Володимир Івасюк навічно з нами!

 

Володимир Івасюк навічно з нами!

Йому б виповнилось сьогодні 62, але його нема в живих уже 32 роки...



Життєвий шлях

Стежки дитинства

 

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти…

 

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку.

Будинок у КіцманіВчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.

Перша скрипка ВолодіПопри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.

Червона рута — квітка надії

 

 

Володя, шкільні рокиЧерез рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.

У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй». Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень.

Володя1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше . Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.

Володимир Івасюк18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.

Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.

Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов’ї.

Пам’ятник на могиліСпереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.

І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.

Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «А слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».

 

 

4 березня 2011 р.   м. Львів

 

НАЗАВЖДИ ПОМІЖ НАС

 

Життя і смерть Володимира Івасюка - коли ми дізнаємось правду?

 

Родом з дитинства

 

До п’ятнадцяти років Володя з батьками та сестрою Галею (молодша сестра, Оксана, народилася вже у Чернівцях) жили у Кіцмані, що на Буковині, - прекрасному, багатому на ліси та ставки краї. Діти завжди були разом - любили збирати гриби, рибалити, ходити за ягодами, вчилися плавати... А яких тільки квітів не приносили мамі в подарунок! То були й тарільчики, і брандушки, і пшеничка, і гладунчики, і мокаселики... Улюблені свята - Новий рік, Різдво, Великдень - традиційно святкувалися всією сім’єю.

П’ятирічним маленький Володя потрапляє до підготовчого класу філії Чернівецької музичної школи № 1 у Кіцмані, де робить перші кроки у світ музики, вчиться грати на скрипці. Після шостого класу вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені Миколи Лисенка. Проте «підводить» здоров’я, і він, відмінник після першого семестру, повертається додому. Тут у 1965 р. Володя створює ансамбль «Буковинка» й пише для нього пісні. Невдовзі до юного композитора приходить і перше визнання.

У домі Івасюків завжди панував культ книги. Свою бібліотеку діти перетворили мало не в публічну. Батько, відомий український письменник Михайло Івасюк, змалечку прищеплював дітям любов до українського слова, до літератури, до історії рідного краю. Мати, Софія Іванівна, чорноока козачка наддніпрянських степів, відмінник народної освіти, муза і дружина письменника, уособлювала собою мудрість, терпіння, оптимізм. Зустрівши Михайла Івасюка, колишнього репресованого буковинця (22-річним з романо-германської філології потрапив у табори ГУЛАГу на Печорі), вона навік пов’язала з ним свою долю.

Девізом життя старшого Івасюка було: працювати і працювати у поті чола, як бджілка. Це передалося й Володі. Він сказав друзям «Я буду працювати цілодобово, як електростанція чи водогін, і не скоро знадобиться мені капітальний ремонт...». У школі хлопець був одним із небагатьох претендентів на золоту медаль. Однак зрадлива доля розпорядилася по-своєму. Якось прогулюючись парком, Володя разом із друзями жартома закидає картуз на гіпсовий бюст Леніна. Знімаючи його звідти, хлопці ненароком зрушують «вождя» з постамента. Потім - міліція, «15 діб», «справа Володимира Івасюка» і ... постає питання про виключення зі школи, з комсомолу. Однак, хвалити Бога, школу він-таки закінчив, блискуче складає вступні іспити до медичного інституту. А 1 вересня В.Івасюка ... виключають з вузу...

 

Його університети

 

Після принизливого «виключення» з медінституту Володя цілий рік працює слюсарем на заводі «Легмаш». А на зароблені гроші, за порадою батька, купує кінокамеру, яка згодом стає свідком багатьох знаменних родинних подій. Сестра Галина часто передивляється родинний архів, у якому багато фотографій, слайдів, фільмів, які були зняті Володею.

Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей колектив починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності. Хористи виконують і Володині пісні. На оголошений до чергової річниці конкурс, зважившись, Івасюк під псевдонімом «Весняний» надсилає пісню «Відлітали журавлі». Вона отримує першу премію...

Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя знову вступає до медичного інституту. Цього разу успішно. В медінституті його запрошують в оркестр народних інструментів, у камерний оркестр. Саме тут, через три роки, розпочинається славний шлях «Червоної рути» - пісні, що згодом полонила стільки душ і сердець. Вперше її виконав сам Володя разом з учителькою музичної школи № 1 Лялею Кузнєцовою. Це сталося 13 вересня 1970 р. на Театральному майдані Чернівців...

Уже наступного року за участю Софії Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Раїси Кольци, ансамблів «Смерічка» і «Росинка» в Карпатах було знято музичний фільм «Червона рута». Зазвучала, полинула над гірськими річками та полонинами музика, народжена синами українського краю. Разом із піснями Івасюка у фільмі звучали пісні Дутківського та Скорика. Невдовзі ж Україна почула нову пісню молодого митця - «Водограй». З нею у 1974 р. Софія Ротару стане переможницею фестивалю естрадної пісні «Сопот-74».

Невдовзі Володимир стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Галина теж переводиться до Львова, на п’ятий курс медичного інституту. Сумнівів чи вагань не було: братові потрібна надійна творча і побутова підтримка. До речі, з думкою сестри Володимир завжди рахувався, адже у родині Івасюків усі діти отримали хорошу музичну освіту... «Інтуїтивно брат відчував, що лицемірити я не стану, - згадує Галина. - Хоча деколи я була дуже категоричною...»

Мати часто писала дітям до Львова. У своїх листах вона теж ділилася своїми думками щодо синових пісень, давала поради, яким чином, як на неї, їх краще подати, виконати... Чи гордилася Софія Іванівна сином? У глибині душі відчувала його небуденність, особливу несхожість з іншими. Вперше ж до сліз була розчулена, коли над Чернівцями лунали синові пісні: їх транслювало українське телебачення. А мати тільки просила в Бога захистити і підтримати її дитину, дати розправити крила і не впасти.

Богемний Львів повністю занурив Володю у творчу роботу. У 1975 р. він пише музику до спектаклю за романом Олеся Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли доходить до висунення його кандидатури на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось... викреслив Володине прізвище. А потім згоріли декорації до вистави...

Не зупиняючись на півдорозі, молодий композитор розпочинає роботу над фільмом «Пісня буде поміж нас», який мав повністю складатися з його пісень. Згодом у видавництві «Музична Україна» виходить його пісенна збірка, а сам він активно працює над підготовкою платівки-гіганта. У цей час Володимир багато подорожує. Фольклорні експедиції та спілкування з людьми дають йому нові імпульси до творчості. Життя продовжується, обіцяючи нові перспективи, ставлячи нові орієнтири, даруючи нові надії...

Кульмінація настає надзвичайно раптово. 24 квітня 1979р. за якимось дзвінком-викликом в обідню пору Володимир одягається, йде з консерваторії і ...більше не повертається...

 

Смерть поета

 

Чернівцями вже повзли чутки про зникнення Володі, а батько тримався надзвичайно спокійно. Принаймні зовні ніхто не міг помітити бодай хвилинної душевної слабкості. Згодом він їде до Львова, а через декілька днів телефонує додому і говорить лише два речення: «Володя загинув. Похорон 19-го». Ніхто тоді жодним чином не висловив публічного співчуття письменникові з приводу смерті сина, окрім єдиної «Літературної України».

Його шукали 24 дні. Солдат випадково наткнувся на напіввисячий-напівстоячий труп людини. А міліція тим часом пошуки припинила... 7 днів тому. Чим пояснити подібне? Можливо, вже тоді комусь було відомо, де є тіло Івасюка?

Недовго вагаючись, слідчі органи (мабуть не без тиску прокуратури) швидко висувають версію, яка 4 червня з’являється в пресі, на радію й телебаченні: причиною смерті Володимира стало самогубство. А чутки про інші обставини смерті - то цілковита вигадка... Рештою версій, які б могли мати продовження, ніхто не займався. На них просто не звернули уваги... А варто було б. Адже у свідченнях медекспертів неозброєним оком проглядаються «білі нитки».

По колючому терню гадючих язиків пройшла сім’я Володимира Івасюка крізь пекло чужого глуму та чужої байдужості. Але жодною сльозою, жодним словом не віддали на поталу чесне синове ім’я. Тодішній перший секретар Львівського обкому КПУ Добрик цинічно вигнав матір Володі - Софію Іванівну, - коли та прийшла просити дозволу на надмогильний пам’ятник синові. Рідного батька допустили в морг упізнати тіло лише за кілька годин до похорону. І ніхто довгий час не міг зрозуміти, чому Михайло Григорович, неначе якийсь рефрен, повторював і на цвинтарі, і вдома, і на поминках одну-єдину фразу: «Ой, пальчики мої, пальчики...» Тільки через багато років відкрилася жахлива її суть: Володині пальці були геть потовчені...

Як згадує колишня студентка і учениця Михайла Івасюка, Марія Матіос, такого похорону Львів не бачив із часів Франка. Люди стояли на дахах будинків, тролейбусах, сиділи на деревах, навіть на надмогильних пам’ятниках Личаківки. З Чернівців була жменька: уже покійний Назарій Яремчук, університетський викладач Микола Богайчук, режисер телебачення Василь Стріхович, письменник Анатолій Крим і три студентки Чернівецького університету. З гастролей із Горького телефонувала Софія Ротару. Мареничі, надто пізно дізнавшись про похорон, прийшли вклонитись загиблому на цвинтар уночі...

«Червона рута» потрясала кладовище і здиблювала волосся на голові. А ще була безстрашна промова нині покійного, а тоді - голови Львівської обласної Спілки письменників Ростислава Братуня, який заперечив офіційним промовцям: «Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні! І не автора музики лише до спектаклю «Прапороносці». Ми ховаємо композитора, гордість України, автора «Червоної рути», яку співає увесь світ!» За кілька днів Р.Братунь уже не був головою Спілки письменників... А студентка консерваторії, що несла Володин портрет і була зодягнена в український стрій, згодом уже не була студенткою... Але у Чернівцях, на вулиці Маяковського (тепер – вул. К.Левицького),  щодня під дверима квартири з’являлися білі квіти, і ніхто не міг простежити, чия то добра рука їх приносила.

...Читаю щоденник Михайла Івасюка: «Сьогодні сповнилося рівно чотири місяці, як ми поховали нашого любого Володька. П’ять місяців сліз (з 24 квітня), невиспаних ночей, болючих думок. Не було жодної хвилини без думки, згадки про нього. Вже п’ять місяців стримую свій крик, свій розпач, щоб не діяти на домашніх. Мати ледве ходить, ночами не спить, ходить по кімнаті, як примара. Намагаюся говорити з нею про сторонні речі, які б не викликали ні спогадів, ні асоціацій, пов’язаних з нашим єдиним Сином. Доля наша страшна, зла, жорстока... (...) Важко мені буде, але якщо я не вмер від розриву серця 19, 20, 21 і 22 травня, то, може, й тепер не вмру. Зрештою, життя втратило свою доцільність, своє значення. Я ж бачив свого Сина мертвим... (...) Живу сподіванням, що я зможу бути потрібний своєму Синові, його чистому, прекрасному імені. Мушу написати книгу про нього».

Михайло Івасюк був сильною людиною, він здійснив задумане.

«- Навіщо ти пишеш свої композиції, що вони тобі дають?

Від цього несподіваного й прямолінійного запитання Володя ніяковіє, але в ту ж мить здобуває спокій і відповідає:

- Кожен твір, тату, породжує в мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя, без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним робити на світі добро».

У цьому невеликому фрагменті з книги Михайла Григоровича весь Володимир - відвертий, правдивий і пристрасний Митець, який пішов у Вічність стежкою безсмертя.

«У житті він мав щастя від творчості і від того, що зла нікому не чинив, нікому не заздрив і невтомно працював для своєї доби й рідного народу, що дав йому сили бути виразником почуттів і дум свого покоління», - пише батько у повісті «Монолог перед обличчям сина». А я молю Бога про єдине: нехай історія по-справедливості розсудить усіх і все, розмежувавши винних від невинних.

Олена Синюта, «Українське слово»

 

 

«Все, старички, я пішов до праці...»

 

Володя Івасюк ніколи не цурався веселої компанії, але саме з цими словами нерідко йшов з забави

4 березня 2004 р.  йому б виповнилось  усього 55 років

 

Уже чверть століття видатного композитора Володимира Івасюка немає на землі, а його пісні не втрачають квітучої свіжості, чистоти та воістину всенародної популярності й любові. Кожне нове покоління відкриває в них щось своє, близьке і зрозуміле. Сьогодні ми розповімо про деякі маловідомі широкому загалові факти, які, далебі, допоможуть ще виразніше побачити і зрозуміти, яким був і назавжди залишився у пам’яті нашого народу цей лицар національної культури.

 Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в Кіцмані на Буковині, виховувався у високоінтелігентній родині. Батько - Михайло Григорович Івасюк, учений, письменник, згодом доцент української літератури Чернівецького університету, вільно володів шістьма іноземними мовами, зокрема французькою, німецькою, латинською, румунською. Мама Софія Іванівна - з Таврії, все життя працювала шкільним педагогом.

 Батьки справили величезний вплив на виховання сина, на формування в нього естетичних смаків. Коли Володі виповнилося чотири роки, вони подарували йому мандоліну, а він випросив ще й скрипку. Та займатися музикою у Кіцмані не було можливості, аж поки Михайло Григорович, батько майбутнього композитора, не зібрав 110 підписів батьків кіцманських дітей під проханням відкрити в містечку дитячу музичну школу-семирічку. Одним із перших її учнів став п’ятирічний Володя Івасюк. А власний рояль з’явився в Івасюків 1960 року, коли вийшов один із романів Михайла Григоровича «Червоні троянди».

 1956 року про юного музиканта вперше написала обласна газета. Тоді ж, почувши гру Володі, подружжя із сусіднього села подарувало йому німецьку скрипку, яку залишив місцевий священик, коли емігрував за кордон. Такий подарунок настільки надихнув Володю, що батьки навіть стали забороняти синові присвячувати музиці більшість свого часу.

 1964 року 15-річний Володя Івасюк разом із ровесниками створив вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка». Серед інших колективів виконував і перші пісні свого керівника. Зокрема, «Колискову для Оксаночки», присвячену наймолодшій сестрі Оксані (нині - вона доцент української літератури Чернівецького університету імені Ю.Федьковича).

Після закінчення середньої школи Володимир Івасюк вступив до Чернівецького медінституту і... був відрахований першого ж дня навчання. Причину сформулювали приблизно так: морально неблагонадійний. Незадовго до того дня гурт юнаків, серед яких був і Володя, відпочивав у Кіцманському парку. Хтось розважався надто розв’язано і... ненароком перекинув паркове гіпсове погруддя Леніна. КДБ швидко «вирахував» винних, всіх і «загребли», разом з іншими отримав адміністративне покарання й Володимир Івасюк.

 Після цього рік працював слюсарем на чернівецькому заводі «Легмаш», виконуючи ще й функції художника (композитор добре малював). Там же диригував самодіяльним хором, виступав в аматорському вокально-інструментальному ансамблі «Карпати» (з ним співала тоді й Софія Ротару). Після року «виправних робіт» таки став студентом медінституту, 1972 року перевівся у Львівський медичний інститут і став львів’янином.

 Роботу на заводі й навчання в інституті поєднував із заочними студіями у Чернівецькому музичному училищі. В медінституті організував студентський камерний оркестр, репетиції якого нерідко проводив вдома, у чернівецькій двокімнатній квартирі Івасюків, де мешкали шестеро людей. Батьки Володі тільки раділи, тісняви ніхто не помічав...

 Переїхавши до Львова і закінчивши медінститут, вступив на композиторський факультет Львівської консерваторії імені М.Лисенка, де навчався спершу в класі А.Кос-Анатольського, потім - у професора Лешека Мазепи, якого особливо любив і поважав. Перші, з ким потоваришував після переїзду до Львова, - диктор обласного радіо Орест Богоніс та Марта Кінасевич з його музичної редакції, з якими Володю познайомив фотохудожник Любомир Криса, нині чоловік сестри композитора Галини Михайлівни Івасюк. Невдовзі до кола приятелів долучилися Дмитро Герасимчук, Роман Кудлик, Богдан Стельмах, Богдан Ступка, Володимир Яворівський... Особливо цінував композитор дружбу з Ростиславом Братунем, якого вважав старшим товаришем і наставником, з яким написав цілу низку прекрасних пісень.

 За музичним фахом Володимир Івасюк був скрипалем, добре грав на цьому інструменті, як і на фортепіано, віолончелі (на ній грала також його сестра Галина).

 Він був такою, як і всі, молодою життєрадісною людиною. Не цурався доброї компанії друзів, був її душею. Але всі знали, що чи не в сам розпал веселощів Володя вибачиться і скаже: «Все, старички, я пішов до праці, сьогодні ще дуже багато треба зробити». І працював до самозречення, нерідко всю ніч.

 Був дуже вимогливим до нот, до партитур. Писав їх надзвичайно чітко, акуратно, завжди при собі мав кілька ручок, гарно заструганих олівців, гумки. Партитури творів Івасюка не могли відрізнити від надрукованих. Оркестровки робив сам. Як майстра оркестровок його шанували визнані майстри.

 Володимир був добрим спортсменом. Особливо захоплювався підводним плаванням. Ще одне палке хобі - кіно і фотографія. Мав кінокамеру, фотоапарати, багато знімав. Чимало його плівок збереглося. Зокрема, ті, які композитор зробив у Польщі, коли їздив на Сопотський міжнародний фестиваль і двічі ставав його лауреатом - з піснями «Водограй» і « У долі своя весна». На них - у Сопоті, у Кракові - сам Володя, його сестра Галина, Мирослав Скорик, Софія Ротару, які їздили тоді на фестиваль разом, - молоді, щасливі...

 Коли проявляв плівки і друкував фотографії, кухня в його квартирі перетворювалася на лабораторію. Не в останню чергу через це близько заприятелював з львівськими фотомитцями Любомиром Крисою та Володимиром Дубасом з обласної молодіжної газети. Часто приїжджав до нього в редакцію, разом чаклували над проявниками і закріпниками, нерідко Дубас давав Івасюкові пінцет і казав: «Роби сам, у тебе чудово виходить».

  Володимир Івасюк ніколи не мав власної автомашини і не був одружений. Також за все життя не мав жодної золотої прикраси, зате купував і щедро дарував їх з якоїсь нагоди і без неї мамі - Софії Іванівні, сестрам Галині й Оксані.

  Його перу належать більш ніж 100 оригінальних пісень, майже стільки ж обробок народних мелодій, музика до двох театральних вистав, дві кантати на вірші М. Рильського, П. Тичини, Р. Братуня, квартет і варіації для камерного оркестру, поліфонічна сюїта, варіації для фортепіано, вісім п’єс для скрипки і фортепіано, для фортепіано, для віолончелі і фортепіано. Майже всі ці твори композитор написав в останні роки життя, коли, за твердженням комуністичної пропаганди, був творчо «виснажений» і навіть перебував на обліку в психдиспансері. На такому обліку Володимир Івасюк ніколи не перебував. Навпаки, творчість його в останній період життя була особливо плідною.

Максим Міщенко, «Високий замок»,

4 березня 2004 р. №44 (2723)

 

 

 «Краще я зберу джерела, зроблю з них цимбали...»

 

На цьогорічну весну припадають дві річниці Володимира Івасюка. Одна, березнева - 55 років із дня народження, друга, наприкінці квітня - на початку травня (точної дати й досі не зможе назвати ніхто) - 25 років із часу трагічної смерті музиканта.

Його пам’ятають, про нього згадують, а пісні й досі співають не лише друзі та колеги 70-х років, але й нове покоління музикантів. Він для кожного був і залишається братом, другом, учнем, учителем, композитором, історичною постаттю та, звичайно ж, автором Червоної рути , Водограю», «Балади про мальви».

Ми сидимо в помешканні Володимира Івасюка на вулиці, названій тепер його іменем, розмовляємо із сестрою Галиною, згадуємо, переглядаємо фото з багатого родинного архіву... Родина Івасюка, його друзі, однодумці досі уважно стежать за шляхом знаменитих пісень, пишаючись, що багато з них стали майже народними, слухають нові виконання й обробки. Звичайно, творчість Івасюка й нині потребує досліджень, фахової оцінки, узагальнень. Важливо не вдатися до найпоширеніших крайнощів: не забути й не міфологізувати постаті автора епохи в українській пісні. Вона ще багато десятиліть обов’язково знаходитиме й свого виконавця, і свого дослідника. Адже це пісня, яка стала історією. І саме короткій історії її автора в спогадах і роздумах присвячено нині цю сторінку.

 

Композитор

 

Він любив своїх виконавців, а своїх співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставилися до нього з особливою повагою. Мав талант цементувати навколо себе однодумців, хоча ми й були майже однолітками.

Володя своїми піснями наповнював нас - і ми ставали сильнішими, благороднішими. Творив на високому духовному щаблі. Мав чим пишатися - на нього у двадцять років «звалився» тягар слави та популярності. В такому віці не кожна молода людина змогла б витримати славу та не потрапити під укіс солодких хвиль і вітрів, але він завжди ставив себе якось на другий план. Для Володимира головною була творчість, праця. Він поспішав творити, викрешував іскри свого таланту й запалював людські серця. На мій погляд, Івасюк дав урок сучасникам, ровесника, як потрібно оберігати своє та не потрапляти під хвилинне затуманення чужим. Шукати тут, біля свого першоджерела. І бути достойним того джерела.

Любив слово, пісню, музику свого народу. Творив власну пісню для молодих, хоча любили її люди різного віку. Такий молодий, але вже такий мудрий - Івасюк був гуманістом. Він не руйнував душ молодих людей - а облагороджував їх. Володя завжди стояв вище від моди, був у часі, чув його, промовляв від імені свого часу. Це було дієвим. Його пісні розлетілися всім світом.

Найобразливіше те, що ми наповнювалися його піснями, співали їх, але за життя сказали йому замало добрих слів. А якби кожен із нас віддав йому хоч по слову, переконаний, що сил у нього було би більше. І він, знову ж таки, повернув би їх нам.

Яким би не був швидкоплинним час, як би він не забирав нас у свої хвилі, ми постійно звертатимемося до творчості Володимира Івасюка.

Василь Зінкевич, співак

 

 

Колега

 

З Івасюком вступав у Львівську консерваторію в один рік, тільки Володя тоді потрапив на підготовчий, а я - на перший курс. Ми вже знали тоді, що Володя, який складає разом із нами вступні іспити, - відомий композитор-пісняр, проте наше дружнє спілкування почалося лише через декілька років.

Під час навчання в консерваторії мешкав у одній кімнаті з композитором Олександром Левковичем (зараз він живе та працює в Канаді), одногрупником і близьким другом Володі. Оскільки Івасюк мав помешкання неподалік студентського гуртожитку, ми часто поверталися із занять додому разом. То був час, коли й також серйозно захопився естрадною музикою, тому спілкування з таким досвідченим у той період композитором-піснярем, як Володимир Івасюк, стало цікавим.

Після закінчення консерваторії мене скерували на роботу в Рівненський інститут культури: приїжджаючи до Львова, майже завжди телефонував Володі та здебільшого заходив у гості, в помешкання на тогочасній вулиці Маяковського.

Можливо, саме під його впливом зацікавився естрадною піснею: Володя вмів захопити своїми ідеями, баченням естрадної пісні. У свою чергу, часто ділився зі мною плинами створення «серйозних» композицій.

Володимир був надзвичайно цікавив співрозмовником, я годинами сидів із ним «на каві», розмовляв не лише про музику, але й на мистецькі, літературні теми. Він був навдивовижу начитаним, цікавився практично всім спектром і сучасного письменства, і класики. Такий широкий мистецький кругозір збагачував і його композиторську творчість.

Фактично за декілька днів до 24 квітня 1979 року, я добре пам’ятаю, ми зустрілися в холі консерваторії. Володя попросив мене аранжувати для естрадного оркестру його нову пісню. На жаль, самого рукопису не залишив, лише написав бажаний склад оркестру. Цей аркушик зберігаю досі. Ми домовилися зустрітися, коли він повернеться із Хмельницького, щоб завершити роботу над піснею, але, на жаль, доля розпорядилася інакше...

Мені здається, що коли б Володимир Івасюк дожив до наших днів, то став би автором не лише пісень, але й масштабних симфонічних полотен. Була в його задумах і опера. Але навряд чи він міг би працювати в сучасному поп-середовищі... Порівняно з його уявленнями, воно багато в чому деградувало - і з точки зору композиції, і виконання. Зверніть увагу: лише поодинокі співаки нині здатні виконувати Івасюкові пісні. Вони є достатньо складними і в інтонаційному, і в змістовому плані, вимагають належної фахової підготовки. Думаю, Володимир не сприйняв би цього сучасного «безповітряного простору».

Віктор Камінський, композитор

 

Брат

 

Змалечку ми були не лише братом і сестрою, але й щирими друзями, які йшли пліч-о-пліч майже три десятиліття. Думаю, сформувала Володю передовсім наша родина: тато Михайло родом із Кіцмані, а мама - із Наддніпрянщини, тому в його творчості так органічно поєдналися західно- та східноукраїнський мелоси.

Батько був високоосвіченою людиною: гімназія, університет (факультет романо-германської філології, знав шість мов), Печора (ув’язнення - це теж університет, де навчався сім роіків), знову університет, уже радянський, який закінчив за 2,5 року, вчитель у школі, письменник, доцент кафедри історії української літератури Чернівецького університету.

Мама Софія, закінчивши педагогічний інститут, отримала скерування на роботу на Буковину. Там здобула і другу, педагогічну освіту.

Із п’яти років Володя навчався в музичній школі в класі скрипки, а згодом і в класі фортепіано, мав абсолютний слух. Захоплювався малюванням, фотографією. У 9 класі організував вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка», який виконував пісні М.Скорика, О.Білаша та перші твори Володі. В нашому домі завжди звучало багато музики: світова класика, перлини bel canto, народна пісня.

Після переїзду родини в Чернівці Володя рік працював слюсарем на заводі «Легмаш» (де встиг організувати хор) і навчався в музичному училищі в класі скрипки, а потім вступив у медичний інститут. І там продовжив музикувати: створив камерний оркестр, виступав як скрипаль на інститутських вечорах, був концертмейстером оркестру інститутського ансамблю пісні й танцю. Медицина та музика - два найбільш гуманні здобутки людства, які лікують тіло та душу, поєднались у його житті...

Вибір медичної професії також був свідомим рішенням. Медицина залишає дуже глибокий слід у житті, філософії, поведінці. Так навчаєшся вислухати людину, зрозуміти її і психологічно, і фізично. Бачиш багато страждань і намагаєшся їх полегшити. Згодом це відображається й у творчості.

Як і Володя, я паралельно студіювала музику та медицину. Наше родинне тріо (Володя, я та сестра Оксана) не раз влаштовувало вдома справжнє цунамі - не знаю, як це витримували батьки. Уявіть собі, як троє дітей «вилітають» на черговий концерт - із музичними інструментами, концертними костюмами, а «на збори» - не більше десяти хвилин. Що потім залишалося вдома?...

Безперечно, ще одним великим захопленням Володі була література. Звичайно, улюбленим його поетом був Богдан-Ігор Антонич, творчість якого Володя також знав завдяки нашому батькові. Володя дуже прискіпливо ставився до пісенних текстів, відомо, що довго опрацьовував їх разом із поетами. Був дуже чутливим до тексту. Власну поетичну творчість оцінював дуже критично, може, тому й писав так рідко слова до своїх пісень. «Я не маю права брати на себе таку відповідальність, - казав він про власні тексти. - Краще вже писати добру музику».

Те саме стосувалося виконавства: Володя міг і сам співати свої пісні (зрештою, всі знайомі його записи, зокрема разом із Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком, де він виступає, так би мовити, як бек-вокаліст), але й до цього ставився вельми критично. В цьому проявилася його особлива вимогливість до себе.

Яким він був? Прекрасним у всьому: синьооким, широкоплечим, дотепним, імпонував своєю вишуканістю, стриманістю, високою культурою, доброзичливістю. Був щирим і щедрим, чесним, шляхетним сином і братом.

Галина Івасюк

 

Учень

 

Із Володею Івасюком у мене було три «зустрічі», кожна з яких мала різні тривалість, характер, значення... Але першій - особистій - передувало знайомство з його музикою, піснями, які ставали все більш популярними. Таким - широковідомим пісенником - Володя прийшов уже до Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка.

Ось тоді (1972 року) відбулася наша перша зустріч - на «офіційному» рівні, оскільки мені в цей час доводилося бути деканом композиторського факультету. Володю призначили (не без моєї участі) в клас професора А.Кос-Анатольського. Міркування тут були простими: Анатолій Йосипович мав у своєму доробку чудові твори різних жанрів, передусім вокальні та хорові, які були відомими, створили митцеві ім’я та відповідну позицію у світі мистецтва. Композитор здобув також величезний досвід праці з естрадою. Ось ці риси давали право сподіватися, що у професора та його учня на платформі спільної близькості жанру пісні, зокрема естрадної, виникне хороший творчий контакт, що принесе плідні та цікаві наслідки.

На жаль, чомусь так не сталося. Причин, очевидно, було декілька. Одна з них - неритмічність навчання Володі в цей період. Адже науку на підготовчому відділенні в консерваторії він поєднував зі студіями в медичному інституті, де вже був на старших курсах, а це вимагало відповідної віддачі. Навчанню в консерваторії не міг приділяти належної уваги. Після закінчення медінституту, 1977 року,Володю взяли на 2-й курс композиторського факультету для здобуття другої спеціальності. Він продовжив своє навчання в класі А.Й.Кос-Анатольського, але в педагога зберігалося якесь відчуття недовіри до Володі.

Студент Івасюк мав нагоду слухати лекції з музичної народної творчості в С.П.Людкевича (асистент - Ю.П.Сливинський), вивчати інструментовку в класі Р.А.Сімовича, слухати курс історії зарубіжної музики в С.С.Павлишин, історії російської музики - у Й.З.Волинського. Гармонію та сольфеджіо вивчав у М. М. Лемішка,    поліфонію - у В.В.Флиса, частково - в Е.Д.Кобулея, аналіз музичних творів - у Я.В.Якуб’яка. Спеціалізоване фортепіано він опановував у класі Д.І.Личковської, яка дуже тепло відгукується про зустрічі з Володею на заняттях.

Із початку 1978-1979 навчального року почалася моя друга «зустріч» із В.Івасюком - згідно з рішенням кафедри композиції та інструментовки, його призначили на навчання до мене. Звичайно, точно не пам’ятаю, які слова говорив Володі при нашій першій зустрічі в класі. Але сказав, що мені подобається більшість його пісенних творів, що ціную його хист до пісенної творчості, ставлюся до неї позитивно, всіляко стимулюватиму її, тільки радітиму його успіхам як композитора-пісенника, оскільки це - безцінний дар природи, яким не можна нехтувати, а потрібно підтримувати й розвивати. Вважав, що не слід «ламати», «перековувати», переорієнтовувати його творчість на інші жанри (якими, однак, необхідно оволодіти), а слід збагачувати те, чого він досягнув самотужки, інтуїтивно, завдяки видатному природному талантові, який устиг так чудово проявитися, бо Володя наполегливо працював над собою.

У період навчання в моєму класі (а це тільки декілька місяців - від вересня 1978 р. до ранньої весни 1979-го) Володя заявив про себе як сумлінний і надзвичайно працездатний студент. Ми багато дискутували не лише щодо творчих, але й інших питань, переважно пов’язаних із суміжними мистецтвами, зокрема - з літературою, а саме - з поезією. Володя був не тільки її великим шанувальником, але й тонким знавцем - ця риса безпосередньо сприяла його пісенній творчості, надихала на створення відповідних музичних образів.

За цей час Володя написав такі цікаві твори, як Пісенна сюїта для мішаного хору без супроводу, контрастні за характером частини якої об’єднані певним задумом «сюжетного» розгортання та пов’язані між собою хоровими зв’язками-переходами. Другим твором, над яким ми працювали в класі, була «Сюїта-варіації». Останній твір, а це мав бути основний за програмою третього курсу -струнний квартет, залишився незавершеним...

Від самого початку його навчання я ставився до нього не як до пересічного студента, а як до зрілої людини, яка постійно творчо працює. Цю мою позицію та «лібералізм» не всі правильно сприймали. Не хотіли зрозуміти, що Володимир Івасюк - це явище, особливий талант, до шліфування якого слід ставитися не із загальноприйнятими штампами, а індивідуально. Втім у цій справі моїм однодумцем був ректор - професор З.О.Дашак.

У березні 1979 р. бачився з Володею востаннє. Робота над квартетом тривала... Він поїхав у Хмельницький, де проходив республіканський конкурс комсомольської пісні, на якому він був, здається, членом журі. В цей же час йому та багатьом шанувальникам таланту завдали таких великих прикрощів, що навіть я боляче переживав (уявляю собі психологічні наслідки для самого Володі). Певний час перед тим пісні В. Івасюка висунули на здобуття Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського. І ось прийшла звістка: з невідомих причин його вилучили зі списку претендентів. Цього не розуміла абсолютна більшість громадськості.

Третя й остання зустріч із Володею мала трагічний характер - чорний не тільки для близьких, для мене, але й для багатьох його друзів і шанувальників його таланту.

Він міг осягнути ще дуже й дуже багато. Але й те, що зробив усього за якийсь десяток юнацьких років, дає підстави стверджувати, що Володимир Івасюк - це явище в українській музиці...

Лешек Мазепа, кандидат мистецтвознавства, багатолітній завкафедри композиції й інструментовки Львівської державної консерваторії, нині - професор Вищої педагогічної школи в Ряшеві (Польща)

 

Сторінку підготувала Лідія Мельник, у статті використано матеріали збірки «Володимир Івасюк. Життя - як пісня. Спогади та есе» (Чернівці, 2003), «Українська газета» №76 (400). 29 квітня 2004 р.

 

 

22 травня 2004 р. виповнилося 25 років із дня похорону Володимира Івасюка...

 

...Брюховицький ліс завжди видається страшним та загадковим. У Львові навіть ходять чутки, що на дні брюховицького озера є безліч трупів, адже саме в Брюховичах проходили наймасштабніші кримінальні «розбірки». Ми ж шукали всього-на-всього дерево. Те, на якому начебто повісився Володимир Івасюк...

Нам сказали, що дерево це десь у глибині лісу, тому добратися до нього було не так уже й легко. Ми очікували, що те злощасне дерево знають усі навкруги, принаймні місцеві мешканці. Виявилося, ні. Тому ми звернулися до лісника Степана Ярославовича, яки й знає ліс як своїх п’ять пальців. Після години блукань ми потрапили на місце, де 25 років тому знайшли повішаним Івасюка.

Бук похилився і спирається на ще одне дерево, яке й досі стоїть, незважаючи на те, що пройшло стільки років. Злощасне дерево стоїть за 2 км від дороги. Але яким було наше здивування, коли ми побачили, що про місце Івасюкової смерті дехто таки пам’ятає. Про це свідчать невеличкий хрест із фотографією Володі біля коріння дерева, квіти та прикріплений до дерева аркуш паперу з акуратно написаними текстами пісень «Червона рута» та «Водограй».

Із кожною хвилиною перебування під цим деревом усе більше пробирався до душі страх. Чи то навіювання, чи просто в лісі холодніше, але ставало моторошно. Неподалік від дерева є зруйнована фортеця. Подейкують, що саме там, у бункері, й катували Володю. Але відкрито цього ніхто так і не скаже...

 

Божевільний чи  хитрун?

 

...24 квітня 1979 року відомий композитор повернувся з Хмельницького, де був членом журі конкурсу молодих виконавців. Він зразу пішов до консерваторії, хоча не планував цього. Звідти, за словами очевидців, вийшов у супроводі незнайомців, які вже не раз приходили до Володі (кажуть, пропонували йому бути агентом КДБ). На цьому стежка Івасюка закінчилася - він безслідно зник.

Батьки відразу заявили в міліцію. Володимира знайшли аж 18 травня, і то не міліція, а солдат, який, «полюючи на лисиць» (є така форма навчання в радистів), наткнувся на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Треба сказати, що пошуки офіційно закінчилися 11 травня - за тиждень до страшної знахідки.

Недовго вагаючись, слідчі висунули версію, що Володимир ще не відновив душевної рівноваги після лікування у психіатричній лікарні і покінчив життя самогубством. Усе просто: був у «психушці» - та й повісився. Однак нікому не спало на думку, що лікування у психстаціонарі могло бути хитрим ходом Івасюка, випробуваним уже не одним поколінням, - заради поновлення в числі студентів консерваторії, з якої його відрахували за пропущені заняття. Тому довідка з лікарні - найвагоміший доказ хвороби, тим паче в країні, де завжди любили папери. Хворобою можна було аргументувати численні «енки», але оскільки Володя фізично був здоровий, то й вирішив звернутися до психлікарні. Нагадаємо, Івасюк був професійним лікарем (закінчив Чернівецький медінститут), тож «підіграти» міг. Недарма вже незабаром (цитуємо довідку з кримінальної справи) «стан хворого поліпшується: поступово нормалізується настрій, поліпшується сон, стає фізично сильнішим... «. І нарешті: «У даний час стан тов. Івасюка В. М. хороший і він може приступити до занять у консерваторії»...

«АГ» хотіла знайти якомога більше підтверджень того, що Івасюк дійсно лікувався у психлікарні. Проте її архіви закриті, крім того, діє норма про нерозголошення діагнозу пацієнтів. Однак «АГ» знайшла очевидицю.

80-річна Марія Сергіївна Ткачук має багато радянських грамот і подяк. Вона - санітарка з досвідом, на той час працювала в психлікарні на Кульпарківській. Ось що вона розповіла:

- Я добре пам’ятаю Івасюка, бо всі працівники знали його. Він тричі був у нас. Офіційний діагноз - безсоння. Вперше Івасюк потрапив до нашої лікарні десь у 24-річному віці (приблизно другий курс консерваторії), а потім із періодичністю в кілька років продовжував лікування. Коли він зник, то також числився у нас на лікуванні. А ще говорили, що Івасюка часто відвідувала молода жінка, яка в день зникнення теж була з ним...»

 

«Дівчина розкаже про те страшне вбивство»

 

Невідома жінка, яка нібито була з Івасюком, - це ще одна таємниця його загибелі. Київська кіногрупа в стрічку «Загадка життя і смерті Володимира Івасюка» вирішила включити ворожіння над останньою фотографією Володі. Коли провінційна неграмотна бабуся Версалька обклала знимку картами й почала тлумачити, всі заціпеніли...

«Ця людина жила на розі вулиці (справді, на тодішній вул. Маяковського у Львові), він мав мітку на тілі (це теж відповідає дійсності). Було в нього дві сестри. Помер від насильства. Вбивали двоє: один - чорнявої масті, другий - русявий. Чорнявого, швидше за все, на світі вже нема. Вбивали вдвох домах. Знайшли тіло в лісі, біля води. З убивцями була й дівчина. Вродлива. Вона все бачила. Карти підказують, що дівчина згоряє від мук сумління. Недалекий той час, коли вона не втримається й заговорить. Люди почують від неї правду, про те страшне вбивство.» Баба Версалька взагалі не знала, хто такий Івасюк і чия фотографія перед нею...

Що за жінка, яка відвідувала Івасюка у психлікарні й могла бути присутньою при його вбивстві?

В Івасюка був роман із такою собі Тетяною Жуковою. Вона буцімто була фатальним коханням Івасюка. Під час слідства її показання постійно змінювалися. Доля цієї жінки невідома. Після смерті композитора вона нібито зробила пластичну операцію, перефарбувала волосся й виїхала чи то до Туркменії, чи то до Білорусі.

 

Самогубці так не висять

 

Тим не менше слідчі вперто відстоювали версію «божевільний самогубець». Іншими версіями офіційно ніхто не займався. Ніхто не вивчав сутичку на вулиці за 2 тижні до зникнення, коли Івасюкові повідривали гудзики на куртці. Ніхто не шукав людей, які пильнували Івасюка в коридорах консерваторії і яких бачили викладачі. Непоміченою пройшла смерть однієї закоханої пари, яка бачила, як «брали» Івасюка. Як і свідчення однієї студентки про зустріч із Володимиром у Рівному 3 травня (за висновками слідчих, він помер 27 квітня). Усі ці дані є відкритими для широкої громадськості й опубліковані на сайті www.ivasyuk.domivka.net

Та якщо ці дивні нюанси можна списати на людські теревені, то висновки медекспертів, зафіксовані в кримінальній справі, вражають. Після дослідження кори бука, на якому висіло тіло, було встановлено: «Сліди... могли бути нанесені взуттям самого потерпілого за умови, що останній перед смертю залазив чи намагався залізти на дерево. Вирішити це питання в категоричній формі не уявляється можливим через відсутність якихось індивідуальних ознак».

Тоді на аналіз віддають одяг Івасюка. Висновок експертів: «На наявних предметах одягу (плащі, піджаку, штанах, трикотажній сорочці та взутті) Івасюка В. М. частин кори, деревини, а також плям зеленого кольору, які б могли походити від поверхні стовбура з місця події, немає...»

Якщо одяг чистенький, то звідки сліди? Згодом з’являється висновок: «Сліди на стовбурі дерева, на гілляці якого висів труп, залишені взуттям Івасюка В. М., коли він залазив на дерево, щоб прив’язати пасок до гілляки». Коментарі, як то кажуть, зайві.

Ще одна деталь. У трупа язик висунутим не був, як і не було слинних виділень, - ці дві ознаки є обов’язковими для самоповішаних. Кажуть, що труп Володимира висів догори ногами, а так повіситися практично неможливо. Адже самогубець намагається чимшвидше і безболісно покінчити з життям, а не висіти догори ногами півдоби і в муках помирати від поступових крововиливів у мозок. Лікар-Івасюк знайшов би легший спосіб померти.

Ще одна версія, яка на той час ще могла існувати, - це гроші. Адже Володимир нещодавно повернувся зі США, де отримав премію в кілька тисяч доларів, які збирався витратити на розкрутку молодих талантів із усієї України.

Буквально напередодні річниці смерті Івасюка його друг Юрій Рибчинський поділився з пресою цікавою інформацією. Поет бачив Івасюка за кілька днів до зникнення, і той сказав: «Я ні на один день не залишуся у Львові». Очевидно, Івасюкові погрожували, інакше він не звертався би до свого московського друга - генерала Екімяна за порадою (до речі, генерал загинув у ДТП через місяць після смерті Івасюка). Рибчинський вважає, що КДБ не потрібна була смерть відомої людини, а Івасюка шантажували через його заможність...

 

«Мій брат не хотів виходити на сцену»

Інтерв’ю з молодшою (на два роки) сестрою Івасюка - Галиною Івасюк-Крисою

 

- Чому ваш брат сам не виконував свої пісні?

- Професійним співаком він так і не став, хоча інколи виїжджав на гастролі. Є достатньо записів, де Володя сам співає. На телебаченні зберігся запис лише однієї пісні у його виконанні - «Літо пізніх жоржин». Брат був надзвичайно критичним та вимогливим. У нього був дуже гарний оксамитовий тембр голосу, та він не хотів виходити на сцену Маючи поряд таких колосальних виконавців, як Ротару, Зінкевич і Яремчук, він був переконаний, що вони яскравіше подадуть його пісні. Хоча манеру виконання пісні вони узгоджували разом. Зараз мене страшенно тішить те, що пройшло 30 років, а Володині пісні виконують по-сучасному

- Ви, як і Володя, опанували два інструменти: віолончель та фортепіано. Чи грали ви хоча б в одній композиції брата ?

- Ні. Я грала суто класичну музику. Єдине - коли Володя як скрипаль виступав у Чернівецькому медінституті, я йому акомпанувала.

- Ви підготували збірку народних пісень «З-над Черемошаі Прута». Яка її доля сьогодні?

- Лежить у державному видавництві в Києві. Вже добрих 4-5 років ми не можемо видати фотоальбом зі спогадами Володі.

- Зірковою хворобою Володимир похворів?

- Я жодного разу не помічала, що він змінився, ставши популярним. Він завжди був доброзичливим і першим відгукувався на біду.

- А це правда, що Володя був закоханий у Софію Ротару?

- Володя познайомився зі Софією, коли та була одружена з Анатолієм Євдокименком. Це була прекрасна пара. Але уявіть собі молодих і талановитих Володю, Василя, Софію, Назарія. Це була команда. Одного разу Софія написала про Володю:«Прийшов мій композитор». Вона нальоту хапала все, про що Володя їй говорив. Це була велика співпраця великих людей. Але, що любив Володя Софію як жінку, - це домисли.

- Чи не вважаєте ви Ротару трохи невдячною, адже вона не приїхала на жоден концерт пам’яті Івасюка?

- Не можна так казати. Вони мають бути вдячні один одному тільки за те, що доля їх звела докупки. Софія - молдаванка, зате співає українські пісні, в тому числі й пісні Володимира. Це нонсенс, але дві найкращі пісні про Україну виконали двоє молдаван: Іво Бобул - «На Україну повернусь» та Софія Ротару - «Калина». В неї в кожному костюмі є щось національне. Хіба це не показник? А приїхала вона чи не приїхала... А може, не так запрошували...

 

Дитиною Івасюк мало не осліп

 

Життя Івасюка могло закінчитися ще в пологовому будинку. Медсестра, яка закапувала малюкам в очі, неправильно розрахувала розчин. Не осліп Володя тільки тому, що рефлекторно заплющив очі, і по його щоках потекли чорні сльози, які обпалили обличчя. Батько, дивлячись на дві чорні смужки на обличчі Володі, ще довго згадував про цю помилку, яка мало не стала фатальною.

Попри свої музичні захоплення, Володя добре вчився у школі - був за крок до золотої медалі. Але сталася прикрість, яка потім відіграла важливу роль у житті Івасюка. Якось Володя з друзями проходив повз пам’ятник Леніну, вирішили пожартувати й закинути капелюха на голову вождю. Закинули. А зняти - ніяк. Та ніхто з хлопців не знав, що погруддя не було закріплене. « Вождь» падає, а хлопці потрапляють у міліцію на 15 діб. Порушується «справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, зі школи й позбавлення атестата. Та батьки зробили все, що могли, і Володя отримав атестат із четвірками з історії СРСР і суспільствознавства.

Коли Володя блискуче здав іспити в Чернівецький медінститут, хтось повідомив про його «справу», і 31 серпня 1966 року при всіх зачитують наказ про його виключення. Володя влаштувався слюсарем на завод і там примудрився створити хор, який почав перемагати на всіляких конкурсах самодіяльності. Під псевдо Весняний Володимир здобуває свої перші премії за пісні «Колискова для Оксанки» та «Відлітали журавлі». Саме цей успіх дозволяє Івасюкові продовжити навчання в медінституті. Студент 3-го курсу пише «Червону руту» і «Водограй». Це був тріумф Івасюка. Перемога в Сопоті, лауреатство в «Пісні-71», «Пісні-72», гігант-платівка мільйонним тиражем...

Але все починає руйнуватися, коли він переїжджає до Львова. Через роботу і гастролі він пропускає заняття в консерваторії, до того ж - конфлікт із а викладачем, відомим композитором Кос-Анатольським. У 1975 році Івасюк пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Коли Володю висували на високу премію, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави. Між тим «двійочника» Івасюка включають у журі республіканського конкурсу артистів естради. І це було останнє, що він зробив для неї...

«Аргумент-газета» №21 (132), 26 травня 2004 р.

 

 

 

 

«І повертається до нас великий син...»

 

Чиновники від культури не могли йому пробачити популярності

 

Галина Івасюк, сестра Володимира Івасюка:

- Чому і кому так дуже хочеться трактувати його як автора однієї пісні, що загинув за невідомих обставин, здобувши на тому собі незаслужену популярність? Якщо за великим рахунком і чесно, то й одна поезія в цивілізованій країні, у народу з почуттям своєї гідності та гордістю за свою культуру - це надбання. Але це вже праця фахівців про внесок Володимира Івасюка в нашу культуру, бо Платон Майборода мав сміливість сказати на з’їзді композиторів, що «Івасюк - це ганьба нашої музики», отак, з президії. Чому? Заздрили? Звичайно. Ненавиділи? Так, чиновники від культури, графомани, не могли йому пробачити популярності, успіху, його громадянської позиції. Володя творив чесно та віддано, він уже вписав, як зумів, свою сторінку в історію України.

Після смерті Володі нас цуралися, не впізнавали, не віталися, залишилися з нами найвірніші та найулюбленіші - родини Братунів, Казімірських, Дончиків, Крис, Кудликів, Лемиків, Патиків, Марта Кінасевич, Юрій Рибчинський, Люба Козак. Твори Володі після його смерті вольовими, характерними для того періоду, методами перестали виконувати. Перестали їх співати митці, перестали звучати вони по радіо й телебаченню. Тільки Василь Зінкевич і Назарій Яремчук, аристократи в українській музиці, у своїй творчості були вірні йому, своєму побратимові.

І тільки в 1989 р., в березні, до 40-річчя від дня народження Володі, товариство «Лева» в театрі ім. М.Заньковецької організує величезний концерт, повертаючи його із забуття. Організовується фестиваль «Червона рута», конкурс ім. Володимира Івасюка, в 1994 р. йому присуджується премія ім. Т.Шевченка (посмертно). Тішить, що молодь випробовує свої сили на його творах, по-своєму інтерпретуючи їх - Володині твори досить складні для виконання, вимагають добрих голосових даних, а музичний супровід серйозний, розрахований на естрадно-симфонічний оркестр. У травні 1998 р. у Києві в палаці «Україна» відбувся концерт пам’яті брата -«Повернення. Володимир Івасюк». Меценатом цього дійства була фірма «Кока-Кола».

«І повертається до нас Великий син - Великого батька, ерудита з енциклопедичними знаннями» - так прекрасно сказав на цьому концерті його ведучий Данило Яневський.

Тато писав:

Благословляю, сину, ті роки,

Що розчинили тобі навстіж двері

У царство творчості, і на папері

Лягли слова і ноти у рядки.

З глибоким сумом і печаллю ходжу на цвинтар, до могили, яку тричі було сплюндровано, спалено (один раз у зливу горіли в червні квіти!), до пам’ятника, який вистраждав Микола Посікіра (10 років пам’ятник стояв у його майстерні!).

Низько вклоняюся нашим людям за їх шану та любов до мого брата: його могила цілий рік у квітах. І кожного разу мені пригадуються слова Ліни Костенко: «Слава - це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».

 

Олег Бас, викладач кафедри педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка:

- Перша пісня, виконана українською мовою, під час тоді ще всесоюзного фестивалю «Песня года» мала назву «Червона рута». Її співали молоденькі хлопці з ледь помітним «пушком» в одного і зрілими вусами в іншого та їхньою відсутністю в третього. Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Володимир Івасюк...

Похорони... За труною йшов Валерій Маренич, десь далі - я. На очах Валерія виступили сльози... Ховали українську пісню. Молоду, вродливу, барвисту, дзвінку... Українську. Люди постійно снували в багатотисячному натовпі. Ніколи не забуду якусь сивеньку бабцю - біленьку, як молоко, котра голосила на цілий цвинтар: «За що вони його вбили? За що? Він такий молодий, гарний. А я вже стара, немічна. Краще би мене...»

Народний мелос у коштовній обробці мелодії. Колись опери Верді мали шалений успіх не тільки в музичному бомонді, а й в простого люду Італії завдяки глибокому мелодизму, що вийшов із глибин народного слова. Подібний феномен спостерігаємо і в Івасюка. Буковинське пташеня застудили... Понівечили. Обрізали крильця... Поширювалися недобрі плітки. Відверті нісенітниці. «П’яниця. Розпусник». І це жало бруду галичан, що претендували на вибраність, без сорому зачисляючи себе до еліти...

Так було і з Франком, коли після програних виборів у парламент услід повзло зловісне шепотіння, і «добропорядні» галичани зачиняли перед ним двері своїх домівок. Відверте цькування. Обпльовування людини... За що? За те, що осмілився бути не таким. «Ви подивіться, хіба може бути професором університету людина, яка має костюм такого поганенького покрою?» - зауважив один із тих, хто навчав студентів мудрому, вічному та доброму.

Не оминула ударів, завданих зненацька, підступно, і незрівнянна Соломія. «Не та клавіатура, не таке легато». Горда осанка, яку доброзичливці назвали «зухвалою».

І зовсім недавній біль. Рана, яка кровоточить. «Білий птах з чорною ознакою...» Відсунули птаха. Додали трошки до портрета гарної фарби, взятої із багна заздрості, настояної на беладонні лицемірства та осуду. Не написав за останні роки нічого... Любив чарку... Щось дуже все знайоме. «Та пийте вже хоч десятками літрів щодень, пийте, хлещіть, заливайте горлянку, але пишіть так, як я, хоч трошки так, як я», - гнівно та пристрасно колись сказав народний митець-бард, що теж молодим пішов від нас, росіянин Володимир Висоцький. Колись у хаті Валерія Маренича в Луцьку зайшла мова про пісню... Він сказав: «Нема мого батька Івасюка. У нього я вчився співати. Давай піднімемо чарку за його неспокійну та гарячу душу, бо загинув Соловейко».

Феномен Івасюка - це феномен потужного астрального тіла. Незбагненного, в якому гармонія звуку почерпнута з глибин смерекових лісів, чистих джерельних потоків, підслухана в трембіти, що пломеніє вогняною рутою на тілі стражденної України. Вогонь рути не погас! Він у наших серцях. Твоєму й моєму. В душі українця.

 

В його пісні відбилася краса світу, природи, жінки, матері

 

Надія Коцаба, співачка, виконавиця пісень Володимира Івасюка:

- Володимир Івасюк є новатором в українській естраді. Він був поетом, композитором і аранжувальником пісень, у повній гармонії тексту і музики кожної його пісні відбилася краса світу, природи, жінки, матері. Він не слухав її ні в Америці, ні в Азії у чужих ритмах, а наш український колорит вкладав у свої мелодії. Івасюк через пісню сповідався перед Богом, дякував йому за квітку і за матір, за те, що ми живемо, і за те, що ми маємо. У його піснях відчувається і Бог, і життя. Він став справжнім пісенним генієм.

Коли я виконую Івасюкові пісні - від них наче йде очищення від суєти суєт. Як Івасюк сповідався перед Богом, так і ми, виконавці його пісень, сповідаємось. І є таке бажання: не зупинятись, адже його пісні мають великий потенціал, красу музики і слова.

Під час гастролей у Франції, Англії та Чехії, коли я виконувала Івасюкові пісні, люди, не знаючи слів, слухали стоячи. Ми були вражені бурхливими оваціями, якими нас супроводжували у залах.

Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Таїсія Повалій, Павло Дворський - це ті метри української естради, які виросли завдяки пісням Івасюка.

 

Володимир Сивохіп, відповідальний секретар правління Львівської Спілки композиторів України:

- Творчість Володимира Івасюка була і є епохою в українській пісні. Я не впевнений у тому, що те, що робиться в сучасній українській естраді, може нас наблизити до Івасюка. Як на мене, пісні Івасюка - щирі і не кон’юнктурні; тоді, коли він їх писав, то не думав про їхню популярність. У його піснях природно поєднано прекрасний мелодизм, близький народній пісні, а в ритмах відчутна рука талановитого майстра.

 

Схиливши голову, слухали «Червону руту»...

 

Роман Гринчук, директор СЗШ № 34 ім. Маркіяна Шашкевича:

- У нашій школі шанують творчість Володимира Івасюка. Пригадую, як до його річниці (під час уроку фізики) поставив платівку із записом Івасюкових пісень. Учні без будь-якого натяку встали з-за парт і, схиливши голову, слухали «Червону руту»...

Порівнюючи з дітьми інших поколінь, бачу, що сучасна молодь дедалі менше горнеться до українських пісень, надає перевагу дешевим і брутальним мелодіям. 70 відсотків пісень звучить суржиком , і вони заполонили ефір та екрани телебачення. А це, на жаль, прищеплює смак до бездуховності. Створюється таке враження, що сучасна музика здебільшого збуджує дикі первинні інстинкти й агресію...

Ми всіма засобами намагаємося плекати любов до всього справжнього, українського. На шкільних вечорах, зустрічах і концертах звучать пісні Івасюка, Поклада, Рибчинського, Майбороди.

Про українську пісню у світі дізналися завдяки «Червоній руті». Івасюкова пісня - світового звучання, такої думки ті, хто працює в школі ім. Маркіяна Шашкевича. Ця пісня завжди лунатиме дзвінко, велично і шанобливо.

 

Ірина Токарська, художниця-поетка:

- Володимир Івасюк для мене - це прозорий, світлий, вимитий дощами світ, котрий осягнути до кінця неможливо, та прагнути пізнавати його чистоту і силу - потрібно.

Для української естради Івасюк є синім птахом щастя, і хоча крила йому обпалив неспокій, творчість - одна з небагатьох - здатна піднятися сьогодні до тих вимірів, де не втомлюють око дешеві люмінесценти нинішніх зірочок. Івасюк - це явище, що не підвладне часові.

 

Олег Манчура, головний редактор молодіжного журналу «Торба»:

- На мою думку, «Червона рута» є найвідомішою з пісень Володимира Івасюка. Її співають мої батьки, співаю її і я. Безперечно, Івасюк - непересічна особистість. Його пісні переросли у народні. Щодо молоді, то нам потрібні такі пісні. У тісному студентському колі справжня українська пісня об’єднує молодь правдою.

У 3-4 числі нашого журналу плануємо опублікувати дипломну роботу - дослідження про Володимира Івасюка студента четвертого курсу історичного факультету Львівського національного університету ім. Ів.Франка Олега Василишина. Гадаю, що ця публікація приверне увагу читацького загалу.

 

Великий талант - завжди простий

 

Марія Ісак, перша виконавиця пісні Володимира Івасюка «Водограй», колишня солістка Смерічки , сьогодні - обрядовий староста міського Палацу урочистих подій:

- Для мене Володя - товариш моєї юності, а також вчитель. Пам’ятаю, як ми з ним розучували пісню «Казка гір», і в мене щось там не виходило. Я фиркала, а він терпеливо пояснював. Ніколи не кричав. Великий композитор, він своїми піснями заглянув у майбутнє, але не зміг захистити себе від реального світу, бо був із занадто порядної сім’ї.

Та насамперед Володимир Івасюк був скромною, інтелігентною, делікатною людиною. Зрештою, великий талант - завжди простий, лише бездарність постійно криклива та з претензіями.

 

Мирон Дадак, музикант оркестру театру ім. М.Заньковецької:

- Музика Володимира Івасюка - найлегша до сприйняття для кожної людини. Його пісні - легендарні і становлять музику світового рівня. Бог дав йому великий талант і те, що Івасюка немає серед нас, є великою трагедією для української музики.

Зараз дедалі частіше чуємо російськомовні пісні, стає популярним реп-стиль (напівтекст, напівмузика), а це є свідченням відсутності вокалу.

Музика - наше життя, бо лише «живе» доходить до нашого серця, і коли ми чуємо комп’ютерне виконання, то, крім негативного впливу, нічого більше взамін не отримуємо.

Я вважаю, що пісню треба поширювати, бо сучасна молодь не вихована на українській музиці, яку заповнили примітивні хітові тексти.

На мою думку, найкраще аранжування пісень Івасюка зробив Ігор Перчук (керівник ансамблю «Світязь»), і такі виконавці, як Василь Зінкевич, Софія Ротару та Назарій Яремчук, не дають нам забувати творчість українського композитора.

 

 

Михайло Дубецький, поет-пісняр, композитор:

- Пісні Володимира Івасюка увійшли в скарбницю української культури. Він зірвав застій закостенілості в радянській естраді та відкрив нове, осучаснивши українську пісню. Івасюкові тексти чудово зливаються з музикою і, мабуть, сучасна естрада мала б продовжувати музичні традиції. Вважаю, що є дуже мало композиторів, які вміють іти в ногу із сучасністю, але ім’я Івасюка не втрачено. Їхні пісні професійні, хоч жоден композитор не може написати того українського, що створив Володимир Івасюк. Я виконую та виконуватиму його пісні, тому що я їх люблю. У моєму репертуарі пісня «Відлуння твоїх кроків» , яку виконувала співачка з Івано-Франківська, і цим незабутнім виконанням пісня увійшла в серця багатьох людей. Коли у Львові відбуватиметься концерт пам’яті Володимира Івасюка, сподіваюся, що саме цю пісню виконуватиму я.

 

Із забуття - в сучасність...

 

Роксолана Сьома, журналістка:

- Творчість Володимира Івасюка, гадаю, не лише для мене, а й для цілої нашої нації є неоціненним скарбом з добра, любові, віри...

Він зробив свій народ духовно багатшим, благороднішим і щирішим. Ця особистість, без перебільшення, є символом України, для багатьох з нас - наставником і проводирем.

 Та все це - банальні слова, бо того трепетного щему, який охоплює серце, зачувши ім’я Володимира Івасюка, людськими словами передати неможливо, іще більше болить серце від усвідомлення того, що цієї прекрасної Людини з нами більше нема...

 

Ольга Штурнак, аспірант ЛНУ:

- «Я піду в далекі гори....» Він пішов з життя і залишив нам свою пісню, пісню, яка сповнена любов’ю до всього, що звемо українським, до всенької України. Його пам’ятали, на мить забули і тривожно згадали, коли помер Ігор Білозір. Кого в цьому звинувачувати? Можливо тих, хто не навчив любити та пишатися своєю українською піснею, яка вчить любити «край, мій рідний край...»

 

Назар Глуховецький, юрист:

- Володимир Івасюк - самородок української естрадної музики. Вважаю, що чути його пісні - райська насолода...

 

Олег Олександров, політик:

- Пісні Івасюка прекрасно пам’ятаю та завжди буду їх цінувати, як і самого композитора. Таке твердження базую не тільки на повазі до Володимира Івасюка як українець та патріот, що в минулому сам був музикантом. На превеликий жаль, не був особисто знайомий з Володимиром Івасюком, але в середовищі моїх друзів, колишніх «лабухів», були люди, які його знали особисто. І, до речі, я ніколи не чув жодного негативного відгуку, навіть у найгірші часи тотальної русифікації та боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Адже сама пам’ять про Володимира Івасюка, позитивні відгуки про його творчість, чи покладання квітів на могилу композитора, в очах тодішніх можновладців уже були злочином проти режиму.

На мою думку, не пустопорожньою балаканиною та прославлянням потрібно підтримувати пам’ять про Володимира Івасюка, а конкретними справами. Наприклад, виданням творів композитора під назвою «Незнайомий Івасюк».

 

Оксана Палих, вчителька початкових класів:

- Пісні «Водограй» і «Червону руту» співала ще в шкільному ансамблі, а тепер, викладаючи співи, розучую з дітьми деякі речі Володимира Івасюка. На жаль, глибини творчості композитора для широкого загалу невідомі. Вважаю, що вартувало б через телерадіопередачі знайомити громадян України з маловідомими чи й узагалі невідомими композиціями цього творця. Адже у спадщині Івасюка - декілька сотень вокальних та інструментальних творів.

 

Марія Бойчук, робітниця:

- Для мене Володимир Івасюк - це зразок української культури. Вважаю, що лише щира та добра людина могла написати «Червону руту».

 

Лев Мельник, науковець:

-У мене від, не побоюсь цього слова, епохи Володимира Івасюка збереглись дуже приємні спогади. Це був справжній прорив провінційності, яку насаджували штучно, та хуторянсько-шароварній культурі.

Українська нація отримала в ХІХ столітті Тараса Шевченка в поезії, а в ХХ столітті - Володимира Івасюка в музиці. Ці Пророки довели безсмертність духу нашого українського народу.

Трагічна та загадкова смерть Володимира Івасюка була справжнім шоком. Ця трагедія в першу чергу пов’язана з тим, що композитор завжди дотримувався у своїй творчості винятково національної позиції.

 

Опитування львів’ян провели Леся Бернакевич, Галина Скірська, Юрій Тітко. «Український шлях», №11 (302),   15-21 березня 2001 р.

 

 



Обновлен 05 мар 2019. Создан 04 мар 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником