Галицька дивізія під Бродами Ігор МЕЛЬНИК

 

Галицька дивізія під Бродами Ігор МЕЛЬНИК

70 років тому, 13 липня 1944 року радянські війська І Українського фронту почали наступальну операцію, що ввійшла до історії під назвою Львівсько-Сандомирської. На першому етапі операції їм удалось оточити на південь від Бродів кілька німецьких дивізій.



Галицька дивізія під Бродами

Ігор МЕЛЬНИК
 

70 років тому, 13 липня 1944 року радянські війська І Українського фронту почали наступальну операцію, що ввійшла до історії під назвою Львівсько-Сандомирської. На першому етапі операції їм удалось оточити на південь від Бродів кілька німецьких дивізій. Серед них – 14-у піхотну (гренадерську) дивізію СС "Галичина".

 

І Український фронт, яким командував маршал Іван Конєв, нараховував 80 дивізій, 7 танкових і 3 механізовані корпуси. Загалом понад 1,2 мільйона вояків, 16 100 гармат, 2050 танків і 3250 бойових літаків. Їм протистояла частина німецької групи "Північна Україна", яку очолював генерал-полковник Йозеф Гарпе (900 тисяч вояків, 6300 гармат, 900 танків та 700 літаків). Тож радянські війська мали значну перевагу в людській силі, танках і авіації.

 

Протягом перших днів операції радянські війська прорвали німецьку оборону на північ від Золочева і повели швидкий наступ на львівському напрямі. Німці ввели в бій до кінця першого дня операції і з ранку 15 липня всі тактичні резерви, а на ділянці Колтів–Зборів – оперативні резерви: 1-у і 8-у танкові дивізії і 14-у піхотну дивізію СС "Галичина", створену з галицьких добровольців 1943 року.

 

 

Український Центральний Комітет (УЦК) на чолі з професором Володимиром Кубійовичем, що презентував українців Галичини перед німецькою владою, та ОУН (Мельника) сприяли створенню українських частин армії Вермахту. Свідомі українці розуміли, що для того, щоби воювати за державність, треба мати сучасно вишколені війська з модерною зброєю.

 

Офіційне проголошення про формування СС Стрілецької Дивізії "Галичина" відбулося 28 квітня 1943 року, а набір добровольців розпочався у травні. Для проведення цієї акції був організований окремий комітет із колишніх старшин УГА під назвою "Військова Управа", головою якої став Альфред Бізанц, галицький німець, колишній полковник УГА, а секретарем – сотник УГА Осип Навроцький. Проти формування дивізії "Галичина" чи взагалі всякої спілки українців із німцями виступила на той час ОУН Самостійників Державників (так тоді називалася ОУН під проводом Степана Бандери). У "Бюлетені Крайового Проводу ОУН СД" ч. ІІ, 1943, на чолі якого стояв тоді Микола Лебедь, появилася передовиця "Довкруги СС Стрілецької дивізії "Галичина", в якій, між іншим, писалося, що Дивізію німці формують на те, щоб "позбавити запілля активного елементу – кинути його на гарматне м'ясо"... та що "це типова колоніяльна частина, щось зовсім подібне до індійських чи новозеляндських дивізій англійської армії". А далі "творення т. зв. галицької дивізії... це в дальшу чергу крок до компромітації української державницької ідеї взагалі...".

 

Як писав про цю справу історик, колишній дивізійник Василь Верига: "В ім'я правди треба ствердити, що вибір для евентуальних добровольців до Дивізії був невеликий, або краще кажучи, вибору не було "йти чи не йти", а радше тільки вибір, куди йти:

а) до дивізії "Галичина", як це закликав УЦК на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем та Військовою Управою;

б) на різні роботи, як наприклад, "Служба Батьківщині", а зокрема до промисловости в Німеччині, де смерть від летунських налетів була не менш можливою, ніж на фронті;

в) йти "в зелений гай", тобто до Української Повстанської Армії (УПА), до якої закликали бандерівці; чи в крайньому випадку

г) переховатися ще якийсь час тільки на те, щоб з приходом совєтів бути знову мобілізованим до совєтської армії і гинути на фронті "за Сталіна", за "матушку Расєю", цим разом приховану під назвою "совєтської родіни". Іншими словами, це означало б воювати за поворот зненавидженого колгоспного ладу, невільничої праці на фабриках і заводах та терору НКВД, не згадуючи вже про всі інші "благодаті" совєтської диктатури над пролетаріятом. Ця перспектива українській молоді не усміхалася.

Організація Українських Націоналістів під проводом полк. Андрія Мельника, не зайняла виразного становища й погляди членів ПУН були поділені. Деякі, як наприклад, заступник голови ПУН О.Ольжич, був завзятим противником формування Дивізії "Галичина" та взагалі якої-небудь співпраці з німцями...

Українська дивізія "Галичина" організувалася українськими чинниками не з вірою в німецьку перемогу, а якраз навпаки, з вірою у перемогу західніх альянтів, які все були проти тоталітарного СССР. (Якщо б воно було інакше, то чого ж тоді УЦК вимагав від німецьких чинників, щоб вони ніколи не кинули Дивізії "Галичина" на західній фронт?) У тому часі ніхто не хотів не то вірити, але навіть припускати, що демократичні західні альянти, а зокрема волелюбні американці, врятують Сталіна із його диктатурою від упадку та ще й віддадуть йому в подарунок цілу південно-східню та центральну Европу".

 

Поряд з 14-ю гренадерською дивізією "Галичина" у 1943–1945 рр. були сформовані ще кільканадцять національних гренадерських дивізій Зброї СС під номерами: 13 та 23 (хорватські); 15 та 19 (латвійські); 20 (естонська); 21 "Скандербеґ" (албанська); 25, 26 та 33 (угорські); 27 (фламандська); 28 (валлонська); 29 (російська); 33 (французька); 34 (нідерландська).

 

16 травня 1944 року Дивізію "Галичина" відвідав сам райхсфюрер СС Гайнріх Гіммлер. Він виголосив промову до німецького й українського старшинського корпусу, в якій зокрема натякав на ворожнечу українців до євреїв і поляків. Як згадував В.Верига, один із офіцерів, Дмитро Паліїв, відважився відповісти: "Нехай мені буде вільно ось тут у Вашій присутності, райхсфюрер, заявити, що ми, українці, не збираємося різати поляків, і не тому ми добровільно зголосилися у ряди Дивізії "Галичина". Але обсервуючи вашу німецьку політику на Сході Європи, ми ніяк не можемо не завважити, як ви, німці наставляєте нас проти поляків, а поляків проти нас. Мені доводиться із прикрістю ствердити, що ваша політика на Сході Європи неправильна".

 

Гайнріх Гіммлер у Дивізії Зброї СС "Галичина"

 

 

В липні 1944 року до складу 14-ї гренадерської дивізії СС "Галичина" входили три піхотні (гренадерські) полки (№№ 29, 30, 31), гарматний полк №14, курінь автоматників (фюзилерський), дивізіон зенітної артилерії та допоміжні підрозділи (саперний, зв’язковий, санітарний, постачання і т. ін.).

 

Командувавав дивізією бригадефюрер CC Фріц Фрайтаґ. Українців не допускали до вищих командних і штабних посад. Серед командирів батальйонного рівня було лише двоє українських офіцерів: командир 1 батальйону 29 полку гауптштурмфюрер (капітан) Михайло Бригадир (Бріґідер) і командир 4 важкого артилерійського дивізіону штурмбанфюрер ваффен СС (майор) Микола Палієнко (1896–1944) – колишній старшина Армії УНР і майор польського війська у 1939 році.

 

Микола Палієнко

 

 

Сотник УГА, один із співзасновників УВО Дмитро Паліїв (1896–1944) був зв'язковим і персональним референтом українців при штабі дивізії.

 

Перед радянським наступом дивізія "Галичина" була дислокована вздовж лівого берегу річки Стир від Поникви до Станиславчика (схема 1) і входила до складу ХІІІ армійського корпусу.

 

Схема 1

 

 

На першому етапі Львівсько-Сандомирської операції радянські війська прорвали головну німецьку лінію оборони й, увівши в прорив, танкові армії вели наступ двома клинами: з півночі (через Радехів) та з південного заходу (через Золочів), щоби замкнути кільце оточення біля Красного та Буська (схема 2).

 

Схема 2

 

 

Подробиці воєнних дій описав майор Вольф Дітріх Гайке (1913–1994), який командував оперативним відділом дивізії "Галичина", у книзі Sie wollten die Freiheit («Вони хотіли волі»). Її переклали українською та видали накладом Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА у 1970 році за редакцією Володимира Кубійовича (Українська Дивізія "Галичина" // Записки НТШ: Том 188. / Переклад з німецької мови Романа Колісника. – Торонто–Париж–Мюнхен, 1970). У цій книзі були вміщені використані нами схеми бойових дій.

 

 

Як писав Гайке, "остаточна причина, чому ХІІІ корпус потрапив у таке важке становище, лежить в обставині, що головнокомандувач німецьких збройних сил не хотів слухати своїх військових дорадників, які неоднократно пропонували залишити Броди й перенести головну бойову лінію на пануючі над тим простором височини Підгірці – Бузьк. Пропозицій з боку армії й армійської групи не бракувало.

Таким чином ХІІІ корпус з його дивізіями, серед них Перша Українська Дивізія, за кілька днів були оточені. Годі було змінити щонебудь в ході подій, бо оперативні події розгорталися майже виключно поза межами дій корпусу. Про південний танковий клин довідались у дивізії щойно тоді, коли оточення було вже довершеним фактом. Теж щойно тоді стало зрозумілим значення й вплив на ситуацію північного ударного клина – з такою швидкістю йшли події..."

 

Схема 3

 

 

Командування корпусу кинуло дивізію "Галичина" на свій правий фланг, щоби стримати наступ південного клину радянських військ (схема 3). Протягом 14-16 липня полки дивізії вели важкі оборонні бої проти переважних сил трьох радянських дивізій (99 СД, 336 СД та 68 ГвСД), підтриманих танками 31 танкового корпусу (схема 4).

 

Схема 4

 

 

"Частини наших дивізій відступають. Перша Українська Дивізія становить єдиний великий резерв корпусу. Тепер сталося найнесприятливіше для Першої Української Дивізії, чого весь час боялися: саме, що вона буде введена в дію не як ціла одиниця, а полками, киненими в найбільш скрутне становище...

Перед Першою Українською Дивізією стоять виїмково важкі дні. По-перше, введена вона в дію на найбільш гарячім пункті фронту, по-друге, російському командуванню була відома її присутність на фронті, і ці обставини додають йому особливого поштовху до розбиття її. Тому замкнення фронтової прогалини це ще не все. Треба тепер підготувати здобуті становища на сподівані сильні наступи ворога...", – писав майор Гайке.

 

Схема 5

 

 

Коли ХІІІ німецький корпус опинився в оточенні, яке назвали "Бродівським котлом", дивізія "Галичина" була на його південно-східному краю, у трикутнику Ясенів – Колтів – Білий Камінь (схема 5). Протягом 17-18 липня основні сили ХІІІ корпусу концентрувалися вздовж Західного Бугу на південному краї котла, який доцільніше було би називати "Золочівським", й готувалися для прориву. Натомість Галицьку дивізію залишили для прикриття німців зі сходу та заходу (схема 6).

 

Схема 6

 

 

Вольф Дітріх Гайке писав: "Врешті має прийти ззовні акція розриву кітла, щоб витягнути корпус. До наступу з півн.-заходу йдуть 8. танкова дивізія і 20. полк. Оточений ХІІІ корпус повинен рівночасно пробиватися на південь, щоб прийти назустріч наступові. По короткому часі відтяжувальний наступ мусів бути перерваний з огляду на загрозу оточення наступаючим ворогом. Російське командування перенесло центр тяжіння наступу на південь від Львова.

Корпус дістає наказ до вилому. Командир корпусу зупиняється при напрямі на південь, в бік Подільської височини – місце найслабшого ворожого тиску. Ворог не міг припускати, бо це суперечило б засадам воєнного мистецтва, що вилім піде в напрямі густо лісистих стрімких берегів височини".

 

В ході важких оборонних боїв в оточенні генерал Фрайтаґ втратив зв’язок з полками дивізії, і її частини передали під командування генерала Ґеорґа Ліндеманна – командира 361-ї німецької піхотної дивізії. Проривалися з оточення протягом 20-21 липня на захід від Золочева. Дивізійники йшли останніми під безперервним вогнем радянських танків і артилерії між селами Княже та Ляцьке (тепер Червоне) (схема 7).

 

Схема 7

 

 

"Одна німецька вермахтівська дивізія й Перша Українська Дивізія, обидві найдалі висунені на північ, дістають доручення тримати становища й тільки під гострий тиск ворога відступати на південь, щоб тим уможливити іншим частинам корпусу розірвати оточення й вийти з нього. Обидві дивізії, командує ними ген. Лінденманн, мають потім долучитися до корпусу...

Українські вояки в рямках частин ген. Ліндеманна б'ються хоробро. Невідомий ні один випадок, щоб член УД перейшов до ворога. Тим часом відбувається дальше вибивання вилому в північній стіні кітла й протискування частин корпусу. Простір вилому лежить зараз таки на захід від Золочева поміж Княжим і Ясенівцями. Чотири легкі танки 8. танкової дивізії дійшли до того місця назустріч корпусові. З найбільшим героїзмом тримають становище проти всього ворожого тиску відділи ген. Ліндеманна, між ними багато українців, і тим уможливлюють вихід з кітла ХІІІ корпусові. Зовсім поволі відступають частини ген. Ліндеманна на південь, відбиваючи щораз нові ворожі наступи. Почапи, Белзець, Скварява – це назви, яких не забудуть члени корпусу...

Але не лише один котел був замкнений ворогом навколо Дивізії, ворог вже встиг посунутися далі на захід. Таким чином вилім з кітла не означав ще волі, треба було прориватись далі. Всюди були ворожі опірні пункти, деякі з них мали по два-три танки. Гологори були одним з таких пунктів, що коштував багато жертв, де й загинув ген. Ліндеманн...

Одночасно командир Дивізії виходить з кітла з великою групою українських вояків. Обидві групи ще того самого дня з'єднуються і спільно йдуть далі під проводом командира Дивізії. Група, підсилена німецькими вояками, нараховує 6.800 людей. Бої з малими ворожими групами продовжуються і наступних днів... Рештки ХІІІ корпусу, а з ними й українці, посуваються по дорозі відступу на південний захід. Чемеринці, Виписки, Тучна, Стрілиська – це місцевості, розташовані при цій дорозі, де ще траплялися зустрічі з ворогом..." – згадував Гайке.

 

Схема 8

 

 

Рештки дивізії "Галичина, яким вдалося вирватися з оточення були скеровані разом з іншими частинами ХІІІ корпусу на Закарпаття (схема 8).

 

Підсумовуючи липневі бої Ф.Д.Гайке писав: "Стрий, Дрогобич, Самбір – це головні пункти відступу. В Дрогобичі ген. Фрайтаґ зустрічає пол. Бізанца і оповідає йому про переходи Дивізії. Тим часом Дивізія дістає наказ разом з рештками ХІІІ корпусу збиратися в Карпатській Україні – в районі Ужгород–Мукачів...

Дивізія ввійшла в дію, маючи 11 000 вояків. В кітлі вона стратила біля 7 000 вояків і старшин. З них найбільша частина згинула або, ранені, попали в большевицькі руки. Деякі групи попали до інших військових одиниць і були приєднані до них. Це припущення потвердив, напр., запит у 18. дивізії в районі Ясла. Поважне число розгублених знаходиться поза лініями, поміж населенням, або вступило до УПА. Штаб Дивізії вважав, що з часом повернеться ще багато вояків, так що їх буде біля 3 000. Багато хоробрих старшин, підстаршин і стрільців полягло геройською смертю.

В минулих важких боях Дивізія виконала завдання, якого від неї чекали. Не з її вини була вона оточена і мусіла боронитися проти у всіх відношеннях переважаючого ворога. Тут і там не витримали нерви, це траплялося й іншим частинам у першому бої. Але ніяка частина не зустрічалася навіть приблизно з так великими труднощами, як Перша Українська Дивізія".

 

Як згадував потім В.Кубійович, "нерозуміння політичної ролі Дивізії спричинило її катастрофу під Бродами: Дивізію, хоч вона ще не закінчила вишколу і не набула бойового досвіду, призначено не на спокійніший відтинок фронту, але кинено в самий центр найважчих боїв з наступаючою Червоною Армією".

 

Та у той час, коли дивізію "Галичина" вводили у бій, німців уже зрадило воєнне щастя. Не було у них уже влітку 1944 року спокійніших ділянок фронту ні на Сході, ні на Заході.

 

Галицькі хлопці з "левами" на раменах гинули під Бродами, намагаючись заткати дірку в німецькій обороні. А в них стріляли переважно теж українці, бо в період підготовки операції частини та з'єднання І Українського фронту одержали значне поповнення людьми з Правобережної України, яких без належного вишколу й озброєння кидали в бій.

 

Тож не дивно, що навіть у 1944 році, коли німці відступали на всіх фронтах, втрати радянських військ були все одно набагато вищими. Загальні безповоротні втрати РСЧА 1944 року становили 6 547 тисяч вбитих і зниклих безвісти, а німці на всіх фронтах втратили того року 1 629 тисяч вояків (з них на Східному – 1 129 тисяч).

 

 

При трасі Львів–Золочів між селами Червоне та Княже створило Галицьке братство колишніх вояків 1-ої Дивізії Української Національної Армії у липні 1994 року цвинтар полеглих галичан-дивізійників. Там встановлено понад 500 хрестів і збудовано церкву-каплицю.

 

 

У 1991 році на горі Жбир біля с. Ясенів Бродівського району студенти-активісти встановили пам’ятник на місці колишньої могили невідомого воїна-дивізійника. Але 18 червня того ж року його підірвали радянські спецслужби. Памятник відновили 2008 року.

 

 

 

 

 

 

14.07.2014
В БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНУ

По полтавській невдачі Гетьмана Мазепи (1709 р.) український народ попав у важку неволю, яка на довгий час приспала його національну свідомість. Щойно XIX століття занотувало перші проблиски національного відродження.
Перша світова війна застала наш народ ще не зовсім приготованим, хоч твердо вже на дорозі до самостійного життя. Спроби відновити українську державність не вдалися. Дослідники вважають, що достатньо недозріла національна свідомість народу, політична невиробленість його провідників, ворожість сусідів та брак приятелів серед переможців довели українську боротьбу в безвихідний «чотирикутник смерти». Одначе досвід тих воєнних років здобув нові лави свідомих борців за самостійність серед широких мас нашого народу та дуже наглядно осмислив усім конечність власних збройних сил, які єдині можуть запевнити успіх визвольної боротьби.
Тому і самозрозумілими виглядають спроби, вже від самого початку Другої світової війни, використати існуючі можливості для того, щоб молоді люди навчилися військового діла. При цьому довелось ініціяторам оцих спроб шукати підтримки в тих, які вже були або з часом стали ворогами української державности, вважаючи українські землі своїм тереном експансії.
Союз гітлерівської Німеччини з СРСР уможливив скорий розгром та поділ Польщі, але не спинив вибуху війни. Союз спільників у злочині не вдержався довго. Недовіряючи один одному, «союзники» плянували крадькома в відповідний час напасти один на одного. Скоріше вирішив зробити це Гітлер і всією своєю мілітарною потугою вдарив на Радянський Союз.
Підготовляючись до походу на схід, німецькі штаби розглядали можливості співпраці, принайменше часткової, з поневоленими більшовиками народами. На це вказує дозвіл створити два курені з українців, завербованих і перевірених Організацією Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Ст. Бандери. Для німців зформування цих двох куренів Дружин Українських Націоналістів (ДУН): «Нахтігаль» і «Ролянд», мало більше пропагандивне, ніж бойове значення. Натомість організація мала на меті військовий вишкіл української молоді, знаючи, що вишколений вояк потрібний у боротьбі за українську державу. «Нахтігаль», організований і вишколений в Нойгаммер (Сілезія), 29 червня 1941 р. ввійшов до визволеного від більшовиків Львова, а «Ролянд», зформований в околицях Відня (Австрія), виїхав у перші дні війни до Румунії з призначенням в рамках 6-ої німецької армії пробитися з півдня на українські землі. Однак на самому початку війни стало ясно, що Німеччина і не думає сприяти відновленню української державности. Німецький уряд не погодився на проголошену 30-го червня 1941 р. самостійність України. Сп'янілий від мілітарних успіхів протягом перших двох місяців війни, він не допустив до дальшої участи в ній обидвох куренів, твердих речників незалежности України. Оба курені перевезено до Німеччини (Нойгаммер). Там їх переорганізували і створили з них поліційний батальйон, який пізніше взяв участь у боротьбі проти червоних партизанів в Білорусії.
В грудні 1942 р. німці розпустили цей батальйон; вояків і підстаршин звільнили і відіслали до Галичини, а декількох старшин арештували. Їм пізніше дали змогу вступити до дивізії «Галичина». Інші старшини пішли до Української Повстанської Армії, а Роман Шухевич став її головнокомандуючим як генерал Тарас Чуприкка.
Тим часом війна продовжувалася. Прийшов 1943 рік, який приніс катастрофу 6-ої німецької армії під Сталінградом і висадку союзних військ у Північній Африці. Втрати на фронтах війни послабили німецьку воєнну машину і людські резерви. Тому можна було сподіватися, що німецький уряд змінить свою самовбивчу політику відносно східно-европейських народів. Ситуація сприяла тим німецьким політикам, які бажали ближчої німецько-української співпраці. Так дозріла і набрала конкретних форм думка губернатора Галичини Вехтера створити при німецькій армії українські військові частини. Це, на його думку, скріпило б німецькі військові резерви і, можливо, припинило б або принаймні зменшило б протинімецькі акції українського збройного підпілля. Це був час, коли українська молодь масово вступала в лави У ПА, яка вже успішно протиставилась окупаційній владі та її теророві.
28 квітня 1943 р. проголошено проклямацію про створення дивізії. Оформилась Військова Управа з полковником А.Бізанцом у проводі (старшина Української Галицької Армії) та з уповноваженими по окружних і повітових містах Галичини. Почався набір добровольців, який у короткому часі (травень, червень) дав понад 80 тисяч. Однак до дивізії покликано всього 13 тисяч. Перші транспорти добровольців виїхали зі Львова вже 18 липня того ж | року. Із збірних пунктів більшість скеровувано до вишкільних І місць, розкинених по цілій Німеччині та окупованих нею територіях. Старшини – добровольці, які брали участь у визвольних змаганнях, та ті, які служили в інших арміях, пройшли перевишкіл у старшинських школах і після закінчення одержали рекомендований школою військовий ступінь. Формування дивізії почалося восени 1943 р., а закінчилося весною 1944 р. в Нойгаммері на Сілезії.
Німецьке командування спочатку плянувало ужити дивізію на південно-східньому відтинку фронту в районі Станиславова-Коломиї. Сталося, одначе, інакше. Підготовка наступу Червоної армії в напрямі Львова змінила це рішення. Дивізію кинули в район Бродів, де вона укріпилась у другій оборонній лінії. Початок наступу швидко (половина липня) поставив дивізію у фронтову лінію. Дивізія опинилася, разом із XIII німецьким корпусом, у середині оточу вального маневру Червоної армії. З 11 тисяч офіцерів і вояків дивізії тільки приблизно 3 тисячі вирвались з того кільця і дістались на захід. Решта попала в полон, згинула або перейшла в лави У ПА. З поворотів з-під Бродів та нових рекрутів у Нойгаммері створено відносно скоро (вересень-жовтень) нову дивізію. Частина її – бойова група Вільднера (ім'я підполковника, який нею командував) – переїхала на Словаччину в околиці Банської Бистриці та приєдналась до відділів, які боролись проти червоних партизанів. Незабаром також основна частина дивізії прибула на Словаччину. В районі Жіліни вона далі поповнювалась і вишколювалась, при чому деякі її частини принагідне зводили менші бої з партизанами. З початком 1945 р. дивізія перейшла із Словаччини через Східню Австрію до Північної Югославії, де відразу почала тяжкі бої з тітовськими партизанами. Врешті, перекинута в район Фельдбаху (біля Грацу в Австрії), звела свої останні бої. Там її застав кінець війни (8 травня 1945 р.). Відступаючи на захід, дивізія здалась в англійський полон; тільки незначна кількість здалась американцям.
Дивізію зформували німці. Були сподівання, пише шеф її штабу німець майор Гайке, що дивізія буде українською частиною в складі німецької армії; фактично, вона стала німецькою частиною, складеною з українців. З самого початку німці, крім словесної обіцянки вжити її тільки на Східньому фронті проти більшовиків, жодного іншого зобов'язання на себе не взяли. Зокрема вони не хотіли, щоб вона мала український характер. Дивізія навіть у назві мала регіональний характер «галицька».
Ситуація основне змінилася тоді, коли вже було запізно, коли німці опинилися вже поза межами наших земель. Створений Український Найрональний Комітет з генералом Павлом Шандруком у проводі проголосив також створення Української Національної Армії з дивізією, як її першою одиницею.
Воєнна дорога дивізії була коротка. Дивізія, як висловився шеф її штабу, не була як слід підготована до бойових дій, зокрема таких, треба додати, як була битва під Бродами. Там були цілковито знищені загартовані німецькі дивізії XIII корпусу, а що ж говорити про недосвідчену в боях дивізію «Галичина». В дивізії бракувало українського командного складу. Щойно після бою під Бродами прийшли до дивізії перші молоді випускники старшинських шкіл. Українських старшин дуже бракувало на вищих командних постах (від батальйону вгору). Німці навіть не старалися влаштувати для українських старшин відповідний курс чи перевишкіл на командирів. Німецький командний склад, з командиром дивізії включно, вийшов, з малими винятками, з лав порядкової поліції. Їм бракувало достатнього військового вишколу та бойового досвіду і, що найгірше, зрозуміння вояків дивізії. Сам командир дивізії, ген. Фрайтаг, ніколи не розумів політичного значення дивізії.
Українська молодь бажала дістати добрий військовий вишкіл і зброю в руки, щоб могти продовжувати боротьбу за державність в майбутній українській армії.
Тоді мало хто вірив у перемогу німців, але багато людей сподівалося, що повториться те, що було при кінці Першої світової війни, а саме, що обидва наші вороги, вичерпані втратами, не зможуть протиставитись силам українського і других поневолених народів при побудові своїх власних держав. Були також надії, що між західними державами і Радянським Союзом прийде до конфлікту, який допоможе поневоленим Москвою народам стати незалежними. Війна, одначе, покотилася іншим шляхом.
Поява генерала Павла Шандрука в дивізії наприкінці війни все таки мала своє значення. Його незаперечна заслуга в тому, що він зумів у таких несприятливих умовах ясно і недвозначно виявити те, чого бажав український народ. Генерал прийняв присягу від вояків дивізії на вірність Україні та наказав замінити німецькі відзнаки на уніформах українським тризубом.

Мирослав Малецький

 
Початки Української дивізії «Галичина»

З моментом зайняття німцями українських земель участь українців у піввійськових і суто військових формаціях помітно зросла. На території Генеральної Губернії, внаслідок прилучення до неї Галичини, збільшилося число української допоміжної поліції, збільшилася участь українців у «Веркшуцах» і в інших допоміжних військових формаціях, які підлягали адміністрацій-ній, точніше – поліційній владі. Тут і там у «дикий спосіб», без ніякого порозуміння з українськими чинниками, а часто і без відома центральної німецької влади в Генеральній Губернії, рекрутовано людей до формації «Ваффен-СС» (наприклад, у Коломийщині); крім того, багато українців опинилося в рядах німецької армії з інших, різних причин. В далеко більшій мірі набирано українців до військових і піввійськових формацій на центральних і східних землях.
Всі ці формації не мали для українців поважнішого значення, політичного чи військового: вони навіть були невеликі, переважно не мали українських старшин навіть на найнижчих щаблях, за ними не стояла ніяка політична деклярація. Те саме стосується «т.зв. «Українського Визвольного Війська», яке почали організовувати з початком 1943 р. Така німецька поведінка була тому, що для німців у той час політична українська проблема не існувала, а творення більшого військового з'єднання з українським змістом було б політичним актом.
Воєнні події на початку 1943 р. дозволяли сподіватися, що справа організації більшої української військової формації може стати актуальною. Катастрофа німецької армії під Сталінградом і зайняття східних окраїн України .большевиками, а, з другого боку вдалий десант західніх альянтів у північній Африці, могли принести деяке протверезіння німецької політики на Сході і підбадьорити тих німців, які були речниками деякої співпраці німців з неросійськими народами. Певними ознаками зміни німецької політики на Сході могла бути деклярація Гітлера, який в лютому 1943 р. висловив надію, що й інші народи, загрожені большевизмом, опиняться в спільному фронті проти большевиків, -– а також організація більших військових з'єднань (литовського і латвійського) в рамках зброї СС. Реальна оцінка українсько-німецьких взаємин приводила до висновку, що розмови в справі творення української збройної формації можна проводити лише в Генеральній Губернії, зокрема в Галичині, де режим щодо українців був незрівняно легший, ніж у «Райхскомісаріяті Україна». Отже, 8 березня 1943 р. я знову написав листа до генерального губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровольчої української збройної формації на території Генеральної Губернії, яка разом з німцями воювала б проти большевиків. Того самого дня відбув я на цю тему офіційну конференцію з д-ром Льозакером, президентом внутрішніх справ у правлінні Генеральної Губернії, колишнім віцегубернатором Галичини, який розумів потребу українсько-німецької політичної співпраці. Для реалізації проблеми української військової формації треба було однак знайти відповідного німецького достойника, який взявся б за це діло як за своє і позиція якого давала б шанси, що йому вдасться це зреалізувати. Такою людиною міг бути лише губернатор Галичини д-р О. Вехтер, австрієць з походження (син австрійського генерала), здібна й амбітна людина, з впливами в Гіммлера (був СС-группенфюрером), який під впливом оточення, в першій мірі свого заступника д-ра Бауера, згаданого вже д-ра Льозакера і відомого українцям полковника А. Бізанца, а, з іншого боку, під впливом контакту з українськими чинниками пізнав помилку німецької політики на Сході і виробив собі погляд, що на Сході Европи повинна мати місце співпраця німецького проводу з українцями. Галичина, на його погляд, була країною, в якій треба відновити німецькі (австрійські) впливи, що походять ще з другої половини XVIII в.; на його думку, в Галичині повинна бути тісна українсько-німецька співпраця, а в адміністрації краю всі пости, за вийнятком найвищих, мають зайняти українці.
Ця регіональна політика Вехтера була для нас в той час корисною, хоча Вехтер і Бауер вповні реалізувати її не могли, бо були залежні від Берліну, а там щодо української справи перевагу мав напрям, що його репрезентував райхскомісар України Еріх Кох. Свої політичні потягнення Вехтер часто робив без порозуміння із своїм шефом Франком, який, між. іншим, проблем Сходу не розумів і зоря якого в той час у Берліні доволі приблідла. При тому Вехтер зручно користав з розходжень між Франком і Гіммлером..
Про потребує організації українських збройних формацій розмовляв я декілька разів загальниково і з Вехтером, і з Бауером. В березні 1943 р. Вехтер вважав, що справа організації української військової сили на території Галичини є зрілою для розмов у Берліні. Провів він їх з шефом «СС-Гауптамту» Бергером, до ресорту якого належали чужонаціональні формації в рамках зброї СС, і з Гіммлером – і дістав у березні загальну згоду зробити перші кроки в справі організації військової формації з галицьких українців.
З кінцем березня і в перших днях квітня, коли Вехтер ще не почав переводити офіційні розмови з українцями, його співробітник – полковник Бізанц широко розповідав по Львові про творення українського війська, починав розмови з поодинокими комбатантами і просто вербував вже людей до неіснуючої української формації. Загрожувала небезпека, що прийде, принаймні в деякій мірі, до «дикого» творення військових відділів з українців, без попередніх розмов з організованою українською суспільністю. З другого боку, треба було взяти до уваги, що німцям вдасться зорганізувати якусь галицьку формацію навіть без порозуміння з українським громадянством.
В такій ситуації я рішив активно втрутитися в ці справи, 3-го квітня 1943 р. я відбув довшу розмову з губернатором Вехтером і д-ром Бауером і підніс волю зорганізованого українського громадянства спільно з німцями боротися проти большевиків, але рівночасно перестеріг, щоб німці не проводили в Галичині вербувальної акції до неокресленої ще військової формації без опертя на українську суспільність і без політичної бази. В той спосіб ведена акція, говорив я, не може мати поважніших успіхів і її не може підтримувати українська суспільність. Наслідком цих моїх завваг розпочалася довга дискусія, яка з черги довела до виміни думок, з одного боку між мною і Вехтером та його співробітниками, а з другого боку, між мною і численними українськими громадянами; очевидна річ, Вехтер був у постійному контакті з Берліном.
Тут буде доцільно зробити деяку дегресію і подати загальні міркування на тему, в чому полягав український інтерес творити збройну формацію в рамах німецької збройної сили, яку ціль у творенні такої формації мали німці і які. були розбіжності між українським і німецьким поглядами. На цю тему я обмінювався думками з поодинокими українськими громадянами, зокрема комбатантами, майже явно проголосив свої тези на конференції проводу Українського Центрального Комітету з членами Військової Управи, комбатантами і головами українських окружних комітетів, що відбулася 18 квітня 1943 року у Львові, і повторив їх у численних своїх виступах у краю, а також в Нойгаммері в час відвідин Дивізії в травні 1944 р.
Ось які міркування подав я з нагоди творення Дивізії на згадати конференції 19 квітня 1943 р. (подаю лише головні тези цієї довірочної доповіді): ми живемо в час найжорстокішої війни, в якій немає милосердя, в якій цінується лише сила, в першій мірі фізична. Ми високо стоїмо морально, але фізичної сили нам бракує, і з цієї причини ми є об'єктом, а не суб'єктом у теперішніх подіях. Щоб поправити наші шанси, нашою задушевною мрією є створити власну збройну силу, і в цьому напрямі йдуть найрізнорідніші спроби від вибуху війни... Українська Збройна Сила – це наше бажання, бо тоді стаємо співвоюючою силою і здобуваємо в боротьбі за наше становище наисильнішии козир: ми проливали кров. І таким чином стаємо підметом у політиці... Різні збройні відділи, які організуються, зокрема на східніх землях – це відділи з українців, але не українські. Вони не зв'язані з українським зорганізованим світом, за ними не стоїть український політичний чинник, бо в справах жодного з цих відділів не було німецької політичної деклярації. Проллята українцями кров (наприклад, кров соток українців у Сталінграді), не впливає на українсько-німецькі відносини і на нашу ролю в світі. З двох способів постання армії – повстанської і регулярної – ми є вповні за другим...
Щойно тепер приходить до частинної реалізації наших заходів. Чому доперва тепер? Бо німці не хотіли допустити українців на політичну арену навіть у найскромнішій мірі. Є дві німецькі системи щодо українців: Еріха Коха, зовсім негативна, і галицької влади, яка полягає на компромісі між ідеєю райху і потребами інших народів. Обі ідеї поборюють одна одну. На галицькому відтинку перемогла ідея співпраці, і це є перший конкретний вилім в українсько-німецьких відносинах. Та нова політика може бути точкою виходу до потягнень на Сході, якщо вона складе іспит зрілости...
Цей скромний почин не задовольняє наших бажань, але це справа сантименту. Холодний розум і тверезий життєвий і політичний реалізм, піддержаний досвідом трьох років, каже нам бачити дійсність такою, якою вона є, а не розмальовувати її яскравими чи то темними фарбами, залежно від нашого настрою.
Ми є за творення Дивізії, бо цього вимагає український інтерес, Наші користі такі:
1) ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні;
2) ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову;
3) ми рятуємо себе фізично, ми творимо зв'язок армії;
4) це може бути точка виходу для дальших плянів;
5) лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.
Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальности і інші вояцькі чесноти.
Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм.
А що вийшло б, якщо ми не скористалися б з цієї можливости?
Перемогла б теза Коха і Гльобочніка. З цих причин беремося за справу, мимо того, що вона в таких скромних формах і що вона в частині нашої суспільності відгомону не знайде.
Немає тут місця на негацію, але потрібне якнайбільш позитивне наставлення. Труднощі в реалізації цієї справи будуть і з сторони німецької (течія Коха), і з сторони української...
А щодо нашої молоді високих шкіл, я говорив, між іншим, що якщо вважаємо за доцільне висилати наших студентів вчитися у вищих школах Німеччини, то чому ми не мали б висилати молодих людей вчитися в німців військового ремесла?
До цих міркувань треба ще додати. В час, коли приходило до організації Дивізії, поразка німців була ясна. Але програна німців не мала ще бути рівнорядною з виграною большевиків. Можна було мати надію, що в Східній Европі прийде до хаотичних відносин, можна було мати надії на десант захід ніх альянтів на Балканах, а в цих відносинах Дивізія могла відіграти ролю ядра української національної армії. Ми мали теж деякі надії, що створення Дивізії може спричинити зміну німецької політики на східньо-українських землях, що і на ці землі пошириться «політика Вехтера», яка дозволить і за межами Галичини творити українську силу, зокрема збройну.
Міркування німців, зглядно Вехтера, були дещо відмінні: шляхом українсько-німецької співпраці доцільно впрягти українські сили в німецький віз, а самим вибитися на ролю носіїв нових форм німецького панування на Сході. Повного довір'я обі пертрактуючі сторони ніколи одна до одної не мали. До того підхід обох партнерів був різний. Вехтер говорив: ви, українці, маєте шанси, покажіть, що ви можете, а згодом дістанете в Европі відповідне місце.
Український підхід був такий: створіть відповідну політичну базу, покажіть нам це місце в Езропі, а згодом ми з вами підемо.
Ведучи пертрактації в справі Дивізії, я мав на оці ще низку конкретних користей, які ми могли осягнути і про які я частинне також говорив на різних зборах. Завдяки створенню Дивізії автоматично лагіднів би політичний режим у Генеральній Губернії, а тим самим задержувалася б українська субстанція. Рівночасно, шляхом дрібних поступок, а не шляхом підписання договорів, можна було б скріпити українські позиції, зайняти нові становища в адміністрації краю, добути нові осяги на полі господарства і культури. Тому і перед творенням Дивізії, і після акту 28 квітня 1943 р. Український Центральний Комітет ставив німецькій владі такі вимоги: амнестія для політичних в'язнів, зокрема для членів Організації Українських Націоналістів Степана Бандери, реприватизація українського суспільного і приватного майна, унезалежнення Української Допоміжної Поліції по округах від німецької поліції, віддачі преси на терені Галичини в українські руки, переорганізування так званої Будівельної Служби, полегш! для українських робітників, вивезених на роботу до райху. По військовій лінії йшло нам про поширення права набору до Дивізії на територію цілої Генеральної Губернії і на райх, про ступневе вилучення з різних військових і піввійськових формацій українців – принайменше тих, які походили з українських земель в Генеральній Губернії, і старших емігрантів, та включення їх до Дивізії.
Під час переговорів з Вехтером виявилося, що його компетенції є обмежені й що багато від нього «виторгувати» не можна. Як було сказано, він добув підтримку для ідеї Дивізії у Бергера, але мав він і противників в роді Еріха Коха чи високих достойників з гестапо, які бачили українську проблему лише з негативного погляду, з погляду «Абвер». При цих відносинах Дивізія не могла носити загальноукраїнського характеру, а лише регіональний – галицький. Її український характер міг полягати більше в змісті, ніж в зовнішніх формах. Вехтер не міг давати українцям ніяких політичних гарантій і не міг за ними їздити до Берліну, бо і так не дістав би їх, а лише послабив би свою позицію і справу Дивізії. А втім – яку вартість мали б якісь політичні гарантії з боку тих, що всі переговори і пакти вважали за клаптик паперу. Іншими словами, оцінюючи ситуацію реально, зміст переговорів з Вехтером був доволі скупий. При всіх тих пертрактаціях треба було ще брати, як вже було сказано, до уваги, що німці могли зорганізувати Дивізію і понад голови українців.
В розмовах з Вехтером устійнено такі точки: галицька військова формація мала б бути дивізією, її характер мав бути регіональний, зазначений у назві «Дивізія «Галичина», в однострої і відзнаках, дивізія підлягала зброї СС, як і інші чужонаціональні більші з'єднання в рамах німецьких збройних сил, набір до дивізії мав бути добровільний, релігійна опіка – в руках українських духовників, носієм дивізії перед українськими і німецькими чинниками мав бути УЦК. Рівночасно з актом проголошення Дивізії з німецького боку мав появитися також мій заклик до української ' суспільности ставати в ряди дивізії. Набором до дивізії, опікою над жовніром та його родиною і поміччю в організації дивізії має займатися Військова Управа, членів якої номінуватиме губернатор Вехтер на мою пропозицію, при чому, з огляду на вагу справи, очолювати Військову Управу мав я. Старшинський корпус мав бути мішаний: німецький і український. Ціла низка доволі важливих подробиць мала бути устійнена в найближчому часі. Також мало прийти принаймі до частинної політичної амнестії.
Після розмови з Вехтером і Бауером я розпочав розмови в справі дивізії з українськими громадянами, в першій мірі з комбатантами і членами проводу УКЦ. Але першу розмову я відбув з найвищим для українців авторитетом – з Митрополитом Андреєм і почув з його уст ті самі слова, які я чув влітку 1941 р.: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії». Безпосередніх розмов з українськими політичними у групуваннями я не мав, але вів їх посередньо, бо особи, яких я запросив увійти в склад Військової Управи, належали до різних політичних у групувань, і вони, перше ніж дати свою згоду, порозумівалися з своїми політичними середовищами. Деякі з них вели також розмови з тими політичними середовищами, прихильники яких не входили в склад Військової Управи. Треба додати, що ніхто з осіб, яким я пропонував увійти до Військової Управи, не відмовилися, за вийнятком полковника д-ра Романа Дашкевича. Політичні середовища ставилися до справи дивізії позитивно або негативно (оба відлами ОУН). Очевидна річ, що справу дивізії обговорював я докладно з д-ром К.Паньківським.
Після згаданих розмов я міг у листі до губернатора Вехтера з 8 квітня остаточно його повідомити, що наша суспільність готова і ставиться позитивно до формування Дивізії, хоча її регіональний характер зменшує значення цього акту. Рівночасно я подав проект організації Військової Управи і список кандидатів на її членів. 15 квітня відбулося перше засідання Військової Управи, а згодом крайова конференція голів комітетів і комбатантів. 28 квітня відбувся урочистий акт проголошення Дивізії з маніфестом губернатора Вехтера і генерал-губернатора Франка, якого заступав д-р Льозакер; того самого дня появилася моя відозва. В обох маніфестах зазначувалося про формування СС-Стрілецької Дивізії «Галичина» на принципі добровільності для боротьби з большевиками, підкреслювалося правне зрівняння вояка Дивізії з німецьким вояком, забезпечення його родини нарівні з родиною німецького жовніра, а вкінці підносилося, що релігійна опіка, релігійне піклування добровольцями спочиватиме в руках українських священиків. Натомість в останній момент, без попереднього порозуміння з УЦК, поминено ролю УЦК як носія Дивізії, а на чолі Військової Управи поставлено полковника Бізанца. Була це ясна тенденція: з одного боку, не збільшувати впливів УЦК, а з другого, підпорядкувати собі Військову Управу безпосередньо. Все таки Військова Управа працювала весь час у повній гармонії з проводом УЦК і всі важливіші рішення справ наступали лише піс,ля узгіднення. З різних вимог, поставлених українською стороною німецькій владі, вдалося зреалізувати небагато. Мимо постійних заходів у справі загальної політичної амнестії для українців, випущено в час формування Дивізії лише коло 150 політичних в'язнів, в тому числі старшин з українського поліційного куреня 213, на який було перетворено один з двох українських куренів зорганізованих проводом ОУН влітку 1941 р.
Після акту 28 квітня найважливішими речами, крім проведення набору, було його поширення на всю Генеральну Губернію (що й удалося) і на райх (що було майже без результатів) і притягнення до Дивізії українських старшин та виклопотання старшинського вишколу для кількох соток нашої молоді з середньошкільним цензом. Але ці моменти не входять уже в рамки цієї статті.
На закінчення треба піднести, що ті українці, які доклали рук до зорганізування Дивізії, мали на меті виключно український інтерес. В їх розумінні українська нація вимагала організації більшої української одиниці, як зачатку Української Армії, і за це треба було німцям платити. До справи Дивізії підходили вони не так з сантиментом, як з зимним політичним розрахунком. Може не від речі буде згадати, що людиною, втаємниченою в усі справи Дивізії, тим, хто мав пильнувати український інтерес в згоді з німцями чи проти їх волі аж до зірвання з ними зв'язку і переходу Дивізії на бік західніх альянтів включно, якби це було потрібно, був незабутньої пам'яті сотник Дмитро Іванович Паліїв.

Володимир Кубійович
Вісті Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА ч. 3-4 (4-42). Мюнхен. 1954   


Дивізія «Галичина»

Справа збройних сил – популярно звана справою дивізії – стояла без сумніву на першому місці політичних питань часів німецької окупації. Вона – нині вже всесторонньо вияснена і українськими і неукраїнськими чинниками – була предметом найбільших контроверсій. Широкий діяпазон думок сягав колись від ентузіястичного захоплення до суворого засуджування та клеймування малощо не національною зрадою, і то не тільки українських співтворців дивізії, але навіть її членів, себто вояцтва. Розголос довкола дивізії вповні відсунув набік та заглушив біль, болючу й прикру справу, «юнацтва протиповітряної оборони» при дивізії – була мова про добровольців, дорослих і здорових чоловіків, здатних до військової служби, тоді як до помічної служби у протиповітряній обороні німці брали насильно не тільки хлопців, але й дівчат у віці від 14 років. І настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивна, в її будові громадянство приймало активну участь. Настанова нас усіх у справі юнацтва була негативна і наша участь була вповні пасивна.
Як інші проблеми часів німецької окупації, так і військові справи мусимо оцінювати на тлі нашого історичного розвитку й загального положення народів Європи. Значення цих проблем переростало вузькі часові й місцеві межі. Коротко наше позитивне ставлення до творення дивізії можна схопити так: «Ми бажали дати світові знати, що існуємо і хочемо жити». Різні були шляхи вияву того нашого бажання. Одним із таких шляхів була дивізія.
Поставали питання: чи дивізія була «потрібна», чи була «помилкою»? Чи вона мала бути «школою» для другої чи третьої світової війни? Чи вона мала, на випадок сприятливих обставин, становити «базу» для творення української національної армії? Чи вона була «лекцією» на майбутнє, щоб не жертвувати там, де це безнадійно? В умовах наступного розвитку відповідь видається простою: «Нічого не досягнено, а ціна була надзвичайно висока!» Та перша оцінка – звичайно обманлива, майже завжди звертається проти того, кого перемогли.
Дивізія була продуктом часу Другої світової війни і тому «мусіла бути», так само, як «потрібною» була сама Друга світова війна і так само, як вона стала лекцією на майбутнє.
Недалекий час ділить нас від хвилини створення дивізії, але історія, суворий суддя для всіх невдачників, вже своє слово сказала: Дивізія виконала своє завдання з честю і достойно. Великі і болючі жертви життя і крови не пропали намарне. На шляху до нашої державности вписана в обличчі світу ще одна нова світла карта.

***
Своє вишколене вояцтво, зокрема командний склад, свої військові частини, були задушевною мрією нашого загалу і всіх наших керівних політичних чинників і на західних наших землях, і на еміграції. Якщо дивитися на цю справу галицькими очима, то треба пригадати, що польський уряд пляново не допускав галицьких і волинських українців не тільки до професійних офіцерських шкіл, але в 30-их роках вже навіть і до шкіл офіцерів резерви. Ми здавали собі справу, що тільки наявність вишколеного вояка, а далі наявність своїх по змісту і по суті військових частин, могла дати нам у відповідний момент ролю партнера, а не агента чужих сил, байдуже, чи це були в певних часових концепціях поляки чи німці. З такої перспективи треба дивитися сьогодні на намагання правління УНР (Української Народної Республіки) на еміграції примістити своїх офіцерів у польській армії та дати їм змогу перейти школу генерального штабу. Так само треба оцінювати спроби проводу ОУН (Організації Українських Націоналістів) примістити своїх людей у вишкільних таборах хорватських усташі в Італії.
Із наближенням війни скріпилося бажання бути співучасником боротьби зразу проти Польщі, а згодом проти Совєтів. В 1939 році, коли війна, яку приготовляв Гітлер, висіла вже на волоску, виринула справа збройного виступу проти Польщі. Провід ОУН плянував викликати збройне повстання в запіллі польського війська і формував військовий відділ «Український Легіон» під проводом полк. Романа Сушка. Швидкий похід німців та, що більше, виступ Совєтів не дав часу розгорнутися повстанським задумам, так що тільки в деяких місцях над Дністром, на Гуцульщині дійшло до виступу. Також легіон не міг виконати своїх завдань, бо війна на сході закінчилася вже 22 вересня. Військові пляни на німецькому терені мусіли відпасти в обличчі німецько-совєтського братання із закінченням німецько-польської війни.
Яке сильне було бажання участи в боротьбі, показує рішення Українського Національного Союзу у Франції, який був експозитурою ОУН. У вересні 1939 року, себто в часі, коли німці були союзниками Сталіна, УНС закликав молодь іти до французького війська. При цьому треба пам'ятати, що західним українцям, які жили у Франції, загрожував, як польським громадянам, призов до союзного з Францією польського війська за кордоном. За згодою французького державного правління створено тоді невеликі кількістю українські військові частини, які приймали участь у війні.
Весною 1940 року, після надзвичайних перемог німців у Скандинавії та Франції, поширились чутки про те, що черговий удар Гітлера після Британії буде скерований на Москву. Серед колишніх українських військовиків у Варшаві почались також плянування. Під проводом през. А.Лівицького відбулось таємне засідання 20 червня 1940 року в справі організування повстанської армії. Ген. Сальський предложив плян, який передбачав організацію в Україні ряду місцевих «Січей», які з вибухом німецько-совєтської війни мали виступити проти большевиків. Президент затвердив плян, назначаючи командувачем отамана Тараса Бульбу-Боровця. Плян проведено в життя частково, бо створено тільки Поліську Січ, яка під командуванням Бульби-Боровця діяла аж до 1943 року.
В час нападу Гітлера на Совєти в червні 1941 року із усіх сторін почалися спроби включитися в боротьбу і творити свої військові відділи. Явно могли ці речі робити в тодішніх умовах тільки обидві групи ОУН, тоді вже роз'єднані. І вони виступили дійсно із своїми окремими плянами.
Група полк. Мельника взялася за об'єднання військовиків і також заініціювала заяву самому Гітлерові від військовиків. В пресі появився заклик члена ПУН-у (Проводу Українських Націоналістів) ген. Капустянського до колишніх військовиків, щоб подали йому свої адреси (Крак. Вісті з 24 і 25 червня 1941 чч. 134 і 135):
«Всіх Учасників Визвольних Змагань 1914-1921 рр. та українців-військовиків пізніших років прохаю негайно подати свої адреси й рід праці, яку тепер виконують. Слава Україні!
Ген-хор. Микола Капустянський, Краків, вул. Зелена 26 м. 3.»
Під проводом ген. Капустянського відбулася в Кракові 29 червня 1941 р. нарада представників військових, на яких вирішено активізуватись та складено «Заклик Ветеранів-Вояків Української Армії», який опубліковано в пресі «Свобода» Джерзі Сіті ч. 215, четвер 18 вересня 1941 р.

«В моменті, коли під могутніми ударами німецьких збройних сил валиться невільницька будівля червоної сатрапії Москви, а на її руїнах, на згарищах український нарід стає відбудовувати свою власну національність – зголошуємось до тієї великої історично-відповідальної праці ми, колишні вояки Визвольних Збройних Змагань.
Конференція представників чотирьох осередків найбільших організацій українських комбатантів, а саме Берліна, Праги, Варшави, Кракова, що відбулася в неділю 29 червня 1941 в Кракові, Зелена 26, під головуванням ген-хор. М.Капустянського і в прияві гостей з-поміж колишніх вояків – однозгідно вирішила:
В цю вирішальну хвилину створити єдиний, спільний Провід усіх Українських Комбатантських Організацій – «Українську Генеральну Раду Комбатантів», що керувала б усіма вже існуючими і в майбутньому створеними комбатантськими організаціями, і репрезентувала б назовні всю Сім'ю Українських Вояків. Склад її: голова – ген. пор. М.Омелянович-Павленко, заступники – ген. бул. ген. хор. М.Капустянський, ген. бул. ген. хор. В.Петрів, ген. бул. ген. хор. В.Сінклер, ген. бул. ген. хор. А.Кравс. Члени: полк. Роман Сушко, голова секції комбатантів при УНО в Берліні – полк. Т.Омельченко, обласний провідник Українських Вояків при УНО в Протектораті – полк. інж. Ю.Дзюбенко, голова Союзу Українських Комбатантів при УЦК в ГГ – сотн. інж. М.Хронов'ят. Секретарі: ген. бул. полк.
В.Малепь, сотн. П.Сагайдачний.
Рівночасно твориться «Воєнно-Наукова» і «Воєнно-Історична Рада». Президія: ген. бул. ген. хор. М.Капустянський, заступники: ген. бул. ген. хор. В.Сінклер, ген. бул. ген. хор. В.Кущ. Секретарі: ген. бул. полк. В.Колосовський, сотн. А.Валійський, секретар Воєнно-Історичного Відділу полк. М.Садовський. Члени: ген. бул. полк. П.Дяченко, ген. бул. полк. В.Малець, полк. В.Чабанівський, сотн. М.Палієнко, сотн. П.Самутін. )
Обом Радам належить право кооптації.
Перебираючи на себе ті важні обов'язки Українська Генеральна Рада Комбатантів вітає Вас усіх старшин, підстаршин і козаків і стрільців об'єднаних у наших лавах та разом з Вами згадкою вшановує всіх, що склали своє життя за Українську Національну Державницьку Справу на побоєвищах і поза ними, а між ними світлі постаті Головного Отамана С.Петлюри, полк. Є.Коновальця й М.Міхновського. Українська Генеральна Рада Комбатантів стоїть на позапартійному принципі й має одне бажання – створити з нашої організації моральну базу для майбутньої Української Національно-Державницької Будівлі. З-поміж нас вийдуть необхідні кадри для організування національної адміністрації та національної армії. Тому готуймось до цих великих завдань.
Кличемо всіх, щоб негайно ставали в наші лави, зголошуючись до районових організацій.
Кличемо всіх спрямовувати волю й хотіння, слово й чин у єдиному напрямку для єдиної мети – Здійснення Нашого Найвищого Ідеалу.
Момент важний!
Будьмо готові!
Слава Україні!
ген. пор. М.Омелянович-Павленко влр. голова
ген. бул. ген. хор. М.Капустянський влр. перший заступник голови
сотн. Петро Сагайдачний влр. секретар»

З ініціятиви ОУН під проводом А.Мельника подали колишні вищі старшини армії Української Народної Республіки за підписом самого Мельника як полковника, генералів Михайла Омеляновича-Павленка, Миколи Капустянського і інших листа Гітлерові з проханням дозволити їм, разом з українською молоддю, на честь узяти участь у хрестоносному поході проти большевизму, творити українські збройні формації і йти плече в плече з легіонами Європи.
Провідник УЦК Кубійович подав, у порозумінні з проводом ОУН-м, заяву генерал-губернаторові Франкові в справі організації військових формацій із українців в ГГ (Генеральної Губернії).
Та з усіх тих задумів і плянів нічого не вийшло. Група ОУН під проводом Бандери, діючи самостійно, зорганізувала по лінії своєї партії, без порозуміння з іншими організаціями, а тільки у співдіянні з вермахтом, два невеличкі числом легіони «Нахтігаль» на галицькому і «Ролянд» на південно-українському фронті. Про ці справи довідались ми у Львові 30 червня, коли на власні очі бачили легіон «Нахтігаль», який прийшов до Львова під проводом Романа Шухевича, о.Івана Гриньоха, Юрія Лопатинського і Євгена Побігущого.
Ініціятори збройного повстання 1939 року, згаданих легіонів у Німеччині та у Франції і інших формацій – не в'язали своїх плянів із вимогою якихсь політичних заяв, якими німецьке чи французьке державне правління наперед уже визнавало б українську державність. Але було ясно, що всі наші групи, чинники чи особи, що плянували творити більші чи менші українські військові частини, мали на думці дістати в свої руки зброю і отримати військовий вишкіл. Ніхто й ніколи не думав вислуговуватись кому-небудь із чужинців в їх інтересах.
Багато розмов відбули ми, «підсовєтські галичани», літом 1941 року з різними німцями на тему потреби творення української армії. Також і тоді не було мови про передрішенство або державно-правні деклярації з боку німців, як про передумову їх творення. Ми свідомі були, що всякі німецькі деклярації були ще для кайзера, а тимбільше для Гітлера, тільки шматком паперу. Сам факт творення української армії був би говорив сам за себе. Нам ішло про те, щоб наші хлопці, які у великому числі вже пішли, і такі, що бажали іти до війська та приймати участь у боротьбі проти Москви, не мусіли іти поодиноко і розпливатися у німецьких частинах. У глибинах наших сердець нам усім присвічувала думка, що під кінець кожної війни приходить розпруження та повинна прийти і для нашого вояцтва хвилина, коли можна буде розвинути свій прапор і поставити свої політичні вимоги. Але наші німецькі земляки, передовсім Бізанц, до якого ми всі стояли найближче, розуміючи наші бажання, вияснювали, що вони безсильні супроти негативного становлення Гітлера.
При кінці жовтня 1941 інформував мене Кольф довірочно, що з Берліну прийшов наказ зробити серед українців набір добровольців до зброї СС (Waffen-SS). Він показував мені лист, в якому багато було про расові прикмети різних частин Галичини. При наборі добровольців мала бути проведена сувора селекція. Мали приймати тільки таких, що відповідали расовим приписам, а такі були, як писалося, тільки на Поділлі, Покутті й Гуцульщині. Цей набір мав бути пробним і його мали перевести без розголосу. Начальство зброї-СС перевело дійсно на терені Галичини на свою руку такий набір добровольців при кінці 1941 р. В тій акції СС-ів не приймали участи ані наш комітет, поза згаданою розмовою, ані ніякі інші українські чинники. Кольф говорив мені, що акція дала добрі наслідки. Із великого числа зголошених хлопців прийнято біля двох тисяч, їх розділили по кілька поміж різні німецькі відділи. І в числі тоді прийнятих до зброї СС був мій племінник, який був пізніше під Сталінградом та тяжко ранений чудом дістався із останнім транспортом до шпиталю в запіллі. Я не мав ніякої можливости перевірити правдивість цифрових даних Кольфа, але це була німецька акція – на нашу думку – шкідлива. Наші найідейніші і найвідповідніші до військової служби хлопці боролися і пропадали як «Іван без роду» під чужими прапорами. На тому справа наших військових частин в 1941 р. притихла.

***
Аж у лютому 1943 року виринула наново справа війська. Тим разом ініціятива вийшла, без ніякого нашого впливу, від губернатора Вехтера. Ми жили в тому часі в атмосфері щораз то частіших розмов німецьких чинників у Галичині про потребу відокремлення Галичини від ГГ, з огляду на окремі національні господарські умови. Ще перед роком запровадив райхсміністер для східних земель Розенберг крайову самоуправу в колишніх балтійських державах (Естонія, Латвія, Литва). Під кінець 1942 року, після успішної заготівлі контингентів та задовільного набору робітників, почав Вехтер і собі добиватися таких прав для Галичини, зовсім помітно прямуючи до ширшої особистої кар'єри, з дальшим прицілом на весь український простір. Галичина мала стати для нього трампліном. У рамках таких плянів Вехтера мусіло бути військо, як невід'ємна й конечна їх частина.
Ця справа була якраз на часі. Акція творення національних військових формацій не була відірваною акцією на галицькому, чи українському терені, але акцією німців у всеевропейському, а навіть позаевропейському масштабі. В 1941 році, коли ми всіма шляхами намагалися приймати участь у війні, Берлін дозволив на честь бути союзниками – тільки державним народам. Румунія поставила на фронт боротьби проти Москви 27, Угорщина 13, Фінляндія 17, а Італія 9 дивізій. Післали свої дивізії також нові держави, створені німцями – Словаччина і т.зв. Незалежна Держава Хорватська. Народи, які зараховуються до нордійської спільноти, зокрема германські, незважаючи на те, що деякі з них були ворогами гітлерівської Німеччини, – німці притягали проголошенням, що війна на сході – це «війна Европи проти большевизму». Таким чином зброя-СС формувала легіони дійсних або примусових добровольців, переважно у формі дивізій СС: скандинавських, флямандських, голляндських. Цю акцію поширено і на західноєвропейських негерманців: вальонців, еспанців, французів. Всі вони ставили свої дивізії.
Прийшла черга і на англійців. Геббельс пише 13 травня 1943 року в своєму щоденнику (ст. 383) про Гітлера, який буцімто не
знав, що вже існують формації народів Східної Европи: «Фюрер дав інструкції поставити протибольшевицький легіон з англійських полонених. Вони мають прийняти участь у боротьбі проти Совєтського Союзу як добровольці. Пропаганда, якій мають бути піддані ці англійські полонені, мусить бути ведена з вийнятковою дбайливістю. Я сам візьму цю важливу справу в свої руки.»
Продовжування війни принесло зміну в німецькій самопевності. Зима 1941-1942 рр. була переломовою в історії успіхів Гітлера. Великі втрати казали шукати нових сил. Треба було відступити від «расових» приписів. Крок за кроком стандарт «чистоти раси» відпадав. Прийшла черга на естонців, лотишів і на нас. Вже пізніше творили дивізії білорусів, козаків, узбеків, босняків, арабів, індійців, так що число чужонародних дивізій дійшло аж до тридцяти.
Одного дня ад'ютант губернатора Стястни запросив мене телефоном таємничо на розмову за чаєм, не подаючи, як це звичайно робив, предмету розмови. Губернатор, після короткого вступу про відрубність галицької землі від решти ГГ, (до чого я був останніми часами звик), почав говорити про військові справи, натякаючи на можливості створення галицької дивізії в рамках пляну творення нових ненімецьких дивізій зброї СС. Він сказав, що має на це повну згоду рішальних чинників Берліну, а тепер потрібне запевнення успіху з нашого боку, зокрема УЦК, про якого співпрацю він просить. Ця розмова була прикрашена твердженням про те, як то галицька земля здобула собі прихильність фюрера тим, що добре виконала в 1942 році свої обов'язки в господарській ділянці.
Я не був заскочений словами Вехтера, бо Бізанц згадував вже раніше про ці заходи. Тому я прийняв слова Бехтера спокійно, але із деяким холодом, з яким я ставився вже від дня свого призначення генеральним секретарем Національної Ради до всіх німецьких плянів, сугестій і обіцянок. Але тут не йшло про мої почування. Губернатор, маючи у відповідь на свої заходи згоду Берліна на творення галицької дивізії, мусів виконати плян. Тут вже не стояло питання, чи ми хочемо дивізії, чи ні, тільки в чемній формі була поставлена вимога співпраці в її творенні. Як у господарських справах, так і в справі дивізії наша відповідь губернаторові не могла бути негативною. По-перше тому, що це було б проти нашого очевидного національного інтересу, в даних умовах, в часі, коли всі загрожені Москвою народи стояли в боротьбі проти неї, по-друге, тому, що губернатор мусів би, зберігаючи свій престиж, перевести справу без УЦК, а це було б при всяких можливих умовах шкідливим. Час не був надто пригожий для таких військових задумів. Ані політика і поведінка німців в цілому, ані положення на бойових фронтах – свіжа капітуляція Сталінграду та невдачі держав осі в Африці – не сприяли ідеї ангажуватися по німецькому боці. Час захоплення й ентузіязму з вересня 1939 і червня 1941 належав уже до минулого. Підхід нашої громади до таких справ вже був холодніший і більш розумовий. Я був у тому часі вже настільки знайомий з губернатором, що не вагався йому про те нагадати, підказуючи, що передумовою задуманої акції мусіла б бути виразна зміна німецької політики супроти нас, не тільки на терені Галичини, але передовсім на сході. При цьому звернув я також увагу на неможливість звужувати справу до терену галицького дистрикту, навіть уже тому, що дистрикт – це частина ГГ, а львівський осередок УЦК – частина всього УЦК. Але й рамки ГГ для такої поважної справи завузькі.
Вехтер стояв щодо політичної сторінки на протилежному становищі. Він казав, що так як успіхи нашої праці на господарському відтинку дали можливість розмов про військові справи, так успіх у творенні дивізії дасть, на його думку, напевно основу для зміни політики, а в дальшому пляні для розв'язки українського питання та здійснення наших державницьких вимог, зрозуміло в рамах Нової Европи. Щодо звуження проблеми до терену Галичини, то ця справа була, за його словами, перерішена, бо «українські справи» лежали у виключній компетенції райхскомісара України Еріха Коха, а генерал-губернатор Франк не мав ані зрозуміння, ані зацікавлення українськими проблемами. Все ж таки Вехтер згодився з моєю думкою, що справи не може вести львівський осередок УЦК, але УЦК в цілому.

***
І так знову стануло нове питання не тільки перед комітетом, але й перед усім громадянством: якою має бути наша постава? Ми розуміли, що це справа великого національного значення і великої відповідальности, які переростають межі не тільки Галичини. Справа не була довірочною, про неї говорили всі. Керівні кола нашого суспільства у Варшаві, Празі й Берліні прийняли факт творення української військової формації без вийнятку позитивно. Не було відповідального в нашому національному житті чинника, який був би проти творення дивізії. Президент А.Лівицький і військові чинники Державного Центру Української Народної Республіки (ДЦ УНР), керівники кол. наших політичних партій, усі наші владики з Митрополитом Шептицькйм на чолі оцінювали факт створення української збройної сили в боротьбі проти Москви, хоч би у вузьких і викривлених формах дивізії «Галичина», як поважний і цінний політичний козир. Можливість військового вишколу молоді та відтягнення її від примусової, принижуючої, в тодішніх наших обставинах і в панівній опінії, праці лопатою, вважалася річчю з національного погляду корисною. Верхівки обох груп ОУН поставилися офіційно негативно. Причиною було те, що це не вони, а УЦК мав стати співтворцем дивізії. Внутрі обох організацій думки були гостро поділені. Низове членство і прихильники не поділяли поглядів на справу своїх провідників. Це виявилося у численному напливі добровольців із числа членів обох груп. Тому провід доробляв пізніше до негативного ставлення «ідеологічні» причини. Ще пізніше поширили також вістку про те, що це провід дав наказ іти в добровольці і тільки завдяки тому зголосилося їх стільки, бо люди йшли дисципліновано, згідно з наказами проводу.
Форми дивізії не були зразу остаточно устійнені. Розмови Вехтера з УЦК мали дати основу для вироблення деталів і до того, щоб приступити до дійсного творення дивізії. Засяг терену дивізії швидко поширено на все ГГ. Цю справу поміг перевести в правлінні ГГ в Кракові колишній галицький віце-губернатор Льозакер, що був приятелем Вехтера і Бауера. Він був у тому часі президентом головного відділу внутрішніх справ правління ГГ, а за час свого попереднього півторарічного перебування у Львові набрався знання наших справ.
Весь тягар великої відповідальности, а поруч цього тягар розмови і листування, початкове з Вехтером, потім із представниками громадянства, припав виключно на долю провідника УЦК проф. Кубійовича, хоч він мав підтримку і президії УЦК і колегії керманичів. У керівництві УЦК, а згодом у колегії намічених членів Військової Управи панувала повна однозгідність щодо потреби творення дивізії. Провідник відбув розмови з різними нашими діячами усіх політичних напрямків, зокрема з людьми, яких просив про ближчу працю у цій новій для нас військовій ділянці. Після розмов з колишніми комбатантами він захопився ідеєю дивізії. Тоді прийшла черга на численні розмови про деталі вже також із Бауером і Бізанцом. Дійсним ентузіястом дивізії, не тільки в теорії, але і практично, був ред. Дмитро Паліїв, кол. ад'ютант полк. Вітовського у листопадових днях у Львові, ад'ютант ген. Тарнавського, співтворець УВО (Української Військової Організації), потім посол УНДО до польського сойму і вкінці провідник Фронту Національної Єдности. Він зразу відмовився від пропонованого йому проф. Кубійовичем посту члена Військової Управи, був одним із перших добровольців, відбув вояцький вишкіл, став у ранзі сотника політичним співробітником штабу дивізії. Митрополит назначив начальним духовником дивізії кол. начального духовника Галицької Армії о. мітрата д-ра Василя Лабу. Запрошені провідником Михайло Матчак, д-р Юрій Полянський і Роман Сушко відмовилися бути членами Військової Управи.
Ми поставили німцям по військовій лінії вимоги:
1) українського характеру дивізії, що мало проявлятися в назві, відзнаках і командному складі. Ми хотіли, щоб дивізія була вже по назві українська, щоб її відзнакою був тризуб і щоб командирами і дивізії та її частин були українці. На нашу думку, німецькі офіцери в штабі дивізії мали б тільки забезпечити зв'язок із вищим командуванням. Командира дивізією могли дати тільки військові кола Державного Центру Української Народної Республіки і наша увага вже тоді скерована була, між іншим, передовсім на особу підполк. Павла Шандрука. Він був абсольвентом школи польського ген. штабу, активним старшиною в ранзі підполк. ген. штабу, учасником німецько-польської війни 1939 року на пості шефа штабу бригади.
2) творення дивізії в рамах вермахту, бо частини зброї СС не мали духовної опіки над вояцтвом. Нашою категоричною вимогою sine gua non була якраз духовна опіка. Крім цього, pro domo sua, ми знали, що ім'я СС не втішалося доброю славою навіть серед німців.
3) повної моторизації дивізії, такої, щоб обіймала всі роди зброї, включно до танкової, і дивізійного летунства. В тому часі вже новотворені дивізії були такими, а й старі дивізії переводили на такий зразок. Ми бажали, щоб наш вояк не був, так як це бувало в часах середновіччя, пішим помічником колись кінних, тепер німецьких танкових лицарів.
4) запевнення, що дивізія, як цілість, а також її поодинокі частини можуть бути вжиті тільки на фронті боротьби проти большевиків.
Але тільки дрібна частина наших вимог була виконана. Посилаючися на Еріха Коха, дивізії дали назву «Галичина», а відзнакою став наш старий галицький лев. Йому додали три корони, які взято з колишнього гербу краю «королівства Галичина» за австрійських часів. Згідно з рішенням Берліну, всі командні пости від батальйону вгору мали бути тимчасово в руках німців. Старшини українці мали командувати тільки сотнями. Дивізія стала одною з дивізій зброї СС, бо така була генеральна лінія Берліну, мовляв, це краще, бо у вермахті допускаються тільки підсовєтські помічні відділи (Hivi). Зате для нас зламали основний припис СС і наша дивізія, єдина в числі різнонаціональних дивізій СС, дістала духовників. Дивізію сформували не як «Panzergrenadierdivision», але як півмоторизовану «Grenadierdivision». Недостаток власних танків, загалом недостаток важкої зброї, відограв велику ролю в битві під Бродами. Ми дістали урочисте запевнення губернатора, що дивізія буде вжита тільки на сході. Ми висунули також вимоги загальногромадського характеру:
1) звільнення політичних в'язнів і офіцерів колишнього бандерівського легіону «Nachtigal». (Німці перенесли легіон на Білорусію та вживали в 1942 р. для поборювання совєтських партизанів. Опісля, після бунтів вояцтва і деяких розстрілів, легіон розв'язали (розформували), а офіцерів арештували. Ці офіцери перебували якраз в час творення дивізії в тюрмі у Львові).
2) амнестії для дезертирів-робітників у райху і в краю також.
3) покращання становища української поліції, передачі преси в Галичині в руки Українського Видавництва і полегш у ділянках господарського життя.
І в цих справах нам більше обіцяли, а менше дали. Зразу було сказано що для ведення справ дивізії буде створена Військова Управа (Wehrausschuss Galizien). Здавалося, що це буде новий відділ УЦК – «військовий», бо не було мови про те, щоб це була незалежна від УЦК установа. Перше засідання Військової Управи (ВУ) в складі, наміченому проф. Кубійовичем, відбулося під його проводом 15 квітня 1943 р. На ньому обговорили і прийняли проект правильника та розподілили між собою функції. Проф. Кубійович заявив тоді, що він переймає провід Управи як її голова, а своїм заступником, себто фактичним керманичем управи, призначив сотника Осипа Навроцького. Керманичі відділів УЦК були завжди назначувані, на внесення провідника, правлінням ГГ в Кракові, але ми знали, що у військових справах буде зміна і ці справи належатимуть вже тільки до компетенції галицького губернатора. Дивізія була ж його дитиною і не лежала у сфері зацікавлень краківського правління. Провідник подав свої внески в справі особового складу ВУ до відома губернатора і він прийняв їх без ніяких замітів. Та вже тут показалася перша нельояльність супроти нас. Губернатор на свою руку і без порозуміння з провідником проголосив у Страсну П'ятницю, коли ми з провідником якраз виїхали на Великодні Свята до оселі УЦК в Моршині, створення Військової Управи як установи, що підлягає безпосередньо йому, незалежної від УЦК, і назначив її головою полк. Альфреда Бізанца, а його заступником інж. Андрія Палія. Зрештою, членами ВУ і «уповноваженим Військової Управи» в краю стали люди, запропоновані провідником. Після розмов із членами Управи і з губернатором ці речі змінено так, що заступником голови Управи став кандидат Кубійовича Навроцький, але головою залишився таки Бізанц. Палій обняв свій реферат, згідно з домовленням, 15 квітня. На тому закінчилися вступні підготовчі заходи.

***
В середу після Великодня 28 квітня 1943 року відбувся Урочистий акт проголошення губернатором створення дивізії. У великій вітальні палати кол. цісарських намісників Галичини при вулиці Чарнецького 14 (теп. -В.Винниченка) зібралися з одного боку всі німецькі крайові представники правління, партії, війська, поліції, окружні старости та повітові комісарі, а з другого боку – запрошені представники нашого громадянства, духовенство, управа міста, державні установи, кооперація, преса, начальство, співробітники УЦК і УОК і делегатур, члени і уповноважені Військової Управи та окремі визначні громадяни. Між почесними гістьми губернатора був ген. Віктор Курманович, який спеціяльно приїхав з Відня, і президент внутрішніх справ правління ГГ д-р Людвик Льозакер, що репрезентував генерал-губернатора Франка.
Бажання українців воювати проти большевиків і згода фюрера на створення української військової частини були змістом всіх промов. Врочистість відкрив шеф правління губернатора Бауер, а перший промовляв губернатор Вехтер: «Раз-у-раз з усіх шарів галицько-україкського населення підношено бажання не тільки співпрацею на широких полях Галичини не тільки як селянин на полі, як робітники в промисловості, як співпрацівники правління, як члени поліції, також не тільки як робітники в сільському господарстві і військовій промисловості ген у Німеччині, але і як вояки зі зброєю в руці протиставитися большевизмові та цим робом взяти безпосередню участь у боротьбі для забезпеки своєї батьківщини, в боротьбі за безпеку і майбутнє Европи» («Наші Дні», Львів травень 1943).
Льозакер відчитав маніфест генерал-губернатора до «галицького населення»: «Завдяки вашій активній боротьбі проти большевиків в одному ряді з німецьким вояком будете мати змогу бути не лише співучасниками безсмертної слави европейських народів, але також завдяки вашій жертві, виборете і забезпечите на вічні часи для себе і своїх дітей змогу користати з благодатей европейської культури» (Крак. Вісті з 3/4 1943, ч. 88).
А тоді від УЦК говорив провідник д-р Кубійович: «Сьогодні для українців в Галичині справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одне з найщиріших бажань українського народу – зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з большевизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 р. було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духову руїну, але також національну смерть» (Крак. Вісті з 1/5 1943, ч. 89).
Від новоствореної Військової Управи інж. Михайло Хронов'ят: «Від українських комбатантів та від покликаної з-поміж них, з рядів старих українських вояків, Військової Управи, дозволю собі висловити Вам, Пане Губернаторе, та німецькому урядові подяку за те, що нас приєднано до тих націй, що можуть виступити проти свого спільного ворога – большевизму зі зброєю в руках» (Крак. Вісті з 1/5 1943, ч. 89).
В Соборі Св. Юра відслужено Службу Божу, на якій були присутні також німці, факт, що СС-бригаденфюрер, а пізніше СС-групенфюрер, провідник партії в Галичині Вехтер, а разом з ним през. Льозакер й інші були на Богослуженні в католицькому храмі був предметом різних коментарів, про що згадаю в іншому місці.
Пополудні Вехтер прийняв у присутності вищих німецьких урядовців членів ВУ і її уповноважених в краю. Він з'ясував завдання ВУ та ствердив і наголосив, що вона є «органом губернатора». Бауер відчитав список членів ВУ і уповноважених. Всі вони отримали номінаційні грамоти. До складу ВУ належали: Альфред Бізакц, голова; Осип Навроцький, начальник канцелярії (фактично керував справами); Євген Пиндус, перший, а Степан Волинець другий заступники начальника канцелярії, мітрат о. д-р Василь Лаба, реф. душпастирства, Михайло Хронов'ят реф. доповнень (організація і вербування), д-р Володимир Білозор, реф. здоров'я; Іван Рудницький, рєф. правний; Михайло Кушнір, реф. пропаганди; Зенон Зелений, реф. молоді; Любомир Макарушка, реф. старшин; Андрій Палій, реф. допомоги родинам; Юрій Крохмалюк, реф. історично-архівний, пізніше званий Історично-Військовим Відділом ВУ.
Губернатор запросив на почесного голову ВУ ген. Віктора Курмановича. Вручення йому грамоти відбулося на окремому урочистому засіданні. Ніхто з проводу УЦК не був прошений і не приймав участи при вручуванні грамоти ані діловим членам ВУ, ані генералові.
Поруч маніфесту генерал-губернатора появився в пресі також маніфест губернатора: «Галицько-українська молоде! Ти здобула собі цим право, ти є цим покликана до боротьби з своїм смертельним ворогом – большевиком, до боротьби за Віру й Батьківщину, за свої родини й рідні ниви, за справедливий, новий лад у переможній Новій Европі. Продовж сотень років стояли твої предки на сторожі Европи перед навалою Сходу. У цій важній переломовій хвилині вияви знову мужність та готовність до боротьби» (Крак. Вісті з 30/4 1943 ч. 88).
І провідник УЦК видав заклик: «Українські громадяни! Надійшла довго очікувана хвилина, що український народ знову дістане змогу зі зброєю у руках виступити до боротьби... Я вірю, що ці наші зусилля і жертви – це твердий, але певний шлях до нашого Світлого Майбутнього» (Крак. Вісті з 6/5 1943 ч. 93).
Склад членів і співробітників ВУ швидко поширювався. Бізанц прибрав собі в члени ВУ свого приятеля, кол. старшину Укр. Армії Северина Байгерта, а також, як представника підвіддіду національних справ і піклування, початково Буржуа, а потім Рудольфа Мюллера. При історичному архівному рефераті створено підреферат верифікації старшинських ступнів. Підрефаратом керував підполк. В.Малець. В тому підрефераті працювали полк. Варфоломій Євтимович, д-р Богдан Гнатевич, Д.Мандзенко, ред. Михайло Островерха, Петро Пікульський. Окремим співробітником для зв'язку з молоддю був інж. Юрій Пясецький.
При ВУ створено Головну Жіночу Секцію, якої головою стала пані Анна Гачкевич, мати добровольця, а при уповноважених у краю створено Жіночі Секції.
Після проклямацій і маніфестів прийшов час дійсного творення дивізії.

***
Найтяжчою справою в підготовчому етапі було договоритися з німцями. Ішло про те, щоб здобути якнайкращі позиції. В другій стадії тягар перейшов на внутрішньо-український відтинок, який повинен би був належати вповні до Військової Управи. Але поруч півурядової ВУ із зовнішнім українським характером німецьке начальство встановило урядову надвладну установу «СС-Ергенцунгсамт» (СС-уряд доповнень) під керівництвом гавптштурмфюрера д-ра Шульце. Компетенції цього уряду не були докладно окреслені. Встрявання на свою руху без порозуміння, а то й без попередження, утруднювало і так нелегку діяльність ВУ. Нерозуміння нашої психіки, пруське старшування викликало в членів ВУ неохоту, а згодом і враження непотрібности ВУ як такої.
Військова Управа почала при допомозі УЦК і його клітин вияснювальну роботу і вербувальну акцію. В усіх окружних і повітових центрах місцеві уповноважені ВУ влаштовували зібрання й інформаційні наради при участі членів президії або керманичів УЦК і членів ВУ. В пресі появилися пропагандивні статті ген. В.Петрова: «Значення збройної сили», МК «Проти спільного ворога», Б.Галіт: «Вояцькі традиції», Б.Г.: «Боєвий дух і зброя». Зокрема вибивалася своїм змістом стаття ентузіяста дивізії Дмитра Палієва під заголовком «Продовження» (Крак. Вісті за 9/5 1943 ч. 96):
«Осінню 1914 р. плили тисячі української молоді у стрілецькі лави. Комбатантів-дороговказів тоді в нас не було.
Нині весною 1943 року, як і тоді осінню, пливуть тисячі тими самими шляхами. Побіч молодих... мужі... старші брати, а то й батьки синів... Батьки й сини в одних лавах для одної мети; дороговкази на переді, за якими так дуже око й думка тужили в 1914 р. Ось вам перша і основна різниця між осінню 1914 р. і весною 1943 р.
1943-ій рік – четвертий рік війни, що відбувається на нашій землі і на наших таки очах. Війна для нас це не перше зідхання до невідомого великого, як тоді, але зовсім конкретне уявлення в усіх своїх нюансах. – Ось вам друга й основна різниця між 1914 і 1943 роками.
Кожна війна, а зокрема та, що ми тепер в неї активно включаємось, жорстока. Ніхто не може і не сміє мати ніяких оман щодо вимог, які вона ставить до кожного окремого вояка, до кожної військової формації. А не маючи найменших оман, все таки пливуть тисячними лавами українські сини Галицької Волости, щоб узяти активну участь у змагу, якого закінчення можливе тільки одне: фундаментальна перебудова світу, а нашого континенту зокрема. Нині пливуть лави без романтики з 1914 р. але зате з більшим капіталом, як тоді: йде сотня за сотнею у свідомості, що під час війни тільки зорганізована збройна участь рішає, чи хтось є підметом подій та матиме право партиципувати в її останньому акті».
І знову, так як в інших наших справах, виринуло питання температури нашого ставлення до проблеми. Не було романтики 1914 та зате була романтика 1943 року. Я належав до числа тих, що заступали думку спокійного і здержаного підходу. Ніхто з нас не вважав розв'язки справи задовільною і не було причини до надмірного захоплення. Німецькій нельояльності й недовір'ю ми мусіли б протиставити свої вагання й своє недовір'я. З нашого боку вони були більш виправдані, ніж з німецького. А втім, дивізія була справою молоді в призивному віці, а старших треба було притягати тільки на дійсне власне бажання, старшин – тільки при умові признання старшинських ступнів української армії. Дивізія побудована була на принципі добровільности і цього треба було триматися. І такою вона була в 1943 р. не тільки про око, але в дійсності. В тих часах німці багато говорили про приписи міжнародного права, які не дозволяють на примусовий призив в окупованих землях і не було німецького натиску на добровольців. Спроби примусового набору до дивізії з боку німців почалися в часах евакуації східних частин Галичини весною 1944 р., а дійсний примусовий набір аж на терені райху восени 1944 р., коли Галичина вже була в руках большевиків.
Але гарячка охопила з одного боку панів в уряді губернатора, а з другого боку широкі кола громадянства, в першу чергу комбатантів. І у Львові і в краю верх взяли люди з найкращими інтенціями, але без політичного відчуття, без зрозуміння положення, люди – які керувалися чистим сантиментом. Для декого з них факт створення дивізії був рівнозначний із загальною мобілізацією української збройної сили. Ентузіязм, для якого не було ніяких підстав, переходив у гістерію. Кинули клич: '»Всі – до дивізії!», хоч було зрозумілим, що це було не до виконання і не мало змислу з загального національного погляду. Всі не могли покинути постів, які займали в державній адміністрації і самоуправі, здобутих нелегкою працею і зусиллям на протязі півтора року. На місце нащих людей мусіли б були прийти поляки, які тільки чекали такої нагоди. Моральний натиск, якому тяжко було протиставитися ішов всіма шляхами. Ось для змалювання настроїв, які опановували гарячу частину громадянства і для характеристики, як творилась публічна опінія довкола проблеми реєстрації добровольців, дві вирізки з преси.
«Краківські Вісті» з п'ятниці 7 травня 1943 року ч. 94 подають редакційний репортаж без підпису про Збори українських комбатантів у Львові:
«У зв'язку з проголошенням СС-Галицької Стрілецької Дмізії відбулися в залі Інституту Народної Творчости у Львові в неділю 2 цм великі збори українських комбатантів... Заля була битком набита кол. вояками. Точно в год. 10-ій увійшов на залю провідник д-р В.Кубійович в товаристві ген. Курмановича, міського старости д-ра О.Геллера. майора Лянга, інших німецьких гостей та членів Української Військової Управи... Хор під проводом п. Осташевського відспівав пісню «Що то за грім». Перший промовив голова ВУ полк. А.Бізанц... «Комбатанти Першої світової війни, борці визвольних змагань, вояки, молоде, вихована в дусі батьків! У повному зрозумінні ваги хвилин, що їх переживаємо всі разом станемо до бою!» Після старости Геллера говорив від ВУ та від «Молодої громади» інж. Андрій Палій: «Ми все були готові до бою, були готові в 1939, були готові також в 1941 р. Нам дозволено щойно сьогодні взяти зброю. Чому щойно сьогодні? Чому в цій, а не в іншій формі? Мабуть тому, що тільки на таку форму дозволяють сучасні обставини. Та наперед – зброя в руки і зброєю докажім, чого ми хочемо!» На вістку про те, що в сусідній кімнаті вже почала урядувати Набірна Комісія більшість приявних пішли туди, щоб вписатись та зложити свої заяви. За якої півгодини вже чорніє довгий спис перших добровольців. На першому місці проф. д-р В.Кубійович, за ним інж. Палій, дальше інші члени ВУ, за ними – тенор львів. опер. театру д-р В.Тисяк, дир. д-р Кашубинський, проф. Шанковський і т.д.»
А в журналі «Наші Дні», Львів, серпень 1943 року читаємо якраз в днях вимаршу перших добровольців дивізії сатиричнийнарис «А в неділю, рано-вранці» (Непідмальовані знімки). Автор під криптонімом Вуд подає сильветки різних наших громадян, тих, що відходять на вишкіл. Наприкінці статті під назвою «Подзвінне» ось така сильветка:
«До вересня 1939 р. був улюбленцем суспільности. Тряс важливою господарською установою, гримів на зборах, а в середині комбатантів займав різні почесні місця. Чим більше віддалювався від 1918 р., тим більше росла його вояцька слава, а його лицарські подвиги в трикутниках і чотирикутниках смерти з кожним днем також росли, немов на дріжджах. Правда, хтось там злобно шептав інколи, що всі ті подвиги зродилися при директорськім бюрку, що властиво, він не таку то вже високу мав військову рангу, що... Та годі слухати злобних нашептів. Факт був той, що пан Ім'ярек носив завжди комбатантський хрестик у кляпі маринарки. І факт був той, що не було зборів, академій чи імпрез, де б пан Ім'ярек не займав місця в президії. А що вже говорити про пресу! Щодня ви могли вичитати там прізвище достойного Ім'ярека.
У вересні 1939 р. пан Ім'ярек щез зі Львова і ніхто йому того за зле не мав. Відомо ж – людина суспільно заангажована. Його життя – національна цінність, тому годиться зберегти.
Коли в липні 1941 р. треба було на звалищах будувати нове життя, а людей було обмаль, з'явився і пан Ім'ярек. Радість була майже всенародна. – Це справжній патріот, – говорили люди. – Одчайдух, майже з першими стежами вернувся до рідного міста. Слава!..
Мажорний тон загалу помалу мінорів, а згодом ущух. Дедалі пішли погані чутки про заслужену колись людину. Попсувався, мовляв, на еміграції дощенту. Тепер, – так говорили, – приїхав він поквапно не будувати, а виловлювати для себе жирні куски. У кишені в нього дивний документ, такий, що ніхто не вгадає, хто він зроду: ні то пес, ні то баран... (натяк на приналежність до «райхсдойчів» – ред.)
– Ви, напевно, на відправу? – питаюся пана Ім'ярека в неділю вранці, перестрівши його біля трамваєвої зупинки. – Ваш багатий воєнний досвід пригодиться дивізії...
На відгодованому обличчі Ім'ярека з'явилася цинічна гримаса. Він щось хотів мені відповісти, одначе в ту мйть над'їхав трамвай. Ім'ярек, кивнувши мені головою, як щур, шугнув на...передню платформу» (частина, призначена «тільки для німців» – ред.).
Гарячка проявлялася зокрема на деяких громадських зборах, на яких ставлено, з боку громадян кетегоричну вимогу всім іти до дивізії, як національний обов'язок. Це, на – їх думку, мало показати нашу силу і дисциплінованість. У рамах вербувальної акції почали поширювати нічим необгрунтовані вістки про політичні деклярації, про свою армію. Гарячка губернатора і його співробітників була зрозуміла. Їм залежало на тому, щоб показати перед Берліном високі числа добровольців і то в якнайскорішому часі. Але ми? Не було публічного форуму, на якому можна було б в тодішніх умовах свобідно говорити або писати про ці справи та проповідувати стриманість, і не було легко здобутися на відвагу забрати слово. Я дав вислів своїм поглядам таким способом, що не приписався добровольцем, хоч був заклик усім співробітникам УЦК і його клітин приписуватися. Це ішло проти течії і викликало запитання. Відповідаючи, я вияснював свої погляди. Моє становище позитивне для справи дивізії, негативне до ентузіязму, подавав я і в особистих зустрічах і в своїх публічних виступах. Згадка про один із таких моїх виступів виглядає в оформленні пресового звітодавця (Крак. Вісті з 15/8 1943 ч. 178) так: «...У вівторок 10 цм (серпня 1943) відбувся зорганізований Центросоюзом III Крайовий з'їзд української хліборобської кооперації...
В імені УЦК промовив К.Паньківський. «Мусимо здати собі справу з політичного положення. Мусимо твердо і розумно застановитися. Ніяких великих політичних змін ні проклямацій в короткому часі не можемо сподіватися. Одначе те, що ми хочемо здобути, залежить не від проклямацій, але від нашої праці». Висловивши признання українській кооперації, заступник провідника взивав і на майбутнє творити позитивні вартості й поборювати безладдя і хаос. «Не негація, але позитивна праця зробить нас господарями на нашій землі».
На протязі травня і червня приписалося понад 80 тисяч добровольців. З цього числа лікарські комісії визнали здатними до служби дещо понад 20 тисяч. Військовий вік обов'язував у німців для фронтової служби від 17 до 45 років життя, але серед наших добровольців було багато старших людей повище того нормального військового віку, також багато таких, яким і в голові не було іти до війська. Наслідком того почався сильний і шкідливий рух «реклямації».
Призов до дивізії мусів би потягти за собою в деяких урядах і установах відхід вправних співробітників і загрозу припинення праці. Тому німецькі і ненімецькі керівники урядів реклямували своїх співробітників. Та тепер добровольці, що записалися під натиском опінії тільки «для доброго прикладу», але насправді не бажали іти до війська, робили старання, щоб їх реклямували як «неоохідних» для праці в краю. Ця реклямаційна акція мала в деяких випадках дуже немилий присмак. Про це почались по кутках широкі розмови, які викликали обурення «покривджених добровольців»; появилися звичайні в таких випадках закиди про підкупство в рефераті реклямацій Військової Управи і по округах. Розголос довкола рекламацій дав привід до дотепів, яких не бракує ніколи, навіть і в найтрагічніші моменти. Бандерівські противники дивізії пустили в обіг дотеп у формі запитання: «У яку третю й вирішальну стадію увійшла тепер справа дивізії?» Відповідь була: «Після «проклямацій» і «маніфестацій» прийшла черга на «реклямацію».
Також і офіційна наша преса забирала голос в справі реклямацій, але радше у формі малих фейлетонів, як «Бумерангдир. Череваня» пера М.Точила (Крак. Вісті з 30/5 1943 ч. 114): «Я зайшов до канцелярії Військової Управи. Якось так мимоволі кинув я оком на товстеньку течку, що на ній чорнів напис: «Реклямації». Я попросив дозволу і поглянув у середину. На самому верху лежала реклямація пана Лаврентія Череваня. Під трьома сторінками густого машинового письма пишалися підписи та печатки всіх установ, де шановний «охотник» є головою, пів-головою та президентом... Всі вони стверджували, що п. Черевань в цивільному стані конечно потрібний, просто необхідний».
Реакція на акцію «всі – до дивізії» прийшла також від німецьких керівників мобілізації робочої сили в краю і для райху. Щодо Української Служби Батьківщини, то сам губернатор мусів видати на вимогу її команди заклик до юнаків, що покидали свої відділи й ішли до дивізії. Визнаючи мотиви такої дії «чесними», він підкреслював, що передумовою для участи в боротьбі зброєю є для юнака «праця лопатою». В райху начальство ОАР (Німецький фронт праці) і RNS (Державна установа харчування) пригадували заборону робітникам покидати працю. На їх вимогу ВУ видала від себе інформацію про те, а зокрема заклик до робітників у відпустці, щоб верталися до роботи, бо фронт праці не менше важливий, ніж військовий.
Вже з перших днів після проголошення почалась також агітація проти того, щоб іти до дивізії, що більше, проти самої ідеї дивізії. Большевики були без сумніву за кулісами кожної акції, що була проти них, але весною 1943 р. вони не мали поважніших впливів серед нашого громадянства. Дійсна акція йшла з боку бандерівців. Почався галас, мовляв, дивізію творять інтервенціоністи, люди, які шукають собі у німців кар'єри й наживи коштом крови своїх земляків. Появилися летючки проти дивізії, в яких уміло використовувано всі слабі місця і труднощі дивізії, передовсім факт, що дивізія мала бути німецькою частиною, в німецькому мундирі, під німецьким командуванням. Демагогія використовувала всі недоліки, з деталів робила справи рішального значення. Завзятих «соборників» зокрема боліло те, що дивізія має назву «Галичина», що гербом не є тризуб, але галицький лев. Слушно підкреслювано справу реклямацій. Знецінювано вартість німецького військового вишколу, підкреслюючи вартість партизанки. В німецьких колах, зокрема в оточенні губернатора, появилися панічні настрої. «Щоб ж буде, клд споава покінчиться невдачею?!»
Щоб протидіяти й успокоїти німців, затривожена ВУ видала вже в травні інформаційний заклик про «формування галицької дивізії» (Крак. Вісті 10/6 1943 ч. 123):

   « Українці Галичини!
Від 28 квітня цього року йде підготова створити дивізію з галицьких українців. За цей короткий час зроблено вже багато. Для керування справою створено у Львові Військову Управу з колишніх старшин Української Галицької Армії, на кожний повіт призначено одного старшину УГА як уповноваженого Військової Управи. По всій Галичині, по її містах і селах відбулись численні народні збори та ділові наради. На цих зборах і нарадах з'ясовано яке значення має для нас СС Стрілецька Дивізія «Галичина» та встановлено, що наш найвищий національний обов'язок всіма силами її підтримувати й масово вступати в її лави.
Десятки тисяч охотників зголосились до Набірних Комісій. Зголосилися і старшини і вояки УГА. Ген. Віктор Курманович пригадав нам у своїй відозві давню присягу вояків УГА не покладати зброї, поки Рідному Краєві загрожує небезпека московського большевизму.
Масово зголосилася до Набірних Комісій українська молодь. Цим довела вона, що хоче бути гідною своїх батьків, славних героїв УГА.
Український народ у Галичині виявив свою зрілість і свідомість. Він -
зрозумів, що його місце на фронтах світової війни,
зрозумів, що не може він залишатись лише спостерігачем воєнних подій,
зрозумів, що зброя рішає долю народів,
зрозумів, що в цій війні важиться доля України,
зрозумів, що лише той має голос і право при закінченні війни, хто тримає зброю в руках, хто б'ється за кращу долю свого народу.
Та готовість українців до збройної боротьби збентежила всіх ворогів українського народу. Вони не хочуть бачити зброї в його руках і всіма силами ведуть пропаганду проти створення СС Стрілецької Дивізії «Галичина». Вони вживають всяких засобів, щоб застрашити українців. А де не помагає залякування,там зрадливо вдають вони нібито українських патріотів. Обов'язок кожного свідомого українця – дати рішучу відсіч цій злочинній ворожій кирині.
У власному українському національному інтересі, для забезпечення кращого майбутнього своєму народові, українське населення Галичини йтиме й далі твердо та непохитно тим шляхом, на який воно свідомо вступило від дня 28 квітня цьогороку.
 Львів, травень 1943.
За Військову Управу:
 О. Навроцький, начальник військової канцелярії,
мгр. М.Кушнір, реф. пропаганди.»

Преса перейшла від пропагандивних статтей до відбивання атак. Одною з перших статтей такого характеру були «Історичні аналогії» Лева Шанковського. (Крак. Вісті 29/5 1943 ч. 113):
«Ви, звичайно, знаєте сентенцію про історію, що повинна бути вчителькою життя, а проте буває багато людей, яких історія і досвід нічого не навчили. Думки ці насуваються з подвійною силою тепер, коли проголошено набір до Галицької Дивізії. Правильно відмічає преса, що ця справа сколихнула тихим життям Галицької Землі і викликала багато шуму по наших містах і селах. Але поруч позитивного зрушення і деякого піднесення помічається серед громадянства, можна сказати, і деяку здержливість.
В цьому місці не думаємо дискутувати з різними мальконтентами... Ми хочемо тільки нагадати деякі факти нашій молоді, щодо ідейности якої не може бути ніяких сумнівів... Жертви українського народу в боротьбі з большевицькою Москвою йдуть в мільйони і цього нам забувати не слід. Коли ж сьогодні хтось не здає собі справи з небезпеки, що грозить фізичному існуванню українській нації від Сходу й галасує про боротьбу з Москвою, але сам не хоче причинитися до перемоги, то це виглядає на того струся, що ховає голову в пісок. За свій «пацифізм» ми не раз заплатили, нехтуючії власною збройною силою. І дарма, що вся Україна сколихнулась від соток і тисячів протибольшевицьких повстань, що охопили дослівно всю її територію, результат партизанщини був одіин: Базар (трагічна загибель українських патріотів – ред.). Регулярна сила червоної Москви мусіла вийти переможцем над українським партизанським рухом, хоча цей рух буз сильний і охоплював великі простори. Це вже такий закон збройної боротьби, що регулярна військова сила перемагає зле узброєні і в акції нескоординовані партизанські загони. На довшу мету партизанщина в зустрічі з регулярною військовою силою не витримує і мусить уступити з поля бою. Партизанська боротьба з червоною Москвою коштувала Україні сотки тисяч її найкращих синів. Якщо б тільки 1/10 цього впала в лавах регулярної армії в обороні державности, результат наших визвольних змагань був би напевно інакший. Тому і тепер мусимо здавати собі справу з положення. Досить тієї інфляції всіляких чуток і гасел. Мусимо заглянути правді в очі, відкидаючи всі, що присипляє нашу енергію і розмах. І треба признати, що наша молодь не зупиняється в тому переломовому часі на дорозі! Тисячі української молоді вступає до Галицької Дизізії, щоб навчитись орудувати зброєю згідно з законами модерної війни... І тому ми – охотники Галицької Дивізії з піднятим чолом ідемо на зустріч прийдешнім подіям, бо віримо в себе й живі сили нації. Сьогодні ми – когорта. Завтра нас буде вже легіон, бо завтра не лише мовчазне поготівля жде нас, але й лицарський чин, громадський труд і жертва крови для оновлення української нації.
Місячник «Наші Дні» у Львові, за місяць червень 1943 року, те окремій «військовій сторінці» під назвою «Pro memoria» – «Лиш боротись – значить жить».
«Оце вже місяць минув від проголошення державного акту про створення стрілецької дивізії «Галичина». Державний акт, як і всякий документ, зв'язкий і сухий. Колись по токах відшукає його дослідник чи архівар, візьме під збільшувальне скло і почне безпристрасним голосом відчитувати зміст. Він зреконструює добу, обставини. Він в інших документах пізнішої дати дошукається напевно результатів акту з 28 квітня 1943 року. Проте, чи в його уяві вирине все те, чого документи ніяк не можуть передати?
Акт 28 квітня зродився в чотирьох стінах кабінетів, при зелених столах. Зродився під час великих змагань народів. Справа, що її він торкається, це ставка народної крови, великий шанс для народу виграти право жити. Тимто й зрозуміле, що започатковане в кабінетах діло вимагало сонячного світла й простору. Впродовж цілого травня маніфестують галицькі українці. Вулицями... марширують десятки тисяч рівними колонами, з піснею на уста з жовто-блакитними прапорами .
Голос народу – голос Божий, український народ зрозумів, що не в назві справа, не в кольорі одностроїв, а в тому, що його ми вкладаємо в діло. Як можна було передбачити, до формованої дивізії «Галичина» вступили найкращі з найкращих. Не знаємо, як розгорнуться події, не хочемо їх випереджувати. Проте знаємо й віримо, що життя кожного народу, раніше чи пізніше, мусить розвинутися згідно з законами природи і соціології та за логікою фактів. Своєю поставою до справи стрілецької дивізії заманіфестував український народ свою відвічну волю жити. Своєю участю на полі бою виборюють добровольці для українського народу право жити. Їх окрилюватиме дух геніяльного Франка, який ще кількодесять років тому навчав:
Лиш боротись значить – жить, vivere memento!
Інші статті жалілися на недостачу єдности, ще інші добачували в протидивізійній агітації большевицьку руку: «Коли 28 квітня цр проголошено у Львові створення Дивізії СС-Галичина, знову виринула вічно жива для нас проблема якнайповнішої національної єдности» («На новому етапі» – МК, «Крак. Вісті» з 1/6 1943 ч. 115).
«Наскрізь позитивні висліди набіркової акції до Галицької Дивізії насторожили ворожі чинники й вони силкуються своєю пропагандою шкодити, де тільки можна... Зокрема большевики бачать у тому зміцнення протибольшевицького європейського фронту, а тому стараються разом з іншими своїми прихвостнями вишукувати різне «але» та «проти». («Затроєні стріли» – В.Б., «Крак. Вісті» з 10/6 1943 ч. 123)
Вкінці забирав слово і провідник УЦК проф. Кубійович: «...витривалости, жертвенної витривалости, волевої напруги на довгий час, на далеку мету, вимагає від нас справа формування Галицької Стрілецької Дивізії... Ворожа пропаганда підсуває думку, начебто зголошення добровольців до дивізії було лшпе формальним актом без більшої ваги. Та це – чиста брехня!.. Зголошення до дивізії це демонстрація, не «приклад». Це іспит громадської зрілости» (Крак. Вісті з 16/6 1943 ч. 126).
Нервовий час швидко минувся. Агітація, з якого вона боку не йшла б, не мала поважнішого успіху. Добровольців було більше, ніж сподівалися.
Захоплення дивізією серед військових кіл Державного Центру у Варшаві не відставало і не стояло позаду ентузіязму в Галичині. Наплив добровольців був дуже великий. Від УДК у Варшаві, якого головою був полк. Михайло Поготовко, надійшла пропозиція, щоб у склад Військової Управи запросити когось із вищих старшин кол. армії Української Народної Республіки. Створювалося враження, що голова мав на думці себе, але після розмов запросили, згідно з бажанням през. А.Лівицького, полковника, пізніше генерала Михайла Садовського. На прохання ВУ архиєпископ краківський, лемківський і львівський Палладій назначив духовником для православного вояцтва дивізії панотця протоєрея Олександра Новіцького, підвищуючи його до сану протопрезвітера.
В неділю 18 липня 1943 року відбувся від'їзд першої групи добровольців із Львова на вишкіл. На площі під цитаделею відслужили урочисто Службу Божу, на якій знову були всі німці, після цього відбулася маніфестаційна відправа під великим театром, дефіляда добровольців під будинком університету й прощання на залізничній станції. Незрозумілим для нас, різким і неприємним скреготом було й лишилось у зв'язку з тими урочистостями рішення німців в справі промови від імені УЦК. Проф. Кубійович і полк. Бізанц, складаючи програму дня, домовилися, що з промовами під театром виступить першим Бізанц від Військової Управи, тоді Кубійович від УЦК, губернатор від правління і вкінці від добровольців наймолодший віком Юрій Ференцевич. Та в суботу 17 липня Кольф повідомив телефоном, що бажанням правління ГГ є, щоб від УЦК не виступав Кубійович, тільки голова львівського осередку, себто я. Кубійович був промотором дивізії, він вів розмови й переговори з усіма німецькими і українськими чинниками, на ньому лежала вся відповідальність та вкінці з ним домовлялися, що він буде промовляти. Я знайшовся в прикрому положенні. Разом із своїм заступником М.Добрянським відвідали ми і Кольфа і Бізанца з проханням залишити програму так, як її устійнили. Обидва панове переконували нас, що рішення прийшло «згори», що воно викликане певними міркуваннями політики генерал-губернатора. Тому його змінити неможливо. Вони просили не робити ніяких демонстрацій з нашого боку. Стало на тому, що від УЦК промовляв я. Як в усіх інших промовах з нагоди створення дивізії, так і в цій моїй промові провідним мотивом було наше бажання воювати проти Москви і в майбутньому стати членом європейської спільноти народів.
«Вважаю своїм обов'язком висловити Вам признання й подяку за те, що Ви пішли за покликом нашого провідника і вступили під прапори дивізії. Заклик провідника був диктований глибоким відчуттям добра нашого народу. Ви, що пішли за ним, дали найкращий доказ громадянської дисципліни і патріотизму... Бути чи не бути – це вже не тільки доля вояка, але доля всього нашого народу. А всі ми – це нерозривна єдність, одна родина, один світ, одна спільнота долі й призначення. Ми з надією і гордістю дивимось на Вас і ми певні, що Ви не обманете сподівань і не посоромите українського імени... Ми будемо завжди з Вами. Заєдно пам'ятатимемо, що серед Вас, Вашими трудами і жертвами виковується наша доля... Ви знаєте, що достойне місце в новому світі, новій Европі, матимуть тільки ті, що воюють за ту нову Европу з її найлютішим ворогом».
Наступними днями й тижнями відійшли дальші групи добровольців вже без таких парад. Всі вони – це цвіт нашої молоді, двадцятих роках життя, багато – понижче двадцяти, мало хто – повище тридцяти. З повною відповідальністю можу сказати – добровольці з переконання. Були між ними без сумніву люди, яких манила чиста романтика і пригодництво, були такі, що їм здавалося, що дивізія допоможе їм в робленні кар'єри, були й такі, що в дивізії шукали пристановища, втікаючи перед зненавидженою службою праці або розрахунками з поліцією. Та це були одиниці. Загал тих, що не дали себе реклямувати, ішов до дивізії з думкою, що це служба нації, що нам треба людей з військовим вишколом.
Почався новий етап – етап вишколу.

***
Праця Військової Управи поширилася тепер на ділянки піклування вояцтвом, посередництва в утримуванні зв'язку між юяцтвом, родинами і громадянством, матеріяльної забезпеки родин вояків, а передовсім утримання морального стану вояцтва на висоті. Справа забезпеки родин найменш скомплікована, хоч нелегка до ведення. Вона почалась уже в липні, себто в часі вимаршу перших добровольців. Тяжче було в тодішніх умовах із утриманням моралі вояцтва.
Військові справи належали в Галичині завжди до справ далеких і незвичних. Наше громадянство, на чолі з національним проводом, не мало розуміння суті військового діла. Військова служба була або прикрим тягарем в чужій армії, або романтикою. Василь Стефаник представив майстерно в своїх новелях «Виводили з села» і «Стратився» ставлення до військової служби на переломі к 19-го і 20-го століття основи народу – нашого селянства, бо ж нашого міста ми не мали. Не інакше було воно і з провідною верствою. Старша наша генерація була виховувана за Австрії в атмосфері зневажливого відношення до війська, зокрема до військової кар'єри. Помилковість виявилася в усій силі в 1918 році, коли проголосили державність і треба було імпровізувати свою армію без своїх кваліфікованих офіцерів. У такій же атмосфері виростала також і молодша генерація. І за польських часів ми, як загал, залишилися амілітарною, а то й антимілітарною нацією. Факт, що у воєнному ділі немає легкого шляху, та що ціною побудови власної армії мусить бути і піт і кров, що вишкіл війська, яке має ставити чоло безоглядному ворогові, щоб бути добрим, мусить бути твердим і суворим – був цьому загалові чужим.
У зустрічі з вояцькою, рекрутською дійсністю прийшло для загалу добровольців швидко розчарування і розгублення. Старших вражав суворіший від давнього австрійського німецький режим; усіх, зокрема молодших, разила постава німців. Тут знову в повній силі виявилося, які непідготовлені ми були як нація до проблем, що стояли перед нами, як тільки чуттєво наші добровольці підходили до справ. Після ентузіязму в молодої братії зразу виринули ідеологічні сумніви: «Чи дивізія має змисл у такій дійсності? Чи треба було іти?» Наші хлопці не могли помиритися з думкою, що німці кажуть знімати українські прапори, які вони вивішували на залізничних вагонах, що присягу кажуть складати «на вождя в боротьбі з большевизмом», а не на Україну. І події наприкінці липня 1943 не впливали на піднесення настроїв – упадок Муссоліні, совєтські партизани в Галичині і перший наочний розстріл українських підпільних сил у Галичині, наступ большевиків на сході і альянтів в Італії. У зв'язку з тим всім прийшли докори, жалоби, нарікання на тих, хто своєю намовою був спричинником приписання до дивізії – отже, на ВУ, УЦК...
Стан у дивізії під німецьким обухом був дуже напружений. Атмосфера у вишколі була тяжка – незвичні труди початкового вишколу видавалися не до видержання. Але найприкріші були взаємини між німцями і нашими добровольцями. Німецький інструктор і український новобранець не становили такої спільноти, яку мусять становити ці дві військові групи. Німецький вишкільний персонал – панівний, звиклий до привілеїв, пройнятий духом нацизму і зневажливого відношення до чужих народів, втомлений довгою війною. А наші добровольці, до яких приділили без вийнятку всіх (молодих новаків і колишніх літніх старшин, разом з ними людей, що прийшли до дивізії як професіонали, напр., лікарі), – непідготовлені, але й велика частина між ними такі, що все краще знають, із критичним поглядом на все, тільки не на себе, нетолерантні, тяжкий матеріал на вояка. Все воно разом не створювало такої атмосфери і не давало таких духовних сил, які конечні воякові, щоб нести труди щоденного життя у вишколі, а тим більше пізніше в обличчі ворога на фронті.
Із вишкільного набору в Пусткові біля Дембіци надходили і до родин і до ВУ листи з описами нестерпного життя. Колишні комбатанти відвикли, а молодшим тяжко було звикнути. Розвага, яку давали відвідини театру, що був першим зв'язком з світом, не вистачала. Військову Управу облягали родини львівських і околичних добровольців із жалями й вимогами. Край відгукнувся листовно. Члени ВУ під проводом Бізанца відвідали Дембіцу, познайомилися із умовами життя і праці та відбули розмови з командуючим генералом і офіцерами його штабу. Німецьке начальство заявило, що німецький командний склад відчуває у зустрічі з українськими добровольцями недостачу безпосередньої військової традиції та військової психіки. Їм не заперечили та намагалися витлумачити причини того. Німецькі панове прислухалися виводам членів ВУ та їхнім твердим вояцьким головам не легко було зрозуміти, що української військової частини не можна було творити методами, які випробувано на німцях і які виправдовують себе у вишколі німецького вояка. Заходи для зміни відношення німецького вишкільного персоналу, зрозуміло, закінчилися на обіцянках і не мали ніякого успіху. УЦК і ВУ підняли заходи на громадянському відтинку для наладнання найживішого зв'язку між рядовим вояцтвом і всім громадянством, а на німецькому через губернатора, щоб вибороти зміну ставлення вишкільного персоналу. Таким зв'язком стали відвідини родин. Та в цій справі тяжко було утримати рівновагу. Наїзд великого числа людей спричинював натовп на залізниці, яка працювала в обмежених розмірах. Приїзд родин із великою кількістю харчів, не зважаючи на те, що всі нарікали на тяжкі часи, викликав злу кров у німців, які постійно були зголоднілі, ненасичені і зависні. Нарікання на дивізійний режим і на ВУ, що ані не може, ані не хоче в нічому допомогти, викликали негодування вдома.
Таке тривало аж до грудня 1943 року, коли прийшли перші обмеження. На вимогу команди вишколу Військова Управа видала оповіщення про обов'язок писемного дозволу на відвідини табору.
«Оголошення: 14 Галицька Добровольча СС Стрілецька Дивізія заряджує в справі відвідин добровольців їх родинами таке: Добровольці, які бажають відвідин своїх найрідніших у дуже важливих родинних справах, мають дістати на це письмовий дозвіл належного комбатанта. Такий дозвіл висилають добровольці своїм родинам. Щойно після предложення такого дозволу видає відповідний уряд від 20 грудня 1943 р. перепустку для їзди залізницею. Вступ до вишкільного табору 14 Галицької Добровольчої СС Дивізії допускальний тільки на підставі дозволу, даного відповідним командантом. – Військова Управа» (Крак. Вісті з 24/12 І943 ч. 290).
Та вже з початком січня 1944, під претекстом, що в таборі появився плямистий тиф, відвідини вояків заборонено. Про те появилося знову оголошення в пресі.
Іншими засобами зв'язку громадянства з вояцтвом було посилення відвідин театрів, листування з самітними вояками, дрібні посилки харчів, книжок, газет і вояцька преса. Зокрема велику ролю виконав тут театр легкого жанру «Веселий Львів».
Львівське радіо привітало вояцтво радієвим концертом, що відбувся 15 вересня в оперному театрі. Поруч виконавців львів'ян – солістів-співаків і хорів, оркестри театру та піяністів і скрипалів виступав під орудою В.Осташевського хор дивізії, що спеціяльно приїхав до Львова. Заклик до громадянства в справі цього концерту («Наші Дні», Львів, серпень 1943) казав: «Галицькі українці! Рідна пісня – найкраща і найглибший вияв нашої духовости, вона – найвірніша супровідниця цілого нашого життя, вона найтаємніша і найживіша сполука українських душ. І таким виявом нашої духової сполуки буде в середу 15 вересня 1943 року у львівському Оперному Театрі за участю українських мистців великий радіовий концерт пісень, присвячений добровольцям СС-Стрілецької Дивізії «Галичина». Нашими щедрими жертвами з нагоди цього концерту вибраних пісень, усі ми засвідчимо нашу глибоку духову сполуку з найкращими синами нашого Народу, засвідчимо тісний зв'язок нашої України з фронтом протибольшевицької боротьби. Ціла сума пожертв (із призначенням на опіку над добровольцями) буде вручена в день концерту Українській Військовій Управі.
Наше громадянство зложило з нагоди цього концерту кругло три мільйони злотих.
Велику роботу виконала Головна Жіноча Комісія при ВУ та Жіночі Комісії в краю. Ті Жіночі Комісії зібрали на Різдво в січні 1944 р. й переслали воякам понад 10 тисяч пакетів.
Довго тривали підготування та багато формальних перешкод треба було перебороти, щоб врешті появився пресовий орган ВУ під назвою «До Перемоги» – тижневик Військової Управи Галичини для добровольців Стрілецької Дивізії Галичина і їх родин. Головним редактором був Михайло Островерха, а членами редакції Корбутяк, Новицький і Плакида. Цей орган появлявся до липня 1944 року у Львові (Смольки 5/1), а потім аж до січня 1945 р. в Кракові (Оржешкової 7/11). Перше число «До Перемоги»' з 23 грудня 1943 р. мало вступну статтю провідника УЦК Кубійовича.
Всі ті труднощі в процесі зживання наших добровольців з вояцьким життям у німецькій дійсності використала ОУН для своєї нової «акції» – заклику до дезерції. Коли при агітації проти приписування добровольців ОУН не мала успіхів, то в агітації за дезерцію успіхи були. Треба було вияснювальної протиакції, щоб опанувати ситуацію. Розклад чи розвал дивізії не був би ударом по УЦК, а був би ударом по нас як нації. Ані УЦК, як такий, ані ніхто з «уцекістів» особисто не були зацікавлені в справі утримання дивізії. Але раз створена дивізія – стала українським військом. Із військового погляду військо має лиш одну мету – перемогу над ворогом, і лиш одну-єдину чесноту – дисципліну. Без дисципліни військо перестає бути військом. Якийсь політик сказав, що демагогія – це злоякісний наріст на національному організмові, так як пістряк в індивіда. Відпорність організму виявляє здоров'я людини, а здоровий національний організм не піддається демагогії. Акція ОУН за дезерцією в цій стадії показала, що наш національний організм був здоровий. Дезерція не переступила «нормальної» норми, яка є в усіх арміях.
На переломі 1943 і 1944 року закінчився початковий вишкіл піхоти. Недостача війська в окупованих краях і підфронтових полосах казала німецькому командуванню використовувати піхотні частини дивізії для різних завдань утримування порядку, а тим самим подекуди й для боротьби проти партизан. Незважаючи на спротив УЦК і Військової Управи проти розподілу і розпорошування нашого вояцтва і на заходи проти того, щоб приділювати його до частин, яким давали назву «поліційних полків», поодинокі частини розіслано в усі закутки Европи. При цьому одночасно ведено дальший вишкіл. Кандидати на старшин і підстаршин і для спещяльного вишколу перейшли до всяких можливих військових шкіл і на всякі курси в усіх сторонах окупованої німцями Европи. Деякі піхотні частини дивізії зустрічали вже Новий Рік 1944 року і Різдво аж під Піренеями у Франції. ВУ організувала в святочний час відвідини тих найдалі розкинених відділів нашими мистецькими групами.
В лютому-березні 1944 основна вишкільна група дивізії переїхала з табору в Дембіці до вишкільного табору в Нойгаммер біля Саган на Долішній Сілезії. Тут мала бути сформована дивізія в бойовому складі після закінчення вояцтвом різних спеціяльних вишколів.

***
В лютому 1944 року появилися перші окремі українські піхотні курені також у Галичині і в Холмщині. В Галичині їх завдання були вже зовсім фронтового характеру, в Холмщині – утримання порядку. Тут виринула нова проблема для вояцтва, а за цим для ВУ і УЦК – зустріч у терені з частинами УПА. Втомлені військовою службою, із відчуттям національного приниження та зневірені браком ідеї, за яку треба нести тягар служби, вояки були податні на підшепти, щоб утікати в ліс. Найшлися такі, хоч не дуже багато, що пішли цим шляхом, не думаючи надто про те, що не досягнуть ніякого поліпшення ані своєї особистої долі, ані для загальної справи. Відомість про те, ще й у сполуці з загальним положенням на фронтах і в краю, викликала занепокоєння і навіть паніку у німців. Через Бізанца передалася вона і Військовій Управі. На швидку руку склали проект відозви до вояцтва та молоді і пішли з ним до Бізанца. Він переробив відозву по-своєму і її помістили в органі ВУ «До Перемоги» чч. 9-10. Оголошення заклику ВУ без порозуміння з УЦК стало приводом розходжень і викликало деяке напруження у взаєминах між провідником УЦК і Військовою Управою, із присмаком компетеційного спору. Ми стояли на становищі, що ВУ, незважаючи на свою формальну підлеглість губернаторові і незалежність від УЦК, є таки у внутрішньо-українських взаєминах військовим відділом УЦК. Всі керівні особи ВУ були покликані до праці у військовому секторі провідником, а тільки прийняті до відома губернатором. Здавалося, що в такій поважній справі, виразно політичного значення, як взаємини вояцтва дивізії з підпіллям, обов'язком ВУ було, якщо не порозумітися, то хоч повідомити, а не заскакувати.
Частини, що стояли під Бродами, першими отримали вогняні хрестини в першій зустрічі з ворогом в останніх днях лютого. Тут впали перші жертви вбитими і пораненими. Похорон двох стрільців Романа Андрійчука і Олекси Бобака, обидвох із Станіславівщини, відбувся в Бродах 2 березня в присутності губернатора Вехтера, представників ВУ на чолі з Бізанцом та УОК в Золочеві з головою Миколою Алиськевичем. Постава вояцтва в цих перших боях була добра, командування признало перші відзначення. Дивізійний воєнний звітодавець Олег Лисяк пише з нагоди вручення відзначень під назвою «У відвідинах в галицькій дивізії» (Крак. Вісті з 10/6 1944 ч. 124): «В першу річницю створення нашої дивізії вона вже є фактом. Галицька дивізія це вже не плякати, маніфестації, промови. Галицька дивізія – це дійсність, це сила. І я сам мав швидко нагоду побачити, що «дивізія – це дійсність і сила».
Перший раз бачив я почесну сотню вояків дивізії на похороні віцегубернатора Бауера в половині лютого у Львові. Але з частинами дивізії в дії зустрівся я під кінець лютого випадково в Радехові. Я приїхав тут у справі арештованого німцями голови нашої делегатури лікаря д-ра Мотлюка. Якраз попереднього дня прийшов до Радехова, що був так як Броди у підфронтовш смузі, курінь нашої піхоти. Хоч день був понурий, а наші настрої, – у зв'язку з подіями на фронті і арештуванням нашого голови, – мінорні, то все ж таки вид нашого куреня виструнчених вояків на радехівському рикку діяв добре. Я радий був, що прикра справа з головою дала мені нагоду зустріти наш курінь і привітати вояцтво від громадянства, а вояки раді були з зустрічі з нами.
З вояцтвом дивізії в цілому зустрівся я в квітні 1944 у вишкільному таборі в Нойгаммері. Губернатор Вехтер вибрався на відвідини дивізії з головою Військової Управи Бізанцом і запросив мене їхати разом. І так поїхали ми п'ятеро, бо від ВУ був зі мною ред. Степан Волинець, а в товаристві губернатора також його ад'ютант Стясни. Ми перебули в Нойгаммері повних ділових два дні й вечори, 24-ого і 25-ого квітня, приймаючи від 6-ої години ранку весь день участь у польових вправах різних родів зброї, а ввечері у зустрічах з вояцтвом у великій залі таборового театру та з кандидатами на старшин. На спання ми не витратили багато часу, хоч примістили нас усіх п'ятьох у вигідному генеральському будинку. Глибоке враження зробили на мене зустрічі із старшинами, зокрема згадаю Палієнка, Рембаловича, Бригідера, та наших вояків і їх вміння орудувати новою, незнаною нам з Першої світової війни модерною зброєю, як гармати протиповітряної оборони, радіовий зв'язок, тощо.
Сотник Дмитро Паліїв, що був начальником персонального офіцерського відділу та першим щодо значення українським старшиною при штабі дивізії, інформував нас про труднощі співжиття з німецьким командним складом, спеціяльно з дивізіонером Фрайтагом. Ми домовилися щодо тактики, як ці справи передати губернаторові, щоб вимогти допомогу для нашого становища. Тут ми ближче познайомилися з Фрайтагом і самі бачили, що вибір командира дивізії був найгірший. Наше знайомство з Фрайтагом обмежувалося до того часу до короткої зустрічі у губернатора у Львові. Тепер ми були з ним, мало що не повні дві доби. Як людина – холодний, непривітний, а як вояк – нуля. Колишній вищий офіцер поліції, на швидку руку пройшов курс дивізійних командирів, видно по нім було недостачу військового виступу, його поява не показувала вояка, ознайомленого з вояками, а вже не говорити про фронт. До того приєднувалася повна недостача політичного вироблення й обізнання з проблемами сходу Европи, що мусіло б бути передумовою для командира ненімецької дивізії.
Місяць пізніше відвідала Нойгаммер велика делегація громадянства на чолі з проф. Кубійовичем, а в червні дивізія була зформована і перевезена до Галичини. Спочатку говорили, що вона піде на фронт у районі Станиславова, але воєнна конечність казала німцям кинути її під Броди.

***
На долю нашої дивізії припала участь в обороні шляху на Львів.
Положення німецьких армій було весною 1944 року безвиглядне. Вони трималися вже тільки надією на нову чудесну зброю – «вундерваффе», що мала знищити ворогів. На всіх фронтах німецькі війська були вже тільки в обороні і не могли витримати одночасного удару на заході і на сході. Під кінець березня затримали в Галичині зимову большевицьку офензиву при допомозі панцерних військ, що їх перекинули з Франції. Та коли в червні прийшов висад альянтів на заході, ті війська вернулися до Франції, не зважаючи на те, що на сході чекали нового совєтського удару. На східний фронт кинули нововишколені дивізії, недостатньо озброєні, невипробувані в боях, без фронтового досвіду. В їх числі була й наша дивізія. В другій половині червня її перевозили до Галичини і в перших днях липня вона вже була тут ціла.
На білоруському фронті вже почався совєтський удар. На західно-українському відтинку були три напрямки сподіваного совєтського наступу: 1) Овруч-Ковель-Люблін; 2) Київ-Рівне-Львів; 3) Вінниця-Тернопіль-Золочів. На кожному напрямку німецьку оборону становив один корпус. Доступу до Львова боронив 13-й корпус і до нього приділено нашу дивізію, як резерву біля Бродів, із завданням розбудовувати другу лінію оборони. В склад 13-го корпусу входили поруч нашої ще дві німецькі піхотні дивізії і одна охоронна. Лінія позицій корпусу, зміцнена системою польових укріплень, що звалася «лінія принца Євгена», знаходилася ще в стадії розбудови. Ключовою позицією було розбудоване до ступня польової фортеці місто Броди. Корпус мав із важкої зброї тільки важку корпусну артилерію, ніякої іншої – танків, літаків, які мали деякі інші корпуси – не було. Всі дивізії, що входили у склад корпусу були, так як наша, півмоторизовані. Їм недоставало навіть тракторів для пересування гармат. Їх заступали вантажними автами, що не надавалися до такої функції на полях.
Наша дивізія мала в своєму складі як бойові частини: 1) три полки піхоти двобатальйонного складу з сотнею піхотної і сотнею протитанкової артилерії, 2) курінь фюзілерів (фюзілери – це в німецькій армії окрема, можна сказати передова, елітарна частина, із завданнями розвідки: 1) забезпечувальної, 2) теренової (мости, дороги і т.п.), 3) тактичної (сила, рухи; положення і наміри ворога), 4) змилювання ворога, і 5) насильна розвідка. Курінь фюзілерів нашої дивізії складався з одної сотні розвідувальної, двох бойових, одної важкої – скорострільної і гранатометної); 3) полк польової артилерії з батеріями легких і важких польових гавбиць, 4) дивізіон зенітної артилерії з батеріями легкою, середньою і важкою, 5) дивізіон зв'язку, і 6) курінь саперів. Крім цього була ще одна сотня протипанцерної артилерії, що підлягала безпосередньо штабові дивізії.
В половині липня почався большевицький наступ на західноукраїнському відтинку східного фронту. Ось як описують положення совєтські і англійські воєнні літописці:
«Одночасно з наступом совєтських військ у Білорусії в липні-серпні 1944 року нанесений був шостий удар в Західній Україні, в ході якого війська Першого Українського Фронту (командуючий маршал Совєтського Союзу І.С.Конєв) розгромили великі угрупування ворожих військ на львівському і сандомирському напрямках і визволили Західну Україну... На львівському напрямку противник побудував три укріплені смуги загальної глибини до 70 км. За тими смугами знаходились сильні водні лінії – Дністер, Сян і Вісла, також приготовані для оборони. Основою оборонної системи на території Західної України був трикутник: Броди, Томашів, Львів... Війська почали наступ 13 липня. Після триденних завзятих боїв на львівському напрямку совєтські війська прорвали ворожу оборону на фронті до 200 км. Дальший наступ совєтських військ розвивався настільки швидко, що противник не зміг організовано зайняти ані другої полоси оборони, ані тилових ліній. Танкові і кавалерійські з'єднання Першого Українського Фронту, що прорвалися в глибину ворожої оборони 19 липня в районі Бродів, оточили до 8 дивізій противника... Ворог втратив понад 15 тисяч полоненими, в тому числі двох генералів і залишив на полі боїв до 30 тисяч вбитими. В лісах на схід від Львова совєтські війська захопили в полон штаб 13-го німецького армійського корпусу. (Полк. Ф.Д.Боробьев і полк. В.М.Кравцов – «Победы советских вооруженньїх сил в великой отечественной войне 1941-1945» (краткий очерк), Воениздат Министерства Оборони Союза ССР; Москва, 1953; стор. 306, 307, 308, у розділі: «Шестой удар – разгром немецко-фашистских войск в Западной Украине»).
«Довго очікувана кампанія на півдні була в повному розмаху. Перша українська група, тепер під командуванням маршала Конєва, почала 16 липня удар на фронті 125 миль між Луцьком і Тернополем. І тепер знову сила удару повністю розвіяла всі німецькі калькуляції. Передові оборонні позиції були швидко перейдені й почалася битва на головній оборонній лінії «Принца Євгена», її центром була фортеця Броди, що берегла доступ до Львова. Після триденних боїв зроблено пролом на північному крилі того бастіону і росіяни продерлися крізь нього, зайняли Броди і відтяли рештки 4 або 5 дивізій, що були знищені впродовж наступних п'яти днів із втратами для німців 45 тисяч вбитими і полоненими.
Пролом був швидко використаний. Незважаючи на розпачливі протиудари німецької танкової зброї, сили Конєва дійшли до Буга, зискуючи 31 милю. Вони перейшли 19 липня на широкому фронті Буг і наступного дня важливий залізничний вузол Рава Руська був у їх руках. Глибокий клин, вбитий на півночі від Львова, відрізував цю велику базу. Одночасно понижче Львова ліве крило Конєва вдарило на Станиславів і перервало доступ до гірських провалів у Карпатах» (Едгард Макуніс).
В числі знищених і втрачених дивізій, незважаючи на те, чи дані совєтських літописців про 8 дивізій перебільшені, була й наша дивізія. Великі були втрати вбитими, раненими, полоненими і тими, що пропали без вісти. Під Бродами разом із цвітом нашої молоді згинули: ентузіяст дивізії Паліїв, визначні старшини Палієнко, Рембалович і інші. Тільки невеликим частинам вдалося одним пробитися з оточення на захід, іншим приєднатися до відділів УПА.
У статті «Дороговказ волі» («Вісті Братства кол. вояків Першої Української Дивізії» – Мюнхен, липень 1951) казав св. п. Любомир Ортинський, поручник 29-го піхотного полку дивізії: «Ми пішли під Броди, щоб на визвольному шляху поставити ще один дороговказ, що веде до Волі. Там, у стіп Маркіянової гори, принесли ми кровну жертву молодого українського покоління, що зроджене в бурі революції, виховане на традиціях Маківки, Крутів, Чортківської офензиви і Львівських «Бригідок», зміст і ціль свого життя вбачало у здійсненні заповіту великого Коновальця: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за Неї».
Ми вірили і віримо, що кров і тільки кров виведе нас з неволі. Ми щасливі, що могли скропити нею українські подільські лани і закарбувати на сторінках визвольного змагу українського народу ще одну дату чинної дії на полі бою. Ми ті, що творили цю дію, наші друзі, що там лягли й ми, кому Боже Провидіння дозволило вирватися з оточення і жити, вважаємо Брідську битву ще одним випробуванням сил, ще одним етапом на шляху до Волі».
Труд і кров українського вояка не йдуть намарне. Українські Січові Стрільці, боротьба українського війська за утримання державности 1917-1920, повстання, УВО і ОУН, Карпатська Україна, дивізія й Броди, УПА,– це все назви мильових стовпів на шляху,– шляху, який не завів до нашої мети, але шляху, з якого ми не зійшли з порожніми руками. Наш світ побудований так, що нічого цінного не дістається даром. За своє право і свою волю треба постійно і невтомно боротись. Своєю участю в боротьбі проти Москви в Другій світовій війні ми дали свідоцтво тому, що живемо й хочемо жити для України, а коли треба – готові при всяких умовах стати до боротьби і вмирати за Неї.

Кость Паньківський. «Роки німецької окупації», ст. 479. Життя і мислі, Нью-Йорк-Торонто, 1965 р.


Хто у чому оббріхує дивізію «Галичина»?

Якраз на православне Різдво 7 січня один із британських телеканалів продемонстрував документальний фільм (принаймні, саме так ця стрічка була заявлена) про українську дивізію «Галичина», яка брала участь у ІІ Світовій війні на боці Німеччини. Резонанс був дуже великий. І у Великобританії, і у Польщі, і в Ізраїлі, адже автори фільму звинувачували вояків Дивізії у геноциді поляків, євреїв, словаків та самих українців.
Тим часом режисер фільму Джуліан Генді говорить, що його фільм не є випадом проти українського народу. За його словами, він хоче лише показати досі невідомі сторінки історії і домогтися суду над особами, винними у злочинах проти людства. Після демонстрації фільму голова багатопартійної групи з боротьби проти військових злочинів лорд Джаннер написав листа міністрові внутрішніх справ Великої Британії із закликом позбавити британського громадянства і притягти до суду вояків дивізії «Галичина». Українська ж влада поки що не висловила офіційну позицію з цього приводу.
Не чекаючи, поки наша влада (яка досі не спромоглася визнати вояків УПА навіть повноправними учасниками ІІ Світової війни) висловить свою позицію, в редакції «Українського слова» зібрались історик Віктор Коваль, письменник Юрій Покальчук, політолог Сергій Грабовський та Віктор Каспарук, щоб обговорити не тільки зміст самого фільму, а й те, що залишилося «за кадром».

– Що ж являла собою дивізія «Галичина»? У фільмі наголошено, що «Галичина» – це дивізія СС, йдеться про «есесівців у Британії»...
Юрій Покальчук: Повна назва дивізії «Галичина» – дивізія Waffen SS Galitchina. Waffen – це «війська СС» або «зброя СС». Я весь час проводжу таку паралель. За совєтського періоду існували прикордонні війська НКВД, які були підпорядковані НКВД, але це не означає, що вони були тими енкаведистами, які розстрілювали наших людей у таборах. ГУЛАГ був у підпорядкуванні НКВД – і прикордонники теж, але це різні речі, правда?
Сергій Грабовський: Після перших років війни з Радянським Союзом нацистська Німеччина гостро відчула брак людських ресурсів для формування бойових частин – попри те, що на Східному фронті у тилових, охоронних, зенітних частинах Вермахту служило понад мільйон совєтських громадян, головним чином із військовополонених. Гітлер, як відомо, категорично заперечував проти формування російської та української армії та визнання слов'янських народів рівноправними з арійцями. Таємно від фюрера були сформовані 21 національна дивізія під егідою цієї самої «зброї СС». Ці з'єднання не були власне есесівськими хоча б тому, що проти цього категорично заперечував сам рейхсфюрер СС Гімлер. Це перше. Друге, на чому я хочу одразу наголосити: дивізійники «Галичини» висунули умову – «ми не воюватимемо проти Заходу (тобто проти демократичних країн), воюватимемо лише проти комуністичного тоталітаризму».

– У фільмі стверджується, що війська, подібні до дивізії «Галичина», складалися із фанатичних прихильників нацизму. Чому все-таки українці йшли до дивізії «Галичина»?
Віктор Коваль: Набір до Дивізії було оголошено 28 квітня 1943 року. Тоді в Україні не те що не було, а вже не могло бути прихильників нацизму, бо на той час німці себе показали, і ніхто вже не мав жодних ілюзій щодо націонал-соціалізму. Хто йшов до Дивізії? Про це красномовно говорить прокламація губернатора Галичини Вехтера, яка була видана вже після початку набору. У ній говорилося, що до «Галичини» будуть прийняті всі ті, хто ховався від мобілізації на роботи до Німеччини – «і гріхи їм буде скасовано» – я повторюю дослівно.
Були, звісно, і патріоти, які хотіли утворити українську військову частину. Треба брати до уваги час, коли творилася дивізія – початок 1943 року. Тоді німці відбили наступ Червоної армії, утворили фронт по річці Міус під Ростовом, контролювали Кубань. Німецькі війська стояли недалеко від Москви. За цих умов провід Українського центрального комітету (існувала така допомогова організація) домагався створення якоїсь української частини, яка б могла підсилити позицію України після закінчення війни. Отже, дивізійники зовсім не були прихильниками нацизму.
Юрій Покальчук: Кілька років тому я написав книжку про українців Великої Британії. І тоді я дуже часто зустрічався з багатьма людьми, які були вояками дивізії «Галичина». Це були селянські підлітки, юнаки, які йшли захищати Україну. Яка там «нацистська ідеологія»?
Сергій Грабовський: Мотиви створення, скажімо, французької чи голландської дивізій «зброї СС» та дивізії «Галичина» були надзвичайно різними. Якщо у Західній Європі ці формування справді складалися з ідейних симпатиків нацизму, то дивізію «Галичина» українські прихильники її створення від початку розглядали як зародок майбутнього війська незалежної і від Німеччини, і від Росії самостійної України, – на взірець Січових Стрільців, які стали ядром Української армії під час національно-визвольної революції. До речі, не всі українські політичні сили схвалювали цю ідею. Якраз у цей час розгорнулося активне формування Української Повстанської Армії. Її керівники обстоювали необхідність одночасної боротьби на два фронти, з обома тоталітаризмами, і вважали, що з створенням дивізії «Галичина» українська молодь втягується у гру за чужі політичні інтереси. Проте УПА активно використовувала період формування Дивізії – з квітня 1943 по червень 1944 року – для вишколу в її лавах старшин повстанського війська та здобуття сучасної зброї.

– У фільмі стверджується, що один з попередників дивізії – батальйон «Nachtigal» – брав участь у масовому знищенні євреїв у Львові у червні-липні 1941 року.
Віктор Коваль: Питання про нацистські звірства і тих, хто їх підтримував, дуже докладно розглядалось упродовж Нюрнберзького процесу 1946 року. Але жодним словом там не було згадано українських націоналістів, хоча це було б дуже бажано для совєтської сторони. І це не дивно. Польські дослідники, першим з яких був професор Рішард Ржецький, виявили, хто саме вбивав у Львові 30 червня 1941 року. Дослідники знайшли номер айнзацкоманди СС, яка займалась цією справою. А батальйон «Nachtigal» жодного відношення до цих вбивств не мав. Якихось же «інших» українських частин у Львові не було й бути не могло.
Це питання вдруге постало 1961-го року, коли німецький публіцист Альберт Норден заявив, що у Львові 30 червня 1941 року такі звірства чинили українці. Ця кампанія була спрямована проти міністра уряду ФРН Теодора Оберлендера, який у часи війни був причетний до формування українських батальйонів. Мовляв, ця людина заплямована у кривавих злочинах. Тим часом це був офіцер-фронтовик, який воював на Східному фронті, єдиним «злочином» якого була ворожість до комунізму. І жодних злочинів під час Другої світової війни ні він, ні частини, якими він командував, не вчинили. У мене є підстави стверджувати, що кампанія проти Оберлендера була ініційована з Москви, і саме за наказом Москви до неї приплели «звірства українців»...
Сергій Грабовський: Якраз у той час – у 1961 році – в Україні почав набувати сили рух «шістдесятників». Це з одного боку. З другого – продовжувало існування націоналістичне підпілля. Лише один маловідомий факт: того року у Львівській області було винесено на засіданнях закритих трибуналів 40 (!) смертних вироків за «антисовєтську діяльність». Отож, треба було максимально дискредитувати українські національні сили в очах як світового загалу, так і самих підсовєтських українців.
Віктор Каспрук: Ні для кого не є секретом, що вже минуло півстоліття після закінчення II Світової війни. Треба сказати, що і 50 років тому юристи-міжнародники не менш ретельно працювали над питанням вини цих 1500 українців. І, крім того, якщо справжні військові злочинці переховувались під чужими іменами і не були доступні Феміді, то ці члени британського суспільства пройшли юридичну процедуру натуралізації, прожили стільки років доброчесними громадянами, і ось тепер раптом це питання постало.
Нині на нашу державу чиниться тиск, особливо з боку проросійських сил, які домагаються повернення України в зону впливу колишньої совєтської імперії. Для цього треба, насамперед, послабити національні українські сили. І ніщо не є для такої антиукраїнської роботи кращим, аніж дискредитація цих сил на міжнародній арені. Звичайно, мине час, і ця кампанія буде визнана фальшованою. Але українській молодій незалежності буде завдано значної шкоди.

– Таким чином ми підійшли до сакраментального питання: кому ж вигідна скандальна кампанія навколо дивізії «Галичина»?
Віктор Коваль: Буча, яка знялася зараз у світовій пресі з приводу «Галичини», сама по собі мене не дивує. Якщо хтось із вояків «Галичини» справді заслужив кару, хай буде покараний, хто ні – хай спокійно живе. Тільки ось що прикметно: лише Канада тричі розглядала на судових процесах так звані «злочини дивізії «Галичина». Це було у 1950-му році, 1984-му і в грудні 1986-го року. Всі ці суди щоразу приходили до висновку, що жодних воєнних злочинів за дивізією «Галичина» не було... У світі ми маємо друзів, але маємо і ворогів. Є певні сили, зацікавлені, щоб час від часу збуджувати хвилю світового обурення проти України – а не проти поодиноких українців, котрі зараз доживають свій вік в Англії чи в Австралії. І дуже прикро, що наші високі урядовці, та й Президент, не забезпечили себе помічниками, які допомогли б їм порадами у такій ситуації і дали гідну відсіч подібним кампаніям.
Віктор Каспрук: На сьогодні на Заході все голосніше лунають заклики – якщо не засудити юридично, то, принаймні, дати історичну оцінку злочинам НКВД. Дискредитація вояків, які воювали на стороні українських визвольних сил, відволікає міжнародну громадськість від мільйонів енкаведистів, що сьогодні в Україні, Росії, Білорусі, Казахстані за свої «подвиги» отримують підвищені персональні пенсії.

Ми далекі від думки ставити крапку у цій історії. Тим більше, ми не збираємося захищати реальних воєнних злочинців. Але не може залишатися без належної відповіді чергова спроба оббрехати українців, звинувативши їх у всіх можливих і неможливих злочинах. Нехай це і зроблено «демократичними» методами.
Записав Олександр Чиче

Історична довідка
Текст присяги дивізійників: «Присягаю Всемогутньому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров’я скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину Україну. Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська, виконуючи всі накази своїх начальників слухняно й беззаперечно, а службові доручення триматиму в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати. Амінь.»

«Українське слово», ч. 4 (3056). 25-31 січня 2001 р.


Коли реанімують українську історію?

Розмова з авторами першого українського документального фільму про УНА «Галичина»

Перший український документальний фільм «У рамках долі», який продюсувала Надія Галичанівська, про повну хроніку існування дивізії УНА «Галичина» відбувся. Прем'єра у львівському кінотеатрі «Кінопалац» накликала стільки охочих подивитися ретроспекцію 1943-1945 рр., що всі в кінозалі не помістилися. Що хотів режисер усім сказати «У рамках долі»? Пояснити: у вояків, що пішли в дивізію «Галичина», не було вибору. Вони мусили рухатись у якомусь одному напрямку. Зараз можемо сказати, що вони могли піти в УПА чи у колаборанти, могли зовсім нічого не робити. Проте версія режисера схиляє до думки: у дивізійників іншого шляху, крім обраного, не було. Це був шлях, аби врятуватися. Піти у дивізію, але не попасти в концтабір. І, мабуть, їхній шлях за них вирішувався: у Словаччині, в Югославії, в Австрії – таки «в рамках долі». Вони «в рамках» , коли не можуть піти в УПА. Вони змушені залишатись у тій дивізії і йти далі до кінця війни безпосередніми учасниками всіх трьох армій. Наприклад, хлопець був у «Галичині» , потрапив у полон, пішов у Радянську армію, з радянських військ знову потрапив через полон до дивізії, а потім опинився в УПА. Доля? Дивно, як людина вижила в тій війні взагалі. Про це й не тільки розмова із режисером фільму – Тарасом Химичем і Любомиром Соломченком, автором музики до фільму.

– На Ваш погляд, у чому полягає, грубо кажучи, найбільша помилка Першої української дивізії УНА, що вони залишилися за бортом української історії? Не українсько-радянської, а української історії. Невже ветерани-дивізійники тої потрійної війни мусять ще й відвойовувати свої соціальні привілеї...
Любомир Соломченко: Стосовно ветеранів-дивізійників, то у спілкуванні з ними я не запам'ятав жодного моменту, який би свідчив, що ці люди мучаться... пережитою війною чи фактом своєї «покинутості» з боку української держави сьогодні. Коли ми сиділи з ними в авті й їли разом морозиво, ці старі чоловіки смакували, як маленькі діти. Ділились... Я такого ще не бачив. У них був настрій 16-річних хлопців, які думають, що життя прекрасне і що найкраще в їхньому житті – попереду! Навіть жарти цих дивізійників – жарти 16-річних. Вони завжди були в гарному гуморі й настрої. Мали добре здоров'я. Зізнаюся, я швидше втомлювався від роботи під час зйомок, ніж вони.
Тарас Химич: Щодо того, коли реанімують українську історію, то це питання не до мене, а до істориків, які в нас лише почали щось «копати».

– Ви розраховували на якийсь суспільний резонанс, піднімаючи такі історичні пласти, попри те, що у ваших родинах є ще свідки й учасники тих воєнних дій?
Любомир Соломченко: Якось дивно, минулого року я зауважив, що в ЗМІ й не тільки там люди почали говорити про зближення УПА й ветеранів із Радянської армії. Рік потому ми самі замислилися, чому так. Можливо, це певне підключення до світового процесу..., як писав один письменник, начебто хтось мавпу на якомусь острові навчив робити щось по-іншому, як робили до того решта мавп, а згодом на другому-третьому острові й інші мавпи почали повторювати те, що робила та перша мавпа (Сміється. – Авт.). Просто фільм «підтягнувся» під відповідний на те час – і все пішло як по маслу.
Тарас Химич: Додам до щойно сказаного, що як режисер передусім звернув увагу не на тематику документального кіно, якого майже нема, а на стиль подання історичного матеріалу. Наприклад, чому ніхто не подає в кадрі фронтових карт? Звісно, я не картограф, проте нам вдалося дістати 5 карт, які детально в телеформаті покажуть, що й де саме відбувалося. Ми, до речі, обходили показані території, крім Югославії. Україна, Словаччина, Австрія. Історики нам допомагали знайти згадані «У рамках долі» місцевості.

– А з якими істориками ви працювали?
Тарас Химич: Майкл Логуш, Джеймс Мельник, який надав нам свій архів. Історик, директор музею Першої української дивізії УНА Ігор Федик. Скажімо, надані паном Федиком 500 копій із німецьких архівів, в яких ми змогли знайти важливі накази, про які йдеться у фільмі. Плюс всі зібрання спогадів дивізійників. Із українських істориків нас консультував також Ярослав Грицак. Усіх довго перелічувати. Інформація, яку зберегли американські спецслужби, виявилася не менш істотною. Просто шквал інформації!

– Матеріал, який ви фільмували, можна назвати аналітичним?
Тарас Химич: Ні, сам фільм наративний, розповідний. ...Хоча ми притримувалися думки Грицака про два покоління, тобто покоління Мельника, Кубійовича, Шандрука – це покоління Першої світової війни, а Бандера, Шухевич – інше покоління, яке не сприймало політики минулого і не хотіло повторювати помилок Першої світової. Нове покоління Бандери боялося повторювати помилки Першої світової, не хотіло втрачати людей, вірило в те, що вдасться створити справжню армію. Їхні ідеї були радикально новими, в певному сенсі не прив'язані до пройденої історії. Ми «У рамках долі» не вдаємося до аналізу, а лише розповідаємо про перебіг історії.
Як режисер я, скажімо, показую, як крали зброю для УПА. Ми робимо інтерв'ю з людьми, які розповідають, що й до чого. Проте «вантажити» глядачів аналізом свідомо не хотіли. Ми чітко проводимо межу, коли дивізія перестала бути галицькою, а перетворилася на І українську. В кадрі ненадовго з'являються різноманітні документи історичної ваги: накази, посвідчення, які збереглися з того часу. Чому ми хочемо, щоб глядач їх побачив і прочитав? Аби він зрозумів, яка психологічна війна творилася. Сам зрозумів, а не ми йому ці слова сказали.
Істотно, що ритм сьогоднішнього часу швидший, ніж той історичний відрізок війни, який ми хотіли передати у документальній стрічці тривалістю 45 хвилин. Потік важливої інформації, яку в досить швидкому темпі начитує дикторський голос, розраховано не зовсім на те, щоб глядач запам'ятав почуте й побачене. Кожен візьме для себе з фільму власне те, що є в межах його можливостей. Ми хотіли «втиснути» ще набагато більше «У рамках долі».
Любомир Соломченко: Тарас є людиною, яка шукає багатьом речам виправдання. Тому цей режисер може виправдати кожен кадр перед своїм глядачем.

– Деякі історики трактують, що вояки «Галичини» не були пронімецькими есесівцями-карателями, а належали до так званої «зброї СС».
Тарас Химич: Повна назва дивізії «Галичина» – дивізія Waffen SS Galitchina.Waffen – це «війська СС» або «зброя СС». СС – елітна частина німецької армії, куди добирали «арійців» за кольором очей, будовою черепа тощо, відповідно й вишкіл цих вояків був значно кращим, ніж у вермахті. Українців туди не брали за визначенням. У «Галичині» було постачання з СС: форма, вишкіл. Але замість рунівських значків ZZ на комірі й на рукаві у вояків «Галичини» – львівський лев. Самі німці не хотіли навіть асоціювати українців із есесівцями.

– Музика до фільму є сучасною. Жорсткий рок у дусі німецького «Рамштайну» мав якось «вловити» психологічну напругу війни, попри те, що стрічку дивитиметься молоде покоління, яке, до речі, і «Рамштайн» полюбляє слухати?
Тарас Химич: Ми працювали над документальним матеріалом так, аби всі, хто бачитиме фільм, відчули на психологічному рівні: війна є війна. Ми захопили австрійський період, про який мало знімали й ніхто не наголошував, що там була шалена психологічна війна, а воювали Східна і Західна Україна. Та я не буду підіймати цю тему до кінця, бо тут пахне політикою. Проте є цікавий момент: впродовж місяця фронтові дії на чужій землі, в Австрії. Проти них діяли енкаведистські загони, які вмикали їм українську музику, переманювали їх, називали на прізвища. Усе це відбувалося в австрійських селах. Ми записали розповіді очевидців, вони говорили: було таке враження, що не німці воювали зі совєтами , а українці – з українцями. А вже з Австрії вояки «Галичини» пішли у полон до західних союзних військ.
Пафосна лінія в нашому розумінні проходить через воєнну естетику музики. З іншого боку, ми мали альтернативну тему, тому мали дозвіл піти іншим шляхом, ніж усі решта істориків, журналістів, котрі також за неї бралися. Не забувайте, що документальне кіно – це мистецтво. Тому в жодному разі документальний фільм не повинен складати враження занудних речетативних начиток.

– Тарасе, Вам не закидали, що кліпмейкер немає досить знань знімати документальне кіно? Ви ж закінчили Львівську академію мистецтв (дизайн інтер'єру),а потім Colege of Visual Arts в американській Мінесоті (реклама, відеореклама). Тож документалісти з Київського національного університету – Інституту театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого можуть вам дорікнути...
Тарас Химич: Розповідали багато, що, звісно, українське документальне кіно – найкраще в світі. Я зумисне сидів в архівах і шукав серед тих фільмів те найкраще. Тоді, як мені пояснювали: «Як ви можете це робити й те собі дозволяти? Має бути так і так. І не інакше». В одній із переглянутих стрічок почув, що дивізію розгромили під Бродами, після чого перевели в Італію. Вона здалася в полон. Славна доля наших дивізійників! Оце трактує українська документалістика. Прошу мене зрозуміти, я кліпи роблю для альтернативних українських гуртів («ТНМК», «Тартак», Скрябін та ін. – Авт.). І ми всі працюємо для таких молодих людей, як самі, тож зважаємо на смаки і зацікавлення не лише науковців, а й звичайних молодих людей, яким ТАКОЖ має бути цікаво дивитися «У рамках долі».

– Хто вам іще допомагав у створенні фільму?
Тарас Химич: Хочемо подякувати людям, які допомагали та сприяли у створенні фільму: заступнику голови Львова Василю Кравціву, начальнику міжнародного відділу Львівської міської ради Ірині Подоляк, почесному консулу Австрії в Україні Ярославові Наконечному, народному художнику, професорові, академіку Академії мистецтв, заввідділу монументального мистецтва Любомиру Медвідю.
– А над чим ви ще паралельно працюєте?
Тарас Химич: «Тіло в небо» – 15-хвилинний музичний фільм, де співають Середа («Кому вниз»), Положинський («Тартак») та ін. Композицію писав Любомир. За стилістикою фільм чимось схожий на The Wall Pink Floyd, однак зроблено за сучасними технологіями. Властиво, ми беремо стереотип війни, сучасності й майбутнього і бавимося з ними. Пісня різностильова звучить 15 хвилин. Ми над цим поки що працюємо, а що з того вийде – побачите.
Розмовляла Інна Корнелюк, «Поступ», № 113 (1722), 28-29 травня 2005 р.
18 липня 2013 року виповнюється 70 років із дня урочистого параду у Львові з нагоди від’їзду перших груп добровольців дивізії СС «Галичина» на вишкіл до Чехії, Польщі, Німеччини, Франції, Австрії.
18.07.2013
Останнього дня лютого 125 років тому народився відомий український військовий діяч, полковник Армії УНР і командувач Української Національної Армії (1945) Павло Шандрук. Йому вдалося врятувати тисячі галичан-дивізійників від радянського полону.
28.02.2014
1 серпня 1944 року о 17 годині вибухнуло Варшавське повстання. Це була найбільша збройна акція руху опору в окупованій Європі. Після 63 днів затятих боїв повстання закінчилось капітуляцією.
01.08.2014
70 років тому, 27 липня 1944 року німецькі війська залишили Львів. До міста прийшли "другі совєти".
27.07.2014
70 років тому, наприкінці липня 1944 року, в горах біля курортного містечка Яремче тривали запеклі бої, під час яких загинули тисячі вояків радянської, німецької й угорської армій. Дотепер у навколишніх горах знаходять гранати, снаряди та міни, а в непозначених братських могилах – людські кістки та солдатські жетони.
20.07.2014
70 років тому в Третьому Райху група змовників спробувала усунути від влади Гітлера та змінити хід Другої світової війни.
20.07.2014
Сексуальне насильство радянських військових на теренах нацистської Німеччини.
10.05.2014
Попри безглузді гасла про боротьбу проти «фашистів-бандерівців» і звинувачення української влади в нацизмі, її вороги використовують нацистську тактику ведення бойових дій часів Другої світової війни. 
09.05.2014
25 років тому львівська газета «Вільна Україна» опублікувала захопливий матеріал спортивного журналіста Івана Яремка «Дев’яносто хвилин мужності». У ньому йшлося про польсько-німецький футбольний двобій у Львові в травні 1944 року. Зміст статті ліг в основу легенди про львівський «матч смерті».
27.03.2014
У ці січневі дні 72 роки тому галицькі гаківкарі (хокеїсти) виграли міжнародні турніри у Кракові та Криниці.
05.01.2014
9 грудня відзначали Міжнародний день боротьби проти корупції. Продовжуємо розповідь про корупційну ситуацію на теренах України 70 років тому.
10.12.2013
70 років тому, 29 вересня 1943 року в Самборі завершилася індивідуальна шахова першість дистрикту «Галичина». Змагання були організовані Українським Центральним Комітетом з ініціативи голови УЦК Володимира Кубійовича. На турнір, який стартував 22 вересня, прибули 14 відомих шахістів регіону. Проїзд і проживання учасників взяла на себе «Ланка тіловиховання», що діяла при УЦК.
30.09.2013
70 років тому у окупованому німцями Львові представники Українського Центрального Комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем провели XII легкоатлетичні змагання Галичини, на яких було встановлено 7 регіональних рекордів.
04.09.2013
Сучасні історичні та політичні дискусії зробили зі солдатів дивізії СС «Галичина» як не монстрів, то героїв. Такі діаметрально протилежні оцінки «дивізійники» отримали через службу в лавах збройних сил Райху. Не вдаючись у ці історичні чи політичні дискусії, варто зауважити, що в з’єднанні служили не книжкові персонажі, а реальні люди, життя яких не обмежувалося війною і не закінчилося разом із нею. Кожен із майбутніх вояків дивізії «на цивілю» мав певні життєві вподобання: хтось займався спортом, хтось – музикою, співом чи театром. Всі ці навички стали їм у пригоді під час військової служби та перебування в таборах для полонених. 
19.07.2013
Вектор студій вітчизняних науковців, які досліджують український національний рух у роки Другої світової війни, здебільшого спрямований на політичну, військову, часом культурну й економічну діяльність ОУН. При цьому поза увагою залишається спорт і намагання патріотичних сил впливати на його розвиток в умовах німецької окупації.
30.03.2013
На перший погляд, здається неможливим, що «король спорту» – футбол міг активно розвиватися в один із найтрагічніших періодів української історії, коли нацистська військова машина нищила все і вся на своєму шляху. Однак, як засвідчують документи і тодішня преса, – це факт. На західноукраїнських землях у часи німецької окупації при допомозі місцевих спортивних функціонерів проводилися реґіональні футбольні чемпіонати та кубкові змагання.
26.03.2013
Війна. Для солдата на передовій і для військового посадовця в тилу – це не те саме. Що в Другу світову, що тепер. Одні наражаються на смерть, інші збагачуються на корупційних схемах.
10.12.2014
70 років тому, 1 листопада 1944 року закінчився земний шлях Митрополита Андрея Шептицького. Протягом 44 років очолював митрополит Андрей Церкву й українське суспільство Галичини, пережив сім державних режимів та трагедію двох світових воєн.
01.11.2014
Відзначати день «визволення України» у нас звикли 28 жовтня (цього року святкують навіть 70-річчя). Насправді з її сучасної території німецькі війська вигнали 23 листопада 1944 року. Але всі тодішні етнічні українські землі Радянська армія зайняла  щойно 28 січня 1945 року. 
29.10.2014
28 жовтня – День вигнання з України нацистських окупантів. Цього року виповнюється 70 років з того дня. Яких людських втрат ця подія коштувала нашій країні, досі  достеменно не відомо.
28.10.2014
23 вересня 1900 року народився видатний український географ Володимир Кубійович. Так, саме той Кубійович, якого більшість українців завдяки радянській пропаганді знає як «нацистського прихвостня», «буржуазного націоналіста», «колабораціоніста».
23.09.2014
У власних звітах щодо проробленої роботи радянські партизани відстрілювали солдатів Вермахту, як качок на полюванні.
22.09.2014
12 вересня 1939 вересня передовий загін німецької 1-ї гірської дивізії підійшов до західної околиці Львова з боку вулиці Городоцької. Окремі німецькі підрозділи прорвали заслони польського війська й наступали в напрямку центру міста.
12.09.2014
Згадки про війну, з часу якої минуло 75 літ, викликають у літніх людей лише одне бажання – аби більше таке не повторилося. Тому Анна Станіславів із села Лисятичі Стрийського району з тривогою слухає новини про події на Сході та щодня чекає дзвінка від брата, який живе на Донеччині.
04.09.2014
1 вересня минає 75-а річниця початку Другої світової війни.
01.09.2014
70 років тому, 11–15 липня 1944 року в лісничівці, розташованій між карпатськими селами Сприня та Недільна, відбувся Перший великий збір за участі різних українських політичних організацій, які сформували тимчасовий парламент України – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР).
12.07.2014
95 років тому, 7 червня 1919 року почався героїчний наступ Української Галицької Армії, відомий в історії як "Чортківська офензива". Затиснуті поляками, неначе пружина, до "Трикутника смерті" між Дністром і Збручем корпуси УГА перейшли у контрнаступ і відкинули польське військо далеко на захід.
08.06.2014
У середу, 13 травня відбувається ІІІ Проща греко-католицького духовенства до Перемишлян на честь блаженного Омеляна Ковча. 
14.05.2014
Виїхавши до Ізраїлю, Лев Ларський розповів у своїх мемуарах, як «воювали» в Червоній армії «ротні придурки» і що таке «Бандерівський фронт».
07.05.2014
У багатьох радянських/російських кінофільмах про війну є кумедні сцени, коли якийсь «Ромео окопний» у проміжку між боями намагається вночі завітати в землянку до медсестри чи куховарки, і та неодмінно оперіщить його чимось, відганяючи від себе, після чого розлягається регіт решти солдатів. Насправді ж за такими епізодами ховається глибокий трагізм воєнної долі радянських жінок. 
23.02.2014
Дев'ять днів тому помер леґендарний підпільник ОУН Євген Стахів (псевдо: «Борис», «Павлюк», «Стах»), галичанин, якого ще звали «останнім молодогвардійцем».
04.02.2014
У грудні відзначають Міжнародний день боротьби проти корупції. Ми вже розповідали про корупційну ситуацію на теренах України 70 років тому – по німецькому боці фронтової лінії. Цим разом – про те ж саме у більшовицькому варіанті.
12.12.2013
9 грудня відзначають Міжнародний день боротьби проти корупції. Як було з нею на теренах України 70 років тому?
09.12.2013
70 років тому радянські війська звільнили Київ від вермахту. Ця операція в історії Другої світової війни була найкривавішою. Під час її проведення на догоду Йосифу Сталіну (вимагав оволодіти столицею України до 26-ї річниці «великого жовтня») без докору сумління загубили сотні тисяч солдатських життів, а надто – так званої «чорної піхоти».
05.11.2013
Перемога над «фашизмом» - найстійкіша спадщина радянського минулого, СРСР живе у міфі «Великої Вітчизняної», з усіх сил підтримуваного на плаву правлячими елітами.
23.06.2013
Хвороби – такі ж незмінні супутники війни, як смерть, голод та інші страждання. Причому під час затяжних конфліктів, як зауважують фахівці, особливо загострюється ті недуги, що, як в анекдоті, виникають не від нервів, а від задоволення. Під час тривалих військових конфліктів позбавлені жіночого товариства бійці ласі на любовні втіхи. Але при цьому вони найменше думають про запобіжні заходи та можливі наслідки.
22.06.2013
Ґвалтування під час збройних конфліктів завжди мали військово-психологічне значення як засіб залякування та деморалізації противника. Водночас насилля над жінками виступало як маніфестація сексистського (тобто суто чоловічого) та расистського синдромів, що набирає особливої сили в масштабних стресових ситуаціях
21.06.2013
«Колишнього есесмана викрито в Мінесоті», «Командир есесівського підрозділу мешкає в США», «У Сполучених Штатах виявили есесівського карателя» – такими заголовками рясніли інформаційні повідомлення наприкінці минулого тижня. Йшлося про українця родом з Волині, 94-річного Михайла Каркоця, комбатанта-дивізійника.
19.06.2013
З початком німецько-радянської війни гумор і сміх перетворилися на один із засобів виживання в екстремальних умовах. Функції сміху широко використовували й українські повстанці, й радянські партизани.
08.05.2013
Одвічні проблеми командного спорту – поведінка вболівальників на трибунах і так званий «суддівський чинник». Чого лише варті масові заворушення серед футбольних фанів, спровоковані в Сумах, Харкові чи Житомирі у наші часи. Парадокс, але щось подібне відбувалося і в спортивному житті окупованої німцями України.
04.05.2013
Активна націоналістична молодь у Львові намагається чинити опір загарбництву ВО «Свобода». Виявляється, що навіть ті, хто стоїть на позиціях націоналізму, не в захопленні від діяльності парламентської тепер партії. Активістка громадського руху «Автономний опір» Ярина ВОЛОШИН розповіла «Z» про суть конфлікту між її організацією та «старшими товаришами».  
03.05.2013
95 років тому, 29 квітня 1918 року, припинила своє існування Українська Народна Республіка. Її замінила монархічна Українська держава гетьмана Павла Скоропадського.
27.04.2013
Здоровий глузд часто відступає десь далеко на задній план, коли в гру вступають гроші. Грубі гроші. Сто, сто шістдесят, а може, навіть триста мільярдів євро — це і є ті грубі гроші, що їх Атени планують вибити з Берліна як репарації за шкоду, завдану німецькою окупацією Греції за часів Другої світової війни.
12.04.2013
Після захоплення територій на Сході німецька адміністрація, намагалася налагодити дозвілля для свої вояків, аби ті могли на певний час відволіктися від важких буднів війни. Для них крутили кінофільми, відкривали театри, казино, ресторани, навіть борделі. Проте однією з найпопулярніших розваг був похід на футбол, особливо коли на трав’яному майданчику зустрічалися представники «арійської раси» та місцеві спортсмени. Під час таких зустрічей на стадіонах «яблуку не було де впасти».
28.03.2013
Як би не були глибокі внутрішні протиріччя англо-французського блоку, але на час війни перед лицем небезпечного противника вони відсунуті в бік...
22.02.1940
11 лютого ц. р. в Москві, після переговорів, що успішно закінчилися, укладена господарська угода між Союзом РСР і Німеччиною.
14.02.1940
Теперішній етап розвитку війни в Європі характерний тим, що центр ваги воєнних дій зосереджений на морі.
08.02.1940
Від затіяної англо-французськими імперіалістами війни в Європі терплять не лише народи воюючих країн, але і населення нейтральних держав. 
06.02.1940
Представники білофінів за кордоном, а також шведська преса кличе до світу про негайну допомогу Маннергейму.
04.02.1940
"Німеччина знаходиться в умовах, коли в війні з нею здійснюється переконлива воєнна мета, яка виставлена в першу чергу Англією". 
01.02.1940
"Про впорядкування обліку, проживання й пересування іноземців, які перебувають на території м. Львова і області".
28.01.1940
З метою правильного обліку біженців, що знаходяться на території Львівської області — Львівський Обласний Виконавчий Комітет постановляє...
09.01.1940
Повідомлення Штабу Ленінградського військового Округу.
23.12.1939
На території Західної України і Західної Білорусії встановлюється такий порядок грошових розрахунків.
21.12.1939
ТАРС уповноважений передати таку оцінку авторитетних радянських кіл з приводу резолюції Ради Ліги націй від 14 грудня про "виключення" СРСР з Ліги надій.
17.12.1939
Зі мною Черемош говорить про днів минулих давній світ...
12.12.1939
4 грудня Наркомзаксправ одержав з м.Берна (Швейцарія) слідуючу телеграму від генерального секретаря ліги націй п. Авеноля.
05.12.1939
Переговори закінчились підписанням договору про взаємодопомогу і дружбу між СРСР і Фінляндською Демократичною Республікою. 
03.12.1939
Сьогодні в місті Терріокі по згоді представників ряду лівих партій і повсталих фінських солдат створено новий уряд Фінляндії — Народний Уряд Фінляндської Демократичної Республіки. 
03.12.1939
Нижче наводиться текст ноти фінляндського уряду від 27 листопада і текст ноти-відповіді уряду СPCP від 28 листопада ц. р.
29.11.1939
з приводу провокаційного обстрілу радянських військ фінляндськими військовими частинами
28.11.1939
Протягом 3—10 жовтня в Mocкві відбувалися переговори між наркомзаксправ товаришем Молотовим і міністром закордонних справ Литви п. Урбшіс.
12.10.1939
До укладення німецько-радянського договору.
30.09.1939
Події, викликані польсько-німецькою війною, показали внутрішню неспроможність і явну недієздатність польської держави.
18.09.1939
На полях Європи спалахнуло зловісне полум'я німецько-польської війни. Не минуло і кілька днів, як Польща зазнала воєнного розгрому.
17.09.1939
Відвічна німецька жадоба займанщини, що її гітлєризм довів до злочинного шалу, розпугала знoвy світову війну і простягнула руку по землі Польської Держави.
05.09.1939
Тимчасово припинюється з наслідками, передбаченими у пар. III/7 зак. про винятковий стан такі громадянські свободи: 1) особисту свободу, 2) незайманість мешкання, 3) свободу слова, 4) тайну кореспонденції, 5) свободу Товариств.
03.09.1939
Дві лєкції на тему: ідеольоґія і дипльоматія.
25.08.1939
Французька прилюдна опінія вже призвичаїлась до того пів-воєнного стану, в якому від місяців перебуває европейський суходіл.
12.07.1939
Берлін і Рим почули французьке: "нон", ні.
06.04.1939
Минув перший тиждень, від коли німецькі війська обсадили Чехію та Моравію на чолі з Прагою. Перше приголомшуюче вражіня від цього громового удару уступило місце спокійнішому поглядові на речі, хоч усіх ще непокоїть питання, що буде далі. 
29.03.1939
Один із редакційних товаришів, почувши замір автора цих рядків написати статтю під повищим наголовком — зідхнув: "Легкодушний чоловіче: адже ти марнуєш маєток, бо за відкриття тайни німецької політики заплатили б у світі сотні тисяч долярів!"
18.03.1939
Я глипнув оком і побачив спершу цифру — 25 міліонів. Під цифрою стояло: ..."дістають українці від німців“. Вістка про міліони не була щоправда зовсім ясна: міністерство пропаґанди в Берліні призначило для українців у Галичині... Значить не знати, чи ті гроші вже прийшли, чи мають прийти, чи приходять ратами чи мож ждуть на границі. Спершу я сміявся, потім підсміхався, вкінці серіозно задумався... Ануж, хто його знає з тими хитрими ґерманцями! І враз шибнула думка: Галактіоне! Ти сидиш тут, у далекім, глухім закутку, а там у столиці повінь німецьких марок.
21.08.1938
http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/10/144608/
Росіяни як "радянські військові колабораціоністи" у 1941–1945 рр.

10.09.2014 _ Андрій Боляновський
 
Версія для друку Коментарі 6

Через різні збройні формування Третього Райху пройшло щонайменше півмільйона росіян або понад 1/3 від тих громадян СРСР, яких використовували на німецькій військовій та парамілітарній службі.

Тривалий час у західній науковій літературі ширився міф про "особливу схильність українців до колаборації" з нацистською Німеччиною. Він набув поширення завдяки спробам, за словами британського історика Нормана Девіса, характеризувати їх світові як "росіян" або "совєтів" у тих випадках, коли вони заслуговували на похвалу, і як "українців", коли вони зробили щось погане.

На жаль, ця практика настільки утвердилася у свідомості західних інтелектуалів, що багато з них з них послуговуються цим підходом і до сьогодні.

Ще більшою мірою цей "прийом" використовують ЗМІ у РФ, які водночас замовчують широкомасштабний колабораціонізм росіян, масштаби якого значно перевищили використання Райхом представників інших народів, території яких у різний час були окуповані більшовицькою Росією і приєднані до СРСР.

Наприклад, російський автор Андрєй Борцов твердив, що на боці націонал-соціалістичної Німеччини була тільки "клаптикова ковдра зі шматків із місцевих сепаратистів і колабораціоністів", тільки "деяка кількість росіян воювала на боці Райху проти СРСР", безпосередньо ж росіяни воювали проти Червоної армії "у дуже рідкісних випадках" і нібито тільки тому "звичайні власовці і т. п. отримали після війни дуже м’які вироки замість розстрілу".

Українці і Варшавське повстання 1944 р. Російські СС на боці нацистів

Що ж насправді відомо про роль росіян у явищі, яке західний дослідник Марк Елліотт назвав "радянським військовим колабораціонізмом" з огляду на те, що основною масою "відступників від держави" були громадяни СРСР?

У політиці Третього Райху можна простежити тенденцію надавання більшого пріоритету зачисленню на військову службу значно більшої кількості росіян, ніж українців

Російська пропаганда постійно повторює одні й ті факти про українців, водночас замовчуючи правду про творення аналогічних російських формувань, що суттєво руйнує пропагандистські міфи, поширені в РФ.

Наприклад, поширеним міфом є те, що на початку німецько-радянської війни лише з українських націоналістів було створено батальйони "Нахтіґаль" і "Роланд", а українського офіцера зв’язку батальйону "Нахтіґаль" Романа Шухевича Адольф Гітлер нагородив Залізним хрестом (хоча насправді Шухевич ніколи не був ним нагороджений).

"1-я Русская бригада СС "Дружина". Як російські наці стали антифашистами

Натомість відомо, що шляхом вербування росіян у Центральній Європі та Франції у липні 1941 р. було завершено комплектування російського формування "Навчальний батальйон для відсічі дій ворога й розвідувальної служби" (Lehrbataillon für Feind-Abwehr und Nachrichtendienst), яке очолив офіцер Вермахту Боріс Смисловський, дійсно нагороджений багатьма німецькими орденами (серед яких були Залізний хрест у бронзі, Хрест за заслуги, медаль за зимовий Східний похід, орден Німецького Орла 2-го ступеня з мечами).

Замовчується і той факт, що українці у роки Другої світової війни часто були "другими на черзі" у планах військового використання Райхом слов’янського населення після росіян.

Німецька пропаганда давала росіянам надії на те, що їх не вважатимуть унтерменшами, якщо вони допоможуть фюрерові будувати "Нову Європу"

Зокрема, укомплектовану головно з галицьких українців та з німецького старшинського складу дивізію Ваффен-СС "Галичина" почали формувати тільки після того, коли були створені військові з’єднання переважно з російським особовим і командним офіцерським складом, які окупаційні інстанції Вермахту й СС і поліції активно використовували у боротьбі проти радянського партизанського руху.

В лісах під Бродами. Подорож місцями боїв дивізії СС "Галичина". ФОТО

Представники німецьких військових кіл (а від осені 1944 р. також інстанції СС та інші установи Райху) з часом погодилися на те, що має бути сформована "Російська Визвольна Армія" (Русская Освободительная Армия – РОА).

Водночас усі ініціативи деяких українських політичних і військових діячів створити Українське Визвольне Військо (УВВ) закінчувалися безуспішно, оскільки у впливових військово-політичних установах нацистської Німеччини було значно більше "німецьких русофілів", аніж прихильників українців.

Плакат, що стимулював росіян служити у РОА

2 травня 1943 р. громадський діяч Маркіян Дзерович, коментуючи певні тогочасні контакти окремих українських політиків із німецькими урядовцями, в листі з Відня ректорові Богословської академії у Львові Йосифові Сліпому зауважив:

"Та не треба забувати: багато з тих людей – це балтійські німці, що у своєму серці є більше москалі, яким кожна ідея про Україну згори зненавиджена та осоружна і тому вони, знаючи точно наші стремління, роблять саме наперекір під покровом тези, що Німеччині Росія все буде потрібніша, чим Україна, та находять послух в інших чинників, що, не визначаючись в тих справах, механічно кермують державну наву в бік проросійської тези".

Сучасниця тих подій, дописувачка до українських газет у Берліні Марія Лівицька в приватному листі від 6 червня того ж року визначила своє бачення проблеми так:

"Основна моя думка, що німецька влада і тепер, як у 1918 році, робить таку саму помилку, бо знов орієнтується на інспірацію росіян, яка довела до краху всю справу в 1918 році. Верстви вже не ті, замість військового офіцерства і залишків аристократії – більшовицька безпринципність і залишки зросійщеного міщанства, але націоналізм – погірдливий і ворожий однаково як до німців, так і до українців — все той самий".

Зустріч Гіммлера і Власова. Ілюстрований пропагандистський журнал "Signal"

Гіммлер більше боявся українського націоналізму, ніж російського й вважав за краще мати справу з російськими антикомуністами, аніж українськими

Доволі поширеним у суспільній свідомості у РФ і у Східній Україні є міф про те, що в Галичині "процвітає фашизм", бо галицькі "українські нацисти і есесівці" служили в 14-й Ґренадерській дивізії Зброї СС (галицькій № 1, згодом українській № 1) у той час, коли усі росіяни воювали "проти німецького фашизму".

Однак у роки війни не було народів-колабораціоністів і народів-переможців – представники одних і тих же етносів воювали у збройних формуваннях різних воюючих сторін й вживання згаданих пропагандистських кліше не тільки некоректне з міркувань елементарної етики, а й цілковито суперечить історичній правді.

"Из НКВД в СС и обратно". Неймовірна історія Авеніра Бенігсена

Насправді неспростовним фактом є те, що наприкінці травня 1944 р. Гіммлер особистим наказом заборонив називати есесівцями українців й усіх інших іноземців, які служили у Ваффен-СС.

Фактом є і те, що ніколи не було українських нацистів, оскільки українці ніколи не створили української нацистської партії – аналогу Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП).

Натомість відомо, що німецькі націонал-соціалісти дозволили росіянам організувати кілька нацистських партій, головними з яких були створений у 1933 р. у Берліні Російський націонал-соціалістичний рух з центром у Берліні, та створена наприкінці листопада 1941 р. Націонал-соціалістична партія Росії "Вікінг" ("Витязь"), згодом відома як Націонал-соціалістична трудова партія Росії. Багато з членів цих партій воювали у формуваннях Ваффен-СС та інших збройних формаціях на боці Третього Райху...

Одна з численних російських націонал-соціалістичних груп

Відомо також, що ще на початку німецько-радянської війни російські емігранти надсилали звернення вищому керівництву Третього Райху з проханням створення з росіян національних військових частин для боротьби проти СРСР.

Наприклад, секретар Верховної Ради російської правої партії "Російський Фашистський Союз" Боріс Тедлі, син якого зголосився добровольцем до військ СС, у вересні 1941 р. переслав меморандум до МЗС Німеччини, у якому писав: "Коли сьогодні уся Європа скеровує Добровольчі з’єднання проти більшовизму, для усіх росіян за кордоном є обов’язком вжити усіх заходів, щоб взяти участь у цій священній боротьбі".

Тедлі просив зовнішньополітичне відомство сприяти створенню "окремих відділів з лав своїх товаришів по боротьбі й однодумців у дружніх й окупованих країнах. Ці відділи повинні бути створені за зразком полку "Нордлянд" (Норвегія) і тільки зовні мати російське командування. Насправді командування повинно бути безумовно німецьким. Полк треба ввести до з’єднань СС".

Насправді росіян не приймали до Ваффен-СС не тому, що вони цього не бажали, а тому, що цього не хотів особисто фюрер і райхсканцлер Німецького Райху Адольф Гітлер, але завдяки райхсфюреру СС Гайнріхові Гіммлеру у липні 1943 р. з росіян дозволили формувати великі з’єднання Ваффен-СС.

Легіонери "Ваффен-СС" у Латвійській республіці: статус і пільги

7 серпня 1943 р. командир одного з батальйонів військ СС констатував командирові штабної сотні Ваффен-СС при верховному керівникові СС і поліції Центру Росії та Білорусі, що в керівництва СС більше "немає жодних заперечень проти вступу до Ваффен-СС росіян".

Характерно, що незадовго до того в середині липня 1943 р. Гіммлер особливим наказом заборонив називати українською створювану тоді стрілецьку дивізію військ СС "Галичина" й згадувати про українську національність її вояків, тоді як сформовані з росіян формування у підпорядкуванні структур СС було дозволено називати російськими.

На середину 1943 р. було сформовано бригаду "Російська Визвольна Народна Армія" (РОНА) під командуванням Броніслава Камінського й 1-шу російську національну бригаду СС "Дружина" під командуванням колишнього полковника Червоної Армії Владіміра Гіля (псевдонім "Родіонов"), у 1944 р. – російський полк військ СС "Варяг" під командуванням гауптштурмфюрера СС Міхаіла Сємьонова.

Броніслав Камінський з німецькими офіцерами та офіцерами РОНА

У серпні 1944 р. наказом Гіммлера на основі укомплектованих з росіян бригади "РОНА" та бригади Ганса Зіґлінґа розпочалося комплектування відразу двох російських дивізій військ СС.

На той час діяли також чисельні укомплектовані з росіян формування у підпорядкуванні СС і поліції (найбільшим з яких був Російський Охоронний Корпус у Сербії). Дивізію ж з галицьких українців остаточно сформовано тільки на середину червня 1944 р., а офіційне окреслення "українська ч[исло] 1" у дужках у її назві з’явилося лише в середині листопада 1944 р.

Відомо багато інших прикладів кращого ставлення вищих ієрархів СС до росіян, ніж до українців.

Якщо в галицькій дивізії Ваффен-СС на головних командних посадах у полках і батальйонах служили німці, у російських з’єднаннях Ваффен-СС на командних посадах було дозволено служити росіянам.

Відомо, що українці в укомплектованій з них дивізії ніколи не отримували ранг вище того, що відповідав рангу майора. Водночас у російських з’єднаннях військ СС було багато росіян, які отримали військові ступені, що відповідали ступеневі полковника в інших арміях, а командир "РОНА" особистим наказом Гіммлера отримав ранг генерала Ваффен-СС для іноземців – "ваффен-бригаденфюрера" (від якого, до речі, категорично відмовився український генерал Павло Шандрук, якому було запропоновано присвоїти його через кілька місяців після цього).

Офіцери Російського Охоронного Корпусу в Сербії

Андрєй Власов: політичний лідер росіян, які воювали на боці нацистської Німеччини

Ще одним із міфів, що "блукає сторінками інтернету" і який вважає правдою багато росіян, є легенда про колишнього радянського генерала Андрєя Власова ледве не як про ворога водночас і більшовицького режиму в Росії, і нацистської Німеччини.

Насправді ж Андрєй Власов під час перебування на командних посадах в СРСР не наважився стати опозиціонером сталінського режиму, а після того, як опинився у полоні, вважав краще не дотримуватися військової присяги й перейти на бік воєнного супротивника своєї країни.

Крім політичних амбіцій, колишній командувач Червоної армії керувався також конформістськими мотивами (через рік після його згоди співпрацювати з німецькими інстанціями 4 жовтня 1943 р. Гайнріх Гіммлер заявив у виступі перед райхсляйтерами і ґауляйтерами, що Власов – це "російська свиня", бо він зрадник і погодився на таке співробітництво серед іншого з меркантильних міркувань, а саме в обмін на матеріальне забезпечення й гарантії виплати пенсії генерал-лейтенанта Вермахту в разі закінчення війни.

Генерал Власов і його соратники по РОА на зустрічі з Геббельсом 

Мімікрія і пристосуванство були характерними для моральної поведінки й особистого життя полоненого радянського генерала. Хоча Власов був одружений, під час командування 2-ю ударною армією він знайшов собі "походно-польову жінку", а після згоди співпрацювати з установами Третього Райху одружився з вдовою офіцера СС з політичного розрахунку – з метою заручитися через неї підтримкою своїх політичних ініціатив райхсфюрером СС Гіммлером.

Гітлер - Сталінові: З Днем народження!

Характерно, що політики і "червоної Росії", і "антибільшовицького руху Росії" на різних етапах розвитку воєнних подій мали імперські амбіції. Якщо початок Другої світової започаткував більшовик Сталін унаслідок змови з фюрером нацистської Німеччини Гітлером із метою зміцнення позицій більшовицької Росії, наприкінці війни змова між Гіммлером як другою після Гітлера (за владними повноваженнями і політичними впливами) посадовою особою Райху і колишнім більшовиком Власовим мала призвести до створення у майбутньому антибільшовицької Російської держави.

Найвищі керівні діячі нацистської Німеччини не хотіли вести переговорів з українськими чи польськими генералами й натомість охоче спілкувалися з Андрєєм Власовим, який протягом останнього півроку війни зустрічався з Гайнріхом Гіммлером (який зустрічався також з Броніславом Камінським), Йозефом Ґеббельсом, Ґерманом Ґерінґом й багатьма іншими високопосадовими націонал-соціалістами, діяльність яких була визнана злочинною на Нюрнберзькому міжнародному трибуналі над головними нацистськими воєнними злочинцями.

Власовські агітатори

Усупереч поширеному міфові про опозиційність Власова до політики Райху, насправді ні його "опікуни", ні сама "акція Власова" (напівофіційна назва діяльності Власова у документах інстанцій Третього Райху того часу) під егідою СС не могли бути принциповою опозицією нацистській політиці і гітлерівському режиму.

Німецькі протектори Власова повністю ідентифікували себе з нацистськими ідеологічними воєнними цілями. "Акція Власова" увійшла в історію як політичний та військовий захід, до котрого вдалося керівництво націонал-соціалістичної Німеччини з метою уникнення воєнної поразки.

В останні півроку німецько-радянської війни після тривалої еволюції нацистської східної політики у ній відбувся відчутний злам, проявом чого було те, що Власов від засобу прискорення реалізації колонізаційної політики Гітлера вийшов на рівень воєнного союзника націонал-соціалістичної Німеччини.

Акція колишнього радянського генерала набула не тільки пропагандистського, а й політичного, військового та економічного значення для різних відомств Третього Райху. Воєнно-політичний крах нацизму за відсутності належної підтримки ініціатив власовців у Росії та з боку західних альянтів зумовив кінець "акції Власова" і спроби інспірування творення російського антибільшовицького руху різними владними відомствами Райху.

Текст присяги Гітлерові

Щоб не перебувати у таборах для радянських полонених, багато росіян видавали себе за українців

У процесі комплектування іноземних збройних формувань на боці Третього Райху пристосуванство однаково впливало на їх якісний і національний вояцький склад.

Були поширеними випадки, коли до певної національної частини зголошувалися представники іншої національності. Наприклад, для зарахування до українських батальйонів вермахту полоненим бійцям Червоної Армії нерідко було достатньо заяви про українську національність і задовільного володіння мовою, а іноді мовний чинник взагалі не брали до уваги, оскільки етнічних росіян, котрі подавали заяви з проханням про зачислення до цих військових частин, часто трактували як русифікованих українців.

Вілфрід Штрік-Штрікфельдт у споминах стверджував, що "російські військовополонені часто видавали себе за українців, оскільки зрозуміли, що це вигідно" й замість відбору кращих добровольців до різних східноєвропейських формувань німецьких військ насправді "часто відбувався набір найкраще спроможних пристосовуватися".

18 липня 1943 р. полковник Микола Садовський у листі колишньому генерал-хорунжому Дієвої Армії УНР Всеволоду Петріву писав, що багато з батальйонів Вермахту і поліції порядку, "названих українськими, мають з 80 % неукраїнців, а "Інтернаціонал": москалі, грузини, татари".

Багато російських формувань на боці Райху воювали під національним триколором...

В деяких формаціях Збройних сил Німеччини, укомплектованих із військовополонених червоноармійців-росіян, офіційним прапором був російський національний біло-синьо-червоний прапор, а у формуваннях, організаторами й представниками командного складу яких були російські емігранти, його використання було усталеною практикою.

У 1942 р. кожна сотня Спецз’єднання "Сіра голова" (Sonderverband Graukopf), відомого серед його російських бійців як Російська Національна Народна Армія (РННА), мала свій трикольоровий прапор, а влітку 1943 р. він був прапором 1-ї російської національної бригади СС "Дружина". У гористих місцевостях Сербії та Боснії бійці Російського Охоронного Корпусу воювали під російськими національними прапорами.

Одним із найспецифічніших прапорів іноземних антибільшовицьких формувань Вермахту, укомплектованих зі східноєвропейців, був прапор (штандарт) із зображенням Св. Георгія Переможця, який використовував 1-й Сінєгорський козацький Отаманський (Атаманский) полк.

Парад в одному з сіл України

У лівому й правому верхніх кутках полотнища містилися золоті зображення двох російських двоголових орлів, у кігтях яких були круглі щити зі свастикою і між якими розміщено напис "1-й Синегорский Казачий Атаманский полк", а під орлом поблизу древка – напис: "Во имя православного христианства верные сыны Дона идут в решительный бой против жидов!".

На стязі теж зображено двоголового орла зі свастикою (зображеного також на символіці двох праворадикальних російських емігрантських угруповань – нагрудного знаку Російського Фашистського Союзу в Харбіні та знаку Російського націонал-соціалістичного руху в Берліні).

Поєднання барв прапора відповідало традиційним донським барвам (синя, жовта і червона), а його древко у формі списа було обвите стрічкою в російських національних біло-синьо-червоній барвах.

 Представники російських козачих формувань під час придушення Варшавського повстання

Загальна кількість росіян у збройних формуваннях на боці Третього Райху

Від перших тижнів німецько-радянської війни на німецьку військову службу було завербовано сотні тисяч росіян. Як наслідок цього з-поміж представників народів Східної Європи найбільшою національною групою військовослужбовців Збройних сил Німеччини виявилися саме росіяни.

Козацький генерал Євгеній Балабін у листі від 24 березня 1944 р. генерал-майорові Васілієві Дьякову констатував: "Майже у всіх німецьких ротах перебувають росіяни".

Найбільшими сформованими з росіян з’єднаннями були Російський Охоронний Корпус (від перших тижнів створення до останніх днів використання через його лави пройшло 17090 осіб, із них приблизно 5000 були громадянами СРСР) й сформовані наприкінці війни 600, 650 і 700-та піхотні дивізії (російські) (разом до 45 тис. осіб), Російська бригада № 599 у Данії (понад 13000 військовослужбовців), 1-й російський національний полк СС "Варяг", за чисельністю наближений до бригади (приблизно 3000 військовослужбовців) й 1-ша Російська Національна Армія (чисельністю до 1000 осіб), яку на початку 1945 р. почав комплектувати кадровий співробітник Абверу Боріс Смисловський шляхом розгортання у бригаду 1-го (Східного) кадрового батальйону Ґренадерського полку № 1001.

 Козаки на зустрічі з Йозефом Геббельсом

В інформаційній довідці від 20 травня 1945 р., складеній офіцерами штабу Верховного командування Вермахту для радянської контрольної комісії у відповідь на запит про точну кількість росіян на боці Вермахту, констатовано, що на середину травня тільки у трьох російських з’єднаннях у полоні альянтів перебувало 53 тис. росіян, у тому числі 13 тис. бійців 599-ї російської бригади, 12 тис. бійців 600-ї піхотної дивізії (російської) та 18 тис. бійців 650-ї піхотної дивізії (російської).

Водночас у згаданій записці стверджено, що у липні 1944 р. у Військово-повітряних силах Німеччини (Люфтваффе) налічувалося до 60 тис. росіян, а на 1 лютого 1945 р. у Військово-морському флоті Німеччини служило 15 тис. росіян (з яких на 9 травня залишилося тільки 2000 осіб) і у польових військах – 600 тис. допоміжних добровольців – "гіві" (Hilfswillige – Hiwi) з представників різних народів СРСР, більшість із яких були росіянами.

Автор записки, посилаючись на відсутність точних даних, не назвав загальної кількості росіян у Збройних силах Німеччини, десятки тисяч яких служили у Східних полках, батальйонах та ротах Східних військ (згодом Добровольчих з’єднань), а також в охоронних батальйонах поліції порядку й інших іноземних та німецьких формуваннях і як допоміжний персонал у Збройних силах Німеччини (у тому числі в Абвері).

Основна частина росіян на німецькій військовій службі були зачислені до 85-х Східних батальйонів, 360-х Східних сотень і 100 східних підрозділів меншої чисельності (у кожному з яких у середньому служило 33 військовослужбовці або разом принаймні 3000 росіян).

Зважаючи на те, що за національною ознакою в цих формуваннях росіяни становили щонайменше 3/4 складу бійців, нескладно підрахувати, що з урахуванням штатної чисельності Східного батальйону в 650 осіб та Східної сотні у 130 вояків усього у Східних батальйонах та сотнях служило щонайменше 100 тис. росіян.

Заклик до російської молоді стати "вихованцем СС"

Решта росіян (як мінімум 20 тис.) служили у 39-х будівельно-робочих батальйонах радянських військовополонених № 101–113, 117–119, 122–131, 133, 135–139, 141–143, 145–147, 151. Приблизну кількість росіян у вермахті підраховано ще восени 1944 р., хоча й без визначення їх співвідношення у формуваннях різної чисельності й різного підпорядкування.

5 вересня 1944 р., зокрема, в офіційній записці відомства Альфреда Розенберґа констатовано: "Фактом є те, що до німецьких Збройних сил зачислено приблизно 300000 росіян зі зброєю в руках. Більшу частину цих бойових товаришів, з огляду на нарукавну пов’язку, називають військовослужбовцями Російської Визвольної Армії (РОА)".

Другою великою групою у складі Збройних сил Німеччини були ті росіяни, котрих трактували як представників окремого козацького народу і котрі служили не тільки в козацьких формуваннях, а й як "допоміжні добровольці-козаки" в німецьких підрозділах.

За оцінкою козацького генерала Євгенія Балабіна, загальна кількість козаків, які опинилися на німецькому боці фронту наприкінці березня 1944 р., сягала 65 тис. осіб, із яких 22 тис. служили в 1-й Козацькій дивізії Гельмута фон Паннвітца.

Під час німецько-радянської війни на боці Райху воювали або виконували допоміжну службу щонайменше 80 тис. осіб, яких офіційно називали козаками, що становило приблизно 2 % від майже 4 млн. тих жителів областей Росії, які вважали себе козаками.

 Книга Андрія Боляновського, випущена в 2014 р.

Під час війни у Збройних силах Німеччини воювало понад 400 тис. росіян. Понад 290 тис., зокрема, служили в різних формуваннях Вермахту, з них понад 100 тис. – у номінально причислених до РОА Східних батальйонах та інших сформованих із росіян частинах і підрозділах вермахту (із яких на початку 1945 р. укомплектовано 600, 650 і 700-ту піхотні дивізії вермахту (російські) і 599-ту російську бригаду (піхотну) (разом 58 тис. військовослужбовців), і понад 200000 – як "гіві" у вермахті й Воєнно-морському флоті Німеччини.

10 тис. росіян служили у Люфтваффе й 27000 – у військах СС, а саме у двох російських бригадах і полку "Варяг" та двох російських дивізіях або як допоміжний персонал в інших з’єднаннях Ваффен-СС. Решта 80 тис. росіян служили в козацьких формуваннях або як козаки "допоміжними добровольцями" на німецькій військовій службі.

З урахуванням росіян в абвері, охоронних батальйонах поліційного підпорядкування та інших іноземних формуваннях на боці Німеччини (українських батальйонах вермахту та поліції порядку, балтійських формуваннях поліції порядку і Ваффен-СС тощо) можна без перебільшення стверджувати, що через різні збройні формування Третього Райху пройшло щонайменше півмільйона росіян або понад 1/3 від тих громадян СРСР, яких використовували на німецькій військовій та парамілітарній службі Райху.

Андрій Боляновський
доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
Фото – http://www.galiciadivision.com
 

СС «Галичина»: Громадянська війна 1941-1945
  
Мертві хапають живих. Історія – дуже могутню зброю і силу цієї зброї Україна випробовує на собі повною мірою. Україна безпорадна перед агресивними трактуваннями наший історії, які виходять з-за кордону. Нас постійно вимушують в чомусь виправдовуватися.
Українська влада не здатна запропонувати ефективну стратегію роботи з історичним матеріалом. На жаль, - це факт. Ніякого примирення ветеранів Червоної армії і УПА швидше за все ніколи не відбудеться. Але в цьому немає нічого страшного - нам важливіше правильне виховання молодих українців, звільнення їх свідомості від ворожих міфів.

По обидві сторони барикад
Як говорив Ленін, для того, щоб об'єднатися, потрібно спочатку розмежуватися. Для яскравішої ілюстрації можна узяти не просто проблему статусу ветеранів УПА, а ветеранів іншого формування – дивізії СС «Галичина».
Не можна ігнорувати такий факт – на стороні Німеччини билися майже 220 тисяч українців. Окрім СС «Галичина» це були різні підрозділи, так наприклад, у складі «помічників люфтваффе» ("СС-гельфер") тільки в липні 1944 року було 7700 українців. До кінця війни 272 німецьких батареї ППО мали персонал з числа українців. Навесні 1945-го чисельність українського допоміжного персоналу ВВС і ППО досягала 10 тисяч чоловік (зокрема 1200 дівчат). Багато хто з них «перекваліфіковувався» у фаустпатронщики - винищувачі танків; ці молоді українці брали участь у вуличних боях в Берліні, чинячи опір до останнього.
Українці служили і у складі інших частин Вермахту. Більше 700 солдатів служили в 5-ій танковій дивізії СС «Вікінг», 1000 солдатів - в танковій дивізії СС «Фрундберг». Так само, багато українських військовослужбовців воювали в 22-ій дивізії Кейтеля, 9-ій танковій дивізії СС "Хоєнштауфен", бригаді «Нора» і інших підрозділах.
У німецьких юнацьких формуваннях СС налічувалося більше 60 тисяч молодих людей, з яких 10 тисяч складали українці з Галіциі. Тобто, кожен шостий молодий член СС Німеччині був українцем. А була ще і УПА, яка займала своє особливе місце в світовій війні.
Така величезна кількість українців, що билися на стороні вермахту, не дозволяє класифікувати їх як окремих «зрадників і відщепенців». Фактично мова йде про громадянській війні між українцями. Свого роду розділення на «білих» і «червоних». Громадянська війна багатомільйонного народу в умовах відсутності власної держави.
У Європі тих років, розірваній тоталітарними ідеологіями, українці не могли уникнути загальної долі. Розкол був не так очевидний, через відсутність української держави, але він не став тому менш глибоким. Врешті-решт, коли супротивники визнання Голодомору геноцидом проти українського народу, стверджують, що виконавцями геноциду часто були самі ж українці (члени Компартії, як на місцях, так і в керівництві), то чи так вони далекі від істини?
Таке трактування історії може показатися різанням і навіть провокаційною. Проте, саме вона, здатна назвати речі своїми іменами і поставити крапку на багатьох спекуляціях недоброзичливців України. Ми повинні зробити події 2-ої світової війни внутрішньою справою самих українців.
Існують наївні надії, що все «розсмокчеться» якось само собою – помруть останні учасники тих подій, а їх діти і внуки заживуть дружно і щасливо єдиною українською сім'єю. Але можете не сумніватися – наші добрі сусіди і їх українські лакеї трапитися такому не дадуть. І наша поза страуса що засунув голову глибоко в пісок, тільки відкриває їм нові можливості.

Героям – слава!
У історичній літературі, описується такий випадок, - в 1943 році Муссоліні був повалений і арештований. Після його звільнення гітлерівцями, частина італійських частин підконтрольних його супротивникам вела бої проти німців. Почувши по радіо повідомлення про їх успіх, Муссоліні був надзвичайно обрадуваний. Один з його соратників в подиві поцікавився – чому так радіє дуче? Адже це успіх його ворогів?
- Вони італійці і воюють хоробро, ось що головне, - із задоволенням відповів Муссоліні.
Саме з такої позиції Україна сьогодні зобов'язана оцінювати вчинки своїх предків в умовах, коли у нас ще не було своєї держави, і українці були вимушені воювати під чужим прапором. У історії українських дивізій Вермахту є і мужні сторінки битви під Бродами, перемога над частинами 7-ої польської дивізії і перемога біля замку Гляйхенберг.
Серед асів люфтваффе були українці: Роберт Олейник, Київський, Сушко, Пьянчук. Два перших - майори, що командували авіаполками. У 1944 році Олейник був нагороджений Рицарським Хрестом і очолив одну з перших частин, оснащених реактивними літаками. Роберт Олейник зробив 680 бойових вильотів і збив 42 літаки. 22 червня 1941 року, о 3 годині 58 хвилин Олейник став одним з перших німецьких пілотів, що збили радянський літак. Ми не можемо прийняти це як причину для радості, виключно з однієї причини – цілком можливо, що пілотом збитого радянського літака також був українець.
Ми не маємо права відрікатися від своїх предків, які виконували свій обов'язок фронтовиків і їх героїзму. Сьогодні ми відмовляємося ділити наших предків на білих і чорних. Ми не відмовляємося ні від кого з них, визнаючи героїзм і тих і інших. Для нас важливо тільки те, що вони всі українці.
Щоб дати оцінку діям українських солдатів у складі німецької армії, краще всього використовувати джерела, які важко запідозрити в симпатіях до солдатів Третього Рейху. Багато фактів цього матеріалу процитірованни із статті ізраїльського журналіста Шимона Брімана «Золотий лев зі свастикою». Журналіст з Хайфи чітко визначає мету своєї роботи, розміщеної на «Порталі єврейських сайтів»: «Наскільки обгрунтовані звинувачення єврейських організацій і російської Держдуми в адресу ветеранів-галичан? Чи обагрені їх старечі руки кров'ю жертв Холокоста?»
У результаті, автор наводить результати офіційних судових розслідувань, починаючи з Нюрнберзького процесу: «Радянська сторона не привела в Нюрнберзі ніяких доказів участі «Галичини» в каральних операціях. Судові інстанції ФРН в 1959-му і Канади в 1986-му визнали солдатів дивізії фронтовиками, що не брали участь в стратах польського і єврейського населення. Канада тричі розглядала в суді історію «Галичини» - і всі процеси підтверджували, що ніяких військових злочинів за дивізією не числяться.
У ухвалі судді Жюля Дешене (Оттава, 30 грудня 1986 року, стор. 261 протоколу, параграфи 56-61) сказано: «Члени дивізії індивідуально перевірялися в цілях безпеки перед їх в'їздом до Канади. Звинувачення у військових злочинах ніколи не підтверджувалися - ні вперше в 1950 році, ні після нової перевірки в 1984-му, ні зараз».
У статті наводяться і інші факти, Наприклад, «в Словаччині дивізію добре зустріло місцеве населення, яке в основному погано відносилося до комуністів. Солдати навіть узяли під свій захист словацьких робочих, яких тероризували партизани». Але це вже окрема історія.

Пригадати всіх
Найсмішніше те, що спроби наших властей відхилитися від чіткої відповіді по хворих питаннях історії не дозволяють жодну із сторін конфлікту вважати і героями. Адже, якщо Україна незалежна держава, то фронтовики-червоноармійці, виходить, були душителями незалежної України? Сьогодні з політичних міркувань заявити таке не наважується ніхто. Але рано чи пізно почнеться те, що обчорнило і паплюження і їх подвигів і переконань.
Необхідно повторити, те, що було сказане на самому початку статті: для того, щоб об'єднатися, потрібно спочатку розмежуватися. Ми повинні називати речі своїми іменами. Громадянська війна – це і є громадянська війна, навіть якщо супротивники одягнені в іноземну форму. Не можна одночасно говорити про «примирення» і тут же заперечувати сам факт розколу. Історична каша в головах молоді дозволяє політичним спекулянтам зберігати розкол в суспільстві і свідомості громадян.
Такий підхід дозволяє сформувати україноцентрічноє бачення історії, в якому Україна буде центром відліку і оцінки всіх подій. Відповідно всі ці події трактуватимуться як внутрішня справа самих українців. А це важливо для позбавлення від комплексу національної неповноцінності і «комплексу жертви».

Роман Касатонов
(стаття друкується з літературними і стилістичними правками АСД)
http://sd.net.ua/2010/06/09/ss_galichina_gromadjanska_vjjna_19411945.html


Про російську складову німецького нацизму

15:38 22.06.2011

Хто найбільше допомагав нацистам під час радянсько-німецької війни 1941-1945 років? Якби на темі Другої світової не робилася велика політика, в центрі якої і тепер опинилася Україна, таке питання могли б ставити переважно фахові історики. Та маємо іншу ситуацію. Сьогодні вже цілком очевидно, що безглузді звинувачення у колабораціонізмі, котрі лунають від промосковських сил на адресу українських патріотів, мають суто кремлівське походження. Звідти й провокації для Львова. Але як поводили себе самі москалі після 22-го червня 1941-го року?
Вчора Благодійний фонд «Україна-Русь» презентував книгу Сергія Дроб’язка та Андрія Каращука «Російська визвольна армія». Презентуючи видання, президент фонду Ростислав Новоженець зазначив:
«Ну ніяк росіяни не можуть відмовитися від вигаданої своєї месіанської ролі у розгромі фашизму. Звинувачуючи інші народи у співпраці з гітлерівською Німеччиною, вони завжди забувають казати про майже два мільйони своїх одноплемінників, які вірою і правдою служили нацистам».
Гортаючи сторінки книги, ми переконуємося, що нинішні звинувачення з боку Москви у буцімто великій підтримці німецьких нацистів з боку українських націоналістів, не лише величезне перебільшення, яке дійшло до великої брехні. Їх звинувачення – безсоромний цинізм, який може мати на меті не тільки принизити українців, але й одночасно приховати від громадськості неймовірні масштаби колаборації саме з боку росіян.
Під час презентації озвучуються факти, які вже не раз з’являлися навіть у російській історичній літературі. Утім, вони не є частиною сучасного інформаційного простору як в РФ, так і в Україні. І коли ми з одного і того ж джерела постійно чуємо обвинувачення в тому, що на західній Україні була сформована дивізія СС «Галичина», і тому галичани – запроданці, то чи не варто пригадати про роль самих московітів у війні проти СРСР. Зокрема, Ростислав Новоженець та Микола Грибок, упорядник видання, озвучили такі факти:
- Другою за чисельністю етнічною складовою військ СС були росіяни. Перше місце, звісно, належало німцям, а третє – французам. Українці в СС становили лише приблизно 2,5% особового складу, тоді як росіян там було аж 29% - це не одна дивізія СС, а цілих вісім. Крім того, було 18 російських дивізій у складі Вермахту, три розвідувально-диверсійні дивізії тощо.
- Серед полонених армій антигітлерівської коаліції на бік німців перейшли заледве 1%, тоді як 20% полонених з Червоної армії свідомо почали воювати проти Сталіна на боці Гітлера. Навіть в армії Паулюса, що так ганебно потерпіла поразку під Сталінградом, налічувалося до 70 тисяч радянських перебіжчиків. А так звана червоно-партизанська Білорусь під час німецької окупації сформувала 40 поліційних батальйонів. І білоруси також боролися проти радянської влади, ховаючись по лісах, аж до 1959-го року.
- Хоч німецька окупація території Російської Федерації тривала відносно недовго, росіяни з приходом Гітлерівців швиденько утворили кілька квазі-держав під протекторатом Німеччини. Відомий Козачий стан у Новочеркаську, Республіка Зуєва та Локатська республіка. Остання була утворена на території восьми районів Орловської, Брянської а Курської областей і тільки місцевого населення налічувала до одного мільйона людей!
- Коли так звана Російська визвольна народна армія Камінського придусила Варшавське повстання, почалися настільки жорстокі знущання над поляками, що цього не могли витерпіти навіть німецькі нацисти. Камінського стратили самі німці за скоєні його армією військові злочини. Натомість у Радянському Союзі за колаборацію судили і стратили не тільки командуючого «РОА» Власова, але й відомих колишніх білогвардійських офіцерів Краснова та Шкуро, які також воювали на боці Гітлера. І було за що. Принаймні тисяча сіл, котрі були спалені в Україні під час відступу гітлерівських військ, на совісті росіян у німецькій формі з нашивками у вигляді російського триколору.
Отож фактів російської колоборації більш ніж достатньо для того, аби принаймні висловити величезний подив, чому нинішня кремлівська влада розгорнула потужну кампанію проти сусідніх незалежних держав, звинувачує прибалтійські народи та українців у нацизмі, але вперто не помічає ролі своїх співвітчизників у розповсюдження «чуми 20-го століття». Але чи тільки подив слід висловлювати?
«Ми чуємо постійні вигуки і заклики різноманітних «антифа» про те, що у Львові розгортається нацизм. Сьогодні – звістка, що на Парламентській Асамблеї Ради Європи російська делегація взагалі готує резолюцію про те, аби засудити профашистську політику у прибалтійський державах і, звичайно, також в Україні! А насправді на злодію шапка горить. В Росії розвиваються об’єднання «Наші», скінхеди, йде боротьба з кавказцями – на кожному кроці відчувається сучасна профашистська політика. Але й в історії Росії були такі структури як Російська фашистська партія – у 20-му році вона виникла, і тільки японці у Маньчжурії цю партію ліквідували. Всеросійська фашистська організація в 33-му році в США виникла й діяла до 42-го року. Російський націонал-соціалістичний рух діяв в Німеччині. І нову ж таки цей список можна продовжувати.
Мало того, московська церква зараз хоче ввести Власова у лик святих. Дійшло до такого цинізму! Тепер, як один мудрий чоловік підмітив, у Москві будуть отакі підходи: Власов – не зрадник, а мученик, Велика Вітчизняна – це кара Божа за гріхи, бійці Червоної Армії – це богоборці-єретики, а Гітлер – меч Божий. Як москаль сьогодні сміє розкривати рота, звинувачуючи інші народи у співпраці з нацизмом, якщо другою за величиною після німецької складовою армії СС була саме російська», - розповів Ростислав Новоженець.
Зі свого боку Микола Грибок додав:
«Очевидно, ми повинні бути більш активними в інформаційному просторі. Не брати участі в тих пропагандистських псевдодискусіях, в яких ніколи не можна переконати опонента. Бо він прийшов не для того, щоб когось переконувати, а для того, щоб неправдою спотворювати інформаційний простір і, відповідно, наше з вами життя».
За словами М.Грибка, припинити політичні спекуляції на історії можна лише тоді, коли стануть широко відомі історичні факти. Презентована книга саме складається з «голих фактів», які сьогодні варто знати кожному, щоб не потрапляти на гачок примітивної пропаганди. Загалом, каже М.Грибок, ситуація, що складася на тодішньому пострадянському просторі, аж ніяк не була простою. Початок війни 22-го червня став шансом для багатьох росіян помститися за скалічені родини, вбитих сталінським режимом родичів. З іншого боку, а як було вести себе росіянам, коли Сталін всіх полонених оголосив зрадниками? А поневолені Росією народи також отримали шанс на звільнення з комуністичного рабства. Інша справа, що сподівання на Гітлера у 41-му виявилися, м’яко кажучи, наївними. Але, тим не менш, ніякий «русскій мір» не має морального права застосовувати принцип колективної відповідальності до тих, хто доступними на той час засобами взявся боротися зі сталінізмом.
Василь Іванців

http://sd.org.ua/news.php?id=19975
Завантажити книгу можна тут http://www.duhvoli.com.ua/index.php?loading=all
Ваффен-СС
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
2 зміни в цій версії очікують на перевірку. Стабільну версію було перевірено 7 вересня 2014.
На цій сторінці показано нерецензовані змінипоказати/приховати подробиці
Ваффен-СС
нім. Waffen-SS
Logo-WaffenSS.jpg
Емблема Ваффен-СС
На службі     1940–1945
Країна     Flag of German Reich (1935–1945).svg Третій Рейх
Вид ЗС     Flag Schutzstaffel.svg СС
Патрон     Генріх Гіммлер
Війни/битви     Друга світова війна

«Ва́ффен-СС» (нім. Waffen-SS — «війська СС»)  — відомі бойові формування СС, що виникли на основі так званих «політичних частин» і зондеркоманд СС, спочатку називалася «Війська у розпорядженні СС» і яка суттєво перетворилася у поліетнічну та мультинаціональну військову силу нацистської Німеччини. Слід відрізняти від «Загальні СС» (Альгемайне СС) (нім. Allgemeine SS)

Назва Ваффен-СС була вперше використана взимку 1939/40. В ході війни ці частини перебували під особистим командуванням рейхсфюрера СС Генріха Гімлера.

Ваффен-СС брала участь у військових діях в ході війни на знищення, яку вели нацисти, а також підтримували дії айнзатцгруп, що здійснювали геноцид.

На Нюрнберзькому процесі «Ваффен-СС» були звинувачені у військових злочинах і участі в голокості, але вирок було винесено лише окремій злочинній групі осіб, яка включала в себе членів організації, котрі брали участь в злочинах проти людства. Були виправдані члени «Ваффен-СС», які були покликані в дану організацію державними органами, причому у такий спосіб, що вони не мали права вибору, а також особи, які не скоювали злочинів проти людства, а також ті особи, які припинили членство в організації до 1 вересня 1939 року.

При ваффен-СС були створені військові формування з іноземців через те, що у вермахті могли служити лише громадяни рейху.

2005 року Комісія ООН з прав людини прийняла резолюцію, що засуджує прославляння колишніх членів організації «Ваффен-СС», проведення демонстрацій на їхню честь і відкриття їм пам'ятників і меморіалів, оскільки це «принижує пам'ять незліченних жертв злочинів проти людства, скоєних під час Другої світової війни, зокрема скоєних організаціями СС»[1].
Дивізії Ваффен-СС

    1. SS-Panzer-Division Leibstandarte-SS Adolf Hitler.svg 1-а дивізія Лейбштандарте-СС «Адольф Гітлер»
    SS-Panzer-Division symbol.svg 2-а танкова дивізія СС «Дас Райх»
    3divss.gif 3-я танкова дивізія СС «Тотенкопф»
    4. SS-Polizei-Panzergrenadier-Division.svg 4-а поліційна гренадерська дивізія СС
    5th SS Division Logo.svg 5-а танкова дивізія СС «Вікінг»
    6th SS Division Logo.svg 6-а гірська дивізія СС «Норд»
    7th SS Division Logo.svg 7-а добровольча гірська дивізія СС «Принц Ойген»
    8th SS Division Logo.svg 8-а кавалерійська дивізія СС «Флоріан Гайер»
    9th SS Division Logo.svg 9-а танкова дивізія СС «Гогенштауфен»
    10th SS Divsion Logo.svg 10-а танкова дивізія СС «Фрундсберг»
    11. SS-Freiwilligen-Panzergrenadier-Division „Nordland“.svg 11-а добровольча танково-гренадерська дивізія СС «Нордланд»
    12SSHJinsig.svg 12-а танкова дивізія СС «Гітлерюгенд»
    13rd SS Division Logo.svg 13-а гірська дивізія СС «Ханджар» (1-а хорватська)
    14divss.gif 14-а гренадерська дивізія СС «Галичина» (1-а українська)
    15divss.svg 15-а гренадерська дивізія СС (1-а латвійська)
    16th SS Division Logo.svg 16-а танково-гренадерська дивізія СС «Рейхсфюрер СС»
    17th SS Division Logo.svg 17-а танково-гренадерська дивізія СС «Гьотц фон Берліхінген»
    18th SS Division Logo.svg 18-а добровольча танково-гренадерська дивізія СС «Хорст Вессель»
    19th SS Division Logo.svg 19-а гренадерська дивізія СС (2-а латвійська)
    20th SS Division Logo.svg 20-а гренадерська дивізія СС (1-а естонська)
    21st SS Division Logo.svg 21-а гірська дивізія СС «Скандербег» (1-а албанська)
    22nd SS Division Logo.svg 22-а добровольча кавалерійська дивізія СС «Марія Терезія»
    23adivss.gif 23-я гірська дивізія СС «Кама» (2-а хорватська)
    23adivss.gif 23-я добровольча танково-гренадерська дивізія СС «Недерланд» (1-а голландська)
    24divss.gif 24-а гірськострілецька (печерна) дивізія СС «Карстегер»
    25th SS Division Logo.svg 25-а гренадерська дивізія СС «Хун'яді» (1-а угорська)
    26th SS Division Logo.svg 26-а гренадерська дивізія СС (2-а угорська)
    27divss.gif 27-а добровольча гренадерська дивізія СС «Лангемарк» (1-а фламандська)
    28divss.gif 28-а добровольча танково-гренадерська дивізія СС «Валлонія» (1-а валлонська)
    29divssit.gif 29-а гренадерська дивізія СС «Італія» (1-а італійська)
    RONApatch.png 29-а гренадерська дивізія СС «РОНА» (1-а російська)
    30divss.gif 30-а гренадерська дивізія СС (1-а білоруська)
    30divss.gif 30-а гренадерська дивізія СС (2-а російська)
    31divss.gif 31-а добровольча гренадерська дивізія СС
    32divss.gif 32-а добровольча гренадерська дивізія СС «30 січня»
    33-я кавалерійська дивізія СС (3-я угорська)
    33divss.gif 33-я гренадерська дивізія СС «Шарлеман» (1-а французька)
    34divss.gif 34-а добровольча гренадерська дивізія «Ландсторм Недерланд» (2-а голландська)
    35divss.svg 35-а поліційна гренадерська дивізія СС
    36divss.gif 36-а гренадерська дивізія СС «Дірлевангер»
    37divss.gif 37-а добровольча кавалерійська дивізія СС «Лютцов»
    38divss.gif 38-а гренадерська дивізія СС «Нібелунген»

Планували створити ще сім дивізій, однак формування цих з'єднань не було розпочато через закінчення війни:

    39-а гірська дивізія СС «Андреас Хофер»
    40-а танкова добровольча дивізія СС «Фельдхернхале» (колишня танково-гренадерська дивізія «Фельдхернхале» і колишня 13-а танкова дивізія Вермахту)
    41-а гренадерська дивізія СС «Калевала» (в 1943 році назва призначалася для німецько-фінського танково-гренадерського полку в 5-й дивізії СС «Вікінг», але не була використана з політичних причин)
    42-а дивізія СС «Ніедерзаксен»
    43-я дивізія СС «Рейхсмаршал»
    44-а дивізія СС «Валленштейн»
    45-а дивізія СС «Варегер» (раніше назва тимчасово використовувалась для позначення 11-ї дивізії СС «Нордланд»)

1-я танковая дивизия СС "Лейбштандарт Адольф Гитлер" (1.SS-Pz.Div. "Leibstandarte SS Adolf Hitler"). В сентябре 1933 г. в следствие доукомплектации подразделения личной охраны Гитлера был создан полк Лебштандарт "Адольф Гитлер". В августе 1940 г. Лебштандарт был развернут в моторизованную бригаду и в таком виде принимал участие в Балканской операции весной 1941 г. С июня 1941 г. действует как моторизованная дивизия на Востоке, до этого была бригадой, с июля 1942 г. - на Западе. В ноябре 1942 г. переименована в моторизованную дивизию, с февраля 1943 г. - на Востоке. В мае - июне 1943 г. находится на пополнении, с июля 1943 г. - на Востоке, с августа 1943 г. - на Юго-западе. В октябре 1943 г. переформирована в 1-ю танковую дивизию СС, с ноября 1943 г. - на Востоке, с апреля 1944 г. - на Западе, с мая 1944 г. - на пополнении, с июня 1944 г. - на Западе, в ноябре 1944 г. - на пополнении, в декабре 1944 г. - на Западе, в январе - феврале 1945 г. - на отдыхе, с марта 1945 г. - на Востоке.

2-я танковая дивизия СС "Дас Рейх" (2.SS-Pz.Div. "Das Reich"). Первоначально дивизия СС особого назначения. Сформирована в ноябре 1939 г. из трех усиленных пехотных полков СС особого назначения. Участвовала в кампании на западе в мае - июне  1940 г., с июля 1940 г. - на Западе. В декабре 1940 г. переформирована в моторизованную дивизию СС "Рейх" (Reich). В апреле 1941 г. принимала участие в войне против Югославии, с июня 1941 г. - на Востоке. В мае 1942 г. переименована в моторизованную дивизию СС "Дас Рейх". С июля 1942 г. - на пополнении на Западе, с февраля 1943 г. - на Востоке. В октябре 1943 г. переформирована во 2-ю танковую дивизию СС, с марта 1944 г. - на Западе, в ноябре 1944 г. - на пополнении, в декабре 1944 г. - на Западе, в январе - феврале 1945 г. - на отдыхе, с марта 1945 г. - на Востоке.

3-я танковая дивизия СС "Тотенкопф" (3.SS-Pz.Div. "Totenkopf"). Первоначально дивизия СС "Тотенкопф". Сформирована в октябре 1939 г. из трех полков "Тотенкопф" ("Мертвая голова"), с марта 1940 г. - на Западе. В апреле 1941 г. переформирована в моторизованную дивизию СС "Тотенкопф", с июня 1941 г. - на  Востоке, с ноября 1942 г. - на Западе, с марта 1943 г. - на Востоке, в мае - июне 1943 г. - на пополнении, с июля 1943 г. - на Востоке, в октябре 1943 г. переформирована в 3-ю танковую дивизию.

4-я моторизованная полицейская дивизия СС (4.SS-Pol.Pz.Gren.Div.). Первоначально полицейская дивизия СС. Сформирована в октябре 1939 г. как пехотная дивизия, с февраля 1940 г. - на Западе, с августа 1941 г. - на Востоке. В феврале 1943 г. преобразована в 4-ю полицейскую моторизованную дивизию СС, с декабря 1943 г. - на Юго-востоке, с сентября 1944 г. - на Востоке.

5-я танковая дивизия СС "Викинг" (5.SS-Pz.Div. "Wiking"). Первоначально моторизированная дивизия СС "Викинг". Формирование началось в июне 1940 г., окончательно была сформирована к апрелю 1941 г. Состояла из полков СС "Нордланд", "Вестланд", "Дойчланд" и 5-й артиллерийского полка СС. С июня 1941 г. - на Востоке. В ноябре 1942 г. переименована в 5-ю моторизованную дивизию СС. В октябре 1943 г. переформирована в 5-ю танковую дивизию СС.

6-я горнострелковая дивизия СС "Норд" (6.SS-Geb.Div. "Nord"). Первоначально дивизия СС "Норд". Сформирована в начале 1941 г. на базе 6-го и 7-го полков СС "Тотенкопф" и батальона связи дивизии СС особого назначения. Позже была переименована в 6-ю горнострелковую дивизию СС "Норд", с января 1945 г. - на Западе.

7-я добровольческая горнострелковая дивизия СС "Принц Евгений" (7.SS-Freiw.Geb.Div. "Prinz Eugen"). Сформирована на Юго-востоке. Начала формироваться в феврале 1942 г. С ноября 1942 г. предана в подчинение сухопутных войск на Юго-западе.

8-я кавалерийская дивизия СС "Флориан Гейер" (8.SS-Kav.Div. "Florian Geyer"). Сформирована в июне 1942 г. на Востоке из кавалерийской бригады Фегелейна, с марта 1944 г. - на Юго-востоке, с сентября 1944 г. - на Востоке.

9-я танковая дивизия СС "Хоенштауфен" (9.SS-Pz.Div. "Hohenstaufen"). Первоначально моторизированная дивизия СС "Хоенштауфен". Находилась в феврале 1943 г. на формировании на Западе. В апреле 1944 г. переименована в 9-ю танковую дивизию СС "Хоенштауфен" и действовала на Востоке, в мае 1944 г. - на пополнении, с июня 1944 г. - на Западе, в сентябре - октябре 1944 г. - на пополнении, с ноября 1944 г. - на Западе с февраля 1945 г. - на Востоке.

10-я танковая дивизия СС "Фрундсберг" (10.SS-Pz.Div. "Frundsberg"). Первоначально известна как дивизия "Карл Великий", затем как моторизированная дивизия СС "Фрундсберг". 15.02.1943 г. начала формироваться на Западе. В апреле 1944 г. переименована в 10-ю танковую дивизию СС "Фрундсберг" и действовала на Востоке, в мае 1944 г. - на пополнении, с июня 1944 г. - на Западе, в сентябре 1944 г. - на пополнении, с марта 1945 г. - на Востоке.

11-я добровольческая моторизированная дивизия СС "Нордланд" (11.SS-Freiw.Pz.Gren.Div. "Nordland"). Формировалась с июля 1943 г., с сентября 1943 г. - на Юго-востоке, с ноября 1943 г. - на Востоке.

12-я танковая дивизия СС "Гитлерюгенд" (12.SS-Pz.Div. "Hitlerjugend"). 12-я моторизированная дивизия СС "Гитлерюгенд". Находилась на формировании на Западе с августа 1943 г. Осенью 1943 г. переименована в 12-ю танковую дивизию СС "Гитлерюгенд". Весной 1944 г. полностью укомплектованная дивизия передана в резерв ОКВ на Западе. В январе - феврале 1945 г. находилась на отдыхе, с марта 1945 г. - на Востоке.

13-я горнострелковая дивизия СС "Хандшар" (13.Waffen-Geb.Div. der SS "Handschar" / Kroatische Nr 1). Известна как 1-я Хорватская.  Сформирована весной 1943 г., с августа 1943 г. - на Западе. До января 1944 г. находилась на формировании, с февраля 1944 г. - на Юго-востоке, с декабря 1944 г. - на Востоке.

14-я гренадерская дивизия СС "Галиция" (14.Waffen-Gr.Div. der SS "Galicia" / Ukrainische Nr 1). Известна как 1-я Украинская. Сформирована в ноябре 1943 г. С мая 1944 г. - на Востоке. В марте 1945 г. переименована  в 14-ю гренадерскую дивизию СС и передали в ведение УНА. В апреле 1945 г. - на Востоке.

15-я гренадерская дивизия СС (15.Waffen-Gr.Div. der SS / Lettische Nr 1). Известна как 1-я Латвийская. Формировалась на Востоке с ноября 1943 г. С января 1944 г. - на Востоке, до апреля 1944 г. именовалась как добровольческая дивизия. В сентябре переименована, с февраля 1945 г. - на Востоке. С марта 1945 г. формировалась заново. В конце войны находилась в Курляндии.

16-я моторизованная дивизия СС "Рейхсфюрер СС" (16.SS-Pz.Gren.Div. "Reichsfuehrer SS"). С июля 1943 г. формировалась вначале на Корсике, затем в Италии, с апреля 1944 г. - на Юго-востоке, с июня 1944 г. - на Юго-западе, с марта 1945 г. - на Востоке.

17-я моторизованная дивизия СС "Гетц фон Берлихинген" (17.SS-Pz.Gren.Div. "Goetz von Berilchingen"). Формировалась с ноября 1943 г. на Западе. С июня 1944 г. действовала на Западе.

18-я добровольческая моторизированная дивизия СС "Хорст Вессель" (18.SS-Freiw.Pz.Gren.Div. "Horst Wessel"). Сформирована в феврале 1944 г. на Юго-востоке из 1-й добровольческой моторизованной бригады СС, в августе 1944 г. - на Востоке на отдыхе, с января 1945 г. - на переформировании, с марта 1945 г. - на Востоке.

19-я гренадерская дивизия СС (19.Waffen-Gr.Div. der SS / Lettische Nr 2). Известна как 2-я Латвийская. Сформирована в декабре 1943 г. на Востоке из 2-й гренадерской бригады СС. В конце войны находилась в Курляндии.

20-я гренадерская дивизия СС (20.Waffen-Gr.Div. der SS / Еstnische Nr 1). Известна как 1-я Эстонская. Сформирована в феврале 1944 г. на Востоке из добровольческой бригады СС. С октября по декабрь 1944 г. дивизия боевых действий не вела. В январе 1945 г. была заново переформирована, с февраля 1945 г. - на Востоке.

21-я горнострелковая дивизия СС "Сканденбег" (21.Waffen-Geb.Div. der SS "Skandenbeg" / Albanische Nr 1). Известна как 1-я Албанская. Находилась с июня 1944 г. на Юго-востоке на формировании. С ноября 1944 г. расформирована и включена в состав 7-й добровольческой горнострелковой дивизии СС.

22-я добровольческая кавалерийская дивизия СС "Мария Тереза" (22.SS-Freiw.Kav.Div. "Maria Theresa"). С мая 1944 г. находилась в тыловом оперативном районе на Юго-востоке на формировании, с октября 1944 г. - на Востоке.

23-я горнострелковая дивизия СС "Кама" (23.Waffen-Geb.Div. der SS "Kama" / Kroatische Nr 2). Известна как 2-я Хорватская. С августа 1943 г. находилась в тыловом оперативном районе на Юго-востоке, с января 1944 г. - на Востоке.

23-я добровольческая моторизованная дивизия СС "Нидeрданд" (23.SS-Freiw.Pz.Gren. Div. "Nederland" / Niederlandische Nr 1). Известна как 1-я Нидерландская. Сформирована в июне 1943 г. из добровольческого легиона СС "Нидерланд". С ноября 1943 г. - на Юго-западе, с января 1944 г. - на Востоке.

24-я горнострелковая дивизия СС "Карстегерь" (24.Waffen-Geb.Div. der SS "Karstjager"). В августе 1944 г. начала формироваться в Истрии из отдельного батальона СС "Карстегерь". Участия в боевых действиях в составе действующей сухопутной армии не принимала.

25-я пехотная дивизия СС "Хуньяди" (25.Waffen-Gr.Div. der SS "Hunyadi" / Ungarische Nr 1). Известна как 1-я Венгерская. С ноября 1944 г. формировалась в Германии. В боевых действиях участия не принимала.

26-я танковая дивизия СС (26.SS-Pz.Div.). Находилась на Западе в августе 1944 г. на формировании. В сентябре 1944 г. расформирована.

26-я гренадерская дивизия СС "Хунгария" (26.Waffen-Gr.Div. der SS "Hungaria / Ungariscje Nr 2). Известна как 2-я Венгерская. Формировалась с января 1945 г. из 9-й гренадерской бригады СС. В боевых действиях участия не принимала.

27-я танковая дивизия СС (27.SS-Pz.Div.). Сформирована в августе 1944 г. из 51-й танковой бригады СС. В сентябре 1944 г. расформирована.

27-я гренадерская дивизия СС "Лангемарк" (27.SS-Freiw.Gr.Div. "Langemarck" / Flamische Nr 1). Известна как 1-я Фламандская. С ноября 1944 г. формировалась из добровольческой штурмовой бригады СС "Лангемарк", с января 1945 г. - на Западе, с марта 1945 г. - на Востоке.

28-я добровольческая гренадерская дивизия СС "Валлония" (28.SS-Freiw.Gr.Div. "Wallonien"). Сформирована в ноябре 1944 г. из 55-й добровольческой штурмовой бригады СС "Валония". В боевых действиях участия не принимала.

29-я пехотная дивизия СС "Рона" (29.Waffen-Gr.Div. der SS "Rona" / Russische Nr 1). Известна как 1-я Русская. С августа 1944 г. формировалась в Италии на базе отдельной штурмовой бригады "Рона" (Русская освободительная народная армия). В октябре 1944 г. расформирована, а личный состав был передан в РОА (Русскую освободительную армию) Генерала Власова.

29-я гренадерская дивизия СС (29.Waffen-Gr.Div. der SS / Italienische Nr 1). Известна как 1-я Итальянская. С февраля 1945 г. формировалась из личного состава штурмовой бригады СС "Италия". В боевых действиях участия не принимала.

30-я гренадерская дивизия СС (30.Waffen-Gr.Div. der SS / Weissruthenische Nr 1 / Russische Nr 2). Известна как 1-я Белорусская (также по некоторым источникам именовалась как 2-я Русская). Находилась на формировании с августа 1944 г. Участия в боевых действиях не принимала. Расформирована в декабре 1944 г.

30-я гренадерская дивизия СС (30.Waffen-Gren. Div. der SS). Находилась на формировании в Германии в феврале 1945 г. В боевых действиях участия не принимала.

31-я добровольческая гренадерская дивизия СС "Богемия и Моравия" (31. SS-Freiw.Gr.Div. "Bohemia und Moravia"). С октября 1944 г. находилась на формировании в Венгрии, с марта 1945 г. - на Востоке.

32-я гренадерская дивизия СС "30 января" (32.SS-Freiw.Gren.Div. "30 Januar"). Сформирована в феврале 1945 г., с марта 1945 г. - на Востоке.

33-я пехотная дивизия СС "Шарлемань" (33.Waffen-Gren.Div. der SS "Charlemagne" / Franzusische Nr 1). Известна как 1-я Французская. Находилась на формировании в Германии с февраля 1945 г. В боевых действиях участия не принимала.

34-я гренадерская дивизия СС "Ландшторм Нидерланд" (34.SS-Gren.Div. "Landstorm Nederland" / Niederlandische Nr 2). Известна как 2-я Нидерладская. До февраля 1945 г. находилась на формировании, с марта 1945 г. - на Западе.

35-я полицейская гренадерская дивизия СС (35.SS-Polizei-Gren. Div.). В феврале 1945 г. находилась на формировании, с марта 1945 г. - на Западе.

36-я гренадерская дивизия СС (36.Waffen-Gren.Div. der SS). В апреле 1945 г. находилась на Востоке.

37-я добровольческая кавалерийская дивизия СС "Лютцов" (37.SS-Freiw.Kav.Div. "Lutzow"). В марте 1945 г. находилась на Востоке.

38-я гренадерская дивизия СС "Нибелунги" (38.SS-Gren.Div. "Nibelungen"). Сформирована в марте 1945 г., действовала на Западе.
   Из общего числа сорока трех дивизий приведенных в перечне, шесть дивизий, главным образом по организационным причинам, были вновь расформированы, не приняв участия в боях. В числе остальных тридцати семи дивизий были:
   - одиннадцать добровольческих дивизий, из которых одна дивизия вообще не приняла участия в боевых действиях и четыре дивизии впервые приняли участие в боях лишь в марте 1945 г.;
   - одиннадцать дивизий, из числа которых семь дивизий вообще не приняли участия в боевых действиях;
   - пятнадцать дивизий принимали участие в боевых действиях, из числа которых три дивизии впервые вступили в бой в марте 1945 г.
   Таким образом, в боях использовались двадцать девять дивизий, из которых семь вступили в бой в последние недели войны. Примерно одна треть  дивизий не соответствовала по численности личного состава, организации и вооружению нормально укомплектованной дивизии. Полной противоположностью этим дивизиям являлись шесть танковых и большинство из семи моторизированных дивизий,  которые были превосходно организованы, оснащены боевой техникой, обеспечены снабжением и содержались постоянно и полностью укомплектованными по штату личным составом.


Обновлен 27 апр 2015. Создан 14 мар 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником