ЧИН ПЕРШОГО ЛИСТОПАДА у спогадах Михайла Гуцуляка

 

ЧИН ПЕРШОГО ЛИСТОПАДА у спогадах Михайла Гуцуляка

Перший Листопад 1918 року у спогадах Михайла Гуцуляка та інших учасників подій (мову оригіналу збережено)



ЧИН ПЕРШОГО ЛИСТОПАДА

 

Перший Листопад 1918 року у спогадах Михайла Гуцуляка та інших учасників подій
(мову оригіналу збережено)

 

Забираюся зі страхом писати історію Листопадового Чину, бо це найсвітліший момент у моєму житті. Боюся, чи мені вдасться написати так, як воно було, як я бачив і чув, бо чей же ж особисто не міг бути у всіх місцях. До того це все діялося так давно, але одночасно так недавно, якби сьогодні.
Ми чекали на такий момент від половини XIV сторіччя, і той момент прийшов. Скільки то поколінь перейшло і скільки то задармо української крови полилося, і тільки нашому поколінню, і то не багатьом із них, було дано цей привілей.
Про тайну організацію «Центральний Військовий Комітет» я довідався досить пізно, бо десь у половині жовтня 1918 року, від підхорунжого Дмитра Палієва. Знав я, перебуваючи два роки у Львові, багато старшин і підстарший українців, головно з Академічної Громади, де майже вся військова і невійськова молодь сходилася, але видно не знав тих, які заснували або пізніше стали членами згаданого вгорі комітету. Аж десь у половині жовтня 1918 року втаємничив мене про це підхорунжий Паліїв, який потребував помочі.
Познайомився я з Палієвим багато раніше, правдоподібно в Академічній Громаді, і ми заприятелювали; можливо, тому, що оба були живої вдачі, тільки я був скромний, а може тому, що мали однакові погляди, чи тому, що були однакової ранги. Правда, це приятельство було дуже короткотривале, бо від відступу зі Львова 21 листопада 1918 року, а то й трішки раніше, я його більше в житті не бачив. На це склалося багато різних причин.
Віддаючи справедливість і правду історії, мушу тут ствердити як наочний свідок до вечора 31 жовтня 1918 року, що фактичним конструктором-архітектом Листопадового Чину був ніхто інший, а таки Дмитро Паліїв. І смію твердити, що якби не він, то хто знає, чи Листопадовий Чин був би відбувся, а якщо так, то чи був би вдався.
Тому почну від його спогадів «Листопадова Революція», які й політичний бік українців-галичан представляють у належному світлі.
«Жовтень 1918 року. Ніхто не знав, що принесуть наступні дні і тижні. Але кожний здавав собі справу, що щось мусить прийти на зміну тому, що є. У повітрі кружляло те невідоме «щось». Ви його завважували всюди. Серед війська і між цивільним населенням, по містах і селах, на фронті і в запіллі.
Війна тягнулася вже 5-ий рік. І мабуть не було нікого, кому її не було вже досить. І стало ясним, що вона зближалася до кінця.
Війська Антанти проломили болгарський фронт. Австрійські військові частини, що перебували в Україні, відмовлялися від виїзду на сербський та італійський фронти. Бунт! А по селах і містах ховалися сотні дезертирів, що й не думали вертатись на фронти.
Австрія просила миру. Не могло вже бути двох думок, хто переможе. Австрія капітулювала. Кожний день приносив щось нового.
Дня 16 жовтня появився цісарський маніфест: «До моїх народів».
«Австрія, - читаємо в маніфесті, - по волі своїх народів має стати зв'язковою державою, в якій кожний нарід в області, яку заселює, творить свій власний організм.
Мій уряд дістав доручення розпочати негайно працю для перебудови Австрії. До народів звертаю мій заклик, щоб вони співдіяли в цьому великому ділі через свої Національне Ради, утворені з послів до Державної Ради.
«По волі своїх народів»,- що за іронія! Волі народів слухала Австрія тоді, як уже не мала армії, а воля народів ішла в зовсім іншому напрямі.»
На основі цісарського маніфесту мали повстати чотири національні держави: німецько-австрійська, чеська, південнослов'янська та українська. А тому, що справа Галичини була досі не вияснена, то й справа української національної держави стояла під знаком запиту тим більше, що Угорщина була вийнята з-під задуманої перебудови.
«Того самого дня відбулося засідання австро-угорської делегації, і австрійський міністер закордонних справ Буріян офірував українцям лінію Вуга. Навіть у цей грізний час Австрія відмовила українцям права на вільність і свободу в їх етнографічних межах. Всім іншим народам, чого вони забажають.
І тому може ані один нарід не відповів на той цісарський маніфест так. Тільки одні українці.
На другий день Народний Комітет вирішив організувати Українську Національну Раду, як це радив цісар Карл. Цю Національну Раду скликано на 18-го жовтня, а 19-го мала відбутися Українська Конституанта (Паліїв).»
Та заки УНРада почала наради, д-р Кость Левицький одержав телеграму від архикнязя Вільгельма з Черновець: «Ц. і К. Генеральна Команда до Ц. і К. Команди Армії, оперативний відділ, 18 жовтня 1918 (Події в Україні в 1914-1922 і їх значення на історичному тлі, зладив о. д-р Т. Горникевич, Філядель-фія, США 1969, том 4-ий, стор. 43).
Короткий зміст телеграми до К. Левицького був такий:
«У тяжких годинах, які тепер пережинаємо, я звертаюся з сердечним проханням до президента сьогоднішніх нарад УНРади у Львові проголосити самостійне королівство у вірності династії і скіптрові цісаря Карпа., і я запевняю, що ця вірність буде нагороджена і що це не пусті слова, бо я з найвищого місця покликаний це приректи.
В надії, що це бажання буде респектоване, прошу не оголошувати цієї телеграми тим, які не покликані, але порозумітися тільки з тими мужами, які відповідають за долю українського народу.
Хай живе Велике Князівство Галич.»
На другу телеграму архикнязя Вільгельма, яка була скерована до посла барона Василька, він одержав наступну відповідь :
«Архикнязь Вільгельм, Чернівці, Краєвий Уряд 19. 10. 1918.
Посол Василько дозволяє собі повідомити про постанови сьогоднішнього зібрання:
Виходячи з точки погляду самовизначення народів, Українська Національна Рада як конституанта постановила:
1). Вся українська етнографічна територія Австро-Угорщини, докладно Східня Галичина з граничною лінією ріки Сян включно з Лемківщиною, Північна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет, як також смуга Північно-Західньої Мадярщини творять суцільну українську територію.
2). Ця українська національна територія уконституовується в Українську Державу, і будуть пороблені заходи для проведення ухвал у дійсність.
3). Всі національні меншини на цій території, при чому жидів признається окремою нацією, проситься зорганізуватися і своїх представників, відповідно до числа населення, негайно вислати до УНРади.
Четверта точка обговорює виборче право і автономію національних меншин. П'ята і шоста точки застерігають собі виключне право заступництва на мировій конференції.
По прочитанню цих ухвал предсідник Петрушевич проголосив Українську Державу з усіх українських територій Австро-Угорщини. (Ерайгніссе ін дер Украіне 1914-1922, том. IV, стор. 44-45, переклав з німецької М.Г.)»
Можливо, що К. Левицький декому згадував про цю телеграму, одначе не пригадую собі, щоб на УНРаді хтось про те говорив. Нарадами УНР проводив д-р Євген Петрушевич, і вони тривали приблизно від 5-ої години вечора до 4-ої години ранку. Настрій був дуже хвилюючий, і нераз мені під час цього з'являлися сльози в очах. Не жалкую, що був свідком таких важливих подій, а навпаки, ще й сьогодні тішуся.
Про самі наради УНРади ось що пише в своїм спогаді Д.Паліїв:
«18-го жовтня 1918 року в малій залі Народного Дому у Львові зібралася УНРада. Приїхали з Відня всі посли і члени палати, сеймові посли, єпископи і по три відпоручники партій, а саме: Національно-демократичної, Радикальної і Соціял-Демократичної, та три представники студентства. На цій нараді зударилися тоді два напрямки. Один співпраці з Австрією і творення української держави в рамках австрійської федерації. Другий приєднання західньо-українських земель до української держави. Другий напрям і погляд обстоювали тільки представники Соціял-Демократів і студентства. За першим була величезна більшість, і він переміг. Ухвалено резолюцію такого змісту: «Вся українська національна територія, зн. Східня Галичина з граничною лінією Сяну враз з Лемківщиною, північно-західня Буковина і т. зв. Угорська Русь, уконституовуються оцим як Українська Держава.»
На другий день у великій залі Народного Дому у Львові відбулася Конституанта. її творили члени Української Національної Ради і мужі довір'я, які приїхали з цілого краю. Президія УНРади обмежилася тільки до відчитання резолюції, які ухвалила попереднього дня Національна Рада. Це спричинило бурю протестів. Загал з таким вирішенням не погоджувався. «До України» - така була думка і воля багатьох.
Витворилися два різні табори. Старші і відповідальні тоді політики шукали компромісу з Австрією, а партія Соціял-Демократична, молодь і «голос народу» бажали йти революційними шляхами. Прірва вже тоді поглиблювалася.
20-го жовтня на площі св. Юра проголошено прилюдно Українську Державу в двоякий спосіб, а саме: д-р Кость Левицький від імени більшости Національної Ради, а Семен Вітик від опозиції. Яке то було болюче в таку торжественну хвилину!
Офіційна політика нації спочивала безапеляційно в руках людей австрійської орієнтації. Тому і дальша наша політика пішла по тій лінії. Зараз по конституанті всі відповідальні політики з президентом Національної Ради д-ром Петрушевичем виїхали до Відня. І тут у Відні заскочив їх усіх неожиданий Перший Листопад.»
Ще 19 жовтня 1918 року УНРада відбула у Львові перше засідання, на якому обрано президентом УНРади д-ра Є. Петрушевича та утворено три делегації УНР. Перша виконавча у Відні під проводом Петрушевича, друга організаційна в Галичині під проводом д-ра К. Левицького і третя для Буковини на чолі з Омеляном Поповичем.
У Відні президія Національної Ради вела далі переговори з австрійським урядом. Ще 31 жовтня відбулося засідання австрійської ради міністрів, присвячене українській справі, бож над чим міг радити австрійський уряд? Його всі народи вже не визнавали, бо усамостійнилися. Одинокі українці ще з ним переговорювали і ставили конкретні вимоги до теоретичного уряду.
Львівська делегація зорганізувалася щойно 27 жовтня, на три дні перед Першим Листопадом. Тимчасом 28 жовтня в Кракові утворилася Польська Ліквідаційна Комісія, яка проголосила, що ціла Галичина належить до польської держави, про що повідомила намісника Галичини Гуйна та всі уряди в краю, які й так були польськими.
Тому смішною і недоцільною була спізнена постанова львівської делегації УНРади з 30 жовтня до урядів Галичини, щоб вони постанов Польської Ліквідаційної Комісії не виконували. Зате практичнішим було звернення до громадян Галичини, які в переважаючій більшості були українцями, щоб постанов польської влади не виконували.
«Люди не здавали собі справи, як горіла земля під ногами, - продовжує Паліїв. - Галицька делегація заповіла на 1 листопада з'їзд мужів довір'я з цілого краю у Львові, а на 6 листопада доручено відбути по всіх повітах організаційні збори.
Дійсно цікаве було тоді відношення галицької політики до України за Збручем. Там існувала своя держава. Байдуже яка, гетьманська чи республіканська. Але держава, до якої тяготіла збірна думка цілого народу. Було ясним, що двох українських держав будувати буде годі. Ані Парляментарна Репрезентація, ані потім Національна Рада не вважали потрібним з урядом України порозумітися. І ніхто з парляментарних послів, а вони тоді вели політику, навіть не був в Україні.
Орієнтація на мирне розв'язання спору поставила Національну Раду поза події, які розігралися Першого Листопада. Ще 31-го жовтня делегація Національної Ради пішла до намісника Гуйна та домагалася передачі влади в руки Наїцональної Ради, але намісник Гуйн відмовив домаганню. Це був кінець спроб Національної Ради, які зовсім не впливали на хід подій, що їх підготовляв інший чинник, інша сила, що тоді виросла, а саме: Українська Військова Організація.
Ця сила виступила в історії Галицької України на склоні 1918 року, і її ділом був сам Перший Листопад. А що цей порив, цей зрив скінчився невдачею, на це склалося дуже і дуже багато причин.
Ще перед 1-ою світовою війною появилися були проблиски організації власних сил для конкретної цілі. Це Січові Стрільці, що їх творили молоді люди в той час, коли військова підготовка була в прилюдній опінії ще на індексі. Ще не скристалізувався у тих людей зміст, була тільки форма, як прийшла війна. І та форма створила Українських Січових Стрільців. Політичний наш провід вважав стрілецький Легіон засобом переконання австрійського уряду у вірності до нього з боку українського народу. Знову ж молодь, що масово посунула в стрілецтво, йшла туди підсвідоме. Всі відчули, що так треба. Але чому і пощо? Відповіді на ці питання кристалізувалися вже пізніше впродовж цілих чотирьох років і дуже поволі.
До революції 1917 року українське стрілецтво було просто в страшних умовинах. За що воно властиво боролося? За які політичні цілі? У краю тисячами вішали «союзники» їх рідних, їм же кидали у вічі закид зрадництва. І думка знаходила вилив у стрілецькій пісні, то тужливій, то безжурній, бо найболючіше відчував і найсильніше реагував па зрадницьку політику Австрії супроти українського народу легіон УСС. З кінцем 1916 року, тобто після проголошення цісарського відручного письма з 5 листопада в справі Галичини, стрілецтво думало навіть розв'язатися, щоб таким чином запротестувати проти політики Австрії, одначе на це не погодилися політіки паші.
Після революції в к. Росії і після національного зриву в Україні наше стрілецтво вступає в новий період. Родиться в ньому політична думка. Люди починають приходити до свідомости. Починаються дискусії на теми завдань стрілецтва, кристалізуються світогляди. В зимі 1917 року, після польонофільської заяви австрійського цісаря в Кракові, стрілецтво задумується вже над своїм відношенням до Австрії. Родяться проекти переходу легіону на Україну і боротьби проти Австрії. Тоді перший раз падає думка: таємною організаційною сіткою обняти всі австрійські військові частини, в яких служили українці.
До Парляментарної Репрезентації у Відні виїжджає спеціяльна делегація від легіону з цими двома пропозиціями. Делегацію обмили холодною водою, бо тодішній наш політичний провід ще так далеко не еволюціонував, а стрілецтво ще не еманципувалося настільки, щоб діяти незалежно. Віра в провід була ще надто велика. І ця перша думка так осталася тільки думкою.»
Д-р Іван Німчук у своїй коротенькій праці «Українська військова організація у Відні в днях перевороту» пише: «Думка явного сепаратизму від Австрії стала назрівати також в умах молодих українських старшин австрійської армії вже по відомім маніфесті Франца Йосифа з 5 листопада 1916-го року про відокремлення Галичини. Маніфест цей означав перечеркнення пляну тодішньої Української Ради про утворення окремого автономного українського краю в Австрії.
Та дальші події, а саме смерть цісаря Франца Йосифа і скликання парляменту новим цісарем Карлом відвернули на якийсь час увагу українців від акту з 5 листопада. Пішли різні обіцянки й торги, справа відокремлення Галичини зійшла з овиду.
Щойно загальна російська революція, що принесла й воскресіння України, і приступлення Америки до війни, зактуалізували українську суспільність в Австрії. І в краю і в українських полках на фронті й у запіллю і у Відні стало ферментувати, почалися дискусії, наради, збори.
Вислідом того настрою був революційний військовий гурток у Відні, що оснувався 31 травня 1917 року. Його оснування попередило кілька таємних нарад присутніх у Відні українських старшин легіону УСС і австрійської армії. Членами його були: Р.Заклинський, М.Опока, С.Безпалько, В.Свидерський і автор цих споминів. Метою гуртка було відірвання українських земель від Австрії і прилучення їх до Великої України. Для цеї цілі постановив гурток вести іредентистичну пропаганду в рядах галицьких і буковинських полків, де до того часу в противенстві до чеських, югославських, а навіть польських полків не було і сліду такої роботи. Гурток передискутував свою програму і поділився на під гуртки з 4 до 6 осіб. Був плян видати відозву до українських військ австрійської армії із зазивом до непослуху і дезерції (дві такі літографовані відозви видав гурток в коші УСС, з них одну зі сконфіскованою промовою посла Загайкевича й коментарем до неї. Відозви ці перевожено в наплечниках до Відня, а звідси на італійський фронт). Пропаганда пішла по краю і по наших полках. Багато зробило в цім напрямі «оброблювання» старшин, що приїздили з фронту на відпустку й переїздили через Відень до Галичини. З відомих причин не вели ми ні протоколів, ні найменших записок. Знаю тільки, що подібні гуртки постали в рядах УСС і в деяких австрійських полках. Одначе віденський гурток по кількох (5 до 6) своїх засіданнях розлетівся. Причиною була небезпека відкриття, бо про гурток стало забагато людей говорити, як також примусовий виїзд деяких членів з Відня.
Та кинена раз думка не пропала. Виміна гадок та дискусії не вгавали. Пішли наради і збори у віденськім академічнім товаристві «Січ», що була тоді під головуванням енергійного З.Пеленського. Згадаю тут про збори з 25 квітня 1917 року, які ухвалили привіт Головній Українській Студентській Раді Києва, і збори з 3 грудня 1917 року, на яких ухвалено постанову, що найвищою владою для всіх українців є Центральна Рада в Києві. Резолюції цих останніх зборів, вислані до львівських українських дневників, польські цензори сконфіскували, а проти учасників зборів розпочалося у Відні слідство за державну зраду.»
Далі Іван Німчук пише, що Парляментарна Репрезентація постаралася, що слідство проти «Січі» припинено.
Та й студентство в краю не стояло осторонь назріваючих подій.
«Дня 13 жовтня 1917 року на зборах українського студентства у Львові (пише д-р М.Лозинський в праці «Галичина в рр. 1918 до 1920», Відень 1922) ухвалено в справі назріваючих політичних подій оцю резолюцію:
«Українське студентство, стоючи на грунті самовизначення народів, ставить одиноко оправдане, доцільне, невідкличне і справедливе домагання з'єдинення всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілість, від нікого незалежну демократичну українську державу.
Почуваючи себе громадянами цілої української території і синами великого українського народу, який як рівнорядний чинник виступає на світову арену, ставимо домагання, щоб відповідальні чинники державної України в якнайкоротшому часі скликали конституанту або державний парлямент на якнайширшій демократичній основі для полагодження внутрішніх і зовнішніх справ української держави в дусі бажань широких народніх верств».
Коли Українська Парляментарна Репрезентація як конкретну задачу ставила утворення української держави в рамах Австрії, ці ухвали студентства являються висловом змагань до з'єдинення з Великою Україною.»
Д-р Іван Німчук продовжує: «У половині жовтня 1918 року українські військовики вже почали явно радити у Відні над своїм положенням. Молодші старшини однодушне годилися і настоювали на тому, що треба створити українську військову організацію, яка повинна б заложити у Відні перехідну українську військову станицю для сподіваних десяток тисяч поворотців з італійського, албанського й інших фронтів, для ліквідації спільного австрійського військового майна та для кермування українським військовим рухом у Відні.
Збори в справі української військової організації з перервами продовжувалися аж до 27 жовтня 1918 р., коли то в присутності сот. В.Байла від Військової Місії Великої України вибрано комітет з 5-ох членів (Біберович, тоді завідуючий канцелярією У.П.Р., Пеленський, Дрогомирецький, Коб'єрський, Кущак), який мав справу повести далі.
Згаданий комітет скликав збори головно українських старшин до української клюбової залі австрійського парляменту дня 1 листопада 1918. Між присутніми був тоді підполк. Варивода і сот. проф. д-р Р.Смаль-Стоцький. При кінці наради прийшов на залю президент д-р Є.Петрушевич і заявив коротко:
«Дуже дякую Вам, Панове, що Ви так скоро зібралися, щоб послужити справі рідної державности. Повідомляю Вас, що якраз вчора сказав я австрійському прем'єрові Лямашові в присутності міністра Горбачевського й міністра Тоггенбурга: Бувай здорова, Австріє! Між нами порвані всі нитки. Тепер ми самі будемо рішати про себе!»
Дальші наради в збільшеному складі старшин перенеслися таки того самого дня до льокалю «Січі», де українським військовим представником збори вибрали підполк. Вариводу, а Парляментарна Репрезентація іменувала від себе військовим делегатом проф. Смаль-Стоцького. Комендантом української перехідної станиці вибрано поручника Катамая, бо він вже був довший час комендантом віденської станиці УСС і добре в тих справах визнавався. Ця станиця з честю і посвятою виконала своє завдання.»
Знова продовжує Паліїв, що, як бачимо, «не лише серед УСС зроджувалася думка незалежної української військової організації, але й по австрійських військових частинах, у тих, у кого билося українське серце, відчувалася потреба революційної організації, бо й там багато було самовідданих і щирих патріотів. Але перевести цю ідею в діло найлегше могли тільки УСС. Вони одинокі були до цього покликані, єдино стрілецька організація мала всі дані стати революційним осередком.»
Навіть делегація УНР дня 30 жовтня 1918 року признала УСС за основу і зав'язок національної збройної сили Української Держави та постановляла, що всі українські полки австрійської армії повинні бути перенесені до краю та передані ліквідаційним австрійським урядом українській державі.
«Однак, на жаль, УСС-й таким революційним осередком не стали, - пише Д.Паліїв. - А склалось на це дні головні причини.
Можна сміло твердити, що якщо б не тяжкі та криваві бої на горі Лисоні і в селі Потуторах під Бережанами, роля УСС-ів у листопадовій революції була б зовсім інакша. На горі Лисоні і в Потуторах УСС-и втратили майже весь свій актив, зовсім осиротіли. По цих боях не стало найактивніших і найвідважніших. Це можна тепер ствердити на підставі тієї ролі, яку полонені УСС-и відограли на Великій Україні, як київські Січові Стрільці: не будь УСС-ів, не було б і Січових Стрільців. Годі вже тепер оцінювати, чи це на краще вийшло Україні, чи навпаки. На всякий випадок ці жахливі бої ослабили УСС-ів настільки, що вони були заслабкі витворити з себе революційний осередок.
Друга причина - це історія з архикнязем Вільгельмом Габсбургом, відомим тепер під прізвищем Василя Витинаного. З боку австрійських політичних чинників призначення Вільгельма протектором, а згодом комендантом УСС-ів було потягненням дуже зручним. Не ведена Вільгельмом та чи інша акція, але сама його присутність серед стрілецтва вбивала всяку антиавстрійську акцію, себто в тогочасних умовинах революційну атмосферу. В осередку різних комбінацій стояла особа архикнязя. Він сам - людина пересічна, нічим не замітна. Вірний голові свого роду, мав охоту зробити кар'єру на українській справі, але зовсім зрозуміло так, щоб ніколи не попасти в конфлікт із Віднем.
Ці дві причини склалися на те, що листопадовий переворот відбувся без стрілецтва як організації. Це було дальшою причиною його невдачі. Бо в останній хвилині зліплений революційний осередок ні під фаховим, ні під ідеологічним оглядом не відповідав історичним вимогам. Сам переворот перевести ще не штука. Головне знати, що робити па другий день після нього. А цього власне, з відповідальних тоді людей, не тільки ніхто не знав, але, як сьогодні над цим роздумую, ніхто не ставив собі подібного питання.»
Була ще третя причина, чому листопадовий переворот відбувся без стрілецтва, а це перебування стрілецтва на Буковині. І хоч українські чинники робили все можливе, однак УСС-ів не перенесено до Львова. Стрілецтво було заступлене в Листопадовому Зриві дуже маленькою горсткою тих, що тоді, можна сказати, випадково знайшлися у Львові.

Початки організації центрального військового комітету

Про початки військової організації найвірніші відомості подає сот. О. Кузьма, «Листопадові Дні», стор. 40.
«Засновок української військової організації сягає першої половини вересня 1918 р. Постала вона самочинно серед гуртка старшин-українців, що, розглядаючись у безвихідній ситуації австрійської держави, вичували голос залізної логіки історії, який закликав їх витягати консеквенції в користь української справи, природи річи цей історичний голос кликав їх думати про військовий бік справи, чи там створення збройної сили, потрібної при реалізації найвищого національного ідеалу. Не відстрашували їх труднощі і перепони, які ждали їх не тільки з австрійського, але й польського боку. Більшість львівської залоги була без найменшого сумніву українська, рекрутована переважно зі Східньої Галичини. А між українським вояцтвом було багато поворотців з російського полону, що пережили російські революційні перевороти, а навіть бачили будування української держави над Дніпром. Вони й являлися тепер найбільш пригожим людським матеріялом. Про національну свідомість українського вояцтва свідчила теж річ давніше не бувала: співання українського гимну похідними сотнями на головних вулицях Львова при відході на фронт. Все те заохочувало старшин до акції згідно з наказом історичної хвилі.
Старшин-українців по львівських частинах було мало, хоч все-таки в кожній доповняючій сотні (Ерзацкомпані) найшовся хоч один хорунжий українець. Зате багато старшин-українців було по нефронтових формаціях, по різних харчевих і одежних установах, в суді, а навіть у самій військовій команді (Мілітеркоммандо) було їх щось десять.»
Пор. австрійської армії Іван Рудницький додає: «Старшини ділилися на дві категорії: одні, що здавна засіли місця в запасних куренях, тут вони чулися добре і всіма силами там держалися літами під всякими видами і всякими способами; одним з них поводилося матеріяльно досить лихо, і ці бажали кінця війни, другим поводилося добре, і їм це було байдуже. Друга категорія - це були дійсно робочі воли. Ледви вигоїв рани, ледви прийшов до кадри, вже маєш приділення до похідної сотні. Ніяка сила Божа ні людська не могла такому чоловікові помогти сидіти довший час у запіллю.
А тут чимраз голосніше говорять про кінець війни, про розвал Австрії. По каварнях у Львові видно при столиках гуртами старшин, що з собою конферують. Каварні, ба навіть їх частини прибирають національний характер. Українцям припала «Ренесанс», а саме куток з картовими столиками біля білярдів. Цілими вечорами грали тут та балакали про різне. Говорилося много про те, що нам робити, як Австрія розлетиться, а поляки простягнуть свої руки по нашу Батьківщину. А що це готові зробити, було більш чим певне, бо вже в серпні 1918 р. М.К.Л. викрило тайний кружок польських легіоністів і старшин. Їх виарештували. Деякі з них сиділи в арештах на Курковій вулиці; їх при відвороті українці випустили. В поодиноких частинах почали пропадати кріси, а 30 жовтня викрили вже українці, що польський німець Вельзер з 15 п.п. зорганізовано викрадав ночами кріси для польської боївки, а в цьому помагав йому ст. дес. Яблонський. Вони оба, прочуваючи халепу, втекли завчасу зі Львова.
З кінцем вересня 1918 р., не пам'ятаю котрої днини, приступив до мене в «Ренесанс» бл. вже пам'яті д-р Кость Танячкевич та запросив мене до свого стола. Почалася балачка про те, якої я думки про теперішню ситуацію, якої сили гарнізон, по чиїй стороні перевага і т. п. При кінці розмови подав мені д-р Танячкевич адресу, просив о дискрецію, та казав зголоситися там у добродія С-кого, голови індексової комісії.
В означенім дні явився я в академічному помешканню. Застав господаря С-кого вдома. Він почав мене інформувативати: ходить о тайну організацію українців в австрійській армії. Ми зав'язуємо комітет, що має дати життя цій організації, а яка матиме за ціль: оборону перед польською нахабністю. До комітету ввійшло покищо 6 чоловік, а саме: пор. І.Р-ий (Іван Рудницький) 15 п.п., чот. К-ан (Караван) 19 п. стрільців, хор. В-ан (Ватран) з пресового відділу М.К.Л., чот О-кий (Любомир Огоновський) з військової поліції, акад. П-кий (студент В. Полянський) як звязковий залізничників і акад. С-кий як зв'язковий академіків».
Знова ж сот. О.Кузьма в «Листопадових Днях» подає трохи змінений склад первісного комітету, який складався з 5 осіб, самих військових, а саме: І.Рудницький, Караван, Л.Огоновський, хор. Ватран і додає хор. Бараника також із пресового відділу військової команди. Такий самий склад подає і підхор. Д.Паліїв. З обома останніми згідні Б.Гнатевич і О.Думін у своїй статті «Генеза Листопадового Зриву», Історія українського війська, І.Тиктор, Вінніпег 1953, тільки додає студента В.Полянського.
Так само й назва комітету спірна, бо Д.Паліїв, який найбільше мав до діла з назвою, всюди вживає «Центральний Військовий Комітет»; таку назву й я пригадую собі з тих часів. Такої назви вживає й О.Кузьма та інші. Зате первісний член того комітету і то чоловий, І.Рудницький, у своєму згаданому вгорі спогаді подає назву: «Український Генеральний військовий комісаріят». Такої самої назви вживають і Б.Гнатевич, О.Думін та інші.
Також неясна справа, хто дав почин військовій організації. З військовиків відпадає чоловий член військової організації пор. І.Рудницький, бо сам признається, що д-р К.Танячкевич втаємничив його та післав до студента, що мешкав в Академічному Домі, С-кого. Останній назвав Рудницькому інших членів військового комітету, вже, видно, раніше призначених чи заплянованих. Годі думати, що військову організацію створили згадані Рудницьким студенти; можливо, вони були посередниками або помагали, бо в той час в Академічній Громаді було багато старшин, взагалі військових, що продовжували свої студії.
Відпадають два хорунжі, Ватран і Бараник, бо вони ніде не фігурують активно. Залишаються два чотарі, Караван і Огоновський; оба не залишили спогадів. Чот. Караван не належав до дуже активних і відомих і не походив зі Львова. Залишається чот. Л.Огоновський, дуже скромний і чесний, а одночасно діяльний і великий патріот. Його дружина, ще в той час панна, одна з перших жіночих помічниць Першого Листопада, пише в листі до мене 35 травня 1972: «Чомусь тодішні старшини-українці недовіряли пор. П.Бубелі, здається, його мати була полькою. Любомир (Огоновський) його цінив і довіряв та з пор. Бубелою перші таємні сходини муж мав в свойому помешкані, присягли на хрест таємницю-секрет. Нараджувалися, кого з певних українських старшин втаємничити в ці справи.»
Далі пише Огоновська, що деякий час жила з ними мати чоловіка, рідна сестра д-ра Костя Левицького, тому і Кость часто бував у них. Родина Огоновських жила в домі «Дністра» на першому поверсі. Втаємничені йшли на тайні сходини з подвір'я, ніби до домівки «Сокола Батька», а звідти тайними східцями нагору до помешкання Огоновських. В той час, як «хлопці» були в помешкані, то мати Людка (Любомира) на вулиці Руській пильнувала, шепочучи молитви.
«Мій муж, - продовжує Огоновська, - жив у Львові, тут скінчив гімназію та університет. Його батько і один стрий були професорами головної гімназії, а 2-ох стрийків професорами університету у Львові. Львів добре знав, товаришів старшин теж.»
Навіть мені пощастило пізнати Л. Огоновського в 1919 р. при помочі мого краяна з сусіднього села Рожнова, Василя Пилип'юка, який тоді як правник працював в австрійській жандармерії у Львові при вул. Лева Сапіги.
Це й дуже можливе, що створена Народним Комітетом окрема політична комісія, що складалася з Ів.Кивелюка, д-ра В.Охримовича, Ст.Томашівського, д-ра Ст.Барана, д-ра Панейка, д-ра М.Лозинського, д-ра О.Назарука та інших (за О.Кузьмою), знаючи і довіряючи Огоновському, звернулася до нього в справі організації військового комітету.
Дивно тільки, що зв'язковим з рамени політичної комісії був д-р Кость Танячкевич, який не згадується в жодних списках політичної комісії, та й не всі автори про Перший Листопад його згадують. Немає також однозгідности щодо кількости, а також щодо осіб, з яких складалася політична комісія, і її діяльности.
Далі пор. Рудницький у своєму спомині дає початкові напрямні зорганізованого військового комітету, чи там комісаріяту, які тут наводимо.
«Щоб справи не робити ніяк голосною та не скликувати на всякі збори забагато людей, постановлено: 1. Пошукати собі відповідного предсідника, бо із сучасних ніхто не хотів обняти проводу організації, яка мала розтягнути свої дії на цілий край та, крім пересічного військового знання, потребувала ще й знання сякої-такої стратегії, знання військової та політичної організації. 2. Місце політичного організатора і голови військового комітету вирішено залишити для одного з представників УСС (по можності сот. Вітовського). 3. Кожний з учасників дістав приділені частини, в яких мав дібрати собі помічників, а втаємничувати їх лиш у найконечніші речі, поширювати поміж стрілецтвом, так сказати б, свідомість того, що може з нами статися на випадок польського повстання. Вести при допомозі свідомих, спеціяльно стрільців, відповідну пропаганду. Обчислити докладно всіх українців, поляків, кріси, амуніцію та харчі. Провести докладну розвідку про настрої поляків, зокрема про настрої австрійського військового командування у відношенні до українців. Це провести не було для хор. Ватрана надто трудним, бо сам був у М.К.Л., а разом з ним був і відомий організатор Заліщиччини, хор. Б-к (Бараник) Василь. Зрештою в М.К.Л. (Мілітеркоммандо Лемберг) було під той час досить українців і чехів та все можна було довідатися і про найтайніші розпорядження. Крім того, мав хор. В-ан (Ватран) удержувати зв'язок з цивільним комітетом, який зав'язався у Львові. 4. Якщо старшини УСС згодяться, запропонувати тактичний провід будучої армії архикнязеві Вільгельмові. В цій справі мав пор. Рудницький поїхати 20 жовтня до Коша УСС у Вижниці, а опісля до архикнязя. Цю четверту ухвалу постановлено на підставі відомости, яку приніс хор. Ватран від д-ра К.Левицького, що Антанта стоїть на принципі задержання Австрії. Опираючися на цій відомості, вирішив комітет перепроваджувати агітацію; організацію на основі самостійного галицького українського королівства, в евентуальній федерації з Австрією.
За цим промовляло ще й те, що фронт тоді стояв ще сильно, що Австрія мала ще досить військ на Україні, котрі могли кожної хвилі, враз з поляками, нас здавити, далі й те, що сотник Чмола, який приїхав з України від СС (Січові Стрільці, які зорганізували корпус на Вел. Україні переважно з полонених УСС), заявив: Україна може вам дати до 2.000 крісів, дещо амуніції і харчів, скільки хочете, однак ані одної боєздатної частини, і раджу з Україною покищо не лучитися. Це дуже всіх здивувало, і ніхто з нас не міг тоді цього зрозуміти. Треба отже було числити лиш на власні сили і на те, що прийдеться вести боротьбу щонайменше з поляками Західньої Галичини.
Комітет виходив з утилітарного заложення, що не відносячись до Австрії ворожо, а навпаки, виступаючи по її стороні, не лише здобудемо симпатію, але і всяку допомогу від Австрії проти Польщі. А було це й вигідне, бо з гаслом самооборони перед польською нахабністю та з гаслом національної свободи лучилося і гасло оборони цісаря, а це ще тоді у великій мірі стрілецтву імпонувало.»
Ніхто з членів цього гуртка не рахувався з виступом раніше, ніж у грудні, і нікому через думку не проходило, що вже за кілька тижнів прийдеться зводити бої за Львів.
«Військова акція йшла спершу, з різних причини, дуже поволі, при чому особистий склад військового комітету заєдно ширшав, - пише О.Кузьма. - В першій половині жовтня стали його членами пор. Теодор Мартинець з 41 супровідного куреня, пер. інтенд. Гарасимович, В.Полянський - як представник українського студентства.» (Пор. Рудницький, як ми вже згадували, у своїх спогадах подає представника студентів В.Полянського в першому спискові.) Чот. Мирон Коновалець у своїх спогадах «До Листопадового Чину» подає ще чот. В.Баб'яка з 15 п.п. піхоти та двох старшин з Легіону УСС: сот. Сеня Горука і чот. д-ра Володимира Старосольського. Далі пише д-р М.Коновалець: «З початком жовтня прибув до Львова з Відня мій і мого брата приятель, пор. Петро Бубела, що служив при 30 полку піхоти. То був львівський полк, що під час війни був перенесений до іншого міста поза Галичиною. Пор. Бубела повідомив мене про свій приїзд до Львова і просив зайти до нього. В розмові зі мною він сказав, що співпрацює з Військовим Комітетом, і я мав враження, що він є його членом. Та ні сот. О.Кузьма у своїх «Листопадових Днях», ні підхор. Паліїв у своєму спомині не згадують його як члена Центрального Військового Комітету, натомість обидва подають, що 27 жовтня він став тимчасовим комендантом Військового Комітету.»
Далі пише підхор. Д.Паліїв, що «початок місяця жовтня 1918 року застав мене на Поділлю в містечку Жмеринці в команді міста. Австрійська військова влада почувалася ще доволі сильно, судила невдоволених і посилала їх на смерть, стягала контрибуції з міста й сіл та проводила насильні реквізиції. Але кожний, хто обсервував події, бачив, що це останні судороги. В Могилеві над Дністром збунтувався 20-ий піхотний полк, у більшості український, не хотів виїздити з України на сербський фронт. Дезерція стала масовим явищем, проти якої команда ставала безсильною. Підозрілі рухи українського населення доливали оливи до вогню, як, наприклад, саботажі на залізницях, вбивства вояків і т.д.
У Відні радив австрійський парлямент. Представники народів почали говорити Австрії правду у вічі. Говорили так, наче б Австрії вже не було. Головно чехи. Чеський посол Мазанек заявив у парляменті, що чехи не пролляли добровільно за Австрію ні одної краплі кропи. Ця подія спричинила страшну бурю, але Мазанекові волос з голови не впав. Отже можна вже було говорити, що хто хотів. Чути було трупа.
Довго не думаючи, я постарався про відпустку на 10 днів і поїхав у Львів, а звідтам у Чернівці, де була команда Легіону УСС. У Львові зустрінув я чотаря д-ра В.Старосольського. На мій запит, чи і що робиться, він заявив, що у Львові заіснував уже Військовий Тайний Комітет, до якого обіцяв мене впровадити. З тим я поїхав у Чернівці.
Впродовж двох днів з черги радили ми в Чернівцях у колі 10-12 стрілецьких старшин і підстаршин над тим, що робити. Паради відбувалися, очевидно, в тайні перед архикнязем Вільгельмом. Не пригадую собі докладно перебігу тих нарад. Досить, що я зараз виїхав до Львова, щоб узяти участь у праці Військового Тайного Комітету вже з рамени Стрілецтва чи тих, що були на тих тайних нарадах у Чернівцях.
12 жовтня я приїхав до Львова і ввечорі взяв участь у засіданні Центрального Військового Комітету. На засідання я йшов у переконанні, що Ц.В.К. працює як правдивий штаб, перед яким таке велетенське завдання. Яке ж було моє здивовання, коли я почув тільки теоретичні балачки про потребу праці, а від членів довідався, що вони зайняті цілими днями у своїх військових частинах і тільки ввечорі можуть сходитися на спільні засідання. Я зголосився з пропозицією, що виготовлю на найближче засідання проект праці Ц.В.К., на що всі радо погодилися. 14 жовтня ми знову зійшлися на засідання в помешканню чот. Л.Огоновського. Мій організаційний проект прийнято. Вирішено приступити до фактичної організації тих військових частин у Львові, в яких були українці, а край поділено на округи і вирішено для кожної округи створити Окружну Команду. Одночасно з тим треба було шукати зв'язків з усіма полками і кадрами з українською більшістю, розкиненими по всіх фронтах і всіх краях Австрії, Угорщини, в Україні і в Польщі.
Хто має це все виконувати? Завдання такі важливі і велетенські, а до того земля горіла під ногами. Треба було оглядатися за новими людьми, головно за мотором всієї праці, а саме за організаційним референтом. Не пригадую собі, хто піддав думку, щоб на такого організаційного референта просити д-ра Осипа Назарука. Він жив тоді стало у Львові. Думка видавалася всім дуже щасливою, бож д-р О.Назарук представляв собою у нашій уяві найяркішого представника тієї Генерації, між молодими і старими, на якій все і всюди тяжив обов'язок і почесть у таких хвилях стояти на чолі акції, а ще до того особа д-ра Назарука була незвичайно популярною й поважною. Тож таки на другий день пішло нас двох до д-ра Назарука з пропозицією обняти організаційний реферат в Ц.В.К. На жаль, д-р Назарук відмовився від цієї праці, бо в тому часі він викінчував історію України. Тоді Комітет запропонував цей організаційний реферат мені, і я його прийняв. І поплила гарячкова праця днями і ночами. І ми не знали й не припускали навіть, що ця праця непомітно створить у житті народу цілу епоху.
Перешкоди в праці були великі, австрійські власті старалися паралізувати всякий революційний рух, як український, так і польський. Організація була строго конспіративна.
Але що поляки у Львові мали на них більший вплив (адьютантом команди міста був поляк, член польської військової організації), то й перешкоди для поляків були менші. Наприклад: військові кадри 19-го піх. полку і 15-го піх. полку висилали на села відділи для помочі у пільних роботах. На диво до тих відділів вибирано майже самих українців, поляків залишали у Львові. Це відбилося фатально передовсім на боєздатності 19-го піх. полку. В тому часі вийшов наказ обмежити всякий рух військовиків. Усі відпустки стримано, залізницями прямо не можна було їхати. Через те успішна організація краю надзвичайно терпіла.
Австрійська влада не могла з революційним рухом в тому часі боротися так, як вона цього бажала, але це ще не означало, що вона була йому прихильна. Ця влада тоді не мала вже до цього сили.
Організацією міста Львова займався цілий наш Комітет. Полягала вона передусім на приєднанні для справи революції українських військових частин, що стояли постоєм у Львові, а далі на зорганізуванні українського населення Львова, себто робітників, міщан, залізничників, поштовців, приватних урядовців, студентів для допомоги військові.»
О.Кузьма в «Листопадових Днях» каже: «В тій цілі зав'язався окремий громадський, комітет, який в передодень перевороту заповнював військовому комітетові кількасот зорганізованих людей.»
Знова ж пор. Гнатевич і О.Думін, б. сотник С.С., в 12-ому розділі праці «Бої за Львів та Перемишль» і д-р Мирон Дольницький, чот. У.Г.А., в своїй праці «Військова підготова Листопадового Зриву та її здійснення» подають, що львівські цивільні люди чи організації зобов'язалися дати в розпорядження Військового Комітету приблизно 1000 людей.
На жаль, цей громадський комітет недописав і не віддав в розпорядження військової влади майже ніякої зорганізованої одиниці. Зголосилися самочинно до помочі військові перед перебранням влади у Львові і по перебранні передусім свідоміші студенти, середньошкільна молодь, залізничники, поштовці та робітники, а також молодь, яка шукала пригод.
А яка це велика шкода, бо перші українські війська, які зайняли Львів, це в більшості діти села, які не знали Львова та й боялися того Львова. Скільки то потрібної допомоги могла принести тисячна група цивільних! Бачимо, яку велику прислугу принесла та горстка цивільних, що зголосилася самочинно. Поляки ж твердять, що фактично цивільній молоді, а навіть жіноцтву завдячують відібрання Львова від українців.
Далі пише Д. Паліїв у своїх споминах, що: «Підставу збройного виступу у Львові мали творити ті австрійські військові частини, перебуваючі у Львові, в яких процентово українці становили більшість. До таких належали: кадри 15-го піх. полку (тернопільці), 19-тий піх. полк (Львів-повіт), супровідний курінь 41-го полку і вкінці вартовий курінь ч. 50, складений із старих віком вояків. В тих частинах було 70 до 75 відсотків українців, решта припадало на поляків і жидів, німців і румунів. Командний склад тих частин представлявся для нас менше корисно. Старшини-українці становили тільки незначний відсоток.
У 15-тім піх. полку і 19-тім переважали старшини поляки, значить: крайнє шкідливий чинник для підготовної праці, як і для самого виступу; в інших частинах були старшини-німці, непригожі для підготовної праці, зате з моментом виступу можна було з певністю надіятися на їх пасивність.
Підстаршинський кадр у тих частинах за своєю національністю представлявся для нас корисніше, ніж старшинський, хоч відсоткове залишався далеко позаду стрілецтва. Далі йшли: військова поліція і курінь 30-го піх. полку. В тих частинах відсоток українців вагався між 40 і 50. Решта припадала в поліції виключно на поляків. В курені 30-го піх. полку була збиранина різних народностей.
Крім тих військових частин, були ще такі: державна жандармерія під командою підполковника Гошовського (поляк), в якій українці становили не більш 30 відсотків. Два бойові курені, т. зв. «Ассістенцбаон», один чисто мадярський і один чисто німецький. А вкінці менші частини, підчинені різним вищим командам і самі команди, в яких працювало около 1000 старшин, переважно німців, мадярів, чехів, поляків, а серед них кількох українців.
Не маючи змоги зібрати і провірити даних щодо військової чисельности, я подаю цифри так, як вони збереглись у моїй пам'яті ще з того часу.
Перед обчисленням слід звернути увагу на одне: 15-ий піх. полк і 19-ий піх. полк - це були кадри, а не бойові частини. Такі кадри звичайно числом великі, але бойових вояків у них завжди мало. В таких кадрах переважають різні каліки, реконвалесценти і т. д., одним словом - ті, які вже або ще не здібні до бойової служби. У тих частинах бойові вояки становили тільки певний відсоток і були зформовані в похідні сотні.
З українських частин під тим оглядом становив виняток супровідний курінь 41-го полку, який являвся бойовою одиницею. Натомість всі більші неукраїнські частини були військом бойовим. Вони саме мали за завдання охорону міста.
Пригадую собі звіти поодиноких комендантів около 25 жовтня 1918 року: 15-ий піх. полк около 600 стрільців, 19-ий піх. полк около 500, супровідний курінь 41-го полку - 450, поліція около 150, курінь 30-го піх. полку около 90, вартовий курінь ч. 50 около 800 стрільців. Разом около 2400 вояків, в тому 800 старших віком вояків (вартовий курінь), які майже ніякої бойової вартости не представляли, і около 60 старшин. Це було приблизне число всіх українських регулярних військ, розміщених у Львові.
Розуміється, що коменданти в своїх звітах подавали тільки число тих, на яких вони, на випадок бойової акції, могли числити, себто національне певних і боєздатних. Можна прийняти ще таке саме число, себто около 2400 вояків-українців чи то нездібних до фронтової служби, чи то неорганізованих тому, що були розкинені по різних незначних відділах, і будемо мати приблизне число всіх військових українців, що в тому часі були у Львові.
У своїх плянах Центральний Військовий Комітет брав до уваги у Львові все тільки поданий бойовий стан, хоч при самому виступі показалося, що і ця кількість не відповідала дійсності.»

Організаційно-агітаційна підготовка українських вояків

Про організаційно-агітаційну підготовку українських вояків послухаймо тих, що самі цю працю переводили в своїх кадрах. До таких належить перш за все чот. Мирон Коновалець, який у своїх спогадах «До Листопадового Чину» про це нам оповідає.
«При першій моїй зустрічі з чот. Баб'яком він поінформував мене, що в кадрі існує український таємний гурток, при тому згадав, що і поляки мають свою конспіративну організацію. Він запропонував мені вступити в члени нашого гуртка, на що я радо погодився. Він також поінформував, що комендантом нашого гуртка є пор. І.Рудницький, а він - організаційний референт. У складі гуртка були ще: пор. Мирослав Микитка, хорунжий Омелян Вец, хорунжий Ілько Сендецький. Його брат був у тому часі головою студентської громади, і завдяки тому ми мали секретний зв'язок з нашим студентством.
Незабаром після моєї зустрічі з чот. Баб'яком, а опісля з пор. І.Рудницьким, команда запасного куреня вислала мене на пропагандивний курс для старшин. Після закінчення учасники мали назву «пропагандивний старшина» (Пропагандаоффіцір). Того часу можна було ствердити щораз більшу розпряжність серед війська (несубординації і дезерції), головно наслідком комуністичного «вітру» зі Сходу, як теж в наслідок втоми чотирирічною війною. Пропагандивні старшини мали доручення відбувати із стрільцями гутірки, на яких мали перестерігати їх перед розкладовими впливами комуністичної пропаганди. Такі гутірки відбувалися щосуботи по полудні та перед виходом похідних сотень на фронт. Після повернення до кадри я використовував моє іменування теж для праці в тайному гуртку, в якому був пропагандивним референтом.
Яке ж було завдання таємного гуртка? Його члени мали вести роз'ясняльну організаційну акцію, вказуючи українським старшинам і підстаршинам на можливість і конечність державного перевороту, тобто захоплення українцями влади у Львові. Вони мали втаємничувати в ту акцію достовірних старшин, підстарший і стрільців (зокрема т. зв. однорічняків, тобто тих, що мали середню школу). Проникання тої акції серед загалу вояцтва треба завдячувати саме підстаршинам і втаємниченим стрільцям, бо вони мали постійний і безпосередній контакт із загалом вояцтва. Як пропагандивний старшина, я використовував передбачені гутірки із стрілецтвом, нав'язуючи завжди до свідомости і чести українського вояка. Після проголошення австрійським цісарем Карлом (16 жовтня 1918 р.) маніфесту, в якому було сказано, що «Австрія має стати зв'язковою державою, що в ній кожний нарід в області, яку заселює, творить свій власний організм», було ясно, що це лебедина пісня розпаду тисячолітньої монархії. І тепер на гутірках можна було вже говорити ясно і недвозначно про невід'ємне право українського народу на свою державність.»
Подібні, більше чи менше чисельні гуртки організувались і діяли по інших частинах, їхніми комендантами, крім пор. Рудницького, були: чот. Караван 19. п. стр.; пор. Теодор Мартинець 41 супр. курінь; пор. Северин Козак 30 кур. стр.; чот. Я. Огоновський, військова поліція. Цікавий фрагмент про діяння таємної організації подає в своєму спомині пор. Теодор Мартинець. Ось як він описує своє приступлення до таємного Центрального Військового Комітету («Роззброєння львіської касарні при вул. Зиблікевича 1. XI. 1918 року»):
«Визначну ролю в збройнім перевороті й зайняттю Львова українськими військами 1 листопада 1918 р. відіграв супровідний курінь 41-го піх. полку (Ассістенцбаон), розміщений у касарнях при вул. Зиблікевича, напроти церкви СС Василіянок.
Назва цього куреня вказувала б на те, що він належав до черновецького 41-го піх. полку, але так воно не було. Цей курінь був в адміністраційному відношенні вповні самостійним, а щодо складу стрілецтва і старшин дуже різноманітним. Стрільці й підстаршини походили головно зі східньогалицьких піхотних полків, як 24-ий (коломийський) п.п., 30-ий (львівський), 55-ий (бережанський), 58-ий (станиславівський), 95-ий (чортківський) та інших, але були там теж німці, румуни, мадяри і чехи з інших австрійських полків. Старшини в курені були всі чужинці, а українців було лише два: пор. Тимотей Гумовський з Угнева (згинув у Львові біля Головної пошти 4 листопада 1918 р.) і пор. Теодор Мартинець. Такі супровідні курені творила Австрія при кінці свого існування по всіх більших містах, а їхнім завданням було на випадок можливих заворушень заводити лад і спокій.
Комендантом цього куреня був підполковник з 55-го піх. полку, німець Бем. Комендантами сотень були кадрові старшини-сотники, а комендантами чот були поручники і чотарі. Комендант куреня був суворий і тому дисципліна у курені була зразкова. Коли 1 листопада курінь опинився вже не в його руках, то це був страшний удар для нього, і він з безмежного болю заплакав. Другого дня після перевороту прийшов з наплечником до ратуша і попросив хліба на дорогу, а з пор. Мартинцем попрощався словами: «Пане поручнику, гратулюю Вам за так зразково виконаний переворот.» З тими словами виїхав до Відня.
Мене приділено з 58-го піх. полку до цього куреня у червні 1918 р., і в цім курені я був комендантом сотні.
Одного дня з початком жовтня стрінув мене на вулиці якийсь цивільний чоловік і сказав, що зі мною хоче говорити в одній важливій справі чотар Володимир Баб'як з 15-го п.п. і чотар Караван з 19-го п.п.. На зустріч з ними я прийшов до мешкання чот. Баб'яка. В короткій і обережній розмові чот. Баб'як поінформував мене про політичну ситуацію і вказав на познаки, що Австрія незабаром розпадеться на національні держави, і тому ми, українці, мусимо вже приготовлятися перебрати владу в Сх. Галичині у свої руки. У Львові існує вже гурток втаємничених в цю справу старшин, які ведуть підготовну працю не лише у Львові, але також по цілій Галичині, по всіх українських полках. Ми створили вже, казали вони, в кадрах своїх полків тайні гуртки, і доручили мені підготовити до такої самої акції мій супровідний курінь. Я погодився дуже радо на цю пропозицію, і ми, подавши собі руки на знак додержання таємниці, розійшлися.
Я негайно, таки того самого дня, приступив до праці в своїм курені, а почав від того, що втаємничив у справу свого побратима поручника Т.Гумовського. Порозумівшись взаємно, ми поділилися ролями: Він як пропагандивний старшина в курені мав у своїх гутірках зі стрілецтвом приготовляти їх для нашої справи, а я мав мати нагляд над цілістю і держати тісний зв'язок з Центральним Військовим Комітетом.
На одному такому засіданні Комітету, яке відбувалося в домі Т-ва «Дністер», в мешканню чот. Л.Огоновського, я застав там таких військових старшин: пор. В.Баб'яка, пер. Каравана, пор. інтенданта Гарасимовича, чот. Л.Огоновського і хор. Дм.Палієва, а з цивільних пригадую собі пок. д-ра Івана Кивелюка. На цім засіданні визначено вже керівників «окружних» і «повітових» команд, а далі поодиноких референтів, як артилерійського, скорострільного, телеграфічного й інших. Праця намічувалася систематично й обчислена була на довший час. З наміченого пляну не все вдалося здійснити, бо ті історичні події наближалися милевими кроками.»
З цих двох спогадів бачимо, як велася освідомлююча праця серед старшин, підсташин і стрільців. Ця праця була небезпечною, бо, як довідуємося, Австрія мала у Львові сильні військові відділи, спеціяльно для того стаціоновані, щоб здавити в зародку всякий рух. Крім того, в кожній військовій частині було багато поляків-старшин. З огляду на такі обставини працю треба було вести дуже обережно і якнайбільш таємно.
Таку підготовчу працю проводив я і в своєму гаймкерлягрі (приміщення для вояків, які верталися з полону), хоч там не було сталого контингенту, бо одні приходили з полону, а інші відходили до своїх частин чи на відпустки. Найгірше, що ніколи не було відомо, коли і хто відійде. Одначе, не оглядаючися на те, я намагався освідомлювати, початкове обережно, а по проголошенні цісарського маніфесту вже ясно говорив про українське військо та державу.
Не всі однаково сприймали мої слова. Були й такі, що відверто говорили, що не підуть воювати за буржуазну державу, хоч і українську. Все ж таки під кінець жовтня мав я готових і відданих кільканадцять вояків.
Далі пише в своїх спогадах д-р М.Коновалець, що «підготовча праця наших тайних гуртків натрапляла на великі труднощі, але мала й свої недоліки. Це й була, як слушно завважує сот. О.Кузьма у «Листопадових днях», революційна атмосфера, в якій жило наше громадянство. Однак пляном якоїсь революційної боротьби за волю своєї нації ніхто навіть теоретично не займався. Ніхто з народніх діячів не студіював технічного боку революційних рухів інших народів, ані навіть не пробував збирати досвідовий матеріял з чужих визвольних воєн, щоб прослідити умови та шанси боротьби за визволення свого народу. Ніхто не знав революційної літератури інших народів.
А все ж таки наша підготовча акція, не зважаючи на всі недомагання, у великій мірі виконала своє важке завдання. Для прикладу подам один багатомовний фрагмент, що мав місце в нашій казармі при вул. Курковій 31 жовтня по полудні, тобто в переддень Першолистопадової Ночі.
В половині жовтня заквартировано в тій казармі 40 польських легіоністів, що приїхали з Мармарош Сигод після припинення їхнього процесу за державну зраду. Ясно, їх присутність у казармі непокоїла сильно наших вояків. Тому комендант нашого гуртка в тій казармі, пор. М. Микитка, доручив перервати всі телефонічні дроти, що лучили казарму з містом. Так і зробили. Негайно після того до казарми прийшов поляк пор. Вельц, старшина казарми, з кількома легіоністами і наказав службовому підстаршині (дінстфюрендер) полякові Яблонському видати їм кріси (в тій казармі був магазин крісів і пістолів). Повідомлений про це пер. Микитка зразу звелів нашим стрільцям силоміць викинути Вельца і його легіоністів з казарми, а наші стрільці викинули і Яблонського.
Та до гіршого інциденту дійшло тут уже пізно, бо перед 9-ою годиною вечора. Перед брамою з'явився легіоніст, сержант барон Баталія, і настирливо домагався, щоб його пустити до легіоністів у казармі. Вартовий його не пустив, бо мав від пор. Микитки такий наказ, а коли Баталія його штовхнув, хотячи силоміць пройти в браму, той вистрілив і ранив його. Раненому дали першу допомогу в казармі, а потому відставили додому, де він незабаром помер. Пізніше виявилося, що Баталію вислала на розвідку польська військова організація.
У зв'язку з тими інцидентами становище українців стало ще більш непевне і загрозливе. Тому пор. Микитка вважав за конечне ще перед загальним роззброєнням роззброїти легіоністів та їх інтернувати. Він доручив хор. Панасові виконати наказ. В асисті стрільців-українців хор. Панас казав легіоністам віддати всю зброю, що вони без спротиву й зробили. Та виявилося, що поза шафою мали вони укриту зброю, про що австрійська команда нічого не знала. Ясно, забрали і ту зброю.
Отже бачимо, коли б у тій касарні не було нашої підготовчої акції, то напевно вона була б попала в польські руки. Це тільки для прикладу.»
Далі підхор. Паліїв у своєму спогаді каже, що: «У частинах з чужинецьким елементом не велась з рамени Ц.В.К. ніяка розкладена акція. На це Комітет не мав ані засобів, ані часу. Щойно в ніч на Першого Листопада між мадярів розкинено агітаційні летючки. Це занедбання з боку Ц.В.К. могло фатально відбитися під час нашого виступу. На щастя, чужинців-вояків деморалізувало само життя, що вкінці зробило їх нешкідливими.
Організацією Львова займався Ц.В.К. Це була аномалія, яку всі завважували. Були навіть спроби створити для Львова місцевий орган і через те відтяжити централю. Але цього не можна було зробити з браку людей. Члени Ц.В.К., крім мене, були зайняті і зв'язані у Львові зі своїми частинами, яких були комендантами. Значить, вони могли й повинні були творити місцевий орган. Але з кого ж тоді мала складатися централя? Було вирішено так, що комітет сходився на свої наради раз як Центральний Військовий Комітет, другий раз як окружний львівський комітет. Очевидно, що це було недоречно.
Військову організацію Львова можна було провести, але на це треба було часу. Я не хочу сказати, що події прийшли за скоро, тільки ми запізно взялися до організації. Що ж можна було зробити за 15 днів?
З Національною Радою чи її львівською Делегаціею наш Комітет не стояв ні в якому зв'язку. Натомість сходився і радив з поодинокими громадськими діячами, як з д-ром Охримовичем, Мих. Лозинським, Василем Панейком і ред. Федорцевим.
Чи ці політики творили між собою якийсь комітет, нам не було відомо. Але вони, звичайно один з них, приходили на наші засідання, а знову наш Комітет делегував чот. Л.Огоновського й мене для контакту з ними, і ми брали участь у їхніх засіданнях та ділилися взаємно інформаціями. Крім того, від д-ра Панейка ми діставали гроші. Ціла підготовка і цілий Листопадовий Зрив коштували... 9 тисяч австрійських корон.
Загальна порада політиків для нас була така: Вести працю, але вважати, щоб не попасти в конфлікт з австрійськими властями. Позатим ждати. Бо ці наші політики ще надіялися, що ми прийдемо до влади мирним шляхом, що переговори з віденським урядом доведуть до бажаного ними закінчення. Спільних засідань з цими нашими політиками, поскільки собі пригадую, відбулося два і то в кімнатах редакції «Діла». Засідань же нашого Центрального Військового Комітету в присутності політиків було три. Засідання Ц.В.К. проходили доволі хаотично, бо не було властиво голови. Проводив засіданням будь-котрий член Комітету. Тому й не диво, що посторонні люди дивилися на нашу працездатність досить скептично. Пригадую собі, що в часі одного такого засідання д-р Мих. Лозинський висказав явно своє негодування з хаосу й вийшов. Але вийти було тоді найлегше.»
В дальшому сот. Кузьма і підхор. Паліїв, як каже д-р М.Коновалець, «закидають, і це не безпідставно, що цивільний провід клав надто велику вагу на пересправи та заходи перед австрійським урядом, а не на організацію власної, головно військової сили в краю. На тому тлі і постала легенда про телеграму, яку то ніби вислав австрійський уряд про передання влади в Сх. Галичині в українські руки.»
Знова ж і Військовий Комітет не відповідав своїм завданням. Сот. Кузьма в своїй праці каже, що «слабою стороною Військового Комітету була його персональна припадковість. Завдяки цій припадковості осіб Комітет не мав довгий час організаційного референта, аж нарешті сотників, поручників і чотарів виручив з конечности молодий підхорунжий. Ще трудніша була справа з особою коменданта, якого Комітет досі не мав. Ніхто з дотеперішніх його членів на це не надавався ані не мав таких аспірацій. Стати головою організації, що обіймала своєю сіткою весь край і мала лягти в основу далекосяглих грядучих подій, не поривався перший-ліпший амбітник. Вправді Українська Національна Рада намітила кандидата на це становище в особі сот. УСС Дмитра Вітовського, що перебував зі своєю частиною на Буковині, однак не зроблено нічого, щоб стягнути його завчасу до Львова.
Дня 20 жовтня поїхав пор. Рудницький в тій справі до кошів УСС у Вижниці. Всі старшини УСС були певні, що до справжньої війни з Польщею не прийде. В найгіршому разі українцям прийдеться мати діло з повстанням польської людности і то тільки по містах. Збори старшин згодилися, щоб головою Центрального Військового Комітету став сот. Вітовський, але одночасно заявилися проти тодішнього коменданта УСС-ів, архикнязя Вільгельма, встановляючи на випадок перевороту у Львові і свого виїзду до столиці краю комендантом сот. Букшованого. Не виплатиться, казали, задля архикнязя наражатися на неласку Антанти, який не має ніяких впливів, доказом чого, що не може для УСС добути навіть черевиків.»
«Після такого висліду своєї місії пор. Рудницький виїхав разом з от. УСС, д-ром Н.Гірняком, до Черновець до архикнязя Вільгельма, - пише, як зрештою всі те саме, чот. Дольницький у своїй вже вище згаданій статті. - Тут він повідомив архикнязя, що: 1. Коли Австрія буде далі існувати як федеративна держава, а поляки будуть посягати по Східню Галичину, то українці будуть з ними боротися і 2. Якщо Австрія перестане існувати, то українці Східньої Галичини виступлять під кличем Соборної України. Архикнязь, як про це пише у своїх споминах сот. Рудиицький, віднісся до справи дуже прихильно і виявив готовість зробити все, що буде в його силах, щоб допомогти українцям, а в першу чергу старатися, щоб Легіон УСС вже в найкоротшому часі перенесено на постій до Львова.» «Рівночасно архикнязь згодився, щоб сот. Вітовський виїжджав на два дні щотижня до Львова, та просив, щоб його хоч раз на тиждень інформувати про стан справи,» - пише О.Кузьма.
Велике значення мали кадри багатьох полків у різних місцях краю, які треба б було зорганізувати. Про це пише підхор. Паліїв у своїх спогадах так: «Як я вже згадав, мені доручено організаційний реферат. Це було 15 жовтня. Інших членів комітету не можна було обтяжувати організацією краю, бо вони були зв'язані зі Львовом своєю військовою службою. Треба було притягнути до праці інших охочих і здібних. Не всі співробітники залишилися в моїй пам'яті. Пригадую собі тільки чот. УСС Безпалка Семена, підхор. УСС Біляча Івана, підхор. УСС Муровича Володимира, підхор. УСС Заклинського Мирона, д-ра Чубатого Миколу й теолога Масляка Степана.»
Помагав і я підхор. Палієву, хоч не багато, бо щоденно був зайнятий в своєму лягері. Найбільше помагав вечорами. Не згадує мене пок. Паліїв з причини, яку я подав вище. Найгірше, що треба було писати дуже багато різних письм до знайомнх і незнайомих, переважно адвокатів, священиків та інших, і все те руками, бо не пригадую, щоб була машинка. Підхор. Паліїв часто виходив то на засідання чи на якесь побачення і відходячи тільки казав, що й кому писати.
«Головним завданням було, - пише Паліїв, - цілий край пов'язати нитками організації з централею, а в першу чергу ті місцевості, в яких були розміщені українські частини, а далі всі більші міста. Вкінці зв'язатися з тими українськими військовими частинами, що стояли поза межами краю.
Треба було починати від самого початку. У розпорядженні Комітету не було навіть точних даних про розміщення військ. Тому перші гінці чи кур'єри їздили просто на розвідку. Брак військового центру при політичній репрезентації і наша загальна короткозорість металися на нас чимраз тяжче. Просто придавлювали своїм тягарем всю нашу роботу. Могли сидіти в тому часі у Львові не люди, а генії, і вони за 15 днів не були б зробили того, що занедбано за цілу війну, а хоч би від часу революції в к. Росії і в Україні.
Не моральний, а просто фізичний біль опановує людину при споминах з тих часів. Яким легким коштом могло бути інакше і як, на жаль, сталося. Як мало зусиль потребував покласти нарід Галицької України в тому часі при будуванні своєї держави, якби до нього не мала пристосування вірна приповідка про «пізніх Іванів».
Підставою військової організації в краю мали стати «Окружні Команди» по таких містах: Перемишль, Самбір, Стрий, Станиславів, Коломия, Тернопіль, Золочів, Рава Руська і Чернівці. До створення цих «Окружних Команд» приступлено около 15 жовтня. Завданням тих було зорганізувати в першу чергу українські військові частини, які знаходилися в їх районах, а далі приготовити українське населення до успішної дії при будові Української Держави.
В тих містах, де були кадри українських полків, утворення «Окружних Команд» йшло доволі легко. Там ініціятиву перебрали старшини. Натомість у тих містах, де не було ніяких українських частин, там праця не могла вийти поза формальні початки.
У Східній Галичині й Буковині були розташовані такі кадри полків з українською більшістю: Львів: згадано вже вище; Перемишль: 45 піх. полк на половину українсько-польський. Ізза браку (і то цілковитого) в ньому старшин-українців цей полк не входив зовсім у рахубу як власна сила; Журавиця (коло Перемишля): кадра 9-го полку піхоти; Ярослав: 77-го піх. полку; Станиславів: 95-ий піх. полк і 20-ий, якого кадра приїхала до Станиславова в останніх днях жовтня; Коломия: 24-ий піх. полк і 36-ий піх. полк; Золочів: 35-ий піх. полк, кадра якого приїхала до Золочева щойно 30-го жовтня; Чернівці: вишкіл і боєві сотні Легіону УСС і кадра 41-го піх. полку; Вижниця: кіш УСС.
За вийнятком двох куренів (8 бойових сотень) Легіону УСС були це самі кадри, значить не бойові частини, а збиранина всякого, переважно бойово нездатного елементу. В місцях постою вище згаданих частин засновано «Окружні Військові Команди» і наладнано з ними сталий зв'язок. Найкраще представлявся під бойово-організаційним оглядом 9-ий піх. полк у Журавиці під Перемишлем, 24-ий піх. полк у Коломиї і Легіон УСС у Чернівцях. В інших частинах праця поступала вперед дуже поволі. Та все ж ті міста, де були кадри, мали військову одиницю, довкола якої все могло вже гуртуватися. Зате міста, в яких не було українських частин, а ще до того чужі війська стояли постоєм (Тернопіль, Стрий, Чортків і Самбір), становили поважну небезпеку для майбутньої військової акції.
Щодо національне чужинецьких військ, то вони були розкинені по майже всіх містах Сх. Галичини малими частинами. У першу чергу артилерія. Багато артилерійських одиниць стояли постоєм у Перемишлі, Стрию, Самборі, Щирці, Станиславові, Коломиї і ін. Ці запасні артилерійські одиниці були зложені майже з самих чужинців і тому становили поважну небезпеку для нас. Зате невеликі піхотні частини, різні реквізиційні, харчові, муніційні, робітничі відділив розкинені по цілому краю, не були здібні до будь-якої акції.
Значне число кадрів східньогалицьких полків було розміщене по інших краях Австро-Угорщини або на території польського королівства. Наш Центральний Військовий Комітет вспів зв'язатися тільки з деякими з них.
Фронтові частини полків були в більшій частині на італійському і сербському фронтах, а деякі на Великій Україні. З тими полками наш Комітет не мав жадного зв'язку. На це не стало вже часу.
З кожним днем настрої серед нас ставали чимраз більше хвилюючими. Засідання Центрального Військового Комітету відбувалися вже майже кожного дня. Для організаційного реферату я винайняв дві кімнати в Народній Готелю і там вів працю, вже не зважаючи надто на конспіративність. Просто не було змоги звертати на це увагу.
Десятки, а в останніх днях сотні людей з усіх сторін краю, з різних військових частин усіх фронтів приходили туди, спрямовані українськими редакціями й політиками, або привозили звідомлення з Окружних Команд. Десятки кур'єрів виїздило на всі сторони шукати зв'язків або передавати інструкції. Хто з молодших стрільців приїхав на день-два до Львова, той уже не виїздив. Вірив нам на слово, що нічого йому за дезерцію не станеться, і ставав до праці.
На одно засідання я запросив полковника Січових Стрільців Івана Чмолу, кол. чот. Легіону УСС, який приїхав з Білої Церкви шукати з нами зв'язку. Він приїхав з конкретним пляном, а саме: щоб усіх дезертирів (їх ховалося по краю тисячі) спрямувати до коша СС до Білої Церкви, а команда СС в заміну за це вишле (в порозумінні з урядом гетьмана, - примітка редакції) свої бойові курені на границю Галичини, в район Кам'янця-Подільського й Радивилова. Ідея була прекрасна. Таким чином, на випадок революції, ці курені СС протягом 1-2 днів могли б з'явитися у Львові. Прийнятий в засаді проект остався, на жаль, тільки проектом.»
Прийшли останні дні жовтня, час наглив, українцям горіла земля під ногами, а сот. Вітовський не приїздив, хоч комендант українцям був до загину потрібний. «Тож з правдивим одушевленням, - каже підхор. Паліїв, - прийняв згоду пор. Бубела стати керманичем Ц.В.К. Того самого дня на засіданню Ц.В.К. я поставив в тому напрямі внесення, яке одноголосне всі приявні прийняли. Хоч діяльність пор. Бубели була надто коротка, щоб могла бути чим-небудь замітна, я спинився на цій події тому, що пор. Бубела був першим дійсним комендантом.»
«Аж 29,- пише Паліїв, знова ж О.Кузьма (як і інші) каже, що 30 жовтня 1918 року приїхав сот. Вітовський і прийшов Військового Комітету якраз під час засідання, на якому було вже приблизно 20 старшин і член Української Нац. Ради, Іван Кивелюк. Засідання ішло під знаком з денервування, бо з Відня прийшли вісті, що південні слов'яни проголосили свою югослов'янську державу і відірвалися від Австро-Угорщини, так само чехи, а поляки встановили в Кракові Польську Ліквідаційну Комісію, що обняла адміністрацію Західньої Галичини.»
Опис і характеристику сот. Дмитра Вітовського подає підхор. Д.Паліїв, який сам був УСС і звідти знав Вітовського, а потім як організаційний референт пізнав ще ліпше.
«Літ тридцяти, середнього росту, кремезної постави, високе чоло, великі, розумні очі. Один з гарячих провідників молоді, визначний член радикальної партії, у війні сотник Легіону УСС, комендант сотні і один з найкращих провідників стрілецтва. Сотня Вітовського була національно самостійницьким центром усього стрілецтва. Всі гляділи, що робить сотня Вітовського, що говорить Вітовський. Якийсь час він був на Волині, де незвичайно заслужився на полі українського шкільництва. На Україні, в часі побуту там австрійського війська, був політичним референтом при ХХV-ім корпусі, згодом комендантом курення УСС. У стрілецтві займав Вітовський місце його духовного провідника. Але офіційного, вищого становища він не міг добитися. Ще до війни був політично підозрілий і через те позбавлений старшинського ступеня. Серед українського суспільства Дмитро Вітовський був незвичайно популярний. Всі його любили і поважали, тому не диво, що особу Вітовського в'язали з визвольним самостійницьким рухом. Тільки він одинокий мав дані стати керманичем революції. Популярний, глибокий, прегарний бесідник, чистий характер, добрий вояк. Але Вітовський був, крім цього, ще й поет-мрійник, і в нього як революціонера це була велика хиба. Бо поет-мрійник і керманич революції - це два протилежні поняття. Йому як революціонерові не доставало одної прикмети, але найважливішої, а саме: рішучости. Дмитро Вітовський ніколи не був рішучий, завжди вагався, навіть тоді, як не було до цього причини. В парі з тим у нього був брак віри. Коли я згадую добрим словом дорогого мені полковника Вітовського, то все приходить на думку момент з 31 жовтня... «Як так, то все пропало! Ми програємо!» - сказав Вітовський. Здавалося, хвилева резигнація опанувала провідника революції. Хоч після цього Вітовський працював днями і ночами, хоч керував акцією, я відчував, що в нього нема віри в Діло. Не мав він її, мабуть, і до самого кінця свого життя.»
«Тимчасом стало аж очевидним, - пише О. Кузьма,- що поляки приготовляються до зайняття Східньої Галичини. Наладнали всі цивільні і військові органи і наказали їм ждати слушної хвилини, а поки що вводити на місце дотепер обов'язуючих постанов рішення польських чинників, що були передньою сторожею майбутнього польського уряду. Як дрібний зразок польських приготувань, щоб зайняти Східню Галичину, міг служити факт, що Львів раптом переповнився омундурованими і неомундурованими польськими легіоністами, а по провінціяльних містах роз'їхалися польські висланники, щоб списувати своїх боєздатних людей, організувати їх і наділити всім, що буде потрібне у свому часі. Та все таки українці не рахувалися з тим, що той час уже дуже близько, прямо за плечима, бо, як відомо, Національна Рада визначила політичні організаційні збори у Львові на день 1 листопада, а по повітах на день 6 листопада.
Події бігли за подіями, зміняючи щоднини, а то й щогодини ситуацію. І на засіданні Національної Ради 30 жовтня увечорі радили вже над тим, що робити в найближчому часі: чи ждати директив екзекутивної делегації з Відня, чи самостійно приступити до захоплення влади в краю. Важливе слово в цьому моменті мала вже українська військова делегація, що під проводом сот. Вітовського брала також участь у нарадах. Цікаво було знати, в якій стадії знаходиться організація українського війська та чи воно готове до своєї ролі. Заступники військового комітету дали зовсім задовільні інформації, наслідком чого запала постанова Національної Ради піти на другий день до намісника Гуйна і зажадали від нього передачі влади.
А на другий день, 31 жовтня, ранішні газети принесли вістку, що Польська Ліквідаційна Комісія має 1 листопада перенестися з Кракова до Львова й перейняти від австрійського намісника владу над цілим краєм. В домівці Народнього Комітету зійшовся гурток членів Національної Ради, і в нервовому напруженню ждали на приїзд з Відня посла д-ра Цегельського, що мав привезти вісті і потрібні інструкції від президії Національної Ради. І справді коло полудня він явився та оповів, що Австрія вже розлетілася, що австрійський уряд, не маючи змоги виконувати державної влади в Сх. Галичині, постановив нібито передати цю владу в руки Української Національної Ради, що таку інструкцію одержить намісник Гуйн, а навіть що така телеграфічна інструкція з Відня мала, мовляв, вже вийти до Львова. (Пізніше кружила чутка, що поляки в Кракові переловили цю телеграму і далі до Львова не пустили; на жаль, все це були байки, в які вірили тільки наші політики).
Падав холодний, осінній дощ, як коло 2 год. з полудня вибралася депутація Української Національної Ради до намісника гр. Гуйна. У склад депутації входили: д-р Кость Левицький, Іван Кивелюк, о. Ол.Стефанович, д-р Сидір Голубович, д-р Льонгин Цегельський і д-р Степан Баран. У ждальні намісника депутація стрінулася з кількома польськими політиками, що вже виходили з авдієнції, між ними з Вітосом, членом екзекутиви Польської Ліквідаційної Комісії. Доказ, що й поляки не засипляли справи.
Провідник депутації д-р Кость Левицький зажадав від намісника передачі державної влади у Сх. Галичині Українській Національній Раді, опираючись на право самовизначення українського народу, що вважає цей край своєю національною територією та створив Українську Національну Раду як свою конституанту. Покликався при тім на цісарський маніфест з 16 жовтня 1918 р., що признав українцям це право, а вкінці вказав на небезпеку, яка грозить українському народові від сусідів, що взяли вже у свої руки західню частину краю, а тепер готовляться зайняти ще й східню. В доповненні цих слів д-р Цегельський подав до відома намісника, що останній австрійський уряд рахується з фактом розпаду Австро-Угорщини і вислав навіть йому, гр. Гуйнові, як останньому галицькому намісникові окрему інструкцію в справі передачі державної влади українцям.
Намісник, явно збентежений, відмовив цьому домаганню. В цій справі, казав, він не дістав ніякого наказу з Відня і тому вважає своїм обов'язком оставати далі на становищі австрійського намісника. Свого уряду не зложить також у користь поляків, хоча й вони домагаються цього, бо, на його думку, Галичина має оставати під австрійською владою аж до вирішення справи мировим конгресом. Якби він передав владу одним чи другим, то нарушив би цим свій обов'язок цісарського намісника і довів би до страшної боротьби між обома народами.
На заввагу, що дальше зволікання може довести до проливу крови у Львові, відповів гр. Гуйн, що має у Львові певні пробоєві курені, один мадярський, другий німецький, а вони дають йому таку силу, що здушить кожний прояв ворохобні у Львові.
Становище намісника супроти домагань української делегації заперечило рішучо не тільки голословним версіям, подаваним тоді деяким з українців за факт, начеб віденський уряд наказав гр. Гуйнові передати державну владу українцям, але й твердженню польських публіцистів про якісь контакти австрійської влади з українцями в справі державного перевороту у Сх. Галичині. (Навпаки, спомини посла Вітоса свідчать про щось іншого, про що пізніше буде мова).
Дальша розмова з намісником була зовсім зайва, і тому відпоручники Української Національної Ради відійшли до військового коменданта, від якого на випадок корисної полагоди справи намісником, українці мали жадати передачі військової влади, вони вже не ходили. Хтось довідався, що генерал Пфеффер наказав гостре поготівля обох пробоєвих куренів. Було очевидне, що представники австрійської влади у Львові грають на зволікання, дожидаючи приїзду Польської Ліквідаційної Комісії або варшавського державного комісара, щоб передати їм всю владу в краю.
Депутація вернулася до залі засідань Народнього Комітету, де ждала решта Української Національної Ради, і подала до відома відповідь намісника. Зібрані обмірковували, що далі робити: чи дожидати сподіваної інформації від президії Національної Ради з Відня, чи зараз приступити до діла. По запевненням д-ра Цегельського того самого дня, 31 жовтня, на раді міністрів у Відні має запасти постанова, щоб владу у Східній Галичині передати Українській Національній Раді. На другий день, 1 листопада, урядовий кур'єр мав привезти цю постанову з цісарським підписом до Львова і вручити намісникові. Тому виринула думка, яку підтримували д-р К. Левицький і д-р Цегельський, чи не краще послухати вказівок віденської виконуючої делегації Української Національної Ради і зажадати, аж приїде кур'єр з Відня.
Відкладанню справи, хоч би на короткий час, спротивилися рішуче відпоручники Українського Військового Комітету, яких також запрошено на це засідання. Від імені цього Комітету заявив сот. Вітовський, що до виконання військового перевороту все підготовлене і вже неможливо його відкласти. На випадок відкладення він, як представник української збройної сили, не може взяти на себе відповідальності за дальший хід подій, бо завтра українці можуть бути вже безсильні супроти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки.
Рішучість і самопевність представника військового комітету подіяли переконуюче навіть на тих учасників наради, що досі ще вагались і хотіли ждати чогось із Відня. Всі згодилися зі становищем української військової організації, для якої Австрія і Відень перестали існувати.
Щоб не було ніяких сумнівів щодо дальших подій, які могли скластися на випадок, якби українці рішилися були здержатись з переворотом і ждали далі на розпорядок австрійського уряду, слід перенестися до Відня, де під натиском Української Парляментарної Репрезентації рада міністрів пробувала того ж дня поладнати справу Східньої Галичини. В цій справі австрійський уряд відбув 31 жовтня аж два засідання, а про їхній вислід говорять протоколи цих засідань, які даємо в дослівному перекладі.
1. Протокол міністерської ради, що відбулася у Відні 31 жовтня 1918 року під проводом президента міністрів д-ра Лямаша.
При третій точці наради переходить президент міністрів до депеші польської управи, що уконституювалася як ліквідаційний комітет для краю, та до бажання українців про поділ адміністрації, що остає з цим у зв'язку. Він вносить, щоб на цю депешу відповісти ось так:
Уряд не підносить ніякого заміту проти того, щоб, згідно з думкою, об'єднати польські області Австрії з незалежною польською державою і щоб адміністрація цих областей вже тепер перейшла в руки польських заступників, він радо заявляє готовість увійти в переговори з цим заступництвом про невирішені справи. Одначе уряд при цьому безумовно застерігається, що польське заступництво не буде розтягати своєї діяльности на українські землі, признаючи українській нації рівне право на утворення самостійного державного організму, границі якого будуть устійнені на підставі порозуміння народів або мировим договором.
Оцим визначується одночасно провідну лінію, як ставитися до українських бажань.
Міністер суспільного здоров'я (українець д-р Іван Горбачевський, проф. чеського університету в Празі) каже, що таке ставлення справи неможливе до прийняття для українців. Міністер д-р Галецкі (польський міністр для Галичини) думає, що також з польського боку буде спротив проти такого становища, але у всякому разі він готовий особисто зайняти це становище, бо воно покривається зі словами цісарського маніфесту із 16 жовтня.
Після довшої дискусії, в якій брали участь майже всі члени кабінету, переважаюча більшість одобрює внесок президента міністрів.»
Того самого дня ввечері відбулося друге засідання ради міністрів і з нього списано:
ІІ. протокол міністерської ради з 31 жовтня 1918 р. під проводом президента міністрів д-ра Лямаша. Неприсутний міністер суспільного здоров'я д-р Горбачсвський.
«До третьої точки наради президент міністрів заявляє, що українці не прийняли формули, установленої на останній раді щодо передачі полякам адміністрації в Галичині. Вони добачують у цьому тільки академічно признання, що не має ніякої практичної вартости, бо поляки дійсно мають у своїх руках адміністрацію. Вони настоюють з найбільшою рішучістю, щоб уже тепер перевести розмежування. Вони готові запоручити полякам означені свободи, одного поляка приймити до свого уряду та признати йому право «вето» у всіх польських справах.
Після довшого пояснення цілого ряду питань президент міністрів ставить запит, чи не було б можливим піти назустріч безперечно оправданому домаганню українців про власну адміністрацію тим способом, щоб староства з більшістю українського населення обсадити українцями.
В дальшій дискусії рада міністрів рішає дати українцям отсі признання: уряд негайно доручає намісникові в усіх областях Східньої Галичини з українською народністю обсадити староства і повітові дирекції скарбу урядовцями української національности в порозумінні з Українською Національною Радою. Один із цих старостів буде призначений начальним органом.
Також на залізничих станціях цих повітів будуть призначені залізничі урядовці української національности, оскільки такі знайдуться. Оскільки основний закон про судейську владу цьому не противиться, будуть у цих повітах назначені судді української національности, якщо такі знайдуться. Треба подбати про відповідний приріст урядовців у всіх згаданих кагоріях.
Відень, 31 жовтня 1918. Лямаш»
Отже справа представлялася інакше, ніж про це оповідав д-р Цегельський і чого сподівався дехто з львівських українців. Було теж зовсім інакше, ніж кажуть деякі легенди про якийсь пакт між австрійським урядом і українцями в справі передачі державної влади у Сх. Галичині. Тоді, коли всі австрійські народи: чехи, поляки, південні слов'яни, мадяри, а навіть німці творили зовсім незалежні національні держави, не оглядаючись на конаючу габсбурську монархію, коли навіть Українська Національна Рада проголосила була вже власну державу, австрійський уряд, незрячий і глухий на все, що діялося довкола нього, признавав ласкаво українцям тільки теоретичне право на національний державний організм. У практиці не годився навіть на поділ Галичини, обіцюючи як на глум тільки обсадити деякі староства, скарбові уряди та суди українськими урядовцями, оскільки вони знайдуться... Здорово кепкував собі австрійський уряд з українських політиків, що до останньої хвилини трималися цупко австрійської клямки.
Тимчасом поляки готовилися преспокійно обняти державну владу у Сх. Галичині і то з двох польських осередків нараз: з Кракова і Варшави. Приїзд Польської Ліквідаційної Комісії з Кракова до Львова був заповіджений зовсім явно на день 1 листопада. Одночасно варшавський уряд вибирався на Львів. Свідчить про це тайний наказ шефа польського головного штабу, ген. Розвадовського, для ген. гр. Лямезана у Львові, який одержав таку телеграму:
Варшава, 1 листопада 1918, год. 10 м. 45 перед полуднем.
«Князь Вітолд Чарториський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу краю з рук генерала намісника гр. Гуйна.
Начальну команду війська в Галичині обіймає аж до дальшого розпорядження генерал дивізії Пухальський. Польським військовим комендантом у краківській окрузі є бригадир полк. Роя. Для Львова призначений генерал гр. Лямезан.
Польське військо має бути негайно святочно заприсяжене. Треба візвати населення до спокою і порядку. Населення непольської народности треба уважати заприязненим, доки збереже спокій. Відмарш австро-угорського і німецького війська наступить після повного управильнення відносин. Переїжджаючі транспорти цього війська мають бути негайно пропущені. Польське військо має носити однострій давнього допомогового корпусу, а коли це не дасться провести, щонайменше польського орла на шапці. Українське військо, оскільки появиться, треба вважати заприязненим, розуміється, якщо збереже найповнішу нейтральність. На випадок конфлікту треба його роззброїти, перешкодити кожному виступові, проступки карати безоглядно, запевнити функціонування державних установ. Саботаж і грабунки карати негайно.»
Підпис: Ексцеленція Розвадозський, шеф польського головного штабу.
Всі ті ускладнення ситуації за кордоном і в краю, всі нові труднощі, що накопичувалися довкола української справи, потверджували тільки погляд про гостру актуальність і невідкличність активного виступу української військової організації.»
Може, трішки задовго ми затрималися при політичній підготовці до перебрання влади у Львові і в краю, але це було потрібне, щоб розвіяти всякі нереальні і не оперті на фактах оповідання як наших політиків, так і інших. Тепер варто заглянути, що робиться в цих останніх важливих хвилинах в Центральному Військовому Комітеті. Ось що про день 30 жовтня оповідає підхор. Паліїв:
«День 30 жовтня пройшов на нарадах під проводом Вітовського, того самого дня виготовлено подрібні інструкції для Окружних Команд ще того самого дня приїздили гінці за на казами. Того самого дня приїхав чотар Ф. (Федюшка) з кадри 9-го піх. полку, що розміщена була в Журавиці біля Перемишля. Він представив положення кадри. Було в ній біля 600 бойових вояків-українців. В Журавиці поляки мали зорганізованих і озброєних коло 1000 вояків і гарячково далі організувалися. Він домагався від нашого Ц.В.К. рішучих наказів. Та чи можна було йому такі накази дати, як нам веліли ще 30-го жовтня ждати на інструкції з українського віденського центру? Чотар Ф. дістав такий наказ: на випадок небезпеки роззброєння поляками чи їх переваги кадра має перейти до Перемишля, де дістане дальші накази. Очевидно, що такий наказ не рятував її. Пізніше показалося, що ціла ця військова частина розбіглася, роззброєна поляками.
Дня 30 жовтня наш Центральний Військовий Комітет не знав ще реченця виступу. Зрештою ми всі ясно бачили, що не являємось панами ситуації і що обставини керують нами та що ми будемо змушені почати цей виступ тоді, коли вже не буде іншого виходу. Але ми не припускали, що, положившись спати, ми встанемо на другий день, щоб уже того дня почати акцію. А воно дійсно так сталося.
Дня 31 жовтня ранком, біля шостої години, прибіг в Народню Гостинницю, до кімнати ч. 31, де від тижня поміщалося бюро організаційного референта, один десятник з Військової Команди (Мілітеркоммандо), який заявив:- Я чув, що вчора в часі вечері говорили між собою вищі старшини, що з Відня прийшов наказ передати владу тому, хто має силу і хто по неї перший зголоситься. Ця вістка була надто правдоподібна. Вона так відповідала тактиці австрійської політики та її тодішньої безсильности, що в її автентичність ніхто не сумнівався. В ранішніх польських часописах ми вичитали, що дня першого листопада приїжджає у Львів «Польська Ліквідаційна Комісія» з Кракова з метою передати владу над територією Сх. Галичини місцевим полякам. А далі, що військовий комендант Перемишля, генерал Пухальський, підчиняється цій ліквідаційній комісії. Ті короткі, тривожні вістки ясно змалювали положення. Кожний з нас бачив, що мусимо починати сьогодні або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли б ми тоді зватись нацією? В нашім Центральнім Комітеті не було двох думок. «Інструкції» з Відня ми не дочекалися; акцію треба починати самочинно. Отже хай живе революція! «
Далі пише д-р М.Коновалець, що «нарада Військового Комітету в одній з кімнат Народньої Гостинниці тривала коротко, бо для військовиків справа негайного виступу була ясна. Зразу після неї сот. Вітовський, пор. Бубела, пор. Рудницький та інші перейшли до будинку «Просвіти», щоб виготовити плян обсади Львова. Вже після проведення перевороту пор. Рудницький розказував мені, що властиво обсаду Львова проведено на підставі австрійського пляну, виготовленого австрійською командою на випадок повстання у Львові. Цей плян передав йому у великій дискреції один наш старшина, що працював у львівській Корпусній Команді (прізвища не пригадую). Тому на згаданій нараді старшин ішло тільки про те, які саме об'єкти та якими силами треба обсадити та як розподілити старшин, які були зайняті у військовій адміністрації або тимчасово перебували у Львові.
Ясно, що австрійський плян не вповні відповідав стратегічним потребам української обсади. Австрійський плян з престижевих поглядів мав на увазі головно оборону таких об'єктів, як намісництво, сойм, ратуш, державний банк, а також пошта і головна залізнична станція. Та оборона станції для австрійської влади не була получена з більшими труднощами, бо у Львові було дев'ять залізничних шляхів і вона могла дістати підкріплення з інших міст. Натомість для нашої обсади, чи пак оборони, головна станція мала величезне значення: і як центр сполучення, і тому, що в її безпосередньому районі були великі магазини зброї, головно крісів і пістолів та амуніції до них; крім того, в залізничних таборах були ще верстати для направи зброї.»
«Я остався ще у своїй кімнаті в Народній Гостинниці, - пише далі Д. Паліїв, - і виготовляв накази для Окружних Команд.
Українській збройній акції у Східній Галичині могли стати на перешкоді дві сили: австро-угорські військові частини, розміщені по цілій Східній Галичині, зложені з німців та мадярів і поляків. Ці останні по всіх містах Східньої Галичини мали свої військові тайні гуртки.
Годі було передбачити, як будуть поводитися австро-угорські війська. Скоріше можна було здогадуватися, що вони залишаться невтральними. Та це був тільки здогад.
Щодо польських організацій, то ми не мали майже жадних певних відомостей щодо їх кількости й боєздатности. Справді, поляки не були настільки сильними, щоб знівечити в терені нашу збройну акцію. Небезпека від польських боївок могла загрожувати тільки містам і то тим, в яких поляки творили чисельну більшість. Крім того, згідно з нашими інформаціями, досить багато польських легіоністів було в містечку Болехові, де залишились останки кадри колишнього польського Легіону.
Зрештою щодо краю ми були зовсім спокійні. Ніхто не сумнівався, що в жадній місцевості Сх. Галичини поляки не зважаться виступити активно, зі зброєю в руках, проти української влади. Вийняток під цим оглядом становив Львів. Тут був центр усіх польських організацій, була тут сконцентрована вся польська сила, при допомозі якої вони задумали захопити всю владу в Сх. Галичині. У Львові поляки живуть в чисельній компактній масі. Львів - це остоя і твердиня польського шовінізму. Тому кожний з нас числився з тим, що у Львові поляки виступлять проти нас активно зі зброєю в руках.
Посідання Львова вирішувало, долю Сх. Галичини. Львів - це важливий політичний, а ще важливіший комунікаційний центр, в якому збігалися залізниці і биті шляхи з усіх сторін краю, і тому цей центр був передумовою сили господаря краю. Тому то й накази для «Окружних Команд» звертали увагу в першу чергу і якнайскоріше приходити з військовою допомогою для Львова.

Накази до окружних команд і до УСС-ів

Осередками, що мали прийти Львову зі скорою допомогою, були в першу чергу бойові сотні Легіону УСС, розташовані в тому часі в Чернівцях і околиці, Станиславів з доволі численними кадрами, Коломия з такими ж кадрами і Золочів. Інші місцевості не розпоряджали військом, а Перемишль сам потребував такої помочі для себе.
Накази до «Окружйих Команд» вбились добре в мою пам'ять, і тому можу зміст їх передати точно. Розіслано їх гінцями зі Львова 31 жовтня 1918 р. до години 2-гої після обіду. Значить, декотрі «Окружні Команди» мусіли дістати ці накази уже по полудні цього ж дня, декотрі найдалі ввечері того самого дня, а УСС-и о 12-ій годині ночі.
Наказ для УСС, висланий на руки сотника Букшованого, який на кільканадцять днів раніше був обраний старшинським корпусом комендантом УСС-ів (очевидно, в тайні перед архикнязем Вільгельмом), звучав так: Вночі з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Цієї ночі українські військові частини займуть Львів. Те саме заряджено по всіх місцевостях Сх. Галичини.
Всі частини УСС мають негайно переїхати до Львова. Бойові сотні, що перебувають у Чернівцях, мають зараз виїхати, не гаючи ні хвилини часу. Якщо б роблено труднощі в доставі поїздів, треба їх взяти силою і, ніде не затримуючись, прибути через Ходорів до Львова. Коломия і Станиславів отримали вже наказ перебрати владу. Проведення акції в Чернівцях залишити 41-му піх. полкові.
Перший уступ цього наказу повторявся у наказах до всіх «Окружних Команд», а далі звучав:
«О.К» Коломия... Слід негайно після одержання цього наказу опанувати місто. Оставити відповідно до потреби чисельно сильну залогу, решту військ треба негайно через Станиславів, Ходорів вислати в допомогу Львову. Оскільки Станиславів потребував би помочі, треба її дати.
«О. К» Станиславів... Оставити відповідно чисельну залогу для вдержання міста, а решту війська негайно вислати через Стрий до Львова. В Болехові має бути згруповане більше число польських легіоністів. Треба, якщо це правда, по дорозі прочистити район Болехова і Стрия...
«О. К» Золочів... Зайві частини вислати негайно до Львова.
«О. К» Перемишль... (Журавиця)... Найдалі до четвертої години ранку слід опанувати місто. Залізничі мости на Сяні за всяку ціну до тої години висадити в повітря...
«Команді 77-го піх. полку в Ярославі».... Зайняти і держати у своїх руках місто.
Накази до тих «Окружних Команд», де не було українських військових частин, і до всіх повітів Сх. Галичини вислано менш-більш такого змісту: «Українська Національна Рада» переймає владу у свої руки. Ніччю з 31 жовтня на 1 листопада українська залога Львова займе місто. В кожному повіті Сх. Галичини слід перебрати владу власними засобами. Зібрати якнайбільше селян і вислати їх на допомогу сусідньому повітові, якщо б він такої допомоги потребував. Всі уряди слід перебрати і обсадити їх довіреними людьми. Урядовців-поляків, які ставитимуться «ворожо до української влади, арештувати.
На всіх наказах як до «Окружних Команд», так і до повітів я підписував сотника Вітовського.
Тільки з деякими повітами наш Центральний Військовий Комітет мав зв'язок, і там були вже назначені коменданти. До інших повітів висилано накази на руки відомих діяльних громадян-патріотів.
Біля 4-ої години по полудні 31 жовтня 1918 р. відходили і від'їжджали останні гінці чи кур'єри з наказами до всіх повітів Сх. Галичини. Були це з малими вийнятками студенти-богослови з теологічного факультету у Львові, їх лиця були поважні... Хто ж не поважнів би в такій хвилині? Несли вони в край накази, про які впродовж соток літ українці могли мріяти тільки в уяві. Несли вони на своїх грудях накази Волі...
Тимчасом відбувалася військова нарада над пляном зайняття міста Львова. Я позбирав від поодиноких комендантів звіти з чисельного стану частин. Ці звіти були інші, як до цього часу. Всі коменданти, за вийнятком коменданта супровідного куреня 41-го і поліції, подали менший стан стрільців, комендант 30-го піх. полку заявив, що взагалі не бере на себе ніякого зобов'язання, а комендант вартового куреня ч. 50 передбачав труднощі в роззброєнні чужих вояків у цьому курені.
Напередодні акції ніхто не поважився прибільшувати числа. Кожний комендант подав тих, на яких міг рахувати без ніякого сумніву. Значить - усього, на що можна було з певністю розраховувати, було 1400 стрільців і 60 старшин. Так! Це було все на початок революції, на обсадження 200-тисячного міста з невідомою кількістю польських боївок, з невідомою поставою німецьких і мадярських військ.
Сотник Вітовський зжахнувся: «Таж то нема з ким починати», - сказав він.
«Пане сотнику, - відповів я, - гінці з наказами вже від'їхали».
«То ми пропали», - сказав Вітовський.
Але це тривало одну мить. Він випростувався, закусив зуби і потонув у виснажливій праці.
Плян був готовий біля третьої години по обіді (сот. О.Кузьма подає, що коло 5 год. плян акції у Львові був готовий).»
У зв'язку з пляном слушну заввагу подає д-р М.Коновалець: «Укладаючи плян конкретної обсади Львова, згадана плянова комісія з чималим риском вирішила, як про це пише сот. Кузьма, щоб на станцію вислати невеликий відділ 47 стрільців, двох старшин і два машинові кріси. Така слаба залога мала видержати найдалі до 4-ої години по полудні, бо до того часу сподівалися прибуття УСС-ів з Чернівець. Та підмога не наспіла. Тож, без уваги на скріплення її опісля деякою кількістю вояцтва з львівських частин, не вдалося оборонити двірця перед сильними польськими атаками, який вони зайняли уранці третього дня боїв, тобто 3 листопада.»
«Після того, - каже далі підхор. Паліїв, - Центральний Військовий Комітет, перейменований на «Українську Генеральну Команду», перенісся до Народнього Дому. Всіх, хто тільки був під рукою, вислано шукати по місті старшин українців, які перебували тимчасом у Львові. Зійшлося о годині 7-мій ввечері 31 жовтня около 40 старшин на останню нараду.» «Говорив сотник Вітовський короткою і ядерною промовою, - як пише сот. О. Кузьма, - в якій з'ясував найновіші політичні події за кордоном і в краю та вказав на завдання, яке має виконати українське військо. Подавши подрібний стан львівської залоги, означив силу, якою розпоряджає Українська Генеральна Команда, числом 1400 людей, з чого 800 вояків можна вжити до обсади команд і різних урядових будинків та магазинів, а коло 500 могло служити як залога в касарнях, стійкова служба на вулицях і варта при інтернованих частинах неукраїнської національности. Плян виконання перевороту: українські старшини мають заалярмувати вночі залоги касарень, при помочі українських вояків роззброїти вояків неукраїнської національности і взяти їх під варту, а потім поодинокі відділи, відповідно озброєні, під командою українських старшин мають податися на місто й обсадити визначені для них об'єкти. Початок виконання : 4-та година досвіта.
Промова сот. Вітовського зробила на зібраних нерівне враження. Багато старшин довідалося про плян військового перевороту вперше, і в них будився сумнів, чи переворот удасться. Одні з них звертали увагу на поважну ще силу, якою розпоряджує австрійська команда у Львові й на провінції. Виявилося, що лиш два курені, німецький і мадярський, стаціоновані у Львові, могли бути для нас дійсно і зараз небезпечні. Інші вказували на українську непідготованість, бо були ще в краю кадри, з якими Військовий Комітет не мав часу порозумітися. Один промовець радив навіть відкласти роззброєння на який тиждень, а тимчасом зміцнити свою організацію та поагітувати серед обох небезпечних куренів у Львові. Одначе Вітовський пригадав, що Польська Ліквідаційна Комісія вже в дорозі до Львова і тому мусимо зайняти Львів безумовно ще цієї ночі. Наша честь, казав, вимагає, щоб ми перші взяли владу в краю, хоч би навіть прийшлося зараз її втратити. Зрештою в край виїхали вже з наказами кур'єри, а в Перемишлі вже навіть почалося, і ми не будемо першими.»
Далі звітує учасник цієї наради М.Заклинський, що Вітовський подав, що «Перемишль у цій порі вже в наших руках із поміччю 9-го полку з Журавиці і що він (Вітовський) вже вислав наказ негайно висадити мости на Сяні, щоб перервати залізничий зв'язок з польською Західньою Галичиною. Наші кур'єри давно вже від'їхали на провінцію з зазивом: завтра перейняти владу.»
Вияснення Вітовського, хоч коротке, як усі промови того дня, було сильне та речеве і вказало зібраним на їхній невідкладний обов'язок. Більше про це не було мови.
Знова продовжує сот. Кузьма, що «з черги старшини дістали від Вітовського точний плян роззброєння і обсади Львова українськими військами. Поодинокі завдання він розділив тим способом, що велів встати старшинам, які належали до певної касарні. Найстарших рангою призначував комендантами, відчитував з карток, скільки там є українських вояків, і обчислював, скільки ще їм треба старшин. Тих старшин мали дібрати собі з-поміж учасників наради. Кожній частині визначив об'єкти, які мали обсадити.»
«Охотники находилися негайно, - продовжує М.Заклинський, - та сходилися до свого нового коменданта, не перешкоджуючи нарадам. Я зголосився до відділу пор. Мартинця. Він був комендантом супровідного куреня ч. 41, що квартирував у казармі при вулиці Зиблікевича. Він призначив нам, як місце сходин тієї ночі, одну кімнату в Народній Гостинниці та пригадав, що хто має револьвера, хай бере зі собою.
Нарада добігала до кінця. Тому, що нашого війська було для обсади Львова замало, задержалися приявні над справою важливости різних військових і цивільних об'єктів і кількости вояків, конечних до їхньої обсади. Пор. УСС Ілько Цьокан стверджував, що треба конче обсадити автодепо й гангари літаків (або треба було їх знищити, - прим. ред.). Хтось інший, що будинків намісництва й головної пошти обсаджувати не треба, зате для обсади головного двірця треба куди більшого відділу, ніж призначений. Одначе збільшити його не було ким.
Наприкінці наказав Вітовський приявним, у випадку якоїсь невдачі, відступ із своїми відділами на схід, до містечка Красного. Від цієї ночі, мовляв, ми всі й наші відділи належимо вже до Української Армії!
На тому ця історична нарада скінчилася. Що далі діялося в Народньому Домі - не знаю. Увесь той вечір і майже всю ніч падав безупину густий дощ. Він був нашим вірним союзником, він скривав наші наради й рухи та перешкоджував полякам одержати вчасні вістки.»
І так продовжує пор. І.Рудницький: «Комендантом 15 п.п., який перейменовано на 1-ий галицький полк піхоти ім. князя Лева, назначено найстаршого рангою пор. Микитку, комендантом 19 п. стрільців чот. Каравана, який освідомлював цей полк і знав найліпше людей і старшин. Чот. Огоновський обняв команду поліції і жандармерії; пор. Мартинець Т. команду супровідного куреня ч. 41; сот. Чирський робітничу сотню.
15-му п.п., який був найсильніший, припала така обсада: головний двірець - 200 людей з 2-ма скорострілами, комендант Юрко П-кий, артилерист (сот. О.Кузьма в «Листопадових Днях» подає, що до обсади цієї важливої позиції команда призначила дуже слабу силу 47 стрільців. Таке число подає і чот. М.Коновалець, підх. Д.Паліїв і інші; можливо, що пор. Рудницький помилився); дім державної жандармерії - 1 старшина і 15 стрільців; головна пошта - 50 стрільців, 2 скоростріли, комендант чот. Володимир Баб'як; австро-угорський банк - 10 людей і один підстаршина; касарні Фердинанда - 50 стрільців, один скоростріл, комендант пор. Северин Козак; касарні Яблоновських - 80 людей, комендант пор. Р-кий; Мілітеркоммандо Львів - 30 людей, комендант пор. Г.Трух і чот.Ярослав Гинилевич, він мав і ген. Пфеффера арештувати; намісництво - 30 людей, комендант хор. Сендецький. Перзенківка - 30 людей і один старшина та касарні на вулиці Курковій - 100 людей, комендант пор. Микнтка.
19-ий полк стрільців: станція Підзамче - 100 людей, комендант пор. К-ць; касарні Петра і Павла, комендант чот. Караван; уланські касарні на Личакові, Зелену і Личаківську рогачки, а крім цього 30 стрільців і два скоростріли на обсаду Народнього Дому.
Поліція по роззброєнні поляків, які були між ними, обняла охорону своїх касарень і виконування своєї служби по вулицях. До неї прилучено українців-жандармів; супровідний курінь ч. 41 - 200 людей із 4 скорострілами (пор. Рудницький помилився в числі, бо сам комендант того куреня, пор. Т.Марганець, подає число куреня 450 бойовиків) мав становити запас в ратуші і висилати потрібні стежі по вулицях. До нього долучено і стрілецтво із стрілецького куреня ч. 30 (Єгербатальйон). Мимоходом кажучи, цей супровідний курінь був найгарнішою частиною із львівського гарнізону, дуже добре вишколений у вуличній боротьбі, здисциплінований і дуже добре одітий. По-мимо того ця частина дуже скоро розлетілася, принісши мало користи, нею затикано всі діри.
Відділ сот. Чирського, відбувши маніфестаційний похід через місто, мав зайняти казарми на цитаделі, сторожити магазин зброї при вулиці Підвалля, військові магазини при вулиці Янівській і Городецькій, двірець на Підзамчі, карні заведення при вулиці Баторія і Казимирівській.
Залізничники, академіки, студенти середніх шкіл і загалом цивільна людність зобов'язалася дати 1000 людей здібних і вишколених. Їх призначено до скріплення поліцейської та розвідчої служби. Вони існували (в невідомій кількості, прим. ред.) лише перші дні, бо велика частина їх при перших стрілах пішла домів, інших влучено до військових частин, а ще інших роззброєно, бо наносили лише паніку, а то і страту власних людей. Так згинув від власної кулі хор. Тринчук, зараз коло Народнього Дому.
О сьомій годині ранку пор. Рудницький і чот. Караван мали здати звіт сот. Вітовському з обсади і перебігу. Вони поділили Львів на дві частини і обійшли всі застави.»

Розброєння касарень

А тепер цікаво знати, як відбулося роззброєння поодиноких касарень. Маємо спогади з трьох касарень і першим поміщуємо тут спогад д-ра М.Коновальця.
«День 31 жовтня 1918 р. був справді, як мовиться, тиша перед бурею. Як кожного, так і того дня в кадрі 15-го п. п. відбувалася до полудня військова муштра, вполудне зміна варти, а в старшинській харчівні панував веселий настрій. Ніхто не сподівався, що це останній день існування Австрії.
І тому я завважив, що ідеться про щось справді серйозне, коли до мене підійшов із заклопотаною міною чот. Володимир Баб'як (головний учасник геройської оборони львівської пошти) і попросив, щоб я вийшов з ним на подвір'я казарми. Він зразу сказав мені: що за цю ніч ми мусимо перейняти владу у Львові. Тому о 10-ій год. відбудуться в моєму мешканні збори всіх старшин нашої кадри, не тільки втаємничених вже в нашу акцію, але теж досі не втаємничених. І він подав прізвища старшин, яких я мав повідомити про збори та сказати їм, яка мета нашої наради. Тут хочу згадати, що дім, в якому мешкав чот. Баб'як, був при вулиці Якуба Стшемє і був власністю українця, і теж українець був у ньому сторожем.
Баб'як також поінформував мене, що перед нашими зборами відбудеться о год. 8-ій вечора в Народному Домі загальна нарада, в якій візьмуть участь декотрі старшини з казарми й старшини зайняті у військових командах і у військовій адміністрації та й ті, які випадково перебувають у Львові, головно на відпустці. Одночасно Центр. Військовий Комітет доручив, щоб наші старшини скликали на нараду всіх відомих їм старшин, яких вони тільки зустрінуть.
О точно означеній годині зійшлися в помешканні чот. Баб'яка всі дотеперішні члени нашого підпільного гуртка, як також новозапрошені старшини запасного куреня 15-го полку.
Приступлено зараз до нарад, бо часу було мало. Наш комендант, пор. Іван Рудницький, з'ясував нам загальне положення, подав до відома, що польські боївки мають перебрати завтра (1 листопада) владу в свої руки і що супроти цього нам треба ще цієї ночі зробити державний переворот і випередити поляків.
Далі він представив накреслений Начальною Командою плян обсади військових і державних об'єктів, вкінці згадав про переговори із старшинами чужонаціональних військових частин (мадярськими, австрійсько-німецькими, румунськими й іншими), що в цей час були стаціоновані у Львові, щодо їх невтральности чи роззброєння.
Після того приступлено до розподілювання старшин на поодинокі місця і приділювання означеної кількости стрільців і підстарший до їх розпорядження. Вкінці по черзі пляни обсади поодиноких об'єктів та всі справи, що стояли в зв'язку з тим, як конфінування державних функціонарів (військових і цивільних) і т. п.
Наш 15-ий полк піхоти, що був чисельно найсильніший, мав зайняти такі об'єкти: головний двірець, головну пошту, намісництво, австро-угорський банк, обі власні касарні при вул. Яблоновських і Курковій, дім військової команди і залізничий двірець на Перзенківці.
Нарада мала дуже поважний, піднесений, але нервовий характер. І не дивно! Це ж сини Галицької і Буковинської землі, виховані в конституційній державі, призвичаєні переважно до легальної праці й до послуху владі, мали йти на великий, небувалий революційний подвиг.
Нечисленним одиницям приходилося підняти «бунт» проти великої держави Габсбургів, що ще сьогодні всесильно розпоряджалася нами всіма. В її імені діяла ще чужа нам австрійсько-польська адміністрація, яка ще в останній хвилині існування монархії могла післати всіх нас на шибеницю й спаралізувати всі наші задуми.
Закінчуючи нараду біля 12-ої години вночі, звернувся до нас наш комендант, поручник І.Рудницький, цими словами: «А тепер прошу всіх товаришів розійтися тихо по одному домів, трохи відпочити, а о 4-ій годині досвіта мусить кожний із Вас явитися в касарнях.» Після того всі почали розходитися.
Та я, знаючи від чотаря В.Баб'яка, яка мала бути мета нашої вечірньої наради, йдучи на неї, забрав зі собою револьвер і набої. Тож тепер я не вертався вже домів, але залишився в нього. Ще якийсь час ми говорили на тему нашого збройного виступу, а опісля лягли, щоб хоч трохи відпочити. О годині пів до четвертої мав нас на випадок, якщо б ми заснули, збудити господар, українець, який зобов'язався цілу ніч не спати. (Наша касарня була близько помешкання чотаря Баб'яка.)
Та сон нас не брався. Увесь час ми перекидалися з питанням «ти спиш» і відповіддю «ні, не сплю». І дійсно, спати якось ніяк не хотілось, а навпаки, хотілось встати і йти чим скоріше до діла. Тож години плили поволі; час здавався дуже довгим. Вкінці стінний годинник вибив пів до четвертої. Я кинув жартом «Авф!»... З тим моментом почували ми себе цілком добре. За короткий час ми були в дорозі до касарні при вул. Яблоновських.
Надворі була темна, сиро-холодна ніч пізньої осени. Всюди тиша. Спішимо чим скоріше, щоб загрітися і розрухатись. По дорозі на вул. Зиблікевича зустрічаємо гурток людей. Підходимо ближче. Чуємо українську мову. Це наші з іншої військової частини йдуть до своїх касарень. Видно, діло йде, це нас підбадьорює. Десять хвилин перед четвертою ми були вже на подвір'ї касарні. До четвертої години прийшли майже всі учасники наради і негайно приступили до діла. Старшини йдуть до своїх сотень, щоб розбудити людей, виділити з-поміж них неукраїнців, озброїти своїх і розділити їх на поодинокі частини.
Нараз у вікнах касарні появилося бліде світло. Ця нічна «ілюмінація» і рух, який зчинився в касарні, занепокоїв розвідників польських боївок (вони робили розвідку в місті). Під браму нашої касарні підкрадається двоє людей, здається, в цивільному одінні. Наші заходять, щоб їх зловити, але вони втікають мерщій. Стріляти не було можна, щоб не викликати передчасно паніку в місті.
Між тим перші частини із запасної сотні скорострілів відходять на призначені місця (перша більша частина відмаршувала на головний двірець). Іншим частинам, зібраним уже на подвір'ї касарні, розділюють зброю і амуніцію.
Нічний похід нашої першої частини через місто звернув увагу поліціянтів. Вони починають безупинно свистати, тобто алярмувати та взивати помочі. Та наші вояки їх роззброюють і наганяють домів. За якої півгодини виправлено вже майже всі частини на призначені місця.»
Сказано «майже», бо «на подвір'ю колотяться люди, - згадує пер. І.Рудницький. - Чому ще не відходите? - питаю». «Пане поручнику, ми голі, ми босі, дайте нам мундири і черевики.» Нічого не порадиш, треба дати, бо люди справді босі. Але видати на 300 людей обуву і одіж треба часу, а тут уже пів п'ятої ранку. Бігаємо, успокоюємо: «Нині з обідом привезуть мундир, передягнетесь, як паничі.» А на те чуєш: «Е! Ви вже нас досить дурили, ми маємо вже досить війни, ми йдемо додому. До нас ляхи не прийдуть, а Львова нам не треба.» По довшім переконуванню свідомих підстарший і стрільців справа полагоджується; відділи відійшли.
«Пане поручнику, - звертається до мене один із старшин, здається, хорунжий М., - я йду на позицію, а не маю револьвера, як я буду виглядати?» Що я толкую: «Пане, таж я старий вояк, а ніколи не стріляв на ворога з револьвера, а все лиш з кріса. Маєте тут гарний карабін, лиш ідіть, бійтесь Бога, який приклад стрільцям.» «Я без револьвера не піду!» Нема що робити, відпинаю свій і даю (по нинішній день).
Інспекційний старшина спить цеї ночі, по можності всюди держали інспекційну службу українці. Я перетяв телефонічну сполуку і буджу його: «Товаришу, - кажу, - вставайте! Сьогодні ми займаємо Львів. Люди в касарні беруть вже кріси, їх ділять вже на поодинокі відділи, вони відходять; чи ідете з нами, чи може волите піти спати домів, бо для нас усіх скінчилася вже служба в австрійськім війську і ви вільні від дижурства» «Я іду домів, що я буду пхався в якусь там авантуру» Був це українець, син нотаря з Коломиї, і не дивуватися, бо і селянські сини не були ліпші. Ще недавно виліз з-під солом'яної стріхи та був патріотом на цілу губу, а тепер, замість на позицію, пішов прямо до шпиталю, як пор. Коцюбка, здається, родом з Настасова.
Багато з приділених старшин не явилося першої днини по своїх частинах зовсім, вимовляючися опісля: «Де я сподвався, що це так удасться». Але чи думав він, що він мав провадити частину в обороні свого народу, чи думав він, що станеться з іншими товаришами, коли більше таких знайдеться, як він, та не буде кому повести і переперти діло, а через нездарність таких людців в зародку здушиться всякий порив до свободи ?
Може, хто з читачів думає, що в Начальнім Командуванню виглядало ліпше. Не хочу лиш при розбиранню цих справ і людей доброї волі та наскрізь ідейних обкидати болотом різних справою, які діялися під покришкою штабу.
Будучи сам незвичайно ліберальних поглядів, сот. Вітовський перепер довільний рух по вулицях. Як далеко сягала поступливість нової влади супроти населення, найліпший доказ те, що трамваї курсували ще 1-го листопада до 11-ої години ранку, а поїзди з цивільними людьми заїздили у Львів, як довго двірець був в українських руках, і привозили польських легіонерів в цивільній шкурі.»
«Нас двох старшин залишається в касарні, - продовжує свій спогад чот. М.Коновалець. - Видаємо дальші розпорядження на терені касарні, бо не знаємо, як прийдеться нам зустріти день. Треба поставити певних людей на сторожі при двох входах до касарні і при двох магазинах.
Воякам, що залишилися в касарні, треба докладно сказати, в чому річ, щоб з появою австрійських старшин не стали оруддям «привернення порядку». Не забуваємо теж про замкнених в арешті (головно за дезерцію й непослух). Між ними були гарні, національне свідомі одиниці. Всім нашим людям у сотні реконвалесцентів наказуємо залишитися в касарні. Даємо їм зброю. Вони мали бути нашим запасним відділом. Усе гаразд. Та замало нас старшин, усього двох, я і хорунжий Вец. Важко бути на кожному місці і наглядати за всім. Час біжить якось скоро, вже починає розвиднятися, а скоро і день.
У місті спокійно. Свистки притихли вже давно, стрілів не чути. В нас зроджується неспокійна цікавість: як пішла ціла акція? Очікуємо з напруженням когось із своїх, що розказали нам про те, що діється в місті.
Нарешті приходить хтось із наших «невтральних» і розказує, що все гаразд. Влада в місті вже в українських руках. Цю вістку потверджують щораз то нові очевидці. Ми починаємо почувати себе самопевно, хоч маємо деякі інциденти. І так на подвір'ї касарні появляється адьютант запасного куреня (батальйону), сотник Грім. Він із криком звертається до хор. Веца: «Хто Вам дозволив робити революцію?» «Українська Національна Рада», - відповідає хорунжий і каже йому чим мерщій забиратися, оскільки не хоче бути арештований. Рішуча постава хор. Веца й окруження сотника Гріма нашими стрільцями переконали його, що він тут не має вже що робити.
Та більшою і немилою несподіванкою була для нас поява б. коменданта нашого запасного куреня (15-го полку піхоти), поляка, полковника Мальчевського (пізнішого польського міністра військових справ), чоловіка, що за австрійських часів відносився до українців справедливо і тактовно. Його, як уже сказано, мав конфінувати хор. Тринчук, але з невідомих мені причин цього не зробив. Я підійшов до полк. Мальчевського й заявив йому, що ми в імені Української Національної Ради перебрали владу й що він не є вже більше нашим комендантом. На це він заявив мені, що признає факт перебрання влади українським військом. Він висказав бажання поговорити з кимось із членів президії УНРади та просив приділити йому когось із старшин, який завів би його до УНРади. Водночас просив, що як бувший комендант 15-го п. піхоти хоче ще сказати кілька слів до наших людей, а саме, щоб стрілецтво слухало своїх старшин і підстаршин так, як досі слухало австрійських, та заховувалося гідно.
Я в порозумінні з хор. Вецом погодилися на це. Такий і був зміст його промови. Опісля я приділив йому, за відсутністю старшин, підстаршину студента, і він пішов з ним до президії Української Національної Ради. Чи дійшло до бажаної розмови, не знаю.
Біля 10-ої години ранку приїхав до нас автом післанець із Начальної Команди з Народного Дому. Він приніс відомість, що на ратуші й намісництві повівають жовто-блакитні прапори; передав нам друковані відозви Української Національної Ради.»
Трохи інакше і спокійніше відбулося роззброєння 19-го полку стрільців (Ляндверів), про яке згадує в своєму спомині член цього полку, хорунжий Володимир Михайлів.
«Автор цих рядків Михайлів перебував у цьому часі в кадрі 19-го п. стрільців, який мав свій осідок у Львові при вул. Петра і Павла на Личакові. Комендантом полку був у той час полк. Оплєталь, чех за національністю.
Полк складався в більшості із синів українського народу, які рекрутувалися з околиць Львова. У той час було в кадрі около 500 стрільців. Українців-старшин було всього кількох, більшість творили поляки і жиди. По прибутті полку до Львова почалася праця серед свідомішого українського елементу стрілецтва. Згадувано дуже обережно, що треба бути готовими, бо може прийти час, коли нам треба буде перебрати владу в імені українського народу. Ще під час постою полку в Моравії приїздив туди сл. п. підхор. Дмитро Паліїв і мав зустріч з деякими українськими старшинами, яким з'ясував тодішню ситуацію та був за те, щоб бути готовими і не датися заскочити нашим ворогам.
Хор. Михайлів перебував в той час у т. зв. «штабовій компанії», очікуючи на приділ праці, що мала бути, згідно з реченням провірної комісії, легкою. По тяжкому пораненні на фронті згадана комісія визнала мене, Михайлова, нездібним до дальшої фронтової служби. Вкінці доручено мені вести кухню, тобто бути «менажемайстром». Ця позиція давала мені можливість зустрічатися з різними старшинами і стрільцями в полку та робити відповідну роботу, яка вже тоді була запроектована Українським Центральним Військовим Комітетом у Львові. Не зв'язаний часом та під плащиком полагоджування справ придбання харчових запасів для кухні, я мав часто нагоду побувати не тільки на терені самого Львова, де тільки хотів, але також і міг виїхати поза Львів. Дуже цінним було для нас також те, що в головному магазині полку був завідуючим і мав ключі до всіх магазинів свідомий українець, родом з Камінеччини, старший десятник Тихий. Я стрічався з ним кожного дня, щоб одержати приділи для кухні. Завдяки тому ми мали дуже точні дані про стан харчовий, кількість зброї та уніформів, що були в кадрі для випосаження нового похідного куреня, який мав вкоротці відійти на фронт.
Зближався кінець місяця жовтня 1918 р. Поляки-старшини, які були в той час в кадрі, ходили бундючне по подвір'ю полку із причепленими великими червоно-білими кокардами. До них прилучилися і деякі старшини-жиди. Наші старшини, яких було всього кількох, задержували рівновагу і спокій та не давалися нічим провокувати. Вже по полудні в дні 31 жовтня поляки явно і славно говорили про перебрання влади польською Ліквідаційною Комісією. Зате ми знали, що мало статися вночі з 31 жовтня на 1 листопада, тому поробили всі старання, щоб нам задум удався. Вечором поінформовано підстаршин, щоб вони цієї ночі не роздягалися до спання, а спали так тільки про око, та щоб втаємничили і своїх довірених стрільців, що коли прийде наказ, щоб були готовими до дії, але все це робили обережно, щоб не насторожити поляків.
Увечері 31 жовтня зійшлися українські, старшини враз із однорічними на приватній квартирі чот. Вістовського, недалеко касарень полку, Личаків-Пасіки. Тут обговорено всі деталі та вирішено приступити негайно до роззброєння, згідно з вказівками, які одержали від Військового Комітету в Народному Домі.
По нараді треба було ввійти до касарень полку. На головній брамі при вході до касарень була кожночасно варта та інспекційний старшина, який був відповідальний за полк в часі служби. Річ ясна, що вхід нас кількох до касарні головною брамою міг викликати підозру і насторожити інспекційного старшину, який в той час мав службу, а був ним один хорунжии, за національністю жид.
На щастя хор. Михайлів був завідуючим старшинської кухні і мав доступ до великого городу, що був власністю полку, з якого бралося городину до кухні. Знаючи добре терен цього городу і те, що при вході з городу до касарень стоїть кожночасно вартовий, який знає М., то певно не буде труднощів дістатися самому до касарні та іншим учасникам наради. При переході з городу до касарні я забрав від вартового кріса і сказав йому, що вже більше не потрібно держати варти, бо Австрія розпалася.
Кожний з учасників наради негайно подався виконувати свої функції, і протягом кількох хвилин всі три запасові компанії були опановані. Всі українці одержали з магазинів нове умундуровання та озброєння і зложили присягу на вірність українській державі. Всіх поляків, яких могло бути від 80 до 100 стрільців, уміщено в одній із заль касарні на третьому поверсі та аж до відкликання заборонено рухатися і наказано очікувати на дальші накази. Маленька трудність виникла при перебранні влади від інспекційного старшини. Він спочатку поводився дуже агресивно, мабуть, був поінформований поляками, що вони мають перебрати владу, і не хотів в ніякому випадкові передати книг та ключів від канцелярії полку, арештів та каси. Коли ж почали собі з нього наші стрільці кпити в роді, що «він не має вже що говорити, бо полк стоїть під наказами українського старшини, і якщо не хоче передати добровільно, то його змусять і замкнуть разом з тими, що вже сидять па третьому поверсі». Хотів ще телефонувати до команди корпусу, але коли довідався, що телефон перерваний, вимагав, щоб таки получити його з комендантом полку та списати протокол про передачу влади. На це один із стрільців сказав, що тепер протоколи будемо писати крісом і якщо він далі буде опиратися, то познайомиться з «Івановою хатою» (так називали всякий арешт чи тюрму в Україні). Нарешті з жалем цей старшина передав все, просячи, щоб йому залишили револьвер. Коли ж і на це стрільці не погодилися і хорунжий не хотів залишити касарень, тоді його приміщено разом з поляками.
По роззброєнні та полагодженні всяких справ по сотнях випущено арештованих стрільців, які переважно були українцями і були покарані, в більшості за спізнення з урльопів (відпусток). Також пішов я враз зі стежею до полковника Оплєталя, якого знав добре з кухні, з якої він одержував харчі, і ми повідомили його про роззброєння полку. Оплєталь радіючи побажав нам щастя та згодом попрощавшись поїхав у Чехію.
Коли ж у дні 1-го листопада вранці з'являлися біля касарні деякі полкові старшини-поляки, то довідавшись, що сталося, негайно відходили, щоб не попасти під арешт. Команду над полком перебрав, згідно з думкою всіх старшин та однорічних, які в цей важливий час були в кадрі, найстарший рангою, відзначений кількакратно за хоробрість, поручник професор Кравець.
Так впорядковані сотні поділено згідно з пляном, який подав сот. Вітовський, і вони перед 4-ою годиною досвіта 1 листопада 1918 року відмаршували на призначені до обсади об'єкти.»
А тепер послухаймо третього спогаду про Першолистопадову Ніч в іншій касарні, а саме в супровідному курені 41-го піхотного полку, розміщеного в касарнях при вул. Зиблікевича, старшиною якого був Теодор Марганець. Ці три полки, а властиво курені тих полків , були й підстатовою силою роззброєння Львова, бо мали найбільше здібних воїнів до такого діла.
«Дня 31 жовтня перед обідом з'явився в моїй кімнаті молодий студент і заявив мені, що я маю явитися о год. 6-ій ввечорі в Народнім Домі. Тут, в одній великій шкільній залі, в якій вікна були заслонені шкільними мапами, сиділи в шкільних лавках кілька старшин, а незабаром зібралося їх коло сорок. На катедрі зайняв місце сот. Д.Вітовський і отаман С.Горук. Після короткого з'ясування політичної ситуації заявив сот. Вітовський, що нині вночі Львів мусить бути в українських руках, а тому він, як новопризначений комендант, доручає поодиноким частинам, розміщеним у Львові, зайняти призначені об'єкти. Моєму супровідному куреневі наказано зайняти міський ратуш і бути загальним запасом для цілого міста.
В моєму курені було лише двох старшин українців і тому приділили ще таких старшин з австрійської армії, що були на відпустках, і однорічних стрільців з Легіону УСС: чот. Дмитра Липчука, чот. Гушалевича, чот. Петра Мінка, пор. Гузара, Кошіля, Салв'яка, Новицького, Савулу, Меркуна, Сувалу й Сенькова. Я з ними таки на місці познайомився, відбув коротку нараду й назначив сходини для докладнішого обговорення акції в «Народній Гостинниці» в кімнаті ч. 3, в якій жив один з приділених мені УСС-ів. По короткій нараді я спішно пішов до свого куреня приготовити його до виконання наказу.
В касарні стрільці вже укладалися до сну. При помочі одного підстаршини, родом з Товмаччини, якого я вже раніше втаємничив у справу, покликав я до себе на коридор по одному підстаршині з кожної сотні й передав їм наказ: «Нині досвіта, о годині 4-ій прийдуть до нашої касарні українські старшини й переберуть курінь у свої руки. Всі стрільці мають спати одягнені й бути в повнім поготівлі. На даний наказ встати, взяти зброю, роззброїти стрільців чужих національностей і в найбільшім порядку і якнайскоріше вийти на подвір'я, де наступить нове зформування куреня й приділ старшин-українців» Всі підстаршини, виконали своє завдання блискуче і вспіли вночі поінформувати всіх стрільців та приготовити їх до акції.
Опісля я пішов до одних моїх приятелів у місті і тут застав пор. Зенона Черевка, який з відпустки вертався до своєї частини в Румунії. Але почувши про наш плян збройного виступу у Львові, не вертався вже до своєї частини, але став мені до помочі. Як пізніше показалося, був він неоціненим старшиною нашого війська в боротьбі за Львів. Після відступу зі Львова він став зразковим комендантом куреня в піх. полку ім. князя Лева.
У двійку з пор. Черевком ми подалися до «Народної Гостинниці» де на нас чекали новоприділені до мого куреня старшини і підстаршини. Тут показалося, що ми маємо лише три револьвери. Перспектива не дуже добра, але відвороту нема. Деякого часу треба було на те, щоб познайомити старшин з розположенням касарні і приділом кожному його функцій. Нервово всі ми очікували години входу до касарні, який я назначив на 2.30 вранці.
О назначеній порі побажали ми собі взаємно якнайкращого успіху і вирушили до касарні. Напереді йшло двох старшин з револьверами і я з револьвером позаду. Я з пор. Черевком, ми перші прийшли на подвір'я касарні і тут, при помочі наших втаємничених підстарший, роззброїли сторожу касарні без найменшого спротиву.
В тій хвилині ввійшли інші старшини і, роззброївши в першій мірі скоростріли, які були вдолі, придбали конечні револьвери. Браму на вулицю зачинено й поставлено коло неї одного старшину з наказом нікого не впускати. Кілька з нас пішли нагору роззброїти інспекційного старшину, а потім сотні. В інспекційній кімнаті ми застали чотаря румуна, і цей на мій наказ, побачивши витягнені револьвери: «руки вгору», зблід, підніс руки догори, сказав: «Пане поручнику, я все вже знаю»- і з тими словами віддав нам свій револьвер. Перервання телефонів забрало мало часу, і ми пішли по спальних кімнатах стрільців. На грізний, басовий голос пор. Черевка: «Алярм, вставати!»- стрільці встали, українці брали кріси до рук, а чужинці мусіли назад лягати і чекати на дальші накази. Підстаршини-українці, які знали своїх стрільців особисто, пильно доглядали, чи всі роблять згідно з наказом.
Усе відбувалося гладко під командою розумного, ідейного підстаршини, старшого десятника Добоша. У найбільшому порядку перебрали ми магазини з амуніцією та харчами. Я особисто з кількома старшинами стояв у коридорі і пильно стежив за всім. У цю пору прийшов останній австрійський післанець з військової команди (Мілітеркоммандо), щоб негайно вислати одну сотню на поміч команді 19-го піх. полку при вул. Петра і Павла, бо там «вояки бунтуються». Цього післанця-підстаршину ми арештували.
Всі вояки-українці станули на подвір'ї, як на збірці, я поділив їх на чоти. Кожний стрілець дістав набої. Скорострільна чота одержала чотири скоростріли на колесах і потрібну для них кількість набоїв.
Потім я промовив коротко до куреня і сказав, що Австрії вже нема, що всі ми, українські вояки, належимо від цієї хвилини до рідної української армії і найвища наша влада - це Національна Рада. Досі ми воювали за чужі інтереси, а тепер оборонятимемо свій рідний край. Після цієї промови я представив поодиноким сотням і чотам їх новопризначених старшин. Залишивши в касарні залогу в силі около 80 вояків під командою пор. Т.Гумовського, курінь о годині 5-ій вранці вирушив у дорогу. Курінь, в силі около 450 стрільців, з курінним комендантом і адьютантом напереді, сотенними і чотовими при сотнях і чотах, подався вулицями Зиблікевича, Панською і Сербською на ринок і під ратушу. Лише туркіт скорострілів, тягнених по брукові вулиць, підсилював у нас свідомість, на що ми рішилися, і ця свідомість з радости розпирала нам груди.
На подвір'ю ратуші сотні уставилися в один ряд, і після короткої промови й роздачі жовто-синіх відзнак могутнє «Ще не вмерла Україна» й трикратне «слава» відбилися сильним відгомоном об старі мури міської ратуші, а на її вежі радісно повівав наш рідний прапор.
Львів наш: Перший раз від часів княжої держави, від далекого дрімучого середньовіччя, від 1340 року» (Пор. Мартинець)
Ще сьогодні не сходить з моєї пам'яті картина, а одночасно розпирає мої груди глибока хвилююча радість: коли я першого листопада вертався попри ратуш до Народного Дому, побачив у проході ратуша в кізлах кріси, а перед ратушем напроти «левів» два грізні з лентами скоростріли. Це перше українське військо у своїй столиці - Львові, яке вкрилося славою її обороні та яке ту славу понесло почерез цілу свою вужчу батьківщину Галичину аж далеко на Велику Східню Україну. Це перші українські воїни, що зважилися розірвати довготривалі пута з галицько-українського народу і на світанку Першого Листопада зайняли Львів та інші східньогалицькі міста і стали зародком прославленої Української Галицької Армії. До них пізніше долучувалися різні військові відділи та поодинокі стрільці і старшини.
Та не забігаймо вперед, а погляньмо, що робиться в Народному Домі досвіта першого листопада.
По скінченій нараді старшин ті старшини, що фактично мали виконати роззброєння і звільнити Львів від окупанта, пішли до своїх стрільців та підстаршин, щоб їх приготовити до урочистої і святочної акції роззброєння окупанта.
На залі залишилися тільки ті старшини, переважно УСС-и, які не мали свого війська і в цю історичну ніч творили, як пише Паліїв, «неначе зав'язок генерального штабу майбутньої оперативної дії». У великій шкільній залі на 2-му поверсі Народного Дому осталися: сот. Дмитро Вітовський, поручник Петро Бубела (теперішній і колишній коменданти), сотник Сень Горук, поручник Богдан Гнатевич, пор. Ілько Цьокан і підхор. Дмитро Паліїв.
«У Народнім Домі запанувала тишина, - пише О.Кузьма. - Дехто пробував спати на шкільній лаві, але не міг. Це ж була ніч повна могутніх поривів збірної волі, широких надій і золотих мрій про свободу рідного народу, затроюваних тривожними побоюваннями невдачі та непевного завтра. П'ять чи шість годин дожидання, коли кожна мінута здавалася роком, година століттям. Таку ніч переживається тільки раз у життів.»
«Шість старшин, - як пише підхор. Паліїв, - і чотири чи п'ять молоденьких гімназистів-розвідників. І чотири револьвери - це вся зброя, яка знаходилася в нас для евентуальної нашої оборони. Панувала тяжка тиша, тільки час до часу входили молоденькі гімназисти і приносили вістки з міста. Звіти їх не були веселі. У польськім «Академічнім Домі» незвичайний рух (там відбувалася студентська забава з танцями), у польськім «Соколі» збираються поляки, на вулиці Шептицькик замічено підводу зі зброєю, бережену поляками. І все що якийсь час приходили ті наструджені юнаки й приносили такі насторожуючі вісті, від яких кожному з нас хмарилося обличчя. Поляки довідалися про наш виступ і приготовляються, щоб йому перешкодити. Ця думка переходила в певність і збільшувала і без цього наш великий неспокій.

1,400 стрільців і 60 старшин на цілий 200-тисячний Львів

Біля години третьої досвіта пішов пор. Цьокан до мадярського і німецького куренів з відозвами мадярською і німецькою мовами, які видруковано попереднього дня. Пішов їх переконувати, щоб вони зберігали невтральність. Чи згодяться вони на цю пропозицію, чи може схочуть нам перешкодити? Що ж тоді?
Пів до четвертої гадини ми почули гук вистрілу і проймаючі людські зойки. За хвилину вбіг до залі один з гімназистів і схвильовано розповів: «Поліцай, зацікавлений рухом у Народньому Домі в таку ранню пору, встромив голову в браму кам'яниці, щоб побачити, що там діється. Вартові гімназисти хотіли його зловити, щоб не дав знати до команди поліції, але поліціянт вирвався і почав утікати. На це один з вартових вистрілив і його ранив.» На гук вистрілу збіглося кількох інших поліціянтів і прохожих та занесли раненого до поблизької брами, а пізніше забрали до шпиталю.
Інцидент будь-що-будь небажаний і, річ природна, викликав у самому штабі велике занепокоєння. Заалярмована поліція готова впасти до Народнього Дому і все викрити, а до четвертої бракує ще пів години. Виринула гадка, чи не перенестися негайно в інше місце, наприклад, до Народної Гостинниці. Одначе така зміна перервала б зв'язок з військовими частинами і викликала б на самому початку замішання в акції. Тому вирішено лишитися таки в Народному Домі. А поліція сюди більше не показалася, мабуть, заскочена вже українським переворотом у своїй касарні.
Все успокоїлося. Розвідники донесли, що в польськім Академічнім Домі вже спокійно. По місті вони не запримітили ніякого підозрілого руху. Ніхто з нас не завдавав питання: чому? Ніхто не переривав тиші. Всі числили мінути, секунди. Четверта. Там уже десь почалося. Гей! Скоріше, гінці! Бо серце розірветься...»

Розброєння Львова

Був сірий, вогкий досвіток того дня, і місто вкрила осіння мряка. В такому сіро-темнуватому ранкові пам'ятної п'ятниці Першого Листопада 1918 року можна було бачити на порожніх площах і вулицях різної величини військові колони, маршуючі в різних напрямках у повній зброї. Здавалося б, що у воєнний час це нічого цікавого і дивного для такого великого міста, бо вже п'ятий рік подібне відбувається.
Але того осіннього дня досвіта, у п'ятницю «Першого Листопада 1918 року», маршували не звичайні військові відділи, які населення Львова бачило майже щоденно; це Українське Військо, по 578-му році неволі та служіння чужим займанцям, оце перший раз брало знов у своє посідання прастару західньоукраїнську княжу столицю ЛЬВІВ. Це були перші нечисленні горді воїни, що поважилися на цей ризиковний крок, щоб показати світові, хто тут є давнім і правдивим господарем.
Далі звітує підхор. Дмитро Паліїв, що: «вернувся пор. Ілько Цьокан. Говорив з комендантами німецького і мадярського куренів, і ті запевнили його, що остануть невтральними і не будуть нам перешкоджати. Нам наче частина тягару усунулася з наших плечей.
Година 4-а і 15 мінут: вбіг на залю поручник Белей з команди двірця Підзамчя. Зі сльозами в очах говорив, що його вояки, старші віком люди з вартового куреня ч. 50, не хочуть його слухати. Він їх вговорював, просив, та вони бояться «бунтуватися». Прийшов просити помочі, але ми накричали на нього, сказали вертатись назад і за всяку ціну обсадити двірець. Пішов... Невже ж це початок невдачі...
Година 4.40: знадвору чути гамір. Одночасно входить старшина й зголошує: два скоростріли й 50 стрільців з 19-го п. піхоти стоять на подвір'ю. Це не сон... Стоять на подвір'ю, поважні, зі святочними обличчями, зі заквітчаними зеленню шапками, перші українські революційні вояки у Львові.»
Дальші звіти подає сот. Кузьма. «Згодом приходить звідомлення на письмі: Намісництво зайняте! Хор. Сендецький з 75 вояками обсадив головний будинок і палату намісника гр. Гуйна, якого на місці й інтерновано. Для його сторожі приділено старшину.
Приходить третє звідомлення (друге звідомлення пор. Мартинця, про яке була мова раніше): чот. Марак обсадив команду площі (Пляцкоммандо) двома старшинами і 42 вояками.
Чот. УСС Северин Левицький (пластовий «Сірий Лев»), назначений Центральним Військовим Комітетом комендантом казарми при вул. Місіонарський, обсадив її з допомогою приділених йому вояків: близько неї була міська газівня. Чот. Витвицький обсадив австро-угорський банк.»
Далі чот. Мирон Коновалець пише в своєму спогаді, що «знову ж пор. УСС Григорій Трух і чот. Ярослав Гинилевич з чернівецького 41-го піх.полку зайняли з допомогою українського відділу з кадри 15-го п.п. будинок військової команди ХІ-го львівського корпусу, при чому ген. Пфеффера інтерновано.» Ось що про це пише у своєму спогаді «Роззброєння Головної Військової Команди у Львові 1 листопада 1918 р.» пор. УСС Григорій Трух:
«1 листопада 1918 року, біля 4-ої години ранку, коли я виходив з Народної Гостинниці у Львові, де ночував, вся моя істота була перейнята одною свідомістю: згідно з наказом сот. Вітовського я маю піти до австрійської касарні, взяти звідти 100 людей, зайняти військову команду (Мілітеркоммандо) й інтернувати генерала Пфеффера.
Перша річ, що мені дуже «помагала» сповнити своє завдання, було те, що я зовсім не знав, де була касарня. Можливо, що була це касарня 15-го п.п. при вул. Курковій або Яблоновських. Там мабуть служив пор. І.Рудницький.
Я Львова добре не знав, у тій частині ніколи не бував, тих вояків, що мали зі мною займати Львів, ніколи не бачив.
Листопадова ніч було холодна і непривітна, душевний настрій не був рожевий. Але я йшов сам один, як палець, на великий зрив. Ішов, бо цього вимагала народна справа.
Та за часок я вже не мав бути самий. Вночі я умовився був із молодим львов'янином, УСС-ом Лісковацьким, що він піде зо мною й заведе мене до призначеної касарні. Я вступив до його дому, і ми вже вдвійку сміливіше пустилися в дорогу. Я виглядав тоді досить «листопадово», мав довгу бороду й дощовик.
Та поки я зайшов до касарні, сталася несподівана пригода. Коли в одному місці я пристанув на вулиці, зайнятий своїми думками, до мене приступив військовий жандарм і почав щось говорити. Не знаю, чого він від мене хотів, але мені прийшла думка: відбери від нього револьвер! Миттю я вхопив револьвер і витягнув його із кобури. Жандарм переляканий утік, а я поволі пустився до брами касарні.
Підходжу до брами і б'юся з гадками, що то буде далі. Бо на брамі стояв вояк з крісом на стійці. Що я йому? Чи він пустить мене на подвір'я, зовсім чужу, незнану людину? Не знаю, чи я йому щось казав, але я мав щастя, що він без ніякої перешкоди пустив мене до середини.
На подвір'ї касарні був між своїми людьми пор. Рудницький. Розуміється, вояки не мали найменшого поняття, навіщо їх скликається, хіба що може пор. Рудницький говорив давніше комусь із найпевніших своїх людей у великій таємниці про наш задум.
Я мав дістати 100 людей, але як ми з пор. Рудницьким хотіли поділитися вояками, то виявилося, що їх стільки не було, скільки нам було треба. Може, якась частина була ще на відпустці. Хоч-не-хоч мусів вдоволитися п'ятдесяткою.
Станувши перед тими відрахованими людьми, я поділив їх на чвірки, крикнув по-німецькому: Доппельрайген рехтс ум! Марш!- і пустився з ними із касарні на вулицю.
Тихо і безжурно спочивав у нічнім сні того 1-го листопада 1918 року наш княжий Львів, коли я з півсотнею австрійських вояків, що мене в житті не бачили й не мали поняття, хто я, маршував вулицями Львова в напрямі будинку високої австрійської команди, щоб в ім'я Української Національної Ради перервати її урядування і розпочати урядування української влади.
Серед нічної тиші чути було тільки стук тяжких військових черевиків, що вдаряли рівномірно по твердім бруку.
Та чим довше ми ішли, тим більше мучила мене непевність і тривога: що то зроблять коло «Мілітеркоммандо» мої вояки, які й досі не знають, що там має бути? Чи послухають мене в такій дразливій, революційній роботі?
Нема ради! Треба їм це якось сказати. В однім місці я обернувся до вояків і скомандував: «Гальт! Бай фус!» Вояки станули і поставили кріси коло ніг. А я серед вулиці почав до них промову менш-більш такого змісту:
«Дорогі браття, чи ви знаєте, куди ми йдемо? Ми йдемо будувати Україну! З цього часу Австрія вже не буде панувати над нами, але ми будемо самі господарями на своїй землі! У Львові вже існує своя влада, Українська Національна Рада, і в нас буде своя власна держава. Тепер маємо зайняти Львів і все перейняти в свої руки. І на таку роботу я вас веду!»
Опісля я зняв шапку, сказав і воякам зробити те саме, перехрестився й почав голосно молитися: Отче наш... Богородице Діво... Под Твою милость..»
Серед нічної тиші на вулиці Львова пронеслись слова святої молитви, щоб Бог поблагословив наш надзвичайний і трудний задум...
Яке це щастя мати віру й уміти кріпитися злукою з Богом!
По молитві ми позакладали шапки, хлопці взяли кріси на рамена, і ми рушили далі до будинку військової команди.
Перед будинком, як звичайно, вояк на сторожі. Коли ми підійшли до брами, стійковий нічого не сказав і не здержував нас, бо певно думав, що це прийшов відділ війська на зміну їхньої сторожі, що була всередині будинку. Ми вмаршували у великі сіни «Мілітеркоммандо» й уставилися в два ряди з крісами при ногах. Я підійшов до вартівні й крикнув на австрійську сторожу: «Вахе антретен!» Вони зараз позабирали свої кріси й уставились у два ряди напроти нас.
Тепер надійшла вирішна хвилина. Я крикнув до своїх вояків: «Беріть гвери!» Та ніхто з них не рушився з місця...
Ов! Що ж тепер буде! Я крикнув вдруге: «Беріть гвери!» і перший вирвав кріса з рук найближчого вояка. Це помогло. За мною приступили мої вояки до вартових і повідбирали в них кріси. Вартові не віддавали їх охоче, але не боронилися, певно, зовсім не знали, що це має значити. Як ми вже повідбирали кріси, я наказав роззброєним вартовим вернутися до вартівні. На місто я їх не пустив, щоб не зробили непотрібного розголосу. То були німці.
Після першої операції мені стало легше на серці. Вдалося!
Тим часом згори збігли до нас два австрійські старшини, сотник і чотар. Може, хтось із вояків повідомив їх, що тут діється щось несамовите, а може, зачули рух у сінях. Сотник став питати мене, що я тут роблю. Коли я заявив, що українці перейняли у Львові владу і що їм не вільно нікуди з будинку виходити, вони затривожилися і вернулися нагору. Може, побігли повідомити про все генерала, коменданта «Мілітеркоммандо», що мав там своє мешкання.
Поставивши там свою сторожу з наказом нікого не впускати до середини ні не випускати з будинку, я подався з кількома вояками до генерала Пфеффера. Перед його мешканням була кімната з військовою телефонічною централею, що з неї подавав генерал накази по всій Східній Галичині. Для безпеки я вдарив кілька разів по телефоні й перервав дроти. Від того гуку збудився телефоніст. Зо страху він аж підскочив на ліжку. То був чех. Я заспокоїв його, що йому нічого злого не станеться, а опісля застукав до дверей мешкання генерала і увійшов до середини. Генерал устав і натягнув на себе теплу білизну, поздоровив його по-військовому й заявив чемно по-німецькому: «Ваша ексцеленціє, в імені Української Національної Ради повідомляю вас, що цієї ночі зайняли Львів і всю владу перейняли українці. Ваша ексцеленція залишаться тут як інтерновані.»
Старий генерал, високого росту сухорлявий мужчина, надзвичайно схвильований, спитав: «Чи я міг би поговорити з шефом мого штабу?»
«Щодо цього, то мушу перше спитати своєї команди,» - відповів я, засалютував і вийшов з кімнати генерала, лишивши його з думками. Вони, певно, не були веселі.
Так воно йде в житті. Наші думки не були веселі вчора, позавчора, цілі роки і аж Першого Листопада почали ставати веселіші. Та й то не на довго...
Зійшли вниз і, заглянувши до одної кімнати, я побачив там австрійського майора чи полковника, що завідував економічними справами «Мілітеркоммандо» й мав ключі від каси. Я повинен був наказати йому відімкнути касу, забрати гроші і вислати їх сот. Вітовському, але не подумав про це, а може навіть не мав такої сміливости, щоб відразу покласти на всім свою руку. Не ходив я більше нагору й нікому не докучав, тільки кухареві сказав зварити снідання.
До сот. Вітовського я вислав повідомлення, що «Мілітеркоммандо» зайняте і генерал Пфеффер інтернований.
Тим часом розвиднілося і Львів ожив. Коло восьмої години почали прибувати до «Мілітеркоммандо» старшини і дівчата, що працювали в бюрах. Вони нічого не знали ще про переворот і тому були дуже здивовані, коли при брамі я здержав їх і повідомив, що їхнє урядування скінчилося і вступ до середини їм заборонений. Один поручник з Відня не міг надивуватися, як ми могли так справно зробити переворот, коли він був у цім будинку вчора ввечері і не спостеріг найменшої признаки якогось надзвичайного руху. Він співчував нам.
Згодом мені принесли вістку, що в іншім будинкові, де була, мабуть, військова команда міста (Штадткоммандо), є ще австрійське військо. Я взяв із собою кількох вояків і пішов до того будинку. Коли ввійшов до сіней будинку, був заскочений несподіванкою: на подвір'ї стояли капітан і кількадесять вояків із крісами в руках. А в мене тільки кілька вояків... Я став на місці, як укопаний. За мною задержалися мої вояки. Мозок напружено працював: що робити ? Якщо я підійду ближче до вояків на подвір'ї, капітан може наказати їм стріляти або роззброїти нас. Тоді я вхопився за інший спосіб. Я крикнув здалека до вояків, що Австрія вже розпалася, що їхня військова служба вже скінчилася. Тепер настала Україна і вони вільні. Можуть іти додому. Моє слово помогло. Вояки заворушилися і спитали, що робити з крісами. Я сказав поскладати їх на подвір'ї в козли і спокійно розходитися. Вони так і зробили. Схвильований капітан підбіг до мене і спитав, що я роблю. Я пояснив йому, що сталося, і він зник.
Опанувавши отак і цю військову станицю, я вийшов нагору, де сказав кілька слів комендантові, що не був дуже вдоволений таким ходом речей. Опісля вернувся до своїх вояків в будинку «Мілітеркоммандо». Доки я там порахував всіх своїх людей, то їх було вже тільки 25. Решта скористала з нагоди і чмихнула. Я сказав списати імена тих, що осталися, і довідався, що між ними було 5 поляків. Разом з братами українцями помагали нам займати Львів... Дуже можливо, що між тими 25-ма, що повтікали, було ще кілька поляків...
На своєму становищі в будинку «Мілітеркоммандо» я перебув до вечора, поки не прийшла зміна. Коли я йшов вулицями міста, було пусто і сумно. Після вечері, що її з трудом роздобув у якійсь харчівні, зараз пішов на спочинок до Народньої Гостинниці, де перебував від приїзду з Черновець.»

Розброєння військової поліції

Цікаве було роззброєння військової поліції, яке провів хор. 19-го полку стрільців Володимир Михайлів зі своїм відділом. Ось його розповідь:
«Після проведення роззброєння 19-го п. я відійшов з відділом у силі біля 40 осіб вул. Пекарською до диспозиції Української Генеральної Команди в Народному Домі, як це було доручено нашим представникам на нараді. Названий відділ йшов під моєю командою як австрійська старшинська стежа для провірення положення в місті в зв'язку із стріляниною й різними алярмовими сигналами. Дійшовши до Народного Дому, відділ поздирав австрійські емблеми та з синьо-жовтими кокардами ввійшов на подвір'я Народного Дому, а я пішов зголоситися Генеральній Команді. По зголошенні додано до мого відділу ще 2 до 3 старшин, яких прізвища, на жаль, сьогодні призабув, та декількох однорічних із різних частин, мабуть, «урльопників» (відпускників) та інших. І вся ця група рушила роззброювати поліцію.
По прибутті на вул. Казимирівську відділ уставився напроти дому, де була стаціонована поліція по другому боці вулиці, з готовими крісами до стрілу, а приділені старшини враз зо мною та сімома стрільцями пішли до касарні поліції. Відділ, що стояв напроти касарень, мав чекати на дальші накази й лише на випадок стрілянини в середині касарні мав обстріляти будинок поліції ти вдертися опісля до середини касарні.
Коли наша група з приділеними старшинами ввійшла до касарні, зійшов до нас підстаршина поліції Федусь, який по короткій з нами розмові показав нам, де кімната з дижурним старшиною й поліціянтами. Ця кімната знаходилася по правому боці, коли входиться до касарні, і ми туди всі подалися, з готовими до стрілу крісами, щоб візвати до передання нам влади. На нашу появу затривожився поліційний старшина, поляк, і нерадо слухав, що до нього говорив один з приявних старшин у справі передання влади. Тоді впала з моєї сторони команда відбезпечити замки. На цей рух інспекційний поблід і сказав, що він мусить про це повідомити коменданта поліції. За кілька хвилин з'явився в кімнаті комендант і, вислухавши наші домагання, розпорядив збірку поліції на подвір'ї.
Міжтим введено до касарні з вулиці з нашого відділу групу стрільців в силі 20 осіб і з готовими до стрілу крісами уставлено на подвір'ї, де мала відбутися збірка поліції, на протилежній стороні, щоб на випадок якого-небудь спротиву негайно зареагувати зброєю, бо згідно з відомостями в поліції було поважне число поляків. Одначе збірка відбулася спокійно і по візванні, щоб українці виступили наперед із рядів і перейшли на праве крило нашого відділу, що стояв напроти рядів збірки з готовими до стрілу крісами, їх заприсяжено на вірність Українській Державі, а всім іншим дано наказ підходити одинцем і складати на вказаному місці зброю та відходити до своїх кімнат. В тому самому часі активний поліційний старшина, чотар Огоновський враз із поручником Кречковським, подалися до канцелярії роззброювати старшин поліції. Отже так відбулося роззброєння поліції.
По роззброєнні я говорив з комендантом-чехом по-чеськи, бо я знав цю мову, і вияснив комендантові, що чехи зробили те саме в дні 31 жовтня. На прохання коменданта і по виміні між нами думок ми дозволили йому не лише залишити шаблю, але також 7-міл. калібру револьвер на пам'ятку, тим більше, що, почувши радісну вістку про переворот у Чехії, він заявив, що коли йому не пощастить переїхати скоро до Чехії, то стане на службу в українській державі.
Заприсяжсних поліцистів-українців поділено на відділи і по короткій промові зараз таки відправлено до обсади різних будинків. Відібрану зброю відвезено фірами до Народного Дому».
Далі заявляє колишній хорунжий Володимир Михайлів, тепер доктор прав, що вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, поза невеликою кількістю, не було ще у Львові, старшин, підстаршин і стрільців УСС, отже вони не могли проводити роззброєння поліції.

Дальший хід роззброєння Львова і вивішення українського пропора на ратуші

«Входить старшина з 15-го полку піхоти і зголошує, що все відбулося як слід: касарні обсаджені, а частини вислано згідно з наказом. Що якийсь час вбігають все нові гінці і приносять самі гарні вісті», - звітує Паліїв.
І серед цієї радісної метушні сотник Вітовський дає наказ підхор. Зенонові Русинові: «Пане підхорунжий! Оцей прапор вивісите на ратушевій вежі!..» «У цім моменті щось стиснуло мене під серцем. Якась дивна гордість витискала сльози. Беру прапор дрижачою рукою...
Притьмом перебіг дорогу з Народнього Дому до ратуша. Перед входом два скоростріли з обслугою на поготівлю. На подвір'ю те, що й у Народному Домі: Військо! Як у касарнях розставлені кріси, скоростріли, навіть польова кухня. Голошуся у команди ратуша, сот. Мартинця. Відшукую дверника, щоб відчинив двері на вежу. Дверник, коли побачив у моїх руках прапор, зразу догадався, в чому діло, і ключа не міг знайти. Каже, що ключ у вартового пожежної сторожі. І телефон на вежу не відзивався... Та револьвер найкращий аргумент: ключ знайшовся. Але дотепний пожежний вартовий замкнув ще другі двері: від входу на плятформу. Не було іншої ради, як збігти безконечними сходами ратушевої вежі вділ, і коротка серія зі скорострілів сотника Мартинця по вікнах вежі промовила відразу до патріотичного розуму. І ці двері відчинилися, а пожежник за свою «службовосьць» дістав в нагороду декілька штурханців від стрільців.
І ось ми нагорі і ось ми прив'язуємо до линовки машту прапор. Тягнемо вгору, він лопотить таємничо і розгортається на морозному вітрі. Саме в цю хвилину продерлось крізь мрячний листопадовий досвіток сходяче сонце. Радуйся, небо і земле! Ні, не годен здержатися. Ми й не стидаємося, що до очей нам тиснуться сльози.
А на подвір'ї ратуша цокнули сотки закаблуків: виструнчилися стрільці, салютують старшини, пливуть слова гимну...» (Частина спогаду: «Ніч 31-го жовтня 1918-го року» підхор. Зенона Русина).
Щодо вивішення прапору і самого прапора немає однозгідности, і тому подаємо тут і другу версію в спогаді Миколи Пачовського, УСС (Наш Львів, ювілейний збірник 1252 до 1952) в якому він згадує, що коли прийшов на наказ сот. Вітовського до Народнього Дому біля восьмої години вечора 31 жовтня 1918 року, то «між приявними були різні військовики, старшини, підстаршини, здебільша з австрійських полків. Наказів очікували всі в великій залі. Візвані входили по черзі до бічної кімнати, де одержували від сот. Вітовського останні доручення. Десь по годині десятій скінчилася відправа, і нас одинадцять залишилося з одним револьвером (сот. Вітовського) та одним крісом як резерва.»
Далі згаданий Пачовський пише там же: «Сот. Вітовський наказав нам вивісити український синьо-жовтий прапор на ратушевій вежі. Наказ дістали: Микола Коник, Лев Гец, Русин, я та вістун Паньківський (останнього добре не пам'ятає).» Далі Пачовський пише, що довго ходили ніччю по Львові, аж поки прапор дістали в Народній Торгівлі. Виглядає більш правдоподібним оповідання Зенона Русина, що йому вручив прапор Вітовський, бо Народний Дім напевно мав прапор і то не один. Також поблизька Народня Торгівля мала щонайменше хоч один прапор. Отже не треба було ніччю ходити по Львові та шукати прапора. Згадані Пачовським стрільці могли разом з Русином вивішувати прапор, бо навіть Русин в одному місці свого спогаду згадує: «Г ось ми нагорі і ось прив'язуємо до линовки...»
Початкове на ратуші маяв тільки один прапор на вежі, а пізніше ще й на чотирьох рогах та на інших будинках. Отже решту прапорів треба було роздобути, а першого листопада польське свято «всіх святих», і крамниці були зачинені. «Цю дрібничку розв'язав директор Народної Торгівлі Михайло Лазорко», - пише про це в своєму спогаді («Про чотири прапори на ратушевій вежі у Львові») д-р Роман Криштальський, - «а також його достойна дружина Марія. Ці скромні, незвичайно культурні, услужні постаті і собі хотіли чимось прислужитися радісній тоді справі. Синє полотно-»штучку», здається, дістали у фірмі Зубик (українська блаватна крамниця на Галицькій вулиці), але жовтого ніяк не можна було роздобути. Вдумчивий і запопадливий директор Лазорко, нікому нічого не говорячи, зійшов до крамниці Народної Торгівлі та на власний ризик зужив весь запас цінного товару «шафрану» для закрашення білого полотна на жовту краску. Дружина директора Лазорка сіла за машину, і в несповна годину прапори вже були готові пишатися на ратушевій вежі»...
Лазорковій напевно помагали дівчата з Народньої Торгівлі, про що згадує Юлія Слободян у своїм спогаді («Спогади учасниці Листопадових Днів», Наше Слово ч. 14, 1968 року. Видає Союз Українок Австралії). При цій нагоді дівчата наробили відповідну кількість синьо-жовтих кокард на шапки воїнам.
Цей сам прапор того ж ранку зворушив і мене та моїх хлопців, коли ми верталися з нічної виправи вулицею Лева Сапіги.
Як я вже згадував вище, в останніх днях жовтня 1918 року, за порадою підхор. Д.Палієва, я втаємничував і приготовлював кільканадцять поворотців в гаймкерлягрі, на всякий випадок, бо вони кожної хвилини могли покинути лягер. Коли ж надійшов довгоочікуваний день 31 жовтня 1918 року, підхор. Паліїв порадив мені десь біля 12-ої години ночі того дня вирушити на вулиці Львова, вдаючи австрійську стежу, а від 4-ої год. досвіта, почепивши приготовані синьо-жовті відзнаки, роззброювати стрічних старшин, підстарший та стрільців австрійської армії або інших неукраїнців.
Перед десятою годиною вечора незабутнього четверга зібралися хлопці в моїм приватнім мешканню при вулиці Лева Сапіги, приблизно напроти української академічної гімназії, де я піднаймав кімнату від української родини, яка не жила стало у Львові, а в Долині. Сторожі в тій кам'яниці також були українці.
Кожний з нас мав кріса, а я мав кавалерійський короткий кріс і револьвер. Точно о год. 12-ій ми вийшли з мешкання, до якого я вже пізніше не мав змоги вернутись чи хоч би на часочок заскочити, бо того дня, Першого Листопада, вул. Лева Сапіги частинно контролювали поляки, а на другий день і пізніше повністю її опанували. Ми подалися спершу згаданою вулицею до Копиткового, а там біля костела Єлисавети скрутили вліво і переконтролювали різні вулиці західнього Львова.
Точно о год. 4-тій, вже Першого Листопада, почепивши стяжки, ми проходили вулицями вже як українське військо аж до ранку, роззброюючи по дорозі запізнених чи спеціяльно висланих вояків австрійської армії.
На світанку ми вже були знова на вул. Лева Сапіги і посувалися нею в бік вул. Коперника. В одному місці на згаданій вулиці ми завважили вантажне авто, що тяжко їхало вгору, з цивільним шофером за кермом і побіч нього підстаршину з витягненим револьвером у руці. 3-заду на плятформі, довкола бічниць, з витягненими крісами, готовими до стрілу, стояли старші віком українські вояки, а посередині парував великий чорний котел, мабуть із кавою, яку везли для залоги на головному двірці. Одночасно ми завважили на ратуші наш синьо-жовтий прапор.
Цей вид зворушив нас до сліз, які з радости котилися всупереч нашій волі. Це була найщасливіша і найбільш зворушлива хвилина в моєму житті. Не в силі описати тодішніх почувань, і не варто такі святощі виносити на денне світло. Навіть той дим, який обильно залишало за собою старе авто, був запашний для мене.
На мить промайнула думка: таж це нам, тій 1400-особовій горстці воїнів, між якими і я знаходжуся, Боже Провидіння дозволило по 578 літах неволі, без проливу крови, відзискати наш старий княжий город Лева та проголосити в ньому на цілий світ Українську Державу. І на хвилину опанувала мене гордість, що я той з перших, що без страху успішно підняв кріс та прогнав ворога з нашої землі. Я був вдоволений, що виконав супроти батьківщини свій святий обов'язок. Цих святощів ніхто не в силі вирвати з моїх грудей, хоч би як старався знецінювати мій і моїх побратимів чин Першого Листопада.
Вулицею Коперника зійшли ми до Карла Людвика, бо тут, на підставі вказівок Палієва, ми мали патролювати, коли настане день, по лівій стороні від Академічної вулиці до театру.
Початкове нам це вдавалося, але пізніше, коли на вулиці Львова вийшли майже всі його мешканці, а також трамваї, ми нічого не бачили серед тієї гущі народу. Тоді я розставив своїх людей на згаданім просторі на стійках, бо вважав, що таким способом принесемо більше користи. Мені припала стійка біля вулиці Сикстуської та провірка розставлених мною вояків.
Це був холодний, похмурий день, і я, що від малого був вразливий на холод, підніс ковнір свого плаща вгору так, що не видно було жадних відзнак. Міжтим якась пані, видно українка, дала мені яблуко, яке було моєю цілоденною поживою, а може й довше. Незабаром по ній приблизився до мене грубий, чорно вбраний панисько і українським сільським наріччям заохочував мене кидати кріса та йди додому, де на мене чекають мої близькі, і додав: «Чи ж не досить тобі тієї войни»? Я вдавав заінтересованого його говоренням, аж поки не надійшла наша стежа, якій я передав настирливого ворожого панка, одночасно з'ясовуючи його провину. Але яке ж було моє здивування, коли за короткий відносно час той самий тип наблизився знов до мене і сказав: «Видиш, твої пани мудріші від тебе.»
Ну, але я зайшов задалеко, бо це вже належить до другої частини: береження здобутого і бої за Львів. Вернімся знова до Народнього Дому та даймо Палієву змогу скінчити спогад.
«Говорять, що на головнім двірці має бути сильна польська боївка. Ждемо нетерпеливо на дальші вістки, і вони нарешті приходять.»
Окрім української військової залоги, яка зайняла головний двірець, вранці прийшли й цивільні українські залізничі урядовці, щоб урухомити залізничу комунікацію. Ось що про цю подію оповідає один з тих учасників, Антін Чайковський, у своєму спогаді: «Як українці перебрали в свої руки залізничу станцію Львів» (Свобода, 1-го листопада 1968-го р.).
«Нас, українських урядовців, які виконували службу руху на головному двірці у Львові, було п'ять, а це були: найстарший серед нас рангою радник Микола Чапельський, Андрій Гучко, Іван Гоців, Кміль Козинський і я. Ми у п'ятьох мали обсадити найважливіші службові позиції, щоб можна було урухомити залізничу комунікацію.
Вранці 1-го листопада ми зібралися в бюрі начальника станції, розділити між собою функції. У певнім моменті застукав у двері та ввійшов у кімнату польський начальник станції, інспектор Клюс. Він чемно вклонився і хотів щось говорити, але його випередив радник Чапельський і українською мовою сказав: «Ми, українці, перебираємо службу руху й урядування.» На це інспектор Клюс запитав: «Чи я буду Вам потрібний і коли маю зголоситися?» Радник Чапельський відповів: «Коли буде потрібно, ми Вас покличемо.»
«ЛЬВІВ НАШ! дзвенів радісний голос, і почуття безмежної радости заливало свідомість.
На ратушевій вежі маяв наш національний прапор. Люди виходили з хат. Одні гляділи на цей український прапор безумним зором радости, другі гнівно відверталися від нього й проклинали проспану ніч.
Українці Галицької Землі обходили велике свято ВОСКРЕСІННЯ.
Воскресіння проти волі всіх, завдячуючи його тільки самим собі, непереможній волі, яка зродилася тоді в нації, що хотіла бути вільною,» - закінчує Паліїв.
І ми, тодішні перші українські воїни на Західніх Землях України, тішилися своєю державою разом зі всіма, хоч не мали часу подумати, яка це для нашого народу заіснувала велика пора і що здійснилися слова пісні:
«Не пора, не пора москалеві, ляхові служить!»
Далі О.Кузьма в своїх «Листопадових Днях», стор. 68, каже, що «коли стало розвиднюватися і розпочався хмарний, сірий день, ціле місто було вже в українських руках.
Коло 7-ої години ранку сот. Вітовський явився у голови Української Національної Ради, д-ра Костя Левицького, і як головний військовий комендант зложив йому рапорт, що українське військо зайняло в порядку місто, обсадивши всі важливі точки без проливу крови і взагалі без жертв. Доктор Кость Ловицький подякував сот. Вітовському і побажав йому витримати на зайнятих становищах, після чого Вітовський запевнив голову української влади, що українське військо буде добре держатися та що українське становище у Львові безпечне.»

Львів у перших хвилинах по перевороті

Цю радісну частину О. Кузьма закінчує ще ось такими думками, спостереженнями: «Тепер усі свідомі українці здавали собі ясно з того оправу, що сталося велике революційне діло, яке починає новий період української історії. Вони розуміли і відчували, схвильовані до глибини душі, що переживають рідкий історичний момент, який трапляється раз на цілі століття, то що від хотіння і дальшої дієвої справности українського народу залежить тепер, чи цей історичний день стане справді початком нової, кращої долі. Для менше свідомого українського громадянства було тільки певне те, що робиться щось велике і надзвичайне, завалилося щось чуже, а на його місце треба поставити щось нове, своє.
Тимчасом на мурах міста появилися дві відозви української цивільної влади, що пояснювали населенню причини і ціль державного перевороту.»
ДО НАСЕЛЕННЯ М. ЛЬВОВА!
Волею українського народу утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава, яка забезпечить населенню лад і порядок.
Друга відозва була звернена до українського народу, такого змісту:
УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!
Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави. (Далі говориться про обов'язки і права українців у своїй державі.)
І нарешті третя відозва звертається до війська:
УКРАЇНСЬКІ ВОЯКИ!
Вам, що своїм геройським подвигом обняли старинний престольний город Льва у власть Української Держави та своїми грудьми і кров'ю своєю оце вже п'ятий день обороняєте його,
Ми, Українська Національна Рада, волею Українського Народу бувшої австро-угорської монархії найвища державна влада його Держави, висловлюємо найбільший подив, найглибшу подяку і найвищу похвалу.
Весь український нарід клонить перед Вами голову і дивиться на Вас як на свою гордість і надію.
Ваше ім'я запише історія державного визволення українського народу золотими буквами, а грядущі покоління вільних горожан Вільної України будуть во віки величати Вас як освободителів з вікового поневолення. Щоб увіковічнити Ваш історичний подвиг, ми, Українська Національна Рада, установляємо оцим для кожного з Вас військову відзнаку: «За обнятая Львова у власть Української Держави.»
Перші дві відозви були оголошені зараз таки Першого Листопада, третя аж 5 листопада 1918 року.
Кузьма продовжує: «Цілий переворот відбувся зовсім спокійно і без проливу крови, явище в історії революційних актів дуже рідке. Не інтерновано також ні одної людини, нікого не арештовано, не закрито ні одної польської газети. Як далеко посувалась українська самопевність, видно з того, що дозволено кілька годин трамваям курсувати, щоб тільки публіка не нарікала. А коли Вітовському, якого Національна Рада зробила вже отаманом, доніс один очевидець, що до костела Єлисавети польські студенти носять під плащами поховану амуніцію, а польські панночки з навантаженими валізками спішать до костела Марії Магдалини, він заявив рішучо:
«Ми перейняли владу у Львові не на те, щоб з населенням війну починати. Ми війни не хочемо. Наше завдання завести і держати лад.»
Погляд дуже ліберальний, але з військового погляду неоправданий, як про це переконався комендант у найближчих годинах.
Вже в першій хвилині після приїзду з Черновець Вітовський не зробив на деяких українських діячах враження людини, що відповість як слід вимогам, які ставить до нього надзвичайно важлива і відповідальна роля головного коменданта.»
Дуже влучно схарактеризував сот. Вітовського підхорунжий Паліїв, і ця характеристика виявилася дійсною вже першого листопада. Сот. Вітовський прийшов на все готове, заставши відданих і вірних членів Центрального Військового Комітету та приготоване військо до обсади Львова. Його заслуга в тому, що враз із старшинами ЦВК переконав Українську Національну Раду, що досвіта 1-го листопада слід зайняти Львів.
Одначе в плануванні обсади Львова зробивши кілька засадничих помилок і довівши українську команду до хаосу, по двох чи трьох днях свого командування отаман Вітовський зміркував, як каже Кузьма, що події починають переростати його сили. Опанувало його почування безрадности і безсильности. Найбільше непокоїло його положення головного двірця, що вже в полуднє 2-го листопада був для українців так якби втрачений.
Вже під вечір 1-го листопада озброєні ватаги грабили безкарно товаровий двірець, і комендант української залоги, чот. П., не розпоряджаючи достатньою силою, обмежився тільки до обсади особового двірця з перонами і галями. Щоб очистити перони і ждальні від людських мас, він наказав увечорі здержати пасажирський рух, так що на двірці остались тільки залога та українська залізнича служба. Одначе польські залізничники саботували українську владу на кожному кроці. Польський начальник двірця впустив на перон два потяги з якимись дітьми з Києва. Опісля впустив два військові транспорти. Невже Усусуси ? Пуста надія! Приїхало з Перемишля українське роззброєне військо, переважно селяни. Здеморалізовані до краю, глухі на благання коменданта П. і кількох підстаршин, щоб лишилися на службі української держави й пристали до двірцевої залоги.
З їхніх уриваних неприхильних відповідей, а навіть простацьких лихословлень пробивалися вже впливи польської агітації, якої наслухалися по дорозі з Перемишля. Навіть старшини-українці, що в числі кільканадцять приїхали з ними, не були ласкаві лишитися. Всі мали спершу до полагодження якісь важливі приватні справи.
Щоб охоронити залогу від лихого впливу перемиського транспорту, комендант двірця наказав скорострілами розігнати здеморалізовану банду на чотири вітри. На жаль, разом з ними втікла частина двірцевої залоги, так що в службі лишилося всього 20 вояків. Взагалі українська слабодушність відіграла вупадку головного двірця велику ролю. Якби не вона, головний двірець міг дуже легко вдержатися і без помочі УСС-ів.
І свідомий великої відповідальности, зв'язаної зі становищем головного коменданта, та ставлячи національну справу понад особисту амбіцію, отаман Вітовський вирішив поступити як людина чесна зі собою. Він вже 2-го листопада зголосився до головної української влади у Львові, д-ра Костя Левицького, і попросив звільнити його з команди, яка йому не під силу. Він не надіявся боїв у місті, до яких українські вояки не надаються. Він гадав, що все скінчиться на зайнятті Львова та його мирній обсаді, а тим часом створюється трудна воєнна ситуація, що погіршується з години на годину. Нема ким змінити війська, що вже другу добу робить службу без перерви, нема комендантів, нема харчів. Львів, якого він, зрештою, добре не знав, був завеликим містом, щоб його такими силами, які тут залишилися, можна було як слід обсадити. На нещастя ті сили вже розлітаються, а заступити їх нема ким, бо УСС-и, що мали бути у Львові ще вчора, досі не приїхали. В інтересі національної справи він хоче передати команду в інші руки. Може, хто інший зробить скоріше лад з польською боївкою, тим більше, що він особисто почувається також перевтомлений.»

Чи Перший Листопад 1918-го року був всенародним «зривом»?

Щоб відповісти на це питання, треба хоч трішки заглянути до нашої історії, бо Листопадовий Чин не зродився ні з чого і щоб він міг був відбутися, потрібно було часу і відповідних людей.
Почнемо від Головної Руської Ради, яка 2 травня 1848 року перший раз по упадку Галицько-Волинського князівства зібралася як українське заступництво в забудованнях св. Юра У Львові. Передвісником Руської Ради був Маркіян Шашкевич. Головна Руська Рада вже тоді досить ясно поставила питання й домагання поділу Галичини на західню польську та східню - враз із Лемківщиною, частиною Волині, Буковиною і Закарпаттям - українську (тоді руську) окрему коронну країну з окремим соймом у Львові.
Головній Руській Раді треба завдячити також першу українську самостійну військову формацію, т. зв. полк руських добровольців, хоч насправді був зорганізований тільки один курінь руських стрільців. Зі зголошених 6 квітня 1849 року 3460 добровольців вибрано тільки 1410 - завдяки польським інтригам, подібно як це діялося в 1914 році з Січовими Стрільцями.
Від того часу свідомість українців росла милевими кроками завдяки нашим велетням, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та багато, багато інших більших і менших наших письменників, учених, культурно-освітніх працівників та політиків, а також таких товариств, як Просвіта, Т-во «Січ» і інших.
За більше як півсторіччя українці зробили великий поступ, все ж таки перша світова війна застала їх неприготованими. Наша провідна верства (переважно політична) була занадто консервативна і забагато вірила Австрії та спинювала молоді радикальні елементи, переважно під час цілої війни.
Трохи розбудила український народ у Галичині та інших частинах австро-угорської монархії революція 1917-го року та постання української держави за Збручем. Одначе цього наш політичний провід не використав належно, а навіть до Першого Листопада не нав'язав контакту. Ще 31 жовтня 1918 р. члени У.Н.Р. у Львові чекали, що Австрія подасть їм західню Україну на тарілці з серветкою.
І нічого дивного, що Листопадовий Чин постав завдяки ідейним, переважно молодшим одиницям, а не всьому українському народові. Вже при роззброєнні касарні 15-го п. п. не явилося трьох українських старшин, з них два цілком не явилися, а один прийшов на другий день, як пише чот. Коновалець. Там само дижурний старшина, українець Капко, на поставлене питання, чи хоче приступити до співпраці, заявив, що йде додому й не хоче пхатися в авантуру. Це освічені люди. Або візьмім випадок на залізничім головнім двірці у Львові Першого Листопада з роззброєними вояками 9-го п. п. з Журавиці під Перемишлем, яких комендант двірця мусів розганяти скорострілами. На жаль, разом з ними втікла частина двірцевої залоги так, що в службі лишилося всього 20 вояків. В тому транспорті було й кільканадцять старшин, з яких ні один не хотів залишитися.
Пригадую, що, здається, першого або другого дня зараз по полудні в Народнім Домі на подвір'ю побачив може сотню чи більше нових стрільців, які приїхали, здасться, із Золочева. Всі ми ними дуже тішилися, бо ніхто сьогодні не може собі уявити, як ми дуже хотіли допомоги. Ось і тих нових стрільців прибирали і озброювали, все нове. Яке ж було моє велике розчарування, як увечері на тому самому місці побачив тільки горстку вояків, бо решта, як мені сказали, розплилася.
Чотар УСС Дем'ян Пеленський у своїм спогаді «Осінь 1918 р.» згадує, що «їдучи з транспортом УСС під Львів, по дорозі зустріли гурми вояків з австрійських полків зі Львова. Були між ними і українці. Нас збирала досада, чого вони виходять зі Львова, коли там кожну одиницю числиться тепер на вагу золота. На рампах громади наших селян байдуже позирають на залізничий шлях, наче б і нічого не сталося.»
Знова ж другий УСС, пор. Г.Трух, у своїм спогаді «Роззброєння головної військової команди у Львові 1-го листопада 1918 р.» пише, що «опанувавши ситуацію в Мілітеркоммандо, вернувся до своїх вояків в будинку і коли усіх своїх людей перерахував, то їх було вже тільки половина. Решта скористала з нагоди й чмихнула! « Так було всюди майже у всіх частинах.
В часі перевороту досвіта 1-го листопада було 1400 стрільців приблизно, то можна припустити, що за один, а може за два дні майже половина зникла. Причиною цього була мала свідомість вояцтва з австрійських частин. Вони вийшли всі з касарень в присутності своїх старшин і брали участь у роззброєнні, але при першій нагоді зникали, тимбільше, коли мали чужого старшину, якого їм досвіта приділили. Та й не всі старшини були свідомі свого завдання і тому не рвалися аж так дуже до праці і не дуже то дбали про приділених їм стрільців.
Знаємо вже, що через брак війська і ті, що були у Львові, по 21-ому дні мусіли його покинути. Допустім, що до того часу не було змоги зорганізувати і вислати якусь військову частину До Львова. Але ж бо в пізніших часах, по 21-ім листопаді під Львовом ми також не мали подостатком того війська, щоб обсадити й окружити Львів і змусити його піддатися. І тут уже навіть не можемо нарікати на те, що наші стрільці, переважно селяни, не можуть битися у великому місті.
Не дописало й цивільне українське населення Львова. Тоді, коли поляки використовували навіть дітей, які з палицями робили службу як стійкові чи розвідувачі, то в нас таких мало було і в нас не мусів в початках ніхто стояти з палицею, бо ми мали подостатком крісів та амуніції. Старше цивільне українське громадянство Львова, здібне до такої служби, майже не помагало, за малими винятками. А навіть студенти та середньошкільна молодь не зголосилася в такій кількості, як повинна була. Правда, що в оборону тій молоді можна поставити початковий хаос у військовій команді, і через те не було кому нею зайнятися.
Кінчаючи, хочу ще згадати, що коли в січні або лютому 1919 р. мене вислали з-під Львова в службовій справі до Станиславова (тепер Івано-Франківське), то мене здивувала дуже велика кількість війська, а головно елегантно вбраних старшин, які проходжувалися вулицями міста. На фронті не було ким обсадити чот чи сотень, чи інших місць, а в запіллі стільки старшин марнувалося.
Коли я в січні 1921 року вернувся з Тухолі до свого села (за української влади не мав змоги бути ні одного дня), то аж тоді довідався, що чотирьох студентів, яких село тоді мало, пересиділи всю нашу боротьбу в селі. Мій старший брат був війтом, хоч його дуже добре міг заступити перший-ліпший старший господар, других два були помічниками, а наймолодший був у рекрутськім вишколі в сусіднім містечку Заболотові, повіт Снятин, але як він оповідає, то там погано давали їсти і обходилися погано, і тому покинув та й вернувся в село. Це ж були освічені чи хоч би напів освічені молоді люди, то й нічого дивного, що й молоді селяни брали з них приклад.
Можна б навести дуже багато прикладів на брак почуття обов'язку та національної свідомости, але вистачить і цього, щоб доказати, що це не був «зрив» всього населення. Тільки найактивніші та найсвідоміші потягають за собою гурти і творять історію.
Розуміється, що цими своїми і несвоїми думками ми не мали на меті зменшити велич Листопадового Чину, в якому самі брали участь, навпаки - значення Першого Листопада повинно піднестися.
Кінчаємо свої міркування тим, чим почали, що Листопадовий Чин постав завдяки ідейним, переважно молодим одиницям, і він напрочуд вдався. Він може служити зразком іншим, бо відбувся без одного вистрілу у Львові та майже в цілій Східній Галичині. Цей переворот Першого Листопада 1918 р. здивував не лише своїх, але й багатьох чужих, переважно старшин, своєю справністю і дискрецією. Це підтверджує в своєму спогаді, який тут наводимо цілістю, і один з видних членів Української Національної Ради, а одночасно і цивільний член Центрального Військового Комітету, д-р Володимир Охримович.
«Військовий Комітет»
(Причинок до історії листопадового перевороту на основі особистих помічень і споминів)
«Переворот, доконаний у Львові і загалом у Східній Галичині в перших днях листопада 1918 р., відбувся під проводом і під фірмою УНРади, яка ще перед переворотом заповіла утворення своєї Західньо-Української Держави і перебрання в свої руки державної влади, а зараз по перевороті справді ту владу перебрала, утворила свій уряд та проклямувала свою державу.
А все ж таки сам той переворот, який фактично в дні 1-го листопада 1918 р. у Львові і в кількох найближчих днях в краю доконався, не був свідомим і наміреним ділом УНРади. Ані Президія, ані велика більшість членів УНРади не бажала собі такого перевороту, який фактично доконався, ані його свідомо не підготовила, ані його свідомо не викликала, ані навіть не сподівалася, бо той переворот «вибухнув» без попередньої згоди і без попередньої відомости УНРади в її офіціяльнім складі.
В тій конспіративній, боєвій, революційній формі, в якій той переворот фактично відбувся, був він свідомим і наміреним почином тайного гуртка, що не зовсім влучно назвав себе «Військовим Комітетом».
Щоб належно освітлити і оцінити ролю і значення того гуртка людей, найкраще буде провести паралелю поміж УНРадою і Військовим Комітетом, хоч і які неоднакові і неспівмірні були обі ті групи.
УНРада була офіціяльною репрезентацією цілого українського народу Галичини і Буковини та обіймала всіх українських послів сеймових, парляментарних, членів вищої палати та провідників і представників українських партій Галичини і Буковини.
Зовсім був інший склад Військового Комітету. До нього належали зразу кількох, а з часом і кільканадцятьох військових старшин української народности, що служили при австрійській армії, між ними кількох, що служили при Українських Січових Стрільцях. Зокрема належали там: Дмитро Паліїв і Любомир Огоновський, що були з усіх найактивніші, Дмитро Вітовський і Петро Бубела, що були начальними комендантами (отаманами), далі д-р Володимир Старосольський, д-р Никифор Гірняк, Іван Рудницький, інж. Гарасимович, поручники В.Баб'як, Караван, Таран, капітан Перський, прокуратор Ватран, Ю.Полянський, Василь Бараник та інші. Та крім військових, втягнено до того тайного комітету, що звався «військовим», також кількох цивільних людей, які одночасно належали до Української Нац. Ради. Були це: пок. радн. Іван Кивелюк, д-р Степан Баран, д-р Василь Панейко, д-р Михайло Лозинський, д-р Осип Назарук і я. З них найактивніший був д-р М.Лозинський.
Українська Національна Рада зорганізувалася на кілька літ перед листопадовим переворотом і перетривала Західньо-Українську Державу. Навпаки, Військовий Комітет існував лише три неділі, бо склався на три тижні перед переворотом, около 10 жовтня 1918 року, та, сповнивши свою функцію, розв'язався автоматично дня 1 листопада 1918 р. досвіта. Одначе Українська Нац. Рада мала свій початок і свій кінець за границею, у Відні, де вона мала свій сталий осідок і де в часі самого перевороту перебувала велика більшість її членів, і щойно на кілька днів перед переворотом галицькі її члени уконституювалися у Львові як «Львівська Делегація» Української Національної Ради під проводом д-ра Костя Левицького як голови і радн. Івана Кивелюка як його заступника. Навпаки, Військовий Комітет цілий час свого короткого існування мав свій осідок в краю, у Львові, і тут він зав'язався, тут діяв і розв'язався, і тут він сповнив ціле своє завдання.
Українська Національна Рада була сполукою репрезентаційною, явною, легальною, тривкою, точно означеною, належно зорганізованою і оформленою. Навпаки, Військовий Комітет був це самочинний, тайний, конспіративний, тимчасовий, несталий гурток людей без ніякої форми, без ніякої фірми, без голови і секретаря. Мені невідомо, хто був першим ініціятором Військового Комітету, хто його зав'язав, хто ним проводив і хто мене до нього втягнув; ба, що більше, я не здаю собі справи, яким способом це діялося, що я брав участь у сходинах і нарадах того Комітету. Пригадую собі добре, що в часі між 10-им і 31-им жовтня я був присутній щонайменше на шістьох сходинах того Комітету. Кожне засідання було в іншій домівці і в іншім складі. Одно з перших засідань було в «Народній Гостинниці», в домівці Видавництва «Шляхів» і його редактора Федя Федорцева; там було присутніх кількох офіцерів і кількох цивільних. Подібне засідання, але довше, численніше і важливіше відбулося в Музею Наукового Т-ва ім. Шевченка. Два засідання відбулися в редакційній домівці «Діла», при участі кількох цивільних членів і лише двох офіцерів Д.Палієва і Л.Огоновського). Останні сходини Військового Комітету, на яких був присутний, відбулися в приватній домівці старш. Л.Огоновського дня 30 жовтня 1918 при участі кільканадцятьох військових старшин (офіцерів), а з цивільних людей було нас тут лише двох: я і д-р Степан Баран. На тому засіданні Військовий Комітет передав начальну команду над галицько-українським військом пок. отаманові Дмитрові Вітовському, який два дні перед тим щойно приїхав був до Львова з Черновець. Про сходини, наради і взагалі діяльність Військового Комітету додержували його члени найбільшу тайну і мовчанку; цивільні його члени, які були одночасно членами Української Національної ради, чи то її Львівської Делегації, нічого про це не говорили, ані навіть не споминали іншим членам тої ж Ради на її засіданнях, ані навіть приватно.
Українська Національна Рада, або вірніше її велика більшість і її президія, орієнтувалася на «Відень», сильно вірила в прихильність і допомогу центрального австрійського уряду і твердо надіялася, що останній ліквідаційний австрійський уряд гр. Лямаша добровільно, мирним способом передасть їй владу у Львові і в цілій Східній Галичині.
Українська Національна Рада з дня на день надіялася, що з Відня прийде депеша або приїде кур'єр з дорученням від гр. Лямаша до намісника Галичини гр. Гуйна і до військового коменданта міста Львова Пфеффера, щоб вони передали свою владу в руки Української Національної Ради. Ще в четвер дня 31 жовтня 1918 р. ходили відпоручники Української Національної Ради до гр. Гуйна і до коменданта Пфеффера, щоб перебрати від них владу легальним і мирним способом, але надармо, бо виявилося, що австрійський уряд, як завжди, так і цим разом піддурив і обманув українців. Ані депеші, ані кур'єра з Відня як не було, так не було, а тимчасом у Кракові організувалася Польська Ліквідаційна Комісія, котра мала з днем 1 листопада приїхати до Львова і спокійно перебрати в свої руки державну владу у Львові і в цілім краю. І це напевно було б сталося, якби не Український Військовий Комітет, котрий, як відомо, випередив Польську Ліквідаційну Комісію тільки на 12 годин.
Бо Військовий Комітет не орієнтувався на Відень і не вірив австрійському урядові, лише приготовлявся на найгірший випадок та хоч в останній хвилині зорганізував свою власну військову силу. У другій половині жовтня Військовий Комітет поділив край на військові округи, порозсилав своїх кур'єрів до повітів і до військових частин та попризначував окружних військових комендантів ще перед установленням у Львові начального коменданта цілого галицько-українського війська. Коли ж Український Військовий Комітет в останніх днях жовтня довідався, що дня 1 листопада має приїхати з Кракова до Львова Польська Ліквідаційна Комісія, щоб перебрати владу у Львові і в цілім краю, тоді вночі з 31 жовтня на 1 листопада (з четверга на п'ятницю) виконав несподіваний переворот, зайнявши місто Львів при помочі невеликої кількости українських старшин і вояків, згуртованих на боці під командою отамана Д. Вітовського, а одночасно тої самої ночі Військовий Комітет розіслав зі Львова на всі сторони до всіх повітів своїх кур'єрів (переважно питомців-богословів) з відповідними покликами до негайного перебрання державної влади в руки українського народу. Все це, розуміється, було зроблене в імені і під фірмою Укр. Нац. Ради, хоч без попередньої згоди і без попередньої відомости її президії і великої більшости членів. Підіймаючи цю бойову акцію, Укр. Військовий Комітет не мав великої надії на успіх і перемогу, але мав тверду, рішучу постанову принайменше не допустити до того, щоб Львів і Східня Галичина перейшли під польську владу без чинного опору й спротиву українського народу. Це мені відомо на основі дискусій, які велися на сходинах і засіданнях Українського Військового Комітету.»
(Цей спомин д-ра В.Охримовича (взято з «Діла», щоденника, з 1 листопада 1928 року, ч. 245, який виходив у Львові до другої світової війни.)

Значення Першого Листопада

Листопад - це був той рушій, який штовхнув у перед лави відомих і невідомих борців за українську державність (Б. Бачинська, «Свобода», 1 листопада 1957).
Чин Першого Листопада 1918 року, хоч має територіяльно обмежене значення, одначе є доказом політичної єдности українського нараду. Західньо-українські землі, а властиво Східня Галичина від 1340 р. безперервно веде визвольну боротьбу, переплетену підйомами і уламками, успіхами і невдачами, аж до 1772 р., а властиво аж до 1918 р., бо фактично Австрія злучила т. зв. Західню Галичину із Східньою українською в одну цілість і віддала управу краєм полякам так, що в дійсності тут панувала Польща повних 578 років, або майже шість століть. Поляки розпочали прилучення західніх земель України боротьбою з українським народом і в 1939 р. закінчили цю боротьбу, втративши назавжди Східню Галичину.
«Шістсот літ тривала на цім терені боротьба, щоб Західню Україну влучити в комплекс польської національної території. Було б це сталося, то Карпатська Україна і до якоїсь міри й Буковинська Україна були б відтяті від українського пня та виставлені на кінцеву мадяризацію чи румунізацію», - як каже проф. д-р Чубатий у своїм спогаді Перший Листопад 1918 р., поміщеному в ІІІ-му томі УГА, видання Микитюка.
«Це своєрідний феномен, що проголошення в Києві суверенної, ні від кого незалежної Української Народньої Республіки четвертим універсалом 22-го січня 1918 р. і проведення у Львові збройного перевороту під гаслом Західньо-Української Народньої Республіки 1-го листопада 1918 р. не втратили протягом 55 років нічого зі свого блиску й своєї атракційности, дарма що ні тут, ні такі не вдержалась українська державність. І це своєрідний феномен, що до тієї самої категорії належить Акт об'єднання всіх українських земель, проведений під час Трудового Конгресу в Києві 22 січня 1919 р., у послідовності Акту з 1-го листопада 1918 року.
Таємниця цього феномену в ідеї, яка зродила Першолистопадовий Чин і яка окрилювала постання в наслідок того Чину Української Галицької Армії.
1-ше Листопада - це символ ідеї не тільки української в Західній Україні. Це символ тієї державницької ідеї, яка не народилась протягом ночі, а була вислідом довгої-довгої еволюції, від Головної Руської Ради 1848 року. Але аж до 19 жовтня 1918 року та думка не дійшла далі, як до вимоги поділу Галичини на західню - польську і східню- українську, як до створення коронного краю під скіпетром Габсбургів. Синьо-жовтий прапор на львівській ратуші розвіяв мрії про автономію з чужої ласки і започаткував боротьбу за державність власними силами народу. І це власне та ідея, що актуальна по нинішній день.
Ідея - це не фантом, не привид і не самообман. Це реальний чинник, як сила, що спонукує до діл. Без ідеї не було б Великої французької революції, без національно-державницької ідеї не визволились би балканські й усі інші поневолені чужинцями народи і без ідеї не було б ані IV Універсалу, ані Першолистопадового Чину. І поки живе українська визвольна державницька ідея, можна не сумніватися, що прийде ще день, коли знову українські національні прапори замають над усіма містами просторої України.» («Свобода» з 1 листопада 1968 року, редакційна стаття).
Листопадовий Чин прийшов шляхом безкровної революції у відміну до 22 січня 1918 року, коли то шляхом еволюції був проголошений ІV-тий універсал.
«Без 1-го Листопада 1918 року не було б і 22-го Січня 1919 року в українській столиці, золотоверхому Києві, де представники всіх земель України, зібрані на Трудовому Конгресі, проголосили об'єднання в одну Самостійну і Соборну Українську Державу. І в цьому саме лежить невмируще всеукраїнське значення 1-го Листопада.
Листопад 1918 р. - це безперечно той межовий стовп, що різко відділяє багатовікове підневільне минуле Галичини віл визвольної доби відновлення давно втраченої державности. Також це знаменна дата в історії всієї Західньої України, бо ж тоді і зелена Буковина, і довго гноблене мадярами срібне Закарпаття виявили свою волю жити власним, самостійним життям і взяли участь у Національній Раді ЗУНР.» (Іван Поритко стаття «Золоті роковини 1 Листопада», «Свобода» з 1 листопада 1968 року.)
«Чин 1-го Листопада 1918 р. був добре заплянований, зразково приготований та проведений, і його можна вважати шедевром конспіраційної роботи соток, а може й тисяч українських патріотів в цілому краю на очах ворожого польського населення.
Чин 1-го Листопада 1918 р. є символом невгнутої волі української людини до самостійного державного життя.
Чин 1-го Листопада - символ невмирущої ідеї, що її осягнення з об'єктивної точки зору здавалося нездійсненим, але при наявності патріотизму, безмежної любови до свого народу став дійсністю.» (М. Дем'янчук, кол. хор. УГА, в статті «Перший Листопад - символ і наказ», «Свобода» з 1 листопада 1968 року).
«Доба переворотів і революцій, започаткована 1 листопада 1918 року на цьому відтинку європейської землі, ще не закінчена.» (Уривок зі статті невідомого автора).
Довгі століття боролися галицькі українці, щоб відзискати волю і свою державу, і аж Першолистопадовий Чин доконав цього. Коли б українці були того Першого Листопада не зголосилися по своє, поляки були б мали повне право твердити, що це їх земля.
«Значення Листопадового Чину величезне, впрост епохальне! - як каже сот. О.Станімір (у статті «Золотий Ювілей 1-го Листопада», «Наша Мета» з 26 жовтня 1968 року). - Його збройний виступ у Львові відновив і закріпив в українському народі світлу традицію лицарського духа з княжих і козацьких часів та перетворив у чин леліяну в серці нації державницьку ідею. Він двигнув націю з тривожної зневіри й апатії та став джерелом творчої сили, що дала народові Українську Галицьку Армію (УГА), яка започаткувала нову добу наших Визвольних Змагань, що із скріпленим завзяттям продовжується по сьогоднішній день.
Листопадовий Чин змобілізував і об'єднав та згармонізував галицьких українців, тобто всі їхні партії, в одну українську державницьку громаду, чого не можна було ніяк довершити на Великій Україні. Тим українці Галичини доказали свою національно-політичну зрілість перед самими собою і перед світом, бо з народу-невольника-раба еволюціонували до народу-суверена, здібного до політичного, військового й економічного життя та творчої державної праці.
Листопадовий Зрив був не тільки мілітарним, але і психічним зривом, бо він знищив серед нашого народу духа рабства, що його виплекали й віками підтримували польські та австрійські окупанти.
Листопадовий Чин та його державний акт проголошення самостійної Західньої Української Народньої Республіки має незаперечне значення загальної національної історичної події, бо саме Перший Листопад був тим душевним фундаментом, що своїм черговим актом з 4 січня 1919 року створив передумови для державного акту з 22 січня 1919 року, який остаточно вирішив з'єднання всіх українських земель в одну Соборну Українську Державу. Без Першого Листопада не було б Соборности, тої найважливішої легітимації, якої вже ніяка ворожа акція не в силі уневажнити.
Листопадовий збройний зрив українського війська у Львові і в Східній Галичині - це певного роду унікат державного перевороту, бо тяжко знайти в історії частину поневоленої нації, яка на протязі кількох нічних годин здобула б свою державну незалежність без найменшого проливу крови і без арешту хоч би однієї особи.
Чин 1 листопада 1918 року - це одна з найбільш величавих подій в історії українського народу взагалі, а галицької вітки зокрема. Велич тієї події в тому, що український нарід у Галичині, майже після шести століть польської та австрійської неволі, гордо і мужньо підняв свою голову та із зброєю в руках пішов на нерівний бій за свою власну і від нікого незалежну державу.» (сот. О.Станімір, там же).
Фактично Першому Листопадові завдячує Східня Україна що не закінчила свого існування в половині 1919 року, а переможний марш на Київ у великій мірі треба завдячувати героїчній Українській Галицькій Армії.
«Створення Української Держави в Галичині стало актом величезного міжнароднього та внутрішньоукраїнського значення. Міжнародне значення того акту було таке, що навіть члени Версальської Конференції, мало поінформовані про українську справу та на сто відсотків прихильні полякам, не могли злегковажити ясно виявленої волі західніх українців в часі, коли право самовизначення народів стало крилатою політичною фразою дня та основою нового міжнароднього порядку. Хоч поляки зуміли збройно опанувати Галичину, хоч 1923 року Рада Амбасадорів признала їм право на цю територію, хоч влада Української Народньої Республіки, приневолена безвихідним положенням, підписала варшавську умову з поляками, якою визнала незаінтересовання Галичиною, справа ця залишилася неполаднаною міжнародньою справою в політично-моральному розумінню, і тільки це дало змогу Сталінові остаточно прилучити Західню Україну до Радянської України. Обопільним переселенням людности «розв'язано» шістсотлітній спір між Польщею та Україною за західноукраїнські землі саме в тому часі, коли поляки готовилися гучно до святкування шістсотліття прилучення Львова до Польщі.» (Проф. д-р Микола Чубатий, «Перший Листопад 1918 р.»)
«Різної долі, різних перемін зазнав наш Льва город у дальших десятиліттях, після цього Першого Листопада. Ще тільки два дальші десятиліття тішилися поляки посіданням нашого прегарного міста; далі вони мусіли вийти з міста усією масою назавжди. Ще і ще мінялися наїзники і окупанти. Але над містом залишився ніколи не забутній, нічим не затертий великий спогад, легенда, дороговказ: Перший Листопад і повернення до міста української державної влади, повернення міста в межі української самостійної національної Держави.
Листопадовий Зрив був подією, яка зв'язувала перервану нитку історії та визначила і перерішила її дальший розвиток.
Як попередні події були корінням Листопадового Зриву, так події, що наступили після нього, є його плодами. З Листопадового Зриву черпали свої соки всі прояви і форми пізнішої боротьби за здійснення Листопадової Ідеї в її 22-січневому завершенні. На Листопадовому Чині виховувались і вчились покоління нових борців за здійснення тої самої Ідеї. На могилах героїв Листопадового Зриву вони кріпили свої серця і присягали вірність аж до загину їх Ідеї. А біля тих могил виростали нові могили нових героїв, засвідчуючи історичну тяглість збройного чину за одну і ту саму Ідею.» («Свобода» з 1 листопада 1950 року.)
«Поскільки російська революція мала, так би мовити, євразійський характер, з переходом від однієї форми деспотії до іншої, під облудливою назвою «соціялістичної демократії», постільки австро-угорська революція мала західно-європейські ознаки.
Тому революційний шлях західних українців був цілком відмінний від того, що його зазнали наддніпрянці. На Великій Україні, протягом революційного 1917 року, шукались шляхи до мирного співжиття з Росією, прогаявши час на витворення власної збройної сили, а в Галичині українці відразу вступили в боротьбу з Польщею за свою державну незалежність. Там всі одностайно стали до цієї боротьби». (Василь Прохода, - «Український Історик», ч. 1-2, рік 4, стор. 92).

Зовнішня сторона Листопадового Чину

Листопадовий Чин мусів бути, бо йнакше в минувшині і тепер ми не мали б права виступати перед світом в обороні нашої вужчої батьківщини - Західньої України. Листопадовий Чин дав нам ту легітимацію, з якою ми з піднесеним чолом могли стати перед представниками світу, які керували долею всіх народів, і сьогодні ми її не втратили.
Добре сказав сот. Дмитро Вітовський на останній нараді-відправі старшин увечері 31 жовтня 1918 року: «Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краю, хоч би навіть прийшлося зараз її втратити.» Це слова людини, яка розуміла становище українців на їх західніх землях.

«Перший листопад 1918 року на західних землях України зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину», Михайло Гуцуляк. Київ, «Либідь», 1993 . Репринтне відтворення видання у Нью-Йорку, Ванкувер , 1973 р.



Создан 01 ноя 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником