Долі героїв Крут

 

Долі героїв Крут




Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою

28.01.2011 _ Ярослав Тинченко

Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон'юнктуру стверджується, начебто всі, хто побував під Крутами, загинули. Але це неправда! Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків...

29 січня 1918 року на підступах до Києва, під станцією Крути, зустрілися українські підрозділи Центральної Ради та більшовицькі війська, які йшли з Росії. Проти 420 українських юнкерів, студентів та гімназистів виступало понад 4 тис. радянських вояків.

Бій був тривалим і завзятим. Користуючись присмерком, українські війська почали відступати зі станції Крути до своїх ешелонів. Більшості це вдалося. Але не всім.

27 студентів та гімназистів, які охороняли станцію, опинилися в полоні. Трохи згодом до радянських рук потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин.

Відтак ці 29 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. А що сталося з рештою учасників бою під Крутами?

Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон'юнктуру більшість авторів стверджують, що начебто всі, хто побував у бою під Крутами, загинули. Але це неправда!

Перепоховання 29-ти загиблих під Крутами. Київ, 19 березня 1918 року - майже через два місяці після бою. Фото: ukrmap.kiev.ua

Залишилися численні спогади учасників крутянських подій, у яких докладно описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілюючись на кожному кроці, як виносили вбитих, поранених і навіть кулемети.

Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків, тіла яких забрали до Києва.

Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб.

 

Cхема бою під Крутами. Особливих тактичних ходів немає: кількагодинна перестрілка, маневри артилерії і відступ до своїх ешелонів. 140 загиблих з українського боку і близько 300 з більшовицького. Правому крилу було легше - його прикривав насип залізниці на Прилуки. А частина студентів з лівого флангу, як бачимо, відступити не встигла. Джерело: vijsko.milua.org

Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся.

У лютому 1918 року один із цих гімназистів впав на полі бою під Бердичевом. Решта вже у березні повернулися до Києва, де ще за кілька місяців успішно закінчили гімназію.

 Більшість юнаків залишилися на батьківщині й згодом оселилися у радянському Києві. Лише кілька з них вирішили не миритися з радянським пануванням і розділили долю Армії УНР.

Супутникова карта місцевості довкола станції Крути. Червона крапка - меморіал Героям Крут, жовта - залізнична станція. Можна порівняти зі схемою бою вище. Складів-магазинів уже нема, вузькоколійки на Чернігів і Прилуки теж. Здається, на місці старих залізниць прокладені звичайні дороги

Зокрема, колишній учень 6-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях із більшовиками.

У 1921–1923 роках Буткевич перебував у таборах інтернованих у Польщі, а потім, закінчивши інститут, ще багато років жив і працював у Франції.

Призабута доля й організатора Студентського куреня, вихователя Володимирського Київського кадетського корпусу полковника Василя Сварики.

Саме він був командиром куреня. Сот­ник Петро Омельченко, якого розстріляли більшовики під Крутами, очолював лише 1-шу сотню куреня.

Ігор Лоський, один із загиблих під Крутами. Фото: kruty.org.ua

Саме Сварика привів її рештки до Києва, з’явився у розпорядження командира куреня Січових стрільців і потім зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на Подолі.

Про подільську Червону гвардію, яка ледь не прорвалася до Центральної Ради, читайте в розділі "Колонки"

Оскільки Василеві було близько 60 років, він був змушений залишитися в Києві. Та восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували старого полковника.

Згодом Сварика опинився у Криму, де в грудні 1920 року був страчений радянськими каральними органами.

Досить цікаво склалася доля юнаків (юнкерів) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького.

Юнаки (?) на марші. Реконструкція битви під Крутами. Фото: bilozerska.livejournal.com

Майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року, а юнаки молодшого курсу були змушені чекати аж до 1921-го.

Всі вони, звісно, формально вже були старшинами українських військ, але фактичного затвердження свого службового становища не мали.

Зі старшого курсу 1-ї Української військової школи варто згадати сотника Армії УНР Яко­­ва Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із міста Цибулів, що на Київщині.

Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го взяв участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником.

Яків Рябоконь. Фото: Фото: kruty.org.ua

Після розгрому рейду Тютюнника Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів уникнув полону й після того ще два роки брав участь у партизанській боротьбі з радянською владою. Помер у Польщі 1937 року.

Інший представник старшого курсу поручик Іван Грушецький у часи Визвольних змагань працював стройовим командиром у Спільній юнацькій школі, що готувала старшин для Армії УНР. Потім висвятився у священика. Був парохом православної цер­кви на Волині.

У вересні 1939 року, в перші дні окупації Волині радянськими військами, його схопили й кинули до в’язниці. Помер Іван Грушецький у камері в серпні 1940-го...

УНРівський кулеметник. Реконструкція бою під Крутами. Фото: Анатолій Карась

7 березня 1921 року Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з таким листом:

"До мого відома дійшло, що в складі Української армії перебувають бувші юнаки 1-ї та 2-ї українських військових шкіл (хорунжих), що першими вступили в 1917 р. до українських старшинських, або українізувавши істнувавші тоді російські юнацькі школи (як от бувшу Константинівську), або повівши боротьбу за створення власних юнацьких шкіл, незалежно од існувавших тоді російських.

Треба було мати велику мужність і готовність йти на жертву, щоби засвідчити свою відданість Батьківщині в боротьбі за незалежну Україну.

Юнаки згаданих шкіл виявили в цій справі великий активний патріотизм, ставши до лав рідного війська вже не покидали його. Не один з них кров'ю засвідчив честь українського вояки, а в боях під Крутами, на ст. Гребінка та в Києві, за захоплення Арсеналу вписав славну сторінку в історію боротьби за нашу державність.

Не покидали юнаки і далі рядів нашої армії, залишаючись по сей день в ній. Мною зауважено, що хоч багато з цих бувших юнаків перебуває на старшинських посадах і то не один рік, а більше, але з формального боку це становище їх не усталено, і вони, як раніш, так і на цей день не мають ще належних старшинських ранг.

Червоні солдати і матроси з командиром. Реконструкція бою під Крутами. Фото: reibert.info

Вважаючи таке становище не одповідним, пропоную Вам, з одержанням цього, на протязі трьох тижнів представити мені реєстр бувших юнаків 1-ї і 2-ї українських юнацьких шкіл (себто був. Константинівської і Збірної Української), перебуваючих в Армії УНР для надання їм першої старшинської ранги".

Наслідком звернення Петлюри було видання наказу військам УНР ч. 72 від 10 серпня 1921 року, яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, котрі на той час служили в армії УНР, підносилися до старшинських звань.

Про декого з них варто розповісти докладніше.

Так, уродженця села Монастирище Ніжинського повіту Митрофана Швидуна в бою під Крутами було поранено у праву ногу вище коліна. З поля бою його винесли товариші.

Пізніше він брав активну участь у боях із більшовиками, воював на панцирних потягах "Стрілець" та "Вільна Україна". Незабаром дістав ще одне поранення – у ліве плече, внаслідок чого оніміла рука.

Митрофан Швидун (праворуч). Уродженець Ніжинського повіту, учасник бою під Крутами, пізніше поручник армії УНР. Фото: tyzhden.ua

Став військовим інвалідом, але не полишав служби в Армії УНР. У міжвоєнний час Швидун мешкав у Луцьку, де був одним із керівників місцевої української громади.

Михайло Михайлик родом із села Глодоси, нині Кіровоградська область, був учасником Першого і Другого зимових походів, отримав поранення. Був одним із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни.

На жаль, здоров’я юнака було підірване військовими випробуваннями, і 1922 року він передчасно помер у Сарнах.

Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів "Залізного хреста за Зимовий похід і бої".

"Залізний хрест за Зимовий похід і бої" - єдиний бойовий орден УНР. Всього його отримали біля 3,5 тисяч вояків. Фото: unr.at.ua

Це, зокрема, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші. Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук служили старшинами у легендарному Кінному полку Чорних запорожців.

Вони вступили до нього, коли той лише створювався навесні 1918 року під назвою окремої кінної сотні 2-го Запорозького полку, і залишалися в його складі аж до 1923-го.

Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк у 1920–1921 роках перебували в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Перший із них згодом став інженером і помер у 1970-му в США, другий став священиком і загинув за невідомих обставин на Волині в 1943-му.

Аверкій Гончаренко, командуючий силами УНР у бою під Крутами. Фото: kruty.org.ua

Багато хто з учасників бою під Крутами у 1920-ті роки здобув цивільний фах.

Так, Микола Кірічок закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подебрадах (Чехія), згодом працював інженером у Варшаві. Василь Коваленко також закінчив Українську господарську академію і став інже­нером-хіміком.

Один із крутян Сергій Захвалинський, уродженець міста Носівка на Чернігівщині, здобув фах інженера, але потім за контрактом служив офіцером у польській армії.

Ще в 1920-му, коли був старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка, він уславився тим, що на чолі кінного роз’їзду з шаблею наголо взяв у полон цілу роту червоних солдатів.

Аверкій Гончаренко (другий ліворуч) після успішного прориву частини дивізії "Галичина" з-під Бродів. 4 серпня 1944 року. Фото: ua.wikipedia.org

Слід також згадати, що під час Другої світової війни колишні учасники бою під Крутами долучилися до різних українських військових формацій.

Зокрема, колишній командир куреня 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького сотник Аверкій Гончаренко у 1943 році став одним з організаторів добровольчої дивізії "Галичина", а в 1945-му був одним із її керівників.

У цій самій дивізії служив і колишній крутянин, чорношличник, лицар "Залізного хреста за Зимовий похід і бої" Петро Франчук.

Реконструкція бою під Крутами. Фото: photoclub.com.ua

Уже згаданий Митрофан Швидун 1941-го став організатором так званого Луцького куреня ОУН, багато бійців якого згодом опинилися у лавах Української повстанської армії. А Сергій Захвалинський (псевдонім Орлик) у 1941-му очолював українські військові формування в Києві.

Останні з учасників бою під Крутами померли не так давно – у 1970-1980 роках. Їхні могили розкидані від Києва до Нью-Йорка.

Джерело: "Тиждень"

 

 

Бій під Крутами: про міфи і про правду


Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам’ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва.
29 січня 1918 року біля станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся бій, який як мало яка подія, досі зазнає чимало спекуляцій.
Мої думки з цього приводу засновані переважно на спогадах учасників бою (Ігор Лоський, Іван Шарий та інші), генерала О. Удовиченка, який приймав звіт після бою тощо. “Дані” ж людей, які були далеко від місця подій якраз і внесли плутанину (наприклад шановний історик Д. Дорошенко та безліч інших). Сприяли тому ж галицькі студенти 1930-х років, які міфологізували подію, творячи з неї новий міф (хоча само по собі це може й не погано). Так ось, розберемося з міфами (і з правдою):
Міф перший. “Триста безвусих, недосвідчених і неозброєних студентів”
Учасників бою з української сторони було близько 600 осіб. Цей факт є доведеним на основі військових звітів. Точніше: “1-а імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацька Військова школа”, яка складалася з 4-х сотень (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин, тобто загалом один курінь (батальйон). Це й була основна частина оборонців Крут. Крім юнаків, які вже перебували на станції Крути о 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців в числі 115-130 людей. Правда сам курінь ще не був сформований. Це була його перша сотня, що складалася з київських студентів, а 4-та чота (бл. 30 осіб) сотні складалася із школярів, навіть підлітків 14-16 років. Студенти пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти, а юнаки школи, або “юнкери” вже мали достатній військовий досвід у боях з більшовиками. А. Гончаренко та деякі інші пройшли фронти Першої світової війни.
Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня юнацької школи було призначено сотника Аверкія Гончаренка, який пройшов Першу світову війну. Тому не відповідає дійсності міф №2, що боєм керував сотник Омельченко, який опісля помер від поранення в бою. Натомість, загальне керівництво здійснював сотник Аверкій Гончаренко.
Показово, що на з’єднання з наступаючими більшовиками, тобто з тилу проти своїх, з Ніжина виступив український полк ім. Шевченка. І взагалі через непродуману політику Центральної Ради (тодішньої “верховної ради”) у військових та інших питаннях, українська армія була фактично розпущена. Залишилось тільки декілька боєздатних добровільних формувань (полк Січових Стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, та ж Юнацька школа ім. Хмельницького тощо).
3-м міфом є мовляв “різанина”, в якій більшовики добивали беззбройних українських “дітей”. “Брехня як шапка”. Отже, яким був перебіг бою?
Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений відомим Муравйовим, ішов як на парад, але наштовхнувся на сильний опір юнаків. Бій тривав цілий день в снігу за 20-градусного морозу. Завданням 600 українців було протриматися день. Увечері під загрозою оточення більшовиками та вже згаданим “українським” полком ім. Шевченка з Ніжина, що виступив на з’єднання з наступаючими більшовиками, вирішено відступити з бою на станцію. Організований відступ відбувався холоднокровно уже в темряві. Вояки сіли у потяг на станції і рушили у напрямі Києва, де з’єдналися з Чорними гайдамаками Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”.
То кого ж розстріляли/закололи багнетами на станції?
Після бою під час перегляду в студентській сотні не виявилося цілої чоти чисельністю 35 людей. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги, пішли на світло станції Крути і натрапили на більшовиків, що якраз надійшли. 28-ро студентів було закатовано, їх не розстрілювали, а кололи багнетами (може, щоб не створювати шуму стріляниною), 7 поранених доставили до Харкова, звідки їм вдалося втекти.
Серед них наприклад Ігор Лоський, син міністра. Іншому – сину міністра, студенту Володимиру Шульгину не поталанило. Саме цих 28 загиблих і було поховано на Аскольдовій могилі в березні 1918 року, вже після визволення Києва від більшовиків.
Міф №4 – “зрада офіцерів”.
Не відповідає дійсності і звинувачення у зраді старшин (офіцерів), які мовляв “сиділи у вагоні і пиячили, а потім сіли в поїзд і втекли”, не давши всім евакуюватися. Насправді ж із 20-ти старшин загинуло 10, а один помер у шпиталі (сотник Омельченко). Сотник Лощенко навіть виготовив саморобну гармату, яка на дрезині переміщалась вздовж колії, обстрілюючи більшовиків.
Міф №5 – “поразка”.
Постає питання: якщо вояки виконали наказ, і навіть перевиконали його, затримавши ворога замість одного дня на кілька днів, то чого тоді поразка? До того ж втрати більшовиків були більшими.
Отже, втрати української сягали: близько 250 юнаків, одна чета студентів (28 осіб) і 10 старшин, тобто близько 300 осіб із 600 учасників бою – половина.
Втрати більшовиків були значно більшими, що очевидно й викликало лють Муравйова при розправі з полоненими. Інша половина, ті хто не загинули, взяли участь у придушенні більшовицького повстання на заводі “Арсенал” у Києві і у всіх визвольних змаганнях. А окремі учасники бою пізніше опинились на еміграції. Це сотник Модест Семирозум, юнаки Чорпіта, Заквалинський, полковник Лощенко та інші. А сам А. Гончаренко, хоч і наддніпрянець, був сотником у Дивізії “Галичина” під час Другої світової…
Ворога було затримано, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків.
Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців.

28 січня 2012 Андрій Ребрик

http://100krokiv.info/2012/01/bij-pid-krutamy-pro-mify-i-pro-pravdu/#more-7530

 



Обновлен 12 авг 2015. Создан 02 фев 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником