Галина Гордасевич, українська поетеса і письменник

 

Галина Гордасевич, українська поетеса і письменник

13 березня рівно 10 років тому прийняла в своє лоно рідна земля Кремянця відому українську письменницю Галину Гордасевич - вічная шана і вічний спокій



А жінка в світ приходить для любові!»

Украинская поэтесса Галина Гордасевич

Галина Гордасевич
Чорнява жінка в платті помаранчевім
сиділа в сквері, тиха і задумана,
уважно слідкувала, як на небі
стихає заходу рожева гама.
До рук її, неначе дикі птиці,
злітало листя, золоте й багряне.
І жінка птиць приймала на долоні,
підносила до губ і щось шептала,
щось примовляла лагідно і тихо.
— Послухайте, — я зважилась спитати, —
послухайте, а ви часом не осінь?
Питання це не здивувало жінку,
хоча вона відповіла не зразу,
а довгу мить дивилася на мене,
а потім посміхнулась і сказала:
— Ні, я не осінь. Дуже мені прикро,
що мушу вас розчарувати, але
я просто жінка. І мені здається,
нічого краще немає в світі,
як бути жінкою.

Шестидесятница-диссидентка Галина Леонидовна Гордасевич родилась в г. Кременец Тернопольской области 31 марта 1935 года.

Для предвыборных плакатов кандидата в депутаты Верховной Рады Украины она написала вкратце свою биографию:

Мой дед, Александр Гордасевич, священник, арестованный в 1941 году, погиб на Соловках. Мой дед, Павел Хомчук, учитель, интернирован поляками. Потом отсидел три года в Бухенвальде, но выжил. Мой отец, Леонид Гордасевич, священник, преследуемый всеми режимами: польским, «первыми советами», немецким, арестован в 1946 году, провёл на Колыме 23 года. Моя мама, Елена Хомчукивна, в юности писала стихи, которые в 1930 годах публиковались в львовской периодике. Я после окончания семилетки поступила в педучилище в г. Остроге на Ровенщине и сразу попала под надзор МГБ по подозрению в связях с повстанцами. Через полтора года была арестована (за две недели до своего семнадцатилетия) и осуждена на 10 лет «за сочинение националистических стихотворений». После смерти Сталина мне уменьшили срок на две трети. Выйдя на волю, я завербовалась на Донбасс (так как другого выхода не было). Разгружала вагоны с цементом и щебнем, клала асфальт на дорогах, прессовала трубы на труболитейном заводе в Макеевке. В середине 1960 годов я стала членом литературного объединения «Обрій» в Донецке, из которого вышли известные писатели: Василий Стус, Василий Захарченко, Леонид Талалай, Анатолий Гарматюк. В 1988 году, в начале национального возрождения, я включилась в общественную деятельность. Была одним из организаторов на Донетчине Общества украинского языка, Руха, «Мемориала», Демократической партии Украины…

Рассказывают, что когда Ривненский областной суд огласил приговор — 10 лет заключения, Галина поблагодарила, что не 25.

Своё наказание она отбывала под Черниговом, в Одессе, в Куйбышеве. На свободу вышла 24 декабря 1954 года. Дома её никто не ждал — мать с сестрой уехали к тому времени в Сибирь к отцу. В Донецке Галина Гордасевич вышла замуж. Её первый ребёнок умер, а в 1961 году родился сын — Богдан Гордасевич, ныне известный львовский поэт Жорж Дикий. Не сложилась жизнь с «близким по сердцу, но совсем чужим по духу». А бывший муж до конца жизни продолжал любить свою Галю.

В 60-х годах она познакомилась и подружилась с известными украинскими диссидентками Аллой Горской и Надией Светличной. В 1965 году Галина поступила на заочное отделение Литературного института им. М. Горького. Тогда же в Киеве она познакомилась с другими украинскими диссидентами, в частности, с Вячеславом Чорноволом, которому она позже писала письма в лагерь.

За отказ сотрудничать с КГБ снимались с печати книги её стихов, а в Союз писателей Украины её приняли лишь в 1988 году.

Галина Гордасевич с сыном Богданом В 1990-м году Галина Гордасевич переехала с сыном во Львов. С тех пор вышло более 30 её книг, среди которых «Степан Бандера — человек и миф» и «Непокорённые берегини» — об украинских женщинах, политических заключённых.

Её сын Богдан, филолог по образованию, занимается посмертным изданием поэтического наследия матери. Слева вы видите Галину и Богдана Гордасевич (фотография сделана во Львове 8 мая 2000 г.).

Галина Гордасевич умерла 11 марта 2001 года, накануне своего 66-летия. Богдан нашел её парализованной на полу кухни. «Скорая» приехала поздно, в больнице не было должных условий, и спасти Галину не удалось.

Стройная светловолосая женщина с широко распахнутыми глазами — такой она запомнилась многим ещё по Донбассу. По словам сына, мать близких подруг не имела и вообще была очень одиноким человеком — «Если после смерти у меня появится много друзей, не верь им», — предостерегала Галина Богдана.

Согласно поэтическому завещанию Галины Гордасевич, её похоронили на родине в Кременце:

На цвинтарі малому схороніть,
Де хрестики і написи наївні…
Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась».

Не так давно ходила к первому причастию в церковь внешне очень похожая на бабушку внучка Галины Гордасевич Соломия, которая тоже пишет стихи и даже печатается.

А в контексте стихов о любви, которые я выбрала для очерка, вот такая реальная иллюстрация. В Донецке у Галины Гордасевич был друг, которому много лет поэтесса писала письма с адресом «до востребования». 8 марта Богдан успел дважды прочитать умирающей матери неумелые, но искренние стихи, посвящённые любимой женщине.

«Лицо мамы просветлело, — рассказывал Богдан Гордасевич. — С этим человеком мама не раз спорила из-за противоположных идеологических взглядов, но именно это письмо было особенно нежным. Я ещё не успел написать ему о маме…»

Вот такая романтическая история, увы, с печальным финалом.

Галина Гордасевич Когда-то меня поразила одна строчка из стихотворения Галины Гордасевич — «Та ось — люблю. І значить — я живу…», которая чудесным образом перекликалась с балладой Владимира Высоцкого «О любви». Заинтересовавшись этим новым для меня именем, я попала под обаяние поэзии моей соотечественницы, ведь раньше мне и в голову не приходило читать украинские стихи. Слишком унылой была школьная программа, не оставившая в памяти ничего, кроме Тараса Шевченко, и то только потому, что однажды моя подруга буквально заставила меня плакать, прочитав на уроке отрывок из «Катерины» со всем присущим ей актерским мастерством.

В огромном многостраничном сборнике «Право на песню», с которым все читатели могут ознакомиться в Интернете по ссылке, приведённой в конце очерка, есть два раздела — «Женщина» и «Любовь моя последняя», которые я прочитала особенно внимательно, по своей давней привычке видеть, прежде всего, в любой поэтессе просто женщину. Поэтому я оставляю за пределами моего очерка Галину Гордасевич — диссидентку, общественного деятеля, писателя, публициста, и представляю на суд читателей некоторые стихотворения «украинской Вероники Тушновой» — уж очень схожие эмоции вызывает у меня их лирика. Действительно ведь каждое стихотворение украинской и русской поэтесс — своеобразная мини-новелла со своим сюжетом, завязкой и развязкой.

Лирическая героиня у обеих, во всяком случае, та, которую я вижу в своем воображении — уже не совсем юная, тонко чувствующая женщина, страдающая, то безгранично счастливая, то глубоко несчастная, с трудной судьбой и такой же трудной любовью.

И ещё одно. Из отдельных новеллок, как из кубиков, при должной фантазии можно составить повесть, роман, поэму о женщине, чем я и увлеклась, читая стихи Галины Гордасевич. Русскоязычному читателю помогут переводы на русский язык Натальи Костюк, хабаровской поэтессы. С её помощью они могут понять мой замысел первого цикла стихотворений. Но только, к сожалению, замысел. В русских текстах пропадает зачастую и размер стиха, и даже в некоторых случаях смысл. Но… других переводов нет. Возможно, только наличие двух обществ украинского языка и культуры в Хабаровске явилось стимулом хотя бы и для такого, не совсем совершенного перевода.

К сожалению, второй цикл — только для знающих украинский. Увы, переводили Галину Гордасевич недостаточно. Но мне кажется, если читать украинские и русские тексты, стоящие рядом, то чтение украинских стихов без перевода не станет непреодолимым препятствием — язык украинской поэтессы не содержит лексики, свойственной региону, в котором она выросла, а потом прожила оставшиеся годы. Это вполне сложившийся украинский литературный язык.

«Я поля влюблённым постелю — пусть поют во сне и наяву!..»

***
Як я тебе любила!
Сказала — і стало страшно.
Як я тебе любила —
Невже це день учорашній?
Мела завірюха в вікна,
В двері сердито била,
А я ще до того не звикла,
Я ще тебе любила.
Ми пили чай з лимоном
, Цілувались — все було мало,
І тихим, щасливим дзвоном
Слово «люблю» лунало.
Календар показував будень.
Вітер вив, як вовк у діброві.
Нам здавалось: кінця не буде
Ночі, негоді, любові.
На ранок погода стихла.
Земля незаймано-біла.
І я повторяю стиха:
— Як я тебе любила!


***
Пробудилося серце моє
Рано-вранці, ще досвіта.
(Прилети під вікно моє, птахо,
Защебечи мені ласково!)
Розтривожилось серце моє
На порозі нового дня.
(Ой, чого ж то, чого на вітрі
Розшумілись так буйно дерева?)
А прийде злотоока радість —
Відчиню їй двері назустріч.
А прийде задуманий смуток —
Як дитину його приголублю.
(А птаха щебече.
А дерева шумлять.)


Твоє ім'я

Дощ пройде,
пил приб'є,
Повітря до блиску вимиє,
І блискавка в небі напише твоє
Неповторне ім'я.
І дві дуги, наче дві руки,
Веселка з'єднає,
І щезнуть хмари, сірі й руді,
І грім сконає.
Остання блискавка скоро погасне,
Та сонце дощинки засвітить,
Щоб ім'я твоє неповторне і ясне
Сіяло над світом.


***
Звідки — і не знаю достеменно,
Та себе на тому все ловлю:
Завжди знаю, коли йде до мене
Чоловік, якого я люблю!
Він всміхнеться, ясно і щасливо, —
Як вино, той усміх пригублю.
От же є таке на світі диво —
Чоловік, якого я люблю!
Сліпоті жінок дивуюсь дуже, —
І нехай так лишиться, молю! —
Він минає їх — а їм байдуже —
Чоловік, якого я люблю!
Може, і в любов приходить будень,
Може, і грозу перетерплю
Та для мене завжди святом буде
Чоловік, якого я люблю.
Може, час вогонь сердечний втишить.
Що зроблю, що я тоді зроблю,
Що зроблю, коли мене залишить
Чоловік, якого я люблю!


Міська балада

Машина з місця рвонула і — ходу.
А жінка сиділа печальна і тиха
І тремтячими устами шептала:
— Не хочу,
Не хочу від тебе їхати!
І поїхала. Спробуй тепер верни!
Нічого не вернеш назад.
І незабаром забули вони
Поїздку свою на вокзал.
І лише водій, буйна голова,
Дівчаток веселих печаль і втіха,
Все пам'ятає тремкі слова:
— Не хочу від тебе їхати…
Не хочу від тебе їхати…
Не хочу від тебе їхати…


Зрада

А дерева зітхали,
Дерева зітхали
Розгублено і тривожно:
— А що ж тепер буде?
— А що ж тепер буде?
— А хіба так можна?
А зорі сміялись,
Підморгували лукаво:
— Отак тобі й треба!
— Отак тобі й треба!
— Піде ж тепер слава!
А солов'ї ридали,
Солов'ї між цвітом ридали:
— Не думали ж і не гадали…


***
— Ноче моя срібнорука,
Чом гасне твоя краса?
— Сльозами падаю в трави,
А люди кажуть: роса!..
— Ноче моя безмісячна,
Чому ти така сумна?
— Мій місяць мене покинув,
Я залишилась одна.
— Ноче моя темнокоса,
Куди ж він від тебе пішов?
— Кажуть, що в оселі світанку
Рожеву зорю знайшов.
— Що ж тепер будеш робити,
Моя засмучена ноче?
— Тільки одне: чекати,
Може, він повернутись захоче.


Просто пісня

Це була тільки пісня.
Просто пісня і більше нічого.
Продзвеніла її найніжніша,
Найтонша струна.
Тільки зірка зірвалась
З високого неба нічного,
Тільки в темному гаї
Обізвалась далека луна.
Це була тільки пісня.
Пісня смутку, любові і літа.
Пахли скошені трави,
Достигала малина рясна.
Знаєш, я не чекала,
Що буде так дуже боліти.
Це ж була тільки пісня,
І от — закінчилась вона.


Розгублений вірш

Що тепер нам з тобою робити,
Коли холодом тягне з дібров?
Ми з тобою не вміли любити,
Але ж в чому винна любов?
Одягнувши малинові шати,
Ось і вечір прийшов чорнобров.
Ми з тобою не вміли прощати,
Але в чому ж винна любов?
Місяць глянув оком голодним,
Та й знову за хмару зайшов.
Хай ми винні одне перед одним,
Але в чому ж винна любов?


***
За вікном воркочуть голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!
Чом вони стривожені такі?
Що їм, справді, не дає спокою?
Я махну весело рукою —
І злетять, сріблясті і легкі.
Та прийде печаль до мого серця,
І сльоза пекуча до повік,
І самотність, що уже навік,
І тоді — хоч сердься, хоч не сердься.
А попереджали ж голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!


***
На берегах тієї ріки,
Де колихалось латаття,
Розплелися мої вінки
І вицвіло плаття.
На берегах тієї ріки,
Де лебеді хлюпотали,
Порожніх гнізд чорні островки
Тільки і позостали.
На берегах тієї ріки,
Що вербами коси чесала,
На відстані моєї ріки
Пройшла самотня русалка.
На берегах тієї ріки,
Що тече й не минає,
Минають дні, місяці й роки,
Тільки тебе немає.


***
Над озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди —
Над озером холодної води.
Тоді в воді купалися зірки.
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.
Тоді: — Моя-а! — кричав ти,
І луна тобі покірно: — Я-а! — відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірно-лагідна луна.
А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний проникає в серце.
— Твоя-а! — кричу я. А луна німа,
Бо ні тебе ні озера нема.


Прощання з літом

Я так тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Скоро прийде зима біла
І мороз розмалює скло,
А я тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Ти так мене цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Коли снігів покривало
Ляже під ноги мені,
Згадаю, як ти цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Ти мене зчарувало зовсім.
А може, я винна сама,
Бо забула, що прийде осінь,
Бо забула, що прийде зима?
Ти мене зчарувало зовсім,
А може сама я… сама.
Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло.
Вже під ноги снігами лягло.
Не клену тебе, що минуло —
Дякую, що було.


***
Гуси-лебеді, гуси-лебеді
Відлетіли у вирій.
Був мій небозвід голубий-голубий,
А тепер став сірий.
Вже моє вікно візерунками
Дощі вишили,
Бо вже відцвіли, бо вже визріли,
Вже й осипались вишні.
Порахую з усміхом і плачем,
Що ж мені зосталось.
Чую: дихає за моїм плечем
Чи то осінь, чи старість.


***
Звідки така біда,
Мов дихання зими студене?
Кажуть:
— Така молода! —
Та вже не про мене.
Ще листя тримається віт,
Бо ж зовсім іще зелене.
Кажуть:
— Гарна, мов цвіт! —
Та вже не про мне.
Хто скаже, спіткнулося де
Серце моє шалене?
Кажуть:
— Любов її жде! —
Та вже не про мне.


***
Виходили з дому хоробрії,
І було наше сонце на обрії.
Та стали всі дзвони дзвеніти,
Що вже наше сонце в зеніті.
Ішла за життям, як за плугом,
А сонце над західним пругом.
Минуло життя а чи сон це?
Сонце, куди ж бо ти? Сонце!..


***
Дарувала мені весна
фіалкові очі:
— На!
А щедре літо
моє тіло
позолотило.
Потім багата осінь
вплітала срібло
в волосся.
І тільки скупа зима
сказала:
— Дарунків нема!


***
В сімнадцять кохають.
Ах, як кохають!
А в тридцять
За першим коханням зітхають.
А в сорок…
А в сорок вже все розуміють
І тільки тоді любити уміють.
В сімнадцять
В вас принца казкового бачать
І вади найменшої вам не пробачать.
А в тридцять
За все без кінця докоряють,
Всі ваші недоліки перебирають.
А в сорок…
А в сорок уміють простити.
І попрощатись. І відпустити.


***
Прости, що все тебе люблю,
Що все не можу розлюбити.
Мій цвіт морозами побито,
Я гірко так за ним скорблю
І все-таки тебе люблю.
Великий день. Широкий світ.
А я на нього не зважаю.
Мені не ждати урожаю,
Бо облетів мій ніжний цвіт.
І все-таки - широкий світ!
Себе втішаю: — А, пусте!
От поболить і перестане,
За зимами весна настане
І сад мій знову зацвіте.
…А десь уста твої сумні.
Як гірко-солодко мені!


***
Я осягнула вищу мудрість:
радіти прохолоді ранку,
про те не дбаючи, що скоро
його замінить душний день;
і пісню слухати прекрасну,
про те не дбаючи, що скоро
вона скінчиться;
і пити воду прохолодну,
і вже зарані не терзатись,
що не нап'юсь на все життя,
що знов мене пектиме спрага;
і вдячно, ніжно, обережно
в долоні брати кожну радість,
яку життя мені дарує.


***
Дорогоцінносте життя,
Мені дароване Всевишнім!
Цвітуть і дозрівають вишні,
І біди всі стають колишні,
І я — довірливе дитя.
Дорогоцінносте життя!
Як болісно тебе гранило,
З морозів кидало в горнило,
Щоб ти, мов діамант, гарніло —
Якби ж зарані те знаття!
Дорогоцінносте життя!
Ну, як тут можна не радіти,
Що чую, як сміються діти,
Що можу по землі ходити
І від кохання холодіти,
Поки не піду в небуття.
***
Как я тебя любила!
Сказала — и стало страшно!
Как я тебя любила —
Неужто всё в дне вчерашнем?
В окна метель стучала,
В двери сердито била,
А я и не замечала —
Только тебя любила.
Пили мы чай с лимоном,
Целовались — всё было мало,
И тихим счастливым звоном
Слово «люблю» звучало.
Календарь показывал будни,
Ветер волком выл в тёмной роще.
Нам казалось: конца не будет
Непогоде, любви и ночи.
Но наутро погода стихла.
Земля белоснежна стыла.
И я всё твержу-твержу тихо:
— Как я тебя любила!


***
Пробудилось сердце моё
Рано-рано, ещё до рассвета.
(Птичка певчая, под окно
Прилетай с ласковым щебетом!)
Растревожилось сердце моё
На пороге нового дня.
(Отчего, на ветру, отчего
Разбушевались деревья!)
Придёт златоокая радость —
Отворю ей навстречу двери.
Нахлынет нежданная грусть —
Как ребёнка её приласкаю.
(А птица щебечет.
А деревья шумят.)


Твоё имя

Дождь пройдёт,
Пыль прибьёт,
Воздух до блеска вымоет.
Молния в небе напишет твоё
Неповторимое имя.
И две дуги, словно две руки
Радуга соединила,
Исчезли тучки, и гром затих,
Чтоб солнышко засветило.
Последняя молния вскоре погаснет,
И высветит капли светило,
Чтоб имя твоё родное и ясное
Сияло над миром.


***
И откуда — я не понимаю,
Но себя на мысли той ловлю
Что идёт ко мне — а я уж знаю —
Человек, которого люблю.
Улыбнётся ясно и счастливо.
Как вино, я смех тот пригублю.
Есть же на земле такое диво —
Человек, которого люблю.
Женский взгляд порою безразличен.
Пусть так остаётся, я молю,
Чтобы шёл и был для них обычен
Человек, которого люблю.
Может, быт порой любовь и студит
Может, и грозу перетерплю,
Праздником всегда мне вечным будет
Человек, которого люблю.
Время сердца жар унять заставит.
Что мне сделать — я судьбу молю.
Сделать что, когда меня оставит
Человек, которого люблю?


Городская баллада

Машина с места рванула лихо.
Она сидела — печально, тихо
И дрожащими губами шептала:
— Не хочу,
Не хочу уезжать от тебя!
И поехала. Разве теперь вернёшь?
Ничего не вернёшь назад.
И вскоре забыли они
Поездку свою на вокзал.
И только шофёр — сорви голова,
Весёлых красоток печаль и утеха,
Всё помнит прерывистые слова:
— Не хочу уезжать от тебя…
Не хочу уезжать от тебя…
Не хочу уезжать от тебя…


Измена

А деревья затихли,
Деревья затихли
Растерянно и тревожно:
— Что ж будет теперь?
— Что ж будет теперь?
— Да разве ж так можно?
А звёзды смеялись,
Подмигивали лукаво:
— Так тебе и надо!
— Так тебе и надо!
— Пойдёт теперь слава!
А соловьи рыдали,
Соловьи в цветах рыдали:
— Не думали ж и не гадали…


***
— Сребриста ночка, почему
Померкла так твоя краса?
— Слезами падаю в траву,
А говорят: роса!
— Безлунна ноченька моя,
Чего ты так печальна?
— Покинул месяц мой меня,
Осталась я одна.
— Ночка беспросветная,
Куда же он ушёл?
— Сказали: у рассвета
Зореньку нашёл.
— Что ж ты будешь делать,
Печальна моя ночка?
— Лишь одно: я буду ждать,
Может быть, вернётся.


Просто песня

Это была просто песня.
Песня и ничего боле.
Пропела её нежно
Тонкая струна.
Только звезда сорвалась
С ночного высокого неба,
Только в тёмной аллее
Промелькнула луна.
Это была просто песня
Печали, любви и лета.
Духмяно пахло покосом,
И густо малина цвела.
Знаешь, я не ожидала,
Что будет так сильно больно.
Это была просто песня,
И вот — умолкла она.


Растерянный стих

Что же делать теперь нам с тобой,
Если холодом тянет с аллеи?
Мы с тобою любить не умели,
Ну так в чём же повинна любовь?
Вот и вечер пришёл чернобров,
Облачил в тёмный бархат аллеи.
Мы с тобою прощать не умели,
Ну так в чём же повинна любовь?
Месяц глянул голодным оком
И укрылся за тучею вновь.
Пусть виновны мы друг перед другом,
Ну а в чём же повинна любовь?


***
За окном воркуют голуби:
— Потерпи! Не надо! Потерпи!
Чем же так взволнованы они?
Что им, правда, не даёт покоя?
Я махну беспечною рукою —
И взлетят, сребристы и легки.
Но печаль наполнит мою жизнь,
И слеза горючая — в глазах:
Одиночество, теперь уж навсегда,
И тогда — сердись иль не сердись.
А предупреждали ж голуби:
— Потерпи! Не надо! Потерпи!


***
На берегах той реки,
Где под солнцем кувшинка сверкала,
Расплетались мои венки,
И платье моё выцветало.
На берегах той реки,
Где два лебедя хлопотали.
Гнёзд пустых чёрные островки
Только и остались.
На берегах той реки,
Что вербами косы чесала,
На расстоянье моей руки
Сиротливо прошла русалка.
На берегах той реки,
Что течёт в день изо дня,
Сменяются годы, месяцы, дни,
Только нету тебя.


***
Над озером с холодною водой
Стоит туман осенний неподвижно.
Не говори ни громко, ни чуть слышно,
Что больше не придём сюда с тобой,
На озеро с холодною водой.
Тогда звезда купалась в той воде,
И от неё вода позолотела,
И чайка над тем озером летела,
Казалось, чуть — окажется в руке,
Когда звезда купалась в той воде.
Тогда: — Моя-а! — кричал ты.
И тебе покорно эхо: — Я-а! — отвечало.
А я смеялась тихо и не знала,
Что скоро так закончится оно,
Покорное, коротенькое эхо.
А может, озера и нет того?
И нет тебя? Я выдумала это?
Туман холодный проникает в сердце.
— Твоя-а! — кричу, но нет ответа,
Нет озера, тебя нет — никого.


Прощание с летом

Я так тебя, Лето, любила,
И ты у меня было.
Скоро зима придёт белая,
И мороз разрисует окно.
А я тебя, Лето, любила,
И ты у меня было.
Ты так меня целовало —
До сих пор губы в огне.
Когда снегов покрывало
Ляжет под ноги мне,
Вспомню, как ты целовало,
До сих пор губы в огне.
Ты меня околдовало.
А может, я виновата сама,
Забыла, что будет осень,
Забыла, что будет зима?
Ты меня околдовало.
А может сама я… сама.
Что ж делать, коль ты прошло,
Но ты у меня было!
Уже морозом в лицо дохнуло,
Уже под ноги снегом легло.
Не ругая тебя, что прошло,
Благодарна за то, что было.


***
Гуси-лебеди, гуси-лебеди
В тёплые края улетели.
Был мой небосвод голубой-голубой,
А теперь стал серый.
Уж окно моё узорами
Дожди вышили,
Потому что отцвели, потому что вызрели
Уже и осыпались вишни.
Посчитаю со смехом и плачем,
Что ж мне ещё осталось.
Чувствую: дышит за плечами
То ли осень, то ли старость.


***
Откуда беда такая,
Будто остыла земля?
Скажут:
— Ах, молодая!
Да уж не про меня.
Листья ещё красят свет,
Ветви дерев зеленя.
Скажут:
— Как маков цвет!
Да уж не про меня.
Сердце шальное моё
Где-то споткнулось, звеня.
Скажут:
— Любовь её ждёт!
Да уж не про меня.


***
Смело из дому выходили,
И солнце — на горизонте было.
Да стали все колокола звонить,
Что солнце наше уже в зените.
Шла за жизнью я, как за плугом,
А солнце — закатывается за прудом.
Минула жизнь или это сон?
Солнце, куда же ты? Солнце!..


***
Подарила краса-весна
Мне фиалковые глаза.
— На!
Тело моё щедрое лето
Золотым украсило
цветом.
Осень, богатая на добро,
Вплела в мои волосы
серебро.
Только скупая зима в ответ
Сказала:
— Подарков нет.


***
В семнадцать любят.
Ах, как любят!
А в тридцать —
Память о том голубят.
А в сорок…
А в сорок уже взрослеют,
И только тогда любить умеют.
В семнадцать
В вас видят прекрасного принца,
И меньшего вам уже не простится!
А в тридцать
за всё без конца укоряют,
все недостатки перебирают.
А в сорок…
А в сорок умеют простить.
И попрощаться. И отпустить.


***
Прости, что всё-таки люблю,
Что разлюбить всё не могу!
Мой цвет морозами побило —
Я горько по нему скорблю
И всё-таки тебя люблю.
Великий день. Просторный свет.
А я того не замечаю.
Не ждать уже мне урожая,
Ведь облетел мой нежный цвет.
И всё-таки — просторный свет!
Себе внушаю: — А, пройдёт!
Вот поболит и перестанет.
За зимами весна настанет
И сад мой снова зацветёт.
А где-то губы твои есть.
Как горько мне — как сладко мне!


***
Я постигла великую мудрость:
Восхищаться прохладой утра,
Не заботясь о том, что на смену
Ей придёт скоро душный день;
И прекрасную слушать песню,
Не боясь,
что конец ей будет;
Напиваться водой прохладной,
И терзаться не надо заранее,
Что навек не напиться — однажды
Вновь меня будет мучить жажда;
Нежно, бережно, благодарно
Брать в ладони каждую радость,
Что так щедро дарит мне жизнь.


***
Драгоценнейшая жизнь,
Мне дарованная Всевышним!
Цветут и вызревают вишни,
И беды — фрагменты небытия,
И я — доверчивое дитя.
Драгоценнейшая жизнь!
Как же больно тебя гранило,
Из мороза в огонь носило,
Чтоб играла ты, как алмаз
Если б раньше об этом знать!
Драгоценнейшая жизнь!
Как не радоваться тому на свете,
Что слышу, как смеются дети,
Что могу по земле ходить,
От любви к милому холодеть,
Пока не исчезну навеки.

(Перевод с украинского стихотворений «Звідки — і не знаю достеменно» и «Міська балада» выполнен мною — Палома).

«Я дышу, и значит — я люблю! Я люблю, и значит — я живу!»

Сміялась жінка

Сміялась жінка голосно й заливисто.
Сміялась жінка дзвінко і щасливо.
Відкинула назад русяву голову,
Примружила блискучі сірі очі
І аж за груди узялась рукою.
І був цей сміх, немов велике свято.
І був цей сміх, немов весняна злива.
Сміялась жінка, навіть трішки винувато,
Що ось, мовляв, така вона щаслива.


***
Твоє ім'я так легко, мов зітхання,
Зірвалося не з губ моїх, а з серця.
Невже таки… невже таке кохання
Прийшло не в квітні, а чекало серпня?
Вигадую?.. Вигадую… Можливо…
Прикрашую тебе? Либонь, прикрашую.
Та тільки чуєш: грім, і шум, і злива,
І райдуга над доленькою нашою.
І що тепер літа і сивина —
Вона від твого усміху розтане!
Це все-таки… це все-таки вона —
Ота любов, що перша і остання.


Записка

Приїдь до мене!
Я спечу
Цукрове печиво, крихке і золотисте.
Я відчиню тобі і помовчу.
А потім спохвачусь. Запропоную сісти.
Спитаю: — Як живеш?
І знову помовчу.
А потім так буденно і звичайно
Скажу: — Ось зараз чаю скип'ячу!
І побіжу на кухню ставить чайник.
Я найдорожчу чашку розіб'ю,
Бо серце раптом стисне, як в лещатах.
Уламки підберу. Води поп'ю.
І знову повірю: це таки на щастя!


***
Розплющу широко очі,
Бо ж я таки зовсім не сплю.
… Було, що якоїсь ночі
Ти говорив: — Люблю!
І раптом, зовсім не до речі,
Сумнівів зимна змія.
… А ти обіймав за плечі
І говорив: — Моя!
Сивий туман мій обрій закрив.
Міцно затисну повіки.
А ти ж говорив, ти говорив,
Ти говорив: — Навіки!


***
І пес твій на мене не гавкав,
І жінка твоя не дивилась,
І тільки вишня край хвіртки
На мить листком притулилась,
Коли я біля неї стояла,
Така чужа-чужаниця.
А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.
Хоч небо іще ласкаве
І сонце в ньому розлито,
Та вже не весна на світі,
А тихе бабине літо,
Уже імлисті світанки,
І все холодніші ночі,
І в пса, що на мене дивився,
Чомусь посмутніли очі.
За вітром пливе павутина,
Хоч здавалось, вітру немає.
От і життя минуло!
Тільки любов не минає.


***
Прощай, любове моя, прощай,
Ти вже на тому березі.
Ще сяють мені твої очі,
Та вже тінь лягла на чоло,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання!
Я простягаю руки,
Та між нами рвучка течія,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.
І догорає міст,
Що я сама підпалила,
І скапують в темну воду
Малинові краплі жару,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.
Галина Гордасевич
***
Я до тебе прихожу, любове моя єдина,
Ластівкою моя перша, пісня моя лебедина!
Обсипає мене морозом
з твоїх сонцесяйних долонь.
Я до тебе прихожу. як метелик летить на вогонь.
Пересохли мої уста і потріскує сухо волосся.
Це ти, моя радосте, ти, це мені не здалося!
Десять тисяч змарнованих днів на моєму сумлінні,
Десять тисяч безсонних ночей
У зневірі, тривозі, болінні!
Я крізь бурі пройшла —
тільки шрами на серці спеклися.
Я крізь вихрі пройшла —
сиві пасма в волосся вплелися.
Крізь неправду пройшла —
обкипіла душа моя жовчю.
Крізь неславу пройшла,
проклинаючи долю жіночу.
О любове моя, з щирим усміхом,
з поглядом синім,
О любове моя, охопи мене полум'ям сильним!
Не загину в вогні — вийду юною, дужою, щирою.
Так, як в сонце, і в небо. і в хліб —
так у тебе я вірую.
Стало коло моє зірке — просто в серце
неправду я вцілю.
Тільки страшно мені. О любове моя, не спіши!
Підожди іще хвилю!


***
Клич не клич — ніхто не озветься.
Тож на порозі марно не стій.
Чи тобі без мене щасливо живеться,
Несуджений мій?
Не журавль ти та й не синиця,
Скорше ти — стриж сизо-стрімкий.
Чи без мене тобі спокійно спиться,
Нелюблений мій?
Чого ж у сни мої прилітаєш?
Чого витискаєш сльозу з-під вій?
Чи ти ще хоч трохи мене пам'ятаєш,
Незабутній мій?


***
І будеш ти ходити без пари
По землі, що пересохла без дощу,
І тоді я свої білі хмари
До тебе спогадами відпущу.
Попливуть вони повільною юрбою,
Аж то вже не ти, а другий.
І зчорніють вони над тобою
Від моєї туги.
Ах, якою була я щасливою
За твоїм надійним плечем!
Упадуть мої хмари зливою,
Захлинуться моїм плачем.
І здійметься райдуга німбом,
І буде птах під нею кружити.
От і поплакала.
І легше ніби.
Треба жити.


***
Так на душі святково і прозористо.
Прийди, прийди, мій дім не обмини!
І буде та любов, як щире золото,
Яке дарує сонце восени.
І буде ця любов такою чистою,
Немов вода, що з-під каміння б'є.
Віднині зачарованими числами
Позначено усе життя моє.
Що буде в нім: стрічання чи розлучення?
Висока радість чи глибокий біль?
Чеканнями та сумнівами змучена,
За все, за все я дякую тобі.
За літнє небо, зорями вмережане,
За вишні, що попадали в траву.
Якою ж я була необережною!
Та ось — люблю. І значить — я живу.

Стихотворения Галины Гордасевич на украинском языке можно прочитать тут.

Переводы на русский язык Натальи Костюк см. здесь.



Обновлен 23 апр 2014. Создан 13 мар 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником