягом тисячоліть, хоча не зовсім збігаються з її етнічними межами. Віками український етнос був розділений кордонами різних держав, що не могло не мати негативного значення для можливостей його консолідації та формування почуття єдності. Перебування окремих частин українства під владою країн із різними пануючими культурами, релігіями, мовами, особливостями державного устрою та суспільними інститутами мало неминучий наслідок — формування значних відмінностей у ментальності населення різних регіонів України. Сьогодні в межах державних кордонів України об’єднано майже всі етнічні українські землі. Однак великі терени етноукраїнських земель разом з етносом, який їх населяв, у різні часи і з різних причин опинилися в складі інших держав та перебувають в них і досі. До речі, ніколи в минулому, крім часів Київської Русі, кордони України не включали всі українські етнічні землі. Втрата державної території призводить до втрати державності.

Правовий статус сучасного кордону нашої держави визначається згідно з чинним законодавством, насамперед статтею 1 Закону України «Про державний кордон України» 1991 року: «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору» і статтею 5 Закону України «Про правонаступництво України» 1991 року: «Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України». Проте законодавство України, яке ґрунтується на міжнародному праві, засвідчує, що для остаточного визначення кордонів між сусідніми державами необхідно укладення міжнародних договорів: «Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» — стаття 2 Закону України «Про державний кордон України» 1991 року. Договором між Україною і Російською Федерацією про україно-російській державний кордон від 28.01.2003 р. (ратифікований Верховною Радою України 20.04.2004 р., набрав чинності 23.04.2004 р.) офіційно зазначено: «Українсько-російський державний кордон проходить так, як це зазначено в Описі проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 1) і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 2). Опис і карти державного кордону, які додаються до цього договору, становлять його невід’ємну частину» [3]. Загалом договірно-правова база україно-російських взаємовідносин на сьогодні становить 377 міжнародних документів, які регулюють чималий обсяг питань двобічної співпраці держав, включаючи економічну, торговельну, наукову, гуманітарну та інші галузі. Проте останнім часом реалізація низки документів суттєво ускладнена, що обумовлено загальним напруженим політичним та економічним станом україно-російських стосунків. Однак східний кордон між двома сусідніми незалежними державами досі не демаркований, тобто за спільним погодженням робота з проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками згідно з договорами про делімітацію кордонів і доданими до них картами та описами через низку об’єктивних і суб’єктивних причин на сьогоднішній день не здійснена. Для розв’язання цієї гострої і нагальної проблеми необхідні не тільки політична воля та правове і практичне забезпечення, а й глибокі історико-правові знання процесу формування сучасних кордонів України.

Метою наукового дослідження цієї статті є охарактеризування на основі історичних фактів сукупності низки послідовних дій, спрямованих на правове оформлення східного кордону між радянськими республіками Україною і Росією в 20-х роках ХХ століття. Новизна теми обґрунтовується тим, що хоча окремі питання, пов’язані з генезисом оформлення кордонів УРСР, розкривалися у науковій літературі останніх років, зокрема у працях Володимира Сергійчука «Етнічні межі і державний кордон України» (К., 2000), Василя Грицака «Правова характеристика адміністративно-територіального устрою українських земель у період з 1917 по 1991 рр.» (К., 2004), Володимира Кузьменка «До історії формування північно-східного та східного кордонів України (1917—1925 рр.)» (Х., 2005), Олени Бойко «Територія, кордони і адміністративно-територіальний поділ Української держави Гетьмана П. Скоропадського (1918)» (К., 2009), Ростислава Сосси «Картографування адміністративно-територіального устрою радянської України в 1921—1930 рр.//Вісник геодезії та картографії, 2009, 6, Ярослави Верменич «Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування. У двох частинах. — К., 2009 рр., публікаціях секретаріату Кабінету Міністрів України, присвячених історії та сучасності адміністративно-територіальоного устрою України (Адміністративно-теориторіальний устрій України. Історія та сучасність. — К., 2002. — 270 с.; Адміністративно-територіальний устрій України. Шляхи реформування. — К., 2007. — 365 стор. тощо) та інших, однак в історико-правовому аспекті етапи формування східного україно-російського кордону УСРР у 20-х роках ХХ століття детально не досліджувалися.

У цьому контексті слід відзначити велике значення для науки дослідження доктора географічних наук Ростислава Сосси, присвячені історії картографування адміністративно-територіального устрою України в різні періоди її розвитку, а саме періоду 1921—1930 років. Так, на початку 1924-го в Харкові було створено Українське геодезичне управління (УГУ) як республіканський територіальний підрозділ Вищого геодезичного управління (створений 15 березня 1919 року в Москві). У цей період було видано різні варіанти карт адміністративно-територіального устрою України. Слід зазначити, що політико-адміністративні та адміністративні карти території радянської України 1921—1922 років відображали адміністративний устрій, що залишився з часів Російської імперії. Це губернії, повіти, волості. У травні 1920 року територія УСРР складалася з 12 губерній — Волинської, Донецької, Запорізької, Катеринославської, Київської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської. Сільські ради як місцеві органи радянської влади відображення на картах не знайшли.

Передумовою договірного встановлення східного кордону УСРР з РСФРР були революційні події 1917—1918 років та відродження української національної державності. Перша світова війна прискорила політичні зміни в Центральній і Східній Європі. Складні державотворчі процеси охопили всю українську етнічну територію. 4 березня 1917 року було сформовано представницький орган українських політичних сил — Центральну Раду. І Універсал Центральної Ради від 10 червня 1917 року проголосив організацію автономного ладу. Російський Тимчасовий уряд згодився визнати автономний статус України з дев’яти губерній у межах п’яти: Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і Чернігівської (без Мглинського, Стародубського, Суразького і Новозибківського повітів), а Центральна Рада зголосилась лише тимчасово визнавати державну територію в таких межах. Населення інших українських земель, що перебували поза юрисдикцією Центральної Ради, через органи самоврядування масово виявляло бажання ввійти до складу української автономії. 13 листопада Рада вирішила поширити свою владу на інші українські землі: Холмщину, Катеринославщину, Херсонщину, частину Курської і Воронезької губерній. 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки як держави у федеративному зв’язку з Росією. Зазначалося, зокрема, що «...до території Української Народної Республіки належать землі, заселені у більшості українцями:

Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР як щодо прилучення частини Курщини, Холмшини, Воронежчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлено за згодою організованої волі народів». Міжнародні відносини і внутрішнє становище України штовхали Центральну Раду до подальших важливих дій. 9 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було врочисто проголошено повну самостійність УНР, що започаткувало новий етап державно-політичного життя України. Після укладення між УНР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — з другого, 9 лютого 1918 року мирного договору, німецько-австрійські війська (як союзні) зайняли територію України і встановили на її східних рубежах з радянською Росією демаркаційну лінію.

Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Україні після розпуску Центральної Ради УРН 29 квітня 1918 року, ставив питання про організацію державної території згідно з етнічним розселенням українців. 23 травня 1918 року в Києві розпочалися україно-російські мирні переговори, одним із питань яких було визначення кордонів між РСФРР та Українською державою. Українська делегація відстоювала включення до складу республіки низки районів Курської та Орловської губерній, населених переважно українцями. Гострі дебати двічі переривалися. Делегації ніяк не могли домовитися, як розділити Донбас. Фактичною межею між двома державами стала та сама демаркаційна лінія, встановлена на основі угод між німецькими й українськими військами, з одного боку, та військами радянської Росії — з другого: Сураж—Унеча—Стародуб—Новгород-Сіверський—Глухів—Рильськ—Колонтаївка—Суджа—Беленіхіне—Куп’янськ. Це була нейтральна зона завширшки 10 кілометрів, обмежена лінією розташування української та російської сторін. Дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини, інші українські повіти Курської губернії (Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії — до Харківської губернії України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) у складі Української держави. Останніми було приєднано Холмщину, Підляшшя, Берестейщину, які склали одну губернію. У вересні 1918 року Крим увійшов до складу Української держави на правах автономії. Хоча входження Криму і було юридично оформлено, проте остаточно українська влада на півострові не утвердилася через загострення політичної ситуації. На користь Української держави було розв’язано і територіальний спір з Донським урядом. Старий кордон між Донською областю та українськими губерніями було зміщено так, що до України відходив Маріуполь з околицями. Підтримуючи українські сили Кубані, гетьманський уряд проектував входження цієї етнічно української області до складу України на федеративних засадах. Найскладнішим було територіальне розмежування з Радянською Росією. Українська делегація віддавала пріоритет етнічному принципу. Посилаючись на авторитетні історичні та етнографічні дослідження, гетьманський уряд добивався проведення кордону по лінії переважаючого розселення українців. Юридичні науки і політологія першої третини ХХ століття визначали такі чинники, необхідні для виникнення та існування держави, як встановлена територія; стале населення; влада, що самостійно править територією та населенням; дипломатичне та міжнародно-правове визнання держави іншими державами, внаслідок чого вона стає суб’єктом міжнародного права. За часів Української революції усім цим чинникам відповідала лише українська державність часів Гетьманату П. Скоропадського.

На ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові 10—14 березня проходить процес прийняття першої Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка розповсюджувала свою юридичну силу спочатку на території, що перебували під контролем Червоної армії. Саме в цей час відбуваються події, які можна вважати за початок правового встановлення радянського україно-російського кордону. 10 березня 1919 року Рада Народних Комісарів УСРР на порядку денному заслухала «Питання про кордони з Російською Республікою» та прийняла ухвалу: «Договір про кордони з Російською Соціалістичною Федеративною Республікою, підписаний тов. Івановим у Москві, затвердити». Як зазначає Геннадій Єфименко, ні зміст Договору, ні навіть вказана резолюція не були оприлюднені. Далі Г. Єфименко пояснює, що перед цим, 25 лютого 1919 року, в Москві відбулося засідання комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною». Представник України Андрій Іванов наголошував на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цю аргументацію, представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому». Остаточно аргументи на користь українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою наради посиланням на телеграму Раковського від 16 лютого 1919 року. Рішенням наради кордони між Україною та Росією, за винятком північної частини Чернігівської губернії, були затверджені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом, а Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом. Ці положення і стали основним змістом Договору про кордон з РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919 року.

Г. Єфименку не вдалося віднайти такого ж формального рішення уряду РСФРР про кордон з Україною. Загалом підхід Кремля до цього питання засадниче відрізнявся — УСРР там не розглядали як щось відокремлене від Росії, а оприлюднення договору могло дати зайвий поштовх таким нелюбим у Кремлі «самостійницьким» настроям в Україні. Ймовірно, саме з цієї причини договір не був опублікований і в УСРР. Тобто кордон між двома державами визначався не за етнічним, як цього добивався П. Скоропадський, а за адміністративним принципом Центральної Ради. Розмежування здійснювалось за примітивним принципом: якщо в більшій частині губернії разом із губернським центром домінує одна нація, то і вся губернія належить до цієї республіки. Державний кордон з Російською Республікою пройшов переважно по східній і північно-східній межах колишніх Таврійської, Катеринославської, Харківської губерній. Найбільші зміни відбулися на чернігівсько-російському пограниччі, де на користь Росії відійшли чотири повіти: Суразький, Новозибківський, Білгородський і Грайворонський. Етнічно українські райони Курської і Воронезької губерній теж опинилися поза межами УСРР.

Після прийняття березневої Конституції 1919 року дружні відносини між УСРР та іншими радянськими республіками укріплюються. Так, 1 червня 1919 року було прийнято Декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі для боротьби проти імперіалістів. 28 грудня 1920 року був ухвалений Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською Соціалістичною Радянською Республікою. Саме завдяки цьому договору та резолюції VІІІ Всеросійського з’їзду Рад робітничих, селянських, червоноармійських і козачих депутатів (28—29 грудня 1920 рік) «Про важку індустрію» до складу УСРР (замість чотирьох повітів Чернігівської губернії) було включено Таганрозький та Шахтинський округи Області Війська Донського. Проте в самих договорах нічого немає про визначення кордонів між союзними державами. Загалом на початку 20-х років ХХ століття, як зазначає В. Кузьменко, ініціатива у справі врегулювання кордонів між УСРР та РСФРР належала безпосередньо українському населенню прикордонних російських територій. Місцеві органи влади намагались використати права, надані їм декретом РНК РСФРР від 27 січня 1918 року «Про визначення кордонів губернських, повітових та ін.», відповідно до якого питання про зміну кордонів губерній, повітів та волостей мали вирішуватись місцевими радам. Тільки 21 лютого 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив декрет «Про адміністративно-територіальний поділ України», де в пункті 1 категорично вказувалось: «Заборонити Губвиконкомам, аж до закінчення районування України і повітвикокомам будь-які зміни адміністративного поділу». Крім того, слід зазначити, що після укладення Договору про кордон з РСФРР 10 березня 1919 року в західних прикордонних районах Росії (Брянщина, Курщина, Воронежчина, Донщина та Кубанщина) з Україною залишилися місця компактного проживання українців, які бажали жити в УСРР, приймаючи відповідні рішення в місцевих органах влади. Спочатку законодавчі та виконавчі органи радянської України не виявляли належної уваги численним зверненням українських громад з території Росії, бо були заклопотані юридичним оформленням СРСР. Тільки після прийняття Конституції СРСР на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад 31 січня 1924 року Рада Народних Комісарів УСРР упритул наблизилась до розв’язання нових територіальних проблем на східних зовнішніх кордонах із радянською Росією. Намагаючись задовольнити численні побажання українського порубіжного населення РНК України підготувала законопроект «Про зовнішні кордони УСРР». Центральний Виконавчий Комітет СРСР для обговорення запропонованого РНК УСРР проекту створив «Комісію по врегулюванню кордонів між УСРР і РСФРР», яка розпочала свою роботу 1 липня 1924 року. Комісія в основу врегулювання кордонів між УСРР і РСФРР, як було зазначено, поклала «принцип етнографічний в сенсі приєднання до даної республіки безпосередньо прилеглої до її території, заселеної в абсолютній або відносній більшості населення національності даної республіки». У процесі робіт Комісії було встановлено, що кордони між УСРР і РСФРР підлягають, за заявою представників УСРР, врегулюванню шляхом включення до складу УСРР території РСФРР, а саме:

1) від Гомельської губернії — одна волость Новозибківського повіту;

2) від Брянської губернії — 11 сіл у Севському і Трубчевському повітах;

3) від Курської губернії:

а) 10 волостей Путивльського повіту,

б) 7 волостей Рильського повіту,

в) 7 волостей Суджанського повіту,

г) 15 волостей Грайворонського повіту,

д) 1 волость Обоянського повіту;

е) 14 волостей Бєлгородського повіту (цілий),

ж) Корочанський повіт (теж цілий),

з) 8 волостей Н.-Оскольського повіту;

4) Від Вороніжської губернії:

а) Валуйський повіт,

б) Острогожський повіт (півд. частина),

в) Россошанський повіт,

г) Богучанський повіт,

д) Павловський повіт (півн.-зах. і півд.-зах. частини),

е) Калачаївський повіт (частина).

Із другого боку, представники РСФРР вважали можливим здійснити лише часткове виправлення кордонів, яке зводилося до такого:

1) від Гомельської губернії — 1 волость Новозибківського повіту збігається із заявкою УСРР);

2) від Брянської губернії — 11 сіл у Севському повіті (також);

3) від Курської губернії:

а) 11 волостей Путивльського повіту (збігається із заявкою УСРР),

б) по іншим повітам провести лише невеликі виправлення кордонів в межах не більше волості;

4) від Вороніжської губернії також невеликі виправлення у Валуйському повіті.

За рішенням комісії до складу УСРР було включено:

1) незначні території Гомельської та Брянської губерній;

2) Путивльський повіт Курської губернії;

3) Кринічевську волость Суджанського повіту Курської губернії;

4) Грайворонський повіт Курської губернії, за виключенням Бутовської волості;

5) весь Белгородський повіт Курської губернії в межах 1920 року;

6) Нехлюдівську, Кунинську, Зимовську, Нечаєвську волості Корочанського повіту Курської губернії;

7) Троїцьку, Буланівську, Слоновську волості, Новооскольського повіту Курської губернії;

8) Валуйський повіт Вороніжської губернії.

Усі інші заявки УСРР було відхилено. Протести представників УСРР і РСФРР визнані Комісією безпідставними. Проект постанови союзної паритетної комісії 30 листопада 1924 року передано на розгляд Політбюро ЦК ВКП (б), де він зазнав подальших змін.

16 жовтня 1925 року Президія Центрального Виконавчого Комітету СРСР, на основі Висновку Комісії по врегулюванню кордонів між УСРР і РСФРР та Рішення Політбюро ЦК ВКП (б) (з доповненнями й уточненнями) з цього питання, прийняла постанову «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою». В постанові зазначено, що Президія Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР згідно з пунктом «б» ст. 1 і ст. 6 Конституції Союзу РСР постановляє: «В состав Украинской Социалистической Советской Республики передаются следующие части территорий Российской Социалистической Федеративной Советской Республики:

а) Семеновская волость Новозыбковского уезда Гомельской губернии;

б) селение Знобь Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии:

в) Фатевиж, Барановка, Демьяновка, Муравейное, Толстодубово (бывшей Лемешковской волости) и Сельцо-Никитское, Сытное, деревня Грудская (бывшей Подыводской волости);

г) весь бывший Путивльский уезд (с г. Путивлем), за исключением бывшей Крупецкой волости в старых ее границах;

д) бывшая Криничанская волость быв-шего Суджанского уезда Курской губернии,

е) южная часть Грайворонской волости Грайворонского уезда, Курской губернии;

ж) южная часть Муромской волости, Белгородского уезда, Курской губерниии

з) Троицкая волость и часть Уразовской волости, Валуйского уезда Воронежской губернии».

Як компенсація на користь Росії у цьому рішенні зазначено, у п. 4: «Передаются в состав Российской Социалистической Федеративной Советской Республики нижеследующие территории Украинской Социалистической Советской Республики:

а) Федоровский, Николаевский (с г. Таганрогом), Матвеево-Курганский, Советинский, Голодаевский районы и восточная часть Екатеринославского района Таганрогского округа;

б) Глубокинский, Ленинский, Каменский, Усть-Белокалитвенский, Владимирский, Сулинский, Шахтинский (с г. Шахты) районы и части территории Сорокинского и Алексеевского районов Шахтинского округа».

Східні кордони України з РСФРР пройшли лінією: Глухів—Білопілля—Краснопілля—Золочів—Волчанськ—Троїцька Марковка—Краснодон—Новоазовськ—Північний берег Азовського моря.

Найбільш детально в постанові «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» виписано лінію південно-східного кордону з Росією в районі Шахтинського і Таганрозького округів. У пункті зафіксовано: «В связи с переходом указанных в п. 4 настоящего постановления Шахтинского и Таганрогского округов Украинской Социалистической Советской Республики к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике считать границы между Украинской Социалистической Советской Республикой и Российской Социалистической Федеративной Советской Республикой в силу настоящего постановления по следующей линии: Сорокинский район рекой Северный Донец разбивается на две части, из коих северная отходит к РСФСР, а южная остается в пределах УССР; далее граница идет по реке Северный Донец вплоть до впадения в нее р. Б. Каменка. Станица Гундоровская в установленных границах землепользования отходит к РСФСР, причем при установлении внешних границ землепользования ст. Гундоровской рудники не входят в черту и остаются за УССР. Дальше граница идет по р. Б. Каменка, причем хутора Н. Шевырев и Плешаков отходят в РСФСР, а хутора Власов и Королев остаются за УССР с тем, что землепользование всех этих хуторов остается без изменения до производства землеустроительных работ. Далее граница идет между землепользованием совхоза «Красная Могила» (бывш. Провалье) и хуторами Каволевка, Платово и Гуково, отсюда граница идет по меже С. Криничанской (б. Бирюково), захватывая хутор Добрыднев, т. е. по границе Шараповского района. Далее, проходя по территории Алексеевского района и оставляя в пределах УССР землепользование ст. Остежовой и хуторов Н. Ефремовского, Н. Александровского и В. Тузловского, границы доходят до Таганрогского округа и, проходя по старой окружной границе Шахтинского и Таганрогского округов на протяжении пяти верст, по направлению р. Тузлово по районной границе между Голодаевским и Дмитровским районами до реки Миус. Далее граница идет по р. Миус по границам землепользования между селами Мариновкой, Григорьевкой и Голодаевкой так, что с. Мариновка и Григорьевка остаются в пределах Украинской Социалистической Советской Республики, а с. Голодаевка отходит к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике. Проходя далее по границе землепользования немецких колоний Вищлеровки, Мариенгейм и Густав Фельд, причем эти колонии отходят к Российской Социалистической Федеративной Советской Республике, граница идет по Амвросиевской районной границе до речки Средний Еланчик. Далее граница устанавливается по землепользованию села Покрово-Киреевка, хуторов Екатеринославского, Слюсарево до балки Грузский Еланчик, оставляя северо-западную часть Екатеринославского района в пределах УССР. Далее граница идет по балке Грузский Еланчик вплоть до границы Мариупольского округа». Швидше за все, така скрупульозна лінія кордону вказана через те, що ці округи протягом семи років переходили декілька разів то до однієї, то до іншої республіки. Через те, що кордон було встановлено без дотримання етнографічного принципу, поза межами республіки на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилось понад 2 мільйони етнічного українського населення, яке було розташоване компактними масами в Курській, Воронезькій губерніях і Північно-Кавказькому Краї. Про це було вказано в резолюції ЦК КПУ (б) після ознайомлення з результатами перепису населення 1926 року.

Те, що постанова від 16 жовтня 1925 року «Про врегулювання кордонів Української Соціалістичної Радянської Республіки з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Білоруською Соціалістичною Радянською Республікою» в подальшому уточнювалась, видно з наступних дій влади. Так, 19—24 жовтня 1928 року Президія ЦВК Союзу РСР розглянула питання про врегулювання кордонів УСРР и РСФРР в районі Брянської, Курської та Воронезької губерній та постановила: «1. Во изменение постановления Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г. а) включить в состав УССР, кроме частей территорий РСФСР, указанных в постановлении Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г., следующие населенные пункты РСФСР: сел. Рашковичи, Смокаревка Хинельской волости Севского уезда Брянской губернии, сел. Старицы, Прилепки и Огурцово Муромской волости Белгородского уезда Курской губернии, сел. Великая Рыбица, Мирополье, Студенки, Запселье, Пенянки, Александрия, Васильевка и Новая Деревня Миропольской волости Грайворонского уезда той же губернии; б) не включать в состав УССР, оставив в границах РСФСР сел. Знобь Трубчевская Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии и сел. Грудское, бывш. Подыводской волости Севского уезда той же губернии. 2. Постановление Президиума ЦИК Союза ССР от 16 октября 1925 г. (лит. «г» п. 2-й) об оставлении в составе РСФСР бывш. Крупецкой волости бывш. Путивльского уезда Курской губернии в старых ее границах оставить без изменений. Также оставить без изменений границы сел Уразово, Шведуновки, Герасимовки, Долговки и Константиновки Уразовской вол. Валуйского уезда Воронежской губернии». Проте такі зміни і уточнення постанови ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року на той час не могли остаточно вирішити питання справедливого встановлення східного кордону УСРР на основі етнічної ознаки населення. Адміністративний кордон між союзними республіками УСРР і РСФРР, встановлений в 1925 році, залишався майже незмінним до ліквідації СРСР і залишається таким само східним кордоном нашої держави згідно з Договором між Україною і Російською Федерацією про україно-російській державний кордон від 28.01.2003 р. та потребує безумовної демаркації.

Незалежна Україна твердо дотримується принципів недоторканності кордонів, сформульованих учасниками Гельсінської наради 1975 року, які є запорукою миру і стабільності в світі. Проаналізувавши соціально-політичні причини та нормативно-правову основу встановлення українських державних кордонів взагалі та східного кордону в ХХ столітті безпосередньо, потрібно зазначити, що, незважаючи на визначений рівень наукового висвітлення цієї теми, низка документів залишається недослідженою. Тому виявлення особливостей генезису правового оформлення державних кордонів України потребує подальшого наукового аналізу.

У Львові перепоховали першодрукаря Івана Федоровича (Федорова)


1977 рік.

Заходи розпочалися з перевезення раки з останками Івана Федоровича з приміщення Музею мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв в храм Успіння Пресвятої Богородиці, де провели панахиду.
Урочиста процесія, в якій взяли участь представники усіх релігійних конфесій Львова, пройшла вулицями міста від храму Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська) до монастиря Святого Онуфрія. Разом з першодрукарем перепоховали останки його сина і ще двох осіб.
Панахиду в храмі Святого Онуфрія очолив Високопреосвященний владика Ігор, архієпископ і митрополит Львівський, у співслужінні з представниками всіх релігійних конфесій Львова. Владика Ігор зазначив: «Іван Федорович - це давній діяч східнослов'янської культури, один з перших східнослов'янських друкарів. Він відновив у монастирі Святого Онуфрія друкування книг. Був працьовитою і обдарованою людиною. Людиною своєї справи, котра розвивала талант, яким обдарував його Господь...».
Виступаючи перед присутніми в церкві Святого Онуфрія, виконуючий обов'язки глави регіону Юрій Турянський зазначив, що цього року Україна відзначає 440 років з друку у Львові Іваном Федоровичем «Букваря» (першого східнослов'янського посібника) та другого видання «Апостола».
«Ці книги супроводжують нас протягом всього нашого життя. Символічно й те, що сьогодні на перепохованні були присутні представники всіх релігійних конфесій. Книга нас об'єднує», - сказав Юрій Турянський.
Після завершення Літургії раку з останками Івана Федоровича була закладена в стіну храму Святого Онуфрія. Відбулося також освячення надгробної плити першодрукареві. Ця плита відновлена за малюнками Модеста Гриневецького (протоігумена, церковного діяча, богослова і історика, професора і ректора Львівського університету), який свого часу бачив цю плиту і намалював її. Плита вмурована в те місце, де похований Федоров.
Під час урочистостей у храмі експонувалися оригінал «Апостола», який зберігається в даний час в Національному музеї ім. Андрея Шептицького, та факсимільна копія «Букваря», оригінал якого зберігається в Гарвардському університеті (США).
Останки Івана Федорова в позаминулому і минулому століттях шукали багато вчених. Ігор Кирилович Свєшніков, археолог зі Львова, у 1974-1975 роках нібито навіть володів картою, де місце поховання першодрукаря було позначено хрестиком. І мало не щотижня бурив шурфи в пошуках його останків. Відомо було одне: останні роки життя Іван Федоров провів в Україні, а саме у Львівській області.
Наші пращури далеко не відразу збагнули значення того, що здійснив у далекому 1564-му Іван Федоров, який став родоначальником друкарства. У створеному ним в XVI столітті Государевому друкованому дворі, який встиг випустити крім "Апостола" ще й "Часослов" (1565), незабаром сталася грандіозна пожежа.
Про те, що першу російську друкарню підпалили навмисне, говорили не лише у XVI столітті. Іван Федоров, на той час диякон Ніколо-Гостунського храму (він і понині стоїть на території Кремля), змушений був разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем залишити Москву. Вважалося, ніби обидва друкаря осіли десь у Великому князівстві Литовському. Насправді ж втікачі пробули на його території зовсім небагато. Перечекавши небезпеку в Дермані та Острозі (нині - Волинська та Рівненська області), обидва прибули до Львова, де їх поселили місцеві монахи-василіани. В Онуфріївському монастирі Федоров і провів залишки своїх днів.
Саме там, в міждверному просторі товстенної середньовічної монастирської стіни, і були виявлені останки Федорова. Правда, вже після смерті дослідника Свєшнікова. Відкриття пов'язують з діяльністю тодішнього директора Львівської картинної галереї Героя України Бориса Возницького. Щільно закритих коробок було дві. Кістки, які лежали в першій з них, належали 70-річному чоловікові; у другій коробці були останки 25-річного. Вчені з великою часткою ймовірності стверджують: прах належить Івану Федорову і його синові Івану. А те, що поховання здійснено було під самим іконостасом, свідчить про високу повагу, проявлену ченцями.
Про цю сенсаційну знахідку наприкінці 70-х років писали багато радянських газет та журналів. На збережених кістках верхніх кінцівок тодішні дослідники намагалися виявити залишки цинку, який був складовою частиною сплаву для лиття букв за західною технологією (у Москві для цього застосовувалося олово). Збиралися навіть відтворити портрет Федорова-старшого за методикою знаменитого радянського антрополога Михайла Герасимова. Не вийшло: на черепах були відсутні лицьові кістки...
У підсумку останки, розкладені в два короби, помістили на церковні хори Онуфріївського монастиря, який перетворився на Музей першодрукаря.
Короби спочивали там до 1990 року, поки у Львові в черговий раз не розбушувалися міжконфесійні пристрасті. Ченці в ультимативній формі почали вимагати повного повернення всього відібраного у них "совєтами" майна. Владці обласного центру, котрі за три роки до цього "зі скрипом" дозволили відновити функціонування Онуфріївського монастиря, напередодні остаточного краху комуністичної держави виявилися безсилі контролювати ситуацію. Музей першодрукаря, що розміщувався в монастирській церкві, було вирішено перемістити до картинної галереї. Ченці навіть допомагали пакувати експонати і вантажити їх на машини, щоб перевезти на інше місце.
Оскільки картинна галерея вільних площ вже тоді не мала, все доставлене з Музею Івана Федорова розклали у великому лекційному залі. Короби з останками першодрукаря та його сина сусідили тепер з робочими місцями музейних працівників.
Довгий час останки зберігалися в Музеї мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв і тільки цього року вдалося провести експертизу. «Фахівці підтвердили, що померлий був людиною похилого віку, це відповідає даним про Федорова. У кістках також виявили дворазовий вміст важких металів, які в той час використовували при друку. Тому у нас немає сумнівів, що це дійсно Іван Федоров», - розповіла генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького Лариса Возницька-Разінкова.
У 2004 році один з кіровоградських часописів докладно розповів про чудеса, що безперервно відбувалися навколо виявлених останків першодрукаря. Зокрема, директор Музею мистецтва давньої української книги Лариса Спаська нагадала випадок, що мав місце 5 грудня 2003 року, після відкриття у Свято-Онуфріївському монастирі меморіальної дошки з написом: «На цвинтарі цієї церкви 5 грудня 1583 похований першодрукар Іван Федоров".

- Останки Федорова в той момент "припадали пилом" неподалік: у сейфі місцевого музею древніх книг, - розповіла авторові цих рядків пані Спаська. - І ось в той самий вечір, після урочистостей, з бібліотечної полиці з гуркотом упав стародавній Требник. Вдарившись об підлогу, величезна книга розчинилася на сторінці "Поховання".

Співробітники музею мало не щовечора чули кроки і стогони в будівлі. Неприкаяний дух першодрукаря явно маявся, вимагаючи упокоєння...

Поховали Івана Федорова на тому ж місці, де понад 40 років тому виявили останки. 15 грудня цього року виповнився 341 рік з дня його смерті.
Олег БАЗАК
gre4ka.info/suspilstvo/15416-u-lvovi-perepokhovaly-ostanky-pershodrukaria-ivana-fedorova

Після завершення літургії, ракії з останками Івана Федоровича були закладені у стіну храму Святого Онуфрія. Відбулось також посвячення надгробку першодрукарю.



У Львові перепоховають останки Івана Федоровича

18 грудня у Львові відбудеться захоронення останків Івана Федоровича у стіну храму Св. Онуфрія, що знаходиться на вулиці Б. Хмельницького.
Заходи розпочнуться о 10:00 годині із перевезення ракій з останками Івана Федоровича з приміщення музею мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв до храму Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська), де об 11:00 год. відбудеться Панахида.
О 12:00 годині пройде процесія з останками Івана Федоровича вулицями Львова за маршрутом: вул. Руська-вул. Підвальна-вул. Насипна- пл. Вічева-вул. Чорноморська- пл. Старий Ринок- вул. Б. Хмельницького.
О 12:30 відбудеться чин панахиди у церкві монастиря Св. Онуфрія, після чого закладуть ракії з останками Івана Федоровича та памятної капсули у стіну храму монастиря Св. Онуфрія.
http://loda.gov.ua/news?id=14415



Пам'ятник Івану Федорову

Пам'ятник засновникові друкарства Івану Федорову був встановлений 26 листопада 1977 року на честь 400-річчя книгодрукування в Україні. Пямятник розташований у сквері на вул. Підвальній, біля входу в Державний архів Львівської області, Домініканського костелу та Успенської церкви.
Згідно з однією з версій, Іван Федоров був родом з Петкович і народився на кордоні сучасної Мінської та Брестської областей близько 1510 року. Ступінь бакалавра отримав у Краківському університеті.
Згодом Іван Федоров переїхав до Москви, де разом з Петром Мстиславцем їм і почав працювати в особливому будинку для друкарні. У 1565 році перші російські першодрукарі закінчили роботу над книгою «Апостол». У зв'язку з гоніннями з боку переписувачів, Федоров зі Мстиславцевым змушені були тікати у Велике князівство Литовське, де їх радо прийняв гетьман Ходкевич. У своєму маєтку Заблудові гетьман Ходкевич заснував друкарню.
Першою книгою, видрукуваної в Заблудовской друкарні силами Івана Федорова і Петра Мстиславцева, було «Учительноє євангеліє» (1568). У 1570 році Іван Федоров видав книгу «Псалтир з Часословцем», широко використовувалася також і для навчання грамоті. Для продовження друкованого справи Іван Федоров переїхав до Львова і тут, в заснованій ним друкарні, надрукував друге видання «Апостола» (1574). Через кілька років його запросив до себе Костянтин Острозький. За дорученням князя Іван Федоров надрукував знамениту «Острозьку Біблію». Це була перша повна біблія на слов'яно-російською мовою. 15 грудня 1583 року Іван Федоров помер у передмісті Львова і був похований у Львові в Святоонуфриевском монастирі. Зараз у Львові відкрито і працює музей мистецтва давньої української книги ім. Івана Федорова.
До теперішнього часу відомі дванадцять друкованих видань Івана Федорова - пам'ятники російської типографського мистецтва, одне з видань зберігатися у Львівському історичному музеї. Відлиті Федоровим шрифти чудово читаються, заставки, кінцівки, великі буквиці відрізняються дивовижною тонкістю роботи. Всі вони супроводжуються видавничим знаком самого першодрукаря - ініціалами «В. Ф.». Відмітна особливість книг Федорова - наявність у них авторських передмов і післямов, написаних живою розмовною мовою від імені друкаря. В них міститься історія створення його книг, біографічні відомості про автора-видавця

Перша друкарня у Львові

Краківську друкарню Ш.Фіоля можна вважати першою українською друкарнею в тому сенсі, що вона, судячи з усього, видавала книги для України та суміжних країн, започаткувала кириличне книговидання у тій формі, яка була продовжена друкарнями в Україні. Натомість першу друкарню безпосередньо в українських землях заснував Іван Федоров-Федорович у Львові.
[ Читати далі ]

Доброволець Сашко Чуб




доброволец чуб

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

Післямова від Богдана Бо: Прощаюся по-англійські і це мій останній матеріал, який я розміщаю у співтоваристві "Ми любимо тебе, Україна", тому що набридло вказувати учасникам, що любов до країни не може бути як прояв ненависті до її ворогів - то різні речі. Мене задовбали постійні теми про обдовбаного маскаля і тому подібне, коли я хочу про Україну та українців, або для українців, щоб вони розумнішали - це коли я робив передруки з російськомовних оригіналів. Більшість моїх друзів вже тут не з
'являються і я теж кажу: - Всього доброго. Далі тут без мене.

100%, 9 голосів

0%, 0 голосів
 

Відзначаємо річницю Революції Гідності



Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.



Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.



Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…



Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.



Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.



За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.

За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

Слава Україні! Героям слава!
Україна понад усе!

       

Богдан Гордасевич
30 листопада 2014 р.

100%, 8 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
 7
Богдан Бо

Вже є 8-ма Верховна Рада України



До річниці 30-го листопада перемоги Революції Гідності присвячую

Вибори депутатів до Верховної Ради України відбулись і дали сповна успішний результат, який вартує обговорити. За 23-ри роки буття незалежної України це вже Верховна Рада 8-го скликання, що є значимим показником школи парламентаризму для українського народу
Найперше для мене є важливим у цих виборах – свідома активність основної кількості виборців у тому, що голосуючи за свій вибір вони не ставили собі за мету виявити свій негатив проти когось і чогось. Тобто вибір не як протест, коли якби голосую за щось не тому, що воно мені подобається, а тому що я проти іншого. Одним словом класика жанру: вибери з двох зол краще, хоча зло кращим не буває і тому казали про «обрати менше зло». Але зло все одно лишається злом! І це зле, що є така дилема під час виборів: вибирати з двох зол менше! Нарешті вона скінчилась і ми обирали те, яке вважали як добре, як потрібний позитив для поступу держави і себе особисто. То є дуже і дуже важливо, навіть якщо хтось визнає потім, що помилився. Сам підхід важливий: обирати добро! Обирати кращого з кращих, а не кращого з гірших.
Важливо також, що обрано парламент не ворожнечі й протистояння регіонального характеру, що раніше  постійно ділив ВРУ і всю державу на два ворожі табори, а що кожна з партій представляє певний прошарок з усієї України, як і має бути. Зрозуміло, що є регіональні пріоритети в кожної з політсил, але в цілому вони загальнодержавні за обранням, що також дуже і дуже важливо. На тому базується державна унітарність: єдність в комплексі всезагальних інтересів, а не суто користь для свого і тільки свого клану, окремого клаптика землі та обістя.    
Нарешті голосування до ВРУ показало ще один важливий доказ європейського спрямування України, а отже правдиву перемогу Євромайдану, як виразника і захисника волі українського народу. Легітимність новообраного Президента України доповнила переобрана і тим сповна легітимна Верховна Рада України. Відбулось найкраще пошанування пам'яті Героїв Небесної сотні та всіх тих, хто страждав і виборов право українського народу не правдивий самостійний цивілізаційний поступ.
Тепер пройдемось по деталях. Найголовнішою з них є те, що вибори пройшли в загальних обрисах чесно і їх результат є правдивим відтворенням реальної ситуації в країні на даний час. В такому досягненні значною мірою є співпадіння політичної волі влади і всього українського народу. Зокрема були прийняті закони про посилення відповідальності включно до кримінальної за неправомірні дії під час виборів. Особливо мене втішило поява законодавчої  відповідальності за підкуп виборців не тільки організаторів, але і самого виборця. Правильно: погодився продати свій голос, прийшов відзвітував, отримав гроші – і в тюрму. Тому що демократія побудована на чесному волевиявленні всіх, а не коли одні чесно, інші – за гроші. Моя думка, що тюрма і зона найкраще місце для самореалізації свого потенціалу всіх тих, хто не має бажання та честі до чесного життя без наглядачів за спиною.
Процес обрання депутатів означає, що людина делегує, тобто – передає частинку своїх прав на керування державою чи місцевого самоврядування іншій людині, як своєму представнику. Все. Продавати це своє право громадянина  тотожно як продавати своїх дітей – то ганьба і безчестя. Абсолютна ницість. Такі люди недостойні стану свободи, що потребує високої самосвідомості та самовідповідальності, а їм, як вже зазначалось, потрібен наглядач за плечима з палицею для лупня за погані вчинки. Свобода і демократія не для рабів, бо у рабів немає поняття честі – воно їм на заваді жити комфортно в рабстві. І навпаки для людини свободи жити без честі некомфортно, а тому ці люди не вчиняють злочину не з остраху отримати покарання, як з небажання жити і усвідомлювати себе нікчемою, шахраєм, злочинцем. Я щиро тішусь, що подібна світоглядна позиція відтепер домінує в Україні.
Пригадую, як я був членом виборчої комісії від Євгена Марчука, отож коли пішло змагання між Кучмою і Симоненком, то при підрахунку голосів у нашій комісії почалися шахрайства, зокрема  в чисті бюлетені замість визнавати їх недійсними  робили позначки за Кучму. Коли я це помітив і зробив зауваження, то мені відповіли: – Так вони там на Сході фальшують значно більше… Для мене, людини з Донецька, яка переїхала до Львова саме в пошуках честі і порядності в житті це було дуже огидно слухати: робити підлість, виправдовуючись тим, що хтось ще більший падлюка... Звичайно, що робити поголос я не став, оскільки в тому не було сенсу: Кучма переміг на Львівщині і без того за 95%. Як і доказів по-суті не мав, але просто подумалось: –  Господи, як довго в нас буде сидіти ще отой «совок»-раб, вихований підлотою радянщини, коли всі як один злочинці і жити по-честі було просто неможливо. Але одна справа, коли немає вибору і зовсім інша –  коли він є. З великою радістю цього разу я помітив бажання провести вибори чесно і що велику роль в цьому зіграла активна позиція молоді, її значна кількість у всіх комісіях та в цілому у всіх виборчих процесах. То є дуже і дуже велика перемога – чесність виборів. Щиро тішився тому, спостерігаючи за підрахунком на одній з дільниць як довірена особа кандидата в депутати, а заодно і зробив деякі висновки.
Найперше, що я вважаю за необхідне проводити перед виборами перереєстрацію партій, а то є суто фіктивні партії на папері, які використовують виключно під час виборів задля різних підступних політтехнологій, тобто «узаконеному обмані». Участь у виборах повинні приймати виключно партії реально існуючі та діючі, тобто при перереєстрації в Мінюсті повинні проводити не тільки реальність членства, але і перевіряти активність діяльності по різних заходах та акціях, що провела та чи інша політична партія. А то проводять жеребкування на виборчих дільницях і стає просто образливо бачити рівність між партіями реально вагомими в суспільстві і «невагомими», тобто які існують виключно в реєстрі. Зауважу, що особисто не проти наявності великої кількості партій, бо вважаю нормальним чим більше учасників у замаганні, але до кожного змагання йде свій відбір учасників і чим вищий рівень змагань – тим відбір прискіпливіший. Тому я згоден з тим, що парламентським партіям надається пріоритетне становище на виборах, а і всі інші партії повинні пройти перереєстрацію перед черговими виборами до Верховної Ради України за партійними списками. Водночас я є категорично проти так званої системи «відкритих списків», яку дуже пропихають тепер деякі політичні демагоги як дуже прогресивну.  По-перше, як я вже не раз зазначав, це значно обвантажить виборця і сам підрахунок, отже рівень фальсифікацій тільки збільшиться. По-друге, я не розумію, як може партія формуватись в своїй діяльності не суто власними членами, а сторонніми впливами виборців. Нарешті, по-третє і головне: а хто завадить реальному лідеру впливати на діяльність членів своєї партії навіть за умови, що він за результатами виборів за відкритими списками опиниться десь унизу чи взагалі «на вулиці»? З того і висновок: на біса той клопіт? Ми вже по вуха набрались дурості «реформ заради реформ», коли від нових змін бардак в державі не зменшується, а тільки збільшується. Досить демагогії! Більше демократії!
Зі сфери демагогії є і теперішні агітки про перемогу «Народного фронту» у виборах до ВРУ, отже і якісь його права на першість у керуванні і формуванні тощо. Перепрошую, але то чиста демагогія включно з посиланням на досвід Європарламенту, тому що наші вибори проходили не за чисто партійною системою, а змішаною партійно-мажоритарною, тому вибори виграє не партія, а найчисельніша фракція! А це однозначно є фракція Блоку Петра Порошенка, тому всім іншим переможцям варто втишити свій апломб, щоб взагалі не опинитись в позиції опозиції. Вкотре ми бачимо цікаву реальність в Україні, що не партійні лідери ведуть маси, а навпаки народ вказує їм кому де бути і що робити. Фактично український виборець після більш ніж переконливого визначення кому бути Президентом України, тепер чітко вказав на те, кому він довіряє Уряд – Арсенію Яценюку. Відбувся всенародний вотум довіри прем’єр-міністру України, з чим і пов’язують перемогу партії «Народний фронт». Що з того буде далі – побачимо. Як побачимо практичну діяльність новообраної Верховної Ради України, якій багато політологів пророкують недовготривале існування, що досить смішно: по роботі буде видно скільки вона проіснує. Може і довго на всю каденцію, а може і півроку не протримається, бо по-суті для цієї Верховної Ради України головне її призначення є війна з Російською Федерацією. Все інше – похідне від цього, отже і вторинне, включно з євроінтеграцією, Донбасом та Кримом. Будемо програвати і занепадати – розженемо вмить, а будемо розвиватись і перемагати – будуть довго.
На завершення скажу, що вважаю кожні вибори як люстрацію для народу, як екзамен і випробування на демократію, на цивілізованість, на самосвідомість, на честь і гідність. За результатами цих виборів я щиро пишаюсь українським народом, бо кожному дано те, на що він справді заслуговує, у тому числі  ВО «Свобода» та КПУ, які не пройшли цього разу до ВРУ, але пройшла феєрично «Самопоміч». Ось де чітко було вказано на те, що люди цінують діло, хочуть, щоб за словами йшов результат, а не нові словесні обіцянки-цяцянки. Так само не спрацював шалений рекламний піар та примітивний популізм Олега Ляшка, що чітко вказує на високу свідомість українського виборця, як і стосовно Юлії Тимошенко результат відповідає змісту. Дуже гарно, на мою думку, що не пройшов Гриценко і Тігіпко – «два чоботи пара», тоді як наявність у ВРУ «Опозиційного блоку» при всіх негативах є позитивним, тому що без опозиції немає парламентаризму як такого. Всі парламентські партії при владі – це можливо, але навіщо?   
За тим можна сказати як за давньою традицією «Король помер. Хай живе король!»: Верховна Рада України 7-го скликання припинила своє існування! Слава новообраній Верховній Раді України 8-го скликання!

Богдан Гордасевич
9 листопада 2014 р.

З технічних причин не міг опублікувати цього в блозі вчасно, але не бачу причин не розміщати взагалі, тому що це не інформаційне повідомлення, а просто роздуми.

Вони зрадили україну

14.11.14 18:06
ВОНИ ЗРАДИЛИ КРИМ: СПИСОК КОМАНДИРІВ КРИМСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, ЗАВЕРБОВАНИХ НА СЛУЖБУ В РОСІЮ



Військовий прокурор Одеського гарнізону відкрив кримінальні провадження за ознаками статті 408 КК України (дезертирство) щодо кількох сотень військовослужбовців ВМС України, які змінили присяги на вірність українському народові під час анексії Криму Російською Федерацією.

Про це "Думській" повідомили у командуванні Військово-морських сил.

У справах фігурують матроси, старшини, мічмани і офіцери ВМСУ практично з усіх військових частин, які дислокувалися на півострові. Є там і штабісти, і екіпажі військових кораблів. Чимало серед фігурантів та громадян, які досі вважалися героями.

Зокрема, дезертирами наглядове відомство вважає командирів всіх ударних кораблів українського флоту: корветів "Тернопіль" (капітан 3-го рангу Максим Ємельяненко - той самий, який гордо говорив командувачу ЧФ: "Росіяни не здаються!", - зараз він служить помічником командира російського ВПК "Допитливий), "Придніпров'я" (капітан 3-го рангу Олександр Журкин), "Вінниця" (капітан 3-го рангу Сергій Заугольніков), "Луцьк" (капітан 3-го рангу Сергій Макєєв), ракетного катера "Прилуки" (капітан третього рангу Дмитро Сухар) та інших.

Не дуже зрозуміло, чому всім перерахованим фігурантам інкримінують тільки дезертирство, хоча більшість ще й змінило Батьківщині - вони пішли на службу до ворога.

Як би те ні було, оприлюднений список дезертирів страждає неповнотою. Наприклад, військова прокуратура чомусь не має жодних претензій до командирам екіпажів підводного човна "Запоріжжя" капітанам 2-го рангу Роберту Шагееву і Денису Клочану. Російські ЗМІ, між тим, повідомляють, що Шагеев зараз проходить перепідготовку в Санкт-Петербурзі і може бути призначений командиром нової російської субмарини проекту 636 "Великий Новгород".

За даними "Думської", всього за станом на кінець квітня російське громадянство отримали понад 6 тисяч військовослужбовців ВМСУ. У нашому розпорядженні є зразковий перелік командирів і начальників, які зараз служать Росії. Подаємо його мовою оригіналу. Країна повинна знати не лише своїх героїв, але і зрадників. Видання готове дати можливість порозумітися кожному з перерахованих офіцерів.

Перелік осіб керівного складу Військово-морських сил Збройних сил України, що прийняли російське громадянство та поповнили лави ВМФ Російської Федерації:

Контр-адмірал Березовський Д. В., командуючий ВМС України (прим ред. - зараз заступником командуючого Чорноморським флотом, кримінальне провадження відкрито раніше, адмірал оголошено в розшук);

Полковник Стешенко С. М., начальник центру оперативного (бойового) забезпечення ВМС України;

Полковник Стороженко С. І., командир 36 окремої бригади берегової оборони Військ берегової і територіальної оборони ВМС України;

Полковник Козаченко Д. Р., командир 406 Сімферопольської окремої берегової артилерійської групи Військ берегової і територіальної оборони ВМС України;

Капітан 1 рангу Кацай Д. О., командир 37 окремого полку зв'язку;

Підполковник Саєнко О. О., командир 501 Окремого батальйону морської піхоти ВМС України (Керч);

Капітан 2 рангу Васін Є.Є., начальник центру радіоелектронної розвідки ВМС України;

Капітан 1 рангу Касторов І. І., начальник центру навігації, гідрографії та гідрометеорології ВМС України;

Підполковник Лисенко А. В., начальник центру забезпечення пальним ВМС України;

Капітан 2 рангу Карпов Е. В., начальник 174 бази озброєння ВМС України (1 розряду);

Капітан 2 рангу Єлікєєв О. В., начальник центру криптографічного та технічного захисту інформації;

Капітан 2 рангу Римарь Р. О., командир Севастопольської військово-морської бази;

Капітан 2 рангу Звягінцев В. П., командир 5 бригади надводних кораблів ВМС України;

Капітан 2 рангу Кривко М. Ф., командир 18 дивізіону суден забезпечення ВМС України;

Капітан-лейтенант Голубєв В. О., командир 8 дивізіону суден забезпечення;

Капітан 2 рангу Афанасенко Є.М., командир 28 дивізіону пошуково-рятувальних суден;

Капітан 3 рангу Палій Б. Л., командир морського тральщика "Чернігів";

Капітан 3 рангу Журкін О. В., командир ракетного корвета "придніпров'я";

Капітан 1 рангу Шагєєв Р. М., командир підводного човна "Запоріжжя" (прим. редакції - зараз переучивается в Пітері, буде командиром субмарини "Великий Новгород");

Капітан 2 рангу Клочан Д. В., командир іншого екіпажу підводного човна "Запоріжжя";

Капітан 3 рангу Барєєв А. М., командир корабля управління "Донбас";

Капітан 3 рангу Заугольніков С. В., командир навчального корвета "Вінниця";

Капітан 3 рангу Сухар Д. О., командир ракетного катера "Прилуки";

Капітан 3 рангу Макєєв С. В., командир протичовнового кор-вета "Луцьк";

Капітан 3 рангу Ємельяненков М. О., командира протичовнового корвета "Тернопіль" ("росіянин, який не здається);

Капітан 3 рангу Хромченков В. О., командир середнього десантного корабля "Кіровоград";

Старший лейтенант Зіновьєв С. Є., командир артилерійського катера "Херсон";

Капітан 3 рангу Білий О. Р., командир протидиверсійного катера "Феодосія";

Майор Тарасенко М. О., командир судна контролю фізичних полів "Сєвєродонецьк";

Капітан 2 рангу Кочерга О. М., командир ракетно-технічної бази ВМС України;

Капітан 1 рангу Миколайчук О. П., начальник контактного пункту з країнами НАТО командування ВМС. України;

Капітан 2 рангу Жук В. С., начальник 186 навчально-тренувального центру морських операцій;

Підполковник Симонов К. В., командир 85 окремого берегового ракетного дивізіону;

Капітан 3 рангу Швець О. В., командир 801 окремого загону боротьби з підводно-диверсійними силами та засобами;

Капітан 1 рангу Лєкарєв Д. В., начальник Об'єднання об'єднаного інформаційно-телекомунікаційного вузла ВМС України;

Капітан 1 рангу Шевченка Т. І., начальник Військово-морського коледжу старшинського складу ВМС України;

Капітан 1 рангу Гончар Р. М., начальник 191 Навчального центру ВМС України;

Полковник медичної служби Гриненко О. В., начальник 10 поліклініки ВМКЦ Кримського регіону;

Капітан 2 рангу Щербань Д. Б., начальник 104 окремого передаючого радіоцентру;

Капітан 2 рангу Невмержицький Ю. В., начальник 21 району спостереження;

Підполковник Садівник Ст. Ст., командир 222 окремого автомобільного батальйону;

Підполковник Колесніков Ст. Ст., начальник 277 Об'єднання об'єднаного складу (МІС, 4 розряду);

Капітан 2 рангу Захватихата М. К., начальник 29 морського розвідувального пункту ВМС;

Капітан 2 рангу Коваль О. В., начальник 30 Командно-розвідувального центру ВМС України;

Підполковник Кулаков А. І., начальник 38 управління експлуатації спеціальних об'єктів;

Підполковник Буряк І.Про., начальник 51 об'єднання об'єднаного складу озброєння і майна (1 розряду);

Майор Яковенко О. Р., начальник 531 бази зберігання і ремонту засобів зв'язку (2 розряду);

Підполковник Миронов О. В., начальник 537 вузла фельд'єгерсько - поштового зв'язку;

Підполковник Репік В. М., начальник 56 комендатури охорони і обслуговування ВМС;

Підполковник Прилуцький С. В., начальник вузла 71 фельд'єгерсько-поштового зв'язку;

Підполковник Чучин Є.В., начальник 79 інформаційно-телекомунікаційного вузла.


До речі, до недавніх пір всі вони могли спокійно відвідувати материкову частину України.


Источник: http://censor.net.ua/r311995


96%, 24 голоси

4%, 1 голос

0%, 0 голосів

Прогнози і побажання щодо виборів до ВРУ




Звичайно є таємниця голосування, але я заради цікавості люблю наперед оприлюднити свій вибір, щоб потім порівняти точність своїх прогнозів.

Отже я однозначно голосую за Блок Петра Порошенка та мажоритарника по нашому 116-му округу Володимира Маліновського

Також мені б хотілось, щоб до Верховної Ради України пройшли чим більше від партій "Народний фронт", ВО "Свобода" та "Самопоміч", у тому числі і мажоритарники. На жаль, є досить мажоритарних кандидатів, які начебто йдуть від Блоку Порошенка, але яких не дуже бажано, як на мене, бачити у ВРУ. Зокрема я досить критично ставлюсь до кандидатур Дмирта Добродомова та Тараса Возняка від Львівщини. Чому? Дуже просто: ці люди з давен-давен ошиваються при владних структурах, а це випадковим не буває. Загалом вибір є і критично поганих в ньому немає, тому я більш-менш спокійний, що хто пройде - той і заслужив на те. Найголовніше - чесність підрахунків. Ми маємо звикнути, що вибори є чесними і від нас справді залежить їх результат.
Я особисто підтримую думку, що треба голосувати за того, кого насправді вважаєш вартим за власним уподобанням не приглядаючись на тему "прохідний" чи "не прохідний". Якщо хтось однозначно "прохідний", то обійдеться і без вашого голосу, а ось якщо ви віддасте свій голос тому, хто вам дійсно подобається, то це дасть стимул на майбутнє балотуватись цьому кандидату. Тому раджу: обирайте власним інтересом і голосуйте за найкращого за вашим особистим визначенням.
Ще мені дуже хочеться, щоб Ляшко повторив долю Королевської, щоб Тимошенко та інші опозиціонери не пройшли до ВРУ і не робили там зайвого безладу, бо ота "боротьба за знедолених" чомусь обертається завжди проти тих же знедолених, а не на суспільну користь. То є справді погана демократія, коли опозиція йде до влади через принцип "чим гірше - тим краще". Давайте говорити серйозно: якщо опозиція добилась від правлячої влади зробити щось корисне, то всі плюси йдуть владі, тому опозиція резонно зацікавлена вимагати від влади такого, чого вона не може жодним чином виконати, бо інакше настане руйнація економіки чи інша криза і опозиціонери стануть кричати, що ось бачите, яка нездала ця влада - обирайте нас! А не буде робити на їх вимоги - тим більше галасу включно до бійок вчинять опозіціонери. Що в тому доброго? Нічого.
Моя особиста думка, що правдива опозиція є контролером і резервом для правлячої влади, десь як футболісти на лавці запасних: ніхто з них не зацікавлений, щоб їх команда програла, а водночас вони хочуть, щоб гра стала кращою, якщо б їх випустили на поле. Оце, як на мене, є зміст опозиційних сил. Не обгаджувати владу і не творити їй капостей, а значить і людям-виборцям, щоб набрати собі балів яко "білі і пухнасті", а якраз працювати в діловій конкуренції: жорстко контролювати і критикувати помилки влади, як і допомагати у випадку кризових ситуацій. Якщо так буде, то опозиція, коли прийде до влади, буде продовжувати напрацювання попередників, а не руйнувати геть чисто конкурентів і все починати заново по-своєму. Типу: одні приватизували, інші - реприватизували, а ще наступні - націоналізували тощо. Тоді нам грозить перебувати вічно за китайським прокляттям: "Щоб ти жив у часи перемін"
Щодо загроз узурпації влади, то я даю особисту гарантію неможливості цього в Україні - відтепер Майдан жевріє в серці кожного правдивого громадянина України. Ніхто ніколи не зможе узурпувати владу в Україні! Януковичем і його кодлом клянусь! Вже неіснуючим і ще зовсім недавно всемогутнім "Беркутом" клянусь! Народ є влада в Україні! Найвища і незнищенна! Крапка.
Також мені подобається Арсеній Яценюк на посаді прем'єр-міністра Україні, бо він цілком спокійно на рівних співпрацює з Президентом України Петром Порошенком, а не ворогує за повноваження, як це робили інші. Водночас він не є слухняною маріонеткою, якою був його "попєрєднік". Гарний тандем двох особистостей, який варто зберегти і я за це та закликаю інших підтримати подібний позитивний стан речей.
Далі дещо з рівня неймовірного, але я б хотів, щоб головою Верховної Ради України став Олег Тягнибок, а його першим заступником - Андрій Садовий, як головний опозиціонер. Так, я волів би побачити "Самопоміч" у майбутній ВРУ в якості опозиції, тому що новичкам і не годиться одразу до влади попадати, а треба досвіду парламентаризму набратись, як знову ж звернусь до аналогій з футболу: команди з першої ліги не один рік обживаються у прем'єр-лізі, а чемпіонами взагалі за роки стають, якщо стають.
Що з того, про що я вище виклав, стане реальністю - покаже час. Мені подобається, що відтепер вибори в Україні є справді ВИБОРИ ! Тобто ніхто не знає наперед результату і це дуже гарно.
Всі на вибори! Голосуй! Голосуй! Бюлетені в урни суй! Голосуй!

Богдан Гордасевич
14:51 23.10.2014
м. Львів, 116-й виборчий округ




Маліновський Володимир Степанович, народився 28 сiчня 1967 року в місті Львові, громадянин України, протягом останніх п’яти років проживає на території України, освіта вища, президент, громадське телебачення Львівщини «Разом ТВ», член політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка», проживає в місті Львові, судимість відсутня, самовисування.
http://nbnews.com.ua/ua/rada2014/candidat/6646/


30%, 3 голоси

30%, 3 голоси

40%, 4 голоси

Молодець Іван Заяць!

За даними з сайту ЦВК дізнався, що Іван Заєць вийшов з виборчого списку радиКала Олега Ляшка, чим щиро втішився, тому що поважаю цю людину і був дуже здивований його появою у команді якогось блазня-гоміка і явного провокатора.
Як я вже зазначав: вибори є люстрація народу щодо влади, яка ним керує. За тим: який народ - така і влада.
Один мій знайомий заявив, що буде голосувати за партію Ляшка тільки тому, що його всі критикують, на що я відповів: - Вибори тим і вибори, що кожен обирає СВОЮ ВЛАДУ! Хочеш жити в цирку - твоє право, але щоб тоді я від тебе не чув нарікань на погане життя і на дурну владу: сам обрав - те і маєш.
 
Для мене феномен популізму радиКала Олега Ляшка тим огидний, що він своїм фальшим ультра-патріотизмом і  псевдо-українським популізмом обкрадає правдивий український електорат, а наша ситуація не дозволяє просто бавитись в демократію і давати можливість різним авантюристам влаштовувати на догоду стороннім силам бардак і деструкцію у діяльності вищого законодавчого органу України - Верховній Раді. Досить - набавились і з "Партією Зелених", яка ніколи не захищала екології, бо фінансувалась техногенним бізнесом, як і з іншими подібними проектами хитрих політтехнологів.
Не дамося, щоб нас одурили! Геть Олега Ляшка з українського політикуму! Вихід Івана Зайця тому чудове підтвердження, що він розібрався в реальному стані речей і сказав своє однозначне "НІ!" Олегу Ляшку, а таких заяв більше жодної серед тих, хто відмовився балотуватись у партійного списку з прохідного місця!



Я не збираюсь глибоко аналізувати всі підлоти Олега Ляшка, а просто акцентую увагу на тому, де він бере такі шалені кошти на себе, свій виборчий апарат і надшалену за вартістю рекламу - хто його фінансує, якщо власних коштів у Олега Ляшка в таких об'ємах фізично бути не може. Від олігархів України Олег Ляшко відхрещується, як і вони від нього, отже стає зрозумілим, що його фінансує інша держава, яка зацікавлена в дестабілізації в Україні і не треба багато думати, що це за держава. Тому і саме тому я не можу спокійно терпіти і бути яко толерантним щодо провокаторсько-політичного проекту "Радикальна партія Олега Ляшка" і закликаю всіх долучитись до цього ніким не санкційованого руху "Ляшко-ге, забирайся геть!"


Богдан Гордасевич, м. Львів



Прізвище, ім’я, та по батькові    
Відомості про висування    
Дата та номер постанови    
Підстава вибуття

Заєць Іван Олександрович    
Радикальна Партія Олега Ляшка,
№ 14 у виборчому списку    
14.10.2014 1776    
звернення партії про скасування реєстрації




Заєць Іван Олександрович

Народний депутат України VI скликання, перший заступник голови "Українська народна партія" (УНП)

Дата народження: 05.07.1952

Місце народження, освіта. Народився в селі Лозниця Народицького району Житомирської області. У 1974 році закінчив Українську сільськогосподарську Академію в Києві за спеціальністю економічна кібернетика в сільському господарстві, економіст-математик. В 1979-1982 рр. навчався в аспірантурі Інституту економіки АН УРСР.

Кар'єра. Працював головним економістом колгоспу в селі горошку на Київщині. В 1975-1978 рр. - В Київській філії Центрального інституту агрохімічного обслуговування на посадах старшого економіста, старшого наукового співробітника. У 1978-1979 і 1982-1990 рр. - В Інституті економіки інженером, молодшим науковим співробітником.

1990-1994 рр. - Народний депутат України I скликання. Член фракції Народного Руху України, потім - фракції безпартійних. Член Конституційної комісії України, Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО, Ради національної безпеки і оборони.

1994-1998 рр. - Народний депутат України II скликання. Працював в комітеті Верховної Ради з питань економічних реформ та управління народним господарством.

1998-2000 рр. - Народний депутат України III скликання. Заступник глави комітету ВР у закордонних справах і зв'язках з СНД.

2000-2001 рр. - Міністр екології та природних ресурсів України в уряді Віктора Ющенка.

2002-2004 рр. - Народний депутат України IV скликання від блоку Ющенка Наша Україна (№8 у виборчому списку). Перший заступник глави комітету ВР з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

2007-2012 рр. - Народний депутат України VI скликання від блоку Наша Україна - Народна самооборона (№30 у списку). Заступник глави комітету ВР з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

На парламентських виборах восени 2012 року балотувався від УНП по одномандатному округу №153 в Рівненській області, однак програв представнику Батьківщини Юрію Вознюку.

В минулому - член Народного Руху України, один з його засновників. З 1999-го - перший заступник голови Українського Народного Руху, в 2003-му перейменованого в Українську народну партію (лідер - Юрій Костенко). Член Центрального проводу та правління УНП.

Громадська діяльність. Член президії Української всесвітньої координаційної ради та президії товариства "Україна-Світ", член національної ради Конгресу української інтелігенції і головної ради всеукраїнського товариства Просвіта. Глава Українського благодійного фонду "Трипілля". Один із засновників і керівників українознавчого клубу "Спадщина" (1977), Товариства української мови ім.Шевченка.

Сім'я. Дружина Світлана (1965 р.н.) - тренер. Дочки Олеся (1978 р.н.) та Ярослава (1985 р.н.), син Остап (1991 р.н.).

http://file.liga.net/person/970-ivan-zaec.html

 Відгуки про політика

Нардепа Івана Зайця колеги назвали «левом, тигром, слоном і ведмедем», а він їх усіх - зоопарком Депутати продовжують провалювати поправки до закону про вибори президента. В ході так званого голосування між депутатами сталася невеличка перепалка. Як повідомляє «Українська правда», нардеп-бютівець Олег Ляшко закликав опонентів з повагою ставитися до «лева української політики Івана Зайця» і проголосувати його поправку. У відповідь регіонал Михайло Чечетов заявив, що регіонали шанують Зайця як «тигра, слона і ведмедя української політики», але голосувати не будуть, тому що в залі відсутня коаліція. «А до Івану Олександровичу ми ставимося з великою повагою, так. Це справжній тигр української політики», - заявив Чечетов. У свою чергу сам Заєць заявив, що у нього відчуття, що він перебуває в зоопарку. «Тут такі відносини, що не дають нормально працювати. Вас не турбує доля виборців, доля народу, майбутнє України. Вас турбує тільки, як скоріше захопити владу, присмоктатися до неї, використовувати її, щоб набити свої кишені», - обурився депутат. Зараз депутати вже завалили 180 поправок в закон про вибори. Голова комітету Сергій Подгорний запитав у регіоналів, чи є у них якісь думки з чергової правці, йде «тупе заваливанию закону».
Рейтинг політика
Член президії Української всесвітньої координаційної ради та президії товариства "Україна-Світ", член Національної ради Конгресу української інтелігенції та Головної ради Всеукраїнського товариства "Просвіта". Голова Українського благодійного фонду "Трипілля". Один із засновників і керівників українознавчого клубу "Спадщина" (1977), Товариства української мови ім.т.шевченка.

Обіцянки і цитати
18 червня 2012

"Цей закон наповнений нормами, які стимулюють сепаратизм в Україні. Зміна державного устрою України на федерацію давно є пріоритетом Президента Віктора Януковича і політичних сил, які голосували за законопроект - Партії регіонів, Комуністичної партії. Закон про мовну політику розпалює міжнаціональну ворожнечу всередині країни і може призвести до розколу України. Партія регіонів ініціюванням відповідних змін підриває власну владу, оскільки будь-яка місцева рада, за словами депутата, згідно з законопроектом, зможе власним рішенням встановити офіційне використання регіональної мови на своїй території."
http://politrada.com/dossier/persone/id/2781


76%, 16 голосів

5%, 1 голос

19%, 4 голоси

Степан Бандера назавжди з нами!

З нагоди 55-ї річниці вбивства Степана Бандери, сина вбитого в застінках київського НКВД священника східного обряду-уніата о. Андрія Бандери



Відкритий лист до редакції та власнику ЗМІ "Ера" Андрію Деркачу

Дорога редакція радіо Ера, прощаюсь з вами, тому що цитування навіть в новинах представників партії Ляшка, не кажучи вже про той непомірний час, який займає означена партія у ефірі вашого мовлення, - змушує мене більше не вмикати канал радіо "Ера"
Оскільки я дуже поважаю переважну більшість вашого колективу за розум, тому і не роблю пояснення хто і що є проект "Радикальна Партія Олега Ляшка", а скажу просто: мені осточортіло до нестями оті всі "політичні ігрища" довбаних закулісних лялькарів, бо вже життя скінчилося, а пожити в нормальній країні так і не довелось власне з цієї підступної причини. Ми не раби і не маріонетки - ми живі люди! Засуньте собі тих довбаних політтехнологів їх довбані власники-лялькарі туди, куди ви постійно хочете запхати народ України!

Якщо комусь мало революцій і гільйотин - дочекається, за тим не стане!

Єдине, що мені, Богдану Гордасевичу, сину письменниці-дисидентки Галини Гордасевич, дуже прикро бачити в таборі підтримки блазня-гоміка Ляшка власника "Ери" пана Андрія Деркача, сина Леоніда Деркача. Знову ж не маю бажання розписувати чому, а просто мені було цікаво як в книзі Аміраджибі "Дато Туташхія" мати Андрія Деркача за своєрідного заочного опонента по життю та боротьбі. Жаль, дуже жаль, що мною втрачено мій антипод (але не ворог!) по життю, бо хто з Ляшком - той для мене викликає тільки співчуття, як Іван Заяць чи Юрій Шухевич, а тепер - і Андрій Деркач. За таких обставин наше подальше тривале тривіальне заочне змагання в стилі "контрверсій" стає неможливе і я прощаюсь.

Час, люди і Бог розсудять кожного.

Поскриптум: добрі правила потребують винятків, тому я все одно буду включати радіо "Ера" вранці, як це і роблю багато років, - рівно о 5.55, але виключатиму після 6.02 - святе не може бути переможено поганим.

Богдан Гордасевич
11:54 15.10.2014

Читайте основне по темі Степана Бандери в сучасності тут -  дуже вартісний матеріал:
http://blog.i.ua/community/5846/1541379/


88%, 15 голосів

0%, 0 голосів

12%, 2 голоси

Вибори, як люстрація народу



Нещодавно я був просто шокований, коли на повному самоповазі тонах і півтонах один політтехнолог по радіо урочисто заявив, що результати виборів до Верховної Ради України 26 жовтня багатьох здивують. Молодець! Ото розумник! А ми ось всі не можемо зрозуміти, навіщо ті вибори проводяться, коли їх результати добре відомі наперед…
Я навмисно так жартую, бо просто набридли оті про-плачені плачевні пустодзвони-політтехнологи, які базікають будь-що, бо реально ні за що не відповідають – взагалі ні за що! Ну збрехав чи просто не вгадав – що з того? Можливо наступного разу ліпше збреше чи вгадає, але ж отримані вже гроші не віддасть назад ніколи нікому…
Власне я б хотів визначити одну найголовнішу тему для роздумів над політичними партіями і людьми, а саме – відповідальність. Всі ми знаємо, що існує принцип «слово і діло», а з того і постає поняття «відповідальність», коли слово підтверджено чи не підтверджено ділом. Або коли діло далеко не тотожне даному слову, що найкраще демонструють вже майже вік всім відомі комуністи: ну така солодка брехня, що дотепер на неї западають люди без належного розуму і аналізу (чи аналізів?). І знаєте, я в тому за комуністів! Ну як є дурні, що в їх брехню вірять, то вибачте мене на слові, але сам Бог велить обманювати таких легковірів. Як не хочеш думати, але хочеш «щоб в тебе все було і тобі за це нічого не було» – то не будеш мати нічого! В розумінні доброго, бо щодо біди – тут навпаки буде багато і різної. Перевірено не раз, -  і Донбас та Крим он зараз мають той комуністичний сказ...
Також тому, що я багато раз переконався у правдивості тези «кожен народ вартий своєї влади», – я і стверджую, що наскільки виборці відповідально поставляться до обрання депутатів – настільки і майбутні депутати будуть відповідально ставитись до своїх обов’язків в подальшому. Іншого не буває. Якщо виборець зневажає своє право на делегування влади і продає його за кількасот гривень чи якусь іншу «гречку» – ну то най не нарікає потім, що влада жирує і народ зневажає, бо дійсно тільки зневаги і наруги варті продажні виборці. Або ще безглуздіше: коли виборці продаються на підступну і наглу брехню. Потім їх же обранці з них і насміхаються, кажучи: – А ви чим думали, коли тому вірили і не перевірили, чи то є можливо, що ми приобіцяли перед виборами?!
За минулі 23-и  роки в незалежній Україні пройшло чимало виборів і аж два революційні Майдани, а тому політична культура в наших людей доросла значного рівня, про що засвідчили останні вибори Президента України в першому турі. І ось ці нові вибори до ВРУ стануть або підтвердженням, або навпаки спростують цю тенденцію нашого високо народного рівня відповідальності щодо виборів. Фактично кожні всеукраїнські вибори можна визначити як люстрацію народу України. Люстрацію на честь і гідність, на розум і відповідальність.
Якщо український народ пройде цю люстрацію виборами належно – тоді він буде мати повне право люструвати владу повсякчас і скільки захоче. А ні – тоді вибачайте і добро втрачайте… Вам дано було право обирати і маєте те, чого вартуєте.
Той же «велемудрий» політолог з радіо  спрогнозував, що новий майдан обов’язково буде за каденції теперішнього президента… Ну супер-прогноз! А я ось не прогнозую, а стверджую, що новий Майдан постане тоді і тільки тоді, коли український народ визнає цей революційний чин потрібним і на часі. Тільки так! І відбутись це дійство може у будь-який момент, що ми однозначно і довели собі та цілому Світу.
Власне тому я не вірю у можливість якоїсь нової узурпації влади, як це спробували зробити Янукович і його банда з коаліції  регіоналів та комуністів у ВРУ – не вийшло їм і не вийде нікому! В України вся влада належить народу. Готовий побитись об заклад на друге око Шуфрича, що так воно і буде.
Як вже зрозуміли: переходжу від теорії до практики, а значить визначаю ту відповідальність, яку вважаю за потрібну для наступних виборів.
Однозначно потрібно обрати побільше депутатів до Верховної Ради від Блоку Петра Порошенка, а затим – від «Народного фронту», ВО «Свобода» та «Самопомочі». Якщо ми хочемо мати дійсно конструктивну роботу парламенту, а не пустопорожню говорильню або взагалі майже непрацюючий, як зараз.
Проходження до ВРУ партії ВО «Батьківщина» можливе, але користі в тому буде небагато, бо це вже ретроградна політична сила, як і її лідер потребує пенсії і спокою для себе, як і для нас від неї. Таки Ющенко вже зачекався за подружкою…
Дуже сумнівним є потреба наявності у ВРУ «Опозиційного блоку», як і «Сильна Україна» не підсилить її діяльність, бо їх претензії на представлення упосліджених промислових регіонів легко спростовуються і наявністю значної кількості представників  звідти у списку Блоку Порошенка, як і мажоритарники, обрані на Сході і Півдні від цього блоку, зможуть захищати інтереси своїх виборців значно краще за тих, хто одразу декларує і преться в опозицію до влади. Так смішно слухати обіцянки задекларованих опозиціонерів типу «Ми захистимо, ми дамо і ми зробимо», коли і дитині ясно, що то є звична брехня від тих, хто навіть не планує стати владою, тоді як зробити приобіцяне ними може виключно влада. Дивна позиція: одразу опозиція.
Нарешті дуже шкідливою справою я вважаю можливу наявність у ВРУ «Радикальної парті» та «Громадянської платформи» – це ще ті клоуни, яких треба найбільше обминати, бо слів від них багато, а справ – кицька більше наплаче. Якщо я кажу неправду, то спростуйте, але конкретикою: ділами, вчинками, досягненнями і ще там якимись вагомими фактами. Але не піаром пана Ляшка, що він десь там з вилами вискочив на танка і всі лугадони розбіглися в паніці. Мені ось цікаво, де він стільки грошенят назбирав, що таку рекламу собі дозволяє. Або броньовики купувати і дарувати яким чином вдається? Щось тут не ясно, а досить-таки темно. Взагалі, хто дещо знається на російській політиці, той не може не помітити повної аналогії-матриці РПУ Ляшка з ЛДПР Жириновського за методологією і в промовах, і навіть в жестах. До чого б це?
Про пана Гриценка взагалі розмова коротка: птаха-говорун, а як до діла – то геть від тіла. Що і коли ним зроблено реально? Ніде нічого – це реально. Міністр оборони був лажовий, а потім і взагалі тільки як вазилін моржовий в політиці ошивався, по телешоу шлявся і побрехеньки розповідав, як треба героями ставати. Щось по перебуванню в зоні АТО навіть Ляшко обігнав Гриценка, а не навпаки. Повторюю, що я за основу своїх висновків про людей і політсили ставлю їх діла і результат, а вже потім – слова, як підтвердження одне-одного.
Власне всі інші партії, як учасники виборів, це або ще як нерозумні діти, або як здеградовані старигани совкової генези. Таким нічого робити у ВРУ – однозначно. При тому, що я не є прихильником обмеження кількості партій – я є твердим у переконанні, що вплив партії творить її повсякденна робота серед людей, а не суто участь у політичних ігрищах та виборах. Як у всіляких змаганнях масовість добра на початках, а у фіналі потрібні профі, що був добрий результат. А він, результат, нам як ніколи потрібний добрий і обнадійливий.
В котре висловлюю свою думку виключно для друзів і не претендую на пророцтво, але пропоную як побажання.

З повагою, Богдан Гордасевич
12 жовтня 2014 р.

89%, 8 голосів

11%, 1 голос

0%, 0 голосів

Я не міг залишатися байдужим - тому і пішов воювати

Доброволець з Чернівців Сергій Козак вже довгий час перебуває в госпіталі. Чи приживеться його ліва нога, яку київські хірурги пришили, покаже тільки час.



Я не міг залишатися байдужим - тому і пішов воювати.

У мене як раз дружина народжувала другу дитину 23-го березня. Прийняв пологи в лікарні, побачив, що все нормально. А 25-го березня я поїхав на полігон.

В армії нас колись вчили, що все, чого не вистачає, солдат повинен знайти собі сам. Хоча це було давно, але можу сказати, що там нас раз і на все життя підготували.

Може бути, тому, коли побачив війну, сприйняв її нормально. А, може бути, я просто така людина.

Мене відправили у 95-ю бригаду, у другий батальйон. Ми воювали в групі оперативного реагування. Нашим завданням було конвої. Іноді потрібно було виводити якусь групу розвідки, яка потрапила в оточення. Перші жертви у зоні АТО були з нашої роти і мінометної батареї.

Поранення отримав, коли потрапили в засідку, повертаючись зі Слов'янська. У селі Долина. Засідка була досить професійна, продумана. Але так вже вийшло, що ми теж вміємо все продумати. Коли я помітив, що ціляться в нас, почав стріляти. Кулемет у нас був направлений в іншу сторону, а часу його розгортати не було. Першим точним і вдалим пострілом противника з РПГ-26 пробив броню і відірвало ногу мені і водієві. Після чого ми ще 20 хвилин продовжували вести бій. Я стояв на сидіння обличчям у бік пострілів, спирався більшою мірою на праву ногу і думав, що вона обпалена. Ліву просто не відчував. Присів, щоб дістати черговий магазин. Коли піднімався, зрозумів що з лівою ногою щось не так, тому що не можу на неї стати. Але встав і продовжив бій. Коли закінчили, посвітив на ногу, побачив, що вона вже зажгутована кимось із хлопців, а нижня частина лежить збоку, тримається тільки на шматку шкіри. Подумав : "слава Богу, що не праву".

Попросив хлопців, щоб вони знайшли мій рюкзачок. Засунув ногу туди і прив'язав до другої частини вище коліна.

Чисто інстинктивно подумав, що кину в рюкзак, а там розберуться, що з нею зробити. Мене накололи буторфанолом. Потім передзвонив командиру роти, повідомив про те, що ми потрапили в засідку. Повідомив про місце дислокації і про те, що нам вдалося відбитися.

Пришивали мені ногу в Харкові лікарі з київського госпіталю. Вони-то і вирішили, що нога має право на життя. Ось поки і живе. Коли привезли в Київ, думали, що доведеться все ж відрізати. Незважаючи на те, що операції були кожен день, хірурги - молодці, боролися, щоб її врятувати. Сміюся тепер, що вони пришивають непришиваемое... Хоча прогнозів і зараз немає ніяких, тому що там тільки один робочий посудину. Ще чекають операції, і ніхто не знає, як вона відреагує.

Ніжка тепер у мене - сепаратистка, хоча за кермом їжджу. Ось в Житомир їздив проводити нашу 95-шу бригаду, і на могилу до старшому лейтенанту Віталіку. Він загинув одним з перших.

На війні ніколи ловити враження. Вражень отримую набагато більше в госпіталі, коли бачу двадцятирічних покалічених хлопців.

За них мені страшно, а за себе боятися не виходить. Важко, коли їх, молодих пацанів, вбивають, або коли вони залишаються каліками. Адже там, на сході, їх ще дуже багато залишилося. Переживаю. Хочу, щоб вони всі звідти повернулися швидше і цілими.

Солдати - всі різні. Є такі, кому дійсно страшно, а є й такі, які під час перестрілки анекдоти розповідали. Коли Я це побачив, спочатку подумав, що у людей істерика, тому що катаються по землі, а це вони від сміху.

Текст і фото: Віка Ясінська, Цензор.НЕТ

http://censor.net.ua/resonance/305131/ya_slojil_svoyu_nogu_v_ryukzak_i_prodoljil_boyi


96%, 25 голосів

4%, 1 голос

Україна має статус ядерної держави!



Його величність Твітер може підтвердити, що вчора 27 вересня мій останній запис у ньому був наступного змісту: "Все - йду спати: зробив Україні статус ядерної держави, отже начебто день не змарнував."

Мій друг Жорж Дикий любить повторювати: - В кожному жарті є доля правди, але і в кожній правді є доля жарту.

Тому можете сприймати хто як хоче всі мої правдиві побрехеньки, але знаєте, коли сповна уповноважені люди починають корчити дурників, що навіть звичайні не надто утаємничені у світову дипломатію люди бачать брехню і фальш, то де інші фахівці? Чим вони займаються? Маю на увазі Міністерство закордонних справ України, як і політологів та інших ідеологів, що базікають про всяку дурню і не бачать простих очевидних речей.

Для прикладу, де заява від будь-кого з наших державних структур на звинувачення у відповідальності України за збитого російськими фахівцями-військовими з надсучасного Зенітно-ракетного комплексу "Бук" малоазійського авіалайнера? Чітка офіційна юридично і фахово обгрунтована заява - де? Немає. Чому?!

Те, що українські військові не могли цього злочину зробити навіть помилково, говорить той факт, що під час Антитерористичної операції взагалі жодного разу (жодного разу!) не застосовувалися будь-які ЗРК з боку українських державних сил, тому що не було цілей для того. В небі літали виключно літаки АТО! Потреб у ЗРК не було, тим паче такого класу, як "Бук".  Тільки терористи і то не з місцевих, а виключно з підготовлених і досвідчених воєнспеців зі збройних сил Російської Федерації мали і використовували подібне озброєння. Про ЗРК "Бук" взагалі навіть можна визначити поіменно, хто це був - настільки то є унікальні фахівці. То в чому питання? Де? Де документи УКРАЇНСЬКОГО СЛІДСТВА по цій катастрофі? Немає.

Дивним чином всі зайняті не конкретикою, а якимись абстракціями включно до того, що за будь-яких варіантів винувата тільки Україна, бо це її повітняний простір і вона за нього відповідає. Перепрошую, але коли лівійські терористи підірвали авіалайнер в небі Великобританнії, ніхто навіть не заікнувся про відповідальність англічан в цій авіакатастрофі. Чому наші дипломати, політики і політологи мовчать про подібні світові преценденти? На якого біса ця свора паразитів? Десь хтось з простих користувачів Інтернету починає рокривати всю правдиву картину подій та варіанти наслідків для України, а з державних і вищих політичних кіл - ні мур-мур, загальні фрази і сором'язливі образи: - Ах, як таке можна було подумати про нас, щоб ми щось десь чогось...

Приблизно так само я і став тим, хто зробив Україну державою з ядерним статусом, тому що жодного розумного прояву ініціатив та заяв з боку державників України не чув і напевно що не почую. Але ж це як кажуть і коню зрозуміло, що коли договір розірвано і не укладено іншого, то автоматично (автоматично!) відновлюється ситуація "статус кво" на момент укладання договору. Такою є загальна правова норма! Не може такого бути, що одна сторона розірвала угоду, а інша і далі її виконує, бо вважає угоду чинною і все. Якщо будь-яка зі сторін відмовляється офіційно чи просто за фактом її порушення від угоди - значить угода припиняє свою дію! Все, іншого не дано. І сторони набувають статусу, який мали на момент укладання угоди, а далі вже можуть судитись і передомовлятись.

В Будапешті була угода поміж Україною і Російською Федерацією про те, що держава України відмовляється від статуса ядерної та віддає всю, абсолютно всю наявну на її території ядерну зброю РФ в обмін на гарантіїї повного захисту державного суверенітету України та цілісності її кордонів, убезпечення від будь-яких агресивних посягань як політичними впливами, так і військовим чином. Дві сторони домовлялись, а гарантами домовленості виступили США та Великобританія, як дві світові ядерні держави - наголошую, що це не учасники угоди, а її гаранти і свідки. З ними Україна не домовлялась про свою територіальну та державну безпеку - договір про це був виключно з РФ. Кому передавалась вся зброя - той і відповідає. Все правильно. Як і правильно, я вважаю, що Україна майже демілітаризувалась, тому що для чого утримувати армію маючи поряд такого могутнього гаранта безпеки? Погодьтесь, що ніхто навіть уявити не міг, що агресором стане саме гарант безпеки. Проте так сталося.

Тепер маємо те що маємо: угоди немає. Її знищено і прямими заявами, і діями РФ, а значить Україна так само позбавляється всіх зобов'язань по цій угоді і має повне право повернути собі статус ядерної держави. Самої ядерної зброї вже, ясна річ, не повернути, але погодьтесь, що і сам-по-собі статус ядерної держави є досить знаковою величиною, тому що він надає нам право у будь-який момент виробляти і мати ядерну зброю! А це вже не хухри-мухри в світовому міждержавному процесі: статус ядерної держави.

Таким чином вітаю всіх: Україна є ядерна держава!

Богдан Гордасевич

100%, 11 голосів

0%, 0 голосів

Гаплик Леніну в Харкові!





Опубліковано 28 вер. 2014

ВИДЕО самого падения! Только что записал! 28.09.2014! Ленинопад, В Харькове снесли! Сори что без звука. Я только предоставляю информацию. Если благодарны за информирование - ставьте лайк, буду писать дальше. ПРАВДИВОЕ ОНЛАЙН ТЕЛЕВДЕНИЕ!

Прощались з героєм на колінах


На Старосамбірщині, що у Львівській області, односельці на колінах вшанували загиблого бійця в АТО

В с.Сушиця Старосамбірського району Львівської області на колінах вшанували пам'ять загиблого бійця одеського спецбатальйону «Шторм» Степана Петровського, якого саме ввозили в його рідне село.

Все це відбувалося під "Плине кача...". Хлопець загинув на Луганщині. Тіло перевезли в рідне село Сушиця у Львівській області. Кожен житель вийшов назустріч бійцю і став на коліна.



«Суцільні гідність і повага, до живих і до мертвих. Прекрасні, гідні люди, біля кожної хати ідеальний порядок. Людям, які привезли "нашого Стьопку" вони з такою ж гідністю без істерики говорять "якщо ви нам привезете ще десятьох, ми все поїдемо в Київ», - пише на своїй сторінці у Фейсбуці одеський журналіст Віра Запорожець.

Друзі хлопця пишуть, що він кілька тижнів тому поступив на шостий курс ЛНУ. Він мріяв про диплом і власну родину.


Відео знято з автомобіля показує, як на протязі більше трьох кілометрів стоять жінки, чоловіки, люди літні та діти, молодь на колінах, з українською символікою і зі сльозами на очах.

Цей вияв солідарності показує велику пошану до бійця, який пішов захищати рідну землю, рідну сім*ю, нашу Україну.

Слава герою, Степану! Слава йому за те, що оберігав нас і слава батькам, що народили і виховали ЛЮДИНУ



http://myzhovkva.com/news/1957


Создан 11 апр 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником